Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003

Михайло Булгаков (1891—1940)
Проза і драматургія 30-х років

Михайло Булгаков увійшов в історію російської літератури як блискучий прозаїк і драматург, неперевершений сатирик, вдумливий літописець доби трагічних соціально-історичних зрушень та катастроф, які переживала Європа першої половини ХХ ст.

Майбутній письменник народився 15 травня 1891 р. в Києві в родині доцента Київської духовної академії та колишньої викладачки гімназії. Родина Булгакових була великою і дружньою: крім Михайла, який був найстаршим, у родині було ще шестеро дітей. З дев’яти років він навчається в гімназії, багато читає, захоплюється театром і сам організовує любительські сімейні вистави. У 1909 р. Булгаков вступає на медичний факультет Київського університету, а в 1913 р. одружується з Тетяною Миколаївною Лаппа, з якою зустрічається на той час уже близько п’яти років. З початком Першої світової війни М. Булгаков спочатку працює в одному з київських шпиталів, а після отримання диплому і у зв’язку з наступальними діями російської армії разом з госпіталем передислоковується безпосередньо до лінії фронту, спочатку в м. Кам’янець-Подільський, потім в м. Чернівці. Звідти М. Булгакова переводять у тил, в село Нікольське Смоленської губернії, а далі — у В’яземську міську лікарню. Подальші бурхливі роки революції та громадянської війни різко змінюють долю М. Булгакова. З кінця 1918 р. він знову в Києві, де займається приватною лікарською практикою, стає свідком трагічних подій, які в цей час відбувалися у місті — стрімких змін влади, кривавих розправ, розстрілів, сплеску анархії та насильства. Утім, М. Булгакову не довелося обмежитися лише роллю пасивного свідка історичних зламів доби, волею долі він змушений був брати в них безпосередню участь.

Спочатку він — член офіцерських угруповань, які виступили на захист уряду гетьмана П. Скоропадського. На початку лютого 1918 р. Булгаков був мобілізований в армію УНР С. Петлюри, але при її відступі з Києва дезертирував, а влітку наступного, 1919 р. був мобілізований як лікар до частин Червоної Армії, після чого потрапляє до лав денікінської армії, де служить лікарем одного з козачих полків. Так Булгаков потрапляє до Владикавказу (Північний Кавказ), звідки, можливо, збирався емігрувати з залишками відступаючих білих частин за кордон, але, тяжко захворівши, не встигає це зробити і опиняється вже в радянській Росії.

Знову в його долі наступає різкий злам. Булгаков залишає роботу в госпіталі і влаштовується працювати журналістом, працює у Владикавказі, Тифлісі, Батумі, на деякий час приїжджає до Києва, а з 1921 р. оселяється і працює у Москві, служить репортером та фейлетоністом, співпрацює з багатьма літературними газетами та журналами.

Літературну творчість М. Булгаков розпочав як прозаїк. Свої перші літературні спроби сам письменник датує 1919 роком, коли написав декілька фейлетонів на злободенні теми. Тоді ж Булгаков звертається і до художньої прози і впродовж 1919 — початку 20-х рр. пише велику кількість оповідань, переважно автобіографічного характеру, частину яких об’єднує в тематичні цикли. Першим з них став цикл із 7-ми невеличких оповідань, якому пізніше Булгаков дав назву «Записки юного лікаря». У циклі відбилися враження письменника від перших років його медичної практики в Нікольській та В’яземській лікарнях. У центрі зображення — самовіддана праця молодого провінційного лікаря, у процесі якої відбувається становлення його психології та характеру. Враження від років, проведених у Владикавказі, і перші кроки свого літературного становлення Булгаков описує в невеличкій повісті «Записки на манжетах» (1920—1921), яка також за своєю формою нагадує своєрідний тематичний цикл коротеньких замальовок. Обидва твори написані від імені оповідача, який із м’якою самоіронією стежить за тим, як поступово, у процесі найрізноманітніших життєвих випробовувань, у вирі революційних подій руйнується його юнацький ідеалізм, на зміну якому приходить твереза і виважена позиція людини загартованої і зрілої, яка повністю починає усвідомлювати суть своїх духовних прагнень і моральних цінностей. Водночас у ранній прозі М. Булгакова звучать і трагічні нотки, пов’язані з неприйняттям тих жахливих картин насилля, які він спостерігав під час громадянської війни (оповідання «Червона корона», 1922; «Незвичайні пригоди доктора», 1922; «Китайська історія», 1923 та інші). Уже тут зароджуються деякі з тих мотивів, що надалі стануть центральними і пройдуть через усі головні його твори (провини і спокутування гріха, милосердя, безумства, хворого сумління тощо). У ці ж роки Булгаков пише й свій перший роман «Біла гвардія» (1923—1924).

Роман створювався на основі київських вражень письменника від подій 1918—1919 років. У трьох частинах свого роману письменник описує перипетії боротьби за Київ, яка точилася між військами Скоропадського, Петлюри, Денікіна і червоноармійців, змальовує сцени насилля і безчинств, кривавої анархії, якою було охоплено в ці роки місто. У центрі зображення роману — родина Турбіних та коло їх нечисленних знайомих, які уособлюють білу гвардію і, ширше, російську інтелігенцію з її високим потенціалом культурних та моральних цінностей, що протиставляються в романі аморальному світу революційного насильства і жорстокості.

Проблематика роману і недвозначність ідеологічних симпатій його автора різко контрастували з офіційно схваленим тоном тогочасних творів на тему революції та громадянської війни, що викликало різку критику булгаковського роману і поклало початок його цькування як письменника. У художньому сенсі роман Булгакова поєднував традиції російської реалістичної прози ХІХ ст. із принципами оповіді початку ХХ ст. — прийомами імпресіоністичної техніки зображення і елементами символізму, який головним чином виявляє себе в образах релігійного та філософського звучання.

Починаючи з 20-х років, Булгаков виступає переважно як сатирик, створюючи цілий ряд сатиричних оповідань, нарисів та фейлетонів, в яких відбилася критична реакція письменника на викривлення соціалістичного побуту та моралі, абсурдність ідеологічних настанов нового режиму, пов’язаних з відмовою від тих культурних цінностей російської інтелігенції, які поділяв Булгаков і які він буде мати на увазі, коли пізніше, у листі до уряду СРСР, засвідчить свій «глибокий скептицизм щодо революційного процесу, що відбувається в моїй відсталій країні, і протиставлення йому шанованої мною Великої Еволюції». У подальші роки сатира Булгакова стає ще більш гострішою і в’їдливішою і, головне, набуває ознак більш або менш прихованої пародії на політичну сучасність. Ряд творів Булгакова, в яких у найбільш яскравій формі виявила себе політична сатира, відкрила повість «Дияволіада» (1923—1924). Змістом «Дияволіади» є гротескно змальована доля маленької людини, непомітного гвинтика, що в якийсь момент втратила рівновагу посеред ходу велетенської бюрократичної машини і, безуспішно намагаючись знову знайти себе, з’їхала з глузду. У ще більш ідеологічно загостреній формі виявляє себе сатирична основа повістей «Рокові яйця» та «Собаче серце», яким надано рис політичного фейлетону і антиутопії. Тематично з даним рядом творів співвідноситься також відомий булгаковський фейлетон «Багряний острів».

З кінця 20-х і впродовж 30-х рр. Булгаков напише ще кілька значних за обсягом прозових творів, переважно автобіографічного характеру (повісті «Потаємному другу», 1929; «Записки покійника, або Театральний роман», 1936; а також роман «Життя пана де Мольєра», 1932—1936, що був замовлений йому для серії ЖЗЛ, який свого часу не був надрукований, оскільки не сподобався М. Горькому).

Не менш значним, ніж прозовий, є й драматургічний спадок письменника. До драматургії він звернувся у 1926 р. У жовтні цього року відбулася прем’єра одразу двох його п’єс — «Дні Турбіних» (інсценізована версія роману «Біла гвардія»), що були поставлені у МХАТі, та «Зойчиної квартири» — у театрі Вахтангова. У 1927 р. Булгаков створює трагікомедію «Біг», в якій змальовує останні дні розбитої врангелівської армії та поневіряння окремих її представників в еміграції, а ще через рік, у 1928 р. у Камерному театрі відбувається прем’єра його гостросатиричного памфлету-пародії на революцію та «революційні п’єси» сучасних йому драматургів «Багряний острів». Незважаючи на жорсткий ідеологічний тиск та цензурні обмеження (у березні 1929 р., наприклад, усі його п’єси були зняті з репертуару Камерного театру), Булгакову все ж вдається ще деякий час прориватися до театрального глядача. У 1932 р. МХАТ поставив інсценовану ним версію «Мертвих душ» Гоголя, у 1936 р. — п’єсу про життя Мольєра «Кабала святош». Однак посилюється критика на його адресу з боку ідеологів соціалістичного реалізму, і усі п’єси Булгакова поступово знімаються з репертуару. Лише офіційний дозвіл Сталіна (який був на виставі «Дні Турбіних» 15 разів) дав Булгакову можливість ще шість років пропрацювати у МХАТі, куди його, звичайно, охоче взяли, оскільки поважали і цінували як одного з найталановитіших сучасних драматургів.

Драматургічний спадок Булгакова 30-х років складають п’єса-антиутопія про майбутню світову війну «Адам і Єва» (1931), п’єса з останніх днів життя Пушкіна «Останні дні» (1935), комедія «Іван Васильович» (1936), за мотивами якої в наші дні відзнятий відомий комедійний фільм «Іван Васильович змінює професію», «Дон Кіхот» (1938, за романом Сервантеса) та інші п’єси, а також значна кількість кіносценаріїв та оперних лібрето.

Майстер і Маргарита (1928—1940).

Вершинним твором Булгакова став його роман «Майстер і Маргарита», над яким письменник працював останні 12 років свого життя. Роман писався надзвичайно важко, з відступами, паузами, переробками та редакціями з 1928 по 1940 рр. Булгаков створив шість варіантів цього роману, що мали назви: «Чорний маг», «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Гастроль (Воланда)», «Князь Темряви» та інші. На сторінках другої редакції в романі вперше з’являються образи Майстра і Маргарити, які й визначили його остаточну назву.

Композиційно у романі простежується три фабульні лінії. Перша з них описує фантастичну появу в Москві 30-х років ХХ ст. диявола, який в романі носить ім’я Воланд, та його почту, що складається з демонів нижчої ієрархії: Азазелло, чорного кота на прізвисько Бегемот, Коров’єва-Фагота, Абадонни та відьми Гелли. Поява диявола та його поплічників провокує в місті низку неймовірних подій та конфліктів, через які у романі розкриваються негативні сторони радянської дійсності.

У безпосередньому зв’язку з лінією Воланда в романі розкрита й фабульна лінія історії романтичного кохання Майстра та його подруги Маргарити.

Дві перші фабульні лінії роману найчастіше умовно об’єднують загальною назвою «московські», тоді як останню, третю виділяють як «біблійну» фабульну лінію. Подієва канва цієї лінії і становить сюжет того «роману про Пілата», який написав Майстер. Предметом зображення цієї лінії виступають описані в новозавітних євангельських текстах події останніх днів життя Ісуса Христа, страченого в Єрусалимі за наказом римського прокуратора Іудеї Понтія Пілата. Булгаков не відтворює описану в євангеліях картину буквально. Він змінює окремі імена (Ісус — на Єшуа), вводить у дію героїв, які в євангельських текстах не згадуються (Афраній, Ніза та інші), а головне, змінює багато з тих акцентів, якими традиційно визначаються смислові координати цієї ситуації. Утім, зовнішня канва подій залишається незмінною.

Головний композиційний принцип побудови твору визначають як «роман у романі»: сюжет булгаковського роману відтворює драматичні обставини написання Майстром роману про Єшуа та Пілата, власний сюжет якого складає зміст «біблійної» фабульної лінії булгаковського твору. Ускладненість композиції булгаковського твору виявляє себе й у тому, що «московська» й «біблійна» сюжетні лінії у ньому не ізольовані одна від одної, а навпаки, тісно поєднані: біблійні розділи (їх у романі 4) періодично вкрапляються в московську розповідь, а в останньому розділі роману обидва ці просторові і часові потоки зливаються у сцені «реальної» (звісно, у загальному фантастичному просторі булгаковського роману) зустрічі Майстра із придуманими ним героями. Упродовж усього сюжетного розвитку булгаковського твору періодичне і тісне переплетіння двох романів і двох розповідних ліній створює складну систему подієвих паралелей та смислових віддзеркалень (Москва-Єршалаїм), долі Єшуа та Пілата і долі Майстра та ін.).

Складною і багатоаспектною є й проблематика булгаковського твору, яка спирається на широке коло мотивів літературного, історико-філософського та автобіографічного звучання. Серед основних літературних джерел роману передусім слід виділити знамениту гетівську трагедію «Фауст», з якої Булгаков запозичує епіграф до свого твору і з якою в булгаковському романі встановлюються численні смислові паралелі на ідейному, сюжетному та обраному рівнях. У числі інших літературних джерел можуть бути названі твори таких представників західноєвропейської і російської літератури ХІХ ст., як Гофман, Гоголь, Салтиков-Щедрін та Достоєвський, із текстів яких Булгаков черпає окремі прийоми (насамперед комічного, фантастичного, гротеску тощо), сюжетні ходи та принципи ведення розповіді.

Загалом можна вести мову про дві головні площини, в яких виявляє себе проблематика булгаковського твору. Перша — морально-філософська, яка розкривається через головні образи роману — Майстра і Маргарити, Єшуа Га-Ноцрі і Пілата, Воланда. З образами Майстра і Маргарити насамперед пов’язані такі важливі теми, як роль і покликання митця в суспільстві, його взаємини із владою, теми морального вибору і відповідальності за нього, тема рятівної сили кохання.

У чомусь схожі і водночас відмінні долі описуваних Майстром героїв Єшуа і Пілата. Єшуа Га-Ноцрі, мандрівний проповідник, який приходить в Єршалаїм, де його засуджують і страчують, в цілому мало нагадує справжнього, описаного в Євангеліях Ісуса, але в головному з ним споріднений — він твердо і до кінця стоїть за істину, цілком свідомий свого морального вибору і не відступає від нього навіть тоді, коли ціною такої відмови стає його життя. З образом Га-Ноцрі пов’язана в романі й тема справедливості та відповідальності. Єшуа судить справедливо: за виявлену слабкодухість і Пілат, і Майстер приречені на постійні муки сумління, і хоча й отримують в фіналі роману прощення, але не святість, не звеличення. Якщо Єшуа втілює ідею моральної справедливості, то у зв’язку з образом Пілата звучить тема історичної справедливості, і саме Пілат, а не Єшуа є головним героєм цих розділів. Неважко помітити, що, незважаючи на усю ганебність свого вчинку, тобто фактично зраду Єшуа, якому він симпатизує, Пілат не змальований як персонаж безумовно негативний. Розкриваючи конфлікт між Єшуа і Пілатом, Булгаков підводить свого читача до цілого комплексу надзвичайно складних моральних та психологічних питань, пов’язаних із проблемою морального вибору, чіткістю і усвідомленістю власної моральної позиції, готовністю прийняти відповідальність за зроблений вибір.

Найбільш глибинний філософський шар проблематики роману пов’язаний з образом Воланда. У Булгакова це нетрадиційний диявол. І хоча він багато в чому споріднений із Мефістофелем Гете, але зрештою його образ у Булгакова більш складний і неоднозначний. Його місія більш приваблива і якоюсь мірою благородніша: як і належить, диявол ініціює в людях вияв темних сторін їхньої душі, але при цьому дії самого диявола виявляються внутрішньо ініційованими не його бажанням ствердити свою зверхність над людиною або звеличити себе в очах Бога, а ідеєю вищої моральної справедливості, волю якої він, хоче того чи ні, виконує. В образі Воланда відбилася складна проблема внутрішнього співвідношення і взаємопроникнення добра і зла, підкреслена епіграфом роману.

Друга головна площина вияву проблематики булгаковського роману —сатирично-викривальна. Частково вона пов’язана з образами Воланда та його підручних, що безжалісно викривають моральні вади, побутові та соціальні збочення тогочасного радянського суспільства, але викривальна тема значною мірою звучить у зв’язку з численними сатиричними (більшою чи меншою мірою) образами роману (Берліоз, Бездомний, Лиходєєв, Варенуха, Поплавський, Бенгальський, Семплеяров, Прохір Петрович тощо). Головними об’єктами сатиричної критики при цьому виступають літературний непрофесіоналізм, бездарність письменників-графоманів, які прагнуть догодити режиму, властолюбство, скупість, невігластво, хабарництво, чванство, бюрократизм і т.д. і т.п.). Сатиричні сцени роману характеризує підкреслено виявлена іронічна позиція оповідача.

Поетику роману характеризують також окремі риси модерністської літератури: це вже зазначені принципи його композиційної побудови, складні співвідношення в романі часових та просторових планів, екзистенціалістські мотиви суперечливості людського буття, гротескно-фантастична атмосфера зображення, багато в чому споріднена із принципами так званої літератури абсурду.

Майстер і Маргарита

(Скорочено)

Частина перша

Розділ 1. Ніколи не розмовляйте з невідомими

Якось навесні, в пору незвичайно спекотного надвечір’я, в Москві, на Патріарших ставках, з’явилося двоє громадян. Перший з них, одягнений в літню сіреньку пару, був низького зросту, вгодований, голомозий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс в руці, а на чисто поголеному обличчі його містилися небачених розмірів окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудавий, чубатий юнак в заламаному на потилицю картатому кепі — був у ковбойці, зіжмаканих білих штанях і в чорних тапочках.

Перший був не хто інший, як Михайло Олександрович Берліоз, голова правління однієї з найбільших московських літературних асоціацій, скорочено іменованої МАССОЛІТ, і редактор товстого художнього журналу, а молодий супутник його — поет Іван Миколайович Понирьов, який пише під псевдонімом Бездомний.

До речі, слід зауважити першу незвичайність цього страшного травневого вечора. По всій алеї, рівнобіжній до Малої Бронної вулиці, не виявилося жодного перехожого. Тут трапилася друга незвичайність, що стосувалася одного Берліоза. Зненацька серце його тенькнуло і на мить кудись провалилося, потому вернулося, але з тупою голкою, що засіла в ньому. Крім того, Берліоза охопив безпідставний, але настільки непоборний страх, що йому забаглося зараз же втекти з Патріарших не озираючись. Берліоз тоскно озирнувся, не розуміючи, що його налякало. Він зблід, обтер чоло хусточкою, подумав: «Що це зі мною? Цього ніколи не було…серце вар’ює… я перевтомився. Либонь треба покинути все до дідька і в Кисловодськ…»

І тут спекотне повітря згустилося перед ним, і виткався з цього повітря прозорий громадянин химерного вигляду. На маленькій голівці жокейський картузик, картатий куций повітряний-таки піджачок... Громадянин з сажень на зріст, але в плечах вузький, худий неймовірно, і фізіономія, прошу зауважити, глузлива.

Життя Берліоза складалося так, що до незвичайних явищ він не звик. Ще більше збліднувши, він витріщив очі й збентежено подумав: «Цього не може бути!..»

Але це, на жаль, було, і довготелесий, крізь якого видно, громадянин, не торкаючись землі, гойдався перед ним то вліво, то вправо.

Тут жах до того заволодів Берліозом, що він заплющив очі. А коли він їх розплющив, побачив, що все закінчилося, марево розчинилося, картатий зник, а заодно й тупа голка вискочила із серця.

— Тьху, до біса! — вигукнув редактор, — ти знаєш, Іване, мене щойно від спеки мало чорти не вхопили! Навіть щось схоже до галюцинації було, — він спробував посміхнутися, але в очах йому ще стрибала тривога, і руки тремтіли.

Одначе поступово він заспокоївся, обмахнувся хусточкою і, сказавши доволі бадьоро: «Ну, отож...» — попровадив перервану мову далі.

Мова ця, як опісля довідались, йшла про Ісуса Христа. Річ у тім, що редактор замовив поетові для чергової книжки журналу велику антирелігійну поему. Цю поему Іван Миколайович створив, і то дуже швидко, та, на жаль, нею редактора ніскільки не вдовольнив. Обмалював Бездомний головну дійову особу своєї поеми, тобто Ісуса, вельми чорними барвами, а проте всю поему доводилось, на думку редактора, писати наново. І ось тепер редактор виголошував поетові щось на зразок лекції про Ісуса з тим, аби підкреслити головну хибу поета. Важко сказати, що саме підвело Івана Миколайовича — чи художня сила його таланту, а чи повна необізнаність у питанні, про яке він збирався писати, — але Ісус у його зображенні вийшов ну геть як живий, дарма що не надто привабливий, персонаж. Берліоз же хотів довести поетові, що головне не в тому, який був Ісус, чи то поганий, чи то хороший, а в тому, що Ісуса ж бо цього, як особистості, взагалі не існувало на світі та що всі оповідки про нього — прості вигадки, найзвичайнісінький міф.

Мусимо зазначити, що редактор був чоловіком начитаним і дуже вправно покликася у своїй промові на давніх істориків, приміром, на знаменитого Філона Александрійського, на блискуче освіченого Йосипа Флавія, які ніколи й словом не обмовилися про існування Ісуса […].

Поет, для якого все, що повідомляв редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, витріщившись на нього своїми зеленими очима. Високий тенор Берліоза відлунив пустельною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович забирався у нетрі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі в’язи, лишень вельми освічена людина, — поет дізнавався дедалі більше цікавого й корисного і про єгипетського Озіріса, милостивого бога та сина Неба й Землі, й про фінікійського бога Таммуза, й про Мардука, й навіть про менш відомого грізного бога Віцліпуцлі, якого вельми вшановували колись ацтеки в Мексиці.

І от саме в той час, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, на алеї з’явився перший перехожий.

Згодом, коли, відверто кажучи, було вже пізно, різні установи подали свої зведення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низького зросту, зуби мав золоті й накульгував на праву ногу. В другому — що чоловік був зросту велетенського, коронки мав платинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно повідомляє, що особливих прикмет у чоловіка не було.

Доводиться визнати, що жодне з цих зведень нікуди не годиться.

Найперше: ні на яку ногу описуваний не накульгував, і зросту був не маленького й не велетенського, а просто високого. Що стосується зубів, то з лівого боку в нього були платинові коронки, а з правого — золоті. Він був у дорогому сірому костюмі, в закордонних, під колір костюма, туфлях. Сірий берет він хвацько заломив набакир, під пахвою ніс ціпка з чорним набалдашником у вигляді голови пуделя. З виду — літ сорока з гаком. Рот якийсь перекривлений. Чисто поголений. Брюнет. Праве око чорне, ліве чомусь зелене. Брови чорні, але одна вища за іншу. Одно слово — іноземець.

Пройшовши повз лаву, на якій сиділи редактор і поет, іноземець зиркнув скоса на них, зупинився і раптом всівся на сусідній лавці, за два кроки від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не парко йому в рукавичках».

А іноземець кинув зором на високі будинки, що квадратом облямовували став, причому помітно було, що бачить це місце він уперше і що воно його зацікавило.

Він зупинив погляд на горішніх поверхах, скло яких сліпуче відбивало поламане сонце, що назавжди полишало Михайла Олександровича, потім перевів його донизу, де шиби починали передсутінно темніти, до чогось поблажливо усміхнувся, примружився, руки поклав на набалдашник, а підборіддя на руки.

— Ти, Іване, — говорив Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, приміром, народження Ісуса, сина Божого, але сіль якраз в тому, що ще до Ісуса народилася ціла низка синів Божих, як, скажімо, фригійський Аттіс, коротко ж мовлячи, жоден з них не народжувався й нікого не було, в тім числі й Ісуса, і необхідно, аби ти, замість народження й, скажімо, приходу волхвів, описав безглузді чутки про це народження... А то виходить за твоєю оповіддю, що він і справді народився!..

І в цю ж мить Берліоз урвав свою мову, тому що іноземець раптом підвівся й попростував до письменників.

Ті глянули на нього з подивом.

¾ Пробачте мені, будь ласка, ¾ почав він з іноземним акцентом, але не спотворюючи слів, ¾ що я не будучи знайомим дозволяю собі…але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що…

Тут він увічливо скинув берет, і друзям нічого іншого не залишалося, як підвестися й розкланятися.

Слід додати, що на поета іноземець з перших же слів справив відразливе враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоб сподобався, а ... як би це висловитись... зацікавив, чи що.

— Дозволите мені присісти? — ввічливо попрохав іноземець, і приятелі якось несамохіть розсунулися; чужинець спритно всівся проміж них і зараз же вступив у розмову.

— Якщо мені не почулося, ви сказали, що Ісуса не було на світі? — запитав іноземець, звернувши на Берліоза своє ліве зелене око.

— Ні, вам не почулося, — поштиво відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ах, як цікаво! — вигукнув іноземець.

«А якого біса йому треба?» ¾ подумав Бездомний і насупився.

— А ви погоджувалися з вашим співрозмовником? — поцікавився невідомий, повернувшись вправо до Бездомного.

— На всі сто! — потвердив той, полюбляючи висловлюватись пишномовно й фігурально.

— Дивовижно! — вигукнув непроханий співрозмовник і, невідь чому злодійкувато озирнувшись та стишивши свій низький голос, мовив: — Даруйте мою настирливість, але я так зрозумів, що ви, попри все інше, ще й не вірите в Бога? — Він зробив перелякані очі й додав: — Клянусь, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь усміхнувшись лякові інтуриста, відповів Берліоз. — Але про це можна говорити цілком вільно.

Іноземець відкинувся на спинку лави й поспитав, аж звереснувши від цікавості:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — усміхаючись, відповів Берліоз, а Бездомний подумав розсердившись: «От причепився, закордонний гусак!»

— Ох, як чудесно! — скрикнув дивовижний чужинець і завертів головою, дивлячись то на одного, то на другого літератора.

¾ У нашій країні атеїзм нікого не дивує, ¾ по-дипломатичному ввічливо сказав Берліоз, ¾ більшість нашого населення свідомо й давно не вірить в казки про бога.

Тут іноземець викинув таку штуку: встав і потис здивованому редакторові руку, промовивши про цьому слова:

¾ Дозвольте подякувати вам од щирого серця!

¾ За що це ви йому дякуєте? ¾ закліпавши поцікавився Бездомний?

¾ За дуже важливі відомості, які мені, як мандрівникові, надзвичайно важливі, ¾ багатозначно піднявши палець, поясним закордонний дивак.

«Ні, він не англієць...» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так призвичаївся розмовляти російською, ось що цікаво!» — і знову насупився.

— Але, дозвольте вас запитати, — після тривожного розмислу заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божого, котрих, як відомо, існує рівно п’ять?

— На жаль! — зі співчуттям відказав Берліоз, — жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Адже погодьтесь, що в царині розуму ніякого доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — вигукнув чужинець, — браво! Ви повністю повторили думку неспокійного дідугана Іммануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п’ять доказів, а потому, ніби глузуючи із самого себе, спорудив власний шостий доказ!

— Доказ Канта, — тонко посміхнувшись, заперечив освічений редактор, — також непереконливий. І недарма Шіллер говорив, що кантівські розмірковування про це питання можуть задовольнити лише рабів, а Штраус просто сміявся над цим доказом.

Берліоз говорив, а сам у цей час думав: «Але, все ж таки, хто він такий? І чому він так добре розмовляє російською?»

— Взяти б оцього Канта і за такі докази років на три в Соловки! — зовсім несподівано бовкнув Іван Миколайович.

• Іване! — зніяковівши, шепнув Берліоз.

Але пропозиція спровадити Канта на Соловки не лише не вразила чужинця, а й навіть викликала у нього захват.

— Атож, атож, — закричав він, і ліве зелене око його, звернене на Берліоза, заблищало, — йому якраз там і місце! Адже казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне вигадали! Воно, може, й мудре, але надто вже незрозуміле. З вас же потішатися будуть».

Берліоз витріщив очі. «За сніданком... Кантові?.. Що це він верзе», — подумав він.

— Але, — провадив далі іноземець, анітрохи не знічений здивуванням Берліоза, звертаючись до поета, — спровадити його на Соловки неможливо з тієї причини, що він вже понад сто літ перебуває в місцях значно віддаленіших, ніж Соловки, і витягти його звідтіля ніяким робом неможливо, запевняю вас!

— А шкода! — озвався задерика-поет.

— І мені шкода! — потвердив незнайомий, блискаючи оком, і продовжував: — Але ось яка річ мене непокоїть: коли Бога нема, то, постає питання, хто ж керує життям людським і взагалі всім побитом на землі?

— Сама людина й керує, — поквапився сердито відповісти Бездомний на це, сказати по правді, не надто ясне запитання.

— Даруйте, — м’яко озвався невідомий, — для того, аби керувати, треба, як-не-як, мати точний план на певний, бодай хоч трохи пристойний термін. Дозвольте ж вас запитати, як же може керувати людина, коли вона не лише позбавлена можливості скласти який-небудь план хоч би на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, на тисячу, але й не може бути певною навіть за свій власний завтрашній день? І справді, — тут невідомий повернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, так би мовити, добирати смаку, і раптом у вас... кхе... кхе... саркома легені... — тут чужинець солодко посміхнувся, начебто думка про саркому легені завдала йому втіхи — так, саркома, — мружачись, мов кіт, повторив він звучне слово, — і ось ваше керівництво закінчилося! Нічия доля, окрім своєї власної, вас більше не цікавить. Родина вам починає брехати, ви, запідозривши недобре, кидаєтеся до вчених лікарів, потім до шарлатанів, а трапляється, і до ворожок. Як перше з другим, так і третє — цілком безглузде, ви самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, опиняється раптом, лежачи нерухомо, в дерев’яному ящику, і близькі, розуміючи, що користі від лежачого нема більш ніякої, спалюють його в печі. А трапляється і ще гірше: тільки-но людина збереться поїхати до Кисловодська, — тут чужинець примружився на Берліоза, — дріб’язкова, здавалося б, справа, але й цього зробити не може, тому що невідь з якого дива раптом візьме — послизнеться і втрапить під трамвай! Невже ви скажете, що це вона сама собою закерувала так? Чи не доречніше вважати, що впорався з нею хтось зовсім інший? — і тут незнайомець розсміявся чудним сміхом.

Берліоз уважно вислухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! ¾ думав він, ¾ він дивний суб’єкт… Фле чекайте, хто ж він такий?»

¾ Ви бажаєте палити, як я бачу? ¾ несподівано звернувся до Бездомного невідомий, ¾ яким надаєте перевагу?

¾ А у вас бува різні є? ¾ похмуро запитав поет, у якого цигарки скінчилися.

¾ Яким надаєте перевагу? ¾ повторив невідомий.

¾ Ну, «Нашу марку», ¾ злісно відповів Бездомний.

Незнайомець одразу ж вийняв з кишені портсигар і запропонував його Бездомному:

¾ «Наша марка».

І редактора і поета не так вразило те, що виявилася в портсигарі саме «Наша марка», як самий портсигар. Він був велетенських розмірів, черленого золота, і на кришці його при відкриванні блиснув синім і білим вогнем діамантовий трикутник.

Тут літератури подумали різне. Берліоз: «Ні, не іноземець!», а Бездомний: «От дідько б його забрав! Га?»

«Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — звісно, людина смертна, ніхто проти цього й не заперечує. Але річ у тім, що...»

Одначе він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:

— Так, людина смертна, та це було б іще півбіди. Зле те, що вона іноді нагло смертна, ось у чому штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні увечері.

«Якась безглузда постановка питання...» — розміркував Берліоз і заперечив:

— Ну, це вже перебільшено. Сьогоднішній вечір мені відомий більш або менш достеменно. Само собою зрозуміло, що, коли на Бронній мені впаде на голову цеглина...

— Цеглина ні з того ні з сього, — значуще перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не впаде. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона в жодному разі не загрожує. Ви помрете іншою смертю.

— Можливо, ви знаєте якою саме? — з цілком природною іронією поцікавився Берліоз, втягуючись у якусь насправді безглузду розмову, — і скажете мені?

— Залюбки, — відгукнувся незнайомець. Він зміряв Берліоза поглядом, ніби збирався пошити йому костюм, крізь зуби пробурмотів щось типу: «Раз, два…Меркурій в другому домі…місяць пішов…шість ¾ нещастя…вечір ¾ сім…» ¾ і голосно й радісно оголосив: — Вам відріжуть голову!

Бездомний дико й злісно вибалушив очі на нахабного невідомого, а Берліоз поспитав, криво осміхнувшись:

— А хто саме? Вороги? Інтервенти?

— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.

— Гм... — мугикнув роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, даруйте, малоймовірно.

— Даруйте й мені, — відповів чужинець, — але це так. До речі, мені хотілося б запитати у вас, що ви робитимете сьогодні увечері, якщо це не таємниця?

— Ніякої таємниці немає. Зараз я зайду до себе на Садову, а потому о десятій годині вечора у МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я головуватиму на ньому.

— Ні, цього ніяк не може бути, — твердо заперечив іноземець.

— Це ж чому?

— Тому, — відповів іноземець і примруженими очима подивився у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, нечутно черкали чорні птахи, — що Аннушка вже купила соняшникову олію, і не лише купила, але й навіть розлила. Так що засідання не відбудеться.

Тут, як можна зрозуміти, під липами запала мовчанка.

— Пробачте, — після паузи заговорив Берліоз, поглядаючи на чужинця, що молов нісенітниці, — до чого тут соняшникова олія... і яка Аннушка?

— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, вочевидь, вирішивши оголосити непроханому співрозмовнику війну, — вам не доводилось, громадянине, бувати коли-небудь у лікарні для душевнохворих?

— Іване!.. — тихо вигукнув Михайло Олександрович.

Але чужинець нітрохи не образився і дуже весело розсміявся.

— Бував, бував і не раз! — вигукнув він, сміючись, але не спускаючи з поета ока, що не сміялося, — де я тільки не бував! Шкода лишень, що я не знайшов часу спитати у професора, що таке шизофренія. Так що ви вже самі дізнайтеся про це в нього, Іване Миколайовичу!

— От що, Мишко, — зашепотів поет, відтягнувши Берліоза вбік, — ніякий він не інтурист, а шпигун. Це російський емігрант, який перебрався до нас. Питай у нього документи, а то втече...

І поет за руку потягнув Берліоза до лавки.

Незнайомець не сидів, а стояв побіля неї, тримаючи в руках якусь книжечку в темно-сірій оправі, цупкий конверт з гарного паперу та візитівку.

— Пробачте мені, що в розпалі нашої суперечки забув відрекомендуватися вам. Ось моя візитівка, паспорт і запрошення приїхати в Москву для консультації, — вагомо промовив невідомий, проникливе дивлячись на обох літераторів.

Ті знітилися. «Чорт, чув усе...» — подумав Берліоз і ввічливим жестом дав знати, що пред’являти документи немає потреби. Поки чужинець підсовував їх редакторові, поет встиг розгледіти на візитівці надруковане чужинськими літерами слово «професор» і початкову літеру прізвища — подвійне «В».

¾ Дуже приємно, ¾ тим часомзнічено бурмотів редактор, і іноземець заховав документи до кишені.

¾ А у вас який фах? ¾ поцікавився Берліоз.

¾ Я фахівець з чорної магії.

«На тобі!» ¾ вдарило в голові в Михайла Олександровича.

¾ І… і вас за цим фахом запросили до нас? ¾ затинаючись запитав він.

Так за цим запросили, ¾ потвердив професор і пояснив: ¾ Тут у державній бібліотеці віднайдені достеменні рукописи чорнокнижника Герберта Аврілакського, десятого століття, так от потрібно, щоб я їх розібрав. Я єдиний у світі фахівець.

¾ А-а! Ви історик? ¾ з великою полегшою та повагою запитав Берліоз.

— Я — історик, — потвердив учений і додав ні в тин ні в ворота: — Сьогодні увечері на Патріарших буде цікава історія!

І знову вкрай здивувались і редактор і поет, а професор поманив обох до себе і, коли вони нахилилися до нього, прошепотів:

— Майте на увазі, що Ісус існував.

— Чи бачите, професоре, — вимушено посміхнувшись, відказав Берліоз, — ми поважаємо ваші великі знання, але самі в цьому питанні притримуємося іншої точки зору.

— А не треба ніяких точок зору! — відповів химерний професор, — просто він існував, і більш нічого.

— Але ж потрібен який-небудь доказ... — почав Берліоз.

— І доказів ніяких не треба, — відмовив професор і заговорив неголосно, причому акцент його чомусь зник: — Усе просто: у білім плащі...

Розділ 2. Понтій Пілат

У білім плащі з кривавим підбоєм, човгавою кавалерійською ходою, раннім ранком чотирнадцятого числа весняного місяця нісана в криту колонаду між двома крилами палацу Ірода Великого вийшов прокуратор Іудеї Понтій Пілат.

Понад усе на світі прокуратор ненавидів запах трояндової олії, й усе тепер віщувало недобрий день, оскільки запах цей почав переслідувати прокуратора від світанку. Прокураторові здавалося, що трояндовий запах виділяють кипариси і пальми в саду, що до запаху шкіри і варти долучається проклятий трояндовий струмінь. Від флігелів у затиллі палацу, де розташувалась прибула з прокуратором до Єршалаїму перша когорта Дванадцятого Блискавичного легіону, тягнуло димком у колонаду через горішній майданчик саду, і до гіркуватого диму, який свідчив про те, що кашовари в кентуріях почали готувати обід, домішувався все той же масний трояндовий дух. О боги, боги, за що ви караєте мене?

«Так, сумнівів немає! Це вона, знову вона, непереможна, жахлива хвороба гемікранія, від якої болить півголови. Від неї немає засобів, немає жодного порятунку. Спробую не рухати головою».

На мозаїчній підлозі коло водограю вже було наготовано крісло, і прокуратор, не дивлячись ні на кого, сів у нього і простягнув убік руку.

Секретар поштиво вклав у цю руку шмат пергаменту. Не втримавшись від болісної гримаси, прокуратор скоса, побіжно проглянув написане, повернув пергамент секретареві й насилу промовив:

— Підслідний з Галілеї? До тетрарха справу надсилали?

— Так, прокураторе, — відповів секретар.

— І що ж він?

— Він відмовився дати висновок щодо справи і смертний вирок Синедріону направив на ваше затвердження, — пояснив секретар.

Прокуратор смикнув щокою і мовив тихо:

— Приведіть обвинувачуваного.

І зараз же з майданчика саду під колони на балкон двоє легіонерів увели й поставили перед кріслом прокуратора чоловіка літ двадцяти семи. Цей чоловік був убраний в старенький і роздертий блакитний хітон. Голова його була прикрита білою пов’язкою з ремінцем довкруж чола, а руки скручені за спиною. Під лівим оком у чоловіка був великий синець, в кутику вуст — садно з кров’ю, що запеклася. Приведений з тривожним зацікавленням дивився на прокуратора.

Той помовчав, потім тихо спитав по-арамейському:

— То це ти підмовляв народ зруйнувати єршалаїмський храм?

Чоловік зі зв’язаними руками трохи поступив наперед і почав говорити:

— Добрий чоловіче! Повір мені...

Та прокуратор, як і раніше не рухаючись і нітрохи не підносячи голос, зараз же перебив його:

— Це мене ти називаєш добрим чоловіком? Ти помиляєшся. В Єршалаїмі всі нашіптують про мене, що я люте чудовисько, і це достеменна правда, — і так само монотонно додав: — кентуріона Щуробоя до мене.

Всім здалося, що на балконі стемніло, коли кентуріон, який командував особливою кентурією, Марк на прізвисько Щуробій, постав перед прокуратором.

Щуробій був на голову вищий від найвищого із солдатів легіону й настільки широкий в раменах, що зовсім затулив ще невисоке сонце.

Прокуратор звернувся до кентуріона латиною:

— Злочинець називає мене «добрий чоловік». Виведіть його звідси на хвилю, поясніть йому, як слід розмовляти зі мною. Але не калічити.

Прогриміли важкі чоботи Марка, зв’язаний пішов за ним безшумно, цілковита мовчанка запанувала в колонаді, і було чути, як щебетали голуби на майданчику саду біля балкону, та ще вода співала чудернацьку приємну пісню у фонтані.

Вивівши арештованого з-під колон у сад, Щуробій вийняв з рук в легіонера, що стояв коло підніжжя бронзової статуї, бич і, несильно замахнувшись, вдарив арештанта по плечах. Рух кентуріона був недбалим і легким, але зв’язаний миттю повалився долі, немов йому підрубали ноги, захлинувся повітрям, обличчя його зблідло і погляд знетямився. Марк однією лівою рукою, легко, мов порожній мішок, підійняв упалого в повітря, поставив його на ноги і заговорив гугняво, погано вимовляючи арамейські слова:

— Римського прокуратора називати — ігемон. Інших слів не говорити. Спокійно стояти. Ти мене зрозумів, чи вдарити тебе?

Арештований схитнувся, та оволодів собою, барва повернулася йому до обличчя, він перевів подих і відповів хрипко:

— Я зрозумів тебе. Не бий мене.

За хвилю він знову стояв перед прокуратором.

Пролунав тьмяний, хворий голос:

— Ім’я?

— Ієшуа, — квапливо відповів арештант.

— Прізвисько є?

— Га-Ноцрі.

— Звідкіля ти родом?

— З міста Гамали, — відповів арештант, головою показуючи, що там, десь далеко, справа від нього, на півночі, є місто Гамала.

— Хто ти по крові?

— Я достоту не знаю, — жваво відповів арештований, — я не пам’ятаю моїх батьків. Мені казали, що мій батько був сирійцем...

— Де ти мешкаєш постійно?

— У мене нема постійного житла, — сором’язливо відповів арештант, — я мандрую з міста до міста.

— Це можна висловити коротше, одним словом — волоцюга, — мовив прокуратор і запитав: — Родичі є?

— Немає нікого. Я один у світі.

— Письменний?

— Так.

— Чи знаєш яку мову, крім арамейської?

— Знаю. Грецьку.

Спухла повіка ледь піднялася, оповите імлою страждання око втупилося в арештованого. Друге око залишилося закритим. Пілат заговорив по-грецькому:

— То ти збирався зруйнувати будівлю храму і закликав до цього народ?

Тут арештант знову пожвавішав, очі його перестали світитися ляком, і він заговорив по-грецькому:

— Я, доб... — тут жах майнув в очах арештованого через те, що він заледве не обмовився, — я, ігемоне, ніколи в житті не збирався руйнувати будівлю храму і нікого не підбивав на цей безглуздий вчинок.

Подив відбився на обличчі секретаря, що згорбився над низеньким столом і записував зізнання. Він підвів голову, але зараз же знову схилив її над пергаментом.

— Чимало різних людей прибуває в це місто на свято. Бувають серед них маги, астрологи, віщуни й убивці, — говорив монотонне прокуратор, — а трапляються і брехуни. Ти, приміром, брехун. Записано ясно: підбурював зруйнувати храм. Так свідчать люди.

— Ці добрі люди, — заговорив арештант і, квапливо додавши: — ігемоне, — продовжував: — нічому не вчилися і все переплутали, що я казав. Я взагалі починаю побоюватись, що плутанина ця триватиме дуже довго. І все через те, що він невірно записує за мною. […]

— А що ж ти все-таки говорив про храм юрбі на базарі? Голос того, хто відповідав, здавалося, колов Пілатові скроню, був невимовно болючим, і цей голос говорив:

— Я, ігемоне, казав про те, що впаде храм старої віри й сотвориться новий храм істини. Сказав так, аби було зрозуміліше.

— Навіщо ж ти, волоцюго, на базарі бентежив народ, оповідаючи про істину, про яку ти уявлення не маєш? Що таке істина?

І тут прокуратор подумав: «О, боги мої! Я запитую його про щось зайве на суді... Мій розум не слугує мені більше...» і примарилась йому чаша з темною рідиною. «Яду мені, яду!»

І знову він почув голос:

— Істина передусім у тому, що в тебе болить голова, і болить так нестерпно, що ти легкодухо подумуєш про смерть. Тобі не лише несила говорити зі мною, але тобі важко навіть дивитися на мене. І зараз я мимоволі стаю твоїм катом, і це смутить мене. Ти не можеш навіть помислити про що-небудь і мрієш лишень про те, аби прийшов твій пес, єдина, вочевидь, істота, до якої ти прихильний. Але муки твої зараз закінчаться, біль мине.

Секретар витріщив очі на арештанта і не дописав слова.

— Ну ось, вже й по всьому, — говорив арештований, доброзичливо позираючи на Пілата, — і я страшенно цим втішений.

Помовчали, потім Пілат запитав по-грецькому:

— То ти стверджуєш, що не закликав зруйнувати... або підпалити, чи в який-небудь інший спосіб знищити храм?

— Я, ігемоне, нікого не закликав до подібних дій, повторюю. Хіба я схожий на недоумкуватого?

— О так, ти не схожий на недоумкуватого, — тихо відповів прокуратор і усміхнувся якоюсь страшною посмішкою, — то поклянися, що цього не було.

— Чим хочеш ти, аби я поклявся? — запитав, вельми пожвавившись, розв’язаний.

— Ну, хоч би життям твоїм, — відповів прокуратор, — ним клястися саме впору, позаяк висить воно на волосині, затям це!

— Чи не гадаєш ти, що сам його підвісив, ігемоне? — поспитав арештант, — коли це так, ти дуже помиляєшся.

Пілат здригнувся й відмовив крізь зуби:

— Я можу перетнути цю волосину.

— І в цьому ти помиляєшся, — ясно посміхаючись і затуляючись рукою від сонця, заперечив арештант, — погодься, що перетнути волосину вже напевне в змозі лиш той, хто підвісив?

— Так, так, — посміхнувшись, мовив Пілат, — тепер я не маю сумніву в тому, що ледачі нероби в Єршалаїмі ходили за тобою по п’ятах. Не знаю, хто підвісив твій язик, але підвішений він добре. А тепер скажи мені, чому це ти увесь час вживаєш слова «добрі люди»? Ти всіх, чи що, так називаєш?

— Усіх, — відповів арештант, — лихих людей немає на світі...

Ластів’ячі крила фуркнули над самою головою ігемона, пташка метнулася до чаші водограю і вилетіла на волю. Прокуратор звів очі на арештанта й побачив, що біля того стовпом спалахнув пил.

— Все про нього? — спитав Пілат у секретаря.

— Ні, на жаль, — несподівано відповів секретар і подав Пілатові другий шмат пергаменту.

— Що там ще? — запитав Пілат і насупився.

Прочитавши подане, він ще більше змінився на виду. Чи то темна кров приплинула до шиї й обличчя, чи трапилось що інше, та тільки шкіра його втратила свою пожовть, побуріла, а очі немовби запали. І зі слухом сподіялося щось дивне — ніби вдалині програли наголосно й грізно сурми і дуже виразно почувся носовий голос, що погордливо тяг слова: «Закон про образу величності...»

Думки полетіли короткі, безладні й незвичні: «Пропав?», потім: «Пропали!» І якась зовсім недоладна з-поміж них про якесь, що неминуче має бути — і з ким?! — безсмертя, причому безсмертя чомусь викликало нестерпну тугу.

Пілат напружився, прогнав видіння, повернувся зором на балкон, і знову перед ним опинилися очі арештанта. […]

— Отож, — сказав він, — відповідай, чи знаєш ти такого собі Іуду з Кіріафа, і що саме ти говорив йому, якщо говорив, про кесаря?

— Діло було так, — охоче почав оповідати арештант, — позавчора ввечері я познайомився коло храму з одним юнаком, який назвався Іудою з міста Кіріафа. Він запросив мене до свого дому в Нижньому Місті й пригостив...

— І що ж ти сказав? — запитав Пілат, — чи ти відповіси, що ти забув, що казав? — але в голосі Пілата була вже безнадія.

— Серед іншого я говорив, — розповідав арештант, — що будь-яка влада є насильством над людьми і що прийде час, коли не буде влади ані кесарів, ані якої-небудь іншої влади. Людина перейде в царство істини й справедливості, де взагалі не буде потреби в жодній владі.

— На світі не було, нема й не буде ніколи більш величної та прекрасної для людей влади, аніж влада імператора Тіверія! — зірваний і хворий голос Пілата розрісся. […]

Потому, стишивши голос, він запитав:

— Ієшуа Га-Ноцрі, чи віриш ти в яких-небудь богів?

— Бог один, — відповів Ієшуа, — в нього я вірю.

— То помолись йому! Добре помолись! Втім, — тут голос Пілатові зірвався, — це не допоможе. Дружини немає? — чомусь тоскно спитав Пілат, не тямлячи, що з ним коїться.

— Ні, я один.

— Осоружне місто, — раптом чомусь пробурмотів прокуратор і пересмикнув плечима, наче замерз, а руки потер, немов умиваючи їх, — коли б тебе зарізали ще до твоєї зустрічі з Іудою із Кіріафа, далебі, це було б краще.

За хвилю перед прокуратором стояв Марк Щуробій. Йому прокуратор наказав здати злочинця начальникові таємної служби. На знак Марка варта оточила Ієшуа і вивела його з балкону.

Потім перед прокуратором постав командуючий легіоном легат. Прокуратор розпорядився, аби легат виділив з римської когорти дві кентурії. Одна з них, під командою Щуробоя, має супроводити злочинців, повози з причандалами для страти й катів під час переїзду на Лису Гору, а по прибутті до неї увійти в горішнє оточення. Друга ж має бути зараз же відправлена до Лисої Гори й розпочати оточення негайно. З цією ж метою, тобто для охорони Гори, прокуратор попрохав легата відрядити допоміжний кавалерійський полк — сирійську алу. Коли легат покинув балкон, прокуратор наказав секретареві запросити президента Синедріону, двох членів його та начальника храмової сторожі Єршалаїму до палацу. […]

Накази прокуратора були виконані швидко й точно, і сонце не встигло ще наблизитися до своєї найвищої точки, коли на горішній терасі саду коло двох мармурових білих левів, що пильнували сходи, зустрілися прокуратор і виконуючий обов’язки президента Синедріону первосвященик іудейський Йосиф Каїфа. […]

Пілат сказав, що він розглянув справу Ієшуа Га-Ноцрі й затвердив смертний вирок.

Таким чином, до смертної кари, яка мала відбутися сьогодні, засуджені троє розбійників: Дісмас, Гестас, Вар-равван і, окрім того, цей Ієшуа Га-Ноцрі. Перші двоє, що надумали підбурювати народ до бунту проти кесаря, схоплені з бою римською владою, числяться за прокуратором, і, отже, про них тут мова не йтиме. Останні ж, Вар-равван і Га-Ноцрі, схоплені місцевою владою і засуджені Синедріоном. Згідно із законом, згідно зі звичаєм, одного з цих двох злочинців треба буде відпустити на волю з нагоди великого свята Пасхи, що починається сьогодні.

Отож, прокуратор жадає знати, кого з-між двох злочинців має намір звільнити Синедріон: Вар-раввана чи Га-Ноцрі? Каїфа схилив голову на знак того, що запитання йому зрозуміле, й відповів:

— Синедріон просить відпустити Вар-раввана.

Прокуратор добре тямив, що саме так йому відповість первосвященик, але завдання його полягало в тому, аби показати, що така відповідь викликає в нього подив.

— Зізнаюсь, ця відповідь мене здивувала, — м’яко заговорив прокуратор, — побоююсь, чи нема тут якого непорозуміння.

Каїфа глянув просто у вічі Пілатові й мовив тихим, але твердим голосом, що Синедріон уважно ознайомився зі справою і вдруге повідомляє, що має намір звільнити Вар-раввана.

— Як? Навіть після мого клопотання? Клопотання того, в чиїй особі промовляє римська влада? Первосвященику, повтори втретє.

— І втретє ми повідомляємо, що звільняємо Вар-раввана, — тихо сказав Каїфа.

Все було скінчено, і говорити більше не було про що. Га-Ноцрі відходив назавжди, й страшні, злі болі прокуратора нікому вилікувати; від них нема порятунку, окрім смерті. Але не ця думка приголомшила зараз Пілата. Все та ж незбагненна туга, що вже приходила на балконі, пронизала всю його істоту. Він зараз же спробував її пояснити, і пояснення це було дивне: невиразно здалося прокураторові, начебто він про щось не договорив із засудженим, а можливо, чогось і не дослухав. […]

Було близько десятої години ранку.

Розділ 3. Сьомий доказ

— Так, було близько десятої години ранку, вельмишановний Іване Миколайовичу, — сказав професор.

Поет провів рукою по обличчю, як людина, котра щойно прийшла до тями, і побачив, що на Патріарших звечоріло […].

Небо над Москвою ніби вицвіло, і зовсім виразно було видно у висоті повний місяць, та ще не золотий, а білий. Дихати стало значно легше, і голоси під липами звучали м’яко, по-вечірньому.

«Як же це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — подумав Бездомний із подивом, — адже ось уже й вечір! А може, то й не він оповідав, а просто я заснув і все це мені наснилося?»

Але слід гадати, що все-таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те ж саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, пильно вдивляючись в обличчя чужинцеві:

— Ваша розповідь надзвичайно цікава, професоре, хоч вона нітрохи не збігається з євангельськими оповіданнями.

— Змилуйтеся, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви мусите знати, що анічогісінько з того, про що написано в євангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо ми почнемо покликатися на євангелія як на історичне джерело... — він знову посміхнувся, і Берліоз запнувся, тому що буквалоно те саме він говорив Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріарших ставків.

— Це так, — зауважив Берліоз, — та боюся, ніхто не може потвердити, що й те, про що ви нам розповідали, відбувалося насправді.

— О ні! Це може хто потвердити! — переходячи на ламану мову, надзвичайно впевнено відповів професор і несподівано таємниче поманив обох приятелів ближче до себе.

Ті нахилилися до нього з обох боків, і він сказав, але вже без жодного акценту, який у нього, чорти його батька зна чому, то пропадав, то з’являвся:

— Річ у тім... — тут професор лячно озирнувся й заговорив пошепки, — що я особисто був присутній при всьому цьому. І на балконі був у Понтія Пілата, і в саду, коли він з Каїфою розмовляв, але тільки тайкома. Інкогніто, так би мовити, тож прошу вас — нікому ані слова і цілковита таємниця!.. Тсс!

Запанувала тиша, і Берліоз зблід.

¾ Ви… ви як довго в Москві? ¾ тремтячим голосом запитав він.

¾ А я щойно цієї миті приїхав до Москви, ¾ розгублено відповів професор, і тут лише приятелі здогадалися подивитися йому уважно в очі і переконалися в тому, що лівий зелений, у нього цілковито божевільний, а правий ¾ порожній, чорний і мертвий.

«Ось тобі усе й прояснилося! — подумав Берліоз збентежено, — приїхав божевільний німець або щойно здурів на Патріарших. От так історія!»

Так, і справді, прояснилось усе: і чудернацький сніданок в покійного філософа Канта, й дурнуваті балачки про соняшникову олію та Аннушку, й пророцтва про те, що голова буде відрубана, й усе інше — професор був несповна розуму.

Берліоз миттю зметикував, що треба робити. Відкинувшись на спинку лави, він за плечима професора заморгав до Бездомного — не супереч, мовляв, йому, — але розгублений поет цих сигналів не втямив.

— Так, так, так, — збуджено говорив Берліоз, — втім, все це можливо! Навіть дуже можливо, і Понтій Пілат, і балкон, і таке інше... А ви одні приїхали чи з дружиною?

Один, один, я завжди один, — з гіркотою відповів професор.

— Як? А... де ж ви будете мешкати?

— У вашій квартирі, — раптом нахабно відповів божевільний і підморгнув.

— Я... я дуже радий, — забурмотів Берліоз, — але, далебі, в мене вам буде незручно...

— А диявола теж немає? — раптом весело поцікавився хворий у Івана Миколайовича.

— І диявола...

— Не супереч! — самими губами шепнув Берліоз, завалюючись за спину професора і кривляючись.

— Немає ніякого диявола! — розгубившись від усієї цієї бридні, крикнув Іван Миколайович не те, що треба — от морока! Покиньте ви дуріти.

Тут божевільний розреготався так, що з липи над їхніми головами випурхнув горобець.

— Ну, це вже зовсім цікаво, — здригаючись від реготу, промовив професор, — що ж це у вас, чого не пімнешся, нічого немає! — Він перестав зненацька реготати і, що цілком зрозуміло при душевній хворобі, після реготу впав у іншу крайність — роздратувався і крикнув суворо: — То виходить, таки немає?

— Заспокойтеся, заспокойтеся, заспокойтеся, професоре, — бурмотів Берліоз, остерігаючись хвилювати хворого, — ви посидьте хвильку тут з товаришем Бездомним, а я лише збігаю за ріг, дзеленькну по телефону, а потім ми вас і проведемо, куди ви хочете.

— Зателефонувати? Ну що ж, зателефонуйте, — сумно погодився хворий і раптом пристрасно попрохав: — Але благаю вас на прощання, повірте хоча б у те, що диявол існує! Більшого від вас вже й не прошу. Майте на увазі, що на це існує сьомий доказ, найнадійніший! І вам його зараз буде пред’явлено.

— Гаразд, гаразд, — фальшиво-лагідно мовив Берліоз і кинувся до виходу з Патріарших.

Берліоз підбіг до турнікету й узявся за нього рукою. Повернувши його, він вже збирався ступити на рейки, коли в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: спалахнув у скляній скриньці напис «Стережися трамвая!».

І миттю надлетів цей трамвай. Обережний Берліоз, хоч і стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на вертушці, зробив крок назад. І зараз же рука його ковзнула й зірвалася, нога нестримно, як на льоду, поїхала по бруківці, що схилком збігала до рейок, другу ногу підкинуло, й Берліоза пожбурило на рейки.

Силкуючись за щось ухопитися, Берліоз впав горілиць, несильно забившись потилицею до бруківки, й встиг побачити угорі, але справа чи зліва — він вже не добрав, — визолочений місяць. Він встиг повернутись на бік, скаженим рухом в ту ж мить підтягнувши ноги до живота, і, озирнувшись, розгледів геть побіліле від жаху обличчя жінки-вагоновода, що мчало на нього з невтримною силою, та її яскраво-червону пов’язку.

Трамвай накрив Берліоза, і під огорожу Патріаршої алеї викинуло на брукований схилок темний предмет. Скотившись цим схилком, він застрибав по бруківці Бронної.

То була відрізана голова Берліоза.

Розділ 4. Погоня

Затихли істеричні жіночі крики, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини відвезли: одна — обезглавлене тіло й відрізану голову в морг, інша — поранену уламками скла красуню вагоновода, двірники в білих фартухах прибрали уламки скла й засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лавку, не добігши до турнікету, так і залишився на ній.

Кілька разів він намагався підвестися, але ноги його не слухались — з Бездомним трапилося щось схоже на параліч.

Поет кинувся бігти до турнікету, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакувала на бруківці. Від цього він до того збожеволів, що, впавши на лавку, вкусив себе за руку так сильно, що потекла кров. Про божевільного німця він, звісно, забув і намагався збагнути лише одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова...

Схвильовані люди пробігали повз поета алеєю, щось вигукуючи, проте Іван Миколайович їхніх слів не сприймав.

Якось несподівано біля нього зіткнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса й простоволоса, закричала над самим вухом поета іншій жінці таке:

— Аннушка, наша Аннушка! Із Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалійній крамниці олії, та візьми й розбий пляшку об вертушку! Всю спідницю вимазала... Вже вона сварилась, сварилась! А він, бідолаха, виходить, посковзнувся та й поїхав на рейки...

З усього того, що вигукувала жінка, у розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося тільки одне слово: «Аннушка»...

— Аннушка... Аннушка?.. — пробурмотів поет, озираючись з тривогою навколо. — Чекайте, чекайте...

До слова «Аннушка» приліпилися слова «олія», а потім чомусь «Понтій Пілат». Пілата поет відкинув і став в’язати ланцюжок, починаючи зі слова «Аннушка». І ланцюжок цей в’язався дуже швидко і негайно відразу привів до божевільного професора.

Стривай! Він сказав був, що засідання не відбудеться, через те що Аннушка розлила олію. І, будьте ласкаві, воно не відбудеться! Цього мало: він прямо сказав, що Берліозу відріже голову жінка! Що ж це робиться? Га?

Не залишалося навіть зернини сумнівів у тому, що таємничий консультант точно знав наперед всю картину жахливої смерті Берліоза. Тієї ж миті дві думки пройняли мозок поета. Перша: «Він ніякий не божевільний! Все це нісенітниця!», — і друга: «Чи не влаштував усе це він сам?!»

Але, дозвольте запитати, яким чином?!

— Еге ж! Про це ми дізнаємося!

Зробивши над собою значне зусилля, Іван Миколайович підвівся з лави й кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилося, що той, на щастя, ще не пішов.

На Бронній вже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під пахвою не ціпок, а шпагу.

Відставний регент сидів на тому самому місці, де сидів ще донедавна сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на ніс зовсім не потрібне йому пенсне, в котрому одного скла зовсім не було, а друге тріснуло. Від цього строкатий громадянин став ще огиднішим, ніж був тоді, коди вказував Берліозу шлях на рейки.

З холонучим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався в тому, що ніяких ознак божевілля в цьому обличчі немає й не було.

— Зізнавайтеся, хто ви є? — глухо запитав Іван. Іноземець насупився, глянув так, немов уперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не розумій... руськи говорить...

— Вони не розуміють! — втрутився з лавки регент, хоча його ніхто не просив пояснювати слова іноземця.

— Не вигадуйте! — грізно сказав Іван і відчув холод у грудях. — Ви щойно чудово говорили російською. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця й шпигун! Документи! — розлючено вигукнув Іван.

Загадковий професор бридливо скривив і без того кривий рот і стенув плечима.

— Громадянине! — знову втрутився гидкий регент, — чого це ви чіпляєтеся до туриста? За це ви суворо відповісте! — А підозрілий професор зробив пихате обличчя, повернувся й пішов від Івана геть.

Іван відчув, що навісніє. Задихаючись, він звернувся до регента:

— Гей, громадянине, допоможіть затримати злочинця! Ви зобов’язані це зробити!

Регент надзвичайно пожвавився, підскочив і заволав:

— Який злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — очиці регента радісно заграли. — Цей? Якщо він злочинець, то насамперед слід кричати: «Караул!» А то він втече. То давайте разом! Разом! — і тут регент розкрив пащеку.

Розгублений Іван послухався витівника-регента й крикнув «караул!», а регент його обдурив, нічого не крикнув.

Самотній, хриплий крик Івана хороших результатів не дав. Якісь дві дівиці шугонули від нього вбік, і він почув слово «п’яний!».

— А, так ти з ним заодно? — впадаючи в гнів, прокричав Іван. — Ти що ж це, глузуєш з мене? Пусти!

Іван кинувся праворуч, і регент — також праворуч, Іван — ліворуч, і цей мерзотник туди ж.

— Ти навмисно під ногами плутаєшся? — скаженіючи, закричав Іван. — Я тебе самого передам до рук міліції!

Іван зробив спробу вхопити мерзотника за рукав, але промахнувся і нічого не впіймав. Регент як крізь землю провалився.

Іван охнув, поглянув удалину і побачив ненависного незнайомця. Той був уже біля входу в Патріарший провулок, та ще й не один. Більш ніж сумнівний регент встигнув приєднатися до нього. Але це ще не все: третім у цій компанії був кіт, що казна-звідки там узявся, — величезний, мов кабан, чорний, мов сажа чи грак, і з хвацькими кавалерійськими вусами. Трійця рушила в Патріарший, до того ж кіт пішов на задніх лапах.

Іван попрямував за злочинцями вслід і відразу збагнув, що наздогнати їх буде дуже важко.

Трійця миттєво проскочила провулком і опинилась на Спиридонівці. Хоч як Іван прискорював ходу, віддаль між переслідуваними та ним аж ніяк не скорочувалася. І не встиг поет отямитися, як після тихої Спиридонівки опинився біля Никитських воріт, де становище його стало скрутнішим. Тут уже був натовп, Іван налетів на якогось перехожого, і його за це вилаяли. Злочинна група, до того ж, ще й вирішила вдатися до улюбленого бандитського прийому — кинутися врозтіч.

Регент спритно на ходу вгвинтився в автобус, що мчав до Арбатського майдану, і зник. Загубивши одного з переслідуваних, Іван зосередив свою увагу на коті і бачив, як цей дивовижний кіт підійшов до підніжки вагона «А», що стояв на зупинці, нахабно висадив жінку, яка через це голосно заверещала, вчепився за поручні і навіть зробив спробу втулити кондукторці гривеника через відкрите з огляду на задуху вікно.

Поведінка кота настільки вразила Івана, що він непорушне закляк біля бакалійного магазину на розі і тут уже вдруге, але набагато сильніше, був вражений поведінкою кондукторки. Вона, щойно побачивши кота, який ліз до трамваю, аж тремтячи від злості, закричала:

— Котам не можна! З котами не можна! Брись! Злізай, а то міліцію покличу!

Ні кондукторку, ні пасажирів не здивувала сама сутність справи: не те, що кіт ліз до трамваю, в чому було б ще півбіди, а те, що він збирається платити!

А кіт показав себе не тільки платоспроможним, але й дисциплінованим звіром. Після першого ж вигуку кондукторки він припинив наступ, зіскочив з підніжки й сів на зупинці, потираючи гривеником вуса. Але як тільки кондукторка рвонула вірьовку і трамвай рушив, кіт вчинив так, як вчинив би будь-хто, кого вигнали з трамваю, але кому, проте, треба їхати. Пропустивши повз себе всі три вагони, кіт застрибнув на задню дугу останнього, лапою вчепився в якусь кишку, що виходила зі стінки, і поїхав, зекономивши у такий спосіб гривеника.

Зосередившись на паскудному коті, Іван ледве не загубив головного з трьох — професора. Але, на щастя, той не встиг втекти. Іван побачив берет в густому натовпі на початку Великої Никитської чи вулиці Герцена. Вмить Іван і сам там опинився. Проте йому не пощастило. Поет і ходу прискорював, і підтюпцем починав бігти, штовхаючи перехожих, але й на сантиметр не наблизився до професора.

Хоч як був засмучений Іван, проте його вражала та надприродна швидкість, з якою відбувалася погоня. Ще кілька секунд, і ось якийсь темний провулок з нерівними тротуарами, де Іван Миколайович упав і розбив коліно. Знову освітлена магістраль — вулиця Кропоткіна, потім провулок, потім Остоженка і ще провулок — сумний, гидкий і майже не освітлений. І ось саме тут Іван Миколайович остаточно загубив того, хто був йому так потрібний. Професор щез.

Іван Миколайович знітився, але ненадовго, бо раптом зміркував, що професор неодмінно повинен опинитися в домі № 13 і обов’язково в квартирі 47.

Увірвавшись до під’їзду, Іван Миколайович вбіг на другий поверх, швидко знайшов цю квартиру і нетерпляче подзвонив. Чекати довелося недовго: відчинила Іванові двері якась дівчинка років п’яти і, ні про що не питаючи у нього, зараз же кудись пішла.

У великому, дуже занедбаному передпокої, слабо освітленому малесенькою лампочкою, під високою, чорною від бруду стелею на стіні висів велосипед без шин, стояла здоровенна скриня, оббита залізом, а на полиці над вішалкою лежала зимова шапка, і довгі її вуха звисали вниз. За одними з дверей гучний чоловічий голос в радіоапараті сердито кричав щось віршами.

Іван Миколайович анітрохи не розгубився в незнайомій обстановці й одразу попрямував в коридор, метикуючи так: «Він, звісно, сховався у ванній». У коридорі було темно. Потицявшись у стіни, Іван побачив слабеньку смугу світла внизу під дверима, намацав ручку та несильно рвонув її. Защіпка відскочила, Іван опинився саме в ванній та подумав про те, що йому пощастило.

Однак не так уже й пощастило! На Івана війнуло вологим теплом, і при світлі вугілля, яке тліло в колонці, він розгледів великі корита, що висіли на стіні, і ванну, всю в чорних, страшних плямах від збитої емалі. Так ось, у цій ванні стояла гола громадянка, уся намилена і з мочалкою в руках. Вона короткозоро примружилась на Івана, який вдерся, і, очевидно, не добачивши у нестерпному освітленні, сказала тихо й весело:

— Кирюшко! Облиште жарти! Ви що, збожеволіли?.. Федір Іванович зараз повернеться. Геть звідси негайно! — і махнула на Івана мочалкою.

Непорозуміння було очевидним, і винний у цьому був, звичайно, Іван Миколайович. Але визнати цього він не захотів і, вигукнувши докірливо: «О, розпутниця!..» — відразу чомусь опинився на кухні. Там нікого не було, і на плиті в напівтемряві стояло мовчазно близько десяти погаслих примусів. Тільки місячний промінь, пробившись крізь запилене, роками не мите вікно, скупо освітлював той куток, де в пилюці й павутинні висіла забута ікона, з-за кіоту якої виглядали кінчики двох вінчальних свічок. Під великою іконою висіла пристебнута маленька — паперова.

Нікому не відомо, яка саме думка оволоділа тоді Іваном, але перед тим як вибігти на чорний хід, він привласнив одну із цих свічок, а також і паперову іконку. Разом із цими предметами він залишив невідому квартиру, щось бубонячи, соромлячись, думаючи про те, що він зараз пережив у ванній, мимоволі намагаючись відгадати, хто був цим нахабним Кирюшкою і чи не йому належить бридка шапка з вухами.

У безлюдному похмурому провулку поет озирнувся, шукаючи втікача, але того ніде не було. Тоді Іван твердо сказав самому собі.

— Ну звичайно ж він на Москві-ріці! Вперед!

Слід було б хоч запитати Івана Миколайовича, чому він гадає, що професор саме на Москві-ріці, а не де-небудь в іншому місці. Та біда в тому, що запитати не було кому. Гидкий провулок був геть безлюдний.

Минуло зовсім небагато часу, а Івана Миколайовича можна було вже побачити на гранітних сходах амфітеатру Москви-ріки...

Скинувши з себе одяг, Іван доручив його якомусь приємному бороданю, що курив самокрутку біля рваної білої толстовки та розшнурованих стоптаних черевиків. Замахавши руками, щоб охолонути, Іван ластівкою кинувся в воду. Подих йому перехопило, бо вода була дуже холодна, і майнула навіть думка, що не судилося йому, мабуть, вискочити на поверхню. Проте він вискочив, і, хекаючи і пирхаючи, з круглими від жаху очима, Іван Миколайович почав плавати у пропахлій нафтою чорній воді поміж заломлених зигзагів берегових ліхтарів.

Коли мокрий Іван дотанцював сходами до того місця, де залишився під охороною бороданя його одяг, з’ясувалося, що вкрадено не лише друге, але й перший, тобто сам бородань, теж зник. На тому місці, де була купа одягу, залишились смугасті кальсони, порвана толстовка, свіча, іконка і коробка сірників. Посварившись у безсилій люті комусь вдалині кулаком, Іван вбрався в те, що було залишено.

Тут його почали непокоїти дві думки: перша — це те, що зникло посвідчення МАССОЛІТу, з яким він ніколи не розлучався, і друга, чи вдасться йому в такому вигляді без перешкод пройти по Москві? Все-таки в кальсонах... Воно, кому яке діло, проте коли б не трапилось якоїсь причіпки чи затримки.

Іван обірвав ґудзики з кальсонів там, де вони застібалися біля кісточки, розраховуючи на те, що в такому вигляді вони, може, зійдуть за літні брюки, забрав іконку, свічу й сірники і вирушив, сказавши самому собі:

— До Грибоєдова! Поза всякими сумнівами, він там. Місто вже жило вечірнім життям. У пилюці пролітали, брязкаючи ланцюгами, вантажівки, і на їх платформах, на мішках, лежали догоричерева якісь чоловіки. Усі вікна були відчинені. В кожному з них горів вогонь під оранжевим абажуром, а з усіх вікон, з усіх дверей, із усіх підворіть, з дахів та горищ, із підвалів та дворів долинало хрипке гарчання полонезу з опери «Євгеній Онєгін».

Побоювання Івана Миколайовича були небезпідставними: перехожі звертали на нього увагу і дивилися йому вслід. Тож він прийняв рішення полишити великі вулиці і пробиратися провулками, де люди не такі набридливі, де менше шансів, що причепляться до босої людини, дратуючи її розпитуваннями про кальсони, які вперто не хотіли бути схожими на брюки.

Іван так і зробив і заглибився в таємниче переплетіння арбатських провулків і почав пробиратися попід стінками, лякливо поглядаючи скоса, щохвилини озираючись, часом ховаючись у під’їздах та уникаючи перехресть зі світлофорами, шикарних дверей посольських особняків.

І на всьому його важкому шляху невідь-чому невимовне мучив всюдисущий оркестр, під акомпанемент якого важкий бас співав про свою любов до Тетяни.

Розділ 5. Було діло в Грибоєдові

Старовинний двоповерховий будинок кремового кольору розміщався на бульварному кільці, в глибині вбогого саду, відділеного від тротуару візерунчастими чавунними ґратами. Невеликий майданчик перед будинком був заасфальтований, і в зимовий час на ньому здіймався замет з лопатою, а в літню пору він перетворювався на чудове відділення літнього ресторану під парусиновим тентом.

Будинок називався «Будинком Грибоєдова» на тій підставі, що нібито колись ним володіла тітка письменника — Олександра Сергійовича Грибоєдова. Ну володіла вона чи не володіла — ми точно не знаємо. Пригадується навіть, що, здається, ніякої тітки, володарки будинку, у Грибоєдова не було… Проте будинок так назвали. Мало того, один московський брехун розповідав, що ніби от на другому поверсі, в круглій залі з колонами, знаменитий письменник читав уривки з «Лиха з розуму» тій самій тітці, що розкинулася на кнапі, а зрештою, дідько його знає, може й читав, не суттєво це!

А суттєво те, що нині володів цим будинком той самий МАССОЛІТ, на чолі якого стояв нещасний Михайло Олександрович Берліоз до своєї появи на Патріарших ставках.

МАССОЛІТ розмістився в Грибоєдові так, що краще й затишніше не придумати. Кожен, хто приходив до Грибоєдова, передусім мимоволі знайомився з повідомленнями різних спортивних гуртків і з груповими, а також індивідуальними фотографіями членів МАССОЛІТу, якими (фотографіями) були обвішані стіни сходів, що вели на другий поверх.

На дверях першої ж кімнати в цьому верхньому поверсі видно було великий напис «Рибно-дачна секція», і тут же був зображений карась, що впіймався на гачок.

На дверях кімнати № 2 було написано щось не зовсім зрозуміле:

«Одноденна творча путівка. Звертатися до М. В. Підложної».

Інші двері давали коротку, але вже зовсім незрозумілу інформацію:

«Перелигіно». Потім у випадкового відвідувача Грибоєдова починали розбігатися очі від написів, що майоріли на горіхових тітчиних дверях: «Запис у чергу на папір у Покльовкіної», «Каса», «Особисті розрахунки скетчистів»...

Той, хто долав довжелезну чергу, що починалася вже внизу біля швейцарської, міг побачити напис на дверях, куди щомиті заходили люди: «Квартирне питання».

За квартирним питанням видно було розкішний плакат, на якому височіла скеля, а по гребені її їхав вершник у бурці і з гвинтівкою за плечима. Нижче були зображені пальми й балкон, на якому сидить молодик з чубчиком і дивиться кудись угору дуже жвавими очима, тримаючи в руці самописне перо. Підпис: «Творчі відпустки від двох тижнів (розповідь-новела) до одного року (роман, трилогія). Ялта, Суук-Су, Борове, Цихідзирі, Махінджаурі, Ленінград (Зимовий палац)». Біля цих дверей також була черга, але не надто велика — близько півтори сотні чоловік […].

Будь-якому відвідувачу, який потрапляв до Грибоєдова, якщо він, звісно, не був геть тупаком, відразу ж спадало на думку: як же добре живеться отим щасливцям — членам МАССОЛІТу, і чорна заздрість одразу ж починала мучити його. І одразу ж він звертав до неба гіркі докори за те, що воно не нагородило його при народженні літературним талантом, без чого, природно, нічого було і мріяти оволодіти членським массолітівським квитком, що пахне дорогою шкірою, коричневим, із золотою широкою облямівкою, — відомим усій Москві квитком […].

О пів на одинадцяту того вечора, коли Берліоз загинув на Патріарших, у Грибоєдові нагорі була освітлена лише одна кімната, і в ній знемагало від нудьги дванадцять літераторів, саме тих, які зібралися на засідання й чекали на Михайла Олександровича.

Усі, хто сидів на стільцях, і на столах, і навіть на двох підвіконнях у кімнаті Правління МАССОЛІТу, дуже потерпали від задухи. Найменшого свіжого струменя не потрапляло у відчинені вікна. Москва віддавала накопичений за день в асфальті жар, і зрозуміло було, що ніч не принесе полегші. Пахло цибулею з підвалу тітчиного будинку, де працювала ресторанна кухня, і всім хотілося пити, усі нервувалися й сердилися […].

Ой, кричали вони намарне: не міг Михайло Олександрович зателефонувати нікуди. Далеко, далеко від Грибоєдова, у величезній залі, освітленій тисячоватними лампами, на трьох цинкових столах лежало те, що зовсім недавно було Михайлом Олександровичем.

На першому ¾ оголене, в запеченій крові, тіло з перебитою рукою і розчавленою грудною кліткою, на другому ¾ голова з вибитими передніми зубами, з помутнілими відкритими очима, що не боялися різкого світла, а на третьому ¾ купа зашкарублого ганчір’я.

Біля обезголовленого стояли: професор судової медицини, патологоанатом і його прозектор, представники слідства і викликаний по телефону від хворої дружини заступник Михайла Олександровича Берліоза по МАССОЛІТу — літератор Желдибін. [...]

Так, Михайло Олександрович нікуди не міг зателефонувати, і зовсім даремно обурювалися та кричали Деніскін, Глухарьов і Квант із Бескудниковим. Якраз опівночі всі дванадцять літераторів залишили верхній поверх і спустилися до ресторану. Отут знову подумки недобрим словом пом’янули Михайла Олександровича: усі столики на веранді, звичайно ж, були вже зайняті, тому довелося залишатися вечеряти в цих гарних, але задушливих залах.

І якраз опівночі в першому з них щось гримнуло, задзвеніло, посипалося, застрибало. І відразу ж тоненький чоловічий голос несамовито загорлав під музику: «Аллілуйя!» Це вдарив знаменитий грибоєдовський джаз. Вкриті потом обличчя начебто засвітилися, здалося, що ожили на стелі намальовані коні, у лампах начебто додали світла, і раптом, ніби зірвавшись із ланцюга, затанцювали обидва зали, а за ними затанцювала й веранда […].

А ресторан почав жити своїм звичайним, нічним життям і жив би ним до закриття, тобто до чотирьох годин ранку, коли б не сталося щось, уже зовсім надзвичайне, таке, що вразило ресторанних гостей набагато більше, ніж звістка про загибель Берліоза.

Першими захвилювалися візники, що чергували біля воріт грибоєдовського будинку. Чутно було, як один з них, піднявшись на козлах, прокричав:

— Тю! Ви тільки-но подивіться!

Услід за цим, хтозна звідки взявшись, біля чавунних ґрат спалахнув вогник і став наближатися до веранди. Усі за столиками почали підводитися, придивлятися і тоді побачили, що разом з вогником прямує до ресторану біла примара. Коли вона наблизилася до самісінького трельяжа, усі мов уклякли за столиками зі шматками стерляді на виделках і витріщивши очі.

І примара, пройшовши в отвір трельяжа, безперешкодно ступила на веранду. Отут усі побачили, що це — аж ніяка не примара, а Іван Миколайович Бездомний — найвідоміший поет.

Він був босий, у розідраній білуватій толстовці, до якої на груди англійською шпилькою була приколена паперова іконка з напівстертим зображенням невідомого святого, і в смугастих білих кальсонах. У руці Іван Миколайович ніс запалену вінчальну свічу. Права щока Івана Миколайовича була щойно розідрана. Важко навіть вимірити глибину мовчання, що запанувало на веранді. Видно було, як в одного з офіціантів пиво тече з мимохіть нахиленого кухля на підлогу.

Поет підняв свічу над головою і голосно сказав:

— Здорові будьте, друзі! — після чого заглянув під найближчий столик і вигукнув тоскно: — Ні, його тут немає!

Почулося два голоси. Бас сказав безжалісно:

— Діло ясне.. Біла гарячка.

А другий, жіночий, переляканий, вимовив слова:

— А як же міліція пропустила його по вулицях у такому вигляді? Це Іван Миколайович почув і озвався:

— Двічі хотіли затримати, у Скатерному й тут, на Бронній, так я стрибонув через паркан і, бачите, щоку порвав! — отут Іван Миколайович підняв свічу і скрикнув: — Брати в літературі! (Охриплий голос його зміцнів і став рішучішим.) Слухайте мене всі! Він з’явився! Ловіть же його негайно, інакше він накоїть невимовного лиха!

— Що? Що? Що він сказав? Хто з’явився? — почулося з усіх боків.

— Консультант! — відповів Іван, — і цей консультант зараз убив на Патріарших Михайла Берліоза […].

Іван впав у неспокій, розштовхав присутніх, почав розмахувати свічею, заливаючи себе воском і заглядаючи під столи. Отут почулося слово: «Лікаря!» — і чиєсь ласкаве м’ясисте обличчя, голене й угодоване, у рогових окулярах, з’явилося перед Іваном.

— Товаришу Бездомний, — заговорило це обличчя поважним голосом, — заспокойтеся! Ви засмучені смертю Михайла Олександровича... ні, просто Михайла Берліоза. Ми все це добре розуміємо. Вам потрібний спокій. Зараз товариші проводять вас до ліжка, і ви заспокоїтеся...

— Ти, — визвірившись, перебив Іван, — чи розумієш ти, що треба спіймати професора? А лізеш до мене зі своїми дурницями! Кретине!

— Товаришу Бездомний, отямтеся, — відповіло обличчя, червоніючи, задкуючи і вже каючись, що вплуталося в цю справу.

— Ні, це вже ти сам, напевне, втратив глузд, — з тихою ненавистю сказав Іван Миколайович.

Судома спотворила його обличчя, він швидко переклав свічу з правої руки в ліву, широко розмахнувся і вдарив співчутливе обличчя по вуху.

Отут здогадалися кинутися на Івана — і кинулися. Свіча згасла, і окуляри, що зіскочили з обличчя, були відразу ж розтоптані. Іван несамовито скрикнув, так, що збентежив навіть перехожих на бульварі, і почав захищатися. Задзвенів посуд, що полетів зі столів, закричали жінки […].

За чверть години надзвичайно приголомшена публіка не лише в ресторані, але й на самому бульварі й у вікнах будинків, що виходять у сад ресторану, бачила, як із воріт Грибоєдова Пантелій, швейцар, міліціонер, офіціант і поет Рюхін виносили сповитого, як ляльку, молодика, який, заливаючись слізьми, плювався, намагаючись влучити саме в Рюхіна, давився слізьми і кричав:

— Сволота!

Шофер вантажної машини зі злим обличчям заводив двигун. Десь недалеко візник розігрівав коня, бив його по крижах бузковими віжками, кричав:

— А от на Біговий! Я возив до психічної!

Навкруги гуділа юрба, обговорюючи небачену подію; словом, був бридкий, мерзенний, принадливий, свинський скандал, що скінчився лише тоді, коли вантажівка повезла від воріт Грибоєдова нещасного Івана Миколайовича, міліціонера, Пантелія і Рюхіна.

Розділ 6. Шизофренія, як і було сказано

Коли в приймальню знаменитої психіатричної клініки, недавно відбудованої під Москвою на березі ріки, увійшла людина з гострою борідкою й одягнена в білий халат, було опів на другу ночі. Троє санітарів не зводили очей з Івана Миколайовича, який сидів на дивані. Тут був і вкрай схвильований поет Рюхін. Рушники, що ними був зв’язаний Іван Миколайович, лежали купою на тім же дивані. Руки й ноги Івана Миколайовича були вільні […].

— Так, так, так, — сказав лікар і, обернувшись до Івана, додав: — Здрастуйте! Скільки вам років?

— Ідіть ви всі від мене під три чорти! — грубо закричав Іван і відвернувся.

— Чому ж ви сердитеся? Хіба я сказав вам що-небудь неприємне?

— Мені двадцять три роки, — збуджено заговорив Іван, — і я подам скаргу на вас усіх. А на тебе передусім, гнидо! — звернувся він окремо до Рюхіна.

— А за що ж ви хочете на нас скаржитись?

— За те, що мене, здорову людину, схопили й силою притягли в божевільню! — гнівно відповів Іван […].

— Ви перебуваєте, — спокійно заговорив лікар, сідаючи на білий табурет на блискучій ніжці, — не в божевільні, а в клініці, де вас ніхто не стане затримувати, якщо в цьому немає потреби.

— А чому, власне, вас привезли до нас? — запитав лікар, уважно вислухавши обвинувачення Бездомного.

— Так чорт би їх побрав, йолопів! Схопили, зв’язали якимось ганчір’ям і потягли у вантажівку!

— Дозвольте вас запитати, а чому ви до ресторану прийшли у спідній білизні?

— Нічого тут немає дивного, — відповів Іван, — пішов я купатися в Москві-ріці, ну й потягли мою одежу, а це паскудство залишили! Не голим же мені по Москві йти? Одягнув що було, бо поспішав у ресторан до Грибоєдова.

— Ага, — сказав лікар, — чому так поспішали? Якась ділова зустріч?

— Консультанта я ловлю, — відповів Іван Миколайович і тривожно озирнувся […].

— Яких же заходів вами було вжито, щоб зловити цього вбивцю? — отут лікар повернувся і скинув очима на жінку в білому халаті, що в сиділа за столом по той бік кімнати. Вона дістала аркуш і почала заповнювати порожні місця в його графах.

— Заходи ось такі. Узяв я на кухні свічечку...

— Ось цю? — запитав лікар, указуючи на зламану свічку, що лежала на столі перед жінкою поруч з іконкою.

— Цю саму, і...

— А іконка навіщо?

— Ну так, іконка... — Іван почервонів, — саме іконка найбільше і злякала, — він знову тицьнув пальцем, вказуючи на Рюхіна, — але річ у тім, що він, консультант, він, будемо говорити прямо... з нечистою силою знається... і так його не піймаєш.

Санітари чомусь витягнули руки по швах і очей не спускали з Івана.

— Еге ж, — казав далі Іван, — знається! Оце факт неспростовний. Він особисто з Понтієм Пілатом розмовляв. Годі на мене так дивитися! Я правильно говорю! Усе бачив — і балкон і пальми. Був, одним словом, у Понтія Пілата, за це я ручаюся. […]

Шприц зблиснув у руках лікаря, жінка одним махом розпорола старий рукав толстовки і вчепилась у руку з нежіночою силою. Запахло ефіром, Іван ослабнув у руках чотирьох санітарів, і спритний лікар скористався цим моментом, щоб вштрикнути голку в руку Іванові. Івана потримали ще кілька секунд і потім опустили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і підхопився з дивана, але його посадили на нього знову. Тільки-но його відпустили, як він знову підхопився був, але на цей раз сів уже сам. Він помовчав, дикувато озираючись, потім несподівано позіхнув, потім злісно посміхнувся.

— Ув’язнили однак, — сказав він, позіхнув ще раз, несподівано приліг, голову поклав на подушку, кулака по-дитячому під щоку, замурмотів уже сонним голосом, без злості: — Ну і дуже добре... самі ж за все й поплатитеся. Я попередив, а там як хочете! Мене ж зараз найбільше цікавить Понтій Пілат... Пілат... — отут він заплющив очі […].

Розділ 7. Недобра квартирка

Якби наступного ранку Стьопі Лиходєєву сказали б так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цієї ж хвилини не встанеш!» — Стьопа відповів би млосним, ледве чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зі мною, що хочете, але я не встану». […]

Пояснимо: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте, прокинувся вранці у себе в тій самій квартирі, що займав разом з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинку на Садовій вулиці.

Мусимо сказати, що квартира ця ¾ № 50 ¾ віддавна вже зажила якщо не темної, то, у кожному разі, дивної слави. Ще два роки тому володіла нею вдова ювеліра де Фужере. Ганна Францівна де Фужере, п’ятдесятилітня поважна і дуже ділова пані, три кімнати з п’яти винаймала мешканцям: одному, прізвище якого було, здається, біломут, і другому і втраченим прізвищем.

І ось два роки тому почалися в квартирі незбагненні події: з цієї квартири люди почали безслідно зникати […].

Та що б там не було, квартира простояла порожньою і запечатаною лише тиждень, а тоді в неї вселилися ¾ небіжчик Берліоз з дружиною і цей самий Стьопа теж з дружиною. Цілком природно, що, як тільки вони потрапили в бісову квартиру, і у них почалося чорт зна що […].

Поворухнувши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у носках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він чи ні, але так і не визначив.

Нарешті, бачачи, що він усіма покинутий і самотній, що немає кому йому допомогти, вирішив піднятися, яких би людських зусиль це йому не коштувало.

Стьопа розліпив склеєні повіки й побачив у трюмо людину з розпатланим волоссям, з опухлою, вкритою чорною щетиною фізіономією, із запухлими очима, у брудній сорочці з коміром і краваткою, у кальсонах і в шкарпетках.

Таким він побачив себе в трюмо, а поруч із дзеркалом побачив невідому людину, одягнену в чорне й у чорному береті.

Стьопа сів на ліжко і як тільки міг витріщив налиті кров’ю очі на невідомого.

Мовчанку порушив цей невідомий, промовивши низьким, важким голосом і з іноземним акцентом такі слова:

— Доброго дня, найсимпатичніший Степане Богдановичу!

Виникла пауза, після якої, зробивши над собою неймовірне зусилля, Стьопа промовив:

— Що вам тут потрібно? — і був просто приголомшений, не пізнавши власного голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «вам» — басом, а «потрібно» у нього й зовсім не вийшло.

Незнайомець приязно посміхнувся, дістав великого золотого годинника з алмазним трикутником на кришці, продзвонив одинадцять разів і сказав:

— Одинадцята! І вже минула ціла година, як я чекаю вашого пробудження, тому що ви призначили мені бути у вас о десятій. От і я!

Стьопа, витріщаючи очі, побачив, що на маленькому столику сервірована таця, на якій лежав нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, білі мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці і, нарешті, горілка в об’ємистому ювеліршиному графинчику. Особливо вразило Стьопу те, що графин запотів від холоду. Утім, це було зрозуміло — він стояв у полоскальниці, набитій льодом. Накрито, словом, було чисто, уміло.

Незнайомець не дав Стьопиному здивуванню розвинутися до ступеня хворобливого і спритно налив йому півчарки горілки.

— А ви? — пискнув Стьопа.

— Із задоволенням!

Рукою, що аж підстрибувала, підніс Стьопа чарку до вуст, а незнайомець одним духом проковтнув усе, що було в його чарці. Прожовуючи ікру, Стьопа видушив із себе слова:

— А ви що ж... закусити?

— Дякую, я не закушую ніколи, — відповів незнайомець і налив по другій. Відкрили каструлю — у ній виявилися сосиски в томаті.

І от проклята зеленавість перед очима станула, почали вимовлятися слова, і, головне, Стьопа дещо пригадав.

Так, учорашній день ліпився зі шматочків, однак тривога не полишала директора Вар’єте. Річ у тім, що в цьому вчорашньому дні зяяла превеличезна чорна діра. Оцього незнайомця в береті, хоч убийте, Стьопа у своєму кабінеті вчора й у вічі не бачив.

— Професор чорної магії Воланд, — вагомо сказав візитер, завваживши Стьопині утруднення, і розповів усе докладно.

Учора вдень він приїхав з-за кордону до Москви, негайно з’явився до Стьопи і запропонував свої гастролі у Вар’єте. Стьопа зателефонував у Московську обласну комісію з питань масових видовищ і справу цю узгодив (Стьопа сполотнів і почав блимати очима), підписав із професором Воландом контракт на сім виступів (Стьопа відкрив рота), домовився, що Воланд прийде до нього для уточнення деталей о десятій годині ранку сьогодні... От Воланд і прийшов!

У Стьопи одразу ж склався план: будь-що приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз передусім хитро випитати в іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати в довіреному Стьопі Вар’єте?

Тут Стьопа повернувся і в дзеркалі, що було в передпокої, яке давно не витирала ледача Груня, чітко побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, мов жердина, і в пенсне (ох, коли б то був тут Іван Миколайович! Він пізнав би цього суб’єкта одразу!) А той відбився у дзеркалі і враз зник. Стьопа стривожено зазирнув до передпокою, і вдруге його аж струснуло, бо в дзеркалі пройшов величезний чорний кіт і також зник.

У Стьопи на серці похолонуло, він похитнувся. «Що ж це таке? — подумав він, — чи не зсуваюся я часом з глузду? Звідкіля ж ці віддзеркалення?!»

Гість перебував у спальні вже не один, а в компанії. У другому кріслі сидів той самий тип, що привидівся в передпокої. Тепер його було добре видно: вуса-пір’їнки, скельце пенсне поблискує, а другого скельця немає. Але були в спальні речі й ще гірші: на ювеліршиному пуфі в безцеремонній позі розвалився хтось третій, а саме — неймовірних розмірів чорний кіт із чаркою горілки в одній лапі і виделкою, на яку він устиг підчепити маринований гриб, в другій.

Світло, і так слабеньке в спальні, почало геть тьмяніти в очах Стьопи. «Он воно як божеволіють!» — подумав він і вхопився за одвірок.

— Я бачу, ви трохи здивовані, найдорожчий Степане Богдановичу? — ^; поцікавився Воланд у Стьопи, в якого цокотіли зуби, — а тим часом дивуватися нема чого. Це мій почет.

Отут кіт випив горілки, і Стьопина рука поповзла по одвірку вниз.

— І почет цей потребує місця, — вів далі Воланд, — так що дехто з нас тут зайвий у квартирі. І мені здається, що цей зайвий — саме ви!

— Вони, вони! — гугнявим голосом заспівав довгов’язий у картатому, у множині говорячи про Стьопу, — взагалі, вони останнім часом жахливо свинствують. Пиячать, вступають у зв’язки з жінками, використовуючи своє становище, ні біса не роблять, та й робити нічого не можуть, бо нічого не розуміють у тім, що доручено. Начальству замулюють очі.

— Машину даремно ганяє казенну! — наябедничав і кіт, жуючи гриб. І отут трапилася четверта, і остання, поява у квартирі, коли Стьопа, який зовсім уже зсунувся на підлогу, обм’яклою рукою дряпав одвірок.

Прямо з дзеркала трюмо вийшов хтось маленький, але надзвичайно широкоплечий, у котелку на голові і з іклом, що стирчало з рота і спотворювало й без того неймовірно мерзенну фізіономію. І при цьому ще вогненно-рудий.

— Я, — вступив до розмови цей новий, — взагалі не розумію, як він зажив честі стати директором, — рудий гугнявив усе дужче й дужче, — він такий самий директор, як я архієрей!

— Ти не схожий на архієрея, Азазелло, — зауважив кіт, накладаючи собі сосисок на тарілку.

— І я ж про це кажу, — прогугнявив рудий і, повернувшись до Воланда, додав шанобливо: — Дозвольте, мессире, його викинути до всіх чортів із Москви?

— Брись!! — раптом гаркнув кіт, здибивши шерсть.

І тоді спальня закрутилася навколо Стьопи, і він ударився об одвірок головою і, втрачаючи свідомість, подумав: «Я помираю...»

Але він не помер. Розплющивши легенько очі, він побачив, що сидить на чомусь кам’яному. Довкола нього щось шуміло. Коли він як слід розплющив очі, то побачив, що шумить море, і що навіть більше того, — хвиля погойдується біля самісіньких його ніг, і що, коротше кажучи, він сидить на самому кінці молу, і що під ним блакитно виблискує море, а позаду — красиве місто на горах.

Не знаючи, що роблять у таких випадках, Стьопа звівся на тремтячі ноги і пішов по молу до берега.

На молу стояв якийсь чоловік, палив, плював у море. На Стьопу він подивився дикими очима і перестав плювати. Тоді Стьопа викинув таку штуку: став на коліна перед невідомим курцем і вимовив:

— Благаю, скажіть, яке це місто?

— Одначе! — сказав бездушний курець.

— Я не п’яний, — хрипло відповів Стьопа, — я хворий, зі мною щось трапилося, я хворий... Де я? Яке це місто?

— Ну, Ялта...

Стьопа тихо зітхнув, звалився на бік, головою стукнувся об нагрітий камінь молу.

Розділ 8. Поєдинок між професором і поетом

Саме тоді, коли свідомість залишила Стьопу в Ялті, тобто приблизно о пів на дванадцяту, вона повернулася до Івана Миколайовича Бездомного, який прокинувся після глибокого і тривалого сну. Якийсь час він розмірковував, як це він потрапив у невідому кімнату з білими стінами, з дивним нічним столиком зі світлого металу і з білою шторою, за якою відчувалося сонце.

Іван мотнув головою, переконавшись в тому, що вона не болить, і згадав, що він перебуває в лікарні. Ця думка потягла за собою спогад про загибель Берліоза, але сьогодні він не викликав у Івана сильного потрясіння.

До кімнати ввійшла повновида симпатична жінка в білому чистому халаті і сказала Іванові:

— Доброго ранку!

Іван не відповів, бо вважав це привітання за таких обставин недоречним. Справді, запроторили здорову людину в лікарню, та ще й вдають, наче це так і треба!

— Що хочете вдягти — халатик чи піжамку?

Закріплений за новим житлом силоміць, Іван мало в долоні не сплеснув від безцеремонності жінки і мовчки ткнув пальцем у піжаму з яскраво-червоної байки.

Після цього Івана Миколайовича повели порожнім і беззвучним коридором і привели до кабінету величезних розмірів.

У Івана випитали геть усе про його минуле життя, аж до того, коли і як він хворів скарлатиною, років п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, перегорнули її, і жінка в білому стала розпитувати про родичів Івана. Почали тягти тяганину: хто вмер, коли та чому, чи не пив, чи не хворів на венеричні хвороби і все щось подібне. Наостанку попросили розповісти про вчорашню подію на Патріарших ставках, але дуже не напосідалися, повідомленню про Понтія Пілата не дивувалися.

Нарешті Івана відпустили. Його було відведено до своєї кімнати, там він одержав чашку кави, два некруто зварених яйця і білий хліб з олією.

З’ївши й випивши все запропоноване, Іван вирішив дочекатися когось головного в цій установі і вже в цього головного домогтися й уваги до себе, і справедливості.

І він дочекався його, невдовзі після свого сніданку. Несподівано відчинилися двері до кімнати Івана, і через них увійшла безліч народу в білих халатах. Попереду всіх ішов ретельно, по-акторськи виголений чоловік років сорока п’яти, із приємними, але дуже пронизливими очима і ввічливими манерами. Увесь почет виявляв йому знаки уваги і поваги, і тому вхід його вийшов урочистим. «Як Понтій Пілат!» — подумалося Іванові.

Так, це був, безсумнівно, головний. Він сів на табурет, а всі залишилися стояти.

— Доктор Стравінський, — відрекомендувався чоловік Іванові і приязно подивився на нього.

— Ви — професор?

У відповідь на це Стравінський чемно нахилив голову.

— І ви — тут головний? — провадив далі Іван. Стравінський і на це поклонився.

— Мені з вами треба говорити, — багатозначно сказав Іван Миколайович.

— Я для цього і прийшов, — відгукнувся Стравінський.

— Річ от у чому, — почав Іван, відчуваючи, що настав його час, — мене божевільним виставили, ніхто не хоче мене слухати!..

— О ні, ми вислухаємо вас дуже уважно, — серйозно і заспокійливо сказав Стравінський, — і божевільним вас виставляти ні в якому разі не дозволимо.

— Так слухайте ж: учора ввечері я на Патріарших ставках зустрівся з таємничою особою, іноземцем чи не іноземцем, який заздалегідь знав про смерть Берліоза й особисто бачив Понтія Пілата.

Почет мовчки і не поворухнувшись слухав поета.

— Пілата? Пілат, це той, який жив за часів Ісуса Христа? — мружачи очі на Івана, запитав Стравінський.

— Той самий.

— Ага, — сказав Стравінський, — а цей Берліоз загинув під трамваєм?

— От саме його вчора при мені й зарізало трамваєм на Патріарших...

— Викладіть на папері усі ваші підозри й обвинувачення проти цієї людини. Нічого немає простішого, як надіслати вашу заяву куди слід, і коли, як ви думаєте, ми маємо справу зі злочинцем, усе це з’ясується дуже скоро. Але тільки за однієї умови: не напружуйте голови і намагайтеся поменше думати про Понтія Пілата. Хіба мало що можна розповісти! Не всьому ж треба вірити.

— Зрозумів! — рішуче заявив Іван, — прошу видати мені папір і перо.

Видайте папір і коротенький олівець, — наказав Стравінський товстій жінці, а Іванові сказав так: — Але сьогодні раджу не писати.

— Hі, ні, сьогодні ж, неодмінно сьогодні, — стривожено закричав Іван.

— Ну гаразд. Тільки не напружуйте мозок. Не вийде сьогодні, вийде завтра.

— Він зникне!

— О ні, — упевнено заперечив Стравінський, — він нікуди не зникне, запевняю. І пам’ятайте, що тут у нас вам усіляко допоможуть, а без цього у вас нічого не вийде. Ви мене чуєте? — раптом багатозначно запитав Стравінський і заволодів обома руками Івана Миколайовича. Узявши їх у свої, він довго, впритул дивлячись в очі Іванові, повторював: — Вам тут допоможуть... ви чуєте мене?.. Вам тут допоможуть... вам тут допоможуть... Вам полегшає. Тут тихо, усе спокійно... Вам тут допоможуть... […]

За кілька секунд перед Іваном не було ні Стравінського, ні почту. За сіткою у вікні, у полуденному сонці, красувався радісний весняний бір на іншому березі, а ближче виблискувала ріка.

Розділ 9. Коров’євські штуки

Никанор Іванович Босой, голова житлового товариства будинку № 302-біс по Садовій вулиці в Москві, де проживав покійний Берліоз, був страшенно заклопотаний, починаючи з попередньої ночі із середи на четвер.

Опівночі, як ми вже знаємо, приїхала до будинку комісія, у якій був Желдибін, викликала Никанора Івановича, повідомила йому про загибель Берліоза і разом з ним відправилася в квартиру № 50.

Там було зроблено опечатування рукописів і речей покійного. Звістка про загибель Берліоза поширилася по всьому будинку з якоюсь надприродною швидкістю, і, починаючи з сьомої години ранку четверга, до Босого стали телефонувати, а потім і особисто приходити з заявами, у яких було викладено претензії на житлоплощу покійного. І протягом двох годин Никанор Іванович прийняв таких заяв тридцять дві штуки.

У них були благання, погрози, кляузи, доноси, обіцянки зробити ремонт на свій кошт, скарги на нестерпну тісноту й неможливість жити в одній квартирі з бандитами. Серед усього іншого був і приголомшливий за своєю художньою силою опис викрадення пельменів, покладених безпосередньо в кишеню піджака, у квартирі № 31, дві обіцянки покінчити життя самогубством і одне визнання в таємній вагітності.

Никанора Івановича викликали в передпокій його квартири, брали за рукав, щось шепотіли, підморгували й обіцяли не залишитися в боргу.

Ледве відбившись від тих, хто йшов за ним через асфальтовий двір, Никанор Іванович сховався в шостому під’їзді і піднявся на п’ятий поверх, де й містилася ця погана квартира № 50.

Віддихавшись на площадці, огрядний Никанор Іванович подзвонив, але йому ніхто не відчинив. Він подзвонив ще раз і ще раз і почав щось бурчати й тихенько лаятися. Але й тоді не відчинили. Терпець Никанорові Івановичу увірвався, і він, діставши з кишені низку дублікатів ключів, що належать домоуправлінню, владною рукою відчинив двері й увійшов.

— Ей, домробітниця! — прокричав Никанор Іванович у напівтемному передпокої. — Як тебе? Груня, чи що? Тебе немає?

Ніхто не відгукнувся.

Тоді Никанор Іванович звільнив двері кабінету від печатки, вийняв з портфеля складаний метр і ступив до кабінету.

Ступнути він ступнув, але зупинився здивований біля дверей і навіть здригнувся.

За столом покійного сидів невідомий, худий і довгов’язий громадянин у картатому піджачку, у жокейській шапочці й у пенсне... ну, словом, той самий.

— Ви хто такий будете, громадянине? — злякано запитав Никанор

Іванович.

— Ба! Никанор Іванович, — закричав деренчливим тенором несподіваний громадянин і, підхопившись, привітав голову насильницьким і раптовим потиском руки.

— Так хто ви такий?

— Я, бачте, є перекладачем при особі іноземця, який має резиденцію в цій квартирі, — відрекомендувався той, хто назвав себе Коров’євим, і клацнув підбором рудого нечищеного черевика.

Никанор Іванович роззявив рота. Присутність якогось іноземця, так ще й з перекладачем, у цій квартирі була для нього цілковитою несподіванкою сюрпризом, і він зажадав пояснень.

Перекладач охоче все пояснив. Іноземного артиста пана Воланда люб’язно запросив директор Вар’єте Степан Богданович Лиходєєв оселитися під час своїх гастролей у нього в квартирі, приблизно на тиждень, у зв’язку з чим він ще вчора написав Никанорові Івановичу листа, у якому просив прописати іноземця тимчасово, доки сам Лиходєєв з’їздить до Ялти.

— Нічого він мені не писав, — здивовано сказав голова.

— А ви порийтеся у себе в портфелі, Никаноре Івановичу, — солодким голосом запропонував Коров’єв.

Никанор Іванович, знизуючи плечима, відкрив портфель і знайшов у ньому лист Лиходєєва.

— Як же це я про нього забув? — тупо дивлячись на розірваний конверт, промурмотів Никанор Іванович […].

Никанор Іванович заявив, що йому необхідно особисто побачити іноземця, але в цьому перекладач йому відмовив: ніяк неможливо. Зайнятий. Дресирує кота.

— Кота, якщо маєте бажання, можу показати, — запропонував Коров’єв.

Від цього, зі свого боку, відмовився Никанор Іванович, а перекладач відразу зробив голові несподівану, але дуже цікаву пропозицію.

Зважаючи на те, що пан Воланд не має ніякого бажання мешкати у готелі, а жити він звик просторо, то от чи не винайме житлотовариство на тиждень, доки триватимуть гастролі Воланда в Москві, йому всієї квартири, тобто й кімнати небіжчика? […]

В пропозиції перекладача був ясний практичний сенс, та діловий і обережний Никанор Іванович заявив, що йому перш за все доведеться узгодити це питання з інтуристським бюро.

— Я розумію, — закричав Коров’єв, — як же без узгодження, обов’язково. От вам телефон, Никаноре Івановичу, і негайно погоджуйте. А щодо грошей не соромтеся, — пошепки додав він, виводячи голову в передпокій до телефону, — з кого ж і взяти, як не з нього! Якщо б ви бачили, яка в нього вілла в Ніцці! Так наступного літа, коли поїдете за кордон, обов’язково завітайте подивитися — ахнете!

Справа з інтуристським бюро улагодилася по телефону настільки швидко, що голову це вразило. Виявилося, що там уже знають про намір пана Воланда жити в приватній квартирі Лиходєєва і проти цього аніяк не заперечують.

— Ну й добре! — репетував Коров’єв.

Трохи приголомшений його тріскотнею, голова заявив, що житлове товариство погоджується здати на тиждень квартиру № 50 артисту Воланду з платнею по... — Никанор Іванович запнувся трошки і сказав:

— По п’ятсот карбованців денно.

Отут Коров’єв остаточно втратив голову. Злодійкувато підморгнувши убік спальні, відкіля чулися м’які стрибки важкого кота, він прохрипів:

— За тиждень — це, значить, виходить три з половиною тисячі?

Никанор Іванович подумав, що він додасть до цього: «Ну й апетитик же у вас, Никаноре Івановичу!» — але Коров’єв сказав зовсім інше:

— Так хіба ж це сума! Просіть п’ять, він дасть.

Розгублено посміхнувшись, Никанор Іванович і сам не помітив, як опинився біля письмового столу небіжчика, де Коров’єв з неймовірною швидкістю і спритністю написав у двох примірниках контракт. Після цього він збігав з ним у спальню і повернувся, причому обидва примірники були вже розмашисте підписані іноземцем. Підписав контракт і голова. Отут Коров’єв попросив розписочку на п’ять...

— Прописом, прописом, Никаноре Івановичу!.. тисяч карбованців... — і зі словами, що якось не пасували до серйозної справи: — Ейн, цвей, дрей! — виклав голові п’ять новеньких банківських пачок.

Відбулося підрахування, що пересипалося жартами і примовками Коров’єва, щось на зразок «без лічби і грошей немає», «копійка любить, щоб її рахували» та інших подібних.

Перерахувавши гроші, голова отримав від Коров’єва паспорт іноземця для тимчасової прописки, поклав його, і контракт, і гроші в портфель і, якось не втримавшись, сором’язливо попросив контрамарочку...

І отут трапилося, як стверджував згодом голова, чудо: пачка сама вповзла до нього в портфель. А потім голова, якийсь розслаблений і навіть розбитий, опинився на сходах. Думки вихором крутилися в його голові. Крутилася й ця вілла в Ніцці, і дресирований кіт, і думка про те, що свідків справді не було, і що Пелагея Антонівна зрадіє контрамарці. Це були безладні думки, але в цілому приємні. А проте десь якась голочка в самісінькій глибині душі поколювала його. Це була голочка занепокоєння. Крім того, відразу на сходах голову, мов удар, шмагнула думка: «А як же потрапив до кабінету перекладач, якщо на дверях була печатка?! І як він, Никанор Іванович, про це не запитав?» Якийсь час голова, як баран, дивився на сходинки, але потім вирішив плюнути на це й не мучити себе мудрим питанням...

Щойно голова залишив квартиру, як зі спальні долинув низький голос:

— Мені цей Никанор Іванович не сподобався. Він пройдисвіт і шахрай. Чи не можна зробити так, щоб він більше не приходив?

— Мессире, досить вам наказати це!.. — озвався звідкілясь Коров’єв, але не деренчливим, а дуже чистим і звучним голосом.

І тої ж миті проклятий перекладач опинився в передпокої, навертів там номер і почав чомусь дуже плаксиво говорити в слухавку:

— Алло! Вважаю своїм обов’язком повідомити, що наш голова житлтовариства будинку номер триста два-біс по Садовій, Никанор Іванович Босой, спекулює валютою. У даний момент у його квартирі номер тридцять п’ять у вентиляції, у вбиральні, у газетному папері чотириста доларів. Говорить мешканець зазначеного будинку з квартири номер одинадцять Тимофій Квасцов. Але благаю тримати в таємниці моє ім’я. Побоююся помсти вищезазначеного голови.

І повісив трубку, негідник.

Що далі відбувалося в квартирі № 50, невідомо, але відомо, що відбувалося в Никанора Івановича. Замкнувшись у себе у вбиральні на гачок, він витяг з портфеля пачку, нав’язану перекладачем, і пересвідчився, що в ній чотириста карбованців. Цю пачку Никанор Іванович загорнув в обривок газети і засунув у вентиляційний хід.

За п’ять хвилин голова сидів за столом у своїй маленькій їдальні. Дружина його принесла з кухні акуратно нарізаний оселедчик, густо посипаний зеленою цибулею. Никанор Іванович налив чарку, випив, налив другу, випив, підхопив на виделку три шматки оселедця... і в цей час подзвонили.

В цю хвилину до їдальні ввійшло двоє громадян, а з ними чомусь дуже бліда Пелагея Антонівна. Поглянувши на громадян, побілів і Никанор Іванович і підвівся.

— Де вбиральня? — заклопотано запитав перший, який був у білій косоворотці.

На обідньому столі щось стукнуло (це Никанор Іванович упустив ложку на клейонку).

— Тут, тут, — скоромовкою відповіла Пелагея Антонівна. І захожі негайно кинулися в коридор.

— А що сталося? — тихо запитав Никанор Іванович, ідучи за громадянами, — у нас нічого такого в квартирі не може бути... А у вас документики... я перепрошую...

Перший на ходу показав Никанорові Івановичу документик, а другий цієї ж миті вже стояв на табуретці у вбиральні і засунув руку у вентиляційний хід. В очах у Никанора Івановича потемніло. Газету зняли, але в пачці виявилися не карбованці, а невідомі гроші, чи то сині, чи то зелені, і з зображеннями якогось старого. Утім, усе це Никанор Іванович розглянув нечітко, перед очима в нього плавали якісь плями.

— Долари у вентиляції, — задумливо сказав перший і запитав Никанора Івановича м’яко і чемно: — Ваш пакетик?

— Ні! — відповів Никанор Іванович страшним голосом, — підкинули вороги!

І відразу невідомо що привиділось Пелегеї Антонівні, та тільки вона, сплеснувши в долоні, зойкнула:

¾ Покайся, Івановичу! Тобі знижка вийде!

З очима, налитими кров’ю, Никанор Іванович звів кулаки над головою дружини, прохрипівши:

¾ У, дурепо, проклята!

Тут він ослаб і сповз на крісло, очевидно, вирішивши покоритись невідворотному.

За п’ять хвилин мешканці будинку, що були у дворі, бачили, як голова в супроводі ще двох осіб прямував до воріт будинку. Розповідали, що Никанор Іванович геть був спав на лиці, що він похитувався, проходячи, немов п’яний, і щось белькотів.

Розділ 10. Вісті з Ялти

У той самий час, коли трапилося нещастя з Никанором Івановичем, недалеко від будинку № 302-біс, на тій же Садовій, у кабінеті фінансового директора Вар’єте Римського перебували двоє: сам Римський і адміністратор Вар’єте Варенуха. […]

За столом сидів Римський, він від самісінького ранку мав поганий настрій, а Варенуха, на противагу йому, був дуже жвавий і якось особливо неспокійно-діяльний. Поміж тим виходу його енергії не було.

Варенуха ховався зараз у кабінеті у фіндиректора від контрамарочників, які отруювали йому життя, особливо в дні зміни програми. А сьогодні саме й був такий день […].

Двері відчинилися, і капельдинер витяг товсту пачку щойно надрукованих додаткових афіш. На зелених аркушах великими червоними літерами було надруковано:

Сьогодні і щодня в театрі Вар’єте

понад програму:

ПРОФЕСОР ВОЛАНД

Сеанси чорної магії з повним її викриттям

З’ясувалося, що Варенуха, як і Римський, не бачили мага. Цієї миті до кабінету ввійшла жінка у форменій куртці, у кашкеті, у чорній спідниці й у тапочках. З маленької сумки на поясі жінка вийняла біленький квадратик і зошит і запитала:

— Де тут Вар’єте? Вам телеграма-блискавка. Розпишіться.

Варенуха черкнув якусь карлючку в зошиті, і щойно двері за жінкою зачинилися, розкрив квадратик.

Прочитавши телеграму, він заблимав очима і передав квадратик Римському.

У телеграмі було надруковане таке: «Ялти Москву. Вар’єте. Сьогодні половину дванадцятого карний розшук з’явився шатен нічній сорочці штанях без чобіт психічний назвався Лиходєєвим директором Вар’єте. Дайте блискавку ялтинський розшук де директор Лиходєєв» […].

— Здрастуйте, я ваша тьотя! — вигукнув Римський і додав: — Ще сюрприз!

— Лжедмитрій, — сказав Варенуха і заговорив у трубку телефону; — Телеграф? Рахунок Вар’єте. Прийміть блискавку... Ви слухаєте?.. «Ялта, карний розшук... Директор Лиходєєв Москві Фіндиректор Римський»...

Незалежно від повідомлення про ялтинського самозванця, Варенуха знову взявся по телефону розшукувати Стьопу де попало і, природно, ніде його не знайшов. Саме тоді, коли Варенуха, тримаючи в руках трубку, роздумував про те, куди б його ще зателефонувати, увійшла та сама жінка, яка принесла й першу блискавку, і вручила Варенусі новий конвертик. Квапливо розкривши його, Варенуха прочитав надруковане і свиснув.

— Що там іще? — нервово пересмикнувшись, запитав Римський. Варенуха мовчки подав йому телеграму, і фіндиректор побачив у ній слова: «Благаю вірити кинутий Ялту гіпнозом Воланда дайте блискавку карному розшуку підтвердження особистості Лиходєєв».

Римський і Варенуха, торкаючись один одного головами, перечитували телеграму, а перечитавши, мовчки витріщилися один на одного. […]

Розділ 11. Роздвоєння Івана

Бір на протилежному березі ріки, ще годину тому освітлений травневим сонцем, потьмянів, розмазався й розчинився.

Вода суцільною пеленою ринула за вікном. В небі раз по раз спалахували нитки, небо тріскало, кімнату хворого заливало трепетним лячним світлом.

Іван тихо плакав, сидячи на постелі й дивлячись на каламутну ріку, що кипіла в бульбашках. За кожним ударом грому він жалібно скрикував і затуляв обличчя руками. Списані Іваном аркуші лежали на підлозі; їх здуло вітром, що влетів до кімнати перед початком грози.

Спроби поета написати заяву з приводу страшного консультанта не привели ні до чого. Як тільки він отримав від товстої фельдшериці, яку звали Парасковією Федотівною, недогризок олівця й папір, він заклопотано потер руки й квапливо прилаштувався за столиком. Початок він вивів доволі жваво:

«В міліцію. Члена МАССОЛІТу Івана Миколайовича Бездомного. Заява. Вчора ввечері я прийшов з покійним М. О. Берліозом на Патріарші стави...»

І зразу поет заплутався, головно через слово «покійним». З місця виходила якась нісенітниця: як це так — прийшов з покійним? Не ходять небіжчики! Дійсно, чого доброго, за божевільного приймуть! Відрізана голова Берліоза та передбачення консультанта наштовхнули його на думку про Понтія Пілата, й задля більшої переконливості Іван вирішив усю оповідь про прокуратора викласти повністю з тієї самої миті, як той в білому плащі з кривавим підбоєм вийшов у колонаду Іродового палацу.

Іван працював ревно і перекреслював написане, і вставляв нові слова, і навіть спробував намалювати Понтія Пілата, а потім кота на задніх лапах. Але й малюнки не допомогли, і що далі, то плутанішою й незрозумілішою ставала заява поета.

До того часу, як з’явилася здалека лячна хмара з краями, що димілися, й накрила бір і дмухнув вітер, Іван відчув, що знесилів, що з заявою йому не впоратися, не став підіймати розкидані аркуші й тихо та гірко заплакав.

Так тривало до вечора. Напившись гарячого молока, Іван знову приліг і сам подивувався тому, як змінилися його думки. Якось пом’якшав у пам’яті клятий бісів кіт, не лякала більше відрізана голова, й, облишивши думку про неї, став розмірковувати Іван про те, що, по суті справи, в клініці дуже незле.

Тепер Іван лежав у солодкій знемозі й поглядав то на жарівку під абажуром, що лила з-під стелі пом’якшене світло, то на місяць, що сходив над чорним бором, і бесідував сам із собою.

— Чому, власне, я так розхвилювався через те, що Берліоз потрапив під трамвай? — розмірковував поет. — Врешті-решт, ну його в болото! Хто я, насправді, кум йому чи сват? І потім, громадяни, — провадив далі свою мову Іван, звертаючись до когось, — розберемося ось у чому: чого це я, поясніть, збісився на цього загадкового консультанта, мага й професора з порожнім і чорним оком? До чого вся безглузда гонитва за ним у підштанках і зі свічкою в руках, а потому й дика петрушка в ресторані?

— Ну-ну-ну, — раптом суворо мовив десь, чи то всередині, чи то над вухом, колишній Іван Іванові новому, — про те, що голову Берліозу відріже, адже він все-таки знав наперед? Як же не розхвилюватися?

— І про що, товариші, розмова! — заперечив новий Іван ветхому, колишньому Іванові, — що тут діло нечисте, це зрозуміло навіть дитині. Він особистість непересічна й таємнича на всі сто. Але ж в цьому якраз і полягає найцікавіше! Людина була особисто знайома з Понтієм Пілатом, чого ж більш цікавого вам треба? І замість того, аби здіймати дурнувату бузу на Патріарших, чи не розумніше було б увічливо розпитати про те, що було далі з Пілатом і цим арештованим Га-Ноцрі?

А я чорт зна чим зайнявся! Важлива, справді, подія — редактора журналу задавило! Та що від цього, журнал, чи що, закриється? Ну, що вдієш: людина смертна і, як справедливо сказано було, нагло смертна. Ну, царство небесне йому! Ну, буде інший редактор і навіть, можливо, ще красномовніший від попереднього.

Подрімавши трохи, Іван новий їдко запитав у старого Івана:

— То хто ж я такий виходжу в цьому випадку?

— Дурень! — виразно мовив десь бас, що не належав жодному з Іванів і надзвичайно схожий на бас консультанта.

Іван, чомусь не образившись на слово «дурень», але навіть приємно подивувавшись йому, посміхнувся й у півсні стих. Сон скрадався до Івана, і вже привиділася йому й пальма на слоновій нозі, й кіт пройшов повз нього — не страшний, а веселий, і, словом, ось-ось накриє сон Івана, як раптом грати безгучно від’їхали вбік, і на балконі з’явилася таємнича постать, що ховалася від місячного світла, й пригрозила Іванові пальцем.

Іван без будь-якого ляку звівся на постелі й побачив, що на балконі знаходиться чоловік. І цей чоловік, притискаючи палець до вуст, прошепотів:

— Тссс!

Розділ 12. Чорна магія та її викриття

Із коридору, де вже лунали сигнальні дзвінки, до великої вбиральні під різними приводами з цікавістю заглядали люди. Серед них були фокусники в барвистих халатах і в чалмах, ковзаняр у білій плетеній курточці, блідий від пудри оповідач і гример.

Знаменитість, яка прибула, вразила всіх своїм дуже довгим фраком дивовижного крою, а також тим, що з’явилася в чорній масці. Але найбільш дивними були двоє супутників чорного мага: довготелесий картатий з тріснутим пенсне і чорний жирний кіт, який, увійшовши до вбиральні на задніх лапах, зовсім невимушено сів на диван, мружачись на оголені гримувальні лампіони.

Римський спробував зобразити на обличчі усмішку, від чого воно зробилося квасним і лютим, і розкланявся з мовчазним магом, який сидів разом з котом на дивані. Потиску рук не було. Зате безцеремонний картатий сам відрекомендувався фіндиректорові, назвавши себе «їхній помічник». Ця обставина здивувала фіндиректора, і знов-таки неприємно: у контракті абсолютно нічого не згадувалося ні про якого помічника.

— Ваш годинничок? Прошу одержати, — безцеремонно посміхаючись, сказав картатий і на брудній долоні подав розгубленому Римському його власність.

— З таким у трамвай не сідай, — тихо й весело шепнув оповідач гримеру.

Але кіт викинув коника, оригінальнішого за номер з чужим годинником. Зненацька піднявшись з дивана, він на задніх лапах підійшов до столика під дзеркалом, передньою лапою витяг корок з графина, налив води в склянку, випив її, поставив корок на місце і гримувальною ганчіркою витер вуса.

Отут ніхто навіть і не ойкнув, тільки роти пороззявляли, а гример захоплено шепнув:

— Оце клас!

Отут утретє тривожно загриміли дзвоники, і всі, збуджені, наперед тішачись, що побачать цікавий номер, повалили з убиральні геть.

За мить в залі для глядачів згасли кулі, спалахнула й дала червонуватий відблиск на низ завіси рампа, і в освітленій щілині завіси стала перед публікою повновида, весела мов дитина людина з голеним обличчям, у пом’ятому фраку і несвіжій білизні. Це був добре знайомий усій Москві конферансьє Жорж Бенгальський.

— Отже, громадяни, — заговорив Бенгальський, посміхаючись дитячою посмішкою, — зараз перед вами виступить... Отже, виступить знаменитий іноземний артист мосьє Воланд із сеансом чорної магії! Ну, ми з вами, звичайно, розуміємо, — отут Бенгальський посміхнувся мудрою посмішкою, — що її зовсім не існує на світі...

Вихід мага з його довготелесим помічником і котом, що ступив на сцену на задніх лапах, дуже сподобався публіці.

І одразу ж підлога сцени вкрилася перськими килимами, виникли величезні дзеркала, з боків освітлені зеленуватими трубками, а поміж дзеркал вітрини і в них глядачі у веселому приголомшенні побачили паризькі жіночі сукні різних кольорів і фасонів. Це в одних вітринах, а в інших з’явилися сотні дамських капелюхів, і з пір’їнками, і без пір’їнок, і з пряжками, і без них, також сотні черевичок — чорних, білих, жовтих, шкіряних, атласних, замшевих, і з ремінцями, і з камінцями. Поміж черевичок з’явилися футляри, і в них заграли світлом блискучі грані кришталевих флаконів. Гори сумочок з антилопової шкіри, із замші, із шовку, а між ними — цілі купи карбованих золотих довгастих футлярчиків, у яких буває губна помада.

Фагот, солодко посміхаючись, оголосив, що фірма зовсім безкоштовно робить обмін старих дамських платтів і взуття на паризькі моделі і паризьке ж взуття. Те ж саме він додав щодо сумочок, парфумів та іншого.

Кіт почав човгати задньою лапою, передньою водночас роблячи якісь жести, властиві швейцарам, що відчиняють двері.

Публіка хвилювалася, але йти на сцену досі ніхто не зважувався. Та нарешті якась брюнетка вийшла з десятого ряду партеру і, посміхаючись так, що їй, мовляв, абсолютно байдуже і, взагалі, на все наплювати, пройшла і по бічному трапу піднялася на сцену.

— Браво! — закричав Фагот, — вітаю першу відвідувачку! Бегемоте, крісло! Почнемо із взуття, мадам.

Брюнетка сіла в крісло, і Фагот відразу ж вивалив на килим перед нею цілу купу черевичок.

Брюнетка зняла свій правий черевичок, примірила бузковий, потупала в килим, оглянула підбор.

— А вони не будуть затісними? — задумливо запитала вона. На це Фагот ображено вигукнув:

— Що ви, що ви! — а кіт ображено нявкнув.

— Я беру цю пару, мосьє, — сказала брюнетка з гідністю, взуваючи і другий черевичок. […]

Розділ 13. З’ява героя

Отож, невідомий пригрозив Іванові пальцем і прошепотів: «Тсс!»

Іван спустив ноги з постелі й придивився. З балкону обережно зазирав до кімнати голений, темноволосий, з гострим носом, стривоженими очима й пасмом волосся, що спадало йому на лоба, чоловік приблизно літ тридцяти восьми.

Той, що прийшов, підморгнув Іванові, сховав до кишені в’язку ключів, пошепки запитав: «Можна присісти?» — й, отримавши ствердний кивок, розташувався у кріслі.

— Як же ви сюди потрапили? — скоряючись сухому пальцеві, що суворо накивував, пошепки запитав Іван, — адже балконні ґрати замкнені?

— Ґрати то замкнені, — потвердив гість, — але Парасковія Федорівна — дуже мила, та, на жаль, неуважна людина. Я викрав у неї місяць тому в’язку ключів і, в такий спосіб, отримав можливість виходити на загальний балкон, а він тягнеться довкола всього поверху, і, в такий спосіб, навідати інколи сусіда. То через що ви потрапили сюди?

— Через Понтія Пілата, — похмуро зиркнувши на підлогу, відповів Іван.

— Як?! — забувши обережність, скрикнув гість і сам собі затулив рота рукою, — разючий збіг! Благаю, благаю, розкажіть!

Чомусь відчуваючи довіру до невідомого, Іван, спочатку затинаючись і ніяковіючи, а потому осмілівши, почав оповідати вчорашню історію на Патріарших ставах. Так, вдячного слухача отримав Іван Миколайович в особі таємничого викрадача ключів! Гість не робив з Івана божевільного, страшенно зацікавився тим, про що розповідалося, і в міру розвитку цього оповідання, врешті, прийшов у захват.

Іван нічого не пропускав, йому самому було так легше розповідати, й поступово добрався до того моменту, як Понтій Пілат у білій мантії з кривавим підбоєм вийшов на балкон.

Тоді гість молитовно склав руки й прошепотів:

— О, як я вгадав! О, як я все вгадав!

— І от, — розповівши про подію в Грибоєдові, засумувавши й затуманівши, Іван закінчив: — я опинився тут.

Гість співчутливо поклав руку на плече бідного поета й мовив так:

— Нещасний поет! Але ви самі, голубе, в усьому винні. Не можна було вести себе з ним настільки невимушено й навіть нахабнувато. От ви й поплатилися, і треба ще сказати «спасибі», що все це обійшлося для вас порівняно дешево.

— Та хто ж він, врешті, такий? — збуджено вимахуючи кулаками, запитав Іван.

Гість поглянув на Івана і відповів запитанням:

— А ви не впадаєте у неспокій? Ми всі тут люди ненадійні… Викликів лікаря, уколів та зайвої метушні не буде?

— Ні, ні! — вигукнув Іван, — скажіть, хто він такий?

— Ну гаразд, — відповів гість і вагомо й виразно сказав: — Вчора на Патріарших ставах ви зустрілися із сатаною.

Іван не впав у неспокій, як і обіцяв, але був усе ж таки якнайсильнішим чином ошелешений.

— Не може цього бути! Його не існує.

— Змилуйтеся! Вже кому-кому, але не вам це говорити. Ви були, вочевидь, одним з перших, хто від нього постраждав. Сидите, як самі розумієте, в психіатричній лікарні, а все розводитеся про те, що його немає. Далебі, це дивно!

Спантеличений Іван замовк. Гірка зморшка позначилася коло вуст гостя.

— Дивімося правді у вічі, — й гість повернув своє обличчя в бік нічного світила, що бігло крізь хмару. — І ви і я — божевільні, чого там відпиратися! Бачите, він вас вразив — і ви схибнулися, бо ж у вас, вочевидь, сприятливий для цього ґрунт. Але те, що ви оповідаєте, безсумнівно було насправді. Та це так незвично, що навіть Стравінський, геніальний психіатр, вами, звичайно, не повірив. Він дивився вас? (Іван кивнув). Ваш співрозмовник був і в Пілата, і на сніданку в Канта, а тепер він відвідав Москву.

— Та він тут чорт зна чого накоїть! Як-небудь його треба впіймати? — не зовсім впевнено, але все ж підняв голову в новому Іванові попередній, ще не остаточно добитий Іван.

— Ви вже спробували, й доста з вас, — іронічно озвався гість, — іншим теж пробувати не раджу. А що накоїть, це вже будьте певні. Ах, ах! Але до чого ж мені прикро, що зустрілися з ним ви, а не я!

— А навіщо він вам знадобився?

Гість довго журився й смикався, але врешті заговорив:

— Бачите, яка дивовижна історія, я сиджу тут через те, що й ви, саме через Понтія Пілата, — тут гість лякливо озирнувся й сказав: — Річ у тім, що рік тому я написав про Пілата роман.

— Ви — письменник? — зацікавлено спитав поет.

Гість потемнів на виду й пригрозив Іванові кулаком, потім сказав:

— Я — майстер, — він зробився суворим і вийняв з кишені халата геть засмальцьовану чорну шапчину з вишитою на ній жовтим шовком літерою «М». Він одягнув цю шапчину й показався Іванові і в профіль і у фас, аби довести, що він — майстер. — Вона власноруч зшила її мені, — таємничо додав він.

— А як ваше прізвище?

— У мене немає більше прізвища, — з похмурим презирством відповів дивний гість, — я відмовився від нього, як і взагалі від усього в житті. Забудьмо про нього.

— То ви хоча б про роман розкажіть, — делікатно попросив Іван.

— Будь ласка. Історія моя, дійсно, не зовсім звичайна, — почав гість.

...Історик за фахом, він ще два роки тому працював в одному з московських музеїв, а крім того, займався перекладами.

— З якої мови? — з цікавістю поспитав Іван.

— Я знаю п’ять мов, окрім рідної, — відповів гість, — англійську, французьку, німецьку, латину й грецьку. Ну, трохи ще читаю італійською.

— Ти ба! — заздрісно шепнув Іван.

Жив історик самотою, не маючи ніде рідних і майже не маючи знайомих у Москві. І, уявіть, одного разу виграв сто тисяч рублів.

— Уявіть мій подив, — шепотів гість у чорній шапчині, — коли я встромив руку в кошик з брудною білизною і дивлюся: на ній той самий номер, що й у газеті! Облігацію, — пояснив він, — мені в музеї дали.

Вигравши сто тисяч, загадковий гість Івана вчинив так: накупив книг, покинув свою кімнату на М’ясницькій...

— Уу, клята діра! — прогарчав гість.

...і винаймив у забудовника в провулку поблизу Арбату...

— Ви знаєте, що таке — забудовники? — спитав гість у Івана й зараз же пояснив: — Це нечисленна група шахраїв, котра певним чином уціліла в Москві...

Винаймив у забудовника дві кімнати у підвалі маленького будиночка в садку. Службу в музеї покинув і почав створювати роман про Понтія Пілата.

— Ах, це був золотий вік, — виблискуючи очима, шепотів оповідач, — цілковито окреме помешкання, й ще передпокій, і в ньому раковина з водою, — чомусь із особливою гордістю підкреслив він, — маленькі віконця над самим пішоходом, що проводив од хвіртки. Навпроти, за чотири кроки, під парканом, бузок, липа і клен. Ах, ах, ах! Взимку я дуже рідко бачив у віконці чиї-небудь чорні ноги й чув порипування снігу під ними. І в печі у мене завжди палахкотів вогонь! Але раптово настала весна, й крізь мутні шиби побачив я спершу голі, а потім зодягнені в зелень кущі бузку. І от тоді, минулої весни, трапилося дещо більш захоплююче, аніж отримання ста тисяч рублів. А це, погодьтеся, величезна сума грошей!

— Це правда, — визнав Іван, що уважно слухав.

— Я відкрив віконця й сидів у другій, зовсім малесенькій кімнаті, — гість почав відмірювати руками, — так... ось диван, а навпроти другий диван, а поміж ними столик, і на ньому прекрасна нічна лампа, а до віконця ближче книги, тут маленький письмовий столик, а в першій кімнаті — величезна кімната, чотирнадцять метрів, — книги, книги й пічка. Ах, яка в мене була обстановка! Незвичайно пахне бузок! І голова моя ставала легкою від втоми, й Пілат добігав кінця.

— Біла мантія, червоний підбій! Розумію! — вигукував Іван.

— Саме так! Пілат добігав кінця, до кінця, і я вже знав, що останніми словами роману будуть: «... П’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат». Ну, натурально, я виходив гуляти. Сто тисяч — величезна сума, і у мене був чудовий сірий костюм. Або вирушав обідати до якогось дешевого ресторану. На Арбаті був дивовижний ресторан, не знаю, чи існує він тепер.

Тут очі гостя широко розплющились, і він продовжував шепотіти, дивлячись на місяць:

— Вона несла в руках відразливі, тривожні жовті квіти. Чорт їх зна, як їх зовуть, але вони перші чомусь з’являються в Москві. І ці квіти дуже ясно вирізнялися на чорному її весняному пальті. Вона несла жовті квіти! Негарний колір. Вона повернула з Тверської у провулок і тут обернулася. Ну, Тверську ви знаєте? По Тверській ішли тисячі людей, але я вас запевняю, що побачила вона мене одного й подивилася не те щоб тривожно, а якось навіть хворобливо. І мене вразила не стільки її краса, скільки незвичайна, ніким не бачена самотність в очах!

Скоряючись цьому жовтому знакові, я теж звернув у провулок і пішов їй услід. Ми йшли по кривому, нудному провулку безмовно, я з одного боку, вона з іншого. І не було, уявіть, у провулку ані душі. Я мучився, бо мені здалося, що з нею треба говорити, й тривожився, що я не вимовлю жодного слова, а вона піде, і я ніколи більше її не побачу...

І, уявіть, несподівано заговорила вона:

— Чи подобаються вам мої квіти?

Я добре пам’ятаю, як пролунав її голос, низький досить-таки, але зі зривами, і, як це не безглуздо, здалося, що луна вдарила в провулку і відбилася від жовтої брудної стіни. Я швидко перейшов на її бік і, підходячи до неї, відповів:

— Ні.

Вона подивилася на мене здивовано, а я раптом, і зовсім несподівано, збагнув, що я все життя любив саме цю жінку! От так штука, га? Ви, звісно, скажете, божевільний?

— Нічого я не кажу, — вигукнув Іван і додав: — Благаю, далі!

І гість продовжував:

— Еге ж, вона поглянула на мене здивовано, а потім, подивившись, запитала так:

— Ви взагалі не любите квітів?

У голосі її була, як мені здалося, ворожість. Я йшов з нею поряд, намагаючись іти в ногу, і, на мій подив, зовсім не почував себе ніяково.

— Ні, я люблю квіти, тільки не такі, — сказав я.

— А які?

— Я троянди люблю.

Тут я пошкодував про те, що це сказав, бо вона винувато посміхнулася й кинула свої квіти в рівчак. Трохи розгубившись, я все ж таки підняв їх і подав їй, та вона, усміхнувшись, відштовхнула квіти, і я поніс їх в руках.

Так йшли мовчки якийсь час, поки вона не вийняла у мене з рук квіти, не вкинула їх на бруківку, тоді взялася своєю рукою в чорній рукавичці під мою, і ми пішли поряд.

— Далі, — мовив Іван, — і не опускайте, будь ласка, нічого.

— Далі? — перепитав гість, — що ж, далі ви могли б і самі вгадати. — Він раптом витер несподівану сльозу правим рукавом і продовжував: — Кохання вискочило перед нами, як з-під землі вискакує убивця у провулку, і вразило нас відразу обох! Так вражає блискавка, так вражає фінський ніж!

Вона ж, втім, стверджувала згодом, що це не так, що любили ми, звісно, одне одного дуже давно, не знаючи одне одного, ніколи не бачивши, і що вона жила з іншою людиною, і я там тоді... з цією, як її...

— З ким? — запитав Бездомний.

— З цією... ну... цією, ну... — відповів гість і заклацав пальцями.

— Ви були одружені?

— Авжеж, от я й клацаю... На цій... Варєньці, Манєчці.... ні, Варєньці... ще сукня смугаста... музей…втім, я не пам’ятаю.

Так ось, вона говорила, що з жовтими квітами в руках вона вийшла того дня, аби я нарешті її знайшов, і що коли б цього не сталося, вона отруїлася б, тому що життя її пусте.

Так, кохання вразило нас миттєво. Я це знав уже того таки дня, за годину, коли ми опинилися, не помічаючи міста, коло Кремлівської стіни на набережній.

Ми розмовляли так, ніби розлучилися вчора, ніби знали одне одного багато років. На другий день ми змовилися зустрітися там само, на Москві-ріці, й зустрілися. Травневе сонце світило нам, і скоро, скоро стала ця жінка моєю таємною дружиною.

Вона приходила до мене щодня, а чекати її я починав від ранку. Очікування це полягала в тому, що я переставляв на столі предмети. За десять хвилин я сідав до віконця, і починав прислухатися, чи не гримне старенька хвіртка.

Вона проходила у хвіртку один раз, а биттів серця перед тим я переживав не менш десяти. Я не брешу. А потім, коли надходив її час, і стрілка показувала полудень, воно навіть не переставало битися доти, доки без стуку, майже зовсім безшумно, не рівнялися з вікном туфлі з чорними замшевими накладками-бантами, стягнутими сталевими застібками.

Іноді вона жартувала і, затримавшись біля другого віконця, стукала носком у шибку. Я тієї ж миті опинявся біля цього вікна, але щезала туфля, чорний шовк, що затуляв світло, щезав, і я йшов їй відчиняти.

Ніхто не знав про наш зв’язок, у цьому я вас запевняю, хоча ніколи й не буває. Не знав її чоловік, не знали знайомі. У старенькому особнячку, де мені належав цей підвал, знали, звичайно, бачили, що до мене приходить якась жінка, та імені її не знали.

— А хто вона така? — запитав Іван, надзвичайно зацікавлений любовною історією.

Гість зробив жест, який означав, що він ніколи і нікому цього не скаже, і провадив свою оповідь далі.

Іван дізнався, що гість його й таємна дружина вже в перші дні свого зв’язку прийшли до висновку, що зіштовхнула їх на розі Тверської та провулку сама доля й що створені вони одне для одного навіки.

Іван дізнався з оповіді гостя, як проводили день закохані. Вона приходила й першим ділом одягала фартух, і у вузькому передпокої, де знаходилася та сама раковина, якою гордився чомусь бідолашний хворий, на дерев’яному столі запалювала гасника, й готувала сніданок, і накривала його в першій кімнаті на овальному столі. Коли йшли травневі грози й повз підсліпуваті вікна шумно котилася у підворіття вода, загрожуючи залити останній притулок, закохані розпалювали піч і пекли в ній картоплю. Від картоплі валувала пара, чорне картопляне лушпиння бруднило пальці. У підвальчику лунав сміх, дерева в саду скидали з себе після дощу зламані гілочки, білі китиці. Коли закінчилися грози й настало задушливе літо, у вазі з’явилися довгоочікувані й обома улюблені троянди.

Той, хто називав себе майстром, працював, а вона, затопивши у волосся тонкі з гостро відточеними нігтями пальці, перечитувала написане, а перечитавши, шила ось цю саму шапчину. Інколи вона сиділа навпочіпки біля долішніх полиць або стояла на стільчику коло горішніх і ганчіркою витирала сотні запилюжених корінців. Вона віщувала славу, вона квапила його й ось тут стала називати майстром. Вона очікувала на ці обіцяні вже останні слова про п’ятого прокуратора Іудеї, співуче й голосно повторювала окремі фрази, які їй подобалися, і говорила, що в цьому романі її життя.

Він був дописаний у серпні місяці, був відданий якійсь невідомій друкарці, й та передрукувала його у п’яти примірниках. І, нарешті, настала пора, коли довелося полишити таємний прихисток і вийти в життя.

— І я вийшов у життя, тримаючи його в руках, і тоді моє життя закінчилося, — прошепотів майстер і понурив голову, і довго гойдалася смутна чорна шапчина з жовтою літерою «М». Він повів далі свою оповідь, але та стала дещо безладною. Можна було зрозуміти тільки одне, що тоді з гостем Івана трапилася якась катастрофа.

— Я вперше потрапив у світ літератури, але тепер, коли все вже закінчилося й загибель моя очевидна, згадую про нього з жахом! — урочисто прошепотів майстер і звів руку. — Так, він надзвичайно вразив мене, ах, як вразив!

— Хто? — ледь чутно шепнув Іван, побоюючись перебивати схвильованого оповідача.

— Та редактор, я ж кажу, редактор. Так, отож він прочитав. Він дивився на мене так, начебто в мене щока була роздута флюсом, якось косував у куток і навіть знічено хихикнув. Він без потреби м’яв манускрипт і кректав. Питання, які він мені задавав, видалися мені божевільними. Не кажучи нічого по суті роману, він запитував мене про те, хто я такий і звідкіля я взявся, чи давно пишу й чому про мене нічого не було чути раніше, і навіть задав, як на мене, цілком ідіотське запитання: хто це мене напоумив написати роман на таку дивну тему?

Врешті, він мені набрид, і я запитав його попросту, чи друкуватиме він роман чи ні.

Тут він заметушився, почав щось мимрити і заявив, що особисто вирішити це питання він не може, що з моїм твором повинні ознайомитися інші члени редакційної колегії, а саме критики Латунський і Аріман та літератор Мстислав Лаврович. Він прохав мене прийти за два тижні.

Я прийшов за два тижні, і мене прийняла якась дівуля зі скошеними до носа від постійної брехні очима.

— Це Лапшеннікова, секретар редакції, — посміхнувшись, сказав Іван, який добре знав той світ, що його так гнівно описував його гість.

— Можливо, — одрізав той, так от від неї я одержав свій роман, уже добряче засмальцьований і зашарпаний. Намагаючись не потрапляти своїми очима в мої, Лапшеннікова повідомила мені, що редакція забезпечена матеріалами на роки вперед і що тому питання про друкування мого роману, як вона висловилась, відпадає.

— Що я пам’ятаю після цього? — бурмотів майстер, потираючи скроню, — ага, облетілі червоні пелюстки на титульному аркуші та ще очі моєї подруги. Так, ці очі я пам’ятаю.

Оповідання Іванового гостя ставало все заплутанішим, дедалі більше наповнювалося якимись недомовками. Він говорив щось про косий дощ і відчай у підвальному притулку, про те, що ходив кудись іще. Пошепки вигукував, що він її, яка штовхала його на боротьбу, анітрохи не звинувачує, о ні, не звинувачує!

— Пам’ятаю, пам’ятаю цей клятий вкладний аркуш до газети, — бурмотів гість, малюючи двома пальцями рук у повітрі газетний аркуш, і Іван здогадався з подальших плутаних фраз, що якийсь інший редактор надрукував великий уривок з роману того, хто називав себе майстром.

За словами його, пройшло не більше двох днів, як в іншій газеті з’явилася стаття критика Арімана, котра називалася «Ворог під крилом редактора», в якій говорилося, що Іванів гість, користаючи з безтурботності й невігластва редактора, зробив спробу протягнути в друк апологію Ісуса Христа.

— А, пам’ятаю, пам’ятаю! — вигукнув Іван. — Але я забув, як ваше прізвище!

— Облишмо, повторюю, моє прізвище, його немає більше, — відповів гість. — Діло не в ньому. Через день в іншій газеті за підписом Мстислава Лавровича виявилася інша стаття, де автор її пропонував ударити і міцно вдарити, по пілатчині й тому богомазові, який надумав протягнути (знову це прокляте слово!) її до друку.

Остовпівши від цього слова «пілатчина», я розгорнув третю газету. Тут було дві статті: одна — Латунського, а друга — підписана літерами «Н. Е.». Запевняю вас, що творіння Арімана й Лавровича могли вважатися жартом у порівнянні з тим, що написав Латунський. Достатньо вам сказати, що називалася стаття Латунського «Войовничий старообрядник».

Іван якось присоромлено покректав, але нічого не сказав.

— Почалися зовсім безрадісні дні. Роман був написаний, більше робити було нічого, і ми обоє жили тим, що сиділи на килимку коло печі й дивилися у вогонь. Утім, тепер ми частіше розлучалися, аніж раніше. Вона стала ходити на прогулянки. А зі мною трапилася оригінальність, як нерідко бувало в моєму житті... В мене несподівано з’явився приятель. Так, так, уявіть собі, я взагалі не схильний сходитися з людьми, наділений чортовою дивакуватістю: сходжуся з людьми важко, недовірливий, підозріливий. Так, але чим, власне кажучи, він мене привабив? Річ у тім, що загалом людина без сюрпризу всередині, у своїй шухляді, нецікава. Такий сюрприз у своїй шухляді Алоїзій (ага, я забув сказати, що мого нового знайомого звали Алоїзій Могарич) — мав. Власне, ніде до цього я не зустрічав і впевнений, що ніде не стріну людини такого розуму, яким був наділений Алоїзій. Якщо я не розумів сенсу якого-небудь допису в газеті, Алоїзій пояснював мені його буквально за одну хвилину, причому видно було, що пояснення це йому не вартувало анічогісінько. Те ж саме з життєвими явищами й питаннями. Але цього було мало. Скорив мене Алоїзій своєю пристрастю до літератури. Він не заспокоївся доти, поки не впрохав мене прочитати йому мій роман увесь від дошки до дошки, причому про роман він відгукнувся дуже схвально, але з вражаючою точністю, начебто будучи присутнім при цьому, розповів усі зауваження редактора стосовно цього роману. Він поціляв із ста разів сто разів. Крім того, він достеменно пояснив мені, і я здогадувався, що це непомильно, чому мій роман не міг бути надрукований. Він прямо казав: розділ такий-то йти не може...

Статті не припинялися. Над першими з них я сміявся. Але чим більше їх з’являлося, тим більше змінювалося моє ставлення до них. Другою стадією була стадія здивування. Щось напрочуд фальшиве й невпевнене відчувалося буквально в кожному рядку цих статей, попри їхній грізний і впевнений тон. Мені все здавалося, — і я не міг від цього позбутись, — що автори цих статей говорять не те, що вони хочуть сказати, і що їхній гнів спричинений саме цим. А згодом, уявіть собі, настала третя стадія — страху. Ні, не страху цих статей, зрозумійте, а страху перед іншими, що зовсім не стосувалися до них чи роману, речами.

Так, приміром, я став боятися темряви. Словом, почалася стадія психічного захворювання. Варто мені було перед сном загасити лампу в маленькій кімнаті, як мені здавалося, що через віконце, хоча воно й було зачинене, вповзає якийсь спрут з дуже довгими і холодними щупальцями і спати мені довелося з вогнем.

Моя кохана дуже змінилася, схудла й зблідла, перестала сміятися й усе прохала вибачити їй за те, що вона пораяла мені, аби я надрукував уривок. Вона благала мене не боятися нічого. Вона казала, щоб я покинув усе, поїхав на південь до Чорного моря, витратив на цю поїздку всі, що залишились від ста тисяч гроші.

Вона дуже наполягала, а я, щоб не сперечатися (щось підказувало мені, що не доведеться їхати до Чорного моря), обіцяв їй це зробити днями. Та вона сказала, що сама візьме мені квиток. Тоді я вийняв усі свої гроші, тобто близько десяти тисяч рублів, і віддав їй.

Це було присмерком, в середині жовтня. І вона пішла. Я ліг на диван і заснув, не запалюючи лампи. Прокинувся я од відчуттям, що спрут поруч. Намацуючи в темряві, я ледве зумів запалити лампу. Кишеньковий годинник показував другу годину ночі. Я ліг захворюючи, а прокинувся хворим. Мені раптом здалося, що осіння пітьма видавить шибки, увіллється до кімнати і я захлинуся в ній, мов у чорнилі. Я став людиною, яка вже не володіє собою. Я боровся з собою, немов безумний. У мене стало сили дістатися до печі й розпалити у ній дрова. Коли вони затріщали й заслінка застукотіла, мені начебто стало трохи легше. Я кинувся до передпокою і там запалив світло, знайшов пляшку білого вина, відкоркував її й став пити вино з горлечка. Я відкрив заслінку, так що жар почав обпалювати мені обличчя й руки, і шепотів:

— Здогадайся, що зі мною трапилася біда. Прийди, прийди, прийди!

Але ніхто не йшов. У печі ревіло полум’я, по вікнах періщив дощ. Тоді трапилося останнє. Я дістав з шухляди столу важкі списки роману й чернеткові зшитки і почав їх палити. Це страшенно важко робити, тому що списаний папір горить неохоче. Ламаючи нігті, я роздирав зшитки, стійма вкладав їх між полінами й коцюбою тіпав аркуші. Попіл часами долав мене, дусив полум’я, але я боровся з ним, і роман, вперто чинячи спротив, усе ж гинув. Знайомі слова миготіли переді мною, пожовть нестримно здіймалася знизу вгору сторінками, але слова все-таки проступали й на ній. Вони пропадали тільки тоді, коли папір чорнів і я коцюбою несамовито добивав їх.

У цей час у вікно хтось став шкребтися тихо. Серце моє стрибнуло, і я, затопивши останній зшиток у вогонь, метнувся відчиняти. Цегляні сходинки вели з підвалу до дверей надвір. Спотикаючись, я підбіг до них і тихо запитав:

— Хто там?

І голос, її голос, відповів мені:

— Це я.

Не тямлячи як, я дав собі раду з ланцюгом і ключем. Як тільки вона ступила досередини, вона припала до мене, вся мокра, з мокрими щоками й розбурханим волоссям, тремтяча. Я міг вимовити лише одне слово:

— Ти... ти? — і голос мені увірвався, й ми побігли вниз. Вона вивільнилася у передпокої від пальта, і ми швидко увійшли до першої кімнати. Тихо зойкнувши, вона голіруч викинула з печі на підлогу останнє, що там залишалося, пачку, котра зайнялася знизу. Дим наповнив кімнату тієї ж миті. Я ногами затоптав вогонь, а вона впала на диван і заплакала невтримно й судомно.

Коли вона втихла, я сказав:

— Я зненавидів цей роман, і я боюся. Я хворий. Мені страшно.

Вона підвелася й заговорила:

— Боже, який ти хворий. За віщо це, за віщо? Але я тебе врятую, я тебе врятую. Що ж це таке?

Я бачив її спухлі від диму й плачу очі, відчував, як холодні руки гладять мені чоло.

— Я тебе вилікую, вилікую, — бурмотіла вона, впиваючись мені в плечі, — ти відновиш його. Чому, чому я не залишила в себе один примірник!

Вона вишкірилася од люті, щось ще говорила нерозбірливо. Потому, стиснувши вуста, вона взялася збирати й розправляти обгорілі аркуші. Це був якийсь розділ із середини роману, не пам’ятаю який. Вона ретельно склала обгорілі аркуші, загорнула їх у папір, перев’язала стрічкою. Всі її дії показували, що вона сповнена рішучості й що вона оволоділа собою.

Вона зажадала дати їй вина і, випивши, заговорила спокійніше.

— Ось як доводиться платити за брехню, — говорила вона, — й більше я не хочу брехати. Я залишилася б у тебе й зараз, але мені не хочеться це робити в такий спосіб. Я не хочу, аби в нього назавжди зосталося в пам’яті, що я втекла від нього вночі. Він не заподіяв мені ніколи ніякого зла. Його викликали раптово, у них на заводі пожежа. Та він невдовзі повернеться. Я все з’ясую з ним завтра вранці, скажу, що я люблю іншого, і назавжди повернуся до тебе. Скажи мені, ти, можливо, не хочеш цього?

— Бідолашна моя, бідолашна, — сказав я їй, — я не допущу, щоб ти це вчинила. Зо мною буде нехороше, і я не хочу, щоб ти гинула разом зі мною.

— Лише ця причина? — запитала вона і наблизила свої очі до моїх.

— Лише ця.

Вона вкрай пожвавішала, припала до мене, звиваючись навколо моєї шиї, і промовила:

— Я гину разом з тобою. Вранці я буду в тебе.

І от, останнє, що я пам’ятаю в моєму житті, це — смужку світла з мого передпокою, і в цій смужці світла розвіяне пасмо, її берет і її сповнені рішучості очі. Ще пам’ятаю чорний силует на порозі надвірних дверей і білий згорток.

— Я провів би тебе, але я вже не в силі йти один назад, я боюся.

— Не бійся. Потерпи кілька годин. Завтра вранці я буду в тебе. — Це й були її останні слова в моєму житті.

Те, про що розповідав хворий на вухо, вочевидь, дуже хвилювало його. Судома раз від разу перебігала його обличчям. В очах йому плавав і метався страх і лють...

— Але ви можете видужати... — несміло мовив Іван.

— Я невиліковний, — спокійно відповів гість. — Ага, так на чому, пак, я зупинився? Мороз, ці летючі трамваї. Я знав, що ця клініка вже відкрилася, й через усе місто пішки подався до неї. Безумство! За містом я, напевне, замерзнув би, але мене врятував випадок. Щось поламалося у вантажівці, я підійшов до водія, це було за чотири кілометри від застави, і, на мій подив, він пожалів мене. Машина йшла сюди. І він повіз мене. І ось четвертий місяць я тут.

— Скажіть мені, а що було далі з Ієшуа й Пілатом, — попросив Іван, — благаю, я хочу знати.

— Ах, ні, ні, — болісно смикнувшись, відповів гість, — я згадати не можу без дрожу мій роман. А ваш знайомий з Патріарших зробив би це краще за мене. Спасибі за розмову. До побачення.

І раніше, ніж Іван отямився, закрилися ґрати з тихим дзвоном, і гість зник.

Розділ 14. Слава півневі!

Глузд фіндиректора за розум завертав. Зовні нісся рівний гомін. Публіка потоками виливалася з будинку Вар’єте на вулицю. До слуху фіндиректора, що надзвичайно загострився, раптом долинула виразна міліцейська трель. Вже сама по собі вона ніколи не провіщає нічого приємного. А коли вона повторилася і до неї на допомогу доєдналася інша, більш владна і тривала, а потім приєдналося і виразно чутне гоготіння, і навіть якесь атукання, фіндиректор одразу зрозумів, що на вулиці зчинилося ще щось скандальне й капосне. І що це, як би не хотілося відмахнутися від нього, перебуває в найтіснішому зв’язку з огидним сеансом, влаштованим чорним магом і його помічниками. Проникливий фіндиректор анітрошки не помилився.

Щойно він поглянув у вікно, яке виходить на Садову, обличчя його перекривилося, і він не прошепотів, а прошипів:

— Я так і знав!

У яскравому світлі потужних вуличних ліхтарів він побачив на тротуарі внизу під собою даму в одній сорочці і панталонах фіолетового кольору. На голові в дами, щоправда, був капелюшок, а в руках парасолька.

Ця дама, яка перебувала в стані цілковитого збентеження, то присідала, то поривалася кудись бігти, а навколо неї юрмився збуджений натовп, видаючи той самий регіт, від якого у фіндиректора мурашки по спині забігали. Біля дами кидався на всі боки якийсь громадянин і здирав із себе літнє пальто, а від хвилювання ніяк не міг впоратися з рукавом, у якому застрягла рука.

Лементи й ревучий регіт донеслися також з іншого місця — саме від лівого під’їзду, і, повернувши туди голову, Григорій Данилович побачив другу даму, у рожевій білизні. Та стрибнула з бруківки на тротуар, прагнучи сховатися в під’їзді, але публіка, що витікала, перекривала їй дорогу, і бідна жертва свого легкодумства й пристрасті до убрань, обманута фірмою поганого Фагота, мріяла тільки про одне — провалитися крізь землю. Міліціонер направлявся до нещасної, свердлячи повітря свистом, а за міліціонером поспішали якісь превеселі молоді люди в кепках. Саме від них було чути отой регіт та атукання.

І тут йому здалося, що з-під дверей кабінету потягло раптом гнилуватою вогкістю. Дрож пройняла фіндиректора. А тут іще вдарив зненацька годинник і став бити північ. І навіть від бою годинника фіндиректора кинуло в дрож. Але зовсім у нього серце упало, коли він почув, що в замку дверей тихенько повертається англійський ключ. Вчепившись у портфель вологими, холодними руками, фіндиректор відчував, що коли ще якийсь час шурхотітиме в замковій шпарі, він не витримає і пронизливо закричить.

Нарешті двері піддалися чиїмось зусиллям, відчинилися, і до кабінету безшумно увійшов Варенуха.

Римському здалося, що світло в настільній лампі гасне і що письмовий стіл нахиляється. Римського наче хвиля крижана накрила, але, на щастя для себе, він переміг себе і не впав. У нього ще вистачило сил на те, щоб шепнути, але не крикнути:

— Допоможіть...

Варенуха, вартуючи двері, підстрибував біля них, подовгу застряючи в повітрі і погойдуючись у ньому. Скрюченими пальцями він махав убік Римського, сичав і чмокав, підморгував дівиці у вікні.

Та заспішила, усунула руду голову в кватирку, простягнула скільки могла руку, нігтями почала дряпати нижній шпінгалет і трясти раму. Рука її почала подовжуватися, як гумова, і вкрилася трупною зеленню. Нарешті зелені пальці мертвої обхопили голівку шпінгалета, повернули її, і рама почала відчинятися. Римський тихо скрикнув, притулився до стіни і портфель виставив уперед, як щит. Він розумів, що прийшла його загибель.

І в цей час радісний несподіваний крик півня долинув із саду, з того низького будинку за тиром, де тримали птахів, що брали участь у програмах. Горлатий дресирований півень сурмив, сповіщаючи, що до Москви зі сходу котиться світанок.

Дика лють спотворила обличчя дівиці, вона випустила хрипку лайку, а Варенуха біля дверей верескнув і впав з повітря на підлогу.

Сивий, мов сніг, без жодної чорної волосини старий, який недавно ще був Римським, підбіг до дверей, відстебнув ґудзичок, відчинив двері і кинувся бігти темним коридором.

Тієї ж миті деренчлива машина, як вихор, летіла по кільцю Садової.

З-під скляного купола вокзалу зник кур’єрський і начисто пропав у темряві. З ним разом пропав і Римський.

Розділ 15. Сон Никанора Івановича

Неважко здогадатися, що товстун з багряною фізіономією, якого помістили в клініці в кімнаті № 119, був Никанор Іванович Босой.

Потрапив він, однак, до професора Стравінського не відразу, а побувавши попередньо в іншому місці.

Від іншого місця в Никанора Івановича залишилось у спогадає мало що. Пригадувався лише письмовий стіл, шафа і диван.

Там з Никанором Івановичем, у якого в очах якось мутилось від приливів крові і душевного збудження, вступили в бесіду, та бесіда вийшла якась дивна, плутана, а сказавши по правді, зовсім не вийшло […].

Стало цілком зрозуміло, що Никанор Іванович ні до жодних бесід не придатний. Його вивели, помістили в окремій кімнаті, де він дещо втихомирився і лише молився і схлипував.

Увечері Никанора Івановича одвезли в клініку Стравінського. Тоді йому приснився сон, в основі якого, поза сумнівом, були його нинішні переживання. Почалося з того, що Никанорові Івановичу привиділося, ніби якісь люди з золотими трубами в руках підводять його, і дуже урочисто, до великих лакованих дверей. Поблизу цих дверей супутники заграли нібито туш Никанорові Івановичу, а тоді голосний бас з неба весело мовив:

¾ Ласкаво просимо, Никаноре Івановичу! Здавайте валюту.

Вкрай здивований, Никанор Іванович побачив над собою чорний гучномовець.

Тоді він чомусь опинився в театральній залі, де під золоченою стелею сяяли кришталеві люстри. Здивувало Никанора Івановича те, що вся публіка було однієї статі ¾ чоловічої і вся чомусь з бородами. З куліс тут вийшов артист в смокінгу, гладко виголений і причесаний на пробор, молодий і с дуже приємними рисами обличчя. Публіка в залі пожвавішала, і вся повернулась до сцени. Артист підійшов до сцени і потер руки.

¾ Отож, наступний номер нашої програми ¾ Никанор Іванович Босой, голова будинкового комітету і завідувач дієтичної їдальні. Просимо Никанора Івановича!

В очі йому знизу й спереду вдарило світло кольорових ламп, від чого відразу поринув у темінь зал з публікою.

¾ Ну ж, Никаноре Івановичу, покажіть приклад, ¾ сердечно мовив молодий артист, ¾ і здавайте валюту […].

Розділ 16. Страта

Сонце вже схилялося над Лисою Горою, і була ця гора оточена подвійним оточенням.

Та кавалерійська ала, що перетнула шлях прокураторові близько полудня, риссю вийшла до Хевронських воріт міста. Шлях для неї вже був приготований. Піхотинці каппадокійської когорти відтиснули на узбіччя стовписька людей, мулів та верблюдів, і ала, рисячи й здіймаючи до неба білі стовпи пилу, вийшла на перехрестя, де сходилися дві дороги: південна, що вела до Віфлеєму, й північно-західна — до Яффи. Ала помчала північно-західною дорогою. Ті ж каппадокійці були розсипані обабіч дороги, й загодя вони зігнали з неї убік всі каравани, що поспішали на свято в Єршалаїм. Юрми богомольців стояли за каппадокійцями, полишивши свої тимчасові смугасті шатра, розкинуті просто на траві. Пройшовши близько кілометра, ала обігнала другу когорту Блискавичного легіону й першою підійшла, подолавши ще один кілометр, до підніжжя Лисої Гори. Тут вона спішилася. Командир розсипав алу на чоти, і вони оточили все підніжжя невисокого пагорба, зоставивши вільним лише один підйом на нього з яфської дороги.

Перегодя за алою до пагорба підійшла друга когорта, піднялася на один ярус вище й вінцем оперезала гору. Врешті підійшла кентурія під командою Марка Щуробоя. Вона йшла, розтягнена двома ланцюгами по узбіччях дороги, а між цими ланцюгами, під конвоєм таємної варти, їхали на візку троє засуджених з білими дошками на шиї, на кожній з яких було написано «Розбійник і бунтівник», двома мовами — арамейською та грецькою. За візком засуджених рухались інші, вантажені свіжообтесаними стовпами з поперечинами, мотузками, заступами, відрами й сокирами. На цих візках їхали шестеро катів. За ними верхи їхали кентуріон Марк, начальник храмової сторожі Єршалаїму, і той самий чоловік у каптурі, з яким Пілат мав короткочасну нараду в затемненій кімнаті палацу. Замикав процесію ланцюг солдатів, а за ним уже йшло близько двох тисяч роззяв, які не злякалися пекельної спеки й бажали бути присутніми при цікавому видовищі.

Ала пропустила усіх в другий ярус, а друга кентурія нагору пропустила тільки тих, хто мав стосунок до страти, а потому, швидко маневруючи, розсіяла натовп довкола всього пагорба, так що той опинився поміж піхотним оточенням нагорі й кавалерійським в долині. Тепер він міг бачити страту крізь нещільний ланцюг піхотинців...

Те, що було сказано, ніби за ланцюгом легіонерів не було жодної людини, не зовсім вірно. Якраз один чоловік був, але просто не всім його було видно. […]

Муки чоловіка були настільки великими, що іноді він заговорював сам до себе.

— О, я дурень! — бурмотів він, розгойдуючись на камені від душевного болю й нігтями дряпаючи смагляві груди, — дурень, немудра жінка, боягуз! Стерво я, а не людина!

Він вмовкав, схиливши голову, потому, напившись із дерев’яної фляги теплої води, оживав знову й хапався то за ніж, захований під талліфом на грудях, то за шмат пергаменту, що лежав перед ним на камені поряд із паличкою й пляшечкою з тушшю.

На цьому пергаменті вже були накидані записи:

«Збігають хвилини, і я, Левій Матвій, перебуваю на Лисій Горі, а смерті все немає!»

Далі:

«Сонце хилиться, а смерті нема». Тепер Левій Матвій безнадійно записав гострою паличкою так:

«Боже! За що ти гніваєшся на нього? Пошли йому смерть». Записавши це, він безслізно схлипнув і знову нігтями зранив собі груди.

Звернувши свій зір до підніжжя пагорба, Левій прикипів до того місця, де стояв, розсипавшись, кавалерійський полк, і побачив, що там відбулися значні зміни. З височини Левію вдалося добре розгледіти, як солдати метушилися, висмикуючи списи із землі, як накидали на себе плащі, як коноводи бігли до шляху підтюпцем, ведучи на поводу вороних коней. Полк відходив, це було ясно. Левій, захищаючись від куряви, що била в обличчя, відпльовуючись, намагався збагнути, що б це мало значити, що кавалерія збирається відходити? Він перевів погляд вище й розгледів сильветку в багряній військовій хламиді, що підіймалася на місце страти. І тут від передчуття радісного кінця похололо серце колишнього збирача. Той, хто підіймався на гору о п’ятій годині страждань розбійників, був командир когорти, який прискакав з Єршалаїму в супроводі ординарця. Ланцюг солдатів за помахом Щуробоя розімкнувся, й кентуріон віддав честь трибунові. Той, відвівши Щуробоя вбік, щось прошепотів йому. Кентуріон повторно віддав честь і рушив до групи катів, що сиділи на каменях біля підніжжя стовпів. Трибун же попрямував до того, хто сидів на триногому дзиґлику, і той ввічливо піднявся назустріч трибунові. І йому щось неголосно мовив трибун, і вони удвох підійшли до стовпів. До них приєднався й начальник храмової сторожі.

Щуробій, гидливо зиркнувши скоса на брудне ганчір’я, що лежало на землі коло стовпів, ганчір’я, котре було нещодавно одягом злочинців, від якого відмовилися кати, відкликав двох із них і наказав:

— За мною!

З найближчого стовпа лунала хрипка безглузда пісенька. Підвішений на ньому Гестас до кінця третьої години страти збожеволів від мух і сонця, й тепер тихо наспівував щось про виноград, але головою, покритою чалмою, все ж зрідка похитував, і тоді мухи мляво здіймалися з його обличчя й поверталися на нього знову.

Дісмас на другому стовпі страждав більше, аніж двоє інших, бо його не долало забуття, і він хитав головою часто й мірно, то вправо, то вліво, аби вухом вдаряти до плеча.

Найщасливішим з-між них був Ієшуа. На першій же годині він почав непритомніти, а потім впав у забуття, звісивши голову в розмотаній чалмі. Мухи й ґедзі через те цілком обліпили його, так що лице його зникло під чорною ворушкою масою. В пахвині, й на животі, й під пахвами сиділи жирні ґедзі й смоктали жовте оголене тіло.

Скоряючись рухам людини в каптурі, один з катів узяв списа, а другий приніс до стовпа відро й губку. Перший з катів підняв списа й постукав ним спершу по одній, потім по другій руці Ієшуа, витягнених і прив’язаних путами до поперечини стовпа. Тіло з випнутими ребрами здригнулося. Кат провів кінцем списа по животі. Тоді Ієшуа підвів голову, й мухи з гудінням знялися, і відкрилося обличчя повішеного, розпухле від укусів, із набряклими очима, невпізнанне обличчя.

Розліпивши повіки, Га-Ноцрі глянув униз. Очі його, зазвичай ясні, тепер були каламутні.

— Га-Ноцрі! — мовив кат.

Га-Ноцрі ворухнув спухлими губами й озвався хрипким розбійницьким голосом:

— Чого тобі треба? Навіщо підійшов ти до мене?

— Пий! — мовив кат, і просякнута водою губка на кінці списа піднялася до вуст Ієшуа. Радість зблиснула в того в очах, він припав до губки й пожадливо став вбирати вологу. З сусіднього стовпа долинув голос Дісмаса:

— Несправедливість! Я такий самий розбійник, як і він.

Дісмас напружився, але поворухнутися не зміг, руки його в трьох місцях на поперечині тримали кільця пут. Він втягнув живіт, нігтями уп’явся в кінці поперечини, голову тримав оберненою до стовпа Ієшуа, злість палала в очах Дісмаса.

Хмара пилу накрила майданчик, сильно стемніло. Коли пил віднесло, кентуріон гукнув:

— Мовчати на другому стовпі!

Дісмас вмовк. Ієшуа відірвався від губки і, намагаючись, аби голос його звучав лагідно й переконливо, і не досягши цього, хрипко попрохав у ката:

— Дай попити йому.

Ставало дедалі темніше. Хмара залила вже півнеба, рвучись до Єршалаїму, білі киплячі оболоки мчали попереду напоєної чорною вологою і вогнем хмари. Зблиснуло й ударило над самим пагорбом. Кат зняв губку зі списа.

— Слав великодушного ігемона! — урочисто шепнув він і тихенько вколов Ієшуа в серце. Той здригнувся, прошепотів:

— Ігемон...

Кров побігла по його животі, нижня щелепа судомно здригнулася, й голова його обвисла.

За другим громовим ударом кат уже напував Дісмаса й з тими ж словами:

— Слав ігемона! — убив і його.

Збожеволілий Гестас налякано скрикнув, як тільки кат опинився побіля нього, та коли губка торкнулася його вуст, прогарчав щось і вчепився у неї зубами. За кілька секунд обвисло і його тіло, наскільки дозволяли пута.

Чоловік у каптурі йшов услід катові й кентуріону, а за ним начальник храмової сторожі. Зупинившись коло першого стовпа, чоловік у каптурі уважно огледів закривавленого Ієшуа, торкнув білою рукою ступню й мовив супутникам:

— Мертвий.

Те ж повторилося й коло двох інших стовпів. Після цього трибун дав знак кентуріонові й, повернувшись, пішов з верхівки разом з начальником храмової сторожі й чоловіком у каптурі. Запали сутінки, й блискавиці краяли чорне небо. З нього раптом сипонуло вогнем, і крик кентуріона: «Знімай ланцюг!» — потонув у гуркоті. Щасливі солдати кинулися бігти з пагорба, одягаючи шоломи. Пітьма закрила Єршалаїм.

Злива ринула раптово й захопила кентурії на півдорозі з пагорба. Вода обрушилася так страшно, що, коли солдати бігли донизу, їм навздогін вже летіли вируючі потоки. Солдати ковзали й падали на розмоклій глині, поспішаючи на рівну дорогу, по якій — вже ледь видима крізь пелену води — відходила до Єршалаїму вщент вимокла кіннота. За кілька хвилин у димному вариві грози, води й вогню на пагорбі зостався лишень один чоловік. Потрясаючи вкраденим ножем, зриваючись зі слизьких уступів, чіпляючись за що-будь, іноді повзучи на колінах, він квапився до стовпів. Він то пропадав у цілковитій млі, то раптом його осявало трепетне світло.

Дорвавшись до стовпів, уже по щиколотку в воді, він здер із себе важкий, набряклий водою талліф, зостався в одній сорочці й припав до ніг Ієшуа. Він перерізав мотузки на гомілках, піднявся на нижню поперечину, обняв Ієшуа й вивільнив руки від горішніх пут. Голе вогке тіло Ієшуа налягло на Левія й повалило його на землю. Левій зараз же хотів завдати його на плечі, але якась думка зупинила його. Він залишив на землі у воді тіло із закинутою головою й розкинутими руками й побіг на ногах, що роз’їжджалися в глиняній жижі, до інших стовпів. Він перерізав мотузки й на них, і два тіла повалилися на землю.

Минуло кілька хвилин, і на верхівці пагорба залишилися тільки двоє цих тіл та три порожні стовпи. Вода била й перевертала ці тіла. Ані Левія, ані тіла Ієшуа на верхівці пагорба в цей час уже не було.

Розділ 17. Неспокійний день. Невдачливі візитери

Вранці в п’ятницю, тобто наступного дня після триклятого сеансу, весь особовий склад службовців Вар’єте не були при справі на своїх місцях, а всі сиділи на підвіконнях вікон, що виходили на Садову, і дивились на те, що коїться під стіною Вар’єте. Під цією стіною в два ряди тулиласяибагатотисячна черга, хвіст якої був на Курінській площі.

Черга була схвильованою, привертала увагу сторонніх громадян і займалась обговоренням захоплюючих оповідок про вчорашній набачений сеанс чорної магії.

До десятої години ранку черга тих, хто був спраглий квитків так спухла, що про неї дійшли чуттки до міліції, і з дивовижною швидкістю були надіслані як піші, так і кінні наряди, які цю чергу до певної міри впорядкували.

Це було ззовні, а зсередини Вар’єте теж було не все гаразд. З раннього ранку почали дзвонити й дзвонити безперервно телефони в кабінеті Лиходєєва, в кабінеті Римського, в бугалтерії, в касі і в кабінеті Варенухи […].

Розділ 18. Невдачливі візитери

В той самий час з плацкартного м’якого вагона № 9 київського поїзда, що прийшов до Москви, серед інших вийшов пасажир з маленьким фібровим чемоданчиком в руці. Пасажир цей був не хто інший, як дядько покійного Берліоза, Максиміліан Андрійович Поплавський, економіст-плановик, що мешкав у Києві на колишній інститутській вулиці. Причиною поїздки Максиміліана Андрійовича в Москву стала одержана позавчора пізно увечері телеграма такого змісту: «Мене щойно зарізало трамваєм на Патріарших. Похорон п’ятницю, третя пополудю. Приїзди. Берліоз».

Належить відкрити одну таємницю Максиміліана Андрійовича. Хто б сперичався, йому було жаль племінника дружини, що загинув в розквіті літ. Але, звичайно, як чоловік діловий, він розумів, що ніякої потреби в його присутності на похороні немає. І попри те Максиміліан Андрійович дуже поспішав до Москви. У чому ж справа? В одному ¾ в квартирі. Кваритира в Москві ¾ це серйозно. Словом, незважаючи на труднощі, потрібно було зуміти успадкувати квартиру племінника на Садовій […].

Що далі відбувалося дивовичжного в Москві, ми не знаємо і дошукуватися, звичайно, не будемо, до того ж, настає час переходити нам до другої частини цієї правдивої оповіді. За мноє, читачу!

Частина друга

Розділ 19. Маргарита

За мною, читачу! Хто сказав тобі, що немає на світі справжнього, вірного, вічного кохання? Хай відітнуть брехунові його мерзенний язик!

За мною, мій читачу, й тільки за мною, і я покажу тобі таке кохання!

Ні! Майстер помилявся, коли з гіркотою говорив Іванкові в лікарні тоді, коли ніч перевалювалася через північ, що вона забула його. Цього бути не могло. Вона його, звісно ж, не забула.

Передусім відкриємо таємницю, якої майстер не захотів відкрити Іванкові. Кохану його звали Маргаритою Миколаївною. Все, що майстер казав про неї бідолашному поетові, було щирою правдою. Він описав свою кохану вірно. Вона була красива й розумна. До цього треба додати ще одне — з упевненістю можна сказати, що чимало жінок усе, що завгодно, віддали б за те, аби проміняти своє життя на життя Маргарити Миколаївни. Бездітна тридцятилітня Маргарита була дружиною значного фахівця, котрий, до того ж, зробив надзвичайно важливе відкриття державної ваги. Чоловік її був молодий, красивий, добрий, чесний і обожнював свою дружину. Маргарита Миколаївна зі своїм чоловіком удвох займали увесь верх прекрасного особняка в саду в одному з провулків поблизу Арбату. Чарівне місце! Всяк може в цьому переконатися, якщо забажає піти до того саду. Нехай звернеться до мене, я скажу йому адресу, вкажу дорогу — особняк цілий ще й подосі.

Маргарита Миколаївна не мала нужди в грошах. Маргарита Миколаївна могла купити все, що їй сподобається. Серед знайомих її чоловіка траплялися цікаві люди. Маргарита Миколаївна ніколи не торкалась до примуса. Маргарита Миколаївна не знала жахів життя у спільному помешканні.

Словом... вона була щаслива? Ані хвилини! Відтоді, як дев’ятнадцятилітньою вона вийшла заміж і потрапила в особняк, вона не знала щастя. Боги, боги мої! Що ж потрібно було цій жінці?! Що потрібно було цій жінці, в очах якої завжди горів якийсь незбагненний вогник, що потрібно було цій ледь кривій на одне око відьмі, яка прикрасила себе тоді навесні мімозами? Не знаю. Мені невідомо. Очевидячки, вона говорила правду, їй потрібен був він, майстер, а зовсім не готичний особняк, і не окремий сад, і не гроші. Вона любила його, вона казала правду. Навіть у мене, правдивого оповідача, але сторонньої людини, стискається серце від думки про те, що пережила Маргарита, коли прийшла другого дня в будиночок майстра, на щастя, не встигнувши переговорити з чоловіком, який не повернувся у призначений термін, і дізналася, що майстра вже немає.

Вона зробила все, аби розізнати що-небудь про нього, й, звісно ж, не розізнала анічогісінько. Тоді вона повернулася в особняк і зажила на попередньому місці.

Того самого дня, коли відбувалась всіляка нісенітна веремія, спричинена з’явою чорного мага в Москві, в п’ятницю, коли скоїлося чимало дурнуватих і незбагненних речей, Маргарита сиділа під Кремлівською стіною на одній з лавок, розмістившись так, що їй було видно манеж.

Маргарита мружилася до яскравого сонця, згадувала свій сьогоднішній сон, згадувала, як рівно рік, день у день і година в годину, на оцій самій лаві вона сиділа поруч з ним. І точнісінько так, як і тоді, чорна сумочка лежала поряд із нею на лавці. Його не було поруч цього дня, та розмовляла подумки Маргарита Миколаївна все ж із ним: «Якщо ти засланий, то чому ж ти не даєш знати про себе? Адже ж дають люди знати. Ти розлюбив мене? Ні, я чомусь у це не вірю. Виходить, ти був засланий і помер... Тоді, прошу тебе, відпусти мене. дай мені нарешті свободу жити, дихати повітрям». Маргарита Миколаївна сама відповідала за нього: «Ти вільна... Хіба я тримаю тебе?» Потім заперечувала йому: «Ні, що ж це за відповідь! Ні, ти піди геть із моєї пам’яті, тоді я стану вільною».

Люди проходили повз Маргариту Миколаївну. Якийсь чоловік нечутно підсів до неї. Маргарита здивувалася:

— Ви мене знаєте?

Замість відповісти рудий зняв котелок і взяв його на відльот. «Вповні розбійницька пика!» — подумала Маргарита, вдивляючись у свого вуличного співрозмовника.

— А я вас не знаю, — сухо сказала Маргарита.

— Звідкіля ж вам мене знати! А поміж тим я до вас присланий за ділом.

Маргарита зблідла й відсахнулася.

— Ви мене хочете арештувати?

— Нічого подібного, — вигукнув рудий, — що це таке: раз уже заговорив, то вже обов’язково арештувати! Просто є до вас діло.

— Нічого не розумію, яке діло?

Рудий озирнувся і сказав таємничо:

— Мене прислали, аби вас сьогодні увечері запросити в гості.

— Що ви марите, які гості?

— До одного дуже вельможного чужинця, — значуще мовив рудий, прискаливши око.

Маргарита страшенно розсердилася.

— Нова порода з’явилася: вуличний звідник, — підводячись, щоб іти, сказала вона.

— От спасибі за такі доручення! — образившись, вигукнув рудий і пробурчав услід Маргариті: — Дурепа!

— Мерзотник! — озвалася та, обертаючись, і зараз же почула за собою голос рудого:

— Пітьма, що прийшла із Середземного моря, накрила ненависне прокураторові місто. Щезли висячі мости, що сполучали храм зі страшною Антонієвою вежею... Пропав Єршалаїм, велике місто, наче й не існував на світі... Та згиньте ви з вашим обгорілим зшитком і сушеною трояндою! Сидіть тут на лавці одна й благайте його, аби він відпустив вас на свободу, дав дихати повітрям, пішов би з пам’яті!

Збілівши на виду, Маргарита повернулася до лавки. Рудий дивився на неї, примружившись.

— Я нічого не розумію, — тихо заговорила Маргарита Миколаївна, — про аркуші ще можна дізнатися... проникнути, підгледіти... Наталя підкуплена? еге ж? Але як ви могли взнати мої думки? — Вона страдницьки зморщилася й додала: — Скажіть мені, хто ви такий? З якого ви закладу?

— Ну гаразд, зовуть мене Азазеллом, але ж все одно вам це нічого не говорить.

— А ви мені не скажете, звідкіля ви дізналися про аркуші та про мої думки?

— Не скажу, — сухо відповів Азазелло.

— Але ви що-небудь знаєте про нього? — благаюче шепнула Маргарита.

— Ну, скажімо, знаю.

— Благаю: скажіть лиш одне, він живий? Не мучте.

— Ну, живий, живий, — неохоче озвався Азазелло.

— Боже!

Азазелло сказав суворо:

— Попрошу вас хвильку помовчати.

Маргарита покірно замовкла.

— Я запрошую вас до чужинця цілком безпечного. І жодна душа не знатиме про ці відвідини. От за це вже я вам ручуся.

— А навіщо я йому знадобилася? — вкрадливо запитала Маргарита.

— Ви про це дізнаєтесь згодом.

— Що за чужинець такий?! — розгублено вигукнула Маргарита так голосно, що на неї озирнулися ті, хто проходив повз лавку, — і який мені інтерес йти до нього?

Азазелло нахилився до неї й шепнув багатозначно:

— Ну, інтерес якраз дуже великий... Ви скористаєтеся нагодою...

— Що? — вигукнула Маргарита, й очі її округлилися — коли я вас правильно зрозуміла, ви натякаєте на те, що там я можу дізнатися про нього?

Азазелло мовчки хитнув головою.

— Їду! — з притиском вигукнула Маргарита й ухопила Азазелла за руку, — їду, куди завгодно.

— Тоді потрудіться отримати, — мовив Азазелло й вийнявши з кишені кругле золоте пуделко, простягнув його Маргариті зі словами: — та ховайте ж, а то перехожі дивляться. Воно вам знадобиться, Маргарито Миколаївно. Ви добряче постаріли від горя за останні півроку. (Маргарита спалахнула, але нічого не відповіла, а Азазелло продовжував). Сьогодні увечері, рівно пів на десяту, потрудіться, роздягнувшись догола, натерти цією маззю обличчя й усе тіло. Далі робіть що хочете, але не відходьте від телефону. О десятій я вам зателефоную і все, що потрібно, скажу. Вам ні про що не доведеться турбуватися, вас доставлять куди слід. І вам не заподіють нічого лихого. Зрозуміло?

Маргарита помовчала, потім відповіла:

— Зрозуміло. Ця річ із щирого золота, видно по ваготі... Ну що ж, я чудово розумію, що мене підкупляють і тягнуть у якусь темну історію, за яку мені доведеться поплатитися.

— Ти ба! — раптом загорлав Азазелло й, вирячивши очі на огорожу саду, став показувати кудись пальцем.

Маргарита повернулась туди, куди вказував Азазелло, але нічого особливого там не виявила. Тоді вона обернулася до Азазелла, бажаючи отримати пояснення цьому безглуздому «Ти ба!», але давати це пояснення було нікому: таємничий співрозмовник Маргарити Миколаївни зник. Маргарита швидко засунула руку в сумочку, куди перед цим вигуком заховала пуделко, й переконалася, що воно там. Тоді, ні про що не думаючи, Маргарита квапливо побігла з Александрівського саду геть.

Розділи 20—21. Крем Азазелло. Політ

[Намастивши тіло чарівним кремом Азазелло, Маргарита при сяйві повного місяця вилетіла через вікно. Невидима, влетіла вона на Арбат і, знайшовши кабінет критика Латунського, вона вчинила в ньому величезний погром. Маргарита, осідлавши щітку, залишила Арбат. Озирнувшись, Маргарита побачила, що її верхи на кабані наздоганяє Наташа, яка скористалася рештками крему Азазелло.]

Розділ 22. При свічках

Рівне гудіння машини, що летіла високо над землею, заколисувало Маргариту, а місячне сяйво її приємно зігрівало. Заплющивши очі, вона віддала обличчя вітрові й думала з якимось смутком про полишений нею невідомий берег річки, котру, як вона відчувала, вона ніколи більше не побачить. Опісля всіх чарів та чудес сьогоднішнього вечора вона вже здогадувалася, до кого саме в гості її везуть, але це не лякало її. Надія на те, що там їй вдасться добитися повернення свого щастя, зробила її безстрашною […].

Висадивши Маргариту, яка ні про що не питалася, біля одного з надгробків разом з її щіткою, грак завів авто, спрямувавши його прямісінько в рів за кладовищем. Там воно з гуркотом впало й у ньому загинуло. Грак поштиво козирнув, сів на колесо верхи й відлетів.

Зараз же з-за одного із пам’ятників показався чорний плащ. Ікло зблиснуло під місяцем, і Маргарита впізнала Азазелла. Той жестом запросив Маргариту сісти на щітку, сам скочив на довгу рапіру, обоє злетіли й ніким не помічені за кілька секунд висадилися коло дому №302-біс на Садовій вулиці.

Дзвонити не стали. Азазелло нечутно відкрив двері своїм ключем.

Перше, що вразило Маргариту, це та пітьма, в яку вони потрапили. Нічого не було видно, як у підземеллі, й Маргарита мимоволі вхопилася за плащ Азазелла, побоюючись, що спіткнеться. Але тут вдалині й угорі замиготів вогник якоїсь лампадки й почав наближатися. Азазелло на ходу вийняв у Маргарити з-під пахви щітку, й та зникла без будь-якого звуку в темряві. Тут стали підійматися по якихось широких східцях, і Маргариті почало здаватися, що кінця їм не буде. Її вражало, як у передпокої звичайнісінького московського помешкання можуть поміститися ці незвичайні невидимі, але добре відчутні безкінечні сходи. Але тут сходження закінчилося, й Маргарита збагнула, що вона стоїть на майданчику. Вогник наблизився впритул, і Маргарита побачила освітлене обличчя чоловіка, довготелесого й чорного, який тримав у руці ту саму лампадку. Ті, хто мали вже нещастя цими днями трапитися йому на дорозі, навіть при цьому слабенькому світлі язичка в лампадці, звичайно, відразу ж упізнали б його. Це був Коров’єв, він же Фагот.

Маг, регент, чарівник, перекладач, а чи дідько його зна хто насправді — словом, Коров’єв — розкланявся й, широко обвівши лампадою в повітрі, запросив Маргариту йти слідом за ним. Азазелло зник.

— Дозвольте мені представитися вам, — заскрипів Коров’єв, — Коров’єв. Вас дивує, що нема світла? Просто мессір не любить електричного світла, і ми дамо його в останній момент. І тоді, повірте, недостачі в ньому не буде. Навіть, можливо, добре було б, якби його було трохи менше.

Коров’єв сподобався Маргариті, й тріскуча його балаканина подіяла на неї заспокійливо.

— Ні, — відповіла Маргарита, — понад усе мене вражає, де все це розташовується. — Вона провела рукою, підкреслюючи цим безмежність залу.

Коров’єв солодко осміхнувся, через що тіні ворухнулися в складках коло його носа.

— Найпростіше з-поміж усього! — відказав він. — Тим, хто добре знайомий з п’ятим виміром, нічого не вартує розсунути приміщення до бажаних меж. Скажу вам більше, шановна пані, до чорт зна яких меж! Але до діла, до діла, Маргарито Миколаївно. Ви жінка вельми розумна й, звісно, вже здогадались про те, хто наш господар.

Серце Маргарити тенькнуло, й вона хитнула головою. — Ну, от, от, — говорив Коров’єв, — ми вороги всіляких недомовок і таємничостей. Щорічно мессір влаштовує один бал. Він називається весняним балом місячної повні, чи балом ста королів. Народу! — тут Коров’єв ухопився за щоку, ніби в нього заболів зуб, — втім, я сподіваюся, що ви самі в цьому переконаєтесь. Так от: потрібна господиня, — Коров’єв розвів руками, — згодьтеся самі, без господині...

Маргарита слухала Коров’єва, намагаючись не впустити ані слова, під серцем у неї похололо, сподівання на щастя закрутило їй голову.

— Усталилася традиція, — говорив далі Коров’єв, — господиня балу повинна обов’язково носити ім’я Маргарита по-перше, а по-друге, вона має бути місцевою уродженкою. А ми, як бачите, подорожуємо і в даний час перебуваємо в Москві. Сто двадцять одну Маргариту виявили ми в Москві, й, чи повірите, — тут Коров’єв з відчаєм ляснув себе по стегні, — жодна не підходить. І, зрештою, щаслива доля...

Коров’єв промовисто осміхнувся, схиляючи стан, і знову похололо серце Маргарити.

— Коротше! — вигукнув Коров’єв, — зовсім коротко: ви не відмовитеся взяти на себе цей обов’язок?

— Не відмовлюся, — твердо відповіла Маргарита.

— Звичайно! — сказав Коров’єв і, піднісши лампаду, додав: — Прошу за мною.

Вони пішли поміж колонами й врешті вибралися у якийсь інший зал, в якому чомусь сильно пахло лимоном, де вчувалися якісь шемрання і де щось зачепило Маргариту по голові. Вона здригнулася.

— Не лякайтеся, — солодко заспокоїв Коров’єв, беручи Маргариту під руку, — бальні хитрощі Бегемота, й нічого більше. І взагалі я дозволю собі сміливість порадити вам, Маргарито Миколаївно, ніколи й нічого не боятися. Це нерозумно. Бал буде бучний, не стану приховувати від вас цього. Ми побачимо осіб, обсяг влади яких свого часу був надзвичайно великим. Та, далебі, як подумаєш про те, наскільки мікроскопічне малі їх можливості в порівнянні з можливостями того, до чийого почту я маю честь належати, стає смішно і, навіть я б сказав, сумно. Та й до того ж ви самі — королівської крові.

— Чому королівської крові? — злякано шепнула Маргарита, тулячись до Коров’єва.

— Ах, королево, — грайливо торохтів Коров’єв, — питання крові — найскладніші питання у світі! Й коли б розпитати деяких прабабусь і особливо тих із них, що мали репутацію святенниць, предивні таємниці відкрилися б, шановна Маргарито Миколаївно. Я ніскільки не погрішу, коли, кажучи про це, згадаю й про химерно тасовану колоду карт. Є речі, в яких цілковито недійсні ані станові перегородки, ані навіть кордони поміж державами. Натякну: одна з французьких королев, котра жила в шістнадцятому столітті, слід гадати, дуже здивувалася б, якби хто-небудь сказав їй, що її чарівну прапрапраправнучку я через багато років вестиму під руку в Москві через бальні зали. Але ми прийшли!

Тут Коров’єв задув свою лампаду, й вона пропала в нього з рук, і Маргарита побачила смужку світла, що лежала на підлозі перед нею під якимись темними дверима. І в ці двері Коров’єв тихо постукав. Тут Маргарита розхвилювалася настільки, що в неї зацокотіли зуби й по спині забігали мурахи. Двері відкрились. Кімната виявилася зовсім невеликою. Маргарита побачила широку дубову постіль із зім’ятими й зібганими брудними простирадлами й подушкою. Перед постіллю стояв дубовий на різьблених ніжках стіл, на якому стояв підсвічник з гніздами у вигляді кігтистих пташиних лап. У цих семи золотих лапах горіли товсті воскові свічки. Крім того, на столику була велика шахівниця з фігурками винятково майстерної роботи. На маленькому вичовганому килимку стояв низенький ослін. Був ще один стіл з якоюсь золотою чашею і другим підсвічником, гілки якого були зроблені у вигляді змій. В кімнаті пахло сіркою й смолою, тіні від світильників схрещувалися на підлозі. Оголена відьма Гелла сиділа на килимку біля постелі, помішуючи в каструлі щось, від чого валувала сірчана пара.

Серед присутніх Маргарита відразу впізнала тепер уже вбраного у фрак Азазелла, що стояв коло бильця постелі. Причепурений Азазелло вже не скидався на того розбійника, в подобі якого з’являвся Маргариті в Александрівському саді, й вклонився він Маргариті надзвичайно галантно.

Окрім цих, був ще в кімнаті здоровецький чорний котисько, що сидів на високому дзиґлику перед шаховим столиком і тримав у правій лапі шахового коня.

Гелла підвелася й вклонилася Маргариті. Те ж зробив і кіт, зіскочивши з дзиґлика, шаркаючи правою задньою лапою, він упустив коня й поліз за ним під постіль.

Усе це Маргарита, завмираючи від страху, розгледіла в непевних тінях від свічок абияк. Зір її притягувала постіль, на якій сидів той, кого ще зовсім недавно бідолашний Іван на Патріарших переконував у тому, що диявола не існує. Оцей неіснуючий і сидів на постелі.

Двоє очей вперлися Маргариті в обличчя. Праве із золотою іскрою на дні, що свердлило будь-кого до дна душі, й ліве — порожнє та чорне, начеб вузьке вухо голки, як вихід у бездонний колодязь всілякої пітьми й тіней... Обличчя Воланда було скривлене набік, правий кутик вуст відтягнений донизу, на високому полисілому лобі були прорізані глибокі паралельні до гострих брів зморшки. Шкіру на обличчі Воланда здавалось навіки спалила засмага.

Воланд широко розкинувся на постелі, був одягнений в одну лиш нічну довгу сорочку, брудну й залатану на лівому плечі. Одну голу ногу він підібгав під себе, другу простягнув на ослінчик. Коліно цієї темної ноги й натирала якоюсь маззю, що димілася, Гелла.

Ще розгледіла Маргарита на розхристаних безволосих грудях Воланда мистецьки з темного каменю вирізьбленого жука на золотому ланцюжку і з якимись письменами на спинці. Поруч з Воландом на постелі, на важкому постаменті, стояв дивовижний, немовби живий і освітлений з одного боку сонцем глобус.

Кілька секунд тривала мовчанка. «Він вивчає мене», — подумала Маргарита й зусиллям волі спробувала стримати дрож у ногах.

Нарешті Воланд заговорив, усміхнувшись, від чого його іскристе око немов би спахнуло:

— Вітаю вас, королево, й прошу мене вибачити за моє домашнє убрання.

Голос Воланда був такий низький, що на деяких словах переходив у хрип. Воланд взяв з постелі довгу шпагу, нахилившись, поворушив нею під постіллю й сказав:

— Вилазь! Партія відміняється. Прибула гостя.

— Ні в якому разі, — тривожно свиснув по-суфлерськи над вухом Маргарити Коров’єв.

— Ні в якому разі... — почала Маргарита.

— Мессір... — дихнув Коров’єв у вухо.

— Ні в якому разі, мессіре, — оволодівши собою, тихо, але виразно відповіла Маргарита й, посміхнувшись, додала: — Я благаю вас не припиняти партії. Я гадаю, що шахові журнали заплатили б непогані гроші, коли б мали можливість її надрукувати.

Азазелло тихо й схвально крекнув, а Воланд, уважно подивившись на Маргариту, зауважив ніби про себе:

— Так, має рацію Коров’єв! Як химерно тасується колода! Кров!

Він простягнув руку й поманив до себе Маргариту. Та підійшла, не відчуваючи підлоги під босими ногами. Воланд поклав свою важку, ніби камінну, і в той же час гарячу, як вогонь, руку на плече Маргарити, смикнув її до себе й посадовив на постіль поруч із собою.

— Ну, вже коли ви так чарівно люб’язні, — промовив він, — а я ні на що інше й не сподівався, то будемо без церемоній, — він знову нахилився до краю постелі й гукнув: — Довго триватиме цей балаган під постіллю? Вилазь, окаянний гансе!

— Отож, — звернувся до Маргарити Воланд, — рекомендую вам, донно, мій почет. Цей, що клеїть дурня — кіт Бегемот. Із Азазеллом і Коров’євим ви вже зазнайомилися, служницю мою Геллу рекомендую. Метка, тямуща, і немає такої послуги, яку б вона не зуміла надати.

Красуня Гелла посміхалася, звернувши до Маргарити свої зеленкуваті очі, не перестаючи зачерпувати пригорщею мазь і накладати її на коліно.

— Ну, ось і все, — закінчив Воланд і покривився, коли Гелла занадто сильно стиснула йому коліно, — товариство, як ви бачите, невелике, розмаїте й нелукаве. — Він змовк і став обертати перед собою свій глобус, зроблений так майстерно, що сині океани на ньому ворушилися, а шапка на бігуні лежала, як справжня, льодова й сніжна.

— Гелло, час, — мовив Воланд, і Гелла зникла з кімнати. — Нога розболілася, а тут цей бал, — провадив далі Воланд.

— Дозвольте мені, — тихо попросила Маргарита. Воланд пильно подивився на неї й підсунув їй коліно. Гаряча, мов лава, рідина обпалювала руки, але Маргарита, не кривлячись, намагаючись не зробити боляче, втирала її в коліно.

— Оточення стверджує, що це ревматизм, — говорив Воланд, не спускаючи очей з Маргарити, — але я маю велику підозру, що цей біль у коліні залишила мені на згадку одна чарівна відьма, з якою я близько зазнайомився в тисяча п’ятсот сімдесят першому році в Брокенських горах, на Чортовій Катедрі.

— Ах, чи може таке бути! — мовила Маргарита.

— Дурниці! Літ через триста це минеться. Мені нараяли чимало ліків, та я по-старосвітському притримуюсь бабусиних засобів. Дивовижні трави зоставила мені у спадок паскудна старенька, моя бабуся! До речі, скажіть, ви не страждаєте через що-небудь? Можливо, у вас є якийсь смуток, що отруює душу, туга?

— Ні, мессіре, нічого цього немає, — відповіла розумниця Маргарита, — а зараз, коли я у вас, я почуваю себе зовсім добре.

— Кров — велике діло, — невідь до чого сказав Воланд і додав: — Я бачу, що вас цікавить мій глобус.

— О так, я ніколи не бачила такої штучки.

— Хороша штучка. Я, правду кажучи, не люблю останніх новин по радіо. Повідомляють про них завжди якісь панночки, що невиразно вимовляють назви місць. Окрім того, кожна третя з них недорікувата, немов таких умисне підбирають. Мій глобус набагато зручніший, тим більше що події мені треба знати точно. Ось, приміром, бачите цей шмат землі, бік якого миє океан? Дивіться, ось він наливається вогнем. Там почалася війна. Якщо ви наблизите очі, ви побачите й деталі.

Маргарита нахилилася до глобуса й побачила, що квадратик землі поширшав, різнобарвне розмалювався й перетворився ніби в рельєфну мапу. А по тому вона побачила й стьожку ріки, і якесь поселення біля неї. Будиночок, який був розміром з горошину, розрісся і став як сірникова коробка. Раптово й безгучно дах цього будинку злетів угору вкупі з клубом чорного диму, а стіни впали, так що від двоповерхової коробочки нічого не залишилося, крім купки, від якої валував чорний дим. Ще наблизивши своє око, Маргарита розгледіла маленьку жіночу фігурку, що лежала на землі, а побіля неї в калюжі крові маленьку дитину, що розкинула руки.

— От і все, — посміхаючись, мовив Воланд, — вона не встигла нагрішити. Робота Абадонни бездоганна.

— Я б не хотіла бути на тій стороні, проти якої цей Абадонна, — сказала Маргарита, — на чиїй він стороні?

— Що далі розмовляю з вами, — люб’язно озвався Воланд, — то більше переконуюся в тому, що ви дуже розумні. Я заспокою вас. Він винятково безсторонній і однаково співчуває обом воюючим сторонам. Внаслідок цього й результати для обох сторін бувають завжди одинакові. Абадонно, — неголосно покликав Воланд, і тут зі стіни з’явилася постать якогось худого чоловіка в темних окулярах. Ці окуляри чомусь справили на Маргариту таке сильне враження, що вона, тихенько скрикнувши, уткнулася обличчям в ногу Воланда. — Та припиніть, — крикнув Воланд, — до чого нервозні сучасні люди. — Він з розмаху ляснув Маргариту по спині, так що в її тілі загув дзвін. — Адже ж бачите, що він в окулярах. Крім того, ніколи не було випадку, та й не буде, аби Абадонна з’явився перед ким-небудь завчасу. Та й зрештою, я тут. Ви в мене гостею! Я просто хотів вам показати.

Абадонна стояв нерухомо.

— А можна, щоб він зняв окуляри на секунду? — запитала Маргарита, притискаючись до Воланда й здригаючись, але вже від цікавості.

— А ось цього не можна, — серйозно відповів Воланд і махнув рукою Абадонні, й того не стало. — Що ти хочеш сказати, Азазелло?

— Північ наближається, мессір.

— А, добре. — Воланд звернувся до Маргарити: — Отож, прошу вас! Наперед вам вдячний. Не втрачайте самовладання і нічого не бійтеся. Нічого не пийте, окрім води, а то розімлієте і вам буде важко. Пора!

Маргарита підвелася з килимка, й тоді у дверях з’явився Коров’єв.

Розділ 23. Великий бал у сатани

Північ наближалася, довелося поспішати. Маргарита невиразно бачила що-небудь. Запам’яталися свічки й самоцвітний якийсь басейн. Коли Маргарита стала на дно цього басейну, Гелла й Наташа, яка допомагала їй, облили Маргариту якоюсь гарячою, густою червоною рідиною. Маргарита відчула солоний смак на вустах і збагнула, що її миють кров’ю. Кривава мантія змінилась іншою — густою, прозорою, рожевуватою, і в Маргарита запаморочилось у голові від трояндової олії. Потому Маргариту кинули на кришталеву ложу й до блиску стали розтирати якимись великими зеленими листками. Тут увірвався кіт і став допомагати. Він всівся навпочіпки біля ніг Маргарити й став натирати їй ступні з таким виглядом, немов би чистив чоботи на вулиці. Маргарита не пам’ятає, хто зшив їй з пелюсток блідої троянди мешти, і як ці мешти самі собою застебнулися золотими пряжками. Якась сила підняла Маргариту й поставила перед дзеркалом, і у волоссі в неї зблиснув королівський алмазний вінець. Невідь звідки з’явився Коров’єв і повісив на груди Маргариті важке в овальній рамі зображення чорного пуделя на масивному ланцюгу. Ця прикраса надзвичайно обтяжила королеву. Ланцюг зараз же став муляти шию, зображення силувало її зігнутися. Та дещо винагородило Маргариту за ті незручності, які їй заподіяв ланцюг з чорним пуделем. Це — та поштивість, з якою почали ставитися до неї Коров’єв та Бегемот.

— Нічого, нічого, нічого! — бурмотів Коров’єв коло дверей кімнати з басейном, — нічого не вдієш, треба, треба, треба. Дозвольте, королево, вам дати останню пораду. Серед гостей будуть розмаїті, ох, страшенно розмаїті, але нікому, королево Марго, ніякої переваги! Коли хто-небудь і не сподобається... я розумію, що ви, звісно, не покажете цього на своєму обличчі... Ні, ні, не можна подумати про це! Помітить, помітить в ту ж мить. Треба полюбити його, полюбити, королево. Сторицею буде винагороджена за це господиня балу! І ще: не пропустити нікого. Хоч посмішечку, якщо не буде часу кинути слово, хоч малесенький поворот голови. Усе, що завгодно, та тільки не неувага. Від цього вони захиріють...

Тут Маргарита в супроводі Коров’єва й Бегемота ступила в суцільну темряву.

— Я, я, — шепотів кіт, — я подам сигнал!

— Подавай! — відповів у темряві Коров’єв.

— Бал! — пронизливо вереснув кіт, і зараз же Маргарита скрикнула й на кілька хвиль заплющила очі. Бал впав на неї відразу ж у вигляді світла, разом з ним — звуку й запаху. Линучи під руку з Коров’євим, Маргарита побачила себе в тропічному лісі. Червоногруді зеленохвості папуги чіплялися за ліани, перескакували по них і оглушливо кричали: «Я в захваті!» Та ліс швидко закінчився, і його лазнева задуха зараз же змінилася на прохолоду бального залу з колонами із якогось жовтавого іскристого каменю. Цей зал, так само як і ліс, був зовсім порожній, і лише біля колон нерухомо стояли оголені мурини в срібних пов’язках на головах. Обличчя їх стали брудно-бурими від хвилювання, коли до залу влетіла Маргарита зі своїм почтом, у якому звідкись взявся Азазелло. Тут Коров’єв випустив руку Маргарити й шепнув:

— Просто на тюльпани!

Невисока стіна білих тюльпанів виросла перед Маргаритою, а за нею вона побачила незліченні вогні у ковпачках і перед ними білі груди й чорні рамена фрачників. Тоді Маргарита збагнула, звідкіля лунав бальний згук. На неї обвалилося ревіння труб, а злет скрипок, що вирвався з-під нього, обдав її тіло, наче кров’ю. Оркестр чоловік на півтори сотні грав полонез.

Чоловік у фраку, що вивищувався перед оркестром, уздрівши Маргариту, зблід, завсміхався і раптом помахом рук підняв увесь оркестр. Ні на мить не перестаючи грати, оркестр, стоячи, обдавав Маргариту звуками. Чоловік над оркестром відвернувся від нього й вклонився низько, широко розкинувши руки, і Маргарита, посміхаючись, помахала йому рукою.

— Ні, мало, мало, — зашепотів Коров’єв, — він не спатиме всю ніч. Гукніть йому: «Вітаю вас, королю вальсів!»

Маргарита гукнула це й подивувалася тому, що її голос, повний, мов дзвін, перекрив виття оркестру. Чоловік від щастя здригнувся й ліву руку приклав до грудей, правою продовжуючи махати оркестрові білим жезлом.

— Мало, мало, — шепотів Коров’єв, — дивіться вліво, на перші скрипки, й кивніть їм так, аби кожен думав, що ви його впізнали здаля. Тут лише світові знаменитості. Он цьому, за першим пультом — це В’єтан. Так, дуже добре. Тепер далі.

— Хто диригент? — відлітаючи, запитала Маргарита.

— Йоганн Штраус, — закричав кіт, — і нехай мене повісять у тропічному саду на ліані, коли на якому-небудь балі коли-небудь грав такий оркестр. Я запрошував його! І, зауважте, жоден не захворів і жоден не відмовився.

В наступному залі не було колон, замість них стояли стіни червоних, рожевих, молочно-білих троянд з одного боку, а з іншого — стіна японських махрових камелій. Між цими стінами вже били, шиплячи, водограї, й шампанське закипало бульбашками у трьох басейнах, з яких був перший — прозоро-фіолетовий, другий — рубіновий, третій — кришталевий. Побіля них метушилися мурини в яскраво-червоних пов’язках, срібними черпаками наповнюючи з басейнів пласкі чаші.

Нарешті вилетіли на майданчик, де, як зрозуміла Маргарита, її в пітьмі зустрічав Коров’єв з лампадкою. Тепер на цьому майданчику вічі сліпнули від світла, що лилося з кришталевих виноградних грон. Маргариту встановили на місце, й під лівою рукою в неї опинилася низька аметистова колонка.

— Руку можна буде покласти на неї, коли стане дуже важко, — шепотів Коров’єв.

Якийсь чорношкірий підкинув під ноги Маргариті подушку з вишитим на ній золотим пуделем, і на неї вона, скоряючись чиїмось рукам, поставила, зігнувши в коліні, свою праву ногу. Маргарита спробувала розгледітися. Коров’єв і Азазелло стояли побіч неї в парадних позах. Поряд з Азазеллом — ще троє молодиків, що невиразно чимсь нагадували Маргариті Абадонну. В спину віяло холодом, озирнувшись, Маргарита побачила, що з мармурової стіни позад неї струмує шипляче вино й збігає у льодяний басейн. Коло лівої ноги вона відчувала щось тепле й волохате. Це був Бегемот.

— Де ж гості? — запитала Маргарита в Коров’єва.

— Будуть, королево, будуть, зараз будуть. В них нестачі не буде. І, далебі, я б краще рубав дрова замість того, аби приймати їх тут на майданчику.

— Що рубати дрова, — підхопив балакучий кіт, — я волів би служити кондуктором на трамваї, а вже гіршого понад цю роботу немає нічого на світі.

— Все має бути готове заздалегідь, королево, — пояснював Коров’єв, поблискуючи оком крізь зіпсований монокль. — Нема нічого паскуднішого, аніж коли гість, який приїхав першим, тиняється, не знаючи, що йому вдіяти, а його законна мегера пошепки гризе йому голову за те, що вони приїхали найраніше. Такі бали треба викидати на смітник, королево.

— Запевне що на смітник, — потвердив кіт.

— До півночі не більше десяти секунд, — додав Коров’єв, — зараз почнеться.

Ці десять секунд видалися Маргариті надзвичайно довгими. Очевидячки, вони збігли вже, й зовсім нічого не сталося. Аж тут раптом щось гримнуло внизу у величезному коминку, й з нього вискочила шибениця з напіврозсипаними останками, що теліпалися на ній. Ці останки зірвалися з мотузка, вдарилися об підлогу, й з них вискочив чорнокосий красень у фраку та в лакованих мештах. З коминка вибігла напівзітліла невелика домовина, віко її від скочило, й з неї випали другі останки. Красень галантно підбіг до них і подав руку калачиком, другі останки перекинулися в голу вертляву жінку в чорних мештиках і з чорним пір’ям на голові, й тоді обоє, і чоловік і жінка, заквапилися східцями вгору.

— Перші! — вигукнув Коров’єв, — пан Жак з дружиною. Рекомендую вам, королево, один з найцікавіших чоловіків. Переконаний фальшивомонетник, державний зрадник, але вельми незлецький алхімік. Уславився тим, — шепнув на вухо Маргариті Коров’єв, — що отруїв королівську коханку. А таке не з кожним трапляється! Погляньте, який красень!

Зблідла Маргарита, розкривши рота, дивилася вниз і бачила, як зникають в якомусь бічному ході передпокою шибениця й труна.

— Я в захваті, — зарепетував просто в обличчя панові Жаку, який піднявся по східцях, кіт.

У цей час внизу з коминка з’явився безголовий, з відірваною рукою кістяк, вдарився до землі й перетворився на чоловіка у фраку.

Дружина пана Жака вже ставала перед Маргаритою на одне коліно й, бліда від хвилювання, цілувала коліно Маргарити.

— Королево, — бурмотіла дружина пана Жака.

— Королева у захваті, — кричав Коров’єв.

— Королево... — тихо сказав красень, пан Жак.

— Ми в захваті, — завив кіт.

Молодики, супутники Азазелло, посміхаючись неживими, але привітними посмішками, вже відтісняли пана Жака з дружиною вбік, до чаш із шампанським, що їх мурини тримали в руках. По сходах піднімався угору бігцем самотній фрачник.

— Граф Роберт, — шепнув Маргариті Коров’єв, — як і раніше цікавий. Зверніть увагу, як смішно, королево — протилежний випадок: цей був коханцем королеви й отруїв свою дружину.

— Ми раді, графе, — закричав Бегемот.

З коминка поспіль одна за одною випали, тріскаючи й розпадаючись, три домовини, потім — хтось у чорній мантії, якого наступний, що вибіг із чорної пащі, вдарив у спину ножем. Внизу пролунав здушений крик. З коминка вибіг майже повністю розкладений труп. Маргарита замружилась, і чиясь рука піднесла до її носа плящинку з білою сіллю. Сходи стали заповнюватися. Тепер вже на кожній сходинці опинилися, здаля видаючись всуціль однаковими, фрачники й голі жінки з ними, що відрізнялися одна від одної лишень барвою пір’я на головах і мештів.

До Маргарити наближалася, шкутильгаючи, в чудернацькому дерев’яному чоботі на лівій нозі, дама з опущеними по-чернечому очима, худенька, скромна й чомусь із широкою зеленою пов’язкою на шиї.

— Яка зелена? — машинально запитала Маргарита.

— Чарівлива й дуже солідна дама, — шепотів Коров’єв, — рекомендую вам: пані Тофана, була надзвичайно популярною серед молодих чарівних неаполітанок, а також мешканок Палермо, особливо тих, яким обридли їхні чоловіки. Адже ж буває так, королево, щоб набрид чоловік.

— Атож, — глухо відповіла Маргарита, тим часом посміхаючись двом фрачникам, котрі один за одним схилилися перед нею, цілуючи коліно й руку.

— Ну от, — примудрявся шепотіти Коров’єв Маргариті й воднораз кричати комусь: — Герцогу, келих шампанського! Я захоплений! Ага, так ось, пані Тофана входила у становище цих бідолашних жінок і продавала їм якусь воду в плящинках. Жінка виливала цю воду в юшку чоловікові, той її з’їдав, дякував за ласку й почував себе знаменито. Щоправда, через кілька годин йому починало дуже сильно хотітися пити, потім він злягав у постіль, і за день прекрасна неаполітанка, що нагодувала свого чоловіка юшкою, була вільною, як весняний вітер.

— А що це в неї на нозі? — питала Маргарита, невтомно подаючи руку гостям, які обігнали шкутильгаючу пані Тофану, — і навіщо ця зелень на шиї? Блякла шия?

— Яв захваті, князю! — кричав Коров’єв і в той же час нашіптував Маргариті: — Прекрасна шия, але з нею халепа трапилася у в’язниці. На нозі в неї, королево, іспанський чобіток, а стрічка ось чому: коли тюремники дізналися, що близько п’ятисот невдало вибраних чоловіків покинули Неаполь і Палермо назавжди, вони згарячу вдавили пані Тофану у в’язниці.

— Яка я щаслива, чорна королево, що мені випала висока честь, — по-чернечому шепотіла Тофана, силкуючись опуститися на коліно. Іспанський чобіт завадив їй. Коров’єв і Бегемот допомогли Тофані підвестися.

— Я рада, — відповіла їй Маргарита, одночасно подаючи руку іншим.

Тепер по сходах знизу догори піднімався потік. Маргарита перестала бачити те, що коїться у передпокої. Вона механічно підносила й опускала руку й, одноманітно шкірячись, усміхалася до гостей. У повітрі на майданчику вже стояв гамір, з покинутих Маргаритою бальних залів, як море, лунала музика.

— А ось це — нудна жінка, — вже не шепотів, а вголос говорив Коров’єв, знаючи, що в гаморі голосів його вже не почують, — обожнює бали, все мріє пожалітися на свою хусточку.

Маргарита впіймала поглядом серед гостей ту, на яку вказував Коров’єв. Це була молода жінка років двадцяти, незвичайної вроди, але з якимись неспокійними й докучливими очима.

— Яку хусточку? — спитала Маргарита.

— До неї камеристка приставлена, — пояснив Коров’єв, — і тридцять років кладе їй на ніч на столик носову хусточку. Як вона прокинеться, то хусточка вже тут. Вона вже й спалювала її в печі, й топила її у річці, але нічого не допомагає.

— Яку хусточку? — шепотіла Маргарита, підносячи й опускаючи руку.

— Із синьою облямівкою хусточку. Річ у тім, що, коли вона служила в кафе, господар якось закликав її до комори, а через дев’ять місяців вона народила хлопчика, віднесла його до лісу й запхала йому в рот хусточку, а потім закопала хлопчика в землі. На суді вона сказала, що їй нічим годувати дитину.

— А де ж господар цього кафе? — спитала Маргарита.

— Королево, — раптом заскрипів знизу кіт, — дозвольте мені запитати вас: при чім же тут господар? Адже він не душив немовля у лісі!

Маргарита, не перестаючи посміхатися й хитати правою рукою, гострими нігтями лівої вп’ялася у вухо Бегемота й зашепотіла йому:

— Якщо ти, сволото, ще раз дозволиш собі встрянути у розмову...

Бегемот якось не по-бальному звискнув і захрипів:

— Королево... вухо спухне... Навіщо ж псувати бал спухлим вухом?.. Я говорив юридично... з юридичної точки... Мовчу, мовчу... Вважайте, що я не кіт, а риба, тільки облиште вухо.

Маргарита випустила вухо, й надокучливі, понурі очі опинилися перед нею.

— Я щаслива, королево-господине, бути запрошеною на великий бал місячної повні.

— А я, — відповіла їй Маргарита, — рада вас бачити. Дуже рада. Чи любите ви шампанське?

— Що ви робите, королево?! — відчайдушно, але безгучно закричав на вухо Маргариті Коров’єв, — вийде загата!

— Я люблю, — благаюче говорила жінка й раптом механічно стала повторювати: — Фріда, Фріда, Фріда! Мене зовуть Фрідою, о королево.

— То ви впийтеся нині, Фрідо, і ні про що не думайте, — мовила Маргарита.

Фріда простягнула обидві руки до Маргарити, але Коров’єв і Бегемот дуже спритно підхопили її попід руки, і її затерло в натовпі.

Тепер знизу вже стіною йшов люд, немов штурмуючи майданчик, на якому стояла Маргарита. Голі жіночі тіла піднімалися поміж фрачними чоловіками. На Маргариту напливали їхні смагляві, й білі, й барви кавового зерна, й зовсім чорні тіла. У волоссі рудому, чорному, каштановому, світлому, як льон, — у зливі світла вигравали й танцювали, розкидали іскри дорогоцінні камені. І начебто хтось покропив штурмуючу колону чоловіків крапельками світла, — з грудей бризкали світлом діамантові запонки. Тепер Маргарита щомиті відчувала доторк уст до її коліна, щомиті простягала вперед руку для поцілунку, обличчя її стягнуло в нерухому маску привітання.

— Я в захваті, — монотонне співав Коров’єв, — ми в захваті, королева у захваті.

— Я захоплений, — вигукував кіт.

Знизу текла ріка. Кінця тій ріці не було видно. Джерело її, велетенський коминок, продовжував її наповнювати. Так збігла година й пішла друга година. Тут Маргарита стала помічати, що ланцюг її зробився важчим, аніж був. Щось дивне скоїлося й з рукою. Тепер перед тим, як піднести її, Маргариті доводилось кривитися. Цікаві зауваження Коров’єва перестали розважати Маргариту. І розкосі монгольські обличчя, і обличчя білі й чорні зробилися байдужними, іноді зливалися, а повітря між ними чомусь починало тремтіти й струмувати. Гострий біль, як від голки, раптом пронизав праву руку Маргарити, й, стиснувши зуби, вона поклала лікоть на тумбу. Якийсь шелест, мов крил по стінах, долинав тепер позаду із залу, й було зрозуміло, що там танцюють нечувані полчища гостей, і Маргариті здавалося, що навіть масивні мармурові, мозаїчні й кришталеві підлоги в цьому дивовижному залі ритмічно пульсують.

Ані Гай Кесар Калігула, ані Мессаліна вже не зацікавили Маргариту, як не зацікавив жоден з королів, герцогів, кавалерів, самогубців, отруйниць, вішальників і звідниць, тюремників і махлярів, катів, донощиків, зрадників, безумців, нишпорок, ґвалтівників. Усі їхні імена сплуталися в голові, обличчя зліпилися в один велетенський млинець, і лиш одне обличчя болісно сиділо в пам’яті, облямоване справді вогненною бородою, обличчя Малюти Скура-това. Ноги Маргарити підгиналися, кожної хвилини вона боялася заплакати. Найгірших страждань їй завдавало праве коліно, яке цілували. Воно розпухло, шкіра на ньому посиніла, незважаючи на те, що кілька разів рука Наталі з’являлась коло цього коліна з губкою і чимось духмяним обтирала його. Наприкінці третьої години Маргарита глянула вниз цілком безнадійними очима й радісно здригнула: потік гостей рідшав.

— Закони бального з’їзду однакові, королево, — нашіптував Коров’єв, — зараз хвиля почне спадати. Клянуся, що ми терпимо останні хвилини. Он група брокенських гульвіс. Вони завжди приїжджають останніми. Авжеж, це вони. Двійко підпилих упирів... все? Ах ні, ось іще один. Ні, двоє!

Сходами піднімались двоє останніх гостей.

— Та це хтось новенький, — говорив Коров’єв, мружачись крізь шкельце, — ах так, так. Якось одного разу Азазелло навідав його й за коньяком нашептав йому пораду, як позбавитись від одного чоловіка, викриттів якого він страшенно боявся. І от він звелів своєму знайомому, що залежав від нього, оббризкати стіни кабінету отрутою.

— Як його звати? — спитала Маргарита.

— А, далебі, я сам ще не знаю, — відповів Коров’єв, — треба спитати в Азазелла.

— А хто з ним?

— Та той самий ретельний його підлеглий. Я захоплений! — гукнув Коров’єв двом останнім.

Сходи спорожніли. З обережності зачекали ще трохи. Але з коминка більш ніхто не виходив.

За мить, не тямлячи, як це сталося, Маргарита опинилася в тій же кімнаті з басейном і там, відразу заплакавши від болю в руці й нозі, впала просто на підлогу. Але Гелла й Наталя, втішаючи її, знову потягли її під кривавий душ, знову розім’яли її тіло, й Маргарита знову ожила.

— Ще, ще, королево Марго, — шепотів Коров’єв, що з’явився поряд, — треба облетіти зали, аби поважні гості не почували себе кинутими.

І Маргарита знову вилетіла з кімнати з басейном. На естраді за тюльпанами, де грав оркестр короля вальсів, тепер біснувався мавпячий джаз. Велетенська, в кудлатих бакенбардах горила з люлькою в руці, важко пританцьовуючи, диригувала. В один ряд сиділи орангутанги, дули в блискучі труби. На плечах у них верхи примістилися веселі шимпанзе з гармоніями. Двійко гамадрилів у гривах, схожих на лев’ячі, грали на роялях, і цих роялів не було чутно в гуркоті й писку і бухканнях саксофонів, скрипок та барабанів у лапах гібонів, мандрилів і мартишок. На дзеркальній підлозі незліченна кількість пар, неначе зіллявшись, вражаючи спритністю й чистотою рухів, кружляючи в одному напрямку, стіною йшла, загрожуючи все змести на своєму шляху. Живі атласні метелики пірнали над танцюючими полчищами, зі стель сипалися квіти. В капітелях колон, коли згасла електрика, запалювались міріади світляків, а в повітрі пливли болотяні вогні.

В усій оцій веремії запам’яталося одне зовсім п’яне жіноче обличчя з безтямними, але й в нестямі благаючими очима, і пригадалося одне слово — «Фріда»!

— Останній вихід, — прошепотів Маргариті стурбовано Коров’єв, — і ми вільні. Вона в супроводі Коров’єва знову з’явилася в бальному залі, але тепер у ньому не танцювали, і гості незліченною юрбою товпилися поміж колонами, залишивши свобідною середину залу. Маргарита не пам’ятала, хто допоміг їй піднятися на узвишшя, що з’явилося посередині цього вивільненого простору залу. Коли вона зійшла на нього, вона, до подиву свого, почула, як десь б’є північ, яка давним-давно, за її підрахунками, збігла. З останнім ударом невідомо звідки чутного годинника мовчанка впала на юрми гостей. Тоді Маргарита знову побачила Воланда. Він йшов в оточенні Абадонни, Азазелла й ще кількох схожих на Абадонну, чорних і молодих. Маргарита тепер побачила, що навпроти її узвишшя було наготоване друге узвишшя для Воланда. Та він ним не скористався. Вразило Маргариту те, що Воланд вийшов на цей останній вихід на балу якраз в тому самому вигляді, в якому був у спальні. Все та ж брудна залатана сорочка висіла на його плечах, ноги були в стоптаних нічних мештах. Воланд був зі шпагою, але цією оголеною шпагою він користувався як ціпком, спираючись на неї. Накульгуючи, Воланд зупинився побіля свого узвишшя й зараз же Азазелло спинився перед ним з тарелем в руках, і на цьому тарелі Маргарита вздріла відрізану голову чоловіка з вибитими передніми зубами. Й надалі стояла цілковита тиша.

— Михайле Олександровичу, — неголосно звернувся Воланд до голови, й тоді повіки вбитого розплющилися, і на мертвому обличчі Маргарита, здригнувшись, побачила живі, сповнені думкою й стражданням очі. — Все збулося, чи не правда? — провадив далі Воланд, дивлячись у вічі голові, — голова відрізана жінкою, засідання не відбулося, і живу я у вашому помешканні. Це — факт. А факт — найупертіша в світі річ. Але тепер нас цікавить подальше, а не цей доконаний факт. Ви завжди були палким проповідником тієї теорії, що після відрізання голови життя в людині припиняється, вона перетворюється на тлін і йде в небуття. Мені приємно повідомити вам, у присутності моїх гостей, хоч вони й слугують доказом зовсім іншої теорії, про те, що ваша теорія і поважна і дотепна. Утім, адже всі теорії варті одна одної. Є серед них і така, згідно з якою кожному буде дано за його вірою. Нехай же збудеться це! Ви йдете у небуття, а мені радісно буде з чаші, в яку ви перетворюєтесь, випити за буття. — Воланд підняв шпагу. Зараз же покрови голови потемніли й зібгалися, потім відпали шматками, очі зникли, і небавом Маргарита уздріла на тарелі жовтавий, зі смарагдовими очима й перловими зубами, на золотій нозі, череп. Кришка черепа відкинулася на шарнірі.

— Я п’ю за ваше здоров’я, панове, — неголосно мовив Воланд і, піднявши чашу, торкнувся до неї вустами.

Тоді сталася метаморфоза. Зникла залатана сорочка й стоптані мешти. Воланд опинився у якійсь чорній хламиді зі сталевою шпагою при боці. Він швидко наблизився до Маргарити, підніс їй чашу і владно сказав:

— Пий!

У Маргарити запаморочилося в голові, її хитнуло, але чаша опинилася вже коло її вуст, і чиїсь голоси, а чиї — вона не добрала, шепнули в обидва вуха:

— Не бійтеся, королево... Не бійтеся, королево, кров давно пішла в землю. І там, де вона пролилася, вже ростуть виноградні грона.

Маргарита, не розплющуючи очей, зробила ковток, і солодкий струм побіг по її жилах, у вухах задзвеніло, їй здалося, що кричать оглушливі півні, що десь грають марша. Юрми гостей стали втрачати свою подобу. І фрачники й жінки розпались на порохно. Тлін на очах у Маргарити охопив зал, над ним поплив запах склепу. Колони розпалися, згасли вогні, все зібгалося, й не стало ніяких водограїв, тюльпанів і камелій. А просто було, що було — скромна вітальня ювелірші, і з напівпрочинених до неї дверей випадала смужка світла. І до цих напівпрочинених дверей і ввійшла Маргарита.

Розділ 24. Визволення майстра

У спальні Воланда все виявилось, як було до балу. Воланд у сорочці сидів на постелі, й тільки Гелла не розтирала йому ногу, а на столі, там, де раніше грали в шахи, накривала вечерю. Коров’єв і Азазелло, знявши фраки, сиділи коло столу, а поряд з ними, звісно, розташувався кіт, що не захотів розлучатися зі своєю краваткою, дарма, що та перетворилася на справжнісіньку брудну ганчірку. Маргарита, похитуючись, підійшла до столу й сперлася на нього. Тоді Воланд поманив її, як і тоді, до себе й показав, аби вона сіла поруч.

— Ну що, вас дуже вимучили? — запитав Воланд.

— О ні, мессіре, — відповіла Маргарита, але майже нечутно.

— Ноблесс обліж¹, — зауважив кіт і налив Маргариті якоїсь прозорої рідини в лафітну склянку.

— Це горілка? — слабко запитала Маргарита. Кіт підскочив на стільці від образи.

— Змилуйтеся, королево, — прохрипів він, — хіба б я дозволив собі налити дамі горілки? Це чистий спирт!

Маргарита посміхнулася й спробувала відсунути від себе склянку.

— Сміливо пийте, — мовив Воланд, і Маргарита зараз же взяла склянку до рук. — Гелло, сідай, — наказав Воланд і пояснив Маргариті: — Ніч місячної повні — святкова ніч, і я вечеряю в тісному товаристві близьких і слуг. Отож, як ви почуваєте себе? Як пройшов цей втомливий бал?

— Разюче! — заторохтів Коров’єв, — всі зачаровані, залюблені, розчавлені, стільки такту, стільки вміння, чарівливості й шарму!

Воланд мовчки підняв склянку й цокнувся з Маргаритою. Маргарита покірно випила, гадаючи, що тут їй і прийде кінець від спирту. Але нічого поганого не трапилося. Живе тепло потекло по її животі, щось м’яко штовхнуло в потилицю, повернулися сили, немовби вона встала після довгого відсвіжуючого сну, крім того, відчула вовчий голод. А при згадці про те, що вона не їла нічого з учорашнього ранку, він ще більше розпалився. Вона стала жадібно ковтати ікру.

Бегемот відрізав шматок ананаса, посолив його, поперчив, з’їв і після цього так хвацько хильнув другу чарку спирту, що всі зааплодували.

Після другої чарки, випитої Маргаритою, свічки у свічниках розгорілися ясніше, і в коминку додалося полум’я.

— Ось що мені невтямки, — говорила Маргарита, й золоті іскри від кришталю стрибали у неї в очах, — невже зовні не було чути музики і взагалі гуркоту цього балу?

— Звісно, не було чути, королево, — пояснював Коров’єв, — це треба робити так, щоб не було чути. Це якомога акуратніше треба робити.

— Авжеж, авжеж... А то річ у тім, що цей чоловік на сходах... Ось коли ми проходили з Азазеллом ... і другий коло під’їзду... Я гадаю, що він стежив за вашим помешканням...

— Вірно, вірно! — кричав Коров’єв, — вірно, дорога Маргарито Миколаївно! Ви потверджуєте мої підозріння. Так, він стежив за помешканням. Я сам було сплутав його з неуважливим приват-доцентом чи закоханим, що нудьгує на сходах, але ні, ні! Щось смоктало моє серце! Ах! Він стежив за помешканням! І другий коло під’їзду теж! І той, що був у підворітті, те ж самісіньке!

— А ось цікаво, якщо вас прийдуть арештовувати? — спитала Маргарита.

— Неодмінно прийдуть, чарівна королево, неодмінно! — відповів Коров’єв, — чує серце, що прийдуть, не зараз, звичайно, але у свій час обов’язково прийдуть. Та гадаю, що нічого цікавого не буде.

Весела вечеря тривала. Свічки спливали в підсвічниках, по кімнаті хвилями розходилося сухе, духмяне тепло від коминка. Опісля їжі Маргариту охопило почуття блаженства. Вона дивилася, як сизі кільця від сигари Азазелла пливли в коминок і як кіт ловить їх на кінчик шпаги, їй нікуди не хотілося йти, хоча й було, за її підрахунками, вже пізно. Судячи з усього, час наближався до шостої ранку. Скориставшись паузою, Маргарита звернулася до Воланда й несміло сказала:

— Мабуть, мені пора... Пізно.

— Куди ж ви квапитеся? — запитав Воланд увічливо, але сухувато. Решта промовчали, роблячи вигляд, що захопилися сигарними кільцями диму.

— Так, пора, — зовсім розгубившись від цього, повторила Маргарита й обернулася, немовби шукаючи накидку або плаща. Її нагота раптом стала нітити її. Вона підвелася з-за столу. Воланд мовчки зняв з постелі свій вичовганий і засмальцьований халат, а Коров’єв накинув його Маргариті на плечі.

— Спасибі вам, мессіре, — ледь чутно сказала Маргарита й запитально подивилася на Воланда. Той у відповідь посміхнувся їй ввічливо і байдужо. Чорна туга якось відразу підкотилася до серця Маргарити. Вона відчула себе обманеною. Ніякої нагороди за всі її послуги на балу ніхто, вочевидь, їй не збирався пропонувати, як ніхто її й не затримував. А поміж тим їй цілком ясно було, що йти їй звідси більш нікуди. Побіжна думка про те, що доведеться вернутися в особняк, викликала в ній внутрішній вибух відчаю. Попросити, чи що, самій, як спокусливо раяв їй Азазелло в Александрівському саду? «Ні, нізащо», — мовила вона собі.

— Всього найкращого, мессіре, — сказала вона вголос, а сама подумала: «Лише б вибратися звідси, а там вже я дійду до річки і втоплюся».

— Сядьте-но, — раптом владно наказав Воланд. Маргарита перемінилася на виду й сіла. — Можливо, що-небудь хочете сказати на прощання?

— Ні, нічого, мессіре, — гордо відповіла Маргарита, — окрім того, що коли я ще потрібна вам, то я готова охоче виконати все, чого ви забажаєте. Я нітрохи не стомилась і вельми звеселилася на балу. Так що, коли б він тривав і далі, я охоче б надала своє коліно для того, аби до нього прикладалися тисячі вішальників та убивць, — Маргарита дивилася на Воланда, немов крізь пелену, очі її наповнювалися слізьми.

— Вірно! Ви маєте цілковиту рацію! — лунко й страшно прокричав Воланд, — так і треба!

— Так і треба! — як луна повторив почет Воланда.

— Ми вас випробовували, — продовжував Воланд, — ніколи й нічого не просіть! Ніколи й нічого, і особливо в тих, хто сильніший за вас. Самі запропонують і самі все дадуть! Сідайте, горда жінко! — Воланд зірвав важкий халат з Маргарити, й знову вона опинилася сидячи поруч з ним на постелі. — Отож, Марго, — продовжував Воланд, зм’якшуючи свій голос, — чого ви хочете за те, що сьогодні ви були в мене господинею? Чого бажаєте за те, що провели цей бал нагою? За скільки ви ціните ваше коліно? Які збитки від моїх гостей, котрих ви щойно поіменували вішальниками? Говоріть! І тепер уже говоріть не соромлячись: бо запропонував я.

Серце Маргарити застукотіло, вона важко зітхнула, стала обмірковувати щось.

— Ну, що ж, сміливіше! — заохочував Воланд, — будіть свою фантазію, пришпорюйте її! Ну?

Дух перехопило в Маргарити, і вона вже хотіла вимовити заповітні й зарання наготовані в душі слова, як раптом зблідла, розкрила рота й витріщила очі. «Фріда! Фріда! Фріда! — прокричав їй у вуха чийсь настирливий, благаючий голос. — Мене зовуть Фрідою» — і Маргарита, спотикаючись на словах, заговорила:

— То я, виходить, можу попросити про одну річ?

— Зажадати, зажадати, моя донно, — відповів Воланд, розуміюче усміхаючись, — зажадати одну річ.

Ах, як ловко й виразно Воланд підкреслив, повторюючи слова самої Маргарити — «одну річ»!

Маргарита зітхнула ще раз і сказала:

— Я хочу, аби Фріді перестали подавати ту хусточку, якою вона задушила свою дитину.

Кіт звів очі до неба й шумно зітхнув, але нічого не сказав, вочевидь, пам’ятаючи накручене на балу вухо.

— З огляду на те, — заговорив Воланд, усміхнувшись, — що можливість отримання вами хабаря від цієї дурепи Фріди цілком, звісно, виключена — адже це було б несумісним з вашою королівською гідністю, — я вже не знаю, що й робити. Залишається, мабуть, єдине — надбати ганчір’я й позатикати ним усі щілини моєї спальні!

— Ви про що говорите, мессіре? — здивувалася Маргарита, вислухавши ці направду незрозумілі слова.

— Цілком з вами згідний, мессіре, — встряв у розмову кіт, — саме ганчір’я. — І в подратуванні кіт вдарив лапою по столі.

— Я про милосердя говорю, — пояснив свої слова Воланд, не спускаючи з Маргарити вогненного ока. — Іноді цілком несподівано й підступно воно пролазить у найвужчі шпарини. От я й кажу про ганчір’я.

— І я про те ж кажу! — вигукнув кіт і про всяк випадок відхилився від Маргарити, прикривши вимащеними в трояндовому кремі лапами свої гострі вуха.

— Забирайся геть, — сказав йому Воланд.

— Я ще кави не пив, — відмовив кіт, — як же це я піду? Невже, мессіре, у святкову ніч гостей за столом поділяють на два ґатунки? Одні — першої, а інші, як висловлювався цей засмучений скнара-буфетник, другої свіжості?

— Мовчи, — наказав йому Воланд і, звернувшись до Маргарити, запитав: — Ви, судячи з усього, людина виняткової доброти? Високоморальна людина?

— Ні, — з притиском відповіла Маргарита, — я знаю, що з вами можна розмовляти лише відверто, і я відверто вам скажу: я легковажна людина. Я попросила вас про Фріду тільки через те, що мала необережність подати їй тверду надію. Вона жде, мессіре, вона вірить у мою допомогу. І коли вона зостанеться обманеною, я потраплю в жахливе становище. Я не матиму спокою все життя. Нічого не вдієш! Так вже вийшло.

— А, — мовив Воланд, — це зрозуміло.

— То ви зробите це? — тихо запитала Маргарита.

— В жодному разі, — відповів Воланд, — річ у тім, дорога королево, що тут сталася маленька плутанина. Кожне відомство має займатися своїми справами. Не сперечаюсь, наші можливості доволі великі, вони значно більші, аніж вважають деякі, не надто проникливі люди...

— Так, таки значно більші, — не втерпів і вставив кіт, вочевидь будучи гордим з таких можливостей.

— Мовчи, чорти б тебе забрали! — сказав йому Воланд і продовжував, звертаючись до Маргарити: — Але просто, який сенс у тім, аби зробити те, що належить робити іншому, як я висловився, відомству? Отож, я цього не робитиму, а ви зробіть самі.

— А хіба по-моєму виконається?

Азазелло іронічно покосував кривим оком на Маргариту й непомітно покрутив рудою головою і пирхнув.

— Та робіть же, от гризота, — пробурмотів Воланд і, повернувши глобус, став вглядатися у якусь деталь на ньому, вочевидь, займаючись і другою справою під час розмови з Маргаритою.

— Ну, Фріда, — підказав Коров’єв.

— Фріда! — пронизливо крикнула Маргарита. Двері розчахнулися, й розпатлана, гола, але вже без будь-яких ознак хмелю жінка з нестямними очима вбігла до кімнати й простягла руки до Маргарити, а та мовила велично:

— Тебе прощають. Не подаватимуть більше хусточку.

Пролунав крик Фріди, вона впала на підлогу ницьма й розпростерлася хрестом перед Маргаритою. Воланд махнув рукою, і Фріда зникла з очей.

— Спасибі вам, прощавайте, — сказала Маргарита й підвелася.

— Ну що ж, Бегемоте — заговорив Воланд, — не наживатимемось на вчинкові непрактичної людини у святкову ніч, — він обернувся до Маргарити, — отож, це не йде в рахунок, я ж нічого не робив. Що ви хочете для себе?

Запала мовчанка, і урвав її Коров’єв, який зашепотів на вухо Маргариті:

— Алмазна донно, цього разу раджу вам бути більш розважливою! А то фортуна може й вислизнути!

— Я хочу, аби мені зараз же, в цій хвилі, повернули мого коханця, майстра, — сказала Маргарита, й обличчя її спотворила судома.

Тут до кімнати увірвався вітер, так що полум’я свічок у підсвічниках лягло, важка завіса на вікні відсунулася, розчахнулося вікно, і в далекій височині відкрився повний, але не ранковий, а опівнічний місяць. Від підвіконня на підлогу лягла зеленава хустка нічного світла, і в ній з’явився нічний Іванків гість, що називав себе майстром. Він був у своєму лікарняному одязі — в халаті, мештах і чорній шапчині, з котрою не розлучався. Неголене обличчя його смикалося гримасою, він божевільно-лячно косував на вогні свічок, а місячний потік закипав довкола нього.

Маргарита відразу впізнала його, простогнала, сплеснула руками й підбігла до нього. Вона цілувала його в лоб, в уста, притискалася до колючої щоки, й довго стримувані сльози тепер бігли ручаями по її обличчі. Вона вимовляла тільки одне слово, безтямно повторюючи його:

— Ти, ти, ти...

Майстер відсторонив її від себе й глухо сказав:

— Не плач, Марго, не терзай мене. Я важко хворий. — Він вхопився за підвіконня рукою, немов збираючись вискочити на нього й утекти, вищирив зуби, вглядаючись у присутніх, і закричав: — Мені лячно, Марго! В мене знову почалися галюцинації.

Ридання душили Маргариту, вона шепотіла, давлячись словами:

— Ні, ні, ні, не бійся нічого! Я з тобою! Я з тобою!

Коров’єв спритно й непомітно підпихнув до майстра стілець, і той опустився на нього, а Маргарита кинулась на коліна, притулилася до недужого збоку й так втихла. У своєму схвилюванні вона не помітила, що нагота її якось раптово закінчилася, на ній тепер був шовковий чорний плащ. Недужий опустив голову й став дивитися в землю понурими хворими очима.

— Так, — заговорив після мовчанки Воланд, — його добряче обробили. — Він наказав Коров’єву: — Дай-но, рицарю, цьому чоловікові чого-небудь випити.

Маргарита впрошувала майстра тремтячим голосом:

— Випий, випий. Ти боїшся? Вір мені, що тобі допоможуть.

Недужий взяв склянку й випив те, що було в ній, але рука його здригнулась, й спорожніла склянка розбилася коло його ніг.

— На щастя! На щастя! — зашепотів Коров’єв до Маргарити, — дивіться, він вже приходить до тями.

Дійсно, погляд хворого став не такий дикий та неспокійний.

— Але це ти, Марго? — запитав місячний гість.

— Не сумнівайся, це я, — відповіла Маргарита.

— Ще! — наказав Воланд.

Після того, як майстер вихилив другу склянку, його очі стали живими й осмисленими.

— Ну ось, це друге діло, — сказав Воланд, примружуючись, — тепер поговоримо. Хто ви такий?

— Я тепер ніхто, — відповів майстер, і посмішка скривила його рот.

— Звідкіля ви зараз?

— З дому скорботи. Я — душевнохворий, — відповів прибулець. Цих слів Маргарита не витримала й заплакала знову. Потому, витерши очі, вона вигукнула:

— Жахливі слова! Жахливі слова! Він майстер, мессіре, я вас попереджаю про це. Вилікуйте його, він вартий цього.

— Ви знаєте, з ким ви зараз говорите, — запитав у прибульця Воланд, — в кого ви перебуваєте?

— Знаю, — відповів майстер, — моїм сусідом у божевільні був цей хлопчик Іван Бездомний. Він розповів мені про вас.

— Авжеж, авжеж, — озвався Воланд, — я мав утіху зустрітися з цим молодиком на Патріарших ставах. Він заледве мене самого не звів з розуму, доводячи мені, що мене немає! Але ж ви вірите, що це дійсно я?

— Доводиться вірити, — сказав прибулець, — та, звісно, набагато спокійніше було б вважати вас плодом галюцинації. Вибачте мені, — спохопившись додав майстер.

— Ну, що ж, якщо спокійніше, то й вважайте, — ввічливо відповів Воланд.

— Ні, ні, — злякано говорила Маргарита й трясла майстра за плече, — схаменися! Перед тобою дійсно він!

— А скажіть, чому Маргарита називає вас майстром? — запитав Воланд.

Той посміхнувся і сказав:

— Це простима слабкість. Вона надто високої думки про той роман, що його я написав.

— Про що роман?

— Роман про Понтія Пілата.

Тут знову захиталися й застрибали язички свічок, задеренчав посуд на столі, Воланд засміявся громоподібно, але нікого не злякав і сміхом цим не здивував. Бегемот чомусь зааплодував. — Про що, про що? Про кого? — заговорив Воланд, переставши сміятись. — Ось тепер? Це вражаюче! І ви не могли знайти іншої теми? Дайте-но глянути, — Воланд простягнув руку долонею догори.

— Я, на жаль, не можу цього зробити, — відповів майстер, — тому що я спалив його в пічці.

— Даруйте, не повірю, — відповів Воланд, — цього бути не може. Рукописи не горять. — Він обернувся до Бегемота й сказав: — Ану, Бегемоте, дай сюди роман.

Кіт миттю скочив зі стільця, й усі побачили, що він сидів на товстому пакунку рукописів. Горішній екземпляр кіт з поклоном подав Воланду. Маргарита затремтіла й закричала, схвилювавшись знову до сліз:

— Ось він, рукопис! Ось він!

Вона кинулася до Воланда й захоплено додала:

— Всесильний, всесильний!

Воланд взяв до рук поданий йому екземпляр, обернув його, відклав убік і мовчки, без посмішки втупився в майстра. Але той не знати чому впав у тугу й неспокій, звівся зі стільця, заломив руки й, звертаючись до далекого місяця, здригаючись, почав бурмотіти:

— І вночі при місяці мені нема супокою, навіщо потривожили мене? О боги, боги...

Маргарита вчепилася в лікарняний халат, притислася до нього й сама почала бурмотіти в тузі й сльозах:

— Боже, чому ж тобі не допомагають ліки?

— Нічого, нічого, нічого, — шепотів Коров’єв, звиваючись коло майстра, — нічого, нічого... Ще скляночку, і я з вами за компанію.

І скляночка підморгнула, зблиснула в місячному світлі, й допомогла ця скляночка. Майстра посадовили на місце, й обличчя недужого набуло спокійного виразу.

— Ну, тепер все ясно, — сказав Воланд і постукав довгими пальцями по рукопису.

Очі Маргарити спалахнули, і вона благальне звернулася до Воланда:

— Дозвольте мені з ним пошепотітися?

Воланд кивнув головою, і Маргарита, припавши до майстрового вуха, щось нашептала йому. Чутно було, як той відмовив їй:

— Ні, пізно. Нічого більше не хочу в житті. Окрім того, аби бачити тебе. Але тобі знову раджу — залиш мене. Ти пропадеш зі мною.

— Ні, не залишу, — відповіла Маргарита й звернулася до Воланда: — Прошу знову повернути нас до підвалу в провулку на Арбаті, й щоб лампа загорілася, й аби все стало, як було.

Після короткої мовчанки Воланд звернувся до майстра:

— То, виходить, в арбатський підвал? А хто ж писатиме? А мрії, натхнення?

— В мене більше немає жодних мрій і натхнення теж немає, — відповів майстер, — ніщо мене довкола не цікавить, окрім неї, — він знову поклав руку на голову Маргарити, — мене зламали, мені нудно, і я хочу до підвалу.

— А ваш роман, Пілат?

— Він мені ненависний, цей роман, — відповів майстер, — я надто багато зазнав через нього.

Маргарита відокремилася від майстра й заговорила дуже палко:

— Я зробила все, що могла, і я нашептала йому найспокусливіше. А він відмовився від цього.

— Те, що ви йому нашептали, я знаю, — заперечив Воланд, — але це не найспокусливіше. А вам скажу, — посміхнувшись, звернувся він до майстра, — що ваш роман вам принесе ще сюрпризи.

— Це дуже сумно, — відповів майстер.

— Ні, ні, це не сумно, — мовив Воланд, — нічого страшного вже не буде. Ну, Маргарито Миколаївно, все зроблено. Чи маєте ви до мене яку-небудь претензію?

— Що ви, о, що ви, мессіре!

— То візьміть же оце від мене на згадку, — сказав Воланд і вийняв з-під подушки невеличку золоту підкову, всіяну алмазами.

— Ні, ні, ні, з якого побиту!

— Ви хочете зі мною посперечатися? — посміхнувшись, запитав Воланд.

Маргарита молитовне простягла обидві руки до Воланда, але не посміла наблизитися до нього й тихо вигукнула:

— Прощавайте! Прощавайте!

— До побачення, — мовив Воланд.

І Маргарита в чорнім плащі, майстер у лікарняному халаті вийшли в коридор ювеліршиного помешкання, в якому горіла свічка й де на них очікував почет Воланда. Коли пішли з коридору, Гелла несла валізку, в якій був роман і невеличке майно Маргарити Миколаївни, а кіт допомагав Геллі. Біля дверей помешкання Коров’єв розкланявся й зник, а решта пішли проводжати по сходах.

За годину в підвалі маленького будиночка в одному із арбатських провулків, у першій кімнаті, де було все так само, як було до страшної осінньої ночі минулого року, за столом, накритим оксамитовою скатертиною, під лампою з абажуром, біля якої стояла вазочка з конваліями, сиділа Маргарита й тихо плакала від пережитого потрясіння й щастя. Зшиток, понівечений вогнем, лежав перед нею, а поруч вивищувався стос вцілілих зшитків. Будиночок мовчав. У сусідній маленькій кімнаті на дивані, вкритий лікарняним халатом, лежав у глибокому сні майстер. Його рівне дихання було безгучним.

Наплакавшись, Маргарита взялася за вцілілі зшитки й відшукала те місце, що його перечитувала перед зустріччю з Азазеллом під Кремлівською стіною. Маргариті не хотілося спати. Вона гладила рукопис лагідно, як гладять улюблену кицьку, й обертала його в руках, оглядаючи з усіх боків, то зупиняючись на титульному аркуші, то відкриваючи кінець. На неї накотилася раптом жахлива думка, що все це чари, що зараз зшитки щезнуть з очей, що вона опиниться у своїй спальні в особняку й що, прокинувшись, їй доведеться йти топитися. Але це була остання страшна думка, відголосок довгих страждань, які їй довелося пережити. Ніщо не зникло, всесильний Воланд був дійсно всесильним, і скільки завгодно, хоч би й до самого світанку, могла Маргарита шелестіти аркушами зшитків, розглядати їх і цілувати й перечитувати слова...

Розділи 25—26. Як прокуратор намагався врятувати Іуду з Кіріафа. Погрéб

[Страшна злива ринула на Єршалаїм чотирнадцятого дня весняного місяця нісана. Після того як вона пройшла, до прокуратора Понтія Пілата з’явився начальник таємної служби Афраній. Після розпитів про подробиці страти і поведінку «божевільного філософа» прокуратор в завуальованій формі наказує Афранію зарізати Іуду.

Вночі Пілату приснився Ієшуа Га-Ноцрі і пообіцяв йому, що вони «тепер будуть завжди разом». Прокуратор Іудеї плакав і сміявся у сні. Його розбудив під ранок прихід Афранія, який повідомив, що Іуду з Кіріафа кілька годин тому знайшли зарізаним.]

Розділи 27—28. Кінець квартири №50. Останні походеньки Коров’єва і Бегемота

[Тепер в квартирі № 50 чергувала міліція, а Коров’єв і Бегемот відвідали валютний магазин на Смоленському ринку і письменницький ресторан Грибоєдова, що завершилось пожежами та стріляниною.]

Розділ 29. Долю майстра і Маргарити визначено

При заході сонця високо над містом на камінній терасі однієї з найкрасивіших споруд у Москві, споруди, збудованої близько півтори сотні років тому, знаходилися двоє: Воланд і Азазелло. Їх не було видно знизу, з вулиці, позаяк їх закривала від непотрібних поглядів балюстрада з гіпсовими вазами й гіпсовими квітами. Але їм місто було видиме майже до самих околиць.

Воланд сидів на складаному дзиґлику, одягнений у чорну сутану. Його довга й широка шпага була встромлена між двома розтрісканими плитами тераси вертикально, так що вийшов сонячний годинник. Тінь шпаги повільно й неухильно видовжувалась, підповзаючи до чорних мештів на ногах сатани. Поклавши гостре підборіддя на кулак, скулившись на дзиґлику й підібгавши одну ногу під себе, Воланд не відриваючись, дивився на неозоре збіговисько палаців, гігантських будинків і маленьких, приречених на злам халуп. Азазелло, розпрощавшись зі своїм сучасним вбранням, одягнений, як і Воланд, у чорне, нерухомо застиг неподалік від свого повелителя, так само як і він не спускаючи очей з міста. Воланд заговорив:

— Яке цікаве місто, чи не правда?

Азазелло ворухнувся й відмовив поштиво:

— Мессіре, мені більше до вподоби Рим!

— Так, це справа смаку, — відповів Воланд. Через якийсь час знову пролунав його голос:

— А пощо цей дим отам, на бульварі?

— Це горить Грибоєдов, — відповів Азазелло.

— Треба гадати, що це нерозлучна парочка, Коров’єв і Бегемот, побувала там?

— В цьому немає жодного сумніву, мессіре.

Знову запала мовчанка, і обидва, що перебували на терасі, дивилися, як у вікнах, звернених на захід, у горішніх поверхах громадь запалювалося поламане сліпуче сонце. Але тут щось змусило Воланда відвернутися від міста й зосередити свою увагу на круглій вежі, яка була в нього за спиною на даху. Зі стіни її вийшов обдертий, вимащений глиною похмурий чоловік у хітоні, в саморобних сандаліях, чорнобородий.

— Ти ба! — вигукнув Воланд, насмішкувато дивлячись на того, що увійшов, — менш за все можна було чекати тебе тут! Ти з чим прийшов, непроханий, але передбачуваний гостю!

— Я до тебе, духу зла й повелителю тіней, — відповів той, що ввійшов, спідлоба незичливо дивлячись на Воланда.

— Якщо ти до мене, то чому ж ти не привітався зі мною, колишній збирачу податків? — заговорив Воланд суворо.

— Тому що я не хочу, аби ти був живим і здоровим, — відповів викличне той, що увійшов.

— Але тобі доведеться змиритися з цим, — заперечив Воланд, і посмішка скривила йому рота, — не встиг ти з’явитися на даху, як зразу ж бовкнув нісенітницю, і я тобі скажу, в чому вона — у твоїх інтонаціях. Ти вимовив свої слова так, наче ти не визнаєш тіней, а також і зла. Чи не був би ти такий добрий поміркувати над питанням: що б робило твоє добро, якби не існувало зла, і як би виглядала земля, коли б з неї зникли тіні? Адже тіні виходять від предметів і людей. Ось тінь від моєї шпаги. Але бувають тіні від дерев і від живих істот. Чи не хочеш ти обдерти всю земну кулю, знісши з неї геть усі дерева й усе живе через твою фантазію насолоджуватися голим світлом? Ти дурень.

— Я не сперечатимусь із тобою, старий софісте, — відповів Левій Матвій.

— Ти й не можеш зі мною сперечатися, з тієї причини, про яку я вже згадав, — ти дурень, — відповів Воланд і спитав: — Ну, говори коротко, не втомлюючи мене, навіщо заявився?

— Він прислав мене.

— Що ж він велів передати тобі, рабе?

— Я не раб, — все більше оздоблюючись, відповів Левій Матвій, — я його учень.

— Ми розмовляємо з тобою на різних мовах, як завжди, — озвався Воланд, — але речі, про які ми розмовляємо, від цього не змінюються. Отож...

— Він прочитав твір майстра, — заговорив Левій Матвій, — і просить тебе, аби ти взяв із собою майстра і винагородив його спокоєм. Невже це важко тобі зробити, духу зла?

— Мені нічого не важко зробити, — відповів Воланд, — і тобі це добре відомо. — Він помовчав і додав: — А чого ж ви не берете його до себе, у світло?

— Він не заслужив світла, він заслужив спокій, — смутним голосом промовив Левій.

— Передай, що буде зроблено, — відповів Воланд і додав, причому око його спахнуло: — і облиш мене негайно.

— Він просить, аби ту, яка любила й страждала через нього, ви взяли теж, — вперше благаюче звернувся Левій до Воланда.

— Без тебе ми ніяк не здогадалися б про це. Іди.

Левій Матвій після цього зник, а Воланд підкликав до себе Азазелла й наказав йому:

— Лети до них і все влаштуй.

Азазелло залишив терасу, й Воланд зостався один. Але самотність його не була тривалою. Залунав на плитах тераси стукіт кроків і пожвавлені голоси, й перед Воландом постали Коров’єв і Бегемот.

Але тепер примуса при товстуні не було, а навантажений він був іншими предметами. Так, під пахвою в нього був невеличкий ландшафтик у золотій рамі, через руку був перекинутий куховарський, наполовину обгорілий халат, а в другій руці він тримав цілу сьомгу в шкурі й з хвостом. Від Коров’єва й Бегемота несло гаром, пика Бегемота була в сажі, а картуз наполовину обгорів.

— Салют, мессіре, — прокричала невгамовна парочка, й Бегемот замахав сьомгою.

— Дуже гарні, — сказав Воланд.

— Мессіре, уявіть, — закричав збуджено й радісно Бегемот, — мене сплутали з мародером!

— Судячи з принесених тобою предметів, — відповів Воланд, позираючи на ландшафтик, — ти і є мародер.

— Чи вірите, мессіре... — щиросердим голосом почав Бегемот.

— Ні, не вірю, — коротко відповів Воланд.

— Мессіре, клянуся, я робив героїчні спроби врятувати все, що було можливо, й ось усе, що вдалося відстояти.

— В усякому випадку, ми з’явилися, мессіре, — доповідав Коров’єв, — і чекаємо на ваші розпорядження.

Воланд підвівся зі свого дзиґлика, підійшов до балюстради й довго мовчки, один, обернувшись спиною до свого почту, дивився в далечінь. Потім він відійшов від краю, знову опустився на свого дзиґлика й мовив:

— Розпоряджень ніяких не буде — ви виконали все, що могли, й більше ваших послуг я поки що не потребую. Можете відпочивати. Зараз прийде гроза, остання гроза, вона довершить усе, що слід довершити, і ми рушимо в дорогу.

— Дуже добре, мессіре, — відповіли обидва блазні й зникли десь за круглою центральною вежею, розташованою посередині тераси.

Гроза, про яку говорив Воланд, вже скупчувалася на обрії. Чорна хмара здійнялася на заході й до половини відрізала сонце. Потому вона вкрила його цілком. На терасі посвіжіло. Ще за якийсь час стемніло.

Ця пітьма, що прийшла із заходу, накрила велетенське місто. Зникли мости, палаци. Все зникло, начебто цього ніколи й не було на світі. Через усе небо перебігла одна вогняна нитка. Потім місто струсонув удар. Він повторився й почалася гроза. Воланд зник у її млі.

Розділ 31. На Воробйових горах

Грозу віднесло без сліду, й, аркою перекинувшись через усю Москву, стояла в небі різнобарвна веселка, пила воду з Москви-ріки. На височині, на пагорбі, між двома гаями виднілися три сильветки. Воланд, Коров’єв та Бегемот сиділи на чорних конях у сідлах, спозираючи на місто, що розкинулося за рікою, з ламаним сонцем, яке зблискувало в тисячах вікон, звернених на захід, на пірникові вежі Дівочого монастиря.

У повітрі зашуміло, й Азазелло, у якого в чорному хвості його плаща летіли майстер і Маргарита, опустився разом з ними побіля гурту очікуючих.

— Довелося вас потурбувати, Маргарито Миколаївно й майстре, — заговорив Воланд після деякої мовчанки, — але ви не будьте на мене в претензії. Не думаю, аби ви про це пожалкували. Ну, що ж, — звернувся він до одного майстра, — попрощайтеся з містом. Нам пора, — Воланд вказав рукою в чорній рукавиці з розтрубом туди, де незчисленні сонця плавили скло за рікою, де понад цими сонцями стояв туман, дим, пара розпеченого за день міста.

— Назавжди! Це варто осмислити, — прошепотів майстер і лизнув сухі, розтріскані вуста. Він став прислухатися й докладно зауважувати все, що відбувається в його душі. Його хвилювання перейшло, як йому здалося, в почуття глибокої й кревної образи. Але та була нестійкою, пропала й чомусь змінилася погордливою байдужістю, а вона — передчуттям постійного супокою.

Гурт вершників дожидався майстра мовчки. Гурт вершників дивився, як чорна довга фігура на краю урвища жестикулює, то підносить голову, ніби намагаючись перекинути погляд через усе місто, зазирнути за його околиці, то вішає голову, немовби вивчаючи витоптану миршаву траву під ногами.

Урвав мовчанку Бегемот, який занудьгував.

— Дозвольте, метр, — заговорив він, — свиснути перед дорогою на прощання.

— Ти можеш налякати даму, — відповів Воланд, — і, крім того, не забудь, що всі твої сьогоднішні неподобства вже закінчилися.

— Ах ні, ні, мессіре, — озвалася Маргарита, яка сиділа в сідлі, мов амазонка, взявшись у боки й звісивши до землі гострий шлейф, — дозвольте йому, нехай він свисне. Мене охопив смуток перед далекою дорогою. Чи не правда, мессіре, він цілком природній, навіть тоді, коли людина знає, що наприкінці тієї дороги на неї чекає щастя? Нехай насмішить нас, а то я побоююсь, що це закінчиться сльозами, і все буде зіпсовано наостанок!

Воланд кивнув Бегемотові, той притьма пожвавився, зіскочив із сідла на землю, вклав пальці до рота, надув щоки й свиснув. У Маргарити задзвеніло у вухах. Кінь її скинувся дибки, в гаю посипалися сухі гілячки з дерев, злетіла ціла зграя ворон та горобців, стовп пилюги помчало до ріки, й видно було, як у річковому трамваї, що проходив повз пристань, знесло в пасажирів кілька картузів у воду. Майстер здригнувся від свисту, але не обернувся, а став жестикулювати ще неспокійніше, здіймаючи руки до неба, наче погрожуючи місту. Бегемот гордо огледівся.

— Свиснуто, не сперечаюся, — поблажливо зауважив Коров’єв, — дійсно свиснуто, але, якщо говорити безсторонньо, свиснуто вельми середньо!

— Я ж не регент, — з гідністю й надувшись відповів Бегемот і несподівано підморгнув Маргариті.

— А дай-но я спробую по старій пам’яті, — сказав Коров’єв, потер руки, подмухав на пальці.

— Але ти гляди, гляди, — пролунав суворий голос Воланда з коня, — без калічних штук!

— Мессіре, повірте, — озвався Коров’єв і приклав руку до серця, — пожартувати, виключно пожартувати... — Тут він раптом витягнувся вгору, наче був гумовий, з пальців правої руки зробив якусь хитромудру фігуру, закрутився, як гвинт, і потому, раптово розкрутившись, свиснув.

Цього свисту Маргарита не почула, але вона його побачила тоді, як її разом з гарячим конем кинуло сажнів на десять убік. Поряд з нею з коренем видерло дубове дерево, й земля вкрилася тріщинами до самої ріки. Величезний пласт берега, разом з пристанню й рестораном, висадило в ріку. Вода у ній закипіла, зметнулася, й на протилежний берег, зелений і низинний, вихлюпнуло цілий річковий трамвай із анітрохи неушкодженими пасажирами. До ніг коня Маргарити, що хропів, швиргонуло вбиту свистом Фагота галку. Майстра злякав цей свист. Він вхопився за голову й побіг назад до гурту очікуючих на нього супутників.

— Ну що ж, — звернувся до нього Воланд з висоти свого коня, — всі рахунки сплачені? Прощання відбулося?

— Так, відбулося, — відповів майстер і, заспокоївшись, подивився в обличчя Воландові просто й сміло.

І тоді над горами прокотився, як трубний голос, страшний голос Воланда:

— Пора!! — й різкий свист і регіт Бегемота.

Коні рвонулися, і вершники здійнялися вгору й поскакали. Маргарита відчувала, як її скажений кінь гризе й тягне мундштук. Плащ Воланда роздуло понад головами всієї кавалькади, цим плащем почало закривати вечоріючий небосхил. Коли на мить чорний покров віднесло вбік, Маргарита на скаку озирнулася й побачила, що позаду нема не лише різнобарвних веж з аеропланом, що розвертався над ними, але й нема вже давно й самого міста, яке пішло в землю й залишило по собі тільки туман.

Розділ 32. Прощення й вічний притулок

Боги, боги мої! Яка смутна вечірня земля! Які таємничі тумани понад болотами. Хто блукав у цих туманах, хто багато страждав перед смертю, хто летів понад цією землею, несучи на собі непосильний тягар, той це знає. Це знає втомлений. І він без жалю полишає тумани землі, її болітця й ріки, він віддається з легким серцем до рук смерті, знаючи, що тільки одна вона заспокоїть його.

Чарівні чорні коні й ті втомилися і несли своїх вершників повільно, й неминуча ніч стала їх наздоганяти. Чуючи її за своєю спиною, притих навіть невгамовний Бегемот і, вчепившись у сідло кігтями, летів мовчазний і серйозний, розпушивши свого хвоста. Ніч почала закривати чорною хусткою ліси й луги, ніч запалювала печальні вогники десь далеко внизу, тепер уже нецікаві й непотрібні ані Маргариті, ані майстрові, чужі вогники. Ніч обганяла кавалькаду, сіялась на неї зверху й викидала то там, то тут у смутному небі білі плямки зірок. Ніч густішала, летіла поруч, хапала вершників за плащі й, здерши їх з плечей, викривала омани. І коли Маргарита, яку обдував прохолодний вітер, відкривала очі, вона бачила, як змінюється подоба всіх, що летіли до своєї мети. Коли ж назустріч їм з-за краю лісу почав сходити багряний і повний місяць, усі омани щезли, впали в болото, втопилася в туманах чарівницька нестійка одіж.

Навряд чи тепер упізнали б Коров’єва-Фагота, самозваного перекладача при таємничому й не потребуючому жодних перекладів консультантові, в тому, хто тепер летів безпосередньо поряд з Воландом праворуч від подруги майстра. На місці того, хто в обдертому цирковому одязі покинув Воробйові гори під іменем Коров’єва-Фагота, тепер скакав, тихо подзвонюючи золотим ланцюгом поводу, темно-фіолетовий рицар з похмурим обличчям, яке ніколи не посміхалося. Він вперся підборіддям у груди, він не дивився на місяць, він не цікавився землею під собою, він думав про щось своє, летячи поруч з Воландом.

— Чому він так перемінився? — спитала тихо Маргарита під свист вітру у Воланда.

— Рицар цей колись недоречно пожартував, — відповів Воланд, повертаючи до Маргарити своє обличчя з тихо палаючим оком, — його каламбур, котрий він склав, розмовляючи про світло й пітьму, був не зовсім добрий. І рицареві довелося після цього пожартувати трохи довше й більше, ніж він гадав. Але сьогодні така ніч, коли зводяться рахунки. Рицар свій рахунок сплатив і закрив!

Ніч відірвала й пухнастий хвіст у Бегемота, здерла з нього шерсть і розметала її клапті над болотами. Той, хто був котом, що потішав князя пітьми, тепер виявився худеньким юнаком, демоном-джурою, найкращим блазнем, який існував коли-небудь у світі. Тепер притих і він, і летів безгучно, підставивши своє молоде обличчя під світло, що лилося від місяця.

Осторонь від усіх, зблискуючи сталлю обладунків, летів Азазелло. Місяць змінив і його обличчя. Зникло безслідно безглузде потворне ікло, і зизоокість виявилася фальшованою. Обоє очей Азазелла були однаковими, порожніми й чорними, а обличчя біле й холодне. Тепер Азазелло летів у своєму справжньому вигляді, як демон безводної пустелі, демон-убивця.

Себе Маргарита бачити не могла, але вона добре бачила, як перемінився майстер. Волосся його біліло тепер під місяцем і ззаду збиралося в косу, і вона летіла на вітрі. Коли вітер відносив плаща від ніг майстра, Маргарита бачила на ботфортах його то гаснучі, то спалахуючі зірочки шпор. Схоже до юнака-демона, майстер летів, не спускаючи очей з місяця, й посміхався йому, немов добре знаному й любленому.

І, врешті, Воланд летів теж у своїй справжній подобі, Маргарита не могла б сказати, з чого зроблений повід його коня, й гадала, що, можливо, це місячні ланцюжки і сам кінь — тільки брила мороку, й грива цього коня — хмара, а шпори вершника — білі плями зірок.

Так летіли у мовчанці довго, допоки й сама місцевість унизу не стала мінятися. Смутні ліси втонули в земному мороці й потягли за собою і тьмяні леза річок. Внизу стали з’являтися й полискувати валуни, а поміж ними зачорнілися провалля, в які не засягало світло місяця.

Воланд осадив свого коня на кам’янистому, безрадісному пласкому верхів’ї, і тоді вершники рушили ступою, наслухаючи, як коні їхні підковами давлять крем’яхи й камінці. Місяць заливав майданчик зелено і яскраво, й Маргарита швидко розгледіла в пустельній місцевості крісло й у ньому білу фігуру сидячого чоловіка. Можливо, що той, хто сидів, був глухий або надто занурений у роздуми. Він не чув, як здригалася кам’яниста земля під ваготою коней, і вершники, не потривоживши його, наблизилися до нього.

Біля ніг сидячого лежить череп’я розбитого глека й простирається невисихаюча чорно-червона калюжа. Вершники зупинили своїх коней.

— Ваш роман прочитали, — заговорив Воланд, обертаючись до майстра, — і сказали тільки одне, що він, на жаль, не закінчений. Так ось, мені хотілося показати вам вашого героя. Близько двох тисяч літ сидить він ось на цьому майданчику й спить, але коли настає повний місяць, як бачите, його терзає безсоння. Воно мучить не лише його, але й його вірного сторожа, пса. Якщо правда, що боягузтво — найтяжча вада, то, далебі, собака у ній не винний. Єдине, чого боявся хоробрий пес, це грози. Ну що ж, той, хто любить, повинен розділити долю того, кого він любить.

— Що він каже? — спитала Маргарита, й цілковито спокійне її обличчя затяглося серпанком співчуття.

— Він каже, — пролунав голос Воланда, — одне й те ж, він каже, що й при місяці йому нема супокою і що в нього погана посада. Так каже він завжди, коли не спить, а коли спить, то бачить одне й те ж — місячну дорогу, й хоче піти по ній і розмовляти з арештантом Га-Ноцрі, тому що, як він стверджує, він чогось не договорив тоді, давно, чотирнадцятого числа весняного місяця нісана. Але, на жаль, на цю дорогу йому вийти чомусь не вдається. І до нього ніхто не приходить. Тоді, що ж поробиш, доводиться розмовляти йому із самим собою. Утім, потрібне ж яке-небудь різноманіття, і до своєї мови про місяць він нерідко додає, що понад усе на світі ненавидить своє безсмертя й нечувану славу. Він стверджує, що він охоче б помінявся своєю долею з обдертим волоцюгою Левієм Матвієм.

— Дванадцять тисяч місяців за один місяць колись, чи не занадто це багато? — спитала Маргарита.

— Повторюється історія з Фрідою? — сказав Воланд, — але, Маргарито, тут не турбуйте себе. Все буде правильно, на цьому збудовано світ.

— Відпустіть його, — раптом пронизливо крикнула Маргарита так, як колись вона кричала, коли була відьмою, і від цього крику зірвався камінь у горах і полетів по уступах в безодню, сповнюючи гори гуркотом. Але Маргарита не могла сказати, чи був це гуркіт падіння чи гуркіт сатанинського сміху. Як би там не було, Воланд сміявся, позираючи на Маргариту, й казав:

— Вам не треба просити за нього, Маргарито, тому що за нього вже попросив той, з ким він так прагне розмовляти, — тут Воланд знову обернувся до Майстра й мовив: — Ну що ж, тепер ваш роман ви можете закінчити однією фразою!

Майстер мовби вже чекав цього, поки стояв нерухомо й дивився па сидячого прокуратора. Він склав руки рупором і гукнув так, що луна застрибала безлюдними й безлісими горами:

— Вільний! Вільний! Він чекає на тебе!

Гори перетворили голос майстра на грім, і цей же грім їх зруйнував. Прокляті скелясті стіни впали. Зостався лишень майданчик з камінним кріслом. Над чорною безоднею, в яку запалися стіни, спалахнуло неозоре місто з царюючими над ним осяйними ідолами над пишно розбуялим за багато тисяч тих місяців садом. Прямісінько до цього саду простяглася довгоочікувана прокуратором місячна дорога, й першим по ній кинувся бігти гостровухий пес. Чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм звівся з крісла й щось прокричав хрипким, зірваним голосом. Не можна було розібрати, чи плаче він, чи сміється і що він кричить. Видно було тільки, що слідом за своїм вірним сторожем по місячній дорозі стрімко побіг і він.

— Мені туди, за ним? — запитав тривожно майстер, торкнувши повід.

— Ні, — відповів Воланд, — навіщо ж гнатися по слідах того, що вже закінчене?

— То, виходить, туди? — запитав майстер, обернувся, й вказав назад, туди, де виткалося недавно покинуте місто з монастирськими пірниковими вежами, з розбитим на друзки сонцем у шибах.

— Теж ні, — відповів Воланд, і голос його погустішав і полився над скелями, — романтичний майстре! Той, кого так жадає побачити вигаданий вами герой, якого ви самі щойно відпустили, прочитав ваш роман. — Тут Воланд повернувся до Маргарити: — Маргарито Миколаївно! Не можна не повірити в те, що ви старалися вигадати для майстра найкраще майбутнє, але, далебі, те, що я пропоную вам, і те, про що просив Ієшуа за вас же, за вас — ще краще. Залиште їх удвох, — говорив Воланд, перехиляючись зі свого сідла до сідла майстра й вказуючи услід прокураторові, що пішов, — не заважатимемо їм. І, можливо, до чогось вони договоряться, — тут Воланд змахнув рукою в сторону Єршалаїму, і той погас.

— І там теж, — Воланд вказав на тил, — що робити вам у підва-льчику? — Тут погасло зламане сонце у склі. — Навіщо? — продовжував Воланд переконливо й м’яко, — о, тричі романтичний майстре, невже ви не хочете вдень гуляти зі своєю подругою під вишнями, які починають цвісти, а ввечері слухати музику Шуберта? Невже ж вам не буде приємно писати при свічках гусячим пером? Невже ви не хочете, схоже до Фауста, сидіти над ретортою в надії, що вам вдасться виліпити нового гомункула? Туди, туди. Там чекає на вас дім і старий слуга, свічки вже горять, а скоро вони згаснуть, тому що ви негайно ввійдете у світанок. Цією дорогою, майстре, цією. Прощавайте! Мені час.

— Прощавайте! — одним криком відповіли Воланду Маргарита і майстер. Тоді чорний Воланд, не розбираючи дороги, кинувся у провалля, і слідом за ним з шумом обрушився його почет. Ні скель, ні майданчика, ні місячної дороги, ні Єршалаїму не стало навколо. Пропали й чорні коні. Майстер і Маргарита побачили обіцяний світанок. Він починався тут же, безпосередньо за опівнічним місяцем. Майстер йшов зі своєю подругою в блискові перших вранішніх променів через кам’янистий вимшілий місток. Він подолав його. Ручай зостався позаду вірних коханців, і вони йшли піщаною дорогою.

— Слухай безгучність, — говорила Маргарита майстрові, й пісок шарудів під її босими ногами, — слухай і насолоджуйся тим, чого тобі не давали в житті, — тишею. Дивись, он попереду твій вічний дім, який тобі дали в нагороду. Я вже бачу венеціанське вікно і виткий виноград, він здіймається до самого даху. Ось твій дім, ось твій вічний дім. Я знаю, що ввечері до тебе прийдуть ті, кого ти любиш, ким ти цікавишся і хто тебе не потурбує. Вони тобі гратимуть, вони співатимуть тобі, ти побачиш, яке світло в кімнаті, коли горять свічки. Ти засинатимеш, одягнувши свій засмальцьований і вічний ковпак, ти засинатимеш з посмішкою на вустах. Сон зміцнить тебе, ти станеш розмірковувати мудро. А прогнати мене ти вже не зумієш. Берегтиму твій сон я.

Так говорила Маргарита, йдучи з майстром у напрямку до їхнього вічного дому, і майстрові здавалося, що слова Маргарити струмують так само, як струмував і нашіптував зоставлений позаду ручай, і пам’ять майстра, неспокійна, сколота голками пам’ять стала втишуватися. Хтось відпускав на волю майстра, як сам він щойно відпустив ним створеного героя. Цей герой пішов у безодню, пішов безповоротно, прощений у ніч на неділю син короля-звіздаря, жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї, вершник Понтій Пілат.

Епілог

Але все-таки, що ж було далі в Москві, після того, як суботнього вечора при заході Воланд покинув столицю, зникнувши разом зі своїм почтом з Воробйових гір?

Про те, як протягом тривалого часу по всій столиці йшов важкий гомін найнеймовірніших чуток, що дуже швидко перекинулися й у віддалені й глухі місця провінції, і говорити не доводиться, і чутки ці навіть огидно повторювати.

Шепіт «Нечиста сила...» лунав у чергах, що стояли коло молочарень, у трамваях, в магазинах, у помешканнях, на кухнях, у поїздах, і дачних, і далекого слідування, на станціях і полустанках, на дачах і на пляжах.

Найбільш розвинуті й культурні люди в цих оповідках про нечисту силу, що відвідала столицю, звісно, ніякої участі не брали і навіть сміялися над ними й намагалися оповідачів спам’ятати. Але факт все-таки, як то кажуть, залишається фактом, і відмахнутися від нього без пояснень ніяк не можна: хтось побував у столиці. Вже одні вуглики, що зосталися від Грибоєдова, та й чимало іншого надто красномовно це потверджували.

Культурні люди стали на точку зору слідства: працювала ватага гіпнотизерів та черевомовців, що прекрасно володіла своїм мистецтвом.

Було ще чимало, всього й не згадаєш. Було велике бродіння умів.

Ще й ще раз треба віддати належне слідству. Все було зроблено не лише для того, аби впіймати злочинців, але й для того, аби пояснити все те, що вони накоїли. І все це було пояснено, й пояснення ці не можна не визнати і зрозумілими і незаперечними.

Але от що зосталося цілковито нез’ясовним для слідства — це спонука, яка змусила ватагу викрасти душевнохворого, що іменував себе майстром, із психіатричної клініки. Цього встановити не вдалося, як не вдалося добути й прізвище викраденого хворого. Так і запропав він навіки під мертвим назвиськом: «Номер сто вісімнадцятий з першого корпусу».

Отож, майже все прояснилося, і закінчилося слідство, як взагалі все закінчується.

Так, минуло кілька років, і затягнулися правдиво описані в цій книзі події й згасли в пам’яті. Та не у всіх, та не у всіх.

Щороку, лиш тільки настає весняна святкова місячна повня, надвечір з’являється під липами на Патріарших ставах чоловік років тридцяти або тридцяти з гаком. Рудуватий, зеленоокий, скромно вбраний чоловік. Це — співробітник інституту історії та філософії, професор Іван Миколайович Понирьов.

Прийшовши під липи, він завжди всідається на ту саму лавку, на якій сидів того вечора, коли давно забутий усіма Берліоз востаннє в своєму житті бачив місяць, що розпадався на шматки.

Тепер він, цілий, на початку вечора білий, а потому золотий, з темним коником-драконом, пливе над колишнім поетом, Іваном Миколайовичем, і водночас стоїть на одному місці у своїй височіні.

Іванові Миколайовичу все відомо, він усе знає й розуміє. Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався опісля цього й вилікувався. Але знає він також, що з дечим впоратися він не може. Не може він впоратися з цією весняною місячною повню. Лиш тільки вона починає наближатися, лиш тільки починає розростатися й наливатися золотом світило, стає Іван Миколайович неспокійним, нервує, втрачає апетит і сон, дожидається, поки дозріє місяць. І коли настає повня, ніщо не втримає Івана Миколайовича вдома. Під вечір він виходить і йде на Патріарші стави. Сидячи на лавці, Іван Миколайович вже відверто розмовляє сам із собою, курить, примружується то на місяць, то на добре пам’ятний йому турнікет.

Годину чи дві проводить так Іван Миколайович. Потім знімається з місця й завжди одним і тим же маршрутом, через Спиридонівку, з порожніми й незрячими очима йде в арбатські провулки...

І повертається додому професор уже геть хворим. Його дружина прикидається, що не помічає його стану, і квапить його лягати спати. Але сама вона не лягає і сидить біля лампи з книжкою, дивиться гіркими очима на сплячого. Вона знає, що на світанку Іван Миколайович прокинеться зі страдницьким криком, почне плакати й метатись. Тому й лежить перед нею на скатертині під лампою наперед заготований шприц у спирту й ампула з рідиною густої чайної барви.

Бідолашна жінка, зв’язана з важкохворим, тепер вільна і без побоювань може заснути. Іван Миколайович тепер спатиме до ранку із щасливим обличчям і бачитиме невідомі їй, але якісь піднесені й щасливі сни.

Будить ученого й доводить його до жалібного крику в ніч місячної повні одне й те ж. Він бачить неприродного безносого ката, який, підстрибнувши і якось ухнувши голосом, коле списом у серце прив’язаного до стовпа й збожеволілого Гестаса. Та не стільки страшний кат, скільки неприродне освітлення уві сні, що походить від якоїсь хмари, яка кипить і навалюється на землю, як це буває тільки під час всесвітніх катастроф.

Після уколу все змінюється перед сплячим. Від постелі до вікна простягається широка місячна дорога, і на цю дорогу сходить чоловік у білому плащі з кривавим підбоєм і починає йти до місяця. Поряд з ним йде якийсь молодик у роздертому хітоні й зі знівеченим обличчям. Ті, що йдуть, про щось розмовляють запально, сперечаються, хочуть про щось домовитися.

— Боги, боги, — каже, звертаючи пихате обличчя до свого супутника, той чоловік у плащі, — яка вульгарна страта! Але ти мені, будь ласка, скажи, — тут обличчя з пихатого перетворюється в благаюче, — адже її не було! Благаю тебе, скажи, не було?

— Ну, звичайно, не було, — відповідає хрипким голосом супутник, — це тобі привиділося.

— І ти можеш поклястися в цьому? — запобігливо прохає чоловік у плащі.

— Клянуся, — відповідає супутник, і очі його чомусь посміхаються.

— Більше мені нічого не треба! — зірваним голосом вигукує чоловік у плащі й здіймається все вище до місяця, тягнучи свого супутника. За ними йде спокійний і величний гігантський гостровухий пес.

Тоді місячна дорога закипає, з неї рине місячна ріка й розливається навсебіч. Місяць владарює і грає, місяць танцює й бешкетує. Тоді в потоці складається незвичайної краси жінка й виводить до Івана за руку оброслого бородою чоловіка, що лячно озирається. Іван Миколайович відразу впізнає його. Це — той номер сто вісімнадцятий, його нічний гість. Іван Миколайович уві сні простягає до нього руки й жадібно запитує:

— То, виходить, цим і скінчилося?

— Цим і скінчилося, мій учню, — відповідає номер сто вісімнадцятий, а жінка підходить до Івана й каже:

— Звичайно, цим. Все скінчилося і все закінчується... і я вас поцілую в чоло, і все у вас буде так, як треба.

Вона нахиляється до Івана й цілує його в чоло, й Іван тягнеться до неї і вдивляється їй у вічі, але вона відступає, відступає і йде разом зі своїм супутником до місяця.

Тоді місяць починає шаленіти, він обрушує потоки світла просто на Івана, він розбризкує світло навсебіч, у кімнаті починається місячна повідь, світло хитається, піднімається вище, затоплює постіль. Ось тоді спить Іван Миколайович із щасливим обличчям.

На ранок він прокидається мовчазним, але цілком спокійним і здоровим. Його сколота пам’ять затихає, і до наступної повні професора вже не потривожить ніхто. Ні безносий убивця Гестаса, ні жорстокий п’ятий прокуратор Іудеї вершник Понтійський Пілат.

(Пер. з рос. Ігоря Папуші)

Примітки

¹ Становище зобов’язує.

Запитання і завдання

1. Відтворіть творчу історію та сюжетно-композиційну побудову роману Булгакова «Майстер і Маргарита».
2. Визначте проблематику та літературні джерела роману «Майстер і Маргарита», особливості його художньої організації, що зближують твір із літературою модернізму.
3. Проаналізуйте головні образи роману «Майстер і Маргарита», аргументуйте їх зв’язок з тими морально-філософськими та соціально-критичними проблемами, що їх ставить у своєму творі Булгаков.

Рекомендована література

1. Белозерская-Булгакова Л. Е. Воспоминания. — М., 1990.
2. Воспоминания о Михаиле Булгакове. — М., 1988.
3. Виленский Ю. Доктор Булгаков. — К., 1991.
4. Галинская И. Загадки известных книг. — М., 1986.
5. Гудкова В. Время и театр Михаила Булгакова. — М., 1988.
6. Дневник Елены Булгаковой. — М., 1990.
7. М. А. Булгаков-драматург и художественная культура его времени. — М., 1988.
8. Смелянский А. Михаил Булгаков в Художественном театре. — М., 1989.
9. Соколов Б. В. Булгаковская энциклопедия. — М., 1998.
10. Чудакова М. Жизнеописание Михаила Булгакова. — М., 1988.
11. Яновская Л. Творческий путь Михаила Булгакова. — М., 1983.