ЛИСТ ГОГОЛЮ

Петрушевський Юрій Юрійович

учень 10 класу Полтавського навчально-виховного об’єднання № 14

Шановний Миколо Васильовичу!

Пишу Вам листа, звертаючись через роки та десятиліття, адже з безсмертними говорити можна?! Якщо Ви не дасте мені відповіді, я знайду її сам на сторінках Ваших шедеврів. Про себе скажу, що я звичайнісінький хлопець, який, як і Ви в юності, любить літературу, історію, гру на аматорській сцені, іноді пустує на уроках, звеселяючи однокласників. До речі, я теж гімназист, бо такий статус як “гімназія” та “ліцей” знову повернувся до освітніх закладів. Знаю, що Ви не дуже любили математику, хоча тут наші погляди не співпадають, бо вчуся у математичному класі гімназії № 14 міста Полтави. Звати мене Петрушевський Юрій.

Миколо Васильовичу! Сьогодні Ваше ім’я все частіше згадується, адже незабаром визначна дата - 200-річчя від дня Вашого народження. 200 років з тієї миті, як наша земля подарувала світові письменника, щедро наділивши талантом та благословивши на добро. Дала Вам доля в ту мить невидимі крила для польоту у вічність, без яких не буває пам’яті. Й кружляє та пам’ять сизою чайкою над нами і над широким “зелено-золотим океаном” степу, яким вів за собою старий Тарас своїх синів.

Я жодного разу не зустрічав людини, яка б не чула про Вас. Ви входите у наше життя ще в юності, коли з завмиранням серця читаємо повісті “Ніч перед Різдвом”, “Вечір напередодні Івана Купала”, “Майська ніч”. А потім пізнаємо “Тараса Бульбу”, “Ревізора”, “Мертві душі”. Цікаві та життєві твори, які вражають глибиною думок, майстерно скомпонованим сюжетом, м’яким ліризмом милозвучної мови... Де тільки й брали Ви такі влучні слова, щоб передати красу пишних краєвидів, велич та неповторність української природи, вимальовуючи у деталях благословенну землю?! “Вся поверхность земли представлялася зелёно-золотым океаном, по которому брызнули миллионы разных цветов. Сквозь тонкие, высокие стебли травы сквозили голубые, синие и лиловые волошки; желтый дрок выскакивал вверх своею пирамидальною верхушкою; белая кашка зонтикообразными шапками пестрела на поверхности; занесенный бог знает откуда колос пшеницы наливался в гуще”. Як все просто і красиво! Вчитуюсь - і вже не Ви, а я сам бачу навколо безмежний степ, чую голос диких гусей і проводжаю поглядом самотню чайку, яка зникла у височині, сяйнувши перед сонцем... Як ненав’язливо звучать у Ваших повістях дивовижні описи природи! Вони зупиняють на якусь мить події твору, виникають перед очима читача, наче іскорки з темряви, а потім відступають, розкривши душу назустріч новим враженням. “Знаете ли вы украинскую ночь?”, “Чуден Днепр при тихой погоде...”, хіба знайдуться ті, кого не візьмуть за душу ці ліричні рядки?

Не знаю як кого, а мене ще й гордість проймає, що так багато написали про наш край. То Диканьку згадуєте, де такі дивні та цікаві події вечорами розгортаються, то Полтаву, куди Вакулу викликали паркан розмальовувати. То підкреслите, що рідна тітка дячка шинок на Опішнянській дорозі тримає, то про сварку Івана Івановича із Іваном Никифоровичем посеред самого Миргорода розкажете. І Великі Сорочинці оспівали, і Гадяч, де Іван Федорович Шпонька навчався, то річки Псел та Хорол в уяві постануть. Це ж у Петербурзі про нас теж почули! Аби не Ви, то хто про наші краї розповів би? І слова українські у тексти російські майстерно вплетені, бо хіба без них колорит життя нашого передати можна? Тож і рушник, і свитка, і люлька, і макітра, і юшка, і пампушки - все це у Ваших повістях свої точні назви має, та й правильно! Хочете про нас більше знати, то й до мови прислухайтеся. І так ці слова духом українським твір наповнюють, що аж душа радіє!

Миколо Васильовичу! Талант Ваш великий! Чи самі про це здогадувалися? Чи жили собі скромно у Петербурзі та Римі, книги писали і на зіркову хворобу не страждали?! Думаю, що так і було. Бо справжнім геніям про славу думати не треба, вона їх і так знайде.

Ех, Миколо Васильовичу.. Яким прозорливим Ви були! Такі теми вічні розкривали, що мода на них не минає. Згадати хоча б Сорочинський ярмарок. Важко тепер сказати, хто кого першим прославив - він Вас чи Ви його. Тільки тепер про Великі Сорочинці далеко по світу знають, і поспішають у серпні у вихор сільського ярмарку, “.когда весь народ срастается в одно огромное чудовище и шевелится всем своим туловищем на площади и по тесным улицам, кричит, гогочет, гремит...”. Вирує ярмарок. А Ваші герої, дорогий письменнику, зустрічають гостей. І впізнають всі юну красуню Параску, молодого парубка Грицька, Хіврю та Черевика. А один із акторів театру одягає подібну до Вашої одіж та й запрошує гостей на свято. Отак ми свого земляка згадуємо.

Та хіба й забудеш про Вас? Повсякчас відгомін Ваших думок відчувається. І герої Ваші серед нас живуть. Хоча і прикро робиться, що не відійшли ті “мертві душі”, про яких писали. І манилових у нас ще так багато, які лише мріють та солодко співають про світле майбутнє, але нічого для цього не роблять. Мабуть, не вміють, а, може, й не хочуть. І грубі собакевичі та ноздрьови нікуди, на жаль, з часом не поділися. Та й скнари плюшкіни серед людей зустрічаються, то й виходить, що проблеми, змальовані у вашій поемі, і у наш час нікуди не поділись. Нічого не поробиш. А підлабузництво, чиношанування та хабарництво, про яке у “Ревізорі” писали, так суспільство наше й не побороло. Не під силу, мабуть. То й згадується Ваша п’єса не раз, бо не подолані ще проблеми, які Ви у своїй комедії висвітлювали.

Ідуть роки. А пам’ять про Вас живе. І чи у металі, чи у граніті викарбуваний Ваш образ завжди поруч з нами. Є пам’ятники у Полтаві, Гоголевому, Диканьці, Миргороді, Великих Сорочинцях. Видатні скульптори за честь вважають доторкнутися до Вашого образу. Вулиці Вашим іменем називають, шановний наш земляче, театр драматичний у Полтаві Вас прославляє, бо теж імені Гоголя. Не соромно нам, бо не тільки не забули й не розгубили нічого, а ще й примножуємо. Музей Ваш у Великих Сорочинцях у будинку лікаря Трохимовського, де вперше світ побачили, Миколо Васильовичу, з великою любов’ю зібраний. А садиба у Василівці така, як тоді була, коли Ви хлопцем малим за хатою батьківською гуляли. Гоголевим тепер Василівку назвали, знову ж таки на Вашу честь. Пишайтеся, Миколо Васильовичу, не дарма життя прожили. І ми Вам за талант щиро вдячні!

У Полтаві осінь. Летить у повітрі легка прозора павутина, сиплеться жовте листя, лягаючи до підніжжя Вашого пам’ятника. І хочете цього чи ні, Миколо Васильовичу, але Ви незримо живете серед нас. Ви - наш сучасник.

І цього не віднімеш. Хоча я й математик, але думаю, що 200 - це зовсім небагато. А Ви як думаєте?