ЗЛОЧИН І КАРА - Федір Михайлович Достоєвський - Роман ХІХ ст. - Хрестоматія 10 клас

ЗЛОЧИН І КАРА - Федір Михайлович Достоєвський - Роман ХІХ ст. - Хрестоматія 10 клас

Російський письменник, філософ і публіцист Федір Достоєвський, творчість якого належить до вершинних явищ світової літератури, народився в Москві у сім'ї лікаря. Отримав освіту в Петербурзі, навчався у Військово-інженерному училищі. Після року служби в інженерному корпусі при Санкт-Петербурзькій інженерній команді він вийшов у відставку і присвятив себе літературній творчості. Незабаром опублікував перші твори - роман “Бідні люди”, повість “Двійник”.

Захопившись ідеями утопічного соціалізму, Достоєвський став учасником революційного гуртка М. Петрашевського, орієнтованого на зміни суспільного й політичного устрою Росії. За зв'язок із “петрашевцями” письменника заарештували, позбавили дворянських привілеїв, права публікувати свої твори і засудили до каторжних робіт.

Життєві враження цього складного періоду лягли в основу роману “Записки з Мертвого дому”. Повернувшись із каторги, він кілька років займався публіцистичною діяльністю, разом із братом видавав часописи “Час”, “Доба”. 1860-1870 роки ознаменувалися романами “Злочин і кара”, “Ідіот”, “Біси”, “Підліток”, “Брати Карамазови”. Ці твори увійшли до скарбниці світової літератури.

Літературознавець Віктор Шкловський зазначав: “Федір Достоєвський був одним із найбільших відкривачів світу. На це відкриття і на вираження його в словах героїв він витратив своє життя”.

ЗЛОЧИН І КАРА

ЧАСТИНА ПЕРША

І

На початку липня, надзвичайно жаркої пори, якось надвечір, зі своєї комірчини, яку наймав у пожильців в С-му провулку, на вулицю вийшов юнак і повільно, мовби в нерішучості, попрямував до К-на мосту1.

Він щасливо уникнув зустрічі зі своєю хазяйкою на сходах. Комірчина його містилася під самісіньким дахом високого п’ятиповерхового будинку і скидалася більше на шафу, ніж на житло. Хазяйка ж, в якої він наймав цю комірчину з обідом і обслугою, мешкала на поверх нижче, в окремій квартирі, і щоразу, йдучи з дому, він мусив проходити повз хазяйчину кухню, з майже завжди розчиненими навстіж дверима. І щоразу, коли він проходив мимо, його охоплювало якесь хворобливе і боязливе почуття, якого він соромився і від якого болісно кривився. Він дуже заборгував хазяйці і боявся з нею зустрічатись.

Не те щоб він був такий уже боязкий і затурканий, навпаки, але з деякого часу він перебував у дратівливому напруженні, схожому на іпохондрію. Він так заглибився в себе і відцурався всіх, що боявся навіть будь-якої зустрічі, а не те що зустрічі з хазяйкою. Його допікали злидні; але останнім часом навіть скрутне становище перестало гнітити його. [...]

А втім, цього разу власний страх зустрічі з своєю кредиторкою2 навіть його самого прикро здивував, коли він вийшов на вулицю.

“На яке діло заміряюсь, а тимчасом таких дурниць боюся! - подумав він з дивною усмішкою. - Гм... справді... все в руках людини, і все вона мимо носа проносить виключно через саме боягузтво... це вже аксіома... Цікаво, чого люди найбільше бояться? Нового кроку, нового власного слова вони над усе бояться... А втім, я надто багато роздумую про всякі дурниці. Через те й нічого не роблю, що про дурниці думаю”. [...]

Погано вдягнений юнак, у якого від голоду паморочилося в голові, нікого не міг здивувати своїм виглядом, бо у кварталах, де мешкала петербурзька біднота, можна було зустріти кого завгодно. Дорогою до старої лихварки він обдумував “огидну” справу, яка не давала йому спокою - він збирався вбити. Із завмиранням серця він підійшов до великого будинку, де на четвертому поверсі мешкала Альона Іванівна, щоб закласти срібний годинник.

Це була маленька суха бабуся, років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом, простоволоса. Білобрисе, мало посивіле волосся її було густо змащене оливою. На її тонкій і довгій шиї, схожій на курячу ногу, було намотане якесь фланелеве ганчір’я, а на плечах, незважаючи на спеку, теліпалася зовсім потріпана і пожовкла хутряна кацавейка. Стара щохвилини кашляла і кректала. Певно, юнак подивився на неї якось особливо, бо і в її очах зненацька знову майнув той самий вираз недовіри.

- Раскольников, студент, був у вас місяць тому, - поспішив пробурмотіти юнак і злегка вклонився, згадавши, що треба бути чемнішим.

- Пам’ятаю, голубе, дуже добре пам’ятаю, що ви були, - виразно промовила бабуся, як і до того, не зводячи своїх запитливих очей з його обличчя.

- Так-от... знову, в тій самій справі... - говорив Раскольников далі, трохи збентежено і дивуючись недовірливості старої.

“А втім, може, вона і завжди така, та я того разу не помітив”, - подумав він з неприємним почуттям.

Стара помовчала, ніби вагаючись, потім відсторонилася, показала на двері в кімнату і сказала, пропускаючи гостя вперед:

- Пройдіть, голубе мій.

Невелика кімната, в яку ввійшов юнак, - з жовтими шпалерами, геранями і серпанковими занавісками на вікнах, була тієї хвилини яскраво освітлена призахідним сонцем. “І тоді, виходить, сонце світитиме так само!..” - немовби між іншим майнуло в думці Раскольникова, і він бистрим поглядом окинув усе в кімнаті, щоб по можливості вивчити і запам’ятати розташування. Але в кімнаті не було нічого особливого. З меблів тут були лише диван з величезною увігнутою спинкою, круглий стіл овальної форми перед диваном, туалет із дзеркальцем в простінку, стільці попід стінами - все дуже старе і з жовтого дерева, та дві-три дешеві картинки у жовтих рамках, що зображували німецьких панянок з птахами в руках, - от і все. В кутку перед невеличкою іконою горіла лампада. Все було дуже чисте: і меблі і підлога аж блищали. “Лизаветина робота”, - подумав юнак. І порошинки не можна було знайти в усій квартирі. “Це в лютих і старих удовиць буває така чистота”, - і далі міркував про себе Раскольников і з цікавістю скосив око на ситцеву занавіску перед дверима в другу малесеньку кімнатку, де стояли ліжко і комод старої і куди він ще й разу не заглядав. Уся квартира складалася з цих двох кімнат.

- Чого вам треба? - суворо спитала стара, ввійшовши в кімнату і як до того стаючи прямо перед ним, щоб дивитися йому просто в обличчя.

- Заставу приніс, ось! - І він витяг з кишені старий плоский срібний годинник. На звороті його кришечки був зображений глобус. Ланцюжок був сталевий.

- Але ж і попередній заставі вже строк. Ще позавчора місяць минув.

- Я вам проценти ще за місяць сплачу, почекайте.

- А це вже як я схочу, голубе, чекати чи річ вашу тепер-таки продати.

- А чи багато ж за годинника, Альоно Іванівно?

- Та з дешевиною ходиш, голубе, нічого либонь не вартий. За перстеник вам минулого разу два білетики дала, а воно он і новий купити у ювеліра за півтора карбованця можна.

- Та карбованців хоч з чотири дайте, я викуплю, годинник батьків. Я незабаром гроші одержу.

- Півтора карбованця, і процент наперед. Отак.

- Півтора карбованця! - скрикнув юнак.

- Як хочете. - І стара подала йому назад годинника. Юнак узяв його і так розсердився, що хотів був уже піти, але зараз же схаменувся, згадавши, що йти більше нікуди і що він прийшов не тільки задля цього.

- Давайте! - сказав він грубо.

Стара полізла в кишеню по ключі і пішла в другу кімнату за завіску. Юнак, залишившись серед кімнати сам, з цікавістю прислухався і міркував. Було чути, як вона відімкнула комод. “Мабуть, верхню шухляду, - роздумував він, - Ключі вона, виходить, у правій кишені носить... Всі на одній в’язці на сталевому кільці... І там один ключ є, втроє більший від усіх, із зубчастою борідкою, звичайно не від комода... Значить, є ще якась шкатулка або скринька... Оце й цікаво. Від скриньок здебільшого такі ключі... А втім, яка підлота усе це...”

Спускаючись вниз, він кілька раз навіть зупинявся, немовби чимось зненацька вражений. І, нарешті, вже на вулиці вигукнув:

“О Боже! яка усе це гидота! І невже, невже я... ні, це нісенітниця, це безглуздя! - додав він рішуче. - І невже такий жах міг спасти мені на думку? На який бруд здатне, однак, моє серце! Головне: брудно, паскудно, гидко, гидко!.. І я, цілий місяць...”

Але він не міг виразити ні словами, ні вигуками свого хвилювання. Почуття безмірної огиди, яке починало гнітити його серце ще тоді, коли він тільки йшов до старої, досягло тепер такої сили і такої виразності, що він не знав, куди подітись від своєї туги. Він ішов по тротуару, наче п’яний, не помічаючи перехожих і наштовхуючись на них, і опам’ятався вже аж на іншій вулиці. [...]

II

Повертаючись від старої лихварки, Раскольников зайшов до шинку. Його увагу привернув немолодий чоловік у зношеному одязі з розпухлим від пияцтва обличчям. Новий знайомий, ти- тулярний радник3 Семен Захарович Мармеладов, вразив Раскольникова трагедією свого життя. Жив у провінційному містечку, утратив роботу, через те п’є. Теперішня його дружина Катерина Іванівна, вдова з малолітніми дітьми, погодилася вийти за нього з відчаю. Вже півтора року, як родина оселилася в Петербурзі, але життя стає все гірше. Катерина Іванівна захворіла на сухоти. Його дочка від першого шлюбу Соня змушена торгувати собою, щоб прогодувати дітей Катерини Іванівни. Мармеладову несила бачити їхні страждання, через те п’є, витрачаючи останні гроші родини, навіть інколи бере гроші у Соні. Раскольников відвів сп’янілого нового знайомого додому, його вразило те, що він побачив - змучена Катерина Іванівна, голодні діти, убогий закуток, який винаймала родина. Гроші, які у нього були, непомітно залишив у Мармеладових. Дорогою йому не давала спокою думка про Соню, її самопожертву. Ідея, яку він відкинув одразу після відвідин старої лихварки, знову ним заволоділа: зрозуміло, що увесь рід людський - мерзенний, закони нічого не варті, тому людині все дозволено.

III—IV

Наступного дня Раскольникову принесли лист від матері. На двох поштових аркушах, списаних дрібним почерком, викладено історію життя його родини. Гроші, які він інколи отримує з дому, мати бере в борг. Сестра Дуня, яка працювала гувернанткою в маєтку Свидригайлових, зазнавала страждань, бо мусила терпіти залицяння господаря, якому твердо відмовила на його непристойну пропозицію. Залишити цей дім не могла, бо взяті наперед гроші вони відправили Родіону, а ще не хотіла, щоб дружина Свидригайлова Марфа Петрівна дізналася про таку поведінку свого чоловіка. Розмова, яку підслухала Свидригайлова, призвела до того, що Дуню було звільнено й ославлено. А коли Марфа Петрівна дізналася всю правду про свого чоловіка і переконалася, що Дуня ні в чому не винна, вона з візитами об’їхала усіх, у кого бувала і кому погано говорила про дівчину, щоб відновити її репутацію. По тому до Дуні навіть посватався немолодий вже чоловік, який був далеким родичем Марфи Петрівни - Петро Петрович Лужин. Вони незабаром приїдуть до Петербурга, бо майбутній чоловік Дуні намірився відкрити адвокатську контору, він має невеликий капітал. У місто Пульхерія Олександрівна з Дунею доберуться власним коштом, витрати на перевезення їхніх речей бере на себе Лужин. З мокрим від сліз обличчям Родіон прочитав листа, в задушливій комірчині неначе не вистачало повітря, він вийшов на вулицю.

Надзвичайно стривожений листом від матері, Родіон розуміє, що шлюб Лужина і Дуні - це спроба вирватися з нетрів бідності. Він подумки аналізує листа, відкриваючи для себе все страшнішу правду: це жертва з боку Дунечки і матері. Він її прийняти не зможе. Думки, які вже давно мучили, постали у якомусь новому, загрозливому світлі, Родіон раптом це усвідомив, йому потемніло в очах.

V

Родіон Раскольников збирався зайти до свого університетського товариша Разуміхіна, який притягував до себе своєю добротою та людяністю. Раптом збагнув, що “самим Разуміхіним” - знайти через нього уроки для підробітку чи розжитися якимись скромними коштами - змінити нічого не вдасться. Подумав, що до Разуміхіна зайде, але після ТОГО. Невже й справді він наважиться?

Раскольников пройшов майже весь Васильєвський острів, перейшов міст, звернув на Острови, відчув, що хоче їсти, зайшов до їдальні. Випита чарка горілки і шматок пирога не додали сил. Раскольников дуже давно пив хмільне, тож його почав змагати сон. Дорогою додому він зійшов з дороги і, знесилений, ліг біля кущів у траву. Хворобливий стан викликав тяжкий сон, що розкриває найкраще в Раскольникові, показує відразу до злочину, який він замислив, і безглуздість одноосібного бунту.

[...] І от сниться йому: вони з батьком ідуть дорогою до кладовища і проходять повз шинок; він тримає батька за руку і з острахом оглядається на шинок. Особлива обставина привертає його увагу: цього разу тут неначе гулянка, юрба вичепурених міщанок, жінок, їхніх чоловіків і різного наброду. Всі п’яні, всі співають, а біля шинку стоїть віз, але дивний віз. Це один з тих важких возів, в які запрягають здоровезних ломовиків і перевозять на них товари і винні бочки. Він завжди любив дивитись на цих величезних ломовиків, довгогривих, з товстими ногами, коли вони, йдучи спокійною, мірною ходою, везуть за собою цілу гору якої-небудь поклажі, анітрохи не надсаджуючись, мовби їм з возами навіть легше, ніж без возів. Але тепер, дивна річ, у такий великий віз впряжена була маленька, охляла булана селянська шкапина, одна з тих, які, - він не раз це бачив, - надриваються часом з високим возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в багні або в колії, і при цьому їх завжди так немилосердно, так дошкульно б’ють батогами візники, іноді навіть по самій морді і по очах, а йому так шкода, так шкода їх, що він мало не плаче, а матуся завжди було одводить його від віконця. Та от раптом стає дуже шумно: з шинку виходять з криком, з піснями, з балалайками п’яні-п’янісінькі великі такі чоловіки в червоних і синіх сорочках, в сіряках наопашки. “Сідай, усі сідай! - кричить один, ще молодий, з гладкою такою шиєю і з м’ясистим, червоним, мов буряк, обличчям, - усіх довезу, сідай!” Але зараз же вибухає сміх, вигуки:

- Отака шкапина та повезе!

- Та ти, Миколко, при своєму розумі: таку кобилчину в он якого воза запріг!

- А їй, буланій, десь певно, вже років із двадцять буде, братця!

- Сідай, усіх довезу! - знову кричить Миколка, першим скакуючи на воза, бере віжки і стає на передку на весь зріст, - Гнідим кудись Матвій поїхав, - кричить він з воза, - а кобилчина оця, людоньки, тільки серце моє крає: отак, здається, і вбив би, дурно хліб їсть. Кажу, сідай!

Навскач пущу! Навскач піде! - І він бере в руки батіг, з насолодою готуючись шмагати булану.

- Та сідай, чого там! - регочуть в натовпі. - Чуєш, навскач піде!

- Вона навскач уже, мабуть, років з десять не бігала.

- Побіжить!

- Не шкодуй, братця, бери кожний батога, готуй!

- Ай справді! Бий її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і жартами. Налізло чоловік із шість, і ще можна сісти. Беруть з собою якусь жінку, гладку й рум’яну. Вона в кумачах, в кичці з бісером, на ногах коти, лускає горіхи і посміюється. Навколо в юрбі теж сміються, та й справді, як не сміятись: така ледача кобилчина та таку вагу навскач повезе! Два парубки на возі зразу ж беруть по батогу, щоб допомагати Миколці. Лунає: “но!”, шкапина смикає з усієї сили, але не те, що навскач, а навіть і з місця насилу зрушує. Тільки дрібно переступає ногами, крекче і присідає від ударів трьох батогів, що сиплються на неї, мов горох. Сміх на возі і в натовпі посилюється, але Миколка сердиться і в люті шмагає кобилчину частіше, наче й справді вірить, що вона піде навскач.

- Пусти й мене, братця! - кричить з юрби якийсь парубок, що й собі розласувався.

- Сідай! Усі сідай! - горлає Миколка. - Всіх повезе. Зашмагаю. - І шмагає, й шмагає, і від озвіріння вже й не знає, чим і бити.

- Татусю, татусю, - кричить хлопчик батькові, - татусю, що вони роблять! Татусю, бідну конячку б’ють.

- Ходімо, ходімо, - каже батько, - п’яні, бешкетують, дурні, ходімо, не дивись! - і хоче вести його далі, але він виривається з батькових рук і, не тямлячи себе, біжить до конячки. Але вже бідній конячці погано. Вона задихається, стає на якусь мить, знову смикає, мало не падає.

- Бий до смерті! - репетує Миколка, - на те пішлося. Зашмагаю!

- Та чи на тобі хреста немає, чи що, навіжений! - кричить якийсь дідок з натовпу.

- Чи то ж видано, щоб така шкапина отаку вагу везла, - додає інший.

- Заганяєш! - кричить третій.

- Не руш! Моє добро! Що хочу, те й роблю. Сідай ще хто! Всі сідай! Хочу, щоб безпремінно навскач пішла!..

Зненацька регіт вибухає залпом і вкриває все: кобилчина не знесла такого биття і з безсилля почала хвицати. Навіть дідок не витримав і усміхнувся. І справді: така ледача кобилчина, а ще й хвицає.

Два парубки з натовпу дістають ще по батогу і біжать до конячини бити її з боків. Кожний біжить з свого боку.

- По морді її, по очах шмагай, по очах! - викрикує Миколка.

- Пісню, братця! - гукає хтось з воза, і всі на возі підхоплюють. Розлягається розгульна пісня, з присвистом брязкотить бубон. Гладка жінка на возі лускає горіхи і осміхається.

...Він біжить біля конячини, він забігає наперед, він бачить, як її шмагають по очах, по самісіньких очах! Він плаче. Серце в нього завмирає, ллються сльози. Один з парубків зачіпає батогом по його обличчю; він не відчуває, він ламає руки, кричить, кидається до діда з сивою бородою, який, дивлячись на все це, осудливо похитує головою. Якась жінка бере його за руку і хоче кудись вести: але він виривається і знову біжить до конячки. Та вже зовсім знесилена, але ще раз починає хвицатись.

- Стривай, проклята! - скрикує розлючений Миколка. Він відкидає батіг, нахиляється і витягає з воза довгу і товсту голоблю, бере її за кінець в обидві руки і з силою замахується на булану.

- Доконає! - кричать навколо.

- Уб’є!

- Моє добро! - репетує Миколка і з усього розмаху б’є голоблею.

Чути важкий удар.

- Шмагай її, шмагай! Чого ж перестали! - вигукують з натовпу.

А Миколка піднімає голоблю вдруге, і ще один удар з усього розмаху лягає на спину нещасної шкапини. Вона осідає всім задом, але стрибком знову стає на ноги і смикає, смикає з останніх сил на різні боки, щоб зрушити віз, але з усіх боків беруть її в шість батогів, а голобля знову здіймається і б’є втретє, потім вчетверте, мірно, з розмаху. Миколка лютує, що не може з одного разу вбити.

- Живуча! - вигукують навколо.

- Зараз безпремінно здохне, братця, тут їй і кінець! - кричить з натовпу якийсь любитель.

- Сокирою її, чого там! Покінчити з нею разом, - репетує третій.

- А, бодай тобі трясця! Ану, розійдись, - несамовито скрикує Миколка, кидає голоблю, знову нахиляється і витягає з воза залізний лом. - Стережись! - кричить він і щосили ошелешує з розмаху свою бідну конячину. Вона захиталася, осіла, хотіла ще раз смикнути, але лом знову з усього розмаху лягає їй на спину, і вона падає на землю, наче їй підтяли всі чотири ноги разом.

- Добивай! - кричить Миколка і зіскакує, немов не тямлячись, з воза. Кілька парубків, теж червоних і п’яних, хапають що кому під руку потрапило, батоги, киї, голоблю - і біжать до конаючої кобилчини. Миколка стає збоку і починає вже марно бити ломом по спині. Шкапа простягає морду, тяжко зітхає і конає.

- Доконав! - кричать у натовпі.

- А чого ж навскач не йшла!

- Моє добро! - репетує Миколка, очі його налиті кров’ю, в руках лом, він стоїть, наче шкодуючи, що вже нема кого бити.

- Ай справді, видно, хреста на тобі немає! - кричать з натовпу вже багато голосів.

Але сердешний хлопчик вже не тямить себе. З криком він продирається крізь натовп до буланої, обнімає її мертву, скривавлену морду і цілує її, цілує її в очі і губи... Потім раптом схоплюється і несамовито кидається з своїми кулачками на Миколку. В цю мить батько, який уже довго ганявся за ним, схоплює його, нарешті, і виносить з натовпу.

- Ходімо, ходімо! - каже він йому, - додому ходімо!

- Татусю! За що вони... бідну конячку... вбили! - схлипує він, але дух йому займає, і слова криками вихоплюються з його стиснених грудей.

- П’яні, бешкетують, не наше діло, ходімо! - говорить батько. Він обхоплює руками батькову шию, але в грудях йому стискає, стискає. Він хоче звести дух, скрикнути, і прокидається.

Він прокинувся весь спітнілий, з мокрим від поту волоссям, задихаючись, і підвівся, сповнений жаху.

- Слава Богу, це тільки сон! - сказав він, сідаючи під деревом і глибоко зводячи дух. - Але що це? Чи не гарячка часом у мене починається: такий химерний сон!

Все тіло його було наче розбите, на душі неспокійно і темно. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

- Боже! - скрикнув він, - та невже ж, невже ж я й справді візьму сокиру, буду бити по голові, розітну їй череп... буду ослизатися на липкій, теплій крові, зламувати замок, красти і дрижати, ховатися, весь забризканий кров’ю... з сокирою... Господи, невже?

Він тремтів, наче лист, кажучи це.

- Та що ж це я, - продовжував він, знову підводячи голову і немовби в глибокому подиві, - адже я знав, що не витримаю цього, то нащо ж я досі себе мучив? Адже ще вчора, вчора, коли пішов робити цю!., спробу, адже я вчора збагнув цілком, що не витримаю... То чому ж я тепер? Чому ж я й досі сумнівався? Адже вчора ж, спускаючись вниз сходами, я сам сказав, що це підло, гидко, низько, низько... адже мене від самої думки наяву занудило і жах пойняв...

Ні, я не витримаю, не витримаю! Нехай, нехай навіть немає ніякого сумніву в правильності усіх цих розрахунків, нехай і все, що надумано за цей місяць, ясне як день, правильне, як арифметика. Господи! Та я ж все одно не наважусь! Я ж не витримаю, не витримаю!.. Чому ж, чому і досі...

Він звівся на ноги, зчудовано оглянувся навкруги, немовби дивуючись із того, що зайшов сюди, і подався на Т-в міст. Він був блідий, очі йому горіли, знесилля було в усьому його тілі, але йому раптом наче стало легше дихати.

Він відчув, що вже скинув з себе страшний тягар, який гнітив його так довго, і на душі його зненацька стало легко й мирно.

“Господи! - благав він, - покажи мені путь мою, а я зрікаюсь цього проклятого наміру мого!”

Ідучи через міст, він тихо й спокійно дивився на Неву, на яскраво-червону вечірню заграву. Незважаючи на слабкість свою, він навіть не почував втоми. Наче веред на серці його, що наривав весь місяць, раптом прорвало. Воля, воля! Він вільний тепер від цієї спокуси, від мари, чар, від мани! [...]

Дорогою додому, йдучи вулицею, Родіон випадково почув, як сестра лихварки Лізавета розмовляла зі своїми знайомими. Її запрошували в гості, а отже, завтра о сьомій вечора стара лихварка буде дома сама. Раскольников увійшов до своєї кімнати, неначе почув вирок про власну смерть і відчув, що все раптом вирішено остаточно.

VI

Раскольников замислюється над тим, що в його житті трапляються якісь знаки. Підслухана розмова Лізавети та її знайомих - один із них. А ще раніше він почув розмову, саме тоді він уперше потрапив до старої лихварки (адресу йому дав студент Покорєв на той випадок, коли доведеться позичати гроші під заставу). Заклавши золотий перстеник, подарунок сестри на спогад, він тоді пив чай у трактирі. Поруч сиділи молоді люди, студент і офіцер, які розмовляли про лихварку, колезьку секретарку Альону Іванівну. Його схвилювали слова студента, що ця стара негідна жити, що її гроші могли б стати в пригоді багатьом бідним людям.

- Слухай далі... З другого боку, молоді, свіжі сили, що гинуть марно без підтримки, і це тисячами, і це всюди! Сто, тисячу добрих справ і заходів, які можна б зробити і уладнати на бабчині гроші, одказані на монастир! Сотні, може, тисячі життів, спрямованих на добру путь, десятки сімейств, врятованих від злиднів, від розкладу, від загибелі, від розпусти, від венеричних лікарень, - і все це на її гроші. Вбий її і візьми її гроші, з тим, щоб з їх допомогою присвятити потім себе служінню всьому людству і загальній справі: як ти гадаєш, чи не загладиться один невеличкий злочин тисячами добрих вчинків? За одне життя - тисячі життів, врятованих від гниття і розкладу. Одна смерть і сто життів натомість - та тут же арифметика! Та й що важить на загальних терезах життя тієї мізерної, дурної і лютої баби? Не більш як життя воші, таргана, та й того не варте, бо баба та - істота шкідлива. Вона чуже життя заїдає: вона он нещодавно Лизаветі пальця зо зла вкусила, замалим не відрізали!

- Звичайно, вона не гідна жити, - зауважив офіцер, - але ж тут природа.

- Е, брат, та природу ж виправляють і спрямовують, а без цього довелося б потонути в забобонах. Без цього жодної б великої людини не було. Кажуть: “обов’язок, совість”, - я нічого не хочу говорити проти обов’язку й совісті, - але ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще одне запитання поставлю. Слухай!

- Ні, ти почекай, я тобі запитання поставлю. Слухай!

- Ну?

- От ти тепер говориш і ораторствуєш, а скажи ти мені: сам ти уб’єш ту стару чи ні?

- Звичайно, ні! Я для справедливості... Та й не в мені тут справа...

- А як на мене, коли сам ти не наважуєшся, то тут і немає ніякої справедливості! [...]

Родіона, який втратив відчуття часу і впав у хворобливий стан, схожий на марення, накрило важким сном. Опам’ятався, коли почув бій годинника, почав готуватися до злочину: пришив усередині під пахвою до пальта петлю, щоб вкласти в неї сокиру, дістав приготовану вже заставу - перев’язаний білий пакуночок, який нагадував цигарницю. В кухні саме поралася Настя, тому сокиру взяв непомітно у двірницькій. [...]

VII

Двері, як і тоді, прочинилися на маленьку щілинку, і знову два пильних і недовірливих ока втупилися в нього з темряви. Тут Раскольников розгубився і зробив було важливу помилку.

Боячись, що стара злякається того, що вони лишилися сам на сам, і не сподіваючись, що вигляд його її заспокоїть, він узявся за двері і потягнув їх до себе, щоб стара часом не надумала знову замкнутись. Помітивши це, вона не смикнула дверей до себе, але й не випустила ручки замка, так що він мало не витяг її, разом з дверима, на сходи. Побачивши, що вона стоїть на дверях, не даючи йому ввійти, він пішов просто на неї. Та відскочила злякано, хотіла було щось сказати, але якось наче не змогла і тільки дивилася на нього широко відкритими очима.

- Здрастуйте, Альоно Іванівно, - почав він скільки міг невимушено, але голос не послухався його, затремтів, урвався, - я вам... річ приніс... та ось краще ходімо сюди... до світла... - І залишивши її, він сам без запрошення пройшов у кімнату. Стара побігла за ним, язик у неї розв’язався.

- Господи! Та чого вам?.. Хто такий? Що вам потрібно?

- Та що це ви, Альоно Іванівно... знайомий ваш... Раскольников... ось заставу приніс, що обіцяв недавно... - І він простягнув їй заставу.

Стара глянула була на заставу, але зразу ж втупилась просто в очі непроханому гостеві. Вона дивилася пильно, злісно і недовірливо. Минув якийсь час: йому привиділося навіть в її очах щось подібне до насмішки, немовби вона вже про все догадалася. Він відчував, що втрачає впевненість, що йому вже майже страшно, так страшно, що, здається, коли б вона дивилась отак, не кажучи й слова, ще з півхвилини, він би втік звідти.

- Та чого ви так дивитесь, наче не пізнали? - промовив він раптом теж із злістю. - Хочете - беріть, а ні - я до інших піду, мені ніколи.

Він і не думав це сказати, а так, само зненацька вихопилося. Стара схаменулась, і рішучий тон гостя її, видно, заспокоїв.

- Та чого ж ти, голубе, так раптом... що це? - спитала вона, дивлячись на заставу.

- Срібна цигарниця: адже я говорив минулого разу. Вона простягнула руку.

- Та що це ви такий блідий? Он і руки трусяться. Викупався, чи що, голубе?

- Пропасниця4, - відповів він уривчасто. - І не схочеш, та будеш блідий... коли їсти нема чого, - додав він, ледве вимовляючи слова.

Сили знову зраджували його. Але відповідь здалася правдоподібною, стара взяла заставу.

- Що це? - спитала вона, ще раз пильно оглянувши Раскольникова і зважуючи заставу на руці.

- Річ... цигарниця... срібна... подивіться.

- Та щось наче й не срібна... Ач накрутив як. Силкуючись розв’язати шнурок і обернувшись до вікна, до світла (всі вікна в неї були зачинені, незважаючи на задуху), вона на якийсь час зовсім його залишила і стала до нього спиною. Він розстебнувся і звільнив сокиру з петлі, але ще не витяг зовсім, а тільки придержував правою рукою під пальтом. Руки були в нього страшенно безсилі, сам він відчував, як вони, з кожною миттю, щодалі більше терпли і дерев’яніли. Він боявся, що не витримає і впустить сокиру... зненацька в голові йому наче запаморочилося.

- Та що він тут накрутив! - з досадою вигукнула стара і зробила рух у його бік.

І хвилини не можна було гаяти більше. Він витяг сокиру зовсім, замахнувся, тримаючи її обома руками, що здавалися йому ніби чужими, і майже без зусилля, майже машинально, опустив на голову обухом. Удар вийшов слабким. Та тільки він раз опустив сокиру, де й взялася в ньому сила.

Стара, як і завжди, була простоволоса. Біляве з сивиною, ріденьке волосся її, як звичайно густо змащене оливою, було заплетене в мишачу кіску і підібране під уламок рогового гребінця на потилиці. Удар прийшовся в самісіньке тім’я, чому сприяв її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і раптом так і осіла на підлогу, хоч і встигла ще піднести обидві руки до голови. В одній руці все ще тримала “заставу”. Тут він з усієї сили вдарив раз і другий, все обухом, і все по тім’ю. Кров хлинула, як з перекинутої склянки, і тіло повалилося навзнак. Він відступив, дав упасти і зараз же схилився до її обличчя, вона була вже мертва. Очі були вирячені, наче хотіли вистрибнути, а лоб і все обличчя зморщені і спотворені судорогою.

Він поклав сокиру на підлогу, біля мертвої, і зараз же поліз їй в кишеню, стараючись не забруднитися кров’ю, - в ту саму праву кишеню, з якої вона минулого разу витягала ключі. Він був при повному розумі, вже не було затьмарень, не паморочилося в голові, але руки все ще дрижали. Він згадав потім, що був навіть дуже пильним, обережним, все старався не забруднитись... Ключі він зразу ж витяг; всі вони, як і тоді, були в одній в’язці, на одному сталевому кільці. Одразу ж він побіг з ними в спальню. Це була зовсім маленька кімната з величезним кіотом. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чисте, з шовковою, зшитою з клаптиків, ватяною ковдрою. Біля третьої стіни - комод. Дивна річ: як тільки він почав підбирати ключі до комода, як тільки почув їх брязкотіння, наче судорога пройшла по тілу. Йому знову захотілося кинути все і піти геть. Але це тривало лише мить; тікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, аж раптом інша тривожна думка вдарила йому в голову. Йому зненацька здалося, що стара ще жива й ще може прийти до пам’яті. Залишивши ключі й комод, він побіг назад, до тіла, вхопив сокиру і замахнувся ще раз над старою, але не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нахилившись і розглядаючи її знову ближче, він побачив ясно, що череп був роздроблений і навіть звернутий трохи набік. Він хотів помацати пальцем, але відсмикнув руку, і так було видно. Крові тимчасом натекла вже ціла калюжа. Раптом він помітив на її шиї шнурок, смикнув його, але шнурок був міцний і не зривався, до того ще й намок у крові. Він спробував витягти так, з пазухи, але щось заважало, застрягло. В нетерпінні він змахнув було знову сокирою, щоб рубонути по шнурку тут- таки, по тілу, зверху, але не посмів, і з зусиллям, забруднивши руки й сокиру, провозившись хвилини зо дві, розрізав шнурок, не торкаючись сокирою тіла, і зняв; він не помилився - гаманець. На шнурку були два хрестики, кипарисовий і мідний, і, крім того, фініфтяний образок; і тут-таки разом з ними висів невеликий замшевий засмальцьований гаманець з сталевим обідком і колечком. Гаманець був дуже туго напханий; Раскольников сунув його в кишеню, не одкриваючи, хрестик кинув старій на груди і, захопивши цього разу й сокиру, подався назад у спальню.

Він поспішав страшенно, вхопив ключі і знову почав возитися з ними. Але все якось невдало: не входили вони в замки. Не те щоб руки його так дрижали, але він все помилявся: хоч бачить, наприклад, що ключ не той, не підходить, а все-таки встромляє. Раптом він пригадав і зміркував, що цей великий ключ із зубчастою борідкою, який тут же начеплений серед інших маленьких, певна річ, зовсім не від комода (як і минулого разу йому спало на думку), а від якої-небудь скриньки і що в цій саме скриньці, може, все й сховано. Він облишив комод і зараз же поліз під ліжко, знаючи, що скриньки старі жінки звичайно ставлять під ліжка. Так і є: стояла чимала скринька, більш аршина завдовжки, з випуклим віком, оббита червоним сап’яном, з сталевими цвяшками по ньому. Зубчастий ключ прийшовся і відімкнув. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним гарнітуром, під нею була шовкова сукня, потім шаль, а далі, вглиб, здавалося, лежало саме ганчір’я. Насамперед він заходився витирати об червоний гарнітур свої замащені в кров руки. “Червоне, ну а на червоному кров непримітна”, - зміркував він і раптом схаменувся, подумав злякано: “Господи! Божеволію я, чи що?”

Але тільки поворушив це ганчір’я, як раптом з-під шубки вислизнув золотий годинник. Він кинувся все перегортати. Дійсно, між ганчір’ям були перемішані золоті речі - певно, все застави, здані й не викуплені браслети, ланцюжки, сережки, шпильки тощо. Деякі були у футлярах інші просто загорнуті в газетний папір, але акуратно й дбайливо, в подвійні аркуші, і кругом обв’язані тасьмою. Не гаючись, він почав напихати ними кишені штанів і пальта, не розглядаючи і не розкриваючи згортків і футлярів; але він не встиг багато набрати...

Раптом йому почулося, що в кімнаті, де лежала стара, ходять. Він спинився і застиг, мов мертвий. Але все було тихо, певно, здалося. Зненацька виразно долинув ледь чутний зойк, чи то ніби хтось тихо і уривисте простогнав і замовк. Потім знову мертва тиша, хвилину або дві. Він сидів навпочіпки біля скриньки і чекав, ледве зводячи дух, а потім враз схопився, взяв сокиру і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках, і дивилася заціпеніло на вбиту сестру, вся біла як полотно і наче не маючи сил крикнути. Побачивши його, вона затремтіла, мов лист, дрібним дрожем, і по всьому обличчю її побігли судороги, підвела руку, розкрила рота, але все-таки не скрикнула і повільно, задкуючи, почала відступати від нього в куток, пильно, у вічі, дивлячись на нього, але все без крику, наче їй бракувало повітря, щоб скрикнути. Він кинувся на неї з сокирою, губи її скривилися так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чогось лякатися, пильно дивляться на той предмет, що їх лякає, і збираються закричати. І така ця бідолашна Лизавета була проста, затуркана і налякана раз назавжди, що навіть рук не звела захистити своє обличчя, хоч це був би найприродніший жест тої миті, бо сокира була зведена прямо над її обличчям. Вона тільки трохи піднесла свою вільну ліву руку, але не до обличчя, і повільно простягла її до нього вперед, наче відстороняючи його. Удар прийшовся просто по черепу, вістрям, і зразу прорубав всю верхню частину лоба, майже до тім’я. Вона так і впала. Раскольников зовсім був розгубився, схопив її клунок, кинув його знову і побіг у передпокій.

Страх охоплював його щодалі більше, особливо після цього другого, зовсім несподіваного вбивства. Йому хотілося якнайшвидше втекти звідси. І коли б у той час він був спроможний краще бачити і міркувати, коли б тільки міг збагнути всю скрутність свого становища, весь жах, все безумство і всю химерність його, зрозуміти при цьому, скільки труднощів ще доведеться йому подолати, а може, й злочинств учинити, щоб вирватись звідси і дістатися додому, то цілком можливо, що він кинув би все і зараз же пішов би сам на себе заявити, і навіть не з страху за себе, а з самого тільки жаху й огиди до того, що він накоїв. Особливо огида здіймалася і росла в ньому дедалі більше. Ні за що в світі не пішов би він тепер до скриньки і навіть у кімнати.

Але якась байдужість, мовби навіть якась задума, почала поволі оволодівати ним: часом він наче забувався чи, краще сказати, забував про головне і чіплявся думкою за дрібниці. А втім, зазирнувши в кухню і побачивши на ослоні відро з водою, він догадався вимити руки й сокиру. Руки його були в крові і липли. Сокиру він опустив лезом просто у воду, схопив кусок мила, що лежав на розбитому блюдечку, на підвіконні, і почав, просто у відрі, відмивати собі руки. Відмивши їх, він витяг і сокиру, вимив залізо, і довго, хвилин зо три, відмивав дерево, де закривавилось, навіть намилив ці місця. Далі все обтер білизною, що тут-таки сушилася на вірьовці, протягнутій через кухню, і потім довго і пильно оглядав сокиру біля вікна. Слідів не залишилось, тільки сокирище ще було мокре. Старанно вклав він сокиру в петлю під пальто. Потім, скільки давало можливості світло в півтемній кухні, оглянув пальто, штани, чоботи. Ніде, на перший погляд, начебто нічого не було, тільки на чоботях темніли плями. Він намочив ганчірку і обтер чоботи. Він знав однак, що оглядає погано, і, можливо, є щось таке, що впадає в очі, чого він не помічає. Замислений став, він серед кімнати. Важка, темна думка піднімалася в ньому, - думка, що він діє безглуздо і що зараз неспроможний ні міркувати, ні захистити себе, що зовсім, може, не те треба робити, що він робить тепер... “Боже мій! Треба тікати, тікати!” - пробурмотів він і кинувся в передпокій. Але тут чекав на нього такий жах, якого, безумовно, він ще й зроду не зазнавав.

Він стояв, дивився і не йняв віри очам: двері, зовнішні двері, з прихожої на сходи, ті самі, в які він недавно дзвонив і увійшов, були незамкнені, навіть на цілу долоню прочинені: ні замка, ні защіпки, весь час, увесь цей час! Стара не замкнула за ним, можливо, з обережності. Але Господи! Бачив же він потім Лизавету! І як міг, як міг він не догадатись, що ввійшла ж вона якось. Не крізь стіну ж.

Він кинувся до дверей і зачинив їх.

- Та ні, знову не те! Треба йти, йти...

Він зняв защіпку, розчинив двері і почав прислухатися, чи не чути чого на сходах.

Довго він вслухався. Десь далеко, внизу, певно коло воріт, голосно і верескливо кричали чиїсь два голоси, сперечалися і лаялись. “Чого вони?..” Він чекав терпеливо. Нарешті якось одразу все затихло, мов відрізало; розійшлися. Він уже хотів вийти, аж раптом на поверх нижче з гуркотом розчинилися двері на сходи, і хтось почав спускатися, наспівуючи якийсь мотив. “І які ото вони всі галасливі!” - майнула в нього думка. Він знову причинив за собою двері і переждав. Нарешті, все замовкло, ані душі. Він уже ступив було на сходи, аж знову почув чиїсь нові кроки.

Ці кроки долинули здалека, ще з самого початку сходів, але він дуже добре і ясно пам’ятав, що з першого ж звуку, тоді ж став підозрівати чомусь, що це неодмінно сюди, на четвертий поверх, до старої. Чому? Звуки, чи що, були такі особливі, значливі? Хода була важка, рівна, некваплива. Ось уже він проминув перший поверх, ось зійшов ще вище, все чутніше й чутніше! Почала долинати його тяжка задишка. От уже й третій поверх почався... Сюди! І раптом здалося йому, що він наче закостенів, що це наче уві сні, коли сниться, що доганяють, близько, хочуть убити, а сам наче приріс до місця і руками поворушити не в силі.

І, нарешті, коли вже гість почав сходити на четвертий поверх, тільки тоді він весь раптом стрепенувся і встиг-таки швидко й спритно прослизнути назад з сіней в квартиру і причинити за собою двері. Далі вхопив защіпку і тихо, нечутно, поклав її на петлю. Інстинкт допомагав. Закінчивши все, він причаївся, не дихаючи, просто біля самих дверей. Непроханий гість був уже теж біля дверей. Вони стояли тепер один проти одного, як недавно він з старою, коли двері розділяли їх, а він прислухався.

Гість кілька раз важко віддихнув. “Гладкий і великий, мабуть”, - подумав Раскольников, стискаючи сокиру в руці. Справді, все це наче снилося. Гість взявся за ручку дзвоника і з силою смикнув.

Як тільки брязнув жерстяний звук дзвоника, Раскольникову раптом причулось, що в кімнаті ворухнулися. Якийсь час він навіть серйозно прислухався. Незнайомий смикнув ще раз, ще почекав і зненацька почав нетерпляче, з усієї сили торгати ручку дверей. З жахом дивився Раскольников, як підстрибує в петлі гачок защіпки і з тупим острахом чекав, що от-от защіпка зіскочить. Справді, це здавалося можливим: так сильно смикали. Він було намірився придержати защіпку рукою, але той міг догадатись. Голова його наче знову почала паморочитись. “От упаду”, майнула думка, але незнайомий заговорив, і він зараз же опам’ятався.

- Та що вони там, позасинали чи подушив їх хто. Трррикляті! - заревів він, мов з бочки. - Агов, Альоно Іванівно, стара відьмо! Лизавето Іванівно, краса невимовна! Відчиняйте! У, трикляті, сплять вони, чи що?

І знову, розлютившись, він раз десять підряд з усієї сили смикнув дзвоник. Десь певно, це була людина владна і своя в цьому домі.

В ту саму мить раптом дрібна, кваплива хода почулася недалеко на сходах. Підходив ще хтось. Раскольников і не розчув спочатку.

- Невже нема нікого? - дзвінко й весело закричав той, хто підійшов, просто звертаючись до першого відвідувача, який все ще смикав дзвоник.

- Стривайте! Ви залиштесь тут, а я побіжу вниз по двірника.

- Навіщо залишатись?

- Та мало що?..

- А й справді...

- Я ж на судового слідчого готуюсь! Тут очевидно, очевидно щось не те! - палко вигукнув юнак і подався сходами вниз. Кох залишився, смикнув ще раз злегка дзвінок, і той дзенькнув раз, потім несильно, неначе розмірковуючи і роздивляючись, почав торгати ручку дверей, притягаючи і пускаючи їх, щоб переконатися ще раз, що вони на самій защіпці. Потім пихкаючи нахилився і став дивитись у замкову щілину, але в ній зсередини стримів ключ, отже, й нічого не могло бути видно.

Раскольников стояв і стискав сокиру. Він був наче в нестямі. Він готувався навіть битися з ними, коли вони ввійдуть. Коли вони стукотіли в двері і змовлялися, йому кілька раз спадало на думку покінчити все разом і озватися до них з-за дверей. Часом хотілося йому почати лаятись з ними, дражнити їх, поки не одчинили. “Швидше б уже!” - майнуло в його голові. [...] Кроки стихли.

Раскольников скинув защіпку, прочинив двері, нічого не чути, і раптом, зовсім уже не думаючи, вийшов, причинив скільки міг щільніше двері за собою і рушив униз.

Він вже проминув третій поверх, аж раптом почув гомін нижче - куди подітись! Ніде ж не сховаєшся. Він побіг було назад, знову в квартиру.

- Ей, дідько лисий! Держи!

З криком вирвався хтось вниз з якоїсь квартири і не те що побіг, а наче покотився вниз по сходах, репетуючи:

- Митько! Митько! Митько! Митько! Митько! Чорти б тебе ухопили!

Крик закінчився вереском; останні звуки долинули вже знадвору; все затихло. Але в ту ж саму мить кілька чоловік, голосно і швидко розмовляючи, почали шумно сходити вгору, їх було троє чи четверо. Він почув дзвінкий голос юнака. “Вони!”

У розпачі рушив він їм просто назустріч: будь що буде! Спинять, все пропало, пропустять, теж все пропало: запам’ятають. Вони вже зближалися: між ними лишались всього півповерха, - і раптом порятунок! За кілька сходинок від нього, праворуч, порожня і навстіж розчинена квартира, та сама квартира другого поверху, в якій працювали малярі, а тепер, мов навмисно, пішли. Вони ото, мабуть, і вибігли з таким лементом. Підлоги тільки що пофарбовані, серед кімнати стоїть діжечка і черепок з фарбою і з квачем. Миттю прослизнув він у відчинені двері і причаївся за стіною. Він зробив це вчасно: вони стояли вже на самій площадці. Потім повернули вгору і, голосно розмовляючи, пройшли мимо, на четвертий поверх. Він виждав, вийшов навшпиньках і побіг вниз.

Нікого на сходах. Коло воріт теж. Швидко проминув він підворіття і завернув на вулицю ліворуч.

Він дуже добре знав, він ще й як добре знав, що вони в цю мить уже в квартирі, що вони дуже здивувались, побачивши її відімкнутою, тим часом як тільки що вона була замкнена, що вони вже дивляться на тіла і що мине не більше хвилини, як вони догадаються і остаточно зрозуміють, що тут оце зараз тільки був убивця і встиг десь сховатись, прослизнути повз них, утекти; догадаються, може, і про те, що він у порожній квартирі був, поки вони вгору проходили. А проте ні в якому разі не смів він прискорити ходи, хоч до першого рогу лишалося кроків із сто. “А чи не завернути в підворіття якесь і переждати де-небудь на незнайомих сходах? Ні, біда! А чи не кинути кудись сокиру? Чи не взяти візника? Біда, біда!”

Нарешті, ось і провулок, він завернув у нього напівмертвий, тут він був уже наполовину врятований і розумів це: менше підозрінь, до того ж тут було людно, і він губився в юрбі, мов піщинка.

Але всі ці муки так його знесилили, що він ледве посувався. Піт виходив з нього краплями, шия була геть мокра. “Ач, нализався!” - гукнув хтось йому, коли він вийшов на канаву.

Він погано тепер тямив себе, чим далі, тим гірше. Але пам’ятав, проте, як раптом, вийшовши на канаву, злякався, що мало людей і що тут примітніше, і хотів було повернути назад у провулок. Незважаючи на те, що він мало не падав, все-таки пішов в обхід і повернувся додому зовсім з іншого боку.

Не в повній пам’яті пройшов він і у ворота свого будинку; принаймні він уже був на сходах, коли згадав про сокиру. А тим- часом треба було зробити дуже важливу справу: покласти сокиру назад, і якнайнепомітніше. Звичайно, він уже не в силі був зміркувати, що, може, багато краще було б йому зовсім не класти сокиру на своє місце, а підкинути її, хоча б згодом, кудись на чужий двір.

Але все обійшлося благополучно. Двері в двірницьку були причинені, але не замкнені, отже, найімовірніше було, що двірник дома. Та він уже до того втратив здатність міркувати, що просто підійшов до двірницької і розчинив двері. Коли б двірник спитав його: “чого треба?” - він, можливо, так прямо і подав би йому сокиру. Але двірника знову не було, і він устиг покласти сокиру на те саме місце під лавою, навіть поліном прикрив, як було тоді. Нікого, жодної душі не зустрів він потім аж до самої своєї кімнати, хазяйчині двері були зачинені. Ввійшовши до себе, він кинувся на диван так, як був. Він не спав, але перебував у забутті. [...]

ЧАСТИНА ДРУГА

І-ІІ

Після скоєння злочину Раскольников опинився у себе в комірчині, він не пам’ятав, як прийшов, як впав на диван. Його розбудила служниця квартирної хазяйки Настя, яка привела двірника, щоб вручити Раскольникову виклик в поліцію. Він нервується, не одразу зрозумів, що треба було з’явитися в контору квартального наглядача. Коли з’ясувалося, що Раскольникова викликали для написання письмового зобов’язання сплатити борг своїй квартирній хазяйці вдові Зарніциній, він не відчув полегшення. Навпаки, йому спало на думку підійти до квартального наглядача Нікодима Хомича і розповісти все до останньої дрібниці, показати, де сховав речі. Раскольников підвівся, щоб здійснити задумане, аж почув розмову про вчорашню подію і що вже двох душогубів затримали. Він почувався зле. Жах охопив його з голови до ніг, коли виходив з контори. Страх обшуку змусив Раскольникова забрати зі сховку речі лихварки і вийти з дому, щоб підшукати надійніше місце. Він зайшов у безлюдний двір, відхилив великий камінь і в заглибину викинув усе з кишені, потім підгріб і утоптав землю, щоб нічого не було видно.

Цього дня Раскольников заходив ще до Разуміхіна, щось плутано говорив, потім раптом встав і пішов. На Миколаєвському мості його мало не збили коні, через що дістав батогом від візника. Він мав такий вигляд, що на нього звертали увагу перехожі, сміялися. Купчиха з дівчинкою, прийнявши Раскольникова за жебрака, подала милостиню. Від Неви віяло холодом, він почувався таким самотнім, немов сам відрізав себе від інших людей і від усього. Опинившись нарешті у своїй комірчині, Раскольников провалився у тяжкий сон, який був дуже схожий на реальність, у якому Ілля Петрович із поліцій- ного відділку бив квартирну хазяйку.

IІІ—IV

Раскольников кілька днів перебував у важкому стані, за ним доглядали Настя і Разуміхін. Йому принесли грошовий переказ від матері, щоб сплатити за житло. Дмитро Разуміхін швидко порозумівся з квартирною хазяйкою і Настею, поручився за Раскольникова, що той сплатить борг, взявся облаштовувати побут хворого. Для того перебрався на іншу квартиру, ближче до Раскольникова, купив йому новий одяг, запросив знайомого студента-медика Зосимова оглянути хворого. Раскольников дізнався, що під час його хвороби в комірчину приходив поліцейський Заметов і що у вбивстві підозрюють одного зі знайомих Разуміхіна - маляра Миколу.

V

Раптом в кімнату зайшов незнайомий чоловік. Це був добродій не молодий уже віком, манірний, осанистий, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився на дверях, озираючись навкруги з образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: “Куди це я потрапив?” Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку “морську каюту” Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на нього. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою осанкою тут, у цій “морській каюті”, нічогісінько не доб’єшся, добродій трохи пом’якшав, і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і відчеканюючи кожний склад в своєму запитанні:

- Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?

Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.

- А ось він лежить на дивані! А вам чого треба? Це фамільярне “а вам чого треба?” так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.

- Ось Раскольников! - промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.

Сам Раскольников весь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав все уважнішим, потім в ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: “ось Раскольников”, він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним І слабким голосом, що затинався, промовив:

- Так! Я Раскольников! Чого вам треба?

Гість пильно подивився і поважно проказав:

- Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім’я не зовсім вже вам не відоме. [...]

Лужин хоче сподобатися своїм молодим співрозмовникам, викладає свою життєву філософію. Він вважає, що рушієм прогресу є егоїзм і власні інтереси.

Разуміхін йому заперечує, вважаючи, що це зручний спосіб приховати своє благополуччя, тому продовжує перервану приходом Петра Петровича Лужина розмову із Зосимовим про вбивство лихварки.

- Убив напевно той, хто давав речі в заставу, - переконливо говорив Зосимов.

- Безумовно! - погодився Разуміхін. - Порфирій своїх думок не виказує, а заставників все-таки допитує...

- Заставників допитує? - голосно спитав Раскольников.

- Еге ж, а що?

- Нічого.

- Звідки він їх бере? - спитав Зосимов.

- Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...

- Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

- Ото ж то і є, що ні! - перебив Разуміхін. - Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу - неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, й не передбачав! А як діло провадить? - бере речі вартістю в десять - двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб’ячій скриньці, в дранті, - а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!

- Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці, - втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

- Еге. Ви чули?

- Аякже, по сусідству...

- Подробиці знаєте?

- Не можу цього сказати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, так би мовити, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність в нижчому класі за останні років п’ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки і пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував; там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять; там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю, - і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії5; там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової і загадкової... І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю в якійсь мірі розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?

- Змін економічних багато... - озвався Зосимов.

- Чим пояснити? - вчепився Разуміхін. - А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

- Тобто як же не?

- А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв; “Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти”. Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і об’явився, чим він дихає...

- Але ж, одначе, моральність? І, так би мовити, правила...

- Та ви власне чого хвилюєтесь? - несподівано втрутився Раскольников. - За вашою ж теорією вийшло!

- Як-то за моєю теорією?

- А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...

- Та що це ви! - скрикнув Лужин.

- Ні, це не так! - озвався Зосимов.

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

- На все є міра, - гордовито вів далі Лужин, - економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...

- А чи правда, що ви, - перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, в якому бриніла зловтіха із образливості своїх слів, - чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що більш за все раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

Розгніваний Раскольников проганяє Лужина, забороняючи йому навіть згадувати ім’я своєї матері, обзиває Зосимова і Разуміхіна мучителями, вимагає, щоб і вони пішли. Зосимов зауважує, що Раскольников до всього байдужий, але щось має на умі, особливо його дратує все, що стосується вбивства.

VI

Залишившись один, Раскольников швидко вдягнувся у придбаний Разуміхіним одяг, поклав у кишеню гроші, що лежали на столі, вийшов на вулицю. Випадково зайшовши у пивницю, Раскольников попросив принести газети за останні дні, щоб почитати про вбивство старої. До нього підійшов Заметов, вони почали обговорювати цю кримінальну справу. Присунувшись ближче до Заметова, Раскольников сказав, що, якби він, наприклад, вбив лихварку, то пограбоване заховав би у якомусь глухому кутку, приваливши каменем, а не став витрачати негайно. Заметову здалося, що поруч із ним сидить божевільний.

Раскольников довго блукав містом без будь-якого наміру. Вирішив піти в поліцію, зізнатися в скоєному. Він і сам не зрозумів, як опинився коло того будинку, де стався злочин. Щось його штовхало піднятися сходами, роздивлятися все довкола, зайти в квартиру старої, саме там працювали робітники Миколай з Митькою, обклеювали стіни шпалерами. Майстрам він сказав, що хоче винайняти квартиру, спитав, чи фарбуватимуть підлогу, адже тут була кров убитої старої та її сестри. Занепокоєні розпитуванням робітники виправили його з квартири. У дворі Раскольников так само дивно поводився, він навіть хотів, щоб його відвели у відділок. Двірники закричали на нього і грубо виштовхали на вулицю.

VII

Опинившись на вулиці, Раскольников завагався, чи йти йому в поліцію. Увагу привернув галас, юрба оточила гарну коляску, запряжену сірими конями. Попереду були поліцейські, які щось присвічували на бруківці біля самих коліс. Раскольников побачив на бруківці збитого конями чоловіка.

Раскольников придивився ближче й упізнав у ньому Мармеладова. Попросив, щоб його віднесли додому, адресу нещасного він знає.

Потерпілого підняли і понесли; знайшлися помічники. Будинок Козеля був кроків за тридцять. Раскольников ішов ззаду, обережно підтримував голову і показував дорогу.

- Сюди, сюди! На сходи треба головою вгору вносити; повертайте... отак! Я заплачу, я віддячу, - бурмотів він.

Катерина Іванівна, як і завжди, скоро тільки випадала вільна хвилина, починала ходити туди й сюди по своїй маленькій кімнаті, від вікна до груби і назад, схрестивши руки на грудях, розмовляючи сама з собою і кашляючи. Останнім часом вона щодалі частіше і довше стала розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятирічною Поленькою, яка хоч багато чого ще не розуміла, але зате дуже добре збагнула, що потрібна матері, і тому завжди стежила за нею своїми великими розумними оченятами і хитрувала, як могла, аби удати, що вона розуміє все чисто. Цього разу Поленька роздягала маленького брата, який цілий день нездужав, щоб покласти його спати. Чекаючи, поки йому змінять сорочечку, яку тієї ж ночі мали й випрати, хлопчик сидів на стільці мовчки, з серйозним виглядом, прямо й нерухомо, з простягнутими вперед ніжками, щільно стуленими докупи, п’яточками до публіки, носками нарізно. Він слухав, про що говорила матуся з сестрицею, надувши губки, витріщивши очки і не ворушачись, точнісінько так, як звичайно повинні сидіти всі розумні хлопчики, коли їх роздягають, щоб покласти спати. Ще менша за нього дівчинка, в самому лахмітті, стояла біля ширми і чекала своєї черги. Двері на сходи були відчинені, аби дати хоч якийсь вихід хвилям тютюнового диму, які виривалися з інших кімнат і весь час примушували довго і тяжко кашляти сердешну сухотну. Катерина Іванівна неначе ще більше схудла за цей тиждень, і червоні плями на щоках її горіли ще яскравіше, ніж раніше. [...]

Що це? - скрикнула вона, побачивши юрбу в сінях і людей, що протискалися з якоюсь ношею в її кімнату. - Що це? Що це несуть? Господи!

- Куди ж тут покласти? - питав поліцейський, роздивляючись навколо, коли вже втягли в кімнату скривавленого і непритомного Мармеладова.

- На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, - показував Раскольников.

- Переїхали на вулиці! П’яного! - крикнув хтось з сіней.

Катерина Іванівна стояла вся біла і важко дихала. Діти перелякались. [...]

До Мармеладова привели лікаря, проте хворий попросив священика. Сповідь тривала недовго, Катерина Іванівна разом з дітьми стояла навколішки і молилася. Пришла Соня, зупинилась біля дверей, її вбрання виказувало, за якими правилами вона живе.

Мармеладов був в останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

- Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!.. - І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню...

Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.

- Хто це? Хто це? - мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.

- Лежи! Лежи-и-и! - крикнула Катерина Іванівна. Але він з неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.

- Соню! Дочко! Прости! - крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках. [...]

Раскольников приходить до Разуміхіна, у якого зібралися гості. Він такий слабий, що залишився чекати господаря в передпокої. До нього вийшов також і Зосимов, щоб оглянути. Разуміхін проводжає Родіона додому, дорогою проговорився, що Раскольникова підозрюють у скоєнні злочину. З ним дуже хоче познайомитись слідчий Порфирій Іванович. У вікні своєї кімнати Родіон побачив світло. Відчинивши двері, зупинився вражений: на дивані сиділи мати і сестра. Перші хвилини радості, проте зустріч завершилися несподівано: Раскольников зробив крок, похитнувся і знепритомнів.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

І

Раскольников підвівся і сів на дивані.

Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.

Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.

- Ідіть додому... з ним, - промовив він уривистим голосом, - показуючи на Разуміхіна, - до завтра, завтра все... Давно ви приїхали?

- Увечері, Родю, - відповіла Пульхерія Олександрівна, - поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут...

- Не мучте мене! - сказав він, роздратовано махнувши рукою.

- Я залишусь коло нього, - скрикнув Разуміхін, - не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента. [...]

Родіон повідомляє Дуні, що він посварився із Лужиним і що вона має відмовити йому в шлюбі, Раскольникову не потрібно такої жертви.

- Дуню, - з зусиллям говорив далі Раскольников, - я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і дух його не пах.

- Боже мій! - скрикнула Пульхерія Олександрівна.

- Брате, подумай, що ти говориш! - запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась. - Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився, - лагідно сказала вона.

- В гарячці? Ні... Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з відмовою... Вранці дай мені прочитати, і край!

- Я цього не можу зробити! - скрикнула ображена дівчина. - 3 якої речі...

- Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш... - злякалася мати, кидаючись до Дуні. - Ох, ходімо вже краще.

- Марить! - закричав захмелілий Разуміхін, - а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився... Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...

[...] - Чуєш, сестро, - повторив він услід, зібравши останні сили, - я не марю зараз, цей шлюб - підлота. Хай я негідник, а ти не повинна... один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку сестру за сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...

- Та ти з глузду з’їхав! Деспот! - заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.

- Я нізащо не можу піти! - шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи, - я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.

- І всю справу зіпсуєте! - теж прошептав роздратовано Разуміхін, - вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам, - говорив він і далі пошепки, уже на сходах, - що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі... [...]

Євдокія Романівна була напрочуд гарна з себе - висока і струнка, міцна, впевнена, - що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м’якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді, і в той же час бували хвилини, коли вони дивилися з надзвичайною добротою. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров’ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям, - єдина неправильність в цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, більш серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! [...]

Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди бувало з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це - єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з’явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудного, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чому могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити. [...]

Своїми медичними спостереженнями щодо хвороби Раскольникова поділився Зосимов. Рідні Родіона були надзвичайно задоволені такою докладною розповіддю про нього.

II

Рівно о дев’ятій годині Разуміхін прийшов в номери Бакалєєва. Обидві дами вже давно чекали його з страшним нетерпінням.

Повставали вони годині о сьомій або навіть раніше. Він увійшов похмурий, мов та ніч, уклонився незграбно, за що, звичайно, одразу ж розсердився на себе. Але він помилився в своїх сподіваннях: Пульхерія Олександрівна так і кинулася до нього, схопила його за обидві руки і мало не поцілувала їх. Він боязко глянув на Євдокію Романівну; але і в цьому гордовитому обличчі було в ту мить стільки вдячності і приязні, така неприхована цілковита і несподівана для нього повага (замість гаданих глузливих поглядів і мимовільного, погано приховуваного презирства!), що йому вже, далебі, було б легше, коли б зустріли лайкою, а то вже надто ніяково зробилося. На щастя, була готова тема для розмови, і він якнайшвидше за неї ухопився.

Почувши, що “ще не прокидався”, але “все гаразд”, Пульхерія Олександрівна заявила, що це на краще, “бо їй дуже, дуже, дуже треба спочатку поговорити” з ним, Разуміхіним. Спитали, чи пив він чай, і запросили пити разом; самі вони ще не пили, чекаючи Разуміхіна. Євдокія Романівна подзвонила, з’явився брудний шарпак, йому й наказано було подавати чай, який і був, нарешті, поданий, але сервіровка виявилася такою брудною і потворною, що дамам зробилось соромно. Разуміхін енергійно лайнув номер, але, згадавши про Лужина, змовк, зніяковів і уже зрадів, коли запитання Пульхерії Олександрівни посипалися, нарешті, без упину, одне за одним.

Відповідаючи на них, він проговорив три чверті години, і хоч його раз у раз перебивали і перепитували, встиг розповісти про всі найголовніші і найпотрібніші факти, які тільки знав з останнього року життя Родіона Романовича, закінчивши докладно розповіддю про його хворобу. Багато що він, проте, пропустив, що й треба було пропустити, між іншим і сцену в конторі з усіма наслідками. Розповідь його слухали жадібно; але коли він думав, що вже закінчив і задовольнив своїх слухачок, то виявилося, що для них він немовби ще й не починав.

- Скажіть, скажіть мені, як ви гадаєте... ой, даруйте, я ще досі не знаю, як вас звуть? - квапилася Пульхерія Олександрівна.

- Дмитро Прокопович.

- Так от, Дмитре Прокоповичу, я б дуже, дуже хотіла знати... як взагалі... він дивиться тепер на все, тобто, зрозумійте мене, як би вам це сказати, тобто краще сказати: що він любить і чого не любить? Чи завжди він такий дратівливий? Які в нього бажання і, так би мовити, мрії, коли можна? Що саме тепер на нього впливає особливо? Одно слово, я б хотіла...

- Ой мамо, як же можна на все це так одразу відповісти! - зауважила Дуня.

- Ой Боже мій, та я ж зовсім, зовсім не таким сподівалася його зустріти, Дмитре Прокоповичу.

- Це ж цілком звичайна річ, - сказав Дмитро Прокопович. - Матері у мене немає, ну, а дядько щороку сюди приїздить і майже щороку мене не пізнає, навіть зовні, а людина розумна; ну, а за три роки вашої розлуки багато води збігло. Та й що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: похмурий, смутний, відлюдний і гордовитий; останнім часом (а може, й багато раніше) став недовірливим, ще й іпохондриком6. Великодушний і дуже добрий. Почуттів своїх не любить виявляти і радніше зневажить людину, ніж словами розкриє своє серце. Часом, проте, зовсім не іпохондрик, а просто холодний і нечулий аж до жорстокості, далебі, наче в ньому два протилежні характери по черзі міняються. Страшенно іноді неговіркий! Все йому ніколи, все йому заважають, а сам лежить, нічогісінько не робить. Не насмішкуватий, і не тому, що дотепності бракує, а мовби часу в нього на такі дурниці не вистачає. Не дослухує, що йому кажуть. Ніколи не цікавиться тим, чим усі в цей час цікавляться. Дуже високо себе цінує і, здається, не без деякого права на те. Ну, що ж далі?.. Мені здається, ваш приїзд подіє на нього рятівно.

- Ох, дай-то Господи! - скрикнула Пульхерія Олександрівна, яка болісно сприймала відзив Разуміхіна про її Родю. [...]

- Ви багато сказали цікавого про характер брата і... сказали безсторонньо. Це добре; я думала, ви перед ним благоговієте, - зауважила Євдокія Романівна з усмішкою. - Здається, і те вірно, що коло нього повинна бути жінка, - додала вона в роздумі.

- Я цього не казав, а втім, можливо, ви і в цьому маєте рацію, тільки...

- Що?

- Він же нікого не любить; може, і ніколи не полюбить, - відрізав Разуміхін.

- Тобто неспроможний полюбити?

- А знаєте, Євдокіє Романівно, ви самі дуже схожі на вашого брата, навіть в усьому! - брякнув він зненацька, несподівано для самого себе, але зараз же, згадавши про те, що оце тільки говорив їй про брата, почервонів, мов рак, і страшенно зніяковів. Євдокія Романівна не могла не розсміятись, дивлячись на нього.

Мати і сестра Родіона показують Разуміхіну записку від Лужина, мати не знає, як їй правильно вчинити.

Разуміхін розгорнув записку, помічену вчорашнім числом і прочитав:

“Шановна добродійко, Пульхеріє Олександрівно, маю за честь повідомити вас, що через затримки, які виникли зненацька, зустріти вас біля дебаркадера7 не міг, пославши замість себе людину, вельми розбитну. Позбавлю себе також честі побачитися з вами і завтра вранці через невідкладні сенатські справи і щоб не перешкодити родинному побаченню вашому з вашим сином і Євдокії Романівни з її братом. Буду ж мати честь відвідати вас і вітати вас у вашій квартирі не інакше як завтра, о восьмій рівно годині після полудня, причому насмілююсь додати ще велику і, я б сказав, крім того, настійну просьбу мою, щоб під час загального побачення нашого Родіон Романович вже не був присутній зовсім, оскільки він нечувано і грубо образив мене, коли вчора я відвідав його, хворого, і, крім того, маю особисто до вас конче потрібну і докладну розмову у відомому питанні, відносно якого хочу знати вашу думку. Маю за честь при цьому заздалегідь вас повідомити, що коли, всупереч цій просьбі, зустріну Родіона Романовича, то змушений буду негайно відкланятись, і тоді нарікайте вже на себе...” [...]

Вимога Петра Петровича не запрошувати Родіона збентежила Дуню, вона вирішила обговорити це з братом, разом із матір’ю збирається до нього.

III

Раскольников, якого саме оглядав Зосимов, почувається краще, проте був похмурим і блідим. Усім було трохи ніяково. Родіон розповів про смерть Мармеладова.

- До речі, мамо, я одну непростиму річ зробив учора; дійсно не при своєму розумі. Я вчора всі гроші, які ви мені прислали, віддав... його дружині... на похорон. Зараз удова, сухотна, безпорадна жінка... троє маленьких сиріт, голодні... в домі порожньо... і ще одна дочка є... Може, ви б і самі віддали, коли б бачили... Я, звичайно, права не мав ніякого, визнаю, особливо, коли згадати, як вам самим ці гроші дісталися. Щоб допомагати, треба спочатку право таке мати, а то: “Здихайте, собаки, коли вам погано!” - Він засміявся. - Адже так, Дуню?

- Ні, не так, - твердо відповіла Дуня.

- Диви! То й ти... з переконаннями!.. - пробурмотів він, глянувши на неї мало не з ненавистю і глузливо осміхнувшись. - Мені слід було б догадатися... Що ж, і похвально; тобі ж краще... і дійдеш до такої межі, що коли не переступиш її - нещаслива будеш, а переступиш - може, ще нещасливіша... А втім, все це дурниця! - додав він роздратовано, досадуючи, що мимоволі сам захопився. - Я хотів тільки сказати, що вас, мамо, прошу мене простити, - закінчив він різко і уривисто.

- Годі, Родю, я певна, все, що ти робиш, все прекрасно! - зрадівши, сказала мати.

- Не будьте певні, - відповів він, скрививши рота в посмішку. Запанувала мовчанка. Щось було напружене в усій цій розмові і в мовчанці, і в примиренні, і в прощенні, і всі це відчували.

“А вони наче бояться мене”, - думав Раскольников, спідлоба дивлячись на матір і сестру. Пульхерія Олександрівна дійсно, чим більш мовчала, тим більш і ніяковіла.

“Поки не бачив, то здавалося - так люблю їх”, - майнуло в його думці.

Родіон пригадав, що збирався поговорити з Дунею про Лужина. Ставить її перед вибором: або він, або Лужин. Сестра каже, що вона дійсно прагне вийти заміж за Лужина і не приносить себе в жертву, і образно висловлюється, що взагалі нікого не зарізала, а просто йде заміж. Родіон на цих словах непритомніє. Коли Раскольникову показали записку від Лужина, який не хотів зустрічатися з ним, він сказав, що не зважатиме на вимогу Петра Петровича, а прийме їхнє запрошення і прийде до них на це побачення.

IV

Несподівано до Раскольникова прийшла Соня Мармеладова, щоб запросити його на похоронну відправу і на поминки та подякувати за кошти, які він їм пожертвував.

Побачивши повну кімнату людей, і особливо двох поважних дам, матір і сестру Родіона, розгубилася, хотіла повернути назад. Раскольников лагідно попросив її присісти на стілець, представив своїм рідним, які поставилися до неї шанобливо. А Дуня, виходячи з кімнати, їй вклонилася.

V

Раскольников звернувся до Разуміхіна з проханням познайомити його з родичем - слідчим Порфирієм Петровичем, якому було доручено розслідувати вбивство старої Альони Іванівни. Він сподівався повернути речі, які заклав у лихварки. Водночас його мучило питання: чи знає слідчий, хто вбивця?

Між Раскольниковим і Порфирієм Петровичем виникла розмова з приводу статті, написаної Родіоном півроку тому, коли вийшов з університету. Про те, що вона надрукована, Раскольников дізнався від слідчого, який прочитав її у газеті “Періодичне слово”.

- А ви як дізналися, що стаття моя? Вона літерою підписана.

- А випадково, і то лиш цими днями. Через редактора; знайомий мені... Дуже зацікавився.

- Я розглядав, пам’ятаю, психологічний стан злочинця протягом усього ходу злочину.

- Атож, і наполягаєте, що акт виконання злочину супроводиться завжди хворобою. Дуже, дуже оригінально, але... мене, власне, не ця частина вашої статейки зацікавила, а певна думка, подана в кінці статті, але яку ви, на жаль, проводите тільки натяком, неясно... Одно слово, коли пригадуєте, робиться певний натяк на те, що існують начебто на світі деякі такі особи, які можуть... тобто не те, що можуть, а повне право мають чинити всякі неподобства і злочини, і що для них нібито й закон не писаний.

Раскольников усміхнувся, почувши таке надмірне і умисне перекручення своєї ідеї.

- Як? Що таке? Право на злочин? Але не тому ж, що “заїло середовище”? - з якимсь навіть переляком поцікавився Разуміхін.

- Ні, ні, не зовсім тому, - відповів Порфирій. - Вся річ у тому, що в їхній статті всі люди якось поділяються на “звичайних” і “незвичайних”. Звичайні повинні жити в слухняності і не мають права переступати закону, бо вони, бачите, звичайні. А незвичайні мають право чинити всякі злочини і всіляко переступати закон, саме тому, що вони незвичайні. Так у вас, здається, коли тільки не помиляюсь?

- Та як же це? Бути не може, щоб так! - дивуючись, бурмотів Разуміхін.

Раскольников усміхнувся знову. Він добре зрозумів, у чому річ і на що його хочуть наштовхнути; свою статтю він пам’ятав і вирішив прийняти виклик.

- Це не зовсім так у мене, - почав він просто й скромно. - Проте визнаю, ви майже вірно її виклали, навіть, коли хочете, і цілком вірно... (Йому начебто приємно було погодитись, що цілком вірно). Різниця тільки в тому, що я зовсім не наполягаю, що незвичайні люди неодмінно повинні і зобов’язані чинити завжди всілякі неподобства, як ви кажете. Мені здається навіть, що таку статтю і не надрукували б. Я просто натякнув, що “незвичайна” людина має право... тобто не офіціальне право, а сама має право дозволити своєму сумлінню переступити... через деякі перешкоди, і єдино в тому лише разі, коли виконання її наміру (іноді, може, рятівного для всього людства) цього потребуватиме. Ви кажете, що стаття моя неясна; я готовий її вам пояснити в міру можливості. Я, мабуть, не помиляюсь, припускаючи, що вам того й хочеться; отже, будь ласка. По-моєму, коли б Каплерові і Ньютонові8 відкриття, внаслідок якогось збігу обставин, інакше не могли б стати відомими людям як тільки внаслідок пожертвування життям одного, десяти, ста або й більше чоловік, які заважали б цьому відкриттю або заступили б йому дорогу, ставши якимось чином перешкодою, то Ньютон мав би право, і навіть був би зобов’язаний... усунути цих десять або сто чоловік, щоб зробити свої відкриття відомими всьому людству. З цього, проте, зовсім не випливає, що Ньютон мав би право вбивати, кого заманеться, кожного стрічного, або красти щодня на базарі. Далі, пригадується мені, я розвиваю в моїй статті думку, що всі... ну, наприклад, хоча б законодавці і установники людства, починаючи від найстародавніших, продовжуючи Лікургами, Солонами, Магометами, Наполеонами9 і так далі, всі до одного були злочинцями вже через саме те, що, даючи новий закон, порушували старий, перейнятий від батьків і свято шанований суспільством, і вже, звичайно, не спинялися і перед кров’ю, якщо тільки кров (іноді зовсім невинна і доблесно пролита за старий закон) могла їм допомогти. Варто уваги навіть, що більша частина цих благодійників і установників людства були особливо страшні кровопроливці. Одно слово, я роблю висновок, що й усі, не тільки великі, а й ті, хто хоч трохи виходять з колії, люди, тобто такі, що хоч трохи здатні сказати щось нове, мусять, з веління особистості своєї, бути неодмінно злочинцями, - в більшій чи меншій мірі, звичайно. Інакше важко їм вийти з колії, а на те, щоб лишатись в ній, вони, певна річ, не можуть погодитись, знову-таки через особистість свою, а як на мою думку, то навіть і зобов’язані не погоджуватись. Одно слово, ви бачите, що досі тут немає нічого особливо нового. Це тисячу раз було видрукуване й читане. Щодо мого поділу людей на звичайних і незвичайних, то я згоден, що він трохи довільний, та я ж на точних цифрах і не наполягаю. Я тільки в головну думку свою вірю. Вона полягає саме в тому, що люди, за законом природи, поділяються, взагалі, на два розряди: на нижчий - (звичайних), тобто, так би мовити, на матеріал, який служить єдино для народження собі подібних, і власне на людей, тобто тих, що мають дар або талант сказати в середовищі своєму нове слово. Звичайно, їх так можна поділяти без кінця на нові й нові підрозділи, але відмітні риси обох розрядів досить різні: перший розряд, тобто матеріал, беручи загалом, люди за особистістю своєю консервативні, добропристойні, живуть в слухняності і люблять бути слухняними. На мою думку, вони й повинні бути слухняними, бо це їх призначення, і тут зовсім немає нічого для них принизливого. Другий розряд - усі переступають закон, руйнівники, або схильні до того, кожен відповідно до своїх здібностей. Злочини цих людей, певна річ, відносні й дуже різні; здебільшого вони вельми різноманітними способами вимагають руйнування сучасного в ім’я кращого. Але коли такій людині потрібно для своєї мети переступити бодай і через труп, через кров, то вона в душі своїй, може, на мою думку, дозволити своєму сумлінню переступити через кров, - залежно, однак, від мети і від масштабів її, - це майте на увазі. В цьому тільки розумінні я й кажу в своїй статті про їх право на злочин. (Ви пригадайте, адже в нас з юридичного питання почалося). А втім, занадто тривожитись нема чого: маса ніколи майже не визнає за ними цього права, карає їх і вішає (в більшості випадків) і тим, зрозуміло, виконує консервативне своє призначення, а проте, в наступних поколіннях ця ж маса ставить страчених на п’єдестал і їм поклоняється (в більшості випадків). Перший розряд завжди - володар сучасного, другий розряд - володар майбутнього. Перші зберігають і примножують світ чисельно; інші рухають світ і ведуть його до мети. І ті й другі мають зовсім однакове право існувати. Одно слово, у мене всі однакове право мають, і - хай живе віковічна війна, - до Нового Єрусалима10, звичайно!

Родіон, Порфирій і Разуміхін обговорюють його статтю. Родіонові ця розмова дається важко, Порфирій ставить надто ємкі питання, Разуміхін обурюється.

[...] - Ну, брат, коли це справді серйозно, то... Ти, звичайно, маєш рацію, кажучи, що це не нове і схоже на все, що ми тисячу раз читали й чули; але то справді оригінальне в усьому цьому, - і справді належить лише тобі, що викликає в мені жах, - це те, що все-таки кров сумлінню людському дозволяєш, і, даруй мені, з таким фанатизмом навіть... В цьому, виходить, і полягає головна думка твоєї статті. Адже це признавання крові з дозволу сумління, це... це, по-моєму, страшніше, ніж навіть офіціальний дозвіл проливати кров, законний...

- Цілком справедливо, страшніше, - озвався Порфирій.

- Ні, це ти вже щось захопився! Тут помилка. Я прочитаю. Ти захопився! Ти не можеш так думати... Прочитаю.

- В статті всього цього немає, там тільки натяки, - промовив Раскольников.

- Так, так, - не сиділося Порфирію, - мені майже ясно стало тепер, який погляд у вас на злочин, але... даруйте мені за мою настирливість (дуже вже я вас турбую, аж самому совісно!) - але ж бачите: заспокоїли ви мене оце дуже щодо помилок у визначенні розрядів, але... мене все ще у всьому цьому різні практичні випадки турбують! Ну, а що, коли якийсь муж або юнак почне думати, що він Лікург чи там Магомет... - майбутній, звичайно, - та й ну усувати всі перешкоди до того... Треба йому, скажімо, рушати в далекий похід, а в поході гроші потрібні... ну й почне добувати собі для походу... знаєте?

Замєтов зненацька пирхнув з свого кутка. Раскольников навіть очей на нього не звів.

- Я мушу погодитись, - спокійно відповів він, - що такі випадки справді повинні бути. Дурненькі і марнославні особливо на цей гачок потрапляють; а особливо молодь.

- От бачите. Ну, то як же?

- А отак же, - усміхнувся Раскольников, - не я в цьому винен. Так є і буде завжди. Ось він (він кивнув на Разуміхіна) казав зараз, що я кров дозволяю. Ну, то що ж? Суспільство ж досить забезпечене засланнями, тюрмами, судовими слідчими, каторгами, - чого ж турбуватись? І розшукуйте злодія!..

- Ну, а якщо розшукаємо?

- Туди йому й дорога.

- А ви таки логічні. Ну, а як же відносно його сумління?

- Та яке вам до нього діло?

- Та так уже, з гуманності.

- У кого воно є, той нехай і страждає, якщо визнає помилку, - це і кара йому, - крім каторги.

- Ну, а тим, справді геніальним, - нахмурившись, спитав Разуміхін, - отим, кому різати право надано, тим дозволено і не страждати зовсім, навіть за кров пролиту?

- Навіщо тут слово: дозволено? Тут немає ні дозволу, ні заборони. Хай страждає, коли шкода жертви... Страждання й біль завжди обов’язкові для широкої свідомості і глибокого серця. Справді великі люди, мені здається, повинні відчувати на світі велику журбу, - додав він раптом замислено, навіть не в тон розмові.

Він підвів голову, вдумливо подивився на всіх, усміхнувся і взяв кашкета. Він був дуже спокійний порівняно з тим, яким він прийшов сюди, і відчував це. Всі встали.

- Ну, лайте мене чи ні, сердьтеся чи ні, а я не можу стерпіти, - почав знову Порфирій Петрович, - дозвольте ще запитаннячко одне (ой, і турбую ж я вас!), одну тільки маленьку ідейку хотів би викласти, виключно для того, щоб не забути...

- Гаразд, викладайте вашу ідейку, - серйозний і блідий стояв перед ним, чекаючи, Раскольников.

- Але ж от... далебі, не знаю... як би краще висловитись... ідейка надто вже делікатненька... так би мовити, психологічна... От, коли ви вашу статейку ту писали, - адже бути того не може, хе, хе! щоб ви самі себе не вважали, - ну хоч трошечки, - теж людиною “незвичайною”, що проголошує нове слово, - у вашому тобто розумінні... Адже так?

- Цілком можливо, - зневажливо відповів Раскольников. Разуміхіна наче пересмикнуло.

- А коли так, то невже ви б самі зважилися, - ну там, через житейські якісь невдачі і скруту або для допомоги як-небудь усьому людству, - переступити через перешкоду?.. Ну, наприклад, убити й пограбувати?..

І він якось раптом знову підморгнув йому лівим оком і розсміявся нечутно, - точнісінько, як і перше.

- Коли б я і переступив, то вже б, звичайно, вам не сказав, - з визивною, гордовитою зневагою відповів Раскольников.

- Ні, то я так тільки цікавлюсь, власне, щоб краще зрозуміти вашу статтю, з самого тільки літературного боку...

“Але ж як це одверто і зухвало!” - з огидою подумав Раскольников.

- Дозвольте вам сказати, - відповів він сухо, - що Магометом чи Наполеоном я себе не вважаю... так само як і кимось подібним до цих осіб, отже, і не можу, не бувши таким, дати вам задовільне пояснення того, що б я зробив.

- Ну, годі вам, хто ж у нас на Русі себе Наполеоном не вважає? - з надзвичайною фамільярністю проказав раптом Порфирій. Навіть в інтонації його голосу було цього разу щось уже особливо ясне.

- Чи не Наполеон який-небудь майбутній і нашу Альону Іванівну минулого тижня сокирою уколошкав? - ляпнув зненацька з кутка Замєтов.

Раскольников мовчав і пильно, твердо дивився на Порфирія. Разуміхін неприязно нахмурився. Йому вже й раніше почало наче щось здаватись. Він гнівно подивився навколо. Минула хвилина тяжкої мовчанки. Раскольников повернувся, щоб іти.

- Ви вже йдете! - ласкаво промовив Порфирій, надзвичайно люб’язно простягаючи руку. - Дуже, дуже радий знайомству. А щодо вашої просьби, то не сумнівайтеся. Так-таки й напишіть, як я вам казав. Та краще всього зайдіть до мене туди самі... як-небудь цими днями... та хоч завтра. Я буду там годині об одинадцятій, напевно. Все й обладнаємо... і поговоримо... Ви ж, як один з останніх, хто там були, може що-небудь і розказати б нам могли... - додав він з найдобродушнішим виглядом.

- Ви хочете мене офіціально допитувати, за всіма правилами? - різко запитав Раскольников.

- Ну, навіщо ж? Поки що це зовсім не потрібне. Ви не так зрозуміли. Я, бачите, не пропускаю нагоди і... і з усіма заставниками вже розмовляв... декого допитував... а ви, як останній... Та от, до речі ж! - вигукнув він, наче чогось зрадівши зненацька, - до речі пригадав, що ж це я!.. - повернувся він до Разуміхіна, - та ти ж про цього Миколку мені тоді вуха протуркотів... Ну, та й сам же знаю, сам знаю, - повернувся він до Раскольникова, - що хлопець чистий, але що ж робити, ось і Митьку довелося потурбувати... от у чому річ, вся суть, так би мовити: проходячи тоді сходами... стривайте: адже ви о восьмій годині були там?

- О восьмій, - відповів Раскольников, неприємно відчувши в ту ж мить, що міг би цього й не говорити.

- Отож, проходячи о восьмій, як ви кажете, годині, сходами, не бачили ви часом, на другому поверсі, в тій квартирі, що була відчинена, - пам’ятаєте? двох робітників або хоч одного з них? Вони фарбували там, не помітили часом? Це дуже, дуже важливо для них!..

- Малярів? Ні, не бачив... - повільно і немовби силкуючись все якнайкраще пригадати, відповів Раскольников, напружуючись усім єством своїм і завмираючи від болісного бажання якнайшвидше відгадати, де тут пастка: не пропустити чогось! - Ні, не бачив, та й квартири такої, відчиненої, щось не помітив... а от на четвертому поверсі (він уже цілком розглядів пастку і торжествував) - то пам’ятаю, що чиновник якийсь переїжджав з квартири... навпроти Альони Іванівни... пам’ятаю... це я ясно пам’ятаю... солдати диван якийсь виносили і мене до стіни притиснули... а малярів - ні, не пам’ятаю, щоб маляри були... та й квартири відчиненої ніде, здається, не було. А так; не було...

- Та ти що! - гримнув раптом Разуміхін, неначе опам’ятавшись і зміркувавши щось, - та маляри ж працювали в самий день убивства, а він же за три дні до того там був? Ти чого ж ото запитуєш?

- Тьху! переплутав! - ляснув себе по лобі Порфирій. - Чорт забирай, у мене з цією справою голова закрутилася! - звернувся він, немовби навіть вибачаючись, до Раскольникова, - нам же так важливо дізнатись, чи не бачив її хто часом, о восьмій годині, в тій квартирі, ото ж мені й здалося зараз, що ви теж могли б сказати... зовсім переплутав!

- То треба бути уважнішим, - похмуро вимовив Разуміхін. Останні слова були сказані вже в передпокої. Порфирій Петрович провів їх аж до дверей надзвичайно люб’язно. Обидва вийшли потемнілі й похмурі на вулицю і якийсь час ішли, не мовлячи й слова. Раскольников глибоко перевів подих.

VI

Раскольников із Разуміхіним вийшли від Порфирія Петровича схвильовані. Разуміхін, обурений підозрою слідчого щодо Раскольникова, вважає, що цьому сприяв Замєтов. Вони прямували до “номерів”, де зупинилися Пульхерія Олександрівна і Дуня, проте Родіон сказав, що прийде трохи пізніше, йому потрібно зайти додому. Зачинившись у комірчині, він перевірив, чи не залишились за шпалерою речі старої лихварки. Потім вийшов на вулицю й побачив, що двірник розмовляє з якимось міщанином. Той саме розпитував про нього. Побачивши Раскольникова, чоловік повернувся і пішов.

Раскольников кинувся слідом за міщанином і одразу ж побачив його на другому боці вулиці; він ішов усе тією ж рівною і неквапливою ходою, уткнувши очі в землю і начебто щось обмірковуючи. Раскольников скоро наздогнав його, але якийсь час ішов позаду; нарешті, порівнявся з ним і збоку зазирнув йому в обличчя. Той одразу ж помітив його, швидко оглянув, але знову опустив очі, і так вони йшли якусь хвилину поруч, не мовлячи й слова.

- Ви про мене питали... у двірника? - промовив, нарешті, Раскольников, але якось дуже тихо.

Міщанин нічого не відповів і навіть не глянув. Знову помовчали.

- Та що ви... приходите питати... і мовчите... та що ж це таке? - Голос Раскольникова уривався, і слова якось ніби не хотіли ясно вимовлятись.

Міщанин цього разу підвів очі і зловісним, похмурим поглядом подивився на Раскольникова.

- Убивця! - проказав він раптом тихо, але ясно і виразно... Раскольников ішов поруч. Ноги його враз страшенно ослабли, на спині похололо, і серце на мить немовби завмерло; потім раптом заколотилось, неначе з гачка зірвалося. Так пройшли вони кроків із сотню, поруч і знову зовсім мовчки. Міщанин не дивився на нього.

- Та що ви... що... хто вбивця? - пробурмотів Раскольников ледь чутно.

- Ти убивця, - проказав той, ще чіткіше й значливіше і, як здалося Раскольникову, усміхнувся з якимсь злісним торжеством і знову прямо подивився в бліде обличчя Раскольникова і його помертвілі очі. В цю мить вони саме підійшли до перехрестя. Міщанин завернув у вулицю ліворуч і пішов не оглядаючись. Раскольников лишився на місці і довго дивився йому вслід. Він бачив, як той, пройшовши вже кроків з п’ятдесят, обернувся і подивився на нього, що все ще стояв нерухомо на тому самому місці. Раскольников вже погано бачив його обличчя, але йому здалося, що той і цього разу осміхнувся з холодною злістю і торжеством.

Тихою, ослаблою ходою, з тремтячими коліньми і немовби дуже змерзлий, повернувся Раскольников назад і піднявся у свою комірчину. Він скинув і поклав кашкета на стіл і хвилин з десять стояв нерухомо. Потім, знесилений, ліг на диван і болісно, з слабким стогоном, простягнувся на ньому; очі його були заплющені. Так пролежав він з півгодини. [...]

Часом він відчував, що неначе марить: на нього находив настрій якогось гарячкового захвату.

“Бабисько - дурниця! - палко переконував він себе, - стара, можливо, що й помилка, не в ній і річ! Стара була тільки хворобою... я переступити швидше хотів... я не людину вбив, я принципубив! Та принцип я хоч і вбив, а от переступити й не переступив, по цей бік лишився... Тільки й зумів, що вбити! Та й того не зумів, виходить... Принцип? За що це тоді дурник Разуміхін соціалістів лаяв? Працьовиті і практичні люди; про “загальне щастя” турбуються... Ні, мені життя раз дано і ніколи його більше не буде: я не хочу дожидатись “загального щастя”. Я й сам хочу жити, а ні - то краще й не жити Що ж? Я тільки не захотів пройти мимо голодної матері, ховаючи в кишені свій карбованець, у сподіванні “загального щастя”. “Несу, мовляв, цеглинку на загальне щастя і тому відчуваю спокій серця”. Ха-ха! Нащо ж ви мене забули? Я ж тільки раз живу, я теж хочу... Ех, естетична я воша, і більш нічого, - додав він, раптом розсміявшись, наче божевільний. - Так, я справді воша, - продовжував він, із зловтіхою ухопившись за цю думку, копирсався у ній, грався, потішаючись нею, - і вже через саме те, що, по-перше, тепер роздумую про те, що я воша; через те, по-друге, що цілий місяць всеблаге провидіння турбував, закликаючи у свідки, що не заради своєї, мовляв, плоті й похоті заходжуюсь, а маючи на увазі прекрасну й приємну мету, - ха-ха! Через те, по-третє, що при здійсненні, наскільки можливо, справедливості вирішив додержувати, ваги та міри, і арифметики: з усіх вошей вибрав найнепотрібнішу і, вбивши її, вирішив узяти в неї рівно стільки, скільки мені треба для першого кроку, не більш і не менше (а решта, виходить, так і пішла б на монастир, за духівницею - ха-ха!)... Тому, тому я остаточно воша, - він аж заскреготав зубами, - бо сам, може, ще паскудніший і гидкіший, ніж убита воша, і заздалегідь передчував, що скажу собі це вже після того, як уб’ю! Та хіба з таким жахом може щось зрівнятися! О пошлість! о підлота!.. О, як я розумію “пророка”, з шаблею, на коні: велить Аллах, і корися, “тремтяче” створіння! Правий, правий “пророк”, коли ставить де-небудь впоперек вулиці до-о-обрячу батарею і гатить у правого й винуватого, не удостоюючи навіть і пояснення! Корись, тремтяче створіння, і - не бажай, бо - не твоє це діло!.. О, нізащо, нізащо не прощу нікчемному бабиську!”

Волосся його було змочене потом, тремтячі губи засмагли, нерухомий погляд був втуплений у стелю.

“Мати, сестра, як любив я їх! Чому ж тепер я їх ненавиджу? Так, я їх ненавиджу, фізично ненавиджу, коло себе не можу терпіти... Тоді я підійшов і поцілував матір, я пам’ятаю... Обнімати й думати, що коли б вона дізналася, то... хіба сказати їй? Чого доброго, я здатний на це... Гм! вона повинна бути такою ж, як і я, - додав він, з трудом оволодіваючи своїми думками, немовби борючись з маренням, що дедалі більш охоплювало його. - О, як я ненавиджу тепер оте нікчемне бабисько! Здається б, вдруге вбив, коли б воскресла! Сердешна Лизавета! Навіщо вона тоді нагодилася!.. Дивно одначе, чому я про неї майже й не думаю, наче й не вбивав?.. Лизавета! Соня! Сердешні, лагідні, з очима покірливими... Любі!.. Чом вони не плачуть? Чом вони не стогнуть?.. Вони все віддають... дивляться покірливо й тихо... Соня, Соня! Тиха Соня!..”

Думки в нього сплутались; дивним здалося йому, що він не пам’ятає, як опинився надворі. Час був уже пізній. [...]

ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА

І

Свидригайлов прийшов у важливій справі, яка стосується Дуні, тому розраховує на допомогу Раскольникова. Розповідає, що закохався в неї, мав благородні наміри, вона б не зазнала ганьби, якби його дружина Марфа Петрівна не підслухала розмови. Він додав, що не винен у смерті дружини, хоч і вдарив її батогом, але вона померла від апоплексичного удару11. Шлюб із нею не був щасливим: жінка викупила його за тридцять тисяч з в’язниці, коли його посадили за шулерство. Дружина тримала проти нього документ, щоб він не здумав бунтувати, рік тому подарувала його на іменини, додавши до подарунку гроші. Свидригайлов сказав Раскольникову, що вони “одного поля ягоди”, і нарешті повідомив мету свого візиту - він проти майбутнього шлюбу Дуні з Лужиним, який облаштувала його дружина, тому хоче зустрічі з Дунею, щоб дати їй десять тисяч. Родіон відмовляється говорити із сестрою. Довідується, що покійна Марфа Петрівна залишила Дуні у спадок три тисячі.

ІІ-ІІІ

Увечері Раскольников і Разуміхін ідуть до Пульхерії Олександрівни і Дуні. Раскольников розповідає історію Свидригайлова і просить Разуміхіна оберігати сестру від цього чоловіка, який замислив щось небезпечне. Разуміхін у свою чергу розповів про свою не досить вдалу розмову з Порфирієм Петровичем і Замєтовим і порадив Раскольникову не зважати на підозру. Попри те, що вони хотіли прийти раніше від Лужина, все ж зустрілися з ним у коридорі. Лужин навіть хотів піти, бо його вимогу зневажили і запросили Раскольникова. А у його присутності він не хоче обговорювати деталі весілля. За самоваром розмова не клеїлася, тож Пульхерія Олександрівна згадала спільних знайомих, про смерть дружини Свидригайлова, Марфи Петрівни. Лужин розповідає про Свидригайлова, не приховує, що і в того були темні історії. На загальне здивування Раскольников повідомив, що сьогодні до нього приходив цей пан, він шукає зустрічі з Дунею і що Марфа Петрівна за тиждень до смерті відказала їй три тисячі. Розкривати деталірозмови Родіон не хоче, Петро Петрович почувається ображеним, дорікає Пульхерії Олексадрівні та Дуні.

- Любов до майбутнього супутника життя, до чоловіка, повинна переважати любов до брата, - проказав він сентенційно, - і, в усякому разі, я не можу стояти в одному ряду... Хоч я й казав оце зараз, що в присутності вашого брата не бажаю і не можу викласти всього, з чим прийшов, проте я тепер же маю намір звернутись до вельмишановної вашої матусі, бо вважаю, що необхідно вияснити дуже капітальний і образливий для мене момент. Син ваш, - звернувся він до Пульхерії Олександрівни, - вчора, в присутності пана Разсудкіна (чи... здається, так? даруйте, забув ваше прізвище, - люб’язно уклонився він Разу- міхіну), образив мене, перекрутивши мою думку, яку я виклав вам тоді в приватній розмові, за кавою, а саме, що одруження з бідною дівчиною, яка вже зазнала життєвого горя, по-моєму, вигідніше з точки зору подружнього життя, ніж з такою, що зазнала розкошів, бо це корисніше для моральності. [...]

- Ви написали, - різко промовив Раскольников, - не обертаючись до Лужина, - що я вчора віддав гроші не вдові роздавленого, як це справді було, а його дочці (якої до вчорашнього дня я ніколи не бачив). Ви написали це, щоб посварити мене з рідними, і для того додали, в мерзотних виразах, про поведінку дівчини, якої ви не знаєте. Все це плітка й підлота.

- Пробачте, добродію, - трясучись від злості, відповів Лужин, - у листі моєму я дуже багато писав про вас і про ваші вчинки виключно тому, що хотів виконати просьбу вашої сестриці і матері - описати їм, яким я вас знайшов і яке ви на мене справили враження. Щодо листа мого, то знайдіть хоч рядок неправди тобто що ви не витратили грошей і що в сімействі тому, хоча б і нещасному, немає недостойних осіб.

- А по-моєму, то ви, з усіма вашими чеснотами, не варті мізинця тієї нещасної дівчини, в яку ви кидаєте камінь.

- Отже, ви б зважилися ввести її в товариство вашої матері й сестри?

- Я це вже й зробив, коли хочете знати. Я посадив її сьогодні поруч з мамою і Дунею.

- Родю! - скрикнула Пульхерія Олександрівна..

Дунечка почервоніла; Разуміхін нахмурив брови. Лужин уїдливо і зарозуміло осміхнувся.

- Самі бачите, Євдокіє Романівно, - сказав він, - чи можливе тут порозуміння? Сподіваюсь тепер, що питання це вичерпане і з’ясоване остаточно. Я ж залишаю вас, щоб не заважати дальшій приємності родинного побачення і передачі секретів (він підвівся з місця і взяв капелюх). Але, йдучи, дозволю собі висловити надію, що надалі мені не загрожуватиме можливість подібних зустрічей і, так би мовити, компромісів. А вас же особливо проситиму, вельмишановна Пульхеріє Олександрівно, подбати про це тим паче, що й лист мій був адресований вам, а не комусь іншому. Пульхерія Олександрівна трохи образилась.

- Щось ви вже зовсім нас під владу свою берете, Петре Петровичу. Дуня вам розповіла причину, чому ми не виконали вашого бажання: вона добрі наміри мала. Та й пишете ви мені, наче наказуєте. Невже ж нам кожне бажання ваше за наказ вважати? А я от вам скажу, що, навпаки, вам слід тепер з нами бути особливо делікатним і вибачливим, бо ми все кинули і, на вас звірившись, сюди приїхали, отже, і без того вже майже у вашій владі перебуваємо.

- Це не зовсім справедливо, Пульхеріє Олександрівно, і особливо тепер, коли вас повідомлено про ті три тисячі, які Марфа Петрівна відказала, і які, здається, дуже до речі, судячи з нового тону, яким заговорили ви зі мною, - додав він ущипливо.

- А взявши до уваги оці ваші слова, можна справді припустити, що ви розраховували на нашу безпорадність, - роздратовано сказала Дуня.

- Але тепер принаймні не можу на це розраховувати і особливо не бажав би перешкодити передачі секретних пропозицій Аркадія Івановича Свидригайлова, на що він уповноважив вашого братика і які, я бачу, мають для вас капітальне значення, а може, й вельми приємні. [...]

- Годі, мамо, прошу тебе, годі! - благала Євдокія Романівна. - Петре Петровичу, зробіть ласку, ідіть собі!

- І піду, але одне тільки останнє слово! - сказав він, уже майже не володіючи собою, - ваша матуся, здається, зовсім забула, що я зважився вас узяти, так би мовити, після міського поговору, який поширився по всій окрузі відносно репутації вашої. Знехтувавши для вас громадську думку і знімаючи ганьбу з вас, я, звичайно, міг вельми й вельми сподіватись, що ви це оціните, і навіть зажадати від вас вдячності... І тільки тепер відкрились мені очі! Бачу сам, що, може, повівся вельми й вельми необачно, нехтуючи громадський голос.

І хоч Дуня зажадала, щоб він пішов геть, назвавши його негідною і злою людиною, Лужин, спускаючись сходами, усе ще тішив себе надією, що, може, не все ще втрачено і, щодо самих дам, справа навіть “вельми й вельми” поправна.

ІІІ-IV

Петро Петрович почувався глибоко обуреним, він високо цінував своє рішення одружитися на Дуні й тим поліпшити її соціальний статус.

[...] Дуня ж була йому просто необхідна, одмовитись від неї для нього було неможливо. Давно вже, кілька років, з насолодою мріяв він про одруження, але все призбирував гроші й чекав. Він із захопленням мріяв, у найбільшому секреті, про дівчину благонравну і бідну (неодмінно бідну), дуже молоденьку, дуже гарну з себе, благородну й освічену, дуже залякану, таку, що зазнала дуже багато лиха і зовсім би перед ним схилялася, яка б усе своє життя вважала його рятівником своїм, благоговіла перед ним, корилася, дивувалась йому, і тільки йому одному. Скільки сцен, скільки солодких епізодів створив він в уяві на цю принадну і пікантну тему, спочиваючи в затишку від справ! І от мрія стількох років уже майже справджувалася: краса і освіченість Євдокії Романівни вразили його; безпорадне становище її заохотило його страшенно. Тут було навіть трохи більше того, про що він мріяв: була дівчина горда, з характером, доброчесна, вихованням і розвитком вища від нього (він відчував це), і така істота буде рабськи вдячна йому все життя за його подвиг і благоговійно схилиться перед ним, а він безмежно і повністю владарюватиме!.. Мов навмисно, незадовго перед тим, після тривалих міркувань і вичікувань, він вирішив, нарешті, остаточно змінити кар’єру, щоб мати ширше коло діяльності, а разом з тим поступово перейти й у вище товариство, солодкі мрії про яке давно вже не залишали його... Одно слово, він наважився скуштувати Петербурга. Він знав, що з допомогою жінок можна “вельми й вельми” багато виграти. Принадність чарівної, доброчесної і освіченої дружини могла надзвичайно полегшити його шлях, привернути до нього, створити ореол... і от – усе гинуло! Цей теперішній раптовий, химерний розрив подіяв на нього, мов удар грому. Це був якийсь неподобний жарт, безглуздя! Він тільки трішечки покомизився; він навіть не встиг і висловитись, він просто пожартував, захопився, а кінчилося так серйозно! Нарешті, він уже навіть любив по-своєму Дуню, він уже владарював над нею в мріях своїх - і раптом!.. Ні! Завтра ж, завтра ж усе це треба відновити, загоїти, виправити. [...]

Після розриву Дуні з Лужиним Разуміхін у присутності Раскольникова та його близьких ділиться своїми планами на майбутнє, яке пов’язує з видавничою діяльністю. Дуні його ідеї сподобались.

Раскольников пішов до будинку, де жила Соня. Увійшовши, він довго не наважувався заговорити, потім сказав, що, можливо, вони більше ніколи не побачаться. Йому стало шкода Соні, він узяв її за руку, вона була неначе нежива. Почав розпитувати про її родину, про те, що буде з покинутими напризволяще дітьми, адже Катерина Іванівна безнадійно хвора, помре в лікарні.

- Ой, ні!.. Бог цього не допустить! - вихопилось, нарешті, у Соні із стиснених грудей. Вона слухала, з благанням дивлячись на нього і складаючи в німому проханні руки, начебто від нього все й залежало.

Раскольников підвівся і почав ходити по кімнаті. Минув якийсь час. Соня стояла, опустивши руки і голову, в невимовній тузі.

- А збирати гроші не можна? На чорний день відкладати? - спитав він, раптом зупиняючись перед нею.

- Ні, - прошептала Соня.

- Певна річ, ні! А пробували? - додав він мало не з насмішкою.

- Пробувала.

- І не вийшло! Ну, та зрозуміло! Чого й питати!

І знову він заходив по кімнаті. Минув ще якийсь час.

- Не щодня ж дістаєте?

Соня ще більше засоромилась, і обличчя її знову зашарілося.

- Ні, - прошептала вона з тяжким зусиллям.

- З Поленькою, певно, те ж саме буде, - сказав він зненацька.

- Ні, ні! Не може бути, ні! - мов несамовита, голосно скрикнула Соня, наче її раптом ножем поранили. - Бог, Бог такого жаху не допустить!..

- А як інші - то допускає ж.

- Ні, ні! Її Бог укриє, Бог!.. - говорила вона, не тямлячись.

- Та може, Бога того зовсім і немає, - з якоюсь навіть зловтіхою сказав Раскольников, засміявся й подивився на неї.

Обличчя Соні раптом дуже змінилося: по ньому пробігли судороги. З невимовним докором глянула вона на нього, хотіла щось сказати, та нічого не могла вимовити, і тільки раптом гірко-гірко заридала, закривши руками обличчя.

Минуло хвилин п’ять. Він усе ходив туди й сюди, мовчки і не дивлячись на неї. Нарешті підійшов до неї; очі його блищали. Він узяв її обома руками за плечі і подивився просто в її заплакане обличчя. Погляд його був сухий, запалений, гострий, губи дуже тремтіли... Зненацька він якось усім тілом швидко нахилився і, припавши до підлоги, поцілував її ногу. Соня хитнулася від нього, пойнята жахом, мов від божевільного. І справді, він мав вигляд божевільного.

- Що ви, що це ви? Переді мною! - пробурмотіла вона, сполотнівши, і боляче-боляче стиснулось раптом їй серце. Він одразу ж підвівся.

- Я не тобі вклонився, я всьому стражданню людському вклонився, - якось дико промовив він і одійшов до вікна. - Слухай, - додав він, повернувшись до неї за якусь мить, - я оце сказав одному кривдникові, що він не вартий одного твого мізинця... і що я моїй сестрі зробив сьогодні честь, посадовивши її поруч з тобою.

- Ой, що це ви їм сказали! І при ній? - злякано скрикнула Соня, - сидіти зі мною! Честь! Та я ж... безчесна... Ой, що це ви сказали!

- Не за безчестя і гріх я сказав це про тебе, а за велике страждання твоє. А що ти велика грішниця, то це так, - додав він майже з якимсь піднесенням, - а більш усього тим ти грішниця, що марно зрадила і занапастила себе. Ще б пак це не жах! Ще б не жах, що ти живеш у цьому бруді, який сама ненавидиш, і водночас знаєш сама (варто тільки очі розкрити), що нікому ти цим не допомагаєш і нікого ні від чого не рятуєш! Та скажи ж мені нарешті, - промовив він, майже несамовито, - як така ганьба і таке приниження в тобі поряд з іншими протилежними і святими почуттями уживаються? Адже чесніше, в тисячу раз чесніше і розумніше було б просто з мосту та в воду і враз усе кінчити!

- А з ними що ж буде? - тихо спитала Соня, підвівши на нього страдницький погляд, але разом з тим начебто зовсім і не здивувавшись його словам. Раскольников дивно глянув на неї.

[...] А проте йому знов-таки було ясно, що Соня зі своїм характером і з хоч невеликим, та все-таки розвитком, ні в якому разі не могла так лишатись. Все-таки йому було незрозуміло: чому вона так уже довго могла лишатись в такому стані і не збожеволіла, коли вже не мала сил кинутись у воду? Звичайно, він зрозумів, що становище Соні - явище в суспільстві випадкове, хоч, на жаль, зовсім не поодиноке і не виняткове. Але оця ж таки випадковість, цей певний розвиток і все попереднє життя її могли б, здається, зразу вбити її, як тільки ступила вона вперше на огидний той шлях. Що ж підтримувало її? Не розпуста ж? Уся ця мерзота, очевидно, торкнулася її тільки механічно; справжня розпуста ще не просочилася жодною краплиною в її серце: він це бачив; вона вся була перед ним...

“їй три дороги, - думав він: - кинутись у канаву, потрапити в дім для божевільних, або... або, нарешті, поринути у розпусту, яка одурманює розум і кам’янить серце”. Остання думка була йому найогидніша; але він був уже скептиком, він був молодий, далекий від реальної дійсності, отже, і жорстокий, а через те і не міг не вірити, що останній вихід, тобто розпуста, був найімовірнішим.

[...] Родіон роздумує над долею Соні.

- Так ти багато молишся Богу, Соню? - спитав він її. Соня мовчала, він стояв біля неї і чекав відповіді.

- Що ж би я була без Бога? - швидко, енергійно прошептала вона, мигцем скинувши на нього очима, що враз заблискотіли, і міцно стиснула рукою його руку.

“Ну, так воно і є!” - подумав він.

- А тобі Бог що за це дає? - спитав він, випитуючи далі. Соня довго мовчала, наче не мала сил відповісти. Слабенькі плечики її аж колихалися від хвилювання.

- Мовчіть! Не питайте! Ви не достойні!.. - скрикнула вона раптом, суворо й гнівно дивлячись на нього.

“Так воно і є! так воно і є!” - повторював він настійливо в думці.

- Все дає! - швидко прошептала вона, знову опустивши очі.

“От і все! От і пояснення всьому!” - подумав він, з жадібною цікавістю розглядаючи її.

З новим, дивним, майже болісним почуттям вдивлявся він в це бліде, худе й неправильне, зовсім дитяче личко, в ці лагідні голубі очі, які можуть блискати таким вогнем, такою суворою непохитною силою, в це маленьке тільце, яке ще тремтіло від обурення і гніву, і все це здавалося йому дедалі чуднішим, майже неможливим. “Юродива! юродива!12” - твердив він у думці.

На комоді лежала якась книжка. Він щораз, проходячи повз комод, помічав її, а тепер узяв і подивився. Це був Новий завіт у російському перекладі. Книжка була стара, в потертій шкіряній оправі.

- Це звідки? - крикнув він їй через кімнату. Вона стояла на тому ж місці, коло стола.

- Принесли мені, - відповіла вона, мовби нехотя і не дивлячись на нього.

- Хто приніс?

- Лизавета принесла, я просила.

“Лизавета! дивно!” - подумав він. Все в Соні ставало для нього щодалі більш дивним і чудним. Він переніс книжку до свічки і почав гортати.

- Де тут про Лазаря? - спитав він раптом.

Соня недовірливо дивилася вниз і не відповідала. Вона стояла трохи боком до стола.

- Про воскресіння Лазаря де? Відшукай мені, Соню.

Вона скоса глянула на нього.

- Не там дивитесь... в четвертому Євангелії... - суворо прошептала вона, не підходячи до нього.

- Знайди і прочитай мені, - сказав він, сів, сперся ліктями на стіл, підпер рукою голову і понуро втупився кудись убік, приготувавшись слухати.

“Тижнів через три на сьому версту13 просимо уклінно! Я, здається, сам там буду, коли ще гірше чого не станеться”, - бурмотів він сам собі.

Соня нерішуче ступила до стола, недовірливо вислухавши дивне бажання Раскольникова. Проте взяла книжку.

- Хіба ви не читали? - спитала вона, подивившись на нього через стіл спідлоба. Голос її ставав чимдалі суворішим.

- Давно... Коли вчився. Читай!

- А в церкві не чули?

- Я... не ходив. А ти часто ходиш?

- Н-ні, - прошептала Соня.

Раскольников усміхнувся.

- Розумію... Батька, виходить, завтра не підеш ховати?

- Піду. Я й минулого тижня була... панахиду замовляла.

- По кому?

- По Лизаветі. Її сокирою вбили.

Він нервував щодалі більше. В голові почало паморочитись.

- Ти з Лизаветою приятелювала?

- Атож... Вона була справедлива... вона приходила... рідко... їй не можна було. Ми з нею читали і... розмовляли. Вона Бога узрить.

Дивно звучали для нього ці книжні слова, і знову новина: якісь таємні зустрічі з Лизаветою, і обидві - юродиві.

“Тут і сам зробишся юродивим! це ж заразливе!” - подумав він. - Читай! - скрикнув він раптом настійливо і роздратовано.

Соня все вагалася. Серце її стукотіло. Не сміла якось йому читати. Майже з мукою дивився він на “нещасну божевільну”.

- Навіщо вам? Ви ж не віруєте?.. - прошептала вона тихо і мовби задихаючись.

- Читай! Я так хочу! - наполягав він, - читала ж Лизаветі!

Соня розгорнула книгу і відшукала місце. Руки її тремтіли,

голос уривався. Два рази починала вона, і все не вимовлялися перші склади.

“Був хворий один чоловік, на ім’я Лазар, з Віфанії...” - проказала вона, нарешті, із зусиллям, але раптом, з третього слова голос задзвенів і урвався, наче дуже натягнена струна. Дух їй перехопило, і в грудях стиснуло.

Раскольников почасти розумів, чому Соня не насмілювалась йому читати, і чим більше розумів це, тим якось грубіше і роздратованіше наполягав на читанні. Він дуже добре розумів, як тяжко було їй тепер виказувати і викривати все своє. Він зрозумів, що почуття ці дійсно немовби становили справжню і вже давню таємницю її, може, ще від самого дитинства, ще в сім’ї, коло нещасного батька і збожеволілої від горя мачухи, серед голодних дітей, образливих криків і докорів. Та водночас він узнав тепер, і узнав напевно, що хоч і тужила вона і боялася чогось страшенно, починаючи тепер читати, але що разом з тим їй самій нестерпно хотілося прочитати, незважаючи на всю тугу і на всі побоювання, і саме йому, щоб він чув, і неодмінно тепер - “що б там не сталося потім!”... Він побачив це в її очах, зрозумів з її захопленого хвилювання... Вона пересилила себе, поборола горлову спазму, що перехопила її голос на початку стиха, і продовжувала читати одинадцяту главу Євангелія Іоаннового. Так дочитала вона до 19-го стиха:

“І багато хто з іудеїв прийшли до Марфи і Марії втішати їх у печалі по брату їхньому. Марфа, почувши, що йде Ісус, пішла назустріч йому; Марія ж сиділа дома. Тоді Марфа сказала Ісу- сові: Господи! коли б ти був тут, не вмер би брат мій. Але й тепер знаю, що коли ти щось попросиш у Бога, дасть тобі Бог”.

Тут вона спинилася знову, соромливо передчуваючи, що затремтить і урветься знову її голос...

“Ісус говорить їй: воскресне брат твій. Марфа сказала йому: знаю, що воскресне у воскресення, в останній день. Ісус сказав їй: Я воскресення і життя; той, хто вірує в мене, хоч і вмре, оживе. І всяк, хто живе і вірує в мене, не вмре повік. Чи віриш цьому? Вона говорить йому: ...Так, Господи! Я вірую, що ти Христос, син Божий, грядущий у світ”.

Вона було спинилась, швидко підвела на нього очі, але одразу пересилила себе і почала читати далі. Раскольников нерухомо сидів і слухав не обертаючись, спершися ліктями на стіл і дивлячись убік. Дочитали до 32-го стиха.

[...] Родіон повідомляє Соні, що покинув матір і сестру і що вони із Сонею тепер тільки удвох навіки разом.

- Що ж, що ж робити? - істерично плачучи і ламаючи руки, повторювала Соня.

- Що робити? Зламати, що треба, раз назавжди та й годі; і страждання взяти на себе! Що? Не розумієш? Потім зрозумієш... Воля і влада, а головне влада! Над усіма цими тремтячими створіннями і над усім мурашником!.. От мета! Пам’ятай це! Це моє тобі напутнє слово! Може, я з тобою востаннє розмовляю. Якщо не прийду завтра, почуєш про все сама, і тоді пригадай ці мої слова. І коли-небудь, потім, з роками, поживши, може й зрозумієш, що вони означали. Якщо ж прийду завтра, то скажу тобі, хто вбив Лизавету. Прощай! [...]

Раскольников і Соня не здогадувались, що в сусідній нежилій кімнаті їхню розмову підслуховував Свидригайлов.

V

Наступного дня Раскольников прийшов у відділ пристава слідчих справ, нічого підозрілого не побачив, він приніс Порфирію Петровичу заяву, щоб повернути свої речі. Раскольников нервується і хоче, щоб слідчий прямо висловився, вважає він його винним чи невинним.

VI

За дверима почувся шум, привели маляра Миколая, який став навколішки і признався, що він убив лихварку та її сестру Лизавету. Порфирій Петрович розумів, що той сам себе оговорив, це руйнувало його план, за яким він змусив би Раскольникова зізнатися.

- Ну, так воно і є! - злісно крикнув Порфирій, - не свої слова говорить! - пробурмотів він, мовби сам до себе. І раптом погляд його знову впав на Раскольникова.

Він так захопився з Миколаєм, що на якусь мить навіть забув про Раскольникова. Тепер же раптом опам’ятався, навіть схвилювався.

- Родіоне Романовичу, голубчику! Пробачте, - кинувся він до нього, - так же не можна; прошу вас... вам тут нема чого... я й сам... бачите, які сюрпризи! Прошу вас!..

І, взявши його за руку, він показав йому на двері.

- Ви, здається, цього не сподівались? - промовив Раскольников, який, звичайно, нічого ще не розумів ясно, але вже встиг значно заспокоїтись.

- Та й ви, голубе, не сподівались. Ач, ручка як он труситься, хе-хе!

- Та й ви труситесь, Порфирію Петровичу.

- І я трушуся; не сподівався ж! [...]

Спантеличений і стомлений Раскольников насилу дістався додому. Несподівано на порозі з’явився міщанин, який учора назвав Родіона вбивцею, сьогодні він прийшов визнати свою провину.З’ясувалося, що чоловік бачив Раскольникова, коли той приходив на місце злочину. Його поведінка викликала підозру, тому міщанин шукав його, дізнався адресу, навіть пішов до слідчого. Він і виявився тим “сюрпризом”, який приховував у сусідній кімнаті Порфирій Петрович, наміряючись у відповідний момент запросити, щоб остаточно викрити Раскольникова. Він чув, як слідчий мучив Родіона, чув і зізнання Миколая, тому вважає, що Раскольников невинний. Чоловік вклонився і перепросив ще раз. Раскольников картав себе за “малодушність”, про себе проговорив: “Тепер ми ще поборемось”.

ЧАСТИНА П'ЯТА

І

Для Петра Петровича Лужина настав вирішальний день. Він багато думав про свої стосунки з Дунею і збагнув, що розрив із нею - вже факт. Він картав себе, бо припустився певних помилок - розказав Андрію Семеновичу Лебезятникову, у якого тимчасово оселився, що шлюб не відбудеться. Тепер він насміхатиметься. До того ж Лужин зазнав матеріальних збитків, бо мусив відмовитися від квартири, яку винайняв і опорядив, щоб жити там з молодою дружиною, а ще мав сплатити за контрактом її господарю. В меблевому салоні нізащо не хотіли повертати задаток за меблі, які він замовив, але ще не отримав. Чи не найбільшою помилкою вважав Лужин те, що не дав нареченій грошей на посаг і подарунки. Тоді йому не відмовили б, адже гроші довелось би повертати, а ще й докори сумління, що такого чесного і щедрого чоловіка проганяють.

Лужина зацікавив Лебезятников, який декларував прогресивні ідеї. Якщо вони мали реальну силу, то чи не можна до них пристати й розраховувати на вигоду. Петро Петрович шанобливо ставився до тих, хто вміє жити, невдахи викликали у нього презирство. Заради приниження молодого “прогресиста” він розклав на столі гроші й перераховував їх на очах у Лебезятникова. Він поцікавився поминками, які влаштовувала Мармеладова, запросивши всіх пожильців, його також. Назвав Катерину Іванівну “дурепою”, яка отримала кошти від іншого “дурня” і витратила все на поминки. На прохання Лужина Лебезятников привів Соню, бо в Петра Петровича була до неї справа. Зніяковілій і здивованій Соні Лужин, демонструючи співчуття, дав десять карбованців для сиріт Катерини Іванівни.

ІІ

Важко було б точно назвати причини, внаслідок яких в хворій голові Катерини Іванівни зародилася ідея цих безглуздих поминок. Дійсно, на них було витрачено мало не десять карбованців з двадцяти з лишком, одержаних від Раскольникова, власне, на похорон Мармеладова. Можливо, Катерина Іванівна вважала себе зобов’язаною перед небіжчиком вшанувати його пам’ять “як годиться”, щоб знали всі жильці, а надто Амалія Іванівна, що він був “не тільки зовсім не гірший за них, а, може, ще й багато кращий” і що ніхто з них не має права перед ним “кирпу гнути”. Може, тут найбільше дала себе взнаки та особлива гордість бідноти, внаслідок якої при деяких громадських обрядах, обов’язкових в нашому побуті для всіх і кожного, багато бідняків пнуться з останніх сил і витрачають останні заощаджені копійки, щоб тільки було “не гірш як у людей” і щоб “не осудили” їх як-небудь оті люди! Дуже ймовірно і те, що Катерині Іванівні захотілося, саме в цьому випадку, саме цього разу, коли від неї, здавалося б, усі на світі одцурались, показати всім цим “нікчемним і паскудним жильцям”, що вона не тільки “вміє жити і вміє приймати”, але що зовсім навіть не для такої долі і була вихована, а вихована була в “благородному, можна навіть сказати, в аристократичному полковницькому домі”, і вже зовсім не до того готувалася, щоб самій замітати підлогу і прати вночі дитяче лахміття. [...]

Катерина Іванівна була роздратована, адже жильців, яких кликали на похорон, не було; на поминках присутні тільки найменш значущі, бідні, а солідніші, наче змовившись, не прийшли. Петра Петровича Лужина, наприклад, найсоліднішого з усіх жильців, не було. З властивою Катерині Іванівні “гордістю бідних” вона намагалася довести усім, що вона не гірша, а навіть краща за інших, що її виховували для іншої долі, показувала за столом свою відзнаку про закінчення гімназії.

Раскольников увійшов майже в той самий час, коли повернулися з кладовища. Катерина Іванівна дуже зраділа йому, по-перше, тому, що він був єдиний “освічений гість” з усіх гостей, і, “як відомо, готувався через два роки зайняти в тутешньому університеті професорську кафедру”, а по-друге, тому, що він одразу ж і шанобливо попросив у неї вибачення за те, що, всупереч своєму бажанню, не міг бути на похороні. [...]

ІІІ

Під час поминок виникла сварка між Катериною Іванівною і квартирною хазяйкою, з’явився Лужин і звинуватив Соню у крадіжці 100 рублів. Зчинився ще більший галас, посходилися навіть ті, хто не прийшов на поминки. Репутацію Соні, яка нічого не розуміла і стояла наче мертва, врятував Лебезятников. Він бачив, як Лужин під час розмови із Сонею непомітно засунув банкноту їй у кишеню. Лебезятников сприйняв цей підлий вчинок за благородство, навіть подумав, що вона може не помітити грошей, тому і зайшов, щоб про них сказати. Він захистив Соню від наклепів Лужина, але не може зрозуміти, навіщо той так учинив. Пояснив усе Раскольников: так Лужин намагався довести, що Соня непорядна, що даремно Родіон захищає “цю дівицю”, їй не місце поруч із Дунею, адже Петро Петрович про це попереджав. У такий спосіб він сподівався стати в очах Дуні благодійником і відновити стосунки. На Лужина, який погрожував Соні кримінальною відповідальністю, присутні дивилися з осудом, Лебезятников вимагав, щоб той негайно вибрався з його кімнати. Зчинився ґвалт. Соня усвідомлює, наскільки вона беззахисна, і з риданнями біжить додому. Квартирна хазяйка вимагає від Катерини Іванівни негайно звільнити житло, розкидає речі Мармеладових, перелякані діти забилися в куток. Раскольников пішов до Соні і вирішив, що настав час з нею поговорити.

IV

Коли він дійшов до квартири Капернаумова, то відчув несподівано знесиленість і страх. В роздумі спинився він перед дверима з дивним запитанням:

“А чи треба казати, хто вбив Лизавету?” Запитання було справді дивне, бо він раптом водночас відчув, що не тільки не казати не може, але навіть і віддалити цю мить хоч на якийсь час неможливо. Він ще не знав, чому неможливо; він тільки відчув це, і ця тяжка свідомість власного безсилля перед необхідністю майже пригнітила його. Щоб уже не розмірковувати й не мучитись, він швидко відчинив двері і з порога глянув на Соню. Вона сиділа, спершись ліктями на столик і закривши обличчя руками, але, побачивши Раскольникова, одразу ж підвелася і пішла йому назустріч, наче чекала його.

- Що було б зі мною, коли б не ви! - швидко промовила вона, зустрівшись з ним серед кімнати. Очевидно, їй тільки це й хотілося якнайшвидше сказати йому. Для того й чекала. [...]

Соня тривожно чекала.

- Я сказав, ідучи, що, можливо, прощаюсь з тобою назавжди, але якщо прийду сьогодні, то скажу тобі... хто вбив Лизавету.

Вона раптом задрижала всім тілом.

- Ну, то от я й прийшов сказати.

- То ви це вчора серйозно... - ледве прошептала вона і швидко спитала, начебто раптом опам’ятавшись, - звідки ж ви знаєте?

Вона почала важко дихати. Обличчя її щодалі більше блідло.

- Знаю.

Вона помовчала якийсь час.

- Знайшли, чи що, його? - боязко спитала вона.

- Ні, не знайшли.

- То як же ви про це знаєте? - знову ледве чутно спитала вона і знову після майже хвилинного мовчання.

Він обернувся і пильно, пильно подивився на неї.

- Вгадай, - промовив він з тією ж скривленою і безсилою усмішкою.

Наче конвульсії пробігли по всьому її тілі.

- Та ви... мене... нащо ж ви мене так... лякаєте? - промовила вона, усміхаючись, мов дитина.

- Виходить, я з ним приятель великий... коли знаю, - говорив далі Раскольников, все ще невідривно дивлячись їй в очі, наче вже не мав сили відвести свого погляду, - він Лизавету ту... вбити не хотів... Він її... вбив ненароком... Він стару вбити хотів... коли вона була сама... і прийшов... А тут увійшла Лизавета... Він тоді... і її вбив.

Збігла ще одна жахлива хвилина. Обоє все ще дивилися одне на одного.

- То не можеш угадати? - спитав він раптом, з таким відчуттям, наче кидався вниз з дзвіниці.

- Н-ні, - ледве чутно прошептала Соня.

- А подивись-но гарненько.

І тільки він сказав це, як знову колишнє, вже знайоме відчуття враз заледенило його душу: він дивився на неї і раптом в її обличчі начебто побачив обличчя Лизавети. Він добре запам’ятав вираз Лизаветиного обличчя, коли він підходив до неї тоді з сокирою, а вона відступала від нього до стіни, виставивши вперед руки, із зовсім дитячим переляком в очах, точнісінько, як маленькі діти, коли вони раптом починають чогось лякатись, дивляться нерухомо і неспокійно на той предмет, що їх лякає, відступаючи назад, і простягають вперед ручку, збираючись заплакати. Майже те ж саме сталося тепер і з Сонею: так само безсило, з тим же переляком, дивилася вона на нього якийсь час і раптом, виставивши вперед ліву руку, злегка, ледь-ледь уперлася йому пальцями в груди і повільно почала підводитися з ліжка, все далі від нього відстороняючись, і дедалі нерухомішим ставав її звернутий до нього погляд. Жах її зненацька передався і йому: такий самий переляк з’явився і в його очах, так само і він став дивитись на неї, і майже навіть з тією ж дитинячою усмішкою.

- Вгадала? - прошептав він нарешті.

- Господи! - вихопився страшний зойк з її грудей. Безсило впала вона на ліжко, лицем в подушки. Але за мить швидко підвелася, швидко присунулась до нього, схопила його за обидві руки і, міцно стискаючи їх, мов у лещатах, тонкими своїми пальцями, стала знову нерухомо, наче прикипівши, дивитись йому в очі. Цим останнім несамовитим поглядом вона хотіла розглядіти і знайти хоч якусь останню для себе надію. Але надії не було; сумніву не лишалося ніякого; все було так! Навіть потім, згодом, коли вона пригадувала цю мить, вона дивувалася й не розуміла: чому саме вона так одразу відчула тоді, що немає вже ніяких сумнівів? Адже не могла ж вона сказати, наприклад, що вона щось подібне до цього передчувала? А тим часом тепер, як тільки він сказав їй це, їй враз і здалося, ніби й справді вона саме це і передчувала.

- Годі, Соню, годі! Не муч мене! - страдницьки попросив він.

Він зовсім, зовсім не так думав відкрити їй, але вийшло саме так.

Родіон признається Соні у вбивстві старої, вона страшенно налякана, але жаліє його і обіцяє бути разом із ним до кінця.

[...] - Я просто вбив, для себе вбив, для себе самого, а там, чи став би я чиїмсь благодійником, чи все життя, мов павук, ловив би всіх у павутиння і з усіх живі соки висмоктував, мені, в ту мить, певно, однаково було!.. І не гроші, головне, потрібні мені були, Соню, коли я вбив; не стільки гроші потрібні були, як інше... Я це все тепер знаю... Зрозумій мене: може, тим же шляхом ідучи, я вже ніколи більше не убив би вдруге. Мені інше треба було узнати, інше штовхало мене під руки: мені треба було узнати тоді, і якнайшвидше узнати, воша я, як усі, чи людина? Зможу я переступити чи не зможу? Зважусь нахилитися і взяти чи ні? Тремтяче я створіння, чи право маю...

- Вбивати? Вбивати право маєте? - сплеснула руками Соня.

- Е-ех, Соню! - скрикнув він роздратовано, хотів був щось їй заперечити, але зневажливо замовк. - Не перебивай мене, Соню! Я хотів тобі одне тільки довести: що хоч чорт мене тоді потяг, та вже після того мені пояснив, що не мав я права туди ходити, бо я така ж самісінька воша, як і всі! Посміявся він з мене, от я до тебе й прийшов тепер! Приймай гостя! Коли б не був я вошею, то хіба був би я зараз у тебе? Слухай: коли я тоді до старої пішов, я тільки пішов спробувати... Так і знай!

- І вбили! Вбили! [...]

- Ну, що тепер робити, кажи! - спитав він, зненацька підвівши голову і з потворно скривленим від розпачу обличчям дивлячись на неї.

- Що робити! - скрикнула вона, раптом схопившись з місця, і очі її, досі повні сліз, враз заблищали. - Вставай! (Вона схопила його за плече; він підвівся, дивлячись на неї майже здивовано). Іди тепер, зараз же, стань на перехресті, вклонися, поцілуй спочатку землю, яку ти осквернив, а потім уклонися всьому світові, на всі чотири боки, і скажи всім, уголос: “Я вбив!” Тоді Бог знову тобі життя дасть. Підеш? Підеш? - питала вона його, трусячись, наче в припадку, тримаючи його за обидві руки, міцно стиснувши їх у своїх долонях і дивлячись на нього вогненним поглядом.

Він здивувався і був навіть вражений її раптовим захватом.

- Це ти про каторгу, чи що, Соню? Донести, чи що, на самого себе треба? - спитав він похмуро.

- Страждання прийняти і очистити себе ним, от що треба.

- Ні! Не піду я до них, Соню.

- А жити ж, жити ж як будеш? Жити з чим будеш? - вигукувала Соня. - Хіба це тепер можливо? Ну як ти з матір’ю говоритимеш? (Ой, з ними ж, з ними ж що тепер буде?) Та що я! Адже ти вже кинув матір і сестру. Адже кинув, кинув уже. О Господи! - скрикнула вона, - та він же все це знає сам! Ну як же, як же без людей прожити! Що з тобою тепер буде!

- Не будь дитиною, Соню, - тихо промовив він. - У чому я завинив перед ними? Чого піду? Що я їм скажу? Все це сама тільки примара... Вони самі мільйонами людей винищують, та ще за доброчесність уважають. Шахраї і негідники вони, Соню!.. Не піду. І що я скажу: що вбив, а гроші взяти не посмів, під камінь сховав? - додав він з ущипливою посмішкою. - То вони ж з мене самі сміятимуться, скажуть: дурень, що не взяв. Боягуз і дурень! Нічого, нічого не зрозуміють вони, Соню, і не гідні зрозуміти. Чого я піду? Не піду. Не будь дитиною Соню...

- Замучишся, замучишся, - повторювала вона, в розпачливому благанні, простягаючи до нього руки.

- Я, може, на себе ще наклепав, - похмуро зауважив, він, мовби в задумі, - може, я ще людина, а не воша і поспішив себе осудити... Я ще поборюсь.

Зневажлива усмішка видавлювалася на його губах.

- Отаку муку терпіти! Та все ж життя, все життя!..

- Звикну... - проказав він похмуро і вдумливо. - Слухай, - почав він, помовчавши, - годі плакати, час до діла: я прийшов тобі сказати, що мене тепер шукають, ловлять... [...]

V

Прийшов схвильований Лебезятников. Розповів Соні, що Катерина Іванівна втратила розум, збирається на вулиці крутити шарманку, а діти танцюватимуть. Соня вискочила з кімнати. Раскольников пішов додому. Там його застала Дуня, яка від Разуміхіна дізналася, що Раскольникова підозрюють у вбивстві. Намагається розрадити.

- Брате, я тепер знаю все, все. Мені Дмитро Прокопович все пояснив і розповів. Тебе переслідують і мучать через дурне і підле підозріння... Дмитро Прокопович сказав мені, що ніякої небезпеки нема і що даремно ти з таким жахом сприймаєш усе. Я не так думаю і цілком розумію, як збурене в тобі все і що це обурення може лишити сліди навіки. Цього я боюся. За те, що ти нас кинув, я тебе не осуджую, і не смію осуджувати, і прости мені, що я дорікнула тобі раніше. Я сама на собі відчуваю, що коли б у мене було таке велике горе, то я б теж пішла від усіх. Матері я про це нічого не скажу, але говоритиму про тебе увесь час і скажу від твого імені, що ти прийдеш дуже скоро. Не мучся за неї, я її заспокою; але й ти її не муч, - прийди хоч раз; згадай, що вона мати! А тепер я прийшла тільки сказати (Дуня почала підводитись), що коли я тобі для чогось буду потрібна або потрібне буде тобі... все моє життя, чи що... то поклич мене, я прийду. Прощай! [...]

Родіон прощається з Дунею і каже їй, що Разуміхін проста і чесна людина.

VI

Лебезятников розшукував Раскольникова, який бродив навмання. Катерина Іванівна, втративши розум, вивела дітей на вулицю, примушувала співати, зібралися люди. На прохання Соні повернутися додому не погоджувалася, не чула, що їй казав Раскольников. З’явився городовий, вимагає дотримуватися порядку, діти перелякалися і побігли, Катерина Іванівна за ними, але впала, горлом пішла кров. Стає зрозуміло, що лікар їй допомогти не зможе. Коли хвору перенесли на квартиру до Соні, вона відмовилася від священика, незабаром померла, попрощавшись із дітьми. Довкола зібралося багато людей, серед яких Раскольников побачив Свидригайлова. Той взявся допомогти Мармеладовим.

- Родіоне Романовичу, маю сказати вам два найпотрібніших слова, - підійшов Свидригайлов. Лебезятников зараз же поступився місцем і делікатно стушувався. Свидригайлов повів здивованого Раскольникова ще далі в куток.

- Весь цей клопіт, тобто похорон та інше, я беру на себе. Знаєте, були б гроші, а я ж вам казав, що в мене є зайві. Цих двох пташенят і цю Поленьку я віддам в які-небудь сирітські14 заклади, які кращі, і покладу на кожного, до повноліття, по тисячі п’ятсот карбованців капіталу, щоб уже зовсім Софія Семенівна була спокійна. Та і її з багна витягну, бо хороша дівчина, правда ж? Ну, отож і перекажіть Євдокії Романівні, що її десять тисяч я отак використав.

- З якої ж це причини ви так розблагодіялися? - спитав Раскольников.

- Е-ех! який недовірливий! - засміявся Свидригайлов. - Адже я сказав, що ці гроші в мене зайві. Ну, а просто так, з людяності, не припускаєте, га? Адже ж не “воша” була вона (він кивнув у той куток, де лежала померла), як якась там стара лихварка. Ну, згодьтеся, ну... “чи Лужину, справді, жити й підлоту чинити, чи їй помирати?” І коли не допоможу я, то ж “Поленька, наприклад, туди ж, такою ж дорогою піде...”

Він проказав це з виглядом якихось підморгливих веселих пустощів, не зводячи очей з Раскольникова. Раскольников зблід і похолов, почувши свої власні слова, сказані Соні. Він враз відхитнувся і дико подивився на Свидригайлова.

- Зві-відки... ви знаєте? - прошепотів він, насилу зводячи дух.

- Та я ж тут за стіною, у мадам Рессліх квартирую. [...]

Свидригайлова надзвичайно зацікавив Родіон Раскольников ще тоді, коли він підслуховував його розмову із Сонею і передбачив, що вони ще обов'язково зустрінуться. Ось і зійшлися. Запевнив, що з ним можна мати справу.

ЧАСТИНА ШОСТА

І-ІІ

Раскольников гостро відчував безвихідь і самотність, свідомість його інколи затьмарювалася. Він не був на похороні Катерини Іванівни через гарячку. До нього навідався Разуміхін, повідомив, що сестра Дуня отримала якогось листа, була дуже стривожена. Вже виходячи, він сказав, що від Порфирія дізнався про вбивцю старої. Це один із малярів, сам признався і надав докази. Раскольников вирішив, що з’явився вихід. Він саме збирався йти з дому, як на порозі з’явися Порфирій Петрович.

- А я до вас уже заходив позавчора ввечері; ви й не знаєте? - говорив далі Порфирій Петрович, оглядаючи кімнату, - в кімнату, в цю саму, заходив. Теж, як і сьогодні, йду мимо - дай, думаю, візитик йому віддам. Зайшов, а кімната навстіж: оглядівся, почекав та й, служниці вашій не сказавши, пішов собі. Не замикаєте?

Обличчя Раскольникова хмурніло дедалі більше. Порфирій мовби вгадав його думки.

- Пояснити дещо прийшов, голубчику Родіоне Романовичу, поговорити! Змушений і зобов’язаний перед вами до такої розмови, - вів він далі з усмішечкою і навіть злегенька плеснув долонею по коліну Раскольникова, але майже в ту ж мить обличчя його раптом зробилося серйозним і заклопотаним; навіть мовби смутком повилося, на подив Раскольникову. Він ніколи ще не бачив і не підозрівав у нього такого виразу. - Дивна сцена сталася останнього разу між нами, Родіоне Романовичу. Воно, правда, і під час першої нашої зустрічі між нами теж відбувалася дивна сцена; але тоді... Ну, тепер уже все одне до одного! От що: я, може, і дуже винен перед вами; це я відчуваю. Адже як ми розійшлися, чи пам’ятаєте: у вас нерви аж кричать і підколінки тремтять, і в мене нерви кричать і підколінки тремтять. І знаєте, якось воно навіть і непорядно між нами тоді вийшло, не по-джентльменськи. [...]

- Та ви... та чого ж ви тепер оце все так говорите, - пробурмотів, нарешті, Раскольников, навіть не обдумавши як слід запитання. “Про що він говорить, - губився він в здогадах, - невже ж справді за невинного мене вважає?”

- Чого так кажу? Я пояснити свої вчинки прийшов, так би мовити, за обов’язок святий вважаю. Хочу вам все до останку викласти, як усе було, всю цю історію всього цього тодішнього, так би мовити, затьмарення. Багато примусив я вас перестраждати, Родіоне Романовичу. Я не звір якийсь. Адже ж і я розумію, як ото все перенести людині, пригніченій обставинами, але гордій, владній і нетерпеливій, особливо нетерпеливій! Я вас в усякому разі за людину найблагороднішу маю, і навіть із зачатками великодушності, хоч і не згоден з вами в усіх переконаннях ваших, про що за обов’язок вважаю заявити наперед, прямо і з цілковитою одвертістю, бо насамперед не хочу обманювати. Пізнавши вас, став почувати до вас симпатію. Ви, може, сміятиметесь з цих моїх слів? Маєте право. Знаю, що ви мене з першого погляду не полюбили, бо, по суті, не було ж за що і полюбити. Але вважайте, як собі знаєте, а я тепер хочу, з свого боку, всім, що в моїх силах, змінити в вас те враження і довести, що і я людина з серцем та совістю. Щиро кажу.

Порфирій Петрович примовк з гідністю. Раскольников відчув приплив якогось нового переляку. Думка про те, що Порфирій вважає його за невинного, почала зненацька лякати його.

- Розповідати все по порядку, як це почалося тоді, навряд чи потрібно, - вів далі Порфирій Петрович, - я гадаю, навіть і зайве. Та навряд чи й зможу. Бо, як це пояснити докладно? Спочатку чутки пішли. Про те, які це були чутки і від кого і коли... і з якого приводу, власне, до вас діло дійшло, - теж, я гадаю, казати зайве. [...] Признаюсь одверто, бо коли вже признаватись, то в усьому, - це я перший на вас тоді і натрапив.

Пригадав я тут і вашу статейку, в журналі, пам’ятаєте, ще коли вперше приходили, докладно про неї говорили. Я тоді поглузував, але ж для того тільки, щоб вас на дальше під’юдити. Повторюю, нетерпеливі і хворі ви дуже, Родіоне Романовичу. Що ви сміливі, завзяті, серйозні і... переживали, багато чого переживали, все це я давно вже знав. Мені всі ці переживання знайомі, і статейку вашу я прочитав як знайому. Безсонними ночами і в запалі страшному вона замишлялася, з завмиранням і колотінням серця, з ентузіазмом придушеним. А небезпечний цей придушений, гордий ентузіазм у молоді! [...] Статейку вашу я тоді прочитав, та й відклав набік, і... як відклав її тоді, то й подумав: “Ні, з цією людиною так не минеться!” Ну, то як же, скажіть тепер, коли передувало ось таке, та не захопитись було наступним! А Господи! Та хіба я кажу що-небудь? Хіба я щось тепер тверджу? Я тільки тоді помітив.

Що тут, думаю? Тут нічого, тобто зовсім нічого, і, може, в найвищій мірі нічого. Та й захоплюватись отак мені, слідчому, зовсім навіть не годиться: у мене он Миколка на руках, і вже з фактами, - там як собі хочете, а факти! І теж свою психологію підводить; коло нього треба заходитись, бо тут справа життя і смерті. Навіщо я вам тепер усе це пояснюю? А щоб ви знали і з вашим умом і серцем не винуватили мене за моє злісне тоді поводження. Не злісне воно, щиро кажу. [...]

- То... хто ж убив?.. - спитав він, не витримавши, придушеним голосом. Порфирій Петрович навіть відхитнувся до спинки стільця, немовби страшенно несподіваним і дивним було для нього це запитання.

- Як хто вбив?.. - перепитав він, наче не вірячи своїм вухам, - та ви вбили, Родіоне Романовичу! Ви ж і вбили... - додав він майже пошепки, цілком переконано.

Раскольников схопився з дивана, постояв кілька секунд і знову сів, не кажучи й слова. Дрібні конвульсії раптом пробігли по всьому його обличчю.

- А губка он знову, як і тоді, тремтить, - пробурмотів, мовби навіть співчуваючи, Порфирій Петрович. - Ви мене, Родіоне Романовичу, здається, не так зрозуміли, - додав він, трохи помовчавши, - через те так і здивувались. Я саме для того ж і прийшов, щоб уже все сказати і справу повести у відкриту.

- Це не я вбив, - прошептав Раскольников, як це роблять злякані маленькі діти, коли їх застукають на місці злочину.

- Ні, це ви, Родіоне Романовичу, ви, і нікому більше, - суворо і переконано прошептав Порфирій.

Порфирій Петрович запропонував Раскольникову прийти і повинитися, бо через два дні прийдуть його заарештувати. Якщо наважиться накласти на себе руки, то було б благородним залишити записку із зізнанням про камінь і речі старої. Порфирій Петрович пішов, через деякий час комірчину залишив і Раскольников.

III-VI

Раскольникова гнітила думка, що Свидригайлов міг використати його таємницю, щоб нашкодити Дуні, маючи щодо неї лихі наміри. Він так утомився від цих тяжких думок, що ладен був його вбити. Випадково у вікні трактиру він помітив Свидригайлова і зайшов до нього. Свидригайлов розповів Раскольникову історію свого життя, про свою дружину, про любов до Дуні.

Раскольников залишив трактир слідом за Свидригайло- вим, ішов за ним, спокою не давали думки про Дуню.

Свидригайлову вдалося переконати Родіона Раскольникова, що він іде у своїх справах, щоб потім таємно зустрітися з Дунею і заманити до себе в номер, де він розказав про підслухану розмову Раскольникова і Соні Мармеладової. Дуня не могла повірити в те, що Родіон - убивця.

Водночас вона зрозуміла, що потрапила в пастку, а цей чоловік - негідник, від своїх намірів не відступиться. Дуня дістала з кишені револьвер і вистрілила у Свидригайлова, проте куля лише зачепила шкіру на голові. Вистрілила вдруге, сталася осічка. Вона приречено відкинула револьвер. На запитання

Свидригайлова, чи любить вона його, заперечливо похитала головою і прошепотіла, що ніколи не полюбить. Тоді Свидригайлов поклав на стіл ключ від зачинених вхідних дверей і сказав Дуні, щоб вона пішла. Піднявши револьвер, чоловік поклав у кишеню, його обличчя скривилося, він вийшов із кімнати.

Вечір Свидригайлов згаяв відвідуванням трактирів, хоча сам і не пив. Прийшовши додому, змоклий до нитки від раптової грози, він витяг із бюро всі свої гроші та залишив квартиру не зачинивши.

Свидригайлов відвідав Соню, сказав, що розпорядився своїми грошима так, щоб були забезпечені молодші діти Мармеладових, а вона могла вести інший спосіб життя. Додав, що гроші будуть потрібні, щоб допомогти Раскольникову, якого, вочевидь, чекає дорога на каторгу. Порадив зберігати їх у Разуміхіна. Сам він збирається до Америки. Свидригайлов пішов і залишив Соню переляканою, з якимсь тяжким передчуттям.

Свидригайлов зробив ще один візит, пізно увечері навідався до батьків своєї нареченої. Повідомив, що має нагальні справи, що йому потрібно виїхати з Петербурга, і просить наречену прийняти в подарунок п’ятнадцять тисяч рублів. По тому Свидригайлов, якого проймали холод і вогкість, винайняв кімнату в дешевому готелі, ліг і вкрився ковдрою. На пам’ять йому прийшли думки про Раскольникова, про Дуню, потім у маренні виникли картини його недоладного життя. Прокинувшись на світанку, він вийшов з номера, в густому тумані дійшов до великого будинку з каланчею, біля замкнених воріт стояв пожежник. На запитання пожежника, що Свидригайлову тут треба, він дістав револьвер, приставив до скроні й спустив курок.

VII

Родіон Раскольников збирається признатися у вбивстві, приходить до матері й сестри, щоб попрощатися.

Того ж дня, але вже ввечері, годині о сьомій, Раскольников підходив до квартири матері і сестри своєї, - до тієї самої квартири в будинку Бакалєєва, де улаштував їх Разуміхін. Вхід на сходи був з вулиці. Раскольников ішов, все ще стримуючи ходу і мовби вагаючись, зайти чи ні? Але тепер він не повернувся б нізащо; так він уже вирішив. “До того ж однаково, вони ще нічого не знають, - думав він, - а мене вже звикли вважати за дивака...” Костюм його мав жахливий вигляд: все брудне, бо пробуло цілу ніч під дощем, потріпане, подерте. Обличчя його було майже потворне від утоми, непогоди, фізичного перенапруження і боротьби з самим собою протягом мало не цілої доби. Всю цю ніч провів він на самоті, не знати де. Але принаймні він дійшов остаточного рішення.

Він постукав у двері, йому відімкнула мати. Дунечки не було дома. Навіть і служниці на той час не було. Пульхерія Олександрівна спочатку заніміла від радісного здивування, потім вхопила його за руку і потягла в кімнату. [...]

- Мамо, що б не сталося, що б про мене ви не почули, що б вам про мене не сказали, чи будете ви любити мене так, як тепер? - спитав він раптом від повноти серця, мовби не думаючи про свої слова і не зважуючи їх.

- Родю, Родю, що з тобою? Та як же ти про це питати можеш? Та хто про тебе мені що скаже? Та й не повірю я нікому, хто б до мене не поткнувся, просто вижену.

- Я прийшов вас запевнити, що я вас завжди любив, і тепер радий, що ми самі, радий навіть, що Дунечки немає, - говорив він далі в тому ж пориві, - я прийшов вам сказати прямо, що хоч ви й нещасні будете, а все ж знайте, що син ваш любить вас тепер більше, ніж себе, і що все, що ви думали про мене, ніби я жорстокий і не люблю вас, все це була неправда. Вас я ніколи не перестану любити... Ну й досить; мені здавалось, що так треба було зробити і з цього почати...

Пульхерія Олександрівна мовчки обнімала його, пригортала до серця і тихо плакала.

- Що з тобою, Родю, не знаю, - сказала вона, нарешті, - думала я весь оцей час, що ми просто надокучаємо тобі, а тепер бачу з усього, що тобі велике горе готується, через те ти й тужиш. Давно вже я передчуваю це, Родю. Даруй мені, що про це заговорила: про це тільки й думаю і ночами не сплю. Цю ніч цілісіньку і сестра твоя в маренні пролежала і все про тебе згадувала. Чула я щось, але нічого не второпала. Весь ранок мов перед стратою ходила, чогось чекала, передчувала і от дочекалась! [...]

Попрощавшись із матір’ю, Родіон вийшов на вулицю.

Раскольников ішов до себе додому, він поспішав. Йому хотілось кінчити все ще до заходу сонця. До того ж часу не хотілося б ні з ким зустрітись. Піднімаючись у свою квартиру, він помітив, що Настя, одірвавшись від самовара, пильно стежить за ним і проводжає його очима. “Чи нема, часом, кого в мене?” - подумав він і з огидою пригадав Порфирія. Але, дійшовши до своєї кімнати і відчинивши її, він побачив Дунечку. Вона сиділа одна-однісінька, в глибокому роздумі і, здається, давно вже чекала його. Він став на порозі. Вона підвелась з дивана злякано і стала перед ним. В її нерухомому, втупленому в нього погляді були жах і невтішна скорбота. І з самого того погляду він уже збагнув одразу, що їй усе відомо. [...]

Якийсь час тривала мовчанка. Він сидів, похиливши голову і дивлячись собі під ноги; Дунечка стояла край другого кінця стола і з мукою дивилась на нього. Раптом він підвівся.

- Пізно, пора. Я зараз іду з повинною. Але я не знаю, для чого я йду з повинною.

Сльози текли по її щоках.

- Ти плачеш, сестро, а чи можеш ти подати мені руку?

- І ти сумнівався в цьому?

Вона міцно обняла його.

- Хіба ти, йдучи на страждання, не змиваєш вже наполовину свій злочин? - скрикнула вона, стискаючи в обіймах і цілуючи його.

- Злочин? Який злочин? - скрикнув він раптом в якійсь несподіваній люті. - Те, що я вбив гидку, зловредну вошу, стару лихварку, нікому не потрібну, яку вбити - сорок гріхів проститься, яка з бідних людей сік смоктала, хіба ж це злочин? Не думаю я про нього, і змивати його не думаю. І чого мені всі тичуть з усіх боків: “злочин, злочин!” Тільки тепер ясно бачу всю безглуздість своєї малодушності, тепер, коли я вже вирішив іти на цей непотрібний сором! Просто через нікчемність і бездарність свою вирішив, та хіба ще з вигоди, як пропонував... отой... Порфирій!..

- Брате, брате, що це ти кажеш! Але ж ти кров пролив! - в розпачі скрикнула Дуня.

- Яку всі проливають, - підхопив він мало не в нестямі, - яка ллється і завжди лилась на світі, як водоспад, яку ллють, мов шампанське, і за яку вінчають у Капітолії і називають потім благодійником людства. Та глянь ти тільки пильніше, придивись! Я сам хотів добра людям і зробив би сотні, тисячі добрих діл за одну цю дурницю, навіть не дурницю, а просто неприємну хвилину, бо вся ця думка була зовсім не така вже дурна, якою тепер вона здається, коли зазнав невдачі... (коли зазнаєш невдачі, все здається дурним!) Цією дурницею я хотів тільки поставити себе в незалежне становище, перший крок зробити, грошей добути, а там би все окупилося незмірними, порівняно з тим, корисними ділами... Але я, я й першого кроку не витримав, бо я - нікчема! Ось у чому вся й річ! І все-таки вашими очима не буду дивитись: коли б мені вдалося, то мене б увінчали, а тепер - у пастку!

- Та це ж не те, зовсім не те! Брате, що це ти кажеш!

- А! Не та форма, не така естетично гарна форма! Ну, я зовсім не розумію: чому гатити в людей бомбами, знищувати правильною облогою більш пристойна форма? Боязнь естетики - перша ознака безсилля!.. Ніколи, ніколи ясніше не усвідомлював я цього, як тепер, і більше ніж будь-коли не розумію, в чому ж мій злочин! Ніколи, ніколи не був я впевненішим і переконанішим в своїй правоті, ніж тепер!..

Його бліде, зморене обличчя навіть розчервонілось. Але, вимовляючи останнє слово, він несподівано зустрівся поглядом з Дунею, і стільки, стільки муки за себе побачив він у її погляді, що мимоволі схаменувся. Він відчув, що все-таки зробив нещасними цих двох бідолашних жінок. Все-таки він є причиною...

- Дуню, люба! Якщо я винен, прости мені (хоч мені й не можна простити, якщо я винен). Прощай! Не будемо сперечатись! Пора, давно пора. Не йди за мною, прошу тебе. Мені ще треба зайти... А ти тепер іди і сядь коло матері. Я дуже прошу тебе! Це останнє, найбільше моє прохання до тебе. Не одходь від неї весь час; я залишив її в тривозі, яку вона навряд чи знесе; вона або помре, або збожеволіє. Будь же коло неї! Разуміхін буде з вами; я йому казав... [...]

VIII

Раскольников пішов до Соні, яка чекала його весь день, хвилювалася і плакала. Сонце вже сідало, вона стояла біля вікна, думала, що його вже немає серед живих.

Радісний крик вихопився з її грудей. Але, глянувши пильно в його обличчя, вона раптом зблідла.

- Атож! - сказав, усміхаючись, Раскольников, - я по твої хрести, Соню. Сама ж ти мене на перехрестя посилала; що ж тепер, як дійшло до діла, то й злякалася?

Соня вражено дивилась на нього. Чудним здався їй його тон; холодний дрож пробіг по її тілу, але за хвилину вона догадалась, що і тон і слова ці - все було напускне. Він от і говорив з нею, дивлячись якось у куток і наче уникаючи глянути їй просто в очі.

- Бачиш, Соню, я зміркував, що так, мабуть, буде й вигідніше. Тут є обставина... Ну, та довго розповідати, та й нема чого. Мене тільки, знаєш, що злостить? Досадно мені, що всі ці дурні, звірячі пики обступлять мене зараз, витріщатимуть на мене свої баньки, ставитимуть мені свої дурні запитання, на які треба відповідати, - показуватимуть пальцями... Тьху! Знаєш, я не до Порфирія йду; обрид він мені. Я краще до мого приятеля Пороха піду, ото здивую, ото ефекту своєрідного досягну. А слід би бути спокійнішим; занадто вже я жовчний став останнім часом. Віриш: я зараз погрозив сестрі мало не кулаком за те тільки, що вона обернулася востаннє глянути на мене. Це ж просто свинство - такий стан? До чого я дійшов! Ну, що ж, де хрести?

Він був мов не свій. Він навіть і на місці не міг встояти, ні на одному предметі не міг зосередити уваги; думки його стрибали одна через одну, він заговорювався; руки його злегка тремтіли.

Соня мовчки вийняла з ящика два хрести, кипарисовий і мідний, перехрестилася сама, перехрестила його і наділа йому на груди кипарисовий хрестик.

- Оце, значить, символ того, що хрест приймаю на себе, хе-хе! Наче я досі мало страждав! [...]

- Перехрестись, помолися хоч раз, - тремтячим, боязким голосом попросила Соня.

- О, будь ласка, це скільки хочеш! І від щирого серця, Соню, від щирого серця...

Йому хотілося, проте, сказати щось інше.

Він перехрестився кілька раз. Соня схопила свою хустку і накинула її на голову. [...]

- Що ти? Куди? Залишайся, залишайся! Я сам, - скрикнув він у малодушній досаді і, майже озлившись, пішов до дверей. - І навіщо тут цілий почет! - бурмотів він, виходячи.

Соня лишилася серед кімнати. Він навіть і не попрощався з нею, він уже забув про неї; один ущипливий і бунтівливий сумнів піднявся в душі його.

“Та чи те, чи те я роблю? - знову подумав він, спускаючись сходами, - невже не можна ще зупинитись і знову все виправити... і не ходити?”

Але він все-таки йшов. Він раптом зрозумів остаточно, що не варто вже більше ставити собі запитання. Вийшовши на вулицю, він згадав, що не попрощався з Сонею, що вона лишилася серед кімнати, у своїй зеленій хустці, не сміючи ворухнутись після його окрику, і спинився на мить. [...]

Він раптом пригадав Сонині слова: “Піди на перехрестя, вклонися людям, поцілуй землю, бо ти й перед нею согрішив, і скажи усьому світові голосно: “Я вбивця!”” Він увесь затремтів, згадавши це. І так уже здушила його нерозважна туга й тривога усього цього часу, і особливо останніх годин, що він аж кинувся в можливість цього цільного, нового, повного відчуття. Якимсь припадком воно раптом підступило до нього: загорілося в душі однією іскрою і враз, мов вогнем, охопило його всього. Все миттю в ньому розм’якло, і полилися сльози. Як стояв, так і впав він на землю...

Він став на коліна серед площі, вклонився до землі і поцілував цю брудну землю з насолодою і щастям. Тоді встав і вклонився вдруге. [...]

В той час, коли він, на Сінній, вклонився до землі вдруге, обернувшись вліво, він побачив, кроків за п’ятдесят від себе Соню. Вона ховалася від нього за одним з дерев’яних бараків, що стояли на площі, значить вона супроводила його в цьому скорботному поході! Раскольников відчув і зрозумів у цю хвилину, раз назавжди, що Соня тепер з ним навіки і піде за ним хоч на край світу, куди б його не закинула доля. Серце його наче перевернулось... та - ось уже він і дійшов до фатального місця... [...]

- Нікого немає? - спитав Раскольников, звертаючись до чоловіка біля бюро.

- А вам кого?

- Чи ба-а! Ані чутки чувати, ані видом видати, а руський дух... як це там у казці... забув! М-моє ш-шанування! - пролунав раптом знайомий голос.

Раскольников затремтів. Перед ним стояв Порох; він несподівано вийшов з третьої кімнати. [...]

Раскольников не наважився признатися, дізнався про смерть Свидригайлова, йому паморочилося в голові, він зібрався йти геть.

Тут, біля виходу, стояла бліда, вся помертвіла Соня і дико, дико на нього подивилась. Він спинився перед нею. Щось болісне і змучене відбилося на її обличчі, щось розпачливе. Вона сплеснула руками. Потворна, розгублена усмішка видавилась на його устах. Він постояв, усміхнувся і повернув назад, знову в контору.

Ілля Петрович вже сидів і переглядав свої папери. Перед ним стояв той самий чоловік, який штовхнув тоді Раскольникова, підіймаючись по сходах.

- А-а-а! Ви знову! Залишили щось?.. Та що з вами? Раскольников із зблідлими губами, дивлячись прямо перед собою, тихо наблизився до нього, підійшов до самого стола, сперся на нього рукою, хотів щось сказати, але не міг; вихоплювались тільки якісь невиразні звуки.

- Вам недобре, стілець! Ось, прошу, сядьте! Води!

Раскольников сів, але не зводив очей з обличчя дуже неприємно здивованого Іллі Петровича. Обидва якийсь час дивились один на одного і чекали. Принесли води.

- Це я... - почав було Раскольников.

- Випийте води.

Раскольников відвів рукою воду і тихо, спроквола, але виразно проказав:

- Це я вбив тоді стару чиновницю і сестру її Лизавету сокирою і пограбував.

Ілля Петрович розкрив рота. Звідусіль збігалися цікаві.

Раскольников повторив своє зізнання...

ЕПІЛОГ

І

Сибір. На березі широкої, пустинної ріки стоїть місто, один з адміністративних центрів Росії; в місті фортеця, в фортеці тюрма15. В тюрмі вже дев’ять місяців відбуває кару зсильнокаторжний другого розряду16, Родіон Раскольников. З того дня, як він вчинив злочин, минуло півтора року.

Судочинство в його справі пройшло без відчутних утруднень. Злочинець упевнено, точно і ясно потверджував своє зізнання, не заплутуючи обставин, не пом’якшуючи їх собі на користь, не перекручуючи фактів, не забуваючи про найменші подробиці. [...]

Через п’ять місяців після того, як злочинець добровільно зізнався, вийшов йому вирок. Разуміхін приходив на побачення до нього в тюрму, коли тільки це було можливо. Соня теж. Нарешті, настала й година розлуки; Дуня поклялася братові, що ця розлука не навік; Разуміхін теж. У молодій і гарячій голові Разуміхіна твердо усталилася думка в наступні три-чотири роки закласти, по можливості, хоча б початок майбутнього статку, зібрати хоч скількись грошей і переїхати в Сибір, де ґрунт багатий в усіх відношеннях, а працівників, людей і капіталів мало; оселитись там у тому самому місті, де буде Родя, і... всім разом почати нове життя. Прощаючись, всі плакали. Раскольников в ті останні дні був дуже задумливий, багато розпитував про матір, раз у раз турбувався про неї. Навіть так мучився за неї, що це тривожило Дуню. Дізнавшись докладно про тяжкий моральний стан матері, він одразу спохмурнів. З Сонею він був чомусь особливо неговіркий увесь цей час. Соня за допомогою грошей, які залишив їй Свидригайлов, давно вже зібралась і приготувалася рушити за партією арештантів, з якою відправлять і його. Про це ніколи й слова не було мовлено між нею і Раскольниковим; та обоє знали, що це так буде. [...] Через два місяці після того Дунечка вийшла заміж за Разуміхіна. Весілля було сумне і тихе. А втім, серед запрошених були Порфирій Петрович і Зосимов. Останнім часом Разуміхін мав вигляд людини, яка на щось твердо зважилася. Дуня вірила сліпо, що він виконає всі свої наміри, та й не могла не вірити; в цій людині відчувалася залізна воля. До речі, він почав знову слухати університетські лекції, щоб закінчити курс. Вони обоє раз у раз складали плани майбутнього; обоє твердо розраховували через п’ять років обов’язково переселитись у Сибір. До того ж часу покладалися там на Соню... [...]

[...] Соня повідомляла про його стан, сказала йому зрештою про смерть матері, на що він майже не зреагував.

Раптом, з останнім листом, прийшла звістка, що він захворів дуже серйозно і лежить у лікарні, в арештантській палаті...

II

Раскольников хворів уже давно, його стан був спровокований не тяжкістю каторжного життя, не кайданами, яких уже майже не відчував, а ураженою гордістю. Його грубе й зневажливе поводження із Сонею пояснюється тією самою причиною. Раскольникова мучила так само і думка, чому він собі не заподіяв смерті, як Свидригайлов. Побоявся?

[...] Він з мукою запитував себе про це і не міг збагнути, що вже й тоді, коли стояв над рікою, може, відчував у собі, в своїх переконаннях глибоку неправду. Він не розумів, що це відчуття могло бути провісником майбутнього перелому в житті його, майбутнього воскресення його, майбутнього нового погляду на життя, в тюрмі, в середовищі каторжників, він, звичайно, багато чого не помічав, та й не хотів зовсім помічати. Він жив, якось начебто схиливши голову: йому гидко і нестерпно було дивитись. Але кінець кінцем багато що почало дивувати його, і він, якось мимоволі, почав помічати те, про що раніше і не гадав. Взагалі ж найбільше почала дивувати його та страшна, та непрохідна прірва, яка лежала між ним і всім цим людом. Здавалося, він і вони були різних націй. Він і вони дивились одне на одного недовірливо і неприязно. Він знав і розумів загальні причини такого роз’єднання; але ніколи не думав він раніше, щоб ці причини були справді такі глибокі й непереборні.

[...] Усі ув’язнені полюбили Соню як янгола, який їм допомагає. Це було дивно для Родіона Раскольникова. Дізнавшись, що Соня хвора, він сумує. Соня присилає записку, що з нею все добре, хвороба незначна.

День знову був ясний і теплий. Рано-вранці годині о шостій, він рушив на роботу на берег ріки, де в сараї була збудована випалювальна піч для алебастру і де товкли його. Пішло туди всього три робітники. Незабаром один з арештантів з конвойним повернувся в тюрму за якимсь інструментом; другий почав колоти дрова і кидати в піч. Раскольников вийшов з сараю до самого берега,сів на складені там колоди і почав дивитись на широку й тиху ріку. З високого берега було видно далеко навкруги. З того боку ледве чутно долинала пісня. Там, в облитому сонцем неозорому степу, ледь примітними цятками чорніли кочові юрти. Там була воля й жили інші люди, зовсім не схожі на тутешніх, там ніби й час спинився, наче й не минув ще вік Авраама, коли він пас свої череди. Раскольников сидів, дивився нерухомо, не відриваючи очей; думка його переходили в мрії, в споглядання; він ні про що не думав, але якась туга хвилювала його і мучила.

Раптом біля нього опинилась Соня. Вона підійшла ледве чутно і сіла поруч. Було ще дуже рано, холод ще не спав. На ній був її убогий, старий бурнус17 і зелена хустка. Обличчя її ще свідчило про недавню хворобу, схудло, зблідло й змарніло. Вона привітно і радісно усміхнулась до нього, але, за своєю звичкою, несміливо простягла йому руку. [...] Тепер їх руки не рознімались; він якось мигцем і швидко глянув на неї, нічого не промовив і втупив очі в землю. Вони були самі, їх ніхто не бачив. Конвойний на той час одвернувся.

Як це сталося, він сам не знав, але раптом щось начебто підвело його і мовби кинуло до її ніг. Він плакав і обнімав її коліна. В першу мить вона дуже злякалась, і все обличчя її помертвіло. Вона схопилася з місця і, тремтячи, дивилась на нього. Та зараз же, в ту ж мить вона все зрозуміла. В очах її засяяло безмежне щастя; вона збагнула, і в неї вже не було сумніву, що він любить її, безмірно любить, і що прийшла, нарешті, ця хвилина...

Вони хотіли говорити, і не могли. Сльози бриніли в їх очах. Вони обоє були бліді й виснажені; але в цих хворих і блідих обличчях уже сяяла зоря оновленого майбутнього, справжнього воскресіння до нового життя, їх воскресила любов, серце одного містило невичерпні джерела життя для серця іншого.

Вони вирішили чекати й терпіти, їм лишалося ще сім років; а до того часу стільки нестерпної муки і стільки безмірного щастя! Але він воскрес, і він знав це, відчував цілковито всім оновленим єством своїм, а вона - та вона ж і жила самим тільки його життям! [...]

Переклад з російської Івана Сергеева

1. Поясніть назву роману “Злочин і кара”. Про які злочини й покарання йдеться у творі?

2. Як ви вважаєте, чому Раскольников уникає слова “злочин”, називає свій вчинок переступом?

3. Розкрийте зміст теорії Родіона Раскольникова і ставлення до неї персонажів роману. А як ставитеся до цієї теорії особисто ви? Чому?

4. Яку роль відіграє родина Мармеладових у житті Раскольникова та ствердженні чи спростуванні його теорії? Відповідь аргументуйте.

5. Яку роль відіграють у романі біблійні мотиви, зокрема - історія воскресіння Лазаря? Хто з героїв роману, коли і з якою метою згадує цю євангельську історію?

6. Кого з героїв роману можна назвати “маленькою людиною” і чому?

7. На що заслуговують “бідні люди” Достоєвського: на співчуття чи презирство? Обґрунтуйте свою думку.

8. Пригадайте, як змальовує Петербург Достоєвський. Які емоції викликає у вас образ Петербурга в романі?

______________­______________­_____________

1С-й провулок - Столярний провулок, де мешкав сам Достоєвський у той час, коли працював над романом; К-н міст - Кокушкін міст, поблизу Сінної площі, яка часто згадується в романі.

2Кредитóр - надавач кредиту, позикодавець; синоніми: лихвар, позичайло.

3 Усі чини цивільної та військової служби ще за Петра І розподілялися на 14 класів (“Табель про ранги”). Наприклад, титулярний радник відповідає 9-му цивільному чину.

4Пропáсниця, лихоманка - хворобливий стан, за якого людину кидає то в жар, то в холод.

5 Із цією справою Достоєвський був детально ознайомлений, її матеріали друкували в пресі.

6 Іпохóдрик - людина, яка постійно занепокоєна з приводу свого фізичного здоров'я та сприймає свої звичайні відчуття як ненормальні й неприємні.

7Дебаркáдер (фр. висадитися з човна) - тут: платформа залізничного вокзалу.

8Кéплер, Йоганн (1571-1630) - німецький астроном, відкрив закони руху планет; Ньютóн, Ісаак (1643-1727) - фізик і математик, його відкриття перевернули уявлення про світ.

9Лікýрг - легендарний законодавець Спарти; Солон (бл. 638 - бл. 559 до н. е.) - давньогрецький реформатор і законодавець; Магомéт (бл. 570-632) - засновник ісламу; Наполеон Бонапарт (1769-1821) - за його правління було прийнято Цивільний та Кримінальний кодекси Франції.

10Новий Єрусалúм - образ із Апокаліпсиса (Одкровення Івана Богослова), що символізує віру християн у майбутнє здійснення всіх людських сподівань на Бога.

11Апоплексичний удар (грецьк. уразити ударом) - тяжка хвороба внаслідок крововиливу в головний мозок.

12Юродúва - психічно хвора, божевільна.

13 За сім верст від Петербурга розташоване містечко Удільна, у якому була божевільня.

14Сирітські заклади - будинки для сиріт, у яких утримувалися діти віком 7-11 років. У 12 років сиріт відправляли або до навчальних закладів, або на роботу.

15 Опис Омського острогу, розташованого на річці Іртиш. Сам Достоєвський відбув там чотири роки каторги.

16 Розряди визначалися за ступенем тяжкості злочинів. Каторжні роботи розподілялися на три розряди залежно від місця їх проведення - копальня, фортеця, завод.

17Бурнýс - просторий плащ з капюшоном, його носили як жінки, так і чоловіки.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.