Анна Ахматова (1889—1966)
Російська поезія
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.

ПРО СТИХИ

Владимиру Нарбуту

Это — выжимки бессонниц,

Это — свеч кривых нагар,

Это — сотен белых звонниц

Первый утренний удар...

Это — теплый подоконник

Под черниговской луной,

Это — пчелы, это — донник,

Это — пыль, и мрак, и зной.

Апрель 1910

ПРО ВІРШІ

Володимирові Нарбуту

Це — всі вичавки неспання,

Це — свічок кривих нагар,

Це — найперший спозарання

Безлічі дзвіниць удар...

Це — Чернігів, це — зігріта

Лутка в місячнім сріблí,

Це — буркун, бджолине літо,

Порох, пітьма, жар землі.

(Перекл. з рос. М. Москаленка)

СЕРОГЛАЗЫЙ КОРОЛЬ

Слава тебе, безысходная боль!

Умер вчера сероглазый король.

Вечер осенний был душен и ал,

Муж мой, вернувшись, спокойно сказал:

«Знаешь, с охоты его принесли,

Тело у старого дуба нашли.

Жаль королеву. Такой молодой!..

За ночь одну она стала седой».

Трубку свою на камине нашел

И на работу ночную ушел.

Дочку мою я сейчас разбужу,

В серые глазки ее погляжу.

А за окном шелестят тополя:

«Нет на земле твоего короля...»

11 декабря 1910

СІРООКИЙ КОРОЛЬ

Болю безвихідний, слався тепер!

Вчора король сіроокий помер.

Вечір осінній задушно палав.

Муж мій вернувся й спокійно сказав:

«Знаєш, із ловів його принесли,

Тіло під дубом столітнім знайшли.

А королева, така молода, Сивою стала до ранку. Шкода!..»

Люльку свою на каміні знайшов

І на роботу нічну він пішов.

Буду я доню будити від сну,

В сірі очиці її зазирну.

А за вікном тополине гілля

Шепче: «Немає твого короля...»

(Перекл. з рос. М. Москаленка)

* * *

Не будем пить из одного стакана

Ни воду мы, ни сладкое вино,

Не поцелуемся мы утром рано,

А ввечеру не поглядим в окно.

Ты дышишь солнцем, я дышу луною,

Но живы мы любовию одною.

Со мной всегда мой верный, нежный друг,

С тобой твоя веселая подруга,

Но мне понятен серых глаз испуг,

И ты виновник моего недуга.

Коротких мы не учащаем встреч.

Так наш покой нам суждено беречь.

Лишь голос твой поет в моих стихах,

В твоих стихах мое дыханье веет.

О, есть костер, которого не смеет

Коснуться ни забвение, ни страх...

И если б знал ты, как сейчас мне любы

Твои сухие розовые губы!

1913

* * *

Не пити нам із однієї склянки

Води, ані солодкого вина,

Не поцілуємось ми рано-зранку,

А ввечері не глянемо з вікна.

Ти сонцем дишеш, я — пічною тьмою,

Проте любов’ю ми живі одною.

Мій вірний друг зі мною день при дні,

Весела подруга з тобою поряд.

Та острах твій — провиною мені,

І через тебе я неначе хвора.

Короткі стрічі наші, як завжди.

Так спокій нам судилось берегти.

Лиш голос твій звучить в моїх рядках,

Мій подих — у твоєму вірші віє.

О, це вогонь, якого не посміє

Торкнутися ні забуття, ні страх —

Коли б ти знав, як мені зараз любі

Твої рожеві пересохлі губи!

(Перекл. з рос. С. Жолоб)

* * *

Твой белый дом и тихий сад оставлю.

Да будет жизнь пустынна и светла.

Тебя, тебя в моих стихах прославлю,

Как женщина прославить не могла.

И ты подругу помнишь дорогую

В тобою созданном для глаз ее раю,

А я товаром редкостным торгую —

Твою любовь и нежность продаю.

1913

* * *

Твій білий дім і тихий сад залишу.

В житті пробудуть світло і зола.

Тебе, тебе мої прославлять вірші —

Так жінка прославляти не могла.

І ти не можеш подругу забути

В тобою створенім для віч її раю.

Мені ж — товар найрідкісніший збути:

Твою любов і ніжність продаю.

(Перекл. з рос. І. Римарука)

* * *

Ты мне не обещан ни жизнью, ни Богом,

Ни даже предчувствием тайным моим.

Зачем же в ночи перед темным порогом

Ты медлишь, как будто счастьем томим?

Не выйду, не крикну:

«О, будь единым,

До смертного часа будь со мной!»

Я только голосом лебединым

Говорю с неправедною луной.

1915

* * *

Мені не обіцяний ти ані Богом,

Ні навіть таємним передчуттям.

Чого ж уночі перед темним порогом

Спиняєшся, як біля-райських брам?

Не вийду, не крикну:

«О, будь єдиним,

До смертного часу дай руку свою!»

Я тільки голосом лебединим

З неправедним місяцем говорю.

(Перекл. з рос. С. Жолоб)

Нет, и не под чуждым небосводом,

И не под защитой чуждых крыл, —

Я была тогда с моим народом,

Там, где мой народ, к несчастью, был.

1961

Ні, не під чужинним небозводом

Вирієм я тішила судьбу —

Я тоді була з своїм народом,

Там, де мій народ, на лихо, був.

1961

ВМЕСТО ПРЕДИСЛОВИЯ

В страшные годы ежовщины я провела семнадцать месяцев в тюремных очередях в Ленинграде. Как-то раз кто-то «опознал» меня. Тогда стоящая за мной женщина с голубыми губами, которая, конечно, никогда в жизни не слыхала моего имени, очнулась от свойственного нам всем оцепенения и спросила меня на ухо (там все говорили шепотом):

— А это вы можете описать?

И я сказала:

— Могу.

Тогда что-то вроде улыбки скользнуло по тому, что некогда было ее лицом.

1 апреля 1957. Ленинград

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

У страхітливі роки єжовщини я простояла сімнадцять місяців у в’язничних чергах у Ленінграді. Одного разу хтось «упізнав» мене. Тоді жінка з голубими губами, яка стояла за мною і яка, звісно, ніколи в житті не чула мого імені, спам’яталася від заціпеніння, що ним усі ми були скуті, і запитала мене на вухо (там усі розмовляли пошепки):

— А це ви можете описати?

І я сказала:

— Можу.

Тоді щось схоже на посмішку промайнуло тим, що колись було її обличчям.

1 квітня 1957. Ленінград

ПОСВЯЩЕНИЕ

Перед этим горем гнутся горы,

Не течет великая река,

Но крепки тюремные затворы,

А за ними «каторжные норы»

И смертельная тоска.

Для кого-то веет ветер свежий,

Для кого-то нежится закат —

Мы не знаем, мы повсюду те же,

Слыщим лишь ключей постылый скрежет

Да шаги тяжелые солдат.

Подымались, как к обедне ранней,

По столице одичалой шли,

Там встречались, мертвых бездыханней,

Солнце ниже и Нева туманней,

А надежда все поет вдали.

Приговор...

И сразу слезы хлынут,

Ото всех уже отделена,

Словно с болью жизнь из сердца вынут,

Словно грубо навзничь опрокинут,

Но идет... Шатается... Одна...

Где теперь невольные подруги

Двух моих осатанелых лет?

Что им чудится в сибирской вьюге?

Что мерещится им в лунном круге?

Им я шлю прощальный свой привет.

Март 1940

ПОСВЯТА

У такому горі никнуть гори.

Кам’яніє тікищем ріка.

Незворушні лиш в’язниць затвори,

Поза ними «каторжанські нори»

І журба, як смерть, гірка.

Ще для когось, може, віє легіт,

Ніжне сонце за Неву спада —

Ми не знаєм, будневі підлеглі,

Чуєм лиш ключів іржавий скрегіт

Та важкий державний крок солдат.

Дзвонять нам заутрені зловіщі.

Брук столичний одичів, знімів.

Збіжимось — мерці од нас живіші!

Сонце низько, та Нева у вічі

Зблискує надією в імлі.

Врешті — вирок... Сльози рятували:

Назавжди відрізнена од всіх,

Мов на площі — навзнак — зґвалтували,

Пси у підворітні недорвали, —

Йдеш, немов сновида...

В мертвий світ...

Де тепер сестриці безталанні

Двох моїх осатанілих літ?

Сніг сибірський, може, їм востаннє

Шелестить з-під місяця й не тане?

Всім їм шлю прощальний свій привіт.

Березень 1940

ВСТУПЛЕНИЕ

Это было, когда улыбался

Только мертвый, спокойствию рад.

И ненужным привеском болтался

Возле тюрем своих Ленинград.

И когда, обезумев от муки,

Шли уже осужденных полки,

И короткую песню разлуки

Паровозные пели гудки. Звезды смерти стояли над нами,

И безвинная корчилась Русь

Под кровавыми сапогами

И под шинами черных «марусь».

Уводили тебя на рассвете,

За тобой, как на выносе, шла,

В темной горнице плакали дети,

У божницы свеча оплыла.

На губах твоих холод иконки,

Смертный пот на челе...

Не забыть!

Буду я, как стрелецкие женки,

Под кремлевскими башнями выть.

Осень 1935. Москва

ВСТУП

Це було в ті часи, як всміхався

Тільки мрець: розквитався — і рад.

Наче зайвий доважок, гойдався

При в’язницях своїх Ленінград.

А коли, одурілі від муки,

Уже ткалися в’язнів полки,

Їм уривчасту пісню розлуки.

Паровозні ридали гудки.

Зорі смерті стояли над нами,

І безвинна судомилась Русь

Під кривавими каблуками

І під шинами чорних «марусь».

Забирали тебе на світанку,

Мов на цвинтар, тебе провела.

Плачуть діти тобі наостанку,

На божниці свіча опливла.

На устах твоїх — крига ікони,

Смертний піт на чолі...

Смертна мить.

Як стрілецькі знеславлені жони,

Під Кремлем буду вити і вить!

Осінь 1935. Москва

ІІ

Тихо льется тихий Дон,

Желтый месяц входит в дом.

Входит в шапке набекрень.

Видит желтый месяц тень

Эта женщина больна,

Эта женщина одна,

Муж в могиле, сын в тюрьме,

Помолитесь обо мне.

ІІ

Тихо плине тихий Дін,

Жовтий місяць входить в дім.

Входить в шапці набакир.

Хлібний місяць, лютий мир.

В домі — голод і пітьма.

Хвора жінка в нім.

Сама. Мужа вбито. Син в тюрмі.

Хто заплаче по мені?

ІІІ

Нет, это не я, это кто-то другой страдает.

Я бы так не могла, а то, что случилось,

Пусть черные сукна покроют,

И пусть унесут фонари...

Ночь.

ІІІ

Hі, не я, це за мене хтось інший страждає.

Я б так не могла, а лицедійство

Хай запинала чорні заступлять.

І хай винесуть ліхтарі...

Ніч.

ІV

Показать бы тебе, насмешнице

И любимице всех друзей,

Царскосельской веселой грешнице,

Что случится с жизнью твоей —

Как трехсотая, с передачею,

Под Крестами будешь стоять

И своей слезою горячею

Новогодний лед прожигать.

Там тюремный тополь качается,

И ни звука — а сколько там

Неповинных жизней кончается...

1938

ІV

Уявити б тобі, насмішнице,

Чарівнице в своїм гурті,

Царськосільська весела грішнице,

Що тобі судилось в житті —

Під Хрестами, із передачею,

Дням і чергам втративши лік,

І твоєю сльозою гарячою

Новорічний скипається лід.

Осокір в’язничний гойдається,

Ні шелесне, а скільки там

Безневинних доль обривається...

1938

V

Семнадцать месяцев кричу,

Зову тебя домой,

Кидалась в ноги палачу,

Ты сын и ужас мой.

Все перепуталось навек,

И мне не разобрать

Теперь, кто зверь, кто человек,

И долго ль казни ждать.

И только пышные цветы,

И звон кадильный, и следы

Куда-то в никуда.

И прямо мне в глаза глядит

И скорой гибелью грозит

Огромная звезда.

1939

V

Сімнадцять місяців молю,

Чекаю без надій,

Але не знає кат жалю,

Жаханний сину мій.

Все переплуталось навік,

Не тямлю білий світ,

Хто звір у нім, хто чоловік,

Коли мій смертний звіт.

Лиш квіти, як цвіли, цвітуть.

Кадильний подзвін.

І ведуть У небуття сліди.

Пече в зіниці і зорить

Зловіщий знак мені згори

Великої звізди.

1939

VІ

Легкие летят недели,

Что случилось, не пойму.

Как тебе, сынок, в тюрьму

Ночи белые глядели,

Как они опять глядят

Ястребиным жарким оком,

О твоем кресте высоком

И о смерти говорят.

Весна 1939

VІ

Тижні плинуть перебіглі,

Що стряслося, не збагну.

Синку, як тобі в тюрму

Надивлялись ночі білі,

Все ще цідяться ущерть

Вірлим оком і жорстоким

Над твоїм хрестом високим

І нашіптують про смерть.

Весна 1939

VІІ

ПРИГОВОР

И упало каменное слово

На мою еще живую грудь.

Ничего, ведь я была готова,

Справлюсь с этим как-нибудь.

У меня сегодня много дела:

Надо память до конца убить,

Надо, чтоб душа окаменела,

Надо снова научиться жить.

А не то... Горячий шелест лета,

Словно праздник за моим окном.

Я давно предчувствовала этот

Светлый день и опустелый дом.

Лето 1939

VІІ

ВИРОК

І діждала слова кам’яного,

Придавило груди, ще живі.

Що ж, була готова я до всього,

Здужаю і владу слів.

Нині в мене днина клопітлива:

Треба вбити пам’ять і любов,

Треба, щоб душа закам’яніла,

Треба вивчитися жити знов.

Що ж бо інше? Літо палко шепче,

Ніби свято за вікном гуде.

Здавна я передчувала все це —

Дім осиротілий, світлий день.

Літо 1939

VІІІ

К СМЕРТИ

Ты все равно придешь —

зачем же не теперь?

Я жду тебя — мне очень трудно.

Я потушила свет и отворила дверь

Тебе, такой простой и чудной.

Прими для этого какой угодно вид,

Ворвись отравленным снарядом

Иль с гирькой подкрадись, как опытный бандит,

Идь отрави тифозным чадом.

Иль сказочкой, придуманной тобой

И всем до тошноты знакомой, —

Чтоб я увидела верх шапки голубой

И бледного от страха управдома.

Мне все равно теперь.

Клубится Енисей, Звезда Полярная сияет.

И синий блеск возлюбленных очей

Последний ужас застилает.

19 августа 1939

VІІІ

ДО СМЕРТІ

Ти ж неминуче прийдеш —

чом би й не тепер

Зарадити в страшній годині?

Чекаю. Двері навстіж.

І вогонь помер.

Тобі що варт, простій і дивній,

Личину будь-яку нацупити?

Прийди, Ввірвись отруєним снарядом,

Чи з гиркою підстережи, немов бандит,

Чи задуши тифозним чадом.

Чи милу казку вигадай собі,

Майстриня, вправна в словоблудді, —

Бодай околиші побачу голубі

Й до смерті переляканих кербудів.

Мені вже все дарма.

Клубочить Єнісей. Вгорі Північна зірка сяє.

І синій виблиск люблених очей

Останнім жахом застилає.

19 серпня 1939

ІX

Уже безумие крылом

Души накрыло половину,

И поит огненным вином,

И манит в черную долину.

И поняла я, что ему

Должна я уступить победу,

Прислушиваясь к своему,

Уже как бы чужому бреду.

И не позволит ничего

Оно мне унести с собою

(Как ни упрашивать его

И как ни докучать мольбою):

Ни сына страшные глаза —

Окаменелое страданье,

Ни день, когда пришла гроза,

Ни час тюремного свиданья,

Ни милую прохладу рук,

Ни лип взволнованные тени,

Ни отдаленный легкий звук —

Слова последних утешений.

4 мая 1940

ІX

Вже чорне безуму крило

Душі вгорнуло половину,

Вогненне ллє мені вино

І в чорну зваблює долину.

І я збагнула: переміг,

Йому я поступитись мушу,

Хоч безум наче вже й не мій,

Але мою конав душу.

В собі ні крихітки свого

Не дасть мені він врятувати

(Намарне впрохувать його,

На милосердя уповати):

Ні синову страшну сльозу,

Що випекла мені зіниці,

Ні день, який наслав грозу,

Ні мить побачення в в’язниці,

Ні прохолоду любих рук,

Ані розхвильні тіні липи,

Ні лагідний далекий звук —

Останні передсмертні схлипи.

4 травня 1940

Х

РАСПЯТИЕ

Не рыдай Мене, Мати,

во гробе зрящи.

1

Хор ангелов великий час восславил,

И небеса расплавились в огне.

Отцу сказал: «Почто Меня оставил!»

А матери: «О, не рыдай Мене...»

2

Магдалина билась и рыдала,

Ученик любимый каменел,

А туда, где молча

Мать стояла,

Так никто взглянуть и не посмел.

Х

РОЗП’ЯТТЯ

Не рыдай Мене, Мати,

во гробе зрящи.

1

Хор янгольський великий час возславив,

Небесна твердь отверзлася вогнем.

Вітцю сказав: «Пощо Мене зоставив!»

А матері: «О, не ридай Мене...»

2

Магдалина билася, ридала,

Любий учень в горі кам’янів,

Лиш на Матір, що, німа, стояла,

Аніхто поглянути не смів.

ЭПИЛОГ

1

Узнала я, как опадают лица,

Как из-под век выглядывает страх,

Как клинописи жесткие страницы

Страдание выводит на щеках,

Как локоны из пепельных и черных

Серебряными делаются вдруг,

Улыбка вянет на губах покорных,

И в сухоньком смешке дрожит испуг.

И я молюсь не о себе одной,

А обо всех, кто там стоял со мною

И в лютый холод, и в июльский зной

Под красною ослепшею стеною.

2

Опять поминальный приблизился час.

Я вижу, я слышу, я чувствую вас:

И ту, что едва до окна довели:

И ту, что родимой не топчет земли,

И ту, что, красивой тряхнув головой,

Сказала: «Сюда прихожу, как домой!».

Хотелось бы всех поименно назвать,

Да отняли список, и негде узнать.

Для них соткала я широкий покров

Из бедных, у них же подслушанных слов.

О них вспоминаю всегда и везде,

О них не забуду и в новой беде,

И если зажмут мой измученный рот,

Которым кричит стомильонный народ,

Пусть так же они поминают меня

В канун моего погребального дня.

А если когда-нибудь в этой стране

Воздвигнуть задумают памятник мне,

Согласье на это даю торжество,

Но только с условьем — не ставить его

Ни около моря, где я родилась:

Последняя с морем разорвана связь,

Ни в царском саду у заветного пня,

Где тень безутешная ищет меня,

А здесь, где стояла я триста часов

И где для меня не открыли засов.

Затем, что и в смерти блаженной боюсь

Забыть громыхание черных «марусь»,

Забыть, как постылая хлюпала дверь

И выла старуха, как раненый зверь.

И пусть с неподвижных и бронзовых век,

Как слезы, струится подтаявший снег,

И голубь тюремный пусть гулит вдали,

И тихо идут по Неве корабли.

Март 1940. Фонтанный Дом

ЕПІЛОГ

1

Пізнала все: які спадають лиця,

Який з-під вік тече липучий страх,

Які страшні, незгойні запеклися

Клинописи страждання на щоках,

Який вівсяні і смолисті скроні

Зненацька осипає срібний сніг,

Догідно кривляться вуста безкровні,

Пересипає страх сухенький сміх.

Не милосердя лиш собі одній,

Для всіх благаю, хто стояв зі мною

Під люті стужі і в липневі дні

Під красною осліплою стіною.

2

Надходить урочий для помину час.

Я бачу, я чую, вчуваю всіх вас:

І ту, що надсил до кватирки тяглась,

І ту, що недовго топтатиме ряст.

І ту, що легеньким волоссям — як дим —

Стріпнула: «Ходжу, як додому, сюди!»

Хотіла б згадати я всі імена,

Та віднято список, а де він — хто зна?

Широкий покровець зіткала я всім

Із бідних, у них же підслуханих слів.

Про них пам’ятатиму всюди й завжди,

Якої б мені не приспіло біди.

Коли ж мені стиснуть змордований рот,

Яким прокричав стомільйонний народ,

Хтось, може, нівроку згадає мене,

На проводи тихо мене пом’яне.

Якщо ж у вітчизні, у нашій, трудній,

Поставити пам’ятник схочуть мені,

Я згодна, але заповіту мого

Не руште: край моря не ставте його,

Де я народилась, де сонце й пісок:

Останній урвався із морем зв’язок,

Ні в царськім саду, при таємному пні,

Де постать дівоча ще мріє мені.

Поставте ось тут, де я триста годин

Стояла — й замок не відкривсь ні один.

Ось тут, бо і в смерті спасенній боюсь

Забути про гуркіт зловісних «марусь»,

Про двері, розчахнуті нагло у двір,

Про жінку, що вила, мов ранений звір.

Нехай мені з бронзових мертвих повік,

Як сльози, підталий покрапує сніг,

І голуб в’язничний туркоче в імлі,

І тихо Невою ідуть кораблі.

(Перекл. з рос В. Затуливітра)