Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003
Генріх Белль (1917—1985)
Проза
Друга світова війна у дзеркалі літератури
Генріх Белль — найвизначніший письменник Німеччини післявоєнної доби, лауреат Нобелівської премії (1972) «за творчість, у якій поєднується широке охоплення дійсності з мистецтвом творення характерів і яка стала значним внеском у відродження німецької літератури». Белль писав романи, новели, п’єси, сценарії, публіцистичні статті. У своїх творах, що склали майже сорок томів, письменник зобразив — часом у сатиричній формі — Німеччину під час Другої світової війни і в повоєнний період.
Народився Г. Белль 1917 року в Кельні. Він був шостою дитиною в сім’ї столяра-червонодеревця зі спадковими католицькими традиціями; пращури з батькового боку емігрували за релігійними мотивами з Англії. Усе своє життя Белль був глибоко віруючим католиком, вважав релігію мірилом життя.
По закінченні середньої школи в Кельні Белль, який з дитинства писав вірші та оповідання, виявився одним із небагатьох учнів у класі, котрі не вступили до гітлерюгенду. Проте через рік після закінчення школи юнака було притягнуто до примусових робіт, а 1939 р. призвано на військову службу до гітлерівського вермахту. Белль виконував обов’язки капрала на Східному та Західному фронтах, брав участь у війні на території Франції, Польщі, Радянського Союзу, Румунії, Угорщини і Німеччини. Тричі він був поранений і, зрештою, 1945 р. потрапив у полон до американців, після чого просидів кілька місяців у таборі для військовополонених на півдні Франції. Війна, писав Белль, залишилася в його очах «жахливою машиною отуплення, кривавого отуплення».
Повернувшись до свого рідного міста восени 1945 року, Белль застав руїни. Він відбудовує житло для своєї родини, деякий час навчається в Кельнському університеті, потім працює в майстерні батька, у міському бюро демографічної статистики. При цьому весь час він не полишає письменницької праці.
Дописьменницька біографія Генріха Белля схожа на біографію його численних однолітків — німецьких письменників, яких іменують «поколінням, що повернулося»: і Белль, і такі митці, як В. Борхерт, А. Андерш, Г. В. Ріхтер, В. Шнурре, воювали і повернулися з війни з поразкою, перебивалися випадковими заробітками в перші повоєнні роки руїни й голоду. Література мала розповісти про долю цього покоління, отруєного фашизмом і розчавленого війною. Молоді німецькі письменники об’єдналися у вересні 1947 року у творчу спілку «Група 47», яка поступово стала центром літературного життя Західної Німеччини. Членів цієї групи об’єднувала ненависть до фашизму, жага демократичного оновлення країни і прагнення відтворювати жорстоку, але реальну правду життя. Найвизначнішою постаттю у цій «новій» німецькій літературі стає Г. Белль.
Тема війни була центральною в ранній творчості Белля. 1949 року побачила світ його перша повість «Потяг приходить вчасно», історія про молодого солдата, на якого чекає повернення на фронт і неминуча смерть. 1950 року з’являється збірка оповідань «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...», а ще за рік — роман «Де ти був, Адаме?», найвизначніший твір письменника про воєнні часи, що розповідав про долі фронтовиків наприкінці війни. У своїх подальших творах Г. Белль зображує життя повоєнної Німеччини. Найкращі з них: «І не сказав жодного слова» (1953), «Дім без господаря» (1954), «Хліб ранніх років» (1955), «Мовчання доктора Мурке та інші сатири» (1958), «Більярд о пів на десяту» (1959), «Очима клоуна» (1963), «Груповий портрет з дамою» (1971), «Втрачена честь Катаріни Блюм» (1974), «Під конвоєм турботи» (1979), «Жінки на березі Рейна» (1985).
Подорожній, коли ти прийдеш у Спа... (1950).
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» — оповідання з однойменної збірки, куди увійшли й інші твори Г. Белля воєнної тематики. Назва твору є обірваною цитатою двовірша-епітафії давньогрецького поета Симоніда Кеоського, що жив у V ст. до н. е.:
Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, повідай там, що ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон.
Цей вірш нагадує про битву у Фермопільській ущелині, де, захищаючи батьківщину, загинули всі до одного спартанські воїни царя Леоніда. Ці рядки були відомі кожному німецькому школяреві завдяки перекладу Фрідріха Шіллера. Вірш про битву під Фермопілами — давня формула подвигу в справедливій війні, вона супроводжувала німецьку молодь не тільки у школі, але й у казармі.
Заголовком твору Белль наголошує аналогію між школою довоєнної Німеччини та школою античності, головне завдання яких мислилося як підготовка юнаків до справедливих воєн. Лицемірна німецька імперія, замилюючи молоді очі, ототожнювала себе з гармонійною, осяяною славою античністю, водночас спотворивши спартанську патріотичну систему виховання, додавши до неї відкриту теорію расизму та шовінізму, просякнуту зневагою до людей, культ грубої сили, грабіжництва і поневолення інших народів.
Знаменним є те, що в оповіданні міститься ще одна обірвана фраза. Герой роздумує про те, що «в шкільному календарі проти його прізвища буде написано: «Пішов зі школи на фронт і поліг за...» Прикметно, що Белль нічого не розповідає ні про соціальне походження чи характер свого героя, ні про його дитинство і батьків, він навіть не дає йому імені, ніби навмисне позбавляючи індивідуальних рис. Автор змалював звичайного німецького юнака, яких тисячі. Письменник таким чином спонукає читачів до думки про те, що доля його героя — це доля тисяч німецьких юнаків, обдурених і використаних гітлеризмом.
Оповідання будується на поступовому впізнаванні головним героєм, молодим пораненим солдатом, гімназії, в якій він навчався протягом восьми років і яку залишив лише три місяці тому, коли його було відправлено одразу зі шкільної парти на фронт. В оповіданні школа неодноразово асоціюється в героя з «мертвим домом» чи «містом мертвих». Підвал школи перетворився на трупарню. Отже, школа — дім дитинства, радощів, сміху і школа — «мертвий дім». Це жахливе перетворення невипадкове. Школа, що готувала учнів до смерті всією системою виховання, мала стати трупарнею.
Та ось солдата кладуть на операційний стіл; і раптом за плечима лікаря на дошці герой бачить напис, зроблений його рукою. «Побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — набагато більше схожості. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів». Це кульмінація оповідання, кульмінація впізнавання, вона має місце у фіналі твору і зосереджена у вислові, «який нам звеліли тоді написати, в тому безнадійному житті, яке скінчилось всього три місяці тому: «Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...».
Момент впізнавання в оповіданні збігається з моментом усвідомлення героєм того, що з ним сталося: у нього немає обох рук і правої ноги.
Наприкінці оповідання юнак немов поринає в дитинство, що підтверджується його останнім тихим проханням: «Молока». Це ніби падіння в дитинство, безнадійний пошук минулого в момент втрати майбутнього. Це прохання звучить як благання порятунку, якого для нього вже не буде.
Твір «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» дає уявлення про Белля як про майстра художньої деталі. Замість розмитих всеохоплюючих описів, тут за одним влучно дібраним словом криється вся суть зображуваного. Так, уже з першого абзацу оповідання читача охоплює неприємне передчуття чогось страшного: «розтрощене вікно», «лампочку розбито вщент», «кілька мерехтливих дротиків з рештками скла». Вдало дібрані деталі опису місця подій дають змогу авторові охопити його повністю, підсилюють гнітючі враження.
Про майстерність Белля-оповідача свідчать і застосовані ним тропи (епітети, метафори, метонімії, порівняння): «машина то здіймалась, то опускалась, мов корабель на морських хвилях»; «...такий куценький, білий, вузький сувій марлі, немов який химерний небувалий кокон»; «серце в мені не озивалося»; «били важкі гармати»; «розцвітало ненатле полум’я». За допомогою них автор моделює дійсність і тим самим діє на серце і розум читача.
Оповідання Генріха Белля безперечно є одним з найсильніших антивоєнних творів ХХ сторіччя.
Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...
Машина зупинилася, але мотор ще гурчав; десь відчинилася велика брама. Крізь розтрощене вікно в машину ввірвалося світло, і тоді я побачив, що й лампочку під стелею розбито вщент, лише ковпачок з нарізкою ще стирчав у патроні та кілька мерехтливих дротиків з рештками скла. Потім мотор замовк, і знадвору почувся чийсь голос:
— Мерців сюди, є там мерці?
— Отуди до біса! — вилаявся шофер. — Ви що, вже не робите затемнення?
— Поможе тут затемнення, коли все місто горить вогнем! — гукнув той же таки голос. — Мерці є, питаюся?
— Не знаю.
— Мерців сюди, чув? А решту сходами нагору, до зали малювання, зрозумів?
— Зрозумів, зрозумів.
Та я не був ще мертвий, я належав до решти, і мене понесли сходами нагору. Спочатку йшли довгим, тьмяно освітленим коридором, із зеленими, пофарбованими олійною фарбою стінами, в них стриміли чорні, криві, старомодні гачки для одягу, ось виринули двері з емальованими табличками, на яких стояло: 6-А й 6-Б; між тими дверима висіла, злагідна поблискуючи під склом у чорній рамі, Фейєрбахова «Медея» з поглядом у далечінь; потім пішли двері з табличками: 5-А й 5-Б, а між ними — «Хлопчик, що виймає терня»— рожеве, з червонястим полиском фото в брунатній рамі.
Аж ось і колона перед виходом на сходову площадку, і довгий, вузький фриз Парфенону за нею — справжній, античний, — мистецьки зроблений із жовтавого гіпсу макет, і все інше, здавна знайоме: грецький воїн, до п’ят озброєний, строкатий і грізний, схожий на розлюченого півня. А на сходовій клітці, на стіні, пофарбованій у жовтий колір, пишалися всі вони, один за одним — від великого курфюрста до Гітлера...
У вузенькому ж малому коридорчику, де врешті на якусь хвилину мої ноші стали рівно, висів особливо гарний, величезний і дуже яскравий портрет Старого Фріца в небесно-блакитному мундирі, з променистими очима і великою ясною золотою зіркою на грудях.
І знову мої ноші похилилися, повз мене попливли тепер взірці арійської породи: нордичний капітан з орлиним поглядом і дурним ротом, жіноча модель із Західного Мозелю, трохи сухорлява й костиста, остзейський дурносміх із носом-цибулиною й борлакуватим довгим профілем кіношного верховинця; а далі знов потягся коридор, і знов якусь хвилину я лежав на ношах рівно, і перше ніж санітари стали сходити на третій поверх, я встиг побачити і її — перевиту камінним лавровим вінком таблицю з іменами полеглих, з великим золотим Залізним хрестом угорі.
Усе це перебігло дуже швидко: я не важкий, і санітари квапились. Не диво, якщо воно мені й примарилось: я весь горів, усе в мене боліло — голова, руки, ноги, й серце калатало, мов несамовите. Чого лишень не привидиться в гарячці!
Та коли ми поминули взірцевих арійців, за ними виринуло й усе інше; троє погрудь — Цезар, Ціцерон і Марк Аврелій, рядочком, один біля одного, — чудові копії, всі жовті, античні, поважні, стояли вони попід стіною. А коли ми зайшли за ріг, з’явилася й Гермесова колона, а далі, в глибині коридору, — коридор тут був пофарбований у рожевий колір, — аж ген у глибині, над дверима зали малювання, висіла величезна мармиза Зевса, але до неї було ще далеко. Праворуч у вікні я бачив заграву пожежі — все небо було червоне, й по ньому врочисто пливли чорні, густі хмари диму...
І знов я мимохіть глянув ліворуч, і знов побачив двері з табличками: 10‑А й 10‑Б, а поміж тими бурими, немов просякнутими затхлістю дверима вгледів у золотій рамі вуса й кінчик носа Ніцше — другу половину портрета було заліплено папером із написом: «Легка хірургія».
Якщо зараз, майнуло в мене в голові, якщо зараз... Та ось і він, я його вже побачив — краєвид Того, великий і яскравий, плаский, як старовинна гравюра, чудова олеографія, і на першому плані, поперед колоніальних будиночків, поперед негрів і німецького солдата, що безглуздо стовбичив там із гвинтівкою, на першому плані картини красувалася велика, змальована в натуральну величину, в’язка бананів — ліворуч кетяг, праворуч кетяг, і саме на середньому банані в правім кетягу було щось надряпано; я розгледів той напис, бо, здається, сам його й надряпав...
Аж ось широко відчинилися двері зали малювання, я вплив туди під Зевсовим зображенням і заплющив очі. Я не хотів більше нічого бачити... У залі малювання тхнуло йодом, калом, марлею й тютюном, і стояв гомін.
Ноші поставили на підлогу, і я сказав санітарам:
— Устроміть мені в рот сигарету, вгорі, в лівій кишені. Я відчув, як хтось полапав у моїй кишені, потім тернули сірником, і в мене в роті опинилася запалена сигарета. Я затягся.
— Дякую, — сказав я.
Усе це, думалося мені, ще не доказ. Кінець кінцем, у кожній гімназії є зали малювання, коридори з зеленими й жовтими стінами і кривими, старомодними гачками в них; кінець-кінцем, те, що «Медея» висить межи 6‑А й 6‑Б, — ще не доказ, що я в своїй школі. Мабуть, є правила, де сказано, що саме там вони мають висіти. Правила внутрішнього розпорядку для класичних гімназій у Пруссії. «Медея» — межи 6‑А й 6‑Б, «Хлопчик, що виймає терня» — там‑таки. Цезар, Марк Аврелій, Ціцерон — у коридорі, а Ніцше — вище, де вже вивчають філософію. Фриз Парфенону й строкатий краєвид Того... «Хлопчик, що виймає терня» і фриз Парфенону — це, зрештою, добрий давній шкільний реквізит, що переходив від покоління до покоління, і я, певне, був не єдиний гімназист, якому заманулося надряпати на банані «Хай живе Того!». Адже й дотепи в усіх гімназіях однакові. Крім цього, може, я з гарячки почав марити.
Болю я тепер не відчував. У машині було мені дуже кепсько, коли її трясло на вибоях, я те й знав що кричав. Уже краще великі вирви: машина то здіймалася, то опускалась, немов корабель на морських хвилях. Але тепер почала, мабуть, діяти ін’єкція, яку мені десь у пітьмі зробили в руку: я відчув, як голка пронизала шкіру й десь аж у нозі зробилося гаряче.
Цього ніяк не може бути, думав я, машина просто не могла проїхати таку велику відстань — із тридцять кілометрів. І ще одне: ти нічогісінько не почуваєш; жодне чуття нічого тобі не каже, самі тільки очі; жодне чуття не говорить тобі, що ти в своїй школі, в своїй школі, яку всього три місяці тому покинув. Вісім років — не дрібниця, невже ж ти, провчившись тут вісім років, пізнавав би все самими лише очима?
Я лежав, склепивши повіки, й бачив усе те знову, воно снувалося, мов який фільм: коридор унизу — зелена фарба, сходи нагору — жовта фарба, таблиця з іменами полеглих, знову коридор, знов сходи. Цезар, Ціцерон, Марк Аврелій... Гермес, вуса Ніцше, Того, Зевсове зображення...
Я виплюнув сигарету й закричав; коли кричиш, легшає, треба тільки кричати дужче, кричати було так добре, я кричав, як оглашенний. Хтось нахилився наді мною, але я не розплющував очей; я відчув чийсь незнайомий подих — тепло й нудотно війнуло тютюном та цибулею, і якийсь голос спокійно запитав:
— Ну, чого?
— Пити, — сказав я, — і ще сигарету, в кишені, вгорі.
Знову хтось помацав у моїй кишені, знову тернув сірником, і мені встромили в рота запалену сигарету.
— Де ми? — спитав я.
— У Бендорфі.
— Дякую, — сказав я й затягся.
Мабуть, я таки в Бендорфі, себто вдома, і якби в мене не ця страшенна гарячка, я міг би твердити напевне, що я в якійсь класичній гімназії; принаймні, що я в школі, — це безперечно. Хіба ж той голос унизу не гукнув: «Решту до зали малювання!» Я був один із решти, був живий, живі, напевне, й становили «решту». Ось я в залі малювання, а якщо слух мене не одурив, то чого б одурили очі? І тоді я насправді впізнав Цезаря, Ціцерона й Марка Аврелія, а вони могли бути лише в класичній гімназії, — навряд чи по інших школах у коридорах попід стінами виставляють цих типів.
Нарешті він приніс мені води, знов від нього війнуло на мене духом тютюну й цибулі, я несамохіть розплющив очі й побачив утомлене, старе, неголене обличчя в пожежній формі, і старечий голос тихо мовив:
— Пий, друзяко!
Я почав пити, то була вода, але ж вода — чудовий напій; я відчував на губах металевий смак казанка, з насолодою усвідомлював, як багато ще там води, але пожежник несподівано відняв казанка від моїх губів і подався геть; я закричав, але він не озирнувся, тільки втомлено знизав плечима й пішов далі; поранений, що лежав біля мене, спокійно сказав:
— Дарма галасувати, в них нема води, ти ж бачиш.
Я бачив, хоч вікна й були затемнені, — за чорними запонами жевріло й миготіло, — чорне на червоному, як у грубці, коли туди підсипати вугілля. Так, я бачив: місто горіло.
— Яке це місто? — спитав я того, що лежав біля мене.
— Бендорф, — відказав він.
— Дякую.
Я дивився просто перед собою — на ряди вікон, інколи й на стелю. Стеля була ще незаймана, біла й гладенька, з вузьким класичним ліпленим карнизом, але стелі з такими карнизами були в залах малювання по всіх школах, принаймні — по добрих давніх класичних гімназіях. Це певна річ.
Тепер уже годі було сумніватися, що я лежу в залі малювання якоїсь класичної гімназії в Бендорфі. У Бендорфі три класичні гімназії: гімназія Фрідріха Великого, гімназія Альберта й — може, краще було б цього й не казати, — але остання, третя, звалася гімназія Адольфа Гітлера.
Хіба ж у гімназії Фрідріха Великого не висів на сходовій клітці такий яскравий, такий гарний, величезний портрет Старого Фріца? Я провчився в тій гімназії вісім років, але хіба достоту такий портрет не міг висіти в іншій школі на тому ж таки місці, такий яскравий, що відразу впадав у очі, тільки-но ступиш на другий поверх?..
Тепер я чув, як десь били важкі гармати. А так усе було майже спокійно; тільки інколи за темною заслоною дужче спалахувало полум’я та падав у темряві фронтон будинку. Гармати били впевнено й розмірено, і я думав: любі гармати! Я знаю, що це підло, але я так думав. Господи, як миротворно, як заспокійливо гули ті гармати; глухо й суворо, мов тиха, майже піднесена органна музика. Якось шляхетно. Як на мене, в гарматах є щось шляхетне, навіть коли вони стріляють. Така врочиста луна, достоту як у тій війні, про яку пишуть у книжках з малюнками... Потім я міркував, скільки імен буде на тій таблиці полеглих, яку, мабуть, приб’ють тут згодом, оздобивши її ще більшим золотим Залізним хрестом і вквітчавши ще більшим лавровим вінком. І зненацька мені спало на думку, що коли я справді в своїй школі, то й моє ім’я стоятиме там, укарбоване в камінь, а в шкільному календарі проти мого прізвища буде написано:
«Пішов зі школи на фронт і поліг за...»
Та я ще не знав, за що, й не знав ще напевне, чи я в своїй школі, я хотів тепер про це дізнатися будь-що. Адже й на дошці полеглих не було нічого особливого, нічого прикметного, вона була така сама, як і скрізь, штампована дошка полеглих: їх, певне, всім постачає якесь одне управління...
Я знов повів очима довкола, але картини вони познімали, а що можна визначити з кількох парт, складених стосом у кутку, з вузьких високих вікон, густо поставлених одне біля одного, як і годиться в залі малювання, де має бути якомога більше світла? Серце в мені не озивалося. Чи то б воно й тоді не обізвалося, якби я опинився в тій кімнаті, де цілих вісім років малював вази й писав шрифти? Стрункі, чудові, вишукані вази, прекрасні копії з римських оригіналів, — учитель малювання завжди ставив їх перед нами на підставку, — і всілякі шрифти: рондо, рівний, римський, італійський. Я ненавидів ті уроки над усе в гімназії, я годинами гинув з нудьги й жодного разу не зумів до ладу намалювати вазу або написати літеру. І де ж ділися мої прокльони, де ділась моя пекуча ненависть до цих остогидлих, ніби вилинялих стін? Ніщо в мені не озивалось, і я мовчки похитав головою.
Я раз у раз стирав, застругував олівця, знову стирав... І — нічогісінько...
Я не пам’ятав, як мене поранено, я знав одне: що не рухну руками й правою ногою, лише лівою, та й то тільки злегенька. Я думав, може, це вони так цупко примотали мені руки до тулуба, що я не можу поворушити ними.
Я виплюнув другу сигарету в прохід між солом’яниками й спробував посовати руками, але відчув такий біль, що знову закричав; я кричав не вгаваючи, від крику ж мало бути легше, а ще я лютував, що не міг поворушити руками.
Нарешті переді мною виріс лікар; він скинув окуляри і, кліпаючи очима, мовчки дивився на мене; позад нього стояв пожежник, що давав мені пити. Він щось зашепотів на вухо лікареві, й той знову начепив окуляри; я виразно побачив за товстими скельцями великі сірі очі з ледь тремтливими зіницями. Він дивився на мене довго, так довго, що я відвів очі, а тоді тихо сказав:
— Хвилиночку, вже скоро ваша черга...
Потім санітари підняли мого сусіду й понесли за дошку. Я повів за ними поглядом; вони розсунули дошку, поставили її впоперек і завісили прогалину між дошкою та стіною простирадлом; за дошкою горіло яскраве світло...
Звідти нічого не було чути; аж-поки простирало знову відхилили й винесли мого сусіду. Санітари з байдужим, утомленим виглядом понесли його до дверей.
Я знов заплющив очі й подумав: ти мусиш, мусиш дізнатися, що в тебе за рана й чи ти справді в своїй школі. Все тут було таке далеке мені та байдуже, неначе мене принесли до якогось музею міста мертвих, у світ, глибоко чужий для мене й нецікавий, який чомусь пізнавали мої очі, але самі тільки очі; ні, не могло бути, що лише три місяці минуло, як я сидів отут, малював вази й писав шрифти, а на перервах, узявши свій бутерброд з повидлом, спроквола сходив униз, — повз Ніцше, Гермеса, Того, повз Цезаря, Ціцерона, Марка Аврелія, — в коридор, де висіла «Медея», і, минувши її, простував до сторожа Біргелера пити молоко — в ту малу тьмяну комірчину, де я міг часом ризикнути й закурити сигарету, хоч курити в гімназії було суворо заборонено. Мабуть, мого сусіду понесли вниз, туди, де клали мертвих; може, мерців відносили в маленьку тьмяну Біргелерову кімнатчину, де пахло теплим молоком, пилом і дешевим Біргелеровим тютюном...
Аж ось санітари знов увійшли до зали, тепер вони підняли мене й понесли туди, за дошку. Я вдруге поплив повз двері й, пропливаючи, нагледів ще одну прикмету: тут, над дверима, висів колись хрест, як гімназія звалася ще школою святого Хоми; хреста вони потім зняли, але на тому місці на стіні лишився свіжий темно-жовтий слід від нього, такий виразний, що його було, мабуть, ще краще видно, ніж сам той старий, маленький, благенький хрест, який вони зняли; напрочуд помітний і гарно відбитий, проступав той знак на злинялій фарбі стіни. Тоді вони зозла перефарбували всю стіну, та марно, бо маляр не зумів як слід добрати барви, і хрест знов виступив, буруватий і чіткий на рожевому тлі стіни. Вони лаялися, та нічого не зарадили: темний і виразний, хрест, як і раніше, виділявся на ясній стіні, і, я гадаю, вони вичерпали весь свій кошторис на фарби, проте не могли нічого вдіяти. Хреста було видно, і, як приглянутися пильніше, можна було розгледіти навіть нерівний слід на правому кінці поперечки, там, де роками висіла букова галузка, яку чіпляв сторож Біргелер, коли ще дозволяли чіпляти по школах хрести...
Усе це промайнуло в мене в голові за ту коротку мить, поки мене несли за дошку, де горіло яскраве світло.
Мене поклали на операційний стіл, і я добре побачив самого себе, тільки маленького, ніби вкороченого, вгорі, в ясному склі лампочки — такий куценький, білий, вузький сувій марлі, неначе химерний, тендітний кокон; виходить, то було моє відображення.
Лікар повернувся до мене спиною і, нахилившись над столом, порпався в інструментах; старий, обважнілий пожежник стояв навпроти дошки й усміхався мені; він усміхався втомлено й скорботно, і заросле, невмиване його обличчя було таке, ніби він спав. І раптом за його плечима, на нестертому другому боці дошки я побачив щось таке, від чого вперше, відколи я опинився в цьому мертвому домі, озвалося моє серце; десь у потаємному його куточку зринув переляк, глибокий і страшний, і воно закалатало в мене в грудях — на дошці був напис моєю рукою. Угорі, в найвищому рядку. Я знаю свою руку; побачити своє письмо — гірше, ніж побачити себе самого в дзеркалі, — куди більше ймовірності. Ідентичність власного письма я вже ніяк не міг узяти під сумнів. Усе інше не було ще доказом: ані «Медея», ні Ніцше, ні динарський профіль кіношного верховинця, ні банани з Того, ні навіть слід хреста над дверима; усе це могло бути й по всіх інших школах. Та навряд, щоб по інших школах писали на дошках моєю рукою. Он він, ще й досі там, той вислів, який нам звеліли тоді написати, в тім безнадійному житті, яке скінчилося всього три місяці тому: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
О, пам’ятаю, мені не вистачило дошки, і вчитель малювання розкричався, що я не розрахував як слід, узяв завеликі літери, а тоді сам, хитаючи головою, написав тим-таки шрифтом нижче: «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
Сім разів було там написано — моїм письмом, латинським шрифтом, готичним, курсивом, римським, італійським і рондо:
«Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...»
На тихий лікарів поклик пожежник відступив від дошки, і я побачив увесь вислів, тільки трохи зіпсований, бо я не розрахував як слід, вибрав завеликі літери, взяв забагато пунктів.
Я стенувся, відчувши укол у ліве стегно, хотів був підвестися на лікті й не зміг, а проте встиг поглянути на себе й побачив, — мене вже розмотали, — що в мене немає обох рук, немає правої ноги, тим-то я відразу впав на спину, бо не мав тепер на що спертися; я закричав; лікар з пожежником злякано подивилися на мене; та лікар тільки знизав плечима й знов натиснув на поршень шприца, що поволі й твердо пішов донизу; я хотів ще раз подивитися на дошку, але пожежник стояв тепер зовсім близько біля мене й заступав її; він міцно тримав мене за плечі, і я чув лише дух смалятини й бруду, що йшов від його мундира, бачив тільки його втомлене, скорботне обличчя; і раптом я його пізнав: то був Біргелер.
— Молока, — тихо сказав я...
(Перекл. з нім. Є. Горевої)
Запитання і завдання
1. Як особистий досвід участі у війні вплинув на творчість Генріха Белля? Які твори письменника присвячені воєнній тематиці?
2. Поясніть назву оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...». Чому ця фраза є ключовою для цього твору?
3. Чому, на вашу думку, автор позбавляє героя індивідуальних рис?
4. Простежте, як відбувається процес «впізнавання» у свідомості героя оповідання.
5. Як у творі відбито контраст шкільних ілюзій та воєнної дійсності?
6. Проаналізуйте, як художні деталі допомагають авторові розкрити ідейний зміст оповідання.
Рекомендована література
1. Горідько Ю. Л. Шукаймо смисл ключової фрази твору. Проблемний урок за оповіданням «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа...» (з елементами філологічного аналізу) // Всесвітня література. — 1998. — № 5.
2. Затонський Д. В. Генріх Белль — письменник і людина // Вікно в світ. — 1999. — № 2.
3. Копелев Л. О Генрихе Белле // Иностранная литература. — 1988. — № 12.
4. Конєва Т. М. «Для чого ми прийшли у цей світ». Матеріали до вивчення творчості Г. Белля // Зарубіжна література. — 1998. — № 3.
5. Мельничин І. П. Засуджуючи жахи війни. Матеріали до уроку-аналізу жанрових особливостей оповідання Г. Белля «Подорожній, коли прийдеш в Спа...» методом «услід за автором» // Всесвітня література. — 2000. — № 4.
6. Рожновский С. Генрих Белль. — М., 1965.
7. Роднянская И. Мир Генриха Белля // Вопросы литературы. — 1966. — № 10.