ЗЛОЧИН І КАРА - ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ ДОСТОЄВСЬКИЙ - РОСІЯ - РОМАН XIX СТОЛІТТЯ - посібник-хрестоматія

ЗЛОЧИН І КАРА - ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ ДОСТОЄВСЬКИЙ - РОСІЯ - РОМАН XIX СТОЛІТТЯ - посібник-хрестоматія

1821-1881

Федір Михайлович Достоєвський — всесвітньо відомий мислитель-гуманіст, творчість якого пройнята почуттям любові до людини і невимовного болю за неї. Ф. М. Достоєвський значно змінив популярний на той час у Європі жанр соціально-психологічного роману, надавши йому інтелектуальної і філософської насиченості. У 1865 р. письменник розпочав роботу над романом “Злочин і кара”, який побачив світ у 1866 р. Наступні романи Ф. М. Достоєвського — “Ідіот” (1868), “Біси” (1871-1872). Останній роман митця “Брати Карамазови” (1879-1880) став своєрідним підсумком його творчого шляху. Твори Ф.М. Достоєвського називають поліфонічними, оскільки в них рух сюжету зумовлює зіткнення різних ідей і позицій, звучать різні “голоси” доби, а правом на остаточну істину не володіє жоден із героїв.

ЗЛОЧИН І КАРА

(Скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту.

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п’ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, у якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз її кухню, із майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив повз, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. Про щоденні справи свої він зовсім перестав і не хотів думати...

“На яке діло заміряюсь, а тим часом таких дурниць боюся! — подумав він з дивною усмішкою. — Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди бояться найбільше? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю. А може, зрештою, й так: тому й фантазую, що нічого не роблю. Це я за останній місяць навчився фантазувати, день і ніч лежачи в своєму кутку і думаючи... про царя Гороха. Ну чого я зараз іду? Хіба я здатний на це? Хіба це серйозно? Анітрохи не серйозно. Так, заради фантазії сам себе тішу, іграшки! Ба й справді іграшки!”

Надворі спека була страшенна, до того ж задуха, штовханина, скрізь вапно, риштування, цегла, курява і той особливий літній сморід, такий знайомий кожному петербуржцеві, що не має можливості найняти дачу, — все це одразу неприємно вдарило на і без того вже розладнані нерви юнака... До речі, він був напрочуд гарний, з прекрасними темними очима, темнорусявий, стрункий, на зріст вище від середнього. Але скоро його цілком охопила чи то глибока задума, чи навіть щось схоже на забуття, і він пішов, уже не помічаючи нічого навколо, та й не маючи бажання помічати... Разом з тим він і усвідомлював, що думки його часом плутаються і що він дуже ослаб: вже другий день майже нічого не їв.

Він був так погано вдягнений, що інша, навіть звична до всього людина посоромилася б удень виходити в такому лахмітті на вулицю. А втім, квартал був такий, що одягом тут важко було когось здивувати. (...)

Іти йому було недалеко, він навіть знав, скільки кроків від воріт його будинку: рівно сімсот тридцять. Одного разу їх полічив, коли вже дуже дійняли його мрії. Тоді він і сам ще не вірив у ці свої мрії і тільки дратував себе їх огидною, але спокусливою зухвалістю. Але тепер, через місяць, він уже починав дивитись на це інакше і, незважаючи на всі дражливі монологи про власне безсилля і нерішучість... Із завмиранням серця і нервовим дрожем підійшов він до величезного будинку, оберненого однією стіною на канаву, а другою — на вулицю. (...)

Дзвоник забрязкотів глухо, наче він був із жерсті, а не з міді... Через якусь хвилину двері ледь-ледь прочинилися: мешканка оглядала крізь малесеньку щілину прибулого з помітним недовір’ям, і тільки й видно було її очиці, що блискотіли з темряви. Та побачивши на площадці чимало людей, вона посміливішала і відчинила йому. Юнак переступив поріг у темну прихожу, розділену перегородкою, за якою була малесенька кухня. Стара стояла перед ним мовчки і запитливо дивилася на нього. Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланельове ганчір’я, а на плечах, незважаючи на спеку, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

— Раскольников, студент, був у вас місяць тому, — поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

— Пам’ятаю, голубе, дуже добре пам’ятаю, що ви були, — виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

— Так-от... знову, в тій самій справі... — говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

— Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, — з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. “І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..” — немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він швидким поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами — все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках, — от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі, і підлога аж блищали. “Лизаветина робота”, подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. “Це в лютих і старих удовиць буває така чистота”, і далі міркував про себе Раскольников.

— Чого вам треба? — суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

— Заставу приніс, ось! — І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус.

— Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

— Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

— А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати (...)

— Я вам, Альоно Іванівно, мабуть, цими днями, ще одну річ принесу... срібну... гарну... цигарницю одну... от тільки як у приятеля заберу (...) — Він збентежився і замовк.

— Ну тоді й будемо говорити, голубе.

— Прощайте... А ви все вдома самі сидите, сестриці немає? — спитав він скільки міг невимушено, виходячи в прихожу.

— А вам яке до неї, голубе, діло?

— Та нічого особливого. Я так спитав. А ви вже зараз... Прощайте, Альоно Іванівно!

Раскольников вийшов остаточно збентежений. Збентеження це дедалі зростало. Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимсь зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув: “О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! — додав він рішуче. — І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...”.

Він ішов по тротуару, наче п’яний, не помічаючи перехожих і наштовхуючись на них, і опам’ятався вже аж на іншій вулиці. Озирнувшись, він побачив, що стоїть біля пивниці, в яку вхід був з тротуару по сходах вниз, у підвальний поверх... Довго не думаючи, Раскольников одразу ж спустився вниз. Він побачив там відвідувача, що сидів осторонь і скидався на відставного чиновника. (...) Це був чоловік років уже за п’ятдесят, середній на зріст і кремезний, з сивиною і з великою лисиною, з жовтим, навіть зеленкуватим, набряклим від постійного пияцтва обличчям і припухлими повіками, з-за яких блищали маленькі, мов щілинки, але збуджені червонуваті очиці. Та щось було в ньому дуже дивне, в погляді його світилася начебто навіть захопленість, — може статися, там були і тяма, і розум, — та водночас прозирало немов і божевілля. Одягнений він був у старий, зовсім зношений чорний фрак з обірваними ґудзиками. Один тільки ще якось тримався, на нього він і застібався, певно, все ще стараючись дотримуватись вимог пристойності. З-під нанкового жилета стирчала манишка, вся зібгана, забруднена і залита. Обличчя його було голене, як годилося чиновникові, але давно, так що вже густо почала проступати сиза щетина. Та й у манерах його справді було щось солідно-чиновницьке. Але він хвилювався, куйовдив волосся і підпирав іноді, в тузі, обома руками голову, поклавши продрані лікті на мокрий і липкий стіл. Нарешті він прямо подивився на Раскольникова і голосно й твердо промовив:

— А чи дозволено буде, шановний добродію мій, звернутися до вас з розмовою пристойною? Бо хоч ви і не в значному вигляді, та досвід мій виявляє в вас людину освічену і до напоїв не звиклу. Сам я завжди поважав освіченість, поєднану з сердечними почуттями, і, крім того, перебуваю в чині титулярного радника. Мармеладов — на прізвище, титулярний радник. Дозвольте запитати: служили, добродію?

— Ні, вчуся... — відповів юнак, почасти здивований і особливою витіюватістю мови, і тим, що так прямо, безцеремонно звернулись до нього...

— Шановний добродію мій, — почав він майже урочисто, — бідність — не порок, це істина. Знаю я, що і пияцтво не доброчесність, і це тим паче. Але убозтво, добродію, убозтво — це порок. У бідності ви ще зберігаєте своє благородство природжених почуттів, а в убозтві — ніколи і ніхто. За убозтво навіть і не києм виганяють, а мітлою вимітають з компанії людської, щоб зневажливіше було, і справедливо, бо в убозтві я перший сам ладен зневажати себе. І звідси — шинок! (...)

Юнак промовчав.

— Шановний юначе, — повів він далі, знову підводячи голову, — на обличчі вашому читаю я наче якусь скорботу. Як тільки ввійшли, я прочитав її, тому зараз же й звернувся до вас. Бо, розповідаючи вам історію життя свого, не на позорище себе виставляти хочу перед цими цікавими, яким і без того все відомо, а чутливу й освічену людину шукаю. Знайте ж, що дружина моя в благородному губернському дворянському інституті виховувалася і при випуску з шаллю танцювала в присутності губернатора та інших осіб, за що золоту медаль і похвальний лист одержала. Медаль... ну, медаль ту продали... давно вже... гм... похвальний лист і досі у неї в скрині лежить, і ще недавно його хазяйці показувала. З хазяйкою у неї без кінця-краю чвари, та захотілося хоч би перед ким-небудь попишатися і розповісти про щасливі минулі дні. І я не осуджую, не осуджую, бо останнє, що у неї ще лишилося, — це спогади її, а все інше пішло прахом! Еге ж, дама гаряча, горда, і голови ні перед ким не схилить. Підлогу сама миє і на самому чорному хлібі сидить, а неповаги до себе не стерпить. Через те і панові Лебезятникову на брутальність його не схотіла змовчати, і коли побив її за те пан Лебезятников, то не стільки від побоїв, скільки від образи злягла. Вдовою вже взяв її, з трьома дітками, одне одного дрібніше. Вийшла заміж за першого чоловіка, за офіцера піхотного, з любові, і з ним утекла з дому батькового. Чоловіка любила безмірно, але той картами захопився, під суд попав, з тим і помер. І лишилася вона після нього з трьома малими дітками в повіті далекому і дикому, де і я тоді перебував, і лишилася в таких страшних злиднях, що я хоч і чимало бачив сумних пригод, але навіть і описати не спроможний. Рідня ж уся відвернулася. Та й сама горда була, занадто горда була, занадто горда... І ось тоді, шановний добродію мій, тоді я, теж удівець, і від першої дружини чотирнадцятирічну дочку мавши, одружитися зі мною запропонував, бо не міг дивитись на такі муки. Можете уявити самі, до якої міри її бідування доходило, коли вона, освічена і вихована і з родини відомої, за мене погодилась піти! Але пішла! Плачучи й ридаючи та руки ламаючи — пішла! Бо нікуди було йти. Розумієте, розумієте ви, шановний добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти? Ні, нічого ви ще не розумієте... І цілий рік я обов’язок свій сповняв благочестиво і свято не доторкався до цього (він ткнув пальцем в пляшку), бо серце маю. Але й цим не міг догодити; а в цей час посади позбувся, і теж не з якоїсь провини, а через зміну в штатах, і тоді доторкнувся!.. Півтора року вже буде, як опинилися ми, нарешті, після блукань і незчисленних поневірянь, у цій пречудовій і багатьма пам’ятниками прикрашеній столиці. І тут я посаду дістав... Дістав і знову втратив. Ви це розумієте? Тут уже з власної провини втратив, бо час мій прийшов... А проживаємо тепер в кутку, у хазяйки Амалії Федорівни Ліппевехзель, а з чого живемо і чим платимо, не відаю. Живе ще там багато хто і крім нас... Содом найнеподобніший... гм... еге ж... А тим часом виросла і донька моя, від першого шлюбу, і чого тільки натерпілася вона, дочка моя, від мачухи своєї, зростаючи, про те я і не казатиму. Бо хоч Катерина Іванівна і сповнена великодушних почуттів, але дама гаряча і дратівлива, і обірве... Еге ж! Ну, та нічого згадувати про те! Виховання, як ви й самі уявити можете, Соня не дістала. А тут дітки голодні... А тут Катерина Іванівна, руки ламаючи, по кімнаті ходить, та червоні плями в неї на щоках виступають, — що в хворобі цій завжди буває: “Живеш, мовляв, ти, дармоїдко, у нас, їси і п’єш, і теплом користуєшся”, а що тут п’єш і їси, коли дітки, й ті по три дні рісочки в роті не мають! Лежав я тоді... ну, та що вже! лежав п’яненький, і чую, говорить моя Соня (покірлива вона, і голосок у неї такий лагідний... білявенька, личко завжди бліде, худеньке), говорить: “Що ж, Катерино Іванівно, невже ж мені на таке діло піти?” А вже Дар’я Францівна, жінка зловмисна і поліції добре відома, разів зо три через хазяйку навідувалася. “А чого ж, — відповідає Катерина Іванівна з посмішечкою, — що там берегти? Ач, скарб який!” Але не винуватьте, не винуватьте, шановний добродію. не винуватьте! Не при здоровому розумі це було мовлено, а у збудженому стані, в хворобі, під плач діток голодних, та й мовлено було більше щоб образити, ніж в прямому значенні... Бо Катерина Іванівна такої вже вдачі, і як розплачуться діти, хоча б з голоду, то зараз же бити їх починає, бачу я, так годині о шостій. Сонечка встала, напнула хустинку, наділа бурнусик і з квартири подалася, а о дев’ятій годині і назад прийшла. Прийшла, і просто до Катерини Іванівни і на стіл перед нею тридцять карбованців мовчки поклала, і словечка при цьому не мовила, хоча б глянула, а взяла тільки нашу велику драдедамову хустку (спільна така у нас хустка є, драдедамова), накрила нею зовсім голову і лягла на ліжко, обличчям до стіни, тільки плічка та тіло все здригаються... А я, як і до того, в тому ж стані лежав... І бачив я тоді, юначе мій, бачив я, як потім Катерина Іванівна підійшла до Сонеччиного ліжечка і весь вечір в ногах у неї навколішки простояла, ноги їй цілувала, та так обидві і заснули разом, обнявшись... обидві... а я... лежав п’яненький.

Мармеладов замовк, неначе голос у нього урвався. Потім раптом квапливо налив, випив і крекнув.

— Відтоді, добродію мій, — почав він, трохи помовчавши, — відтоді у зв’язку з одним неприємним випадком і по доносу недобрих людей, — чому особливо сприяла Дар’я Францівна, за те буцімто, що не виявили належної поваги до неї — відтоді дочка моя, Софія Семенівна, жовтий білет змушена була взяти, і вже разом з нами через це не могла залишатись. Бо і хазяйка, Амалія Федорівна, того дозволити не хотіла (а сама ж раніше Дар’ї Францівні сприяла). (...)

...Він замовив чаю, сів і глибоко замислився. Дивна думка накльовувалася в його голові, мовби курча з яйця, і щодалі дужче цікавила його.

Майже поруч нього біля другого столика сиділи студент, якого він зовсім не знав і не пам’ятав, і молодий офіцер. Вони щойно закінчили гру на більярді і почали пити чай. Раптом він почув, що студент говорить офіцерові про лихварку, Альону Іванівну, колезьку секретаршу, і повідомляє її адресу. Самий цей випадок здався Раскольникову якимсь дивним: він оце тільки звідти, а тут якраз про неї ж і йдеться. Звичайно, випадковість, але він-от не може позбутись тепер одного дуже незвичайного враження, а тут якраз йому неначе хтось прислужується: студент зненацька починає розповідати товаришеві про цю Альону Іванівну різні подробиці.

— Славна вона, — говорив він, — у неї завжди можна грошей добути. Багата, як той жид, може зразу п’ять тисяч дати, але й дрібною заставою не гребує. Наших багато в неї перебувало. Тільки ж стерво страшенне...

І він почав розповідати, яка вона люта, вередлива, що варт тільки на день прострочити заставу, і пропала річ. Дає вчетверо менше, ніж та річ коштує, а процентів по п’ять і навіть сім бере на місяць і т. д. Студент розбалакався і розповів, крім того, що в старої є сестра, Лизавета, яку вона, така маленька і паскудна, раз у раз б'є і тримає в цілковитому поневоленні, мов малу дитину, хоч Лизавета мало не восьми вершків на зріст.

— Справжній тобі феномен! — вигукнув студент і зареготав.

Вони почали говорити про Лизавету. Студент розповідав про неї з

якимсь особливим задоволенням і весь час сміявся, а офіцер з великою цікавістю слухав і просив студента прислати йому цю Лизавету лагодити білизну. Раскольников не пропустив жодного слова і зразу про все довідався. Лизавета була менша, зведена (від різних матерів) сестра старої, і було їй уже тридцять п’ять років. Вона працювала на сестру вдень і вночі, була в домі за куховарку і за прачку і, крім того, шила на продаж, навіть підлоги мити наймалася, і все сестрі віддавала. Ніякого замовлення і ніякої роботи не сміла взяти на себе без дозволу старої.

А сестра вже склала свою духівницю, що відомо було Лизаветі, якій за духівницею не припадало й копійки, нічого, крім рухомого майна, стільців та іншого, гроші ж усі стара відказувала в якийсь монастир в Н-ій губернії, на довічний помин душі. Була ж Лизавета міщанка, а не чиновниця, дівиця, і з себе дуже негарна, височезна на зріст, з довгими, наче викрученими великими ногами, завжди в стоптаних козлових черевиках, тримала себе охайно. Головне ж, з чого дивувався і сміявся студент було те, що Лизавета раз у раз була вагітна.

— Але ж ти кажеш, що вона потворна? — зауважив офицер. — Атож, смаглява така, наче солдат переодягнений, але, знаєш, зовсім не потворна. У неї таке добре обличчя і очі. Доказ — багатьом подобається. Тиха така, покірлива, лагідна. А усмішка в неї навіть дуже гарна.

— Та вона, десь певно, і тобі подобається? — засміявся офіцер.

— Бо чудна. Ні, я тобі от що скажу. Я б цю прокляту бабу вбив би і пограбував, і запевняю тебе, що без найменшого докору совісті, — із запалом додав студент.

Офіцер знову зареготав, а Раскольников здригнувся. Як це було дивно!

— Стривай, я тобі серйозне запитання поставити хочу, — почав гарячитися студент. — Я зараз, звичайно, пожартував, але дивись: з одного боку, пришелепувате, нісенітне, нікчемне, люте, хворе бабисько, нікому не потрібне і, навпаки, для всіх шкідливе, яке само не знає, навіщо животіє, і яке завтра ж саме собою помре. Розумієш? Розумієш?

— Ну, розумію, — відповів офіцер, втуплюючись очима в свого збудженого товариша.

— Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень, — і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя — тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість — та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? He більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та — істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!

— Звичайно, вона не гідна жити, — зауважив офіцер, — але ж тут природа.

— Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть, обов’язок, совість, — я нічого не хочу говорити проти обов’язку й совісті, — але ж як ми їх розуміємо? Ось я тобі ще одне запитання поставлю.

— Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!

— Ну?

— От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб’єш ту стару чи ні?

— Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа...

— А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! Ходім ще партію!

Раскольников був неабияк схвильований. Певна річ, все те були звичайнісінькі і не нові вже, не раз чувані, в інших тільки формах і з інших приводів, молоді розмови й думки. Але чому саме тепер довелося йому почути саме таку розмову і такі думки, коли у власній голові його тільки що зародилися... точнісінько такі ж думки? І чому саме тепер, коли він виніс зародок своєї думки від старої, якраз і потрапляє він на розмову про стару?.. Дивним завжди здавався йому цей збіг... Величезний вплив цієї коротенької трактирної розмови на нього виявився під час дальшого розвитку подій: немовби справді було тут якесь приречення долі, віщування.

Повернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину просидів без руху. Скоро міцний, важкий сон наліг на нього, неначе придавив. Він спав надзвичайно довго і без снів...

Зненацька він виразно почув, що б’є годинник. Він здригнувся, отямився, підвів голову, глянув у вікно, зміркував, котра година, і враз схопився, зовсім опам’ятавшись, наче його зірвало з дивана. (...) Він поліз під подушку і відшукав в напханій під нею білизні зовсім подерту, стару, непрану свою сорочку. З неї він видер тасьму на вершок завширшки і вершків на вісім завдовжки. Цю тасьму склав він удвоє, скинув з себе своє широке, міцне, з якоїсь товстої бавовняної матерії літнє пальто (єдиний його верхній одяг) і почав пришивати обидва кінці тасьми під ліву пахву зсередини. Руки його трусилися, поки він шив, але він упорався, і так, що зовні нічого не було видно, коли він знову одягнув пальто. Голка й нитки були в нього вже давно наготовлені і лежали в шухляді, в папірці. Що ж до петлі, то це була дуже вдала його власна вигадка: петля призначалася для сокири. Не можна ж по вулиці нести сокиру в руках. А якщо й під пальтом сховати, то все-таки довелося б рукою підтримувати, що теж було б помітно. Тепер же, з петлею, варто тільки вкласти в неї лезо сокири, і вона висітиме спокійно, під пахвою зсередини, всю дорогу. Цю петлю він теж уже два тижні тому придумав.

Покінчивши з цим, він просунув пальці в маленьку щілину, між його “турецьким” диваном і підлогою, пошукав біля лівого кутка і витяг давно вже наготовану і сховану там заставу. Ця застава була однак зовсім не застава, а просто дерев’яна, гладенько вистругана дощечка, завбільшки і завтовшки така, якою могла б бути срібна цигарниця. Цю дощечку він випадково знайшов під час однієї зі своїх прогулянок, в якомусь дворі... Вже потім він додав до дощечки гладеньку і тонку залізну пластинку, — певно, уламок від чогось, — яку теж знайшов тоді ж на вулиці. Склавши обидві дощечки, з яких залізна була меншою від дерев’яної, він дуже міцно зв’язав їх разом хрест-навхрест ниткою, потім акуратно і красиво обгорнув їх у чистий білий папір і обв’язав так, щоб важко було розв’язати. Залізна ж пластинка додана була для ваги, щоб стара хоч у першу мить не догадалася, що “річ” дерев’яна. Все це він зберігав до певного часу під диваном. Тільки що він витяг заставу, аж зненацька на дворі пролунав чийсь крик:

— Сьома година давно!

— Давно! Боже мій!

Він метнувся до дверей, прислухався, вхопив капелюх і почав спускатися вниз по своїх тринадцяти сходинках, обережно, нечутно, мов кішка. Треба було зробити ще найважливіше — вкрасти з кухні сокиру. Те, що діяти слід сокирою, він вирішив уже давно... Але виникали й сумніви: він, припустимо, прийде за годину, щоб покласти назад, а Настя вже тут, повернулася... А що, коли тим часом почне шукати сокиру і не знайде, розкричиться, от і підозріння або принаймні привід до підозріння (...)

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно, густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім’я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала “заставу”. Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім’ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судомою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй в кишеню, стараючись не забруднитися кров’ю, — в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг, всі вони, як і тоді, були в одній в’язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни — комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам’яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тим часом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут-таки, по тілу, зверху; але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився — гаманець...

Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг зі спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судоми, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім’я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у прихожу.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати. (...)

ЧАСТИНА ДРУГА

Серед вулиці стояла коляска, шикарна, панська, запряжена парою баских сірих коней; сідоків не було, і сам кучер, злізши з козлів, стояв поруч; коней тримали за вуздечки. Навколо товпилося багато людей, попереду всіх поліцейські. В одного в руках був ліхтарик, яким він, нахиляючись, освітлював щось на бруківці, біля самих коліс. Усі гомоніли, кричали, ойкали...

Тим часом Раскольников протовпився і нахилився ближче. Зненацька ліхтарик яскраво освітив обличчя бідолахи... Раскольников упізнав його, це був Мармеладов. Юнак умовив присутніх занести пораненого додому. Дружина Мармеладова, Катерина Іванівна, саме розмовляла з дочкою Поленькою.

— Господи! Кахи-кахи-кахи-кахи! Знову! Що це? — скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. — Що це? Що це несуть? Господи!

— Куди ж тут покласти? — питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольников.

— Переїхали на вулиці! П’яного! — крикнув хтось з сіней.

Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою, — він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам’ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!

— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тим часом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

— Я послав по лікаря, — повторював він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Вода є? І дайте серветку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни... Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу Раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рушник, намочив його у воді і почав омивати заюшене кров’ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки, з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. Їй самій потрібна була допомога. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений. (...)

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров’ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом’яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку поламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився. Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять по бруківці.

— Дивно, як він ще опритомнів, — шепнув стиха лікар Раскольникову.

— Що ви скажете? — спитав той.

— Зараз помре.

— Невже ніякої надії?

— І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п’ять або десять хвилин помре неодмінно. (...)

— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього, — почав священик.

— Е-ет! Милостивий, та не до нас!

— Це гріх, гріх, добродійко, — зауважив священик, хитаючи головою.

— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів. (...)

Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові, — сказав Раскольніков. Ось тут... двадцять карбованців, здається, — і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одним словом, я зайду... Прощайте!

Він ішов повільно, не поспішаючи, був у гарячці і не усвідомлював цього, охоплений якимсь новим, неосяжним почуттям раптом пізнаного повного і радісного життя. Можливо, це почуття скидалось на почуття засудженого до страти, якому зненацька й несподівано оголошують помилування. (...)

Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п’ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

— Досить! — проказав він рішуче й урочисто, — геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом зі старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер, і..., і волі, і сили... і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її. (...)

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний. Мати і сестра його сиділи на дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні? Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він сьогодні втік хворий і, як видно з розповіді, не інакше, як в маренні! “Боже, що з ним!” Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова. Обидві кинулися до нього. Але він стояв, наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам, — це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам’яті, ну, от і опритомнів!..

І мати, і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хвороби, цей “меткий юнак”, як назвала його того ж вечора в інтимній розмові з Дунею сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Раскольников підвівся і сів на дивані. Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.

Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.

— Ідіть додому... з ним, — промовив він уривистим голосом, — показуючи на Разуміхіна, — до завтра, завтра все...

Несподівано до кімнати боязко увійшла Соня Мармеладова, щоб запросити Раскольникова на завтрашню похоронну відправу. Родіон пообіцяв їй обов’язково прийти і разом з Разуміхіним подався до Порфирія Петровича — слідчого у справі вбивства Альони Іванівни та Лизавети, оскільки той розшукував усіх боржників убитої лихварки.

Порфирій Петрович вийшов розпорядитися відносно чаю. Думки крутилися у голові Раскольникова, мов вихор. Він був страшенно роздратований.

“Головне, навіть і не криються, і церемонитись не хочуть! Виходить, уже й таїти не хочуть, що стежать за мною, мов зграя собак! Так одверто в пику й плюють! — дрижав він від люті. — Ну, бийте прямо, а не грайтеся, мов кішка з мишею. Це ж неввічливо, Порфирію Петровичу, адже я ще, може, й не дозволю!.. Встану, та й кину всім в очі всю правду; і побачите, як я вас зневажаю!.. — Він із зусиллям перевів подих. — А що, коли мені так тільки здається? Що, коли це міраж і я в усьому помиляюсь, і через недосвідченість злюся, підлої ролі своєї не витримую? Може, все це без якогось там наміру? Всі слова їх звичайні, але щось в них є...”

Усе це, мов блискавка, майнуло в його голові. Порфирій Петрович миттю повернувся. Він раптом якось повеселішав.

— З приводу всіх цих питань, злочинів, середовища, дівчаток мені пригадалася тепер, — а втім, і завжди цікавила мене, — одна ваша статейка. “Про злочин”... чи як там у вас, забув назву, не пам’ятаю. Два місяці тому мав приємність в “Періодичному слові” прочитати.

— Моя стаття? В “Періодичному слові”? — з подивом спитав Раскольников, — я справді написав півроку тому, коли з університету вийшов, з приводу однієї книги статтю, але я відніс її тоді в газету “Щотижневе слово”, а не в “Періодичне”.

— А потрапила в “Періодичне”...

— А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

— А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.

— Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

— Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одним словом, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.

— Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що “заїло середовище”? — з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

— Ні, не зовсім тому, — відповів Порфирій. — Вся річ у тому, що в вашій статті всі люди якось поділяються на “звичайних” і “незвичайних”. Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

— Та як же це? Бути не може, щоб так! — дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

— Це не зовсім так у мене, — почав він просто й скромно. — Проте визнаю, ви майже вірно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком вірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно). Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що “незвичайна” людина має право... тобто не офіційне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості.

— Дякую. Але от що скажіть: як же відрізнити отих незвичайних від звичайних? Коли народжуються, чи що, знаки такі, чи як? Я в тому розумінні, що тут би треба якнайбільше точності, так би мовити, більше зовнішньої виразності: пробачте мою природну турботу практичної і благонаміреної людини, але чи не можна тут одяг, наприклад, особливий запровадити, носити що-небудь, тавра там, чи що?.. Бо, погодьтесь, коли виникне плутанина і хтось з одного розряду почне думати, що він належить до другого розряду, і почне “усувати всі перешкоди”, як ви вельми вдало висловились, то тут уже...

— О, це дуже часто буває! Це зауваження ваше ще навіть дотепніше, ніж попереднє.

— Дякую...

— Нема за що; але візьміть до уваги, що помилка можлива тільки з боку першого розряду, тобто “звичайних” людей (як я, може дуже невдало, їх назвав). Незважаючи на природжену схильність їх до слухняності, через певні жарти природи, в чому не відмовлено навіть і корові, дуже багато хто з них люблять вважати себе передовими людьми, “руйнівниками” і лізти в “нове слово”, і це цілком щиро. Разом з тим, дійсно ж нових вони дуже часто не помічають і навіть ставляться до них з презирством, як до людей відсталих і з дуже примітивним мисленням. Але, як на мою думку, тут не може виникнути значної небезпеки, і вам нема чого турбуватись, бо вони ніколи далеко не заходять. За надмірне захоплення, звичайно, їх можна іноді б і висікти, щоб нагадати їм їх місце, але не більше, тут і виконавця навіть не потрібно, вони самі себе висічуть, бо дуже благонравні; дехто один одному цю послугу роблять, а дехто самі себе власноручно... Покаяння різні публічні при цьому на себе накладають, — виходить красиво і повчально, одним словом, вам турбуватись нічого... Такий закон існує.

— Ну, принаймні хоч щодо цього ви мене трохи заспокоїли; але ж тут знову біда: скажіть, будь ласка, чи ж багато таких людей, які інших різати право мають, отих “незвичайних”? Певна річ, я готовий схилити голову, але ж погодьтеся, моторошно стає, коли подумаєш, а що, коли їх надто багато буде, га?

— О, не турбуйтесь і щодо цього, — тим же тоном вів далі Раскольников. — Взагалі людей з свіжою думкою, навіть хоч трохи здатних сказати бодай що-небудь нове, надзвичайно мало народжується, просто на диво мало. Ясно тільки одне, що порядок народження людей, усіх цих розрядів і підрозділів, мабуть, дуже вірно і точно визначено яким-не- будь законом природи. Закон цей, звичайно, тепер ще не відомий, але я вірю, що він існує і з часом може зробитись відомим. Величезна маса людей, матеріал, для того тільки й існує на світі, щоб, кінець кінцем, внаслідок якогось зусилля, якогось поки що незрозумілого для нас процесу, якогось схрещування родів і порід, понатужиться і народить, нарешті, на світ, ну хоч з тисячі одну, хоч скільки-небудь самостійну людину. Ще з більш широкою самостійністю народжується, можливо, з десяти тисяч одна (я кажу приблизно, наздогад). Ще з більш широкою, зі ста тисяч одна. Геніальні люди з мільйонів, а великі генії, вершителі долі людства, може, з багатьох тисяч мільйонів людей на землі. Одним словом, у реторту, в якій все це відбувається, я не заглядав. Але певний закон неодмінно існує і повинен існувати; тут не може бути місця для випадковості.

— Та що, ви обоє жартуєте, чи що? — скрикнув, нарешті, Разуміхін. — Морочите ви один одного, чи як? Сидять і один з одного підсміюються! Ти серйозно це, Родю?

Раскольников мовчки підвів своє бліде й майже смутне обличчя, глянув на нього і нічого не відповів. І дивною здалася Разуміхіну, поряд з цим тихим і зажуреним обличчям, неприхована, нав’язлива, дратівлива і нечемна в’їдливість Порфирія.

— Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але що справді оригінальне в усьому цьому, — і справді належить лише тобі, що викликає в мені жах, — це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіційний дозвіл проливати кров, законний...

— Цілком справедливо, страшніше, — озвався Порфирій.

— Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.

— В статті всього цього немає, там тільки натяки, — промовив Раскольников.

— Так, так, — не сиділося Порфирію, — мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) — але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... — майбутній, звичайно, — та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?

Замьотов зненацька пирхнув зі свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

— Я мушу погодитись, — спокійно відповів він, — що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

— От бачите. Ну, то як же?

— А отак же, — усміхнувся Раскольников, — не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, — чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

— Ну, а якщо розшукаємо?

— Туди йому й дорога.

— А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?

— Та яке вам до нього діло?

— Та так уже, з гуманності.

— У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, — це і кара йому, — крім каторги.

— Ну, а тим, справді геніальним, — нахмурившись, спитав Разуміхін, — отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

— Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, — додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові...

— Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? — ляпнув зненацька з кутка Замьотов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти. — Ви вже йдете! — ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб’язно простягаючи руку. — Дуже, дуже радий знайомству.

Коли Раскольников підійшов до свого будинку, — скроні його були в поту, і дихав він важко. Поквапливо піднявся він сходами, ввійшов у незамкнену свою квартиру і одразу ж защепнув двері. Потім злякано і безтямно кинувся в куток, до тієї самої дірки в шпалерах, в якій колись лежали речі, засунув туди руку і якийсь час старанно обшукував дірку, обмацуючи всі куточки і всі складки шпалер. Не знайшовши нічого, він встав і глибоко перевів подих. Підходячи оце вже до ґанку Бакалєєва, він раптом уявив, що якась дрібничка, якийсь ланцюжок, запонка або навіть папірець, в який вони були загорнуті, і на якому, можливо, є помітка, зроблена рукою лихварки, могли як-небудь тоді прослизнути і загубитись в якій-небудь щілинці, а потім раптом виступити перед ним несподіваним і невідпорним доказом.

Він стояв немовби в задумі, і дивна, принижена, напівбезтямна усмішка блукала на його губах. Він узяв, нарешті, кашкета і повільно вийшов з кімнати. Думки його плуталися. Замислено зійшов він у підворіття.

— Та ось вони самі! — вигукнув хтось голосно; він підвів голову.

Двірник стояв біля дверей своєї комірки і показував прямо на нього якомусь невисокому чоловікові, на вигляд схожому на міщанина, одягненому в щось подібне до халата, в жилетці; здалека він дуже скидався на бабу. Голова його, в засмальцьованому кашкеті, хилилася вниз, та й весь він був наче згорблений. Дрябле, зморшкувате обличчя його свідчило, що йому вже за п’ятдесят; маленькі заплилі очиці дивились похмуро, суворо і незадоволено.

— Що таке? — спитав Раскольников, підходячи до двірника. Міщанин скосив на нього очі спідлоба і оглядів його пильно і уважливо, не поспішаючи; потім повільно повернувся і, не вимовивши й слова, вийшов з підворіття на вулицю. Раскольников скоро наздогнав його...

— Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? — Голос Раскольникова уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись. Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

— Убивця! — проказав він раптом тихо, але ясно і виразно... Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.

— Та що ви... що... хто вбивця? — пробурмотів Раскольников ледь чутно.

— Ти убивця, — проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, зі слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені... Несподівана думка раптом майже розсмішила його:

“Наполеон, піраміди, Ватерлоо, — і висхла реєстраторша, нікчемне бабисько, лихварка, з червоною скринькою під ліжком, — ну як це перетравити хоч би і Порфирієві Петровичу!.. Де вже перетравити!.. Естетика ж перешкодить: чи ж полізе, мовляв, Наполеон під ліжко до “бабиська”! Ех, паскудство!..”

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

“Бабисько — дурниця! — палко переконував він себе, — стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принцип убив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? Я й сам хочу жити, а ні — то краще й не жити. Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні “загального щастя”. “Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця”. Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого, — додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. — Так, я справді воша, — продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, — і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, — ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею — ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша, — він аж заскреготав зубами, — бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію “пророка”, з шаблею, на коні: велить аллах, і корися, “тремтяче” створіння! Правий, правий “пророк”, коли ставить де-небудь впоперек вулиці добрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і — я не бажай, бо — не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!”

— О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, удруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!.. (...)

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

— Я про діло прийшов говорити, — голосно й нахмурившись промовив раптом Раскольников, встав і підійшов до Соні. Та мовчки підвела на нього очі. Погляд його був особливо суворий, і якась дика рішимість світилася в ньому.

— Я сьогодні рідних покинув, — сказав він, — матір і сестру. Я не піду до них більше. Я там усе порвав.

— Навіщо? — наче приголомшена, спитала Соня. Недавня зустріч з його матір’ю і сестрою лишила в ній незвичайне враження, хоч самій їй і неясне. Звістку про розрив вислухала вона майже з жахом.

— У мене тепер одна ти, — додав він. — Підемо разом... Я прийшов до тебе. Ми разом прокляті, разом і підемо!

Очі його блищали. “Мов божевільний!” — подумала в свою чергу Соня.

— Куди йти? — злякано спитала вона і мимоволі зробила крок назад.

— Звідки ж я знаю? Знаю тільки, що однією дорогою, напевно знаю, — та й годі. Однакова мета!

Вона, дивилась на нього і нічого не розуміла. Вона розуміла тільки, що він до краю, безмірно нещасний.

— Ніхто нічого не зрозуміє з них, якщо ти будеш говорити їм, — провадив він далі, — а я зрозумів. Ти мені потрібна, тому я до тебе й прийшов.

— Не розумію... — прошептала Соня.

— Потім зрозумієш. Хіба ти не те ж вчинила? Ти теж переступила... змогла переступити. Ти на себе руки наклала, ти занапастила життя... своє (це все одно!). Ти могла б жити духом і розумом, а закінчиш на Сінній... Але ти витримати не можеш, і якщо лишишся сама, збожеволієш, як і я. Ти вже й тепер мов божевільна; отже, нам разом іти, однією дорогою! І підемо!

— Навіщо? Навіщо ви так! — промовила Соня, дивно й бунтівливо схвильована його словами.

— Навіщо? Бо так не можна лишатись — ось навіщо! (...)

ЧАСТИНА П’ЯТА

Раскольников був діяльним і наполегливим адвокатом Соні проти Лужина, незважаючи на те, що сам носив стільки власного жаху і страждання в душі. Але, вистраждавши стільки вранці, він мовби радий був нагоді забути хоч на час власні переживання, які вже ставали нестерпними, не кажучи вже про те, скільки особистого і сердечного було в прагненні його заступитись за Соню. Крім того, у нього не йшла з думки і часом страшенно тривожила його наступна зустріч з Сонею: він повинен був відкрити їй, хто вбив Лизавету, і передчував, яка це буде страшна для нього мука, і наче відмахувався від неї (...)

Вона з подивом дивилась на нього. Їй ще нічого не було відомо, ні чому, ні як, ні на що це сталося. Тепер усі ці запитання разом спалахнули в її свідомості. І знову вона не повірила: “Він, він убивця! Та хіба це можливо?”

— Ти був голодний! ти... щоб матері допомогти? Так?

— Ні, Соню, ні, — бурмотів він, обернувшись і похиливши голову, — не був я такий голодний... я дійсно хотів допомогти матері, але... і це не зовсім вірно... не муч мене, Соню!..

— Штука от у чому: я поставив собі якось таке запитання: що коли б, наприклад, на моєму місці опинився Наполеон і не було б у нього, щоб кар’єру почати, ні Тулона, ні Єгипту, ні переходу через Монблан, а було б замість усіх цих блискучих і монументальних речей всього тільки одне якесь там жалюгідне бабисько, легістраторша, яку ще до того ж треба вбити, щоб із скрині в неї гроші потягти (це ж для кар’єри, розумієш?), ну, то чи зважився б він на це, коли б іншого виходу не мав? Чи не покоробило б його від того, що занадто вже це не монументально, і... і гріх? Ну. то я тобі кажу, що на цьому “запитанні” я промучився страшенно довго, так що дуже соромно мені зробилось, коли я, нарешті, догадався (зненацька якось), що не тільки його не покоробило б, але навіть і на думку б йому не спало, що це не монументально... і навіть не зрозумів би він зовсім: чого тут коробитись? І коли б уже тільки не мав він іншої дороги, то задушив би так, що й писнути б не дав, анітрохи не задумуючись!.. Ну, і я... перестав думати... задушив... за прикладом авторитету... І це точнісінько так і було. Тобі смішно? Справді, Соню, тут найсмішніше те, що, мабуть, саме так воно й було... (...) Ну... ну от я й надумав, заволодівши бабиними грошима, витратити їх на мої перші роки, щоб не тягти з матері на забезпечення себе в університеті, на перші кроки після університету, — і зробити все це широко, радикально, так щоб уже цілком нову кар’єру влаштувати і на новий, незалежний шлях стати... ну... ну, от і все... Ну, зрозуміла річ, те, що я вбив стару, — це я зле вчинив... ну й годі! Я ж тільки вошу вбив, Соню, непотрібну, паскудну, зловредну. І невже ти гадаєш, що я не знав хоча б того, що коли вже почав я себе питати і допитувати: чи маю я право владу мати? — то, виходить, не маю права владу мати. Або коли ставлю запитання: чи воша людина? — то виходить, що не воша людина, для мене, а воша для того, кому це й на думку не спадає і хто прямо, не питаючи себе, йде... Вже коли я стільки днів промучився над питанням: пішов би Наполеон чи ні? то вже ж добре відчував, що я не Наполеон... Всю, всю муку безглуздих цих філософствувань я витерпів, Соню, і все те з пліч скинути забажав: я захотів, Соню, вбити без казуїстики, вбити для себе самого! Я брехати не хотів у цьому навіть собі! Не для того, щоб матері допомогти, я вбив — дурниця! Не для того я убив, щоб, добувши гроші і владу, зробитись благодійником людства. Дурниця! Я просто вбив, для себе вбив, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені в ту мить однаково було!.. І не гроші потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити, чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти, чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю... Хіба я ту нікчемну стару вбив? Я себе вбив, а не 'її! Тут так-таки враз і рішив себе, навіки!.. А стару ту чорт убив, а не я... Годі, годі, Соню, годі! Покинь мене, — закричав він раптом в гарячковій тузі, — покинь мене! (...)

ЧАСТИНА ШОСТА

Він ішов набережною канави, і йти вже було недалеко. Але, дійшовши до моста, він спинився і раптом повернув на міст, в інший бік, і попрямував на Сінну... Він раптом пригадав Сонині слова: “Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: “Я вбивця!” Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм’якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге (...)

— Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! — пролунав раптом знайомий голос.

Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. “Це сама доля, — подумав Раскольников, — чого він тут?” (...)

— Це я... — почав було Раскольников.

— Випийте води.

Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:

— Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.

Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.

Раскольников повторив своє зізнання...

ЕПІЛОГ

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрма. В тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильно-каторжний другого розряду Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року.

Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом’якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. (...)

Вирок, проте, був м’якшим, ніж можна було сподіватись, зважаючи на вчинений злочин, і, може, саме через те, що злочинець не тільки не хотів виправдуватись, але навіть мовби сам докладав зусиль, щоб іще більше звинуватити себе. Всі дивні і особливі обставини були взяті до уваги. Хворобливого і скрутного стану злочинця перед тим, як він вчинив злочин, ніхто не брав під сумнів. (...)

Через п’ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж.

Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе... Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п’ять років обов’язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню (...)

Раскольников довго не знав про смерть матері, хоч листування з Петербургом установилося, як тільки він прибув до Сибіру. Ішло воно через Соню, яка акуратно раз на місяць писала в Петербург на ім’я Разуміхіна і акуратно раз на місяць одержувала з Петербурга відповідь. Листи свої Соня наповнювала найзвичайнісінькою буденщиною, дуже простим і неприхованим описом усієї обстановки каторжного життя Раскольникова.

Але невтішний висновок могли зробити Дуня та її чоловік з цих відомостей. Соня раз у раз повідомляла, що він завжди похмурий, мовчазний і навіть не цікавиться тим, що вона розповідає йому щоразу з їх листів: що він питає іноді про матір; і коли вона, побачивши, що він уже сам угадує правду, сказала йому, нарешті, про її смерть, то, на подив їй, навіть і звістка про смерть матері на нього начебто не дуже сильно вплинула (...)

І хоч би доля дарувала йому каяття — пекуче каяття, що крає серце, відгонить сон, таке каяття, від тяжких мук якого ввижається зашморг і прірва! О, він був би радий йому! Муки й сльози — адже це теж життя! Але ж він не каявся в тому, що вчинив. Але тепер, уже в тюрмі, на волі, він знову переглянув і обміркував усі колишні свої вчинки і зовсім не визнавав їх такими дурними й огидними, якими вони здавалися йому в той фатальний час, раніше.

“Та чим же, чим, — думав він, — моя думка була дурнішою за інші думки й теорії, що рояться і стикаються одна з одною на світі, відколи цей світ стоїть? О заперечники і ви, жалюгідні мудреці, чому ви зупиняєтесь на півдорозі! Ну, чим мій вчинок здається їм таким огидним? — говорив він сам собі. — Тим, що він — злодіяння? Що означає слово злодіяння? Совість моя спокійна. Звичайно, я карний злочин вчинив, звичайно, порушив букву закону і пролив кров, ну то й беріть за букву закону мою голову... і годі! Звичайно, в такому разі навіть і багато хто з благодійників людства, що не успадкували владу, а самі її перебрали, мали б накласти головою при перших же своїх кроках. Але ті люди перенесли свої вчинки, і через те вони праві, а я не переніс, отже, я й не мав права дозволити собі цей вчинок”.

От у чому тільки і визнавав він свій злочин: тільки в тому, що не переніс його і признався добровільно.

Його мучила ще одна думка: чому він не заподіяв собі смерть? Чого він стояв тоді над рікою, а за краще зважив признатись? Невже така сила в цьому бажанні жити і так важко подолати її? Він придивлявся до інших каторжників і дивувався: як і вони всі любили життя, як дорожили ним! Йому здалося, що саме тут, у тюрмі, всі ще більше люблять життя і цінують його, ще більш дорожать ним, ніж на волі. А яких же страшних мук і знущання зазнали деякі з них, особливо бродяги! Невже так багато може важити для них один якийсь промінь сонця, дрімучий ліс або струмок холодної води десь у далекій хащі, на який натрапив колись, може, позаторік, і про зустріч з яким бродяга мріє як про побачення з коханкою, бачить його уві сні, зелену травицю навколо, співучу пташку десь в кущі? Що більше він придивлявся, то більше бачив в них незрозумілого.

Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. На ній був її убогий, старий бурнус і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку. Вона завжди простягала йому свою руку несміливо, мовби побоюючись, що він відштовхне її. Він завжди начебто з огидою брав її руку, завжди наче з досадою зустрічав її, часом затято мовчав, коли вона приходила. Але тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся. Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина...

Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя, їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого. Вони вирішили чекати й терпіти, їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона — та вона ж і жила самим тільки його життям!

Ввечері того ж дня, коли вже замкнули казарми, Раскольников лежав на нарах і думав про неї. Того дня йому навіть здалося, наче всі каторжники, колишні вороги його, вже дивились на нього інакше. Він навіть сам починав говорити до них, і вони відповідали йому лагідно. Він думав про неї. Він згадав, як весь час терзав її і краяв їй серце; згадав її бліде, худеньке личко, але його майже і не мучили тепер оці спогади: він знав, якою безмірною любов’ю спокутує тепер усі її страждання. Та й що таке ці всі, всі муки минулого! Все, навіть злочин його, навіть вирок і ув’язнення здавалися йому тепер, у першому пориві, чимсь далеким, дивним, що мовби навіть і не з ним трапилось. А втім, він не міг того вечора довго і весь час про щось думати, зосередитись на чомусь; та він нічого б і не розв’язав тепер свідомо; він тільки відчував. Замість діалектики настало життя, а в свідомості мало виникнути щось зовсім інше.

Під подушкою у нього лежало Євангеліє. Він узяв його машинально. Ця книга належала їй, була та сама, з якої вона читала йому про воскресіння Лазаря. В перші дні каторги він думав, що вона замучить його релігією, говоритиме з ним про Євангеліє і нав’язуватиме йому книги. Але, на великий його подив, вона й разу не заговорила про це, й разу навіть не запропонувала йому Євангелія. Він сам попросив його у неї незадовго до того, як захворів, і вона мовчки принесла йому книгу.

Та він досі її не розкривав.

Він розкрив її і тепер, але одна думка промайнула в нього:

“Хіба можуть її переконання не бути тепер і моїми переконаннями?

Її почуття, її прагнення принаймні...”

Вона теж весь той день була схвильована, а вночі навіть знову захворіла. Але вона була така щаслива, що майже злякалася свого щастя. Сім років, тільки сім років! На початку свого щастя, іноді, вони обидва ладні були дивитись на ці сім років, як на сім днів. Він навіть і не знав того, що нове життя не дурно ж йому дістанеться, що його ще треба дорого купити, заплатити за нього великим майбутнім подвигом...

Але тут уже починається нова історія, історія поступового оновлення людини, історія поступового переродження її, поступового переходу з одного світу в інший, знайомства з новою, досі зовсім не відомою дійсністю. Це могло б стати темою нової розповіді, — а цю розповідь нашу закінчено.

(Переклад І. Сергеева)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. “Чи твар я тремтяча, чи право маю...”. Поясніть, що мав на думці Родіон Раскольников, виголошуючи цю фразу. 2. Перекажіть зміст статті Родіона Раскольникова. Запропонуйте власні версії перекладу тих категорій людей, які протиставляє герой. Спілкування іноземними мовами. 3. Поясніть авторський вибір прізвища головного героя. Проаналізуйте семантику прізвищ інших героїв роману. Математична компетентність. 4. Складіть таблицю “Основні мотиви скоєння злочину Раскольниковим”. Компетентності в природничих науках і технологіях. 5. Яку роль відіграє образ Наполеона в романах “Червоне і чорне” Ф. Стендаля і “Злочин і кара” Ф. Достоєвського? Порівняйте. Інформаційно-цифрова компетентність. 6. Зробіть презентацію на тему “Образ Петербурга в романі Ф. Достоєвського “Злочин і кара”. 7. Знайдіть в Інтернеті сайти, присвячені творчості Ф. Достоєвського. Дайте їм оцінку. 8. Які нові відомості про митця ви отримали? Уміння вчитися. 9. На які запитання особисто для вас дав відповідь роман Ф. Достоєвського “Злочин і кара”? 10. Складіть систему запитань для віртуального інтерв’ю з письменником або персонажами його роману. Ініціативність і підприємливість. 11. Створіть колаж до роману “Злочин і кара”, використовуючи кольорову палітру письменника у творі (жовтий, білий, червоний, чорний). Соціальна та громадянська компетентності. 12. Розкрийте актуальність роману “Злочин і кара” для сьогодення. 13. Яке майбутнє запланували собі в подальшому житті Соня Мармеладова і Родіон Раскольников? 14. Які проблеми сучасності зумовлюють невичерпну цікавість світової громадськості до творчості Ф. Достоєвського? Обізнаність та самовираження у сфері культури. 15. Прокоментуйте відомі вам екранізації роману “Злочин і кара”. Екологічна грамотність і здорове життя. 16. Яку роль у житті героїв роману відіграє природа? Наведіть приклади з роману.

Предметні компетентності

Знання. 17. Розкрийте новаторство Ф. Достоєвського як письменника-романіста. 18. Поясніть, як ви розумієте назву роману Ф. Достоєвського “Злочин і кара”. 19. Розкрийте роль снів у романі. Діяльність. 20. Охарактеризуйте образи Родіона Раскольникова, Порфирія Петровича, Соні Мармеладової. 21. Охарактеризуйте образи “маленьких людей” у романі “Злочин і кара”. Цінності. 22. Визначте християнські цінності, які утверджуються у творі. 23. У чому, на вашу думку, полягає духовна драма Родіона Раскольникова? 24. Поміркуйте, чому Ф. Достоєвського називають письменником- пророком?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.