МЕРТВІ ДУШІ - МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ - УКРАЇНА - ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст. - посібник-хрестоматія

МЕРТВІ ДУШІ - МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ - УКРАЇНА - ПРОЗА Й ПОЕЗІЯ ПІЗНЬОГО РОМАНТИЗМУ ТА ПЕРЕХОДУ ДО РЕАЛІЗМУ XIX ст. - посібник-хрестоматія

1809–1852

Микола Васильович Гоголь народився на Полтавщині (у с. Великі Сорочинці), його дитинство і юність пройшли в Україні (у родовому маєтку Гоголеве, м. Полтаві, м. Ніжині та ін.), де він всотав красу мальовничої природи й народної культури. У першій збірці М.В. Гоголя “Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831) знайшли відбиток українські традиції. Ця збірка зробила митця знаменитим. Хоча пізніше письменник переважно жив у Росії та за кордоном, він зберігав “український погляд” на життя. Українська тема звучить у повісті “Тарас Бульба” (1835, 1842), в якій оспівуються ідеали козацтва. Вільне життя природи й глибинні народні традиції М.В. Гоголь протиставляв вадам суспільства, які з особливою силою викриваються в поемі “Мертві душі” (1841). Митець хотів написати твір за зразком “Божественної комедії” Данте Аліґ’єрі, де були б показані Пекло, Чистилище і Рай, але не на небі, а на землі. Проте М.В. Гоголь створив лише першу частину, а друга частина “Мертвих душ” була спалена ним внаслідок складних релігійно-філософських шукань і неможливості відобразити “прекрасну людину”, адже такого образу не давала тогочасна дійсність.

МЕРТВІ ДУШІ

(Скорочено)

До губернського міста приїхав нікому не відомий чиновник Павло Іванович Чичиков. Він зупинився у готелі, а зранку почав робити візити міським сановникам. Більше тижня Чичиков роз’їжджав по вечірках та обідах, знайомився з місцевими багатіями, які люб’язно запрошували його до себе у гості. Поїздки до поміщиків і були метою таємної справи Чичикова. Першим, до кого він завітав, був Манілов.

Глава друга

Один Бог хіба що міг сказати, який був характер Манілова. Є рід людей, відомих під іменем: люди так собі, ні се, ні те, ні в городі Богдан, ні в селі Селіфан, як говорить приказка. Може, до них слід прилучити й Манілова. З вигляду він був людина показна; риси обличчя його були не позбавлені приємності, але цій приємності, здавалось, занадто було передано цукру; в манерах і зворотах його щось ніби запобігало прихильності й знайомства. Він посміхався знадливо, був білявий з блакитними очима. Першої хвилини, розмовляючи з ним, не можеш не сказати: “Яка приємна й гарна людина!” Другої потім хвилини нічого не скажеш, а третьої скажеш: “Чорт знає, що таке!” — і відійдеш геть далі; коли ж не відійдеш, то відчуєш нудьгу смертельну. Від нього не діждешся ніякого живого, хоч би зарозумілого слова, яке можеш почути мало не від усякого, коли торкнешся зачіпливої для нього речі. (...) Дома він говорив дуже мало і здебільшого міркував і думав, а про що він думав, теж хіба що Богові відомо. Господарством не можна сказати, щоб він займався, він навіть ніколи не їздив на поля; господарство йшло якось само собою. Коли прикажчик казав: “Добре б, пане, те й те зробити”, — “Атож, непогано”, — відповідав він звичайно, потягаючи з люльки, яку палити зробив звичку, коли ще служив у армії, де вважався за найскромнішого, найделікатнішого й найосвіченішого офіцера.(...)

Іноді, дивлячись з ґанку на подвір’я та на став, говорив він про те, як би добре було, коли б раптом від будинку провести підземний хід або через став збудувати кам’яний міст, на якому були б по обидва боки крамниці, і щоб у них сиділи купці й продавали усякий дрібний крам, потрібний для селян. При цьому очі його робились надзвичайно солодкими і обличчя набувало найзадоволенішого виразу. А втім, усі ці прожекти так і кінчались самими тільки словами. У його кабінеті завжди лежала якась книжка, закладена закладкою на чотирнадцятій сторінці, яку він постійно читав уже два роки. (...)

Уже встали з-за столу. Манілов був задоволений надзвичайно і, підтримуючи рукою спину свого гостя, готувався таким чином перепровадити його до вітальні, коли це гість заявив з вельми значливим виразом, що він має намір з ним поговорити про одну дуже потрібну справу. (...)

— Але дозвольте запитати вас, — сказав Манілов, — як бажаєте ви купити селян: з землею, чи просто на вивід, тобто без землі?

— Ні, я не те, щоб зовсім селян, — сказав Чичиков, — я бажаю мати мертвих...

— Як? Вибачте... я трохи недочуваю, мені почулося предивне слово...

— Я гадаю придбати мертвих, які, проте, значилися б у ревізії, як живі, — сказав Чичиков.

Манілов упустив раптом чубук з люлькою на підлогу і як роззявив рот, так і залишився з роззявленим ротом протягом кількох хвилин. (...)

— Отже, якщо немає перешкод, то з Богом, можна б узятися до укладання купчої кріпості, — сказав Чичиков.

— Як, на мертві душі купчу?

— Та, ні! — сказав Чичиков, — Ми напишемо, що вони живі, так, як дійсно стоїть у ревізькій сказці. Я звик ні в чому не відступати від цивільних законів, хоч за це й потерпів на службі, але вже вибачте: обов’язок для мене — діло священне, закон — я німую перед законом.

Останні слова сподобались Манілову, але самої справи до пуття він усе-таки не міг розібрати і замість відповіді заходився насмоктувати свій чубук так дуже, що той почав нарешті хрипіти, як фагот. Здавалось, немов він хотів витягти з нього думку про таку нечувану річ, але чубук хрипів та й годі. (...)

— Коли б ви знали, яку послугу зробили цим... людині без роду й плем’я! Та й справді — чого не витерпів я? Мов човен якийсь серед лютих хвиль... Яких гонінь, яких переслідувань не зазнав, якого лиха не набрався? А за що? За те, що додержував правди, що був чистий на своїй совісті, що подавав руку і вдовиці безпорадній, і сироті горопашному!.. — Тут навіть він утер хусточкою набіглу сльозу.

Манілов був зовсім розчулений. Обидва приятелі довго тиснули один одному руки і довго дивились мовчки один одному в вічі, в яких стояли сльози. Манілов ніяк не хотів випустити руку нашого героя і далі тиснув її так гаряче, що той уже не знав, як її визволити. Нарешті, висмикнувши її потихеньку, він сказав, що непогано б купчу укласти швидше і добре б, якби він сам навідався до міста; потім узяв капелюх і почав прощатись. (...)

Глава третя

Після вдалої угоди Чичиков потрапив до поміщиці Коробочки.

Через хвилину ввійшла хазяйка, літня вже жінка, в якомусь спальному чепці, надітому похапцем, з фланелею на шиї, одна з тих “матінок”, невеликих поміщиць, що скаржаться на неврожаї, збитки і тримають голову трохи набік, а тим часом складають потрохи грошенята в пістрьові торбинки, розміщені по шухлядах комодів. В одну торбинку відбирають все карбованці; в другу полтинички, в третю четвертачки, хоч на око й здається, ніби в комоді нічого немає, крім білизни, та нічних кофточок, та нитяних моточків, та розпореного салопа, що має потім обернутись на сукню, коли стара сукня як-небудь прогорить під час печіння святкових коржиків з усякими пряженцями або зноситься само собою. (...)

— А вас на ім’я як? — спитала поміщиця. — Адже ви певне, засідатель?

— Ні, матінко, — відповів Чичиков, посміхнувшись, — не засідатель, а так їздимо за своїми дільцями.

— А, так ви купець! Яка ж, справді, шкода, що я продала мед купцям так дешево; а ось ти, батечку, у мене б, певне, його купив.

— А от меду й не купив би.

— А що ж інше? Хіба прядиво? Та й прядива ж у мене тепер обмаль, з півпуда тільки.

— Ні, матінко, іншого роду товарець: скажіть, у вас помирали селяни?

— Ох, батечку, вісімнадцять душ! — сказала стара, зітхнувши. — І помер такий славний народ, усе роботящі. Після, правда, народилось, та що з них? Все така дрібнота. А засідатель наїхав — подать, каже, сплачувати з душі. Народ мертвий, а плати, як за живого. (...)

— На все воля Божа, матінко, — сказав Чичиков, зітхнувши, — проти мудрості Божої нічого не можна сказати... Відступіть-но їх мені, Настасіє Петрівно.

— Кого, батечку?

— Та ось тих, що повмирали.

— Та як же відступити їх?

— Та так просто. Або хоч і продайте. Я вам за них дам гроші.

— Та як же? Я, далебі, в тямки не візьму. Невже хочеш ти їх викопувати з землі?

Чичиков побачив, що стара сягнула далеко і що доконче їй треба розтлумачити, в чому річ. В небагатьох словах пояснив він їй, що передача або купівля буде значитись тільки на папері і душі будуть записані мов би живі.

— Та нащо ж вони тобі? — сказала стара, витріщивши на нього очі.

— Це вже моє діло.

— Та вони ж мертві.

— Та хто ж каже, що вони живі? Через те й збиток вам, що мертві; ви за них платите, а тепер я вас звільню від клопоту й платежу. Розумієте? Та не тільки звільню, а ще й поверх того дам вам п’ятнадцять карбованців. Ну, тепер ясно?

— Далебі, не знаю, — врозтяг промовила хазяйка, — адже я мертвих ніколи ще не продавала.

— Ще б пак! Диво було б, якби ви їх кому-небудь продали. Чи ви думаєте, що з них справді є якась користь?

— Ні, цього я не думаю. Яка там з них користь? Користі ніякої немає. Мене тільки те й клопоче, що вони вже мертві. (...)

“Ох, яка ж дубоголова! — сказав сам собі Чичиков, якому вже починав уриватись терпець. — От і порозумійся ти з нею! У піт загнала, проклята баба”.

Тут він, вийнявши з кишені хустку, почав витирати піт, що справді виступив на чолі. А втім, Чичиков даремне сердився: буває і поважна, і державна навіть людина, а справді виходить чистісінька Коробочка. Як забрав що собі в голову, то вже нічим його не пересилиш, скільки не подавай йому доводів, ясних як день, все відскакує від нього, як гумовий м’яч відскакує від стіни. Витерши піт, Чичиков вирішив спробувати, чи не можна її навести на шлях якоюсь іншою стороною.

— Ви, матінко, — сказав він, — або не хочете розуміти слів моїх, або так умисне говорите, аби щось говорити... Я вам даю гроші: п’ятнадцять карбованців асигнаціями — розумієте? Це ж таки гроші. Ви їх не знайдете на вулиці. (...)

— Далебі, — відповіла поміщиця, — таке вже моє вдовине недосвідчене діло! Краще ж я трошки перечасую, може, наїдуть купці, то й прицінюся.

— Сором, сором, матінко, просто, сором! Ну, що ж це ви кажете, подумайте самі! Хто ж їх купуватиме! Ну, який ужиток він може з них зробити?

— А може, в господарстві як-небудь при нагоді знадобляться, — відказала стара, та й кінчила мови, відкрила рот і дивилась на нього майже зі страхом, бажаючи знати, що він на це скаже.

— Мертві в господарстві! Ну й утяли! Горобців хіба лякати ночами на вашому городі, чи що?

— Хрест святий з нами! Який страх ти говориш! — промовила стара, перехрестившись. (...)

— Ну, то нехай, я ладна віддати й за п’ятнадцять асигнаціями! Тільки гляди, батечку, щодо підрядів: якщо трапиться борошна брати житнього, чи гречаного, чи крупи, або худоби різаної, так уже, будь ласка, не покривдь мене.

— Ні, матінко, не покривджу, — казав він, а тим часом обтирав рукою піт, що рясно котився по обличчю його. (...)

Глава четверта

У придорожньому трактирі Чичиков зустрівся з поміщиком Ноздрьовим, який запросив його до свого маєтку.

Ноздрьов був у деякому відношенні історична людина. Ні на одному зібранні, де він був, не обходилось без історії. Яка-небудь історія неодмінно траплялася: або виведуть його під руки з залу жандарми, або змушені бувають виштовхати свої ж приятелі. Коли ж цього, не станеться, то все-таки щось та буде таке, чого з іншими ніяк не буває: або набереться в буфеті так, що тільки сміється, або забрешеться якнайжорстокіше, так що нарешті самому зробиться совісно. І набреше зовсім без ніякої потреби: зненацька розкаже, що в нього був кінь якої-небудь голубої або рожевої масті, і такі інші нісенітниці, так що слухачі нарешті всі відходять, промовивши: “Ну, брат, ти, здається, вже почав кулі відливати”. (...)

Ноздрьов у багатьох відношеннях був різноманітна людина, тобто на всі руки. За одну хвилину він пропонував вам їхати, куди завгодно, хоч на край світу, ввійти в яке хочете підприємство, міняти все, що тільки є, на все, що хочете. Рушниця, собака, кінь — усе було предметом міньби, але зовсім не затим, щоб виграти: це походило просто від якоїсь невгамовної жвавості й меткості характеру. (...)

— Ось яка просьба: у тебе є, певне, багато померлих селян, яких ще не викреслено з ревізії?

— Ну є, а що?

— Переведи їх на мене, на моє ім’я.

— А нащо тобі?

— Ну, та мені треба.

— Та нащо?

— Ну, та вже треба... це вже моє діло, — одно слово, треба.

— Ну вже, певне, щось затіяв. Признайся, що? (...)

“Що б таке сказати йому?” — подумав Чичиков і після хвилинного замислення заявив, що мертві душі потрібні йому для набути ваги в суспільстві, що він маєтків великих не має, так до того часу хоч би які- небудь душиці.

— Брешеш, брешеш! — сказав Ноздрьов, не давши докінчити. — Брешеш, брат!

Чичиков і сам побачив, що вигадав не дуже влучно, і привід досить слабкий.

— Ну, так я ж тобі скажу пряміше, — сказав він, виправившись, — тільки, будь ласка, не проговорись нікому. Я надумав женитись; але треба тобі знати, що батько й мати нареченої преамбіційні люди. Така, справді, комісія! Не радий, що зв’язався: хочуть неодмінно, щоб у мене було ніяк не менше трьохсот душ, а як у мене цілих майже півтораста душ не вистачає...

— Ну, брешеш! брешеш! — закричав знову Ноздрьов.

— Ну, от уже тут, — сказав Чичиков, — і ось настільки не збрехав, — і показав великим пальцем на своєму мізинці манісіньку частинку.

— Голову ставлю, що брешеш.

— Одначе, це ж прикро! Що ж я таке справді? Чому я неодмінно брешу?

— Ну, та я ж знаю тебе: ти ж великий мошенник, дозволь мені це сказати тобі по дружбі! Якби я був твоїм начальником, я б тебе повісив на першому дереві.

Чичиков образився таким зауваженням. Уже всякий вислів, будь-скільки грубий або ображаючий добропристойність, був йому неприємний. Він навіть не любив допускати з собою ні в якому разі фамільярного поводження, хіба що тільки особа була надто високого звання. І тому тепер він зовсім образився. (...)

— Ну, слухай: щоб довести тобі, що я зовсім не якийсь жадюга, я не візьму за них нічого. Купи в мене жеребця, я тобі дам їх у додачу.

— Даруй, нащо ж мені жеребець? — сказав Чичиков, здивований справді такою пропозицією.

— Як нащо? Та я ж за нього заплатив десять тисяч, а тобі віддаю за чотири.

— Та нащо мені жеребець? Заводу я не держу.

— Та слухай, ти не розумієш; адже я з тебе візьму тепер усього тільки три тисячі, а решту тисячу ти можеш заплатити мені згодом.

— Та не потрібен мені жеребець, Бог з ним! (...)

— Ну, так купи собак. Я тобі продам таку пару, просто мороз поза шкурою йде! Породиста, з вусами, шерсть стоїть угору, як щетина; бочкуватість ребер незбагненна; лапа вся грудкою — землі не зачепить!

— Та навіщо мені собаки? Я не мисливець. (...)

— Ну, слухай: зіграємо в шашки; виграєш — твої всі. У мене ж багато таких, яких треба викреслити з ревізії. Гей, Порфирію, принеси-но сюди шашечницю...

— Будь ласка, хай уже по-твоєму — в шашки зіграю. (...)

— Давненько не брав я в руки шашок! — казав Чичиков, посуваючи шашку.

— Знаємо ми вас, як ви погано граєте! — сказав Ноздрьов, посуваючи шашку, та в той же самий час посунув вилогою рукава й другу шашку.

— Давненько не брав я в руки... Е, е! Це, брат, що? Подай-но її назад! — сказав Чичиков.

— Кого?

— Та шашку ж, — сказав Чичиков, і в той же час побачив майже перед самим носом своїм і другу, що, як здавалось, пробиралася в дамки. Звідки вона взялася, це один тільки Бог знав.

— Ні, — сказав Чичиков, уставши з-за столу, — з тобою немає ніякої змоги грати. Так не ходять, трьома шашками за раз! (...)

Гра у шашки закінчилася для Чичикова великою неприємністю. Ображений Ноздрьов наказав слугам побити занадто принципового та незговірливого гостя. Але в найкритичніший для Чичикова момент до будинку під’їхав капітан-справник розбиратися з черговою витівкою Ноздрьова. Врятований покупець “мертвих душ” продовжив подорож, прямуючи до поміщика Собакевича.

Глава п’ята

Поміщик, здавалось, дбав дуже про міцність. На стайні, клуні й кухні були вжиті ваговиті й товсті колоди, призначені на вікове стояння. Сільські хати мужиків теж поставлені були навдивовижу: не було рівно витесаних стін, різьблених візерунків і інших витівок, але все було припасовано міцно й як слід. Навіть колодязь був оброблений у такий міцний дуб, який іде тільки на млини та на кораблі. Одно слово, все, на що тільки дивився він, було тривке, непохитне, в якомусь міцному й незграбному ладі. (...)

Коли Чичиков глянув скоса на Собакевича, він йому цим разом здався вельми схожим до середньої величини ведмедя. Для довершення подібності, фрак на ньому був зовсім ведмежого кольору, рукава довгі, панталони довгі, ступнями він ступав криво й косо і наступав раз у раз на чужі ноги. Колір обличчя мав розжарений, гарячий, який буває на мідному п’ятаку. Відомо, що є багато на світі таких обличь, над обробкою яких природа недовго мудрувала, не вживала ніяких дрібних інструментів, як-от: терпугів, сверделець та іншого, а просто рубала з усього плеча: ударила сокирою раз — став ніс, ударила вдруге — стали губи, великим свердлом колупнула очі і, не обстругавши, пустила в світ, мовивши: “Живе!” Отакий міцний і на диво отточений образ був у Собакевича. (...)

За баранячим боком пішли ватрушки, з яких кожна була більша за тарілку; тоді індик завбільшки з теля, набитий усяким добром: яйцями, рисом, печінками і не знати чим, що все лягало грудкою у шлунку. Цим обід і кінчився; але, коли встали з-за столу, Чичиков відчув у собі ваги на цілий пуд більше. Пішли до вітальні, де вже з’явилося на блюдечку варення — ні груша, ні слива, ні якась інша ягода, до якого, проте, не доторкнулись ні гість, ні господар. Хазяйка вийшла з тим, щоб накласти його й на інші блюдечка. Скористувавшись її відсутністю, Чичиков звернувся до Собакевича, який, лежачи в кріслі, тільки покректував після такого ситого обіду й видавав ротом якісь невиразні звуки, хрестячись і затуляючи щохвилини його рукою. Чичиков звернувся до нього з такими словами:

— Я хотів був поговорити з вами про одне дільце. (...)

Чичиков почав якось дуже здалека... Щодо головного предмета, Чичиков висловився дуже обережно: ніяк не назвав душі померлими, а тільки неіснуючими.

Собакевич слухав усе так само, нахиливши голову, і хоч би що-небудь схоже на вираз з’явилось на обличчі його. Здавалось, у цьому тілі зовсім не було душі, або вона в нього була, але зовсім не там, де слід, а як у безсмертного Кощея, десь за горами і вкрита такою товстою шкаралупою, що все, що тільки ворушилося на дні її, не позначалось аж ніяким струсом на поверхні.

— Отже?.. — сказав Чичиков, чекаючи не без деякої тривоги відповіді.

— Вам треба мертвих душ? — спитав Собакевич дуже просто, без найменшого здивування, так ніби мова була про хліб.

— Так, — відповів Чичиков і знову пом’якшив вислів, додавши: — неіснуючих.

— Знайдуться. чому не бути... — сказав Собакевич.

— А коли знайдуться, то вам, без сумніву... буде приємно від них звільнитися?

— Будь ласка, я готовий продати, — сказав Собакевич, вже трохи підвівши голову й зміркувавши, що покупець, певно, мусить мати тут якусь вигоду.

“Чорт візьми! — подумав Чичиков, — цей уже продає раніше, ніж я заікнувся!” — І промовив уголос: — А, наприклад, яка ж ціна?... а втім, це така річ... що про ціну навіть чудно...

— Та щоб не правити з вас зайвого, по сто карбованців за штуку, — сказав Собакевич.

— По сто! — скрикнув Чичиков, роззявивши рот і подивившись йому в самі очі, не знаючи, чи сам він недочув, чи язик Собакевича, з своєї важкої натури, не так повернувшись, бовкнув, замість одного, друге слово.

— Що ж, хіба це для вас дорого? — промовив Собакевич і потім додав: — А яка ж була б ваша ціна?

— Моя ціна! Ми, певне, якось помилились або не розуміємо один одного, забули, в чому полягає річ. Я гадаю, з свого боку, поклавши руку на серце: по вісім гривеників за душу — це найбільша ціна! (...)

— Гаразд, щоб не претендували на мене, що багато правлю і не хочу зробити вам ніякої ласки — по сімдесят п’ять карбованців за душу, тільки асигнаціями, справді, тільки для знайомства!

“Що він дійсно, — подумав сам собі Чичиков, — за дурня, чи що, мене має?” — і додав потім уголос:

— Мені чудно, справді: здається, між нами відбувається якась театральна вистава або комедія; інакше я не можу собі пояснити... Ви, здається, людина досить розумна, здобули відомості освіченості. Адже річ просто — фу-фу! Чого ж вона варта? Кому потрібна?

— Та от ви ж купуєте, виходить потрібна.

Тут Чичиков прикусив губу і не добрав, що відповісти. Він почав був говорити про якісь обставини (фамільні й сімейні), але Собакевич відповів просто:

— Мені не треба знати, які у вас відносини; я до справ фамільних не втручаюсь, це ваш клопіт. Вам потрібні душі, я й продаю вам, і будете каятись, що не купили. (...)

“От кулак!” — сказав сам собі Чичиков і потім додав уголос з деякою досадою:

— Та що справді?... немов би дійсно сурйозна справа! Та я в іншому місці задарма візьму. Ще мені всякий охоче збуде їх, щоб тільки швидше звільнитися від них. Дурень хіба держатиме їх при собі й платитиме за них податі! (...)

— Яка ж буде ваша остання ціна? — сказав нарешті Собакевич.

— Два з половиною.

— Справді, у вас душа людська все одно, що парена ріпа. Та хоч по три карбованці дайте!

— Не можу.

— Ну, нема що робити з вами, беріть! Збиток, та вже вдача така собача: не можу не зробити втіхи ближньому.

Так закінчилася справа. Обоє вирішили, щоб завтра ж бути в місті й управитися з купчою кріпостю. (...)

Глава шоста

Колись давно, в літа моєї юності, в літа мого дитинства, що промайнуло без вороття, мені було весело під’їжджати уперше до незнайомого місця: байдуже, чи було то сільце, бідне повітове містечко, чи село, слобідка — цікавого багато відкривав у ньому дитячий цікавий погляд. Кожна будівля, все, що тільки носило на собі знаменування якоїсь примітної особливості, усе спиняло мене і вражало. Чи кам’яний, казенний будинок відомої архітектури з половиною фальшивих вікон, що один-однісінький стирчав серед бревенчастої тесаної купи одноповерхових міщанських обивательських домиків; чи кругла, правильна баня, вся оббита листовим білим залізом, піднесена над вибіленою, як сніг, новою церквою; чи ринок, чи франт повітовий, що здибався серед міста, — нічого не минала свіжа тонка увага... (...) Принадливо мигтіли мені здалека, крізь зелень дерев, червоний дах і білі димарі поміщицького будинку, і я чекав нетерпляче, поки розступляться по обидва боки сади, що його застували, і він покажеться весь зі своїм, тоді — на жаль! — зовсім не утертим виглядом, і по ньому намагався я вгадати: хто такий сам поміщик, чи товстий він, і чи сини в нього, а чи аж шестеро дочок із дзвінким дівочим сміхом, розвагами й неодмінною красунею меншою сестричкою, і чи кароокі вони, і чи веселун він сам, чи похмурий, як вересень в останніх днях, дивиться в календар і говорить про нудні для юності жито та пшеницю.

Тепер байдуже під’їжджаю до всякого незнайомого села і байдуже дивлюся на його утертий вигляд; моєму схолоднілому зорові неприємно, мені не смішно, і те, що збудило б у минулі роки живий рух на обличчі, сміх і нескінченні розмови, те проминає тепер мимо, і безприхильне мовчання заховують мої незрушні вуста. О моя юність! О моя свіжість! (...)

Зробивши один чи два повороти, герой наш опинився нарешті перед самим будинком, який здався тепер ще сумнішим. Зелена цвіль вкрила ветхе дерево на огорожі й воротях. Натовп будівель — людських, комор, льохів, що видимо хилилися, сповнював двір; біля них праворуч і ліворуч видно було ворота до інших дворів. Усе говорило, що тут колись господарство текло у великому розмірі, і все дивилося нині похмуро. Нічого не помітно було оживлюючого картину: ні відчинюваних дверей, ні людей, що звідкись виходили б, ніякого живого клопоту й турбот у домі! Самі тільки головні ворота були розчинені, та й то тому, що в’їхав мужик з навантаженим возом, укритим рогожею, показавшись ніби навмисне для оживлення цього вимерлого місця, — іншим часом і вони були б замкнуті наглухо, бо в залізній клярмі висів замок-велетень. Біля однієї з будівель Чичиков незабаром помітив якусь постать, що почала перекорятися з мужиком, який заїхав возом. Довго він не міг розпізнати, якої статі була постать — баба чи мужик. Одяг на ній був зовсім не визначений, схожий дуже на жіночий капот, на голові ковпак, які носять сільські дворові баби, тільки самий голос видався йому дещо хрипким для жінки. (...)

Перед ним стояв не жебрак, перед ним стояв поміщик. У цього поміщика було понад тисячу душ, і спробував би хто знайти у кого іншого стільки хліба зерном, борошном і просто в скиртах, у якого б комори, клуні й сушарні захаращені були такою безліччю полотен, сукон, смухів, вироблених і сирових, сушеної риби і всякого овощу та губ. (...)

Нащо б, здавалось, потрібна була Плюшкіну така гибель цих виробів? За все життя не довелося б їх ужити навіть на два такі маєтки, які у нього; але йому й цього здавалось мало. Не задовольняючись цим, він ходив ще кожного дня по вулицях свого села, зазирав під містки, під перекладини і все, що тільки траплялося йому — стара підошва, баб’яча ганчірка, залізний цвях, глиняний черепок, — усе тягнув до себе й складав у ту купу, що Чичиков помітив у кутку кімнати. (...)

А був же час, коли він тільки був ощадним хазяїном! Був жонатий і сім’янин, і сусіда заїжджав до нього добре пообідати, слухати і вчитись у нього господарювання та мудрої скупості. Усе йшло жваво і робилось розміреним ходом: рухалися млини, валюші, працювали сукняні фабрики, столярні верстати, прядильні; скрізь усього наглядало зірке око хазяїна і, як працьовитий павук, бігав клопітливо, але розторопно по всіх кінцях свого господарського павутиння. Занадто сильні почуття не відбивались у рисах обличчя його, але в очах було видно розум; досвідченістю і знанням світу була перейнята мова його, і гостеві було приємно його слухати; привітна й говірка господиня славилась хлібосольством; назустріч виходили дві миловидні дочки, обидві біляві й свіжі, як троянди; вибігав син, спритний хлопчина, і цілувався з усіма, мало звертаючи уваги на те, радий чи не радий був цьому гість. У домі були відчинені всі вікна, антресолі були зайняті квартирою вчителя-француза, що прегарно голився і був великий стрілець: приносив завжди на обід тетірок або качок, а іноді й самі тільки горобині яйця, з яких замовляв собі яєчню, бо більше в цілому домі ніхто її не їв. На антресолях жила також його компатріотка, вихователька двох дівчат. Сам господар з’являвся до столу в сюрдуті, хоч трохи приношеному, але охайному, лікті були в порядку, ніде ніякої латки. Але добра хазяйка померла; частина ключів, а з ними й дрібного клопоту, перейшла до нього. Плюшкін став турботніший і, як усі вдівці, підозріливіший і скупіший. (...)

Вже кілька хвилин стояв Плюшкін, не мовлячи ні слова, а Чичиков усе ще не міг почати розмови, відвернутий як виглядом самого хазяїна, так і всього того, що було в його кімнаті. Довго не міг він придумати, якими б словами пояснити причину своїх відвідин. (...)

Чичиков, не відкладаючи справи далі, без усяких манівців, тут же виявив готовість узяти на себе обов’язок платити податки за всіх селян, що повмирали з таких нещасних випадків. Пропозиція, здавалось, зовсім вразила Плюшкіна. Він, виторопивши очі, довго дивився на нього й нарешті спитав: (...)

— Та як же? Це ж вам самим на збиток?

— Для втіхи вашої готовий і на збиток.

— Ах, батечку! Ах, добродійнику мій! — скрикнув Плюшкін. (...) Але не минуло й хвилини, як ця радість, що миттю показалась на дерев’яному обличчі його, миттю й погасла, немов її зовсім не бувало, і обличчя його знову прибрало турботного виразу. (...)

Взявши ключі, Плюшкін наблизився до шафи і, відімкнувши дверці, нишпорив довго між склянками й чашками і нарешті промовив:

— От і не знайдеш, а в мене був славний лікерчик, якщо тільки не випили! народ, такі злодії! А ось хіба це не він? — Чичиков побачив у руках його карафку, що вся була в пилу, як у фуфайці. — Ще покійниця робила, — провадив далі Плюшкін, — мошенниця-ключниця зовсім була його закинула і навіть не заткнула, каналія! Кузьки і всяка погань були поналазили туди, але я все сміття повиймав, і тепер ось чистенька; я вам наллю чарочку.

Але Чичиков подбав відмовитись від такого лікерчика, сказавши, що він вже і пив, і їв. (...)

Плюшкін, сівши в крісло і взявши в руку перо, довго ще крутив на всі боки чвертку, роздумуючи, чи не можна відділити від неї ще вісьминку, але нарешті переконався, що ніяк не можна; вмочив перо в чорнильницю з якоюсь запліснявілою рідиною і безліччю мух на дні й почав писати, виставляючи літери, схожі на музичні ноти, стримуючи щохвилини жвавість руки, що розскакувалася по всьому папері, ліплячи скупо рядок до рядка і не без жалю міркуючи про те, що все ще залишиться багато чистого паперу.

І до такого нікчемства, дріб’язковості, гидоти могла занепасти людина! могла так змінитися! І схоже це на правду? Все схоже на правду, все може статися з людиною. Теперішній палкий юнак відскочив би з жахом, якби показали йому його ж портрет у старості. Забирайте ж з собою в дорогу, виходячи з м’яких юнацьких літ у сувору жорстокодійну мужність, забирайте з собою всі людські порухи, не залишайте їх на шляху, не піднімете потім! Грізна, страшна прийдешня старість, і нічого не віддає назад і навідворіт! Могила милосердіша за неї, на могилі напишеться: “Тут почиває людина!”, але нічого не прочитаєш у холодних, бездушних рисах нелюдяної старості. (...)

Глава сьома

Чичиков прокинувся, витягнув руки й ноги і відчув, що виспався добре. Полежавши хвилин дві на спині, він клацнув рукою і згадав з просяяним обличчям, що в нього тепер за малим не чотириста душ. (...)

Сам вирішив він скласти купчі, написати й переписати, щоб не платити нічого піддячим. Формений порядок був йому достотно відомий; спритно виставив він великими літерами: “Тисяча вісімсот такого-то року”, потім слідом за тим дрібнішими: “поміщик такий-то”, і все, що слід. За дві години готове було все. Коли глянув він потім на ці листки, на мужиків, які справді колись були мужиками, працювали, орали, пиячили, візникували, обманювали панів, а може, й просто були гарними мужиками, то якесь чудне, незрозуміле йому самому почуття опанувало його. Кожна з записочок нібито мала якийсь особливий характер, і через те нібито самі мужики набували свого власного характеру.

Мужики, що належали Коробочці, всі майже були з додатками й прізвиськами. Записка Плюшкіна відзначалася лаконічністю в стилі: часто були виставлені тільки початкові слова імен та по батькові, і потім дві крапки. Реєстр Собакевича вражав незвичайною повністю та докладністю; жодна з якостей мужика не була пропущена: про одного було сказано: “гарний столяр”, до другого дописано було: “тямущий і п’янкого не бере”. Позначено було також докладно, хто батько і хто мати, і якої були обоє поведінки; в одного тільки якогось Федотова було написано: “батько невідомо хто, а народився від дворової дівки Капітоліни, але вдачі гарної і не злодій”. Усі ці подробиці надавали якогось особливого вигляду свіжості: здавалось, нібито мужики ще вчора були живі. (...) Пробка Степан, тесляр, тверезості зразкової. А! ось він, Степан Пробка, ось той богатир, що в гвардію годився б! Мабуть, усі губернії виходив з сокирою за поясом і чобітьми на плечах, з’їдав на гріш хліба та на два сушеної риби, а в гамані, певне, притягав щоразу додому карбованців по сотню, а може, й державну зашивав у полотняні штани або запихав у чобіт, — де тебе прибрало? Чи заліз ти для більшого заробітку під церковну баню, а може, й на хреста потягся і, послизнувшись, звідти, з перекладини, гримнув об землю. (...)

Глава восьма

Покупки Чичикова зробилися предметом розмов у місті. Пішли поголоски, чутки, міркування про те, чи вигідно купувати на вивід селян. (...)

Усі ці балачки й міркування призвели, проте, до найсприятливіших наслідків, яких тільки міг сподіватись Чичиков. А саме, пішли чутки, що він не більше і не менше, як мільйонщик. Жителі міста і так, як уже ми бачили в першій главі, сердечно полюбили Чичикова, а тепер, після таких чуток, полюбили ще сердечніше. (...)

Поява його на балу спричинила незвичайну дію. Усе, що тільки було, повернулось йому назустріч. Герой наш відповідав усім і кожному і почував якусь спритність незвичайну: вклонявся направо й наліво, своїм звичаєм трохи набік, але зовсім вільно, так що зачарував усіх. Дами тут же обступили його блискучою гірляндою і нанесли з собою цілі хмари всякого роду пахощів: одна дихала трояндами, від другої віяло весною і фіалками, третя вся наскрізь була напахчена резедою; Чичиков поводив тільки ніс догори та нюхав. (...)

Чичиков прошмигнув повз мазурку майже по самих закаблуках і прямо до того місця, де сиділа губернаторша з дочкою. Проте він підступив до них дуже боязко, не дріботів так жваво й франтовито ногами, навіть дещо зам’явся і в усіх рухах виявилась якась ніяковість.

Не можна сказати напевне, чи дійсно прокинулося в нашому герої почуття кохання, навіть сумнівно, щоб добродії такого роду, тобто не так щоб товсті, а втім і не те щоб тонкі, здатні були до кохання. Але з усім тим тут було щось таке чудне, щось у такому роді, чого він сам не міг собі пояснити: йому здалося, як сам він потім признавався, що весь бал, з усім своїм гомоном і шумом, став на кілька хвилин ніби десь далеко; скрипки й труби затинали десь за горами, і все пойнялося туманом, схожим на недбало намальоване поле на картині. (...)

А тимчасом Ноздрьов уже побачив його і йшов прямо назустріч.

— А, херсонський поміщик, херсонський поміщик! — кричав він, підходячи і заливаючись сміхом, від якого тремтіли його свіжі, рум’яні, як весняна троянда, щоки. — Що? багато наторгував мертвих? Ви ж не знаєте, ваше превосходительство, — горлав він тут же, обернувшись до губернатора, — він торгує мертвими душами! Їй-богу! Слухай, Чичиков! ти ж, я тобі кажу по дружбі, ось ми всі тут твої друзі, ось і його превосходительство тут, я б тебе повісив, їй-богу, повісив!

Чичиков просто не знав, де сидів.

— Чи повірите, ваше превосходительство, — провадив Ноздрьов, — як сказав він мені: “Продай мертвих душ”, — я так і луснув зо сміху. Приїжджаю сюди, мені кажуть, що накупив на три мільйони селян на вивід. Яких на вивід! та він торгував у мене мертвих. Слухай, Чичиков, та ти скотина, їй-богу, скотина, ось і його превосходительство тут, чи правда, прокуроре? (...)

Ця новина такою здалася дивною, що всі спинилися з якимсь дерев’яним, безглуздо-запитливим виразом. Чичиков помітив, що багато дам переморгнулися між собою з якоюсь злісною їдкою посмішкою, і у виразі деяких облич показалося щось таке двозначне, що ще дужче збільшило це збентеження. Що Ноздрьов брехун несосвітенний, це було відомо всім, і зовсім не було вдивовижу чути від нього цілковиті нісенітниці; але смертний, дійсно, важко навіть зрозуміти, як злагоджений цей смертний: хоч яка буде безглузда новина, аби тільки вона була новина, він неодмінно перекаже її другому смертному, хоч би саме для того тільки, щоб сказати: “Дивіться, яку брехню пустили!” (...)

Глава дев’ята

Одно слово, пішли чутки, чутки, і все місто заговорило про мертві душі й губернаторську дочку, про Чичикова й мертві душі, про губернаторську дочку й Чичикова, і все, що тільки було, зрушилося. Як вихор, крутнулося доти, здавалось, дрімливе місто! (...)

Вирішено було ще зробити кілька запитів у тих, у кого були куплені душі, щоб принаймні дізнатись, що за купівля, і що саме треба розуміти під цими мертвими душами, і чи не пояснив він кому хоч, може, ненароком, хоч побіжно як-небудь, справжніх своїх намірів і чи не сказав він кому-небудь про те, хто він такий. Передусім звернулись до Коробочки, але тут почерпнули небагато... Манілов відповів, що за Павла Івановича завжди він ладен ручитися, як за себе самого, що він пожертвував би усім своїм маєтком, щоб мати соту частину якостей Павла Івановича. Собакевич відповів, що Чичиков, на його думку, людина гарна, а що селян він йому продав на вибір і народ у всіх відношеннях живий; але що він не ручиться за те, що станеться згодом, що коли вони трохи вимруть під час труднощів переселення в дорозі, то не його провина. (...)

Ноздрьов відповів на всі пункти, навіть не затнувшись, заявив, що Чичиков накупив мертвих душ на кілька тисяч, і що він сам продав йому, тому що не бачить причини, чому не продати; на запитання, чи не шпіон він і чи не намагається щось розвідати, Ноздрьов відповів, що шпіон... На запитання, чи не підробник він фальшивих паперів, він відповів, що підробник, і при цій нагоді розповів анекдот про незвичайну спритність Чичикова... На запитання, чи дійсно Чичиков мав намір викрасти губернаторську дочку і чи правда, що він сам узявся допомагати й брати участь у цій справі, Ноздрьов відповів, що допомагав, і що коли б не він, то не вийшло б нічого; тут він і схаменувся був, бачачи, що збрехав зовсім даремне і міг таким чином накликати на себе біду, але язика ніяк уже не міг стримати. (...)

Глава одинадцята

Чичиков якнайшвидше покинув губернське місто, зрозумівши, що звинувачення на його адресу почали набирати загрозливого характеру. Поки він збирався, автор розповів читачам історію свого героя. Павлуша з дитинства мріяв розбагатіти. Будучи чиновником, він не гребував спекуляцією й відвертим обманом, намагаючись примножити свою “копійку”, якою, він був упевнений, “проб’єш усе на світі”. Іде Чичиков своєю бричкою далі шукати наживи, проте автор бачить іншу дорогу.

Чи не так і ти, Русь, як прудка, необігнанна тройка, мчиш? Димом димує під тобою шлях, гримлять мости, все відстає і зостається позаду. Спинився вражений Божим чудом перехожий: чи не блискавка це, кинута з неба? Що означає цей, жахом проймаючий, рух? і що за незнана сила закладена в цих незнаних світом конях? Ех, коні, коні, що за коні! чи вихори сидять у ваших гривах? Чи чуйне вухо горить у кожній вашій жилці? Зачули з високості знайому пісню і дружно й разом напружили мідні груди і, майже не торкнувшись копитами землі, обернулися в самі витягнуті лінії, що летять у повітрі, — і мчить уся натхненна Богом!.. Русь, куди мчиш ти? дай відповідь? Не дає відповіді. Дивним дзвоном заливається дзвіночок; гримить і стає вітром роздерте на шматки повітря; летить мимо все, що тільки є на землі, і скоса поглядаючи, оступаються і дають їй дорогу інші народи й держави.

(Переклад Григорія Косинки)

Ключові компетентності

Спілкування державною мовою. 1. Знайдіть у тексті твору слова, які вийшли із загального вжитку. Поясніть причину їхньої застарілості. 2. Назвіть значення, у яких автор уживає слово “душа”. Спілкування іноземними мовами. 3. Поміркуйте, чому існує більше десяти перекладів поеми М. Гоголя англійською мовою. Знайдіть в Інтернеті прізвища 2-3 іноземних перекладачів творів М.В. Гоголя. Поясніть причини популярності творчості письменника у світі. Математична компетентність. 4. Пригадайте, у кого з поміщиків Чичиков витратив найменшу суму грошей, а в кого — найбільшу. Поясніть, як це розкриває характер персонажів. Компетентності в природничих науках і технологіях. 5. Порівняйте ставлення героїв твору (Чичикова, поміщиків, чиновників) до природного середовища. 6. Охарактеризуйте авторське ставлення до навколишнього світу. Інформаційно-цифрова компетентність. 7. Знайдіть в Інтернеті 3-4 ілюстрації до твору. Прокоментуйте. 8. Порівняйте власні уявлення про персонажів із зображеннями художників. Уміння вчитися. 9. Визначте, за яким планом діяв Чичиков, коли приїжджав до чергового поміщика. 10. Складіть план маєтків поміщиків та стислі описи їхніх портретів. 11. Намалюйте карту подорожі Чичикова. Ініціативність і підприємливість. 12. Оцініть підприємливість Чичикова, Манілова, Коробочки, Собакевича, Ноздрьова, Плюшкіна з позицій: а) особистого збагачення; б) суспільної користі; в) моральних цінностей. Соціальна та громадянська компетентності. 13. Визначте авторську позицію у ставленні до володарів кріпацькими “душами” і до самих “душ”. Обізнаність та самовираження у сфері культури. 14. Які герої світової літератури подібні до персонажів поеми М. Гоголя, зокрема Плюшкіна, Чичикова, Собакевича? Екологічна грамотність і здорове життя. 15. Охарактеризуйте вади героїв твору М. Гоголя з точки зору сучасних уявлень про здоровий спосіб життя.

Предметні компетентності

Знання. 16. Розкрийте особливості композиції першого тому “Мертвих душ”, визначте, яке місце в побудові твору посідає образ дороги. 17. Поміркуйте, чому автор визначив жанр твору як “поема”. 18. Охарактеризуйте ліричні відступи у творі, визначте головні мотиви, поясніть їхній зв’язок із сюжетною дією. Діяльність. 19. Порівняйте образи поміщиків за описом зовнішності, помешкання, пригощення, реакції на пропозицію Чичикова, поведінки під час купівлі/продажу. 20. Знайдіть в Інтернеті обкладинку до першого видання твору (1842), зроблену самим письменником. Поміркуйте над символічними зображеннями, надписами на ній. 21. Визначте ознаки “мертвої душі”, за уявленнями М. Гоголя, доведіть свої висновки прикладами з твору. Цінності. 22. Визначте, до якої мети у житті прагнули Чичиков, Манілов, Коробочка, Ноздрьов, Собакевич. 23. Порівняйте життєві уподобання героїв твору з прагненнями ліричного героя. 24. Поміркуйте над значенням слів “мертві душі” і “живі душі”. 25. Поясніть, який сенс М. Гоголь вклав у свій заповіт нащадкам: “Будьте не мертвими, а живими душами”.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.