Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003

Олександр Купрін(1870—1938)
Психологічна та лірична проза, вірші у прозі
Література першої половини ХХ ст.

«У мистецтві — головне простота, а її досягти дуже важко». Так говорив у своїй лекції 1916 року визначний російський письменник—реаліст, майстер жанрів оповідання й повісті Олександр Іванович Купрін. Він усе життя дотримувався принципу «простоти»: більшість прозових творів Купріна мають нескладний сюжет і струнку композицію, вони прості, життєподібні й надзвичайно правдиві.

Майбутній письменник народився 26 серпня 1870 року в місті Наровчаті Пензенської губернії, у сім’ї дрібного чиновника. Батько помер через рік після народження хлопчика, а в 1873 р. сім’я, що залишилася без засобів існування, була вимушена переселитися у московській Вдовий дім (пізніше описаний в оповіданні «Свята брехня»). Шести років Купріна було віддано до сирітського пансіону, з 1880 року він вчиться у 2-й Московській воєнній гімназії, яка згодом була реформована в кадетський корпус. Пізніше він навчається в юнкерському училищі (1888—1890). У 1889 році було опубліковано перше оповідання Купріна «Останній дебют». Автора за нього посадили на гауптвахту: вихованцям воєнного училища друкуватися заборонялось.

У 1891—1894 роках у складі 46-го Дніпровського полку, який стояв у Подільській губернії, Купрін служить в українських містечках Волочиську і Проскурові (зараз Хмельницький). Він пізнає буденне армійське життя, яке згодом зобразить у багатьох своїх творах («Дізнання», «Нічліг», «Нічна зміна», «Прапорщик армійський», «Поєдинок» та ін.). У серпні 1894 року в чині поручика він виходить у відставку.

У 1894—1899 роках Купрін перепробував чимало занять, мандруючи українськими землями. У Києві він розвантажує баржі з кавунами, організовує атлетичну громаду. 1896 року він здійснює поїздку на Донбас, де кілька місяців працює на заводі. Наступного року Купрін перебуває на Волині, де служить лісником, керуючим маєтком у Рівненському повіті, псаломщиком, вивчає зуболікувальну справу. Згодом він вступає до провінційної трупи, працює землеміром, зближається з цирковими артистами. Саме в ці роки Купрін став професійним літератором. Він працює в газетах «Київське слово», «Життя і мистецтво», «Киянин», «Волинь», пише статті й фейлетони, театральні рецензії та огляди преси, поліцейські й судові хроніки, нариси й оповідання. Мистецтво влучної соціальної і психологічної характеристики письменника проявилось у серії нарисів «Київські типи».

1896 року було надруковано повість Купріна «Молох», засновану на донецьких враженнях. Твір став етапним не лише для молодого письменника, але й для всієї російської літератури. Крізь сприйняття головного героя — інтелігента Боброва —Купрін зображує убогий побут робітничих поселень, а також підноситься до інакомовлення. Молох — бог сонця давніх фінікіян, якому приносили людські жертви, — постає в повісті символом російського капіталізму, що потребує людських жертв.

Через рік у Києві виходить збірка оповідань Купріна «Мініатюри», куди зокрема увійшли твори про армійське життя («Нічліг» і «Брегета»), життя цирку («Allez!»), життя тварин («Собаче щастя»). 1898 року в газеті «Киянин» друкується повість Купріна «Олеся» — твір, у якому Купрін уперше заявив про себе як про чудового співця кохання. У повісті зображується кохання сільської дівчини Олесі, що виросла у хаті старої «відьми», та інтелігента Івана Тимофійовича, якого «доля закинула... на цілих шість місяців у глухе село Волинської губернії, на околицю Полісся». Незважаючи на трагічний фінал, твір є поемою про високе щастя взаємного кохання. Природі, побуту і людям українського Полісся присвячені також купрінські оповідання «Лісова глуш», «Срібний вовк», «Конокради» тощо.

На початку ХХ ст. закінчуються роки мандрів Купріна. 1901 року він приїздить до Петербурга. 1897 року письменник знайомиться з Буніним, через рік — із Чеховим, у 1902 році — з Горьким. 1903 року очолюване Горьким видавництво «Знання» випускає перший том оповідань Купріна. 1905 року письменник завершує повість «Поєдинок», в якій зображена картина кризи, що охопила різні сфери російського життя, насамперед армію. Значне місце у книзі посідають картини солдатського (образи денщика Гайнана і забитого солдата Хлєбнікова) і офіцерського життя (Осадчій, Бек-Агамалов, Лещенко, Слива, Бобетинський). Герой твору — молодий підпоручик Георгій Ромашов, самотній, але безвольний мрійник. Він переживає «період визрівання душі», морально виростає. Смертельна для Ромашова дуель з офіцером Ніколаєвим є логічним наслідком всенаростаючого конфлікту героя з офіцерським середовищем і безглуздою армійською системою. Одним з найцікавіших у повісті є також образ Назанського, тип інтелігентного й обдарованого офіцера, що вміє філософствувати, проте не вміє жити.

Після «Поєдинку», що мав величезний резонанс у Росії, Купрін пише алегоричне оповідання «Сни» (1905), оповідання «Штабс-капітан Рибников» (1906) і «Гамбрінус» (1907), цикл нарисів про балаклавських рибалок «Лістригони» (1907—1911). Тема поетичного кохання втілюється в оповіданнях «Суламіт» (1908) і «Гранатовий браслет» (1911). У 1915 році письменник завершує роман «Яма», присвячений проблемі узаконеної проституції; описує в ньому типи і звичаї «середнього» публічного дому.

Після жовтневого перевороту 1917 року Купрін, як і десятки інших російських письменників (Бунін, Л. Андрєєв, Зайцев, Шмельов, Алданов, Аверченко, Теффі, Саша Чорний, Мережковський, Гіппіус, Бальмонт, Г. Іванов тощо) емігрує з країни. З 1920 року разом із сім’єю він живе в Парижі. Емігрантське життя письменник переносив тяжко. В одному з листів він писав: «Чим талановитішою є людина, тим важче йому без Росії». У роки еміграції Купрін звертається майже виключно до теми старої Росії, причому тепер він вже не розвінчує її соціальні болячки, а створює дещо ідеалізований образ Батьківщини. Письменник випустив збірки оповідань «Купол св. Ісаакія Далматського» (1928), «Єлань» (1929), «Колесо часу»(1930), «Жанетта» (1933), автобіографічний роман «Юнкера» (1933). Проте художнього рівня своїх найкращих творів 1890—1910-х років досягти вже не вдалося. Як зазначав сучасник Купріна, також емігрант, літературознавець Г. Струве, «як би не оцінили Купріна нащадки, його судитимуть головним чином за його дореволюційними творами».

1937 року Купрін повертається в Росію дуже хворим, вже не здатним працювати. За словами письменника Нікандрова, «він не приїхав в Москву, а його привезла туди дружина, як річ, оскільки він нічого не усвідомлював, де він і що він». У сталінській Москві за Купріна були написані панегіричні нариси і з’явилися «покаянні інтерв’ю». Купрін помер у Ленінграді 25 серпня 1938 року від раку; там само під час блокади покінчила життя самогубством його дружина.

Гранатовий браслет» (1910).

Над оповіданням «Гранатовий браслет» Купрін працював під час свого перебування в Одесі в 1910 році. Незадовго до цього він поховав свою матір. Її смерть сильно вплинула на Купріна. Він писав у листі до свого друга Ф. Батюшкова, що «смерть матері — це похорон молодості», і зізнавався, що став «сентиментальний, чутливий і кволий». Купрін зізнається також, що в нього «послаблюється інтерес до побуту». Ці переживання відбилися на ліричному, зовсім не побутовому характері його «Гранатового браслета». Адже художнім завданням цього оповідання було показати не «нерівність станів» (хоча письменник звертається і до соціальної проблематики, до «маленької» людини), а духовно перетворюючу, просвітлюючу силу всепоглинаючого почуття кохання.

Оповідання «Гранатовий браслет» було одним з найулюбленіших творів письменника; думаючи про нього, він плакав. Купрін зізнавався, що «нічого цнотливішого він ще не писав». «Гранатовий браслет», подібно до багатьох купрінських творів, побудовано на реальних подіях. Письменник використав факти із сімейної хроніки князів Туган-Барановських: «це... сумна історія маленького телеграфного чиновника» П. П. Жолтого, що був «так безнадійно, зворушливо і самовіддано закоханий у дружину Любімова». Проте напіванекдотичній історії Купрін надав рис високого трагізму. До того ж дію оповідання перенесено з Петербурга до Одеси.

Тема оповідання — «велике кохання, яке повторюється лише один раз на тисячу років», за висловом одного з персонажів. У «Гранатовому браслеті» відстоюється велике призначення кохання. Передаючи свої враження від опери «Кармен», Купрін говорив, що «любов — завжди трагедія, завжди боротьба і досягнення, завжди радість і страх, воскресіння і смерть».

Розповідь присвячена внутрішньому пробудженню героїні — княгині Віри Миколаївни Шеїної. Вона самотня і нещаслива: чоловік Василь Львович не розуміє її, до того ж вона позбавлена радості материнства. Віра поступово усвідомлює справжню роль любові, починає відчувати світ, прекрасне, людину, саму себе. Етапи переродження героїні символізують різні образи твору. Картина осінньої природи, прекрасної, але сумної, втілює початок цього процесу. А звуки бетховенської сонати №2 Largo Appassіonato супроводжують відчуття Вірою переродження своєї душі.

Намагаючись оспівати красу високого почуття, Купрін наділяє ним дрібненького чиновника Желткова. Він відгородився за допомогою всепоглинаючого і самовідданого кохання від світу. Вісім років Віра заповнює всі його думки, це його єдина радість і втіха. Перед смертю Желтков зізнається княгині: «Сталося так, що мене не цікавить в житті нічого: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей, для мене усе життя полягає тільки у вас». Але велике почуття не померло разом із ним. Смерть Желткова духовно воскресила Віру, розкрила перед нею світ невідомих раніше почуттів. Велике кохання маленької людини увійшло в її життя і свідомість, стало тим «дивом», про яке Віра Миколаївна не знала раніше у своїх стосунках із чоловіком.

Оповідання сповнене символікою. Так, символічним є епіграф до «Гранатового браслету» — «L. van Beethoven. 2 Son. (op. 2. № 2). Largo Appassіonato». Це назва частини музичного твору геніального німецького композитора. Саме ім’я Бетховена, що прожив важке життя (позбавлений особистого щастя, глухий), звучить як трагічний акорд до подій купрінського оповідання. Вказівка на доволі маловідомий твір композитора (Друга соната), що його любить Желтков, також символічне: люди не почули маленького чиновника, так само як і Бетховена. Музичний термін Largo Appassіonato вказує на темп і характер виконання твору: Largo — дуже повільно, широко, аppassіonato — пристрасно, з великим почуттям. Саме так повинно, за задумом Купріна, звучати і його оповідання, що розгортається дуже повільно й описує велике почуття. Саме так — Largo Appassіonato, і за Бетховеном, і за Купріним, нехай повільно, але з великим почуттям — потрібно жити людині.

Гранатовий браслет L. van Beethoven. 2 Son. (op. 2, № 2), Largo Appassіonato

(Скорочено)

І

У середині серпня, перед народженням молодого місяця, раптом настала негода, така звична на узбережжі Чорного моря. То цілу добу важко лежав над землею і морем густий туман, і тоді величезна сирена на маяку ревла вдень і вночі, наче скажений бик. То від ранку до ранку йшов, не вщухаючи, дрібний, немов водяний пил, дощик, перетворюючи глинисті дороги й стежки на суцільну густе болото, в якому загрузали надовго вози та фіакри. То завівав з північного заходу, зі степу, лютий буревій; від нього верховіття дерев розгойдувались, нагинаючись і випростуючись, наче хвилі серед бурі, гриміли ночами залізні дахи дач, і здавалося, ніби хтось бігає по них у підкованих чоботях; здригались віконні рами, грюкали двері, і дико завивало в димарях. Кілька рибальських баркасів заблудилося в морі, а два й зовсім не повернулись: лише за тиждень повикидало трупи рибалок у різних місцях берега.

Мешканці приміського морського курорту — переважно греки та євреї, життєлюбні і підозріливі, як всі південці, — поквапом переселялись до міста. По розм’яклому шосе без краю тяглися биндюги, перевантажені різними домашніми речами: матрацами, диванами, скринями, стільцями, умивальниками, самоварами. Жалко, і сумно, і гидко було дивитись крізь каламутний серпанок дощу на це жалюгідне манаття, яке здавалось таким зношеним, брудним і вбогим; на покоївок і кухарок, що сиділи вгорі на возі на мокрому брезенті з якимись прасками, бляшками і кошиками в руках; на спітнілих, знесилених коней, які раз у раз зупинялись, тремтячи коліньми, паруючи і носячи боками; на закутаних від дощу в рогожі биндюжників, що сипло лаялись. Ще сумніше було бачити покинуті дачі, з їх несподіваним простором, порожнечею та спустошеністю, з понівеченими клумбами, розбитими шибками, покинутими псами та усіляким дачним сміттям з недопалків, папірців, черепків, пачок і аптекарських пляшечок.

Та від початку вересня погода раптом різко й цілком несподівано змінилась. Одразу настали тихі безхмарні дні, такі ясні, сонячні і теплі, яких не було навіть у липні. На обсохлих скошених полях, на їх колючій жовтій щетині заблищала слюдяним блиском осіння павутина. Упокоєні дерева безшумно і покірно скидали жовте листя.

Княгиня Віра Миколаївна Шеїна, дружина предводителя дворянства, не могла залишити дачі, бо в їхньому міському будинку ще не покінчили з ремонтом. І тепер вона дуже раділа чудовим дням, що настали, тиші, самотності, чистому повітрю, щебетанню на телеграфних дротах ластівок, що збирались зграями для відльоту, і ласкавому солоному вітерцю, що ледь повівав з моря.

ІІ

Позаяк сьогодні у неї були іменини — 17 вересня. З милих дитячих спогадів вона завжди любила цей день і завжди чекала від нього чогось щасливо-чарівного. Чоловік, їдучи вранці у невідкладних справах до міста, поклав їй на нічний столик футляр з прекрасними сережками із грушоподібних перлин, і цей подарунок ще більше звеселяв її.

Вона була одна на весь будинок. Її нежонатий брат Микола, товариш прокурора, що жив зазвичай разом з ними, також поїхав до міста, в суд. На обід чоловік обіцяв привезти небагатьох і то найближчих знайомих. Добре виходило, що іменини збіглися з дачним сезоном. У місті довелося б втрачатися на великий парадний обід, певно навіть на бал, а тут, на дачі, можна було збутися найменшими витратами. Князь Шеїн, незважаючи на своє помітне становище в суспільстві, а можливо, й завдяки йому, ледве зводив кінці з кінцями. Величезний родовий маєток був майже цілком розладнаний його пращурами, а жити доводилось понад свої статки: влаштовувати прийоми, займатися доброчинством, гарно одягатись, тримати коней і т. ін. Княгиня Віра, у якої колишнє палке кохання до чоловіка давно вже перетворилося на почуття міцної, відданої, справжньої дружби, щосили прагнула допомогти князеві вберегтися від цілковитого банкрутства. Вона багато в чому, непомітно для нього, відмовляла собі і якомога заощаджувала в домашньому господарстві.

Тепер вона ходила садом і обережно зрізувала ножицями квіти до обіднього столу.

Близько від шосе долинали знайомі звуки автомобільного ріжка. Це під’їздила сестра княгині Віри — Анна Миколаївна Фрієссе, яка зранку обіцяла по телефону приїхати допомогти сестрі приймати гостей і по господарству.

Тонкий слух не підвів Віру. Вона пішла назустріч. За кілька хвилин біля дачних воріт круто зупинився витончений автомобіль-карета, і шофер, спритно зіскочивши з сидіння, широко розчинив дверцята.

Сестри радісно поцілувалися. Вони від раннього дитинства були зв’язані одна з одною теплою і самовідданою дружбою. Зовні вони навдивовижу не були схожі між собою. Старша, Віра, вдалася в матір, красуню англійку, своєю високою гнучкою статурою, ніжним, проте холодним і гордим обличчям, чудовими, хоча й доволі великими руками і тим чарівним похилом плечей, який можна бачити на старовинних мініатюрах. Молодша — Анна — навпаки, успадкувала монгольську кров батька, татарського князя, дід якого хрестився лише на початку XІX століття і старовинний рід якого сягав до самого Тамерлана, чи Ланг-Теміра, як з гордістю називав її батько, по-татарськи, цього великого кровопивцю. Вона була на півголови нижча від сестри, дещо заширока у плечах, жвава й легковажна, насмішкувата. Обличчя її, виразно монгольського типу з досить помітними вилицями, з вузенькими очима, які вона до того ж, через короткозорість, мружила, з гордовитим виразом в маленькому чуттєвому роті, особливо в трохи закопиленій повній нижній губі, — обличчя це проте чарувало якоюсь невловимою і незрозумілою принадністю, яка полягала, може, в посмішці, може, в глибокій жіночності всіх рис, може, в пікантній, задерикувато-кокетливій міміці, її граціозна некрасивість збуджувала і привертала увагу чоловіків значно частіше й сильніше, ніж аристократична краса її сестри.

Вона була заміжня за дуже багатим і дуже дурним чоловіком, який зовсім нічого не робив, але вважався на службі при якійсь доброчинній установі і мав звання камер-юнкера. Чоловіка вона не могла терпіти, але народила від нього двох дітей — хлопчика й дівчинку; більше вона вирішила не мати дітей і не мала. Щодо Віри — та спрагло бажала дітей і навіть, їй здавалося, що більше, то краще, та чомусь вони у неї не народжувались і вона хворобливо і палко обожнювала гарненьких малокровних дітей молодшої сестри, завжди пристойних і слухняних, з блідими обличчями і з завитим лляним ляльковим волоссям.

Анна вся складалася з веселої безладності і милих, іноді дивних протиріч. Вона охоче віддавалась найризикованішому фліртові у всіх столицях і на всіх курортах Європи, але ніколи не зраджувала чоловіка, якого, проте, презирливо висміювала і в очі і позаочі; була марнотраткою, страшенно любила азартні гри, танці, сильні враження, гострі видовища, відвідувала за кордонам сумнівні кафе, але водночас відзначалась щедрою добротою й глибокою, щирою побожністю, яка змусила її навіть прийняти таємно католицтво. У неї були виняткової краси спина, перса та плечі. Ідучи на великі бали, вона оголювалась значно більше, аніж це дозволяли пристойність та мода, однак казали, що під низьким декольте у неї завжди була одягнута власяниця.

Віра ж була суворо проста, з усіма холодно й трохи зверхньо люб’язна, незалежна й по-королівському спокійна.

ІІІ

— Боже мій, як у вас тут гарно! Як гарно! — говорила Анна, ідучи швидкими й дрібними кроками поряд із сестрою по доріжці. — Якщо можна, посидьмо трохи на лавочці над кручею. Я так давно не бачила моря. І яке чудове повітря — дихаєш і серце звеселяється. В Криму, в Місхорі, минулого літа я зробила відкриття, гідне подиву. Знаєш, чим пахне морська вода під час прибою? Уяви собі — резедою.

Віра ласкаво посміхнулась:

— Ти фантазерка.

— Ні, ні. Я пам’ятаю також раз, — з мене всі сміялись, коли я сказала, що місячне світло має якийсь рожевий відтінок. А днями художник Борицький — це той, що малює мій портрет — погодився, що я мала рацію і що художники про це давно знають.

— Художник — твоє нове захоплення?

— Вічно ти вигадаєш! — засміялась Анна і, швидко підійшовши до самого краю кручі, що стрімко спадала глибоко в море, поглянула вниз і раптом скрикнула, пройнята жахом, і відсахнулась назад з пополотнілим обличчям.

— У, як високо! — промовила вона ослаблим і тремтячим голосом. — Коли я дивлюся з такої висоти, у мене завжди якось солодко й противно лоскоче у грудях... і пальці на ногах щемлять... І все-таки тягне, тягне...

Вона хотіла ще раз нахилитись над урвищем, але сестра зупинила її.

— Анно, люба моя, заради бога! У мене в самої голова йде обертом, коли ти так робиш. Прошу тебе, сядь.

— Ну добре, добре, сіла... Але ти тільки поглянь, яка краса, яка радість — просто око не намилується. Якби ти знала, як я вдячна богові за всі чуда, які він для нас зробив!

— Я тебе розумію, — замріяно сказала старша сестра, — але в мене якось не так, як у тебе. Коли я вперше бачу море, після довшого часу, воно мене і хвилює, і радує, і вражає. Ніби я вперше бачу величезне, урочисте чудо. Та потім, коли звикну до нього, воно починає мене гнітити своєю плиткою пусткою... Я нудьгую, дивлячись на нього, і вже намагаюсь більше не дивитись. Набридає.

Анна посміхнулась.

— Чого ти? — запитала сестра.

— Минулого літа, — сказала Анна лукаво, — ми з Ялти поїхали великою кавалькадою верхи на Уч-Кош. Це там, за лісництвом, вище водоспаду. Потрапили спочатку в хмару, було дуже сиро і погано видно, а ми все піднімалися вгору, крутою стежкою, між соснами. І раптом якось відразу скінчився ліс, і ми вийшли з туману. Уяви собі: вузенький уступ на скелі, і під ногами у нас безодня. Села внизу здаються не більшими, за сірникову коробку, ліси й сади — як дрібна травичка. Вся місцевість збігає до моря, наче географічна мапа. А там далі — море! Верстов на п’ятдесят, на сто вперед. Мені здавалось — я повисла в повітрі і ось-ось полечу. Така краса, така легкість! Я обертаюсь назад і кажу провіднику в захопленні:

«Що? Гарно, Сеїд-огли?» А він тільки язиком поцмокав: «Ех, пані, як мене все це набрид. Кожний день бачим».

— Дякую за порівняння, — засміялась Віра, — ні, я лишень думаю, що нам, мешканцям півночі, ніколи не збагнути краси моря. Я люблю ліс. Пам’ятаєш — ліс у нас у Єгоровському?... Хіба може він коли-небудь надокучити? Сосни!.. А які мохи!.. А мухомори! Неначе з червоного атласу і вишиті білим бісером. Тиша така... прохолода.

— Мені однаково, я все люблю, — відповіла Анна. — А над усе я люблю мою сестричку, мою розсудливу Вірочку. Адже нас тільки двоє на світі.

Вона обійняла старшу сестру і пригорнулась до неї, щока до щоки. І раптом отямилась.

— Ні, яка ж я дурна! Ми з тобою, наче в романі, сидимо і розмовляємо про природу, а я зовсім і забула про мій подарунок. Ось поглянь. Я боюсь лишень, чи сподобається?

Вона дістала зі своєї ручної торбинки маленький записничок в дивній оправі: на старому потертому та посірілому від часу оксамиті вився тьмяно-золотий філігранний візерунок рідкісної складності, витонченості і краси, — мабуть, зроблений з любов’ю руками вправного і терплячого митця. Книжка була прилаштована до тоненького, як нитка, золотого ланцюжка, листки всередині були замінені табличками зі слонової кості.

— Яка прекрасна річ! Чудо! — сказала Віра і поцілувала сестру. — Дякую тобі. Де ти дістала такий скарб?

— В одній антикварній крамничці. Адже ти знаєш моє уподобання — порпатись у старовинному мотлосі. От я й набрела на цей молитовник. Подивись, бачиш, як тут орнамент творить фігуру хреста. Правда, я знайшла лише саму оправу, решту все довелось придумати — листочки, застібки, олівець! Але Молліне зовсім не хотів мене зрозуміти, як я йому не тлумачила. Застібки повинні були бути в такому ж стилі, як і весь візерунок, матові, старого золота, тонкої різьби, а він бозна що зробив. Зате ланцюжок справжній венеціанський, дуже давній.

Віра ласкаво погладила чудову оправу.

— Яка сива давнина!.. Скільки може бути цій книжці? — запитала вона.

— Я не наважусь визначити точно. Приблизно кінець сімнадцятого століття, середина вісімнадцятого...

— Як дивно, — сказала Віра, задумливо посміхаючись. — Ось я тримаю в своїх руках річ, якої, може, торкались руки маркізи Помпадур або самої королеви Антуанетти... А знаєш, Анно, це лише тобі могла прийти в голову шалена думка переробити молитовник на жіночий carnet¹. Проте, все-таки ходімо подивимось, що там у нас твориться.

Вони пройшли в будинок через велику кам’яну терасу, з усіх боків закриту густими шпалерами винограду «Ізабелла».

— Ти велиш тут накривати? — запитала Анна.

— Атож, я сама так думала спочатку... Але тепер вечори такі холодні. Вже краще в їдальні. А чоловіки хай сюди виходять курити.

ІV

Після п’ятої години почали приїздити гості. Князь Василь Львович привіз з собою вдову-сестру Людмилу Львівну, за чоловіком Дурасову, повну, добродушну і вкрай мовчазну жінку; світського молодого, багатого шибеника та гульвісу Васючка, якого все місто знало під цим фамільярним ім’ям, дуже приємного в товаристві умінням співати й декламувати, а також влаштовувати живі картини, вистави і доброчинні ярмарки; знамениту піаністку Женні Рейтер, подругу княгині Віри по Смольному інституту, а також свого шурина Миколу Миколайовича. За ними приїхали на автомобілі чоловік Анни з голеним, товстим, потворно великим професором Спєшниковим і з місцевим віце-губернатором фон Зекком. Пізніше за інших приїхав генерал Аносов, у доброму найманому ландо, в супроводі двох офіцерів: штабного полковника Пономарьова, передчасно постарілого, худого, жовчного чоловіка, виснаженого непомірною канцелярською працею, і гвардійського гусарського поручника Бахтинського, що славився в Петербурзі як кращий танцюрист і неперевершений розпорядник балів.

Генерал Аносов, огрядний, високий, срібний старий, важко злазив з підніжки, тримаючись однією рукою за поручні козел, а другою — за задок фіакру. В лівій руці він тримав слуховий ріжок, а в правій — палку з гумовим наконечником. У нього було велике, грубе, червоне обличчя з м’ясистим носом і з тим добродушно-величним, ледь презирливим виразом у примружених очах, розташованих променистими, підпухлими півколами, який властивий мужнім і простим людям, які бачили часто і близько перед своїми очима небезпеку і смерть. Обидві сестри, здалеку впізнавши його, підбігли до коляски якраз вчасно, щоб напівжартома, напівсерйозно підтримати його з обох боків під руки.

— Наче... архієрея! — сказав генерал ласкавим хриплуватим басом.

— Дідусю, миленький, дорогий! — говорила Віра тоном легкого докору. — Кожен день на вас чекаємо, а ви хоч би очі показали.

— Дідусь у нас на півдні геть совість втратив, — засміялась Анна. — Можна було б, здається, згадати про хрещену дочку. А ви тримаєте себе донжуаном, безсоромник, і зовсім забули про наше існування...

Генерал, знявши кашкет з своєї величної голови, поцілував по черзі руки в обох сестер, потім цілував їх в щоки і знову в руку.

Генерал Аносов був бойовим товаришем і відданим другом покійного князя Мірза-Булат-Тугановського. Всю ніжну дружбу і любов він після смерті князя переніс на його дочок. Він знав їх ще зовсім маленькими, а молодшу, Анну, навіть хрестив. У ті часи — як і досі — він був комендантом великої, але майже зліквідованої фортеці у м. К. і щодня бував у домі Тугановських. Діти дуже любили його за пестощі, за подарунки, за ложі в цирк і театр і за те, що ніхто так захоплююче не вмів гратися з ними, як Аносов. Але найбільше їх чарували і тривкіше за все зберігалися в їхній пам’яті його розповіді про військові походи, бої і стоянки на бівуаках, про перемоги і відступи, про смерть, рани й люті морози, — неквапні, епічно-спокійні, щиросердні оповіді, що провадились між вечірнім чаєм і тою нудною часиною, коли дітей покличуть спати.

За нинішніми звичаями цей уламок старовини видавався гігантською й незвичайно мальовничою постаттю. У ньому поєднувались ті прості, але зворушливі й глибокі риси, які навіть і в його часи далеко частіше зустрічалися в рядових, аніж в офіцерів, ті чисто російські, мужицькі риси, які у поєднанні дають величний образ, що робив іноді нашого солдата не тільки непереможним, але й великомучеником, майже святим, — риси, що складалися з простої, наївної віри, ясного, добродушно-веселого погляду на життя, холодної і ділової відваги, покірності перед лицем смерті, жалості до переможеного, безмежного терпіння і вражаючої фізичної та моральної витривалості.

Аносов, починаючи з польської війни, брав участь в усіх кампаніях, окрім японської. Він і на цю війну пішов би без вагань, але його не покликали, а в нього завжди було велике по скромності правило: «не лізь на смерть, доки тебе не покличуть». За всю свою службу він не тільки ніколи не відшмагав, а навіть не вдарив жодного солдата. Під час польського заколоту він відмовився якось розстрілювати полонених, незважаючи на особистий наказ полкового командира. «Шпигуна я не тільки розстріляю, — казав він, — а, якщо накажете, особисто уб’ю. А це полонені, і я не можу». І сказав він це так просто, з повагою, без тіні виклику чи манірності, дивлячись просто в вічі начальнику своїми ясними твердими очима, що його замість того, щоб самого розстріляти, залишили в спокою.

У війну 1877—79 років він дуже швидко дослужився до чину полковника, незважаючи на те, що був мало освічений, чи, як він сам висловлювався, скінчив лише «ведмежу академію». Він брав участь у переправі через Дунай, переходив Балкани відсиджувався на Шипці, був при останній атаці Плевни; поранили його один раз тяжко, чотири — легко і, крім того, він дістав осколком гранати важку контузію в голову. Радецький і Скобелєв знали його особисто і ставились до нього з винятковою пошаною. Саме про нього й сказав якось Скобелєв: «Я знаю одного офіцера, який значно хоробріший за мене, — це майор Аносов».

З війни він повернувся майже оглухлий, завдяки осколкові гранати, з хворою ногою, на якій були ампутовані три відморожених, під час балканського переходу, пальці, з надзвичайно жорстоким ревматизмом, нажитим на Шипці. Його хотіли бува, по скінченню двох років мирної служби, запроторити у відставку, але Аносов запротивився. Тут йому дуже до речі допоміг своїм впливом начальник краю, живий свідок його холоднокровної мужності при переправі через Дунай. В Петербурзі вирішили не засмучувати заслуженого полковника, і йому дали довічне місце коменданта в м. К. — посаду більше почесну, аніж потрібну у справах державної оборони.

В м. К. він і зблизився з сім’єю Тугановських і такими тісними узами прив’язався до дітей, що для нього стало душевною потребою бачити їх щовечора. Коли траплялось, що панночки виїздили куди-небудь чи служба затримувала самого генерала, то він щиро сумував і не знаходив собі місця у великих кімнатах комендантського будинку. Щоліта він брав відпустку і проводив цілий місяць в маєтку Тугановських, Єгоровському, віддаленому від К. на п’ятдесят верстов.

Він усю свою заховану ніжність душі і потребу сердечної любові переніс на цю малечу, особливо на дівчаток. Сам він був колись одружений, але так давно, що навіть забув про це. Ще перед війною дружина втекла від нього з мандрівним актором, захопившись його оксамитовою курткою й мережаними манжетами. Генерал посилав їй пенсію аж до самої її смерті, але в дім до себе не пустив, незважаючи на сцени каяття й слізні листи. Дітей у них не було.

V

Всупереч сподіванню, вечір був такий тихий і теплий, що свічки на терасі та у їдальні горіли нерухомими вогнями. За обідом усіх забавляв князь Василь Львович. У нього була незвичайна і дуже своєрідна здібність розповідати. Він брав за основу оповідання дійсний епізод, де головною дійовою особою був хто-небудь із присутніх чи спільних знайомих, але так згущував барви й при цьому говорив з таким серйозним виглядом і таким діловим тоном, що слухачі надривалися від сміху. Сьогодні він розповідав про невдале одруження Миколи Миколайовича з однією багатою і вродливою панею. В основі було тільки те, що чоловік пані не хотів давати їй розлучення. Але в князя правда чудово переплелася з вигадкою. Серйозного, завжди трохи бундючного Миколу він змусив вночі бігти вулицею в самих панчохах, з черевиками під пахвою. Десь на розі молодого чоловіка затримав городовий, і лише після тривалого й бурхливого пояснення Миколі вдалось довести, що він товариш прокурора, а не нічний грабіжник. Одруження, за словами оповідача, трохи-трохи не відбулось, але в найкритичнішу хвилину відчайдушна зграя лжесвідків, що брали участь у ділі, раптом застрайкувала, вимагаючи додатку до заробітної платні. Микола, від скупості (а він і справді був скупуватий), а також будучи принциповим противником страйків, рішуче відмовився платити зайве, посилаючись на відповідну статтю закону, підтверджену думкою касаційного департаменту. Тоді розсерджені лжесвідки на відоме запитання: «Чи не знає хто-небудь з присутніх приводів, що перешкоджають здійсненню шлюбу?» — хором відповіли: «Так, знаємо. Все засвідчене нами на суді під присягою — суцільна брехня, до якої нас примусив погрозами і насильством пан прокурор. А про чоловіка цієї пані ми, як обізнані особи, можемо сказати лише, що це найшановніша людина на світі, цнотлива, як Йосип, і ангельської доброти»…

Перед тим як вставати з-за столу, Віра Миколаївна машинально порахувала гостей. Виявилось — тринадцять. Вона була забобонна й подумала про себе: «Оце недобре! Як мені раніше не спало на думку перерахувати? І Вася винуватий — нічого не сказав по телефону».

Коли у Шеїних чи у Фрієссе збирались близькі знайомі, то після обіду звичайно грали в покер, тому що обидві сестри до смішного любили азартні ігри. Сіли за покер і цього разу. Віра, яка не брала участі у грі, хотіла вийти на терасу, де накривали до чаю, але раптом її з дещо таємним виглядом викликала з вітальні покоївка.

— Що таке, Дашо? — з невдоволенням запитала княгиня Віра, йдучи в свій маленький кабінет, поруч зі спальнею. — Що в вас за дурнуватий вигляд? І що таке ви крутите в руках?

Даша поклала на стіл невелику квадратну річ, загорнуту дбайливо в білий папір і старанно перев’язану рожевою стрічечкою.

— Я, їй богу, не винна, ваша світлість, — залепетала вона, спалахнувши рум’янцем від образи. — Він прийшов і сказав…

— Хто такий — він?

— Червона шапка, ваша світлість... посильний.

— І що ж?

— Прийшов на кухню і поклав ось це на стіл. «Передайте, каже, вашій пані. Та тільки, каже, в їхні власні руки». Я питаю: від кого? А він каже: «Тут все зазначено». І з тими словами побіг геть.

— Ідіть, доженіть його.

— Ніяк не наздоженеш, ваша світлість. Він приходив посеред обіду, я тільки вас не зважувалась потурбувати, ваша світлість. Півгодини минуло вже.

— Ну, добре, йдіть.

Вона розрізала ножицями стрічку і кинула в кошик разом з папером, на якому була написана її адреса. Під папером був невеликий ювелірний футляр з червоного плюшу, мабуть, щойно з магазину. Віра підняла кришечку, підбиту блідо-блакитним шовком, і побачила втиснутий в чорний оксамит овальний золотий браслет, а всередині нього дбайливо складену гарним восьмикутником записку. Вона швидко розгорнула папірець. Почерк видався їй знайомим, але, як справжня, жінка, вона відразу відклала записку набік, щоб подивитись на браслет.

Він був золотий, низькопробний, дуже товстий, але дутий і зовні весь суцільно вкритий невеликими старовинними, погано відшліфованими гранатами. Але зате посередині браслета височіли, оточуючи якийсь дивний маленький зелений камінець, пять чудових гранатів-кабошонів, кожний завбільшки з горошину. Коли Віра випадковим рухом вдало повернула браслет перед вогнем електричної лампочки, то в них, глибоко під їхньою гладенькою яйцевидною поверхнею раптом спалахнули чарівні густо-червоні живі вогні.

«Наче кров!» — подумала з несподіваною тривогою Віра.

Потім вона згадала про лист і розгорнула його. Вона прочитала такі рядки, написані дрібно, бездоганно-каліграфічним почерком:

«Ваша Світлість,

Вельмишановна Княгине

Віро Миколаївно!

Шанобливо вітаючи Вас із ясним і радісним днем Вашого Ангела, я наважуюсь надіслати Вам моє скромне вірнопідданське підношення».

«Ах, це — той!» — з невдоволенням подумала Віра. Але проте дочитала лист...

«Я б ніколи не дозволив собі піднести Вам що-небудь, вибране мною особисто: для цього в мене нема ні права, ні тонкого смаку і — зізнаюсь — ні грошей. Утім, думаю, що й на всьому світі не знайдеться скарбу, гідного прикрасити Вас.

Але цей браслет належав ще моїй прабабці, а останньою, за часом, його носила моя покійна матінка. Посередині, між великими каменями, Ви побачите один зелений. Це дуже рідкісний сорт гранату — зелений гранат. За старовинним переказом, що зберігся в нашій родині, він має властивість надавати дару передбачення жінкам, які його носять, і відганяє від них важкі думи, чоловіків же оберігає від наглої смерті.

Всі камені з точністю перенесені сюди зі старого срібного браслета, і Ви можете бути певні, що перед Вами ніхто ще цього браслета не надівав.

Ви можете зараз же викинути цю смішну іграшку чи подарувати її кому-небудь, але я буду щасливий і тим, що до неї доторкались Ваші руки.

Благаю Вас не гніватись на мене. Я червонію при згадці про мою зухвалість сім років тому, коли Вам, панночці, я наважувався писати безглузді і дикі листи і навіть чекати відповіді на них. Тепер у мене залишилося тільки благоговіння, вічне почуття глибокої пошани і рабська відданість. Я вмію тепер лише бажати щохвилини Вам щастя і радіти, коли Ви щасливі. Я в думках кланяюсь до землі меблям, на яких Ви сидите, паркетові, яким Ви ходите, деревам, яких Ви мимохіть торкаєтесь, слугам, з якими Ви розмовляєте. У мене немає навіть заздрощів ні до людей, ні до речей.

Ще раз прошу пробачення, що потурбував Вас довгим, непотрібним листом.

Ваш до смерті і після смерті покірний слуга.

Г. С. Ж.»

«Показати Васі чи не показати? І якщо показати — то коли? Зараз чи після гостей? Ні, вже краще після — тепер не лише цей нещасний буде смішним, але і я разом з ним».

Так роздумувала княгиня Віра і не могла відвести очей від п’яти червоних кривавих вогнів, що тремтіли всередині п’яти гранатів.

VІ

Полковника Пономарьова ледве вдалось примусити сісти грати в покер. Він говорив, що не знає цієї гри, що взагалі не визнає азарту навіть жартома, що любить і порівняно добре грає лише у вінт. Проте він не встояв перед благаннями і врешті решт згодився.

Троє з гостей — Спєшников, полковник і віце-губернатор, тупуватий, пристойний і нудний німець — були такого типу люди, що Віра зовсім не знала, як їх розважати і що з ними робити. Вона почала грати з ними у вінт, запросивши четвертим Густава Івановича.

Тепер вечір поплив рівно, невимушено, жваво…

Князь Василь Львович, сидячи за великим круглим столом, показував своїй сестрі, Аносову і шурину домашній гумористичний альбом з власноручними малюнками. Усі четверо сміялись від душі, і це потроху перетягнуло сюди гостей, не зайнятих картами.

Альбом служив нібито доповненням, ілюстрацією до сатиричних оповідань князя Василя. Зі своїм незворушним спокоєм він показував, наприклад: «Історію любовних пригод хороброго генерала Аносова в Туреччині, Болгарії та інших країнах»; «Пригода петиметра князя Ніколя Булат-Тугановського в Монте-Карло» і т. д.

— Зараз побачите, панове, короткий життєпис нашої коханої сестри Людмили Львівни, — говорив він, кидаючи швидкий насмішкуватий погляд на сестру. — Частина перша — дитинство. «Дитя росло, його назвали Ліма».

На аркуші альбому красувалась навмисне по-дитячому намальована постать дівчинки, з обличчям у профіль, але з двома очима, з ламаними рисочками, що стирчать замість ніг з-під плаття, з розчепіреними пальцями розведених рук.

— Ніколи мене ніхто не називав Лімою, — засміялась Людмила Львівна.

— Частина друга. Перше кохання. Кавалерійський юнкер відносить дівчині Лімі на колінах вірш власного виробництва. Там є поправді рядки-перли:

Твоя омріяна нога — Це дивна пристрасть неземна!

— Ось і достеменне зображення ноги.

А тут юнкер схиляє невинну Ліму до втечі з батьківського дому. Тут сама втеча. А це ось — критичне становище: розлючений батько наздоганяє втікачів. Юнкер малодушно звалює усю біду на сумирну Ліму.

За історією дівчини Ліми йшла нова повістка: «Княгиня Віра і закоханий телеграфіст».

— Ця зворушлива поема ще тільки ілюстрована пером і кольоровими олівцями, — пояснював серйозно Василь Львович. — Текст ще виготовляється.

— Це щось нове, — зауважив Аносов, — я ще цього не бачив.

— Останній випуск. Свіжа новина книжкового ринку.

Віра тихо торкнулася його плеча.

— Краще не треба, — сказала вона.

Але Василь Львович чи не дочув її слів, чи не надав їм дійсного значення.

— Починається вона з часів доісторичних. Одного чудового травневого дня одна дівчина, на ім’я Віра, одержує поштою листа з голубками, що цілуються, на заголовку. Ось лист, а ось і голуби.

Лист містить в собі палке освідчення в коханні, написане всупереч усім правилам орфографії. Починається він так: «Прекрасна Блондино, ти, яка... бурхливе море полум’я, що клекоче в моїх грудях. Твій погляд, як отруйний змій, впився в мою замучену душу і т. д.» у кінці скромний підпис: «За родом зброї я бідний телеграфіст, але почуття мої гідні мілорда Ґеорґа. Не смію відкривати мого повного прізвища — воно надто непристойне. Підписуюсь лише початковими літерами: П. П. Ж. Прошу відповідати мені в поштамт, посте рестанте²». Тут ви, панове, можете бачити і портрет самого телеграфіста, дуже вдало виконаний кольоровими олівцями.

Серце Віри пробите (ось серце, ось стріла). Але, як пристойна і вихована дівчина, вона показує листа шановним батькам, а також своєму другові дитинства і нареченому, вродливому, молодому хлопцеві Васі Шеїну. Ось і ілюстрація. Звичайно, згодом тут будуть віршовані пояснення до малюнків.

Вася Шеїн, ридаючи, повертає Вірі обручку. — «Я не смію перешкоджати твоєму щастю, — каже він, — але, благаю, не роби одразу рішучого кроку. Подумай, зваж, перевір і себе і його. Дитино, ти не знаєш життя і летиш, як метелик, на блискотливий вогонь. А я — гай-гай! — я знаю холодне і лицемірне світло. Знай, що телеграфісти звабливі, але підступні. Для них дає незбагненну насолоду обдурити своєю гордою красою і фальшивими почуттями недосвідчену жертву і жорстоко насміятися з неї».

Минає півроку. У вихорі життєвого вальсу Віра забуває свого прихильника і виходить заміж за вродливого молодого Васю, але телеграфіст не забуває її. Він переодягається сажотрусом і вимазавшись в сажу, проникає в будуар княгині Віри. Сліди п’яти пальців і двох губ лишились, як бачите, скрізь: на килимах, на подушках, на шпалерах і навіть на паркеті.

Ось він в одязі сільської баби поступає на нашу кухню простою посудницею. Проте надмірна увага кухаря Луки змушує його втекти.

Ось він в домі божевільних. А ось постригся в ченці. Проте щодня неухильно посилає він Вірі пристрасні листи. І там, де падають на папір його сльози, там чорнило розпливається плямами.

Нарешті, він помирає, але перед смертю заповідає передати Вірі два телеграфні ґудзики і флакон з-під духів, — наповнений його слізьми...

— Панове, хто хоче чаю? — запитала Віра Миколаївна.

VІІ

Повільно догорала заграва осіннього надвечір’я. Згасла остання багряна, вузенька, немов щілина, смужка, що багряніла на небосхилі, між сизою хмарою і землею. Уже не стало видно ні землі, ні дерев, ні неба. Лише над головою великі зорі тремтіли своїми віями серед чорної ночі, та блакитний промінь від маяка здіймався просто вгору тонким стовпом і наче розпліскувався там об небесний купол блідим, туманним світлим колом. Нічні метелики бились об скляні ковпаки свічок. Зірчасті квіти білого тютюну в саду запахли гостріше з темноти й прохолоди.

Спєшников, віце-губернатор і полковник Паномарьов давно уже поїхали, пообіцявши прислати коней назад із трамвайної станції за комендантом. Гості, що залишились, сиділи на терасі. Генерала Аносова, незважаючи на його протести, сестри змусили надіти пальто і закутали його ноги теплим покривалом. Перед ним стояла пляшка його улюбленого червоного вина Pommard, поруч з ним обабіч сиділи Віра й Анна. Вони дбайливо упадали коло генерала, наповнювали важким, густим вином його тонку склянку, підсували йому сірники, нарізували сир і таке інше. Старий комендант мружився від блаженства.

— Так... Осінь, осінь, осінь, — говорив старий, дивлячись на вогонь свічки і замислено похитуючи головою. — Осінь. От і мені вже час збиратися. Ах, шкода ж бо як! Тільки-но настали погожі днини. Тут би жити та й жити на березі моря, в тиші, спокійненько...

— І пожили б у нас, дідусю, — сказала Віра.

— Не можна, люба, не можна. Служба... Відпустка скінчилася... А що й казати, добре було б! Ти поглянь лишень, як троянди пахнуть... Звідси чую. А влітку в спеку жодна квітка не пахла, лише біла акація... але й та цукерками.

Віра витягла з вазочки дві маленькі троянди, рожеву й кармінову, й просунула їх в петлицю генеральського пальта.

— Дякую, Вірочко. — Аносов схилив голову до борта шинелі, понюхав квіти і раптом посміхнувся милою старечою посмішкою.

— Прийшли ми, пригадую, в Букарест і розмістились по квартирах. Ось якось іду я вулицею. Раптом війнув на мене сильний трояндовий запах, я зупинився і побачив, що між двома солдатами стоїть чудовий кришталевий флакон трояндової оливи. Вони намастили вже нею чоботи, а також замки від рушниці. «Що це у вас таке?» — питаю. — «Якась олія, ваше високоблагородіє, лили її в кашу, та не годиться, так і дере рот, а пахне вона гарно». Я дав їм карбованця, і вони з задоволенням віддали мені її. Оливи вже залишалось не більше половини, проте, судячи з її дорожнечі, було ще принаймні на двадцять червінців. Солдати, цілком задоволені, додали: «Та ось ще, ваше високоблагородіє, якийсь турецький горох, скільки його не варили, а все не піддається проклятий». Це була кава; я сказав їм: «Це лише придатне для турків, а для солдатів — ні». На щастя, опіуму вони не наїлись. Я бачив у деяких місцях пігулки, затоптані в грязюці.

— Дідусю, скажіть відверто, — попросила Анна, — скажіть, почували ви страх під час боїв? Боялись?

— Як це дивно, Анночко: боявся — не боявся. Зрозуміло — боявся. Ти не вір, будь ласка, тому, хто тобі скаже, ще не боявся і що свист куль для нього найсолодша музика. Це або псих, або хвалько. Всі однаково бояться. Тільки один зо страху розкисає, а інший тримає себе в руках. І бачиш: страх залишається завжди той самий, а вміння тримати себе від практики все зростає: звідси й герої і сміливці. Он воно як. Але злякався я одного разу мало не до смерті.

— Розкажіть, дідусю, — попросили в один голос сестри. Вони й досі слухали оповідання Аносова з таким самим захопленням, як і в своєму ранньому дитинстві. Анна навіть мимоволі зовсім по-дитячому розставила лікті на столі й поклала підборіддя на долоні. Була якась затишна чарівність в його неквапливій і наївній розповіді. І самі звороти фраз, якими він переповідав свої воєнні спогади, набирали в нього мимохіть дивного, незграбного, дещо книжного характеру. Наче він розповідав за якимсь милим давнім стереотипом.

— Оповідання дуже коротке, — озвався Аносов. — Це було на Шипці, взимку, вже після того, як мене контузило в голову. Жили ми в землянці, вчотирьох. Ось тут якраз і трапилася зі мною страшна пригода. Якось вранці, коли я встав з ліжка, здалось мені, що я не Яків, а Микола, і ніяк я не міг себе переконати в протилежному. Помітивши, що в мене запаморочення, закричав, щоб подали мені води, змочив голову, і розум мій повернувся.

— Уявляю, Якове Михайловичу, скільки ви там перемог здобули над жінками, — сказала піаністка Женні Рейтер. — Ви, певно, замолоду дуже красиві були.

— О, наш дідусь і тепер красень, — вигукнула Анна.

— Красенем не був, — спокійно посміхаючись, сказав Аносов. — Але і мною теж не гребували. Ось в тому ж таки Букаресті був дуже зворушливий випадок. Коли ми в нього вступили, мешканці зустріли нас на міському майдані гарматною стріляниною, від чого потерпіло багато шибок: але ті, на яких поставлена була в склянках вода, — залишились неушкодженими. А як я про це дізнався? А ось як. Прийшовши на призначене мені помешкання, я побачив на вікні низеньку кліточку, на кліточці була великого розміру кришталева пляшка з прозорою водою, в ній плавали золоті рибки, і між ними сиділа на перекладинці канарейка. Канарейка в воді! — це мене здивувало, але, роздивившись, побачив, що в пляшці дно широке і вдавлене глибоко всередину, так що канарейка вільно могла влітати туди і сидіти. Після цього зізнався сам собі, що я дуже недогадливий.

Увійшов я в будинок і бачу прегарненьку болгарочку. Я показав їй квитанцію на постій і до речі вже запитав, чому в них цілі шибки після канонади, і вона мені пояснила, що це від води. А також поясняла і про канарейку: до чого я був нетямущий!.. І ось посеред розмови погляди наші зустрілись, між нами пробігла іскра, подібна до електричної, і я відчув, що закохався — палко і безповоротно.

Старий замовк і обережно потяг губами чорне вино.

— Але ж ви все-таки освідчилися їй потім? — запитала піаністка.

— Гм... звісно, освідчились... Та тільки без слів. Сталося це так...

— Дідусю, сподіваюсь, ви не примусите нас червоніти? — зауважила Анна, лукаво сміючись.

— Ні, ні, — роман був винятково пристойний. Бачите, скрізь, де ми зупинялися на постій, міщани мали свої плюси й мінуси, але в Букаресті так тепло приймали нас мешканці, що коли якось я заграв на скрипці, то дівчата одразу ж нарядились і прийшли танцювати, і так запровадилось щодня.

Якось, під час танців, увечері, при світлі місяця, я увійшов у сіни, куди заховалась і моя болгарочка. Побачивши мене, вона почала вдавати, що перебирає сухі пелюстки троянд, які, мушу сказати, тамтешні жителі збирають цілими мішками. Та я обійняв її, пригорнув до серця і кілька разів поцілував.

...Відтоді щоразу, коли випливав місяць на зоряному небі, поспішав я до моєї коханої і всі щоденні турботи на якийсь час забував з нею. Коли ж настав час залишати ті місця, ми з нею заприсяглися у вічному взаємному коханні і розпрощались назавжди.

— І все? — запитала розчаровано Людмила Львівна.

— А чого ж вам більше? — відказав комендант.

— Ні, Якове Михайловичу, ви мені пробачте — це не любов, а просто бівуачна пригода армійського офіцера.

— Не знаю, люба моя, їй-богу, не знаю — любов це була чи інше почуття...

— Та ні... скажіть... невже справді ви ніколи не кохали справжнім коханням? Знаєте, таким коханням яке ну, яке... словом... святим, чистим, вічним коханням... неземним... Невже не кохали?

— Далебі, не зумію вам відповісти, — запнувся старий, підводячись з крісла. — Мабуть, не кохав. Попервах все було ніколи: молодість, гульня, карти, війна... Здавалося, кінця не буде життю, юності і здоров’ю. А потім озирнувся — і бачу, що я вже розвалюха... Ну, а тепер, Вірочко, не затримуй мене більше. Я розпрощаюсь... Гусар, — звернувся він до Бахтинського, — ніч тепла, підемо назустріч нашому фіакру.

— І я піду з вами, дідусю, — сказала Віра.

— І я, — підхопила Анна.

Перед тим, як іти, Віра підійшла до чоловіка й сказала йому тихо:

— Піди подивись... там у мене в столі, в шухлядці, лежить червоний футляр, а в ньому лист. Прочитай його.

VІІІ

Анна з Бахтинським ішли попереду, а позаду, кроків за двадцять, комендант під руку з Вірою. Ніч була така чорна, що в перші хвилини, коли очі не призвичаїлись після світла до темряви, доводилося навпомацки ногами відшукувати дорогу. Аносов, котрий зберіг, незважаючи на літа, дивовижну гостроту зору, повинен був допомагати своїй супутниці. Час від часу він ласкаво погладжував своєю великою холодною рукою Вірину руку, яка легко лежала на згині його рукава.

— Смішна ця Людмила Львівна, — раптом заговорив генерал, наче продовжуючи вголос хід своїх думок. — Скільки разів я в житті спостерігав: тільки-но бамкне пані п’ятдесятка, а надто коли вона вдова чи стара дівка, то так і тягне її коло чужої любові покрутитися. Або шпигує, зловтішається і розпускає плітки, або преться влаштовувати чуже щастя, або розводить словесний гуміарабік про високу любов. А я хочу сказати, що люди в наш час розучились кохати. Не бачу справжнього кохання. Та й свого часу не бачив!

— Ну, як же це так, дідусю? — м’яко заперечила Віра, потискуючи злегка його руку. — Нащо зводити наклеп? Адже ж ви самі були одружені. Отож, все-таки кохали?

— Зовсім нічого не значить, дорога Вірочко. Знаєш, як одружився? Бачу, сидить біля мене свіже дівча. Дише — груди так і ходять під кофтинкою. Опустить вії, довгі-довгі такі, і вся раптом спалахне. І шкіра на щоках ніжна, шийка біла така, невинна, і руки м’якесенькі, тепленькі. От дідько! А тут батько-мати ходять навколо, за дверима підслуховують, дивляться на тебе сумними такими, собачими, відданими очима. А коли йдеш — за дверима швиденькі такі поцілуночки... За чаюванням ніжкою тебе під столом нібито ненароком торкне... Ну й маєш. «Дорогий Микито Антоновичу, я прийшов до вас просити руки вашої дочки. Повірте, що це свята істота...» А в батька уже й очі вологі, і вже цілуватися лізе... «Любий! Я давно догадувався... Ну, дай вам бог... Гляди лишень, бережи цей скарб»... І ось через три місяці святий скарб ходить у затріпаному капоті, туфлі на босу ногу, волоссячко ріденьке, нечесане, в папільйотках, з денщиками собачиться, як кухарка, з молодими офіцерами ламається, сюсюкає, верещить, закочує очі. Чоловіка чомусь на людях називає Жаком. Знаєш, отак у ніс, з розтяжкою, млосно: «Ж-а-а-ак». Марнотратка, актриса, нечупара, жадібна. І очі завжди брехливі-брехливі... Тепер все минулося, вляглось, вбулося. Я навіть цьому акторчику в душі вдячний... Слава богу, що дітей не було.

— Ви простили їм, дідусю?

— Простив — це не те слово, Вірочко. Спершу був як божевільний. Якби тоді побачив їх, звичайно, вбив би обох. А потім потроху одійшло й одійшло, і нічого і не залишилось, окрім презирства. І добре. Врятував бог од зайвого пролиття крові. І, крім того, я уник загальної долі більшості чоловіків. Що б я був таке, коли б не цей мерзотний випадок? В’ючний верблюд, ганебний потуральник, приховувач, дійна корова, ширма, якась домашня необхідна річ... Ні! Все до кращого, Вірочко.

— Ні, ні, дідусю, у вас все-таки, вибачте мені, говорить колишня образа... А ви свій нещасливий досвід переносите на все людство. Візьміть хоч нас із Васею. Хіба можна назвати наш шлюб нещасливим?

Аносов досить довго мовчав. Потім процідив неохоче:

— Ну, добре... скажемо — виняток... Але ось у більшості випадків чому люди одружуються? Візьмімо жінку. Соромно залишатися в дівках, особливо, коли подруги вже повиходили заміж. Важко бути зайвим ротом у сім’ї. Бажання бути господинею, головною в домі, панею, самостійною... До того ж потреба, просто фізична потреба материнства, і щоб почати вити своє гніздо. А в чоловіків інші мотиви. По-перше, утома від холостяцького життя, від безладдя в кімнатах, від корчмарських обідів, від бруду, недопалків, подертої і розпарованої білизни, від боргів, від нахабних товаришів і таке інше, і таке інше. По-друге, почуваєш, що сім’єю жити вигідніше, здоровіше й ощадливіше. По-третє, думаєш: от діточки знайдуться: я ж бо помру, а частина мене либонь-таки зостанеться на світі... щось на зразок ілюзії безсмертя. По-четверте, спокуса невинності, як у моєму випадку. Крім того, бувають іноді й думки про посаг. А де ж кохання? Кохання безкорисливе, самовіддане, яке не чекає на винагороду? Те, про котре мовиться — «сильне, мов смерть»? Розумієш, таке кохання, заради якого здійснити будь-який подвиг, віддати життя, піти на муку — зовсім не тягар, а лише радість. Чекай, чекай, Віро, ти мені зараз знову хочеш про твого Васю? Справді, я його люблю. Він гарний хлопець. Як знати, може, майбутнє й покаже його кохання у світлі великої краси. Але ти зрозумій, про яке кохання я кажу. Кохання повинно бути трагедією. Найбільшою таємницею на світі і ніякі життєві вигоди, розрахунки і компроміси не повинні торкатися його.

— Ви бачили коли-небудь таке кохання, дідусю? — тихо запитала Віра.

— Ні, — відповів старий рішуче. — Я, щоправда, знаю два випадки схожих. Але один був продиктований дурістю, а другий... так... якась кислота... сама жалість. Якщо хочеш, я розповім. Це недовго.

— Прошу вас, дідусю.

— Ну от. В одному полку нашої дивізії (тільки не в нашому) була дружина полкового командира. Пика, я тобі скажу, Вірочко, найсправжнісінька. Кощава, руда, довготелеса, худюща, ротата. Штукатурка з неї так і сипалась, як з старого московського будинку. Але, розумієш, така полкова Мессаліна: темперамент, владність, презирство до людей, пристрасть до різноманітності. До того ж — морфіністка.

І ось якось, восени, присилають до них у полк свіжоспеченого прапорщика, зовсім жовторотого горобця, тільки-но з військового училища. За місяць ця стара коняка зовсім оволоділа ним. Він паж, він слуга, він раб, він вічний кавалер її в танцях, носить її віяло і хусточку, в самому лише мундирчику вибігає на мороз гукати її коней. Жахлива це штука, коли свіжий і чистий хлопчина покладе своє перше кохання до ніг старої, досвідченої і властолюбної розпусниці. Якщо цього разу він вискочив цілим — однаково в майбутньому вважай його загиблим. Це — тавро на все життя.

До Різдва він їй уже набрид. Вона повернулась до одної зі своїх попередніх, випробуваних пасій. А він не міг. Ходить за нею, немов примара. Змучився весь, схуд, почорнив. Кажучи високим штилем — «смерть уже лежала на його високому чолі». Ревнував він її жахливо. Кажуть, цілі ночі простоював під її вікнами.

І ось якось навесні влаштували вони в полку якусь маївку чи пікнік. Я і її і його знав особисто, але при цій події не був. Як і завжди у таких випадках, було багато випито. Назад повертались вночі пішки залізничним полотном. Раптом назустріч їм іде вантажний поїзд. Іде дуже поволі нагору, доволі крутим підйомом. Дає свистки. І ось, тільки-но паровозні вогні порівнялися з компанією, вона раптом шепче на вухо прапорщику: «Ви все кажете, що кохаєте мене. Але ж, якщо я вам накажу, — ви, напевне, під поїзд не кинетесь». А він, ні слова не відповівши, бігом — і під поїзд. Адже він, кажуть, точно розрахував, якраз між передніми і задніми колесами: так би його акуратно навпіл і перерізало. Але якийсь ідіот вирішив його затримувати і відштовхувати. Та не подужав. Прапорщик як вчепився руками за рейки, так йому обидві кисті й відрізало.

— Ох, який жах! — вигукнула Віра.

— Довелось прапорщику залишити службу. Товариші зібрали йому якісь грошенята на виїзд. Залишатися в місті йому було незручно: живий докір перед очима і їй і всьому полку. І пропала людина... найпідлішим чином... став жебраком... замерз десь на пристані в Петербурзі.

А другий випадок був зовсім жалюгідний. І така ж жінка була, як і перша, тільки молода і вродлива. Дуже й дуже негарно вела себе. На що вже ми легко дивились на ці домашні романи, та навіть і нас коробило. А чоловік — нічого. Все знав, все бачив і мовчав. Друзі натякали йому, а він лише руками відмахувався: «Залиште, залиште... Не моя справа, не моя справа... Нехай тільки Оленка буде щаслива!..» Такий йолоп!

Кінець кінцем зійшлась вона дуже близько з поручником Вишняковим, субалтерном з їхньої роти. Так втрьох і жили у двочоловічому шлюбі — наче це цілком законний вид подружнього життя. А тут наш полк кинули на війну. Наші дами проводжали нас, проводжала й вона, і, справді, навіть дивитись було соромно: хоч би для пристойності поглянула раз на чоловіка, — ні, повисла на своєму поручникові, як чорт на сухій вербі, і не відходить. На прощання, коли ми вже посідали у вагони і поїзд рушив, так вона ще чоловікові вслід, безсоромниця, гукнула: «Пам’ятай же, бережи Володю! Якщо з ним трапиться що-не-будь — піду з дому і ніколи не повернусь. І дітей заберу».

Ти, може, думаєш, що цей капітан був який-небудь квач? мамула? заяча душа? Зовсім ні. Він був хоробрим солдатом. Під Зеленими Горами він шість разів водив свою роту на турецький редут, і у нього з двохсот чоловік залишилось лише чотирнадцять. Двічі поранений, він відмовився йти на перев’язочний пункт. Ось він був який. Солдати на нього богу молились.

Але вона звеліла... Його Оленка йому звеліла!

І він доглядав, за цим боягузом і ледарем Вишняковим, за дим трутнем безмедовим, — як нянька, як мати. На ночівлях під дощем, в грязюці він закутував його своєю шинелею. Ходив замість нього на штрафні роботи, а той відлежувався в землянці або грав у штос. Ночами перевіряв за нього сторожові пости.

А це, май на увазі, Віруню, було у той час, коли башибузуки вирізували наші пікети так само просто, як ярославська баба на городі зрізує головки капусти, їй-богу, хоч і гріх згадувати, але всі зраділи, коли довідалися, що Вишняков помер у госпіталі від тифу...

— Ну, а жінок, дідусю, жінок ви зустрічали люблячих?

— О, звичайно, Вірочко. Я навіть більше скажу: я певен, що майже кожна жінка здатна в коханні на найвищий героїзм. Зрозумій, вона цілує, обіймає, віддається — і вона уже мати. Для неї, якщо вона кохає, у коханні міститься увесь сенс життя — увесь Всесвіт. Але зовсім не вона винна в тому, що кохання в людей набуло таких вульгарних форм і зійшло просто до якоїсь житейської зручності, до маленької розваги. Винуваті чоловіки, у двадцять років пересичені, з курчачими тілами і заячими душами, нездатні до сильних бажань, до героїчних вчинків, до ніжності й обожнення перед коханням. Кажуть, що раніше це бувало. А якщо й не бувало, то хіба не мріяли і не сумували про це кращі розуми й душі людства — поети, романісти, музиканти, малярі? Я днями читав історію Машеньки Лєско і кавалера де-Гріє... Віриш, сльозами обливався... Ну, скажи ж, моя люба, щиро, хіба кожна жінка в глибині свого серця не мріє про таке кохання — єдине, всепрощаюче, на все готове, скромне і самовіддане?

— О, звичайно, звичайно, дідусю...

— А коли його немає, жінки мстяться. Пройде ще років з тридцять... я не побачу, а ти, може, побачиш, Вірочко. Згадай моє слово, що років через тридцять жінки посядуть у світі нечувану владу. Вони будуть одягатися, як індійські ідоли. Вони будуть нехтувати нами, чоловіками, як огидними, поганськими рабами. Їхні безглузді забаганки і примхи стануть для нас нестерпними законами. І все тому, що ми цілими поколіннями не вміли схилятися й благоговіти перед коханням. Це буде помста. Знаєш закон: сила дії дорівнює силі протидії.

Трохи помовчавши, він раптом запитав:

— Скажи мені, Вірочко, якщо тільки тобі не важко, що це за історія з телеграфістом, про яку розповідав сьогодні князь Василь? Що тут правда і що вигадка, на його думку?

— Хіба вам цікаво, дідусю?

— Як хочеш, як хочеш, Віро. Якщо тобі чомусь неприємно...

— Та зовсім ні. Я з задоволенням розповім... І вона розказала коменданту зі всіма деталями про якогось безумця, який почав переслідувати її своїм коханням ще за два роки перед її одруження.

Вона жодного разу не бачила його і не знає його прізвища. Він лише писав їй і в листах підписувався Г. С. Ж. Якось він обмовився, що служить у якійсь казенній установі дрібним чиновником, — про телеграф він не згадував ані словом. Мабуть, він завжди стежив за нею, тому що у своїх листах дуже точно вказував, де вона бувала на вечорах, у якому товаристві і як була одягнена. Спочатку листи його мали вульгарний і курйозно-пристрасний характер, хоч і були цілком доброчесні. Та якось Віра письмово (до речі, не розпатякайте, дідусю, про це нашим: ніхто з них не знає) попросила його не турбувати її більше своїми освідченнями. Відтоді він замовк про кохання і писав лише зрідка: на Великдень, на Новий рік і на іменини. Княгиня Віра розповіла також і про сьогоднішню посилку і навіть майже дослівно переповіла дивний лист свого таємничого залицяльника...

— Та-ак, — протягнув генерал, нарешті. — Можливо, це просто ненормальний малий, маніяк, а — як знати? — може, твій життєвий шлях, Вірочко, перетяла саме така любов, про яку мріють жінки і на яку більше не здатні чоловіки. Стривай-но. Бачиш, попереду рухаються ліхтарі? Мабуть, мій фіакр.

В цей же час позаду почувся гучний ревіння автомобіля, і дорога, поорана колесами, засяяла білим ацетиленовим світлом. Під’їхав Густав Іванович.

— Анночко, я захопив твої речі. Сідай, — сказав він. — Ваша величносте, чи не дозволите довезти вас?

— Ні, дякую, мій милий, — відповів генерал. — Не люблю я цієї машини. Лише трясеться й смердить, а радості ніякої. Ну, прощавай, Вірочко. Тепер я буду часто приїздити, — говорив він, цілуючи Вірі чоло і руки.

Усі попрощалися. Фрієссе довіз Віру Миколаївну до воріт її дачі і, швидко обігнувши коло, зник у темряві зі своїм ревучим і пахкаючим автомобілем.

ІX

Княгиня Віра з неприємним почуттям піднялась на терасу і увійшла в дім. Вона ще здалеку почула гучний голос брата Миколи і побачила його високу, сухорляву постать, що швидко снувала з кутка в куток. Василь Львович сидів біля ломберного столу і, низько схиливши свою стрижену, велику, світловолосу голову, креслив крейдою по зеленому сукну.

— Я давно наполягав! — говорив Микола роздратовано і роблячи правою рукою такий жест, наче він кидав на землю якийсь невидимий тягар. — Я давно наполягав, щоб покласти краї цим дурнуватим листам. Ще Віра за тебе заміж не виходила, коли я запевняв, що ти і Віра тішились ними, як дітки, вбачаючи в них лише смішне... Ось, до речі, й сама Віра... Ми, Вірочко говоримо зараз з Василем Львовичем про цього твого божевільного, про твого Пе Пе Же. Я вважаю це листування нахабним і безсоромним.

— Листування не було взагалі, — холодно зупинив його Шеїн. Писав лише він один...

Віра зашарілася при цих словах і сіла на канапі в затінку великої латанії.

— Вибач за вислів, — сказав Микола Миколайович і кинув на землю, наче одірвавши од грудей, невидимий важкий предмет.

— А я не розумію, чому ти називаєш його моїм, — втрутилася Віра, зрадівши підтримці чоловіка. — Він такий мій, як і твій...

— Добре, ще раз пробач. Словом, я хочу лише сказати, що його дурницям треба покласти край. Справа, по-моєму, переходить за ті межі, де можна сміятися й малювати кумедні малюночки... Повірте, коли я тут про що турбуюсь і за що хвилююсь, — то це лише про добре ім’я Віри і твоє, Василю Львовичу.

— Ну, це ти, здається, вже занадто, Колю, — відказав Шеїн.

— Можливо, можливо. Але ви надто ризикуєте пошитися в дурні.

— Не бачу, як саме, — сказав князь.

— Уяви собі, що цей ідіотський браслет, — Микола припідняв червоний футляр зі столу і відразу огидливо жбурнув його на місце, — що ця жахлива попівська штучка залишиться у нас, чи ми її викинемо, чи подаруємо Даші. Тоді, по-перше, Пе Пе Же може вихвалитися своїм знайомими чи приятелями, що княгиня Віра Миколаївна Шеїна приймає його подарунки, а по-друге, перша ця пригода заохотить його до подальших подвигів. Завтра він надсилає перстень з діамантами, післязавтра кольє із перлин, там — дивись — сяде на лаву підсудних за розтрату чи підлог, а князі Шеїни будуть викликані за свідків... Миле діло!

— Ні, ні, браслет треба неодмінно відіслати назад! — вигукнув Василь Львович.

— Я теж так думаю, — погодилась Віра, — і якомога швидше. Та як це зробити? Адже ми не знаємо ані імені, ані прізвища, ані адреси.

— О, якраз це зовсім проста справа! — відказав зневажливо Микола Миколайович. — Нам відомі ініціали цього Пе Пе Же... Як його, Віро?

— Ге Ес Же.

— От і прекрасно. Крім того, нам відомо, що він десь служить. Цього цілком достатньо. Завтра ж я беру міський покажчик і віднайду чиновника чи службовця з такими ініціалами. Якщо ж я його чомусь не знайду, то просто-напросто покличу поліцейського розшукового агента і накажу відшукати. На випадок утруднення у мене є в руках ось цей папірець з його почерком. Словом, завтра до другої годин дня я знатиму напевне адресу і прізвище цього молодика і навіть години, в які він буває вдома. А коли я про це дізнаюсь, то ми не тільки завтра ж повернемо йому його скарб, а й вжиємо заходів, щоб він більше ніколи не нагадував нам про своє існування.

— Що ти думаєш зробити? — запитав князь Василь.

— Що? Поїду до губернатора і попрошу...

— Ні, тільки не губернатора. Ти знаєш, які наші взаємини... Тут певна небезпека пошитися в дурні.

— Все одно. Поїду до жандармського полковника. Він мені приятель по клубові. Хай-но він кличе цього Ромео і погрозить йому пальцем під носом. Знаєш, як він це робить? Приставить людині палець до носа і рукою зовсім не ворушить, а тільки один палець у нього хитається, і кричить: «Я, добродію, цього не потерплю-ю-ю!»

— Фі! Через жандармів! — поморщилась Віра.

— І правда, Віро, — підхопив князь. — Краще вже в цю справу нікого зі сторонніх не вплутувати. Підуть чутки, плітки... Ми всі досить добре знаємо наше місто. Усі живуть, наче у скляних бутлях... Краще уже я сам піду до цього... юнака... хоч, бог його знає, може, йому шістдесят років?.. Вручу йому браслет і прочитаю добру, сувору нотацію...

— Тоді й я з тобою, — швидко перебив його Микола Миколайович. — Ти дуже м’який. Дай мені з ним поговорити... А тепер, друзі мої, — він дістав кишеньковий годинник і глянув на нього, — ви пробачте мені, якщо я піду на хвилинку до себе. Ледве на ногах тримаюсь, а мені треба переглянути дві справи.

— Мені чомусь стало жаль цього нещасного, — нерішуче сказала Віра.

— Жаліти його нічого! — різко обізвався Микола, обертаючись у дверях, — Якби такий вибрик з браслетом і листом дозволила собі людина нашого кола, то князь Василь послав би йому виклик. А коли б він цього не зробив, — то зробив би я. А за давнішніх часів я б просто велів відвести його на стайню і покарати різками. Завтра, Василю Львовичу, ти зачекай на мене в своїй канцелярії, я повідомлю тобі телефоном.

Х

Запльовані сходи відгонили мишами, котами, гасом і пранням. Перед шостим поверхом князь Василь Львович зупинився.

— Зачекай трішки, — сказав він шурину. — Дай я віддихаюсь. Ах, Колю, не слід би цього робити...

Вони піднялись ще на два марші. На площадці було так темно, що Микола Миколайович повинен був двічі запалювати сірника, допоки не розгледів номера квартири.

На його дзвінок відчинила двері повна, сива, сіроока жінка в окулярах, з трохи зігнутим наперед, видно від якоїсь хвороби, тулубом.

— Пан Желтков удома? — запитав Микола Миколайович. Жінка тривожно забігала очима від очей одного чоловіка до очей другого і назад. Пристойна зовнішність обох, напевне, заспокоїла її.

— Вдома, прошу, — сказала вона, відчиняючи двері. — Перші двері наліво.

Булат-Тугановський постукав тричі коротко і рішуче. Якесь шарудіння почулося зсередини. Він ще раз постукав.

— Зайдіть, — озвався слабкий голос.

Кімната була дуже низька, але дуже широка й довга, майже квадратної форми. Двоє круглих вікон, цілком схожі на пароплавні ілюмінатори, ледве-ледве її освітлювали. Та й уся вона була схожа на кают-компанію вантажного пароплава. Вздовж однієї стіни стояло вузеньке ліжко, вздовж другої — дуже велика і широка канапа, застелена витертим чудовим текинським килимом, посередині — стіл, застелений барвистою малоросійською скатертиною.

Обличчя господаря спочатку не було видно: він стояв спиною до світла і зніяковіло потирав руки. Він був високий на зріст, худорлявий, з довгим, пухнастим м’яким волоссям.

— Якщо не помиляюсь, пан Желтков? — запитав гордовито Микола Миколайович.

— Желтков. Дуже приємно. Дозвольте відрекомендуватися. — Він зробив в напрямі до Тугановського два кроки з простягнутою рукою. Але в той таки момент, наче не помічаючи його вітання, Микола Миколайович повернувся всім тілом до Шеїна.

— Я тобі казав, що ми не помилились. — Худі, нервові пальці Желткова забігали по борту коричневого короткого піджачка, застібуючи й розстібуючи ґудзики. Нарешті, він через силу вимовив, показуючи на канапу і незграбно кланяючись:

— Прошу покірно. Сідайте.

Тепер його було всього видної: дуже блідий, з ніжним дівочим обличчям, з блакитними очима і впертим дитячим підборіддям з ямочкою посередині; років йому, певно, було коло тридцяти, тридцяти п’яти.

— Дякую вам, — сказав просто князь Шеїн, що розглядав його дуже уважно.

— Mercі, — коротко відповів Микола Миколайович. І обидва залишились стояти. — Ми до вас всього лише на кілька хвилин. Це — князь Василь Львович Шеїн, губернський предводитель дворянства. Моє прізвище — Мірза-Булат-Тугановський. Я — товариш прокурора. Справа, про яку ми будемо мати честь говорити з вами, однаково стосується і князя і мене, чи, вірніше, дружини князя, а моєї сестри.

Желтков, зовсім розгубившись, опустився раптом на канапу і пролепетав помертвілими губами: «Прошу, панове, сідати». Але, мабуть, згадав, що вже безуспішно пропонував те ж саме раніш, схопився, підбіг до вікна, куйовдячи волосся, і повернувся назад на попереднє місце. І знову тремтячі руки забігали, перебираючи ґудзики, смикаючи світлі рудуваті вуса, мацаючи без потреби обличчя.

— Я до ваших послуг, ваше сіятельство, — промовив він глухо, дивлячись на Василя Львовича благальними очима. Але Шеїн промовчав. Заговорив Микола Миколайович:

— По-перше, дозвольте повернути вам вашу річ, — сказав він, і, діставши з кишені червоний футляр, акуратно поклав його на стіл. — Вона, звичайно, робить честь вашому смакові, але ми дуже просили б вас, щоб такі сюрпризи більше не повторювались.

— Пробачте... Я сам знаю, що дуже винен, — прошепотів Желтков, дивлячись вниз, на підлогу, і червоніючи. — Може, дозволите скляночку чаю?

— Бачте, пане Желтков, — продовжував Микола Миколайович, нібито не розчувши останніх слів Желткова. — Я дуже радий, що знайшов у вас порядну людину, джентльмена, здатного розуміти з півслова. І я думаю, що ми домовимось одразу. Адже, якщо я не помиляюсь, ви переслідуєте княгиню Віру Миколаївну вже коло семи-восьми років?

— Так, — відповів Желтков тихо і опустив вії благоговійно.

— І ми досі не вживали проти вас жодних заходів, хоча, погодьтесь, це не тільки можна було, а навіть треба було зробити. Правда ж?

— Так.

— Так. Але останнім вашим вчинком, саме надсиланням ось цього гранатового браслета, ви переступили ті межі, де уривається наш терпець. Розумієте? — уривається. Я від вас не приховаю, що першою нашою думкою було звернутися за допомогою до влади, але ми не зробили цього, тому що — повторюю — я одразу вгадав у вас шляхетну людину.

— Пробачте. Як ви сказали? — запитав раптом уважно Желтков і розсміявся. — Ви хотіли звернутися до влади?.. Саме так ви сказали?

Він заклав руки у кишені, сів зручно у кутку канапи, дістав портсигар і сірники і запалив.

— Отже, ви сказали, що ви хотіли вдатися за допомогою до влади?.. Ви мені пробачите, князю, що я сиджу? — звернувся він до Шеїна. — Ну, далі?

Князь присунув стілець до стола і сів. Він, не відриваючись, дивився з подивом і жадібним, серйозним зацікавленням в обличчя цієї дивної людини.

— Бачте, любий мій, цей захід від нас ніколи не втече, — з легким зухвальством продовжував Микола Миколайович. — Вдиратися в чужу родину...

— Пробачте, я вас переб’ю.

— Ні, пробачте, тепер вже я вас переб’ю... — майже закричав прокурор.

— Як ваша воля. Кажіть. Я слухаю. Але в мене є кілька слів для князя Василя Львовича.

І, не звертаючи більше уваги на Тугановського, він сказав:

— Зараз настала найтяжча хвилина в моєму житті. І я повинен, князю, говорити з вами поза усілякими умовностями. Ви мене вислухаєте?

— Слухаю, — сказав Шеїн. — Ах, Колю, та помовч ти, — сказав він нетерпляче, помітивши сердитий жест Тугановського. — Кажіть.

Желтков протягом кількох секунд ловив ротом повітря, наче задихаючись, і раптом покотився, мов з кручі. Говорив він лише щелепами, губи в нього були білі й не рухались, немов у мертвого.

— Важко вимовити таку... фразу... що я кохаю вашу дружину. Але сім років безнадійного і ввічливого кохання дають мені право на це. Я згоден, що спочатку, коли Віра Миколаївна була ще панночкою, я писав їй безглузді листи і навіть чекав на них відповіді. Я згоден із тим, що мій останній вчинок, саме посилка браслета, був ще більшою дурістю. Але... от я вам просто дивлюсь в очі і відчуваю, що ви мене зрозумієте. Я знаю, що не в змозі розлюбити її ніколи... Скажіть, князю... припустімо, що вам це неприємно... скажіть, — що б ви зробили для того, щоб обірвати це почуття? Вислати мене в інше місто, як сказав Микола Миколайович? Все одно і там я буду кохати Віру Миколаївну так само, як тут. Ув’язнити мене в тюрму? Але й там я знайду спосіб дати їй знати про моє існування. Залишається тільки одно — смерть... Ви бажаєте, я прийму її в якій завгодно формі.

— Ми замість справи розводимо якусь мелодекламацію, — сказав Микола Миколайович, одягаючи капелюх. — Питання дуже коротке: вам пропонують одне з двох: або ви зовсім відмовляєтесь від переслідування княгині Віри Миколаївни, або, якщо на це ви не погодитесь, ми вживемо заходів, які нам дозволять наше становище, знайомство і т. д.

Але Желтков навіть не глянув на нього, хоч і чув його слова. Він звернувся до князя Василя Львовича і запитав:

— Ви дозволите мені вийти на десять хвилин? Я від вас не приховаю, що піду розмовляти по телефону з княгинею Вірою Миколаївною. Запевняю Вас, що все, що можна буде вам переказати, я перекажу.

— Ідіть, — сказав Шеїн.

Коли Василь Львович і Тугановський залишились удвох, Микола Миколайович одразу накинувся на свого щурина:

— Так не можна, — гримав він, роблячи вигляд, що кидає правою рукою на землю од грудей якийсь невидимий предмет. — Так абсолютно не можна. Я тебе попереджав, що всю ділову частину розмови я беру на себе. А ти розкис і дозволив йому патякати про свої почуття. Я б це зробив у двох словах.

— Стривай, — сказав князь Василь Львович, — зараз все це з’ясується. Головне це те, що я бачу його обличчя. І почуваю, що ця людина не здатна обманювати і брехати з наміром. І, справді, подумай, Колю, хіба він винен в коханні? І хіба можна керувати таким почуттям, як кохання, — почуттям, яке досі ще не знайшло свого тлумача. — Подумавши, князь сказав: — мені жаль цієї людини. І мені не тільки жаль, але ось я почуваю, що я присутній при якійсь величезній трагедії душі, і я не можу тут блазнювати.

— Це декадентство, — сказав Микола Миколайович. За десять хвилин Желтков повернувся. Очі його променились і були глибокі, наче наповнені непролитими слізьми. А видно було, що він зовсім забув про світські умовності, про те, кому де треба сидіти, і перестав триматися джентльменом. І знову з хворою, нервовою чутливістю зрозумів це князь Шеїн.

— Я готовий, — сказав він, — і завтра ви про мене нічого не почуєте. Я нібито помер для вас. Проте одна умова, — це я вам кажу, князю Василю Львовичу, — бачите, я розтратив казенні гроші, і мені як-не-як доводиться з цього міста тікати. Ви дозволите мені написати ще останній лист княгині Вірі Миколаївні?

— Ні. Якщо кінчив, то кінчив. Ніяких листів, — закричав Микола Миколайович.

— Добре, пишіть, — сказав Шеїн.

— От і все, — промовив, гордовито посміхаючись, Желтков. — Ви про мене більше не почуєте і, звичайно, ніколи мене більше не побачите. Княгиня Віра Миколаївна зовсім не хотіла говорити зі мною. Коли я її запитав, чи можна мені залишитися в місті, щоб хоч зрідка її бачити, звичайно, не показуючись їй на очі, вона відповіла: «Ах, якби ви знали, як мені набридла вся ця історія. Будь ласка, припиніть її якомога швидше». І ось я припиняю всю цю історію. Здається, я зробив все, що міг?

Увечері, приїхавши на дачу, Василь Львович переповів дружині дуже точно усі подробиці побачення з Желтковим. Він начебто почував обов’язок зробити це.

Віра, хоч була стривожена, але не здивувалась і не збентежилась. Вночі, коли чоловік прийшов до неї в ліжко, вона раптом сказала йому, повернувшись до стіни:

— Облиш мене, — я знаю, що ця людина вб’є себе.

XІ

Княгиня Віра Миколаївна ніколи не читала газет, тому що, по-перше, вони їй бруднили руки, а по-друге, вона ніколи не могла розібратися в тій мові, якою тепер пишуть.

Але доля змусила її розгорнути саме той аркуш і натрапити на ту шпальту, де було надруковано:

«Загадкова смерть. Учора ввечері, близько сьомої години, покінчив життя самогубством чиновник контрольної палати Г. С. Желтков. Судячи з даних слідства, смерть покійного сталася з причини розтрати казенних грошей. Так принаймні самовбивця згадує у своєму листі. З огляду на те, що у цьому акті свідками встановлена його власна воля, вирішено не відправляти труп до анатомічного театру».

Віра думала про себе: «Чому я це передчувала? Саме цей трагічний кінець? І що це було: кохання чи божевілля?»

Весь день вона ходила квітником і фруктовим садом. Неспокій, який зростав у ній щохвилини, наче не давав їй всидіти на місці. І всі її думки були прикуті до того незнаного чоловіка, якого вона ніколи не бачила і навряд чи коли-небудь побачить, до цього смішного Пе Пе Же.

«Як знати, може, твій життєвий шлях перетяло справжнє, самовіддане, істинне кохання», — згадались їй слова Аносова.

О шостій годині прийшов поштар. Цього разу Віра Миколаївна впізнала почерк Желткова і з ніжністю, якої вона від себе не чекала, розгорнула лист.

Желтков писав так:

«Я не винен, Віро Миколаївно, що богові було бажано послати мені, як величезне щастя, кохання до Вас. Сталося так, що мене в житті ніщо не цікавить: ні політика, ні наука, ні філософія, ні турбота про майбутнє щастя людей — для мене все життя втілюється лише у Вас. Я тепер відчуваю, що якимсь незручним клином врізався у Ваше життя. Якщо можете, пробачте мені за це. Сьогодні я виїжджаю і ніколи не повернусь, і ніщо Вам про мене не нагадає.

Я безмежно вдячний Вам за те, що Ви існуєте. Я перевірив себе — це не хвороба, не маніакальна ідея — це кохання, яким богу було бажано за щось винагородити мене.

Нехай я був смішний у Ваших очах і в очах Вашого брата, Миколи Миколайовича. Відходячи назавжди, я в захопленні говорю: «Нехай святиться ім’я твоє».

Вісім років тому я побачив Вас у цирку в ложі, і тоді ж з першої миті я сказав собі: я її люблю тому, що на світі немає нічого подібного до неї, немає нічого кращого, немає ні звіра, ні рослини, ні зірки, ні людини прекраснішої від Вас і ніжнішої. У Вас неначе втілилась вся краса землі...

Подумайте, що мені треба було робити? Втекти в інше місто? Все одно серце було завжди біля Вас, біля Ваших ніг, кожна мить дня заповнена Вами, думкою про Вас, мріями про Вас... солодким маренням. Я дуже соромлюсь і в думці червонію за мій недоладний браслет, — ну, що ж? — помилка. Уявляю, яке враження він справив на Ваших гостей.

За десять хвилин я поїду, я встигну лише наклеїти марки і вкинути лист у поштову скриньку, щоб не доручати цього нікому іншому. Ви цей лист спаліть. Я ось зараз запалив грубку і спалюю все найдорожче, що було в мене в житті: вашу хустку, яку, я зізнаюся, вкрав. Ви її забули на стільці на балу в Благородному зібранні. Вашу записку, — о, як я її цілував! — нею Ви заборонили мені писати Вам. Програму художньої виставки, яку Ви одного разу тримали в руці і потім забули на стільці, при виході... Кінець. Я все відрізав, проте все-таки думаю і навіть певен, що Ви про мене згадаєте. Якщо Ви про мене згадаєте, то... я знаю, Ви дуже музикальні, я Вас бачив найчастіше на Бетховенських квартетах, — так от, якщо Ви про мене згадаєте, то заграйте чи накажіть заграти сонату D — dur № 2. Op. 2.

Я не знаю, як мені закінчити лист. Від щирого серця дякую Вам за те, що Ви були моєю єдиною радістю в житті, єдиною втіхою, єдиною думкою. Дай боже Вам щастя, і нехай ніщо дочасне і житейське не тривожить Вашу прекрасну душу. Цілую Ваші руки.

Г. С. Ж.».

Вона прийшла до чоловіка з почервонілими від сліз очима і припухлими губами і, показавши листа, сказала:

— Я нічого від тебе не бажаю таїти, але я відчуваю, що в наше життя вплуталось щось жахливе. Певно, ви з Миколою Миколайовичем зробили що-небудь не так як слід.

Князь Шеїн уважно прочитав лист, акуратно склав його і, довгенько помовчавши, сказав:

— Я не маю сумніву в щирості цієї людини і навіть більше, — я не смію розбиратися в її почуттях до тебе.

— Він помер? — запитала Віра.

— Так, помер. Я кажу, що він кохав тебе, а зовсім не був божевільним. Я не зводив з нього очей і бачив кожний його рух, кожну зміну його обличчя. І для нього не існувало життя без тебе. Мені здавалось, що я присутній при величезному стражданні, від якого люди помирають, і я навіть майже зрозумів, що переді мною мертва людина. Розумієш, Віро, я не знав, як себе тримати, що мені діяти...

— Ось що, Васю, — перебила його Віра Миколаївна: — тобі не буде боляче, якщо я поїду до міста і подивлюсь на нього?

— Ні, ні, Віро, будь ласка, прошу тебе. Я сам поїхав би, та тільки Микола зіпсував мені всю справу. Я боюсь, що буду почувати себе ніяково.

XІІ

Віра Миколаївна залишила свій фіакр за дві вулиці до Лютеранської. Вона легко знайшла квартиру Желткова. Назустріч їй вийшла сіроока стара жінка, дуже повна, в срібних окулярах, і так само, як учора, запитала:

— Кого вам потрібно?

— Пана Желткова, — сказала княгиня.

Певно, її костюм — капелюшок, рукавички, і дещо владний тон справили на господарку квартири велике враження. Вона розговорилася.

— Будь ласка, будь ласка, ось перші двері наліво, а там зараз... Він так швидко пішов від нас. Ну, скажемо, розтрата. Сказав би мені про це. Ви знаєте, які наші капітали, коли здаєш квартири внайм холостякам. Та які-небудь шістсот-сімсот карбованців я б могла зібрати і внести за нього. Коли б ви знали, що це була за чудова людина, пані. Вісім років я його тримала на квартирі, і він здавався мені зовсім не квартирантом, а рідним сином.

Тут же у вітальні був стілець, і Віра опустилась на нього.

— Я друг вашого покійного квартиранта, — сказала вона, підбираючи кожне слово до слова. — Розкажіть мені що-небудь про останні хвилини його життя, про те, що він робив і що говорив.

— Пані, до нас прийшло двоє панів і дуже довго розмовляли. Потім він пояснив, що йому пропонували місце управителя в економії. Потім пан Єжий побіг до телефону і повернувся такий веселий. Потім ці двоє панів пішли, а він сів і почав писати лист. Потім пішов і вкинув лист у скриньку, а потім ми чуємо, неначе з дитячого пістолета вистрелили. Ми зовсім уваги не звернули. О сьомій годині він завжди пив чай. Ликера — служниця — приходить і стукає, він не відповідає, потім ще раз, ще раз. І от мусили виламати двері, а він уже мертвий.

— Розкажіть мені що-небудь про браслет, — звеліла Віра Миколаївна.

— Ах, ах, ах, браслет — я й забула. Звідки ви знаєте? Він перед тим, як написати лист, прийшов до мене і сказав: «Ви католичка?» Я кажу: «Католичка». Тоді він каже: «У вас є милий звичай — так він і сказав: милий звичай — вішати на зображення Матки бозки персні, коралі, подарунки. Так ось виконайте моє прохання: ви можете цей браслет повісити на ікону?» Я йому обіцяла це зробити.

— Ви мені його покажете? — запитала Віра.

— Прошу, прошу, пані. Ось його перші двері наліво. Його хотіли сьогодні відвезти до анатомічного театру, але в нього є брат, так він упрохав, щоб його поховати по-християнськи. Прошу, прошу.

Віра зібралася з силами і відчинила двері. В кімнаті пахло ладаном, і горіли три воскові свічки. Навскоси кімнати лежав на столі Желтков. Голова його лежала дуже низько, наче умисне йому, трупові, для якого все одно, підсунули маленьку м’яку подушку. Глибока поважність була в його заплющених очах, і губи посміхались блаженно й спокійно, неначе він перед розлукою з життям дізнався якусь глибоку і солодку таїну, що вирішила все людське його життя. Вона згадала, що той самий блаженний вираз вона бачила на масках великих страждальників — Пушкіна і Наполеона.

— Якщо накажете, пані, я вийду? — запитала стара жінка, і в її тоні почулось щось надзвичайно інтимне.

— Так, я потім вас покличу, — сказала Віра і зараз же дістала з маленької бокової кишені кофточки велику червону троянду, підняла трохи вгору лівою рукою голову трупа, а правою рукою поклала йому під шию квітку. В цю мить вона зрозуміла, що те кохання, про яке мріє кожна жінка, пройшло повз неї. Вона згадала слова генерала Аносова про вічне рідкісне кохання — майже пророчі слова. І, розгорнувши в два боки волосся на лобі мерця, вона міцно стиснула руками його скроні і поцілувала його в холодне, вологе чоло дружнім поцілунком.

Коли вона виходила, то господарка помешканя звернулась до неї улесливим польським тоном:

— Пані, я бачу, що ви не як всі інші, не з цікавості лише. Покійний пан Желтков перед смертю сказав мені: «Коли трапиться, що я помру і прийде подивитися на мене яка-небудь пані, то скажіть їй, що у Бетховена найкращий твір...» — він навіть навмисне записав мені це. Ось подивіться.

— Покажіть, — сказала Віра Миколаївна і раптом заплакала. — Пробачте мені, це враження смерті таке важке, що я не можу стриматися.

І вона прочитала слова, написані знайомим почерком:

2. van Beethoven. Son. № 2, op. 2.

Largo Appassіonato.

XІІІ

Віра Миколаївна повернулась додому пізно увечері і була рада, що не застала вдома ні чоловіка, ні брата.

Зате на неї чекала піаністка Женні Рейтер, і, схвильована тим, що бачила і чула, Віра кинулась до неї і, цілуючи її чудові великі руки, закричала:

— Женні, люба, прошу тебе, заграй для мене що-небудь, — і зараз же вийшла з кімнати в квітник і сіла на лаві.

Вона майже ані на мить не сумнівалась в тому, що Женні заграє те саме місце з другої сонати, про яке просив цей мрець із смішним прізвищем Желтков.

Так воно і було. Вона упізнала з перших таки акордів цей винятковий, єдиний за глибиною твір. І душа її неначе роздвоїлась. Вона одночасно думала про те, що повз неї пройшло велике кохання, яке повторюється лише раз за тисячу років. Згадала слова генерала Аносова і запитала себе, чому ця людина змусила її слухати саме цей бетховенський твір та ще й супроти її бажання? І в умі її складались слова. Вони так збігалися в її думках з музикою, що це були неначе куплети, які закінчувалися словами: «Нехай святиться ім’я твоє».

«Ось зараз я вам покажу в ніжних звуках життя, яке покірно й радісно прирекло себе на муки, страждання й смерть. Ні скарги, ні докору, ні болю самолюбства я не знав. Я перед тобою — сама молитва: «Нехай святиться ім’я твоє».

«Так, я передбачаю страждання, кров і смерть. І думаю, що важко розлучитися тілу з душею, але, прекрасна, хвала тобі, пристрасна хвала і тиха любов. «Нехай святиться ім’я твоє».

«Згадую кожний твій крок, посмішку, погляд, звук твоєї ходи. Солодким смутком, тихим, чудесним смутком оповиті мої останні спогади. Але я не завдам тобі горя. Я відходжу сам, мовчки, так завгодно було богові і долі. «Нехай святиться ім’я Твоє».

«В передсмертну сумну годину я молюся лише тобі. Життя могло б бути прекрасним і для мене. Не нарікай, бідне серце, не нарікай. В душі я кличу смерть, та в серці сповнений хвали тобі: «Нехай святиться ім’я твоє».

«Ти, ти і люди, які оточували тебе, всі ви не знаєте, яка ти була прекрасна. Б’є годинник. Пора. І, вмираючи, я в скорботну годину розлуки з життям все-таки співаю — слава тобі».

Ось вона йде, все втихомирююча смерть, а я кажу — слава тобі!..»

Княгиня Віра обняла стовбур акації, пригорнулася до нього і плакала. Дерево м’яко здригалось. Налетів легкий вітерець і, наче співчуваючи їй, зашелестів листям. Гостріше запахли зірки тютюну... І в цей час дивна музика, ніби скоряючись її горю, продовжувала:

«Заспокойся, люба, заспокойся, заспокойся. Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Адже ти моє єдине і останнє кохання. Заспокойся, я з тобою. Подумай про мене, і я буду з тобою, тому що ми з тобою кохали одне одного тільки одну мить, але навіки. Ти про мене пам’ятаєш? Пам’ятаєш? Пам’ятаєш? От я відчуваю твої сльози. Заспокойся. Мені спати так солодко, солодко, солодко».

Женні Рейтер вийшла з кімнати, вже закінчивши грати, і побачила княгиню Віру, яка сиділа на лаві вся в сльозах.

— Що з тобою? — запитала піаністка.

Віра, з очима, блискучими від сліз, тривожно, схвильовано почала цілувати їй обличчя, губи, очі, і говорила:

— Ні, ні, — він мене простив тепер. Все добре.

(Перекл. з рос. Ігоря Папуші)

Примітки

¹ Записна книжка

² До запитання

Запитання і завдання

1. Визначте основні етапи творчого шляху Купріна.

2. Сформулюйте тему, відтворіть фабулу оповідання Купріна «Гранатовий браслет».

3. Що складає головний конфлікт в оповіданні?

4. Що означає кохання для княгині Віри? Як воно перероджує героїню?

5. Які риси автор виділяє в образі Желткова?

6. Що символізує епіграф до оповідання.

7. У чому символічне значення образу гранатового браслета?

8. Яку символічну роль виконують в оповіданні картини природи?

Рекомендована література

1. Безсонова М. И. Так ли уж безответна его любовь? О «Гранатовом браслете» А. И. Куприна. Материалы к уроку // Зарубіжна література. — 2000. — № 5.

2. Волков А. Творчество А. И. Куприна. — М., 1981.

3. Кулешов Ф. Творческий путь А. И. Куприна. 1883—1907. — М., 1983.

4. Куприна Ксения. Куприн — мой отец. — М., 1979.

5. Лилин В. Александр Иванович Куприн. — Л., 1975.

6. Михайлов О. Куприн. — М., 1981.