БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ - Данте Аліг'єрі - Золоті сторінки далеких епох - Хрестоматія 10 клас

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ - Данте Аліг'єрі - Золоті сторінки далеких епох - Хрестоматія 10 клас

Один із найвидатніших митців світової культури італійський поет Данте Аліг'єрі синтезував у своїй творчості досягнення Високого Середньовіччя і став провісником доби Відродження. Данте належав до дворянського роду, відомого своєю активною участю в бурхливому політичному житті Флоренції. Коли партія, з якою Данте пов'язував свої сподівання на захист країни від феодального розбрату, зазнала поразки, поета було засуджено. Він уникнув страти, проте до смерті жив у вигнанні.

Перші літературні твори поета написані в “новому солодкому стилі”, який утверджувався в Італії. Нова поетична школа провіщала поезію доби Відродження, поєднавши ліризм і філософічність, символіку й алегорію.

“Божественну комедію”, вершинний твір Данте, називають середньовічною енциклопедією наукових, політичних, філософських, моральних, богословських знань, художнім підсумком європейського Середньовіччя і водночас Страшним судом поета над сучасним йому світом. Саме “Божественна комедія” заклала підвалини для італійської національної мови, нової національної культури, яку потім назвали італійським Відродженням.

БОЖЕСТВЕННА КОМЕДІЯ

Скорочено

ПЕКЛО

ПІСНЯ І

Здолавши півшляху життя земного,

я раптом опинився в темній хащі,

бо втратив правоту путі прямого.

О, як повім про ті місця пропащі, -

бо дебр така постала непроглядна,

що й згадку страх не полиша нізащо!

Страшніш од неї смерть лише всевладна;

але й добро там довелося стріти,

тому про все я оповім докладно.

Не знаю, як прийшов під темні віти,

бо ж був я наче сонний під ту пору,

коли припало путь прямий згубити.

І ось коли дійшов я вже під гору,

яка викінчувала ту долину,

що серцю стільки завдала розору,

то глянув над собою - там вершину

уже торкнуло відблиском світило,

що кожну опромінює стежину.

Тоді тривога трохи відступила

від серця, що зазнало тої ночі

такої муки, що й сказать несила.

Немов плавець, що зморено крекоче,

на берег вибрівши з морської хлані,

і знов у згубний вир звертає очі,

так і душа моя, ще в хвилюванні,

однак тоді оглянути схотіла

стежини, для живих неподоланні.

Натомлене спочило трохи тіло,

і рушив далі схилом я пустельним,

на землю тиснучи стопою сміло.

Та як під гору йшов тим пасмом скельним,

прудка пантера1, шкурою плямиста,

шлях перетнула плутанням ретельним;

і заступила овиди всі чисто,

метляючи весь час поперед зором,

що далі вже іти не мав я хисту.

Та ранній ранок променем бадьорим

і сонце, що з'єдналося з зірками

неначе перше перед світотвором,

коли любов божиста здвигла нами2

і люба та пора, і час ласкавий

мене тоді вернули знов до тями

надією, що згине звір пістрявий;

але ще дужчим я страхом знітився

при вигляді левиної постави.

Той лев до мене просто підступився,

голодний, в лютості роззявив пащу,

і окіл весь від рику затрусився.

А з ним - вовчиха, схудла й негодяща,

за всіх на світі змучена жагою,

вона вже багатьох звела нінащо.

Такою видалась мені жахною,

такого завдала страху очами,

що я зневірився зійти горою.

Мов той, що все життя громадив крами,

та, їх втерявши під лиху годину,

зітхає й журиться всіма думками,

так я, тим звіром гнаний у долину,

поволі відступав з гірської кручі

туди, де промінь сонця мовкне й гине.

І майже я на діл зійшов дрімучий,

коли з’явився хтось переді мною,

від довгого мовчання мов хрипучий.

Уздрівши, як ішов він глушиною,

“О, зглянься! - я гукнув до сеї тіні, -

хоч ким ти є: людиною, маною”.

А він: “Я був людиною, хоч нині

не є вже. З Мантуї і батько й мати,

в Ломбардії місця мої родинні.

Під Юлієм родивсь, та в пізні дати3;

за Августа благого в Римі жив я,

богів облудних мусив шанувати.

Поет був, оспівав без марнослів’я

із Трої путь Анхізового сина,

коли спіткало Іліон страхів’я.4

Але навіщо знов ідеш в долину?

Чому не прагнеш на вершину милу,

що в ній - утіхи кожної причина?”

“То ти - Вергілій, мови повносила

криниця, що потік живить широкий?” -

його я запитав зніяковіло.

“Поетів інших світоче високий,

навчання довге і любов правдива

збагнуть дали твоїх томів уроки.

Ти - мій учитель, розуму пожива;

від тебе тільки я дістав у спадок

той добрий стиль, що хвалять шанобливо.

Та бачиш: звір тіснить мене в розпадок;

врятуй мене, о муже благостині,

бо жили всі дрижать від тих нападок”.

“Ти іншу путь обрати маєш нині, -

він рік мені, мої уздрівши сльози, -

як вийти хочеш з гиблої пустині:

вовчиха, що через її погрози

кричиш ти, всіх тут, стрінувши, вбиває,

так що ніхто живий пройти не в змозі;

її натура дика й зла без краю,

і робиться вона ще голодніша

потому, як поживу пожирає.

Багато парувалось передніше

із нею звірів, і ще більше буде,

та Хорт5 однак їй смерть завдасть пізніше.

Не з ґрунту чи фальшивої полуди,

але з любові, мудрості й чесноти

між Фельтро й Фельтро6 запанує всюди.

Італію він визволить з тісноти,

звершивши врешті те, за що Камілла,

Тур, Ніз та Евріал7 померли доти.

Вовчиху всюди гнатиме він сміло,

аж поки в пекло зажене нечисту,

ізвідки заздрість перш її зродила.

А нині вдвох рушаймо бадьористо,8

як проводир твій за далекі пруги

я поведу тебе у вічне місто,

почуєш, як кричать з відчаю й туги

ті душі, що, караючись віддавна,

даремно смерть до себе кличуть вдруге;

і тих уздриш, кого щоднини справно

огонь пече, але вони веселі,

бо їх блаженства жде оселя славна.

Коли ж і в ті схотів би йти оселі,

достойніша душа тебе вестиме:

а я лишиться мушу в цій пустелі;

бо володар над небесами тими

ані порушників його закону

не прийме, ані тих, що йтимуть з ними.

Ніде його могуть не зна кордону;

а там його твердиня й трон високий:

блаженні, що допущені до трону!”

А я на те: “Поете гостроокий,

в ім’я Творця, якого ти не відав,

веди мене туди без проволоки,

щоб долучився я скорботних видив

і брами доступивсь Петра святого,

побачивши усе, що ти повідав”.

Він рушив уперед, я ж позад нього.

ПІСНЯ V

Так з першого зійшли ми в коло друге,

хоч менше розміром, зате повніше

і мук гірких, і тяжчих зойків туги.

Мінос9 жахний на всіх там люттю дише

і, зваживши прибулого провину,

належну кару кожному розпише.

Коли побачить тінь недоброчинну

перед собою, то про все спитає

і, знаючи на кожен гріх причину,

їй певне місце в пеклі призначає;

і скільки раз крутне хвостом круг стану,

на стільки ступнів долі та спадає.

Чергою йдуть до нього безнастанно,

і кожен присуд вислуха від нього,

а вислухавши, у безодню кане.

“Пощо ідеш до селища смутного? –

на час роботу кинувши, промовив

Мінос до мене, позирнувши строго, -

хто увійти сюди тебе вготовив?

Та не вповай на те, що вхід широкий!”

А мій привідця: “Ти б не лихословив.

Призначено нам спрямувати кроки

сюди за волею того, хто може

воліти, тож покинь свої наскоки”.10

І став я дослухатись насторожі

до болісних ридань, бо ми ступили

там, де плачі гіркі й неперехожі.

Вже промені там жодні не світили

і все, мов море буряне, стогнало,

в час, як вітри зударились щосили.

Бо вихором пекельним вічно гнало

і шарпало там душі, взяті млою;

шпурляло їх, несло й перекидало.

Й тортурою намучені презлою,

кричали, скреготали всі й тужили,

на правду Божу сходячи хулою.

І зрозумів я: муку там терпіли

ті, що, піддавшись на хотіння плоті,

спокусі грішній розум підкорили.

Немов шпаки, що крізь осінні сльоти

на крилах линуть хмарою густою,

так мчали душі злі в круговороті

звідтіль, звідсіль, зусюди темнотою;

і жодна їх надія не втішала

хоч на передих від тортури тої.

Мов журавлина зграя нездужала

у довгому ключі курличе тужно,

так і вони жалілися немало,

ці тіні, вітром несені навкружно...

І поки вчитель називав без ліку

мужів та пань, в часи минулі знаних,

я вчув у серці тугу превелику.

І так почав: “З усіх речей жаданих

одну вволи: я знати хочу все-бо

про двох отих11, укупі вітром гнаних”.

А він мені: “Лишень заждати треба,

як будуть ближче, й іменем любові

поклич - то й говоритимуть до тебе”.

І щойно повів їх по тій розмові

до нас привіяв, рік я: “Нещасливі,

як можете, озвітеся у слові!”

Як голубків притулок зве манливий,

до любого гнізда навперегони

тоді несуть їх крила лопотливі;

так двійко те від почту круг Дідони

полинуло до нас крізь темінь млаву,

прибути спішачи на поклик оний.

“О душе милосердна і ласкава,

що опустилась крізь туманні змроки

до тих, що позначили світ криваво,

якби ж був другом нам владар високий,

для тебе миру в нього б ми благали,

бо в долі пожалів ти нас жорстокій.

Але коли б до нас розмову мали,

ми чуть вас раді й говорити з вами,

допоки вітер спочива оспалий.

Край, де родилась я, над берегами

лежить, де в тихе море По впадає

з прибічними допливами-річками.

Любов шляхетне серце враз займає,

тож і його краса заполонила,

що, згублена, в землі вже дотліває.

Любов любити любленій звеліла,

і покохала щиро так його я,

що, бачиш, нас ніщо не розлучило.

Любов до смерті нас вела одної;

того ж, хто погубив нас, жде Каїна”.12

Були слова то сповіді смутної.

Як пролунала розповідь повинна,

я похилив обличчя невеселе:

“В яких думках жалю твого причина?” -

спитав учитель. Я ж на те: “Ой леле,

хто знав, що те солодке поривання

їм до загину злого путь простеле!”

І, вчувши їхнє те оповідання,

я мовив так: “Франческо, ваша мука

збудила в серці тугу та зітхання.

Але скажи мені, яка спонука

в часи солодких мріянь відкриває

любові ще притаєну науку?”

Вона ж до мене: “Гіршого немає,

як згадувать щасливу давню днину

у злигоднях; учитель твій те знає...”13.

Коли одна душа розповідала,

ридала друга, і тужба недолі

мене жалем смертельним перейняла;

і, наче мертвий пада, впав я долі.

Переклад Максима Стріхи

1. Куди прямує Данте, що він бачить навкруги, які тварини йому трапилися і що вони символізують?

2. Чому саме Вергілій став провідником Данте у подорожі потойбіччям? Яку оцінку Вергілію дав Данте?

3. Який гріх Данте вважав найстрашнішим? Чи згодні ви з ним? Проаналізуйте розміщення грішників у Пеклі й покарання, які на них накладено.

4. Хто і в який спосіб визначає місце перебування грішника в Пеклі?

5. Опишіть друге коло: хто визначає, кому там місце і за які гріхи?

6. Чи справедливо покарані Паоло й Франческа? Які почуття викликала в Данте їхня історія?

7. Розкрийте алегоричне значення мандрівки Пеклом, Чистилищем і Раєм. Як вплинула на героя ця подорож?

______________­______________­___________

1Пантера, лев, вовчиха - за давнішими коментаторами, уособлення хтивості, гордині та скнарості; за пізнішими - символізують Флоренцію, Францію і римську курію.

2 У добу Середньовіччя вважали, що світ було створено того ж дня, коли розіп'ято Христа. Отже, поетова подорож починається вранці у Страсну п'ятницю.

3 Вергілій народився за життя Юлія Цезаря (100-44 рр. до н. е.), але був на 30 років молодший.

4 Вергілій нагадує Данте про сюжет свого головного твору - поеми “Енеїда”.

5Хорт - імператор, майбутній володар Італії, який врятує країну.

6 “Темне місце”, яке різні коментатори витлумачували або як натяк на вибори імператора, що порятує Італію (італ. feltro - повсть, якою оббивали скриньки для голосування), або ж як вказівку на батьківщину Кангранде делла Скала, у якого Данте знайшов притулок у роки вигнання (Верона розташована між містом Фельтро та замком Монтефельтро).

7 Перелічено тих, хто загинув у війні троянців із латинами.

8 У цих рядках - виклад дальшого змісту поеми, яка охоплює подорож через Пекло, Чистилище та Рай. До Раю язичник Вергілій потрапити не може; тут Данте вестиме “достойніша” душа - Беатріче.

9Мíнос - підземний суддя в грецькій міфології; Данте робить із нього суддю християнського Пекла.

10 Слова Вергілія повторюють його звернення до Харона в третій пісні і мають характер чарівничого замовляння (у Середні віки Вергілія вважали чарівником).

11 Ідеться про Франческу ді Ріміні та Паоло Малатесто. Дочка синьйора Равенни Франческа мала одружитися з кривим і негарним Джанчотто, правителем Ріміні, але покохала його молодшого брата Паоло. Довідавшись про зраду, Джанчотто вбив обох коханців. Ця трагічна подія сталася, коли Данте було близько двадцяти років.

12Каíна - місце в найглибшому, дев'ятому колі пекла, де карають тих, хто підступно зрадив рідних (див. ХХХІІ пісню). На момент розповіді Франчески (1300) Джанчотто був ще живий, отже, в Каїн і його лише чекають.

13 Ці афористичні рядки двічі майже дослівно відворює Т. Шевченко: на початку поезії “Г. З.”, написаної 1848 р. на Кос-Аралі (“Немає гірше, як в неволі про волю згадувать...”), та в листі до О. Бодянського від 15 листопада 1852 р. Ще до заслання Шевченко міг читати п'яту пісню “Пекла” в російському прозовому перекладі Ф. Фан-Дім (О. Кологривової), надрукованому в 1842-1843 рр., та в поетичному перекладі Дм. Міна (вперше п'яту пісню було надруковано окремо 1843 р.).






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.