ПАНІ БОВАРІ - Гюстав Флобер - Роман ХІХ ст. - Хрестоматія 10 клас

ПАНІ БОВАРІ - Гюстав Флобер - Роман ХІХ ст. - Хрестоматія 10 клас

Постав Флобер - французький письменник-реаліст, один із творців жанру сучасного роману. Народився в Руані, його батько був відомим лікарем, а мати походила з давнього норманського роду. Флобер вчився в міському Королівському колежі, потім вивчав право в Парижі. Особливого хисту до навчання він не виявив, проте вже в ті роки проявилися його величезна любов до літератури і потяг до історії.

У Парижі Флобер вів богемний спосіб життя, товаришував із багатьма відомими людьми. Однак через хворобу він мусив залишити університет. Повернувшись до батьківського дому, жив доволі замкнуто. З маєтку він виїжджав лише двічі - побував спочатку в Єгипті, Єрусалимі, Італії, а потім у Тунісі й Алжирі. Свої враження письменник згодом втілив у художніх творах.

1856 року в паризькому журналі з'явився твір Флобера, якому судилося стати шедевром світової літератури і новим етапом у розвитку сучасного роману, - “Пані Боварі. Провінційні звичаї”. Книжку звинуватили в аморальності, й автора віддали до суду. Роман вийшов друком лише після того, як автора виправдали.

Флобера називали майстром “точного слова”, самітником “вежі зі слонової кістки”, “мучеником і фанатиком стилю”. А письменник був переконаний, що література - могутній засіб пізнання світу, тому творчість має ґрунтуватися на глибокому вивченні життя. Працювати ж над стилем, формою означало для нього створювати “тіло” для “душі” - ідеї твору.

ПАНІ БОВАРІ

Побут провінції

Скорочено

Марі-Антуану-Жюлю Сенару1 членові паризької

колегії адвокатів, колишньому голові Національних зборів,

колишньому міністрові внутрішніх справ

Дорогий і славетний друже!

Дозвольте мені поставити ваше ім’я на початку цієї книги, у присвяті, бо ж не кому іншому, як вам, завдячую я в першу чергу її опублікування. Ставши предметом вашого блискучого захисту, мій твір для мене самого набув якоїсь нової, особливої ваги. Прийміть же тут данину моєї вдячності; яка б велика вона не була, їй ніколи не зрівнятися з вашим красномовством і вашою відданою дружбою.

Гюстав Флобер

Париж, 12 квітня 1857 р.

ЧАСТИНА ПЕРША

I

Роман починається тим, що Шарль Боварі стає учнем коледжу і над ним насміхаються однокласники як над новачком, забирають його капелюха, вчитель захищає його. Історія життя батьків Шарля Боварі така:

[...] Батько його, Шарль-Дені-Бартоломе Боварі, служив колись військовим фельдшером, але десь близько 1812 року прошпетився у призовних справах і змушений був залишити службу. Тоді він скористався своєю вродою, щоб підчепити з льоту посаг у шістдесят тисяч франків, який давав за своєю дочкою торговець головними уборами. Дівчина була без пам’яті від його фігури. Красень і говорун, він хвацько дзенькав острогами, носив пишні вуса й бакенбарди, хизувався дорогими перснями, одягався в яскраві кольори, завжди маючи вигляд бравого вояки і манери розв’язного комівояжера. Одружившись, пан Боварі жив два чи три роки на жінчині кошти, добре обідав, пізно вставав, курив з довгих порцелянових люльок, бував щовечора як не в театрах, то в кав’ярнях. Потім тесть помер, лишивши їм у спадок якусь мізерію. Боварі обурився, пустився сам у фабричне виробництво, мало не вилетів у трубу й виїхав на село, де сподівався показати себе. [...] І ось за двісті франків річної платні він найняв собі в одному селі, на межі Ко й Пікардії, якусь чи то ферму, чи то садибу і, маючи сорок п’ять літ од роду, окопався в ній, досадуючи на свої невдачі, кленучи свою долю, заздрячи всім на світі. Він казав, що розчарувався в людях і вирішив дожити віку в спокої. [...] Батько Шарля швидко байдужіє до дружини, а мати всю любов переносить на сина.

Самотня в житті, вона перенесла на синка всі свої знебулі, розвіяні амбітні мрії. В думці вона вже бачила його дорослим, гарним, розумним, на службі в міністерстві шляхів або в суді, на якійсь високій посаді. Вона навчила його читати і навіть співати кілька романсів під акомпанемент старенького фортепіано. Проте пан Боварі мало дбав про науку і говорив, що все це ні до чого. Звідки вони дістануть грошей, щоб віддати хлопця в казенну школу, купити йому посаду або пристроїти до торгівлі? Зрештою, не будь плохий, то й так виб’єшся в люди. Жінка тільки губи кусала, а синок тинявся десь по селу.

Він бігав за орачами в поле, ганяв грудками граків, рвав понад ровами шовковицю, пас із хворостиною індиків, ворушив сіно, лазив по лісах, в дощову годину грав у класи на церковній паперті, а по великих святах просився в паламаря подзвонити трохи в дзвони - повисав усім тілом на товстій вірьовці і шугав із нею вгору. Отак він і виріс, як молодий дубок. Сильний, здоровий, кров з молоком. Коли хлопцеві сповнилось дванадцять років, мати домоглася, щоб його почали вчити. За цю справу взявся кюре. Але заняття були такі короткі й нерегулярні, що пуття з них виходило мало. Вони відбувалися прихапцем, здебільшого на ходу, в ризниці, коли випадала вільна часина між хрестинами та похороном. Бувало, що кюре посилав за учнем після вечірні, якщо йому нікуди не треба було йти. Він заводив хлопця до себе в кімнату, обидва сідали до столу. [...]

Урок тривав недовго - або дощ піде, або знайомий чоловік нагодиться. Зрештою, наставник був завжди задоволений зі свого учня і навіть говорив, що в цього юнака непогана пам’ять.

Такої освіти було Шарлю замало. Мати поставила питання руба. Батько не заперечував - чи йому совісно стало, чи просто набридло сперечатися. Вирішили тільки почекати ще рік - нехай хлопець сходить до першого причастя.

Минув той рік, минуло півроку, і Шарля таки віддали до руанського колежу. Батько сам одвіз його до міста наприкінці жовтня, на святого Ромена, коли там починався ярмарок. [...] Зрештою Шарль провадить пасивне студентське і активне молодече життя, внадившись до шинку та розваг, абияк закінчує свою освіту, перескладає з другого разу іспит, батько про те дізнається зовсім згодом, аж за п’ять років. Освіту завершено. Де ж йому тепер практикувати? У Тості. Там був лише один лікар, та й той старий. Пані Боварі давно вже чекала його смерті, і не встигли дідуся спорядити в останню дорогу, як Шарль уже оселився навпроти як його наступник.

Але виховати сина, вивчити його на лікаря і влаштувати в якомусь Тості - це ще далеко не все: треба було оженити його. І мати знайшла собі невістку - вдову судового пристава з Дьєппа, що мала сорок п’ять років і тисячу двісті ліврів річного доходу.

Хоч пані Дюбюк була негарна, суха, як тараня, і прищувата, як ропуха, від сватачів не було відбою. Щоб домогтися свого, пані Боварі мусила всіх їх відсторонити; особливо спритно обійшла вона одного ковбасника, за якого тягнули руку церковники.

Шарль сподівався, що одруження поліпшить його становище, гадав, що стане вільнішим, буде порядкувати сам собою і своїми грішми. Але жінка взяла його в шори; він мусив говорити на людяхтак, а не отак, постити по п’ятницях, одягатися, як веліла дружина, правити за її наказом гонорар з 6 пацієнтів. Вона розпечатувала його листи, стежила за кожним його кроком і підслухувала у ванькирчику, коли він приймав у кабінеті пацієнток.

Щоранку їй притьмом бажалося шоколаду, щохвилини треба було з нею панькатися. Вічно вона ахала та охала - як не нерви, то груди, то погане самопочуття. Та чого він рипається туди-сюди, та чого він десь ходить - їй самій нудно, та чого він вернувся - не інакше, як полюбуватися її смертю. Увечері, коли Шарль приходив додому, вона витягала з-під ковдри свої довгі та худющі руки, обіймала його за шию, садовила на ліжко й виливала йому свої гіркі жалі: він до неї байдужий, він кохає іншу! Недарма люди говорили, що вона буде за ним нещасна!.. І завжди кінчала проханням - якихось солодких ліків і хоч трошечки більше ласки.

II

Шарль отримує терміновий виклик до пацієнта на ферму Берто.

[...] О четвертій годині ранку, добре закутавшись у плащ, Шарль вирядився в дорогу. Ще не розбуркавшись від сну в теплій постелі, він дрімав, заколисуваний спокійною риссю конячини. Коли вона раптом зупинялась на межівниках перед виїмками, обсадженими глодом, Шарль зненацька прокидався, згадував про зламану ногу і перебирав у пам’яті всі відомі йому види переломів. Дощ перестав; благословлялося на світ, і пташки, настовбурчившись пір’ячком під холодним досвітнім вітром, нерухомо сиділи на голому яблуневому гіллі. [...]

Під’їхавши до Вассонвіля, він побачив хлопця, що сидів на окопчику.

- Це ви будете лікар? - спитав хлопець і, почувши відповідь Шарля, взяв у руки свої дерев’яні черевики і побіг підтюпцем поперед нього.

По дорозі лікар довідався од малого провожатого, що добродій Руо - дуже заможний хазяїн, ногу зламав собі минулого вечора, вертаючи од сусіда з хрещенського пирога. Оце вже два роки, як він удовіє. При ньому живе тільки дочка-панночка, допомагає йому по господарству.

Колії на шляху стали глибші; ще трохи - от вам і ферма Берто. Тут хлопчик шмигнув у якусь дірку, побіг поза парканом і розчинив ворота. Кінь сковзався по мокрій траві, Шарль пригинався, щоб не зачепитись об нависле гілля. Собаки аж захлиналися коло будки, рвучися на цепу. Коли Шарль в’їхав у двір, кінь злякався й шарпнувся вбік.

[...] Назустріч панові Боварі з дому вийшла молода жінка в синій мериносовій сукні з трьома оборками. На плиті в горщиках і казанах варилося снідання для челяді. На коминку сушилася змокла одежа. Жаровня, щипці для вугілля й горло піддувального міха - усе це величезних розмірів - вилискували, мов полірована сталь, а на миснику вишикувалася ціла батарея кухонного посуду, в якому мерехтливо відсвічувало і яскраве полум’я вогнища, і перші сонячні промені, що пробивалися крізь шибки. [...]

Перелом був простісінький, без жодного ускладнення. Нічого кращого Шарль не міг би й бажати. І ось, пригадавши собі, як поводилися з пораненими його вчителі, він став розважати пацієнта всякими жартами; ці хірургічні пестощі подібні до олії, якою змащують ланцети. З возовні принесли на лубки в’язку дранини2. Шарль вибрав одну дранку, розколов її на кілька скіпок і вискоблив скляною скалкою; тим часом наймичка роздирала простирадло на бинти, а панна Емма шила подушечки. Вона довго не могла знайти свого несесера3, і батько аж розсердився; не відповідаючи ні слова на його докори, вона швидко шила, раз у раз колола собі пучки і тут же підносила руку до рота - виссати кров.

Шарля вразила білість її нігтів. Вони були блискучі й звужені на кінчиках, відполіровані краще від слонової кості і підрізані у формі мигдалин. Проте руки в дівчини були не дуже гарні - не досить білі й трохи сухорляві; та й взагалі вони були довгуваті і позбавлені м’якої округлості в контурах. А що вже очі, то вони справді були прекрасні - карі, аж ніби чорні, вони дивилися на вас з-під довгих вій щиро, сміливо і довірливо.

Після перев’язки добродій Руо запросив лікаря попоїсти трохи на дорогу.

[...] За столом говорили спочатку про хворого, потім про погоду, про сильну холоднечу, про те, що ночами в полі бігають вовки. Панні Руо дуже невесело живеться на селі, особливо тепер, коли на її руках усе хазяйство. У кімнаті було холоднувато, і вона злегка тремтіла, від чого повненькі губи в неї розтулялися. У хвилини мовчання вона мала звичку їх прикушувати.

Білий виложистий комірець низько відкривав її шию. її чорняве волосся розділялося тонким, злегка вигнутим проділом на два бандо, так гладенько зачесаних, що вони створювали враження суцільної маси; ледь закриваючи вуха, вони зливалися позаду в пишному шиньйоні і відтіняли скроні хвилястою лінією. Таку зачіску сільський лікар бачив уперше в житті. Щічки в панночки були рожеві. Між двома ґудзиками корсажа в неї був застромлений, як у мужчини, черепаховий лорнет.

Перед тим як їхати Шарль пішов попрощатися з дядьком Руо, а потім повернувся в залу, де Емма стояла край вікна й виглядала в сад на повалені вітром тички для квасолі. Вона обернулась і спитала:

- Ви щось забули?

- Так, пробачте, десь тут мій нагай, - відповів Шарль і почав нишпорити на ліжку, за дверима, під стільцями.

Нагай упав додолу в суточки між мішками і стіною. Панна Емма помітила його і нагнулась над мішком. Шарль ввічливо кинувся на допомогу, простягнув руку одночасно з нею і ненарокомчеркнувся грудьми об спину дівчини, що нахилилася перед ним. Вона випросталась і, зашарівшись, глянула на нього через плече, подаючи нагай. Шарль обіцяв заглянути до хворого через три дні, натомість заявився вже другого дня, потім навідувався регулярно двічі на тиждень, а то й частіше, ніби помилившись.

Тим часом усе йшло гаразд, нога заживала як слід, і коли на сьомому тижні дядько Руо спробував пройтися сам по своїй “хатині”, про пана Боварі пішла слава, як про доброго лікаря. Дядько Руо казав, що так, як він, не лікують і найперші доктори з Івето, ба і з самого Руана. [...]

Шарль знаходить причини все частіше відвідувати ферму Берто. Про досить часті візити до садиби пана Руо дізнається Елоїза і виникає сімейний розлад, у який втручається і мати Шарля.

Якось напровесні інгувільський нотаріус, у якого вдова Дюбюк зберігала свої капітали, накивав п’ятами, прихопивши з собою всі гроші, що були у нього в конторі. Правда, в Елоїзи ще лишилося трохи майна - пай, укладений нею в корабель (за її словами, шість тисяч франків), та будинок на вулиці Сен- Франсуа, - але, по суті, вона з усіх своїх хвалених достатків принесла в дім лише трохи меблів та дещо з манаття. Згодом усю цю справу вивели на чисту воду. Виявилося, що будинок у Дьєппі заставлено й перезаставлено до цурочки; скільки грошей зберігалося в нотаріуса - бог його святий знав, з паю корабельного ледве на тисячу екю набралося. Словом, дамочка вміла брехати хіба ж так! Пан Боварі-батько аж стільця розхряпав об кам’яну підлогу, гримаючи на жінку, що зав’язала світ синові з цією проклятою шкапою, на якій збруя і шкури не варта... Старі приїхали в Тост і зажадали пояснень. Відбулася бурхлива сцена. Заплакана Елоїза кинулась Шарлю на шию, благаючи захисту. Йому довелося заступитись. Батько й мати розсердились і поїхали.

Але удар був заподіяний. Через тиждень, коли Елоїза розвішувала у дворі білизну, в неї пішла горлом кров, а другого дня - Шарль саме одвернувся, щоб запнути вікно фіранкою - вона сказала: “Ох боже мій”, - зітхнула і зомліла. Не зомліла - вмерла. Так несподівано!

Коли на кладовищі все скінчилось, Шарль повернувся додому. Внизу нікого не було; він пішов у спальню й побачив жінчину сукню, що висіла над ліжком. І тоді, спершись на письмовий стіл, він просидів у журливій задумі до пізнього вечора. Вона ж його любила, як-не-як.

III

Одного ранку дядько Руо привіз Шарлю плату за вилікувану ногу - сімдесят п’ять франків монетами по сорок су та ще індичку. Він чув про горе, що спіткало лікаря, і намагався втішити його.

[...] Пан Руо приїздить до Шарля із вдячністю за лікування та висловити співчуття через смерть дружини і запрошує його до себе в гості, ніби щоб віддячити. З цього часу Шарль стає на фермі Берто ще більш частим гостем і зближується з Еммою.

[...] По сільському звичаю, вона запропонувала Шарлю випити. Він одмовлявся, вона стала припрохувати і нарешті сказала, що сама з ним вип’є чарочку лікеру. Діставши з шафи пляшку кюрасо і дві чарки, вона налила в одну по самі вінця, а в другу тільки крапнула і, цокнувшись із Шарлем, піднесла свою чарку до уст. Чарка була майже порожня, Емма перехилилася назад, закинувши голову й витягнувши шию, випнула губи і сміялась, бо пити було нічого: просунувши язичка між білими дрібними зубками, вона злизувала лікер із самого денця.

Емма знову сіла до роботи - штопати білу бавовняну панчоху. Вона працювала, схиливши голову, й мовчала; Шарль і собі не говорив ні слова. Вітерець, що піддував під дверима, кружляв вихорці пилу по кахляній підлозі; Шарль слідкував за ними і чув тільки, як стукотить у нього в скронях та десь далеко у дворі кудкудаче курка. Час від часу Емма прохолоджувала собі щоки, прикладаючи до них долоні, а потім холодила руки об залізну ручку великих кухонних щипців. [...]

Шарль знаходить причини якнайчастіше бути у пана Руо і сподівається на взаємність Емми. Пан Руо спостерігає за поведінкою молодих людей, розуміє, що скоро Шарль має зробити пропозицію, хоча ще не вийшов час жалоби за померлою дружиною Шарля, тому вочевидь, варто трохи зачекати. На Михайловий день Шарль робить Еммі пропозицію до шлюбу, навесні вирішують відгуляти весілля.

IV

Весілля Шарля і Емми відбулося відповідно до всіх звичаїв, хоча й не зовсім так, як хотіла наречена - вінчатися вночі з факелами. Цього не сприйняв батько, а пані Боварі-мати лишилася невдоволена, бо не радилися з нею щодо вбрання молодої та пригощання тощо.

[...] За два дні по весіллі молоді поїхали; Шарля чекали пацієнти, він не міг довше баритися. Дядько Руо дав їм свою бричку й сам провів їх до Вассонвіля. Там він востаннє поцілував доньку, зліз і повернув додому. Пройшовши яку сотню кроків, він зупинився, подивився вслід бричці, що збивала колесами пилюку, і важко зітхнув. Згадав старий своє весілля, свої молодечі роки, першу вагітність своєї дружини. Гай-гай, і він був тоді раденький, в той день, коли віз її до себе з батькового дому, посадивши її за сідлом, і коник трюхикав по білому засніженому полю (діло було під Різдво); вона однією рукою держалася за нього, а в другій тримала кошик; довге мереживо її нормандського чепця маяло на вітрі і часом затуляло рота, і, обертаючись, він щоразу бачив у себе на плечі, близько- близько, рожеве личко, що мовчки всміхалося під золотою бляшкою чепця. Час від часу вона гріла руки в нього за пазухою. Давно те діялось! Це б уже їхньому синові тридцятий рік пішов!.. Він знову озирнувся, та не побачив на шляху нічого. Старий засмутився, як та хата-пустка; в запамороченій хмелем голові до любих спогадів домішувались похмурі думки, аж йому захотілося зайти у церкву. Але, злякавшися, що це ще дужче завдасть йому жалю, він попрямував просто додому.

Молоде подружжя приїхало до Тоста близько шостої години. Усі сусіди позбігались до вікон подивитись на нову лікаршу.

Стара служниця вийшла назустріч, поздоровила панію, попрохала вибачити, що обід ще не готовий, і запропонувала поки що оглянути господу.

V

Шарль і Емма починають нове самостійне життя у Тості.

[...] Цегляний фасад тягнувся якраз уздовж вулиці чи, вірніше, дороги. За дверима висіли на гачках плащ з вузеньким коміром, вуздечка й чорний шкіряний кашкет, а в кутку валялись краги, заляпані зашкарублою грязюкою. Праворуч була зала, тобто кімната, де обідали й сиділи вечорами. Жовті канаркові шпалери з вицвілим квітковим бордюром угорі колихалися на слабо натягнутій полотняній підкладці; вікна були завішані білими коленкоровими фіранками з червоною облямівкою, а на вузькій поличці каміна, між двома свічниками накладного срібла під овальними абажурами, виблискував годинник з головою Гіппократа. Через коридор був Шарлів кабінет - кімнатка шість кроків завширшки, де стояли стіл, три стільці і робоче крісло. На шести полицях ялинової шафи не вміщалося майже нічого, крім “Словника медичних наук”, нерозрізані томи якого добре пошарпались, без кінця-краю перепродуючись із рук в руки.

[...] Емма піднялась нагору. В першій кімнаті не було ніяких меблів, але в другій - у спочивальні - стояло в алькові ліжко червоного дерева з пурпуровою заслоною. На комоді красувалася оздоблена мушлями шкатулка, біля вікна на тумбочці стояв у графині букет флердоранжу, перев’язаний білими атласними стьожками. То був вінчальний букет, букет тієї. Емма глянула на нього. Шарль помітив це і виніс квіти на горище. А в цей час молода, сидячи в кріслі (у кімнаті саме розкладали її речі), думала про свій вінчальний букет, запакований у картонку, і міркувала, куди його дінуть, як вона часом помре.

[...] Шарль був щасливий і ні про що гадки не мав. Обід удвох, вечірня прогулянка по шляху, порух руки, яким Емма поправляла волосся, її солом’яний брилик, що висів на віконному шпінгалеті, тисяча інших дрібниць, в яких він не вбачав колись нічого принадного, - все це тепер стало для нього джерелом безнастанного блаженства. Вранці, лежачи поруч з нею на постелі, він дивився, як сонячне проміння золотить пушок на її біло-рожевих щічках, напівприкритих гофрованими фестонами чепчика. На такій близькій відстані Еммині очі здавались йому ще більшими, особливо коли вона, прокидаючись кілька разів розплющувала й знову заплющувала їх; чорні в тіні й темно-карі при світлі, очі її ніби складалися з багатьох кольорових шарів, темніших у глибині і чимдалі ясніших на поверхні райдужної оболонки. Його зір топився у цій глибині, він бачив там самого себе в мініатюрі, - бачив до самих плечей, з фуляровою хусткою на голові й розхристаною сорочкою. Він уставав. Емма підходила до вікна - побачити, як він від’їжджає [...]. Шарль скакав у сідло, посилав Еммі поцілунок, вона махала йому рукою й зачиняла вікно; він рушав. їхав собі шляхом, що нескінченно курився в далечінь, второваними путівцями, над якими дерева спліталися верховіттям, польовими межами, де жита йому сягали по коліна, - і сонце пригрівало в спину, вранішнє повітря приємно лоскотало ніздрі, а серце було налите вщерть радощами перебутої ночі. Спокійний духом, вдоволений тілом, він розкошував у душі своїм щастям, як часом після обіду чоловік іще втішається смаком з’їдених трюфелів. [...]

Шарль щасливий як ніколи у подружньому житті, натомість Емма досить швидко відчула розчарування і міркує над тим, що зовсім інакше думала про це в дитинстві та у роки навчання в монастирі. Монастир як середовище сформував у Емми досить своєрідний світогляд: вона бачила себе то як богобоязку дівчину, покірну долі, то як стражденну душу. Однак їй досить швидко набридло бути побожною. Розрадою монастирського життя були візити старої панни [...]

Щомісяця в монастир приходила на тиждень - підшивати білизну - одна стара панна. Нею опікувався сам архієпископ, бо вона походила із старовинного дворянського роду, зруйнованого під час революції; тому вона трапезувала з черницями, а після обіду, перед тим як братися за роботу, залишалась погомоніти з ними. Часто пансіонерки бігали до неї з занять. Вона знала напам’ять силу любовних пісень минулого віку і, шиючи, виспівувала їх півголосом. Вона розповідала всякі історії, переказувала різні новини, виконувала в місті дрібні доручення, а старшим давала нишком читати романи, що їх завжди носила в кишені свого фартуха. Сама стара панна упивалася ними в перервах між шиттям, поглинаючи розділ за розділом. У романах тільки й мови було, що кохання, коханці, коханки, переслідувані дами, що мліють у відлюдних альтанах, поштарі, яких замордовують на всіх станціях, коні, що гинуть у перегонах на кожній сторінці, дрімучі ліси, сердечні жалі, клятви, ридання, сльози й цілунки, човни при місячному світлі, соловейки в гаях, кавалери, хоробрі, як леви, сумирні, як ягнята, доброчесні, як ніхто, завжди гарно вбрані і сльозоточиві, як урни. П’ятнадцятилітня Емма цілих півроку обтирала цю пилюку старих бібліотек. Пізніше вона захопилась історичним побутописанням Вальтера Скотта, марила парапетами, вежами, менестрелями, їй хотілось жити в якомусь вікодавньому замку, як ті вельможні дами в довгих корсажах, що цілими днями сиділи край вікна під стрілчастим склепінням, спершись ліктем на кам’яне підвіконня, а щокою на руку, і виглядали якогось рицаря з білим султаном, що грає на вороному коні, вертаючи з далекого краю. [...]

Коли помирає мати Емми, вона впадає в скорботний стан, замовляє на честь матері медальйон і збирається прийняти постриг, у сумних листах до батька просить поховати її в одній могилі з матір’ю. Пан Руо забирає її додому, Емма відволікається на домашнє життя, хазяйнує, командує слугами, але і це їй досить швидко набридає. Тому коли з’явився Шарль, вона сприймає його увагу до себе як знак любові.

Але досить було неспокою, спричиненого зміною стану, чи, може, бентежності, викликаної присутністю молодого мужчини, щоб вона повірила, ніби до неї зійшла, нарешті, та чудесна пристрасть, яка досі ширяла над нею легендарним рожевим птахом у сяєві поетичних небес; і тепер вона ніяк не могла уявити собі, що тихе життя, яке вона тепер вела, це й було її вимріяне блаженство.

VII

На відміну від Шарля, який ще ніколи в житті не був таким щасливим, Емма цілковито розчарована в сімейному житті, хоча зовні все досить пристойно і навіть взірцево. Свекрусі вона так і не сподобалася, а Шарль намагається догодити і матері, і дружині. Слава Шарля як лікаря посилилася вдалим лікуванням знатної особи, тож їх з Еммою на знак вдячності запрошують на бал до замку Воб’єссар. Це була дуже визначна подія в житті Емми, вона ретельно готується до цього прийому, пильнує всі деталі у своєму та Шарлевому вбранні.

VIII

Емму вразило багатство, розкоші й вишуканість атмосфери гостин на балу. Особливо танці та спілкування під час балу зі знатними особами та представниками вищого світу.

[...] О третій годині ранку почався котильйон4. Емма не вміла танцювати вальсу. Але всі вальсували, навіть мадемуазель д’Андервільє і сама маркіза. Залишились тільки гості, що ночували в замку, їх було не більше дванадцяти душ.

Тим часом один із вальсуючих, якого називали просто віконт, у низько відкритому жилеті, що щільно облягав йому торс, уже вдруге підійшов ангажувати пані Боварі, запевняючи, що буде її вести і в неї вийде все прекрасно.

Вони почали повагом, потім завальсували швидше. Вони крутились - і все крутилось довкола них, мов диск на осі: лампи, меблі, панелі, паркет... Коли вони завертали біля дверей, край Емминої сукні обвивав коліно партнера і їхні ноги майже торкались. Він нахилявся, щоб заглянути їй у вічі, а вона закидала голову, щоб поглянути на нього; її огорнула якась нестяма, і вона як стій спинилась. Потім вони закружляли знову, і віконт, усе прискорюючи рухи, повів Емму до самого кінця зали, де вона, задихана і мало не зомліла, на якусь мить припала йому головою до грудей. А потім, так само вальсуючи, але вже повільніше, віконт одвів її на місце; вона відкинулась назад, прихилилась до стіни й затулила очі рукою.

Коли вона відкрила очі, перед дамою, що сиділа на дзиґлику посеред салону, стояло навколішки троє кавалерів. Дама обрала віконта, і скрипка знову заграла.

[...] Потім гості поговорили ще якусь часинку і, побажавши одне одному доброї ночі або, радше, доброго ранку, порозходилися спати.

[...] Спогади про той бал стали для Емми своєрідним заняттям. Щосереди вона говорила собі, прокидаючись:

“Ах, тиждень тому... два тижні... три тижні тому - я була там!” Мало-помалу всі обличчя змішалися в її пам’яті, призабулись мелодії контрдансів, примерхли барви ліврей і пишнота замкових покоїв; деякі подробиці вивітрились, але жаль лишився.

IX

Емма живе спогадами й очікуванням наступного світського заходу.

[...] Вона придбала собі план Парижа і часто, водячи пальцем по карті, мандрувала по столиці. Гуляла по бульварах, спиняючись на кожному розі, на перехресті вулиць, перед білими квадратиками кварталів. А коли очі нарешті стомлювались, склепляла повіки й бачила, як у темряві коливаються од вітру вогні вуличних ліхтарів, чула, як ляскають підніжки карет, від- кидаючись біля театральних під’їздів.

Вона передплатила дамський журнал “Кошик” і “Дух салонів”. Не минаючи ані рядочка, жадібно поглинала вона всі звіти про прем’єри, верхогони, вечірки, цікавилась дебютом тої чи іншої актриси, відкриттям нової крамниці. Знала останні моди сезону, адреси фешенебельних кравців, дні прогулянок у Булонському лісі, розклад спектаклів у опері. [...]

Париж, безберегий, як океан, мерехтів перед Емминими очима в рожевій імлі. Проте многолике життя, що вирувало в цій круговерті, все-таки ділилось на якісь частини, розпадалось на окремі картини. Емма помічала з них тільки дві чи три, і вони заслоняли від неї всі інші, як правдиве втілення життя всього людства. В дзеркальних залах, серед овальних столів, застелених оксамитом із золотими торочками, виступав на лискучих паркетах світ дипломатів. [...]

Чим ближче була дійсність, тим більше відвертались від неї її думки. Все, що безпосередньо оточувало Емму, - нудне село, обмежені міщани, мізерія буденщини, - здавалось їй чимось винятковим у житті, прикрою випадковістю, що не знати як звалилась на її голову, але поза цим тісним колом буяв безмежний світ блаженства й пристрасті. У своїх бажаннях Емма змішувала насолоду розкошів з сердечними радощами, вишуканість манер з делікатністю душі. Хіба любов не потребує, подібно до екзотичних рослин, розпушеного ґрунту й живодайного тепла? І чому зітхання при місячнім світлі, і довгі обійми, і сльози, що зрошують руки в хвилину розлуки, і пал жаги, і ніжність, і бентежність - усе це було для неї невіддільним від пишних замків, де люди розкошують на дозвіллі, від будуарів з шовковими завісами й м’якими килимами, від жардиньєрок із квітками, від ліжок на високих підмостках, від блиску самоцвітів і аксельбантів на лівреях? [...]

Емма мріє про розкішне життя в Парижі, відповідно, все довкола дратує її.

А Шарль - під дощ, під сніг - знай роз’їжджав верхи околишніми путівцями. Він їв яєчню за столом на якій-небудь фермі, бабрався в пітних постелях, пускав хворим кров, що часом теплою цівкою дзюрила йому в лице; вистукував недужих, підкачуючи брудні сорочки, вислухував хрипи, розглядав, що було в нічних горшках; зате щовечора знаходив дома веселий вогонь, накритий стіл, м’які меблі і елегантно вбрану гарненьку жінку, від якої так і пашіло свіжістю. Не знати, звідки й брався той аромат - чи не від її тіла напахчувалась сорочка? [...]

Шарль не розвивався професійно, Емма хотіла, щоб він уславив себе якимось відкриттям, уславив прізвище Боварі, але він засинав після обіду над журналом “Медичний вулик”, котрий передплатив, і Емма вважала його нікчемним.

Емму все більше обтяжує узвичаєне й одноманітне життя провінційного містечка.

І взагалі Шарль чимдалі більше дратував її. З роками в нього з’явилися вульгарні манери: за десертом він стругав ножем пробки від порожніх пляшок, суп їв присьорбуючи, а після їжі прочищав зуби язиком. Він починав гладшати, і здавалося, що очі його, маленькі від природи, придавлювались опасистими щоками до самих скронь.

Часом Емма заправляла йому в жилет червону обшивку плетеної фуфайки, перев’язувала краватку, викидала геть обтріпані рукавички, які він збирався натягати. Але все це вона робила не заради нього, як йому гадалось, а заради себе самої, з химерного дражливого егоїзму. Іноді вона навіть переказувала йому те, що читала - уривки з романів і нових п’єс, анекдоти з великосвітської хроніки. Як-не-як, а Шарль був таки людиною, завжди готовою слухати її і на все притакувати. А Емма, бувало, і з левреткою ділилась своїми таємницями. Зрештою, на безлюдді заговориш і до полін у каміні, і до маятника стінного годинника. Але в глибині душі вона сподівалась якоїсь переміни.

[...] Невже цьому жалюгідному животінню не буде кінця? Чим вона гірша від тих жінок, що живуть щасливо? У Воб’єссарі вона бачила герцогинь, у яких і талії були грубіші, і манери вульгарніші. За віщо ж, Боже, така несправедливість? Притулившись головою до стіни, Емма плакала, їй до болю хотілося зазнати того бурхливого й блискучого життя, тих нічних маскарадів, тих зухвалих розкошів і жагучих захоплень, що марились їй віддавна. Вона ставала щораз блідішою, у неї почались серцебиття. Шарль прописав їй валер’янку й камфорові ванни. Але всякі спроби лікування ще дужче дратували її.

[...] Вона постійно скаржилась на Тост, і Шарль вирішив, що її хвороба викликана якимись впливами місцевого клімату. Упевнившись у цій думці, він почав серйозно думати про те, щоб переїхати кудись в інше місце.

[...] Тоді Емма стала пити оцет, щоб іще більше схуднути. У неї з’явився сухий кашель і остаточно пропав апетит. Шарлю нелегко було покидати Тост після чотирирічного перебування і якраз у такий момент, коли він починав ставати на ноги. Та що вдієш - раз треба, то, значить, треба! Він повіз жінку у Руан, до професора, в якого колись учився. Виявилось, що Емма нездужала на нервовому ґрунті і потребувала переміни клімату. Розпитавши людей, Шарль довідався, що в Нефшательській окрузі є чимале містечко Йонвіль-л’Аббеї, звідки якраз перед тижнем виїхав лікар - польський емігрант. Тоді він написав до місцевого аптекаря, щоб дізнатися, скільки там населення, чи далеко живе найближчий лікар, чи багато заробляв на рік його попередник і так далі. Діставши задовільну відповідь, Шарль вирішив перебратися туди на весну, якщо тільки здоров’я Емми не покращає.

Одного дня, готуючись до близького від’їзду, Емма розбирала речі в шухляді і вколола об щось палець. То був дріт від її весільного букета. Флердоранжеві5 пелюстки пожовкли від пилу, атласні стьожки з срібною крайкою обтріпалися. Вона жбурнула букет в огонь. Квітки спалахнули, як суха солома. На попелі лишився поволі дотліваючий червоний кущик. Емма дивилась, як він горів. Тріскались картонні пуп’янки, корчились мідні дротинки, розтоплювався позумент; обсмалені паперові вінчики звивались над жаром, ніби чорні метелики, поки, нарешті, не вилетіли в комин.

У березні, коли вони виїхали з Тоста, пані Боварі була вагітна.

ЧАСТИНА ДРУГА

I

Йонвіль-л’Аббеї (назва походить від старовинного капуцинського абатства, від якого вже й руїн не лишилось) - містечко, розташоване за вісім льє від Руана, між Аббевільським і Бовезьким шляхом, у долині річки Рієль, що впадає в Андель і жене біля свого гирла три водяні млини; у ній водиться форель, що принаджує сюди в недільні дні хлопців-вудкарів.

[...] Наближаючись до містечка, побачиш на обрії, прямо перед собою, Аргейські дубняки і Сен-Жанські кручі, помережані зверху донизу довгими й нерівними рудими смугами. То - патьоки від дощів, а цеглянистий колір рисок, що виділяються на сірій поверхні гори, походить від численних залізистих джерел, що беруть тут свій початок і пробиваються по всій околиці.

Тут сходяться межі Нормандії, Пікардії та Іль-де-Франсу. У цій проміжній області і говірка якась безлика, і ландшафт невиразний. Тут виробляється найгірший на всю округу нефшательський сир, а землеробство дуже клопітна справа: сипкі піщані ґрунти захаращені дрібним камінням і вимагають багато гною.

[...] Добру половину широкої йонвільської площі займає критий ринок - черепичний навіс, підпертий двома десятками стовпів. На розі, поряд з аптекою, стоїть мерія, споруджена за проектом паризького архітектора, - подоба грецького храму. Нижній поверх будівлі оздоблений трьома іонічними колонами, а верхній - галереєю з круглими арками; на фронтоні - галльський півень; однією лапою він спирається на хартію, в другій тримає терези правосуддя.

Але найбільше привертає до себе увагу аптека пана Оме, навпроти трактиру “Золотий лев”. Особливо впадає вона в вічі увечері, коли всередині засвічується лампа і червоні та зелені кулі на вітрині відкидають по бруківці кольорові відблиски. Поміж тими кулями, ніби в бенгальському вогні, видніється темний силует аптекаря, схиленого над конторкою. Дім його згори донизу заліплений оголошеннями, виведеними звичайним письмом, рондо і друкованими літерами: “Віші, зельтерська, барезька вода, кровоочисні екстракти, препарат Распайля, арабське борошно, пастила Дарсе, мазь Реньйо, перев’язочні матеріали, розчини для ванн, лікувальний шоколад тощо”. А на вивісці, що тягнеться вздовж усього фасаду, золотими літерами значиться: “Аптека Оме”. Всередині за великими терезами, пригвинченими до прилавка, над скляними дверима красується напис: “Лабораторія”, а на самих дверях ще раз повторено золотими літерами на чорному тлі: “Оме”.

Більше в Йонвілі й дивитись немає на що. Головна - і єдина - вулиця, де є ще кілька дрібних крамничок, тягнеться не більше як на рушничний постріл і уривається на завороті дороги. Як лишиш її по праву руку і підеш низом попід Сен-Жанською горою, вийдеш просто на кладовище. [...]

[...] У дорозі пані Боварі втрачає собачку й журиться за нею.

II

Першою вийшла з диліжанса6 Емма, за нею Фелісіте, потім пан Лере, якась мамка і, нарешті, Шарль. Його ледве добудились: як тільки споночіло, він заснув у своєму куточку.

Назустріч приїжджим вийшов Оме. Він засвідчив своє шанування пані Боварі і своє поважання панові Боварі, сказав, що дуже радий з нагоди бути їм у чомусь корисним, і нарешті додав найсердечнішим тоном, що сам, без запрошення, насмілився завітати до них на обід, та ще й без дружини, бо вона у від’їзді.

Зайшовши в кухню, пані Боварі підійшла до каміна. Підібравши на коліні кінчиками пальців сукню і підсмикнувши її таким чином до кісточок, вона простягнула ногу, взуту в чорний ботик, до вогню, де смажилась на рожні баранина. Полум’я осявало всю її постать, пронизуючи ясним світлом тканину сукні, тендітну білу шкіру і навіть повіки, коли вона мружилась від вогню. Яскраво-червоні відблиски перебігали по ній щоразу, коли крізь прочинені двері вривався знадвору вітер.

З другого боку каміна стояв білявий юнак і мовчки дивився на Емму. Це був пан Леон Дюпюї, другий постійний відвідувач “Золотого лева”. Він служив клерком у місцевого нотаріуса, метра Гійомена, і страшенно нудився в Йонвілі. Тому він частенько відтягував годину обіду, сподіваючись, що до трактиру нагодиться випадковий подорожній, з яким можна буде пробалакати вечір. У дні, коли робота кінчалася рано, він не знав, куди діватись, і рад-не-рад мусив з’являтися вчасно на обід і витримувати його, від супу до сиру, віч-на-віч з Біне. Ясно, що він з радістю згодився на пропозицію хазяйки пообідати в товаристві з приїжджими. Всі гості перейшли до великої зали, де пані Лефрансуа веліла ради такої оказії накрити стіл на чотири персони.

Оме попросив дозволу не знімати фески, бо боявся застудитись. Потім заговорив до сусідки:

- Ви, напевне, стомились, ласкава пані? Наша “Ластівка” так жахливо трясе й підкидає!

- Це правда, - відповіла Емма, - але мене завжди радують поїздки. Люблю переїжджати з місця на місце.

- Ох, це така нудота - сидіти вічно на одному місці! - зітхнув клерк.

- Коли б вам довелося, як мені, - встряв Шарль, - не злазити з коня...

- А по мені, що може бути приємнішим? - заперечив Леон, звертаючись більше до Емми, і додав: - Якщо є можливість.

[...] Аптекар Оме досить детально описує новому лікареві особливості клімату і життя містечка Йонвіль, намагається показати свою ерудованість і фаховість. Емму ж цікавить інший бік життя у місті.

- Чи є тут в околицях хоч якісь місця для прогулянок? - спитала пані Боварі, звертаючись до юнака.

- О, дуже мало, - відповів той. - На самому пагорбі, біля узлісся, є так званий “вигін”. Часом у неділю я ходжу туди з книжкою і милуюсь на захід сонця.

- Немає нічого чарівнішого від заходу сонця, - промовила Емма, - особливо на березі моря.

- О, я дуже люблю море, - зауважив пан Леон.

- І чи не здається вам, - вела далі пані Боварі, - що над цим безмежним простором вільніше ширяє дух, що споглядання його підносить угору душу і навіває думки про безконечність, про ідеал?

- Так само і гірські краєвиди, - підхопив Леон. - Мій двоюрідний брат мандрував торік по Швейцарії, то говорив, що неможливо уявити собі всю красу озер, чарівність водоспадів і грандіозність льодовиків. Ви бачите сосни небувалих розмірів, перекинуті кладкою через потоки, хатинки, що попритулялись на стрімких урвищах, а крізь просвіти в хмарах під вами ген-ген унизу зеленіють долини... Таке видовище пориває людину до молитви, до екстазу! Я не дивуюсь тому славнозвісному музикантові, який, шукаючи натхнення, виїжджав грати на фортепіано в яку-небудь чарівну місцевість.

- А ви займаєтесь музикою? - спитала вона.

- Ні, але дуже люблю її, - відповів він.

- Е, ви його не слухайте, пані Боварі! - перебив Оме, нахиляючись над тарілкою. - Це він прибіднюється... Що це ви, юний друже! Адже кілька днів тому ви так знамените співали у себе в кімнаті “Ангела-хранителя”. Я чув усе з лабораторії: ви виконували цю штуку, як справжній артист!

Леон справді квартирував у аптекаря. Кімната його була на третьому поверсі й виходила вікнами на площу. Він почервонів при цьому компліменті свого домохазяїна. А Оме вже знову повернувся до лікаря і називав йому по порядку всіх визначніших мешканців Йонвіля. Він розповідав анекдоти, давав довідки. Ніхто гаразд не знає, скільки грошей у нотаріуса; крім того, є тут сімейка Тювашів, що завдає всім немалого клопоту...

Емма знову спитала:

- А яка музика вам більше до вподоби?

- О, звичайно, німецька, - вона кличе в царство мрій.

- А італійську оперу ви слухали?

- Ще ні, але сподіваюсь побувати в ній на той рік, коли поїду в Париж кінчати юридичний факультет.

- Як я вже мав честь доповідати вашому чоловікові, - сказав аптекар, - дякуючи цьому бідоласі Яноді, що виїхав звідси так нерозважно, ви будете мати приємність мешкати в одному з найкращих домів Йонвіля. Для лікаря цей будинок особливо вигідний тим, що в ньому є двері, які виходять прямо в провулок: це дозволяє входити й виходити непомітно. До того ж при домі є все, що потрібно для господарства: пральня, кухня з кімнаткою для прислуги, невеличка вітальня, садок тощо. Ваш попередник не шкодував витрат! Він спеціально поставив собі в кінці саду, при самому березі, окрему альтану, щоб пити в ній влітку пиво, і якщо ви, ласкава пані, кохаєтесь у садівництві, то можете...

- Жінка моя не любить таких занять, - сказав Шарль. - Хоч їй і рекомендують моціон, вона воліє сидіти в кімнаті з книжкою.

- Отак і я, - зауважив Леон. - І справді, яка це втіха - сидіти ввечері з книжкою біля каміна, коли в шибки б’ється вітер, а в кімнаті затишно горить лампа...

- Правда, правда! - сказала Емма, пильно дивлячись на нього великими чорними очима.

- В такі хвилини ні про що не думаєш, - провадив він далі, - і час минає непомітно. Не сходячи з місця, мандруєш по далеких сторонах, ніби бачиш їх, і думка, сплітаючись із фантазією, захоплюється окремими картинами або стежить за розвитком подій. Здається, що ти зливаєшся з героями, що під їхньою одежею б’ється твоє власне серце...

- Правда, правда, - повторила Емма.

- Чи траплялось вам коли-небудь, - питав Леон, - зустрічати в якійсь книжці думку, що вже раніше невиразно снувалась у вашій голові, якийсь призабутий образ, що ніби повертається здалека й достоту виражає ваші власні невловні відчуття?

- Таке зі мною бувало, - відповідала вона.

- Ось чому я найбільше люблю поетів, - вів далі Леон. - Вірші якісь ніжніші за прозу, від них легше плачеться...

- Але вони стомлюють кінець кінцем, - заперечила Емма. - Я, навпаки, більше охоча до романів, у яких події розгортаються так стрімливо, що аж страх бере. Я ненавиджу банальних героїв і помірковані почуття, подібні до тих, що зустрічаються в реальному житті.

- Дійсно, - зауважив клерк, - такі твори не зворушують серця і, на мою думку не відповідають справжньому призначенню мистецтва. Серед розчарувань життя так солодко буває линути мрією до благородних характерів, до щирих почуттів, до картин блаженства. Для мене тут, на безлюдді, це єдина розвага і розрада. Але в Йонвілі так мало цікавого!

- Мабуть, так само, як і в Тості, - сказала Емма. - Там я завжди брала книжки в бібліотеці.

- Коли ви, ласкава пані, не відмовите мені честі скористатись моїми послугами, - обізвався аптекар, почувши її останні слова, - то можу рекомендувати вашій увазі мою власну книгозбірню, де представлені найкращі автори: Вольтер, Руссо, Деліль, Вальтер Скотт, “Відгуки фейлетонів” і так далі. Крім того, я одержую різні періодичні видання, в тому числі й щоденну газету “Руанський маяк”, при якій маю честь бути кореспондентом по округах Бюші, Форжа, Нефшателя і Йонвіля. [...]

[...] Емма і Леон все більше знаходять спільного у вподобаннях і світоглядно.

III-V

Пані Боварі та Шарль живуть звичайним життям Йонвіля, у якому для вагітної Емми єдиною розрадою стає спілкування з Леоном. Вона народжує доньку, її називають Бертою. Проте материнство не приносить їй ні втіхи, ні бажаної розради, вона почувається нещасною і самотньою. Дитину віддають годувальниці.

[...] Емма змарніла, щоки її зблідли, лице видовжилось. Чорне волосся, великі очі, рівний ніс, плавна хода, постійна тепер мовчазність, - такою вона проходила своє існування, здавалось, ледве торкаючись до нього і несучи на чолі печать якогось великого призначення. Вона була така печальна, така спокійна, така лагідна і водночас така стримана, що від неї віяло неземними чарами; так у храмі здригаєшся від аромату квіток, змішаного з холодом мармуру. Інші теж мимоволі підкорялись її чарам. Аптекар казав:

- Це жінка надзвичайних здібностей; її хоч зараз у супрефектуру!

Хазяйки захоплювались її ощадністю, пацієнти - її ґречністю, бідні - її щедрістю.

А в ній тим часом кипіла жага й лють, пристрасть і ненависть. За тією сукнею в прямих складках ховалось збентежене, збурене серце, а ті цнотливі уста не зраджували внутрішньої муки. Вона була закохана в Леона й прагнула самоти, щоб досхочу розкошувати його образом. Зустрічі з ним порушували зачарування мрій. Зачувши його кроки, Емма трепетала, але в його присутності хвилювання вщухало, і лишалось тільки безмірне здивування, що переростало в сум.

Леон не знав, що коли він виходив від неї в безнадії, вона вставала з місця слідом за ним, щоб подивитись на нього в вікно, її тривожив кожен його крок; вона стежила за виразом його обличчя; вона вигадала якусь історію, щоб знайти привід побувати в його кімнаті. Вона заздрила щастю аптекарші, яка спала з ним під однією покрівлею; її думки без угаву вилися довколо цього будинку, ніби голуби з “Золотого лева”, які літали туди купати в ринвах свої рожеві лапки і білі крильця. Але чим більше упевнялась Емма в своєму коханні, тим дужче силкувалася вона притлумити його, заглушити, сховати від людського ока. їй так хотілось, щоб Леон догадався про все! І вона уявляла собі різні випадковості й катастрофи, які могли б їй допомогти. Стримували її, звичайно, лінощі або страх, а також сором. Вона думала, що відштовхнула його від себе надто рішуче, що тепер уже пізно, що все пропало. Але разом з тим вона раділа й пишалася, що може сказати собі: “Я чесна”. Вона любила дивитись на себе в дзеркало, прибираючи пози самозречення, і це втішало її потроху за ту жертву, яку вона, як їй здавалось, принесла.

Але спрага плоті, жадоба грошей і меланхолія пристрасті - все злилось у одне суцільне страждання, і, замість шукати забуття, Емма чимраз більше зверталась до нього думками, чимраз дужче роз’ятрювала свої жалі. Усе її дратувало: і погано зготована страва, і нещільно зачинені двері; вона зітхала, що не має оксамиту і не знає щастя, що її райдужні мрії блякнуть і в’януть у цьому тісному домі.

Її доводило до розпачу те, що Шарль і гадки не мав про її муки. Його впевненість, що він дає їй щастя, здавалась їй безглуздям і образою, його безтурботність - невдячністю. Заради кого була вона доброчесною? Хіба ж не він стояв на заваді її щастю, хіба не він був причиною всіх її страждань - ніби гострим жалом пряжки на заплутаному ремінні, що зав’язувало їй світ? [...]

Правда, це лицемірство було їй огидне. Іноді її спокушало бажання втекти з Леоном - байдуже куди, але якнайдалі звідси - і розпочати нове життя; але тоді в душі її розверзалась якась страшна безодня, повна мороку.

VI-VII

Леон покидає Йонвіль, стомлений виснажливим платонічним коханням, повертається на навчання. Емма впадає у темну меланхолію, а Шарль, занепокоєний її станом, викликає свою матір. Та незабаром у Емми з’являється нова розрада в житті. На прийом до її чоловіка невдовзі приходить незнайомий пан.

[...] Емма сиділа в своїй кімнаті край вікна (а сидіти там їй доводилось частенько: в провінції вікно заміняє театр і бульвар) і знічев’я дивилась на юрбу селюків, коли раптом помітила якогось пана в зеленому оксамитовому сюртуку. На руках у нього були модні жовті рукавички, які дещо контрастували з його крагами, а прямував він до лікаревого дому; слідом за ним ішов похнюпившись якийсь дядько.

- Хазяїн дома? - спитав пан у Жюстена, що розмовляв на порозі з Фелісіте.

Він подумав, що хлопець служить у лікаря.

- Скажи, що його хоче бачити пан Родольф Буланже де Ла Юшетт.

Відвідувач додав до свого прізвища назву маєтку не з дворянських хвастощів, а просто для того, щоб дати про себе належне поняття. Справді, Ла Юшетт - це був маєток в околицях Йонві- ля, в якому він купив панський будинок і дві ферми; управляв ними сам, хоч господарством клопотався не дуже-то. Він був ще нежонатий і мав, говорили, не менше п’ятнадцяти тисяч рент.

Пан звертався до лікаря стосовно самопочуття свого конюха, якому було зле. Так вони і познайомилися з Еммою, яка справила на Родольфа гарне враження... [...]

“Гарненька! - казав він сам до себе. - Гарненька, що й казати, оця лікарша. Чудові зубки, чорні очі, точені ніжки, а манери - як у парижанки. І звідки вона тут узялася? Де її доп’яв цей чортів телепень?”

Панові Родольфу Буланже було тридцять чотири роки. Брутальний на вдачу і бистрий на розум, він мав чимало любовних пригод і досконало розумівся на жінках. Пані Боварі впала йому в око, - і ось він думав про неї та про її чоловіка.

“По-моєму, він дуже дурний... І набрид їй, це певно. Під нігтями чорно, по три дні не голиться... Поки він їздить по тих хворих, жінка сидить і штопає йому шкарпетки. А як же це нудно! А як би хотілося жити в великому місті, танцювати щовечора польку! Біднесенька! Душа в неї аж бринить за коханням, їй без цього - як рибі без води. Два-три компліменти - і вона буде молитися на тебе. А яка буде ніжна! Розкіш одна!.. Так-то так, але як потім од неї одкараскатись?”

Бачачи в перспективі безліч насолод, він за контрастом пригадав свою нинішню коханку. Це була руанська акторка, він утримував її. Навіть спомини про неї викликали в ньому почуття пересиченості.

“Куди не кинь, - думав він, - пані Боварі багато краща і, головне, багато свіжіша. А та Віржіні щось уже надто розтовстіла. І така противна з своїми ніжностями! А потім - що це в неї за пристрасть до креветок...”

Навкруги не було нікого, і Родольф чув лише мірне шарудіння трави під ногами та сюрчання коників, що причаїлись десь у вівсах; він знов бачив перед собою Емму в кімнаті, в тій самій сукні, і в думках роздягав її.

- Все! Вона буде моя! - скрикнув він, розбиваючи ціпком суху грудку землі.

І негайно став обмірковувати дипломатичний бік цієї справи.

“Де ж із нею зустрічатись? Як це влаштувати? - роздумував він. - Там же той дітвак вічно чіплятиметься за мамину спідницю, а тут іще служниця, чоловік, сусіди - ціла морока з ними. Ні, це забиратиме надто багато часу!”

Але думки не вгавали:

“А очі ж у неї... Гляне - вийме душу. А блідість, блідість яка!.. Страшенно люблю блідих жінок!”

На верхів’ї Аргейського пагорба він остаточно прийняв рішення:

“Аби тільки трапилась нагода. Ну, що ж, зайду до них, пришлю дичини, птиці; як треба буде, то й крові собі пущу; а там заприятелюємо, я запрошу їх до себе...”

- Ох ти, чорт! - вигукнув він уже вголос. - Та в нас же скоро виставка; вона там буде, я її побачу. От і почнемо; візьмуся сміло - то й буде діло.

VIII

Родольф намагається завоювати прихильність Емми під час сільськогосподарської виставки. Влучно підібравши момент для розмови, він говорить з нею про спорідненість душ, провінційність життя у Йонвілі та про нерозуміння оточенням.

[...] Він сидів, згорнувши руки на колінах, і, повернувшись обличчям до Емми, пильно дивився на неї. Вона розгляділа в його очах тоненькі золоті промінчики, що снувалися круг чорних зіниць, і навіть чула запах помади від його волосся. Тоді їй стало якось млосно і, чомусь пригадався віконт, з яким вона вальсувала у Воб’єссарі, - від його бороди точився такий же запах ванілі й цитрини; упиваючись ним, вона мимохіть прикрила повіками очі. Та ось вона випросталася на табуретці і побачила вдалині, на обрії, старий диліжанс, - “Ластівка” поволі спускалась по схилу горба Ле, підіймаючи позад себе стовпи куряви. У цій жовтій кареті так часто приїздив до неї Леон; по цій дорозі він поїхав від неї назавжди! Їй примрілося його обличчя в вікні; потім усе змішалося, взялося якоюсь туманною поволокою; їй здавалося, що вона все ще кружляє у вальсі при блиску люстр в обіймах віконта, що Леон десь недалеко, що він зараз прийде... І разом з тим вона весь час відчувала поруч себе голову Родольфа. Солодкість цього відчуття навіяла їй колишні бажання, і, як розвихрені вітром піщинки, вони звивалися смерчем між хвиль тонкого аромату, що сповивав їй душу. Емма широко роздимала ніздрі, вдихаючи свіжі пахощі плюща, який вився по карнизу.

- Ось хоч би й ми, - казав він. - Як ми познайомились? Який випадок звів нас докупи? Не інакше, як самі наші природні нахили тягли нас одне до одного, долаючи простір: так дві річки, що стікають по різних схилах, зливаються врешті в одно.

Він схопив Емму за руку; вона її не відняла.

IX

Минуло півтора місяця. Родольф не приходив. Нарешті, одного вечора він таки з’явився.

Ще на другий день після виставки він вирішив: “Не треба йти туди надто рано. Це була б помилка”. А десь наприкінці тижня він вирядився на полювання. Після полювання він гадав, що тепер іти вже пізно, але потім розміркував інакше: “Якщо вона покохала мене з першого дня, то від нетерпіння побачитись зі мною її любов ще дужче розгориться. Тож почекаймо ще трохи”.

І він зрозумів, що його розрахунок правильний, коли, зайшовши в залу, помітив, як зблідла Емма.

[...] Під приводом того, що Еммі кінна прогулянка корисна для здоров’я, Родольф вмовляє Шарля відпустити її з ним. Саме це і стає точкою відліку їхніх взаємин. Вони стають коханцями.

[...] “У мене є коханець! Коханець!” - бриніло в ній безперестану, і вона відчувала невимовну насолоду від цієї думки, так, ніби до неї вдруге прийшла дівочість. Нарешті й вона зазнає тих радощів кохання, тих захватів щастя, яких уже й не гадала діждати. Вона входила в якийсь казковий край, де все буде пристрастю, жагою, екстазом; вона ширяла в блакитнім безмірі ефіру, перед її зором височіли осяйні вершини почуттів, а буденщина ледве мріла десь унизу, в тіні, в проміжках між цими висотами.

[...] Наступний день приніс нову відраду. Родольф і Емма заприсяглися на вірність одне одному. Вона розповідала про перебуті нею страждання. Він перебивав її поцілунками, а вона, дивлячись на нього крізь опущені вії, знову і знову просила його назвати її на ім’я і повторити, що він її любить. Це було, як і напередодні, в лісі, в покинутому курені селянина, що робив дерев’яні черевики. Курінь був солом’яний, а покрівля така низька, що їм доводилось увесь час нахилятися. Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, на підстілці з сухого листя. З цього дня вони почали регулярно листуватися - писали одне одному щовечора. Емма відносила своє послання в кінець саду, до річки, і ховала його в розколину тераси. Родольф приходив туди по нього й залишав натомість свого листа, що завжди здавався Еммі надто коротким.

[...] Протягом зими три або чотири рази на тиждень Родольф приходив ночами в садок. Емма для цього заховала ключ від хвіртки, сказавши чоловікові, що він десь загубився. Родольф викликав Емму, кидаючи в віконницю жменю піску. Вона миттю схоплювалася, але часом доводилося й чекати, бо Шарль любив заводити нескінченні розмови край каміна. Емма аж горіла від нетерплячки; якби могла, вона б очима вискочила в вікно. Нарешті вона заходжувалась коло свого вечірнього туалету, потім брала книжку і читала собі спокійно, ніби захопившись нею. Але Шарль лежав уже в постелі і кликав її спати.

- Ну йди ж, Еммо, - говорив він. - Час уже.

- Зараз, зараз! - відповідала вона.

Полум’я свічок било йому просто в вічі; він повертався до стіни і засинав. Вона вибігала, затамувавши подих, усміхнена, тремтяча, невдягнена.

У Родольфа був великий плащ. Він угортав її всю і, обнявши, мовчки вів у глибину саду. Вони йшли до тієї самої альтанки, на ту саму лавочку з напівтрухлих жердок, де колись Леон так закохано дивився на неї літніми вечорами. Тепер вона зовсім не думала про нього! Крізь безлисті гілки жасмину мерехтіли зорі. За своєю спиною коханці чули плюскіт річки, та час від часу потріскував на березі сухий очерет. Тут і там у сутінках ночі громадилися згустки пітьми; часом вони напруго здіймались і схилялись; насуваючись на коханців, вони загрожували накрити їх, ніби величезні чорні хвилі. Від нічного холоду вони обіймалися ще міцніше і дихали ніби ще глибше; більшими здавались очі, - хоч їх ледве було видно, - і серед цієї тиші промовлене пошепки слово падало в душу дзвінким кришталем і бриніло нескінченними відлунками.

У дощові ночі вони знаходили собі притулок у робочому кабінеті Шарля, між повіткою і стайнею. Емма засвічувала в кухонному шандалі свічку, заховану за книжками, Родольф улаштовувався, як у себе вдома. Його смішили книжкова шафа, письмовий стіл і взагалі вся обстановка; він не міг стриматись, щоб не пустити якогось жарту на адресу Шарля, що бентежило Емму.

[...] Родольфа досить швидко втомила сентиментальність Емми, але він не міг припинити ці стосунки.

[...] Але ж вона була така гарна! І так рідко зустрічалась йому подібна цнотливість! Це кохання без розпусти було для нього цілковитою новиною: воно виходило за рамки його дотеперішніх легковажних звичок, задовольняючи в ньому не лише хтивість, але й гордість. Усім своїм обивательським здоровим глуздом він зневажав екзальтованість Емми, але в душі захоплювався нею: адже вона стосувалася його власної персони! І от, пересвідчившись, що Емма його кохає, він став недбалим і його манери помітно змінилися.

Де й поділися в нього ті ніжні слова, від яких вона плакала, ті пристрасні пестощі, від яких вона шаленіла; велика любов, у яку Емма пірнула з головою, помалу міліла й меженіла, як річка, що висихає у власному руслі, - і вже на дні показалася твань. Емма не хотіла вірити цьому - вона горнулася до Родольфа ще ніжніше, але він усе менше й менше приховував свою байдужість.

Вона й сама не знала, чи жаль їй було, що піддалася йому, чи, навпаки, ще дужче хотіла його кохати. Принизливе почуття власної слабості оберталося в досаду, яку пом’якшували тілесні насолоди. Це була вже не душевна прихильність, а якась ненастанна спокуса. Родольф цілком підкорив її. Вона його майже боялась.

А тим часом зовні все йшло гладенько, як ніколи. Родольфові вдавалося регулювати їхні взаємини по своїй уподобі, і за півроку, коли настала весна, коханці опинилися в ролі подружжя, що спокійно підтримує домашнє полум’я. [...]

XI-XII

З подачі аптекаря пана Оме і за палкої підтримки Емми Шарль проводить невдалий хірургічний експеримент із ногою конюха Іполіта із “Золотого лева”, прочитавши про новий метод лікування у медичному журналі. Про це навіть написали у газеті, як про медичне досягнення, але за п’ять днів у чоловіка почалася гангрена й довелося звертатися по допомогу до світила із сусіднього міста, лікаря Каніве. Щоб врятувати життя, довелося ампутувати ногу пацієнтові. Це стало для Емми причиною остаточної зневаги до чоловіка, зневіри у його можливостях як лікаря, який ніколи не стане світилом. Емма відновлює зустрічі з Родольфом, але настає час, коли коханець починає замислюватися, як би завершити роман, а Емма, навпаки, як втекти від Шарля з Родольфом. Також саме на цей час припадає її марнотратне ставлення до грошей, Емма все більше узалежнює себе від Лере, який дає їй кошти і товари в борг. Пізніше це матиме негативні руйнівні наслідки.

Вони почали любитися знову. Емма часто писала до нього ні з того ні з сього навіть серед дня. Потім давала крізь вікно знак Жюстенові, і той, скинувши фартуха, летів мерщій у Ла Юшетт. Родольф приходив. Виявлялося, вона хотіла йому лише сказати, що їй нудно, що чоловік їй остогид, що жити так далі несила.

- Ну, а чим же я можу тут зарадити? - вигукнув він якось із досадою.

- Ех, якби ти тільки захотів...

Емма сиділа долі, притулившись йому до колін, волосся в неї було розпущене, погляд замріяний.

- Що саме? - спитав Родольф.

Вона зітхнула.

- Ми б поїхали кудись... Жили б десь у іншому місці...

- Ти збожеволіла, чи що? - засміявся він. - Хіба ж це можливо?

Через деякий час вона знов завела мову про це; Родольф удав, ніби не зрозумів її, і перевів розмову на інше.

Він просто не міг збагнути, до чого вся ця плутанина в такій звичайній справі, як любов. А в неї були свої підстави, свої причини кохати його щораз більше.

І справді, її ніжність до Родольфа зростала щодня під впливом відрази до чоловіка. Чим повніше вона віддавалась одному, тим дужче ненавиділа другого. Ніколи Шарль не здавався їй таким бридким зі своїми незграбними пальцями, зі своїми банальними думками й вульгарними манерами, як після побачень з Родольфом, коли вона залишалась на самоті з чоловіком. Граючи роль доброчесної дружини, вона одночасно аж палала вся на згадку про цю голову, з якої спадали на смагляве чоло чорні кучері, про цю міцну й гарну фігуру, про цього мужчину з розважливим розумом і жагучими почуттями. [...]

Але, отак критично оцінюючи становище (перевага, властива всім тим, хто в будь-якій спільній справі менше захоплюється), Родольф знайшов у Емминім коханні нове джерело насолод. Він відкинув геть, як непотрібний, усякий сором і почав безцеремонно третирувати Емму. Вона перетворилась у нього в податливу, розпусну істоту. [...]

Пані Боварі-мати, яка приїхала до сина, помітила зміни в поведінці невістки, її відстороненість, занедбаність дому, чоловіка і дитини. [...]

Вони вже раніше домовились з Родольфом, що в разі якоїсь надзвичайної події вона пришпилить до фіранки клаптик білого паперу; коли він на ту пору буде в Йонвілі, то побачить і прибіжить у маленький завулок за будинком. Емма подала знак. Прождавши три чверті години, вона раптом побачила Родольфа на розі ринку. Вона хотіла була відчинити вікно й покликати його, але він уже зник. І знов вона впала у відчай.

Та незабаром Емма почула на тротуарі чиїсь кроки. Це був, безперечно, він; вона збігла по сходах, перейшла двір. Родольф був там, за стіною. Вона кинулась йому в обійми. [...]

[...] Коханці остаточно домовляються про втечу, Емма поводить себе дуже обачно й намагається залагодити конфлікт зі свекрухою, щоб не привертати зайвої уваги. Родольф з усім погоджується, але має на думці своє.

Кілька днів потому стара Боварі була дуже здивована метаморфозою, що сталася з її невісткою. Емма виявляла незвичайну покірливість і пошану супроти свекрухи, навіть попросила в неї рецепт для маринування огірків.

Чи вона робила це для того, щоб краще обдурити чоловіка й свекруху, чи, може, втішалась навмисне цими стражданнями, щоб глибше відчути всю гіркоту життя, яке вона збиралася покинути? Вона над цим навіть не задумувалась; вона вся жила солодкими мріями про близьке щастя. Воно було постійною темою її розмов з Родольфом. Схилившись до нього на плече, вона шепотіла:

- Ах, коли вже ми сидітимем у поштовій кареті! Уявляєш собі? Невже це можливо? Мені здається, що в ту мить, як карета рушить, в мене буде таке відчуття, ніби ми піднялись на аеростаті і летимо кудись аж до хмар. Знаєш, я вже дні лічу... А ти?

Ніколи пані Боварі не була такою гарною, як в ці дні; вона була вродлива тією особливою вродою, яка породжується радістю, захватом і успіхом, яка є проявом повної гармонії між темпераментом і зовнішніми обставинами. Як перегній і дощ, вітер і сонце вирощують квіти, так і її поступово викохували оті бажання й жалі, оті палкі насолоди й вічно юні мрії, і тепер нарешті вона розквітла у всій повноті своєї натури. Розріз її очей був створений, здавалось, для довгих закоханих поглядів, коли зіниці ніби тонуть в тіні вій; від глибокого дихання роздимались її тонкі ніздрі і різкіше виділялись куточки повних губ, ледь помітно затінюваних при світлі легеньким чорним пушком. Локони її лежали на потилиці так, ніби їх викладав умілою рукою досвідчений художник-спокусник; вони недбало розсипалися буйними хвилями, покірні всім примхам грішної любові, яка розпускала їх щодня. Голос і рухи Емми стали м’якшими й гнучкішими. Щось невловно тонке й вабливе випромінювалось навіть від складок її сукні, від вигину її ноги. Для Шарля вона була чарівна й невідпорна, як і в перші дні по одруженні.

ХІІІ

[...] Прийнявши рішення про завершення обридлого роману, Родольф пише листа Еммі, має намір передати його, як і раніше це робив, у кошику з фруктами.

- Ну, - сказав він сам до себе, - почнемо!

Він написав:

“Мужайтеся, Еммо! Мужайтесь! Я не хочу бути нещастям вашого життя...”

“Зрештою, - подумав Родольф, - це правда: я роблю це в її ж інтересах. Чесно”.

“Чи ви обміркували і зважили як слід ваше рішення? Чи знаєте ви, в яку безодню я міг затягти вас, мій ангеле? Правда ж, ні? Довірливо й нерозважливо ішли ви вперед, вірячи в щастя, в майбутнє... Ох, ми нещасні! Ох, нерозумні!”

Родольф спинився, шукаючи якоїсь поважної причини для відмови.

“Може, написати їй, що я збанкрутував?.. Ні, ні. Та це було б ні до чого. Тоді довелось би через якийсь час починати все спочатку. У таких жінок не питай логіки!”

Він подумав і писав далі:

“Я вас не забуду, повірте мені; я навіки збережу до вас безмежну відданість; але ж рано чи пізно наш запал неминуче прохолов би - така вже доля всього людського. На зміну прийшла б утома, і, хто знає, чи не дізнав би я жорстокої муки - бачити ваше каяття й поділяти його самому, бо не хто, як я, був його причиною? На саму думку про нещастя, що загрожує вам, я мучусь і каюсь, Еммо! Забудьте мене! І навіщо тільки я зустрів вас? І чому ви така прекрасна? Хіба я винен? О Боже мій! Ні, ні! Так судилося!”

“Ці слова завжди справляють ефект”, - подумав він.

“Ах, якби ви були однією з тих легковажних жінок, яких так багато на світі, то я міг би, звичайно, з егоїстичних міркувань піти на таку спробу - вона була б тоді безпечна і для вас. Але ж та сама душевна екзальтація, яка становить і ваше зачарування, і причину ваших страждань, - вона й заважає вам, о божественне створіння, зрозуміти всю фальшивість нашого майбутнього становища. Я теж не подумав про це спершу і, не передбачаючи наслідків, спочивав під захистом нашого ідеального щастя, мов у тіні отруйної манцинелли7”.

“Аби тільки вона не подумала, що я зрікаюся її із скнарості... А втім, байдуже! Так чи сяк, пора кінчати!”

“Світ жорстокий, Еммо. Куди б ми не поїхали, він усюди став би переслідувати нас. Вам довелось би зносити нескромні розпити, наклепи, зневагу, а може, навіть образи. Образи - вам!.. О! Адже я хотів би, щоб ви сиділи на троні! Адже я ношу з собою думку про вас, як талісман. Я іду. Куди? Я й сам не знаю, мій розум шаліє... Прощайте! Не згадуйте мене лихом! Не забувайте нещасливця, який утратив вас. Навчіть вашу дитину поминати моє ім’я в молитвах”.

Полум’я двох свічок тремтіло. Родольф устав, зачинив вікно і сів знову за стіл.

“Здається, все сказано. Ага! Треба ще одне додати, а то, чого доброго, знов буде чіплятись”.

“Коли ви прочитаєте ці сумні рядки, я буду далеко. Я наважився тікати якнайшвидше, щоб не піддатися спокусі знову бачити вас. Треба переборювати слабість! Я ще вернуся, і, можливо, колись ми з вами будемо спокійнісінько згадувати наше минуле кохання. Прощайте!”

І він написав іще одно останнє прощання - цим разом уже не “прощайте”, а двома словами - “прощай ти!” Йому здалось, що це в нього вийшло дуже “стильно”.

- А як же тепер підписатись? - завагався він. - “Відданий вам...” Не те... Може, “Ваш друг”? Воно. Так і напишемо:

“Ваш друг”

Він перечитав листа, і лишився задоволений.

“Бідолашна! - думав він розчулено. - Вона вважатиме мене за бездушний камінь... Треба б тут капнути на папір слізку-другу, та що вдієш - я не вмію плакати”.

І, наливши в склянку води, Родольф умочив пальця і струснув із нього на листа буйну краплю, від якої чорнило взялося блідою плямою; потім став шукати, чим би запечатати листа, й натрапив на печатку з девізом “Amor nel cor8”.

“Не зовсім пасує до обставин... Ну, та нічого?”

Потім він викурив три люльки і пішов спати. Назавтра, вставши з ліжка коло другої години (таки добряче заспав!), Родольф велів нарвати кошик абрикосів. Під спід, у виноградному листі, він поклав своє послання і тут же наказав наймитові Жірару передати все це обережно пані Боварі. Він часто вдавався до такого способу листування, посилаючи фрукти або дичину, як до пори року.

- Якщо вона спитає про мене, - навчав він, - скажеш, що я виїхав. Кошика неодмінно віддай їй самій, у власні руки... Ну, пішов, та гляди ж мені!..

Жірар одягнув нову блузу, обв’язав кошика хусткою і, важко ступаючи своїми грубими, підкованими черевиками, попрямував спроквола до Йонвіля.

Коли він прийшов, пані Боварі разом з Фелісіте перебирала на кухонному столі білизну.

- Ось, - сказав наймит. - Це вам від пана.

Якесь недобре передчуття охопило Емму. Шукаючи дрібняків у кишені, вона розгублено дивилась на селянина, а той і собі поглядав на неї остовпіло, не розуміючи, як можна схвилюватись від такого гостинця. Нарешті він пішов. Але в кухні лишалась Фелісіте. Емма не могла більше витримати. Вона побігла в залу, нібито віднести абрикоси, перекинула кошика, розрила листя, знайшла листа, розпечатала й побігла з ним до своєї кімнати така перелякана, ніби за її спиною палала жахлива пожежа.

Але в кімнаті вона побачила Шарля; він говорив щось до неї, вона нічого не чула й пішла далі по сходах, задихана, розгублена і наче п’яна, не випускаючи з рук цього страшного аркуша паперу, що ляскав у її пальцях, як шматок бляхи. На третьому поверсі вона спинилась перед зачиненими дверима до горища.

Вона хотіла заспокоїтись. Згадала про лист. Треба дочитати його - і страшно. Та й де? Адже її можуть побачити.

“Ні! - зважилась вона нарешті. - Тут буде добре”.

Тоді штовхнула двері й увійшла.

Розпечений шиферний дах пашів важкою спекою; задуха давила за горло й стискала скроні. Емма насилу добралась до замкненої мансарди, відсунула засув, і сліпуче світло хлюпнуло їй назустріч.

Перед нею, за покрівлями будинків, аж до самого обрію тяглися поля. Внизу лежала безлюдна міська площа; виблискував кременистий брук, непорушно завмерли на дахах флюгери; з рогу вулиці, з нижнього поверху, чути було якесь верескливе чергикання. То Біне працював на своєму токарному верстаті.

Емма притулилась до стінки в амбразурі мансарди й стала перечитувати листа з лихим усміхом. Але чим напруженіше вона вдумувалась у нього, тим дужче мішалось їй усе в голові. Вона бачила Родольфа, чула його, обіймала його; серце калатало в неї в грудях, наче таран, усе частіше, все більш переривчасто. Погляд її нестямно блукав, їй хотілося, щоб уся земля запалася. Треба кінчати з усім цим... Що її стримує? Адже вона вільна!

І вона подалася вперед, вона вже поглянула на брук, повторюючи про себе:

“Ну ж бо! Ну!”

Блискучий промінь світла, що підіймався знизу прямо на неї, ніби тягнув у безодню всю вагу її тіла. Їй здавалось, що площа коливається і йде вгору по стінах, а підлогу перехилило в один бік, як корабель під час хитавиці. Емма стояла на самому краєчку, майже перевісившись униз, а навколо хвилював неосяжний простір, її немов заливала вже небесна синява, в бездумній голові ходив напругий вітер, - треба лише подолати останній підсвідомий опір... А токарний верстат чергикав без угаву, ніби кликав її сердитим голосом.

- Жінко! Жінко! - гукав Шарль.

Вона спинилась.

- Де ти там? Ходи сюди.

На думку, що вона ледве уникла смерті, Емма трохи не зомліла від жаху. Вона заплющила очі й здригнулась: хтось торкнув її за рукав. Це була Фелісіте.

- Пані, суп на столі. Пан чекає на вас.

І довелося зійти вниз! Довелося сісти до столу!

Емма спробувала їсти, але їжа не йшла на душу. Тоді розгорнула серветку, ніби хотіла подивитись, як вона заштопана, - і справді почала була рахувати нитки. І раптом згадала про лист. Невже вона його загубила? Де його шукати? Але її знемогла така душевна втома, що вона не спромоглася навіть знайти якусь приключку, щоб устати з-за столу. Потім на неї напав страх: вона боялась Шарля; він, певно, все вже знає! І справді, він якось чудно промовив:

- Значить, ми вже не скоро побачимо пана Родольфа.

- Хто тобі сказав? - аж кинулась Емма.

- Хто мені сказав? - відповів Шарль, трохи здивований її різким тоном. - Жірар. Я зустрів його оце біля “Французької кав’ярні”. Пан Родольф уже поїхав або зараз має виїжджати.

Емма хлипнула.

- А що ж тут дивного? Він завжди отак час від часу виїжджає кудись погуляти. А чом би й ні? Сказано, чоловік при грошах, та ще й не жонатий... Взагалі він уміє добре бавитись, наш друг. Гульвіса! Пан Ланглуа розповідав мені...

Але тут увійшла служниця, і він замовкнув з пристойності.

Фелісіте зібрала в кошик порозкидані на етажерці абрикоси. Шарль, не помічаючи, як спаленіла Емма, велів подати їх, узяв тут же одного й надкусив.

- О, знаменито! - сказав він. - Ось на, покуштуй!

І простягнув їй кошика; вона тихенько відштовхнула його руку.

- Ні, ти тільки понюхай! Оце аромат! - не вгавав він, знову підсовуючи кошика до Емми.

- Мені душно! - вигукнула Емма, зірвавшись з місця. Але зусиллям волі вона поборола спазми в горлі й промовила: - Уже пройшло, нічого... Це все нерви! Сідай, їж.

Вона боялась, що її почнуть розпитувати, ходитимуть за нею, і вона так і не зможе лишитись на самоті.

Шарль послухався і взявся знову до абрикосів; кісточки він випльовував собі в руку, а потім складав на тарілці.

Раптом по площі промайнуло швидкою риссю синє тильбюрі. Емма скрикнула і впала навзнак, як мертва.

Справа в тому, що після довгих міркувань Родольф вирішив поїхати до Руана. Але з маєтку Ла Юшетт до Бюші можна було добратись тільки Йонвільським шляхом, що він і змушений був зробити. Емма впізнала його в світлі ліхтарів, що блискавкою розпанахали темряву. [...]

Емма через нервовий зрив захворіла. Аптекар Оме і Шарль ледве привели її до тями.

Протягом сорока трьох днів тривала її криза і тільки на початку жовтня вона оговталася. [...]

XIV

За час, поки Емма нездужала, Шарль закинув свою практику, опікувався дружиною і не особливо стежив за господарчими витратами. Слуги цим скористалися, економії не було ні в чому, видатки на господарство сильно зростали. Окрім того, крамар Лере дуже швидко зметикував, що можна скористатися нагодою і приписати борг на свою користь. Він приносив непотрібні речі і змушував Шарля їх купувати, переконуючи, що те Емма замовила. Ліки в Оме також брали в борг.

У родині Шарля стає відчутною матеріальна скрута, звідусіль надходять рахунки, і Шарль не встигає їх оплачувати. Тому він весь час бере позики в Лере під досить великий відсоток, сподіваючись розрахуватися потім. [...]

А втім, йому [Лере - ред.] взагалі в усьому щастило. Він дістав підряд на постачання сидру для нефшательської лікарні; пан Гійомен обіцяв йому акції грюменільських торфорозробок; крім того, він мріяв завести нове диліжансове сполучення між Аргеєм і Руаном: воно, безперечно, дуже скоро витіснить оту таратайку з “Золотого лева”. Його диліжанси їздитимуть швидше, братимуть більше вантажу й коштуватимуть дешевше; таким чином, уся йонвільська торгівля потрапить йому в руки.

Шарль часто замислювався над тим, звідки дістати на той рік стільки грошей. Він розкидав думками туди й сюди: може, звернутися до батька, може, продати щось? Але батько його й слухати не захоче, а продавати, власне, і не було чого. Ці труднощі розросталися в його уяві до неймовірних розмірів, і він будь-що намагався прогнати з голови всякі думки про такі прикрі речі. Він докоряв собі, що за грошовими справами забуває Емму, ніби всі його помисли мусили нероздільно належати цій жінці і подумати хоч на часинку про якусь іншу річ - значило вкрасти щось у неї. [...]

Емма потроху одужувала, в родині настав лад.

Тоді вона вся віддалась надмірній доброчинності. Вона шила одіж для убогих, посилала дрова породіллям, а одного разу Шарль, прийшовши на обід, застав на кухні за юшкою якихось трьох волоцюг. Вона знову забрала додому дочку, - під час її хвороби Шарль віддав був дитину до мамки. Вона вирішила сама навчити її читати, і хоч як вередувала Берта, мати не гнівалась. Навмисна покора, безумовне всепрощення. Про що б Емма не говорила, вона вдавалась до молитовних виразів. У дівчинки вона питала:

- Ну як, перестав уже животик, моє янголятко?

Пані Боварі-старша тепер уже не знала, до чого й прискіпатись, - от хіба що не похваляла тієї манії возитися з кофтами для сиріток, коли в домі і своя білизна не латана. Але бабуся так уже намучилась від родинних сварок, що тепер відпочивала душею в цій спокійній господі. Щоб не бачити блюзнірських вчинків чоловіка, який на страсну п’ятницю міг на зло уминати перед нею ковбасу, вона навіть прожила тут до кінця Великодніх свят. [...]

XV

Аптекар Оме радить пану Шарлю Боварі розважити дружину в театрі міста Руан. Шарль та Емма відвідують театр і випадково зустрічають Леона. Ця зустріч стає початком відновлення давнього забутого тихого кохання в Йонвілі три роки тому між Еммою та Леоном й остаточно виводить Емму зі стану побожної меланхолії та смиренності долі.

[...] - Ій-богу, я вже думав, що не вилізу звідти. Там такого народу! - І додав: - А вгадай, кого я зустрів нагорі!.. Пана Леона.

- Леона?

- Його! Він прийде зараз засвідчити тобі своє шанування.

На цьому слові у ложу ввійшов колишній йонвільський клерк.

Він простягнув руку з невимушеністю світської людини,

і пані Боварі машинально взяла її, немовби піддавшися впливові чужої, сильнішої волі. До цієї руки вона не торкалась від того весняного вечора, коли вони прощались, стоячи край вікна, під лопотіння дощу по зеленому листі... [...]

Шарль, Емма та Леон, не дочекавшись закінчення вистави, йдуть до кав’ярні. Леон розказує про себе, що він вже вивчився і тепер приїхав на два роки до Руана працювати у великій конторі. Леон вмовляє лишитися Емму в Руані, щоб наступного дня додивитися виставу, але Шарлю необхідно повертатися додому в справах, тому Емма лишається сама.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

I

За три роки, поки вони не бачилися, Леон дуже змінився, змужнів, набрався досвіду спілкування з жінками також. Це був уже зовсім не той юнак, якого знала пані Боварі. [...]

Коли він зустрів Емму після трилітньої розлуки, в ньому знову заговорила жага. “Треба, - думав він, - наважитись, нарешті, оволодіти нею”. Несміливості своєї він позбувся потроху в компанії гульвіс і тепер повернувся в провінцію з глибокою зневагою до всіх тих, хто не топтав лакованими черевиками асфальту столичних бульварів. Перед якоюсь парижанкою в мереживах, у салоні якогось прославленого доктора, що має ордени і власний екіпаж, бідний клерк, безперечно, тремтів би, як хлоп’я: але тут, у Руані, перед дружиною цього нікчемного лікарчука він почував себе невимушено й не сумнівався, що справить на неї невідпорне враження. Самовпевненість залежить від того середовища, в якому обертається людина: в бельетажі розмовляють інакше, ніж на мансарді, і багата жінка для охорони своєї чесноти, здається, носить у корсеті всі свої банкові білети, ніби захисний панцир.

Попрощавшися ввечері з подружжям Боварі, Леон пішов за ними назирці; побачивши, що вони спинились у “Червоному хресті”, він повернув додому і цілу ніч обмірковував свій план.

І ось другого дня, близько п’ятої години, він пішов на кухню готелю. В горлі йому щось давило, щоки зблідли, він був повен рішучості - рішучості боягузів, що не спиняються ні перед чим.

- Пан уже поїхав, - сказав йому служник.

Це здалось йому добрим знаком. Він піднявся нагору.

Емма нітрохи не збентежилась, коли він увійшов: навпаки, вона почала просити пробачення, що не сказала йому тоді, де вони спинились.

- А я сам угадав, - зауважив Леон.

- Як це так?

Він став запевняти, що потрапив до неї навмання, по інстинкту. Емма посміхнулась, і Леон, спростовуючи свою недоладну вигадку, сказав, ніби цілий ранок шукав її по всіх готелях.

- То ви все-таки вирішили залишитись? - спитав він.

- Так, - відповіла Емма, - і даремно. Не треба призвичаюватись до недоступних розваг, коли маєш стільки обов’язків...

- О, уявляю собі!..

- Е, ні, вам цього не зрозуміти, ви ж не жінка...

Але і в чоловіків бувають свої гризоти і турботи, - і розмова почалася різними філософськими міркуваннями.

Емма широко розводилась про марність земних почуттів і про вічну самоту, на яку приречене людське серце.

Щоб показати свою чутливість, а може, й підладжуючись мимоволі під її меланхолійний настрій, юнак заявив, що страшенно нудився весь час, відколи став учитись. Всі оті судові справи діють йому на нерви, його тягне до якихось інших занять, а мати просто спокою не дає своїми листами. Обоє почали потроху все точніше визначати причини своїх страждань, і що більше говорили, то дужче запалювались дедалі більшою взаємодовірою. Часом вони замовкали, ніби не наважуючись висловити думку до кінця, і тоді вдавались до багатозначних натяків. Емма не призналась йому, що кохала іншого, а Леон не сказав, що забув її.

[...] Емма і Леон досить довго спілкуються, пригадуючи минулі часи. Наступного дня вони зустрічаються, і їхній роман набуває бурхливого розвитку. Емма спізнюється на диліжанс до Йонвіля.

II-III

[...] Повернувшись додому, Емма дізнається що помер свекор, Шарль у жалобі, вона його підтримує. Виникає потреба поїхати до Руана, оскільки Шарль отримав від батька спадщину і треба залагодити юридичні питання. Емма зголошується взяти все на себе, тим більше, що у цьому їй може допомогти Леон. Шарль радо погоджується. Про спадщину швидко дізнається крамар Лере, якому родина Боварі багато заборгувала, і він приходить нагадати про себе. Леон і Емма зустрічаються в Руані, живуть три дні в готелі й романтично проводять час, влаштовують собі своєрідний “медовий місяць”, домовляються про листування. Емма виявляє неабияку пересторогу і обізнаність, чим дивує Леона. Також вона просить його виготовити подвійну довіреність, юридичний документ, який дозволив би Еммі одноосібно і без відома та дозволу Шарля розпоряджатися отриманим від свекра у спадщину майном.

IV-VI

Емма і Леон переживають ейфорію закоханості, вони призначають таємні побачення в Руані, прикриваючись необхідністю Емми брати уроки, вигадують інші справи. Водночас, отримавши доступ до коштів чоловіка через загальну довіреність, Емма все частіше звертається за векселями до Лере, а той вдало користується нагодою заробити. Тому він приносить предмети розкошів для продажу Еммі, які вочевидь їй не потрібні, але від яких вона не може відмовитися. Також вона починає дарувати Леонові різні подарунки, захоплюється всілякими коштовними дрібницями, поступово обростаючи боргами.

Такі стосунки вплинули і на поведінку самого Леона, він змінився не в кращий бік, став практично залежним від настрою Емми та її забаганок. [...]

Незабаром Леон став дивитись на своїх колег зверху вниз, почав уникати їхнього товариства і остаточно занедбав свої юридичні справи.

Він чекав листів від Емми, читав і перечитував їх, писав їй відповіді. Усією силою жаги і уяви він викликав її образ у своїй пам’яті. Бажання зустрічі з нею не тільки не зменшилося від розлуки, а стало необорним, і ось одної суботи він уранці втік із контори.

Побачивши з вершини горба долину і дзвіницю з жерстяним флюгером, що крутився на вітрі, він відчув ту втіху, змішану з гоноровитою пихою і егоїстичним самовдоволенням, якої зазнає, мабуть, мільйонер, навідавшись у рідне село. [...]

Емма так захопилася стосунками з Леоном, що якось навіть не повернулася додому з Руана. Шарль поїхав до Руана шукати її, вже майже знайшов домівку вчительки музики, у якої нібито брала уроки Емма, аж ось вона з’явилася на тій вулиці в останній момент. Вона примудрилася навіть цей випадок повернути проти Шарля, дорікнувши йому тим, що він їй недовіряє. Відтоді вона отримала практично всеохопну свободу і відвідувала Руан, коли їй заманеться.

Тим часом Лере почав досить настійливо вимагати повернення боргів за векселями і погрожував звернутися до суду. В домі Емми панував матеріальний занепад і недбалість. Аби трохи відтермінувати виплату по векселях, вона прочинає продавати свої речі, торгуватися під час дрібних покупок, але разом із тим - витрачати шалені кошти на оплату розваг з Леоном і подарунки йому. Тим часом їхні взаємини вже набували ознак пересичення одне одним, втоми і занепаду. Леонові починали набридати часті зустрічі, до того ж його матір отримала анонімного листа про зв’язок сина із заміжньою жінкою. Тому на прохання матері його наставник метр Дюбокаж настійливо просив Леона припинити ці стосунки, і Леон пообіцяв. Емма була в розпачі, а ще вона усвідомила масштаб катастрофи через боргові зобов’язання. Зрештою, все стало відомо Шарлю, їхнє майно описали за судовим приписом і наклали арешт.

VII

Другого дня, коли судовий пристав метр Аран прийшов з двома понятими описувати майно, Емма виявила стоїчну твердість духу.

Вони почали з кабінету Шарля; щоправда, френологічної голови не описали, оскільки вона відноситься до знарядь професійної діяльності; зате взяли на облік у кухні всі тарілки, каструлі, стільці, свічники, а в спальні - усякий дріб’язок, що був на етажерці. Переглянули Еммині сукні, білизну, туалетну кімнату; все її існування, аж до найінтимніших потайних куточків, було вивернене цими незваними гостями і лежало перед ними, як анатомований труп.

Метр Аран, в застебнутому на всі ґудзики тонкому чорному сюртуку, у білій краватці і панталонах із туго натягненими штрипками, час від часу повторював:

- З вашого дозволу, пані. З вашого дозволу...

Часто він захоплено скрикував:

- Чудово!.. Знаменито!..

І знову заходжувався писати, стромляючи перо в роговий каламар, який він тримав у лівій руці.

Скінчивши з кімнатами, вони подались на горище.

Там у Емми стояло бюрко, де вона ховала листи від Родольфа. Довелось його відімкнути.

- А! Листування, - ледь помітно усміхнувся метр Аран. - Але дозвольте, будь ласка, я мушу пересвідчитись, що там немає нічого іншого.

І він став злегка нахиляти конверти, ніби хотів витрусити з них гроші. Емма вкрай обурилася, дивлячись, як ця дебела рука з червоними слимакуватими пальцями перебирає сторінки, над якими колись трепетало її серце.

Нарешті вони пішли. Повернулася Фелісіте: Емма посилала її на вулицю, щоб якось затримати чоловіка; сторожа, приставленого до майна, вони сховали на горищі, взявши з нього слово, що він сидітиме там тихо.

Увечері Еммі здалося, що Шарль чимось дуже стурбований. Вона стежила за ним неспокійними очима і в кожній зморшці його обличчя вбачала німе обвинувачення. Та ось погляд її звертався до заставленого китайським екраном каміна, до широких портьєр, до вигідних крісел, до всіх цих предметів, що скрашували їй гіркоту життя, - тоді на неї находило каяття чи, скоріше, жаль і досада, що не гасили пристрасті, а тільки розпалювали її. Шарль неквапливо помішував вугілля, поставивши ноги на камінні грати.

На горищі щось зашаруділо, - напевне, сторожеві не сиділо- ся у незручній схованці.

- Чи там хто ходить? - запитав Шарль.

- Та ні, - відповіла Емма, - то, мабуть, вітер стукнув рамою, вікно там не зачинене.

Другого дня (була саме неділя) вона поїхала в Руан і оббігала там усіх банкірів, про яких тільки чула, але майже нікого не застала: хто був на дачі, хто ще кудись поїхав. Але вона вперто продовжувала пошуки і, кого тільки змогла захопити, у всіх просила грошей, запевняючи, що вони їй конче потрібні, що вона скоро віддасть. Дехто сміявся їй просто в лице; всі відмовили.

О другій годині вона побігла до Леона і постукала в двері. Ніхто не відчиняв. Нарешті вийшов сам клерк.

- Чого це ти?

- Я, може, заважаю?

- Ні, але...

І він признався, що хазяїнові не подобається, коли до квартирантів ходять “жінки”.

- Маю тобі щось казати, - промовила Емма.

Він узявся за ключ. Вона спинила його:

- О ні, не тут - у нас.

І вони пішли в готель “Булонь”.

Увійшовши в кімнату, Емма випила велику склянку води. Вона була дуже бліда.

- Леоне, - сказала вона, - ти мусиш зробити мені послугу.

Міцно й поривчасто стискаючи йому руки, проговорила:

- Мені потрібно вісім тисяч франків.

- Ти збожеволіла!

- Ні ще!

І вона розповіла йому про опис майна, про своє розпачливе становище: Шарль нічого не знає, свекруха її ненавидить, батько не може нічим зарадити; але він, Леон, повинен ужити всіх заходів, щоб дістати негайно потрібну суму...

- Та як же я...

- Отакий ти боягуз! - вихопилось у неї.

Тоді він сказав якось по-дурному:

- Ти перебільшуєш небезпеку. Можливо, з твого старого досить буде поки що якоїсь тисячі екю.

Тим більше підстав спробувати десь роздобути грошей; невже ж не можна знайти три тисячі франків? Коли на те пішло, він може навіть позичити в когось від її імені.

- Іди ж, шукай! Так треба!.. Біжи! Постарайся!.. Я так тебе любитиму!

Він пішов, але за годину вернувся і похмуро сказав:

- Я був у трьох місцях... Нічого не виходить.

Нерухомо, мовчки сиділи вони одне проти одного обабіч каміна. Емма знизувала плечима. Потім тупнула ногою й процідила крізь зуби:

- Бувши тобою, я знала б, де знайти!

- Де?

- В конторі!

І вона подивилась на нього.

Пекельна сміливість блищала в її палючих очах; повіки мружилися хтиво й визивно. Леон відчув, що воля в ньому слабне під німою настійливістю цієї жінки, що штовхає його на злочин. Йому раптом стало страшно, і, щоб перервати розмову на цю тему, він ляснув себе по лобі й скрикнув:

- Ага! Сьогодні вночі повертається Морель! Сподіваюся, він мені не відмовить. (Морель, син багатого комерсанта, був його товариш.) Завтра я принесу тобі гроші.

Але Емма не зраділа цій новій надії так, як він цього чекав. Невже вона підозрювала обман? Він почервонів і заговорив знову:

- Але якщо до третьої не прийду, кохана, ти мене більше не жди. Ну, пробач, мені час іти. Бувай здорова!

Він потиснув їй руку, але пальці її лишились нерухомі. У неї вже не було сили ні на яке почуття.

Пробила четверта година, і, скоряючись виробленій звичці, вона, ніби автомат, підвелася з місця, щоб їхати назад до Йонвіля.

Погода була чудова. Стояв один із тих ясних і свіжих березневих днів, коли сонце виблискує в сліпучо-білому небі. Вбрані по-святковому руанці гуляли по вулицях - веселі, задоволені. Емма дійшла до соборної площі. Люди виходили з вечірні; юрба пливла із трьох порталів, як річка з-під трьох прогонів моста, а посередині нездвижною скелею стояв воротар.

Тоді їй згадався той день, коли, схвильована тривогами й надіями, вона входила у глиб цього величного храму, а любов її була ще глибша, ще величніша. Збентежена, розгублена, майже непритомна, ішла вона все далі, і під вуаллю в неї бігли сльози.

- Побережись! - почувся раптом голос із розчинених воріт.

Вона спинилась і пропустила тильбюрі: вороний кінь так

і басував у його голоблях9; правив якийсь джентльмен у соболиній шубі. Хто б то такий? Щось наче їй по знаку... Екіпаж рвонув уперед і зник з очей.

А, та це ж віконт! Емма обернулась: на вулиці не було нікого. А вона була така пригнічена, така нещасна, що притулилася до стіни, щоб не впасти. [...]

Втративши надію відшукати кошти, Емма в розпачі повертається додому, іде до аптеки Оме і просить у його племінника Жюстена ключ від фарматеки10, бо знає, що там мав бути миш’як, а їй нібито треба потравити пацюків. Увійшовши до приміщення, вона взяла із синьої баночки жменю білого порошку і швидко почала його їсти.... Незабаром Еммі стає зле, вона страждає від отрути, Шарль намагається порятувати її, викликає на допомогу лікаря Каніве, але вже надто пізно...

Незабаром вона почала страшенно кричати. Вона проклинала отруту, нарікала, благала, щоб швидше настав кінець, відштовхувала закляклими руками все, що підносив їй ще більш за неї змучений Шарль. Він стояв, притиснувши хустину до рота, і хрипів, плакав, задихався; все його тіло, від голови до ніг, здригалось від ридань. Фелісіте метушилась по кімнаті; Оме, не рухаючись з місця, глибоко зітхав, а пан Каніве, хоч і силкувався зберегти свій апломб, починав відчувати внутрішнє збентеження.

- Чорт!.. Як же це так?.. Адже шлунок очищено, а коли усувається причина...

- Мусить зникнути й наслідок, - докінчив Оме, - це ж очевидно.

- Та рятуйте ж її! - вигукував Боварі.

І Каніве, не слухаючи аптекаря, який намагався обґрунтувати гіпотезу: “Може, це рятівний пароксизм”, збирався дати їй теріаку11, коли у дворі почулося ляскання батога; усі шибки затремтіли, а з-за рогу критого ринку щодуху вимчала тройка заляпаних грязюкою коней. То приїхав у поштовому берлині доктор Ларів’єр.

Якби в кімнату раптом завітав сам Бог, його поява не зробила б більшого ефекту. Боварі підвів руки догори, Каніве прикусив язика, а Оме зняв свою шапочку ще задовго до того, як докторувійшов до господи.

[...] Шарль, сподіваючись врятувати Емму, викликає відомого лікаря Ларів’єра, але вже всім зрозуміло, що її смерть - питання часу. Лікарі виявляються безпорадними, пан Оме користується моментом і запрошує їх на сніданок до себе. Шарль лишається біля Емми. До неї запрошено священика для соборування. Всім вже зрозуміло, що Емма помирає.

[...] Тим часом вона не була вже така бліда, як перше, і на обличчі її лежав вираз просвітлого спокою, ніби таїнство зцілило її.

Священик не забарився звернути на це увагу; він навіть сказав Шарлю, що інколи Господь продовжує життя людині, якщо це потрібно для спасіння її душі. І Шарль згадав, як вона раз уже лежала було при смерті і причащалась.

“Може, ще не все втрачено”, - подумав він.

Справді, Емма обвела очима все навкруг, поволі, ніби прокинувшись від сну; потім виразним голосом попросила дати їй дзеркало і, нахилившись, довго видивлялась у нього, поки з очей її не викотились дві буйні сльози. Тоді вона закинула голову, зітхнула і знову впала на подушки.

Груди її задихали швидко й переривчасто. Язик увесь висунувся з рота; очі викотились і потьмяніли, мов кулі гаснучих ламп; можна було б подумати, що вона вже мертва, якби боки не ходили в неї ходором від бурхливого дихання - немовби душа поривалася вискочити з тіла. Фелісіте упала навколішки перед розп’яттям; аптекар і той трохи підігнув коліна; пан Каніве виглядав у вікно на площу. [...]

Знадвору чути спів сліпого, який виглядає як погане пророцтво. Емма помирає в страшних муках від отрути.

Конвульсія знову кинула Емму на подушки. Всі підійшли ближче, її не стало.

IX

Коли хтось помре, нас охоплює якесь запаморочення, - настільки важко збагнути цей прихід небуття, примусити себе повірити в нього. Помітивши нерухомість Емми, Шарль кинувся до неї з криком:

- Прощай, прощай!

Оме й Каніве силоміць витягли його з кімнати.

- Заспокойтесь!

- Пустіть, - пручався Шарль, - я буду розсудливим, я нічого поганого не зроблю. Але пустіть мене! Я хочу її бачити! Вона ж моя жінка!

Він плакав.

- Плачте, - радив йому аптекар, - не противтеся природі, вам полегшає.

Шарль був слабий, як дитина; він дався відвести вниз, до їдальні, і незабаром пан Оме повернувся додому.

[...] Приїздить мати Шарля, повідомляють про смерть Емми її батька пана Руо.

X

Руо одержав аптекаревого листа лише через півтора дня після нещастя; шануючи батьківську чутливість, пан Оме склав листа таким чином, що неможливо було зрозуміти, що, власне, сталося.

Спочатку старий упав, ніби вражений громом. Потім він вирішив, що вона ще жива. А може, й померла... Тоді він нап’яв на себе блузу, схопив шапку, причепив до черевика острогу і поскакав чимдуж до Йонвіля; всю дорогу він важко дихав, терзаючись тривогою і страхом. Один раз йому навіть довелося злізти з коня. Він нічого не бачив навкруги, йому причувалися якісь голоси, він боявся, що збожеволіє. [...]

Відбувається похорон Емми.

Повернувшись додому, Шарль роздягнувся, а старий Руо знову перебрався в свою синю блузу. Вона була новісінька, але по дорозі старий багато разів витирав очі рукавами; вони полиняли й засинили йому обличчя, а на припорошеній матерії знати було патьоки від сліз.

З ними була пані Боварі-мати. Всі троє мовчали. Нарешті старий зітхнув:

- Пам’ятаєш, синку, як я приїхав до тебе в Тост, коли в тебе померла перша жінка. Я тоді потішав тебе, де й слова ті брались, а ось тепер... - Важке зітхання високо підняло його груди. Він казав далі: - А тепер, бачиш, все увірвалось... Поховав я жінку... Поховав і сина... Поховав і дочку сьогодні!

Він хотів зараз же повернутись у Берто - тут йому спання не буде. Він навіть відмовився подивитись на внучку.

- Ні, ні, тільки важче на душі стане... А ти вже її міцно поцілуй! Прощавай! Хороший ти чоловік! А ще, - додав він, ляснувши себе по нозі, - про це я ніколи не забуду. Не бійся, гиндичку посилатиму справно!

Але, виїхавши на узвишшя, він обернувся, як колись по дорозі в Сен-Віктор, розстаючися з дочкою. Вікна будинків палали від скісного проміння сонця, що червоно сідало за лугом. Старий приклав руку дашком і побачив на обрії садову огорожу, за якою тут і там між білим камінням чорними букетами вимальовувались дерева. Потім потрюхикав помаленьку: конячка в нього шкандибала.

А Шарль із матір’ю, незважаючи на втому, сиділи й гомоніли до пізнього вечора. Вони говорили про минуле й майбутнє. Тепер вона переїде в Йонвіль, вестиме господарство, і вони ніколи не розлучаться. Мати була запобіглива й ласкава; вона раділа в душі, що до неї знов, після довгорічної перерви, повертається синова любов. Пробила північ. Містечко було тихе, як завжди, а Шарль не міг заснути і все думав про Емму.

Родольф, який знічев’я цілий день блукав у лісі, спокійно спав у своєму замку; спав у себе в Руані й Леон.

Але, крім Шарля, ще хтось не спав цієї ночі.

Над могилою, під ялинами, стояв навколішки хлопець і плакав; груди йому розривались від ридань, він задихався в пітьмі під тягарем безмірного жалю, ніжного, як місяць, і незглибимого, як ніч. Раптом скрипнула хвіртка. То був Лестібудуа; він прийшов забрати покинуту вранці лопату. Хлопець швидко переліз через мур, та Лестібудуа впізнав Жюстена; тепер він знав, хто краде в нього картоплю.

XI

[...] Берта, донька Емми і Шарля, яка на час похорону перебувала в родині годувальниці, повернулася додому. Вона стає єдиною втіхою Шарля.

Бідолашному вдівцеві жаль було дивитись на дитину - вона була погано вдягнена, черевички без шнурків, у блузці порвані аж до пояса пройми, - служниця зовсім не дбала про неї. Але дівчинка була така тиха, така лагідна, її голівонька так граціозно схилялася, ронячи на рожеві щічки біляві пасма пухнастого волосся, що він відчував безмірну насолоду, втіху, змішану з гіркотою - так терпке вино відгонить смолою. Він лагодив їй іграшки, вирізував паяців із картону, зашивав розпорені животи її ляльок. І раптом погляд його падав ненароком на несесер, на стрічку, що валялася долі, на шпильку, що застряла в щілині стола, і він поринав у мрії і ставав таким смутним, що й дівчинка починала журитись.

Тепер до них ніхто не заходив. Жюстен утік у Руан і найнявся там до бакалійника, а аптекареві діти бували у Берти дедалі рідше. Пан Оме враховував різницю в їх суспільному становищі і зовсім не був зацікавлений у підтриманні колишніх дружніх стосунків. [...]

Дивна річ! Боварі не переставав думати про Емму, а проте забував її. Він впадав у розпач, відчуваючи, що образ її ніби тікав кудись, хоч як він силкувався чіплятися за нього пам’яттю. Але й досі вона снилася йому щоночі. І завжди однаково: він підходив до неї, але, як тільки хотів обійняти, вона розсипалася прахом у нього в руках.

Якось він цілий тиждень поспіль ходив по вечорах до церкви. Отець Бурнізьєн навіть заглянув до нього кілька разів, але потім перестав заходити.

Хоч як ощадно намагався жити Боварі, йому все не вдавалось розрахуватись із старими боргами. Лере відмовився переписати жоден вексель. Знову нависла загроза опису майна. Тоді він вдався до матері. Вона дозволила йому заставити її майно, але при цьому написала чимало прикрих слів про Емму; в нагороду за свою самопожертву вона просила в нього шаль, яку не встигла вкрасти Фелісіте. Шарль відмовив. Вони посварились.

Перший крок до примирення зробила мати: вона запропонувала взяти до себе дівчинку - їй веселіше буде з дитиною. Шарль погодився. Але в хвилину розлуки йому стало шкода відпускати дочку. Тоді настав цілковитий, остаточний розрив.

[...] Чи то з пошани до небіжчиці, чи то з особливої чутливості, яка не дозволяла йому квапитись у розшуках, Шарль досі не відмикав потайної шухляди палісандрового бюрка, за яким Емма звичайно писала. Та ось одного дня він, нарешті, сів перед ним, повернув ключа і натиснув пружину. Там лежали всі Леонові листи. Тепер не могло бути ніяких сумнівів! Він жадібно перечитав їх усі — з першого до останнього, обнишпорив усі закапелки, всі шафи й комоди, всі ящики, обстукав усі стіни; він хлипав, вив, лютував, був мов несамовитий. Нарешті він знайшов якусь коробку і проломив її каблуком, - йому відразу впав у око портрет Родольфа, що лежав між цілої купи любовних листів.

Сусіди здивувались його пригніченому стану. Він більше не виходив з дому, нікого не приймав, відмовлявся навіть іти до хворих. Тоді всі вирішили, що він замикається і п’є.

Коли ж, бувало, хтось цікавий зазирав через огорожу в садок, він бачив там здичавілого, неохайного, зарослого чоловіка, що ходив по доріжках і голосно плакав.

Влітку, надвечір, він брав із собою дівчинку і йшов із нею на кладовище. Вертались вони уночі, коли на площі було зовсім темно - світилося тільки віконце в Біне.

Але насолода, що її давала йому скорбота, була неповна: йому ні з ким було поділитись нею, і часом він заходив до тітки Лефрансуа поговорити про неї. Проте трактирниця слухала його неуважно, у неї були свої клопоти: Лере відкрив таки заїзд “Улюбленці комерції”, а Івер, який мав славу ретельного виконавця різних доручень, вимагав надбавки до платні і загрожував, що перейде до “конкурента”.

Одного дня Боварі подався на базар в Аргей продати коня, - останній засіб існування, - і зустрівся з Родольфом.

Побачивши один одного, обидва зблідли. Родольф, який після Емминої смерті обмежився тим, що прислав візитну картку, спочатку промимрив якісь пробачення, але потім осмілів і навіть набрався нахабства й запросив Шарля до шинку випити пляшку пива (було дуже жарко, надворі стояв серпень).

Родольф сидів проти Шарля, спершись ліктями на стіл, щось говорив і жував сигару, а Боварі, поринувши в задуму, дивився на це обличчя, яке подобалося їй. Йому здавалось, що він бачить у цій людині щось Еммине. То було якесь дивне відчуття; він хотів би бути цією людиною.

Родольф говорив про врожай, про худобу, про угноєння, запихаючи банальними фразами всі щілинки, крізь які міг би промкнутися бодай найменший натяк на минуле, але Шарль не слухав його. Родольф помітив це і став слідкувати по виразу обличчя за спогадами, які роїлися в голові Шарля. Лице в лікаря щодалі червоніло, ніздрі роздимались, губи тремтіли. Шарль похмуро і люто блимнув на Родольфа; той аж замовк з переляку. Але незабаром на обличчя Боварі лягла знову смертельна втома.

- Я не серджусь на вас, - промовив він.

Родольф не сказав ні слова. А Шарль, обхопивши голову руками, повторяв глухим голосом, з покірним виразом нерозрадного горя:

- Ні, я на вас уже не серджусь!

І навіть додав - уперше і востаннє на віку - гучну фразу:

- У всьому винна доля.

Родольф, який сам скеровував цю долю, подумав, що Шарль надто добродушний для людини в його стані, навіть смішний, а може, трохи й огидний.

Другого дня Шарль пішов у альтанку і сів на лавочці. Крізь шпалеру винограду просіювалось сонячне проміння, листя мережило на піску свої тіні, духмянів жасмин, голубіло небо, над розквітлими лілеями бриніли жучки, і Шарль, немов підліток, умлівав від невиразної туги кохання, що переповнювала його стражденне серце.

О сьомій годині прийшла Берта кликати його на обід; вона не бачила батька з самого ранку.

Він сидів, притулившись головою до стіни; очі в нього були заплющені, рот роззявлений; в руках він затиснув довге пасмо чорного волосся.

- Татку, ну йди ж! - покликала дівчинка.

І, думаючи, що батько жартує, тихенько штовхнула його, - він упав додолу. Шарль був неживий.

Через півтора дня приїхав викликаний аптекарем пан Каніве. Він зробив розтин трупа й не виявив нічого особливого.

Коли все було розпродано, залишилось двадцять франків і сімдесят п’ять сантимів, на які мадемуазель Боварі послали до бабусі. Стара померла того ж року; дядька Руо розбив параліч, а дівчину взяла до себе тітка. Вона живе дуже бідно і посилає Берту заробляти на прядильну фабрику.

Після смерті Боварі в Йонвілі змінились три лікарі, але жоден не спромігся добитись успіхів - так забивав їх Оме. Клієнтура в нього величезна; начальство його не чіпає, а публіка ставитьсяприхильно.

Нещодавно його нагородили орденом Почесного легіону.

Переклад Миколи Лукаша

1. Поміркуйте, яку роль відіграло виховання й оточення у формуванні обох головних героїв, Емми і Шарля.

2. Що найбільше пригнічувало Емму в спільному житті із Шарлем?

3. Що, на вашу думку, може бути спільного в Емми, дружини аптекаря Оме і матері Шарля Боварі?

4. Розкрийте особливості життя провінційних містечок, змальованих у романі, на основі прочитаних фрагментів.

5. Яку роль відіграє художня деталь у змалюванні умов життя героїв роману?

6. Чи могла Емма мати іншу долю? Що стало її головною особистою проблемою?

7. Чому Емма не стала щасливою мамою?

8. Яку роль, на вашу думку, відіграє образ юного Жюстена, племінника аптекаря Оме? Підтвердьте свою думку фрагментом із тексту.

9. Схарактеризуйте образи чоловіків, якими захоплювалася Емма.

10. Чи є в романі персонаж, який вам імпонує, і чим саме?

______________­______________­_______________

1Mapí-Антуáн-Жюль Сенáр (1800-1885) - французький адвокат і політичний діяч, захисник Флобера на судовому процесі у справі “Пані Боварі”. Ця присвята передує лише першому окремому виданню роману. В журнальному варіанті твір був присвячений французькому письменникові-романтику, другові юності Флобера Луї Буйле (1828-1869).

2Дранúна - тонкі деревинки, дранка - використовувалася під час забудови для зміцнення глиняних стін.

3Несесéр (від латин. необхідний) - невеличка валізка, у якій зібрано необхідні дрібнички для дороги, туалету.

4Котильйóн - різновид бального танцю французького походження.

5Флердорáнж (фр. fleur d'orange - квітка апельсина) - білосніжні квіти померанцевого дерева, атрибут весільного вбрання нареченої.

6Диліжáнс - вид чотириколісного пасажирського або поштового транспортного засобу на жорсткій підвісці, який тягнула четвірка коней, що широко використовувався перед уведенням залізничного транспорту.

7Манцинéлла - вид квіткових рослин родини Молочайні [Euphorbiaceae], інші назви - манцинела, манзин'іла, маншинела.

8Amor nel cor (фрлатин.) - з коханням у серці.

9Голóблі - дві жердини, прикріплені кінцями до передньої частини воза, саней і т. ін., у які запрягають коня.

10Фарматека - місце зберігання ліків в аптеці, підсобне приміщення.

11Теріак - очисний засіб проти багатьох отруйних речовин, дія якого не доведена.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.