Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003

Райнер Марія Рільке (1875—1926)
Західна поезія
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.

Райнер Марія Рільке — видатний австрійський поет, прозаїк, драматург і перекладач; один з найвизначніших ліриків ХХ сторіччя. Народився він у Празі 4 грудня 1875 року. Батько Рільке, вихідець із селянської родини, спочатку був унтер-офіцером артилерії, а згодом служив чиновником залізничної компанії. Мати поета належала до багатих буржуа, мала літературні здібності. Стосунки між батьками не склалися: коли хлопчикові було 9 років, мати Райнера Марії залишила свого чоловіка і переїхала до Відня. Сімейна обстановка не могла не вплинути на хлопчика; він з дитинства був схильним до незалежності й самотності. А взаємини матері, батька й сина відобразилися в його ранній новелістиці.

З 1882 по 1886 рік Райнер відвідує школу. Потім батько відсилає його до закритого кадетського корпусу (на гімназію не вистачало коштів). П’ять років перебування в ньому Рільке назве згодом найстрашнішим часом свого життя. Хоча військова кар’єра не приваблювала хлопця, саме тут він уперше відчув поетичне натхнення. Рільке був першим учнем, йому дозволялося писати вірші й декламувати їх перед класом. Однак слабке здоров’я не дозволило Райнерові закінчити військову школу: його комісували звідти в 1891 р.

Рільке продовжує навчання в Торговій академії (його дядечко бачив у ньому спадкоємця справи). А 1895 року він стає студентом Празького університету, де вивчає літературу, мистецтво, філософію. Пізніше він навчатиметься також в університетах Берліна та Мюнхена.

Перша поетична книга Рільке вийшла 1894 року і мала назву «Життя і пісні», більшість примірників якої автор власноручно знищив, вважаючи її незрілою. З 1894 по 1899 рік вийшли збірки: «Подорожник» (1895), «Дарунок ларам» (1896), «Вінчаний снами» (1897) тощо.

Протягом свого життя Рільке багато подорожував, побував у Німеччині та Італії, Швеції та Франції, Росії та Україні, в Африці та на Близькому Сході. Його називали вічним пілігримом.

У 1899 і 1900 роках Рільке двічі відвідує Росію, що стала його «поетичною вітчизною». Тут він відвідав Льва Толстого, зустрічався з художником Іллею Рєпіним та селянським поетом Спиридоном Дрожжиним, діячами науки і культури. «Росія зробила мене тим, що я є, — писав він 1920 року, — я вийшов звідти, всі мої першоджерела — там».

Інтерес до російської історії та культури сприяв тому, що Рільке глибоко зацікавився й Україною. Два тижні Рільке перебував у Києві, де його вразили церкви й монастирі, особливо Софійський собор і Києво-Печерська Лавра. Згодом він подорожує Дніпром, затримується на кілька днів у Полтаві, відвідує місця Полтавської битви, навколишні села. Побував поет також у Кременчузі та Харкові.

Поет був вражений красою української природи, народними піснями. На цій землі поет знаходить зразок жаданого єднання людей і природи, землі і Бога. Особливий інтерес у Рільке виник до історії Київської Русі та козацької минувшини. У творчості Р. М. Рільке українські мотиви відіграють важливу роль. Вони звучать, зокрема, у таких віршах, як «В оцім селі стоїть останній дім» («Книга годин», кн. 2), «Буря» («Книга картин», кн. 1, ч.2), «Карл ХІІ, король шведський, мчить по Україні» («Книга картин», кн. 2, ч.1). Духовні враження від Києва втілились у книзі «Часослов» («Книга годин»), написаній від імені київського ченця як монолог, звернений до Бога.

Присутні українські мотиви і в прозових творах Рільке. У цьому відношенні показовою є книга «Історії про Господа Бога» — цикл із тринадцяти притч. Дві з них написано на українському матеріалі. Це «Пісня про Правду» і «Як старий Тимофій помирав співаючи».

Із часом перебування Рільке в Росії та Україні збігається його творче піднесення. Розквіт поетичного таланту Рільке припадає на 1898—1908 роки, коли з’являються збірки «Книга годин» (1899—1903), «Книга картин» (1902), «Нові поезії» (1907), «Нових поезій друга частина» (1908). У це десятиліття відбувається і ряд визначальних подій в житті поета. У 1900 році він знайомиться зі своєю майбутньою дружиною, скульптором Кларою Вестхоф. Наступного року вони одружуються, живуть неподалік від Бремена, у них народжується дочка. Одначе в 1902 році їх шлюб розпався. Рільке замовляють монографію про Родена, він їде в Париж. Тут поет працює секретарем видатного скульптора, що справив на нього неабиякий вплив. Від містичної суб’єктивності Рільке поступово переходить до об’єктивності «предметного вірша», «вірша-речі». Книгу про Родена він видає 1903 року, а 1903—1904 роки проводить в Італії та Швеції. У 1907—1909 роках Рільке живе на Капрі, у Франції, подорожує Австрією та Німеччиною.

Із тривогою зустрів Рільке Першу світову війну. Під час неї паризька квартира поета була розкрадена. Сам він у 1916 році служив у Військовому архіві Відня, одначе невдовзі був комісований. Післявоєнні роки поет проводить у Німеччині, Франції, Швейцарії, Італії. Жахи війни і революційних подій, яких Рільке не розумів і не сприймав, призвели його до тяжкої моральної депресії. Разом із нею настала і тривала творча криза.

З 1921 року Рільке живе у Швейцарії в замку М’юзо, у вежі серед трояндового саду «в постійному і часами жахливому зростанні того, що зветься самотою, в усамітненні, що досягає крайнього, останнього ступеня». У 1922 році з’являються дві нові поетичні книги Рільке — «Дуїнянські елегії» та «Сонети до Орфея». 1924 року поет захворів на лейкемію (білокрів’я). 29 грудня 1926 року він помер.

Орфей, Еврідіка, Гермес (1904).

Один з найприкметніших творів Рільке — вірш «Орфей, Еврідіка, Гермес». Він був створений у 1904 році. Поет почав його писати в Римі, а завершив у Швеції. Існує припущення, що на створення цього вірша поета надихнув барельєф із Неаполітанського Національного музею, на якому було зображено Орфея, Еврідіку та Гермеса.

У цій поезії уперше у своїй творчості Рільке звертається до образу міфологічного співця Орфея, що відіграватиме значну роль у його наступних творах. Для австрійського поета Орфей був символом високої поезії. Недаремно самого Р. М. Рільке називають Орфеєм ХХ століття.

Рільке підійшов до міфу про Орфея творчо. Він зробив акцент не на особі Орфея (як у міфі), а на його дружині. Еврідіка, «відчужена смертю», перетворилася на головну героїню вірша.

До «Дуїнянських елегій» входять десять творів. Вони є похмурими та трагічними і за своєю тональністю, і за поетичною мовою. Ліричний герой елегій — людина скорботна, розгублена, людина, що втратила цільність і гармонію зі світом. За словами А. Карельського, Рільке збирає тут всі біди доби й біди серця, створюючи своєрідну «енциклопедію екзистенціального трагізму людського буття».

Сонети до Орфея (1922).

«Сонети до Орфея» були написані «яко надгробок для Вєри Оукама-Кнооп», дівчини, яка померла у 1919 р. Але похмура готика його «Дуїнянських елегій» поступається місцем доволі світлій «античній» життєрадісності і життєствердженню. Після «безбожного» світу попередньої збірки в «Сонети» повернувся Бог. Однак це не Бог київського ченця з «Книги годин». Це «дзвінкий бог», Орфей, поет-співець, який злився з образом самого Рільке. Звернення Рільке до образу Орфея не випадкове. Завдання поета він бачив у поверненні речам справжнього, але «забутого обличчя», одухотворенні світу. Поет-співець є провідником людини до храму духовності.

«Сонети до Орфея» містять 50 віршів, що є зразками італійської форми сонета. Вони складаються з класичних сонетівських 14 рядків, що розпадаються на два катрени (чотиривірши) і дві терцини (тривірші).

Орфей уособлює в сонетах високу місію поета. Сила справжньої поезії сприяє перетворенню хаосу на космос, звірячих сердець на осердя духу, зближує одухотворені сили мистецтва і земні сили «хижих» інстинктів.

Орфей, Еврідіка, Гермес

Була це душ копальня дивовижна, —

у ній, як жили тихих срібних руд,

тяглись вони крізь тьму. Поміж корінням

струміла кров, що до людей пливла,

тяжким порфіром в тьмі вона здавалась.

Ото й увесь багрянець. Там були

урвисті скелі, і ліси безлюдні,

і зведені над пусткою мости,

і той сліпий, великий, сірий став,

що над своїм глибоким дном повиснув,

як небо дощове над краєвидом.

І поміж піль, полога і сумирна,

виднілася бліда стяга дороги,

простелена, мов довге полотно.

Дорогою цією йшли вони.

Попереду ішов стрункий мужчина

в киреї голубій; він нетерпляче

і мовчазливо в далечінь вдивлявся,

і крок його жадібно жер дорогу

великими шматками; в нього руки

звисали з-під киреї тяжко й хмуро,

немов забули вже про легкість ліри,

яка отак була вросла в лівицю,

як віть троянди у гілки оливи.

Чуття у ньому буцімто двоїлись,

бо мчався зір, неначе пес,

вперед, вертався, і спинявся, і чекав

на повороті ближчому дороги,

а нюх і слух позаду залишались.

Йому здавалось іноді, що він

вчуває кроки кожного з двох інших,

які за ним узвозом вгору йшли.

Проте це тільки крок його лунав

і вітер ззаду торгав за кирею.

Та він собі казав: «Вони ідуть»,

казав це гучно й до луни вслухався.

Вони ідуть, але страшенно тихо

обоє ходять. От якби посмів

він обернутись (але обертатись

було йому заказано при ділі,

яке він майже довершив), тоді

побачив би, що йдуть обидва тихі:

це бог мандрівок і доручень дальніх,

дорожній шлик над світлими очима,

вперед простерта палиця струнка,

маленькі крила, що об ступні б’ють,

і звірена його руці — вона.

Така кохана, — то її ця ліра

оплакала за плакальниць усіх,

аж світ на плач суцільний обернувся,

де знову все було; і ліс, і діл,

і шлях, і поле, і ріка, і звір;

але й в плачливому отому світі

так само, як над іншою землею,

і сонце йшло, й зоріло тихо небо,

плачливе небо в скривлених зірках, —

така Кохана.

Тепер вона ступає поруч бога,

хоч довгий саван заважає йти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Вона неначе стала при надії,

не думала й про мужа, що простує

попереду, не думала й про шлях,

що приведе її назад в життя.

Вона в собі вся скупчилась, посмертям

наповнена по вінця.

Як плід вбирає солодощі й тьму,

вона ввібрала в себе смерть велику,

таку нову, що й не збагнути їй.

В дівочості новітній, неторканній

вона вже існувала; стать її була,

немов надвечір юна квітка,

і так одвикли від звичаїв шлюбних

у неї руки, що й самого бога

безкрайно лагідний напутній дотик

її вражав, немов надмірна близькість.

Вона уже — не та білява жінка,

оспівана колись в піснях поета,

вона уже — не пахощі й не острів

широкої постелі, бо уже вона

не власність жодного мужчини.

її розв’язано, мов довгі коси,

і віддано, мов пробуялу зливу,

й поділено, немов запас стокротний.

Вона — вже корінь, і коли нараз

її спинив і з розпачем промовив

до неї бог: «А він таки оглянувсь», —

безтямно й тихо запитала: «Хто?»

А там здаля, при виході у світло,

стояв хтось темний, що його обличчя

не розпізнати. Він стояв і бачив,

як на стязі дороги польової

печальнозорий бог і посланець

безмовно обернувся, щоб іти

за постаттю, яка назад верталась,

хоч довгий саван заважав іти,

невпевнена, і ніжна, і терпляча.

Йонсеред (Швеція), осінь 1904

(Перекл. з нім. Миколи Бажана)

Сонети до Орфея

І.1.

Ось дерево звелось. О виростання!

О спів Орфея! Співу повен слух.

І змовкло все, та плине крізь мовчання

новий початок, знак новий і рух.

Виходять звірі з лісової тиші,

покинувши кубельця чи барліг;

вони, либонь, зробилися тихіші не з

остраху, не з хитрощів своїх,

а з прислухання. Рев, скавчання, гам

змаліли в їх серцях, їм за пристанок

недавно ще була маленька хижа,

де крилася жадливість їхня хижа

і де при вході аж хитався ґанок, — т

ам ти воздвиг в їх прислуханні храм.

І.2.

В мені немов жило дівчатко гоже

і вибігло, зачувши ліри спів;

сяйнувши крізь вуаль весінніх днів,

у вухах в мене примостило ложе

й заснуло там. Все стало сном її, —

все, що мене вражало, наче диво,

побачені дерева, луки, ниви,

всі ці далекі і близькі краї.

Вона снить світом. Як, співучий боже,

ти, всупереч самій, її створив?

Поглянь: вона звелася, хоч вві сні.

Де смерть її? Чи знайдеш ти мотив,

докіль не вб’ють її твої пісні?

Де зникло з мене?.. те дівчатко гоже...

(Перекл. з нім. Миколи Бажана)

Пантера

(В ботанічному саду. Париж)

З невпинного ходіння мимо ґрат

у неї зір спустошився й стомився.

Здається їй, що стало більш в сто крат

тих ґрат, — за ними, певне, світ кінчився.

М’яка хода, та, сповнена снаги,

вона кружляє по вузькому колі.

Це — наче танець сили навкруги

могутньої, оглушеної волі.

Коли вона з зіниць своїх заслін

одсуне враз, — в них образ світу врине,

крізь пружну тишу тіла пройде він

і в глибу серця врешті згине.

Париж, 1903, можливо, наприкінці 1902

(Перекл. з нім. Миколи Бажана)

Осінній день

Мій боже, час! Вже літо стало ярим.

На сонячний годинник довгу тінь

накинь і вітер простели над яром.

Звели останнім ягодам оцим

ще наливатись, дай їм трохи строку,

щоб геть дозріти, щоб солодкість соку

відтак вином зробилася тяжким.

Хто був бездомний, той не знайде дому,

не збудеться самітник самоти,

не спатиме, читатиме, листи

почне писать чи вийде в парк брести

уздовж алей по листю ворушкому.

Париж, 21 вересня

(Перекл. з нім. Миколи Бажана)

Запитання і завдання

Розкажіть про життєвий і творчий шлях поета.
Поясніть слова Рільке: «Коли б я прийшов у цей світ як пророк, то все життя проповідував би Росію як обітований край...».
У чому виявився інтерес Рільке до України? Як українські мотиви відбилися в його творчості?
Який античний міф лежить в основі поезії «Орфей, Еврідіка, Гермес»? Який новий акцент робить Рільке в художній інтерпретації цього міфу?
Які зміни у світі спричинив спів Орфея? (сонет «Ось дерево звелось...»)? Кому і в ім’я чого Орфей споруджує своїм співом храм?

Зарубіжна література - посібник-хрестоматія - Ігор Папуш, Євген Васильев, Віталій Назарець 2003

Райнер Марія Рільке (1875—1926)Західна поезіяАвангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.

Орфей, Еврідіка, Гермес

Сонети до Орфея

Пантера

Осінній день

Запитання і завдання

Рекомендована література

Райнер Марія Рільке (1875—1926)
Західна поезія
Авангардистські й модерністські тенденції в поезії ХХ ст.