КРИХІТКА ЦАХЕС НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР - ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН - НІМЕЧЧИНА - ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст. - посібник-хрестоматія

КРИХІТКА ЦАХЕС НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР - ЕРНСТ ТЕОДОР АМАДЕЙ ГОФМАН - НІМЕЧЧИНА - ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст. - посібник-хрестоматія

1776-1822

Романтизм як художній напрям виник у Німеччині, звідки поширився в інші країни Європи. Ернст Теодор Гофман представляє етап зрілого німецького романтизму, зокрема його гротескно-фантастичну течію. Найвідоміші твори Е. Т. А. Гофмана — збірка “Фантазії в манері Калло” (1814-1815), казка “Лускунчик і мишачий король” (1816), повість “Крихітка Цахес на прізвисько Цинобер” (1818), роман “Життєві погляди кота Мурра” (1822) та ін. У книжках Е. Т. А. Гофмана виявилося протиставлення двох світів: реально-побутового і поетичного, породженого фантазією митця. Усіх гофманівських персонажів можна поділити на дві групи — філістерів та ентузіастів. Перші живуть у звичайному світі, їхні інтереси обмежені буденними справами, грошовими прибутками, кар’єрою, приземленими інтересами. Вони не цінують мистецтво й красу, не мають уявлення про високі ідеали. Ентузіастів набагато менше, аніж філістерів, які витісняють людей із романтично-поетичною свідомістю. Але саме ентузіасти, як вважав Е. Т. А. Гофман, здатні проникнути в глибини світу, пізнати істину, створювати прекрасне. Ентузіасти у його творах є носіями духовності й моралі, утіленням мистецького покликання.

КРИХІТКА ЦАХЕС НА ПРІЗВИСЬКО ЦИНОБЕР

(Скорочено)

Розділ перший

Недалечко від одного привітного села, біля самого шляху, на розпеченій сонцем землі крижем простяглась у знемозі бідна, обідрана селянка. Змучена голодом і спрагою, вкрай знесилена, ледве зводячи подих, нещасна впала під тягарем короба, вщерть набитого хмизом, що його з великими труднощами поміж чагарями та деревами в лісі назбирала. Вона вже думала, що настала її смертна година, а отже, й кінець невтішному горю. А все-таки незабаром вона спромоглася на силі, розв’язала вервечки, якими був прив’язаний короб на спині, і поволеньки пересунулася на найближчий моріжок. І тут почала тяжко нарікати:

— Чого ж це тільки мене, — голосила вона, — тільки мене та мого бідолашного чоловіка спостигло таке лихо й гірка недоля? Та хіба ж ми не працюємо, як ніхто в селі, з ранку до вечора, солоним потом обливаючись, а гибіємо в злиднях, ледве шматок хліба маємо втамувати свій голод? Три роки тому чоловік, копаючи в садку, знайшов скарбець із золотими червінцями, то ми вже й гадали собі — нарешті й до нас щастя завітало, нарешті нам полегшає. І що ж сталося? Злодії вкрали гроші, хата й клуня згоріли дощенту, жито на полі витолочило градом, і, щоб міру наших страждань сповнити вщерть, покарало нас небо оцим маленьким виродком, якого я на ганьбу собі й на посміх людям зродила. На святого Лавріна йому буде вже півтретя року, а він ще на своїх вутлих та кривих, наче в павука, ногах ані стояти, ані ходити не може і тільки вурчить та нявкає, немов кошеня, замість говорити. А жерти — жере ця ненатла потвора так, як добрий восьмилітній хлопчисько! Та тільки не йде воно йому анітрохи на пожиток. Боже милосердний, змилуйся над ним і над нами, не допусти, щоб довелося годувати його, аж поки він виросте, нам на муку та на ще гірші злидні. Бо ж їсти й пити він буде щораз більше, а працювати зась! Ні, ні, такої біди вже ніхто в світі витримати не годен! Ох, коли б уже вмерти, тільки вмерти! — І вона почала плакати й ридати, аж поки не заснула, знесилена і знеможена горем.

Справді-бо, жінка мала всі підстави нарікати на бридкого виродка, що народився два з половиною року тому. Те, що на перший погляд могло видатися цілком химерно скрученим цурпалком дерева, було не що інше, як потворний курдупель, якихось дві п’яді на зріст, що досі лежав у коробі, а тепер виліз і борсався та вурчав у траві. Голова в потвори глибоко запала між плечима, на спині виріс горб, як гарбуз, а зразу ж від грудей звисали тонкі, немов ліщинові палички, ноги, тож весь він був схожий на роздвоєну редьку. На обличчі неуважне око нічого б і не розгледіло, але, придивившись пильніше, можна було помітити довгий гострий ніс, що витикався з-під чорного скошланого чуба, пару маленьких чорних очиць, що виблискували на зморщеному, як у старого, обличчі, — проява, та й годі.

І ось, як жінку, прибиту горем, зморив глибокий сон, а син її борсався при ній, трапилося так, що панна фон Рожа-Гожа, патронка поблизького притулку, саме тою дорогою верталася з прогулянки. Вона зупинилася, споглядаючи ту бідоту, а що з натури була побожна та жаліслива, то дуже тим зворушилася.

— О Боже милостивий! — почала вона. — Скільки горя й злиднів є ще на землі! Нещасна жінка! (...) Тобі й твоєму чоловікові не судилося багатство, а кому воно судилось, у того червінці щезають з кишені хтозна-як, лише гризоту йому завдають, і що більше золота йому перепадає, то він стає бідніший. Але я знаю, над усе лихо, над усі нестатки гризе твоє серце думка, що ти зродила цю малу потвору, яка висить на тобі зловісним тягарем і яку ти все життя двигати мусиш. Стрункий, гарний, дужий, розумний цей хлопець ніколи не буде, але чи не вдасться мені допомогти в інший спосіб? (...)

Поволеньки скувйоджений чуб малого почав вирівнюватися, розділився проділом, приліг на лобі і м’якими ніжними кучерями спустився на високі плечі та на горбату, як гарбуз, спину. Малий ставав щодалі спокійніший і нарешті міцно заснув. Тоді панна Рожа-Гожа обережно поклала його на траву біля самої матері, скропила запахущою водою з флакончика, якого витягла з кишені, і квапливо відійшла. (...)

З того часу, як фея Рожа-Гожа допомогла селянці Лізі, всі сприймали Цахеса не так, як раніше.

— О пані Лізо, пані Лізо, який же у вас милий та гожий хлопчик! Це ж справжня ласка Господня — така чудесна дитина. — Пастор узяв малого на руки, почав його пестити й зовсім, здається, не помічав, як неґречний курдупель огидно мурчав та нявчав і намагався навіть укусити шановного панотця за носа.

А пані Ліза стояла, приголомшена пасторовими словами, втупивши в нього погляд, і зовсім не знала, що й подумати.

— Ох, милий панотченьку, — почала нарешті вона плаксивим голосом, — такій людині божій, як ви, не личило б кпити з мене, бідолашної, яку Господь невідь за що покарав цим огидним виродком!

— І що ви балакаєте, — заперечив пастор дуже поважно, — що ви балакаєте? Кпити... виродок... кара господня... Я зовсім вас не розумію і знаю лише, що ви, либонь, чи не осліпли, коли свого милого синка не любите від щирого серця. Поцілуй мене, моє любе малятко!

Пастор пригорнув малого до себе, але той буркнув:

— Не хочу!

І знову клацнув зубами, наміряючись укусити пастора за носа.

— Бачили ви його, лиху бестію! — скрикнула злякано Ліза. (...)

— Послухайте, пані Лізо, віддайте мені свого хлопчину на моє піклування та виховання. Я покладаю на нього великі надії. За ваших нестатків хлопець тільки обтяжуватиме вас, а я буду радий виховати його як свого власного сина!

Ліза отетеріла з подиву і тільки раз у раз проказувала:

— Ох, любий панотченьку, любий панотченьку, невже ж ви справді берете цю малу потвору, цього виродка на виховання, а мене звільняєте від тяжкої біди, яку я терплю через нього?

Та що більше жінка казала пасторові про потворність недоростка, то завзятіше той запевняв її, що вона у своїй дурній сліпоті зовсім не заслуговує на такий Господній дарунок, як цей прегарний хлопчик. (...)

У маленькому князівстві раніше владарював князь Деметрій, але після його смерті до влади прийшов молодий князь Пафнутій, який призначив першим міністром свого камердинера Андреса. Той запропонував Пафнутію “запровадити освіту” у досить незвичайний спосіб.

(...) — Перше ніж ми розпочнемо освіту, себто перше ніж вирубаємо навколишні ліси, зробимо річку судноплавною, розведемо картоплю, направимо школи, понасаджуємо тополі та акації, молодь навчимо співати на два голоси вранішніх та вечірніх пісень, прокладемо гостинці й накажемо прищепити віспу, треба буде вигнати з країни всіх людей небезпечних настроїв, що самі не слухаються розуму й інших з глузду зводять. (...) Ви, напевне, знаєте, найласкавіший пане, про так званих фей, але, мабуть, і гадки не маєте, що чимало тих небезпечних осіб у вашій власній любій країні, ось тут біля самого вашого палацу поселилося та й чинить усілякі неподобства.

— Як? Що ти кажеш? Андресе! Міністре! Феї? У моїй країні? — заволав князь. (...)

— Авжеж! Я їх називаю ворогами освіти, бо тільки вони призвели до того, що наша люба країна залишається у цілковитій темряві. Вони бавляться таким небезпечним ділом, як творення див, і не бояться під назвою поезії ширити потаємно отруту, що робить людей нездатними до слугуванню освіті. (...) Вони дійшли до такого зухвальства, що, коли їм тільки заманеться, гуляють собі у повітрі, позапрягавши у візки голубів, лебедів, ба навіть і крилатих коней! (...) Отож, ласкавий пане, як тільки буде проголошено освіту — тоді геть усіх фей із країни. Їхні палаци хай оточить поліція, їхнє небезпечне майно конфіскуємо, а самих фей, як волоцюжок, виженемо геть на їхню батьківщину, що зветься Джинністан. (...) Не всіх фей ми випровадимо, деяких затримаємо в себе, але не тільки відберемо в них усіляку можливість шкодити освіті, а навпаки, вживемо всіх засобів, щоб перетворити їх на корисних членів освіченої держави. Якщо вони не захочуть узяти пристойний шлюб, то зможуть десь під суворим наглядом заходитися коло якоїсь корисної справи — плести на армію шкарпетки під час війни абощо. (...) А крилатим коням ми обріжемо крила, поставимо на годівлю в стайні, які запровадимо разом з освітою, і спробуємо таким чином їх одомашнити й перетворити на корисних тварин.

Самий лише Господь відає, як сталося, що фея Рожабельверде, єдина з усіх, за кілька годин до того, як запровадили освіту, довідалася про все і встигла випустити своїх лебедів на волю і приховати свої магічні трояндові кущі та інші коштовності. (...) Коли чудесний квітучий гай, де стояв покинутий палац феї Рожабельверде, було вирубано, (...) вона потрапила в притулок для шляхетних дівчат, де назвалася Рожа-Гожа-Зеленава, але потім погодилася назватися панною фон Рожа-Гожа.

Розділ другий

Студенти князівства Керепес відвідували лекції професора Моша Терпіна, у якого була донька Кандида. її палко кохає студент Бальтазар, який має поетичне бачення світу, любить природу, оспівує у своїх віршах Кандиду. Але його меланхолійні настрої викликають глузування з боку його приятеля Фабіана, що надає перевагу більш прагматичним речам. Якось у лісі Бальтазар і Фабіан побачили Цахеса, який упав із коня.

— Бальтазаре! — гукнув Фабіан. — Бальтазаре, тобі що, знову заманулося в ліс, щоб там, наче меланхолійний філістер, блукати на самоті, тимчасом, як браві студенти хоробро вправлятимуться в шляхетному мистецтві фехтування? Благаю тебе, Бальтазаре, кинь свою дурну, негарну звичку, будь знову жвавим і веселим, як колись!

— У тебе добра думка, — промовив Бальтазар, — у тебе добра думка, Фабіане, тому я не хочу сваритися з тобою через те лишень, що ти бігаєш по всіх усюдах, мов навіжений, і позбавляєш мене іноді втіхи, про яку не маєш жодної уяви. Ти саме належиш до тих диваків, які, побачивши, що хтось блукає на самоті, вважають його за меланхолійного дурня і хочуть навернути на свій штиб і по-своєму лікувати, як той придворний лакуза, що хотів вилікувати достойного принца Гамлета. Але принц дав негідникові добру науку, коли той сказав, що не вміє грати на флейті. (...) Тут душа моя відчуває солодкий спокій. Лежачи на квітчастій галявині, я дивлюсь у далеку небесну блакить, а наді мною, над веселим лісом линуть золоті хмарки, немов чудові мрії з якогось далекого світу, повного невимовної радості. О Фабіане, тоді груди мої сповнює якийсь дивний дух, і я відчуваю, як він таємничими словами розмовляє з кущами, з деревами, з хвилями лісового потічка. (...)

Раптом коло самого Фабіана розляглося голосне й довге:

— Тпр-р-р-р! Тпр-р-р-р!

Тієї ж миті коло його голови майнула пара ботфортів, і якась чудернацька маленька річ покотилася йому під ноги. Велика коняка стала, наче вкопана, і, витягнувши шию, почала обнюхувати свого малюсінького господаря, що борсався в піску, аж поки насилу звівся на ноги. Голова в недоростка ховалася між високими плечима, а великий горб на спині та на грудях, довгі павучі ніжки надавали йому вигляду настромленого на виделку яблука, на якому вирізано чудернацьку пику. (...)

Розділ третій

Курдупель, який назвався студентом і якому Бальтазар допоміг сісти на коня, поїхав до Керепеса. Фабіан і Бальтазар теж вирушили до університету, вони були здивовані, що всі вважали потвору гарним і струнким юнаком, чудовим їздцем. На вечірці у професора Моша Терпіна Бальтазар прочитав поему про кохання соловейка до пурпурової рожі, присвячену прекрасній Кандиді, але всі чомусь хвалили Цинобра. Мош Терпін визнав його обдарованим надзвичайними здібностями. І навіть Кандида бачить у Цинобрі виняткову людину, даруючи йому свою прихильність. Бальтазар надзвичайно вражений, бо ніхто не бачить справжньої сутності Цинобра, навіть Фабіан.

(...) Бальтазар вийняв чистесенько переписаний рукопис і почав читати. Його власний твір, що таки справді вилився з глибини поетичної душі, повний сили й молодого життя, надихав його щораз більше. Він читав усе палкіше, виливаючи всю пристрасть свого закоханого серця. Він затремтів з радощів, коли тихі зітхання, ледве чутні жіночі “Ох!” або чоловічі “Чудово... Надзвичайно... Божественно!” переконали його, що поема захопила всіх. Нарешті він закінчив.

— Який вірш! Які думки! Яка уява! Що за чудова поема! Яка милозвучність! Дякуємо! Дякуємо вам, найдорожчий пане Цинобре, за божественну насолоду!

— Що? Як? — скрикнув Бальтазар, але ніхто на нього не звернув уваги, бо всі ринули до Цинобра, що сидів на канапі, надувшись, як малий індик, і огидним голосом рипів:

— Будь ласка... будь ласка... коли вам до вподоби... це ж дрібниця, яку я написав минулої ночі.

Але професор естетики репетував:

— Чудовий... божественний Цинобре! Щирий друже, ти ж після мене перший поет на світі! (...) Хто з вас, — знову скрикнув у захваті професор, — хто з вас, панночки, в нагороду поцілує незрівнянного Цинобра в уста, щоб висловити найглибші почуття найчистішого кохання?

І тоді Кандида встала, підійшла, полум’яніючи, як жар, до курдупля, вклякнула перед ним і поцілувала його в гидкий рот із синіми губами.

— Так, — скрикнув тоді Бальтазар, немов охоплений раптовим шаленством, — так, Цинобре, ти склав зворушливі вірші про соловейка та пурпурову рожу, і тобі належить чудова нагорода, яку ти отримав!

Сказавши це, він потягнув Фабіана до сусідньої кімнати й промовив:

— Будь ласка, глянь мені просто в очі і скажи відверто й чесно: я студент Бальтазар чи ні; ти справді Фабіан, і чи ми справді перебуваємо в Терпіновім домі? А може, це лише сон? Може, ми збожеволіли? Вщипни мене за носа або струсни, щоб я прокинувся від цього проклятого марення.

— Як ти можеш, — відповів Фабіан, — як ти можеш так шаленіти і все через дурні ревнощі, що Кандида поцілувала малого? Ти ж повинен сам визнати, що вірші, які він прочитав, таки справді чудові. (...)

Розділ четвертий

Бальтазар сидів на високому, мохом оброслому камені в лісовій гущині й дивився замислено в яр, де поміж скель та густих чагарів пінився й шумів струмок. (...) Бальтазарові здавалося, ніби він у дивних голосах лісу вчуває жалібні скарги природи, ніби сам він мусить розчинитися в тих скаргах, ніби вся його істота — це тільки почуття найглибшого, нестерпного болю. Серце його мало не розривалося з туги, і, коли дрібні сльози полилися з очей, йому видалось, ніби духи лісового струмка виглянули з води, простягли до нього білі руки з хвиль, щоб затягти в прохолодну глибину.

Коли десь іздалеку долинув чистий, веселий звук ріжка і трохи звеселив його душу: у ньому прокинулася невимовна туга і водночас солодка надія. Він озирнувся навкруги, і, поки лунав ріжок, йому здавалося, що зелені лісові тіні вже не такі сумні, шум вітру, шепотіння чагарів не таке жалісне. Його новий настрій вилився в слова.

— Ні, — скрикнув він, схопившися з місця і глянувши радісним оком удалину, — ні, ще не всі надії згасли! Певне тільки, що якась похмура таємниця, якісь зловісні чари вдерлися в моє життя, але я зламаю ці чари, хоч би мені довелося навіть загинути. (...) Хіба ж не диво дивне, що всі глузують і сміються з потворного, огидного курдупля, а щойно він з’явиться, то починають його вихваляти як найрозумнішого, найученішого, ба навіть найвродливішого з-поміж усіх студентів? Та що й казати! Хіба ж зі мною не те саме діється, хіба мені не здається часом, що Цинобер і розумний, і гарний? Тільки в присутності Кандиди лихі чари не мають наді мною сили, тоді Цинобер залишається дурним, потворним виродком. Але хай там що, я стану проти ворожої сили, у моїй душі мріє передчуття, що якась несподіванка дасть мені в руки зброю проти лихої потвори! (...)

Не тільки Бальтазар був у розпачі, що його заслуги приписують Цинобру. Скрипаль Сбіока грав чудовий концерт, а люди аплодували потворному карликові. Референдарій Пульхер хотів вкоротити собі віку через те, що він склав усі іспити, але на посаду таємного експедитора призначили Цинобра. Бальтазар врятував Пульхера і почув його історію.

— Ти знаєш, любий друже Бальтазаре, моє скрутне становище, знаєш, як я всі свої надії покладав на посаду таємного експедитора, що відкрилась у міністерстві закордонних справ; знаєш, як ретельно, як пильно готувався я до неї. Я подав свої праці і з радістю довідався, що вони дістали цілковите схвалення в міністра. З якою певністю став я сьогодні вранці до усного іспиту! У кімнаті я застав маленького потворного карлика, якого ти, напевне, знаєш під ім’ям пана Цинобра. (...) Іспити почалися. Жодного питання радцевого я не залишив без відповіді. А Цинобер не знав нічого, ну просто нічогісінько, і, замість відповідати, рохкав і квакав якусь нісенітницю, якої ніхто не розумів, — і так непристойно хвицав ногами, що кілька разів навіть упав з високого стільця, і я мусив його піднімати. Серце моє аж тремтіло з утіхою. Коли радця приязно позирав на курдупля, то я вважав це за найгіркішу іронію. Іспит закінчився. Але хто опише мій жах! Мене мов громом прибило, коли радця підійшов до курдупля, обійняв його й сказав: “Найшанованіший добродію! Які знання! Який розум! Яка дотепність!” — А потім до мене: “Ви мене дуже розчарували, пане Пульхере. Ви ж нічогісінько не знаєте!..” (...) Тільки людське божевілля або — чого я найдужче боюся — величезне хабарництво винні в нашому нещасті. Проклятущий Цинобер, мабуть, неймовірно багатий. Недавно він стояв перед монетним двором, а люди, показуючи на нього пальцями, казали: “Гляньте- но на цього маленького, гарного добродія, йому належать усі гроші, які там карбують”. (...)

Розділ п’ятий

Рефендарій Пафнутій і студент Бальтазар вирішили разом боротися з чарами Цинобра. Бальтазар ще раніше побачив у лісі дивного чоловіка в оксамитовій шапочці, який видався йому чарівником і від якого він сподівається отримати допомогу. То був доктор Проспер Альпанус. А тимчасом Цинобер піднімається все вище й вище у своїй кар’єрі. Міністр закордонних справ Претекстатус фон Мондшайн рекомендує Цинобра князю Барсануфу, і князь, зачарований ним, призначив його таємним радцею в особливих справах. Що б не робив Цинобер, князеві все в ньому подобається. А Бальтазар і Фабіан вирушили до маєтку доктора Проспера Альпануса. Хоча Фабіан не вірив у дива, маг і чарівник Проспер Альпанус переконав його (у сурдута Фабіана несподівано збільшилися поли, а рукава зменшилися, і так повторювалося постійно, з будь-якою одежиною, що завдало студентові чимало неприємностей — він не міг вийти на вулицю й в університет).

Нема чого довше таїти, що міністр закордонних справ, при якому Цинобер заступив на посаду таємного експедитора, був нащадком того барона Претекстатуса фон Мондшайна, який у турнірних книжках та хроніках надаремне шукав родовід феї Рожабельверде. Він звався, як і його предок — Претекстатус фон Мондшайн, мав найкращу освіту, найприємніші звички, ніколи не плутав мене й мені, вам і вас, виводив своє ім’я французькими літерами, ще й до того розбірливим письмом, і навіть часом працював сам, переважно, як була погана погода. Князь Барсануф, один із наступників великого Пафнутія, ніжно любив його, бо той на кожне питання мав готову відповідь, у години відпочинку грав із князем у скраклі, добре розумівся на грошових справах і танцював ґавот, як ніхто.

Трапилося так, що барон Претекстатус фон Мондшайн запросив князя на сніданок із лейпцизьких жайворонків. Прийшовши до Мондшайна, той застав у передпокої поміж кількох приємних дипломатичних осіб і малого Цинобра, який, спираючись на паличку, лупнув на князя своїми очицями і, не звертаючи більше на нього уваги, почав запихатися смаженим жайворонком, якого щойно поцупив зі столу. Помітивши курдупля, князь ласкаво усміхнувся до нього й запитав міністра:

— Мондшайне, хто той невеличкий, приємний, розумний молодик у вашому домі? Чи не він часом так чудово складає і таким прекрасним письмом пише мені доповіді, що я їх почав отримувати від вас?

— Він самий, мостивий пане, — відповів Мондшайн. — Доля послала мені в його особі найрозумнішого і найздібнішого працівника. Цей достойний молодик зветься Цинобер, і я рекомендую вам його якнайкраще. Будьте до нього ласкаві й прихильні, мій дорогий князю. Він лише кілька днів як працює в мене.

— А тому, — озвався один гарний молодик, наблизившись до князя,

— а тому, коли ваша вельможність дозволить мені зауважити, мій малий колега нічогісінько ще не надіслав. А доповіді, яким випало щастя звернути на себе увагу вашої вельможності, складав я.

— Чого вам треба від мене? — сердито звернувся до нього князь. (...) А Цинобер тим часом упритул підійшов до князя і, чвакаючи, жадібно вминав жайворонка.

Доповіді таки справді писав той молодик, що звернувся до князя, але князь знову крикнув:

— Чого вам треба? Ви, мабуть, і пера в руках не тримали. Та ще й тут, біля самого мене, жерете смажених жайворонків, навіть мушу зауважити на превелику свою досаду, посадили масну пляму на мої кашемірові штани! До того ж бридко чвакаєте, еге ж! Усе це переконливо свідчить, що ви зовсім не здатні до дипломатичної діяльності. Ідіть-но собі любенько додому й не навертайтеся мені на очі. (...) — І, звертаючись до Цинобра, промовив: — Такі юнаки, як ви, шановний Цинобре, — окраса вітчизни, вони заслуговують на відзнаку. Ви будете таємним радцею в особливих справах!

— Найкрасніше дякую! — рохнув Цинобер, ковтаючи останній шматок і витираючи пику обома руками. — Найкрасніше дякую, це для мене ніщо, зроблю все як слід.

— Чесна самовпевненість, — промовив князь, підвищивши голос, — чесна самовпевненість свідчить про внутрішню силу, що має бути притаманна достойному державному діячеві. (...)

Нового радцю посадовили із князем і міністром. Він жер як не в себе жайворонків, пив малагу і гданську впереміш, рохкав, бурмотів крізь зуби й через те, що ледве кінчиком носа витикався над столом, дуже вимахував ручками й ніжками.

Після сніданку князь і міністр сказали:

— Цей таємний радця в особливих справах — справжній англієць! (...)

Розділ шостий

Професор Мош Терпін дуже радів із того, що Цинобер прийшов до нього ще студентом і що тепер він заручений із його донькою Кандидою. Мош Терпін сподівався через майбутнього зятя добитися ласки князя Барсануфа. Пульхер і Адріан бачили, як до Цинобра прилітала якась жінка з крилами й розчісувала його золотим гребінцем. Невдовзі Барсануф призначив Цинобра своїм міністром замість Претекстасуса фон Мондшайна. І навіть нагородив Цинобра особливою відзнакою.

(...) — Ні, яка людина! Який талант! Яка старанність, яка любов! Яке зречення! — Потім князь додав, опанувавши себе: — Цинобре! Я призначаю вас своїм міністром! Будьте вірний і відданий вітчизні. Будьте чесним слугою Барсануфа, який любитиме вас і шануватиме. — Тоді незадоволено звернувся до міністра: — Я бачу, любий бароне Мондшайне, що від деякого часу ви почали занепадати на силі. Відпочинок у маєтках буде на користь вашому здоров’ю. Прощавайте!

Міністр Мондшайн пішов, буркнувши щось невиразне й люто позирнувши на Цинобра, який за своїм звичаєм сперся ззаду на паличку і, ставши навшпиньки, гордо й нахабно поглядав накруги.

— Я повинен, — сказав князь, — я повинен, мій любий Цинобре, відзначити вас відповідно до ваших високих заслуг. Отож прийміть із моїх рук орден Зелено-плямистого Тигра!

І князь захотів негайно ж повісити йому орденську стрічку, яку звелів камердинерові принести, та вона ніяк не лягала на Цинобрів горб — то непристойно спадала донизу, то так само непристойно повзла догори.

Князь у таких справах, як і в усіх інших, що торкалися добробуту держави, був вельми принциповий. Орден Зелено-плямистого Тигра мав висіти між стегновою кісткою і куприком на три шістнадцятих дюйма вище від останнього. Але повісити його саме там ніяк не вдавалося. (...) З наказу князя зібралась орденська рада, до якої додали ще двох філософів та одного природознавця, що недавно вернувся з Північного полюса. (...) Князь схвалив постанову орденської ради: запровадити кілька ступенів ордена Зелено-плямистого Тигра залежно від кількості ґудзиків. Наприклад, орден Зелено-плямистого Тигра з двома ґудзиками, з трьома ґудзиками і т. ін. Міністр Цинобер отримав особливу винагороду, якої ніхто інший не смів домагатися: орден із двадцятьма діамантовми ґудзиками, бо саме двадцять ґудзиків і треба було до чудернацької його постави. (...)

Фея Рожа-Гожа-Зеленава і чарівник Проспер Альпанус зустрілися в маєтку Альпануса. Обмінявшись досвідом творення див, вони почали розмову про Цинобра і дійшли думки, що він шкодить усім, тому не варто феї його надалі підтримувати. До того ж її золотий гребінець, яким вона розчісувала його кучері, впав і розбився. У розмові Проспера із Рожею-Гожею-Зеленавою виявляється не тільки їхнє ставлення до Цинобра, а й до князівства, й до тих реформ, що там запроваджені.

(...) Цим разом фея Рожа-Гожа-Зеленава з’явилась у всій своїй пишноті та величі, в осяйному білому вбранні, підперезана блискучим діамантовим поясом, з білими й червоними трояндами в чорних косах, і стала посеред кімнати. А перед нею — маг у золотом гаптованій манії, з блискучою короною на голові, тримаючи в руці ціпок із вогненно-променистим наголовком.

Рожа-Гожа-Зеленава ступила до мага, але раптом з її кіс упав золотий гребінець і розбився, наче скляний, на мармуровій підлозі.

— Горе мені! Горе мені! — скрикнула фея.

І раптом вони знову опинилися за столом, патронка фон Рожа-Гожа у довгій чорній сукні, а супроти неї доктор Проспер Альпанус. (...)

— Тимчасом, як ви, надіями сповнена дівчина, у Джинністані могли цілком покластися на свою багату натуру, на свій щасливий геній, я, сіромашний студент, замкнутий у пірамідах, слухав лекції у професора Зороастра. За часів правління достойного князя Деметрія я оселився в цій маленькій чудовій країні.

— Як, — здивувалася панна, — і вас не вигнали, коли князь Пафнутій запроваджував освіту?

— Авжеж, ні, — відповів Проспер, — мені, навпаки, пощастило цілком заховати своє власне Я. (...) Князь Пафнутій призначив мене тоді таємним верховним президентом освіти — я ту посаду разом зі своєю машкарою скинув, як важкий тягар, коли минула буря. Отак я робив користь, скільки міг. Себто таку, яку ми з вами, шановна панно, маємо за користь. Чи відомо вам, добродійко, що це я вас попередив про навалу освітньої поліції, що мені ви завдячуєте тими приємними штуками, які ви щойно показували? О Боже мій! Дорога панно, погляньте-но тільки в це вікно! Невже ж ви не впізнаєте того парку, де так часто й так весело гуляли і розмовляли з приязними духами, що мешкали в кущах, квітах і струмках? Цей парк врятував я своїм знанням.

— Докторе! — вигукнула панна, і сльози покотилися їй з очей. — Докторе, що ви кажете, яка новина! Так, я впізнаю цей гай, де я зазнала блаженної втіхи! Докторе, ви найшляхетніша людина, яка я вдячна вам! Чого ж ви так жорстоко переслідуєте мого вихованця?

— Ви, моя люба панно, — відповів на це доктор, — ви піддалися своїй природженій доброті і гайнуєте свій хист на нікчему. Цинобер є й буде, незважаючи на вашу ласкаву допомогу, малим потворним негідником, який тепер, коли розбився ваш золотий гребінець, відданий цілком у мої руки.

— Змилуйтеся над ним, докторе, — благала панна.

— А подивіться-но, будь ласка, сюди, — сказав Проспер, показуючи їй Бальтазарів гороскоп, який він склав.

Панна глянула й жалібно скрикнула:

— Ну, коли така справа, то я мушу поступитися перед вищою силою. Бідний Цинобер!

— Признайтеся, шановна панно, — сказав доктор, усміхаючись, — признайтеся, що жінки часом дуже легко піддаються дивацтвам. (...) Цинобер мусить прийняти кару, але він ще доскочить і незаслуженої шани. Цим я віддаю належне вашій силі, вашій доброті, вашим чеснотам, моя дорога, найласкавіша панно.

— Ви чудова, прекрасна людина! — вигукнула панна. — Будьте моїм приятелем!

— Назавжди! — відповів доктор. (...)

Розділ сьомий

Бальтазар дуже образився на Проспера Альпануса, бо коли студенти були в нього у маєтку, той показав Бальтазарові чарівне свічадо, де Цинобер залицявся до Кандиди, і Бальтазар у розпачі побив потвору. Через те Бальтазар вимушений був переховуватися, утративши надію на щастя з коханою. Але Проспер Альпанус розкриває Бальтазарові таємницю сили Цинобра і дає чарівний предмет — маленький лорнет, який допоможе юнакові знайти три золоті волосини на голові Цинобра й вирвати їх. Окрім того, Проспер Альпанус обіцяє Бальтазарові по від’їзді до Індії подарувати свій маєток, щоб той міг одружитися й щасливо зажити з Кандидою.

(...) Він здивовано глянув угору й побачив Проспера Альпануса, що летів до нього на якійсь чудній комасі, трохи схожій на польового коника, розмальованого в найяскравіші барви. (...)

— Ти, Бальтазаре, — сказав Проспер Альпанус лагідним голосом, — вельми несправедливий до мене. (...) Але немає нічого гіршого за муки кохання, ніщо не може зрівнятися з нетерпінням душі, що впала в розпач з кохання й туги. Тому я тобі прощаю, бо таке було й зі мною... (...) Отож до справи! Знай же, що Цинобер — це жалюгідний каліка, син одної бідної селянки, і що зветься він, власне, малий Цахес. Тільки з пихи узяв він гучне ім’я Цинобер. Патронка фон Рожа-Гожа, чи, власне, славетна фея Рожабельверде, бо це саме вона й є, знайшла малу потвору на дорозі. Фея так думала: коли природа, мов мачуха, скривдила його, то вона винагородить малого дивним таємничим даром, завдяки якому все, що хтось доброго подумає, скаже чи зробить у його присутності, йтиме на його рахунок, ба навіть сам він у товаристві освічених, розумних, дотепних людей буде шанований як освічений, розумний, дотепний, і взагалі його матимуть за найкращого з тих, серед кого він перебуватиме. Ці дивні чари сховані в трьох вогненно-блискучих волосках, що тягнуться через малюкове тім’я. (...) Тепер уся річ у тому, щоб вирвати і вогнисто-червоні волоски, і Цинобер знову перетвориться на ніщо! Тобі, мій любий Бальтазаре, призначено знищити ці чари. (...)

— О Проспере Альпанусе, — вигукнув Бальтазар, — хіба ж я вартий такої доброти, такої шляхетності після свого недовір’я до вас! Тепер я глибоко в серці відчуваю, що моїм стражданням надходить край, що мені відкриваються золоті брами райського щастя.

— Я люблю, — повів далі Проспер Альпанус, — люблю юнаків, які так, як оце ти, Бальтазаре, в чистому серці своєму носять тугу й кохання і в грудях у яких ще звучать акорди, що лунали в далекій країні, повній божественних див, — у моїй вітчизні. Щасливці, обдаровані цією внутрішньою музикою, — єдині, кого можна назвати поетами... (...)

Розділ восьмий

Окрім маленького лорнета, щоб знищити Цинобра, Проспер Альпанус дав Бальтазарові черепахову табакерку для Фабіана, який ніяк не міг одягнутися належно, бо внаслідок дивацтв чарівника у всіх його сурдутів поли збільшувалися, а рукава коротшали. У черепаховій табакерці для Фабіана знайшовся чудовий фрак, нарешті страждання Фабіана завершилися і він зміг піти в університет. Тимчасом Цинобер і Кандида справляють весілля. Бальтазар, Фабіан і Пульхер прориваються крізь коло запрошених, щоб врятувати прекрасну героїню.

В освітленій сотнями свічок залі стояв малий Цинобер у пурпурових гаптованих шатах, із великим орденом Зелено-плямистого Тигра на двадцяти ґудзиках, зі шпагою при боці й плюмажем під пахвою. Поруч із ним — мила Кандида, вбрана як наречена, сяючи юною вродою. Цинобер держав її руку, яку іноді цілував, огидно шкірячись та всміхаючись.

І щоразу Кандидині щоки заливав рум’янець, і вона дивилася на курдупля з найщирішим коханням. Видовисько було, далебі, страшне, і тільки через засліплення, яке Цинобер наслав на всіх, ніхто нічого не помічав, не обурювався з його чаклунства, не схопив малого відьмака й не жбурнув у коминок. (...) Настав час обмінюватися обручками. Мош Терпін ступив у коло з тацею, на якій блищали персні. Він відкашлявся, а Цинобер сп’явся навшпиньки, ледь дістаючи до ліктя нареченої. Усі стояли, напружено чекаючи, — аж раптом із сіней долітає якийсь гомін, двері до зали розчиняються навстіж, вскакує Бальтазар, а за ним Пульхер і Фабіан! Вони проштовхуються крізь коло...

— Що це таке, чого треба цим чужинцям?! — кричать усі разом. (...)

Та Бальтазар, не звертаючи ні на що уваги, вже вихоплює Просперів лорнет і пильно дивиться крізь нього на Циноброву голову. Ніби від дотику електричного струму, Цинобер пронизливо нявчить, аж по всій залі йде луна. Кандида непритомна падає на стілець; тісне коло гостей розпадається. (...) Бальтазар, упевнено й обережно схопивши червоні волоски, миттю вириває їх з голови, підбігає до коминка, кидає у вогонь, волоски тріскотять, розлягається страшенний вибух, і всі немов прокидаються зі сну. А Цинобер, насилу підвівшись з підлоги, стоїть і лається, і свариться, і погрожує зараз же схопити й запакувати в найтемнішу темницю нахабних заколотників, що замірилися напасти на священну особу, першого міністра держави! Але всі лише питають одне в одного:

— Звідки взявся цей курдупель? Чого треба цій малій почварі?

А карлик і далі скаженіє, як навіжений, тупає ногами й кричить:

— Я міністр Цинобер... я міністр Цинобер... Кавалер ордена Зелено- плямистого Тигра з двадцятьма гудзиками!

Усі вибухають шаленим реготом. (...)

Цинобер заховався у своєму будинку. А до нього прийшла його мати, яка хотіла побачити свого сина. Проте швейцар не пустив її, і вона сиділа на сходах пишного будинку, нарікаючи на долю й усім розказуючи, що міністр Цинобер — не хто інший, як її син, якого вона назвала Цахесом. Жінка не зводила очей із Цинобрових вікон...

— Онде він, онде, моє миле серденько, мій гномичок! Доброго ранку, маленький Цахесе! Доброго ранку, крихітко Цахесе!

Усі глянули туди і, побачивши Цинобра, що в гаптованих пурпурових шатах, з орденською стрічкою Зелено-плямистого Тигра стояв біля вікна, яке сягало до самої підлоги, через що всю його постать було добре видно крізь великі шибки, зареготали й почали щосили кричати:

— Малий Цахес! Малий Цахес! Гляньте-но на того маленького причепуреного павіана, на ту химерну потвору, на того відьмака! Малий Цахес! Малий Цахес! (...)

Міністр, здавалося, аж тепер зрозумів, що божевільний галас на вулиці стосується його — його самого. Він розчинив навстіж вікно, блиснув на юрбу розгніваними очима, закричав, зарепетував, якось по-чудернацькому вибрикуючи з люті, погрожуючи вартою, поліцією, тюрмою, фортецею. Але що більше його вельможність навіснів, то дужчий здіймався регіт і гамір. Люди почали жбурляти в бідолашного міністра камінням, овочами, всім, що траплялося під руку. Довелося йому сховатися. (...) Тим часом бозна-звідки і як, між людей пішов глухий поголос, що крихітна, смішна потвора таки й справді малий Цахес, який прибрав горде ім’я Цинобер і проліз нагору через ганебну брехню та ошуканство. Щораз голосніше здіймався крик:

— Геть тварюку! Геть! Здерти з нього міністерський сурдут! Замкнути в клітку! Показувати його за гроші на ярмарках! Обліпити його сухозлотицею та подарувати дітям на забавку! Нагору, нагору! — І люди почали вибивати двері. Камердинер у розпачі заломив руки.

— Заколот! Повстання! Ваша вельможність, прокиньтеся! Рятуйтеся! — кричав він, але жодної відповіді не було, тільки почувся тихенький стогін. (...) Він знову пішов до спальні, гадаючи, що цього разу конче знайде там міністра. Він кинув навколо допитливим оком і раптом помітив, що з однієї гарної срібної посудини з вушком, яка завжди стояла біля туалету, бо міністр вельми цінував її, як коштовний дарунок самого князя, стирчать маленькі, тоненькі ніжки. (...) Він схопив Цинобра за ніжки. і витяг. Ах, мертві, мертві були його вельможність! Камердинер голосно заплакав. (...)

Розділ останній

(...) Бальтазарове весілля святкували в приміській віллі. І він, і його друзі Фабіан та Пульхер — геть усі дивувалися з Кандидиної надзвичайної краси, з чарівної зваби, що променіла від її вбрання, від усієї її постаті. То справді її оточували чари, бо сама фея Рожабельверде, забувши про свій гнів, прибула на весілля як патронка Рожа-Гожа; вона ж таки і вбрала її, та ще й прикрасила найкращими трояндами. А всім же добре відомо, що вбрання личить, коли до нього докладе рук фея. Крім того, Рожабельверде подарувала милій нареченій магічне намисто, і відколи вона його наділа, то вже не дратувалася через дрібниці; через погано зав’язаний бант, невдалу зачіску, пляму на білизні тощо. Ця властивість, що йшла від намиста, додавала всьому її обличчю веселості й принади.

Молодий і молода були щасливі аж до неба, а проте — так гарно впливали таємні, мудрі Альпанусові чари — вони знаходили час ще й привітно поглянути на друзів, що в них зібралися. Проспер Альпанус і Рожабельверде подбали про те, щоб весілля відзначити ще й найкращими дивами. Скрізь із кущів та дерев линули солодкі пісні кохання, із землі підіймалися столи, обтяжені найсмачнішою їжею, заставлені кришталевими пляшками, з яких хлюпало найшляхетніше вино. Настала ніч, скрізь над парком повисли вогненні райдуги, і стало видно, як усюди пурхають мерехтливі пташки й комахи, і коли вони махали крильми, то сипалися мільйони іскор, сплітаючись у розмаїті чудові фігури, що мінялися, танцювали, гойдались у повітрі і зникали в кущах. І ще голосніше звучала музика лісу. (...)

Тим часом із повітря спустилася невеличка кришталева коляса, запряжена блискучими польовими кониками із срібним фазаном на козлах.

— Прощавайте, прощавайте! — вигукнув Проспер Альпанус, сів у колясу й полетів угору понад вогненні райдуги. Нарешті його екіпаж став маленькою блискучою зіркою, і вона зникла за хмарами. (...)

Бальтазар, пам’ятаючи поради Проспера Альпануса, розумно користувався чудовим приміським маєтком, справді став добрим поетом. (...) Кандида ніколи не скидала намиста, яке їй подарувала патронка Рожа-Гожа на весілля, то нічого не бракувало, щоб Бальтазар зажив найщасливішим родинним життям, радісним і веселим, яким тільки міг зажити поет із прекрасною молодою дружиною.

Отож казка про малого Цахеса, прозваного Цинобром, тепер справді має цілком щасливий.

кінець

(Переклад Сидора Сакидона)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Для характеристики крихітки Цахеса перекладач С. Сакидон використовує колоритні українські слова курдупель, почвара. Яка стилістична роль цих слів? Доберіть до них синоніми. Спілкування іноземними мовами. 2. Із німецької мови запозичено слово філістер (нім. der Philister). У якому значенні вживається це слово? Прокоментуйте слова Е. Т А. Гофмана: “Музиканти — романтики, ідеалісти, творчі люди, генії”, “хороші люди — філістери”. Порівняйте філістерів та ентузіастів. Математична компетентність. 3. Складіть схематичну мапу князівства Керепес, виділивши на ній місця, де відбулися основні події казки. Компетентності в природничих науках і технологіях. 4. “Ми розпочнемо освіту, себто... вирубаємо навколишні ліси, зробимо річку судноплавною, розведемо картоплю...”, — на думку можновладців, такі дії сприятимуть упровадженню освіти в Керепесі. Висловіть свої міркування щодо цього. 5. Поясніть слова Е. Т А. Гофмана “Природа в усі людські вчинки вкладає глибоку іронію”. Інформаційно-цифрова компетентність. 6. Прорекламуйте казку “Малюк Цахес на прізвисько Цинобер” (у вигляді буктрейлера, презентації). Уміння вчитися. 7. Розповідь про Цахеса — дуже повчальна історія. Чого вона навчила Бальтазара? Фею Рожу-Гожу? Вас? Ініціативність і підприємливість. 8. У чому сенс успіху курдупля Цахеса? Визначте основні етапи його кар’єри. Яка роль у цьому панни Рожі-Гожі? Соціальна та громадянська компетентності. 9. Визначте, за що суспільство, зображене у творі, поважає людей. Які людські риси, на вашу думку, справді мають бути поціновані суспільством? Висловіть своє ставлення до меркантилізму та прагматизму в людських стосунках. Обізнаність та самовираження у сфері культури. 10. Перегляньте уривки фільму “Помилка старого чарівника” (реж. Целіно Блайвайсс, 1983). Порівняйте фільм із казкою. Екологічна грамотність і здорове життя. 11. У чому, на вашу думку, полягає гармонійне співіснування людини і природи?

Предметні компетентності

Знання. 12. Виокреміть риси романтизму у творі. 13. Що таке гротеск? 14. Знайдіть у творі портрет малюка Цахеса. Визначте художні засоби, використані для його створення. Діяльність. 15. Яку позицію у творі займає автор? 16. У чому полягає конфлікт твору? 17. Що символізують три золоті волосинки потвори Цахеса? 18. Яка роль чарівного в казці? Які герої не підвладні чарам? Чому? 19. Визначте філософський сенс твору. Цінності. 20. Прокоментуйте слова Федра: “Жодна блискуча доля не приховує природної ницості”. Підтверджує чи спростовує цю цитату історія крихітки Цахеса? 21. Поміркуйте, звідки беруться Цахеси? 22. Наскільки актуальною є повість-казка “Крихітка Цахес” для сьогодення?







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.