АЛХІМІК - ПАУЛО КОЕЛЬЙО - БРАЗИЛІЯ - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

АЛХІМІК - ПАУЛО КОЕЛЬЙО - БРАЗИЛІЯ - СУЧАСНА ЛІТЕРАТУРА В ЮНАЦЬКОМУ ЧИТАННІ - посібник-хрестоматія

Нар. 1947 р.

Пауло Коельйо народився 24 серпня 1947 р. в Ріо-де-Жанейро (Бразилія). Він багато мандрував Південною Америкою, північною Африкою, Мексикою і Європою. Враження від подорожей знайшли відбиток у його творах. Перша книжка митця — роман “Паломництво” — вийшла друком 1987 р. Того ж року письменник створив роман “Алхімік”, який одразу приніс йому літературне визнання. Саме цей роман дотепер залишається книжкою, яка найуспішніше продавалася в Бразилії та в інших країнах, що навіть відзначено в Книзі рекордів Ґіннеса. На сьогодні у творчому доробку автора понад двадцять творів. Письменник є володарем багатьох літературних премій у різних країнах, зокрема Франції та Італії. 1996 р. П. Коельйо був призначений особливим радником програми ЮНЕСКО “Духовні точки дотику і між- культурні діалоги”. У 1999 р. французький уряд присвоїв йому звання кавалера Національного ордену Почесного легіону. Він зумів захопити не лише думки, а й серця мільйонів людей: християн і мусульман, бізнесменів та інтелектуалів, простих людей і світових “зірок”, таких як, наприклад, Умберто Еко й Мадонна. Серед країн, які відвідав П. Коельйо як знаний письменник і де презентував свої книжки на видавничих форумах і ярмарках, — Німеччина, Колумбія, Іран, Китай, Україна та інші.

АЛХІМІК

(Уривки)

Життєвою метою юнака Сантьяго були мандри, і після дворічних блукань землями Андалузії він уже знав усі її містечка. Батьки хотіли, щоб він став священиком, гордістю простої селянської родини, що тяжко працювала лише для того, аби здобути їжу й воду. У семінарії, яку відвідував до виповнення шістнадцяти років, хлопець навчився читати, вивчив іспанську, латину й богослов'я. Проте з самого дитинства Сантьяго мріяв пізнавати світ, що було для нього важливіше, ніж пізнавати Бога й природу людських гріхів. Одного дня юнак набрався відваги й зізнався батькові, що хоче бути мандрівником. Старий із розумінням поставився до бажання сина, дав йому гаманця з трьома золотими, порадив купити отару та йти у світ, аж поки сам не збагне, що їхній замок найкращий, а жінки найгарніші. І поблагословив його. “Не знаю, як можна знайти Бога в семінарії”, “Коли маєш змогу здійснювати мрію, то й життя цікавіше”, — думав юнак, укотре спостерігаючи за сходом сонця, щоразу намагаючись іти іншим шляхом.

Незабаром Сантьяго двічі наснився сон, в якому дитина перенесла його за руку до єгипетських пірамід, а коли вони підійшли до них, промовила: “Якщо ти подивишся звідси, то знайдеш прихований скарб”. Бажаючи розгадати таємницю цього сну, юнак прийшов до старої ворожки. Проте циганка сказала лише те, що він має дістатися пірамід, де знайде скарб і розбагатіє, за це вона зажадала десяту частину від скарбу й не взяла з Сантьяго жодних грошей. Коли пастух читав книжку на лавиці ринкового майдану, до нього підсів балакучий старий і між ними зав'язалася розмова.

(...) — Це книга про те ж, про що йдеться майже в усіх інших книжках, — вів далі старий. — Про нездатність людей вибирати собі долю. А ще — про найбільшу на світі брехню, в яку всі вірять.

— А яка найбільша брехня на світі? — запитав здивований хлопець.

— А ось яка: у певну хвилину нашого існування ми втрачаємо контроль за своїм життям і ним починає керувати доля. Такою є найбільша брехня на світі.

— Зі мною сталося не так, — сказав хлопець. — Батьки хотіли, щоб я став священиком, а я вирішив піти в пастухи.

— Так було краще, — сказав старий. — Адже ти любиш мандрувати.

“Він угадав мої думки”, — подумав хлопець.

Старий тим часом гортав грубу книжку, ніби й не думав її повернути. Хлопець помітив, що він одягнений у чужоземний одяг: він здавався арабом, що не було дивним у цій місцевості. Африка лежала за кілька годин подорожі від Тарифи — треба тільки перепливти човном через вузьку протоку. Араби часто з’являлися в місті, купуючи тут усіляку всячину й по кілька разів на день бурмочучи свої чудернацькі молитви.

— Звідки ви, сеньйоре? — запитав Сантьяго.

— Із багатьох країв.

— Ніхто не може походити з багатьох країв, — сказав хлопець. — Я пастух і буваю в багатьох краях, але походжу з одного міста, яке розташоване біля великого старовинного замку. Саме там я народився.

— Тоді я можу сказати, що я народився в Салемі.

Хлопець не знав, де той Салем, але не схотів запитати, щоб не показати себе невігласом. Якийсь час він дивився на майдан. Люди снували туди й сюди та видавалися дуже заклопотаними.

— Як живеться в Салемі? — запитав Сантьяго, сподіваючись знайти якийсь слід.

— Як і завжди жилося.

Це ще не був слід. Але Сантьяго знав, що Салем не в Андалусії. Бо інакше він би його знав.

— А що ви робите в Салемі? — наполягав він.

— Що я роблю в Салемі? — старий уперше задоволено зареготав. — Тепер я цар Салема.

“Люди іноді говорять дивні речі, — подумав хлопець. — Іноді краще спілкуватися з вівцями, які мовчать і лише просять їжу та воду. А ще краще перебувати в товаристві книжок, які розповідають неймовірні історії завжди в ті години, коли люди хочуть дізнатися про них. Та от люди, розмовляючи з людьми, щось кажуть, і ми не знаємо, як продовжувати розмову”.

— Мене звуть Мелхиседек, — сказав старий. — Скільки в тебе овець?

— Достатньо, — відповів хлопець.

Старий хотів знати надто багато про його життя.

— Тоді маємо проблему. Я не можу допомогти тобі, якщо ти стверджуєш, що маєш достатньо овець.

Хлопця опанувало роздратування. Він не просив допомоги. Це старий попросив у нього вина, розмови та книжку.

— Поверніть мені книжку, — сказав він. — Мені треба знайти своїх овець і йти далі.

— Віддай мені десяту частину своїх овець, — сказав старий. — І я навчу тебе, як дістатися до твого захованого скарбу.

Тоді хлопець пригадав свій сон, і несподівано все стало йому зрозумілим. Стара ворожка не взяла з нього нічого, але старий — можливо, її чоловік — хоче виманити в нього значно більше грошей за непотрібну інформацію. Старий, либонь, також циган.

Проте перш ніж Сантьяго встиг щось сказати, його сусід по лаві нахилився, підняв патичок й почав щось креслити на піску біля своїх ніг. Коли він нахилився, щось зблиснуло на його грудях із такою яскравістю, яка майже засліпила пастуха. Проте зі швидкістю, не властивою для його віку, старий затулив груди плащем. Очі хлопця призвичаїлись, і він побачив, що там малював незнайомець.

На піску головного майдану маленького міста він прочитав ім’я свого батька й своєї матері. Прочитав історію свого життя від початку й до цієї хвилини, розваги дитинства, холодні ночі в семінарії. Прочитав ім’я дочки торговця, якого він не знав. Прочитав про речі, що про них він нікому не розповідав, як, наприклад, про той день, коли украв у батька рушницю, щоб полювати на оленів, або про свій перший і єдиний сексуальний досвід.

— Я цар Салема, — сказав йому старий.

— Чому цар розмовляє з пастухом? — запитав хлопець, присоромлений і захоплений.

— Існує кілька причин. Але найважливіша з них та, що ти спроможний втілити в життя свою Персональну Легенду.

Хлопець не знав, що таке Персональна Легенда.

— Це те, що ти завжди хочеш робити. Усі люди на початку юності знають, що таке їхня Персональна Легенда. Тоді їм усе ясно, усе до снаги, і вони не бояться мріяти й бажати всього того, чого вони хотіли б домогтися в житті. Але минає час, і таємничі сили починають їм доводити, що неможливо реалізувати Персональну Легенду.

Те, що говорив старий, мало небагато сенсу для хлопця. Але він хотів знати, що таке “таємничі сили”; дочка торговця слухатиме про це з роззявленим ротом.

— Це сили, які здаються руйнівними, але насправді вони навчають тебе, як реалізувати твою Персональну Легенду. Вони готують твій дух і твою волю, бо існує велика істина на цій планеті: хоч ким би ти був, хоч би що робив, та коли ти чогось дуже хочеш, то це твоє бажання народилося в Душі Всесвіту. Це твоя місія на Землі.

— Навіть якщо це лише бажання мандрувати? Або одружитися з дочкою торговця тканинами?

— Або знайти свій скарб. Душа Світу годується щастям людей. Або нещастям, заздрістю, ревнощами. Реалізувати свою Персональну Легенду — головний обов’язок людини. Усе в ньому. І коли ти чогось дуже хочеш, весь Усесвіт допомагатиме тобі реалізувати своє бажання.

Протягом якогось часу вони сиділи мовчки, дивлячись на майдан і на людей. Першим заговорив старий:

— Чому ти доглядаєш овець?

— Бо мені подобається мандрувати.

Він показав на продавця смаженої кукурудзи з червоним візком, що стояв у кутку майдану.

— Отой продавець смаженої кукурудзи також завжди мріяв мандрувати, коли був малим хлопцем. Але визнав за краще купити собі візок із попкорном і протягом років складати гроші. Він постаріє й помандрує до Африки, де проживе місяць. Він ніколи не розумів, що люди спроможні робити те, про що вони мріють.

— Він мав би стати пастухом, — уголос подумав хлопець.

— Він про це думав, — сказав старий. — Але торговці смаженою кукурудзою мають дім, а пастухи сплять просто неба. Батьки воліють віддавати своїх дочок за торговців смаженою кукурудзою, а не за пастухів.

Хлопець відчув, як йому кольнуло в серці, коли подумав про дочку торговця сукном. У її місті мусив бути продавець смаженої кукурудзи.

— Але те, що люди думають про торговців смаженою кукурудзою і про пастухів, для них є важливішим, ніж їхня Персональна Легенда.

Старий перегорнув сторінку книжки й поринув у читання. Хлопець трохи зачекав і урвав його в той самий спосіб, у який старий зробив це раніше:

— Чому ви розмовляєте на ці теми зі мною?

— Бо ти намагався прожити свою Персональну Легенду. Але вже готовий відмовитися від неї.

— І ви приходите в такі хвилини?

— Не завжди в такій подобі, але приходжу неодмінно. Іноді я постаю як гарний вихід, як цікава ідея. Іноді підказую, як вийти з тяжкої ситуації. Але люди зазвичай не помічають мене, не здогадуються, що це зробив саме я.

Старий розповів, що на минулому тижні мусив з’явитися до одного шукача скарбів у формі каменю. Той шукач скарбів від усього відмовився задля пошуку смарагдів. Протягом п’яти років він працював у річці й переглянув 999999 каменів, шукаючи смарагд. У цю хвилину шукач скарбів відмовився від своїх зусиль, адже йому бракувало лише одного каменю — лише ОДНОГО КАМЕНЮ, — щоб знайти свій смарагд. А оскільки він був людиною, яка уперто йшла до своєї Персональної Легенди, то старий Мелхиседек вирішив утрутитися. Він перетворився на камінь, що прикотився до ніг шукача скарбів. Той, сповнений гніву та розчарування після п’яти років марних пошуків, пожбурив цей камінь якнайдалі. Але кинув його з такою силою, що камінь ударився в інший камінь, і той розколовся, показавши найгарніший смарагд у світі.

— Люди надто рано усвідомлюють сенс свого буття, — сказав старий із певною гіркотою в очах. — Можливо, саме тому вони так рано відмовляються від нього. Але таким є світ.

Тоді хлопець пригадав, що розмова почалася з прихованого скарбу.

— Скарби піднімаються на поверхню землі потоками й приховуються тими самими водами, — сказав старий. — Якщо ти хочеш довідатися про свій скарб, то мусиш віддати мені десяту частину своїх овець.

— Але чому не десяту частину скарбу?

— Якщо ти пообіцяєш мені те, чого в тебе ще нема, то ти втратиш охоту шукати його.

Хлопець тоді згадав, що він пообіцяв десяту частину свого скарбу циганці.

— Цигани є експертами, — зітхнув старий. — Але хай там як, а ти повинен запам’ятати, що все в житті має свою ціну. І саме цього намагаються навчити людей Воїни Світла.

Старий повернув хлопцеві книжку.

— Завтра, о цій самій годині, ти віддаси мені десяту частину своїх овець. І я тебе навчу, де треба шукати свій прихований скарб. Добраніч.

І він зник за рогом вулиці, що перетинала майдан. (...)

“Отара чи скарб?” — подумав юнак. Треба було вибирати між тим, до чого він звик, і тим, до чого прагнув. Була ще й донька крамаря, але їй він був не настільки потрібний, як вівцям. Можливо, вона вже й забула його. Можливо, коли він не з’явиться через два дні, вона цього й не зауважить — для неї всі дні однакові, а коли дні однакові, це означає, що люди перестають помічати всі ті чудесні речі, які відбуваються з ними щодня, від сходу до заходу сонця. (...)

Наступного дня хлопець зустрівся з учорашнім старим. Він привів із собою шістьох овець.

— Я здивований, — сказав він. — Мій друг одразу купив усіх моїх овець. Сказав, що все життя мріяв стати пастухом, і це добрий сигнал.

— Так відбувається завжди, — відповів йому старий Мелхиседек. — Ми це називаємо Сприятливим Початком. Якби ти вперше сів грати в карти, то майже напевне виграв би. Така Доля Початківця.

— Але чому?

— Бо життя хоче, щоб ти прожив свою Персональну Легенду.

Він оглянув шістьох овець і виявив, що одна кульгає. Сантьяго пояснив йому, що це не має ваги, бо вона найрозумніша й дає багато вовни.

— Де мені шукати скарб? — запитав він.

— Твій скарб у Єгипті поблизу пірамід.

Хлопця опанував страх. Стара сказала йому те саме, але жодної плати не взяла.

— Щоб дістатися до нього, ти муситимеш іти за знаками. Бог накреслив у світі дорогу, якою повинна йти кожна людина. Отже, муситимеш читати те, що він накреслив для тебе.

Перш ніж хлопець устиг йому щось сказати, між ним і старим пролетів метелик. Сантьяго згадав свого діда: коли він був малим, дід сказав йому, що метелики — знак доброї долі. Як і цвіркуни, ящірки та стебла конюшини з чотирма листочками.

— Саме так, — сказав старий Мелхиседек, який умів читати його думки. — Твій дід навчив тебе правильно. Це і є знаки.

Після цього старий відгорнув плащ, який затуляв йому груди. Хлопець був вражений побаченим і згадав про той блиск, який помітив учора. Старий мав на собі масивний нагрудник із золота, покритий дорогоцінними каменями.

Він і справді був цар. Мусив так ховати своє вбрання, щоб не стати жертвою грабіжників.

— Візьми, — сказав старий, знявши зі свого золотого нагрудника один білий і один чорний камені. — Вони називаються Урім і Туммім. Чорний камінь хоче сказати “так”, а білий — “ні”. Коли ти не зможеш бачити знаки, вони стануть тобі у пригоді. Запитуй їх, і вони дадуть тобі відповідь. Але намагайся ухвалювати свої рішення сам. Твій скарб захований біля пірамід, і ти вже про це знаєш, бо віддав мені шістьох овець, щоб я допоміг тобі зробити перший крок.

Хлопець заховав камінці у сакви. Далі він сам вирішуватиме, куди йому йти.

— Не забувай, що все на світі одне ціле. Не забувай мову знаків. Передусім не забувай, що ти мусиш пройти дорогу своєї Персональної Легенди до кінця. А тепер дозволь мені розповісти тобі коротеньку історію.

Якось купець послав свого сина, щоб він навчився Таємниці Щастя від одного з наймудріших людей. Хлопець ішов протягом сорока днів через пустелю, поки добувся до гарного замку на вершині гори. Там жив Мудрець, якого розшукував юнак.

Проте зустріч зі святим чоловіком була не такою, як сподівався наш герой. Він увійшов до зали й побачив там бурхливу діяльність: купці заходили й виходили, люди розмовляли по кутках, невеличкий оркестр награвав чудові мелодії, і тут-таки стояв багатий стіл із найсмачнішими стравами того краю. Мудрець розмовляв з усіма, й хлопець мусив чекати дві години, поки надійшла його черга.

Мудрець уважно вислухав, чому прийшов до нього хлопець, але сказав йому, що в ці хвилини він не має часу пояснювати йому Таємницю Щастя. Він запропонував хлопцеві прогулятися палацом й повернутися через дві години.

— А тим часом я попрошу в тебе однієї послуги, — завершив свої настанови Мудрець, передавши хлопцеві ложку з чаєм, на який він капнув дві краплі олії. — Поки ти ходитимеш, тримай у руках цю ложку й не дозволяй олії зісковзнути.

Хлопець підіймався і спускався сходами палацу, не відриваючи погляду від ложки. Через дві години він повернувся до Мудреця.

— То чи бачив ти, — запитав у нього Мудрець, — перські килими, які висять у моїй їдальні? Чи бачив сад, який майстер садівництва створював протягом десяти років? Чи роздивився чудові пергаменти в моїй бібліотеці?

Засоромлений хлопець зізнався, що не бачив нічого. Його єдиною турботою було — не розлити краплі олії, які доручив йому пронести палацом Мудрець.

— Тоді повертайся назад й ознайомся з чудесами мого світу, — сказав Мудрець. — Ти не можеш довіряти чоловікові, якщо не знаєш, у якій оселі він живе.

Трохи заспокоївшись, хлопець узяв ложку і став знову прогулюватися палацом, роздивляючись ті твори мистецтва, які висіли під дахом та на стінах. Побачив сади й гори навколо палацу, неперевершені квіти, вишуканість, із якою був розташований на своєму місці кожен витвір мистецтва. Повернувшись до Мудреця, він із усіма подробицями розповів про все, що бачив.

— Але де ті дві краплі олії, які я тобі довірив? — запитав Мудрець.

Подивившись на ложку, хлопець побачив, що він їх розлив.

— Тож це єдина порада, яку я тобі можу дати, — сказав Мудрець із мудреців. — Таємниця Щастя полягає в тому, щоб милуватися всіма чудесами світу й ніколи не забувати про дві краплі олії у своїй ложці.

Хлопець нічого не відповів. Він зрозумів історію старого царя. Пастух любить мандрувати, але ніколи не забуває про своїх овець.

Старий Мелхиседек подивився на хлопця й двома простягненими руками зробив якісь дивні жести над його головою. Потім забрав овець і пішов своєю дорогою.

Сантьяго в пошуках скарбу, який йому напророкували віщуни, полишає Тарифу, перепливає море й дістається до Африки. Але дізнається, що піраміди знаходяться далеко й треба подолати пустелю Сахару. В портовому містечку Танжирі хлопця підступно грабує місцевий злодій. Однак юнак добре пам’ятає настанови мудреця Мелхиседека: “Коли ти чогось прагнеш, цілий Усесвіт змовляється, щоб допомогти тобі”. Сантьяго цілий рік успішно працює у старого торговця кришталем, щоб заробити гроші на омріяний перехід. За цей час він навчився важливих речей — торгівлі кришталем, мови без слів, розумінню знаків. Після довгих роздумів, чи повернутися йому додому, купити багато овець та розбагатіти — чи лишити все й прямувати за мрією дістатися пірамід, Сантьяго обирає друге. Зрештою юнак знаходить караван, який прямує до пірамід. Під час пошуків він знайомиться з англійцем, що їде до пустелі, щоб зустрітися з Алхіміком, який знайшов Філософський Камінь і Еліксир Життя, та опанувати магію. Мандрівка пустелею відкриває юнакові багато мудрих речей, зокрема те, що “все на Землі постійно змінюється, бо Земля жива... і має душу. Ми — частка цієї Душі, тому рідко усвідомлюємо, що вона все робить для нас”. Сантьяго зацікавлюється книжками англійця.

То були дивні книжки. Вони розповідали про ртуть, про сіль, про драконів і царів, але Сантьяго не розумів у тих розповідях нічого. Проте він знайшов там ідею, яка, схоже, повторювалася майже в усіх книжках. Усі речі є маніфестаціями лише однієї речі, одного Джерела.

В одній із книжок він вичитав, що найважливіший текст алхімії має лише кілька рядків і записаний на простому смарагді.

— Це Смарагдова Скрижаль, — сказав англієць, пишаючись тим, що може чогось навчити хлопця.

— А навіщо тоді писати стільки книжок?

— Щоб зрозуміти ці кілька рядків, — відповів англієць, не вельми впевнений у правильності своєї відповіді.

У книжці, яка найбільше зацікавила хлопця, розповідалася історія знаменитих алхіміків. То були люди, які присвятили все своє життя очищенню металів у лабораторіях; вони вірили в те, що коли якийсь метал обробляти й обробляти протягом багатьох років, то він утратить усі свої індивідуальні властивості, й на його місці залишиться лише Душа Світу. Ця Унікальна Річ дозволить алхімікам зрозуміти кожну річ на поверхні землі, бо це єдина мова, якою спілкуються між собою речі. Алхіміки називають це відкриття Великим Творінням — і воно складається з рідкої та твердої частин.

— А хіба не досить спостерігати за людьми та знаками, щоб відкрити цю мову? — запитав хлопець.

— У тебе манія все спрощувати, — роздратовано відповів англієць. — Алхімія — серйозна робота. Необхідно робити кожен крок достоту так, як навчають майстри.

Хлопець відкрив, що рідка частина Великого Творіння називається Еліксиром Тривалого Життя, й вона лікує всі хвороби, крім того, алхімік не знає старості. А тверду частину називають Філософським Каменем.

— Нелегко відкрити Філософський Камінь, — сказав англієць. — Алхіміки провели чимало років у лабораторіях, спостерігаючи вогонь, який очищав метали. Вони так багато дивилися на вогонь, що зрештою втрачали відчуття суєтності світу. І якогось чудового дня відкрили, що очищення металів, у підсумку, очистило й їх самих.

Хлопець згадав про торговця кришталем. Він казав, що очистити вази — це добре, бо в такий спосіб вони обидва позбуваються поганих думок. Він усе більше переконувався в тому, що алхімію можна вивчати у повсякденному житті.

— Крім того, — повідомив йому англієць, — Філософський Камінь має дивовижну властивість. Його маленький уламок спроможний перетворювати великі кількості металів на золото.

Після цієї фрази хлопець надзвичайно зацікавився алхімією. Він подумав, що, виявивши трохи терпіння, він зможе перетворювати все на золото. Він прочитав, що кілька людей зуміли домогтися цього: Гельвецій, Еліас, Фульканеллі, Жебер. То були надзвичайні історії. Усі ті люди до кінця прожили свою Персональну Легенду. Вони мандрували, зустрічалися з мудрецями, творили чудеса перед тими, хто їм не вірив, володіли Філософським Каменем і Еліксиром Тривалого Життя.

Та коли він захотів навчитися, як досягти Великого Творіння, то цілком розгубився. Він знайшов у книжках лише загадкові креслення, закодовані інструкції, темні й незрозумілі тексти. (...)

Одного дня хлопець повернув англійцеві книжки.

— Ну, чи багато ти там зрозумів? — запитав той.

Він потребував когось, із ким би міг поговорити, щоб не думати про небезпеку війни.

— Я зрозумів, що світ має Душу, і той, хто зрозуміє ту Душу, зрозуміє мову речей. Я також зрозумів, що багато алхіміків прожили свою Персональну Легенду й змогли відкрити Душу Світу, Філософський Камінь й Еліксир. Але передусім я довідався, що ці істини дуже прості й можуть бути записані на грані смарагда.

Англієць був розчарований. Довгі роки досліджень, магічні символи, малозрозумілі слова — ніщо з цього не справило враження на хлопця.

“Він має досить примітивну душу, аби це зрозуміти”, — подумав він.

Він забрав свої книжки й поклав їх у торби, що звисали з верблюда.

— Повертайся до каравану, — сказав він. — Я також дечого в нього навчився.

Хлопець знову став слухати мовчанку пустелі й споглядати пісок, збитий копитами тварин. “Кожен має свою манеру навчатися, — сказав він сам до себе. — Моя манера відрізняється від його манери, а його манера відрізняється від моєї. Але обидва ми перебуваємо в пошуках своєї Персональної Легенди, і я шаную його за це”. (...)

Шлях був тривалим і нелегким. Незабаром караваном пронеслася звістка про війну, яка не стривожила погонича: “Зумієш жити тут і тепер — будеш щасливим. Побачиш, що пустеля живе своїм життям, небо всипане зірками, а війни йдуть, бо це притаманно людям. Життя стане святом, великим карнавалом, бо життя — це мить, яку ми проживаємо саме тепер”. Нарешті вони дістаються оази, в якій перебуватимуть до кінця війни між племенами. Там живе Алхімік, який знає, що з караваном прибув чоловік, якому він має передати деякі свої секрети. Юнак знайомиться з Фатімою й закохується у неї.

...То була Любов. Старша від людства, давніша від пустелі. Коли зустрічалися дві пари очей, вона завжди вибухала з тією ж силою, що й тепер, біля джерела. Дівчина всміхнулася, і це був знак — знак, якого він чекав, не знаючи про це, ціле життя. Знак, якого він марно шукав у вівцях і книжках, у кришталі й пустельній тиші.

Це була найчистіша мова світу, без жодних пояснень, бо їх не потребує Всесвіт, линучи крізь безконечний простір. Цієї миті юнак відчув, що перед ним стоїть його дружина, й вона також збагнула це без слів. Він був у цьому переконаний, хоча батьки й казали йому, що, перш ніж одружитися, треба довго залицятися, свататись, збирати гроші. Але ті, хто так думав, не знали Всесвітньої Мови, бо коли зануритися в неї, легко зрозуміти, що в цьому світі тебе завжди хтось чекає — чи то в пустелі, чи у великому місті. А коли сходяться двоє таких людей і зустрічаються їхні очі, зникає минуле й майбутнє. Існує тільки ця мить і неймовірна впевненість, що все на світі написане однією Рукою. Рукою, яка пробуджує Любов і творить для кожної душі споріднену їй душу. Без цього всі мрії втрачають сенс...

Англієць зустрічається з Алхіміком. Сантьяго витлумачує знаки й видіння, які бачить у пустелі, куди пішов шукати відповідь на питання про свій подальший шлях, та попереджає населення оази про небезпеку військового нападу, чим допомагає перемогти ворога, за що вожді щедро винагороджують юнака. Цим вчинком він зацікавлює Алхіміка, який знаходить Сантьяго й обіцяє довести до пірамід. Єдине, що обтяжує серце юнака перед останнім кроком до скарбів, — необхідність полишити Фатіму. Він знову перед вибором: залишившись у оазі, хлопець одружиться з Фатімою, стане Радником Оази й розбагатіє, але не здійснить своєї мрії. “Любов ніколи не заважає людині жити власною Легендою. Якщо так сталося, значить Любов не була справжньою — тією, яка говорить Мовою Світу”, — каже Алхімік. Дівчина обіцяє чекати на коханого.

— Не думай про те, що залишилося в тебе позаду, — сказав Алхімік, коли вони скакали верхи на конях через піски пустелі. — Усе закарбоване в Душі Світу й залишиться там навічно.

— Люди більше думають про повернення, аніж про від’їзд, — сказав хлопець, який знову призвичаювався до мовчанки пустелі.

— Якщо те, з чим ти зустрічався, виготовлене з чистої матерії, воно ніколи не зникне. І ти зможеш одного дня повернутися. Якщо ти пережив одну мить світла, схожого на вибух зірки, тоді ти не знайдеш нічого, коли повернешся. Але ти бачив вибух світла, він був, цей спалах. І лише це варте твоїх зусиль.

Чоловік говорив мовою алхімії. Але хлопець знав, що він говорить про Фатіму.

Було важко не думати про те, що залишилося позаду. Пустеля з Ті майже однаковим краєвидом мала звичай наповнюватися маревами. Хлопець досі бачив фінікові пальми, колодязі та обличчя коханої. Бачив англійця з його лабораторією й погонича верблюдів, який був Учителем, але про це не знав. “Можливо, Алхімік ніколи не кохав жінку”, — подумав хлопець.

Алхімік скакав попереду з соколом на плечі. Сокіл добре знав мову пустелі, й коли вони зупинялися, птах злітав із плеча Алхіміка й летів у пошуках поживи. У перший день він зловив зайця. На другий — двох птахів.

Уночі вони стелили свої ковдри й не розпалювали вогнища. Ночі в пустелі були холодні й ставали темнішими, мірою того як місяць зменшувався в небі. Протягом тижня вони скакали мовчки, розмовляючи лише про необхідні застереження, яких треба було дотримуватися, щоб уникати зустрічі з племенами, що воювали. Війна тривала, й вітер іноді доносив до них солодкавий запах крові. Деякі битви відбувалися зовсім близько, й вітер нагадував хлопцеві, що існує Мова Знаків, завжди готова показати те, чого він не міг побачити очима.

Коли спливав сьомий день подорожі, Алхімік вирішив розбити табір для нічного відпочинку раніше, ніж до того. Сокіл полетів на полювання, а Алхімік дістав флягу з питною водою й запропонував хлопцеві.

— Ти вже майже дістався до кінця своєї подорожі, — сказав він. — Мої вітання. Ти йдеш шляхом своєї Персональної Легенди.

— А ви вели мене дорогою мовчки, — сказав хлопець. — Хоч я сподівався, ви навчите мене того, що знаєте. Деякий час тому я подорожував пустелею з чоловіком, який давав мені читати книжки з алхімії. Але тепер я не навчився нічого.

— Існує лише один спосіб навчатися, — відповів Алхімік. — Навчатися в діяльності. Усього, що ти мусив знати, тебе навчила подорож. Крім одного.

Хлопець захотів знати, чого саме, але Алхімік дивився на обрій, чекаючи повернення сокола.

— Чому вас називають Алхіміком?

— Бо я ним є.

— А в чому помилялися інші алхіміки, які шукали золото й не знайшли його?

— Вони шукали тільки золото, — відповів його супутник. — Шукали скарб своєї Персональної Легенди, але не хотіли прожити власну Легенду.

— А чого я тут навчився? — наполягав хлопець.

Але Алхімік далі дивився на обрій. Після якогось часу сокіл повернувся з їжею. Вони вирили яму й розпалили в ній багаття, щоб ніхто не міг побачити світло від вогню.

— Я Алхімік, тому що я Алхімік, — сказав він, поки вони готували їжу. — Я освоїв науку своїх дідів, а вони опанували її від своїх дідів, і так тривало від сотворіння світу. У ту епоху вся наука Великого Творіння могла бути записана на простому смарагді. Але люди не надали ваги простим речам і почали писати трактати, тлумачення й філософські есе. Почали також запевняти, що краще знають дорогу, ніж інші.

Але Смарагдова Скрижаль існує й сьогодні.

— А що записано на Смарагдовій Скрижалі? — поцікавився хлопець.

Алхімік почав креслити якісь знаки на піску й креслив їх понад п’ятнадцять хвилин. Поки він креслив, хлопець пригадав старого царя Мелхиседека й майдан, де вони одного дня зустрілися; йому здавалося, відтоді минуло багато й багато років.

— Ось що записано на Смарагдовій Скрижалі, — сказав Алхімік, коли перестав креслити.

Хлопець підійшов і прочитав слова, записані на піску.

— Це код, — констатував Сантьяго, трохи розчарований Смарагдовою Скрижаллю. — Як у книжках англійця.

— Ні, — не погодився з ним Алхімік. — Це схоже на політ яструбів — його не можна зрозуміти лише завдяки резону. Смарагдова Скрижаль — це прямий перехід до Душі Світу. Мудреці дійшли висновку, що світ природи — це лише образ і копія Раю. Просте існування цього світу є гарантією, що існує світ досконаліший, аніж цей. Бог його створив для того, щоб через прості речі люди могли зрозуміти його духовні настанови й чудеса його знання. Це й є те, що я називаю діяльністю.

— Я повинен зрозуміти Смарагдову Скрижаль? — запитав хлопець.

— Можливо, якби ти перебував у лабораторії алхімії, то тепер настала б для тебе та мить, щоб у найкращий спосіб зрозуміти Смарагдову Скрижаль. Але ти перебуваєш у пустелі, тож поринай у пустелю. Вона слугує для зрозуміння Світу, як і будь-яка інша річ на поверхні Землі. Тобі навіть не треба розуміти пустелю: досить пильно подивитись на просту піщинку, й ти побачиш усі чудеса Творіння.

— А як я можу поринути в пустелю?

— Прислухайся до свого серця. Воно знає про все, бо бачить Душу Світу й одного дня повернеться до неї. (...)

— Чому ми боїмося дослухатися до свого серця? — запитав хлопець, коли вони розбили табір для відпочинку наприкінці того дня.

— Бо там, де воно перебуває, перебуває твій скарб.

— Моє серце збуджене, — сказав хлопець. — Я бачу сни, коли воно хвилюється і його наповнює пристрасть до жінки з пустелі. Воно звертається до мене з різними запитаннями й не дає мені спати протягом багатьох ночей, коли думаю про неї.

— От і гаразд. Твоє серце живе. Слухай далі, що воно тобі скаже. (...)

— Моє серце підступне, — сказав хлопець Алхімікові, коли вони зупинилися, щоб дати коням трохи відпочити. — Воно не хоче, щоб я продовжував свій пошук.

— Це добре, — відповів йому Алхімік. — Отже, твій організм залишається живим. Природно боятися перетворити на сон усе, чого ти вже досяг.

— Тоді чому я повинен слухати своє серце?

— Бо ти ніколи не зможеш примусити його замовкнути. І хоч би скільки ти намагався не слухати, що воно тобі каже, воно залишатиметься у твоїх грудях, знову й знову повторюючи те, що воно думає про життя і світ.

— Навіть якщо воно зрадливе й підступне?

— Зрада — це удар, якого ти не чекаєш. Якщо ти добре знаєш своє серце, воно ніколи не наважиться на таке. Бо ти знатимеш свої мрії і бажання й знатимеш, як боротися з ними.

Нікому не вдасться втекти від свого серця. Тому краще послухати, що воно каже. Щоб воно ніколи не завдавало удару, якого ти не чекаєш. (...)

— Моє серце боїться страждати, — сказав хлопець Алхімікові одного вечора, коли вони дивилися на небо без місяця.

— Скажи йому, що страх перед стражданням є гіршим, аніж саме страждання. І що жодне серце не страждало, коли вирушало на пошук своїх снів, бо кожна мить пошуку є миттю зустрічі з Богом і з Вічністю. (...)

Того вечора його серце було спокійним. Юнак міцно заснув, а коли прокинувся, серце розповіло йому про Світову Душу. Воно сказало, що всі щасливі люди мають у собі Бога. І що щастя можна знайти у крихітній піщинці, як і казав Алхімік. Бо найменша піщинка є часткою Світобудови, і Всесвіт створював її мільйонами років.

“На кожного з нас чекає свій скарб”, — повідало серце. “Ми, людські серця, рідко говоримо про ці скарби, бо люди вже не хочуть їх шукати. Тому розповідаємо про них лише дітям. А потім дозволяємо життю йти своїм шляхом, назустріч смерті. Та, на жаль, мало хто обирає призначену йому дорогу — дорогу Персональної Легенди, дорогу до щастя. Більшість людей сприймає цей світ як щось загрозливе, тож він і справді стає загрозливим. Ось чому ми, людські серця, говоримо все тихше й тихше, хоча й не замовкаємо цілком. Ось чому ми спотворюємо свою мову, щоб її ніхто не збагнув — ми не хочемо, щоб люди мучились через те, що не живуть за покликом серця”. (...)

— Чому серце не говорить чоловікові, що він повинен іти туди, куди кличуть його сни? — запитав хлопець в Алхіміка.

— Бо у такому випадку саме серце страждає найбільше. А серця не люблять страждати.

У той день хлопцеві здалося, що серце вирішило його покинути. Він попросив, щоб воно ніколи не розлучалося з ним. Попросив, щоб, коли він віддалятиметься від своїх мрій, серце стискалося в грудях і подавало сигнал тривоги. Хлопець заприсягся, що ніколи, коли почує цей сигнал, не знехтує ним.

Протягом тієї ночі він багато говорив з Алхіміком. І Алхімік зрозумів, що серце хлопця обернулося до Душі Світу.

— Що мені робити тепер? — запитав хлопець.

— Добиратися до пірамід, — сказав Алхімік. — І бути дуже уважним до знаків. Твоє серце вже готове показати тобі твій скарб.

— Саме цього мені бракувало знати?

— Ні, — відповів Алхімік. — Ось чого тобі бракувало знати: “Завжди перед тим, як реалізувати мрію, Душа Світу вирішує перевірити, чого ти навчився протягом подорожі. Вона робить це не тому, що вона погана, а щоб ми могли разом зі своєю мрією затямити собі й ту науку, яку ми опанували під час подорожі. У цю мить більшість людей чинять опір. Це те, що мовою пустелі ми називаємо “померти від спраги, коли фінікові пальми уже з’явилися на обрії”. Пошук завжди починається від Долі Початківця. Й закінчується Підтвердженням Переможця.

Хлопець згадав про давнє прислів’я свого краю. Там говорилося про те, що найтемніша година настає перед самим сходом сонця. (...)

Вони продовжили свій шлях через пустелю. З кожним днем юнакове серце ставало все тихішим. Воно вже не дбало про минуле й майбутнє; задовільнялося тим, що споглядало пустелю й разом із юнаком пило з джерела Світової Душі. Юнак і серце стали друзями, які не зрадять.

Серце тепер озивалося, щоб підбадьорити його й додати сил, бо мовчазна пустеля була надто одноманітною. Серце сказало, що найкращими якостями юнака є відвага, з якою він відмовився від овець, щоб жити своєю Легендою, й завзяття, з яким він працював у крамничці з кришталем. (...)

— Далі їхати не можна, — сказав один із вершників. — Тут район військових дій.

— Я не їду далеко, — відповів Алхімік, дивлячись вершникам прямо у вічі. Вони якусь мить помовчали і — пропустили їх.

Юнак був здивований.

— Ви їх підкорили своїм поглядом! — вигукнув він.

— Очі виявляють силу душі, — відповів Алхімік.

Одного дня мандрівники потрапили до рук войовничого племені. Сині запони закривали воїнам обличчя, залишаючи тільки очі. Навіть з такої віддалі очі ці передавали силу їхніх душ. І говорили про смерть. Алхімік віддав арабам всі хлопцеві гроші й назвав себе й товариша чаклунами, яких дуже боялися в пустелі. На підтвердження власної сили сказав, що юнак може зруйнувати цей табір силою вітру й за три дні стати вітром.

— Не піддавайся страхові, — на диво лагідно сказав він. — Інакше не зможеш почути своє серце.

— Але ж я не знаю, як стати вітром.

— Коли живеш своєю Легендою, знатимеш усе, що треба. Лиш одна річ заважає здійсненню мрії — страх перед поразкою.

— Я не боюся поразки. Просто я не знаю, як стати вітром.

— Мусиш навчитися. Від цього залежить твоє життя.

— А коли не зумію?

— Тоді помреш на дорозі Легенди. Така смерть краща, ніж у мільйонів інших, хто ніколи й не чув про Легенду. Але не переймайся. Загроза смерті змушує людей боротись за життя. (...)

— Десь у пісках є жінка, яку я люблю, — сказав юнак. — Тому, дивлячись на твої піски, дивлюся на неї. Я хочу до неї повернутись, і мені потрібна твоя допомога, щоб перетворитися у вітер.

— Що таке Любов? — запитала пустеля.

— Любов — це політ сокола над твоїми пісками. Бо для нього ти — зелене поле, з якого він ніколи не вертається без здобичі. Він знає твої скелі, дюни й гори, а ти з ним щедро ділишся.

— У своєму дзьобі сокіл переносить шматочки мене самої, — сказала пустеля. — Роками я доглядаю його здобич, годую її й напуваю рідкісними краплинками води. І ось, коли я тішуся, що виплекала щось у своїх пісках, сокіл кидається з неба й забирає створене мною.

— Але ж для цього ти й створила здобич, — відповів юнак, — щоб нагодувати сокола. Сокіл нагодує людину. А людина згодом дасть поживу твоїм піскам, де знову з’явиться здобич. Так влаштовано світ.

— То це — Любов?

— Так. Це те, що перетворює здобич у сокола, сокола в людину, а людину в пустелю. Це те, що перетворює свинець у золото й ховає золото в землю.

— Не розумію тебе, — сказала пустеля.

— Принаймні зрозумій, що у твоїх пісках мене чекає жінка. Тому я мушу стати вітром. (...)

— Навчи мене, як стати вітром хоча б на кілька хвилин, — попросив юнак. — Ми тоді поговоримо про надзвичайні можливості людей і вітрів.

Вітру було цікаво, бо він цього ще не знав. Йому хотілось про це поговорити, та він не відав, як перетворити людину на вітер. А він стільки всього вмів! Творив пустелі, затоплював кораблі, валив ліси й проносився містами, повними музики й галасу. Вважав, що нема йому меж, а тут цей хлопчина говорить ще про щось, що міг би вдіяти вітер.

— Це називається Любов’ю, — сказав юнак, побачивши, що вітер уже готовий поступитися. — Коли тебе люблять, ти можеш досягти усього на світі. Коли тебе люблять, не треба навіть розуміти, що діється, бо все воно діється в тобі, й тоді людина може стати вітром. Якщо, звичайно, вітер допоможе.

Вітер був гордий, і його дратували слова юнака. Він почав дути сильніше, здіймаючи вгору пісок. Та зрештою мусив визнати, що, хоча й літав по цілому світу, так і не навчився перетворювати людей на вітер. І нічого не знав про Любов.

— Блукаючи по світу, я бачив, що люди, говорячи про Любов, часто дивляться на небо, — сказав вітер сердито, бо мусив визнати власну обмеженість. — Ти спитай у неба.

— Ну, то допоможи мені, — попросив юнак. — Розпочни бурю, щоб пісок заступив собою Сонце. Тоді я зможу дивитися на небо й не сліпнути.

Вітер дмухнув з усієї сили, й небо заповнилося піском, а замість Сонця залишилось ледь помітне золотисте коло. (...)

— А чому я не знаю, що таке Любов? — запитало Сонце.

— Бо Любов не застигає нерухомо, як пустеля, не вештається світом, як вітер, і не дивиться на все здаля, як ти. Любов — це сила, яка трансформує й удосконалює Світову Душу. Коли я вперше в неї занурився, думав, що вона бездоганна. Але згодом побачив, що, як усе в світі, вона має свої пристрасті й конфлікти. Це ми даємо поживу Світовій Душі, й світ, у якому живемо, буде кращим або гіршим залежно від того, якими станемо ми. Ось тут і необхідна сила Любові, бо коли ми любимо, завжди хочемо стати кращими.

— А чого ти хочеш від мене? — запитало Сонце.

— Допоможи мені стати вітром, — відповів юнак.

— Всі знають, що я наймудріше у світі, — промовило Сонце. — Але я не знаю, як зробити тебе вітром. (...)

Юнак звернувся до Руки, яка Все Написала. В цю мить відчув, як замовк цілий Всесвіт, і він теж замовк.

Хвиля Любові зринула йому з серця, і юнак почав молитися. Це була молитва, якої він ще ніколи не проказував, бо була вона без слів і благань. Ця молитва не підносила подяку за нові пасовища для овець, не просила, щоб краще йшла торгівля кришталем, не благала, щоб жінка, яку він зустрів, чекала на нього. В тиші, яка настала, юнак збагнув, що пустеля, вітер і сонце також шукають знаків, написаних Рукою, теж намагаються йти своїм шляхом і збагнути напис на смарагдовій грані. Він побачив, що знаки є скрізь на Землі і в Космосі, й виникають вони без особливих причин; він усвідомив, що ні пустелі, ні вітри, ні сонце, ні люди не відають, для чого вони створені. Тільки Рука знає причину, тому вона й могла творити чудеса, перетворюючи моря на пустелі, а людей на вітри. Тільки вона розуміє ґрандіозний задум, за яким у Всесвіті настала мить, коли шість днів творіння стали Архитвором.

Юнак занурився у Світову Душу і збагнув, що Душа Світу — це частка Душі Бога, а Божа Душа — це його душа. І що він може творити чудеса.

Диво сталося, здійнявся вітер. Полонені здобули свободу й рушили далі. У старому монастирі Алхімік показав найбільше диво — перетворення свинцю на золото, яким щедро винагородив ченця, хлопця й частину залишив собі. На прощання Алхімік розповів юнакові притчу про сни й сказав: “Кожна людина на цій Землі, хто б вона не була, відіграє центральну роль в історії світу. Хоча й не відає про це”. Юнак поїхав далі сам. Незабаром побачив сиві Піраміди, про які мріяв, отримав знак і почав копати: він повинен знайти свій скарб. Та на нього напали грабіжники, пограбували й побили. Ватажок, почувши його історію про віщування, наказав залишити хлопця в живих і розповів свої сни про скарб, схований на батьківщині Сантьяго.

В Епілозі розповідається, як хлопець повернувся на батьківщину, знайшов місце, про яке розповідав злодій-араб, і почав копати. За годину він відкрив скриню невідомого конкістадора, повну старовинних золотих монет і коштовностей. Потім хлопець вирушив до Фатіми, яка чекала на нього.

(Переклад Віктора Шовкуна)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Англієць говорить Сантьяго, що коли б “міг, склав би величезну енциклопедію лише з двох слів — “фортуна” й “випадковість”. Поясніть власне розуміння цих слів. 2. Доберіть прикметники до характеристики образу Сантьяго. 3. Що, на вашу думку, означає “Персональна Легенда”? Математична компетентність. 4. Пригадайте, який ланцюг подій привів хлопця до роботи в крамниці з продажу кришталю. 5. Чи є логічним те, що саме Сантьяго здатний змінити й удосконалити крамницю, яка протягом багатьох років лишалася незмінною? Чому? 6. Чим Сантьяго відрізняється від власника магазину? Компетентності в природничих науках і технологіях. 7. Якого розміру, на вашу думку, мала бути Смарагдова Скрижаль, щоб умістити на собі істини, відомі справжнім алхімікам? 8. Сантьяго називає істини Смарагдової Скрижалі кодом. Чому? Чи можна сказати, що наука вже розшифрувала певні коди, що стосуються світобудови чи життя людини? Інформаційно-цифрова компетентність. 9. З допомогою Інтернету завітайте на персональний сайт Пауло Коельйо, напишіть про враження від прочитаних творів. 10. Доберіть із сайту митця світлини, які, на вашу думку, найкраще презентують його як автора “Алхіміка”. Прокоментуйте свій вибір. 11. Зробіть буктрейлер до твору. Уміння вчитися. 12. Коли Сантьяго розпочинає свою подорож пустелею, він зустрічається з англійцем — студентом алхімії. Багато в чому вони схожі між собою: обидва йдуть шляхом “Персональної Легенди”, обидва певним чином стикаються з ідеями алхімії. Чим відрізняється їхній підхід до життя та навчання? 13. Чому Алхімік обирає своїм учнем Сантьяго, а не англійця? 14. Прокоментуйте слова Алхіміка: “Я старий і забобонний араб, який вірить у прислів’я свого краю: “Те, що сталося одного разу, може більше ніколи не статися. Але те, що осталося двічі, неодмінно станеться й утретє”. 15. Які події зумів передбачити Алхімік? Який урок мав винести з них Сантьяго? Ініціативність і підприємливість. 16. Коли роман “Алхімік” вийшов друком у Бразилії, його не помітили читачі. Створіть рекламу, яка б привернула увагу публіки до твору. 17. Чи міг Сантьяго уникнути пограбування в портовому Танжирі? Напишіть поради героєві щодо правил поведінки в незнайомому місті. 18. Знайдіть у тексті роману підтвердження тому, що ініціативність і підприємливість часто винагороджуються успіхом. Соціальна та громадянська компетентності. 19. Чим викликане бажання Сантьяго попередити жителів оази про небезпеку з боку воюючих племен? Яку роль у цьому відіграє закоханість у Фатіму? Обізнаність та самовираження у сфері культури. 20. Робота в малих групах. Уявіть, що ви — художник, до якого звертається видавець із пропозицією створити обкладинку до роману “Алхімік”, на якій він хоче бачити символічні образи роману. Представте результати роботи в групі одним зі способів: 1) Опишіть (усно чи письмово) вашу обкладинку. 2) Намалюйте макет обкладинки. 3) Створіть скрапбук. Екологічна грамотність і здорове життя. 21. Які небезпеки чатують на людину, що подорожує пустелею? Чого їй варто остерігатися? Як убезпечити себе? Напишіть відповідь у вигляді таблиці:

Небезпеки подорожі пустелею

Методи, якими їх долають герої роману

Моя думка щодо ефективності методів

Предметні компетентності

Знання. 22. Сформулюйте критерії художності, які П. Коельйо втілив у романі “Алхімік”. 23. Чи належить алюзивність до них? Аргументуйте. 24. Визначте, з якими відомими художніми текстами перегукується роман. Діяльність. 25. Пригадайте притчу про юнака, який хотів навчитися щастя в Мудреця, яку цар Мелхиседек розповідає Сантьяго. Поясніть, чи є критерій включення притчі у текст роману достатньою підставою, щоб вплинути на його жанрову форму й дозволити визначити твір як роман-притчу. Порівняйте Сантьяго з героєм цієї притчі. 26. Порівняйте образи царя Мелхиседека та Алхіміка. 27. Знайдіть і випишіть з тексту роману мудрі істини, які стануть у пригоді тим, хто розпочинає самостійну життєву дорогу. Цінності. 28. Як ви вважаєте, чому П. Коельйо чітко не вказав, коли саме відбуваються події, зображені в романі? Чому Сантьяго в романі називається просто “юнаком”? 29. Які цінності здобуває Сантьяго в кінці своєї подорожі?






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.