ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ - Стендаль - Роман ХІХ ст. - Хрестоматія 10 клас

Анрі-Марі Бейль (літературний псевдонім Стендаль) народився в Греноблі, що на півдні Франції, в родині багатого адвоката. Ще дитиною залишився без матері, і його виховував дід Анрі Ґаньйон. Саме дідові майбутній письменник завдячує любов'ю до літератури, знайомству з творами Вольтера, Дідро й Гельвеція. У Центральній школі Гренобля Стендаль вивчав математику, філософію, багато уваги приділяв самоосвіті.

1799 року Стендаль переїхав до Парижа, щоб здобути фах військового інженера в Політехнічному училищі, але замість навчання записався добровольцем в армію. Після двох років служби повернувся в Париж, маючи бажання стати письменником. Згодом він знову повернувся на військову службу, в інтендантські війська. Разом з армією Наполеона пройшов дорогами Австрії, Німеччини, Італії. Після поразки Наполеона Стендаль деякий час жив у Італії, яка надихала його до творчості, згодом у Франції. Обіймав посаду консула й довго жив у цих двох країнах.

Перші праці Стендаля присвячені історії живопису, біографіям музикантів, він написав також путівники по Італії (“Історія живопису в Італії”, “Рим, Неаполь і Флоренція в 1817 році” та ін.).

Найвідомішим твором Стендаля є роман “Червоне і чорне” (1830), у якому зображена трагічна доля молодої людини на тлі соціальних суперечностей і класової нерівності Франції ХІХ ст.

ЧЕРВОНЕ І ЧОРНЕ

Хроніка XIX століття

Скорочено

ЧАСТИНА ПЕРША

Правда, сувора правда

Дантон

І. ПРОВІНЦІЙНЕ МІСТО

Зберіть докупи тисячу людей, - це непогано,

Але у клітці їм не буде весело.

Гоббс

Містечко Вер’єр, здається, наймальовничіше у Франш-Конте. Його біленькі будиночки з гостроверхими черепичними дахами розкидані по узгір’ю, де з кожного видолинка здіймаються густолисті каштани. Річка Ду тече долиною за кількасот кроків від руїн укріплення, що його збудували колись іспанці.

З півночі Вер’єр захищений високою горою - одним з відрогів Юри. Скелясті вершини Верра вкриваються снігом уже за перших жовтневих приморозків. Гірський потік, що впадає в Ду, перетинає Вер’єр і рухає безліч лісопилок; ця нехитра промисловість годує добру половину мешканців Вер’єра, більше схожих на селян, ніж на городян. [...]

А якщо подорожній хоч на кілька хвилин затримається на головній вер’єрській вулиці, що йде вгору від берега Ду до вершини гори, можна закластися на сто проти одного, що він зустріне високого чоловіка, на вигляд поважного і заклопотаного.

Побачивши його, жителі містечка поквапливо скидають капелюхи. Він кавалер кількох орденів. Одягається цей чоловік завжди в сіре. У нього вже сивувате волосся, високе чоло, орлиний ніс і загалом досить правильні риси обличчя. На перший погляд, гідність сільського мера в ньому поєднується з тією приємністю, що буває властива людині під п’ятдесят років. Та незабаром парижанина прикро вражає у виразі його обличчя самовдоволення й зарозумілість, поєднані з якоюсь посередністю й обмеженістю. Зрештою, почувається, що всі таланти цієї людини не сягають далі уміння рішуче вимагати плати від своїх боржників і якомога довше не платити власних боргів. [...] Від 1815 року пан де Реналь соромиться того, що він фабрикант: цей рік зробив його вер’єрським мером. [...]

III. МАЙНО БІДНИХ

Доброчесний священик, до того ж не інтриган, - це провидіння для села.

Флері

Пан де Реналь жив у цілковитій згоді зі своєю дружиною, вони мали трьох синів. Він має намір взяти в дім вихователя.

[...] - Я неодмінно хочу взяти до себе в дім Сореля, сина лі- сопильника, - сказав пан де Реналь, - щоб доглядав дітей, бо вони стають надто пустотливі. Він молодий священик чи готується ним стати, добре знає латинь і примусить дітей учитись; у нього, як казав кюре, тверда вдача. Я йому платитиму триста франків на наших харчах. Я трохи сумнівався щодо його моралі, бо він був улюбленцем отого старого лікаря, кавалера ордена Почесного легіону¹, який жив нахлібником у Сорелів ніби тому, що він їхній родич. Цілком можливо, що ця людина - таємний агент лібералів. Він казав, ніби наше гірське повітря допомагає йому від ядухи, та хто його знає. Лікар брав участь у всіх італійських кампаніях Буонапарте² і навіть тоді, коли голосували за імперію, він, кажуть, написав “ні”. Цей ліберал учив латині молодого Сореля і залишив йому багато книжок, які привіз із собою. Звичайно, мені б ніколи й на думку не спало взяти до дітей тесляревого сина; але наш кюре саме напередодні цієї пригоди, яка нас назавжди посварила, розповідав мені, що молодий Сорель уже три роки вивчає теологію і готується вступити до семінарії, отже - він не ліберал і, крім того, - латиніст. Це буде зручно з усіх поглядів, - провадив пан де Реналь, дивлячись на дружину з виглядом дипломата. - Вально дуже пишається парою нормандських коней, яких він недавно купив для своєї коляски. Але в його дітей немає гувернера.

- Він ще може в нас перехопити його.

- Виходить, ти схвалюєш мій намір? - мовив пан де Реналь, усмішкою дякуючи своїй дружині за щойно висловлену слушну думку. - Отже, справа вирішена.

IV. БАТЬКО І СИН

Чи моя провина в тому, що це так.

Макіавеллі

Син теслі Жульєн Сорель кілька років вивчає теологію, готується до вступу в семінарію, добре знає латинь, за словами кюре, у нього тверда вдача, тож він примусить дітей учитись. Його тішило й те, що в дітей пана Вально, який пишається нещодавно придбаною парою нормандських коней, гувернера немає.

[...] Підходячи до тартака³, дядько Сорель голосно гукнув Жульєна; ніхто не озвався. Хлопець так заглибився в книгу, що зосередженість навіть більше, ніж гуркіт пилки, заважала йому почути гучний батьків голос. Нарешті, незважаючи на свої літа, старий спритно скочив на розпилювану колоду, а звідти на балку. Сильним ударом він вибив із Жульєнових рук книжку, і вона полетіла в потік; від другого дошкульного удару по потилиці Жульєн утратив рівновагу. Він мало не впав з висоти дванадцяти чи п’ятнадцяти футів на важелі машини, які його розчавили б, але батько на льоту підхопив його лівою рукою.

- Ах ти ледащо! Як ти смієш читати свої проклятущі книжки, коли треба наглядати за пилкою? Читай їх скільки влізе увечері, коли б’єш байди у свого кюре!

Жульєн, геть закривавлений і приголомшений ударом, усе- таки пішов на своє місце біля пилки. На очі йому навернулися сльози - не так від болю, як від жалю, що позбувся улюбленої книжки.

- Злазь, лайдаче, мені треба з тобою побалакати!

[...] Щоки його палали, і він ішов, не підводячи очей. Це був тендітний, невисокий на зріст юнак вісімнадцяти⁴ чи дев’ятнадцяти років, з неправильними, але тонкими рисами обличчя і орлиним носом. Великі чорні очі, які в хвилини спокою виблискували думкою й вогнем, тепер палали найлютішою зненавистю. Темно-каштанове волосся росло так низько, що майже закривало лоб, а коли він гнівався, лице його набирало неприємного виразу. Серед безмежної різноманітності людських обличь не знайдеться, мабуть, другого, позначеного такою разючою своєрідністю. Гнучка й струнка постать свідчила скоріше про спритність, ніж про силу. Ще змалку його надзвичайно бліде й задумливе обличчя викликало в батька передчуття, що син його недовго протягне на цьому світі, а якщо й виживе, то буде тягарем для сім’ї. Усі домашні зневажали його, і він ненавидів своїх братів і батька. У святкових ігрищах на міській площі він завжди був битий.

V. ПЕРЕГОВОРИ

Загаянням врятував справу.

Еней

- Кажи мені, та не бреши, якщо можеш, сучий грамотію, звідки ти знаєш пані де Реналь, коли ти з нею розмовляв?

- Я ніколи з нею не розмовляв, - відповів Жульєн, - ніколи й не бачив цієї дами, хіба що в церкві.

- Ти, мабуть, задивлявся на неї, підлий нахабо!

- Ніколи! Ви знаєте, що в церкві я не бачу нікого, крім Бога, - додав Жульєн, прикидаючись святенником, бо гадав, що це врятує його від стусанів.

- Ні, тут діло нечисте, - мовив хитрий селюк і на хвильку замовк, - та від тебе, клятий облуднику, нічого не доб’єшся. Ну що ж, я здихаюся тебе, а тартак працюватиме ще краще. Ти якось утерся в довір’я до пана кюре чи ще там когось, і тобі виклопотали тепле місце. Йди складай речі, я поведу тебе до пана де Реналя, ти в нього будеш вихователем дітей.

- А що я за це матиму?

- Харчі, одяг і триста франків платні.

- Я не хочу бути лакеєм.

- Тварюко, та хто тобі каже, щоб ти був лакеєм? Хіба я хочу, щоб мій син був лакеєм?

- А з ким я їстиму?[...]

Дорогою до пана де Реналя Жульєн зайшов у вер’єрську церкву.

Вона була темна й порожня. З нагоди свята всі вікна були запнуті червоною тканиною, і сонячне проміння, проходячи крізь неї, створювало разючий світловий ефект, величний і суворий. Жульєна пройняв трепет. Він був сам у церкві. Хлопець опустився на лаву, яка здалась йому найкращою; на ній був герб пана де Реналя.

На лаві Жульєн помітив клаптик друкованого паперу, немов навмисно покладений тут, щоб його прочитали. Він глянув на нього й прочитав:

“Подробиці страти і останні хвилини життя Луї Жанреля, страченого в Безансоні...”

Папірець був розірваний. На звороті можна було прочитати початкові два слова рядка: “Перший крок”.

“Хто міг покласти сюди цей папірець? - подумав Жульєн. - Бідолаха, - додав хлопець, зітхнувши, - його прізвище закінчується так, як і моє...” - І він зібгав папірець.

Коли Жульєн виходив, йому здалося, що біля кропильниці блищить кров: це була розлита свячена вода, але від червоних завіс на вікнах вона здавалась кров’ю.

Зрештою Жульєнові стало соромно за свій таємний страх.

“Невже я такий боягуз? - сказав він сам до себе. - До зброї!” [...]

VI. КЛОПІТ

Я вже не знаю, хто я і що роблю.

Моцарт, “Фігаро”

[...]

- Як ваше ім’я, пане? - спитала вона таким привітним і ласкавим тоном, що Жульєн, сам того не усвідомлюючи, мимоволі пройнявся її чарами.

- Мене звуть Жульєн Сорель, пані; я боюсь, бо вперше в житті входжу в чужий дім; мені дуже потрібне ваше заступництво і ще - щоб ви багато чого прощали мені на початку. Я ніколи не ходив у школу, - я був занадто бідний. Я ні з ким не розмовляв, крім мого родича, полкового лікаря, кавалера ордена Почесного легіону, і кюре пана Шелана. Він може розповісти вам усе про мене. Брати мене завжди били; не вірте їм, якщо вони гудитимуть мене; даруйте мені, пані, якщо коли-небудь я ненавмисно зроблю щось не так.

Жульєн помалу опановував себе, виголошуючи довгу промову: він розглядав пані де Реналь. Так діє довершена грація, коли вона природна, і особливо коли людина, наділена нею, не підозріває про свою чарівність. Жульєн, який вважав себе знавцем жіночої вроди, тої хвилини поклявся б, що їй не більше двадцяти років. [...]

Тим часом, поки він переживав цю внутрішню боротьбу, пані де Реналь намагалась йому пояснити, як саме слід поводитися з дітьми. Зусилля, що він над собою робив, знову змусило його збліднути; він сказав якимсь неприродним тоном:

- Присягаюсь перед Богом, пані, я ніколи не каратиму ваших дітей. [...]

У Сореля також відбулася розмова з паном де Реналем.

- Я хочу, щоб ви не бачились ні з родичами, ні з товаришами, бо для моїх дітей їхні манери не підходять. Ось вам тридцять шість франків за перший місяць; але я вимагаю від вас слова честі, що ви жодного су з цих грошей не дасте батькові. [...]

- Тепер, пане, - бо за моїм наказом всі вас тут зватимуть паном і ви відчуєте перевагу бути в домі порядних людей, - так ось тепер, пане, не годиться, щоб діти бачили вас у куртці. Чи бачив його хтось із слуг? - спитав пан де Реналь у дружини.

- Ні, мій друже, - відповіла вона, про щось глибоко задумавшись.

- Тим краще. Надягніть оце, - сказав він здивованому юнакові, подаючи йому власний сюртук. - А тепер ходімо до сукняра, пана Дюрана.

[...] Його познайомили з дітьми, і він заговорив до них тоном, що здивував навіть самого пана де Реналя.

- Я тут для того, панове, - сказав він на закінчення своєї промови, - щоб навчати вас латині. Ви знаєте, що значить відповідати урок. Ось перед вами Біблія, - сказав він, показуючи їм маленький томик на одну тридцять другу аркуша, в чорній оправі. - Це історія нашого Спасителя Ісуса Христа, частина, що зветься Новим завітом. Ви завжди будете відповідати мені уроки по цій книзі, а тепер спитайте мене, я вам відповім свій урок. Старший хлопчик, Адольф, узяв книгу.

- Розгорніть її навмання, - провадив Жульєн, - і скажіть мені перше слово першого-ліпшого вірша. Я проказуватиму напам’ять цю святу книгу, що має правити нам усім за приклад у житті, доки ви самі не спините мене.

Адольф розгорнув книгу, прочитав перші слова, і Жульєн проказав напам’ять цілу сторінку з такою легкістю, наче він розмовляв рідною мовою. Пан де Реналь поглядав на жінку з переможним виглядом. Діти, побачивши подив батьків, теж повитріщали оченята. До дверей вітальні підійшов лакей; Жульєн все розмовляв і розмовляв латинню. Лакей спочатку завмер на місці, потім зник. Незабаром на дверях з’явились покоївка пані й куховарка. Адольф уже встиг розгорнути книгу на восьми різних сторінках, і Жульєн все читав напам’ять з тією самою легкістю⁵. [...]

Слуги все ще стояли біля дверей, і Жульєн вирішив, що іспит слід продовжити.

- Ну, а тепер, - сказав він наймолодшому з хлопчиків, - хай і Станіслав-Ксав’є вкаже мені місце з Святого Письма.

Маленький Станіслав, сповнений гордощів, прочитав сяк-так перше слово абзацу, і Жульєн проказав усю сторінку. На довершення тріумфу пана де Реналя в цю мить увійшов пан Вально, власник чудових нормандських коней, і пан Шарко де Можирон, супрефект округи. Ця сцена затвердила за Жульєном право на звання “пан”; навіть слуги не наважились відмовити йому в цьому. [...]

Увечері мало не весь Вер’єр зібрався у пана де Реналя подивитися на диво. Прийшов і пан Вально. Реналь запропонував Жульєну укласти контракт, проте юнак відмовився, не бажав себе зв’язувати на два роки. Менш ніж за місяць він так поставив себе, що його почав поважати навіть пан Реналь.

VII. СПОРІДНЕНІСТЬ ДУШ⁶

Вони не вміють серце зворушити, не вразивши його.

Сучасний автор

Діти обожнювали Жульєна. Він їх зовсім не любив; думки його були далеко від них. Що б не накоїли ці хлопчаки, він ніколи не втрачав спокою. Холодний, справедливий, байдужий, - хоча його й любили, бо Жульєнове прибуття до певної міри розвіяло в домі нудьгу, - він був добрим вихователем. [...]

Пані де Реналь була одною з тих провінціалок, які при першому знайомстві можуть здатися не дуже розумними.

У неї не було ніякого життєвого досвіду, і вона не вміла підтримувати розмови. [...] Пані де Реналь вистачило здорового глузду, щоб дуже скоро забути всі нісенітниці, засвоєні в монастирі; але вона нічого не набула натомість і лишилася неуком.

[...] До появи Жульєна вона, по суті, цікавилась тільки дітьми. Їхні легкі недуги, прикрощі, маленькі радощі поглинали всю чутливість її душі, яка за все життя знала тільки одну палку любов до Бога, коли перебувала в безансонському монастирі Сакре-Кер.

Хоч вона з гордощів нікому не признавалась у цьому, але кожен напад гарячки в якого-небудь із її синів кидав її в такий розпач, наче дитина вже померла.

Але навіть після стількох років пані де Реналь не могла звикнути до товстосумів, серед яких їй доводилось жити.

В цьому й була причина успіху селянського юнака Жульєна. В симпатії до його благородної і гордої душі вона пізнала якусь солодку втіху, що сяяла принадністю новизни. Пані де Реналь скоро простила йому незнання найпростіших речей, що в її очах робило його ще милішим, простила і грубість манер, яку їй удавалося потроху виправляти. Вона вважала, що Жульєна варто слухати, навіть коли він говорив про щось звичайне, хоч би мова йшла про нещасного собаку, який, перебігаючи вулицю, попав під колеса селянського воза. Страждання тварини викликало б у пана де Реналя тільки грубий сміх, а тут вона бачила, як болісно супляться чорні, так красиво вигнуті брови Жульєна. Потроху їй стало здаватися, що великодушність, душевне благородство і людяність властиві тільки цьому юному абатові. Лише до нього відчувала вона справжню симпатію і навіть захоплення, що їх збуджують ці чесноти в благородних душах. [...]

Пані де Реналь довго обдумувала, як запропонувати без шкоди для самолюбства Жульєна трохи грошей на одяг, але наразилася на гнів гувернера.

VIII. ЖИТЕЙСЬКІ СПРАВИ

Зітхання потайне - завжди глибоке.

Як любо поглядом зустрітись тайкома;

Зирнеш - і враз запаленіють щоки.

Байрон, “Дон-Жуан”

Пані де Реналь довідалась від своєї покоївки, яка страждала через любов до Жульєна, що він не хоче з нею одружуватися. Навіть спадщина, яку нещодавно отримала дівчина, не вплинула на його рішення. Пані де Реналь вирішила поговорити з Жульєном.

[...] На другий день, після сніданку, пані де Реналь віддалася чарівній насолоді - захищати справу своєї суперниці і бачити, як цілу годину Жульєн уперто відмовляється від Елізиних руки і достатку.

Помалу Жульєн вийшов з рамок своїх наперед обміркованих фраз і став досить дотепно відповідати на розважливі умовляння пані де Реналь. Бурхливий потік щастя, що ринув у її душу після стількох днів розпачу, зломив її сили. Вона зомліла. А коли опритомніла і її перенесли в спальню, пані де Реналь звеліла всім вийти, її охопило почуття глибокого здивування.

“Невже я покохала Жульєна?” - спитала вона себе.

З настанням теплих літніх днів родина пана де Реналя перебралася у свій маєток у Вержі. Жульєн весь час проводив з пані де Реналь, намагався зблизитися з нею, але стосунки з жінкою, яка йому подобалася, розцінював як битву, яку треба виграти.

IX. ВЕЧІР У МАЄТКУ

“Дідона” пана Герена - чудовий ескіз.

Штромбек

[...] Сонце заходило, наближалася вирішальна мить, і Жульєнове серце шалено калатало в грудях. Настала ніч. Він з радістю помітив - і це наче зняло з його грудей величезний тягар, - що ніч буде дуже темна. Теплий вітер гнав небом густі хмари, віщуючи грозу. Подруги довго гуляли. Все, що вони робили того вечора, здавалося Жульєнові якимсь особливим. Молоді жінки тішилися цією душною погодою, що для деяких чутливих натур немов посилює насолоду кохання.

Нарешті всі посідали - пані де Реналь біля Жульєна, а пані Дервіль коло своєї подруги. Думка про те, що він вирішив зробити, заполонила всю увагу Жульєна, і він не знаходив, що сказати. Розмова не клеїлась.

“Невже я буду таким самим нещасним боягузом на першій дуелі, яка мені трапиться?” - казав собі Жульєн; через свою надмірну недовіру і до себе, й до інших він не міг не усвідомлювати, в якому стані зараз перебуває.

Будь-яка небезпека була б для нього не такою страшною, як ця смертельна тривога. Скільки разів він бажав, щоб якась справа примусила пані де Реналь піти з саду додому. Він робив над собою надзвичайне зусилля, і в голосі його почулося хвилювання. Скоро й голос пані де Реналь затремтів, але Жульєн цього не помітив. Жорстока боротьба між обов’язком і несміливістю була така болісна, що він нічого довкола не помічав. На замковому годиннику вже пробило за чверть десяту, а він і досі ні на що не зважився. Обурений своєю несміливістю, він сказав сам собі: “Як тільки проб’є десяту годину, я виконаю те, що цілий день обіцяв собі зробити, - інакше піду до себе й застрелюсь”.

Аж ось минула остання мить чекання й тривоги, коли Жульєн уже не тямив себе від хвилювання, і на башті, над його головою, пробило десяту. Кожен удар фатального дзвону відбивався у його грудях, і вони мимоволі здригались.

Нарешті, коли десятий удар пробив і ще відлунював у повітрі, він простяг руку і взяв руку пані де Реналь, - вона відразу поквапливо відсмикнула її. Жульєн, ледве усвідомлюючи, що робить, схопив її знову. Хоч який він був схвильований, його вразив крижаний холод руки пані де Реналь. Він судорожно стиснув її в своїй. Ще одне, останнє, зусилля вирватись, і нарешті її рука затихла в Жульєновій руці.

Жульєнова душа сповнилась щастям; не тому, що він любив пані де Реналь, а тому, що нарешті скінчилась жахлива мука. Щоб пані Дервіль нічого не помітила, він вважав за потрібне говорити; голос його зазвучав голосно й упевнено. А голос пані де Реналь, навпаки, тремтів від хвилювання, її подруга вирішила, що вона нездужає, і запропонувала піти додому. Жульєн відчув небезпеку: “Якщо пані де Реналь зараз піде до вітальні, я знов опинюся в тому жахливому становищі, в якому був сьогодні цілий день. Я так мало тримав її руку, що це не можна вважати за завойоване право”. [...]

Коли подзвонили до сніданку, Жульєн, начитавшись реля- цій великої армії, уже забув про вчорашню перемогу. Спускаючись у вітальню, він весело подумав: “Треба буде сказати їй, що я її кохаю”. [...]

XI. ВЕЧІР

Жульєну довелося вислухати докори пана де Реналя, який розсердився, що у дітей цілий ранок не було уроків. За своє приниження Жульєн помстився: ввечері під липою у присутності чоловіка він заволодів рукою пані де Реналь і палко її поцілував. Вигравши ще одну битву, зажадав відпустки на три дні.

XII. ПОДОРОЖ

Жульєн відвідав свого друга, лісоторговця Фуке, розказав про своє життя у пана де Реналя та вчорашню подію. Фуке цінував освіченість і вдачу Жульєна, тому запропонував йому статикомпаньоном, підтвердивши розрахунками прибутковість справи. Пропозиція друга не узгоджувалася з мріями Жульена, тому він відмовився.

XIII. АЖУРНІ ПАНЧОХИ

Роман - це дзеркало, яке несуть уздовж дороги.

Сен-Реаль

[...] Пані де Реналь невимовно страждала, чекаючи повернення Жульєна. Вона боялася, що юнак залишить їхній дім. Муки її були такими нестерпними, що вона захворіла. Розвагою упродовж цих трьох днів було шиття сукні з модної літньої тканини. Вона підганяла Елізу, щоб та швидше шила. Коли прийшов Жульєн, вона була в новій сукні. Сьогодні вона наділа ажурні панчохи і модні паризькі черевички, хоча зазвичай вона вдягалася просто. [...]

Увечері пані де Реналь сама взяла Жульєна за руку.

[...] “Я ще тому повинен неодмінно домогтись успіху в цієї жінки, - пихато казав собі Жульєн, - що, коли я виб’юсь у люди і хтось дорікне мені жалюгідним званням гувернера, я зможу натякнути, що на це мене штовхнуло кохання”.

Жульєн знову випустив руку пані де Реналь, потім схопив її й потис. Коли вони опівночі повертались у вітальню, пані де Реналь спитала його тихенько:

- Ви покинете нас і підете звідси?

Жульєн зітхнув і промовив:

- Я мушу піти, бо я вас палко кохаю; це гріх... та ще який гріх для молодого священика!

Пані де Реналь раптом сперлася на його руку так поривчасто, що доторкнулася лицем до гарячої щоки Жульєна. [...]

XV. КРИК ПІВНЯ

Любов “амор” зоветься по-латині,

Бува, що й смерть несе вона людині,

Коли закохані терпіть повинні

Гризоти, сльози й муки безупинні.

Пісенник “Герб любові”

[...] Як тільки вони сіли в саду, Жульєн, не діждавшись навіть, поки стемніє, нахилився до вуха пані де Реналь і, ризикуючи зовсім скомпрометувати її, сказав:

- Пані, цієї ночі, о другій годині, я прийду до вас у кімнату, мені треба вам щось сказати.

Жульєн тремтів від страху - що, як вона згодиться на його домагання? Роль звабника так його гнітила, що якби він міг дати собі волю, то на кілька днів зачинився б у себе в кімнаті, щоб не бачити цих жінок. Він розумів, що вчора своєю “мудрою” поведінкою звів нанівець усі досягнуті напередодні успіхи, і вже й сам не знав, що робити.

Пані де Реналь відповіла на його зухвалу заяву щирим, анітрохи не перебільшеним обуренням. В її відповіді, промовленій майже пошепки, йому виразно почулось “пхе”. Пославшись на те, що він має щось сказати дітям, Жульєн пішов у їхню кімнату, а повернувшись, сів біля пані Дервіль, якомога далі від пані де Реналь. Таким чином він позбавив себе можливості взяти її руку. Розмова набула серйозного тону, і Жульєн загалом з честю її підтримував, якщо не рахувати кількох пауз, коли він знову починав ламати собі голову: “Щоб його вигадати, щоб примусити пані де Реналь знову виявити до мене ту прихильність, яка три дні тому дала мені підставу думати, що пані де Реналь моя!”

Жульєн був дуже пригнічений тим майже безнадійним станом, в якому опинились його справи. А проте успіх завдав би йому ще більшої прикрості.

Коли опівночі всі розійшлися, Жульєн дійшов невтішного висновку, що пані Дервіль його глибоко зневажає і що, мабуть, не кращі почуття і в пані де Реналь.

Годинник на замку пробив другу ночі. Цей звук для нього був немов крик півня, який розбудив святого Петра.

“Я сказав їй, що прийду о другій, - подумав він, підводячись, - нехай я неотеса і невіглас, - яким і має бути селянський син (пані Дервіль мені це добре дала зрозуміти), - але принаймні я не буду легкодухим”.

Жульєн мав підстави пишатися своєю мужністю, однак ніколи ще він не силував себе так тяжко. Відчиняючи двері своєї кімнати, він так тремтів, що коліна його підтинались, і довелося прихилитись до стіни.

Він був босий. Підійшовши до кімнати пана де Реналя, він прислухався; за дверима чулось голосне хропіння. Жульєна охопив глибокий розпач. Значить, у нього не було жодного приводу не йти до неї. Але, Боже праведний, що ж він там робитиме?! Він не мав ніякого плану, а коли б і мав, то почував би себе тепер таким розгубленим, що все одно не зміг би його здійснити.

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жульєн вийшов у коридорчик, який вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.

В кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

- Нещасний! - вигукнула вона.

Обоє розгубилися. Жульєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся їй до ніг і обхопив руками її коліна. Вона суворо картала його, і він раптом розридався.

Через кілька годин, коли Жульєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жульєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій “обов’язок”. Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жульєна вищою істотою, заважало йому втішатись щастям, яке само ішло йому до рук. [...]

“Боже мій! Так оце й є щастя кохання? Оце й усе?” - така була перша думка Жульєна, коли він повернувся до себе в кімнату. Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати вже нічого, а спогадів вона ще не має. Немов солдат, що повернувся з параду, Жульєн уважно пригадував усі деталі своєї поведінки. “Чи не схибив я в чомусь проти свого обов’язку? Чи добре я зіграв свою роль?”

А яка ж це роль? Роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.

XVI. НАСТУПНОГО ДНЯ

Зміни, які відбувалися з пані де Реналь, помітила пані Дервіль. Вона усіляко намагалася убезпечити подругу від морального падіння. Саме тому, сівши ввечері в саду між пані де Реналь і Сорелем, вона позбавила її можливості потиснути Жульєнові руку чи перекинутися словом. Пані де Реналь хвилювалася, чи не покинув її Жульєн, чи прийде він до неї вночі. Любов Жульєна хоч і була ще пройнята честолюбством, проте за декілька днів він відчув, що шалено закохався. Пані де Реналь думала, що життя з Сорелем було б “суцільнимраюванням”.

XVIII. КОРОЛЬ У ВЕР’ЄРІ

Чи ви справді варті лише того, щоб викинути вас геть,

як нечисть, - народ без душі, без крові в жилах?

Казання єпископа в каплиці св. Климента

Третього вересня, о десятій годині вечора, головною вулицею Вер’єра галопом проскакав жандарм, розбудивши всіх у місті. Він сповістив, що його величність король прибуде в неділю, а це було у вівторок. Префект дозволяв, себто наказував, утворити почесний караул, зустріч мала бути урочиста й пишна.

Пан де Реналь був заклопотаний справами, часу було мало, а серед іншого треба було подбати про мундири для почесної варти. З Вержі приїхала пані де Реналь з дітьми і Жульєном.

Жульєн, помітивши занепокоєння пані де Реналь, сам був роздратований, вважаючи, що щастя приймати у своєму домі короля затьмарило її кохання. Охоплена бажанням домогтися для Жульєна місця в почесній варті, пані де Реналь намагалася це влаштувати, водночас не наважувалася розказати коханому. Вона подбала також про новий мундир для нього, а пан Вально, який хоч і ненавидів Жульєна, все ж погодився дати одного зі своїх нормандських коней. Щоб догодити маркізові де Ла-Молю, який супроводжує короля, мер подбав, щоб на урочистій релігійній церемонії був абат Шелан, з ним маркіз знайомий тридцять років. У відповідь Шелан зажадав, щоб у релігійній відправі поклоніння мощам його супроводжував як служка Жульєн Сорель.

[...] Почесна варта рушила. Всі милувалися блискучими мундирами, кожен пізнавав то родича, то приятеля. Глузували з полохливості пана де Муаро, що був готовий щохвилини вхопитись за луку сідла. Та ось чиєсь зауваження збудило загальну цікавість і змусило забути все інше: перший вершник у дев’ятій лаві був дуже гарний, стрункий юнак, якого спочатку ніхто не міг впізнати. Раптом почулися обурені вигуки, на обличчях відбився подив, словом - зчинився переполох: у цьому юнакові, що їхав верхи на одному з нормандських коней пана Вально, пізнали хлопчака Сореля, тесляревого сина. [...]

Тим часом предмет усіх цих розмов, Жульєн, почував себе найщасливішою людиною в світі. Сміливий від природи, він тримався на коні краще, ніж більшість юнаків гірського містечка. По очах жінок він бачив, що вони розмовляють про нього.

Еполети його виблискували яскравіше, ніж в інших, бо були нові. Кінь його на кожному кроці ставав дибки; Жульєн не тямив себе з радощів.

А коли вони порівнялися з старою фортецею, і його кінь, злякавшись пострілу маленької гармати, виніс його з лав, - радості його не було меж: якимсь дивом він не впав і після цього почував себе героєм. Він уявляв себе ад’ютантом Наполеона, що мчить в атаку на ворожу батарею. [...]

Жульєн був вражений молодістю єпископа Агдського, перед яким схилялося все місто; він бачив, як щиро молився король, бо стояв за шість кроків від нього. Поруч із королем він помітив невисокого чоловіка з розумними очима і в мундирі з блакитною орденською стрічкою через плече, він здавався погордливим і навіть зухвалим. Це був маркіз де Ла-Моль.

XIX. МИСЛИТИ - ЗНАЧИТЬ СТРАЖДАТИ

Суєта буденщини заслоняє справжні муки глибоких пристрастей.

Барнав

Тяжку хворобу сина пані де Реналь сприйняла як кару за свої гріхи, вона була в розпачі, але пристрасть між закоханими лише розпалювалася.

[...] Невдовзі після того як мерова сім’я повернулася до Вержі, найменший хлопчик, Станіслав-Ксав’є, захворів: пані де Реналь раптом пойняли жахливі докори сумління. Вперше за весь час вона стала дорікати собі за перелюбство послідовно й безжально; немов якимсь чудом їй відкрилося, в який страшний гріх⁷ вона дала себе втягти. [...]

- Я все зроблю, - скрикнув він, падаючи їй до ніг, - я все зроблю, все, що ти мені накажеш! Більше мені тепер нічого не лишається. Мій розум потьмарився, я не знаю, що робити. Покину тебе - ти все скажеш чоловікові, погубиш і себе, і його. Ніколи вже після цього скандалу його не оберуть депутатом. Залишуся - ти будеш думати, що через мене вмер твій син, і сама помреш з горя. Хочеш, спробуємо, я піду звідси? Хочеш, я покараю себе за наш гріх і розлучуся з тобою на тиждень. Піду й переховаюсь там, де ти скажеш. Ну, хоч в абатстві Бре-ле-О. Але заприсягни мені, що ти без мене нічого не скажеш чоловікові. Лише подумай: коли ти признаєшся, мені вже не можна буде повернутись.

Вона обіцяла, Жульєн поїхав, але через два дні вона викликала його назад.

- Без тебе мені несила додержати клятви, яку я дала тобі. Я все розповім чоловікові, якщо тебе не буде тут, якщо ти поглядом не наказуватимеш мені мовчати. Кожна година цього жахливого життя мені здається цілим днем.

Нарешті небо змилосердилось над цією бідолашною матір’ю, Станіслав почав помалу одужувати. Але спокій був порушений, пані де Реналь тепер усвідомлювала весь жах свого гріха і не могла вже знайти рівноваги. Докори сумління не кидали її і стали тим, чим і мусили стати для щирого серця, - життя її було раєм і пеклом воднораз: пеклом, коли вона не бачила Жульєна, раєм, коли вона була біля його ніг. [...]

Цей глибокий душевний злам зовсім змінив почуття Жульєна до його коханої. Тепер любов його була вже не тільки захопленням її красою, а гордістю володіння.

Еліза зустріла у Вер’єрі пана Вально, вони обоє ненавиділи Жульєна Сореля і часто пліткували про нього. Покоївка сказала, що пані де Реналь взяла собі гувернера в коханці, зв’язок цей тягнеться давно, тому Жульєн відмовився брати шлюб з нею. В той же день пан де Реналь отримав анонімного листа з докладним описом усього, що відбувається в домі мера.

XX. АНОНІМНІ ЛИСТИ

Жульєн попередив пані де Реналь про лист, який може становити для них загрозу. Пані де Реналь пропонує хитрий план: написати ще один, фальший, анонімний лист, який нібито прийшов від пана Вально, у якому той пропонує порвати з селюком, а потім переконати свого чоловіка, що це підступні дії його недруга.

XXI. ДІАЛОГ З ВЛАДАРЕМ

Настав час діяти пані де Реналь, вона обдумала, як віддасть чоловікові виготовлений Жульєном лист. З удаваним обуренням пані де Реналь подала розпечатаного листа, який нібито їй вручив незнайомий чоловік, і сказала, що вимагає, щоб Сореля негайно відіслали до його батька. Вона зберігала непорушний спокій, казала лише те, щоб заспокоїти чоловікову лють. За десертом сухо повідомила Жульєнові, що пан де Реналь погодився надати йому відпустку на два тижні, а учнівські роботи йому будуть пересилати у Вер’єр.

XXIII. ПРИКРОЩІ ЧИНОВНИКА

За насолоду ходити весь рік з піднесеною головою дорого

заплачено якоюсь чвертю години, що про неї краще мовчати.

Касті

У Вер’єрі цієї осені тільки і розмов було, що про скандальну історію любовного зв’язку пані де Реналь. Елізу, яка залишила дім мера, пан Вально влаштував в іншу поважну родину, щоправда, за меншу платню. Покоївці спало на думку піти на сповідь до колишнього кюре Шелана, а також до нового і розповісти про любовні пригоди Жульєна.

Абат Шелан викликав Жульєна до себе. Він вимагав залишити родину мера і виїхати з Вер’єра на рік, пропонував перебратися до Фуке, або в Безансон навчатися в семінарії. Ще один анонімний лист з відвертими образами й насмішками, який отримав пан де Реналь, пришвидшив розвиток подій. Розлючений мер збирався викликати на дуель Вально, заходився готувати зброю.

[...] Пані де Реналь злякалась, помітивши холодну чоловікову лють, що знову викликала в ній фатальну думку про вдівство, яку їй так важко було відігнати від себе. Вона замкнулася з ним віч-на-віч. Марно умовляла вона його протягом кількох годин - новий анонімний лист зміцнив його рішення. Нарешті вона все-таки добилась того, що його мужній намір - дати ляпаса панові Вально - перейшов у не менш мужнє вирішення - запропонувати Жульєнові шістсот франків, щоб заплатити за рік навчання в семінарії. Пан де Реналь, тисячу разів проклинаючи день, коли йому на біду зайшло в голову взяти гувернера, забув про анонімного листа. [...]

Нарешті Жульєн покинув Вер’єр. Пан де Реналь був безмежно щасливий, бо в ту фатальну хвилину, коли він запропонував гроші Жульєнові, той не знайшов у собі сили прийняти таку жертву і категорично відмовився. Пан де Реналь кинувся йому на шию з слізьми на очах. Жульєн просив у нього рекомендаційного листа, і мер від надміру почуттів не міг знайти досить пишних виразів, щоб звеличити всі його чесноти. В нашого героя було заощаджено п’ять луїдорів, і він збирався позичити стільки ж у Фуке.

Він був глибоко схвильований. Але, відійшовши на льє від Вер’єра, де залишив незвичайне кохання, він уже ні про що більше не думав і лише уявляв собі, яке це щастя побачити таке велике місто, справжню фортецю, як Безансон.

Протягом цієї короткої триденної розлуки пані де Реналь була жертвою одної з найжорстокіших ілюзій кохання. Життя її було майже стерпним, бо між її теперішнім становищем і страшним горем, що чигало на неї, мало відбутися ще останнє побачення з Жульєном. Вона лічила години й хвилини, які ще залишились до цього побачення. Нарешті на третю ніч вона почула здалеку умовний сигнал. Подолавши тисячу небезпек, Жульєн прийшов до неї. З цієї хвилини вона могла думати лише про одне: “Я бачу його востаннє”.

XXIV. ВЕЛИКЕ МІСТО

Жульєн Сорель був вражений красою Безансона, у костюмі свого друга Фуке він зайшов у кав’ярню, у ньому все видавало провінціала. Жульєн наважився заговорити з дівчиною, яка там працювала, взяв її адресу, запропонував назватися її родичем і сказав, що закохався в неї. Коли ж до кав’ярні завітав високий парубок, стало зрозуміло, що це один із кавалерів Аманди Біне. Розсудливість підказувала Жульєнові не губити церковної кар’єри й утриматися від дуелі з незнайомцем. До поєдинку він був готовий хоча б з тієї причини, що ніхто не скаже: він злякався нахаби. Дівчина попередила присутніх, що це її родич, його не можна зачіпати. Жульєн зайшов у дешевий готель, щоб перевдягтися у чорне вбрання, а цивільний одяг залишив на зберігання, сподіваючись на можливість інколи залишати семінарію і в ньому відвідувати мадемуазель Аманду.

XXV. СЕМІНАРІЯ

Триста тридцять шість обідів по вісімдесят три сантими,

триста тридцять шість вечерь по тридцять вісім сантимів,

шоколад для тих, кому належить; скільки ж можна

заробити на постачанні?

Безансонський Вально

Ще здаля Жульєн побачив на дверях залізного золоченого хреста. Він повільно наблизився, ноги його підломлювались. Так ось воно, це земне пекло, з якого мені вже не вийти!” Зрештою він наважився подзвонити. Дзвінок розлігся лунко, немов у порожньому приміщенні. Хвилин через десять якийсь блідий, одягнений в чорне чоловік відчинив двері. Жульєн глянув на нього і миттю опустив очі. Дивне обличчя було в цього воротаря. Зіниці його зелених банькатих очей були круглі, немов у кішки; застиглі контури повік свідчили про те, що від цієї людини годі було чекати співчуття; тонкі губи півколом прикривали випнуті зуби. Проте в обличчі не було нічого злочинного, скоріше, воно було позначене тією цілковитою байдужістю, яка викликає в молодої людини найбільший жах. Єдине почуття, яке Жульєн міг прочитати з першого погляду на цьому довгастому обличчі святенника, було найглибше презирство до всього, про що б з ним не заговорили, крім нагороди на небесах.

Жульєн з деяким зусиллям підвів очі; серце його калатало- ся, а голос тремтів, коли він вимовив, що йому треба бачити пана Пірара, ректора семінарії. Не відповівши ні слова, чоловік у чорному зробив йому знак іти за ним. Вони піднялися на другий поверх широкими сходами з дерев’яними поручнями; криві східці похилились у бік, протилежний од стіни, і, здавалося, ось-ось заваляться зовсім. Маленькі двері, над якими був прибитий великий надмогильний дерев’яний хрест, пофарбований чорною фарбою, насилу відчинились, і воротар завів його до низької темної кімнати з побіленими вапном стінами, на яких висіли дві великі, потемнілі від часу картини. Тут Жульєна залишили самого. Він стояв страшенно пригнічений, серце його шалено билось, він заплакав би, але не смів. Мертва тиша панувала в домі.

За чверть години, що здалися йому добою, воротар із зловісним обличчям знову з’явився в дверях у протилежному кінці кімнати і мовчки подав знак іти за ним. Жульєн увійшов у кімнату, ще більшу, ніж перша: сюди ледве доходило світло. Стіни теж побілені, меблів майже не було. Тільки в куточку біля дверей Жульєн, проходячи, побачив нефарбоване дерев’яне ліжко, два солом’яні стільці і необбите крісло з ялинових дощок. На другому кінці кімнати, біля віконця з пожовклими шибками й кількома квітками в брудних вазонах, він помітив одягненого в стареньку сутану чоловіка, що сидів біля столу. Вигляд у нього був розгніваний. Він брав із стосика перед собою маленькі квадратні папірці і, написавши на кожному кілька слів, розкладав їх на столі. Він не помічав присутності Жульєна, що стояв нерухомо серед кімнати, там, де його залишив воротар, який пішов, зачинивши за собою двері.

Так минуло хвилин десять: скромно вдягнений чоловік за столом усе писав і писав. Жульєн був такий схвильований і наляканий, що йому здавалося: він от-от упаде. Який-небудь філософ, може, й помиляючись, сказав би: “Потворне жахливо діє на душу, створену любити прекрасне”.

Чоловік, що писав за столом, підвів голову; Жульєн помітив це не відразу, і навіть помітивши, й далі стояв нерухомий, немов на смерть вражений грізним поглядом. Наче крізь серпанок, Жульєн бачив довгасте обличчя, вкрите червоними плямами, яких не було тільки на мертвотно блідому лобі. Між червоними щоками й білим лобом виблискували маленькі чорні очиці, що могли б злякати й найхоробрішого. Густе, гладеньке й чорне, як смола, волосся облягало величезне чоло.

- Ви підійдете сюди чи ні? - нарешті нетерпляче буркнув чоловік.

Жульєн непевною ходою рушив з місця; мало не падаючи і геть пополотнівши, він спинився за три кроки від нефарбованого столика, вкритого квадратними папірцями.

- Ближче, - сказав чоловік у сутані.

Жульєн зробив ще крок і простяг руку, наче шукаючи підтримки.

- Ваше ім’я?

- Жульєн Сорель.

- Ви дуже спізнилися, - сказав той, знов уп’явшись у нього своїми грізними очима.

Жульєн не міг витримати цього погляду: простягши руку, немов намагаючись за щось ухопитись, він раптом упав на підлогу.

Чоловік подзвонив. Жульєн утратив тільки здатність бачити й рухатись, але він чув, як до нього хтось підійшов.

Його підняли й посадовили на дерев’яне крісло. Він почув, як страшний чоловік сказав до воротаря:

- В нього, мабуть, падуча⁸. Тільки цього бракувало!

Коли Жульєн спромігся розплющити очі, чоловік з червоним обличчям знову писав; воротар зник. “Треба бути мужнім, - сказав сам собі наш герой, - і особливо приховати те, що я почуваю (його страшенно нудило). Якщо зі мною щось трапиться, вони бозна-що про мене подумають”. Нарешті чоловік перестав писати і, скоса глянувши на Жульєна, спитав:

- Ви можете відповідати на мої запитання?

- Так, пане, - сказав Жульєн слабким голосом.

- А! Це добре.

Чорний чоловік підвівся і, висунувши скрипучу шухляду свого ялинового стола, почав нетерпляче шукати в ній якогось листа. Знайшовши його, неквапливо сів і, знов глянувши на Жульєна так, наче хотів відібрати в нього рештки життя, мовив:

- Мені рекомендує вас пан Шелан; це був найкращий кюре в єпархії, доброчесна людина, яких мало, і мій друг ось уже тридцять років.

- Отже, я маю честь говорити з паном Піраром, - ледь чутно сказав Жульєн.

- Очевидно, - відказав ректор семінарії, сердито глянувши на нього.

Очиці його заблищали ще дужче, і куточки рота мимоволі сіпнулись.

Це було дуже схоже на пащу тигра, що заздалегідь смакує, яку матиме насолоду, пожираючи здобич.

- Лист пана Шелана короткий, - сказав він, ніби розмовляючи сам із собою. - В наші часи що коротше писати, то краще! Він прочитав уголос:

“Посилаю до вас Жульєна Сореля з нашої парафії, якого я хрестив майже двадцять років тому. Він син заможного тесляра, але той нічого йому не дає. З Жульєна вийде чудовий працівник на господньому винограднику. Пам’ять і кмітливість - все в нього є, є й розуміння. Але чи тривале його покликання? Чи щире воно?”

У листі також було прохання надати Жульену стипендію, він на неї заслуговує, бо може скласти іспити. Абат Пірар екзаменував Жульена три години. Розмова велася латиною, Жульен вразив знаннями з теології, глибоким вивченням Святого Письма. І хоч не все ще було ним засвоєне, проте Пірар був надзвичайно задоволений результатами, застеріг нового семінариста від необдуманих вчинків і наказав відвести його в келію № 103, де знесилений Жульєн проспав до ранку.

XXVI. РІД ЛЮДСЬКИЙ, АБО ТЕ, ЧОГО БРАКУЄ БАГАТІЮ

Я сам-один на білому світі, нікому нема ніякого діла до мене.

Всі, хто на моїх очах домагається успіху, - люди безсоромні й черстві,

я не можу бути таким. Вони мене ненавидять за мою м’якосердість.

Ах, я скоро помру чи то з голоду, чи то горюючи, що люди такі жорстокі.

Юнг

Жульєн похапцем почистив свій одяг і зійшов униз. Він спізнився. Наглядач його суворо вилаяв; не пробуючи виправдатись, Жульєн схрестив руки на грудях і мовив із засмученим виглядом:

- Согрішив, преподобний отче, каюсь.

Такий початок мав великий успіх. Найспритніші з семінаристів переконались, що він не новак у їхній справі. Під час перерви Жульєн побачив, що викликає загальну цікавість. Але семінаристам не вдалося помітити в ньому нічого, крім стриманості й мовчазності. Дотримуючись укладених для себе правил, він розглядав цих триста двадцять одного товариша як ворогів. Найнебезпечнішим з усіх був у його очах абат Пірар.

Через кілька днів Жульєн мусив вибрати собі духівника, йому дали список.

“Е, Боже ж мій, за кого вони мене мають, - міркував Жульєн, - невже вони думають, що я абетки не знаю”. І він вибрав абата Пірара.

[...] Перші кроки нашого героя, переконаного в тому, що він діє дуже обережно, були такі ж необачні, як вибір духівника. Введений в оману самовпевненістю, властивою людям з палкою уявою, він приймав свої наміри за факти, а себе - за неперевершеного лицеміра.

Жульєн дуже багато працював, швидко опановуючи знання, дуже корисні для священика, проте відчував себе самотнім.

“Невже мене забули всі на світі?” - думав Жульєн. Він не знав, що пан Пірар одержав і кинув у вогонь кілька листів з діжонським штемпелем, в яких, незважаючи на найпристойніші форми вислову, прозирала найпалкіша пристрасть. Здавалося, страшні муки каяття борються із коханням. [...]

Відтоді як Жульєн усвідомив свої помилки, довгі вправи з аскетичного благочестя, як, приміром, читання молитов по чотках п’ять разів на тиждень, виконання псалмів у церкві серця Ісусового тощо, все те, що раніше здавалося йому страшенно нудним, тепер стало найцікавішим заняттям. Проте і після багатьох місяців навчання Сорель зберігав вигляд людини, здатної мислити. Більшість семінаристів неприязно ставилася до нього. Листок з адресою Аманди, який викрали з його валізи, став приводом для серйозної розмови з абатом Піраром. Сорелю треба бути ще більш обережним і в своїх діях, і в думках.

XXVIII. ПРОЦЕСІЯ

Всі серця були схвильовані.

Здавалося, сам Бог зійшов із неба

у ці вузенькі готичні вулиці,

прикрашені й густо посипані піском

завдяки старанням віруючих.

Юнг

Жульєн Сорель отримав доручення від абата Пірара, йому треба йти в місто, щоб допомогти абату Ша-Бернару в оздобленні собору до свята, який навіть виписав із Парижа чотирьох оббивальників. Жульєн побачив, що з них небагато користі, сам поліз на драбину.

[...] Абат Ша зачаровано дивився, як він літає вниз і вгору з однієї драбини на другу. Коли всі колони були задраповані адамашком⁹, постало питання, як укріпити п’ять величезних китиць із пір’їн на великому балдахіні головного вівтаря. Розкішний вінчик із золоченого дерева підтримувався вісьмома високими витими колонами італійського мармуру. Але щоб дістатись до середини балдахіна над престолом, треба було пройти на висоті сорока футів по старому дерев’яному карнизові, можливо, підточеному шашелем.

Вигляд тієї карколомної доріжки згасив веселий запал паризьких оббивальників; вони поглядали знизу, довго сперечались, але ніхто не ліз нагору. Жульєн схопив пір’яні китиці і бігцем зліз по драбині. Він гарно прилаштував їх на самому вінчику, посеред балдахіна, а коли спустився вниз, абат Ша-Бернар стиснув його в обіймах:

- Optime! - скрикнув добрий священик, - я розповім про це монсеньйорові.

Веселі й задоволені, вони поснідали о десятій годині. Абат Ша ніколи не бачив своєї церкви такою гарною.

- Дорогий сину мій, - казав він Жюльєнові, - моя мати здавала напрокат стільці у цьому величному соборі, - отже, я, так би мовити, годованець цієї великої будівлі. Терор Робесп’єра зруйнував нас, але я - мені було тоді вісім років - вже прислуговував при домашніх відправах, і в ці дні мене годували. Ніхто не вмів краще за мене згортати ризи - ніколи галуни не зімнуться. З того часу як Наполеон відновив церковні відправи¹⁰, я маю щастя порядкувати всім у цій поважній метрополії. П’ять разів на рік я бачу, як вона оздоблюється цими чудовими оздобами. Але ще ніколи вона не була така пишна, як сьогодні, ніколи адамашок не був так добре задрапований, ніколи він так гарно не обгортав колони. [...]

Коли розпочалася урочиста процесія, заклопотаний абат Ша залишив Жульена приглядати за церквою.

[...] Юнакова душа майже покинула тлінну оболонку, яка тим часом повільно походжала по північному притвору, довіреному її пильності. Жульєн був цілком спокійний, бо пересвідчився, що в сповідальнях немає нікого, крім побожних жінок. Очі його дивились, але нічого не бачили.

А проте він трохи вийшов із забуття, помітивши двох гарно вдягнених жінок, що стояли навколішках, - одна в сповідальні, а друга поруч неї, на низенькій молільній лаві. Жульєн дивився, але не бачив. Та раптом чи то невиразна свідомість своєї відповідальності, чи то захоплення благородною і строгою поставою цих дам змусили його звернути увагу на те, що в сповідальні немає священика.

“Дивна річ, - подумав Жульєн, - чому ці ошатні жінки, якщо вони такі побожні, не моляться перед яким-небудь вуличним вівтарем, якщо це світські дами, то чому вони не зайняли місць у першому ряду, у всіх перед очима, на одному з балконів? Як гарно її облягає сукня! Яка грація!” - він уповільнив кроки, щоб краще роздивитися їх.

Почувши серед мертвої тиші Жульєнові кроки жінка, що стояла на колінах у сповідальні, трохи повернула голову. Раптом вона голосно скрикнула і зомліла.

Непритомна, вона похилилась назад, і її подруга, що була поруч неї, кинулась, їй на допомогу. І тої ж миті Жульєн побачив плечі і шию зомлілої дами. Йому впали в очі добре знайомі разки прекрасного намиста з великих перлин. Що сталося з Жульєном, коли він пізнав волосся пані де Реналь! Це була вона. А друга дама, що намагалась підтримати їй голову й не дати жінці зовсім упасти, була пані Дервіль. Жульєн, не тямлячи себе, кинувся до них. Падаючи, пані де Реналь могла б потягти за собою і свою подругу, якби Жульєн вчасно їх не підтримав. Він побачив на своєму плечі голову пані де Реналь, її бліде, ніби мертве обличчя. Він допоміг пані Дервіль притулити цю чарівну голівку до солом’яного стільця і став навколішки. Пані Дервіль обернулась і лише тепер пізнала його.

- Ідіть, пане, ідіть звідси! - сказала вона гнівно. - Коли б тільки вона вас не побачила знову. Ваш вигляд справді мусить жахати її, вона була така щаслива, поки не знала вас! Ваша поведінка мерзенна. Ідіть негайно, йдіть звідси, якщо у вас є хоч трохи сорому! [...]

XXIX. ПЕРШЕ ПІДВИЩЕННЯ

Підійшов час іспитів. Сорель блискуче відповідав на запитання, проте один із екзаменаторів влаштував йому пастку, непомітно перевівши розмову про отців церкви на світську поезію. Жульєн із захопленням цитував Горація і не одразу зрозумів, що гордістю семінарії йому вже не бути. Отримавши 198 результат, він не виявляв своїх почуттів. Через деякий час абат Пірар, якого схиляли подати у відставку, отримав запрошення прийняти одну з найбагатших парафій у передмісті Парижа. За кілька днів після від’їзду абата Пірара листа з вимогою прибути в Париж отримав Жульєн Сорель. Перед від’їздом Сорель таємно відвідав пані де Реналь. Залишити будинок непомітно йому не вдалося, зчинився ґвалт, він вистрибнув із вікна, над головою просвистіла куля.

ЧАСТИНА ДРУГА

II. ВСТУП У СВІТ

Смішний, зворушливий спогад: перша вітальня, в яку вступає сам,

без підтримки, вісімнадцятирічний юнак. Досить було єдиного

погляду жінки, щоб схвилювати мене. Що більше хотів я сподобатись,

то незграбнішим ставав: все мені уявлялося в якомусь несправжньому

світлі: то я без усяких підстав довірявся комусь, то бачив у людині

ворога тільки тому, що вона суворо на мене глянула.

Але все-таки серед усіх тих жахливих страждань, породжених

моєю несміливістю, - яким прекрасним був тоді ясний день!

Кант

Жульєн Сорель разом з абатом Піраром прийшли в палац для аудієнції у маркіза де Ла-Моля. Йому там належало працювати.

[...] Жульєн, остовпівши від подиву, спинився серед двору.

- Тримайтесь як слід, - сказав абат Пірар, - вам спадають на думку жахливі речі, і поводитесь ви, як справжня дитина. Хіба ви забули Горацієве “nil mirari” (нічому не дивуватись)? Подумайте лишень, коли ви тут оселитесь, усі ці лакеї візьмуть вас на глум. Вони вбачатимуть у вас рівню, несправедливо поставленого вище їх. Під виглядом добродушних порад і бажання допомогти вам, вони подбають, щоб зробити вас посміховиськом.

- Хай лише спробують! - промовив Жульєн, прикусивши губу. До нього знову повернулась уся його недовіра. [...]

Нове місце роботи Сореля не розчарувало.

Через кілька хвилин Жульєн опинився на самоті у розкішній бібліотеці. Яке це було щастя! Щоб ніхто не застав його таким схвильованим, він забрався в темний куточок і звідти захоплено розглядав блискучі корінці книжок: “І все це я зможу прочитати! - сказав він собі. - Ну, як мені тут могло б не сподобатись? Пан де Реналь вважав би себе навіки збезчещеним, якби зробив для мене соту частку того, що зробив маркіз де Ла-Моль. А тепер подивимось, що тут треба переписати”. Покінчивши з роботою, Жульєн насмілився підійти до книжок. Він мало не збожеволів од радощів, побачивши твори Вольтера. Він побіг і відчинив двері бібліотеки, щоб його не захопили зненацька. Потім з насолодою розгорнув кожен з вісімдесяти томів. Вони були розкішно оправлені - справжній шедевр найкращого лондонського палітурника. Цього було більш ніж досить, щоб захопленню Жульєна не було меж.

Через годину прийшов маркіз, переглянув копії, помітив помилку, зауважив Жульєну щодо правопису. Він мав потребу в надійній людині, тож закралася думка про згаяний на цього молодого абата час. О шостій годині Жульєн мав вийти у вітальню, всі збиралися до столу. Маркіз йому вказав на те, що треба щодня переодягатися о пів на шосту, надівати панчохи. [...]

Сіли за стіл. Жульєн почув, що маркіза комусь зробила суворе зауваження, трохи підвищивши голос. Майже в ту саму мить він побачив молоду, струнку й надзвичайно світлу блондинку. Вона підійшла до столу і сіла навпроти. Вона зовсім не сподобалась йому; проте, уважно придивившись до неї, Жульєн подумав, що ніколи ще не бачив таких гарних очей, які, однак, відбивали велику душевну холодність. Потім Жульєн помітив у них вираз нудьги, як у людини, що спостерігає все і разом з тим пам’ятає, що їй належить бути величною.

У пані де Реналь прекрасні очі, їй часто про це говорили, але в них немає нічого спільного з очима блондинки. У Жульєна було ще надто мало досвіду, щоб зрозуміти, що вогники, які інколи загорялися в очах мадемуазель Матильди, - він чув, що її так називали, - були спалахами глузливості. А коли загорялись очі пані де Реналь, то це був вогонь пристрасті або шляхетного гніву, коли вона чула про який-небудь обурливий вчинок. В кінці обіду Жульєн знайшов слово, яке добре визначало своєрідну красу очей мадемуазель де Ла-Моль. “Вони іскрометні”, - подумав він. А загалом вона була надзвичайно схожа на свою матір, яка Жульєнові дедалі більше не подобалась, і він перестав дивитись. Зате граф Норбер здавався йому чарівним в усьому. Жульєн був такий зачарований, що йому б і в голову не прийшло заздрити графові або ненавидіти його за те, що той був багатший і знатніший, ніж він сам.

Маркіз, на думку Жульєна, мав нудьгуючий вигляд. Коли подавали другу страву, він сказав синові:

- Норбере, прошу тебе любити і поважати пана Жульєна Сореля, якого я тільки що взяв до свого головного штабу; я з нього хочу зробити людину, якщо вдасться... [...]

З цієї хвилини він цілком опанував себе, це було для нього не важко, бо він щойно вирішив, що мадемуазель де Ла-Моль ніколи не може бути жінкою в його очах. А до чоловіків він після семінарії втратив будь-яку повагу, і їм не так легко було залякати його. Жульєн почував би себе зовсім спокійно, якби їдальня не вражала його своїми розкошами. Його ще й досі трохи бентежили двоє великих дзеркал восьми футів заввишки, на які він часом поглядав і бачив у них свого співбесідника, з яким розмовляв про Горація. Як на провінціала, фрази його були не надто довгі. В нього були гарні очі, які спалахували ще яскравіше від несміливості чи від радості, коли йому щастило вдало відповісти. Він сподобався. Цей своєрідний іспит вніс деяке пожвавлення у занадто поважний настрій за обідом. Маркіз непомітно зробив знак Жульєновому співбесідникові, спонукаючи того натиснути дужче. “Невже він і справді щось знає?” - подумав маркіз.

Відповідаючи, Жульєн висловлював власні міркування і настільки подолав свою несміливість, що виявив хоч не дотепність - річ недосяжна для того, хто не обізнаний з уживаною в Парижі мовою, - але, в усякому разі, своєрідні думки, висловлені, щоправда, не завжди вишукано і доречно. Крім того, всі переконались, що латинь він знає досконало.

Жульєновим опонентом був член Академії Написів¹¹, який випадково знав латинь. Пересвідчившись, що Жульєн прекрасно знає літературу, він уже не боявся змусити його червоніти і спробував справді загнати його на слизьке. В запалі цього поєдинку Жульєн нарешті забув про розкішне оздоблення їдальні і почав висловлювати про латинських поетів такі думки, яких його співрозмовник ніде не читав. Як чесна людина, академік віддав належне молодому секретареві. На щастя, розмова зайшла про те, чи був Горацій багатою людиною чи бідною, був він просто зальотником, влюбливим і безтурботним. [...]

Коли всім набридло розмовляти про поетів, маркіза, яка вважала за свій обов’язок захоплюватись усім, що розважало її чоловіка, зласкавилась глянути на Жульєна.

- За незграбними манерами цього молодого абата ховається, можливо, освічена людина, - сказав, звертаючись до маркізи, академік, що сидів поруч із нею. До Жульєна долинуло кілька слів із цього зауваження.

Хазяйка дому звикла користатися готовими фразами; фразу, сказану академіком про Жульєна, вона засвоїла і похвалила себе за те, що запросила академіка на обід. “Він розважає пана де Ла-Моля”, - подумала вона.

III. ПЕРШІ КРОКИ

Ця неозора рівнина, залита блискучими вогнями,

і тисячні юрби народу засліплюють мій зір.

Ніхто мене не знає, всі дивляться на мене звисока.

Я зовсім розгубився.

Реїна

На другий день з раннього ранку Жульєн переписував листи в бібліотеці, коли раптом туди зайшла через потайні дверцята, добре замасковані корінцями книжок, мадемуазель Матильда. Тим часом як Жульєн захоплено розглядав пристрій, мадемуазель Матильда, здалося, була прикро здивована й збентежена тим, що зустріла його тут. Вона була в папільйотках, і Жульєнові її обличчя здалося суворим, погордливим і схожим на чоловіче. Мадемуазель де Ла-Моль нишком брала з батьківської бібліотеки книжки. Через Жульєнову присутність вона даремно з’явилася сьогодні в бібліотеку; це було тим більш прикро, що вона мала взяти другий том “Вавилонської принцеси” Вольтера - гідне доповнення її монархічно-релігійного виховання, справжнього шедевра монастиря Сакре-Кер. Сердешній дівчині вже в дев’ятнадцять років потрібно було щось дотепно- пікантне, щоб роман її зацікавив.

О третій годині в бібліотеці з’явився граф Норбер; він зайшов переглянути газету, щоб мати змогу порозмовляти про політику сьогодні ввечері, і був дуже радий, зустрівши тут Жульєна, про існування якого вже забув. [...]

Під час прогулянки верхи Жульєн випадково впав з коня, про цю подію розказав так невимушено, що завоював прихильність молодих аристократів і, зокрема, Матильди, а маркіз дійшов висновку: “з цього абатика будуть люди”.

IV. ПАЛАЦ ДЕ ЛА-МОЛЬ

Жульєн побачив мадемуазель де Ла-Моль, яка прийшла по книжку й чула його розмову з абатом Фрілером. Абат вважав за честь запрошення на обіди за одним столом, для Жульєна це була одна й найтяжчих частин його обов’язків. Він почервонів, а маркіза подумала, що Сорель не народжений, щоб стояти на колінах.

V. ЧУТЛИВІСТЬ І ВЕЛИКОСВІТСЬКА СВЯТЕННИЦЯ

Тут так звикли до банальностей, що будь-яка

свіжа думка здається зухвальством. Горе тому,

хто в розмові вирізниться оригінальністю.

“Фоблаз”

Жульєн цілковито освоїв нову справу, маркіз був задоволений новим секретарем, водночас стосунки з Норбером і Матильдою були прохолодні. Молодий маркіз зауважував різкуватий тон Сореля. Жульєн, який дещо порушував правила ввічливості, дав собі слово більш ніколи не починати першим розмов із мадемуазель Матильдою. [...]

VII. ПРИСТУП ПОДАГРИ

І я дістав підвищення не за свої заслуги, а тому,

що в мого начальника загострилась подагра.

Бертолотті

Маркіз де Ла-Моль через напад подагри кілька тижнів не виходив з дому. Його дружина і донька гостювали у матері маркізи, а молодий граф Норбер інколи заходив до батька, проте, незважаючи на їхні чудові стосунки, розмовляти їм не було про що. Пан де Ла-Моль був змушений вдовольнятися товариством свого секретаря.

- Дозвольте мені, любий Сорелю, подарувати вам синій костюм. Коли ви схочете одягати його й приходити до мене, ви будете для мене молодшим братом графа де Реца, тобто сином мого друга, старого герцога.

Жульєн не зовсім розумів, що це має означати, але того самого вечора з’явився до маркіза в синьому костюмі. Маркіз тримався з ним, як з рівнею. Жульєн мав душу, здатну оцінити справжню чемність, але він досі не уявляв собі її відтінків. До того як маркізові спала на думку ця вигадка, Жульєн заприсягнувся б, що пан де Ла-Моль не міг би бути люб’язнішим. “Який дивний талант”, - мимоволі подумав Жульєн, коли він підвівся, щоб іти, і маркіз попросив пробачення, що не може, через свою подагру, провести його. [...] Наступного ранку Жульєн з’явився до маркіза в чорному костюмі, з портфелем і листами, які треба було підписати. Маркіз прийняв його, як і раніше. Ввечері, коли він знову прийшов у синьому костюмі, тон був зовсім інший і такий самий ввічливий, як і напередодні. [...]

Через хворобу, яка затяглася на кілька місяців, маркіз усе більше пізнавав характер свого секретаря, почав давати все складніші доручення, вести ділову документацію. Жульєн відмовився прийняти від маркіза кілька банкнот на знак подяки за сумлінність. Така благородна поведінка розчулила маркіза, він вирішив його віддячити в інший спосіб.

Маркіз відправив Жульєна в Лондон з дрібним дорученням. Після повернення Жульєн в нагороду отримав орден.

[...] Цей орден заспокоїв Жульєнові гордощі; відтепер він розмовляв значно більше, не так часто ображався і не приймав на свій рахунок деякі слівця, може, й справді не досить чемні, але які можуть вихопитись у кожного в жвавій розмові.

Завдяки тому ж таки орденові Жульєн був ушанований дуже дивним візитом: до нього з’явився пан барон де Вально, що приїхав у Париж висловити вдячність міністрові за свій титул і домовитися з ним іще про дещо. Його мали призначити мером Вер’єра замість пана де Реналя.

VIII. ЯКА ВІДЗНАКА РОБИТЬ ЛЮДИНУ ВИЩОЮ

- Твоя вода не освіжає мене, - сказав спраглий дух.

- А проте це найпрохолодніше джерело в усьому Діар-Бекірі.

Пелліко

[...] Жульєн був тепер справжнім денді і цілком опанував мистецтво жити в Парижі. Він тримався з мадемуазель де Ла- Моль з вишуканою холодністю. Здавалося, в нього не збереглось ніяких спогадів про ті далекі часи, коли вона сміялася, розпитуючи його про те, як він упав з коня.

Мадемуазель де Ла-Моль здалося, що Жульєн виріс і зблід. В його постаті й манерах вже не було нічого провінційного; але цього ще не можна було сказати про його мову: вона й досі була надто серйозна й поважна. Проте, завдяки властивій йому гордості, його мова, хоч і надмірно розважлива, не мала в собі нічого догідливого: помітно було тільки, що Жульєн надає великогозначення надто багатьом речам. Але відразу можна було сказати, що ця людина не відступиться від своїх слів.

Сорель змушений їхати на бал до пана де Ретца разом з Норбером і Матильдою, яка не знала, чим розвіяти свою нудьгу. Про себе Жульєн подумав, що йому дуже не подобається ця довготелеса дівиця, її пиха і манери.

Жульена вразила пишнота палацу герцога де Ретца. Було багато людей, молодий абат почув захоплені відгуки про Матильду, якийсь юнак захоплено назвав її королевою балу.

“Коли на думку цих манекенів вона така незвичайна, варто до неї добре придивитись, - подумав він. - Принаймні я зрозумію, що саме вони вважають ідеалом”.

Він став шукати Матильду очима, і тут вона глянула на нього. “Мій обов’язок кличе мене”, - сказав собі Жульєн, але вже не відчував гіркоти, що виявилась у цих словах.

Жульєн наблизився до Матильди з цікавістю і ще приємнішим почуттям, - хоч це було не дуже втішно для його самолюбства, коли він помітив дуже оголені плечі дівчини.

“Її краса - це краса юності”, - подумав він. П’ять-шість молодиків, серед яких Жульєн упізнав і тих, що розмовляли біля дверей, відділяли її від нього. [...]

Матильда нудилася вже від самої думки про майбутнє. Маркізові ’де Круазнуа нарешті вдалося пробратись до неї. Він заговорив з нею, але вона не слухала, поринувши в думки. Звуки його слів зливалися з гомоном балу. Вона машинально стежила очима за Жульєном, що відійшов від неї з шанобливим, але гордим і незадоволеним виглядом. [...]

X. КОРОЛЕВА МАРГАРИТА

Кохання! В яких безумствах навчаєш ти нас знаходити насолоду!

Листи португальської черниці

Жульєн тримався холодно з Матильдою, її манірність програвала чарівній природності пані де Реналь, він жалкував, що через свої мрії про Париж по-справжньому не зміг її оцінити. Побачивши одного дня Матильду в жалобному вбранні, Жульєн почув історію, яка стосувалася предків де Ла-Молів. Саме у цей день кілька століть тому за наказом королеви Катерини Медічі¹² відтяли голову Боніфацію де Ла-Молю. Королева Маргарита Наваррська¹³, яка кохала де Ла-Моля, власноруч поховала його в одній із каплиць. Це змінило ставлення Жульена до Матильди, вона вже не здавалася йому черствою, він подовгу з нею розмовляв. Висловив припущення, що було б добре, якби вона закохалася в нього. Йому здається, що він їй подобається.

[...] Та ні, або я збожеволів, або вона упадає коло мене; що холодніше й шанобливіше я з нею поводжусь, то більше вона домагається моєї дружби. Можна було б припустити, що це гра, прикидання, але ж ні, - я бачу, як її очі загоряються, коли я несподівано з’являюся. Невже парижанки уміють так прикидатись? [...]

XI-XIII.

Стосунки Жульєна і Матильди стрімко розвивалися, проте жоден із них не був упевнений у їх щирості. Матильда жалкувала, що вже немає того королівського двору як за часів Медичі, його атмосфера породжувала героїчну пристрасть, тому своє кохання до Жульєна схильна сприймати як кохання Маргарити до прекрасного де Ла-Моля. Відтоді як вона вирішила, що кохає Жульєна, її нудьга розвіялася. Жульєнові інколи здавалося, що Матильда, показуючи свою прихильність, вступила в змову з братом і хоче виставити його посміховиськом перед своїм нареченим.

Жульєн вдався до хитрощів, повідомив, що він від’їздить у справах, щоб виявити чи це справжні почуття маркізи, чи це гра, наперед погоджена з графом Норбером. Вони обмінюються листами, випробовуючи один одного. Рішучість Жульєна пришвидшити події на цьому полі битви дала свої результати: Матильда призначила побачення.

[...] “Мені треба порозмовляти з вами; я мушу з вами порозмовляти сьогодні ж увечері; коли проб’є першу годину після півночі, вийдіть у сад, візьміть біля колодязя велику садівникову драбину, підставте її до мого вікна і підніміться до мене. Ніч буде місячна, але байдуже”.

XV. ЧИ ЦЕ НЕ ЗМОВА?

Жульєн спочатку вирішив, що не буде відповідати на лист маркізи, а збере валізу й одразу поїде. Думка, що він буде боягузом в її очах, ятрила серце. Його хвилювало не стільки побачення, адже красунь можна знайти багато, він боявся себе знеславити.

XVI. ПЕРША ГОДИНА НОЧІ

Сад цей був дуже великий, розпланований

з великим, смаком кілька років тому.

Але дерева росли тут з часу вікопомного

Пре-о-Клера, що так уславився за Генріха III.

Їм було більше ста років. Від них віяло

чарівним сільським привіллям.

Мессінджер

[...] Ніч була така ясна, що можна було впасти в розпач. Об одинадцятій годині зійшов місяць; о пів на першу він залив яскравим світлом фасад палацу, що виходив у сад.

“Вона збожеволіла”, - думав Жульєн. Пробило першу годину; але у вікнах графа Норбера ще світилося. Ніколи в житті Жульєн не відчував такого страху; зовсім утративши мужність, він бачив у всій цій справі самі тільки небезпеки.

Він пішов, приніс величезну драбину, почекав п’ять хвилин, щоб дати час Матильді змінити своє рішення, і о першій годині п’ять хвилин приставив драбину до вікна. Він піднімався тихенько з пістолетом у руці, дивуючись, що ніхто досі не нападає на нього. Коли він уже наблизився до вікна, воно безшумно відчинилося.

- А ось і ви, пане, я стежу за вами вже цілу годину, - сказала Матильда, явно хвилюючись.

Жульєн був збентежений, він зовсім не знав, як йому поводитись, і не почував ніякого кохання.

З ніяковості він вирішив, що треба бути сміливим, і спробував обняти Матильду.

- Облиште! - сказала вона, відштовхнувши його.

Дуже задоволений тим, що йому дали відсіч, він поспішив роздивитись навколо себе. Місяць світив так яскраво, що тіні в кімнаті мадемуазель де Ла-Моль були дуже виразні. “Можливо, тут десь ховаються люди, а я їх не бачу”, - подумав він.

- Що це у вас в боковій кишені? - спитала Матильда, радіючи, що знайшла тему для розмови. Вона нестерпно страждала. Скромність, соромливість, такі природні в порядної дівчини, тепер знову заговорили в ній, завдаючи їй страшної муки.

- В мене тут різна зброя, пістолети, - відповів Жульєн теж дуже задоволений, що є про що говорити.

- Треба прибрати драбину, - сказала Матильда.

- Вона дуже велика і можна побити шибки у вікнах вітальні внизу або в антресолях.

- Шибок розбивати не слід, - сказала Матильда, марно намагаючись говорити невимушено. - Мені здається, ви могли б опустити драбину на мотузці, прив’язавши її до першого щабля. В мене тут завжди є запас мотузок.

“Оце так закохана дівчина! - подумав Жульєн, - Як вона насмілюється казати, що кохає! Ця розміркованість, всі ці заходи обачності досить ясно доводять, що я не переможець пана де Круазнуа, як я по-дурному гадав, а просто його наступник. Та, по суті, хіба не все одно? Хіба я кохаю її? Моя перемога над маркізом у тому, що йому було б дуже неприємно мати наступника, тим більше - в моїй особі. Як зарозуміло дивився він на мене вчора в кафе Тортоні, удаючи, ніби не бачить мене, і з яким лихим виразом нарешті кивнув мені, коли вже було незручно прикидатись!”

Жульєн тим часом прив’язав мотузку до першого щабля драбини і став потихеньку спускати її, перехилившись назовні через балкон і стараючись, щоб вона не зачепила вікон. “Ось добра нагода вбити мене, - подумав він, - якщо хто-небудь сховався в Матильдиній кімнаті. Але навколо панувала глибока тиша.

Драбина торкнулася землі. Жульєнові вдалося покласти її на клумбу екзотичних квітів, що росли вздовж стіни.

- Що скаже мама, коли побачить, як потолочені її чудові квіти? - сказала Матильда. - Викиньте мотузку, - додала вона спокійно. - Бо важко буде щось заперечити, коли помітять, що вона висить з вікна. [...]

Жульєн пересвідчився, що двері зачинені на всі засуви; йому дуже хотілося зазирнути під ліжко, але він не наважувався; там могли сховатись один чи й два служники. Нарешті, боячись, що пізніше буде докоряти собі за необачність, він все ж зазирнув.

Матильда знов пройнялась болісним почуттям соромливості. Становище здавалося їй жахливим.

- Що ви зробили з моїми листами? - спитала вона нарешті.

Яка чудова нагода розчарувати цих панів, якщо вони десь підслуховують, і уникнути бою!” - подумав Жульєн.

- Перший лист я сховав у величезній протестантській Біблії і відіслав учора з вечірнім диліжансом далеко звідси.

Він навмисне з підкресленою чіткістю розказував усі подробиці, щоб його чули особи, які, можливо, ховалися удвох великих шафах червоного дерева, що їх він не зважився оглянути.

- Інші два на пошті, вони підуть туди ж, куди й перший.

- Боже правий! Навіщо ж така обережність? - спитала здивована Матильда.

“Навіщо мені брехати?” - подумав Жульєн і признався їй в усіх своїх підозріннях.

- Так ось чим пояснюється холодність твоїх листів! - вигукнула Матильда, і в голосі її прозвучала скоріше якась несамовитість, ніж кохання.

Жульєн не помітив цього відтінку. Почувши це “ти”, він розгубився, і всі підозріння його вмить розвіялись. Він наважився обійняти цю красуню, яка викликала в нього таку глибоку повагу. Його відштовхнули, але не дуже рішуче. [...]

Він почував себе більше враженим, ніж щасливим. Радість, яка час від часу сповнювала його душу, була подібна до радості юного підпоручика, котрому за незвичайний подвиг головнокомандуючий присвоїв чин полковника. Він почував себе на нечуваній висоті. Все, що вчора підносилося над ним, тепер було поруч або навіть нижче. В міру того як щастя Жульєна віддалялося, воно виростало в його очах.

Якщо в Матильдиній душі не з’явилось ніякої ніжності, то тільки тому, що, як це не дивно, в усій своїй поведінці з ним вона корилася лише обов’язкові. Для неї не було нічого несподіваного в подіях сьогоднішньої ночі, крім горя й сорому, що охопили її, хоч у романах в таких випадках описується безмежне раювання.

“Невже я помилилась, невже я не кохаю його?” - питала вона себе подумки.

XVII. СТАРОВИННА ШПАГА

Серйозним буду я, бо нині сміх осуджується.

Жарти над пороком і ті у нас трактовано за гріх.

Байрон, “Дон-Жуан”

[...] Жульєн був першою любов’ю Матильди, але тоді, як подібна життєва подія надає ніжних ілюзій навіть найсухішим серцям, дівчина поринула в найгіркіші міркування.

“Він має наді мною безмежну владу, бо тримає мене в руках страхом і може мене жорстоко покарати, якщо я виведу його з терпіння”. Саме ця думка могла штовхнути Матильду на те, щоб образити Жульєна, бо сміливість була головною рисою її вдачі. Ніщо не могло так оживити її і вилікувати від постійних нападів нудьги, як думка про те, що вона ставить на карту усе своє життя. На третій день, бачачи, що мадемуазель де Ла-Моль не хоче дивитися на нього, Жульєн наважився, явно всупереч її бажанню, піти за нею після обіду в більярдну.

- Ви, очевидно, гадаєте, пане, що набули безмежних прав на мене, - вимовила вона, ледве стримуючись від люті, - бо хочете говорити зі мною всупереч моїй дуже ясно виявленій волі. Чи знаєте ви, що ніхто в світі не зважувався ще на таке зухвальство?

Не можна собі уявити нічого смішнішого, ніж діалог цих двох коханців; самі не усвідомлюючи того, вони пройнялися найпалкішою зненавистю одне до одного. Обоє не відзначалися терплячістю, в той же час обоє звикли поводитись ввічливо, а тому через кілька хвилин вони заявили одне одному, що все між ними скінчено.

- Клянуся вам зберегти вічну таємницю, - сказав Жульєн, - я б ще додав, що ніколи не сказав би вам ані слова, якби ця раптова зміна не пошкодила вашій репутації. - Він шанобливо вклонився і вийшов.

Досі Жульєн без особливих зусиль робив те, що вважав за свій обов’язок. Йому й на думку не спадало, що він насправді закохався в мадемуазель де Ла-Моль. Безперечно, він не кохав її три дні тому, коли його сховали в шафі червоного дерева. Але все раптом змінилося в його душі, відколи він побачив, що вони навіки посварилися.

Безжалісна пам’ять почала малювати йому найменші подробиці тієї ночі, яка насправді залишила його зовсім холодним.

Через день після їхньої розмови і розриву Жульєн мало не збожеволів, змушений признатися собі, що кохає мадемуазель де Ла-Моль. і Жахлива внутрішня боротьба піднялася в його душі після цього відкриття; всі почуття його були збурені. [...]

XXIV. СТРАСБУРГ

Жульєн, виконуючи секретне доручення маркіза де Ла-Моля, пробув у Страсбурзі тиждень. Думки про Матильду не давали спокою. Випадкова зустріч із князем Коразовим, досвідченим у любовних справах, давала надію, що він завоює серце норовливої та гордовитої аристократки. Коразов порадив показово упадати за якоюсь дамою з оточення маркізи де Ла-Моль, двічі на день надсилати їй листи, щоб викликати ревнощі у коханої. Щоб Жульєн краще опанував мистецтво зваблення, князь віддав йому 53 пронумеровані любовні листи зі своєї колекції. Він також запропонував йому взяти шлюб зі своєю родичкою, за яку дають мільйонне придане. Думка, що він змушений буде залишити Францію і Матильду, для нього була гірше за смерть. Порадами щодо зваблення він вирішив скористатися. Предметом його обожнювання має стати світська красуня пані де Фервак.

XXXII. ТИГР

Жульєн докладав усіх зусиль, щоб виграти двобій із Матильдою. Він витримав бурхливу сцену, яку вона вчинила, довідавшись, що він не лише пише, а й отримує листи від пані Фервак. Жульєн з останніх сил зберігав холодність у стосунках і бачив, як страждає Матильда, проте він дотримувався настанов князя Коразова. Він пам’ятав його слова, що жінка, яку тримають у страху, не буде ставитися з презирством. Звістка про те, що Матильда чекає дитину і що вона тепер його дружина навік, приголомшила Сореля, треба повідомити маркіза де Ла-Моля. Матильда написала батьку великого листа.

XXIII. ПЕКЛО ЛЕГКОДУХОСТІ

Шліфуючи цей алмаз, невмілий гранувальник

позбавив його іскрометної гри. За середньовіччя –

та що я кажу, ще за часів Рішельє -

француз мав силу бажання.

Мірабо

Жульєн застав маркіза розлюченим: мабуть, уперше за своє життя цей вельможа поводився так непристойно. Він засипав Жульєна найбруднішою лайкою, яка тільки спадала йому на думку. Наш герой був здивований, вражений, але його почуття вдячності до маркіза не похитнулось. [...]

- Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я прогулюватимусь у саду вздовж внутрішньої стіни.

- Ідіть під три чорти! - крикнув маркіз йому вслід. “Розумію, - подумав Жульєн, - він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати... Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную... Але, чорт його бери, я люблю життя... Я повинен жити для мого сина”. [...]

XXXIV. РОЗУМНА ЛЮДИНА

Їдучи на коні, префект міркував подумки:

“Чому б мені не стати міністром, головою ради, герцогом? –

Ось як я повів би війну... а ось яким способом я закував

би в кайдани всіляких прихильників нововведень...”

“Глобус”

Жульєн відкрився абату Пірару, який повірив у його щире кохання, надав йому притулок, щоб уберегти від гніву маркіза. Він майже щодня бачився з Матильдою, яка відкидала всі розважливі пропозиції свого батька: вона буде пані Сорель і скромно житиме з чоловіком у Швейцарії або залишиться з ним у батька в Парижі. Про таємні пологи не хотіла й слухати.

Маркіз де Ла-Моль отримав листа від Матильди, яка благала його приїхати на вінчання з Сорелем, церемонію проведе Пірар. Роздумуючи про непоступливість дочки, маркіз раптом вирішив, що, створивши блискуче становище Сорелю, він убезпечить майбутнє Матильди.

[...] Він дасть йому ім’я одного з своїх маєтків; а чому б не передати йому й титул? Герцог де Шон, його тесть, не раз казав йому після того як його єдиний син був убитий в Іспанії, що хоче передати свій титул Норберу.

“Не можна заперечувати, - Жульєн має виняткові ділові здібності, він сміливий, можливо, навіть видатний, - казав собі маркіз. - Але в глибині його натури я бачу щось страшне. Таке враження справляє він на всіх, отже, тут щось є. [...]

Лист дочки поставив пана де Ла-Моля перед необхідністю ухвалити нарешті якесь рішення.

“Так-ось, насамперед треба з’ясувати найголовніше: чи не тому наважився Жульєн залицятися до моєї дочки, що він розраховував на мою любов до неї і на мої сто тисяч екю ренти?

Матильда це рішуче заперечує... Е, ні, дорогий пане Жульєн, в цьому питанні я не дозволю себе ошукати.

Що це - справді глибоке раптове кохання чи просто низьке бажання піднестись, домогтися високого становища? Матильда передбачлива, вона відразу зрозуміла, що таке підозріння може згубити його в моїх очах, а тому зробила таке признання, ніби вона перша покохала його...

Невже така горда дівчина забулася б до того, що одверто виявляла б йому своє почуття? Потиснути йому руку в саду, увечері, який жах! Невже в неї не було сотні інших, менш непристойних способів показати йому, що вона його відзначає?

Хто виправдується, той викриває себе. Не вірю я Матильді!..”

Маркізові міркування того дня були куди послідовніші, ніж звичайно. Проте звичка перемогла, і він знову вирішив відтягти справу й написати дочці, бо в них зав’язалося листування з однієї кімнати особняка в другу. Маркіз не наважувався обговорювати це питання з Матильдою й переконувати її. Він боявся піддатись їй і раптом згодитись на все.

Лист

“Стережіться, щоб не наробити нових дурниць; ось Вам патент на чин¹⁴ гусарського лейтенанта на ім’я пана кавалера Жульєна Сореля де Ла-Верне. Ви бачите, що я для нього роблю. Не суперечте мені, не запитуйте ні про що. Хай він виїде протягом доби до Страсбурга, де стоїть його полк. Ось вексельний лист¹⁵ моєму банкірові; виконуйте беззаперечно”.

Кохання й радість Матильди були безмежні. Вона хотіла скористатися з перемоги й негайно відповіла:

“Пан де Ла-Верне кинувся б до Ваших ніг, не тямлячи себе від вдячності, якби він знав про те, що Ви зробили для нього. Але при всій своїй великодушності мій батько забував про мене, - честь Вашої дочки в небезпеці. Чия-небудь нескромність може заплямувати її навіки, і тоді двадцятитисячна рента не змиє цієї ганьби. Я пошлю патент панові де Ла-Верне тільки тоді, коли Ви дасте мені слово, що протягом наступного місяця моє весілля відбудеться прилюдно у Віллек’є. Невдовзі після цього терміну, що його я благаю Вас не переступати, Ваша дочка не зможе з’являтися в товаристві інакше, як під ім’ям пані де Ла-Верне. Яка я вдячна Вам, любий тату, за те, що Ви врятували мене від прізвища Сорель...” І таке інше, і таке інше.

Відповідь була несподівана:

“Слухайтесь, або я відмовлюсь від усього. Тремтіть, необережне дівча! Я ще не знаю, що таке Ваш Жульєн, і Вам це відомо ще менше. Хай він їде в Страсбург і виконує свої обов’язки. Про свої дальші наміри сповіщу через два тижні”. [...]

Коли вона сказала ввечері Жульєнові, що він тепер гусарський лейтенант, радості його не було меж. Можна собі уявити це, знаючи честолюбні мрії всього його життя і його палку любов до свого сина. Зміна імені зовсім приголомшила його.

Отже, - сказав він собі, - роман мій завершений, і я завдячую цим тільки самому собі. Я зумію примусити це горде страховисько покохати мене, - подумав він, глянувши на Матильду, - її батько не може жити без неї, як вона - без мене”.

XXXV. ГРОЗА

Даруй мені, Господи, посередність!

Мірабо

Жульєн Сорель отримав у подарунок двадцять тисяч франків від пана де Ла-Моля, така щедрість сталася, вочевидь, не без участі абата Пірара, який переказав рекомендацію маркіза витратити їх за рік, а також уникати приводів для глузування. Через кілька днів він був у складі гусарського полку в Страсбурзі.

[...] Жульєн сп’янів від честолюбства, але не від чванливості; він приділяв значну увагу зовнішності; його коні, мундир, лівреї його слуг були в бездоганному порядку, який підтримувався з пунктуальністю, що зробила б честь будь-якому англійському мілорду. Ставши якихось два дні тому, та ще й за протекцією, лейтенантом, він уже підраховував: для того, щоб стати командиром полку у тридцять років, - ніяк не пізніше, як усі видатні генерали, - треба вже в двадцять три мати вище звання, ніж лейтенант. Він тільки й думав що про славу і про свого сина.

І ось саме коли він був у полоні честолюбних мрій, до нього з’явився з листом од мадемуазель де Ла-Моль молодий лакей, що прискакав як посланець.

“Все загинуло, - писала Матильда, - приїздіть якнайшвидше, покиньте все, дезертируйте, якщо треба. Приїхавши, чекайте мене в фіакрі біля садової хвіртки... на вулиці... Я вийду з Вами поговорити, можливо, вдасться провести Вас у сад. Все загинуло і, боюся, назавжди. Покладіться на мене, я буду відданою Вам і стійкою в злигоднях. Я люблю Вас”.

Через кілька хвилин Жульєн, діставши в полковника відпустку, щодуху мчав із Страсбурга. Але жахлива тривога гризла його й відбирала в нього сили, і, доскакавши де Метца, він не міг далі їхати верхи. Він пересів у поштову карету і з неймовірною швидкістю дістався до призначеного місця біля садової хвіртки палацу де Ла-Моль. Хвіртка розчинилась, і тої ж миті Матильда, забувши всяку обачність, кинулася йому в обійми. На щастя, була тільки п’ята година ранку і на вулиці не було ще нікого.

- Все пропало: батько, боячись моїх сліз, виїхав в четвер уночі. Куди? Ніхто не знає. Ось його лист, читайте. - І вона сіла поруч з Жульєном у фіакр.

“Я міг би пробачити все, крім заздалегідь обдуманого наміру звабити Вас заради Вашого багатства. Ось, нещасна дівчино, ось у чому жахлива правда! Даю Вам слово честі, що ніколи не погоджусь на Ваш шлюб з цим чоловіком. Я забезпечу йому десять тисяч ренти, якщо він згодиться жити десь далеко, за межами Франції, або, ще краще, - в Америці. Прочитайте листа, якого я одержав у відповідь на своє запитання про нього. Цей соромітник сам запропонував мені написати пані де Реналь. Я більше не читатиму жодного Вашого рядка, що стосується цього чоловіка. Мені остогидли і Париж, і Ви. Рекомендую Вам зберегти в найглибшій таємниці те, що має трапитись. Щиро зречіться цієї підлої людини, і Ви знову знайдете батька”.

- Де лист пані де Реналь? - холодно спитав Жульєн.

- Ось він. Я не хотіла його показувати, не підготувавши тебе.

Лист

“Обов’язок мій перед святою релігією і мораллю примушує мене, пане, зробити надзвичайно тяжкий для мене вчинок; непогрішимий закон наказує мені в цю хвилину завдати шкоди ближньому, але з метою попередити ще більше лихо. Скорбота, яку я почуваю, повинна бути підкорена почуттю обов’язку. Немає сумніву, пане, що поведінка особи, про яку Ви мене просите розповісти всю правду, могла здатись незрозумілою, навіть добропорядною. Від Вас, можливо, вважали за потрібне приховати частину правди або навіть подати дещо в іншому світлі, виходячи з вимог обережності, так само як і релігії. Але насправді поведінка особи, про яку Ви хочете дізнатись, була варта цілковитого осуду навіть у більшій мірі, ніж я можу висловити. Бідний і жадібний, цей юнак прагнув завоювати собі певне становище в світі й вибитися в люди, вдаючись з цією метою до найвитонченішого лицемірства й звабивши слабу й нещасну жінку. Тяжкий обов’язок змушує мене також визнати, що пан Ж... не визнає ніяких законів релігії.

По совісті кажучи, я змушена думати, що одним з його способів домагатись успіху в тому чи іншому домі є зваблення жінки, яка користується в цьому домі найбільшим впливом. Прикриваючись удаваною безкорисливістю й фразами, вичитаними з романів, він прагне одного - оволодіти довірою господаря дому і його багатством. Він сіє скрізь нещастя і вічне каяття...” і таке інше, і таке інше, і таке інше.

Цей лист, дуже довгий і напівзмитий слізьми, був, безперечно, написаний рукою пані де Реналь, і навіть написаний старанніше, ніж звичайно.

- Не смію судити пана де Ла-Моля, - сказав Жульєн, - дочитавши до кінця. - Він вчинив правильно й обережно. Який батько згодився б віддати свою дочку за такого чоловіка?! Прощавайте!

Жульєн вискочив з фіакра й побіг до своєї поштової карети, що чекала його на розі вулиці. Матильда, про яку він, здається, забув, зробила кілька кроків слідом за ним, але погляди крамарів, що добре знали її і тепер повиходили з дверей своїх крамниць, примусили її квапливо повернутися в сад.

Жульєн помчав у Вер’єр. [...]

Він приїхав у Вер’єр в неділю вранці і одразу ж зайшов до торговця зброєю, який поздоровив його з несподіваним збагаченням. Ця новина хвилювала все місто.

Жульєн насилу розтлумачив йому, що хоче купити пару пістолетів. Зброяр на його вимогу зарядив їх.

Пролунали три удари дзвона; це добре відомий у французьких селах благовіст, що після різних інших ранкових передзвонів сповіщає про початок обідні.

Жульєн увійшов у нову вер’єрську церкву. Всі високі вікна будівлі були запнуті червоними завісами. Жульєн опинився на кілька кроків позаду крісла пані де Реналь. Вона, здавалось, ревно молилася. Коли він побачив цю жінку, яка так кохала його, рука в нього затремтіла, і він спочатку не мав сили здійснити свій намір. “Не можу, - казав він сам собі, - це понад мої сили”.

В цю мить молодий причетник, що слугував священикові, задзвонив до виносу святих дарів. Пані де Реналь похилила голову, яка на хвилину майже сховалася за згортками шалі. Тепер Жульєн не відчував так виразно, що це вона. Він вистрілив з пістолета і промахнувся; вистрілив удруге - вона впала.

ХХХVІІІ. МОГУТНЯ ЛЮДИНА

Але її поведінка така загадкова,

а зовнішність така витончена! Хто ж вона?

Шиллер

Жульена Сореля ув’язнили. До нього в Безансон приїхала Матильда, вона використовувала всі можливості - зв’язки, гроші, щоб на суді його виправдали. Швидко зрозуміла, що всі справи вирішує старший вікарій, тому енергійно взялася здійснювати план порятунку Жульена: добилася аудієнції у пана де Філера, привезла з Парижа прохання єпископа про помилування. Жульєн був невимовно щасливий, коли дізнався, що пані де Реналь не померла, вона отримала легке поранення і одужує. Ця важлива новина додавала більше шансів на його порятунок. Коли Матильда бачилася з коханим, їй здавалося, що він став вищий, схожий на Боніфація де Ла-Моля, тільки набагато гарніший.

[...] Запалившись почуттям, яким вона пишалась і яке перемогло властиву їй гордість, вона хотіла сповнити кожну хвилину життя якимись надзвичайними вчинками. Всі її довгі розмови з Жульєном були присвячені найдивовижнішим і найризикованішим для неї планам. Тюремники, яким вона щедро платила, дозволяли їй розпоряджатися у в’язниці. Матильдині фантазії не обмежувались тим, що вона жертвувала своєю репутацією; нехай її історія стане відома всьому світові, - їй було байдуже. Вимолити помилування Жульєнові, кинувшись на коліна перед каретою короля, коли вона мчатиме вулицею, притягти увагу монарха, ризикуючи тисячу разів бути розчавленою, - це була ще одна з найменш безумних вигадок, створених її нестримною, палкою уявою. Матильда була певна, що з допомогою своїх друзів, які перебувають при особі короля, вона зможе проникнути в заборонену частину парку Сен-Клу.

Жульєн вважав себе недостойним такої відданості; правду кажучи, він стомився від цього героїзму. Якби перед ним була проста, щира і трохи боязка ніжність, він був би чутливий до неї. А погордливій душі Матильди, навпаки, уява завжди малювала аудиторію, сторонніх.

Серед усіх її тривог, болісних страхів за коханого, без якого їй немиле було життя, вона плекала таємне бажання вразити світ своїм надзвичайним коханням, величчю своїх вчинків.

Жульєн гнівався на себе за те, що весь цей героїзм його зовсім не зворушує. Що було б, якби він дізнався про безумства, якими Матильда допікала відданого, але надзвичайно розважливого й обмеженого добрягу Фуке?

Той і сам не знав, що, власне, його дратує у цій відданості Матильди. Адже ж і він ладен був пожертвувати всім своїм майном і піти на яку завгодно небезпеку, аби врятувати Жульєна. Його приголомшувала неймовірна кількість золота, яке розкидала Матильда. Спочатку ці величезні суми викликали повагу в Фуке, бо він ставився до грошей з благоговінням провінціала.

Нарешті він помітив, що плани мадемуазель де Ла-Моль дуже часто змінюються, і тоді з великим полегшенням знайшов осудливе слівце, що визначало цю обтяжливу для нього здачу: вона була неврівноважена. Від цього епітета до репутації навіженої - найгіршої анафеми¹⁶ в провінції - лиш один крок.

“Як дивно, - міркував якось Жульєн, тільки-но Матильда вийшла з його камери, - що така палка пристрасть лишає мене зовсім байдужим! А лише два місяці тому я її обожнював! Правда, я читав, що наближення смерті робить байдужим до всього, але жахливо почувати себе невдячним і не мати сили змінитися. Виходить, я егоїст?” І він жорстоко докоряв собі за це.

Честолюбство вмерло в його серці, із праху його з’явилось нове почуття - він називав його каяттям у тому, що замахнувся на життя пані де Реналь.

Насправді Жульєн був безтямно закоханий у неї. Йому здавалося незвичайним щастям, коли, зоставшись сам і не боячись, що хто-небудь порушить його спокій, міг вільно віддатися спогадам про колишні щасливі дні у Вержі або у Вер’єрі. [...]

XLI. СУД

У країні довго пам’ятатимуть про цей гучний процес.

Цікавість до обвинуваченого переходила в схвильоване

співчуття, бо його злочин був дивовижний, але не жорстокий.

Та хоч би й так, юнак був такий красень! Його блискуча,

рано обірвана кар’єра ще збільшувала симпатії до нього.

“Невже його засудять?” - питали жінки в знайомих

чоловіків і, бліднучи, чекали відповіді.

Сент-Бев

Настав день суду. Здавалося, що в Безансон з’їхалася вся провінція, були зайняті всі місця в готелях, вже не було вхідних квитків, на вулицях продавали портрети Жульєна, тільки й розмов було, що про цю справу. Пані де Реналь ще до початку процесу власноруч направила кожному з тридцяти шести присяжних благального листа, переконувала в невинуватості Жульєна, застерігала від кроків, через які може пролитися безвинна кров. Матильда слізно благала про допомогу старшого вікарія.

Під кінець розмови, коли вона вже виходила, вмиваючись слізьми, пан де Фрілер нарешті покинув свою дипломатичну стриманість і сам, трохи розчулившись, сказав їй:

- Я ручуся за вирок присяжних. З дванадцяти осіб, яким доручено вирішити, чи завинила особа, якій ви протегуєте, в злочині і, головне, - в злочині, обміркованому заздалегідь, я нараховую шестеро друзів, зацікавлених у моєму успіху, а я їм дав зрозуміти, що від них залежить зробити мене єпископом. Барон Вально, якого я зробив мером Вер’єра, має голоси панів де Муаро і де Шолена. Сказати правду, жеребкування дало нам для цієї справи двох дуже неблагонадійних присяжних, але хоч це й ультраліберали, проте у важливих справах вони підкоряються мені, а я передав їм, що прошу голосувати спільно з паном Вально. Мені відомо, що шостий присяжний, страшенно багатий фабрикант, ліберал і балакун, потай мріє про якісь поставки військовому міністерству і, звичайно, не схоче викликати мого незадоволення. Я звелів переказати йому, що пан Вально діятиме за моїми вказівками.

- А хто ж цей пан Вально? - стурбовано спитала Матильда.

- Якби ви знали його, ви б не сумнівались в успіху. Це грубий, нахабний, безсоромний балакун, наче створений для того, щоб вести за собою дурнів. Тисяча вісімсот чотирнадцятого року він жив у злиднях, а тепер я зроблю його префектом. Він здатний побити своїх колег присяжних, якщо вони не голосуватимуть так, як він схоче.

Матильда трохи заспокоїлась.

Ще одна прикра розмова чекала її увечері. Жульєн вирішив не брати слова на суді, щоб не затягти неприємної процедури, результат якої, на його думку, був наперед відомий.

- Мій адвокат виступить, цього досить, - сказав він Матильді. - І так мені надто довго доведеться бути видовищем для всіх моїх ворогів... Цих провінціалів обурила моя блискавична кар’єра, якою я завдячую вам... Повірте, серед них немає жодного, хто б не бажав мого засудження, хоч це й не завадить їм, як дурням, проливати сльози, коли мене поведуть на страту.

- Вони хочуть бачити ваше приниження, це безперечно, - відповіла Матильда, - але я не думаю, що вони жорстокі. Моя поява в Безансоні і мої страждання викликали співчуття всіх жінок, а ваше вродливе обличчя довершить решту. Досить вам сказати кілька слів перед вашими суддями, весь зал буде на вашому боці... - І таке інше, і таке інше...

Наступного дня, о дев’ятій годині ранку, коли Жульєн вийшов з в’язниці, щоб вирушити у великий зал суду жандарми насилу могли стримати величезну юрбу, що заповнила подвір’я. Жульєн добре виспався, він був спокійний і не почував нічого, крім філософського жалю до юрби заздрісників, що без будь- якої жорстокості оплесками зустрінуть його смертний вирок. Він дуже здивувався, побачивши за ті чверть години, поки його вели серед юрби, що він в усіх викликає сердечне співчуття. Він не почув жодного неприязного слова. [...]

Того дня Жульєнові не можна було дати й двадцяти років; він був одягнений дуже просто, але з бездоганним смаком; його волосся й чоло були просто чарівні; Матильда сама подбала сьогодні про його туалет. Жульєнове обличчя вражало надзвичайною блідістю. Ледве він сів на лаву, як почув з усіх боків: “Боже! Який він юний! Та це ж дитина!.. Він ще вродливіший, ніж на портреті”.

- Підсудний, - сказав йому жандарм, що сидів праворуч від нього, - бачите отих шістьох дам, що сидять на балконі? - І жандарм показав йому на невеличку ложу, що виступала над місцями для присяжних, - Це дружина префекта, - провадив далі жандарм, - біля неї - пані маркіза де N... вона вам дуже співчуває, я сам чув, як вона розмовляла зі слідчим. Далі - пані Дервіль.

- Пані Дервіль! - скрикнув Жульєн, спалахнувши по саме волосся.

“Як тільки закінчиться суд, вона напише пані де Реналь”, - подумав він, не знаючи, що пані де Реналь приїхала в Безансон.

Почався допит свідків. Він тривав кілька годин. При перших словах обвинувальної промови прокурора дві з тих дам, що сиділи в маленькій ложі навпроти Жульєна, розплакались.

“Пані Дервіль не така, вона не розчулиться”, - подумав Жульєн. Проте він помітив, що обличчя у неї палає.

Прокурор з пафосом, поганою французькою мовою розводився про варварство вчиненого злочину. Жульєн помітив, що сусідки пані Дервіль слухали його дуже незадоволено.

Деякі з присяжних, мабуть, їхні знайомі, щось їм казали, очевидно заспокоюючи їх. “Це все-таки добра ознака”, - подумав Жульєн.

Доти він почував лише безмежну зневагу до всіх людей, що зібрались тут.

Вульгарне пишномовство прокурора посилило його почуття огиди. Але поволі душевна сухість Жульєна зникала перед виявами співчуття, яке він бачив з усіх боків.

Йому сподобався рішучий вираз обличчя його адвоката.

- Тільки без зайвих фраз, - сказав Жульєн йому тихенько, коли той приготувався взяти слово.

- Уся ця пишномовність, вкрадена в Боссюе, яку тут розгорнули проти вас, пішла вам тільки на користь, - сказав адвокат.

І справді, не минуло й п’яти хвилин після того як він почав промову, а вже мало не всі жінки повитягали носові хусточки. Підбадьорений адвокат, звертаючись до присяжних, промовляв дуже переконливо. Жульєн здригнувся, він почував, що ось-ось розплачеться. “Боже правий! Що скажуть мої вороги?”

Він мало не розчулився, коли, на щастя, зустрівся поглядом з нахабними очима пана барона де Вально.

“Очі цього пана палають, - подумав він, - як тріумфує ця підла душа! Якби його торжество було єдиним наслідком мого злочину, я мусив би його проклинати. Один Бог знає, чого він наплете про мене пані де Реналь!”

Ця думка цілком поглинула Жульєнову увагу. Але незабаром він отямився, почувши голосні схвальні вигуки присутніх. Адвокат щойно закінчив промову. Жульєн згадав, що слід потиснути йому руку. Час пролетів дуже швидко.

Обвинуваченому і адвокатові принесли підкріпитися. Тільки тоді Жульєна вразило одне спостереження: жодна з жінок не вийшла з залу пообідати.

- Сказати правду, я вмираю з голоду, - мовив адвокат, - а ви?

- Я теж, - відповів Жульєн.

- Гляньте-но, дружині префекта теж принесли їсти, - сказав адвокат, показуючи на маленьку ложу. - Будьте мужні, все йде прекрасно.

Засідання відновилось.

Коли голова виступив з заключним словом, пробило північ. Голова змушений був спинитися; серед тиші й загального тривожного чекання бій баштового годинника гучно лунав на весь зал.

“Ось настає мій останній день”, - подумав Жульєн. І незабаром він відчув, як його опановує почуття обов’язку. Досі він переборював себе, не дозволяв собі розчулитись і мав твердий намір не брати останнього слова; проте, коли голова спитав його, чи хоче він щось додати, Жульєн підвівся. Прямо перед собою він бачив очі пані Дервіль, які у вечірньому світлі здавалися йому дуже блискучими. “Невже вона плаче?” - подумав він.

- Панове присяжні! Страх перед людською зневагою, який, здавалося мені, я зможу перебороти перед смертю, змушує мене взяти слово. Я не маю честі належати до вашої касти, панове, в моїй особі перед вами селянин, що повстав проти низькості свого стану.

Я не прошу у вас ніякої милості, - промовляв далі Жульєн твердішим голосом. - Я не плекаю райдужних надій, - мене чекає смерть, і це буде справедливо. Я вчинив замах на життя жінки, гідної найглибшої пошани. Пані де Реналь була для мене майже матір’ю. Злочин мій жахливий, і зроблений він був умисно. Отже, панове присяжні, я заслужив смерть. Проте, хоча б я й менше завинив, я бачу тут людей, які, не задумуючись над тим, що молодість моя заслуговує співчуття, захочуть покарати в моїй особі і раз назавжди зламати тих юнаків незнатного походження, пригнічених бідністю, яким пощастило здобути добру освіту, внаслідок чого вони насмілились проникнути в середовище, яке на мові чванливих багатіїв зветься вищим світом.

Ось у чому, панове, полягає мій злочин, і він буде покараний тим суворіше, що, по суті, мене судять люди, не рівні мені. Я не бачу тут на лавах присяжних жодного заможного селянина, а тільки самих обурених буржуа...

Протягом двадцяти хвилин Жульєн говорив у такому тоні: він висловив усе, що накипіло в нього на душі; прокурор, який запобігав перед аристократами, підстрибував у кріслі, проте, незважаючи на трохи абстрактний характер промови Жульєна, всі жінки ревно плакали. Навіть пані Дервіль піднесла хусточку до очей. Перед тим як закінчити промову, Жульєн ще раз згадав про умисність злочину, про каяття, про безмежну синівську відданість і повагу, яку він почував колись, у минулі часи, до пані де Реналь... Пані Дервіль раптом скрикнула і знепритомніла...

Пробило першу годину, коли присяжні вийшли в свою кімнату. Жодна з жінок не залишила свого місця; в багатьох чоловіків на очах були сльози.

Спочатку всі жваво розмовляли між собою, але вирок присяжних затягався, мало-помалу втома давалася взнаки і в залі встановлювалася тиша. Це були урочисті хвилини. Вогні люстр ставали тьмянішими. Жульєн, дуже стомлений, чув, як поруч з ним ішла розмова про те, добра це чи погана ознака, що присяжні радяться так довго. Йому було приємно, що всі були на його боці; присяжні все ще не повертались, а проте жодна жінка не вийшла з зали.

Та ось пробило другу годину - і враз почувся шум. Маленькі дверцята кімнати присяжних розчинились. Пан барон де Вально урочисто й театрально виступав попереду, за ним ішли всі інші присяжні. Він відкашлявся і проголосив, що присяжні по правді і совісті ухвалили одностайно вирішення, що Жульєн Сорель винен у вбивстві з наперед обдуманим наміром. Це вирішення тягло за собою смертну кару, і вирок був негайно оголошений. [...]

XLII-XLV

Після оголошення смертного вироку до Жульена в камеру прийшла Матильда, вона від злості й усвідомлення, що її підступно обдурив абат де Філер, навіть не могла плакати. З нею був адвокат. Розраховуючи на пом’якшення вироку, Матильда просить Жульена написати апеляцію¹⁷. Жульен відчуває, що зараз він зможе прийняти смерть з гідністю. Немає жодної гарантії, що вирок зміниться на краще. До того ж йому доведеться ще два місяці бути у вогкій камері й зносити відвідування священиків, батька. Краще вмерти. Він відмовив Матильді. Коли одного дня до нього в камеру прийшла пані де Реналь, Жульен подумав, що це сон. Вона пробачила його, щиро кохае і просить подати апеляцію. Обіцяє приходити до нього впродовж двох місяців, поки йтиме її розгляд. Він погодився.

[...] Важке повітря каземату ставало зовсім нестерпним для Жульєна. На його щастя, того дня, коли йому оголосили, що настав час страти, яскраве сонце оживило природу.

Жульєн почував себе бадьорим і мужнім. Вдихнути свіже повітря було для нього такою самою насолодою, як для мореплавця ступити на суходіл після довгого перебування на морі. “Ну що ж, усе йде гаразд, - сказав він сам собі, - мужність не залишає мене”.

Ніколи ще ця голова не була так сповнена поезії, як тої хвилини, коли лягала на плаху. Найчарівніші хвилини, пережиті колись у лісах Вержі, цілим роєм поставали в його уяві.

Все відбулося просто, пристойно, без будь-якої афектації з його боку. За два дні до того він сказав Фуке:

- Я не можу ручитись, що не хвилюватимусь, каземат такий огидний, тут так вогко, що часом мене трусить лихоманка і я не тямлю себе. Але страху в мене нема, ніхто не бачить, щоб я зблід.

Він заздалегідь домовився, щоб Фуке зранку в день страти вивіз Матильду і пані де Реналь.

- Посади їх обох в одну карету, - сказав він йому, - і нехай кучер щосили жене коней. Вони впадуть в обійми одна одній або проймуться смертельною взаємною ненавистю. В обох випадках це хоч трохи відверне увагу бідолашних жінок від їхнього страшного горя.

Жульєн примусив пані де Реналь заприсягтися, що вона житиме й доглядатиме Матильдиного сина.

- Хто знає? Може, ми й після смерті щось почуваємо, - сказав він одного разу Фуке. - Мені хотілося б упокоїтись, - яке це влучне слово - “упокоїтись”! - у тому маленькому гроті на вершині над Вер’єром. Скільки разів, бувало, - я тобі про це розповідав, - я забирався на ніч у цей грот; внизу, в далині, переді мною розстелялись найрозкішніші провінції Франції, і палке честолюбство проймало моє серце; тоді це була моя пристрасть... Одне слово, цей грот і досі дорогий мені, і потім - цього не можна заперечити - він розташований так, що приваблює душу філософа. Отож: наші добрі безансонські єзуїти раді з усього нажитись, і коли ти за це вміло візьмешся, вони продадуть тобі мої тлінні останки

Фуке вдалося домогтися успіху в цій справі. Вночі він сам сидів у себе в кімнаті біля другового тіла, коли, на превеликий подив, побачив Матильду. Кілька годин тому він залишив її за десять льє від Безансона. В очах її світилось безумство.

- Я хочу його бачити, - сказала вона. Фуке не мав сили ні говорити, ні встати з місця. Він пальцем показав їй на великий синій плащ на підлозі; в нього було загорнуте те, що лишилось від Жульєна.

Вона кинулась на коліна. Спогад про Боніфація де Ла-Моля і Маргариту Наваррську надав їй якоїсь надлюдської мужності. Тремтячими руками розгорнула вона плащ. Фуке одвернувся.

Він чув, як Матильда швидко ходить по кімнаті. Вона засвітила кілька свічок. Коли Фуке опанував себе й обернувся, він побачив, що вона поклала перед собою на маленький мармуровий столик Жульєнову голову і цілувала її в чоло...

Матильда провела свого коханого до могили, яку він сам собі обрав. За труною йшло багато священиків; потай від усіх вона їхала в кареті сама, з запнутими вікнами, і везла, поклавши собі на коліна, голову чоловіка, якого так кохала.

Пізно вночі процесія дісталась до вершини однієї з найвищих гір Юри; і тут, у маленькому гроті, яскраво освітленому безліччю свічок, двадцять священиків відслужили заупокійну месу. Жителі маленьких гірських селищ, через які проходила процесія, вливались у неї, приваблені небаченим видовищем цієї дивної церемонії.

Матильда з’явилась у довгому жалобному вбранні, а по закінченні відправи за її наказом у натовп було кинуто кілька тисяч п’ятифранкових монет.

Залишившись сама з Фуке, Матильда захотіла власними руками поховати голову коханого. Фуке мало не збожеволів з горя.

Матильда подбала про те, щоб цей дикий грот був оздоблений мармуровою скульптурою, замовленою за величезні гроші в Італії.

Пані де Реналь дотримала обіцянки. Вона не робила замаху на своє життя, але через три дні після страти Жульєна померла, обнімаючи своїх дітей.

Переклад з французької Єлизавети Старинкевич

1. Визначте основний конфлікт роману. Чи можна його назвати “конфліктом доби”?

2. Спираючись на текст роману, з'ясуйте, якими були ідеали й життєві цінності жителів Вер'єра; семінаристів Безансона; аристократів Парижа.

3. Як упродовж роману розкривається образ Жульєна Сореля? У чому полягає суперечливість його характеру? Яку роль у формуванні характеру головного героя відіграло соціальне середовище?

4. Як ставляться до Жульєна Сореля різні персонажі твору та сам автор?

5. Які вчинки Жульєна ви засуджуєте, а в які моменти співчуваєте йому?

6. Що символізує фінал твору - поразку чи перемогу героя?

7. Як розкриваються в романі жіночі образи?

8. У чому, на вашу думку, полягає трагедія Жульєна Сореля? Чому долю Жульєна можна назвати реалістичним варіантом “історії молодої людини ХІХ століття”?

9. Як пояснити назву твору і підзаголовок?

______________­______________­___________

¹ Одна з найпочесніших нагород, запроваджена Наполеоном у 1802 р. за військові й громадянські заслуги.

² Буонапáрте Наполеóне - Наполеон І Бонапарт (1769-1821), французький полководець та імператор, який певний час називав себе на корсиканський манер.

³ Тартáк - лісопильний за вод, лісопильня.

⁴ Портрет Жульєна Сореля відповідає опису його прототипа Антуана Берте, молодого семінариста, засудженого й страченого в рідному місті Стендаля Греноблі.

⁵ Автобіографічна риса. Стендаль також знав Новий заповіт латиною майже напам'ять.

⁶ Назвою для розділу VII слугував роман Ґете “Споріднені душі”, який вийшов 1809 р.

⁷ Перéлюб - за Біблією, один із тяжких гріхів, який віддаляє людину від Бога.

⁸ Епілéпсія (грецьк. вражати) - захворювання, що спричиняє несподівані припадки та судоми у хворого.

⁹ Адамáшк - однотонна шовкова тканина з дрібним візерунком, вироблялася в Дамаску.

¹⁰ Відповідно до підписаної 1801 р. угоди між Наполеоном і Папою Пієм VII надавалася свобода культових відправ, і церква воз'єднувалася з державою.

¹¹ Академія написів і красного письменства заснована в 1663 р. Ж. Б. Кольбером. Державною установою була проголошена 1701 р. Опікувалася вивченням пам'ятників і культурної спадщини.

¹² Катерина Медічі (1519-1589) - французька королева, одна з найвпливовіших осіб Франції періоду релігійних війн між католиками і протестантами.

¹³ Маргарита Наваррська (1492-1549) - принцеса, королева; походила з династії Валуа, була в шлюбі з принцем Карлом IV, а після його загибелі - з королем Генріхом Наваррським. Бабуся майбутнього короля Генріха IV. Виявляла прихильність до протестантів. Захоплювалася мовами, красним письменством, її королівський двір став центром духовного життя Франції.

¹⁴ Патéнт на чин - особливий документ, за яким оформлялася офіцерська посада.

¹⁵ Вéксель, вéксельний лист - документ, у якому містяться безумовні фінансові зобов'язання векселедавця.

¹⁶ Анáфема (грецьк. відлучений, вигнаний) - у християнстві означає відлучення непокаянних грішників від церкви. У переносному значенні - тяжке прокляття, гостре засудження.

¹⁷ Апеляція (латин. звернення) - оскарження ухвали, постанови нижчої судової інстанції перед вищою.