Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003
Ернест Хемінгуей (1899—1961)
Західна проза
Література другої половини ХХ ст.
«Немає у світі нічого труднішого, ніж писати просту чесну прозу про людину. Спочатку потрібно вивчити те, про що пишеш, потім треба навчитися писати. На те й друге минає все життя...» Ці слова належать видатному американському прозаїку Ернестові Х
емінгуею. Письменник народився 21 липня 1899 року в містечку Оук-Парк поблизу Чикаго в заможній родині. Він був другим із шести дітей лікаря Кларенса Едмунда Хемінгуея та його дружини Грейс Ернестіни Холл. Велику роль у вихованні Ернеста відігравав батько, який був не лише прекрасним хірургом, а й чудовим мисливцем і рибалкою. Кожного літа Ернест жив у літньому батьківському котеджі на озері Валлун, де учився рибалити і стріляти, пізнавав природу, звичаї і минуле рідного краю. Разом із батьком він ходив не лише на полювання та риболовлю, а й в індіанські селища, де Кларенс Хемінгуей безкоштовно лікував поселян. Саме спогади про це лягли в основу одного з перших оповідань письменника «В індіанському селищі». Коли Ернестові виповнилося дванадцять років, його дід по батькові, учасник Громадянської війни, подарував хлопчикові першу в його житті рушницю. І відтоді на все життя мисливство, як і риболовля, стало одним з найулюбленіших занять Хемінгуея. Дід повідав хлопцеві і всі тільки йому відомі таємниці риболовлі.
Єдиний учбовий заклад, що його закінчив у своєму житті Ернест Хемінгуей, була школа в Оук-Парку. У шкільні роки хлопчик дуже захоплювався спортом, був одним із кращих спортсменів школи: грав у футбол і водне поло, плавав, займався боксом. Та не менш, ніж спортом, захоплювався він і літературою.
Закінчивши школу, він твердо вирішив стати журналістом. 1917 року Ернест їде в Канзас-Сіті, де стає репортером газети «Канзас-Сіті стар». Праця репортера розвинула в нього спостережливість, гостроту зору, які дуже згодилися йому в подальшому житті, вона була для юнака великою життєвою школою, а сама обстановка, рівень газети, для якої він працював, допомогли майбутньому письменникові пройти серйозну школу журналістики. А сто «Правил» газети, складених для репортерів «Стар» її засновником, значною мірою збігаються з хемінгуеївським розумінням творчості. «Пиши короткими реченнями, — сказано було у першій заповіді газетяра. — Перший абзац має бути коротким. Мова — сильною. Стверджуй, а не заперечуй». У параграфі 3 говорилося: «Уникай прикметників, особливо гучних, типу «надзвичайний», «чудовий», «грандіозний», «величний»«. Уже зрілим письменником Хемінгуей говорив про ці правила як про кращі, за якими він будь-коли вчився писати: «Жодна людина, котра відчуває і хоче писати правдиво, який би не мала талант, не може добре писати, відкинувши їх».
Навесні 1918 року Хемінгуей вирушає до Європи: він їде добровольцем на італо-австрійський фронт, перебуває в американському медичному корпусі. Тут він був тяжко поранений в обидві ноги. Зробивши одну за одною дванадцять операцій, лікарі знайшли у нього 227 ран, вийняли у нього з ніг двадцять вісім осколків. За мужність і відвагу Хемінгуея удостоєно італійських військових нагород. Демобілізувавшись, у січні 1919 року він прибув до Америки. Хемінгуей працює репортером, весь вільний час віддає письменницькій праці і поривається в Європу. 1921 року він дістав від торонтської газети пропозицію бути її європейським кореспондентом і надсилати матеріал на свій розсуд. Разом зі своєю дружиною, піаністкою Хедлі Річардсон, Хемінгуей їде в Європу і на кілька років оселяється в Парижі.
Як кореспондент Хемінгуей об’їздив багато країн, надсилаючи до газети нариси з Італії, Франції, Іспанії, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Туреччини.
У грудні 1923 року, розпрощавшись із кар’єрою журналіста, Хемінгуей повертається в Париж вільним художником. Паризький період був для Ернеста Хемінгуея дуже плідним і насиченим. Він знайомиться з такими письменниками, як Джеймс Джойс, Езра Паунд, Томас Стернз Еліот, Гертруда Стайн, Френсіс Скотт Фіцджеральд.
У 1923 році в Парижі виходить перша збірка Хемінгуея «Троє оповідань і десять віршів», а в 1924 — книжечка «У наш час», у якій було зібрано двадцять чотири мініатюри. За задумом автора, усі ці оповідання і мініатюри-епіграфи до них покликані були створити загальну картину «нашого часу» — трагічного і неспокійного. У повоєнний мирний час він говорить про ті невиліковні травми, яких завдала людству недавня війна. Оповідання збірки об’єднувала наскрізна постать — автобіографічний образ Ніка Адамса. Книгою «У наш час» Хемінгуей заявив про себе як автор певної теми — антивоєнної та «втраченого покоління» — і стилю, відзначеним лаконізмом і стриманістю оповідної манери.
1926 року Хемінгуей пише роман «І сонце сходить», відомий також під назвою «Фієста». Це розповідь про групу американських експатріантів, які живуть у Європі після Першої світової війни. У романі кристалізується стиль Хемінгуея, що визначається специфічними «рубленими» діалогами, недомовленістю (підтекстом), відсутністю авторських оцінок. Герой твору — журналіст і літератор Джейк Барнс, що здається внутрішньо спустошеним і духовно надломленим. Він розповідає про свою особисту трагедію: Барнс був поранений і контужений на війні, і наслідки того дуже тяжкі для нього як чоловіка. Щоб якось розвіятись, прогнати думки про свою невлаштованість, він і Брет Ешлі — жінка, яку він кохає, їздять по шинках Монмартру, шалено веселяться на фієсті.
Світову славу Хемінгуею приніс його роман «Прощавай, зброє!» (1929). Дія його розгортається на італо-австрійському фронті в 1917 році. Автор малює вражаючі картини життя на війні, гнітючу тугу шпиталів. Художній манері роману притаманна надзвичайна стриманість, «телеграфний стиль». Але за зовнішньою простотою приховується складний зміст, світ думок і почуттів, що виносяться в підтекст. Хемінгуей зазначав, що письменник має добре знати те, про що він пише; у цьому випадку він «може опустити багато з того, що знає, і якщо він пише правдиво, читач відчує все опущене так само сильно, як ніби письменник сказав про це».
Так Хемінгуей обґрунтовує «теорію айсберга», що вимагала від письменника вміння обирати найважливіші, найхарактерніші події, слова і деталі: «...літературна творчість видається мені схожою на айсберг. Видно тільки сьому частину того, що перебуває у воді. Треба викидати все, що можна викинути. Це зміцнює наш айсберг, все викинуте йде під воду. Та якщо письменник пропустить щось, чого він не знає, в його розповіді з’явиться дірка».
У 1930 році Хемінгуей із дружиною повертається в Америку, вони купують будинок у рибальському селищі Кі-Вест, розташованому на південній окраїні Флориди. Хемінгуей займається боксом, полює на оленів, лосів і перепелиць у штатах Айдахо та Вайомінг, захоплено ловить велику рибу. Він замовив і обладнав власну яхту «Пілар» і на ній виходив на риболовлю. У 1934 році він із дружиною вирушає в Африку на своє перше сафарі — полювання на великого звіра. Перед від’їздом в Африку він знову відвідує Іспанію і Париж, фієсту в Памплоні, зустрічається з іспанськими друзями, з матадорами.
У 1932 році виходить «Смерть пополудні» — книжка нарисового характеру, присвячена бою биків. Вона також дала письменникові змогу висловити свою любов до Іспанії, до її народу, до її природи, звичаїв, мистецтва. Наступна книжка нарисів — «Зелені пагорби Африки» (1935) є щоденником сафарі; цікаві спостереження за африканськими племенами, за тваринним світом, описи ландшафтів та полювання сполучаються з роздумами про мистецтво, про письменницьку працю, про сутність життя і смерті.
Оповідання Хемінгуея, що широко друкувалися на початку 1930-х років в американських журналах, вийшли окремою книжкою під назвою: «Переможець не одержує нічого» (1933). Героями оповідань є вихідці з низів суспільства, люди, що потерпають від фізичних і психологічних травм, від некомунікабельності. 1936 року виходить повість Хемінгуея «Сніги Кіліманджаро», в котрій йдеться про фізичну й творчу загибель письменника Гаррі, окреслена проблема загубленого таланту, що поступився спокусам матеріального благополуччя. Наступного року з’являється роман «Маєш і не маєш», дія якого відбувається в Америці. Головний герой твору Гаррі Морган став контрабандистом, через злидні він іде на злочин, проходить тяжкий шлях прозріння. Він усвідомлює злочинність суспільства і переконується в тому, що «людина одна не може».
Улітку 1937 року Хемінгуей познайомився з Мартою Гелхорн — журналісткою, яка приїздила в Кі-Вест брати в письменника інтерв’ю. Через кілька років, пройшовши Іспанію, вони повернулися до Штатів разом і стали подружжям...
Творчість Хемінгуея кінця 1930-х тісно пов’язана з його участю в антифашистській боротьбі іспанського народу. На свої кошти письменник закупив колону санітарних автомобілів і відправив їх іспанським республіканцям. Навесні 1937 року він сам прилетів у Мадрид. Півтора роки Хемінгуей перебуває в Іспанії, пише нариси «Іспанський боєць», «Мадридські шофери», сценарій фільму «Іспанська земля». Іспанські події стали темою його п’єси «П’ята колона» і роману «По кому подзвін». З початку 1940-х років Хемінгуей мешкає на Кубі. У роки Другої світової війни він бере участь у бойових діях. У 1942—1943 роках він неодноразово виходив на своїй озброєній яхті «Пілар» у Карибське море полювати за німецькими субмаринами. 1944 року письменник прибуває в Англію, бере участь у висадці американських військ у Нормандії, воює зі зброєю в руках за «лінію Зігфріда» і визволення Парижа. У роки війни Хемінгуей працював над книгою про море, яка залишилася незакінченою і вийшла друком лише 1970 року під назвою «Острови в океані».
У Лондоні Хемінгуей зустрівся з військовою кореспонденткою Мері Уелш, вони відразу сподобались одне одному. У березні 1945 року Хемінгуей повертається в Америку, розлучається з Мартою Гелхорн і разом з Мері оселяється біля Гавани, в своїй садибі Фінка Віджія. 1950 року з’явився його новий роман «За рікою, в затінку дерев». Головний герой твору — полковник Річард Кентуелл, п’ятдесятилітній вояка, який пройшов дві світові війни. Опинившись після завершення Другої світової у Венеції, він переживає своє останнє кохання — до юної красуні графині Ренати. Загальний тон оповіді похмурий: хворий Кентуелл, передчуваючи близький кінець, підбиває невтішні підсумки і зводить рахунки із життям.
1952 року Хемінгуей видає повість «Старий і море». За неї він одержує найвищу літературну нагороду США — Пулітцерівську премію, а 1954 року Хемінгуей став Нобелівським лауреатом.
У 1950-і роки Хемінгуеєм оволодівають ностальгічні настрої, він відвідує пам’ятні йому місця і країни. Письменник бере участь в африканських сафарі, чотири рази їде на кориди в Іспанію, а в 1956 році він побував у Парижі. Двічі Хемінгуей потрапляв у авіакатастрофи (деякі газети навіть друкують його некрологи). У 1957 році пише книжку про Париж двадцятих років (її було видруковано вже після його смерті під назвою «Свято, яке завжди з тобою»).
1959 року Хемінгуей із Мері оселяються в Кетчумі, штат Айдахо. Останні роки письменник багато хворіє, страждає і фізично, і морально. В одній із розмов Хемінгуей відзначив: «Чоловік не має права помирати в ліжку. Або в бою, або куля в скроню». 2 липня 1961 року, пербуваючи в депресивному стані, він покінчив життя самогубством, застрелившись із рушниці.
Старий і море (1952). Повість-притча «Старий і море» відразу ж після появи викликала всесвітній резонанс. За дві доби було розпродано понад 5 мільйонів примірників журналу «Лайф», в якому було уперше надруковано твір (вересень 1952 року). Повість про мужнього кубинського рибалку не була для Хемінгуея випадковою. Письменник був великим майстром риболовлі, дружив з рибалками, жив на березі моря і довгі роки спостерігав їхні закони і звичаї. Саме тому триденна боротьба старого Сантьяго з гігантським марліном і змальована так переконливо.
Основою сюжету повісті став реальний випадок зі старим рибалкою, описаний Хемінгуеєм 1936 року в нарисі «На блакитній воді».
Повість Хемінгуей писав напрочуд швидко і легко: за його словами, він працював як бульдозер. «Мені пощастило, що в мене були гарний старий і гарний хлопчик, а останнім часом письменники забули, що такі існують. Крім того, океан заслуговує, щоб про нього писали також, як про людину». Отже, у повісті три головних героя: старий Сантьяго, хлопчик Манолін і морська стихія.
Старий має репутацію невдахи: ось уже 84 дні він ходив у море, але не впіймав жодної риби. Символом безталанності Сантьяго є вітрило його човна, що нагадувало прапор розбитого полку. Здається, він уже втратив усе — силу, молодість, талан... Багатства у нього ніколи й не було, але тепер, на схилі літ, він просто змушений був би голодувати, коли б не хлопчик Манолін, усім серцем відданий йому. І все-таки старий не здається. Три дні і три ночі ганяється він в океані за великою рибою і бореться за неї. Йому пощастило упіймати величезну рибу, але на зворотному шляху на здобич старого напали акули, які розтягли всю рибу. Ледь живий старий привіз із собою тільки обгризений величезний скелет, але переможцем у цій нерівній боротьбі все одно вийшов він.
Сантьяго — один з останніх «героїв кодексу» в творчості Хемінгуея. Він є носієм хоробрості, витримки, честі, які не лише допомагають вижити в нищівному світі болю й розчарувань, а й перемогти. Подолання слабкості власного тіла, вірність своєму шляхові важать для старого рибалки більше, ніж невідворотність зовнішніх обставин. Але старий — це новий герой у Хемінгуея. Адже «кодекс» для нього не роль, а саме життя. У найгостріших ситуаціях розкривається характер героя, показано, на що здатна людина і що вона «може витримати», стверджується, що «людина не для того створена, щоб терпіти поразку», людину «можна знищити, але її не можна перемогти».
Ця розповідь містить глибокий філософський підтекст, перетворюючись на притчу. Повість Хемінгуея бере від традиційної притчі побутову основу розповіді, алегоричність, узагальнюючий зміст, поєднання сьогоденного і вічного, особистого і всесвітнього. Проте автор, користуючись своєю ж теорією айсберга, не намагається відкрито повчати і розтлумачувати її зміст. Він залишає читачеві можливість домислити те, що приховано у підводну течію твору, побачити те, що повість «Старий і море» являє собою притчу про непереможність людини, про її здатність вистояти в нерівній боротьбі, подолати всі перешкоди, які стоять на її шляху.
Символіка повісті побудована на реалістичній, деталізованій образності. Вона написана простою, але виразною мовою, і кожне слово, образ і символ мають містку смислову наповненість. У повісті можна побачити чимало символів. Море, органічна частина природи, символізує собою життя, спосіб утвердження для таких особистостей, як старий Сантьяго. Утім, морський світ буває не лише добрим і прекрасним, але й водночас і жорстоким, що зумовлено законом «виживання найсильніших». У повісті символом зловісності зовнішніх обставин є ненажерливі акули, після бенкету яких від великої риби залишається лише кістяк. З ідеєю «перемоги в поразці», що є наскрізною в повісті, перегукуються мотиви екзистенціальної філософії: свобода вибору людини, суддею якої є власне сумління. Так, кожна особистість має право на свободу дій у рамках тих умов, у які вона поставлена через зовнішні обставини.
Важливим у повісті є мотив єднання людини із природою. Сантьяго ставився до моря не по-споживацьки, а з повагою, розумінням, вдячністю. Він любить його і жаліє все живе в ньому: риб, черепах, птахів. Показово, що під час полювання роздуми старого про велику рибу як свого суперника поступово переростають у турботливе піклування про неї. Автор проводить думку, що людина «занурена» в природу і є разом з тим її невід’ємним елементом, людина прагне до гармонії з природою. Світ природи у творі є не пасивною декорацією подій, а їхнім учасником.
Із попереднім мотивом пов’язаний і мотив самотності. У творі неодноразово підкреслюється, що старий самотній серед людей і серед природи. Проте цей мотив не звучить так песимістично, як, скажімо, у творах Кафки, Камю чи Беккета. Саме самотність змушує Сантьяго бути сильним і мужнім, розраховувати лише на себе і знаходити в собі резерви сил, що й дають йому змогу вийти переможцем.
Повість «Старий і море» позбавлена характерного для творів Хемінгуея трагічного завершення. Фінал твору залишає відкритою перспективу подальшої діяльності, він пов’язаний з вірою письменника у творчі сили людини. Старий Сантьяго зумів довести собі й іншим, на що здатна людина. Він переміг рибу, переміг себе, свою старість і слабкість, свій біль і свою самотність. Тому він і є переможцем. Адже «людину можна знищити, а здолати не можна».
Старий і море
(Скорочено)
То був старий рибалка, що промишляв на Гольфстрімі сам-один у своєму човні. Ось уже вісімдесят чотири дні він виходив у море й не піймав жодної рибини. Перші сорок днів з ним був хлопець. Та по тих сорока нещасливих днях хлопцеві батьки сказали, що старий тепер справжній salao1, цебто геть безталанний, і звеліли синові перейти до іншого рибалки, з яким він першого ж тижня піймав три добренні рибини. Хлопцеві було прикро бачити, як старий день у день вертається ні з чим, і він щоразу йшов допомогти йому — піднести змотану снасть, гарпун, ості або щоглу з вітрилом. Вітрило було полатане мішковиною і, обгорнуте навколо щогли, скидалося на прапор безнастанної поразки.
Старий був кощавий, виснажений, потилицю його поорали глибокі зморшки, на обличчі темніли коричневі плями нешкідливого нашкірного раку, що з’являються від сонячного проміння, відбитого тропічним морем. Ті плями збігали вниз по щоках до самої шиї. Долоні старого були посічені глибокими поперечними рубцями від плетеної жилки, якою він тягнув з води велику рибу. Та жоден з тих рубців не був свіжий — усі старі, як борозни на пересохлій землі.
Геть усе в ньому було старе, крім очей, — вони мали колір моря і блищали весело й непереможно.
— Діду Сантьяго, — сказав йому хлопець, коли вони піднімалися від берега, де залишили човен, — я міг би знову ходити в море з вами. Тепер ми призбирали трохи грошей.
Старий навчив хлопця рибалити, і той любив його.
— Ні, — відказав старий. — Ти тепер на щасливому човні. Залишайся там.
— Але ж пригадайте, як ви колись вісімдесят сім днів підряд поверталися ні з чим, а потім ми три тижні ловили щодня по величезній рибині.
— Пригадую, — сказав старий. — Я знаю: ти пішов від мене не тому, що зневірився.
— Мені звелів тато. А я ж іще неповнолітній і мушу слухатись його.
— Знаю. — сказав старий. — Так і має бути.
— Він зневірився.
— Еге, — сказав старий. — А от ми — ні. Правда ж?
— Правда, — відповів хлопець. — А що, як я почастую вас пивом на «Терасі», а тоді вже віднесем додому снасть?
— Чому ж ні? — сказав старий. — Як ведеться між рибалками.
Вони сіли на «Терасі», й багато хто з рибалок почав кепкувати із старого, та він на те не ображався. Інші, старші віком, дивилися на нього, і їх брав сум. Одначе вони не виказували цього й чемно гомоніли про течію, про глибини, на яких рибалили того дня, про сталу погоду й про те, що бачили в морі.
— Діду Сантьяго, — сказав хлопець.
— Га? — озвався старий. Він тримав у руці склянку й думав про давно минулі дні.
— Може б, я наловив вам сардин на завтра?
— Ні. Краще піди пограй у бейсбол. Гребти я ще маю силу, а сітку закине Рохельйо.
— А то б я залюбки. Коли вже мені не можна рибалити з вами, то хоч якось би прислужитися.
— Ти ж ось почастував мене пивом, — сказав старий. — Зовсім уже дорослий став.
— А скільки мені було, коли ви уперше взяли мене в море?
— П’ять років, і тебе ледь не вбило, коли я втягнув до човна ще дужу рибину і вона мало не рознесла все на друзки. Ти це пам’ятаєш?
— Я пам’ятаю, як вона била хвостом і поламала лавку, а ви гамселили її кийком. Пам’ятаю ще, як ви відштовхнули мене на ніс, де лежала мокра й холодна снасть, і як стрясався човен, а ви все гупали кийком, наче дерево рубали, а мені так солодкувато тхнуло кров’ю.
— Ти справді пам’ятаєш, чи то я тобі потім розповідав ?
— Я пам’ятаю все від самого першого дня, коли пішов з вами в море.
Старий подивився на нього почервонілими від сонця довірливими й сповненими любові очима.
— Коли б ти був моїм сином, я б зважився знову взяти тебе з собою, — сказав він. — Але ти маєш батька й матір і потрапив на щасливий човен.
— То, може, я все-таки наловлю вам сардин? І ще я знаю, де можна дістати чотири живці.
— У мене лишилося від сьогодні. Я присолив їх і сховав у скриньку.
— Я принесу вам чотири свіжих.
— Одного, — сказав старий. Він ніколи не втрачав надії і впевненості. Але тепер вони оживали в ньому, неначе обвіяні свіжим морським вітром.
— Два, — мовив хлопець.
— Нехай буде два, — погодився старий. — А ти їх не вкрав?
— Міг би й украсти, — відповів хлопець. — Але цих я купив.
— Дякую, — сказав старий. Він був надто простодушний і не замислювавсь над тим, відколи це він зробився такий покірливий, хоч і знав про це. Одначе знав він і те, що нічого ганебного тут немає і що, упокорившись, він не втратив справжньої гідності.
— На такій течії завтра має бути добра ловля, — сказав він.
— Де ви збираєтесь ловити?
— Далеко в морі, а як вітер переміниться — поверну назад. Хочу вийти з бухти, поки не розвидніє.
— Я спробую умовити й свого порибалити ген у морі, — сказав хлопець. — Тоді ми змогли б допомогти вам, якби ви підчепили на гачок щось путяще.
— Він не любить заходити надто далеко.
— Еге ж, — підтвердив хлопець. — Та я вже визирю щось таке, чого він не може добачити, — птаха над водою абощо, — і переконаю його вийти на простір.
— Він що — так погано бачить?
— Майже зовсім сліпий.
— Дивно, — сказав старий. — Він же ніколи не ловив черепах. Ті лови занапащають очі.
— Але ж ви самі багато років полювали черепах на Москітному березі, а очі у вас добрі.
— Я не звичайний старий.
— А у вас стане сили впоратися із справді великою рибиною?
— Гадаю, що стане. До того ж я знаю чимало всяких способів.
— Ну, занесімо вже додому снасть, — сказав хлопець. — А тоді я візьму сітку й піду по сардини.
Вони повитягали з човна рибальське знаряддя. Старий узяв на плече щоглу, а хлопець поніс дерев’яну скриньку з тугими мотками міцної темної жилки, ості й гарпун на держалні.
Вони піднялися дорогою до хатини старого і зайшли у відчинені двері. Старий прихилив щоглу до стіни, а хлопець поставив поруч скриньку та решту знаряддя. Щогла була завдовжки майже така, як уся хатина, зліплена з цупких брунькових щитків королівської пальми, відомих під назвою гуано. Там стояли ліжко, стіл та стілець, а просто на долівці було вогнище, де старий розпалював деревне вугілля й варив собі їсти. На темних стінах із розрівняних і щільно припасованих один до одного шорстких волокнистих щитків висіло кольорове зображення Святого серця господнього і ще одне — Мідної Богоматері. То були пам’ятки по дружині. Колись на стіні висіла і її підфарбована фотографія, але старий зняв те фото, бо, дивлячись на нього, надто гостро відчував свою самотність, і тепер воно лежало на полиці в кутку під його чистою сорочкою.
— Що ви маєте на вечерю? — запитав хлопець.
— Казанок жовтого рису з рибою. Повечеряєш зі мною?
— Ні, я поїм удома. Хочете, я розпалю вогонь?
— Ні. Я потім сам розпалю. А може, з’їм і холодне.
— Можна взяти сітку?
— Та певне.
Сітки в старого не було, і хлопець добре пам’ятав, коли вони продали її. Але обидва день у день отак прикидались один перед одним. Не було й ніякого казанка з рисом та рибою, і хлопець теж це знав.
— Вісімдесят п’ять — щасливе число, — мовив старий. — Що ти скажеш, як я завтра притягну рибисько на тисячу фунтів чистої ваги?
— Ну, я беру сітку й іду по сардини. А ви посидите тут, на порозі проти сонечка?
— Еге ж. Я маю вчорашню газету, то почитаю про бейсбол.
Хлопець не був певен, чи вчорашня газета — не така сама вигадка. Та старий і справді витяг з-під ліжка газету.
— Мені дав її Періко у винарні, — пояснив він.
— Я наловлю сардин і повернуся. Покладу ваші й свої разом на лід, а вранці поділимо. А коли прийду, розкажете мені про бейсбол.
— Не може бути, що «Янкі» програли.
— Боюся, щоб їх не побили клівлендські «Індіанці».
— За «Янкі» не турбуйся, сину. Згадай-но про великого Дімаджо.
— Я боюся й «Індіанців», і детройтських «Тигрів».
— Гляди, щоб так ти не забоявся й «Червоношкірих» із Цинциннаті або чиказьких «Білих панчіх».
— Ви все там добре прочитайте, а тоді розкажете мені.
— Як ти гадаєш — чи не купити нам лотерейний квиток, щоб у номері було вісімдесят п’ять? Адже завтра вісімдесят п’ятий день.
— Можна, — сказав хлопець. — А чом би не вісімдесят сім? Пригадуєте, як вам тоді пощастило?
— Двічі такого не випаде. А ти певен, що знайдеш квиток на вісімдесят п’ять?
— Можу замовити.
— Одинарний. За два з половиною долари. От тільки де б нам їх позичити?
— Пусте. Я завжди можу позичити два з половиною долари.
— Та й я, мабуть, зміг би. Але намагаюся не позичати. Спершу позичаєш, а потім жебраєш.
— Ви тільки не застудіться, діду, — сказав хлопець. — Як-не-як, уже вересень.
— Місяць великої риби, — мовив старий. — Це тобі не травень, коли хто хочеш рибалка.
— Ну, я йду по сардини, — сказав хлопець. Коли він повернувся, сонце вже зайшло, а старий спав на стільці. Хлопець зняв з ліжка стару солдатську ковдру й накинув йому на плечі поверх спинки стільця. То були дивовижні плечі — і досі ще могутні, хоч які й старі, — і шия теж іще міцна, і тепер, коли старий спав, схиливши голову на груди, зморшки на потилиці вирізнялися не так чітко. Сорочка на ньому була така сама латана-перелатана, як і вітрило, й латки нерівно повицвітали на сонці, рябіли різними кольорами. А от обличчя було таки дуже старе і з заплющеними очима видавалося зовсім безживним. Газета лежала в старого на колінах, і рука, впавши на неї, не давала вечірньому вітрові здути її геть. Ноги старого були босі.
Хлопець не став його будити й пішов собі, а коли повернувся, старий ще спав.
— Прокиньтеся, діду, — мовив хлопець і поклав руку йому на коліно.
Старий розплющив очі і з хвилину повертався звідкись дуже здалеку. Потім усміхнувся.
— Що це ти приніс? — запитав він хлопця.
— Вечерю, — відповів той. — Зараз будемо їсти.
— Мені не дуже хочеться.
— Треба. Не може людина цілий день рибалити й нічого не їсти.
— Я можу, — сказав старий, підводячись. Він узяв газету й згорнув її. Тоді почав згортати ковдру.
— Накиньте ковдру на плечі, — сказав хлопець. — Поки я живий, ви не будете рибалити голодний.
— Тоді живи довго й бережи себе, — сказав старий. — Що ми маємо на вечерю?
— Чорні боби, рис, смажені банани й печеню.
Хлопець приніс вечерю з «Тераси» у подвійному металевому судку. В кишені у нього були два прибори — ножі, виделки й ложки, — загорнуті кожен окремо у паперову серветку.
— Де це ти взяв?
— Мартін дав. Господар «Тераси».
— Треба йому подякувати.
— Я вже подякував, — сказав хлопець. — Вам нема чого турбуватися цим.
— Я дам йому почеревину з великої рибини, — сказав старий. — Він же не вперше отак нас виручає?
— Та не вперше.
— Тоді треба буде дати йому щось іще, крім почеревини. Он як він про нас піклується.
— Ще й дві пляшки пива прислав.
— Я більше люблю пиво в бляшанках.
— Знаю. Але сьогодні пляшкове. Пляшки я віднесу назад.
— Ти добрий хлопчина, — сказав старий. — Ну, то будемо їсти?
— Я ж вам весь час про це кажу, — лагідно мовив хлопець. — Тим-то й не відкривав судка, поки ви не готові.
— Уже готовий, — сказав старий. — Мені тільки треба було вмитися.
«Де ж би ти вмився?» — подумав хлопець. Воду в селищі брали за дві вулиці звідти. «Треба подбати, щоб у нього завжди була вода, — подумав хлопець, — і мило, і добрий рушник. Чого я такий нетямкий? Треба дістати йому нову сорочку, теплу куртку на зиму, якесь взуття і ще одну ковдру».
— Печеня чудова, — мовив старий.
— Розкажіть мені про бейсбол, — попросив хлопець.
— В американській лізі попереду «Янкі», як я й казав, — потішено мовив старий.
— Сьогодні вони програли, — заперечив хлопець.
— Це нічого не означає. Великій Дімаджо знову розігрався.
— Крім нього, в команді є й інші.
— Авжеж. Одначе гру робить він. У другій лізі, там, де Бруклін і Філадельфія, я б віддав перевагу бруклінцям. Але згадай лишень Діка Сіслера й оті знамениті кидки в Старому парку.
— Еге ж, то просто щось незвичайне. Так далеко ще ніхто не бив.
— А пам’ятаєш, як він, бувало, приходив на «Терасу»? Я ще хотів був запросити його піти з нами в море, та не зважився. А тоді сказав тобі, щоб ти його запросив, але ти теж побоявся.
— Я пам’ятаю. Дурний був, що побоявся. Може, він і пішов би з нами. Ото було б про що згадувати ціле життя!
— Хотів би я взяти з собою в море великого Дімаджо, — мовив старий. — Кажуть, його батько був рибалкою. Можливо, він теж колись бідував, як і ми, то зрозумів би нас.
— А от батько великого Сіслера ніколи не бідував. Коли був такий, як я, він, цебто батько, вже грав у класних командах.
— А я, коли був такий, як ти, плавав матросом на вітрильнику, що ходив до Африки. І вечорами бачив там на березі левів.
— Я знаю. Ви мені розповідали.
— То поговоримо про Африку чи про бейсбол?
— Мабуть, про бейсбол, — відповів хлопець. — Розкажіть мені про великого Джона Мак-Гроу.
— Він колись теж вряди-годи заглядав на «Терасу». Та коли хмелів, то був страх який буйний і норовистий. А крім бейсболу, захоплювався ще кінними перегонами. Бувало, завжди носив у кишені списки коней і часто називав їхні імена по телефону.
— То був великий тренер, — сказав хлопець. — Мій батько вважає його за найкращого в світі.
— Бо він найчастіше тут бував, — сказав старий. — А коли б сюди щороку приїздив Дюроше, твій батько вважав би найкращим його.
— А хто справді кращий тренер — Люк чи Майк Гонсалес?
— Як на мене, вони однаково добрі.
— Ну, а найкращий у світі рибалка — це ви.
— Ні. Я знаю ще кращих.
— Que va, — мовив хлопець. — Добрих рибалок багато, а є й знамениті. Але таких, як ви, більш немає.
— Дякую. Ти мене дуже потішив. Тільки не дай Боже мені підчепити надто велику рибину, щоб не осоромитись.
— Нема такої рибини, коли ви й справді ще дужий, як кажете?
— Можливо, не такий уже й дужий, як мені здається, — сказав старий. — Та способів знаю чимало, і духу мені не забракне.
- Ну, лягайте вже, діду. На добраніч.
Хлопець пішов.
Заснув він скоро, й уві сні йому ввижалася Африка його юнацьких літ: довгі береги, золотаві й білі — такі білі, що аж очам боляче, — високі миси й величезні темні гори.
Старий прокинувся, поглянув крізь відчинені двері на місяць, тоді розгорнув штани й натяг Їх на себе. Вийшовши з хатини, він справив малу потребу, тоді подався дорогою будити хлопця. Від ранкового холоду його брали дрижаки. Та він знав, що невдовзі його зігріє хода, а там скоро й на весла.
Двері будиночка, де жив хлопець, були не замкнені. Старий відчинив їх і, нечутно ступаючи босими ногами, зайшов. Хлопець спав на складаному ліжку в передній кімнаті, і старий виразно бачив його у світлі призахідного місяця, що падало у вікно. Він злегенька взяв хлопця за ногу і тримав, аж поки той прокинувся, обернувсь і поглянув на нього. Старий кивнув головою; тоді хлопець, узявши зі стільця біля ліжка свої штани, сів і натяг їх.
Старий вийшов надвір, хлопець за ним. Він був ще зовсім сонний, і старий, обнявши його за плечі, сказав:
— Ти вже пробач.
— Que vа, — мовив хлопець. — Чоловік повинен робити своє діло.
Вони рушили дорогою до хатини старого, і в досвітньому присмерку попереду й позаду них брели босоніж інші чоловіки, несучи на плечах щогли з вітрилами.
Коли вони прийшли до хатини, хлопець узяв кошик із снастю, гарпун і ості, а старий завдав на плече обгорнуту вітрилом щоглу.
— Кави не хочете? — запитав хлопець.
— Спершу віднесем снасть, а тоді вже поп’ємо кави.
Вони пили каву з бляшанок від згущеного молока в рибальській харчівні, що відчинялася вдосвіта.
— Як вам спалося, діду? — запитав хлопець. Тепер він уже не був такий сонний, хоча й досі боровся з дрімотою.
— Дуже добре, Маноліне, — відповів старий. — Я певен, що сьогодні мені поведеться.
— Я теж, — сказав хлопець. — Ну, я піду, візьму свої і ваші сардини та свіжі живці для вас. А снасть він носить сам. Ніколи не хоче, щоб хтось йому допомагав.
— Ми з тобою не такі, — відказав старий. — Ти в мене носив снасть, коли тобі було тільки п’ять років.
— Знаю, — сказав хлопець. — Ви зачекайте, я скоро. Випийте ще кави. Тут нам дають у борг.
Він пустився босоніж через коралове каміння до льодовні, де зберігали принаду.
Хлопець повернувся з сардинами й живцями, загорненими в газету, і обидва спустилися стежкою до човна, відчуваючи під босими ногами дрібну рінь. Підваживши човна, вони зсунули його на воду.
— Ну, щасти вам, діду.
— І тобі хай щастить, — відповів старий. Він припасував мотузяні петлі весел до кочетів і, налігши на весла, став потемки вигрібати з гавані. З різних боків у море виходили інші човни, і старий чув, як розтинають воду їхні весла, хоч самих човнів і не бачив, бо місяць уже сховався за горбами.
Старий ще звечора надумав вийти далеко у відкрите море, і тепер, залишивши позаду запахи берега, кермував просто на свіжий вранішній дух океану.
Було ще темно, але старий відчував, що настає ранок; веслуючи, він раз по раз чув тремтливі звуки, коли летюча риба вихоплювалася з води і, зі свистом розтинаючи повітря своїми твердими крильми, шугала в темряву.
Він завжди подумки називав море la mar, як кажуть по-іспанському ті, хто його любить. І хоч іноді згадують його лихим словом, проте завжди говорять про нього, як про жінку. Дехто з молодших віком рибалок, ті, що замість поплавців чіпляли на свою снасть буйки і мали моторні човни, куплені за часів, коли акуляча печінка давала великий зиск, називали його el mar — у чоловічому роді2. Вони говорили про нього як про суперника, як про бездушний простір, ба навіть як про ворога. Та старий завжди думав про море як про жінку, про живу істоту, що може й подарувати велику ласку, і позбавити її, а коли й чинить щось лихе чи нерозважне, то лише тому, що така вже її вдача. «Он і місяць розтривожує море так само, як і жінку», — думав собі старий.
Він веслував розмірено, без особливих зусиль, бо добре вмів підтримувати сталу швидкість, та й поверхня океану була гладенька, як не рахувати поодиноких заворотів на течії.
«Я цілий тиждень рибалив на глибокому й нічого не піймав, — подумав старий. — Спробую сьогодні там, де ходять косяки макрелі й тунця, — може, серед них попадеться й велика риба».
Не чекаючи, поки зовсім розвидніє, він закинув наживу й поволі пустив човна за водою. Хлопець дав старому два невеличкі свіжі тунці, що висіли тепер, мов важки, на найглибших гачках; на інші два старий наживив голубу макрель і жовту умбрицю, що лишилася в нього від учора; проте вони були ще цілком годящі, а добірні сардини додавали їм запаху та принадності. Кожна жилка, завтовшки з добрий олівець, була припнута петлею до гнучкого зеленого вудлища, так що будь-який дотик до наживи мав пригнути кінець вудлища донизу; решта кожної жилки, згорнута двома мотками по сорок сажнів, лежала в човні, а вільний кінець її при потребі можна було приєднати до запасних мотків і в такий спосіб відпустити рибину від човна більш як на триста сажнів.
Краєчок сонця показався над морем, і старий побачив інші човни, що, розтягшись упоперек течії, сиділи низько у воді набагато ближче до берега. Потім сонце заясніло дужче, і його промені замерехтіли на воді, а ще трохи згодом, коли воно піднялося над обрієм, його сяйво, відбиваючись від морської гладіні, боляче вдарило просто у вічі старому, і тепер він орудував веслами, не дивлячись перед себе. Лише поглядав униз, у темну глибочінь, куди стрімко спускались його жилки.
«А я, — думав старий, — держусь справно. Просто не щастить мені останнім часом. Але хтозна — може, сьогодні вже поведеться? Адже день на день не схожий. Воно-то й добре мати талан. Та ще краще бути вправним. Тоді щастя не заскочить тебе зненацька».
Минуло дві години, сонце підбилося ще вище, і очам стало не так боляче дивитись на схід. Тепер ген довкола видніло лише три човни, і здаля видавалося, ніби вони ледь підносяться над водою десь біля самого берега.
В ту ж мить він побачив птаха-фрегата, що кружляв у небі попереду човна на своїх довгих чорних крилах. Раптом він витяг крила назад і скісно шугнув донизу, а тоді знов закружляв, як раніш.
— Щось запримітив, — мовив старий уголос. — То він не просто так видивляється.
Він помалу, розмірене веслував до того місця, над яким кружляв птах. Тим часом птах злетів вище й знову ширяв по небі, непорушно розпластавши крила. Потім нараз шугнув додолу, і старий побачив, як з води вистрибнула летюча рибина й сполохано шаснула геть.
— Макрель, — мовив старий уголос. — Багато макрелі.
Він поклав весла й дістав з-під носової лавки менший моток снасті. Дротяний повідець з’єднав кінець жилки з невеликим гачком. Старий настромив на нього сардину і, спустивши жилку у воду, міцно прив’язав її другий кінець до кільця, вгвинченого у корму. Тоді наживив ще одну снасть і, не розмотуючи, залишив у затінку під лавкою. А потім знов узявся за весла, не спускаючи з ока довгокрилого чорного птаха, що кружляв тепер майже над самою водою.
Він бачив, як птах знову шубовснув у воду, згорнувши крила перед тим як пірнути, а тоді шалено й недоладно залопотів ними в повітрі, переслідуючи летючу рибину. Помітив і те, як ледь видно здіймалась поверхня води там, де зграя макрелі гналася за рибиною-втікачкою. Макрель ішла стрімко, випереджаючи під водою її літ, і зрештою мала перейняти рибину саме там, де вона знов пірне в море.
«Чималий косяк, — подумав старий. — Он як широко йде, тож у летючої риби мала надія на порятунок. Але птахові її не вполювати. Ця рибина для нього завелика, та й надто прудка».
Він спостерігав, як летюча рибина знов і знов вихоплюється з води і як птах марно переслідує її. «Того косяка я вже не дожену, — подумав він. — Надто швидко він іде й надто віддалився. Та, може, натраплю на якихось одиначок, що відбилися від гурту, а коло них, дивись, і моя велика ходить. Десь же має вона бути, та велика рибина!»
Хмари над землею купчились, наче гори, і між ними й морем видніла тепер лише довга зелена смуга берега та низка сіро-голубих горбів у далині. Море стало темно-синє, майже фіолетове. Дивлячись за борт, старий бачив у темній воді червонястий серпанок планктону й химерні відблиски сонячного світла.
Старий звів погляд і побачив, що над водою кружляє той самий птах.
— Натрапив на косяк, — мовив він уголос.
Тим часом летюча риба не вистрибувала з води, не було видно й дрібноти. Та, видивляючись уперед, старий побачив, як над водою злетів невеликий тунець, перевернувся в повітрі й пірнув головою донизу. Тунець зблиснув сріблом проти сонця, а коли він зник, там-таки один по одному почали з’являтися інші, вистрибуючи на всі боки, спінюючи воду й кидаючись з чималої віддалі за здобиччю. Вони кружляли навколо дрібної риби й гнали її поперед себе.
«Якщо вони не дуже швидко пливтимуть, я їх дожену», — подумав старий, і далі спостерігаючи, як зграя тунців збивала на воді білу піну, а птах раз по раз пірнав і хапав дрібну рибу, що сполохано металася біля самої поверхні.
— Той птах став мені в добрій пригоді, — мовив старий.
Саме в цю мить жилка, закинута з корми, туго натяглась під його ногою — він притискав нею петлю, — і, коли старий, полишивши весла і міцно вхопившись за жилку, почав вибирати її з води, він відчув вагу невеликого тунця, що сіпався на гачку. Старий тяг жилку до себе, і вона смикалася чимраз частіше, аж поки він побачив у воді синю спинку та золотаві боки рибини й зрештою перекинув її через борт у човен. Тунець лежав на кормі проти сонця, довгастий і тугий, мов свинцева куля; вирячивши великі дурні очі, він в останніх судомах часто-часто молотив по дошках своїм зграбним хвостом. Старий зглянувся на нього й оглушив ударом по голові, тоді відкинув ногою ще тріпотливу тушку в затінок під корму.
— Albacore3, — мовив уголос. — Добрячий буде живець. Фунтів на десять, не менше.
Він не пам’ятав уже, відколи почав говорити вголос, рибалячи одинцем. Колись давніше, лишаючись на самоті, він співав; часом співав і ночами, несучи вахту на рибальських вітрильниках та ловецьких суднах, що ходили по черепах. А розмовляти сам із собою почав, мабуть, тоді, коли від нього пішов хлопець.
— Коли б хто почув, що я отак балакаю вголос, то подумав би, що мені одібрало розум, — мовив він. — Одначе я при своєму розумі, отож мені до того байдуже. Багатії, ті мають у човнах радіо — воно говорить до них, розповідає про бейсбол...
«Не час тепер думати про бейсбол, — спинив він себе. — Тепер треба думати лише про одне. Про те, задля чого я народжений. Можливо, десь поблизу цього косяка ходить і велика риба, — міркував він. — Оця, котру я витяг, — усього-на-всього молоде тунча, що відбилося від гурту, який шукає поживи. А решта подалася надто далеко в море, та й надто швидко. Усе, що з’являється сьогодні біля поверхні, пливе надто швидко й на північний схід. Може, так воно й має бути о цій порі дня? Чи це якийсь знак на переміну погоди, якого я не знаю?»
Тепер він уже не бачив зеленої смуги берега, а тільки вершини голубуватих горбів, здаля зовсім білі, неначе вкриті сніговими шапками, та ще хмари над ними, які скидалися на високі засніжені гори.
Сонце почало припікати, і старий, веслуючи, відчував його жар на потилиці, а по спині в нього потекли цівочки поту.
«Можна б просто пустити човна за водою, — подумав він, — і навіть поспати. Обкрути петлю навколо великого пальця на нозі — та й спи собі, аж поки смикне. Але ж сьогодні вісімдесят п’ятий день, то треба ловити справно».
Він не відводив очей від жилок і саме в цю мить побачив, як одне зелене вудлище над бортом рвучко сіпнулося донизу.
— Ага, — мовив старий. — Ага. — І безгучно поклав весла. Тоді потягся до жилки й обережно взяв її великим та вказівним пальцями правої руки. Він не відчув ні натягу, ні ваги й тримав жилку вільно, без зусилля. Раптом вона знову сіпнулася. Цього разу — легенько, якось непевно; та старий добре знав, що це означає. Там, у глибині, за сотню сажнів від човна, марлін об’їдав сардини, нанизані на вістря й вигин виклепаного ручним способом гачка, що витикався з голови невеличкого тунця, насадженого на стрижень.
Старий, обережно тримаючи жилку лівою рукою, тихенько попустив петлю й зняв її з вудлища. Тепер він міг вільно перепускати жилку між пальцями, так щоб рибина не відчувала ніякого натягу.
«Восени та ще так далеко від берега це має бути величезна рибина, — думав старий. — Їж, рибино, їж сардинки. Ласуй собі на здоров’я. Вони ж бо такі свіженькі, а ти там десь ген за шістсот футів, серед темряви й холоднечі. Обпливи разочок кругом, а тоді вертайся і їж».
Він відчув, як жилка сіпнулася знову, спершу легенько, а тоді сильніш — мабуть, голова однієї з сардин міцніше сиділа на гачку. Потім жилка завмерла.
— Ну ж бо, — голосно мовив старий. — Підпливай знов. Принюхайся до них як слід. Хіба не смачно пахнуть? А тепер їж на здоров’я, а тоді й до тунця візьмешся. Він такий тугий, холодненький, дуже смачний. Не бійся, рибино, їж.
Він чекав, тримаючи жилку між великим і вказівним пальцями, й пильнував водночас і за нею, і за іншими жилками, бо рибина могла піднятися вище чи спуститись глибше. Нарешті жилка знову так само легенько сіпнулася.
— Візьме — вголос промовив старий. — Візьме, помагай їй Боже.
Проте рибина не брала наживи. Вона відпливла, і старий марно пильнував за жилками.
— Не могла вона піти геть, — мовив він. — Бог свідок, не могла. Вона просто кружляє довкола. Може, вже попадалася на гачок і дещо запам’ятала.
Раптом він відчув легке сіпання і вмить повеселішав.
— Я ж казав, що вона кружляє, — мовив він. — Зараз візьме.
Жилка й далі потихеньку сіпалась у нього між пальцями, і старий радів з того, та раптом відчув, як вона напружилась від величезної, просто-таки неймовірної ваги. То була вага рибини, і він попускав жилку все глибше, глибше, глибше, і перший з двох запасних мотків швидко розкручувався. Жилка легко прослизала в нього між пальцями, і старий, хоч майже й не придержував її, все одно відчував величезну вагу на тому кінці.
— Оце рибина, — мовив він. — Гачок загнався їй у пащу, і тепер вона тікає з ним разом.
«Та все-таки вона повернеться й ковтне його», — подумав він, але вголос цього не сказав, боячись наврочити. Він знав, яке то мав бути громадисько, й уявляв собі, як рибина десь там, серед темряви, чимдуж пливе геть із тунцем, що застряг їй поперек пащі. В цей час рибина спинилась, але він так само відчував її вагу. Потім жилка знову смикнулася, й старий попустив її далі. На якусь мить він дужче стиснув пальці, і жилка, напружившись, мов струна, під вагою рибини, прямовисне пішла донизу.
— Ковтнула, — сказав старий. — Ну, тепер нехай собі їсть на здоров’я.
Жилка й далі перебігала в нього поміж пальців, а він тим часом простяг ліву руку й міцно прив’язав вільний кінець двох запасних мотків до петлі двох запасних мотків другої снасті. Тепер усе було напоготові. Крім тієї жилки, на якій старий держав рибину, він мав у запасі ще три мотки, по сорок сажнів у кожному.
— Поїж іще трохи, — мовив він. — Наїдайся як слід.
«Наїдайся так, щоб вістря гачка загналося просто в серце й убило тебе, — провадив він подумки. — А тоді випливай на поверхню, і я встромлю в тебе гарпун. От і гаразд. Готова? Годі вже з тебе?»
— Ну! — голосно мовив старий і, чимдуж смикнувши обома руками, витяг назад з ярд жилки, а тоді заходився смикати знов і знов, перехоплюючи жилку то однією, то другою рукою і до краю напружуючи м’язи всього тіла.
Та ніщо не допомагало. Рибина поволі віддалялася, і старий не міг підтягти її ані на дюйм. Жилка в нього була міцна, сплетена на велику рибу; отож він уперся в неї спиною і натяг так туго, що з неї порснули дрібні крапельки води. Потім жилка глухо засичала у воді, а він і далі здержував її, впершись у лавку і всім тілом відхилившись назад. Тим часом човен відносило на північний захід.
Рибина неухильно тягла вперед, і вони помалу посувалися тихим морем. Решта гачків з наживою і досі залишалася у воді, але з цим нічого не можна було вдіяти.
— Шкода, що зі мною нема хлопця, — сказав старий. — Рибина тягне мене на буксирі, і я наче припнутий до неї тросом. Можна, звісно, прив’язати жилку до човна. Але тоді рибина може урвати її. Отож треба держати, поки стане сили, й попускати жилку, коли їй заманеться смикнути. Ще хвалити Бога, що вона пливе вперед, а не йде в глибочінь.
«Не знаю, що я й робитиму, коли вона надумає піти вниз. А що я вдію, як її потягне на дно і вона там сконає? Ет, щось та вдію. Хіба мало всяких способів».
Старий стримував жилку спиною і дивився, як вона скісно розтинає воду, а човен неухильно посувається далі на північний захід.
«Ця плавба доконає її, — подумав він про рибину. — Не може ж вона пливти без кінця». Та минуло ще чотири години, а рибина все так само неухильно пливла у відкрите море, тягнучи за собою човен, і старий усе так само міцно впирався в лавку, стримуючи спиною натягнену снасть.
— Коли я підчепив її, був полудень, — мовив він. — А я й досі її не бачив.
Озирнувшись назад, він побачив, що берег зовсім зник з очей. «Дарма, — подумав він. — Я завжди можу повернути на відсвіт над Гаваною. До заходу сонця ще дві години, і, може, за цей час вона таки випливе. А ні — то, може, випливе, як зійде місяць. Або ж зі сходом сонця. Я ще при силі, і корчі мене не беруть. Та й гачок не в мене у роті, а в неї. А рибина ж яка, щоб отак тягти. Певне, міцно прикусила повідець. От би побачити її. Хоч краєм ока побачити й дізнатись, що воно там таке».
Цілу ніч рибина пливла так само неухильно, нікуди не збочуючи, — старий міг бачити це за зорями. Коли зайшло сонце, повітря похолоднішало, і піт на спині, плечах та ногах старого швидко висох. Ще вдень він узяв мішок, яким накрив скриньку з наживою, і простелив його на сонці сушитися. А коли сонце зайшло, обв’язав мішок навколо шиї, спустив собі на спину й обережно заправив під жилку, що її тепер тримав, перепустивши за плечима. Мішок пом’якшив тиск, і старий зміг прихилитися до носа човна так, що йому стало майже зручно. Насправді ця поза лише ледь-ледь полегшила нестерпний тягар, одначе старий вважав, що тепер йому майже зручно.
«Я нічого не можу з нею вдіяти, і вона зі мною також, — подумав він. — Принаймні поки тягне отак навпростець».
Один раз він звівся на ноги, щоб помочитися за борт, поглянути на зорі й визначити курс човна. Натягнута жилка здавалася світною лінією, що виходила просто з його плеча і зникала у воді. Тепер човен посувався повільніше, і сяйво над Гаваною потьмяніло, отож старий зрозумів, що течія, як видно, несе їх на схід. «Коли я втрачаю з очей відсвіт над Гаваною, то ми, певне, відхиляємося дедалі на схід, — подумав він. — Якби рибина не збочила, я бачив би його ще кілька годин. Цікаво, як там скінчилися сьогоднішні матчі у вищих лігах. Як добре було б мати з собою радіо й про все почути. — Але тут-таки спинив себе: — Не про те думаєш. Думай про діло. Пильнуй, щоб не вчинити якоїсь дурниці».
Тоді мовив уголос:
— Шкода, що нема зі мною хлопця. Допоміг би мені і все оце побачив.
Вночі біля човна випливли дві морські свині, і старий чув, як вони борсаються у воді й гучно сапають. Старий добре розрізняв хрипкий віддих самця й тужливі зітхання самиці.
— Славні вони тварини, — мовив він. — Грають собі, пустують, люблять одне одного. Вони нам наче брати, так само як і летюча риба.
Раптом йому стало жаль велику рибину, що була в нього на гачку. «Вона чудова, незвичайна рибина, і хтозна, скільки вже їй віку, — думав він. — Зроду ще не траплялося мені такої дужої рибини і щоб так дивно поводилась. Мабуть, вона дуже розумна й через те не вистрибує. Досить їй вистрибнути чи добряче смикнути — і мені кінець. Та, певне, вона вже не раз попадалась на гачок і знає, що саме так треба змагатися за порятунок, їй і невтямки, що проти неї лише одна людина, та ще й стара. А яка ж вона величезна, ця рибина, і який добрий дасть виторг, коли в неї смачне м’ясо. Наживу вона взяла, як самець, і тягне, як самець, і змагається не як перелякана. Цікаво, чи вона робить це свідомо, чи просто на відчай душі, як оце я?»
Він пригадав, як колись зловив на гачок самицю марліна. Самець завжди поступається поживою своїй подрузі, і самиця, попавшись на гачок, з переляку почала нестямно кидатись, так, що скоро геть знесиліла, і весь той час самець не залишав її і кружляв разом з нею по поверхні води, не зважаючи на жилку. Він плив майже впритул, і старий боявся, щоб він не розітнув жилку ударом хвоста, гострого, як лезо коси, й майже такого ж розміром та формою. І тим часом як старий підчепив самицю на ості й оглушив її, а тоді, підтягши до човна за вузьку і гостру, мов рапіра, морду з шерехатими краями, почав молотити кийком по голові, аж поки вона зробилася схожа кольором на зворотний бік дзеркала, і нарешті з допомогою хлопця перекинув через борт, самець ні на мить не відпливав від човна. А потім, коли старий узявся вибирати жилку й готувати гарпун, марлін високо вистрибнув з води біля самого борту, щоб побачити, де його подруга, і тільки тоді пішов у глибочінь, розпроставши блідо-лілові крила грудних плавців і востаннє показавши широкі фіолетові смуги на спині та боках. І тепер старий пригадав, який він був гарний і як до кінця не залишив своєї подруги.
«То була найсумніша з усіх моїх рибальських пригод, — подумав він. — Та й хлопець тоді засмутився, і ми попросили в рибини пробачення й швиденько розчинили її».
Перед самим світанком ще якась інша рибина взяла наживу на снасті, що була в старого за спиною. Він почув, як тріснуло вудлище, і жилка, розмотуючись, стрімко поповзла через борт човна.
Орудуючи навпомацки в темряві, старий видобув із піхов ножа, перебрав усю тягу жилки на ліве плече й, відхилившись назад, перерізав снасть на закрайку борту. Потім так само перерізав ще одну, найближчу до нього, і навпомацки позв’язував вільні кінці запасних мотків. Він вправно орудував однією рукою, притискаючи ногою жилку, щоб міцніше затягти вузли. Тепер у нього було шість запасних мотків жилки: по два від кожної перерізаної снасті й ще два від тієї, на яку спіймалася рибина, — і всі шість міцно зв’язані між собою.
«Коли розвидніє, — подумав старий, — треба якось добутися на корму до тієї сорокасаженевої снасті й також перерізати її, а тоді доточити запасні мотки. Щоправда, я втрачаю на цьому двісті сажнів добрячого каталонського шнура та ще гачки з повідцями. Одначе все це можна придбати знов. А от хто придбав мені таку рибину, якщо на гачок попадеться ще одна і обірве жилку? Хто знає, що то за рибина оце щойно клюнула. Може, марлін, а може, й меч-риба чи акула. Я навіть не відчув її, бо мусив якнайшвидше позбутися».
Уголос він сказав:
— Ех, якби ж то зі мною був хлопець!
«Але хлопця немає, — подумав він. — Ти тут сам-один, отож темно чи не темно, а рушай-но краще зараз же на корму, до тієї останньої снасті, відітни жилку й приточи ще два запасні мотки».
Так він і вчинив. Робити все те потемки було важко, а одного разу рибина так рвонула жилку, що він повалився долілиць і поранив щоку під оком. По щоці потекла була кров, але швидко скипілася й присохла, не дійшовши до підборіддя, а старий добувся назад і стомлено припав до носової обшивки. Потім поправив мішок, помалу пересунув жилку з намуляного місця і, непорушно втримуючи її плечима, завмер, щоб відчути, як тягне рибина, а тоді спустив руку за борт і визначив, з якою швидкістю посувається човен.
— Рибино, — неголосно мовив він, — поки я живий, я тебе не покину.
«Та й вона мене, мабуть, не покине, — подумав старий, дожидаючи, поки розвидніє. О цій досвітній порі стало ще холодніше, і він притулився до дощок, щоб трохи зігрітись. — Усе, що здужає вона, здужаю і я», — подумав він. Зайнялося на світ, і він побачив, як жилка, тягнучись від його плеча, скісно заходить у воду. Човен невпинно посувався вперед, і коли з-за обрію виткнувся краєчок сонця, його промені впали на праве плече старого.
— Простує на північ, — сказав старий і подумки додав: «А течією нас, певне, занесло далеко на схід. Добре було б, якби вона повернула за водою. Це означало б, що її бере втома».
Коли сонце підбилося трохи вище, старий зрозумів, що рибина анітрохи не стомилася. Був лише один добрий знак: нахил жилки показував, що тепер рибина пливе ближче до поверхні. А втім, це ще не доконче мало означати, що вона скоро вирине. Та могла й виринути.
Він спробував посилити натяг, але відколи рибина ковтнула гачок, жилка й так була напружена до краю, і коли старий відхилився назад, щоб потягти її на себе, то відчув, як вона врізається в плечі, й зрозумів, що це марна праця. «А смикати нізащо не можна, — подумав він. — За кожним разом гачок розширюватиме рану, і коли вона таки вистрибне, то може взагалі зірватися. Ну, та хоч як воно є, а тепер, коли зійшло сонце, я почуваю себе куди краще, до того ж хоч сьогодні мені не треба на нього дивитися.»
— Рибино, — сказав старий, — я люблю тебе й дуже поважаю. Але все одно уб’ю тебе до кінця дня.
«Сподіваюся, що уб’ю», — додав він подумки.
З півночі до човна підлетіла невеличка пташина. То була якась співоча пташка, і летіла вона дуже низько над водою. Старий помітив, що вона геть знесилена.
Пташина сіла на корму перепочити. Потім вона пурхнула в старого над головою і вмостилася на жильці, де їй було зручніше.
— Коли хочеш, погостюй тут у мене, птахо, — мовив він. — Шкода, що я не можу поставити вітрило й відвезти тебе, — онде якраз і вітерець здіймається. Та, на жаль, я не сам, а з товаришкою.
Тієї миті рибина зненацька так рвонула жилку, що старий повалився на ніс човна й напевне випав би за борт, якби не вперся в дошки й не попустив снасті.
Коли рибина смикнула, пташина пурхнула геть, і старий не помітив, як вона зникла. Він обережно помацав жилку правою рукою і побачив на долоні кров.
— Певне, щось дошкулило їй, — мовив старий і потяг до себе снасть, пробуючи повернути рибину назад. Та, напнувши жилку до відпору, він знову сів, як раніш, лише стримуючи її натяг.
«Недовго ж ти гостювала, — подумав старий. — А там, де ти тепер, тобі ще важче, аж поки долетиш до берега. Як же це я так схибив, що рибина поранила мене за першим же разом? Мабуть, зовсім уже розум втрачаю. Чи, може, тому що задивився на пташину й вона відвернула мої думки. Ну, тепер-то я вже пильнуватиму як слід, а потім треба неодмінно з’їсти тунця, щоб не підупасти на силі».
— Ех, якби ж то зі мною був хлопець і якби я мав трохи солі, — промовив він уголос.
Перебравши вагу снасті на ліве плече й обережно ставши на коліна, він спустив поранену руку за борт і трохи потримав її у воді, спостерігаючи, як залишається позаду кривавий слід і як невпинно струмує проти його зануреної руки зустрічний потік.
— А пливе вона тепер куди повільніше, — сказав він.
Він став навколішки, зачепив остями тунця, що лежав під кормою, і, пильнуючи, щоб не зрушити мотків жилки, підтяг до себе. Знову стримуючи снасть лівим плечем і спираючись на лівий лікоть, він зняв рибину з гачка й поклав ості на місце. Тоді притиснув тушку коліном і взявся різати її вподовж, від голови до хвоста, відтинаючи довгі клинцюваті скиби темно-червоного м’якуша — спочатку від спини й далі аж до черева. Накраявши шість таких скиб, він розклав їх на носі човна, витер ніж об штани, а тоді взяв кістяк тунця за хвіст і шпурнув через борт.
— Мабуть, цілого кусня я не з’їм, — мовив він по тому й розрізав одну скибку навпіл. Тим часом натяг снасті не слабшав ні на мить, і ліву руку йому геть посудомило. Вона, мов задубіла, стискала туго напнуту жилку, і старий гидливо подивився на неї.
— Ото ще мені рука, — сказав він. — Гаразд, нехай тебе корчить, коли тобі так подобається. Нехай хоч на клішню оберне. Добра тобі з того однак не буде.
«Ну, їж, — звелів він подумки сам собі й подивився на темну воду там, де в неї скісно збігала жилка. — Їж, це додасть сили твоїй руці. Вона не винна, що ти вже стільки годин припнутий до рибини. Та ти собі можеш і довіку не розлучатися з нею. А зараз їж тунця».
Він узяв шматок риби, поклав у рот і став повільно жувати, їсти було можна.
«Добре розжовуй, — сказав він собі подумки, — висмоктуй увесь сік. От якби ще присмачити лимоном чи підсолити — було б зовсім непогано».
— Як ти себе почуваєш, руко? — спитав він зсудомлену руку, що заклякла, мов нежива. — Ось я з’їм ще шматок задля тебе.
Він з’їв решту скибки, розрізавши її навпіл. Старанно розжував м’якуш і виплюнув шкірку.
— Ну, як воно тобі, руко? Чи ще рано про це питати?
— Терпи, руко, — сказав він. — Усе це задля тебе.
«От коли б можна було нагодувати й мою рибину, — подумав він. — Адже вона мені однаково як сестра. Та все-таки я мушу вбити її, а для цього мені треба набратися сили».
І він неквапливо й сумлінно зжував усі довгі клинцюваті скибки тунцевого м’якуша. Тоді випростався й обтер руку об штани.
— Ну от, — сказав він. — А тепер, руко, можеш пустити жилку — я впораюся й самою правою, поки ти не облишиш своїх дурних вибриків.
Він притиснув лівою ногою туго напнуту жилку, що її весь час перед тим тримав у лівій руці, й відхилився назад, наваживши на снасть спиною.
— Боже, зроби так, щоб швидше минулися корчі, — сказав він. — Адже я не знаю, що вона ще утне, ця рибина.
Старий поглянув на безмежний простір моря й збагнув, який він тепер самотній. Проте побачив він і райдужні відсвіти в темній товщі води, й туго напнуту жилку, що зникала в глибині, й дивне колихання тихої морської гладіні. Тепер і над морем скупчувались хмари, віщуючи пасат, а, глянувши вперед, старий побачив табун диких качок, що летіли над водою, чітко вирізняючись на тлі неба, — на якийсь час їхні обриси неначе затуманювались, тоді знов ставали чіткі, — і він зрозумів, що людина в морі ніколи не буває самотня.
Йому пригадалось, як декотрі люди бояться запливати самі в невеличкому човні далеко в море, звідки не видно берега, й подумав, що в ті місяці, коли негода настає зненацька, їхній страх цілком виправданий. Але тепер була пора ураганів, а в цю пору, коли тихо, звичайно стоїть найкраща в цілому році погода.
Ліву руку йому й досі судомило, але він уже помалу розгинав пальці.
«Ненавиджу корчі, — думав він. — Гидко, що тебе зраджує власне тіло. Коли отруїшся якоюсь тухлятиною і на тебе нападає пронос чи блювота, соромно людей. А як нападуть корчі, — він подумки називав їх calambre4, — соромно самого себе, а надто коли нікого нема поруч.
Якби тут був хлопець, він розтер би мені руку, і її одпустило б згори, від ліктя, — подумав старий. — Та дарма, отпустить і від пальців».
У цю мить, ще не помічаючи, як змінився нахил жилки у воді, він відчув правою рукою, що натяг слабшає. Тоді, наваживши на снасть і щосили молотячи лівою рукою по стегну, побачив, як жилка поволі підноситься все вище над водою.
— Зараз вона випливе, — мовив старий. — Ану, руко, оклигуй. Оклигуй, прошу тебе.
Жилка й далі помалу, але невпинно виринала з води, а тоді поверхня океану перед човном здулась, і рибина випливла на світ.
Вона випливала довго, наче їй кінця-краю не було, і з боків її струменіла вода. Рибина виблискувала проти сонця, голова й спина в неї були темно-фіолетові, а широкі смуги на боках видавалися в сонячному промінні блідо-бузковими. її довгий, як бейсбольна битка, і загострений на кінці меч скидався на рапіру. Рибина показалася з води на всю свою довжину, а тоді знов пірнула — без сплеску, мов досвідчений нирець, — і старий побачив, як востаннє майнув її великий, схожий на лезо коси хвіст, і одразу ж по тому жилка швидко побігла у воду слідом за рибиною.
— Футів на два довша за мій човен, — сказав старий.
Жилка збігала швидко, але розмірене — отже, рибина не була наполохана. Старий обома руками вчепився за жилку й натяг її до відпору, силкуючись загальмувати. Він знав: якщо він не здужає сповільнити рух рибини безперервним опором, вона розмотає всю снасть і обірве її.
«Рибина величезна, і я повинен приборкати її, — думав старий. — Не можна давати їй відчути, яка вона дужа й на що здатна, коли б стала тікати. Бувши нею, я б зараз пішов на відчай душі й дав тягу, аж поки щось урвалося б. Та, хвалити Бога, риба не така розумна, як ми, що вбиваємо її, зате куди благородніша й спритніша».
Тим часом рибина знову притишила хід і пливла рівно, як і раніш.
Він зручніше прихилився до бортових дощок і терпляче зносив свої муки, а рибина тим часом усе так само невпинно пливла далі, і човен повільно посувався по темній воді. Зі сходу повівав вітерець, здіймаючи на морі легку хвилю. Був уже полудень, коли ліву руку старого помалу відпустили корчі.
— Ну, рибино, тепер начувайся, — мовив він і трохи пересунув жилку на вкритих мішком плечах.
Йому було зручно, але так само тяжко, хоч він і не визнавав цього.
— Я людина не побожна, — мовив він, — одначе ладен, десять разів проказати «Отче наш» і десять разів «Богородицю», аби тільки подужати цю рибину. А як подужаю, обіцяю піти на прощу до Мідної Богоматері. Твердо обіцяю.
І він заходився механічно проказувати молитви. Часом він почував себе таким змореним, що не міг пригадати слів, і тоді починав говорити дуже швидко, щоб вони вимовлялися самі собою. «Богородицю» проказувати легше, ніж «Отче наш», — відзначив він подумки.
— Богородице-діво, радуйся, благодатна Маріє, Господь з тобою. Благословенна ти між жонами, і благословенний плід утроби твоєї... Свята Маріє, Матір Божа, молися за нас грішних нині і в нашу смертну годину. Амінь. — Тоді додав: — Свята Діво, помолися й за те, щоб ця рибина сконала. Дарма що вона така розкішна.
Проказавши молитви й відчувши себе куди краще, хоч страждання його анітрохи не полегшали, а може, навіть ще й збільшились, старий сперся, на носову обшивку й почав машинально згинати й розгинати пальці лівої руки.
«Воно, звісно, несправедливо, — подумав старий. — Але я покажу їй, на що здатна людина й що вона може знести».
— Казав же я хлопцеві, що я не звичайний старий, — мовив він. — А тепер настав час це довести.
Те, що він доводив це вже тисячу разів, нічого не важило. Тепер треба було доводити знову. І так щоразу — все наново; отож, роблячи своє діло, старий ніколи не оглядався на минуле.
«Добре, якби вона заснула, тоді і я міг би поспати й побачити уві сні левів, — подумав він. — Чому ті леви — найважливіше з усього, що в мені лишилося?.. Викинь з голови ці думки, старий, — звелів він собі. — Сиди тихенько отут, біля борту, відпочивай і ні про що не думай. Рибина втрачає силу. А ти повинен витрачати її якомога менше».
Вже перейшло далеко за полудень, а човен усе так само повільно й невпинно посувався вперед. Але тепер його рух гальмував ще й вітерець зі сходу, і старий легенько погойдувався на тихих хвилях, майже не зважаючи на біль, якого завдавала йому жилка, туго напнута поперек плечей.
Тепер, уже раз побачивши рибину, він міг уявити собі, як вона пливе десь там, у глибині, широко розпроставши схожі на крила фіолетові грудні плавці, і як темна вода обтікає її великий сторчкуватий хвіст. «Цікаво, чи добре вона бачить на такій глибині, — подумав старий. — Очі в неї величезні, а он коні ж мають куди менші, проте бачать у темряві. Колись і я добре бачив поночі. Звісно, не в непроглядній темряві, але майже так само добре, як бачать коти».
Сонце та безперервні рухи пальцями зовсім відживили його ліву руку, і старий почав помалу перебирати на неї натяг снасті, ворушачи м’язами спини, щоб зсунути жилку з намуляних місць.
— Коли ти й досі не пристала, рибино, — мовив він уголос, — то ти просто чудо.
Тим часом він сам був геть зморений і, знаючи, що скоро настане ніч, намагався думати про щось інше. Подумав про бейсбольні ліги — він називав їх Gran Lіgas5, — пригадавши, що того дня нью-йоркські «Янкі» грали з детройтськими «Тиграми».
— Аби тільки не було акул, — мовив він уголос. — Бо як наскочать акули, то рятуй, Боже, і рибину, й мене.
Коли зайшло сонце, старий, щоб додати собі певності, став пригадувати, як колись в одній таверні у Касабланці він мірявся силою з дуженним негром із Сьєнфуегоса, що був найпершим силачем у тамтешньому порту. Цілий день і цілу ніч вони сиділи, вперши лікті в риску, проведену крейдою на столі, й міцно зціпивши поставлені сторч руки, і кожен силкувався пригнути до столу руку супротивника. Майже всі довкола закладалися, хто переможе, люди заходили й виходили з таверни, освітленої гасовими лампами, а він пильно дивився на руку негра й на його обличчя. Після перших восьми годин судді почали змінюватись через кожні чотири години, щоб трохи поспати. З-під нігтів і в нього, і в негра виступала кров, та вони й далі дивились у вічі й на руку один одному, тим часом як глядачі заходили й виходили, сиділи на високих стільцях під стіною і чекали.
Протягом цілої ночі перевага раз по раз схилялася від одного до другого; негрові підносили ром і розкурювали для нього сигарети. Хильнувши рому, він чимдуж напинався і одного разу майже на три дюйми відхилив руку старого, що був тоді не «старий», а Сантьяго El Саmpeon6. Одначе старий спромігся знову поставити руку непорушно. Після того він уже не мав сумніву, що переможе супротивника, хоч негр був добрий чолов’яга і неабиякий силач. На світанку, коли глядачі, що пішли в заклади, почали просити, щоб суддя оголосив нічию, а той лише мовчки хитав головою, старий зробив останнє рвучке зусилля і став пригинати негрову руку все нижче й нижче, аж поки вона лягла на дерев’яну стільницю. Змагання почалося в неділю вранці, а закінчилося ранком у понеділок. Багато хто з глядачів уже вимагав нічиєї, бо їм треба було йти на роботу — кому в порт вантажити лантухи з цукром, а кому до Гаванської вугільної компанії. Коли б не це, всі вони залюбки дочекалися б кінця змагання. Та старий закінчив його вчасно, раніш ніж вони мали йти на роботу.
«От тепер сонце добре її пропече, — подумав він, — то вона мені не стане більше братися корчами. Аби тільки вночі не було надто холодно. Хотів би я знати, що принесе мені ця ніч».
Над головою в нього прогуркотів літак, що летів на Майямі, і старий побачив, як, сполохані його тінню, з води вихоплювалися зграйки летючих риб.
«А мабуть, чудно летіти на літаку, — подумав він. — Цікаво, як виглядає море з такої височини? Коли б вони летіли не так високо, то, певне, могли б побачити згори і мою рибину. От би й собі політати поволеньки сажнів за двісті над морем та подивитись на неї. Коли я плавав з ловцями черепах, то не раз вилазив на верхню поперечину щогли й навіть звідти бачив чимало.
Перед самим вечором, коли вони поминали чималий острівець саргасової трави, що колихалася на легкій хвилі так, наче океан пестив когось, укрившися жовтою ковдрою, на малу снасть попалася макрель. Старий побачив її, коли вона вистрибнула над водою, вся золота в останніх променях сонця, сполохано тріпочу чи й вигинаючись у повітрі. Знавісніла з жаху, вона вистрибувала знов і знов, чисто мов акробат, а тим часом старий помалу переліз на корму, зігнувся над бортом і, здержуючи велику снасть правою рукою та плечем, лівою взявся витягати макрель, з кожним заходом притискаючи вибрану з води жилку босою лівою ногою. Коли рибина опинилася біля самої корми, відчайдушне борсаючись і кидаючись з боку в бік, старий перехилився через борт і втягнув її в човен — багряно-золоту, з фіолетовими смугами по боках. Щелепи рибини судомно стискалися, кусаючи гачок, і вона билась об дно човна своїм довгим пласким тілом, аж поки старий торохнув її кийком по лискучій золотавій голові, — лиш тоді вона востаннє сіпнулась і затихла.
Старий зняв макрель з гачка, наживив снасть новою сардиною і метнув її за борт. Тоді поволі, з чималими зусиллями повернувся назад на ніс. Він помив ліву руку й витер її об штани. Потім, перебравши туго напнуту снасть із правої руки в ліву, помив у морі й праву руку, спостерігаючи водночас, як сонце поринає в океан і з яким нахилом заходить у воду велика жилка.
Він обсушив руку в повітрі, ухопився за снасть, і як міг розслабившись, дав посунути себе вперед, упритул до обшивки, так щоб натяг жилки припадав на човен не менше, ніж на його плечі, а може, навіть і більше.
«Отак я помалу й учусь, як треба діяти, — подумав він. — Принаймні — як діяти тепер. А ще ж не забуваймо, що вона нічого не їла, відколи взяла наживу, а такій величезній рибині треба багато їсти. Зате я з’їв цілого тунця, а на завтра маю макрель. — Він називав її dorado7. — А може, ще й сьогодні трохи попоїм, коли розчинятиму її. Щоправда, на смак вона куди гірша від тунця. Та що вдієш, нічого легкого в житті немає».
— Як ти себе почуваєш, рибино? — спитав він голосно. — Я почуваю себе добре, моя ліва рука відійшла, і я маю що їсти на ніч і на день. А ти, рибино, тягни човна.
Уже зовсім споночіло, як то завжди бував у вересні, коли темрява спадає одразу ж по заході сонця. Старий наліг грудьми на пошарпані носові дошки й як міг намагався відпочивати. Він не знав, як зветься зірка Рігель, але бачив її і знав, що незабаром засвітяться й усі інші зорі, його далекі друзі, й знову будуть з ним.
— І рибина також мені друг, — мовив він уголос. — Я ще зроду не бачив такої рибини, навіть і не чув про таких. Та все одно я повинен убити її. То ще добре, що нам не доводиться полювати на зорі.
«А що, коли б людині щодня треба було вбивати місяць? — подумав старий. — І місяць тікав би від неї. Або коли б вона мусила щодня гнатися за сонцем, щоб убити його? Але ми ще не такі безталанні», — розважив він.
Потім йому стало жаль велику рибину, яка не мала чого їсти; та хоч він і співчував рибині, проте його ні на мить не полишав твердий намір убити її. «Це ж скільки людей вона нагодує, — подумав старий. — Та чи варті вони того, щоб їсти її? Ні, аж ніяк. Ніхто не вартий їсти цю рибину, що поводиться так розумно, з такою величезною гідністю.
«Як було б просто, коли б я міг припнути снасть до борту, — подумав він. — Та досить рибині хоч раз смикнути — і вона перерве жилку. Отож я мушу послаблювати натяг своїм тілом і бути напоготові в першу-ліпшу мить вивільнити жилку обома руками».
— Але ж ти так і не поспав, старий, — мовив він сам до себе. — Минуло вже півдня, ніч і ось іще цілий день, а ти зовсім не спав. Треба щось придумати, щоб тобі хоч трохи поспати, поки рибина спокійна і йде рівно. Як не будеш спати, тобі може потьмаритись у голові.
«Голова в мене поки що ясна, — подумав він. — Аж надто ясна. Ясна, як зорі, мої любі сестри. І все-таки мені треба поспати. Адже вони сплять, і місяць теж спить, і сонце, і навіть океан часом спить, у ті дні, коли нема течії і стоїть мертвий штиль.
Він став навколішки й знову поповз на корму, впираючись руками в дно човна й пильнуючи, щоб не потурбувати рибину. «Мабуть, вона й сама геть сонна, — подумав він. — Але мені аж ніяк не треба, щоб вона спочивала. Хай тягне човна, доки сконає».
Добувшись на корму, старий повернувся так, що натяг снасті припав йому на ліву руку та плечі, а правою він вийняв із піхов ножа. Зорі світили ясно, він добре бачив макрель і, встромивши ножа їй у голову, витяг її з-під корми. Потім наступив на рибину ногою і одним швидким поздовжнім рухом розпоров їй черево від хвоста до голови. Поклавши ножа, він заходився чистити рибину: спочатку витяг тельбухи, тоді видер зябра. Шлунок був важкий і вислизав з рук. Старий розрізав його і знайшов усередині дві летючі рибини. Вони були ще зовсім свіжі, тверді, і старий поклав їх поряд на дошки, а тельбухи й зябра тихенько вкинув у воду за кормою. Вони пішли на дно, залишаючи у воді фосфористий світляний слід. Макрель була холодна й у тьмяному світлі зір видавалася білясто-сірою, мов тіло прокаженого. Притискаючи правою ногою голову рибини, старий здер шкіру з одного боку, тоді перевернув її і, облупивши другий бік, позрізав з кісток м’якуш від голови до хвоста.
Кістяк він обережно спустив за борт і подивився, чи не закрутило його водою. Та видно було лише, як він світиться, повільно зникаючи в глибині. Старий обернувся, поклав летючих рибин між скибками м’якуша макрелі й, сховавши ніж у піхви, помалу рушив назад до носа. Його плечі згиналися під тягарем снасті, а в правій руці він держав рибину.
Повернувшись на ніс, він розіклав скибки м’якуша на дошках і там-таки примостив летючих рибин. Тоді пересунув жилку на плечах і знов перебрав її натяг на ліву руку, що впиралася в закрайок борту. Трохи згодом він перехилився через борт і став мити в морі летючих рибин, заразом пробуючи рукою швидкість зустрічного потоку води. Рука його після того, як він розчиняв макрель, теж відсвічувала фосфором, і він придивлявся, як її обтікає вода. Тепер вона плинула назустріч ще повільніше, і, коли старий потер край долоні об зовнішню обшивку човна, дрібні часточки фосфору поволі попливли вздовж борту й зникли за кормою.
— Вона або стомилась, або ж відпочиває, — сказав старий. — То попоїм я тим часом макрелі, а тоді й собі спочину і трохи засну.
Ближче до ночі зорі світили ясніш, а повітря дедалі холоднішало. Старий з’їв півскибки м’якуша макрелі й одну летючу рибину, відрізавши їй голову та випатравши черево.
— Яка смачна макрель, коли їси її варену, — мовив він, — і яка гидка сира. Ніколи більш не вийду в море без солі чи лимона.
Небо на сході запиналося хмарами, і знайомі старому зорі одна по одній зникали з очей. Здавалося, ніби човен запливав в глибоку ущелину між хмар. Та й вітер зовсім ущух.
— За три-чотири дні буде негода, — сказав старий. — Але не сьогодні і не завтра. А ти, старий, спробуй трохи заснути, поки рибина пливе спокійно.
Він міцно затиснув жилку в правій руці й підпер її стегном, налігши всім тілом на носовий закрайок. Тоді посунув трохи нижче жилку на плечах і обхопив її лівою рукою.
Він наважив на жилку всім тілом, так щоб увесь тягар припав на праву руку, і тут-таки заснув.
Снились йому не леви, а величезний табун морських свиней, що розтягся десь на вісім чи десять миль; у них саме був період парування, і вони вистрибували високо вгору, а тоді каменем падали в ту саму водяну вирву з якої щойно вистрибнули.
Потім йому снилося, ніби він лежить на своєму ліжку в селищі, а знадвору дме північний вітер, і йому дуже холодно, і права рука в нього геть затерпла, бо він підклав її під голову замість подушки.
Аж нарешті він побачив довгий жовтий берег і першого лева, що сходив на пісок у ранніх сутінках, а за ним ішли інші; тим часом він сам, поклавши підборіддя на носовий планшир судна, що стояло на якорі під легкими подмухами надвечірнього берегового вітерцю, чекав, чи не з’являться ще леви, і дуже тішився тим видовищем.
Давно вже зійшов місяць, та старий усе спав, а рибина невпинно тягла човен, і він усе далі заходив в утворений хмарами тунель.
Прокинувся він від різкого поштовху: стиснута в кулак права рука вдарила йому в обличчя, і жилка, чимдуж вириваючись із неї, боляче обпекла долоню. Лівої руки він не відчував і щосили намагався здержати жилку правою, та вона так само стрімко мчала за борт. Нарешті він намацав жилку лівою рукою, а тоді уперся в неї спиною, і тепер жилка обпікала йому плечі й ліву руку, на яку перекинувся весь тягар, завдаючи їй нестерпного болю. Старий озирнувся на запасні мотки: вони танули на очах. І саме в цю мить рибина розверзла поверхню океану й вихопилась із води, а тоді важко шубовснула назад. Потім вона вистрибнула знов і знов, а човен і далі мчав уперед, дарма що жилка збігала так само швидко і старий раз по раз натягував її до відпору, так що вона мало не уривалася, — натягував, попускав і знову натягував. Його притиснуло до самого носа човна, і він упирався обличчям у зрізану скибку риб’ячого м’якуша, неспроможний поворухнутись.
«Ну що ж, саме цього ми й чекали, — подумав старий. — То тепер позмагаємось».
«Поквитайся з нею за снасть, — наказував він сам собі. — Неодмінно поквитайся».
Він не бачив, як вистрибувала рибина, лише чув, як гримко розверзається океан і як вона з лунким сплеском падає назад у воду. Жилка, збігаючи за борт, боляче різала йому руки, але він наперед знав, що цього не минути, й намагався перепускати її по мозолястих, зашкарублих місцях, оберігаючи від порізів долоні й пальці.
«Якби тут був хлопець, він полив би снасть водою, — подумав старий. — Атож. Якби тут був хлопець... Якби ж то він тут був...»
Тим часом жилка все збігала та збігала, але тепер уже не так швидко — старий змушував рибину виборювати кожен її дюйм. Зрештою він спромігся підвести голову від м’якуша макрелі, що його геть розчавив вилицею. Тоді став навколішки, а потім помалу зіпнувся й на ноги. Він ще попускав жилку, проте чимраз повільніше. Обережно задкуючи, він повернувся туди, звідки міг намацати ногою запасну снасть, якої не бачив у темряві. Жилки було ще багато, до того ж тепер риба мусила тягти крізь воду всю ту, яку щойно розмотала.
— Ти, старий, краще сам будь безстрашний і впевнений, — мовив він. — Щоправда, рибину ти знов держиш на припоні, а от жилку витягти не можеш. Та дарма, скоро вона почне кружляти.
Здержуючи снасть лівою рукою та плечима, старий нахилився і правою рукою зачерпнув води, щоб змити з обличчя розчавлений м’якуш макрелі. Він боявся, що його занудить і, зблювавши, він підупаде на силі. Умивши обличчя, він обполоскав за бортом праву руку й залишив її у солоній воді, дивлячись на схід сонця, де вже почав; займатися світанок. «Рибина йде майже просто на схід, — подумав він. — Це означає, що вона стомилась і пливе за водою. Десь незабаром уже має піти колами. Отоді почнеться справжня робота».
Вважаючи, що його права рука вже досить помокла, старий витяг її з води й оглянув.
— Нічого страшного, — мовив він. — А біль чоловікові не вадить.
Він обережно взяв снасть рукою, пильнуючи, щоб жилка не попала на свіжі порізи, й перемістив вагу тіла так, що зміг спустити у воду з другого боку човна й ліву руку.
— Як на таку негідь, то й ти попрацювала непогано, — мовив він до неї. — Одначе була мить, коли я не відчував тебе.
«Чому я не народився з обома путящими руками? — подумав він. — Мабуть, сам винен, що не вишколив оцю як належить. Та Бог свідок, у неї була не одна нагода чогось навчитися. Щоправда, вночі вона поводилась незле й тільки раз заклякла. А як буде клякнути знов, тоді нехай її краще геть одріже жилкою».
Подумавши таке, старий збагнув, що йому починає тьмаритись у голові й що треба пожувати ще трохи макрелі. «Але я не можу, — заперечив він подумки. — Краще вже бути несповна розуму, аніж знесиліти від блювоти. А я певен, що мене виверне після того, як я потовкся по тій скибці обличчям. Збережу її на крайню потребу, поки не зіпсується. Та й однаково нема вже часу підживлятися. Ну й дурний ти! — раптом похопився він. — Та візьми з’їж другу летючу рибину!»
Вона лежала напохваті почищена, тож старий узяв її лівою рукою і став жувати, перемелюючи зубами кістки, аж поки від рибини лишився тільки хвіст.
«Вона поживніша за будь-яку іншу рибу, — думав він. — Так чи інак, а вона дасть мені саме те, чого я потребую. Отже, я зробив усе, що міг. Нехай тепер велика рибина починає кружляти, і ми з нею позмагаємось».
Саме сходило сонце — уже втретє відтоді, як він вирушив у море, — коли рибина пішла колами.
З нахилу жилки над водою старий не міг помітити, що рибина починає кружляти, — було ще зарано. Він тільки відчув, що натяг трохи послабнув, і заходився помалу вибирати снасть правою рукою. Жилка знов напнулася до краю, та в ту мить, коли вона, здавалось, от-от лусне, раптом пішла вільніш. Старий швидко перепустив її над головою і скинув з плечей, а тоді став обережно й рівномірно вибирати з води. Він тягнув обома руками, кожною по черзі, щосили допомагаючи собі ногами й тулубом. Його старі ноги й плечі невпинно рухалися в такт роботи рук.
— Он як далеко запливла, — сказав він і подумки провадив далі: «Треба щосили держати снасть. Натяг жилки змусить її щоразу звужувати кола. Мабуть, десь за годину я побачу її. Поки що треба її приборкати, а тоді вже вбити».
Та й через дві години рибина все так само повільно кружляла оддалік, а старого заливав піт і змагала страшенна втома. Але тепер рибина виписувала чимраз вужчі кола, і з нахилу жилки над водою старий зрозумів, що вона поступово піднімається до поверхні.
— Не може бути, щоб я зломився й сконав через цю рибину, — промовив він. — Та ще й тепер, коли вона робить усе, що мені треба. Боже, поможи мені вистояти. Я сто разів прокажу «Отче наш» і сто разів «Богородицю». Тільки зараз не можу.
«Ти вважай, що я їх проказав, — додав він подумки. — А потім я прокажу».
Саме в цю мить він відчув, як снасть, що її він держав обома руками, раптом затремтіла від ударів і почала смикатись. Удари та посмики були різкі, уривчасті й дуже сильні.
«Вона б’є своїм мечем по дротяному повіддю, — подумав старий. — Цього слід було сподіватись. Так вона й має чинити. Одначе це може змусити її знову вистрибнути, а я волів би, щоб вона й далі ходила колами. Вистриби потрібні були, щоб вона набрала повітря. А тепер за кожним разом гачок дедалі розхитуватиметься в рані, і вона може зірватись».
— Не вистрибуй, рибино, — мовив він. — Не вистрибуй більше.
Рибина ще кілька разів ударила в повідець, і щоразу, як вона смикала головою, старий трохи попускав снасть.
«Не можна роз’ятрювати її біль, — подумав він. — Мій біль — то пусте. Я здатен його перебороти. А от вона може знавісніти з болю».
Незабаром рибина перестала бити в повідець і знову пішла повільними колами. Старий невпинно вибирав з води жилку. Але в голові його знову паморочилось. Він зачерпнув лівою рукою води й намочив голову. Тоді зачерпнув ще й хлюпнув на потилицю.
— Руку вже не корчить, — сказав він. — Рибина скоро випливе, і я цілком можу вистояти. Ти повинен вистояти. Нема тут про що й балакати.
Він став навколішки й, упершися в ніс човна, на часинку знов переклав снасть на плечі. «Спочину трохи, поки вона пливе це коло, а як підійде ближче, встану й візьму її в роботу», — вирішив він.
Спокуса відпочити, прихилившись до носа, й дати рибині пропливти одне коло, не вибираючи снасті, була велика. Та коли натяг жилки показав, що рибина повернула назад до човна, старий звівся на ноги й широкими вправними рухами почав тягти до себе жилку, аби здобути назад усе, що втратив перед тим.
«Зроду я ще так не стомлювався, — подумав він, — а тут і вітер дужчає. Та дарма, стане в пригоді, коли повезу рибину додому. Отоді він мені допоможе».
— Відпочину, коли вона знов поверне від човна, — мовив він. — Я почуваю себе куди краще. А тоді, через два-три кола, я її здолаю.
Його солом’яний бриль зсунувся аж на потилицю, і, відчувши з натягу снасті, що рибина повернула на нове коло, старий знесилено осів на дно човна.
«Тепер попрацюй ти, рибино, — подумав він. — А як повернеш назад, я знов до тебе візьмуся».
Хвиля на морі стала помітно крутіша. Але вітер провіщав добру погоду й мав допомогти, старому дістатися до берега.
— Мені залишиться тільки кермувати на північний захід, — сказав він. — Людина не може загубитися в морі, та й острів наш довгий.
Рибину старий побачив тоді, коли вона повертала втретє.
Спочатку він побачив темну тінь — вона пропливала під човном так довго, що старий аж очам своїм не повірив.
— Ні, — мовив він. — Не може вона бути така велика.
Та рибина справді була така велика, і коли, закінчуючи це коло, вона піднялася до поверхні всього за тридцять ярдів від човна, старий побачив над водою її хвіст. Він був вищий за лезо найбільшої коси, відхилений назад, і на тлі темної води здавався ледь забарвленим у бузковий колір. Поки рибина пливла отак біля самої поверхні, старий встиг побачити її величезний тулуб і фіолетові смуги, що оперізували його. Її спинний плавець був спущений, а величезні плавці на грудях широко розпростані в боки.
Рибина йшла далі по колу, і старий розгледів її око й двох великих сірих причеп, що снували довкола у воді. Вони то приліплювались до рибини, то сахалися геть, а то мирно пливли собі в затінку тулуба. Причепи були завдовжки футів зо три кожна, і, беручи розгін, звивалися всім тілом, як вугри.
Старого заливав піт, та тепер уже не тільки від сонця. За кожним плавним, неквапливим поворотом рибини він вибирав усе більше жилки і вже був певен, що не далі як за два кола зможе вгородити в неї гарпун.
«Тільки треба підтягти її ближче, якомога ближче, — думав він. — І не треба бити в голову. Треба поціляти просто в серце».
— Будь спокійний і дужий, старий, — звелів він собі.
На новому колі рибина виткнула з води спину, але то було ще трохи задалеко від човна. І наступне коло вона пропливла оддалік, зате спина її піднялася вище над водою, і старий був певен, що, вибравши ще трохи жилки, він зможе підтягти рибину до самого борту.
Він давно вже наготував гарпун, і моток легкої линви лежав у круглому кошику, а кінець її був міцно прив’язаний до рима на носі човна.
Рибина знов наближалася, виписуючи чергове коло, спокійна та велична, і тільки хвіст її розмірено коливавсь у воді. Старий щосили наважував на снасть, намагаючись підтягти рибину до човна. На якусь мить вона злегка похилилася на бік; тоді вирівнялась і повернула на нове коло.
— Я зрушив її, — сказав старий. — Нарешті таки зрушив.
У нього знов запаморочилося в голові, але він до краю напружував м’язи, щоб удержати цю величезну рибину. «Я таки зрушив її, — думав він. — А цього разу, може, й перекину. Тягніть же, руки, — наказував він подумки. — Держіть мене, ноги. Потерпи, голово. Потерпи задля мене. Ти ж ніколи не зраджувала мене. Цього разу я вже переверну її».
Та коли він, увесь напружившись ще до того, як рибина порівнялася з човном, щосили почав тягти, вона лише завалилася на бік, але тут-таки відновила рівновагу й попливла геть.
— Рибино, — сказав старий. — Рибино, тобі ж однаково помирати. То невже ти хочеш убити й мене?
«Ні, так я нічого не вдію, — подумав він. У роті в нього геть пересохло, і він уже не міг говорити; але діставати пляшку з водою зараз ніяк не випадало. — Цього разу треба підтягти її до борту, — думав він. — На ці її повороти мені більше не вистачить сили... Ні, вистачить, — осадив він сам себе. — Тобі вистачить сили на все».
При наступному повороті він мало не домігся свого. Але рибина знову вирівнялась і неквапно попливла геть.
«Ти вбиваєш мене, рибино, — подумав старий. — Одначе ти маєш на це право. Ніколи ще я не бачив такої величної, прекрасної, спокійної та благородної істоти, як ти, моя сестро. Гаразд, убий мене ти. Мені байдуже, хто кого вб’є...
У тебе каламутиться в голові, — спинив він себе. — А треба, щоб голова була ясна. Отож збери докупи свої думки й навчися зносити злигодні, як чоловік. Або як оця рибина», — так само подумки додав старий.
— Прояснюйся, голово, — мовив він і ледве почув власний голос. — Ну ж бо, прояснюйся.
Ще два кола не дали ніяких наслідків.
«Не знаю, що й діяти, — думав старий. За кожною новою невдачею йому здавалося, що він от-от пуститься духу. — Просто не знаю. Але спробую ще раз».
Він спробував ще раз і, поваливши рибину на бік, відчув, що непритомнів. А рибина випросталась і знову повагом попливла геть, погойдуючи над водою своїм величезним хвостом.
«Спробую знов», — пообіцяв собі старий, хоч руки його геть знесиліли, а в очах було темно і лише вряди-годи на мить прояснювалось.
Він спробував знов — і так само марно. «Он як, — подумав він, знову мало не зомлівши. — То спробую ще раз».
Він зібрав докупи весь свій біль, і останні рештки сили, й давно забуту гордість і кинув їх проти страждань, яких зазнавала рибина, і тоді рибина перевернулася на бік і отак, на боці, сумирно попливла поряд, мало не торкаючись головою обшивки човна, і вже почала була поминати човен — довжелезна, товстенна, сріблясто-сіра, оперезана фіолетовими смугами й просто-таки неосяжна у воді.
Старий упустив додолу снасть, наступив на неї ногою, заніс гарпун так високо, як міг, і скільки було сили, яка ще лишилася в ньому, й тієї, яку він прикликав на допомогу в цю мить, угородив його в бік рибини, саме позаду її грудного плавця, що стримів над водою на рівні людських грудей. Він відчув, як залізне вістря заходить у рибину, і, впершись у гарпун, посунув його ще глибше, а тоді всім тілом наважив на держално.
І раптом рибина, уже вражена смертю, ожила і зринула високо над водою, немовби показуючи всю свою величінь, могутність і красу. Здавалося, вона повисла у повітрі над головою старого та його човном. А тоді з гримким сплеском упала в море, обдавши зливою бризок і старого, й весь човен.
Старого змагали млість і нудота, і він майже нічого не бачив. Та все-таки вивільнив линву гарпуна й став помалу перепускати її обдертими, закривавленими руками; а коли в очах йому трохи проясніло, побачив, що рибина лежить на спині, виставивши догори сріблясте черево. Довге держално гарпуна скісно стриміло в неї з-під грудного плавця, а море навколо стало червоне від крові з її серця. Спочатку то була велика темна пляма, схожа на косяк риби в голубій воді, що сягала на милю в глибочінь. Потім вона розпливлася, наче хмара. А рибина, срібляста, незворушна, помалу посувалася за хвилями.
Поки знов не потемніло в очах, старий пильно розглядав рибину. Тоді двічі обкрутив линву гарпуна навколо рима й похилив голову на руки.
— Прояснюйся, голово, — промовив він у носову обшивку. — Я старий і геть зморений. Одначе я вбив цю рибину, свою сестру, і тепер маю ще силу тяжкої роботи.
«Треба наготувати зашморги й линву, щоб припнути її до борту, — думав він. — Навіть коли б ми були вдвох і притопили човен, щоб підняти в нього рибину, а потім вичерпали воду, він однаково не витримав би такої ваги. Треба все наготувати, — міркував він далі, — а тоді підтягти її, добре припнути, й, нарешті, поставити щоглу та рушати додому».
Він узявся підтягати рибину впритул до борту, щоб просилити линву крізь зябра та пащу й прив’язати її голову до носа човна. «Я хочу побачити її ближче, — подумав він, — торкнутись, відчути, яка вона. Адже в ній усе моє багатство. Та не тому мене так пориває до неї доторкнутися. Певне, я вже раз діткнувся її серця. Тоді, коли вдруге наважив на гарпун. Ну, а тепер, — звелів він собі подумки, — тягни її до човна, міцно припни за голову, а тоді надінь зашморг на хвіст і на тулуб, щоб прив’язати до борту».
— До роботи, старий, — мовив він і ковтнув води з пляшки. — Битва скінчилась, одначе в тебе попереду ще до біса тяжкої праці.
Він подивився на небо, потім на рибину. Пильно позирнув на сонце. «Десь трохи перейшло за полудень, — відзначив подумки. — А пасат дужчає. Снасть мені більш не потрібна, хай лишається як є. Полагоджу вдома, разом з хлопцем».
— Ану, рибино, йди сюди, — мовив він. Але рибина не йшла. Вона й далі лежала, погойдуючись на хвилях, і старий підтяг до неї човна.
Коли човен порівнявся з рибиною і голова її опинилась біля носа, старий аж очам своїм не повірив: така вона була величезна. Він одв’язав линву гарпуна від рима, засилив її під зябра рибини й виткнув кінець з-поміж щелеп, тоді обкрутив линву навколо її меча, перепустив крізь другі зябра, ще раз обкрутив навколо меча й, затягнувши подвійним вузлом, прив’язав до рима. Потім перерізав линву й подався на корму накидати зашморг на хвіст. Рибина, раніш сріблясто-фіолетова, стала тепер уся срібляста, і смуги на її боках набрали такої ж блідо-бузкової барви, як і хвіст. Вони були ширші за чоловічу руку з розчепіреними пальцями, а мертве око рибини дивилося на світ так само відчужено, як дзеркало перископа чи святий образ під час хресного ходу.
— Тільки так я й міг її вбити, — мовив старий. Відколи ковтнув води, він почував себе краще, в голові проясніло, і він знав, що тепер уже не зомліє. «Отак, як є, нерозчинена, вона заважить більш ніж півтори тисячі фунтів, — подумав він. — А може, й ще більш. Як покласти дві третини цієї ваги на чисте м’ясо, по тридцять центів за фунт, то скільки ж воно вийде?»
— На це потрібен олівець, — мовив він. — Не така ясна моя голова, щоб полічити. Та, гадаю, сьогодні великий Дімаджо міг би пишатися мною. Хоч кісткової шпори в мене й нема, проте руки та спина болять добряче.
Він прив’язав рибину до носа, до корми й до середньої лавки. Вона була така величезна, що здавалося, ніби човна припнуто до іншого, куди більшого судна. Старий відрізав шмат линви й підв’язав нижню щелепу рибини до меча, щоб паща не роззявлялась і не гальмувала ходу човна. Тоді поставив щоглу, прилаштував палицю, щоб правила йому за гафель, закріпив гік, а коли залатане вітрило напнулось і човен рушив з місця, сам півлежачи вмостився на кормі й поплив на південний захід.
Щоб визначити, де південний захід, старий не потребував компаса. Йому досить було відчувати пасат і тягу вітрила.
У нього в пляшці ще залишилось трохи води — на два рази попити, — і, з’ївши креветок, він одпив половину однієї пайки. Човен посувався добре, коли зважати на його вантаж, і старий лише кермував, затиснувши румпель під пахвою.
Тепер він знав, що й ця рибина, й біль у руках та спині йому не сняться. «Руки гояться швидко, — подумав він. — Крові я випустив досить, і тепер порізи чисті, а решту зробить солона вода. Темна вода затоки — найкращі ліки. Тепер мені потрібно лиш одне — щоб була ясна голова. Руки своє діло зробили, і пливемо ми добре. Паща в рибини стулена, хвіст не хилиться, і ми з нею пливемо собі, наче брат із сестрою. — Раптом думки його почали плутатись, і він запитав себе: — Тільки хто ж кого везе — вона мене чи я її? Кали б я тягнув її на буксирі, то не було б про що й питати. Чи коли б вона лежала в човні, утративши всю свою гідність, тоді теж зрозуміло. — Та вони пливли поряд, бік у бік, і старий подумав: — Гаразд, нехай буде, що вона мене везе, коли їй так подобається. Я переважую її лише тямою, і вона не мала проти мене ніякого лихого наміру».
Вони пливли далі, й старий вимочував руки в солоній воді та пильнував, щоб йому не плуталось у голові. Високо в небі йшли купчасті хмари, а ще вище над ними видніло чимало пір’їстих і старий знав, що вітер не вщухне цілу ніч. Він раз у раз поглядав на рибину, щоб пересвідчитись, чи справді вона є. Минула ще година, коли наскочила перша акула.
Акула з’явилася не випадково. Вона піднялася з глибини ще тоді, коли в морі заклубочилась і розпливлась ген-ген від поверхні темна пляма крові. Піднялася так стрімко й безбоязко, що аж розітнула поверхню голубої води й виринула проти сонця. Потім знову пірнула під воду, відчула дух крові, що тягся слідом за човном та рибиною, і чимдуж пустилася навздогін.
Часом вона губила слід. Але щоразу знаходила його знов, — коли й не самий слід, то ледь чутний його дух, — і неухильно мчала вперед. То була дуже велика мако, що її будова давала змогу пливти так само швидко, як плавають найпрудкіші морські риби, і все в ній було гарне, окрім щелеп.
Коли старий побачив її, він зрозумів, що ця акула не відає страху і чинитиме так, як їй заманеться. Дожидаючи, поки вона підпливе ближче, він наготував гарпун і міцно прив’язав кінець його линви. Линва була коротка, бо частину її старий відрізав, щоб припнути свою рибину.
В голові у нього більше не тьмарилось, і він був сповнений рішучості, хоча великої надії на успіх не мав. «Усе було надто добре, щоб довго так тривати», — подумав він. Тоді, не спускаючи з ока акули, що швидко наближалася, мигцем позирнув на свою велику рибину. «І це теж наче вві сні, — подумав він. — Одігнати її годі й сподіватися, та, може, пощастить убити. Dentuso8, — відзначив старий подумки. — А, лиха година твоїй матері».
Акула була вже біля самої корми, і, коли вона метнулася до рибини, старий побачив її роззявлену пащу, і чудернацькі очі і вискал зубів, що аж хряснули, впинаючись у рибину попереду хвоста. Голова акули була над водою, а за нею витикалася й спина, і, почувши, як акула шматує шкіру та м’якуш великої рибини, старий угородив гарпун їй у голову, в те місце, де лінія, проведена між її очима, перетиналася з лінією, що йшла вгору від носа. Насправді ніяких ліній не було. Була лише масивна, загострена голуба голова, й великі очі, й хижі, хряскітливі, всежерні щелепи. Але саме там, у тому місці, був мозок, і старий ударив туди. Ударив зраненими, закривавленими руками, щосили метнувши гострий гарпун. Ударив без надії, але сповнений рішучості й нестямної люті.
Акула перевернулась на спину, і старий побачив, що око її уже неживе; потім вона перевернулася ще раз, двічі обкрутивши навколо себе линву. Акула якусь мить нерухомо лежала на воді, а старий дивився на неї. Потім вона поволі пішла на дно.
— Вона забрала в мене фунтів сорок риби, — промовив старий. «А також гарпун і всю линву, — додав він подумки. — І тепер з моєї рибини знову тече кров, а це принадить інших акул».
Тепер, коли рибина була така понівечена, йому вже не хотілося дивитись на неї. Коли акула напала на рибину, він почував себе так, ніби вона напала на нього самого.
«Та все ж таки я вбив акулу, що зазіхнула на мою рибину, — подумав він. — І то чи не найбільшу dentuso, яку я будь-коли бачив. А Бог свідок, що бачив я їх чимало».
— Але людина створена не для поразки, — промовив старий уголос. — Людину можна знищити, а здолати не можна.
«І все-таки шкода, що я вбив цю рибину, — подумав він. — Попереду небезпечна дорога, а я тепер навіть і гарпуна не маю. Dentusо — жорстока, дужа, спритна й розумна акула. Та я виявився розумніший за неї. А може, й ні, — подумав він. — Може, просто був краще озброєний».
Він добре уявляв собі, що може чекати на нього, коли він вийде на середину течії. Та іншої ради тепер не було.
— Ні, я дам собі раду, — голосно промовив старий. Можна ще прив’язати ніж до весла.
Він так і зробив, затиснувши румпель під пахвою і наступивши ногою на шкот.
— Ну от, — сказав він. — Нехай я і старий, але не беззбройний.
Повівав свіжий вітерець, і човен ішов швидко. Тепер старий дивився тільки на передню частину рибини, і до нього поверталась надія.
«Безглуздо втрачати надію, — думав він. — Безглуздо й, мабуть, гріх... Не треба розумувати про гріхи, — спинив себе. — І так досить клопоту. Та й не тямлю я нічого в цих речах. Не тямлю і не певен, що вірю в них. Мабуть, і те, що я убив цю рибину, — також гріх. Нехай навіть я вбив її, щоб вижити самому й нагодувати багато людей. Але тоді все — гріх... Не треба розумувати. Тепер уже запізно, та й є на те інші люди, яким платять за це гроші. От нехай вони й міркують, що гріх, а що ні. А ти народився, щоб бути рибалкою, так само як ця рибина народилася, щоб бути рибою. Он і San Pedro9 теж був рибалкою, і батько великого Дімаджо».
Та старий любив міркувати про всі речі, які його цікавили, а що ні газети, ні радіо в човні не мав, то й думав собі про всячину, і от тепер міркував далі, що є гріх. «Ти вбив рибину не тільки на те, щоб вижити самому й продати її м’ясо, — заперечив він собі подумки. — Ти вбив її задля власних гордощів і тому, що ти рибалка. Але ти любив її, коли вона була жива, та й тепер любиш. А коли любиш — то і вбити не гріх. Чи, може, ще й більший гріх?»
— Забагато думаєш, старий, — промовив він уголос.
«Але ж ти радів, убиваючи dentuso, — подумав він далі. — А вона годується, полюючи на живу рибу, так само як і ти. Вона не стерв’ятниця, не підла ненажера, як інші акули. Вона гарна й благородна істота, що не знає ніякого страху».
— Я ж убив її, обороняючись, — мовив старий. — І вбив чесно.
«До того ж, — подумав він, — усе на цьому світі так чи так когось чи щось убиває. От і риболовля — вона й убиває мене, й воднораз дає змогу вижити. Хлопець — ось хто допомагає мені вижити, — майнула в нього думка. — А втім, не треба обдурювати себе».
Вітер був свіжий і сталий. Останнім часом він трохи повернув і тепер віяв ген з північного сходу, а це означало, що вщухне він не скоро. Старий видивлявся вперед, але ніде не було видно ані вітрил, ані обрисів чи диму якогось судна. Він бачив тільки летючих риб, що вихоплювалися з води перед самим носом човна й шугали в повітрі обабіч бортів, та жовті острівці водоростей. Не видно було навіть птахів.
Ось уже дві години він плив, зручно вмостившись на кормі, час від часу жував м’якуш великого марліна і намагався трохи відпочити й зміцніти на силі, коли раптом побачив першу з двох нових акул.
— Ау, — голосно мовив старий. Це слово не піддається перекладу — певне, воно просто мимовільний вигук, що міг би вихопитися в людини, коли б цвях пробив їй руку й загнався в дерево.
— Galanos10, — сказав він. Тепер він побачив і другий плавець, що виткнувся з води слідом за першим, і з тих трикутних брунатних плавців та з розгонистих помахів хвостами зрозумів, що то широкорилі акули. Вони збуджено мчали на дух крові й були такі знавіснілі з голоду, що раз по раз губили слід, тоді знов знаходили його й так само збуджено мчали далі. Та, незважаючи на ті затримки, вони неухильно наближалися.
Старий припнув шкот, закріпив румпель і потягся по весло з прив’язаним до держална ножем. Він підняв весло як міг обережніш, бо руки його й досі пронизував пекучий біль.
— Ау, — сказав старий. — Galanos. Ну гаразд, пливіть ближче, galanos.
Акули підпливали ближче. Та нападали вони не так, як мако. Одна повернула вбік і зникла під човном, і аж тоді старий відчув, як затрусився човен, коли акула почала шматувати рибину. Друга якусь мить пильно дивилася на старого своїми вузькими жовтими очима, а потім, широко роззявивши заокруглені щелепи, з розгону вгризлася зубами в уже подертий перед тим риб’ячий бік. На самому вершечку її брунатної голови й спини, там, де головний мозок сполучається із спинним, було виразно видно рівну лінію, і старий увігнав свій прив’язаний до весла ніж саме в те місце. Тоді висмикнув ножа й ударив знову, цього разу — в жовті, мов у кота, акулячі очі. Акула миттю відірвалася від рибини й безгучно пішла під воду. Вже конаючи, вона хапливо ковтала те, що встигала урвати.
Тим часом човен і далі трусився — то перша акула люто шматувала рибину, — і старий попустив шкот, щоб нахилити човен на бік і дістатись до акули. А коли нарешті побачив її, то перегнувся через борт і вдарив ножем. Та влучив у м’яке, і, наразившись на цупку шкіру, його ніж тільки ледь проштрикнув її. Від цього удару біль пронизав старому не лише руку, а й плече. Акула тут-таки виринула, але тільки-но вона вистромила з води пащу і знову вчепилася в рибину, старий завдав їй удару просто в плескате тім’я. Потім висмикнув ножа й ударив ще раз у те саме місце. Акула, зімкнувши щелепи, й далі висіла на рибині, і тоді старий штрикнув її в ліве око. Та вона все не відпускала рибини.
— Ні? — мовив старий і вгородив ножа між мозком і хребтом. Тепер зробити це було неважко, і він відчув, як лезо розітнуло хрящ. А тоді перевернув весло лопаттю донизу й застромив проміж акулячі щелепи, щоб розімкнути їх. Він кілька разів повернув лопать і, коли акула, відірвавшись від рибини, ковзнула у воду, сказав:
— Отак, galano. Кермуй униз, на цілу милю. Там побачишся зі своєю подругою — чи, може, то твоя мати.
Старий обтер лезо ножа й поклав весло на човен. Потім натягнув шкот і, коли вітрило напнулося, скерував човен у попередньому напрямі.
Затиснувши румпель під пахвою, він спустив у воду обидві руки, а човен тим часом плив собі вперед.
— Та, остання, вигризла бозна-скільки м’якуша, — сказав старий. — Зате човен іде тепер куди легше.
Йому не хотілося думати про знівечене черево рибини. Він знав, що за кожним струсом човна акула уривала чималий шмат і що тепер за рибою тягся широченний, мов автострада, слід, який могли почути всі акули в морі.
«Цієї рибини людині вистачило б, щоб прожити цілу зиму, — подумав старий. — Ет, не думай ти про це. Відпочивай собі й спробуй дати лад рукам, щоб відборонити хоч те, що від неї лишилося. Дух крові од моїх рук — суща дрібниця, як порівняти з тим, що розходиться по воді. Та й не так уже багато крові з них точиться. А лівій кровотеча навіть на користь — може, корчі не братимуть.
— Про що ж мені тепер думати? — запитав він сам себе. — Нема про що. Атож, треба ні про що не думати й чекати на нових акул. Шкода-таки, що все це не сон, — подумав він. — Але хто ж знав? Усе могло бути й добре».
Акула, що наближалася тепер, була теж широкорила і йшла одинцем. Ішла, мов свиня до корита, коли б свині мали таку пащу, в якій могла вміститися людська голова. Старий дав їй час вчепитися в рибину, а тоді вдарив просто в мозок прив’язаним до весла ножем. Та акула, перевертаючись на спину, шарпнулася назад, і лезо ножа зломилось.
— У мене ж є ості, — мовив він. — Та з них користі мало. А ще маю двоє весел, румпель і кийок.
«Тепер уже вони мене здолали, — подумав він. — Я надто старий і не можу вбивати акул кийком. Та все-таки спробую битися, поки маю весла, кийок і румпель».
Він знову спустив руки за борт, щоб мокли в солоній воді. Заходив вечір, а старий і далі бачив лише море та небо. Хмари тепер пливли куди швидше, ніж раніш, і він сподівався невдовзі угледіти берег.
— Знесилів ти, старий, — сказав він. — Нутром знесилів.
Акули з’явилися знов аж перед заходом сонця.
Старий побачив, як їхні брунатні плавці розтинають воду там, де за рибиною мав тягтися той широкий слід. Акулам не треба було й винюхувати його. Вони чимдуж гнали поряд просто до човна.
Старий закріпив румпель, прив’язав шкот і нахилився по кийка, що лежав під кормою. То було держално, відпиляне від зламаного весла, завдовжки десь два з половиною фути. Ним можна було вправно орудувати, лише взявшись за кінець однією рукою, бо далі заважало кільце; і старий міцно обхопив кийок правою рукою, не спускаючи з ока акул, що стрімко наближалися до човна. Обидві були galanos. «Треба дати першій добре вчепитися в рибину, а тоді торохнути по кінчику носа або в саме тім’я», — подумав старий.
Обидві акули підпливли до рибини водночас, і, побачивши, як ближча до нього розімкнула щелепи й увігнала їх у сріблястий риб’ячий бік, старий високо заніс кийка і щосили молоснув акулу по широкому тім’ю. Він відчув, як кийок влучив у щось туге й пружне. Але відчув і міцну твердінь кістки й тоді вдарив ще раз — по кінчику носа, і акула, відірвавшись від рибини, ковзнула у воду.
Тим часом друга вже урвала шмат рибини і тепер примірялася знов, широко роззявивши пащу. Старий встиг побачити в неї на зубах білі клаптики риб’ячого м’якуша, а в наступну мить вона вже ткнулася пащею в рибину й зімкнула щелепи. Він замахнувся і вдарив, але кийок відскочив від акулячої голови, і акула, лише позирнувши на старого, відірвала ще шмат м’якуша. Коли вона відпливла вбік, щоб проковтнути вхоплене, старий ударив знову, але відчув під кийком ту саму тугу пружність.
— Іди сюди, galano, — сказав старий. — Іди сюди ще.
Акула знов накинулась на рибину, і старий ударив її в ту ж мить, коли вона зімкнула щелепи. Ударив потужно, занісши кийка як міг вище. Цього разу він влучив у кістку при основі черепа, а тоді поцілив знов у те саме місце, і акула, мляво хапнувши шмат м’якуша, відірвалася від рибини й пірнула в море.
Старий чекав нового наскоку, але жодна з акул не показувалась. Потім він побачив, як одна ходить колами біля самої поверхні. Плавця другої ніде не було видно.
— Скоро споночіє, — сказав він. — Тоді я, мабуть, побачу відсвіт над Гаваною. А якщо зайшов надто далеко на схід, побачу світло котрогось із нових прибережних селищ.
«Навряд чи я тепер так уже далеко в морі, — подумав він. — Сподіваюся, там за мене не дуже тривожаться. Власне, тривожитись буде тільки хлопець. Одначе я певен, що він вірить у мене. Тривожитимуться старші рибалки. Та й інші теж. Люди в нашому селищі добрі».
Звертатися до рибини він більше не міг: надто вже вона була понівечена. Та раптом у нього сяйнула думка.
— Піврибини, — сказав він. — Колишня рибина. Мені дуже шкода, що я заплив так далеко. Я занапастив нас обох. Але ж скільки акул ми з тобою вбили й скільки покалічили. А ти сама багато їх убила за своє життя, га, стара рибино? Недаремно ж ти носиш на голові свій меч.
Старий залюбки думав про рибину й про те, як би вона розправилася з акулою, коли б плавала оце тепер на волі. «Треба було мені відрубати її меча й битися ним з акулами», — подумав він. Але в нього не було сокири, а потім не стало й ножа.
«А коли б я відрубав його та якось зміг припнути до весла, ото була б зброя. Тоді б ми разом билися з ними. А от що ти діятимеш тепер, як вони нападуть поночі? Що ти можеш?»
— Битися з ними, — сказав він. — Буду битися з ними, доки помру.
Він лежав на кормі, правив човном і видивлявся, чи не покажеться на небі той відсвіт. «У мене лишилося тільки піврибини, — думав старий. — Може, поталанить довезти додому хоч перед. Належиться ж мені хоч трохи того талану. Ні, — заперечив він собі. — Ти сам потоптав свій талан, коли заплив так далеко в море».
— Не будь дурнем, — мовив він уголос. — Дивись краще, щоб не заснути, та кермуй човном. Тобі ще може добряче поталанити.
— Я б охоче купив собі хоч трохи того талану, якби знав, де його продають, — зітхнув він.
— А за що ж би я його купив? — тут-таки спитав він сам себе. — Може, за загублений гарпун, чи за зламаний ніж, чи за дві негодящі руки?
— Може й так, — сказав він на це. — Ти ж намагавсь купити його за вісімдесят чотири дні, що їх відбув у морі. І тобі його мало не продали.
«Викинь ти з голови ці дурниці, — подумав він. — Талан — така річ, що приходить у різних подобах, то як ти його впізнаєш? Одначе я взяв би хоч дещицю його у будь-якій подобі й заплатив би скільки скажуть. Якби ж то мені вже побачити відсвіт над берегом, — подумав він. — Я надто багато всього хочу. Та зараз хочу тільки цього». Він спробував умоститись інакше, щоб зручніше було кермувати, і з болю в усьому тілі зрозумів, що таки не вмер.
Відсвіт великого міста старий побачив десь близько десятої години вечора. Спершу мерехтливий, ледь помітний, як ото буває на небі перед сходом місяця. Потім його стало виразно видно за темною смугою океану, що розбурхався під дедалі дужчим вітром.
Старий кермував просто на те світло й думав, що тепер уже скоро він має вийти на край течії.
«От і по всьому, — думав він. — Мабуть, вони знов нападуть на мене. Та що можна вдіяти проти них у темряві, та ще й зовсім беззбройному?»
Він почував себе геть розбитим і змореним, а від нічного холоду всі його рани та надсаджені м’язи боліли ще дужче. «Хоч би мені не довелося знову відбиватись, — думав він. — Хоч би тільки більш не відбиватись».
Та десь над північ він уже знов відбивався і цього разу знав, що боротьба марна. Акули наскочили цілою зграєю, і старий бачив лише стрімкі лінії на воді, прокреслені їхніми плавцями, та фосфоричне світіння їхніх тіл, коли вони накинулись на рибину. Він молотив кийком по акулячих головах і чув, як клацають їхні щелепи й як струшується човен від шарпанини під дном. Молотив одчайдушне, не бачачи, куди б’є, тільки вгадуючи чуттям, та раптом щось вихопило кийок з його руки, і він лишився беззбройний.
Тоді старий висмикнув із стерна румпель і знову почав гамселити направо й наліво, міцно стискаючи румпель обома руками й без упину вдаряючи ним униз. Та акули вже перейшли до носа човна й, накидаючись на рибину поодинці й гуртом, за кожним разом уривали від неї шматки м’якуша, що тьмяно світився під водою, тим часом як вони повертали на новий захід.
Нарешті одна акула підскочила до самої голови, і старий зрозумів, що то вже кінець. Він замахнувсь румпелем і вгатив акулу по морді, в те місце, де її щелепи застрягли в тугій, непіддатливій риб’ячій голові. Вгатив раз, тоді ще і ще. Але раптом почув, як румпель хряснув у руках, і штрикнув акулу в морду обламаним кінцем. Відчувши, як гострий уламок увігнався в щось м’яке, старий штрикнув ще раз. Акула розімкнула щелепи й попливла геть, остання з усієї зграї, їсти їм більше було нічого.
Старий насилу переводив дух і відчував у роті якийсь дивний присмак. Відгонило наче міддю й чимось солодким, і він аж злякався. Та скоро все минулось.
Він харкнув в океан і сказав:
— Зжеріть і це, galanos. І уявляйте собі, ніби ви зжерли людину.
Старий знав, що тепер він переможений остаточно й безнадійно, і повернувся на корму. Встромивши уламок румпеля у проріз стерна, він побачив, що цілком може кермувати. Тоді обгорнув плечі мішком і знову спрямував човен до берега. Човен ішов тепер зовсім легко, і старий сидів собі, ні про що більш не думаючи й анічогісінько не відчуваючи. Тепер йому було до всього байдуже, і він клопотався тільки тим, щоб щасливо й якнайвправніше довести човен до рідної бухти. Десь уночі акули напали на кістяк рибини, мов ті ненажери, що жадібно хапають зі столу останні крихти. Старий не звернув на них уваги, та й взагалі ні на що не зважав, окрім вітрила й стерна. Лише відзначив подумки, як легко йде човен, позбувшись свого величезного вантажу.
«Човен у мене таки добрий, — думав він. — Міцний, анітрохи не ушкоджений, окрім оце румпеля. Та румпель легко замінити».
Старий відчув, що вже виплив на течію, і тепер виразно бачив попереду світло прибережних селищ. Він знав уже, де опинився, — до дому звідти було зовсім близько.
Коли човен зайшов у невеличку бухту, на «Терасі» вже не світилося, і старий зрозумів, що всі давно сплять. Вітер, що й перед тим дедалі дужчав, тепер бурхав по-справжньому. Проте в бухті було затишно, і старий причалив до вузького клаптика ріні під скелями. Допомогти не було кому, і він сам виштовхнув човен як міг далі з води. Тоді зійшов на берег і припнув його до скелі.
Він зняв щоглу, обгорнув навколо неї вітрило й зав’язав мотузкою. Потім узяв щоглу на плече й рушив нагору. І тільки тепер зрозумів, як тяжко він стомився. Він на хвильку пристав, озирнувся. А у відсвіті вуличного ліхтаря побачив величезний хвіст рибини, що стримів високо над кормою його човна. Побачив і білу смугу обгризеного хребта, і темне громаддя голови з випнутим уперед мечем, і весь голий кістяк.
Він знову пошкандибав нагору, а вибравшись на рівне, упав і якийсь час так і лежав із щоглою на плечі. Потім спробував звестися на ноги. Але це було йому над силу, і він сів, придержуючи на плечі щоглу, й подивився на дорогу. Дальшим краєм дороги пробіг кіт, поспішаючи в своїх справах, і старий провів його очима. А тоді знову став дивитися на дорогу поперед себе.
Нарешті він поклав щоглу на землю й підвівся. Тоді підняв щоглу, знову завдав її на плече й рушив далі. Поки він дістався до своєї хатини, то мусив ще п’ять разів сідати отак посеред дороги.
Зайшовши в хатину, він прихилив щоглу до стіни. Потемки намацав пляшку з водою і напився. А тоді ліг на ліжко. Натяг на плечі ковдру, укутав спину та ноги й тут-таки заснув долілиць на газетах, випроставши руки долонями вгору.
Коли вранці хлопець заглянув у двері, старий ще спав. Вітер так розбурхався, що рибальські човни не змогли вийти в море, і хлопець устав пізніш, а тоді подався до хатини старого, як робив щоранку. Він побачив, що старий дихає, а тоді глянув на його руки і заплакав. Потім тихенько вийшов з хатини, щоб принести старому кави, і всю дорогу плакав.
Коло човна стояло багато рибалок, роздивляючись на те, що було припнуте до борту, а один, підкотивши холоші штанів, зайшов у воду й вимірював кістяк довгою мотузкою.
— Як він там? — гукнув до хлопця знизу хтось із рибалок.
— Спить! — гукнув у відповідь хлопець. Він анітрохи не соромився своїх сліз. — Хай ніхто його не турбує.
— Вісімнадцять футів від носа до хвоста! — гукнув йому той рибалка, що вимірював кістяк.
— Так я й думав, — сказав хлопець. Він пішов на «Терасу» й попросив бляшанку кави.
— Тільки гарячої і щоб багато молока та цукру.
— Дати ще чогось?
— Ні. Потім. Я побачу, що він зможе їсти.
— Ото була рибина, — сказав господар. — Такої тут ще ніхто не бачив. Та й ті дві, що ти зловив учора, теж добренні.
— Хай їм чорт, — мовив хлопець і знов заплакав.
— Може, вип’єш чогось? — спитав господар.
— Ні, — відповів хлопець. — Скажіть їм, щоб не турбували Сантьяго. Я ще потім прийду.
— Передай йому, що я дуже йому співчуваю.
— Дякую, — мовив хлопець.
Він одніс гарячу бляшанку з кавою до хатини старого і сидів біля ліжка, аж поки той прокинувся. Перед тим він був уже раз начебто почав прокидатися. Але потім знов поринув у важкий сон, і хлопець пішов до сусідів через дорогу позичити трохи дров, щоб зігріти вихололу каву. Нарешті старий прокинувся.
— Не підводьтеся, — сказав йому хлопець. — Ось випийте. — І налив кави в склянку. Старий узяв каву й випив.
— Вони здолали мене, Маноліне, — мовив він. — Таки здолали.
— Не вона ж вас здолала. Не рибина.
— Ні. Твоя правда. То було потім.
— За човном і снастю наглядає Педріко. Що ви думаєте робити з головою?
— Нехай Педріко розрубає її на принаду в сіті.
— А меч куди?
— Візьми собі, коли хочеш.
— Хочу, — сказав хлопець. — А тепер нам треба поміркувати, що будем діяти далі.
— Мене розшукували?
— Авжеж. Берегова охорона й літаки.
— Океан величезний, а човен малий, де там його побачити, — сказав старий. Він подумав, як приємно розмовляти з кимось іншим, а не тільки з самим собою і з морем. — Мені бракувало тебе, — мовив він. — Що ти зловив?
— Першого дня одну. І другого одну, а вчора дві.
— Дуже добре.
— Тепер ми знов будемо рибалити разом.
— Ні. Я безталанний. Геть безталанний став.
— K бісу той талан, — сказав хлопець. — Зі мною вам таланитиме.
— А що скажуть у тебе вдома?
— То байдуже. Я ж привіз їм учора дві рибини. А тепер знов буду з вами, бо мені ще багато чого треба навчитися.
— Треба нам розжитись на добрі ості й завжди мати їх у човні. Гостряк можна зробити з ресори від старого «форда». В Гуанабако нам виточать. Він має бути гострий, але не надто загартований, щоб не вломився. Мій ніж зламався.
— Я дістану вам новий ніж і віддам обточити ресору. Скільки ще днів бурхатиме вітер?
— Днів зо три. А може, й більше.
— Я встигну все зробити, — сказав хлопець. — А ви лікуйте свої руки, діду.
— Я знаю, як дати їм раду. Та сьогодні вночі я відхаркнув чимось чудним і відчув, як у мене в грудях наче щось урвалося.
— Полікуйтеся й від цього, — сказав хлопець. — Ну, лежіть, діду, а я піду принесу вам чисту сорочку. І чогось попоїсти.
— Принеси якусь газету за ті дні, поки мене не було, — сказав старий.
— Швидше одужуйте, бо я ще маю багато чого навчитись, а ви можете навчити мене всього, що мені потрібно. Дуже тяжко вам було?
— Страшенно тяжко, — мовив старий.
— Ну, піду по їжу та газети, — сказав хлопець. — Відпочивайте, діду. Я куплю в аптеці якусь мазь вам для рук.
— Не забудь сказати Педріко, щоб узяв собі голову.
— Гаразд, не забуду.
Коли хлопець вийшов за двері й рушив униз вибоїстою червонястою дорогою, він знову заплакав.
Того дня на «Терасу» завітав гурт туристів, і одна гостя, дивлячись униз на море, побачила у воді біля берега, серед порожніх бляшанок від пива й дохлих баракуд, довженний білий хребет з величезним хвостом на кінці, що гойдався на високих хвилях прибою, які долинали в бухту з розбурханого сильним східним вітром океану.
— Що це таке? — спитала вона офіціанта й показала на довгий кістяк великої рибини, що був тепер звичайним собі сміттям, і його скоро мав понести геть відплив.
— Tіburon11, — сказав офіціант. — Один акула... — Він хотів пояснити, що сталося.
— А я й не знала, що в акул такі гарні, досконалої форми хвости.
— Я теж не знав, — мовив її супутник. А нагорі, в своїй хатині при дорозі, старий знову спав. Він спав так само долілиць, і біля нього, пильнуючи його сон, сидів хлопець. Старому снилися леви.
(Пер. з англ. Володимира Митрофанова)
Примітки
1 Невдаха (ісп.)
2 В іспанській мові слово «море» може вживатися з артиклем і чоловічого, й жіночого роду.
3 Молодий тунець (ісп.).
4 Судома (ісп.).
5 Великі ліги (ісп.).
6 Чемпіон (ісп.)
7 Золота (ісп.).
8 Зубата (ісп.).
9 Святий Петро (ісп.).
10 Плямисті (ісп.).
11 Акула (ісп.).
Запитання і завдання
- Зробіть огляд життєвого і творчого шляху Е. Хемінгуея. Чи можна стверджувати, що книги письменника автобіографічні?
- Поясніть термін «герой кодексу». Якими рисами наділені хемінгуеївські герої кодексу?
- В яких творах Хемінгуея втілилась тема «втраченого покоління»? Як письменник висвітлював її?
- Поясніть хемінгуеївську «теорію айсберга». Якими є ознаки стилю письменника?
- Розкрийте образ Сантьяго з повісті «Старий і море».
- Чому повість «Старий і море» вважають притчею? У чому ви вбачаєте її символіку та філософський підтекст?
- Як ви розумієте вислів з повісті: «Людину можна знищити, але її неможливо перемогти»? У чому ви бачите визнання перемоги Сантьяго?
Рекомендована література
- Анастасьев Н. А. Творчество Э. Хемингуэя. — М., 1981.
- Гиленсон Б. А. Эрнест Хемингуэй. — М., 1991.
- Гладышев В. «Человека можно уничтожить, но его нельзя победить». Материалы к уроку, посвященному анализу мотива рыбной ловли в творчестве Э. Хемингуэя // Вікно в світ. — 1999. — № 6.
- Грибанов Б. Хемингуэй: герой и время. — М., 1980.
- Денисова Т. Н. Ернест Хемінгуей. — К., 1972.
- Затонський Д. Ернест Хемінгуей — письменник і людина // Вікно в світ. — 1999. — № 6.
- Караменов Н. Эскизы урока — мифологической интерпретации повести-притчи Э. Хемингуэя «Старик и море» // Вікно в світ. — 1999. — № 6.
- Кашкин И. Эрнест Хемингуэй. — М., 1966.
- Лидский Ю. А. Творчество Эрнеста Хемингуэя. — К., 1978.
- Папоров Ю. Хемингуэй на Кубе. — М., 1984.
- Хом’як Т. В. «Старому снились леви». Матеріали до вивчення повісті «Старий і море» // Зарубіжна література. — 1996. — № 11.