П’ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН - Жуль Верн (1828 -1905) - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

(скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1. ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг¹ «Пілігрим»² перебувала на 43° 37" південної широти і 165°19" західної довготи (від Грінвічського меридіана). Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена в Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Уелдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла.

«Пілігрим» був невеличкий вітрильник, але вважався одним з найкращих кораблів Джеймса Уелдона. Він входив до складу флотилії, яку той щорічно виряджав ген за Берингову протоку, в північні моря, або під Тасманію чи за мис Горн, аж до морів Антарктики. Шхуна-бриг чудово ходила під вітрилами. Завдяки дуже зручному оснащенню вона могла навіть з нечисленною командою запливати у важкодоступні місця південного моря, звідки починалася смуга антарктичної криги.

Капітан Халл, досвідчений мореплавець, один з найвправніших гарпунерів флотилії, мав команду, яка складалася з п’‎яти матросів і одного новачка. Це замала команда для полювання на китів. Люди потрібні на шлюпках при нападі на кита, а також для розбирання туш. Однак Джеймс Уелдон, за прикладом деяких судновласників, задля економії набирав у Сан-Франциско саме стільки матросів, скільки було потрібно для керування судном у дорозі. В портах Нової Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало вправних гарпунерів та матросів, охочих найнятися на китобійний сезон. Коли сезон кінчався, вони, діставши платню, сходили на берег, де чекали до наступного року, доки знов комусь знадобляться їхні послуги.

Так велося рік у рік на борту «Пілігрима».

Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений бочками з жиром та з китовим вусом. Уже на той час полювати на китів було важко: через надмірне на них полювання китові траплялися чимдалі рідше; справжні кити, яких на півночі називали гренландськими, а в південних морях — австралійськими, починали зникати. Китобоям довелось перейти на смугачів, цих велетенських морських ссавців, полювати на яких досить небезпечно.

¹ Шхуна-бриг — судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами (примітка перекладача.)

² Пілігрим у перекладі з давньонімецької мови — чужоземець; паломник; мандрівник.

Одне слово, це полювання на китів було невдале для «Пілігрима». На початку січня, саме посеред літа на південній півкулі, коли ще було зарано повертатися додому, капітанові Халлу довелось покинути місця полювання. Додатково найняті матроси — набрід досить сумнівних типів — не дуже перетруджувались, і він вирішив їх звільнити.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. Отут і висадили китобоїв, найнятих на сезон.

Марно намагались набрати в Окленді нову команду. Всі місцеві китобої вже понаймались на інші судна. Тож довелося облишити надію довантажити трюм «Пілігрима». Капітан Халл уже намірився вийти з Окленда, аж тут до нього звернулись із проханням узяти на борт пасажирів. Капітан погодився, бо відмовити в цьому проханні не міг.

В Окленді саме перебували місіс Уелдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п’‎ятирічний син Джек та її кузен Бенедикт. Усі троє приїхали сюди разом з Джеймсом Уелдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франциско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Уелдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедикта.

Минуло три місяці — три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Уелдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Тут її сповістили, що прибув «Пілігрим».

У той час, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Уелдон треба було б спершу поїхати до Австралії й сісти на один з кораблів трансокеанської компанії «Золотий вік», які курсували між Мельбурном та Панамським перешийком. Діставшись до Панами, вона мала б зачекати на американський пароплав, що регулярно ходив між перешийком та Каліфорнією. Це означало затримки й пересадки, надто неприємні для жінки, що подорожує з дитиною. І коли в Оклендський порт зайшов «Пілігрим», місіс Уелдон звернулася до капітана Халла з

проханням довезти до Сан-Франциско її, кузена Бенедикта та Нен, стару няню-негритянку, яка вигляділа і саму місіс Уелдон.

Капітан Халл дав згоду. Він запропонував своїй пасажирці власну каюту. Капітан хотів, щоб під час плавання, яке могло тривати від сорока до п’‎ятдесяти днів, місіс Уелдон влаштувалася якнайкраще на борту його судна. Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, одхилившись від курсу, зайти в чилійський порт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже далі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром.

Зрештою, місіс Уелдон була хоробра жінка її не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров’‎ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. Вона знала, що капітан Халл — чудовий моряк, а «Пілігрим» — надійний вітрильник, одне з найкращих американських китобійних суден. Нагода трапилася, тож треба було скористатись із неї. І місіс Уелдон з неї скористалася.

Що ж до кузена Бенедикта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Уелдон у цьому плаванні. Кузен Бенедикт був славний чолов’‎яга років п’‎ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скоріше довгий, ніж високий, скоріше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри — одне слово, в усій довжелезній особі кузена Бенедикта вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя — ба навіть у сто років! — залишаються дітьми.

Кузеном Бенедиктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедикт не міг дати собі ради навіть у найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв’‎язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий — аж забував навіть попоїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять, — нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалось, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу.

Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу. І всі любили кузена Бенедикта за його безпорадну вдачу. Місіс Уелдон дивилась на нього як на свою дитину— старшого брата малого Джека.

Проте слід сказати, що кузен Бенедикт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Життя кузена Бенедикта було присвячено одній-єдиній улюбленій справі — ентомології¹. Цій науці він од- давав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились «шестиногі»². Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, в комірі, в крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедикт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.

На завершення опису цього дивака слід додати, що він супроводив містера й місіс Уелдон до Нової Зеландії знов-таки через свою пристрасть до ентомології. Тут його колекція збагатилась кількома рідкісними екземплярами. Тож цілком зрозуміле його бажання чимшвидше дістатись до Сан-Франциско, щоб там у своєму кабінеті розмістити зібране багатство згідно класифікації...

Коли кінчались останні приготування до відплиття і місіс Уелдон та її супутники стояли на палубі шхуни-брига, капітан Халл підійшов до своєї пасажирки.

— Зрозуміло, місіс Уелдон, — мовив він, — що ви берете на себе всю відповідальність, вирішивши плисти на «Пілігримі» через океан.

— Для чого ви це кажете, містере Халл? — спитала місіс Уелдон.

— Я кажу вам це, бо, по-перше, не дістав щодо цього ніякої вказівки від вашого чоловіка, а, по-друге, тому, що шхуна-бриг не може гарантувати вам такої безпеки плавання, як пакетботи³, призначені тільки для перевезення пасажирів.

— А як ви гадаєте, містере Халл, коли б мій чоловік був тут, то чи Вирушив би він у плавання на «Пілігримі» разом зі своєю дружиною та сином?

— Звичайно, вирушив би, — відповів капітан Халл. — Він би вагався не більше за мене! «Пілігрим», зрештою — надійне судно. Я можу за нього ручитися, як капітан, що командує цим судном ось уже багато років. Я сказав це вам, місіс Уелдон, щоб мене менше гризло сумління, а також, щоб іще раз підкреслити: на борту «Пілігрима» немає звичних для вас вигод.

— Коли йдеться тільки про брак вигод, містере Халл, — відказала Місіс Уелдон, — то це для мене не завада. Я не з тих вередливих пасажирок, які безперестану скаржаться на тісні каюти та на одноманітне харчування. — І, подивившись на свого сина Джека, якого тримала за руку, місіс Уелдон мовила: — Вирушаймо, містере Халл!

¹ Ентомологія — наука про комах.

² У всіх представників класу комах шість ніг.

³ Пакетбот — невелике судно, яким перевозять пошту і пасажирів.

Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й «Пілігрим», вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя.

Розділ 2. ДІК СЕНД

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.

Місіс Уелдон влаштувалась на борту «Пілігрима» якнайвигідніше. Капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. Проте довелося довго умовляти місіс Уелдон, бо вона ніяк не хотіла забирати в нього каюту. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен. Тут вона обідала в товаристві капітана Халла й кузена Бенедикта, якого поселено в комірчині поряд.

Капітан «Пілігрима» перебрався в каюту, призначену для його помічника, якого на судні ніколи не було. Задля заощадження коштів — читач уже знає про це — шхуна-бриг плавала з неповною командою, і капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» — вмілі, досвідчені моряки — жила як одна дружня сім’‎я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна знали один одного.

Тільки один чоловік на борту не був американець за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока¹. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно.

Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові. Там, де йдеться про те, щоб допустити незнайомого чоловіка на судно, яке живе своєрідним осібним життям, слід якомога докладніше дізнатися про його минуле, не минаючи жодної дрібниці.

¹ Кок — кухар на кораблі.

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався в своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.

Як ми вже казали, команда «Пілігрима» складалася з п’‎яти матросів і новачка. Цей новачок, хлопець п’‎ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку.

Дік Сенд — так звали хлопця — мабуть, був родом з Нью-Йорка. Ім’‎я «Дік» — скорочене від «Річард» — дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд¹, то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено, — на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон.

Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини.

У п’‎ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, в тім віці, коли ще звичайно не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку «стати людиною».

Дуже спритний і міцний фізично, Дік Сенд був одним з тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили — їм усе «з руки»; хоч би з ким вони йшли — вони завжди крокують «у ногу».

Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатись з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця — це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і в свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити.

¹ Сенд — пісок (англ.).

Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював з цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франциско.

В школі Дік Сенд особливо захоплювався географією та історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику та навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою.

І от нарешті новачком-матросом він ступив на борт «Пілігрима». Моряк повинен знати китобійний промисел так само добре, як і теорію навігації. Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже все складалося для нього якнайкраще.

Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, що стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на «Пілігримі». Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата.

Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що «старший брат» його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи.

Тим часом уперті східні вітри непокоїли капітана Халла. Йому ніяк не вдавалось поставити судно на належний курс. Він побоювався, що далі почнеться зона штилю¹, а може, й ще гірша перешкода, не кажучи вже про екваторіальну течію, яка віднесе «Пілігрим» далеко на захід. Найдужче турбувався капітан за місіс Уелдон, хоч і не був винен у затримці. Коли б по дорозі їм зустрівся якийсь трансатлантичний пароплав, що йшов до Америки, капітан умовив би свою пасажирку пересісти. Але, як на лихо, вони й досі перебували в надто високих широтах, де годі було зустріти пароплав до Панами.

¹ Штиль — безвітря або дуже слабкий вітер на морі, озері.

Отож доводилося покладатись тільки на милість погоди. Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітності цього плавання. Проте саме ² лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, сталася перша несподівана подія.

Було близько дев’‎ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дає добрячий крен на штирборт¹: він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:

— Що це там таке?

— Ти щось бачиш, Джеку? — Дік Сенд звівся у повний зріст.

— Так, так! Онде! — відповів малий Джек, показуючи пальцем.

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:

— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!

Розділ 3. НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО

Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс. Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедикт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.

І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.

Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум’‎яті досередини частини каркасу та обшивка.

— Цей корабель зіткнувся з іншим! — вигукнув Дік Сенд.

— Безперечно, — відповів капітан Халл. — Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.

¹ Штирборт — правий борт судна за його ходом.

— Якщо це було зіткнення, — зауважила місіс Уелдон, — то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.

— Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон, — відказав капітан Халл. — Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.

Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових¹, і вже не виникало сумніву: команда залишила його.

Раптом Дік Сенд махнув рукою.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він.

Усі нашорошили вуха.

— Здається, гавкає собака!

Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.

— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Уелдон.

Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав.

— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.

Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили. Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.

А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи ковзали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?

«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Уелдон.

Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля. Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.

— Що таке з цим псом? —спитав капітан Халл.

Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатопленої палуби. Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту «Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза. Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.

¹ Кабельтов — одиниця довжини (0,1 морської милі або приблизно 185,2 м).

Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.

Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек» і жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг¹. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічає око моряка, капітан Халл визначив: корабель — американський.

На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п’‎ять- шість, і бриг не затонув.

Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.

Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.

— На борту, крім пса, певно, є ще хтось, — зауважив Дік Сенд.

— Схоже на те, — відповів капітан Халл.

Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.

— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут є хтось живий!

Шлюпка підійшла до лівого борту, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них. Крізь люк вони спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель.

— Нема нікого! — мовив капітан Халл.

Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.

— Вилазьмо, — сказав капітан Халл.

Вони вибрались на палубу. Собака підбіг до них, а потім поповз до юта², оглядаючись, ніби кличучи за собою. Вони пішли слідом за ним.

¹ Бриг — двощоглове вітрильне судно з прямими вітрилами на обох щоглах.

² Ют — кормова частина палуби корабля.

Там, у кубрику, лежало п’‎ять тіл— очевидно, п’‎ять трупів. При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри. Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.

— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.

Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика. Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п’‎ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями.

«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього. З великої реї спустили гордень¹, і негрів по черзі підняли на палубу. Потім підняли й собаку.

— Бідолахи! — вигукнула місіс Уелдон.

— Вони живі, місіс Уелдон! — мовив Дік. — Ми їх врятуємо!

— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою. — І, повернувши голову, він гукнув: — Негору!

Почувши це ім’‎я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.

— Негору! — знову гукнув капітан Халл.

Собака знову напружився й люто загарчав.

Негору врешті вийшов із камбуза. Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.

Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.

— Ви знаєте цього пса? — спитав капітан Халл у кока.

— Я? — перепитав Негору. — Зроду його не бачив.

— Дуже дивно! — прошепотів Дік Сенд.

Розділи 4 - 7²

Торгівля рабами все ще провадилася у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці, і капітан Халл підозрював, що врятовані ним негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Однак швидко з’‎ясувалося, що всі вони громадяни Сполучених Штатів Америки, де рабство вже було скасоване, зі штату Пенсільванія. Найстаріший із негрів — йому було років шістдесят, розповів, що вони найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.

¹ Гордень — трос, що проходить через блок; з його допомогою підіймаються вантажі або натягуються вітрила на судні.

² Тут і далі по тексту дрібнішим шрифтом подається переказ твору.

Вони сіли на «Вальдек», оплативши проїзд як звичайні пасажири, і відпливли з Мельбурна 5 грудня. А через сімнадцять днів, темної ночі, коли всі спали, з «Вальдеком» зіткнувся якийсь великий пароплав. Поки вони вибігли на палубу, пароплав зник, але що найдивніше — не було на кораблі і команди «Вальдека». Так п’‎ятеро негрів опинилися самі на борту напівзатопленого корабля за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові він був товаришам за старшого. Решта негрів були молоді люди від двадцяти п’‎яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Всі четверо — гарно збудовані та дужі хлопці. Бет доводився сином старому Томові.

Ще однією живою істотою, врятованою з потерпілого корабля, був собака, що так розлютився, побачивши Негору. Дінго — так звали собаку — був із породи великих сторожових псів. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла річки Конго, і капітан «Вальдека» взяв собі цю прекрасну тварину. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темно-рудої масті з кількома білуватими плямами на морді. Коли Дінго спинався на задні лапи, то сягав зросту людини. Незважаючи на велетенські розміри, собака не був злим, а швидше сумним. Він, здавалося, весь час тужив за своїм попереднім господарем і ні з ким близько не сходився. З минулим величезного пса пов’‎язував лише ошийник з вигравіюваними на ньому загадковими літерами «С. В.».

Після несподіваної події— врятування негрів і собаки— одноманітне життя на «Пілігримі» знову пішло своїм плином. Корабель рушив у путь, намагаючись, наскільки можливо, тримати курс на схід. Потерпілі швидко оговталися і навіть бралися допомагати нечисленній команді «Пілігрима» переставляти вітрила. Особливо добре це вдавалося велетню Геркулесу — дужому негру шести футів зросту, який тяг канати як лебідка!

Геркулес мав приязний характер і часто грався з малим Джеком. Джек зовсім не боявся велета і дуже здружився з ним.

Ще одним новим другом хлопчика став собака Дінго, який до цього не дуже сходився з людьми. Та на «Пілігримі» він зовсім змінився. Видно, Джек зумів здобути прихильність цієї чудової тварини. Незабаром Дінго залюбки грався з хлопчиком. Дінго був із тих собак, які особливо люблять дітей. Найбільшою втіхою для Джека було сісти на Дінго верхи, перетворивши його в прудкого скакуна. Собака охоче дозволяв це, бо Джек, легкий, мов пір’‎їнка, був для Дінго не важчий, ніж маленький жокей для справжнього коня.

П’‎ятирічний Джек протягом довгої подорожі не лише розважався з друзями, але й вчився. Його мати місіс Уелдон навчала малюка читати й писати, а Дік Сенд — арифметики. П’‎ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йшла краще, коли уроки були схожі на веселу гру.

Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев’‎яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову. Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.

Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.

Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.

З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.

Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши праву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.

На кубику стояла велика літера «С».

— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго?— закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».

Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим. На другому кубику стояло велике «В». Цього разу Джек скрикнув із подиву.

На його крик підбігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.

Дінго розрізняє літери! Дінго вміє читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!

Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.

Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.

Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть. На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги.

— Дивна річ! — зауважила місіс Уелдон.

— Справді, дивна, — відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери — «С. В.». Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!

Повернувшись до старого негра, він спитав:

— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?

— Еге ж, містере капітан, — відповів Том. — Дінго пробув на кораблі років два.

— І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?

— Так, неподалік од гирла Конго. Я чув, як капітан казав це.

— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Уелдон капітана Халла через якийсь час.

— Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з’‎ясування долі одного безстрашного мандрівника. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням Паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було гаме гирло Конго. Ім’‎я цього мандрівника — Самюель Вернон.

— Самюель Вернон? — повторила місіс Уелдон.

— Його ім’‎я й прізвище починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.

— Справді! А що було далі з цим мандрівником?

— Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього — ні чутки.

— То що, на вашу думку, з ним сталося? — спитала місіс Уелдон.

— Гадаю, Самюелю Вернону не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув.

— Виходить, Дінго...

— Дінго міг належати йому, і — якщо моє припущення слушне — собаці поталанило більше, ніж його хазяїнові: він вернувся до гирла Конго, де його і підібрав капітан «Вальдека».

— Стривайте, — зауважила місіс Уелдон, — а вам відомо, що цей французький мандрівник узяв із собою собаку, чи це тільки здогад?

— Це тільки мій здогад, місіс Уелдон, — відповів капітан Халл. — Але єдине певне: Дінго знає саме оці дві літери «С» «В», які є Ініціалами французького мандрівника. Проте як він навчився їх пізнавати — цього я пояснити не можу. Але ще раз повторюю: Дінго добре знає ці літери. Дивіться — він їх підштовхує лапою, ніби просить і нас прочитати.

— А хіба Самюель Вернон сам вирушив у мандрівку від гирла Конго? — спитав Дік Сенд.

— Цього я не знаю, — відповів капітан Халл. — Але цілком імовірно, що він узяв з собою загін тубільців.

Аж тут з камбуза на палубу вийшов Негору. Спершу ніхто його не помітив і не міг бачити того дивного погляду, яким утупився він у Дінго, коли помітив дві літери, що їх той і далі охороняв. Але Дінго, вгледівши кока, люто загарчав, вискаливши ікла. Негору загрозливо махнув рукою на собаку і відразу повернувся до камбуза.

— Тут криється якась таємниця! — прошепотів капітан Халл, котрий не пропустив жодної подробиці з цієї короткої сцени.

— Ет, капітане Халл, — мовив юний матрос, — якби-то Дінго вмів говорити! Отоді б він пояснив нам, що значать ці дві літери і чому він ненавидить нашого кока!

— Ще й як ненавидить! — відповів капітан Халл, саме коли Дінго, позіхнувши, показав свої страшні ікла. — Невже ми про це ніколи не дізнаємось?

Після дивного випадку з Дінго Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Негору, хоч поведінка португальця була бездоганна. Однак юнак помітив, що тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з’‎являтися на очі Дінго, а обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого східний вітер, що перешкоджав рухатися в сторону Південної Америки, стих, і потрібно було почекати кілька днів, щоб встановився стійкий західний вітер. Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров’‎ю. Дік Сенд, який грався недалеко з малим Джеком, пояснив місіс Улдон, що такого забарвлення надають воді безліч крихітних рачків. Такими рачками харчуються кити, тому червону воду, наповнену рачками, рибалки називають «китовою юшкою». І наче на підтвердження його слів вахтенний матрос раптом голосно гукнув: «Спереду по курсу кит!» Це був смугач — велетенський кит завдовжки щонайменше 70 футів¹, полювати на якого було дуже небезпечно. Але непереборний мисливський інстинкт, а надто владне бажання довантажити трюм, щоб якомога краще виконати свої зобов’‎язання перед Джеймсом Уелдоном, — все це спонукало команду на чолі з капітаном Халлом до ризику. Вони вирішили вполювати кита.

¹ 70 футів — більше 21 метра (1 фут приблизно дорівнює 30,48 см).

Значно збільшувало ризики недостатня кількість матросів на «Пілігримі». Зазвичай на кита виходило три шлюпки з китобоями, а зараз майже вся команда корабля — четверо матросів і боцман Говік, легко розмістилися в одній. Матроси сіли за весла, а Говік став за кормове весло, що правило за стерно. Сам капітан Халл став на місце гарпунера. На «Пілігримі» залишився лише Дік Сенд, який не мав досвіду полювання на китів. Капітан доручив йому та його добровільним помічникам-неграм у разі необхідності підігнати корабель до шлюпки, якщо її віднесе задалеко. Сигналом для «Пілігрима» мала стати піднята жердина з вимпелом.

Коли шлюпка відчалила, місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том і його товариші побажали капітану Халлу та команді удачі. А потім усі перейшли на ніс корабля, щоб не пропустити жодної подробиці небезпечного полювання.

Розділ 8. СМУГАЧ

Досвідчений китобій, капітан Халл ніколи не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугача— важка справа. Тут не слід легковажити жодною пересторогою. І капітан Халл не легковажив.

Насамперед він наказав стерновому підходити до кита проти вітру, щоб не виказати шумом свого наближення. Тож Говік скеровував шлюпку по видовженій кривій, щоб у такий спосіб обійти червонясте поле, посеред якого плавав смугач, і опинитися з протилежного боку. Боцман Говік, старий бувалий моряк, відзначався неабиякою витримкою. Капітан Халл у всьому довіряв йому і міг цілком покластися на нього у найвідповідальнішу мить.

— Увага, Говіку! — мовив капітан Халл. — Спробуймо заскочити смугача зненацька. Постарайтеся тихенько підійти до нього на відстань, звідки його можна дістати гарпуном. — І докинув, звертаючись до матросів: — Тепер веслуйте якнайтихіше, хлопці.

Через півгодини після того, як капітан Халл з командою залишили судно, вони обпливли смугача, вийшовши на нього проти вітру; тварина була тепер на півдорозі між шлюпкою й «Пілігримом».

Настав час наблизитись до кита, і це слід було зробити якомога тихіше. Може, вдасться підійти до нього майже впритул, не привернувши уваги, й загарпунити його.

— Тихіше, хлопці! — наказав капітан Халл.

— Мені здається, — озвався Говік, — що наша рибинка щось почула! Вона вже не сопе так гучно, як досі.

— Тихіше! Тихіше! — повторив капітан Халл.

Через п’‎ять хвилин шлюпка перебувала за кабельтов од смугача.

Стоячи на кормі, боцман спрямовував човна до лівого боку кита, водночас стараючись триматися на певній відстані від його страшного хвоста, одного удару якого було б досить, аби розтрощити на друзки їхню шлюпку. А на носі стояв капітан Халл з гарпуном у руці, яким він мав завдати першого удару. Поряд з капітаном у цебрі лежала перша з п’‎яти бухт линви, міцно прив’‎язаної до гарпуна. До цієї линви можна буде по черзі доточити інші чотири, якщо кит пірнатиме на велику глибину.

— Приготуватись! — стиха скомандував капітан Халл.

Смугач уже не рухався й, здавалось, заснув. Кити, що їх заскакують отак зненацька під час сну, — дуже легка здобич. Часто їх вдається забити першим ударом. «Дивно, що він не ворушиться! — подумав капітан Халл. — Не може бути, щоб цей мамула спав... Тут щось не те!»

Те саме подумав і боцман, намагаючись роздивитися другий бік тварини, хоч і намарне. Однак розмірковувати було ніколи — настав час діяти. Тримаючи гарпун посередині держака в піднятій руці, капітан Халл кілька разів змахнув ним туди й назад, щоб краще прицілитись смугачеві в бік. Відтак із силою метнув гарпун.

— Назад, назад! — тут же крикнув він.

Матроси, налігши на весла, рвонули шлюпку назад, щоб вчасно уникнути удару смугачевого хвоста.

Раптом пролунав вигук боцмана, й усі зрозуміли, чому кит лежав на воді так довго і непорушно.

— Китеня! — гукнув боцман.

Поранена гарпуном самиця перекинулась набік, і тоді моряки побачили китеня, яке вона саме годувала.

Капітан Халл знав: якщо поблизу китеня — полювати ще небезпечніше. Мати, напевно, люто захищатиметься, рятуючи себе й своє «маля», якщо так можна назвати тварину футів двадцять завдовжки. Проте, всупереч побоюванням, смугачиха не напала відразу на шлюпку й не довелося чимскоріше рубати линву, прив’‎язану до гарпуна, та рятуватися втечею. Як це теж часто буває, вона спершу пірнула, потім велетенським стрибком вихопилася з води й неймовірно швидко попливла геть. Китеня не відставало від матері.

Але перш ніж вона пірнула, капітан Халл і боцман встигли її роздивитися, а отже, й оцінити, чого вона варта.

Це була велетенська тварина — щонайменше вісімдесят футів од голови до хвоста. Її жовтаво-брунатна шкура була поцяткована численними темно-коричневими плямами. Було б справді жаль після щасливого початку відмовитись од такої багатої здобичі.

І почалася погоня — точніше, катання на буксирі. Шлюпка з піднятими веслами стрілою мчала по хвилях. Говік холоднокровно правував кормовим веслом, утримуючи шлюпку, попри всі її жахливі ривки та повороти. А капітан Халл, не зводячи очей зі здобичі, повторював:

— Увага, Говіку, увага!

Але боцман і так ані на мить не послабляв пильності.

Шлюпка значно відставала від кита, і линва розмотувалася з такою швидкістю, що виникало побоювання, коли б вона не спалахнула від тертя об борт. Тож-капітан Халл весь час змочував линву, наливаючи води в цебро з бухтою. Однак смугачиха ніби не збиралась ані спинятись, ані стишувати гону. До першої линви доточили другу, й вона розмоталась так само швидко. Через п’‎ять хвилин довелося в’‎язати третю, і вона теж хутко помчала під воду.

Смугачиха не спинялася. Мабуть, гарпун не зачепив жодного важливого для життя органу. Ось вона пірнула під воду, і з чимдалі крутішого нахилу линви було видно, що тварина, замість вертатись на поверхню, забирається чимраз глибше.

— Хай йому біс! — гукнув капітан Халл. — Ця бестія зжере усі наші п’‎ять бухт.

— І відтарабанить нас бозна-куди від «Пілігрима»! — докинув боцман Говік.

— Однак їй колись та доведеться виплисти на поверхню, щоб дихнути, — мовив капітан Халл. — Кит — не риба; повітря йому потрібно, як і людині.

До третьої бухти невдовзі довелося доточити четверту, і це вже занепокоїло матросів, кожен з яких подумки прикидав, скільки саме припаде йому від улову.

— От бісова тварюка! — бурмотів капітан Халл.

Нарешті дійшла черга й до п’‎ятої бухти. Вона теж швидко розмоталася до половини. Аж тут линва ніби послабла.

— Чудово! — вигукнув капітан Халл. — Линва слабне: смугачиха стомилася!

Вони перебували миль за п’‎ять од «Пілігрима».

Капітан Халл, піднявши жердину з вимпелом на кінці, подав Дікові Сенду знак підійти ближче. Однак вітер був слабкий і нестійкий. Він повівав короткими подувами. Напевне, «Пілігримові» буде важко, якщо взагалі можливо підійти до шлюпки.

Тим часом, як і передбачав капітан Халл, смугачиха спливла на поверхню подихати. Гарпун стирчав у неї в боці. Вона майже непорушно лежала на воді, мабуть, дожидаючи китеняти, яке відстало під час цього несамовитого гону.

Капітан Халл наказав налягти на весла, і незабаром вони знов підпливли до смугачихи. Два матроси за наказом капітана склали весла й озброїлись довгими списами, якими добивають пораненого кита. Узяв списа й капітан. Говік сторожко правував шлюпкою, не відводячи очей від смугачихи.

— Увага! — крикнув капітан Халл. — Бийте влучно, хлопці, не схибте! Ви готові, Говіку?

— Готовий, капітане, — відповів боцман, — однак мене турбує одна річ. Дивно, що після таких несамовитих перегонів ця тварюка виляглась на воді й не ворушиться.

— Мені це теж здається підозрілим, Говіку.

— Треба діяти обережніше.

— Так, обережніше. Але ми мусимо взяти її будь-що!

Шлюпка ще ближче підійшла до смугачихи, яка повільно крутилася на місці. Китеняти не було видно, і, можливо, вона шукала його. Раптом смугачиха змахнула хвостом і відпливла футів на двадцять.

— Бережись! — закричав капітан Халл. — Зараз вона візьме розгін і кинеться на нас. Бери вбік, Говіку, вбік!

Смугачиха й справді повернулася головою до шлюпки. Потім, вдаривши по воді своїми велетенськими плавцями, кинулась уперед. Боцман Говік, який точно визначив напрямок нападу, рвонув шлюпку вбік, і смугачиха проскочила мимо, не зачепивши її.

Капітан Халл і два матроси встигли вдарити тварину списами, намагаючись влучити в якийсь важливий для життя орган. Смугачиха спинилася й, пустивши високо вгору два струмені забарвленої кров’‎ю води, знов кинулась на шлюпку. Величезна тварина посувалася стрибками й здавалася ще страхітливішою. Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, побачивши такого велета.

Говік і цього разу зумів уникнути удару, відвівши шлюпку вбік.

Коли смугачиха мчала мимо, їй знов завдали три глибокі рани списами. Пливучи, тварина так сильно била по воді своїм страшним хвостом, що піднялася велетенська хвиля, неначе зненацька схопився шторм. Шлюпка мало не перекинулася й, зачерпнувши бортом води, заповнилася до половини.

— Відра! Відра! — закричав капітан Халл.

Два матроси, кинувши весла, заходились швидко вичерпувати воду. Тим часом капітан Халл перерубав линву, в якій уже не було потреби. І то слушно: розлючена від болю тварина й не думала тікати. Тепер нападала вона, і її агонія несла з собою страшну загрозу.

Вона втретє повернулася носом до шлюпки і пішла в атаку.

Але напівзатоплена шлюпка вже не могла маневрувати так легко, як досі. Тепер вона навряд чи уникла б удару, переставши слухатись керма; тим паче не могла вона втекти. Хоч хай як матроси налягали на весла, прудка смугачиха наздогнала б їх кількома змахами плавців. Треба було думати вже не про напад, а про самооборону.

Капітан Халл розумів це дуже добре.

За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав. Жоден з трьох списів, як на лихо, підбитих поштовхом, не влучив у ціль.

— Говіку! — гукнув капітан Халл, ледве встоявши на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман, підводячись. — У мене все в порядку!

Раптом він побачив, що його кормове весло зламалось навпіл.

— Візьми друге весло! — сказав капітан Халл.

— Єсть! — відповів Говік.

Цієї миті, всього за кілька метрів од шлюпки, вода ніби закипіла, й на поверхню випливло китеня.

Смугачиха побачила своє маля й чимдуж кинулась до нього. Це зробило боротьбу ще запеклішою: смугачиха мала битися за двох.

Капітан Халл глянув у бік «Пілігрима» й відчайдушно замахав жердиною з вимпелом на кінці.

Але чим міг зарадити Дік Сенд, який зробив усе можливе на перший капітанів сигнал?

Вітрила на «Пілігримі» вже наставили, й вітер став наповнювати їх. Та, на жаль, на шхуні-бригу не було парової машини з гвинтом, щоб прискорити хід. Спустити на воду шлюпку з неграми і поквапитись на ' підмогу капітанові? Однак це б забрало хтозна-скільки часу. Він усе ж наказав спустити на воду кормову шлюпку й вести її на буксирі, щоб капітан і команда могли скористатися з неї, коли б виникла потреба.

Тим часом смугачиха, прикриваючи маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.

— Пильнуйте, Говіку! — востаннє крикнув капітан Халл.

Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.

Він спробував повернути шлюпку. Та всі його зусилля були марні.

Матроси зрозуміли — вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик, можливо, почули на «Пілігримі».

Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом. Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха. Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм вдалося схопитися за уламки шлюпки. З «Пілігрима» встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку...

Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді. Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.

Коли Дік Сенд із неграми кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого. На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки.

Розділ 9. КАПІТАН СЕНД

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні...

Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Уелдон упала навколішки, звівши руки до неба.

— Помолімося! — мовила жінка. — Помолімося за нещасних!

Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Уелдон.

— А тепер, друзі мої, — мовила до супутників місіс Уелдон,— попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!

Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього. На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Так, лихо було страшне.

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він— молодий матрос, п’‎ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.

На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п’‎ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.

Але океан був пустельний. Навколо «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги. «Що робити? — думав він. — Яке прийняти рішення?»

Цієї миті на палубі знов з’‎явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих.

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули!

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало спитав Негору.

— Я, — мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П’‎ятнадцятирічний капітан?

— Так. П’‎ятнадцятирічний капітан! — юнак підступив до кока.

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — Дік Сенд! Прошу це пам’‎ятати. І він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.

При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані.

За чотири-п’‎ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав — як щодня визначав і капітан Халл — місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс. А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом¹, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф. Проте він не злякався.

¹ Лаг — прилад для вимірювання швидкості ходу судна й пройденого шляху.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.

— Дякую, Діку, — мовила вона твердим голосом. — 3 нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я постараюсь це зробити.

— А ти можеш сказати, Діку, де перебуває «Пілігрим» тепер? — спитала місіс Уелдон.

— Це дуже просто дізнатись, — відповів юнак. — Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

— А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

— Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.

— Безперечно, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо.

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».

І справді, це належало зробити передусім. Дік Сенд пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35" південної широти і 164°13" західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар’‎єр між Тихим і Атлантичним океанами. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає у кожного, хто незнайомий з масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу.

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Треба було скористатися з норд-веста, що дужчав і дужчав, пересилюючи супротивний вітер, який повівав досі. Табунці пір’‎ястих хмар високо в небі вказували на те, що він віятиме досить тривалий час.

Дік Сенд покликав Тома і його товаришів.

— Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Доброї волі нам не бракує. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!

— Чудові слова. Томе, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, чудові слова, — повторив Дік Сенд. — Проте нам слід діяти обережно. Я не хочу ризикувати, тож не буду ставити водночас усіх вітрил. Краще йти трохи повільніше, зате з більшою безпекою. Цього вимагають обставини. Я покажу кожному з вас, друзі мої, що він має робити. Сам я стоятиму за стерном, доки стане снаги. Вряди-годи я лягатиму на дві-три години відпочити — цього мені буде досить. Однак треба, щоб на дві-три години хтось із вас заступав мене. Я вам, Томе, покажу, як керувати, послуговуючись компасом. Це зовсім неважко, і ви швидко навчитеся тримати правильний курс.

— Постараюсь навчитися, капітане Дік, — відповів старий негр.

— От і гаразд, — сказав юнак. — Постійте зі мною біля стерна до вечора, і, якщо я геть стомлюся, ви вже сьогодні заступите мене.

Розділи 10-13

Отже Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Спочатку він хотів відвести «Пілігрим» назад до Нової Зеландії, але норд-вест і далі дужчав, тому плисти на схід до Америки стало легше, ніж повернути на захід. І «Пілігрим» майже під усіма вітрилами пішов на схід.

Перші дні плавання під командуванням Діка пройшли без пригод. Негору більше не поривався ставити під сумнів авторитет Діка Сенда.

Здавалося, він мовчки визнав нового капітана. Негри старанно виконували його накази, з кожним днем удосконалюючись у матроському ремеслі. Старий Том став боцманом — товариші одностайно обрали його на цю посаду. Він був старшим по вахті, поки молодий капітан відпочивав. З ким на вахті стояли його син Бет і Остін. Актеон і Геркулес відбували другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Сам Дік розривався, щоб всюди встигнути, і спав по 5-6 годин на добу.

Як уже говорилося, компас і лаг були єдиними приладами, якими міг послуговуватися юний капітан, щоб визначити напрямок і пройдений шлях. На борту «Пілігрима» було два компаси. Один висів у стерновій рубці перед очима стернового. Другий компас був закріплений на стелі в каюті, що її колись займав капітан Халл. Та, як на лихо, в ніч проти 13 лютого, коли Дік Сенд стояв на вахті біля стерна, з компасом у каюті сталася біда. Мііцне кільце, за яке було почеплено компас, переломилося, і він упав на підлогу. Помітили це тільки вранці. Ніхто не міг пояснити, чому зламалося кільце. Припускали, що мідь роз’‎їв окис, і кільце зламалося від хитавиці. Так на судні залишився лише один компас.

У ніч проти 14 лютого молодий капітан, вкрай стомившись, дав собі перепочинок на кілька годин. Його заступив біля стерна старий Том. Але під третю годину ранку старого Тома також стало хилити на сон, і він заснув стоячи. Тим-то він і не помітив, як на палубу прослизнув Негору. Прокравшись на корму, кок підклав під нактоуз¹ залізяку, під впливом якої стрілка компаса замість того, щоб показувати на північ, відхилилася на північний схід. Том незабаром прокинувся від своєї важкої дрімоти, глянув на компас і подумав — бо інакше подумати й не міг, — що «Пілігрим» відхилився від правильного курсу. Він повернув стерно, скеровуючи корабель на схід. Але через відхилення стрілки компаса, про яке Том навіть не підозрював, ніс судна тепер був повернутий на південний схід. Отак при супутньому вітрі під усіма вітрилами «Пілігрим» мчав уперед, відхилившись від правильного курсу на цілих 45 градусів.

З 14 лютого до 9 березня не сталося нічого вартого уваги. Східний вітер дужчав, і судно швидко йшло вперед, роблячи в середньому по сто шістдесят— сто вісімдесят миль на день. А очікуваного американського узбережжя все ще не було, хоча, як вважав Дік Сенд, вони йшли правильним курсом. Але ще більше дивувала Діка відсутність трансокеанських пароплавів, які в цьому районі Тихого океану курсують дуже часто, з'єднуючи порти Південної і Північної Америк.

9 березня сталася подія, яка ще більше ускладнила становище команди «Пілігрима». Дік Сенд, бажаючи перевірити швидкість корабля, наказав старому Тому закинути лаг. Старий негр добре вмів це робити. Він приніс лаг, міцно прив’‎язаний до мотузки, і опустив його за борт.

¹ Нактоуз — металева (зі спеціального немагнітного сплаву) або дерев’‎яна шафа, у верхній частині якої встановлено корабельний компас.

Та щойно Том витравив¹ ярдів із двадцять п’‎ять, як мотузка послабла у його руках — лаг обірвався і потонув. На обірваному кінці мотузки волокна були перетерті, і як це сталося ніхто не міг зрозуміти. «Чому вони поперетирались? Невже лагом так часто користувалися?» — з деяким сумнівом питав себе молодий капітан. Та лаг потонув, і Дік Сенд не мав тепер чим визначати точно швидкість «Пілігрима». З приладів у нього залишився тільки один компас. Але юнак не знав, що й компас показує неправильно!

Назавтра, 10 березня, барометр упав до двадцяти восьми й двох десятих дюйма². Східний вітер перетворився на ураган, що мчав зі швидкістю майже сто кілометрів на годину. «Пілігрим» плив уперед з надмірною швидкістю, його щогли гнулися і страшенно гойдались.

12 березня погода ще погіршала. Розпочався сильний ураган, і Діка Сенда охопила неймовірна тривога: за його розрахунками, ось-ось має з’‎явитися берег, і тоді «Пілігрим», що його несе з такою швидкістю, розіб’‎ється об прибережні рифи! Юнак кинувся на ніс і прикипів очима до обрію. Та не побачивши перед собою нічого бодай трохи схожого на землю, він повернувся до стерна.

А за якусь хвилину на палубу вийшов Негору. Зненацька його рука мовби мимоволі випросталася, показуючи на якусь точку над обрієм. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег... Зла усмішка ледь скривила губи португальця. Не мовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Наступного дня, 13 березня, ураган скаженів. Вітер мчав зі швидкістю сто шістдесят шість кілометрів на годину. Всі люки на кораблі були щільно задраєні. На палубі, крім вахтових матросів, нікого не було. У ніч проти 14 березня, саме коли Дік Сенд перепочивав, вахту несли старий Том і його син Бет. У цей час Негору, який рідко з’‎являвся на кормі, підійшов до них і навіть спробував зав’‎язати з ними розмову. Проте ні Том, ні його син нічого йому не відповіли. Раптом судно рвучко накренилось. Негору впав і напевно був би полетів за борт, якби вчасно не вхопився за нактоуз. Том закричав, злякавшись за компас. Негору тим часом підвівся, тримаючи в руках залізяку, що її витяг з-під нактоуза. Він устиг сховати залізяку, перше ніж хтось встиг її помітити. Стрілка компаса «Пілігрима» знову стала показувати правильний напрямок...

¹ Травити мотузку — поступово приспускати її за борт корабля (морський термін).

² 716 мм ртутного стовпчика. На рівні моря нормальним вважається тиск у 760 мм.

Падіння показників барометра вказує на наближення негоди.

Буря не влягалась цілісінький тиждень, але вітер продовжував гнати Корабель в потрібному напрямку. Тим не менше американське узбережжя досі не з’‎явилося. Дік Сенд часто питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів.

26 березня «Пілігрим» пронісся біля великого острова. Єдиним островом в цій частині Тихого океану міг бути тільки острів Пасхи. Але він знаходився десь за дві тисячі миль від американського узбережжя! Виходило, що за всі ці штормові дні «Пілігрим» якимось чином замість наближатися до Америки лише віддалявся від неї. Хоча, на думку Діка, вони весь час йшли правильним курсом! Це було неймовірно і незбагненно! В появі острова Пасхи була лише одна добра ознака — тепер вони точно знали де знаходяться, і Дік сподівався при збереженні ураганного вітру десь за десять днів таки досягти Америки.

І дійсно, 6 квітня на обрії з’‎явилася земля, яка швидко наближалася. Це був, поза будь-якими сумнівами, материк! Невдовзі Дік Сенд побачив на узбережжі невеличку бухту і вирішив скерувати туди «Пілігрим». Однак шлях до бухти перегороджувала смуга рифів, а прибій свідчив про те, що море всюди над рифами мілке.

Враз Дінго, який бігав туди й сюди по палубі, кинувся на ніс й, втупившись у землю попереду, жалібно завив. Здавалося, пес упізнав це місце, і воно пробудило в ньому якісь болісні спогади.

Негору почув виття і вийшов з камбуза. Він став, спершись на борт, І дивився на лютий прибій, не виказуючи ніякого страху. Проте місіс Уелдон, яка спостерігала за ним, здалося, ніби кок злегка почервонів і його обличчя напружилося.

Дік зрозумів, що не зможе провести корабель між рифами неушкодженим, тому прийняв єдино можливе рішення, щоб врятувати пасажирів, — викинув «Пілігрим» на берег. Страшний поштовх струсонув судно. Величезна хвиля підняла його й кинула на прибережне каміння; щогли з тріском повалилися, на щастя, нікого не зачепивши. Від удару в корпусі утворилася пробоїна, й крізь неї гунула вода. Однак до берега залишилося з півкабельтова, й туди легко було дістатись низкою чорних каменів, що виступали над водою. Через десять хвилин всі пасажири «Пілігрима» вже стояли під стрімким берегом.

Розділ 14. ЩО РОБИТИ?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, «Пілігрим» викинувся на берег і розбився об рифи.

Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли «Пілігрим» на північний схід.

Якщо це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення. Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь. На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії.

Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі — ні на півночі, по той бік річки, ні на півдні, ані врешті на гребені, де починався густий ліс. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди.

Діка Сенда дуже це здивувало.

«Де ми? Куди нас закинуло? — питав він себе подумки. — І спитати нема в кого!»

Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. Він поводився по-чудному, однак видно було, що не чув ні людини, ні тварини.

— Глянь-но на Дінго, Діку! — мовила місіс Уелдон.

— Дивно! — відповів юнак. — Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.

— Справді дивно! — прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: — А що робить Негору?

— Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Я вже не маю права йому наказувати. Його служба скінчилася, коли розбився «Пілігрим».

Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Незабаром Дік Сенд побачив, що Негору попрямував до річки, та тільки-но той зник за скелею, хлопець кинув про нього думати.

Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти.

Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих.

Просторих гладенько відполірованих гротів, що їх вимиває бурхливе море високо в скелях під час припливів. Джек нестямився від захвату. Нін покликав матір і урочисто показав їй грот.

— Який же ти молодець, мій любий Джеку! — похвалила сина місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами, змушеними на тривалий час оселитися на цьому березі, то назвали б цей грот твоїм іменем!

Грот був десять-дванадцять футів завдовжки й стільки ж завширшки, але малому Джекові він видався величезним. У всякому разі, тут могли розміститися всі потерпілі. До того— це з особливим задоволенням відзначили місіс Уелдон і Нен — тут було сухо.

Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка. Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, залишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався й напевно робив із розмови якісь висновки.

Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою.

— Мій друже Дік, від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Скажи: що нам робити далі?

Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.

Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:

— Насамперед, місіс Уелдон, треба з’‎ясувати, де ми. Гадаю, «Пілігрим» розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.

— То що ж нам робити? — спитала місіс Уелдон.

— На мою думку, — відповів Дік Сенд, — не слід залишати цього і рота доти, доки ми не з’‎ясуємо, де ми. Завтра, відпочивши, двоє з нас иирушать на розвідку. Не відходячи далеко, вони спробують знайти

тубільців, розпитають їх про все й повернуться назад. Не може бути, що в радіусі десяти-дванадцяти миль немає людей.

— То нам доведеться розлучитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Так треба, — відповів юнак. — Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний... тоді ми придумаємо щось інше.

— А хто ж піде на розвідку? — спитала трохи згодом місіс Уелдон.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У всякому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися? — докинув він, дивлячись на португальця.

— Мабуть, — ухильно відповів Негору.

— Ми візьмемо з собою Дінго, — вів далі Дік Сенд. — Він може стати нам у великій пригоді.

Почувши своє ім’‎я, Дінго з’‎явився біля входу в грот і кілька разів гавкнув, ніби погоджуючись з Діком Сендом.

Місіс Уелдон замислилася. Серце її повнилось тривогою при думці про розлуку, бодай навіть на короткий час. Чутка про судно, що розбилося, вже, мабуть, рознеслася серед поблизьких тубільних племен, тож чи не краще триматися гуртом на той випадок, коли б раптом з’‎явилися мисливці за здобиччю з потонулого судна?

Це заперечення місіс Уелдон вимагало докладного обговорення.

Однак воно відпало після доказів Діка Сенда. За його словами, індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами; можна не боятися, що вони нападуть. А вирушати вглиб південноамериканського материка, не знаючи навіть, скільки миль до найближчого поселення, — то марна витрата сил. Безперечно, розлука — кепська справа, однак це краще, ніж усім гуртом брести навмання через дикий ліс, що сягає аж до гір на обрії.

— Зрештою, — сказав наприкінці Дік Сенд, — я не думаю, що ми розлучаємось надовго; я навіть впевнений, що ми швидко побачимося знову. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільця, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках — адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що «Пілігрим» розбився вище або нижче по широті!

— Так... ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося.

Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Нен, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і негри. Вони хотіли спробувати, скориставшись з відпливу, дістатися до розбитого «Пілігрима», де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді.

Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна було пояснити сильним вітром, що віяв до берега.

Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили «Пілігрим», серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене — без щогл, без вітрил — судно, що лежало на боці, мов нежива істота.

І все ж треба відвідати «Пілігрим», перш ніж море зруйнує його до решти. Дік Сенд і негри легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії. На щастя, вода сюди не проникла. Дік Сенд знайшов чотири чудові карабіни та близько сотні набоїв у патронташах. Тепер його невеликий загін добре озброєний і може оборонитися від індіанців, коли б ті раптом напали на них.

Дік Сенд не забув узяти і кишеньковий ліхтарик. Проте географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, розмокли й користуватися ними було неможливо. Із арсеналу «Пілігрима» Дік Сенд узяв також шість великих ножів, що ними розтинали китові туші. Ці ножі мали доповнити озброєння загону. Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Джекові. Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.

Під кінець Дік Сенд на прохання місіс Уелдон забрав з корабля й гроші. Він знайшов усього п’‎ятсот доларів. Це було далеко не все: сама тільки місіс Уелдон везла набагато більшу суму. Однак решти юнак не знайшов. Тільки Негору міг випередити Діка і забрати заощадження капітана Халла та гроші місіс Уелдон. Ні на кого більше не падала підозра — тільки на нього. І все ж молодий капітан завагався. Адже він нічого не знав про Негору, що могло б служити приводом для побоювань чи підозр, — крім того, що він злий і відлюдний на вдачу і що чуже горе викликає в нього посмішку. Та хіба цього досить, щоб вважати Негору злочинцем? Розсудливий Дік Сенд не міг прямо звинуватити кока. На кого ж тоді думати? На когось із негрів? Ні: всі вони — чесні люди, до того ж вони не відходили від грота, тимчасом як Негору блукав піщаним берегом. Отже злодій — він і ніхто інший. Дік Сенд вирішив допитати португальця і навіть обшукати. Він мусить з’‎ясувати цю справу!

Сонце хилилося до заходу. Місіс Уелдон, Дік Сенд і негри повернулися до грота. Тут Том зауважив, що Негору й досі немає, хоч уже настала ніч.

— Куди він міг запропаститись? — спитала місіс Уелдон.

— А що нам до того! — відказав Бет.

— Навпаки, — відповіла місіс Уелдон. — Я б воліла, щоб цей чоловік завжди був біля нас.

— Безперечно, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд, — але якщо він кинув наш загін доброхіть, то я не бачу способу примусити його повернутися до нас. Хтозна, може, в нього є підстави уникати нас.

І, відвівши місіс Уелдон убік, Дік Сенд розповів їй про свої підозри. Як він і гадав, вона також підозрювала португальця, однак не схвалювала наміру Діка Сенда допитати його.

— Якщо Негору повернеться, — мовила місіс Уелдон, — то це значить, що він добре заховав украдені гроші. А що ми не зможемо викрити його з допомогою доказів, то, на мою думку, краще всього нічим не виказувати підозри: нехай собі думає, що ми нічого не помітили.

Місіс Уелдон говорила слушно. Дік Сенд погодився з нею.

Розділ 15. ГАРРІС

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри. Певно, собака гавкав недаремно.

— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд.

— У всякому разі, не Негору, — зауважйв Том, — бо на того Дінго гавкає страх як люто.

— Якщо це не Негору, то де він зараз? — спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. — І якщо це не він, то хто б це міг бути?

— Зараз дізнаємось, місіс Уелдон, — відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:

— Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною.

Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі. Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки. Місіс Уелдон, Том І Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек.

Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.

Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки. А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно — він бачить або чує когось.

І справді, цього разу собака гавкав не на Негору — свого заклятого ворога з «Пілігрима». Якийсь чоловік спускався зі скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

— Це не Негору, — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.

— Анічогісінько, — погодився Дік Сенд. — Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати після недовгого вагання пішов до них.

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів— і так воно було насправді, — що перед ними не корінний житель пампасів— індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, іцо він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.

— Ви англієць? — спитав він Діка Сенда.

— Американець, — відповів юнак.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання:

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. І насамперед, — вела далі місіс Уелдон, — ми б хотіли спитати у вас, де ми.

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. — Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

— Саме так, — відповів Дік Сенд, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

— Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

— Ти ба! — мовив Дік Сенд.

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

— О, Ліма справді далеко... ген там! На півночі!— відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...

— Місіс Уелдон.

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви їдете сам один? — спитала місіс Уелдон.

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон. — На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав...

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Уелдон.

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, — озвався старий Том. — Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работоргівці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім’‎ях вільних батьків.

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.

В цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек. Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

— Який милий хлопчик! — мовив американець, підходячи до Джека.

— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.

— Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп’‎я!

— Охоче, містере Гарріс.

Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик ще міцніше пригорнувся до матері.

— Оце так! — здивувався Гарріс. — Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?

— Вибачте його, містере, — квапливо мовила місіс Уелдон.— Він у мене дуже несміливий.

— Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.

Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса. Місіс Уелдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб’‎язно запропонував їм свої послуги.

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.

Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив’‎язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важким, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки... Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

— Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, — відповів Гарріс. — Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.

— От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще.

То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням. Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль через ліс? Чому не пробратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чилі. Отже перехід буде такий само довгий.

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чилі й Перу? — спитала місіс Уелдон.

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франциско?

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти...

— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його місіс Уелдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

— Та ні, місіс Уелдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб’‎язністю містера Гарріса.

— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте,— мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

— А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина,— зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж.— На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

— Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре попобігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися — самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьєнди Сан-Фелісе.

— Містере Гарріс, — мовила місіс Уелдон, — перше ніж скористатися з вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

— Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! — весело відповів Гарріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той. — Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив’‎язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна. Гарріс одв’‎язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого.

Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблукати. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

— Так... можливо, — пробурмотів юнак.

Розділи 16 -18

Після сніданку невеликий загін вирушив у дорогу. Гарріс, дізнавшись, що нікому з мандрівників ще не випадало бувати у Південній Америці, радо почав розповідати про рослини і тварин,'які зустрічалися їм на шляху. На жаль, каучукового дерева і пташки колібрі, які дуже цікавили малого Джека; вони так і не побачили, але Гарріс обіцяв, що поблизу асьєнди їх вдосталь.

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. Місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки. Тому за найближчі десять днів загін без особливих пригод пройшов сто миль. Що денно дванадцять годин тривав сам перехід, решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Лише одна невідповідність турбувала Діка Сенда. За словами Гарріса вони перебували на плоскогір’‎ї і йшли в сторону пустелі, але навколо незмінно стояв вологий тропічний ліс. Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива природа створила на Атакамському плоскогір’‎ї своєрідний куточок. Адже Дік нічого не знав про Атакаму...

16 квітня до асьєнди Сан-Фелісе, як запевняв Гарріс, залишалося ще двадцять миль. Але рухатися потрібно було швидше, бо малого Джека від тропічного клімату почала бити пропасниця. Хвороба сина дуже турбувала місіс Уелдон. В неї не було ліків, і вона не могла забезпечити йому потрібного догляду.

Тим часом Діка Сенда посідали сумніви. За весь час довгої подорожі загін не зустрів, жодного тубільця, і це було дивно. Але ще дивнішими були представники тваринного світу, яких почали зустрічати мандрівники. Спочатку їм трапився табун височенних тварин подібних до жирафів, які відразу кинулись навтьоки. Гаррісу вдалося всіх переконати, що то були страуси. Дійсно, здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Та найвагомішим доказом Гарріса стало те, що жирафи в Південній Америці не водяться. Потім кузена Бенедикта вкусила муха, в якій він розпізнав муху цеце, яку ніколи не знаходили в Америці. Щастю кузена Бенедикта не було меж. Він запевняв своїх супутників, що це видатне відкриття, адже до цього подібну муху зустрічали лише на одному континенті. І Дік Сенд не наважився навіть спитатися на якому...

Нарешті настало 18 квітня. Саме цього дня надвечір вони повинні були досягти асьєнди. Підозри Діка продовжували рости. В цей день із самого ранку цьому посприяли дві обставини. Першою обставиною був Дінго. Пес став поводитися дивно — шерсть у нього стовбурчилась, він нюхав повітря і гавкав так люто, як колись на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору. Дік дійшов висновку, що кок таки іде за їхнім загоном. Другою обставиною був кінь Гарріса. Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. «Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому», — думав Дік Сенд.

О шостій вечора Дік, який шов попереду загону, зауважив на протоптаній траві вм’‎ятини, подібні на сліди слонів, а у широкому потічку трохи збоку декількох велетенських тварин дуже схожих на гіпопотамів. Але чи ж водяться слони та гіпопотами в Південній Америці? Вражений юнак нікому не розповів про свої відкриття, однак остаточно склав свою думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник, і чекав слушної нагоди, щоб викрити американця.

Тим часом Гарріс визнав, що трохи помилився в своїх розрахунках і асьєнди сьогодні досягти не вдасться. Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю. Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, побачив жахливе видовище — на землі лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. Старий Том закляк, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

— Я вже бачив... Ці колодки... Ці ланцюги... Коли був малим...

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати... Ось-ось він заговорить...

— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!

І мерщій відвів убік старого негра.

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Але сон ні до кого не прийшов, крім кузена Бенедикта. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик. Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.

— Лев! — повторив він.

Діка Сенда мов уразило громом. Він вихопив ніж і кинувся туди, де спав Гарріс. Та Гарріса не було. Зник і його кінь. Тут юнак нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і невільників!

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом твору

1. Що ви можете розповісти про особливості романів Жуля Верна?

2. Яку роль відіграли наукові відкриття у творчості французького письменника? А яку роль відіграла творчість Жуля Верна у розвитку науки?

Працюємо над змістом твору

3. Чим команда невеличкого вітрильника заробляла собі на життя? Чому капітан був незадоволений сезоном полювань?

4. Що ви знаєте про команду вітрильника?

5. Знайдіть у розділі 2 і прочитайте опис портрета і характеристику Негору. Що непокоїло капітана у цьому чоловікові?

6. На основі розділу 2 розкажіть про Діка Сенда. Як він потрапив на вітрильник «Пілігрим»? Що, на вашу думку, є особливого в характері юнги?

7. Назвіть пасажирів шхуни «Пілігрим». Як автор у розділі 1 характеризує кузена Бенедикта та місіс Уелдон?

8. Розкажіть, як під час плавання були врятовані 5 негрів. Завдяки кому вдалося знайти непритомних людей на потопаючому судні?

9. Які стосунки склалися між собакою Дінго і коком Негору?

10. Розкажіть про дивний епізод з Дінго і кубиками. Яке припущення висловив капітан Халл стосовно літер на нашийнику Дінго?

11. Чому капітан Халл вирішив почати полювання на особливо небезпечного смугастого кита? Розкажіть про загибель команди «Пілігрима».

12. На основі епізоду полювання зробіть висновок про протистояння людини і дикої природи. Чи були переможці у цій сутичці? Як, на вашу думку, автор ставиться до винищення тварин? Відповідь обґрунтуйте.

13. Хто після загибелі команди став капітаном шхуни? Як на це відреагували пасажири? А Негору? У чому полягала особлива відповідальність молодого капітана?

14. Які дивні події почали відбуватися з корабельними пристроями? Що дивувало Діка Сенда під час плавання до берегів Америки?

15. Розкажіть, як загинула шхуна «Пілігрим». Що сталося з її пасажирами? Що найбільше непокоїло Діка Сенда після висадки на невідомому березі?

16. Назвіть речі, які пасажири китобійної шхуни винесли на берег. Поясніть їхній вибір.

17. Що сталося з грішми місіс Уелдон? На кого впала підозра в скоєнні крадіжки?

18. Розкажіть про зустріч з Гаррісом. У чому запевнив друзів новий знайомий? Що запропонував Гарріс потерпілим від корабельної аварії?

19. Які підозри виникли у Діка Сенда під час переходу вглиб материка? Поясніть причини його підозр щодо щирості Гарріса.

20. Чому місіс Уелдон непокоїв стан здоров’‎я п’‎ятирічного Джека? Чим була викликана хвороба хлопчика?

21. Що свідчило про близьке знаходження Негору біля загону?

22. Розкажіть про жахливу знахідку старого Тома. Як ви вважаєте, чому Дік намагався приховати від друзів свої страшні здогади?

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 2. ГАРРІС І НЕГОРУ

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.

Це були Гарріс і Негору.

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі вглиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п’‎ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого— вони однаково від нас не втечуть!

— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за що?

— Досі не було за що, але при першій нагоді я почастую його кулею.

— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!

— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість, — відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

Впізнаю тебе! — мовив Гарріс. — Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі вглиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

— Не журися, Негору: колись та повісять.

— Дякую!

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

— Атож.

— І засудили?..

— На довічне ув’‎язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

— Еге, із шибениці не втечеш, — відповів Негору, — аз тюрми...

— То тобі пощастило втекти?

— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто¹.

— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?

— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

— Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.

— Так-от. Півтора року...

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися і якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?

— Довелось, Гаррісе.

— Бідолаха!

— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».

— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

— Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедиктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...

¹ Інкогніто — таємно, не називаючи себе.

— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.

— Аякже! — сміючись відповів Гарріс. — Тож розповідай, друже, розповідай!

— «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чилі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.

— І ти став капітаном корабля?

— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п’‎ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, — себто коком.

— То судно випадково пригнало до берегів Африки?

— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місце перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падає на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож триває так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумані. А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!

— І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей углиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені спершу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.

— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.

— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.

— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план. — Частину продам у рабство, а решту...

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз Гюго обличчя доволі ясно виказував його думки.

— Кого ж ти продаси? — спитав Гарріс.

— Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту — четвірку міцних хлопців — можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.

— Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці,— на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?

— Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо...

— На що ж саме?

— Та є на що! — відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.

— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар,— зауважив Гарріс.

— А хіба це так важко? — спитав Негору.

— Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекає мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумає вирушити до Кванзи...

— А якщо не надумає?

— Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж, і гадки не має про те, яка там на нього чигає небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» — він вибере саме цей шлях.

— Можливо... — задумливо сказав Негору.

— Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.

— Рушаймо, друже!

Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест. Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку. Зненацька пролунав хрипкий гавкіт, і з заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.

— Дінго! — вигукнув Гарріс.

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклав до плеча й вистрелив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.

Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні¹.

— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.

Гарріс мовчки спостерігав цю сцену.

— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.

— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!

— За що він так тебе ненавидить?

— Та були колись не помирилися...

— Не помирилися?

Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.

Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

¹ Рінь — крупний пісок, галька, гравій.

Розділ 3-5

«Африка! Не Америка— Африка!» — до самісінького ранку крутилося в голові Діка Сенда. Обмірковуючи пригоди останніх тижнів, він здогадався, що незрозумілі події, які сталися з ним та його друзями — втрата компаса та лага, перехід «Пілігрима» з Тихого океану в Атлантичний, — справа рук Негору. Цей негідник, очевидно, зіпсував другий компас і хитрістю вивів корабель до берегів Африки. Тут якимось чином зв'язався зі своїм спільником Гаррісом, увійшов з ним в змову і задумав щось лихе проти потерпілих з «Пілігрима».

Однак Дік вирішив нікому нічого не розповідати ані про Африку, ані про Негору та Гарріса, щоб його супутники не впали у відчай. Про це ж він збирався попросити і старого Тома. Задум юнака полягав у тому, щоб якнайшвидше повернутися на узбережжя і рушити на пошуки португальських поселень. Добиратися До океану він вважав за найкраще на плоту водами найближчої річки.

Вранці Дік Сенд переконав місіс Уелдон, що Гарріс зрадник, який змовився з Негору, що ніякої асьєнди Сан-Фелісе, та й інших поселень, в цій місцевості немає і що їм потрібно негайно повертатися назад на берег океану. Повернення піде на користь і малому Джеку — на узбережжі повітря здоровіше й пропасниця у нього пройде сама собою. Після згоди місіс Уелдон збори в дорогу не зайняли багато часу. Несподіванкою стало тільки зникнення Дінго. Залишалося думати, що він пішов за Гаррісом або напав на слід Негору.

У пошуках річки, якою можна було б спуститися до океану, загін просувався вперед обережно і швидко. Мандрівники йшли чагарями вздовж потічка, сподіваючись, що він десь та й впадає у річку. Після обіду Дік Сенд та його друзі вийшли з чагарів на дорогу, якою, очевидно, ходили невільничі каравани. На землі подекуди лежали кістки й цілі людські скелети, обгризені хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги. Всі негри йшли похнюпившись, але ніхто нічого не запитався у Діка. А місіс Уелдон несла на руках хворого Джека. Син поглинав всю її увагу, і вона наче не усвідомлювала того, що бачили її очі.

Близько п’‎ятої години на обрії спалахнули блискавки і глухо загуркотів грім. Ось-ось мала уперіщити страшна африканська злива, а мандрівники якраз вийшли на пустельну рівнину, де було можливості від неї сховатися. Та тут, на щастя, вони побачили покинуті термітники, такі великі, що в них можна було легко перечекати зливу. Це були глиняні конуси футів дванадцять заввишки та футів одинадцять завширшки в основі. Вершина термітника була закруглена, а товщина стін становила близько фута. В одному із них маленький загін вирішив заночувати. Всі зраділи можливості перепочити не просто неба. Стурбованим був лише кузен Бенедикт. Як ентомолог він знав, що терміти так просто своє житло не покидають. А з усього було видно, що комахи полишили термітник зовсім недавно...

Ліхтар погасили, і в термітнику стало темно, аж чорно. Всі вклалися на полицях, які вздовж стін в декілька ярусів зробили терміти, і міцно заснули. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг спати. Тяжкі думки і далі не давали йому спокою. Аж раптом він почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

— Я знаю все, мій бідний Діку! Та Господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!

Розділ 6. ВОДОЛАЗНИЙ ДЗВІН

Дікові Сенду з несподіванки відібрало мову. А місіс Уелдон одразу повернулась на своє місце біля малого Джека: певно, вона не хотіла більше про це говорити. Юнакові ж забракло духу її затримати.

«Місіс Уелдон знає все! — казав собі подумки Дік Сенд. — Що ж, либонь, це й краще. Вона не впадає в розпач, тож мені й поготів не можна занепадати духом».

Дік Сенд нетерпляче чекав ранку, щоб вирушити на розвідку. Він огляне місцевість навколо термітників, а потім шукатиме річку, яка понесе їхній пліт до берегів Атлантичного океану. Він був певен: річка тече десь неподалік.

Та поки що не світало. Через отвір до термітника ще не пробивалося світло дня. Безнастанний, трохи приглушений стінами гуркіт грому свідчив про те, що гроза не стихає. Дік Сенд чув шалений шум зливи. А що важкі краплі періщили по воді, то треба було думати: рівнину затоплено.

Дік Сенд вирішив кілька годин поспати. З обережності він ліг на глиняну долівку біля дірки, яка правила за вхід. Якби і трапилось щось несподіване, він перший дав би про це знати. До того ж, тут його розбудить світанок, і він негайно вирушить на розвідку. Поклавши біля себе рушницю, Дік Сенд прихилився головою до стіни й міцно заснув.

Скільки спав Дік, важко було сказати, аж враз його розбудило відчуття чогось холодного. Він підхопився на ноги й, жахнувшись, побачив, що термітник заливає вода. За кілька секунд вона піднялася до нижніх ярусів, де спали Том і Геркулес.

Дік Сенд розбудив їх і сказав про нову небезпеку.

Засвітили ліхтар, і всередині термітника стало світло.

Піднявшись футів на п’‎ять, вода перестала прибувати.

— Що таке, Діку? — спитала місіс Уелдон.

— Та нічого особливого, — відповів юнак. — Вода залила долівку. Очевидно, від зливи сусідня річка вийшла з берегів і розлилася по рівнині.

— То це добре! — вигукнув Геркулес. — Значить, десь неподалік таки є річка.

— Атож, — відповів Дік Сенд. — Саме нею ми й спустимось до узбережжя. Не турбуйтеся, місіс Уелдон: вода більше не піднімається, і вгорі нікого не заллє.

Місіс Уелдон нічого не відповіла. Що ж до кузена Бенедикта, то він спав як справжній терміт.

Тим часом негри, схилившись над водою, в якій відбивалося світло ліхтаря, чекали вказівок Діка Сенда. Помірявши глибину, він загадав перекласти зброю й рештки харчів на горішній ярус, де їх не дістала б вода.

— То вода натекла через отвір? — спитав Том.

— Так, — відповів Дік Сенд. — Тепер вона не пропускає свіжого повітря.

— Може, проб’‎ємо стіну вище рівня води? — запропонував старий негр.

— Хтозна, чи це треба, Томе: якщо тут води на п’‎ять футів, то невідомо, чи ззовні вона не стоїть вище. Там вона може сягати шестисеми футів або й більше.

— То ви думаєте, містере Дік?..

— Я думаю, Томе, що вода, піднявшись до певного рівня всередині термітника, стиснула повітря в ньому, і це стиснене повітря не дає їй піднятися вище. Але якщо ми проб’‎ємо стіну, повітря вихопиться назовні, його тиск усередині зменшиться, і вода підніметься до того самого рівня, що й ззовні. Якщо ж зовнішній рівень буде вищим від дірки, яку ми проб’‎ємо, то вода підніматиметься доти, доки її знов спинить стиснене повітря. Треба пробити дірку вище зовнішнього рівня, а як це вгадати? Ми в цьому термітнику — мовби робітники в водолазному дзвоні.

— Що ж робити? — спитав Том.

— Насамперед добре все обміркувати, а потім уже діяти. Необачність може коштувати нам життя.

Це зауваження було цілком слушне. Дік Сенд мав підстави порівняти затоплений водою конус термітника з водолазним дзвоном. Правда, повітря у водолазний дзвін безперестанку напомповують за допомогою спеціальних помп. А в термітнику вода залила третину приміщення; свіже повітря проникло б лише тоді, коли пробили б нову дірку в стіні.

Тут старий Том помітив, що рівень води потроху вищає, і сказав про це Дікові Сенду.

— Так, бачу, — кивнув головою Дік. — Вода прибуває, дедалі дужче стискуючи повітря в термітнику.

— Добре, що вода піднімається дуже повільно.

— Звичайно. Та чи ж її рівень десь спиниться?

— Містере Дік, — озвався Бет, — я спробую вибратися з термітника. Пірну й випливу через дірку...

— Гаразд, — сказав Дік Сенд. — Щасти вам, Бете. Якщо термітник затоплено, не повертайтеся. Ми спробуємо вийти з нього тим шляхом, що й ви. Але візьміть із собою сокиру: якщо вершина термітника височить над водою— ви нам постукаєте. Почувши ваш сигнал, ми почнемо ламати верх ізсередини. Ви зрозуміли?

Набравши повні легені повітря, Бет пірнув. Глибина води в термітнику досягала п’‎яти футів. Минуло десь із півхвилини. Дік Сенд уже був подумав, що Бет вибрався з термітника; аж тут із води виткнулась Бетова голова.

— Що? — спитав Дік Сенд.

— Дірку завалило! — відповів Бет, відсапуючись.

— Завалило?! — вигукнув Том.

— Так. Певно, вода розмила глину. Я обмацав рукою геть усю стіну внизу... Дірки немає...

Дік Сенд похитав головою. Він і його супутники тепер герметично зачинені в термітнику. До того ж, можливо, термітник до самого верху затоплено водою.

— Якщо тієї дірки немає, — мовив Геркулес, — проб’‎ємо нову.

— Не кваптеся!— вигукнув Дік Сенд, затримуючи Геркулеса, який схопив сокиру і вже був хотів пірнути.

Поміркувавши якийсь час, юнак сказав:

— Ми будемо діяти інакше. Найголовніше — дізнатися, чи весь термітник під водою, чи ні. Пробивши невеличкий отвір угорі, ми це

побачимо. Але якщо термітник затоплено, вода рине в нього, і ми загинемо. Треба бути дуже обережними.

— Але й не гаяти часу, — докинув Том.

Справді, рівень води поволі вищав. Вона вже сягала шести футів. Крім місіс Уелдон, малого Джека, кузена Бенедикта і Нен, що лежали на горішніх ярусах, усі вже стояли по пояс у воді.

Дік Сенд вирішив просвердлити стіну термітника шомполом з гвинтовою нарізкою на кінці. Геркулес присвічував Дікові Сенду ліхтарем. Вони мали ще кілька свічок, тож не боялися, що опиняться в пітьмі.

За хвилину шомпол просвердлив стіну. Відразу долинув глухий шум, схожий на звук, з яким повітряні бульбашки пробиваються крізь рідину. Повітря виривалося з термітника назовні, а рівень води в ньому став підніматися. Нарешті вода спинилася, закривши дірочку. Отже, її зроблено надто низько.

— Візьмімо вище! — мовив Дік Сенд, мерщій замазуючи дірочку глиною.

Вода в термітнику вже не прибувала, але повітряний простір за цей час зменшився на добрих вісім дюймів. Дихати ставало чимдалі важче, бо кисню в повітрі меншало й меншало. Про це свідчив і ліхтар: полум’‎я в ньому почервоніло, а тоді почало поволі тьмяніти.

Дік Сенд негайно заходився свердлити отвір — на фут вище від першого. Якщо й ця спроба буде невдалою, вода в термітнику підніметься ще вище... Але треба ризикнути — іншої ради немає!

Коли Дік Сенд орудував шомполом, згори враз почувся крик кузена Бенедикта:

— Он воно що! Тепер усе зрозуміло!

Геркулес навів ліхтар на кузена Бенедикта. Обличчя ентомолога сяяло.

— Ось чому ці розумні комахи покинули свою оселю! — провадив він.— Вони передчували повінь! Інстинкт є інстинкт, друзі мої! Терміти куди хитріші за нас! Куди хитріші!

Висловивши свою думку щодо останніх подій, кузен Бенедикт замовк. Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір — нижче рівня води ззовні!

Становище було справді жахливе. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Всі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.

— Невже весь термітник під водою? — прошепотів Дік Сенд.

Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір — під самісіньким верхом термітника. Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник...

— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд. — Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватись лише в тому разі, коли верх термітника виступає над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?

— Свердли, Діку, — відповіла місіс Уелдон.

Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Уелдон і її супутники опинились у непроглядній пітьмі.

Геркулес учепився за один із ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче — шар її був товщий і твердіший. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, забравшись на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку має прохопитися повітря — і життя або ж вода — і смерть!

Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря... Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і спинилася. Отже нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води — однакові.

Верх термітника виступає над водою! Місіс Уелдон і її супутники — врятовані! Пролунало радісне «ура!», в якому особливо вирізнявся гучний голос Геркулеса. Всі дружно взялися до роботи. Колупали глину ножами, рубали сокирою. Отвір швидко ширшав; крізь нього лилося свіже повітря та перші промені сонця. Ось-ось вони зруйнують верх термітника...

Дік Сенд перший вистромив голову з отвору.

З грудей у нього вихопився крик.

Тієї ж миті пролунав свист, надто добре знайомий тим, хто мандрує по Африці, — свист стріли, пущеної з лука.

Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл, коли юнак виглянув з термітника.

Він коротко розповів про все своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет висунулись із отвору й почали стріляти по цій пірозі.

Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків?

Термітник було взято приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедикта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити прощального слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців. Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік. Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.

У пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п’‎ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кілька тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими.

Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрюком, розчерепив обом голови.

Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі.

Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; негрів закували в кайдани, як рабів.

Розділи 7-8

На горбку, недалеко від термітників, залитих водою розбурханої річки Кванза, що протікала поряд, розташувався невільничий караван, про який Гар- ріс говорив Негору. Коли б не напад тубільців, загін Діка Сенда неодмінно натрапив би на цю річку, що впадала в Атлантичний океан, і вони б щасливо дістались узбережжя. Караван належав работоргівцю Жозе-Антоніу Алвішу. Вів його до міста Казонде на найбільший в цих краях невільничий ринок араб Ібн- Хаміс. Допомагали Ібн-Хамісу наглядачі-хавільдари, всі за походженням араби та португальці, і тубільні солдати-негри. Караван налічував щонайменше вісімсот душ, з них близько п’‎ятисот рабів, із двісті солдатів та із сотню носіїв та хавільдарів.

Найжахливіший вигляд в каравані мали раби — чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини, жінки, пошмаговані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках, виснажені худі діти з закривавленими ногами... їх ставили по двоє і з’‎єднували колодкою — жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Наглядачі поводилися з ними вкрай жорстоко. Вони шмагали їх нагаями, а тих, які падали від хвороби чи знемоги, добивали з рушниць або ножами. Дисципліну в каравані підтримували тільки жорстокістю. Отже дійти живими судилося не всім невільникам — хіба що половині з них.

Невільників в Африці здобували шляхом нападу на мирні села. Ці напади здійснювали або армії місцевих вождів, що хотіли розбагатіти, або профінансовані работоргівцями загони найманців. Під час їхніх облав на попелищах і руїнах поселень усіх, кому було за сорок років, безжально вбивали — вони як товар нічого не були варті. Живим залишався хіба що один з десяти переможених, і цілі райони Екваторіальної Африки поступово знелюднювалися. Потім рабів продавали на місцевих ринках. А далі гурти невільників йшли у двох протилежних напрямках: на захід— до португальської колонії Анголи, і на схід — до Мозамбіку. Звідси їх везли кораблями на Кубу, Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції Азії. І ніякий колоніальний уряд не міг припинити це ганебне явище, так як дуже важко встановити пильний нагляд за таким довжелезним, як в Африці, узбережжям. У внутрішні ж райони представники влади боялися навіть потикатися.

Діка Сенда як білого, на відміну від його чорних супутників, в кайдани не закували, але приставили до нього окремого хавільдара. Хлопець все сподівався ось-ось побачити Негору або Гарріса та їх не було. Проте він не сумнівався — нападом на термітник керували саме ці негідники. А ще Дік відчайдушно чіплявся за надію, що Геркулес живий і допоможе місіс Уелдон, яку разом із Джеком та кузеном Бенедиктом відвели в невідомому напрямку. Їх не було в цьому каравані.

Довгий шлях до Казонде в двісті п’‎ятдесят миль для знесилених невільників розтягся на тридцять вісім днів. Зі своїми товаришами — старим Томом, Бетом, Остіном та Актеоном, які йшли у валці рабів, Дік не міг перемовитися навіть словом. Але старий Том уже пояснив їм, що трапилося. Вони були приголомшені, коли почули, що перебувають в Екваторіальній Африці, що їх заманили сюди Гарріс із Негору і що їм нема чого сподіватися на милосердя. Але хлопці були молоді і здорові, тому мали шанси вижити, а ось старий Том і Нен, яка йшла закута разом з жінками, були геть знесилені і щодень слабшали.

В ніч з 10 на 11 травня, через двадцять днів від початку походу, до Діка Сенда, який ніяк не міг заснути, тихенько підповз Дінго. Юнак страшенно зрадів, побачивши пса живим. Але радості його не було меж, коли на нашийнику в пряжці він знайшов увіткнуту очеретину, всередині якої була записка від Геркулеса:

«Місіс Уелдон з малим Джеком понесли в кітанді. Їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам. Геркулес».

Так юнак дізнався, що місіс Уелдон та її син живі і їм не доводиться терпіти муки пішого походу, бо їх несли у кітанді. Кітанда— це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії. Незрозумілим залишалося одне— навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син?

24 травня в самому кінці жахливої мандрівки хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Серед них була і стара Нен — перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи.

Розділ 9. КАЗОНДЕ

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работоргівці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.

Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальські власті в Сан-Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не могли їй перешкодити, бо работоргівці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка — глухими і майже недоступними. Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.

Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи. Торгівля людьми провадилась на «чітоці» — майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Звідси каравани вирушали до Великих Озер.

Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. В другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п’‎яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.

В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша, а філії її — в Біе та Кассанго.

На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами — «тембе». В квадратних,.обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. Над будинками височіли пишні крони велетенських смоковниць. Уздовж вулиць росли віялові пальми, схожі на мітли, встромлені держаками в землю. У вуличній пилюці греблися стерв’‎ятники — санітари міста.

Неподалік текла річка Луї. Це ще недосліджена річка, яка є, мабуть, однією з численних приток великої ріки Кванго, що впадає в Конго.

«Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Одні халупи обгороджені очеретом, інші — живоплотом з молодих смоковниць. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин, і «тембе», трохи просторіший і вищий за інші будівлі.

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’‎ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, вже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п’‎ять — тридцять рабів.

Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він з власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Він був у приязних, майже приятельських взаєминах зі старим п’‎яницею, тож порядкував на його землях як хотів.

Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім’‎я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар’‎єру звичайним агентом у работоргівця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торгівців неграми.

Отже невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста дійшло всього двісті п’‎ятдесят знеможених невільників. Мов той гурт худоби, прогнали їх головною вулицею до «чітоки» й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні. В бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали.

Діка Сенда залишили на «чітоці» під наглядом хавільдара.

Нарешті він у Казонде! Юнак майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедикт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх вулицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці». Місіс Уелдон ніде не було!

Дік Сенд перейнявся гострою тривогою. Зрештою, те, що він досі не побачив місіс Уелдон, можна пояснити: скорше за все її тримають під замком. Але ж Гарріс і Негору — особливо Негору! — не забарилися б зустрітись з молодим капітаном, щоб потішитись своєю перемогою, познущатися з нього, взяти його на муки — одне слово, помститися йому сповна. То невже вони не пішли в Казонде, а доправили місіс Уелдон до якогось іншого місця Центральної Африки? Хоч хай поява Гарріса й Негору загрожує йому, Дікові, смертю— він все одно жадає їх бачити. Якщо Гарріс і Негору тут, у Казонде, то й місіс Уелдон та її син тут!

Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік Сенд, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій.

— Алвіш! Алвіш!— кричали тубільці й солдати, що сунули на майдан. Нарешті з’‎явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним.

Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах.

Услід за Алвішем з’‎явився і його приятель Коїмбра. Булькатий здоровило, з жовтим обличчям, із густою закустраною чуприною. Брудний, неохайний, у драній сорочці й сплетеній з трави спідничці, в обтріпаному солом’‎яному брилі, він скидався на потворну стару відьму. Цей Коїмбра був Алвішів довірник, організатор набігів на мирні селища й гідний отаман ватаги розбишак, які вірою й правдою служили работоргівцеві.

Сам Алвіш, не такий мацапура й обідранець, як його сердечний друзяка, виглядав трохи пристойніше в своєму ніби карнавальному вбранні — турецькій фесці, накидці, шароварах та капцях. Проте, подивившись на нього, аж ніяк не можна було скласти собі високої думки про власників факторій, що провадили торгівлю рабами.

Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько-африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти». Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон.

Чотирьох негрів підвели до Алвіша.

Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити.

Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку.

Пригадавши кілька англійських слів, що їх навчився від Гарріса, кривляючись, мов та мавпа, Алвіш іронічно привітав своїх нових невільників зі щасливим прибуттям.

Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив:

— Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів!

Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою, відказав:

— Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!

— Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра.

Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м’‎язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався! Алвішів довірник відлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар!

До того ж, Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі.

Работоргівець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившися кулаком на Остіна.

Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда.

Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса.

Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи:

— A-а, маленький янкі¹!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд.— Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною?

— Янкі! Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш. Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання.

Дік Сенд вдруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів.

Тим часом Алвіш зайшов у жваву розмову з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка Сенда та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хтозна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами.

— Друзі мої, — мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою, — слухайте, що я вам скажу! Геркулес прислав до мене Дінго з запискою. Він ішов назирці за караваном. Гарріс і Негору забрали місіс Уелдон, Джека і містера Бенедикта, але куди — не знаю. Можливо, вони в Казонде. Не занепадайте духом і будьте готові скористатися з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.

— А Нен? — спитав старий Том.

— Нен померла!

— Перша жертва.

— І остання, — сказав Дік Сенд. — Бо ми ще зуміємо...

Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос:

¹ Янкі — презирливе звертання до американців; прізвисько.

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!

Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс.

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити...

— То вона померла? А її син?

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.

— Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.

Розділи 10 -12

Кілька тубільців тут же підбігли до Діка Сенда і були б убили його, якби їх не зупинив Негору, що якраз нагодився. Однак хитрий португалець врятував юнака зовсім не з гуманних міркувань. Просто він вважав таку смерть залегкою для п’‎ятнадцятирічного капітана і розраховував пізніше піддати його жорстоким тортурам. Негору шепнув Алвішу і Коїмбрі, що вони нічого не втратять, коли трохи забаряться з покарою за смерть Гарріса...

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок, на який з’‎їхалися работоргівці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з навколишніх сіл. Зібралося п’‎ять тисяч люду. Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі чоловік і почався активний торг. Рабів-чоловіків купляли, щоб доправити їх на важкі роботи в іспанські колонії та на острів Мадагаскар, а рабинь-жінок — в гареми мусульманських країн. На цьому величезному торжищі дуже швидко продали старого Тома та його друзів. Вони потрапили в руки арабського купця з великого торгівельного міста Уджіджі.

Близько четвертої години пополудні ярмарок своїми відвідинами удостоїв володар Казонде його величність Муані-Лунга. Екзотичне африканське вбрання Муані-Лунги доповнювали окуляри на носі та лупа на шиї, які ще донедавна належали кузену Бенедикту. Не встиг титулований п’‎яниця вийти з кітанди, як відразу голосно забажав, щоб його друг Алвіш дав йому спиртного. Всі попередні запаси алкоголю володар Казонде вже випив, і настрій у нього був дуже кепський. За кожну краплину вогняної води він готовий був віддати будь-що. Навіть краплю крові білої людини, як це запропонував хитрий Негору, що супроводжував Алвіша. Таке рішення Муані-Лунги означало, що Діка Сенда піддадуть тортурам. Думка помордувати білу людину припала до вподоби старому п’‎яниці та його почту, але спочатку він таки хотів випити.

Тим часом за наказом Алвіша вже почали готувати справжню вогняну воду — пунш. В двохсотлітровий мідний казан влили кілька барил спирту, щедро додали перцю і прянощів та підпалили цю суміш. Муані-Лунга набрав черпаком пуншу, що палахкотів, і підніс до рота. Аж тут вогонь перекинувся на проспиртоване тіло володаря Казонде і за хвилину від нього залишилася лише купка попелу та кілька кісток. Всі, хто це бачив, заклякли на місці...

Алвіш та Негору страшенно злякалися, адже їх могли звинуватити у смерті Муані-Лунга. Тому вони вже наступного дня, 29 травня, почали розпускати чутки, що така незвичайна смерть — це знак особливої прихильності богів до володаря Казонде. Після такої смерті він сам вже піднесений до рангу божества. Потрібно тільки вшанувати його величним похороном. Тубільці легко купилися на ці чутки. І спадкоємиця престолу Муана— старша дружина Муані-Лунга віддала наказ про поховання свого чоловіка на дні ріки. А Негору домігся, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря.

Приготування до похорону почалися того ж дня. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок— притока Кванго. На його дні і вирішено було поховати Муані-Лунга. Спочатку тубільці збудували загату і відвели воду потічка вбік. Потім посеред русла викопали яму п’‎ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки. На це в них пішов не один день.

Урочистий похорон відбувся через кілька днів вночі при світлі смолоскипів. Кітанду з останками Муані-Лунга встановили на одному кінці ями. Біля кітанди принесли в жертву п’‎ятдесят молодих рабинь, які мали супроводжувати володаря Казонде на той світ. А в протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’‎яний стовп. До стовпа прив’‎язали білу людину — ще одну жертву на цьому похороні. Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур. Він спокійно чекав смерті, бо знав: надії на порятунок немає.

Нарешті Муана жестом наказала зруйнувати загату. Вода почала заливати тіла рабинь, що лежали на дні ями, і Діка Сенда, прив’‎язаного до стовпа. Коли ж вона увійшла в свої береги, ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п’‎ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.

Розділ 13. У ФАКТОРІЇ

Гарріс брехав, кажучи, що місіс Уелдон, її син Джек та кузен Бенедикт загинули. Всі троє перебували ніде інде, як у Казонде.

Малий Джек майже одужав. Відтоді, як вони покинули болотисті місця, пропасниця до хлопчика не поверталася. Звісно, якби мати й син ішли пішки, вони геть знемоглися б. Але їх несли в кітанді, ба навіть піклувалися про них, тож вони почували себе непогано, принаймні фізично.

Місіс Уелдон нічого не знала про своїх супутників. Вона бачила, як Геркулес утік у ліс, але не відала, що з ним сталося далі. Вона тішила себе надією, що тубільці не вчинять розправи над Діком Сендом без Гарріса й Негору. Але Нен, Том, Бет, Остін і Актеон! Вони — негри, і з ними, безперечно, поводитимуться як з неграми. Бідолахи! Чи могли вони думати, що їм доведеться брести в каравані невільників по цій страхітливій Африці...

Місіс Уелдон не знала навіть, що караван Ібн-Хаміса прибув до Казонде. Вона чула галас ярмарку, але гадки не мала, що то таке. Не знала вона ні про те, що Тома і його товаришів продали арабському купцеві, ні про те, що їх незабаром поженуть до нового господаря. Не знала і про загибель Гарріса, і про смерть Муані-Лунга, і про його пишний похорон, де Діка Сенда мали принести в жертву. Нещасна жінка була в лабетах работоргівців і Негору. Вона не могла навіть накласти на себе рук, бо що тоді сталося б з її сином?..

Місіс Уелдон не відала, що чекає її в майбутньому. Під час переходу від Кванзи до Казонде Гарріс і Негору не обізвались до неї і словом. А в Казонде вона жодного разу їх не бачила. Виходити з факторії їй не дозволяли. Чи ж варто казати, що кузен Бенедикт— ця велика дитина — нічим не міг зарадити біді місіс Уелдон? Це й так зрозуміло.

Коли вельмишановний учений довідався, що він не в Південній Америці — доти він у цьому не сумнівався, — а в Екваторіальній Африці, то навіть не спитав, як же це вийшло. Проте він був глибоко розчарований. Адже кузен Бенедикт дуже пишався тим, що перший знайшов в Америці муху цеце та войовничих термітів. А виявляється, це звичайнісінькі африканські комахи, яких раніше за нього знайшли й описали вчені-натуралісти! Кузенові Бенедикту довелося розпрощатися з мрією уславити своє ім’‎я цими відкриттями. Справді, яка дивина в тому, що ентомолог привіз із Африки колекцію африканських комах?..

Але, заспокоївшись після розчарування, кузен Бенедикт сказав собі, що «земля фараонів»— так він називав Африку— невичерпна скарбниця для ентомолога і що він анічогісінько не втратив, опинившись тут, а не на «землі інків»¹. Навпаки, він виграв.

¹ Тобто в Південній Америці. Інки — корінне населення Південної Америки, що панувало в країні до її завоювання іспанцями.

— Це ж тут, у Африці, водяться жужелиці-мантікори — жуки із довгими волохатими лапками, із загостреними надкриллями й величезними щелепами! — повторював він собі, а також j місіс Уелдон, яка пускала його слова повз вуха. — Найцікавіша з них!— горбкувата мантікора. Що й казати! Тут можна зробити визначні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені виходити на пошуки комах.

Легко здогадатися, хто були ті «славні люди». Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Гарріс і Негору дозволяли йому шукати комах, тим часом як Дік Сенд, коли вони йшли з узбережжя до Кванзи, забороняв йому відходити від загону. Простодушного кузена Бенедикта вельми зворушувала поблажливість цих «славних людей».

Він був би найщасливіший серед ентомологів, коли б не загубив двох предметів, за якими дуже жалкував. Бляшанка з колекцією, як і раніше, висіла в нього через плече, але окуляри не сиділи на носі, а лупа не теліпалася на шиї. Отож тепер, знайшовши комаху, вчений, щоб краще роздивитися, підносив її до самісіньких очей. Це завдавало йому неабияких прикрощів. Чого б тільки він не дав за пару окулярів! Але цей товар неможливо було дістати в Казонде.

Кузенові Бенедикту дозволяли ходити по всій факторії Жозе-Антоніу Алвіша, бо знали, що він не втече. До того ж, факторію оточував високий палісад, через який кузен Бенедикт однаково не переліз би.

У факторії росли дерева й кущі, буяли трави, текли струмки, стояли будинки, бараки під соломою, хатини й курені. Годі уявити більш підходяще місце для пошуків рідкісних комах, тож кузен Бенедикт з утіхою нишпорив по всіх усюдах. Він збагатив свою колекцію і склав план великого наукового дослідження про африканських комах. А коли б іще йому пощастило знайти якусь нову комаху й назвати її своїм іменем — він нічого більше не хотів би в світі!

Коли факторія була досить велика для наукових екскурсій кузена Бенедикта, то малому Джекові вона здавалася цілим світом. Йому також дозволяли гуляти. Але хлопчика майже не цікавили розваги, що їх так полюбляють діти його віку. Він не відходив од матері, та й місіс Уелдон не хотіла відпускати сина від.себе, боячись, що з ним скоїться якесь лихо.

Джек часто згадував батька, якого так давно не бачив, і починав проситись додому. Питав про Нен, про старого Тома, про свого друга Геркулеса, про Бета, Остіна та Актеона. Казав, що дуже скучив за Діком Сендом. На всі запитання сина місіс Уелдон відповідала тим, що пригортала його до грудей, пестила й цілувала. Вона ледве стримувала сльози.

Ні під час переходу від берегів Кванзи до Казонде, ні у факторії Алвіша місіс Уелдон не мала підстав нарікати на погане з нею поводження, і не схоже було, що ставлення до неї зміниться на гірше.

Місіс Уелдон тільки зрідка бачила Жозе-Антоніу Алвіша, що жив у головному будинку факторії. Негору вона тут не зустрічала жодного разу. Певно, він жив десь-інде. Відсутність португальця дивувала і водночас непокоїла її. «Чого він домагається? Чого вичікує? Навіщо припровадив нас до Казонде?» — питала себе місіс Уелдон.

Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Уелдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому знати, що дружина попливла на борту «Пілігрима»? Адже він гадав, що вона сяде на один з пароплавів «Тихоокеанської компанії». Ці пароплави регулярно прибували до Сан-Франциско, але ні місіс Уелдон, ні Джека, ні кузена Бенедикта на них не було.

Та й «Пілігрим» давно вже мав повернутися до Сан-Франциско! А що судно не з’‎являлося, а від капітана Халла не було вістей, то Джеймс Уелдон, мабуть, заніс шхуну-бриг до списку безслідно пропалих. Як приголомшить чоловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки. Ніколи в світі не спаде йому на думку, що вони потрапили аж сюди, до цієї страхітливої Африки!

Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона вдіяти? Втекти? Але як? Тут пильнували кожен її крок. А якби їй і вдалося втекти, то, щоб дістатись до узбережжя, треба було б подолати дуже небезпечний шлях — понад двісті миль пралісом. Проте місіс Уелдон ладна була піти на такий ризик, коли б не трапилось іншої можливості здобути волю. Та перш за все вона хотіла довідатись про наміри Негору.

І ось нарешті вона довідалася про них.

6 червня, через три дні після похорону Муані-Лунга, Негору прийшов до факторії. Він відразу попрямував до. хатини своєї бранки.

Місіс Уелдон була сама. Кузен Бенедикт подався на свою щоденну наукову екскурсію. Малий Джек грався десь на подвір’‎ї.

Негору штовхнув двері, зайшов і, не вітаючись, мовив:

— Місіс Уелдон, Тома і його супутників продано купцеві з Уджіджі.

— Бідолахи! — сказала місіс Уелдон, утерши сльозу.

— Нен померла в дорозі, Дік Сенд загинув...

— Нен померла! І Дік! — скрикнула місіс Уелдон.

— Так, справедливість вимагала, щоб ваш п’‎ятнадцятирічний капітан заплатив життям за вбивство Гарріса,— відповів Негору.— Ви самі в Казонде, місіс Уелдон, зовсім самі, і мій тут над вами верх!

— Що вам треба від мене? — прошепотіла місіс Уелдон.

— Ви, — провадив Негору, — ваш син і той недоумок, що гасає за мухами, маєте певну торгову цінність, яку я думаю вигідно реалізувати. Одне слово, я всіх вас продам!— Я — вільна людина! — твердо мовила місіс Уелдон.

— Якщо я захочу, ви станете рабинею.

— Хто посміє купити білу жінку?

— Є людина, яка заплатить стільки, скільки я з неї заправлю.

— Як звуть ту людину? — не відступалася місіс Уелдон.

— Джеймс Уелдон. Це ваш чоловік!

— Мій чоловік? — вражено вигукнула місіс Уелдон.

— Саме він. Ваш чоловік! Йому я й збираюсь не просто повернути, а продати дружину й сина. А пришелепуватого кузена віддам задарма.

Місіс Уелдон питала себе подумки, чи немає в пропозиції Негору якоїсь пастки/Але він начебто говорив серйозно. Такому негідникові, для якого гроші над усе, можна вірити, коли йдеться про дуже вигідну справу. А ця справа таки мала принести Негору чималий зиск.

— І коли ви думаєте облагодити справу? — обізвалася місіс Уелдон трохи згодом.

— Якомога швидше.

— Де?

— Тут. Джеймс Уелдон, мабуть, не побоїться приїхати до Казонде, щоб урятувати свою дружину й сина.

— Не побоїться. Але хто йому дасть про це знати?

— Я! Я поїду до Сан-Франциско на розмову з Джеймсом Уелдоном. Гроші на дорогу в мене є.

— Ті, які ви вкрали на «Пілігримі»?

— Еге ж, ті... та ще інші, — нахабно відповів Негору. — Я-бо хочу продати вас не тільки швидко, а й дорого. Гадаю, Джеймс Уелдон не пошкодує на це ста тисяч доларів?

— Не пошкодує, якщо має таку суму, — холодно відказала місіс Уелдон. — Проте коли ви скажете моєму чоловікові, що мене тримають у полоні в Казонде, у Центральній Африці...

— Звичайно, скажу!

— ...то він не повірить вам без доказів. Він не такий необачний, щоб за першим вашим словом кинутися до Казонде.

— Він приїде, коли я привезу йому листа від вас! Ви напишете, в якому опинилися становищі, й засвідчите, що я ваш вірний слуга, якому вдалося врятуватись від дикунів...

— Я не напишу такого листа! — ще холодніше відказала місіс Уелдон.

— То ви відмовляєтесь? — вигукнув Негору.

— Відмовляюся!

Місіс Уелдон подумала про небезпеку, яка загрожуватиме її чоловікові під час подорожі до Казонде, і про те, що словам португальця вірити не можна: де гарантія, що, діставши викуп, він не затримає Джеймса Уелдона в Казонде? Ось чому вона не вагаючись відхилила пропозицію Негору. Але вона забула про те, що з нею — її син, її малий Джек...

— Ви напишете цього листа! — повторив Негору.

— Ні! — твердо відповіла місіс Уелдон.

— Дивіться! Ви тут із сином! У моїй волі зробити з вами те, що мені заманеться!

Місіс Уелдон хотіла була сказати, що не боїться погроз, але серце в неї несамовито калатало, і вона не могла здобутися на слово.

— Отже, місіс Уелдон, — мовив Негору, — ви обміркуєте мою пропозицію. За тиждень я матиму від вас листа до Джеймса Уелдона, або ви дуже пожалкуєте!

Розділи 14 -15

14 червня, в призначений день, Негору зайшов до хатини місіс Уелдон. Вона вже була готова до розмови, тому відразу перейшла до справи. Хоробра жінка пообіцяла написати листа, але лише за умови, що Джеймс Уелдон не вирушить в ризиковану подорож до Казонде. Він висадиться в Мосамедіші — невеликому порту на південному березі Анголи/ Туди ж доправлять її, Джека та кузена Бенедикта. В Мосамедіші містер Уелдон віддасть гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.

Негору погодився на цю умову і вже наступного дня, взявши листа, вирушив у далеку дорогу до Сан-Франциско. А місіс Уелдон і надалі залишилася у факторії під наглядом Алвіша, який повинен був отримати з цієї угоди свою частку. Потяглися сірі, одноманітні дні ув’‎язнення... І місіс Уелдон, і малого Джека обтяжувало їхнє перебування у факторії. Чудово почував себе лише кузен Бенедикт, тому що навколо нього не бракувало комах.

Одного чудового дня — це було 17 червня — кузен Бенедикт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Того дня він ховався від полуденної спеки у хатині. Аж раптом йому на носа сіла горбкувата мантікора— предмет його заповітних мрій! Кузен Бенедикт знав, що горбкувата мантікора майже не літає — вона перепурхує з місця на місце або бігає, тож упав навколішки і поповз навкарачках навздогін за комахою, яка вилетіла з хатини. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під гарячим полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша. На його великий подив, огорожа не зупинила мантікору, яка через кротячу нору майнула за межі факторії.

Кротяча нора виявилася рівною галереєю футів зо два завширшки, тому худорлявий кузен Бенедикт легко нею скористався і виліз по той бік огорожі. За огорожею починався ліс і побачити мантікору на фоні зелені було складно. Кузен Бенедикт розгубився, але не втратив надії зловити комаху. Він біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде, — це анітрохи не турбувало кузена Бенедикта. Отак він забіг у ліс на добру милю.

Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам’‎ятатися, потягла в хащі. Так кузен Бенедикт утратив нагоду стати найщасливішим з ентомологів усіх п’‎яти частин світу!

Розділ 16. МГАННГА

Коли кузен Бенедикт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедикт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, — справжнє безглуздя.

І все ж кузена Бенедикта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!

Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работоргівець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою.

Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу. зменшиться. «Цей бевзь анічогісінько не вартий, — думав він, — а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!..»

Та хоч хай як ретельно шукали вченого і в факторії, і в лісі, жодних слідів його не знайшли. Місіс Уелдон довелось примиритися з тим, що кузена немає. Алвішеві залишалося тільки побиватися за втраченими грішми. Кузен Бенедикт аж ніяк не міг діяти в змові із кимсь чужим. Найпевніше, що він випадково знайшов кротовий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, начебто їх і на світі не було.

Хоч-не-хоч, місіс Уелдон визнала це. Проте вона анітрохи не сердилась на бідолаху, бо знала, що він не здатен відповідати за свої вчинки.

«Сердега! Що з ним буде?» — питала вона себе.

Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим.

А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.

Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі.

Але й мганнги не допомогли. Марно заводили вони своїх тужливих пісень, марно викрикували заклинання, марно бряжчали брязкальцями, калатали дзвониками й дули в роги з трьома розгалуженнями, повні бруду й шматочків кори; марно вимахували амулетами; марно збивали куряву на «чітоці» ритуальними танцями чи то навіть плювали в обличчя найзнатнішим придворним... Жодному з мганнг не вдалося прогнати злих духів, що збирають у небі дощові хмари.

Над краєм нависала чимдалі страшніша загроза. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Віра в його могутність побільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.

25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх.

До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевненій погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.

Зазвичай чаклуни об’‎єднуються по три, по чотири, а то й по п’‎ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна зі шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї— намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір’‎ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків.

Все його чаклунське причандалля — черепашки, амулети, різьблені дерев’‎яні ідоли й фетиші, балабушки з кізяку, що неодмінно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядів, — лежало в круглому пузатому кошику.

Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.

Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде.

Її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч із усім своїм почтом.

Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач- мганнга ухопив за карк першого, який підбіг До нього, і жбурнув його вбік кроків на п’‎ятнадцять.

Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними.

Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані з завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії.

Работоргівець, його солдати і раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах.

Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавши, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом.

Муана, заворожена — саме таке слово сюди якнайбільше пасує — грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті.

І що — хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю.

Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік.

Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди.

Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба.

Ось хто у всьому винен! Ця біла жінка і її син! Від них усе лихо! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казо нде й виморити народ голодом!

Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами.

Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього.

Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї.

Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів.

Місіс Уелдон зойкнула і впала на землю, зомлівши.

Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним.

Алвіш розшаленів. Спершу випустити з рук одного бранця, а тепер стояти й мовчки дивитися, як у тебе з-під носа забирають ще двох, а з ними й бариш... Нізащо в світі він не міг на це погодитись, хоч хай би навіть усьому Казонде загрожувала гибель від нового всесвітнього потопу!

Работоргівець кинувся услід за мганнгою, щоб спинити його. Але гнів натовпу враз обернувся проти нього. Муана звеліла схопити Алвіша, і він, розуміючи, що непокора дорого йому коштуватиме, відразу принишк, проклинаючи подумки дурне легковір’‎я підданців повелительки Муани.

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом із тими, хто їх накликав. Вони не сумнівалися: мганнга кров’‎ю чужинців умилосердить духів і прожене геть од Казонде дощі, які завдали місту такого лиха.

Мганнга тим часом ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Уелдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою.

Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад.

Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою.

Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом:

— Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого

Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде!

Розділ 17. УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ

Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта.

Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала:

— Це ти, Діку? Ти?

Юнак був хотів сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда.

— Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! — без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: — А я тебе не впізнав!

— Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки.

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.

— Він врятував вас, — озвався Дік Сенд, — врятував і мене. Але він не хоче, щоб про це говорили.

— Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес.— Адже якби не з’‎явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон, — ми нічого не змогли б зробити.

Справді, то Геркулес п’‎ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягшися чаклуном.

Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях, а Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедикта марно намагався проникнути у факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.

Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за всім, що робилося у факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив’‎язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців.

Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.

— А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Уелдон.

— Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив’‎язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.

— Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і ворожбит!

— Геркулесе, — мовила місіс Уелдон, — розкажіть мені все-таки, як ви врятували Діка.

— Та хіба то я, місіс Уелдон? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути з землі стовп разом із прив’‎язаним до нього капітаном. Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго. А справді, чи не Дінго це зробив?

Дінго весело загавкав у відповідь. Джек, обійнявши велику голову собаки, погладив його і спитав:

— Дінго! Це ти врятував нашого друга Діка?

І тут же похитав головою Дінго справа наліво і зліва направо.

— Він каже «ні», Геркулесе, — мовив Джек. — Бачиш: не він. А тепер скажи, Дінго: це Геркулес урятував нашого капітана?

І хлопчик примусив Дінго кивнути кілька разів головою.

— Він каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек. — От бачиш, Геркулесе, це ти!

— Друже Дінго, — зітхнув Геркулес, пестячи собаку,— навіщо ти признався? Ти ж бо обіцяв, що мовчатимеш!

Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь- хто з його супутників зробив би те саме.

Вони завели розмову про бідолашних Геркулесових товаришів: старого Тома, його сина Бета, Актеона і Остіна. їх погнали в область Великих Озер. Геркулес бачив їх у невільничому каравані. Якийсь час він ішов назирці за караваном, але дати їм знати про себе не вдалося. Отак їх і погнали. Пропали хлопці!

З очей у Геркулеса покотилися сльози.

— Не плачте, друже мій, — сказала місіс Уелдон. — Нумо сподіватися, що ми з ними ще побачимося.

Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.

— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?

— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Ці негідники, безперечно, мають намір затягти містера Уелдона в пастку. Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. А коли Алвіш з’‎явиться по свої сто тисяч доларів...

— То він дістане сто тисяч ударів палицею по голові, старий мерзотник! — вигукнув Геркулес. — Я сам розрахуюся з ним!

Ні, про повернення місіс Уелдон до Казонде не могло бути й мови. Отже треба випередити Негору. Дік Сенд вирішив добре все обміркувати, щоб неодмінно досягти мети.

От нарешті йому й випала нагода здійснити давній задум: спуститися за течією річки до океанського узбережжя.

Ця річка текла на північ і, можливо, впадала в Конго. В такому разі, замість прибути до Сан-Паулу-ді-Луанда, вони допливуть до гирла Конго. То нічого: в гвінейських колоніях вони дістануть таку саму допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.

Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Пірога не була схожа на вузенький човник, якими тубільці звичайно плавають по річках. Вона була понад тридцять футів завдовжки й чотири завширшки. Такими пірогами можуть веслувати кілька веслярів.

Місіс Уелдон та її супутники зручно розташувались у пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом.

Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав’‎яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав’‎яним острівцем серед інших плавучих острівців.

Дік Сенд знов узяв на себе обов’‎язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав’‎яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла.

Місіс Уелдон лежала на підстилці з сухого листя, поринувши в свої думки. Кузен Бенедикт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звичкою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було...

Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.

— Що там таке?— спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.

— Загата, — відповів Дік, — але загата природна.

— То зруйнувати її, капітане Дік?

— Атож, Геркулесе. Доведеться рубати сокирою. Загата, мабуть, міцна: на ній осіло вже кілька острівців, а вона стоїть.

— Зруйнувати, то зруйнувати! — відповів Геркулес і перейшов на ніс піроги.

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі.

Кузен Бенедикт— ця велика дитина — сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола — жодної комахи! Жодної!

Тож коли Геркулес приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому.

Кузен Бенедикт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися!

Раптом він закричав:

— Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив прощення! Кузино Уелдон! Діку! Це єдина в своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хайно тільки хто спробує забрати її в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!

— Справді цінна знахідка? — спитала місіс Уелдон.

— Ви ще й питаєте! Це комаха, яка не належить ні до ряду твердокрилих, ні до сітчастокрилих, ні до перетинчастокрилих, ані взагалі до жодного з десяти відомих науці рядів! Невігласи віднесли б її до павукоподібних. Але вона тільки схожа на павука! Членистонога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона— не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім’‎я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Hexapodes Benedictus»¹.

Кузен Бенедикт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця.

Розділ 18

Протягом наступного тижня пірога, замаскована під острівець, пливла вниз за течією. За ці дні не сталося нічого особливого. Річка текла серед чудових лісів. Кожного дня Дік Сенд без остраху висаджувався або на лівий або на правий берег, щоб пополювати. Однак чим більше вони віддалялися від Казо- нде, тим небезпечнішою ставала навколишня місцевість. Дік не сумнівався, що вони пливуть країною людоїдів. Двічі або й тричі він бачив на галявинах рештки багаття з обгорілими людськими кістками — сліди жахливого бенкету.

Вечір 10 липня був особливо тривожний. Вдалині, на правому березі, мандрівники вгледіли село з будівель на палях. І течія несла пірогу просто на палі. Годі було й думати об’‎їхати їх: під лівим берегом з води рясно стирчало каміння. Стоячи на носі, Дік Сенд пошепки віддавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наштовхнувся на палі. Ніч стояла місячна, було видно, куди правувати, але водночас було видно й замасковану пірогу. Як на зло, між палями двоє дикунів натягнули сітку й сиділи коло неї на помості. Побачивши острівець, вони заходились похапцем її витягати й голосно кликати на допомогу сусідів. Пірога шугнула під поміст, і саме цієї миті тубільці витягли сітку з води. Аж тут сталося те, чого боявся Дік Сенд: трав’‎яний навіс, який маскував пірогу, зачепився за поміст, і частину його здерло. Один тубілець скрикнув. Мабуть він помітив мандрівників. Але ніякого переслідування в наступні дні Дік Сенд та його друзі не помітили.

14 липня пірогу винесло у плесо якоїсь широкої ріки. Мандрівники сподівалися, що це річка Конго, яка впадає в Атлантичний океан. їх охопила радість — ще декілька днів і настане кінець всім випробуванням пасажирів «Пілігрима»!

¹ Шестиніг Бенедикта (лат.).

Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя. Десь о третій годині ночі із заходу долинув глухий шум. А на світанку Дік Сенд побачив, що трохи нижче по річці в повітрі зависає начебто хмара.

— До берега! — голосно закричав юнак, розбудивши місіс Уелдон. — Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.

Розділ 19. «С. В.»

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася, і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста - чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.

На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?

Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго. Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.

— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.

Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.

Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.

Через кілька секунд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. Геркулес міцно прив’‎язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.

В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.

Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело вглиб лісу. Це розуміли всі.

— Увага! — сказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедикт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!

Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.

Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоківниці в гущавині лісу. Під смоківницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.

— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.

Він увійшов у хижку. Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.

— В цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.

— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!

Дік Сенд показав на стовбур смоківниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.

— «С. В.»! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнає з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!

Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку. Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос: «Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ... мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!... С. Вернон».

Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работоргівця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув’‎язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на «Пілігрим», на лихо всіх його пасажирів.

Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім’‎я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров’‎ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам’‎ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!

Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан «Вальдека». Далі Дінго потрапив на борт «Пілігрима», де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було.

Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.

За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!

Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.

То був Негору.

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому. Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоківниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.

Отже Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:

— Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..

Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж, на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров’‎ю, останнім зусиллям стиснув щелепи— і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.

Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.

Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.

Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини. Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго. Проте далі неможливо було плисти по річці. Отже мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому є дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.

І Дік Сенд попрямував до піроги.

Ріка тут була завширшки триста - чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.

Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:

— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?

— Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.

— Але на правому березі?

— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.

— Візьми рушницю...

— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.

— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Уелдон, мовби передчуваючи щось лихе.

— Ні, я поїду сам, — відповів юнак. — Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.

Дік Сенд одштовхнувся від берега.

Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги.

Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.

Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.

А вони вже зірвали трав’‎яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.

Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега.

Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.

Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть...

— Тікайте! — гукнув Дік Сенд до місіс Уелдон. — Тікайте всі!

Але ні місіс Уелдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.

Тікати? Для чого? Не мине й години, як дикуни їх наздоженуть...

Дік Сенд це зрозумів. І раптом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив, і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.

Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів...

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються...

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.

Пірога перекинулася.

Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок.

Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук...

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедикт і Геркулес підбігли до нього.

А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег.

Розділ 20. ЕПІЛОГ

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, в гирлі Конго. Це були не работоргівці, а португальські купці, що везли до Європи слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі.

11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому, де їх дуже гостинно прийняли. А біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки.

Нарешті 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..

Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса? Перший став сином, а другий — близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов’‎язаний юному капітанові й Геркулесу.

Кілька слів про кузена Бенедикта. В день приїзду до Сан-Франциско, похапцем потиснувши руку Джеймсові Уелдону, шановний учений замкнувся у себе в кабінеті. Йому кортіло взятися до величезного наукового дослідження про «Hexapodes Benedictus». Цією працею він мав зробити справжній переворот у ентомологічній науці.

Тут, у кабінеті, захаращеному колекціями комах, кузен Бенедикт насамперед знайшов лупу й окуляри... Та коли він роздивився до пуття цього єдиного представника африканських комах, у нього вихопився розпачливий зойк. «Шестиніг Бенедикта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайнісінький павук! У нього було шість лапок замість восьми — але тільки тому, що двох передніх бракувало! А бракувало тому, що Геркулес обірвав їх, коли ловив павука. Отже так званий «Hexapodes Benedictus» не становив ніякої цінності для науки; це був усього-на-всього павук, та ще й каліка!..

Через три роки малому Джекові минуло вісім років, і він пішов до школи. Дік Сенд допомагав йому готувати уроки, уриваючи годинку від своїх занять. Повернувшись до Сан-Франциско, юнак гаряче взявся до навчання. «Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» — раз у раз думав Дік.

У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.

В години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він важав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Уелдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв’‎язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.

Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу.

То були старий Том, Бет, Остін і Актеон.

Із колишніх пасажирів «Пілігрима» не було з ними тільки старої Нен — вона загинула в Центральній Африці. Загинув і Дінго... Проте це справжнє щастя, що під час таких страхітливих злигоднів загинули тільки вони двоє...

Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда— «п’‎ятнадцятирічного капітана!»

Переклад П. Соколовського

ТЕОРІЯ ЛІТЕРА ТУРИ. ПРИГОДНИЦЬКІ РОМАНИ

До пригодницьких належать романи, сюжет яких наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Сюжет пригодницьких творів в основному будується на постійній загрозі життю головних героїв. У кінці твору несподівано приходить чудесний порятунок. Яскравим прикладом пригодницького роману є «П’‎ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна.

До пригодницької літератури належать також твори на детективні та науково-фантастичні теми.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. На основі розділу 2 частини 2 що ви може розповісти про Гарріса і Негору? Якими були їхні плани щодо «загону капітана Діка»!

2. Яке рішення прийняв Дік, впевнившись, що Гарріс—зрадник? Доведіть, що в цій критичній ситуації пошуки річки є цілком логічні.

3. Розкажіть, як були полонені колишні пасажири «Пілігрима». Хто, на вашу думку, керував захопленням загону?

4. Що сталося з друзями капітана Діка дорогою до ангольського міста Казонде? Для чого людські каравани приганяли до Казонде? Чим були небезпечні довгі переходи для нещасних невільників?

5. Опишіть місто Казонде— один із центрів работоргівлі. Хто був його володарем. Як він характеризується у творі?

6. Розкажіть про події, які відбулися на «чітоці» — майдані у центрі міста. Яка загроза нависла над Діком Сендом? Що сталося з його друзями- неграми?

7. Як загинув володар Казонде? Що призвело його до смерті? Розкажіть про обряд поховання володаря. Як було вирішено долю Діка?

8. Розкажіть про життя місіс Уелдон та її сина в полоні. Що запропонував Негору жінці? У чому, на вашу думку, полягає складність становища люблячої дружини і матері 5-річного хлопчика?

9. Як почувався в полоні кузен Бенедикт? Що вас дивує і що захоплює в образі цього вченого? Яким чином він опинився на волі?

10. Розкажіть, яким дивним чином була врятована місіс Уелдон та її син Джек. Що друзі дізналися про порятунок Діка Сенда?

11. Кому завдячували друзі своєю свободою? Поміркуйте, якби не винахідливість та допомога Геркулеса, що сталося б з ними?

12. Які небезпеки підстерігали загін на річці? Яким чином з’‎ясувалася причина ворожого ставлення Дінго до Негору? Розкажіть, як пес помстився кривднику за вчинені злочини.

13. Як повернулися на батьківщину? Як склалося їхнє подальше життя?

14. Розкажіть, яким чином змогли повернутися до Америки Том та інші друзі-негри.

Узагальнюємо та підсумовуємо

15. Назвіть головних героїв роману «П’‎ятнадцятирічний капітан».

16. Дайте характеристику образу Діка Сенда. Які риси вдачі, на вашу думку, відрізняють юнака від його ровесників?

17. Як ви вважаєте, чи міг Дік Сенд успішно справитися з завданням і доправити «Пілігрим» до берегів Америки? Чому? Жуль Берн писав про юного героя: «Він міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми». Доведіть, що ці слова справедливі.

18. Простежте, як протягом твору під впливом обставин розвивався характер Діка Сенда, змінювалося його світобачення.

19. Які стосунки панують у «команді капітана Діка Сенда»?

20. Як поводиться у важких життєвих умовах дружина і син багатого судновласника?

21. Охарактеризуйте образ Геркулеса. Як ви гадаєте, чому автор дав таке ім’‎я своєму героєві? Доведіть, що автор засуджує работоргівлю і зневажливе ставлення до людей іншої раси.

22. Доведіть, що друзі завжди були готові до самопожертви і взаємовиручки, постійно піклувалися один про одного.

23. Що вас обурює в поведінці Негору і Гарріса? Чим, на вашу думку, керуються у своїх вчинках ці герої?

Міркуємо самостійно

24. Чому Дік Сенд після повернення до Америки «гаряче взявся до науки»? Поміркуйте, яке значення мали знання у розвитку подій у романі.

25. Що цікавого ви дізналися з роману Жуля Верна про тваринний світ інших материків, про особливості морської справи, історію африканських племен, їхні вірування та обряди, трагедію работоргівлі?

26. Доведіть, що роман Жуля Верна має не лише розважальне, а й пізнавальне і виховне значення.

27. Визначте головну думку твору Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан».

Застосовуємо теоретичні поняття

28. Пригадайте вивчені у 5 класі особливості жанру роману.

29. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан» належить до жанру роману.

30. Які з вивчених вами творів ми називаємо романами? Поясніть, чому.

31. Поясніть особливості пригодницького роману. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан» є пригодницьким романом.

32. Знайдіть у тексті приклади пейзажу. Поясніть роль описів природи у творі.

33. Пригадайте з вивченого у 5 класі, що таке тема та ідея твору. Визначте тему та ідею роману Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан».

Виконуємо творчі завдання

34. Спробуйте уявити собі майбутнє Діка Сенда. Складіть усну розповідь про його подальше життя.

35. Напишіть у робочому зошиті короткий твір на тему «Чому я захоплюють образом Діка Сенда».

П’‎ЯТНАДЦЯТИРІЧНИЙ КАПІТАН

(скорочено)

ЧАСТИНА ПЕРША

Розділ 1. ШХУНА-БРИГ «ПІЛІГРИМ»

2 лютого 1873 року шхуна-бриг¹ «Пілігрим»² перебувала на 43° 37" південної широти і 165°19" західної довготи (від Грінвічського меридіана). Ця шхуна-бриг, водотоннажністю в чотириста тонн, була споряджена в Сан-Франциско для полювання на китів у південних морях і належала багатому каліфорнійському судновласникові Джеймсу Уелдону, який кілька років тому призначив її командиром капітана Халла.

«Пілігрим» був невеличкий вітрильник, але вважався одним з найкращих кораблів Джеймса Уелдона. Він входив до складу флотилії, яку той щорічно виряджав ген за Берингову протоку, в північні моря, або під Тасманію чи за мис Горн, аж до морів Антарктики. Шхуна-бриг чудово ходила під вітрилами. Завдяки дуже зручному оснащенню вона могла навіть з нечисленною командою запливати у важкодоступні місця південного моря, звідки починалася смуга антарктичної криги.

Капітан Халл, досвідчений мореплавець, один з найвправніших гарпунерів флотилії, мав команду, яка складалася з п’‎яти матросів і одного новачка. Це замала команда для полювання на китів. Люди потрібні на шлюпках при нападі на кита, а також для розбирання туш. Однак Джеймс Уелдон, за прикладом деяких судновласників, задля економії набирав у Сан-Франциско саме стільки матросів, скільки було потрібно для керування судном у дорозі. В портах Нової Зеландії серед місцевого населення та дезертирів усіх національностей не бракувало вправних гарпунерів та матросів, охочих найнятися на китобійний сезон. Коли сезон кінчався, вони, діставши платню, сходили на берег, де чекали до наступного року, доки знов комусь знадобляться їхні послуги.

Так велося рік у рік на борту «Пілігрима».

Шхуна-бриг вертала від антарктичного полярного кола, скінчивши полювання на китів. Однак трюм не був ущерть заповнений бочками з жиром та з китовим вусом. Уже на той час полювати на китів було важко: через надмірне на них полювання китові траплялися чимдалі рідше; справжні кити, яких на півночі називали гренландськими, а в південних морях — австралійськими, починали зникати. Китобоям довелось перейти на смугачів, цих велетенських морських ссавців, полювати на яких досить небезпечно.

¹ Шхуна-бриг — судно, що має кілька щогл, оснащених прямими й косими вітрилами (примітка перекладача.)

² Пілігрим у перекладі з давньонімецької мови — чужоземець; паломник; мандрівник.

Одне слово, це полювання на китів було невдале для «Пілігрима». На початку січня, саме посеред літа на південній півкулі, коли ще було зарано повертатися додому, капітанові Халлу довелось покинути місця полювання. Додатково найняті матроси — набрід досить сумнівних типів — не дуже перетруджувались, і він вирішив їх звільнити.

«Пілігрим» узяв курс на північний захід і 15 січня прибув до Вайтемати, порту Окленда на східному узбережжі Північного острова Нової Зеландії. Отут і висадили китобоїв, найнятих на сезон.

Марно намагались набрати в Окленді нову команду. Всі місцеві китобої вже понаймались на інші судна. Тож довелося облишити надію довантажити трюм «Пілігрима». Капітан Халл уже намірився вийти з Окленда, аж тут до нього звернулись із проханням узяти на борт пасажирів. Капітан погодився, бо відмовити в цьому проханні не міг.

В Окленді саме перебували місіс Уелдон, дружина хазяїна «Пілігрима», їхній п’‎ятирічний син Джек та її кузен Бенедикт. Усі троє приїхали сюди разом з Джеймсом Уелдоном, який час від часу навідував Нову Зеландію в комерційних справах. Він збирався повертатися з ними до Сан-Франциско, коли раптом малий Джек серйозно захворів. Джеймс Уелдон, якого кликали назад термінові справи, виїхав з Окленда сам, залишивши дружину, сина й кузена Бенедикта.

Минуло три місяці — три довгі місяці розлуки, дуже важкі для місіс Уелдон. За цей час її син одужав, і вона могла виїжджати. Тут її сповістили, що прибув «Пілігрим».

У той час, щоб повернутися до Сан-Франциско, місіс Уелдон треба було б спершу поїхати до Австралії й сісти на один з кораблів трансокеанської компанії «Золотий вік», які курсували між Мельбурном та Панамським перешийком. Діставшись до Панами, вона мала б зачекати на американський пароплав, що регулярно ходив між перешийком та Каліфорнією. Це означало затримки й пересадки, надто неприємні для жінки, що подорожує з дитиною. І коли в Оклендський порт зайшов «Пілігрим», місіс Уелдон звернулася до капітана Халла з

проханням довезти до Сан-Франциско її, кузена Бенедикта та Нен, стару няню-негритянку, яка вигляділа і саму місіс Уелдон.

Капітан Халл дав згоду. Він запропонував своїй пасажирці власну каюту. Капітан хотів, щоб під час плавання, яке могло тривати від сорока до п’‎ятдесяти днів, місіс Уелдон влаштувалася якнайкраще на борту його судна. Щоправда, плавання мало трохи затягтися: «Пілігрим» повинен був, одхилившись від курсу, зайти в чилійський порт Вальпараїсо, щоб там розвантажитись. А вже далі вздовж американського узбережжя вони сподівалися плисти під попутним береговим вітром.

Зрештою, місіс Уелдон була хоробра жінка її не боялася моря. Тридцятирічна, з міцним здоров’‎ям, вона звикла до тривалих морських подорожей і не раз поділяла з чоловіком їх невигоди. Вона знала, що капітан Халл — чудовий моряк, а «Пілігрим» — надійний вітрильник, одне з найкращих американських китобійних суден. Нагода трапилася, тож треба було скористатись із неї. І місіс Уелдон з неї скористалася.

Що ж до кузена Бенедикта, то він, ясна річ, мав супроводжувати місіс Уелдон у цьому плаванні. Кузен Бенедикт був славний чолов’‎яга років п’‎ятдесяти. Та, незважаючи на цей вік, було б необачно відпустити його кудись самого. Він був скоріше довгий, ніж високий, скоріше сухорлявий, аніж худий. Кістлява статура, велика кудлата голова, золоті окуляри — одне слово, в усій довжелезній особі кузена Бенедикта вгадувався вчений, одна з отих сумирних і добрих натур, які все своє життя — ба навіть у сто років! — залишаються дітьми.

Кузеном Бенедиктом називали його й сторонні, бо за своєю вдачею він належав до тих людей, які здаються рідними всім. Кузен Бенедикт не міг дати собі ради навіть у найбуденніших життєвих справах. Він не був обтяжливим для інших, але якось так виходило, що він зв’‎язував усіх довкола й самого себе своєю незграбністю. Невибагливий, невимогливий — аж забував навіть попоїсти й попити, якщо його не нагодують і не напоять, — нечутливий ні до холоду, ані до спеки, він, здавалось, належав не до тваринного, а радше до рослинного світу.

Однак він мав добре серце й завжди виявляв готовність зробити людям якусь послугу. І всі любили кузена Бенедикта за його безпорадну вдачу. Місіс Уелдон дивилась на нього як на свою дитину— старшого брата малого Джека.

Проте слід сказати, що кузен Бенедикт не тинявся без діла. Навпаки, це був невсипущий трудар. Життя кузена Бенедикта було присвячено одній-єдиній улюбленій справі — ентомології¹. Цій науці він од- давав увесь свій час, ба навіть години сну, бо йому неодмінно снились «шестиногі»². Годі було перелічити всі шпильки, що їх він носив за манжетами, в комірі, в крисах капелюха, на вилогах піджака. Коли кузен Бенедикт повертався з наукової екскурсії, його капелюх був справжньою колекцією комах, нашпилених зсередини і ззовні.

На завершення опису цього дивака слід додати, що він супроводив містера й місіс Уелдон до Нової Зеландії знов-таки через свою пристрасть до ентомології. Тут його колекція збагатилась кількома рідкісними екземплярами. Тож цілком зрозуміле його бажання чимшвидше дістатись до Сан-Франциско, щоб там у своєму кабінеті розмістити зібране багатство згідно класифікації...

Коли кінчались останні приготування до відплиття і місіс Уелдон та її супутники стояли на палубі шхуни-брига, капітан Халл підійшов до своєї пасажирки.

— Зрозуміло, місіс Уелдон, — мовив він, — що ви берете на себе всю відповідальність, вирішивши плисти на «Пілігримі» через океан.

— Для чого ви це кажете, містере Халл? — спитала місіс Уелдон.

— Я кажу вам це, бо, по-перше, не дістав щодо цього ніякої вказівки від вашого чоловіка, а, по-друге, тому, що шхуна-бриг не може гарантувати вам такої безпеки плавання, як пакетботи³, призначені тільки для перевезення пасажирів.

— А як ви гадаєте, містере Халл, коли б мій чоловік був тут, то чи Вирушив би він у плавання на «Пілігримі» разом зі своєю дружиною та сином?

— Звичайно, вирушив би, — відповів капітан Халл. — Він би вагався не більше за мене! «Пілігрим», зрештою — надійне судно. Я можу за нього ручитися, як капітан, що командує цим судном ось уже багато років. Я сказав це вам, місіс Уелдон, щоб мене менше гризло сумління, а також, щоб іще раз підкреслити: на борту «Пілігрима» немає звичних для вас вигод.

— Коли йдеться тільки про брак вигод, містере Халл, — відказала Місіс Уелдон, — то це для мене не завада. Я не з тих вередливих пасажирок, які безперестану скаржаться на тісні каюти та на одноманітне харчування. — І, подивившись на свого сина Джека, якого тримала за руку, місіс Уелдон мовила: — Вирушаймо, містере Халл!

¹ Ентомологія — наука про комах.

² У всіх представників класу комах шість ніг.

³ Пакетбот — невелике судно, яким перевозять пошту і пасажирів.

Відразу було наказано підняти якір. Наставили вітрила, й «Пілігрим», вибираючи якнайкоротший шлях між суднами, вийшов у відкрите море й узяв курс на американське узбережжя.

Розділ 2. ДІК СЕНД

Погода стояла гарна, і, якщо не зважати на деяку затримку, плавання відбувалося в досить добрих умовах.

Місіс Уелдон влаштувалась на борту «Пілігрима» якнайвигідніше. Капітан Халл запропонував їй свою власну скромну каюту біля корми. Проте довелося довго умовляти місіс Уелдон, бо вона ніяк не хотіла забирати в нього каюту. В оцім тісненькім помешканні вона й оселилася з сином та старою Нен. Тут вона обідала в товаристві капітана Халла й кузена Бенедикта, якого поселено в комірчині поряд.

Капітан «Пілігрима» перебрався в каюту, призначену для його помічника, якого на судні ніколи не було. Задля заощадження коштів — читач уже знає про це — шхуна-бриг плавала з неповною командою, і капітан обходився без помічника.

Команда «Пілігрима» — вмілі, досвідчені моряки — жила як одна дружня сім’‎я, згуртована спільним життям, клопотами й роботою. Усі родом з американського заходу, ба навіть з одного узбережжя в штаті Каліфорнія, вони здавна знали один одного.

Тільки один чоловік на борту не був американець за походженням. Звали його Негору, родом він був із Португалії, але добре знав англійську мову. На шхуні він виконував скромну роботу кока¹. Коли в Окленді втік попередній кок, Негору, бувши без роботи, охоче став на його місце. Чоловік він був мовчазний, тримався від команди осторонь, однак справу свою знав добре. Отож, найнявши його, капітан Халл ніби не прогадав: Негору працював бездоганно.

Проте капітан жалкував, що не мав часу зібрати достатньо відомостей про минуле Негору. Його зовнішність, а надто уникливий погляд не дуже подобались капітанові. Там, де йдеться про те, щоб допустити незнайомого чоловіка на судно, яке живе своєрідним осібним життям, слід якомога докладніше дізнатися про його минуле, не минаючи жодної дрібниці.

¹ Кок — кухар на кораблі.

Негору мав років десь із сорок. Це був чорнявий, сухорлявий, моторний, середній на зріст і, певно, дужий чоловік. Він ніколи не говорив ні про своє минуле, ані про свою родину. Звідки він прибув, де жив доти, чим займався — ніхто не знав. Ніхто не знав і його планів на майбутнє. Він тільки висловив якось намір висісти на берег у Вальпараїсо. На палубі Негору бачили рідко. Цілісінький день він порався в своїм тіснім камбузі, де стояла велика плита. А пізно ввечері гасив плиту і йшов до своєї каютки на носі, де відразу лягав спати.

Як ми вже казали, команда «Пілігрима» складалася з п’‎яти матросів і новачка. Цей новачок, хлопець п’‎ятнадцяти років, був сином невідомих батька-матері. Він виховувався в дитячому будинку.

Дік Сенд — так звали хлопця — мабуть, був родом з Нью-Йорка. Ім’‎я «Дік» — скорочене від «Річард» — дано маленькому сироті на честь жалісливого перехожого, який підібрав його через два або три дні після народження. Що ж до прізвища Сенд¹, то ним удостоїли хлопчика на згадку про місце, де його знайдено, — на ріжку піщаної коси Сенді-Гук, що утворює вхід до порту Нью-Йорк у гирлі річки Гудзон.

Дік Сенд був середній на зріст, міцно збудований, чорнявий, із синіми рішучими очима. Робота моряка підготувала його до життєвої боротьби. Його розумне обличчя дихало енергією. Це було обличчя не тільки хороброї, а й завзятої людини.

У п’‎ятнадцять років хлопець уже міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми. Його вигляд, жвавий і серйозний водночас, привертав до себе увагу. На відміну від своїх ровесників Дік був скупий на слова та жести. Дуже рано, в тім віці, коли ще звичайно не замислюються над майбутнім, він усвідомив своє становище й дав собі обіцянку «стати людиною».

Дуже спритний і міцний фізично, Дік Сенд був одним з тих обранців долі, про яких можна сказати, що вони народилися з двома правими руками й двома лівими ногами. Хоч би що вони робили — їм усе «з руки»; хоч би з ким вони йшли — вони завжди крокують «у ногу».

Діка змалку вабило море, і у вісім років він пішов юнгою на корабель, який плавав у південних морях. Тут він став навчатись моряцького ремесла, що його й треба навчатись з раннього дитинства. Офіцери зацікавилися допитливим, здібним до науки хлопчиком і залюбки ділилися з ним своїми знаннями та досвідом. Юнга от-от мав стати матросом і, безперечно, не думав спинятись на досягнутому. Хто з дитячих літ усвідомив, що праця — це закон життя, хто змалу знає, що хліб заробляється тільки в поті чола, той завжди готовий на великі справи і в свій день знайде і волю, і силу, щоб їх здійснити.

¹ Сенд — пісок (англ.).

Капітан Халл помітив Діка Сенда, коли той був юнгою на борту одного торгового судна. Моряк заприятелював з цим славним відважним хлопцем, а згодом відрекомендував його Джеймсові Уелдону. Уелдон зацікавився сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франциско.

В школі Дік Сенд особливо захоплювався географією та історією подорожей, і йому кортіло швидше вирости, щоб вивчати вищу математику та навігацію. Він би не забарився поєднати теорію з практикою.

І от нарешті новачком-матросом він ступив на борт «Пілігрима». Моряк повинен знати китобійний промисел так само добре, як і теорію навігації. Це гарна практична підготовка до всіляких несподіванок у морській службі. Дік Сенд вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона, яким командував його покровитель капітан Халл. Отже все складалося для нього якнайкраще.

Зайве говорити, що Дік був безмежно відданий родині Уелдонів, що стільки зробила для нього. Можна собі уявити, як радів юний матрос, дізнавшись, що місіс Уелдон плистиме на «Пілігримі». Кілька років місіс Уелдон була йому за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата.

Місіс Уелдон знала, чого вартий їхній вихованець. Вона могла спокійно довірити йому Джека. Малий тягся до Діка, відчуваючи, що «старший брат» його любить. Довгі години дозвілля, які так часто випадають під час переїзду, коли стоїть гарна година, коли вітрила наставлено добре, Дік із Джеком проводили разом. Юний матрос показував малому чимало цікавого з морської справи.

Тим часом уперті східні вітри непокоїли капітана Халла. Йому ніяк не вдавалось поставити судно на належний курс. Він побоювався, що далі почнеться зона штилю¹, а може, й ще гірша перешкода, не кажучи вже про екваторіальну течію, яка віднесе «Пілігрим» далеко на захід. Найдужче турбувався капітан за місіс Уелдон, хоч і не був винен у затримці. Коли б по дорозі їм зустрівся якийсь трансатлантичний пароплав, що йшов до Америки, капітан умовив би свою пасажирку пересісти. Але, як на лихо, вони й досі перебували в надто високих широтах, де годі було зустріти пароплав до Панами.

¹ Штиль — безвітря або дуже слабкий вітер на морі, озері.

Отож доводилося покладатись тільки на милість погоди. Здавалося, ніщо не могло порушити одноманітності цього плавання. Проте саме ² лютого під координатами, зазначеними на початку нашої розповіді, сталася перша несподівана подія.

Було близько дев’‎ятої години ранку. Стояла ясна сонячна погода. Дік Сенд саме пояснював Джекові, чому «Пілігрим» не може перекинутися, хоч і дає добрячий крен на штирборт¹: він-бо правильно навантажений і зрівноважений у всіх своїх частинах. Аж тут хлопчик урвав його, вигукнувши:

— Що це там таке?

— Ти щось бачиш, Джеку? — Дік Сенд звівся у повний зріст.

— Так, так! Онде! — відповів малий Джек, показуючи пальцем.

Уважно подивившись туди, куди показував Джек, Дік Сенд закричав:

— Спереду, з лівого борту, під вітром до нас, уламок судна!

Розділ 3. НАПІВЗАТОПЛЕНЕ СУДНО

Вигук Діка Сенда підняв на ноги всю команду. Вільні від вахти матроси кинулись на палубу. Вийшовши з каюти, капітан Халл попрямував на ніс. Місіс Уелдон, Нен і навіть байдужий до всього кузен Бенедикт, поспиравшись на поручні штирборту, уважно вдивлялися в судно вдалині, про яке сповістив юний матрос.

І тільки Негору не вийшов з камбуза. З усієї команди тільки його, здавалось, аніскільки не цікавила зустріч із судном.

Через чверть години «Пілігрим» був уже за півмилі від напівзатопленого корабля. Він так накренився, що палуба стояла майже прямовисно. Із щогл не зосталось жодної. Від вант, швартових та ланцюгів теліпалися самі тільки кінці. В штирборті зяяла велика пробоїна, крізь яку видніли ум’‎яті досередини частини каркасу та обшивка.

— Цей корабель зіткнувся з іншим! — вигукнув Дік Сенд.

— Безперечно, — відповів капітан Халл. — Дивно, як ще він одразу не пішов на дно.

¹ Штирборт — правий борт судна за його ходом.

— Якщо це було зіткнення, — зауважила місіс Уелдон, — то будемо сподіватися: команду судна підібрав той корабель, який наскочив на нього.

— Що ж, будемо сподіватися, місіс Уелдон, — відказав капітан Халл. — Якщо, звичайно, команда після зіткнення не була змушена рятуватись на власних шлюпках, а корабель, що вдарив, не пішов спокійнісінько далі. На жаль, такі випадки трапляються.

Від «Пілігрима» до напівзатопленого судна було щонайбільше три кабельтових¹, і вже не виникало сумніву: команда залишила його.

Раптом Дік Сенд махнув рукою.

— Слухайте! Слухайте! — вигукнув він.

Усі нашорошили вуха.

— Здається, гавкає собака!

Справді, із середини корабля чулося гавкання. Безперечно, там був собака, який, можливо, не міг вибратись через задраєні люки.

— Ми повинні врятувати собаку, — мовила місіс Уелдон.

Тим часом гавкіт погучнішав. Між кораблями залишилася відстань хіба що в триста футів. Аж тут з-за штирборту виглянула голова здоровенного собаки. Він розпачливо гавкав.

— Говіку! Лягайте в дрейф і накажіть спустити на воду шлюпку, — наказав капітан Халл боцманові.

Вітрила на «Пілігримі» швидко переставили. Шлюпку спустили, і в неї сіли капітан Халл, Дік Сенд та два матроси.

А собака гавкав і гавкав. Він відчайдушно чіплявся за поручні, та раз у раз його лапи ковзали, і він падав на палубу. Проте здавалося — гавкав він не на людей, що наближались до корабля. Може, собака кликав матросів чи пасажирів, замкнених десь усередині корпусу?

«Може, там є хто живий?» — подумала місіс Уелдон.

Ще кілька помахів веслами — і шлюпка підійде до корабля. Раптом собака загавкав зовсім по-іншому. Досі він ніби благав про порятунок, а тепер його гавкіт переймала скажена лють.

— Що таке з цим псом? —спитав капітан Халл.

Шлюпка обходила корму, щоб причалити до напівзатопленої палуби. Ні капітан Халл, ні ті, що залишались на борту «Пілігрима», не помітили, що собака загавкав скажено саме тоді, коли Негору вийшов із камбуза. Невже собака впізнав кока? Ні, це було неймовірно.

¹ Кабельтов — одиниця довжини (0,1 морської милі або приблизно 185,2 м).

Та хай там як, але, глянувши на розлюченого пса, Негору анітрохи не здивувався, а лиш на мить насупив брови й повернувся до камбуза.

Шлюпка обійшла корму корабля. На ній був напис: «Вальдек» і жодної вказівки на порт, до якого приписано бриг¹. Однак з форми корпусу та з деяких інших характерних деталей, що їх умить помічає око моряка, капітан Халл визначив: корабель — американський.

На носі «Вальдека» зяяла велика пробоїна — слід зіткнення. А що корпус накренився, то пробоїна піднялася над водою футів на п’‎ять- шість, і бриг не затонув.

Капітан Халл окинув зором палубу: на ній нікого не було.

Собака відбіг од борту й, посунувшись до розчиненого центрального люка, загавкав, повертаючи голову то до люка, то до людей.

— На борту, крім пса, певно, є ще хтось, — зауважив Дік Сенд.

— Схоже на те, — відповів капітан Халл.

Тепер шлюпка йшла попід поручнями напівзануреного лівого борту. Накотиться більша хвиля — і «Вальдек» одразу потоне.

— Коли якісь нещасні й уціліли після зіткнення, — мовив капітан Халл, — то, мабуть, вони сконали від голоду й спраги — адже затоплений камбуз. Певно, на борту самі тільки трупи.

— Ні! — вигукнув Дік Сенд. — Ні! Собака б так не гавкав! Тут є хтось живий!

Шлюпка підійшла до лівого борту, й матроси міцно пришвартували її. Капітан Халл з Діком Сендом зійшли на палубу й поповзом здерлися до люка, що зяяв між оцупками двох щогл. Собака не відставав од них. Крізь люк вони спустилися в трюм.

В напівзатопленому трюмі «Вальдека» не було ніяких товарів. Бриг плив із баластом — піском, котрий пересипався на лівий борт і своєю вагою накренив корабель.

— Нема нікого! — мовив капітан Халл.

Але собака, який залишився на палубі, гавкав, не вмовкаючи, й ніби намагався привернути увагу капітана.

— Вилазьмо, — сказав капітан Халл.

Вони вибрались на палубу. Собака підбіг до них, а потім поповз до юта², оглядаючись, ніби кличучи за собою. Вони пішли слідом за ним.

¹ Бриг — двощоглове вітрильне судно з прямими вітрилами на обох щоглах.

² Ют — кормова частина палуби корабля.

Там, у кубрику, лежало п’‎ять тіл— очевидно, п’‎ять трупів. При яскравому світлі, що лилося знадвору через розчинені двері, капітан Халл побачив: це негри. Дік Сенд, переходячи від одного до другого, почув, що нещасні ще ніби дихають.

— Швидше везімо їх на «Пілігрим»! — мовив капітан Халл.

Покликали зі шлюпки двох матросів і з їх допомогою повиносили негрів з кубрика. Це було нелегко, проте через дві хвилини всі п’‎ятеро потерпілих уже лежали в шлюпці. Жоден не приходив до тями.

«Пілігрим» лежав у дрейфі за півкабельтова, і шлюпка швидко пристала до нього. З великої реї спустили гордень¹, і негрів по черзі підняли на палубу. Потім підняли й собаку.

— Бідолахи! — вигукнула місіс Уелдон.

— Вони живі, місіс Уелдон! — мовив Дік. — Ми їх врятуємо!

— Зачекаємо, поки вони зможуть говорити, — відказав капітан Халл, — тоді вони розкажуть свою історію. Але спершу їх треба напоїти водою. — І, повернувши голову, він гукнув: — Негору!

Почувши це ім’‎я, собака напружився, ніби роблячи стійку. Шерсть на ньому настовбурчилась, і він загарчав, вищиривши зуби.

— Негору! — знову гукнув капітан Халл.

Собака знову напружився й люто загарчав.

Негору врешті вийшов із камбуза. Тільки-но він ступив на палубу, як собака стрибнув на нього, намагаючись схопити його за горлянку.

Кок ударив собаку кочергою, якою озброївся, виходячи з камбуза. Матроси схопили собаку й стримали його.

— Ви знаєте цього пса? — спитав капітан Халл у кока.

— Я? — перепитав Негору. — Зроду його не бачив.

— Дуже дивно! — прошепотів Дік Сенд.

Розділи 4 - 7²

Торгівля рабами все ще провадилася у великому масштабі по всій Екваторіальній Африці, і капітан Халл підозрював, що врятовані ним негри належали до партії невільників, котрих «Вальдек» віз на продаж у якусь тихоокеанську колонію. Однак швидко з’‎ясувалося, що всі вони громадяни Сполучених Штатів Америки, де рабство вже було скасоване, зі штату Пенсільванія. Найстаріший із негрів — йому було років шістдесят, розповів, що вони найнялись на плантацію до одного англійця під Мельбурном у Південній Австралії. Там вони працювали три роки за контрактом і, заробивши грошей, вирішили повернутися додому.

¹ Гордень — трос, що проходить через блок; з його допомогою підіймаються вантажі або натягуються вітрила на судні.

² Тут і далі по тексту дрібнішим шрифтом подається переказ твору.

Вони сіли на «Вальдек», оплативши проїзд як звичайні пасажири, і відпливли з Мельбурна 5 грудня. А через сімнадцять днів, темної ночі, коли всі спали, з «Вальдеком» зіткнувся якийсь великий пароплав. Поки вони вибігли на палубу, пароплав зник, але що найдивніше — не було на кораблі і команди «Вальдека». Так п’‎ятеро негрів опинилися самі на борту напівзатопленого корабля за тисячу двісті миль від найближчої землі.

Найстарішого негра звали Том. Завдяки своєму вікові, енергійній вдачі та здобутому за довге трудове життя досвідові він був товаришам за старшого. Решта негрів були молоді люди від двадцяти п’‎яти до тридцяти років; звали їх Бет, Остін, Актеон і Геркулес. Всі четверо — гарно збудовані та дужі хлопці. Бет доводився сином старому Томові.

Ще однією живою істотою, врятованою з потерпілого корабля, був собака, що так розлютився, побачивши Негору. Дінго — так звали собаку — був із породи великих сторожових псів. Два роки тому його, геть охлялого з голоду, знайшли на західному узбережжі Африки, неподалік од гирла річки Конго, і капітан «Вальдека» взяв собі цю прекрасну тварину. Дінго мав густу шерсть і довгий хвіст, цупкий та пружний, як у лева. Він був темно-рудої масті з кількома білуватими плямами на морді. Коли Дінго спинався на задні лапи, то сягав зросту людини. Незважаючи на велетенські розміри, собака не був злим, а швидше сумним. Він, здавалося, весь час тужив за своїм попереднім господарем і ні з ким близько не сходився. З минулим величезного пса пов’‎язував лише ошийник з вигравіюваними на ньому загадковими літерами «С. В.».

Після несподіваної події— врятування негрів і собаки— одноманітне життя на «Пілігримі» знову пішло своїм плином. Корабель рушив у путь, намагаючись, наскільки можливо, тримати курс на схід. Потерпілі швидко оговталися і навіть бралися допомагати нечисленній команді «Пілігрима» переставляти вітрила. Особливо добре це вдавалося велетню Геркулесу — дужому негру шести футів зросту, який тяг канати як лебідка!

Геркулес мав приязний характер і часто грався з малим Джеком. Джек зовсім не боявся велета і дуже здружився з ним.

Ще одним новим другом хлопчика став собака Дінго, який до цього не дуже сходився з людьми. Та на «Пілігримі» він зовсім змінився. Видно, Джек зумів здобути прихильність цієї чудової тварини. Незабаром Дінго залюбки грався з хлопчиком. Дінго був із тих собак, які особливо люблять дітей. Найбільшою втіхою для Джека було сісти на Дінго верхи, перетворивши його в прудкого скакуна. Собака охоче дозволяв це, бо Джек, легкий, мов пір’‎їнка, був для Дінго не важчий, ніж маленький жокей для справжнього коня.

П’‎ятирічний Джек протягом довгої подорожі не лише розважався з друзями, але й вчився. Його мати місіс Уелдон навчала малюка читати й писати, а Дік Сенд — арифметики. П’‎ять років — ще зовсім дитячий вік, тож наука йшла краще, коли уроки були схожі на веселу гру.

Джек учився читати не за абеткою, а з допомогою дерев’‎яних кубиків, на яких були написані червоною фарбою великі літери. Місіс Уелдон складала якесь слово, а потім змішувала літери, і Джек мав скласти його знову. Малому дуже подобалось отак, граючись, учитися. Щодня він грався по кілька годин то в каюті, то на палубі, складаючи слова й знову змішуючи кубики.

Якогось дня ця гра призвела до події, та ще й такої незвичайної, що про неї варто розповісти докладніше.

Це сталося вранці 9 лютого. Джек лежав на палубі, спершись на лікті, і складав слово, що його старий Том мав скласти знову після того, як змішають літери. Том стояв, за правилами гри, затуливши очі долонею, щоб не бачити слова, яке складав малий Джек.

З викладених у ряд кубиків малий Джек брав то один, то другий, складаючи слово. То була справді нелегка робота.

Раптом Дінго, що вертівся біля хлопчика, завмер. Піднявши праву лапу, він утупився в кубики і закрутив хвостом. Потім кинувся вперед, схопив один кубик і, відбігши, поклав його на палубу.

На кубику стояла велика літера «С».

— Дінго! Навіщо ти взяв кубик, Дінго?— закричав малий Джек: він злякався, щоб собака, бува, не проковтнув його «С».

Але Дінго повернувся і, повторивши ту саму стійку, схопив другий кубик і поклав поряд з першим. На другому кубику стояло велике «В». Цього разу Джек скрикнув із подиву.

На його крик підбігли місіс Уелдон, капітан Халл і Дік Сенд, які гуляли на палубі. Малий Джек розповів їм про чудну поведінку Дінго.

Дінго розрізняє літери! Дінго вміє читати! У цьому немає сумніву! Джек це сам бачив!

Дік Сенд хотів забрати обидва кубики й віддати їх своєму другові Джеку, але Дінго загрозливо вискалив зуби.

Однак Джек усе ж якось забрав кубики й поклав їх у ряд.

Дінго знов — раз і вдруге — кинувся туди, ще раз схопив ті самі кубики й повідносив їх убік. Потім ліг, поклавши на кубики обидві лапи й усім своїм виглядом показуючи, що нікому їх не віддасть. На кубики з іншими літерами собака не звертав уваги.

— Дивна річ! — зауважила місіс Уелдон.

— Справді, дивна, — відповів капітан Халл, пильно дивлячись на літери — «С. В.». Саме ці літери вигравіювано на нашийнику Дінго!

Повернувшись до старого негра, він спитав:

— Томе, ви, здається, говорили, що цей пес належав капітанові «Вальдека» від недавнього часу?

— Еге ж, містере капітан, — відповів Том. — Дінго пробув на кораблі років два.

— І ви також казали, що капітан «Вальдека» підібрав його на західному березі Африки?

— Так, неподалік од гирла Конго. Я чув, як капітан казав це.

— Невже ці дві літери щось вам нагадують? — спитала місіс Уелдон капітана Халла через якийсь час.

— Так, місіс Уелдон, вони навіюють мені один спогад. Ці літери можуть мати певне значення й указати нам шлях до з’‎ясування долі одного безстрашного мандрівника. 1871 року, тобто два роки тому, за дорученням Паризького географічного товариства один французький мандрівник вирушив до Африки з метою перетнути її з заходу на схід. Відправною точкою було гаме гирло Конго. Ім’‎я цього мандрівника — Самюель Вернон.

— Самюель Вернон? — повторила місіс Уелдон.

— Його ім’‎я й прізвище починаються якраз з отих літер, що їх вибрав Дінго з-поміж інших і які вигравіювані на його нашийнику.

— Справді! А що було далі з цим мандрівником?

— Він вирушив у експедицію, й відтоді від нього — ні чутки.

— То що, на вашу думку, з ним сталося? — спитала місіс Уелдон.

— Гадаю, Самюелю Вернону не пощастило дістатися до східного берега Африки: або ж його взяли в полон тубільці, або він загинув.

— Виходить, Дінго...

— Дінго міг належати йому, і — якщо моє припущення слушне — собаці поталанило більше, ніж його хазяїнові: він вернувся до гирла Конго, де його і підібрав капітан «Вальдека».

— Стривайте, — зауважила місіс Уелдон, — а вам відомо, що цей французький мандрівник узяв із собою собаку, чи це тільки здогад?

— Це тільки мій здогад, місіс Уелдон, — відповів капітан Халл. — Але єдине певне: Дінго знає саме оці дві літери «С» «В», які є Ініціалами французького мандрівника. Проте як він навчився їх пізнавати — цього я пояснити не можу. Але ще раз повторюю: Дінго добре знає ці літери. Дивіться — він їх підштовхує лапою, ніби просить і нас прочитати.

— А хіба Самюель Вернон сам вирушив у мандрівку від гирла Конго? — спитав Дік Сенд.

— Цього я не знаю, — відповів капітан Халл. — Але цілком імовірно, що він узяв з собою загін тубільців.

Аж тут з камбуза на палубу вийшов Негору. Спершу ніхто його не помітив і не міг бачити того дивного погляду, яким утупився він у Дінго, коли помітив дві літери, що їх той і далі охороняв. Але Дінго, вгледівши кока, люто загарчав, вискаливши ікла. Негору загрозливо махнув рукою на собаку і відразу повернувся до камбуза.

— Тут криється якась таємниця! — прошепотів капітан Халл, котрий не пропустив жодної подробиці з цієї короткої сцени.

— Ет, капітане Халл, — мовив юний матрос, — якби-то Дінго вмів говорити! Отоді б він пояснив нам, що значать ці дві літери і чому він ненавидить нашого кока!

— Ще й як ненавидить! — відповів капітан Халл, саме коли Дінго, позіхнувши, показав свої страшні ікла. — Невже ми про це ніколи не дізнаємось?

Після дивного випадку з Дінго Дік Сенд відчував якусь інстинктивну недовіру до Негору, хоч поведінка португальця була бездоганна. Однак юнак помітив, що тепер Негору більше, ніж будь-коли, уникав з’‎являтися на очі Дінго, а обопільна неприязнь людини й собаки зросла.

10 лютого східний вітер, що перешкоджав рухатися в сторону Південної Америки, стих, і потрібно було почекати кілька днів, щоб встановився стійкий західний вітер. Того дня місіс Уелдон прогулювалась по кормі «Пілігрима». Аж тут її увагу привернуло незвичайне явище. Вода раптом почервоніла. Скільки сягало око, вона ніби забарвилась кров’‎ю. Дік Сенд, який грався недалеко з малим Джеком, пояснив місіс Улдон, що такого забарвлення надають воді безліч крихітних рачків. Такими рачками харчуються кити, тому червону воду, наповнену рачками, рибалки називають «китовою юшкою». І наче на підтвердження його слів вахтенний матрос раптом голосно гукнув: «Спереду по курсу кит!» Це був смугач — велетенський кит завдовжки щонайменше 70 футів¹, полювати на якого було дуже небезпечно. Але непереборний мисливський інстинкт, а надто владне бажання довантажити трюм, щоб якомога краще виконати свої зобов’‎язання перед Джеймсом Уелдоном, — все це спонукало команду на чолі з капітаном Халлом до ризику. Вони вирішили вполювати кита.

¹ 70 футів — більше 21 метра (1 фут приблизно дорівнює 30,48 см).

Значно збільшувало ризики недостатня кількість матросів на «Пілігримі». Зазвичай на кита виходило три шлюпки з китобоями, а зараз майже вся команда корабля — четверо матросів і боцман Говік, легко розмістилися в одній. Матроси сіли за весла, а Говік став за кормове весло, що правило за стерно. Сам капітан Халл став на місце гарпунера. На «Пілігримі» залишився лише Дік Сенд, який не мав досвіду полювання на китів. Капітан доручив йому та його добровільним помічникам-неграм у разі необхідності підігнати корабель до шлюпки, якщо її віднесе задалеко. Сигналом для «Пілігрима» мала стати піднята жердина з вимпелом.

Коли шлюпка відчалила, місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Том і його товариші побажали капітану Халлу та команді удачі. А потім усі перейшли на ніс корабля, щоб не пропустити жодної подробиці небезпечного полювання.

Розділ 8. СМУГАЧ

Досвідчений китобій, капітан Халл ніколи не покладався на щасливий випадок. Полювання на смугача— важка справа. Тут не слід легковажити жодною пересторогою. І капітан Халл не легковажив.

Насамперед він наказав стерновому підходити до кита проти вітру, щоб не виказати шумом свого наближення. Тож Говік скеровував шлюпку по видовженій кривій, щоб у такий спосіб обійти червонясте поле, посеред якого плавав смугач, і опинитися з протилежного боку. Боцман Говік, старий бувалий моряк, відзначався неабиякою витримкою. Капітан Халл у всьому довіряв йому і міг цілком покластися на нього у найвідповідальнішу мить.

— Увага, Говіку! — мовив капітан Халл. — Спробуймо заскочити смугача зненацька. Постарайтеся тихенько підійти до нього на відстань, звідки його можна дістати гарпуном. — І докинув, звертаючись до матросів: — Тепер веслуйте якнайтихіше, хлопці.

Через півгодини після того, як капітан Халл з командою залишили судно, вони обпливли смугача, вийшовши на нього проти вітру; тварина була тепер на півдорозі між шлюпкою й «Пілігримом».

Настав час наблизитись до кита, і це слід було зробити якомога тихіше. Може, вдасться підійти до нього майже впритул, не привернувши уваги, й загарпунити його.

— Тихіше, хлопці! — наказав капітан Халл.

— Мені здається, — озвався Говік, — що наша рибинка щось почула! Вона вже не сопе так гучно, як досі.

— Тихіше! Тихіше! — повторив капітан Халл.

Через п’‎ять хвилин шлюпка перебувала за кабельтов од смугача.

Стоячи на кормі, боцман спрямовував човна до лівого боку кита, водночас стараючись триматися на певній відстані від його страшного хвоста, одного удару якого було б досить, аби розтрощити на друзки їхню шлюпку. А на носі стояв капітан Халл з гарпуном у руці, яким він мав завдати першого удару. Поряд з капітаном у цебрі лежала перша з п’‎яти бухт линви, міцно прив’‎язаної до гарпуна. До цієї линви можна буде по черзі доточити інші чотири, якщо кит пірнатиме на велику глибину.

— Приготуватись! — стиха скомандував капітан Халл.

Смугач уже не рухався й, здавалось, заснув. Кити, що їх заскакують отак зненацька під час сну, — дуже легка здобич. Часто їх вдається забити першим ударом. «Дивно, що він не ворушиться! — подумав капітан Халл. — Не може бути, щоб цей мамула спав... Тут щось не те!»

Те саме подумав і боцман, намагаючись роздивитися другий бік тварини, хоч і намарне. Однак розмірковувати було ніколи — настав час діяти. Тримаючи гарпун посередині держака в піднятій руці, капітан Халл кілька разів змахнув ним туди й назад, щоб краще прицілитись смугачеві в бік. Відтак із силою метнув гарпун.

— Назад, назад! — тут же крикнув він.

Матроси, налігши на весла, рвонули шлюпку назад, щоб вчасно уникнути удару смугачевого хвоста.

Раптом пролунав вигук боцмана, й усі зрозуміли, чому кит лежав на воді так довго і непорушно.

— Китеня! — гукнув боцман.

Поранена гарпуном самиця перекинулась набік, і тоді моряки побачили китеня, яке вона саме годувала.

Капітан Халл знав: якщо поблизу китеня — полювати ще небезпечніше. Мати, напевно, люто захищатиметься, рятуючи себе й своє «маля», якщо так можна назвати тварину футів двадцять завдовжки. Проте, всупереч побоюванням, смугачиха не напала відразу на шлюпку й не довелося чимскоріше рубати линву, прив’‎язану до гарпуна, та рятуватися втечею. Як це теж часто буває, вона спершу пірнула, потім велетенським стрибком вихопилася з води й неймовірно швидко попливла геть. Китеня не відставало від матері.

Але перш ніж вона пірнула, капітан Халл і боцман встигли її роздивитися, а отже, й оцінити, чого вона варта.

Це була велетенська тварина — щонайменше вісімдесят футів од голови до хвоста. Її жовтаво-брунатна шкура була поцяткована численними темно-коричневими плямами. Було б справді жаль після щасливого початку відмовитись од такої багатої здобичі.

І почалася погоня — точніше, катання на буксирі. Шлюпка з піднятими веслами стрілою мчала по хвилях. Говік холоднокровно правував кормовим веслом, утримуючи шлюпку, попри всі її жахливі ривки та повороти. А капітан Халл, не зводячи очей зі здобичі, повторював:

— Увага, Говіку, увага!

Але боцман і так ані на мить не послабляв пильності.

Шлюпка значно відставала від кита, і линва розмотувалася з такою швидкістю, що виникало побоювання, коли б вона не спалахнула від тертя об борт. Тож-капітан Халл весь час змочував линву, наливаючи води в цебро з бухтою. Однак смугачиха ніби не збиралась ані спинятись, ані стишувати гону. До першої линви доточили другу, й вона розмоталась так само швидко. Через п’‎ять хвилин довелося в’‎язати третю, і вона теж хутко помчала під воду.

Смугачиха не спинялася. Мабуть, гарпун не зачепив жодного важливого для життя органу. Ось вона пірнула під воду, і з чимдалі крутішого нахилу линви було видно, що тварина, замість вертатись на поверхню, забирається чимраз глибше.

— Хай йому біс! — гукнув капітан Халл. — Ця бестія зжере усі наші п’‎ять бухт.

— І відтарабанить нас бозна-куди від «Пілігрима»! — докинув боцман Говік.

— Однак їй колись та доведеться виплисти на поверхню, щоб дихнути, — мовив капітан Халл. — Кит — не риба; повітря йому потрібно, як і людині.

До третьої бухти невдовзі довелося доточити четверту, і це вже занепокоїло матросів, кожен з яких подумки прикидав, скільки саме припаде йому від улову.

— От бісова тварюка! — бурмотів капітан Халл.

Нарешті дійшла черга й до п’‎ятої бухти. Вона теж швидко розмоталася до половини. Аж тут линва ніби послабла.

— Чудово! — вигукнув капітан Халл. — Линва слабне: смугачиха стомилася!

Вони перебували миль за п’‎ять од «Пілігрима».

Капітан Халл, піднявши жердину з вимпелом на кінці, подав Дікові Сенду знак підійти ближче. Однак вітер був слабкий і нестійкий. Він повівав короткими подувами. Напевне, «Пілігримові» буде важко, якщо взагалі можливо підійти до шлюпки.

Тим часом, як і передбачав капітан Халл, смугачиха спливла на поверхню подихати. Гарпун стирчав у неї в боці. Вона майже непорушно лежала на воді, мабуть, дожидаючи китеняти, яке відстало під час цього несамовитого гону.

Капітан Халл наказав налягти на весла, і незабаром вони знов підпливли до смугачихи. Два матроси за наказом капітана склали весла й озброїлись довгими списами, якими добивають пораненого кита. Узяв списа й капітан. Говік сторожко правував шлюпкою, не відводячи очей від смугачихи.

— Увага! — крикнув капітан Халл. — Бийте влучно, хлопці, не схибте! Ви готові, Говіку?

— Готовий, капітане, — відповів боцман, — однак мене турбує одна річ. Дивно, що після таких несамовитих перегонів ця тварюка виляглась на воді й не ворушиться.

— Мені це теж здається підозрілим, Говіку.

— Треба діяти обережніше.

— Так, обережніше. Але ми мусимо взяти її будь-що!

Шлюпка ще ближче підійшла до смугачихи, яка повільно крутилася на місці. Китеняти не було видно, і, можливо, вона шукала його. Раптом смугачиха змахнула хвостом і відпливла футів на двадцять.

— Бережись! — закричав капітан Халл. — Зараз вона візьме розгін і кинеться на нас. Бери вбік, Говіку, вбік!

Смугачиха й справді повернулася головою до шлюпки. Потім, вдаривши по воді своїми велетенськими плавцями, кинулась уперед. Боцман Говік, який точно визначив напрямок нападу, рвонув шлюпку вбік, і смугачиха проскочила мимо, не зачепивши її.

Капітан Халл і два матроси встигли вдарити тварину списами, намагаючись влучити в якийсь важливий для життя орган. Смугачиха спинилася й, пустивши високо вгору два струмені забарвленої кров’‎ю води, знов кинулась на шлюпку. Величезна тварина посувалася стрибками й здавалася ще страхітливішою. Треба було мати неабияку мужність, щоб не розгубитися, побачивши такого велета.

Говік і цього разу зумів уникнути удару, відвівши шлюпку вбік.

Коли смугачиха мчала мимо, їй знов завдали три глибокі рани списами. Пливучи, тварина так сильно била по воді своїм страшним хвостом, що піднялася велетенська хвиля, неначе зненацька схопився шторм. Шлюпка мало не перекинулася й, зачерпнувши бортом води, заповнилася до половини.

— Відра! Відра! — закричав капітан Халл.

Два матроси, кинувши весла, заходились швидко вичерпувати воду. Тим часом капітан Халл перерубав линву, в якій уже не було потреби. І то слушно: розлючена від болю тварина й не думала тікати. Тепер нападала вона, і її агонія несла з собою страшну загрозу.

Вона втретє повернулася носом до шлюпки і пішла в атаку.

Але напівзатоплена шлюпка вже не могла маневрувати так легко, як досі. Тепер вона навряд чи уникла б удару, переставши слухатись керма; тим паче не могла вона втекти. Хоч хай як матроси налягали на весла, прудка смугачиха наздогнала б їх кількома змахами плавців. Треба було думати вже не про напад, а про самооборону.

Капітан Халл розумів це дуже добре.

За третьою атакою вдалося тільки послабити удар. Промчавши мимо, смугачиха зачепила шлюпку одним з передніх плавців з такою силою, що Говік упав. Жоден з трьох списів, як на лихо, підбитих поштовхом, не влучив у ціль.

— Говіку! — гукнув капітан Халл, ледве встоявши на ногах.

— Я тут, капітане! — відповів боцман, підводячись. — У мене все в порядку!

Раптом він побачив, що його кормове весло зламалось навпіл.

— Візьми друге весло! — сказав капітан Халл.

— Єсть! — відповів Говік.

Цієї миті, всього за кілька метрів од шлюпки, вода ніби закипіла, й на поверхню випливло китеня.

Смугачиха побачила своє маля й чимдуж кинулась до нього. Це зробило боротьбу ще запеклішою: смугачиха мала битися за двох.

Капітан Халл глянув у бік «Пілігрима» й відчайдушно замахав жердиною з вимпелом на кінці.

Але чим міг зарадити Дік Сенд, який зробив усе можливе на перший капітанів сигнал?

Вітрила на «Пілігримі» вже наставили, й вітер став наповнювати їх. Та, на жаль, на шхуні-бригу не було парової машини з гвинтом, щоб прискорити хід. Спустити на воду шлюпку з неграми і поквапитись на ' підмогу капітанові? Однак це б забрало хтозна-скільки часу. Він усе ж наказав спустити на воду кормову шлюпку й вести її на буксирі, щоб капітан і команда могли скористатися з неї, коли б виникла потреба.

Тим часом смугачиха, прикриваючи маля, знов кинулась в атаку. Цього разу вона йшла так, ніби твердо постановила собі не схибити.

— Пильнуйте, Говіку! — востаннє крикнув капітан Халл.

Але боцман був тепер обеззброєний. Замість довгого кормового весла, що діяло як важіль, він тримав у руках коротке гребне весло.

Він спробував повернути шлюпку. Та всі його зусилля були марні.

Матроси зрозуміли — вони загинули. Підхопившись на ноги, вони відчайдушно закричали, і крик, можливо, почули на «Пілігримі».

Морське чудовисько вдарило по шлюпці своїм страшним хвостом. Підкинута догори неймовірною силою, шлюпка розлетілася на три частини, що попадали у вир, серед якого вертілася смугачиха. Нещасні матроси, хоча й усі тяжко поранені, ще б змогли втриматися на воді, якби їм вдалося схопитися за уламки шлюпки. З «Пілігрима» встигли побачити, як капітан Халл допомагав це зробити боцманові Говіку...

Але смугачиха, конаючи в страшній агонії, борсалась як навіжена, підстрибуючи, крутилася на місці й несамовито била хвостом по воді. Протягом кількох хвилин годі було щось розібрати в цім воднім смерчі, що розлітався бризками та піною, розкочуючи на всі боки велетенські хвилі.

Коли Дік Сенд із неграми кинулись у шлюпку й за чверть години підпливли до місця побоїща, то не застали там уже нікого живого. На поверхні червоної від крові води плавали самі тільки уламки шлюпки.

Розділ 9. КАПІТАН СЕНД

Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів.

Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених, не встигли заступити судном шлях смугачисі з її страшним хвостом. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні...

Коли шхуна-бриг підійшла до місця катастрофи, місіс Уелдон упала навколішки, звівши руки до неба.

— Помолімося! — мовила жінка. — Помолімося за нещасних!

Поруч з нею, плачучи, став навколішки малий Джек. Бідний хлопчик усе зрозумів. Дік Сенд, Нен, Том та інші негри стояли зі схиленими головами, проказуючи молитву за місіс Уелдон.

— А тепер, друзі мої, — мовила до супутників місіс Уелдон,— попрохаймо у Всевишнього сили й відваги для нас самих!

Атож! їхнє становище було таке важке, що їм залишалося тільки чекати порятунку від Всевишнього. На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль.

Так, лихо було страшне.

На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка!

Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він— молодий матрос, п’‎ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду.

На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п’‎ятеро негрів. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон.

Але океан був пустельний. Навколо «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода.

Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу.

Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги. «Що робити? — думав він. — Яке прийняти рішення?»

Цієї миті на палубі знов з’‎явився Негору. Він пішов до камбуза відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Він не підійшов до місіс Уелдон, коли та молилася за загиблих.

Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно відповів Негору, — а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

— Але ж вам добре відомо, що обидва вони загинули!

— То хто тепер командує на кораблі? — зухвало спитав Негору.

— Я, — мовив Дік Сенд. — Капітан «Пілігрима» тепер я.

— Ви?! — Негору здвигнув плечима. — П’‎ятнадцятирічний капітан?

— Так. П’‎ятнадцятирічний капітан! — юнак підступив до кока.

— Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — Дік Сенд! Прошу це пам’‎ятати. І він зуміє добитись послуху від кожного!

Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз.

І Дік нарешті прийняв рішення!

Тим часом вітер дедалі дужчав; шхуна-бриг, набравши ходу, вже покинула поле рачків.

Дік Сенд оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього.

При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших негрів, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані.

За чотири-п’‎ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав — як щодня визначав і капітан Халл — місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс. А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом¹, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф. Проте він не злякався.

¹ Лаг — прилад для вимірювання швидкості ходу судна й пройденого шляху.

Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця.

— Дякую, Діку, — мовила вона твердим голосом. — 3 нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас.

— Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я постараюсь це зробити.

— А ти можеш сказати, Діку, де перебуває «Пілігрим» тепер? — спитала місіс Уелдон.

— Це дуже просто дізнатись, — відповів юнак. — Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

— А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

— Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі.

— Безперечно, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо.

Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою негрів поставити вітрила й стати за стерно, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима».

І справді, це належало зробити передусім. Дік Сенд пішов до капітанської каюти і приніс звідти карту, де звечора капітан Халл позначив крапкою їхнє місцеперебування. Він показав місіс Уелдон, що шхуна-бриг перебуває на 43°35" південної широти і 164°13" західної довготи, бо за останні двадцять чотири години судно майже не зрушило з місця.

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар’‎єр між Тихим і Атлантичним океанами. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає у кожного, хто незнайомий з масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу.

Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Треба було скористатися з норд-веста, що дужчав і дужчав, пересилюючи супротивний вітер, який повівав досі. Табунці пір’‎ястих хмар високо в небі вказували на те, що він віятиме досить тривалий час.

Дік Сенд покликав Тома і його товаришів.

— Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Доброї волі нам не бракує. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!

— Чудові слова. Томе, — зауважила місіс Уелдон.

— Так, чудові слова, — повторив Дік Сенд. — Проте нам слід діяти обережно. Я не хочу ризикувати, тож не буду ставити водночас усіх вітрил. Краще йти трохи повільніше, зате з більшою безпекою. Цього вимагають обставини. Я покажу кожному з вас, друзі мої, що він має робити. Сам я стоятиму за стерном, доки стане снаги. Вряди-годи я лягатиму на дві-три години відпочити — цього мені буде досить. Однак треба, щоб на дві-три години хтось із вас заступав мене. Я вам, Томе, покажу, як керувати, послуговуючись компасом. Це зовсім неважко, і ви швидко навчитеся тримати правильний курс.

— Постараюсь навчитися, капітане Дік, — відповів старий негр.

— От і гаразд, — сказав юнак. — Постійте зі мною біля стерна до вечора, і, якщо я геть стомлюся, ви вже сьогодні заступите мене.

Розділи 10-13

Отже Дік Сенд став капітаном «Пілігрима». Спочатку він хотів відвести «Пілігрим» назад до Нової Зеландії, але норд-вест і далі дужчав, тому плисти на схід до Америки стало легше, ніж повернути на захід. І «Пілігрим» майже під усіма вітрилами пішов на схід.

Перші дні плавання під командуванням Діка пройшли без пригод. Негору більше не поривався ставити під сумнів авторитет Діка Сенда.

Здавалося, він мовчки визнав нового капітана. Негри старанно виконували його накази, з кожним днем удосконалюючись у матроському ремеслі. Старий Том став боцманом — товариші одностайно обрали його на цю посаду. Він був старшим по вахті, поки молодий капітан відпочивав. З ким на вахті стояли його син Бет і Остін. Актеон і Геркулес відбували другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Сам Дік розривався, щоб всюди встигнути, і спав по 5-6 годин на добу.

Як уже говорилося, компас і лаг були єдиними приладами, якими міг послуговуватися юний капітан, щоб визначити напрямок і пройдений шлях. На борту «Пілігрима» було два компаси. Один висів у стерновій рубці перед очима стернового. Другий компас був закріплений на стелі в каюті, що її колись займав капітан Халл. Та, як на лихо, в ніч проти 13 лютого, коли Дік Сенд стояв на вахті біля стерна, з компасом у каюті сталася біда. Мііцне кільце, за яке було почеплено компас, переломилося, і він упав на підлогу. Помітили це тільки вранці. Ніхто не міг пояснити, чому зламалося кільце. Припускали, що мідь роз’‎їв окис, і кільце зламалося від хитавиці. Так на судні залишився лише один компас.

У ніч проти 14 лютого молодий капітан, вкрай стомившись, дав собі перепочинок на кілька годин. Його заступив біля стерна старий Том. Але під третю годину ранку старого Тома також стало хилити на сон, і він заснув стоячи. Тим-то він і не помітив, як на палубу прослизнув Негору. Прокравшись на корму, кок підклав під нактоуз¹ залізяку, під впливом якої стрілка компаса замість того, щоб показувати на північ, відхилилася на північний схід. Том незабаром прокинувся від своєї важкої дрімоти, глянув на компас і подумав — бо інакше подумати й не міг, — що «Пілігрим» відхилився від правильного курсу. Він повернув стерно, скеровуючи корабель на схід. Але через відхилення стрілки компаса, про яке Том навіть не підозрював, ніс судна тепер був повернутий на південний схід. Отак при супутньому вітрі під усіма вітрилами «Пілігрим» мчав уперед, відхилившись від правильного курсу на цілих 45 градусів.

З 14 лютого до 9 березня не сталося нічого вартого уваги. Східний вітер дужчав, і судно швидко йшло вперед, роблячи в середньому по сто шістдесят— сто вісімдесят миль на день. А очікуваного американського узбережжя все ще не було, хоча, як вважав Дік Сенд, вони йшли правильним курсом. Але ще більше дивувала Діка відсутність трансокеанських пароплавів, які в цьому районі Тихого океану курсують дуже часто, з'єднуючи порти Південної і Північної Америк.

9 березня сталася подія, яка ще більше ускладнила становище команди «Пілігрима». Дік Сенд, бажаючи перевірити швидкість корабля, наказав старому Тому закинути лаг. Старий негр добре вмів це робити. Він приніс лаг, міцно прив’‎язаний до мотузки, і опустив його за борт.

¹ Нактоуз — металева (зі спеціального немагнітного сплаву) або дерев’‎яна шафа, у верхній частині якої встановлено корабельний компас.

Та щойно Том витравив¹ ярдів із двадцять п’‎ять, як мотузка послабла у його руках — лаг обірвався і потонув. На обірваному кінці мотузки волокна були перетерті, і як це сталося ніхто не міг зрозуміти. «Чому вони поперетирались? Невже лагом так часто користувалися?» — з деяким сумнівом питав себе молодий капітан. Та лаг потонув, і Дік Сенд не мав тепер чим визначати точно швидкість «Пілігрима». З приладів у нього залишився тільки один компас. Але юнак не знав, що й компас показує неправильно!

Назавтра, 10 березня, барометр упав до двадцяти восьми й двох десятих дюйма². Східний вітер перетворився на ураган, що мчав зі швидкістю майже сто кілометрів на годину. «Пілігрим» плив уперед з надмірною швидкістю, його щогли гнулися і страшенно гойдались.

12 березня погода ще погіршала. Розпочався сильний ураган, і Діка Сенда охопила неймовірна тривога: за його розрахунками, ось-ось має з’‎явитися берег, і тоді «Пілігрим», що його несе з такою швидкістю, розіб’‎ється об прибережні рифи! Юнак кинувся на ніс і прикипів очима до обрію. Та не побачивши перед собою нічого бодай трохи схожого на землю, він повернувся до стерна.

А за якусь хвилину на палубу вийшов Негору. Зненацька його рука мовби мимоволі випросталася, показуючи на якусь точку над обрієм. Складалося враження, що він помітив у тумані високий берег... Зла усмішка ледь скривила губи португальця. Не мовивши жодного слова, він повернувся до камбуза.

Наступного дня, 13 березня, ураган скаженів. Вітер мчав зі швидкістю сто шістдесят шість кілометрів на годину. Всі люки на кораблі були щільно задраєні. На палубі, крім вахтових матросів, нікого не було. У ніч проти 14 березня, саме коли Дік Сенд перепочивав, вахту несли старий Том і його син Бет. У цей час Негору, який рідко з’‎являвся на кормі, підійшов до них і навіть спробував зав’‎язати з ними розмову. Проте ні Том, ні його син нічого йому не відповіли. Раптом судно рвучко накренилось. Негору впав і напевно був би полетів за борт, якби вчасно не вхопився за нактоуз. Том закричав, злякавшись за компас. Негору тим часом підвівся, тримаючи в руках залізяку, що її витяг з-під нактоуза. Він устиг сховати залізяку, перше ніж хтось встиг її помітити. Стрілка компаса «Пілігрима» знову стала показувати правильний напрямок...

¹ Травити мотузку — поступово приспускати її за борт корабля (морський термін).

² 716 мм ртутного стовпчика. На рівні моря нормальним вважається тиск у 760 мм.

Падіння показників барометра вказує на наближення негоди.

Буря не влягалась цілісінький тиждень, але вітер продовжував гнати Корабель в потрібному напрямку. Тим не менше американське узбережжя досі не з’‎явилося. Дік Сенд часто питав себе подумки, чи він, бува, не збожеволів.

26 березня «Пілігрим» пронісся біля великого острова. Єдиним островом в цій частині Тихого океану міг бути тільки острів Пасхи. Але він знаходився десь за дві тисячі миль від американського узбережжя! Виходило, що за всі ці штормові дні «Пілігрим» якимось чином замість наближатися до Америки лише віддалявся від неї. Хоча, на думку Діка, вони весь час йшли правильним курсом! Це було неймовірно і незбагненно! В появі острова Пасхи була лише одна добра ознака — тепер вони точно знали де знаходяться, і Дік сподівався при збереженні ураганного вітру десь за десять днів таки досягти Америки.

І дійсно, 6 квітня на обрії з’‎явилася земля, яка швидко наближалася. Це був, поза будь-якими сумнівами, материк! Невдовзі Дік Сенд побачив на узбережжі невеличку бухту і вирішив скерувати туди «Пілігрим». Однак шлях до бухти перегороджувала смуга рифів, а прибій свідчив про те, що море всюди над рифами мілке.

Враз Дінго, який бігав туди й сюди по палубі, кинувся на ніс й, втупившись у землю попереду, жалібно завив. Здавалося, пес упізнав це місце, і воно пробудило в ньому якісь болісні спогади.

Негору почув виття і вийшов з камбуза. Він став, спершись на борт, І дивився на лютий прибій, не виказуючи ніякого страху. Проте місіс Уелдон, яка спостерігала за ним, здалося, ніби кок злегка почервонів і його обличчя напружилося.

Дік зрозумів, що не зможе провести корабель між рифами неушкодженим, тому прийняв єдино можливе рішення, щоб врятувати пасажирів, — викинув «Пілігрим» на берег. Страшний поштовх струсонув судно. Величезна хвиля підняла його й кинула на прибережне каміння; щогли з тріском повалилися, на щастя, нікого не зачепивши. Від удару в корпусі утворилася пробоїна, й крізь неї гунула вода. Однак до берега залишилося з півкабельтова, й туди легко було дістатись низкою чорних каменів, що виступали над водою. Через десять хвилин всі пасажири «Пілігрима» вже стояли під стрімким берегом.

Розділ 14. ЩО РОБИТИ?

Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, «Пілігрим» викинувся на берег і розбився об рифи.

Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Можливо, бо, як визначив молодий капітан, орієнтуючись на острів Пасхи, вітри й екваторіальні течії віднесли «Пілігрим» на північний схід.

Якщо це справді Перу, то тут чимало портів, містечок і селищ; звідси неважко дістатись до якогось поселення. Проте узбережжя здавалося безлюдним. Побіля води, під берегом, тяглася вузька піщана смуга, всіяна чорними уламками скель. Де-де стрімкі скелясті схили перетинались широкими тріщинами, а подекуди по більш положистому схилу можна було видертись і на гребінь. На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі сягали аж до сизих гір на обрії.

Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної оселі — ні на півночі, по той бік річки, ні на півдні, ані врешті на гребені, де починався густий ліс. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди.

Діка Сенда дуже це здивувало.

«Де ми? Куди нас закинуло? — питав він себе подумки. — І спитати нема в кого!»

Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. Він поводився по-чудному, однак видно було, що не чув ні людини, ні тварини.

— Глянь-но на Дінго, Діку! — мовила місіс Уелдон.

— Дивно! — відповів юнак. — Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.

— Справді дивно! — прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: — А що робить Негору?

— Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Я вже не маю права йому наказувати. Його служба скінчилася, коли розбився «Пілігрим».

Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Незабаром Дік Сенд побачив, що Негору попрямував до річки, та тільки-но той зник за скелею, хлопець кинув про нього думати.

Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти.

Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих.

Просторих гладенько відполірованих гротів, що їх вимиває бурхливе море високо в скелях під час припливів. Джек нестямився від захвату. Нін покликав матір і урочисто показав їй грот.

— Який же ти молодець, мій любий Джеку! — похвалила сина місіс Уелдон. — Якби ми були Робінзонами, змушеними на тривалий час оселитися на цьому березі, то назвали б цей грот твоїм іменем!

Грот був десять-дванадцять футів завдовжки й стільки ж завширшки, але малому Джекові він видався величезним. У всякому разі, тут могли розміститися всі потерпілі. До того— це з особливим задоволенням відзначили місіс Уелдон і Нен — тут було сухо.

Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці з морських водоростей. Навіть Негору виявив бажання приєднатися до гурту й дістати свою частку сніданку. Він, безперечно, не наважився мандрувати сам густим лісом, через який текла звивиста річка. Негору, хоч і снідав з усіма, не втручався в загальну розмову, під час якої обговорювалися плани подальших дій. Однак, залишаючись байдужим на виду, він уважно дослухався й напевно робив із розмови якісь висновки.

Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою.

— Мій друже Дік, від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Скажи: що нам робити далі?

Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд.

Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав:

— Насамперед, місіс Уелдон, треба з’‎ясувати, де ми. Гадаю, «Пілігрим» розбився біля перуанського берега. Вітри й течії мали б занести його саме в ці широти. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. Якщо моє припущення слушне, то ми висадилися дуже далеко від найближчого поселення, а це досить кепська обставина.

— То що ж нам робити? — спитала місіс Уелдон.

— На мою думку, — відповів Дік Сенд, — не слід залишати цього і рота доти, доки ми не з’‎ясуємо, де ми. Завтра, відпочивши, двоє з нас иирушать на розвідку. Не відходячи далеко, вони спробують знайти

тубільців, розпитають їх про все й повернуться назад. Не може бути, що в радіусі десяти-дванадцяти миль немає людей.

— То нам доведеться розлучитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Так треба, — відповів юнак. — Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний... тоді ми придумаємо щось інше.

— А хто ж піде на розвідку? — спитала трохи згодом місіс Уелдон.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У всякому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися? — докинув він, дивлячись на португальця.

— Мабуть, — ухильно відповів Негору.

— Ми візьмемо з собою Дінго, — вів далі Дік Сенд. — Він може стати нам у великій пригоді.

Почувши своє ім’‎я, Дінго з’‎явився біля входу в грот і кілька разів гавкнув, ніби погоджуючись з Діком Сендом.

Місіс Уелдон замислилася. Серце її повнилось тривогою при думці про розлуку, бодай навіть на короткий час. Чутка про судно, що розбилося, вже, мабуть, рознеслася серед поблизьких тубільних племен, тож чи не краще триматися гуртом на той випадок, коли б раптом з’‎явилися мисливці за здобиччю з потонулого судна?

Це заперечення місіс Уелдон вимагало докладного обговорення.

Однак воно відпало після доказів Діка Сенда. За його словами, індіанців не можна порівнювати з африканськими чи полінезійськими дикунами; можна не боятися, що вони нападуть. А вирушати вглиб південноамериканського материка, не знаючи навіть, скільки миль до найближчого поселення, — то марна витрата сил. Безперечно, розлука — кепська справа, однак це краще, ніж усім гуртом брести навмання через дикий ліс, що сягає аж до гір на обрії.

— Зрештою, — сказав наприкінці Дік Сенд, — я не думаю, що ми розлучаємось надовго; я навіть впевнений, що ми швидко побачимося знову. Коли протягом двох днів Том і я не знайдемо ні поселення, ні тубільця, ми повернемось до грота. Але я цього не припускаю! Гадаю, ми не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках — адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що «Пілігрим» розбився вище або нижче по широті!

— Так... ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося.

Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Нен, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і негри. Вони хотіли спробувати, скориставшись з відпливу, дістатися до розбитого «Пілігрима», де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді.

Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна було пояснити сильним вітром, що віяв до берега.

Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили «Пілігрим», серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене — без щогл, без вітрил — судно, що лежало на боці, мов нежива істота.

І все ж треба відвідати «Пілігрим», перш ніж море зруйнує його до решти. Дік Сенд і негри легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії. На щастя, вода сюди не проникла. Дік Сенд знайшов чотири чудові карабіни та близько сотні набоїв у патронташах. Тепер його невеликий загін добре озброєний і може оборонитися від індіанців, коли б ті раптом напали на них.

Дік Сенд не забув узяти і кишеньковий ліхтарик. Проте географічні карти, що зберігалися в носовій каюті, розмокли й користуватися ними було неможливо. Із арсеналу «Пілігрима» Дік Сенд узяв також шість великих ножів, що ними розтинали китові туші. Ці ножі мали доповнити озброєння загону. Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Джекові. Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.

Під кінець Дік Сенд на прохання місіс Уелдон забрав з корабля й гроші. Він знайшов усього п’‎ятсот доларів. Це було далеко не все: сама тільки місіс Уелдон везла набагато більшу суму. Однак решти юнак не знайшов. Тільки Негору міг випередити Діка і забрати заощадження капітана Халла та гроші місіс Уелдон. Ні на кого більше не падала підозра — тільки на нього. І все ж молодий капітан завагався. Адже він нічого не знав про Негору, що могло б служити приводом для побоювань чи підозр, — крім того, що він злий і відлюдний на вдачу і що чуже горе викликає в нього посмішку. Та хіба цього досить, щоб вважати Негору злочинцем? Розсудливий Дік Сенд не міг прямо звинуватити кока. На кого ж тоді думати? На когось із негрів? Ні: всі вони — чесні люди, до того ж вони не відходили від грота, тимчасом як Негору блукав піщаним берегом. Отже злодій — він і ніхто інший. Дік Сенд вирішив допитати португальця і навіть обшукати. Він мусить з’‎ясувати цю справу!

Сонце хилилося до заходу. Місіс Уелдон, Дік Сенд і негри повернулися до грота. Тут Том зауважив, що Негору й досі немає, хоч уже настала ніч.

— Куди він міг запропаститись? — спитала місіс Уелдон.

— А що нам до того! — відказав Бет.

— Навпаки, — відповіла місіс Уелдон. — Я б воліла, щоб цей чоловік завжди був біля нас.

— Безперечно, місіс Уелдон, — сказав Дік Сенд, — але якщо він кинув наш загін доброхіть, то я не бачу способу примусити його повернутися до нас. Хтозна, може, в нього є підстави уникати нас.

І, відвівши місіс Уелдон убік, Дік Сенд розповів їй про свої підозри. Як він і гадав, вона також підозрювала португальця, однак не схвалювала наміру Діка Сенда допитати його.

— Якщо Негору повернеться, — мовила місіс Уелдон, — то це значить, що він добре заховав украдені гроші. А що ми не зможемо викрити його з допомогою доказів, то, на мою думку, краще всього нічим не виказувати підозри: нехай собі думає, що ми нічого не помітили.

Місіс Уелдон говорила слушно. Дік Сенд погодився з нею.

Розділ 15. ГАРРІС

Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші негри. Певно, собака гавкав недаремно.

— Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд.

— У всякому разі, не Негору, — зауважйв Том, — бо на того Дінго гавкає страх як люто.

— Якщо це не Негору, то де він зараз? — спитала місіс Уелдон, кинувши на Діка Сенда погляд, який зрозумів тільки він. — І якщо це не він, то хто б це міг бути?

— Зараз дізнаємось, місіс Уелдон, — відповів юнак. І, звертаючись до Бета, Остіна та Геркулеса, додав:

— Беріть зброю, друзі мої, і йдіть за мною.

Негри взяли рушниці й позасовували за пояс ножі. Потім вони позаряджали карабіни, й усі четверо рушили до річки. Місіс Уелдон, Том І Актеон залишилися при вході до грота, де спав малий Джек.

Вже сходило сонце. Воно ледь виткнулося з-за високих гір на сході, але його промені ще не діставали піщаного берега попід скелястим урвищем. А трохи далі й аж до західного обрію море іскрилося в сяєві ранку.

Дік Сенд і його супутники йшли піщаною смугою, що завертала до річки. А там непорушно, ніби роблячи стійку, стояв Дінго і гавкав. Було ясно — він бачить або чує когось.

І справді, цього разу собака гавкав не на Негору — свого заклятого ворога з «Пілігрима». Якийсь чоловік спускався зі скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

— Це не Негору, — сказав Геркулес.

— Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.

— Анічогісінько, — погодився Дік Сенд. — Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми.

І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця.

Побачивши їх, незнайомець дуже здивувався. Мабуть, він не сподівався зустріти людей на цій частині узбережжя. Очевидно, він іще не бачив розбитого «Пілігрима», бо інакше б йому відразу стало ясно, що перед ним люди, які зазнали корабельної катастрофи.

Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, незнайомець спинився й позадкував. За спиною в нього висіла рушниця. Він її швидко зняв і, взявши в руки, приклав до плеча. Усім своїм виглядом він виказував невпевненість.

Дік Сенд привітно змахнув рукою, і незнайомець, зрозумівши, що на нього не збираються нападати після недовгого вагання пішов до них.

Дік Сенд міг тепер добре роздивитися незнайомця.

Це був середнього зросту, міцно збудований чоловік років під сорок. Жваві очі, посріблені сивиною чуприна й борода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці.

Дік Сенд відразу зрозумів— і так воно було насправді, — що перед ними не корінний житель пампасів— індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, іцо він англосакс за походженням. У всякому разі, він не був ні індіанцем, ані іспанцем. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту:

— Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже!

Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а неграм тільки кивнув головою.

— Ви англієць? — спитав він Діка Сенда.

— Американець, — відповів юнак.

Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — яким чином ви опинились на цьому березі?

І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання:

— Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. І насамперед, — вела далі місіс Уелдон, — ми б хотіли спитати у вас, де ми.

— Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів незнайомець, якого начебто дуже здивувало запитання місіс Уелдон. — Невже у вас був щодо цього якийсь сумнів?

— Саме так, — відповів Дік Сенд, — адже буря могла відхилити судно від курсу, а я не мав змоги визначити, де ми. І я попрошу вас точніше сказати це. Певно, на березі Перу?

— Е ні, мій юний друже! Трохи далі на південь. Ваш корабель розбився біля болівійського берега.

— Ти ба! — мовив Дік Сенд.

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону.

Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Але помилка вийшла зовсім незначна. Він гадав, що вони розбились десь між двадцять сьомим і тридцятим градусами південної широти, коли брати від острова Пасхи, а виявляється — на двадцять п'ятому градусі. Таке незначне відхилення від курсу протягом такого тривалого шляху цілком можливе. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній.

— Містере, — мовив Дік Сенд, — судячи з ваших слів, ми досить далеко від Ліми?

— О, Ліма справді далеко... ген там! На півночі!— відповів незнайомець, махнувши в той бік рукою.

Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого.

— Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...

— Місіс Уелдон.

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків.

— Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон.

— Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки, від якої вона багато чим відрізняється. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви їдете сам один? — спитала місіс Уелдон.

— Я вже не вперше отак їду! За двісті миль звідси є велика ферма — асьєнда Сан-Фелісе, яка належить моєму братові. Я частенько в нього буваю в торгових справах. Коли ви схочете завітати туди зі мною, вас там приймуть якнайгостинніше, а також допоможуть дістатися до міста Атаками. Мій брат буде радий прислужитися вам.

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці негри — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон. — На Півночі рабство давно скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до негрів. — Бачачи, що вони служать у вас, я подумав...

— Вони не служать і ніколи не служили в мене, містере, — з притиском мовила місіс Уелдон.

— Ми б уважали за велику честь служити вам, місіс Уелдон, — озвався старий Том. — Та хай буде відомо містерові Гаррісу: ми не належимо нікому! Щоправда, я був рабом. Коли мені минуло шість років, работоргівці продали мене на африканському невільничому ринку в Америку. А мій син Бет народився, коли я вже став вільним. І всі мої товариші народилися в сім’‎ях вільних батьків.

— З чим вас і вітаю! — відказав Гарріс, як здалося місіс Уелдон, насмішкуватим тоном. — Зрештою, Болівія — вільна країна, і в нас також немає рабства. Вам немає чого боятись: тут ви можете подорожувати так само безпечно, як по штатах Нової Англії.

В цю мить із грота в супроводі Нен вийшов, протираючи оченята, малий Джек. Побачивши матір, він підбіг до неї. Місіс Уелдон ніжно поцілувала сина.

— Який милий хлопчик! — мовив американець, підходячи до Джека.

— Це мій син, — відповіла місіс Уелдон.

— Дозвольте мені поцілувати це любе хлоп’‎я!

— Охоче, містере Гарріс.

Та містер Гарріс, видно, не сподобався малому Джекові, бо хлопчик ще міцніше пригорнувся до матері.

— Оце так! — здивувався Гарріс. — Ти не хочеш, щоб я тебе поцілував? Невже я здаюсь тобі страшним?

— Вибачте його, містере, — квапливо мовила місіс Уелдон.— Він у мене дуже несміливий.

— Гаразд, згодом ми познайомимося краще! Ось дістанемося до асьєнди, і ти там покатаєшся на гарному поні; гадаю, він замовить за мене добре слівце.

Але навіть згадка про «гарного поні» не задобрила малого Джека, й він не став прихильнішим до містера Гарріса. Місіс Уелдон поквапно змінила тему розмови. Вона боялася чимось образити чоловіка, який так люб’‎язно запропонував їм свої послуги.

Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було.

Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже.

— Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив’‎язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важким, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз уже ходив — уздовж звивистого берега цієї річки... Але рушивши навпростець через ліс, ми скоротимо собі шлях миль на вісімдесят. Проходячи по десять миль у день, ми любесенько добудемось до асьєнди.

Місіс Уелдон подякувала американцеві.

— Найкращою подякою буде ваша згода прийняти моє запрошення, — відповів Гарріс. — Дарма що я зроду не ходив через оцей ліс, все ж, гадаю, знайду в ньому дорогу: адже я звик мандрувати лісами. З провіантом справа складніша. Я взяв із собою стільки харчу, скільки потрібно мені одному.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — харч у нас є, і ми будемо раді поділитися з вами.

— От і гаразд, місіс Уелдон! Все начебто складається якнайкраще.

То вирушаймо!

Гарріс уже був попрямував до лісу по коня, але Дік Сенд спинив його ще одним запитанням. Юнакові не дуже хотілося залишати узбережжя й заглиблюватись у цей безкраїй ліс. Дік Сенд був моряк і на березі почував себе ближче до своєї стихії.

— Містере Гарріс, — спитав він, — навіщо йти сто двадцять миль через ліс? Чому не пробратися узбережжям? І так і так далеко, то чи не краще спершу дістатися до ближчого порту, байдуже якого — північного чи південного?

— Юний мій друже, — відповів Гарріс, злегка насупивши брови, — хоч як погано я знаю це узбережжя, проте мені здається, що ближче, ніж за триста або чотириста миль, немає жодного порту.

— Це на північ, — урвав Дік Сенд, — а на південь?

— Якщо йти на південь, то доведеться спускатись аж до Чилі. Отже перехід буде такий само довгий.

— А хіба не пропливають повз цей берег кораблі, що курсують між Чилі й Перу? — спитала місіс Уелдон.

— Ні. Вони пропливають набагато далі, у відкритому морі. Адже ви, мабуть, не зустріли жодного?

— Не зустріли, — відповіла місіс Уелдон. — Діку, в тебе є ще запитання до містера Гарріса?

— Тільки одне, місіс Уелдон, — сказав юнак, якому чомусь не хотілося погоджуватись. — Я хочу спитати містера Гарріса, в якому порту, на його думку, ми можемо сісти на судно, що йтиме до Сан-Франциско?

— Мій юний друже, мені важко це сказати, — відповів американець. — Я знаю тільки, що ми знайдемо спосіб доставити вас із асьєнди Сан-Фелісе до Атаками. А вже звідти...

— Тільки не подумайте, містере Гарріс, — урвала його місіс Уелдон, — що Дік Сенд неохоче пристає на вашу пропозицію!

— Та ні, місіс Уелдон! — вигукнув юнак. — Повірте, я охоче і з вдячністю приймаю запрошення містера Гарріса. Але я жалкую, що ми не викинулись на берег на кілька градусів північніше або південніше. Ми б тепер були неподалік од порту, і нам було б легше вернутись додому; не довелося б зловживати люб’‎язністю містера Гарріса.

— Не подумайте тільки, що ви мене обтяжуєте,— мовив Гарріс. — Як я вам уже казав, мені дуже рідко випадає нагода зустріти тут своїх краян. Тож я справді залюбки зроблю для вас усе, що зможу.

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до негрів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою.

— А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина,— зауважив містер Гарріс, оглядаючи негра, неначе того було виставлено на продаж.— На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили!

— Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре попобігати, щоб упіймати мене!

Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Зрештою, не було особливо чого й складатися — самі харчі та й то лише стільки, щоб вистачило на дорогу від узбережжя до асьєнди Сан-Фелісе.

— Містере Гарріс, — мовила місіс Уелдон, — перше ніж скористатися з вашого запрошення, ми б хотіли, щоб ви прийняли наше й побули трохи нашим гостем.

— Охоче приймаю, місіс Уелдон, вельми охоче! — весело відповів Гарріс.

— За кілька хвилин сніданок буде готовий.

— От і гаразд, місіс Уелдон. А я тим часом приведу сюди коня. Хто-хто, а він уже добряче наснідався!

— Ви дозволите провести вас? — спитав Дік Сенд у американця.

— Коли ваша ласка, мій юний друже, — відповів той. — Ходімо, я вам покажу гирло цієї річки.

Гарріс і Дік Сенд повернули за скелі до гирла річки, а потім пройшли вгору берегом метрів триста. Там стояв прив’‎язаний до дерева кінь, який радісно заіржав, побачивши свого хазяїна. Гарріс одв’‎язав коня, взяв його за вуздечку й повів униз берегом. Дік Сенд ішов слідом, пильно оглядаючи ліс та береги. Проте він не помітив нічого підозрілого.

Трохи згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням:

— Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. — Якщо ж ваш кок наважився забрести сам у цей ліс, то він ризикує заблукати. Може, ми його ще наздоженемо дорогою.

— Так... можливо, — пробурмотів юнак.

Розділи 16 -18

Після сніданку невеликий загін вирушив у дорогу. Гарріс, дізнавшись, що нікому з мандрівників ще не випадало бувати у Південній Америці, радо почав розповідати про рослини і тварин,'які зустрічалися їм на шляху. На жаль, каучукового дерева і пташки колібрі, які дуже цікавили малого Джека; вони так і не побачили, але Гарріс обіцяв, що поблизу асьєнди їх вдосталь.

Щоб якнайшвидше дістатися до асьєнди Сан-Фелісе, треба було якомога рідше спинятися в дорозі. Місіс Уелдон та її супутники вирішили робити тільки вкрай необхідні для перепочинку зупинки. Тому за найближчі десять днів загін без особливих пригод пройшов сто миль. Що денно дванадцять годин тривав сам перехід, решту часу забирали зупинки на перепочинок, їду та ночівлю. І хоч люди почували себе трохи стомленими, проте всі були здорові. Лише одна невідповідність турбувала Діка Сенда. За словами Гарріса вони перебували на плоскогір’‎ї і йшли в сторону пустелі, але навколо незмінно стояв вологий тропічний ліс. Мабуть, і справді, як казав Гарріс, примхлива природа створила на Атакамському плоскогір’‎ї своєрідний куточок. Адже Дік нічого не знав про Атакаму...

16 квітня до асьєнди Сан-Фелісе, як запевняв Гарріс, залишалося ще двадцять миль. Але рухатися потрібно було швидше, бо малого Джека від тропічного клімату почала бити пропасниця. Хвороба сина дуже турбувала місіс Уелдон. В неї не було ліків, і вона не могла забезпечити йому потрібного догляду.

Тим часом Діка Сенда посідали сумніви. За весь час довгої подорожі загін не зустрів, жодного тубільця, і це було дивно. Але ще дивнішими були представники тваринного світу, яких почали зустрічати мандрівники. Спочатку їм трапився табун височенних тварин подібних до жирафів, які відразу кинулись навтьоки. Гаррісу вдалося всіх переконати, що то були страуси. Дійсно, здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Та найвагомішим доказом Гарріса стало те, що жирафи в Південній Америці не водяться. Потім кузена Бенедикта вкусила муха, в якій він розпізнав муху цеце, яку ніколи не знаходили в Америці. Щастю кузена Бенедикта не було меж. Він запевняв своїх супутників, що це видатне відкриття, адже до цього подібну муху зустрічали лише на одному континенті. І Дік Сенд не наважився навіть спитатися на якому...

Нарешті настало 18 квітня. Саме цього дня надвечір вони повинні були досягти асьєнди. Підозри Діка продовжували рости. В цей день із самого ранку цьому посприяли дві обставини. Першою обставиною був Дінго. Пес став поводитися дивно — шерсть у нього стовбурчилась, він нюхав повітря і гавкав так люто, як колись на «Пілігримі», коли на палубу виходив Негору. Дік дійшов висновку, що кок таки іде за їхнім загоном. Другою обставиною був кінь Гарріса. Здавалося, кінь не чує «духу стайні». Він не втягав ніздрями повітря, не поривався бігти вперед, не іржав, одне слово, нічим не виказував того, що відчуває кінець довгої подорожі. Навпаки, кінь здавався зовсім байдужим, ніби до асьєнди, яку він так добре знав, залишалось іще добрих кількасот миль. «Аж ніяк не схоже, що кінь повертається додому», — думав Дік Сенд.

О шостій вечора Дік, який шов попереду загону, зауважив на протоптаній траві вм’‎ятини, подібні на сліди слонів, а у широкому потічку трохи збоку декількох велетенських тварин дуже схожих на гіпопотамів. Але чи ж водяться слони та гіпопотами в Південній Америці? Вражений юнак нікому не розповів про свої відкриття, однак остаточно склав свою думку про Гарріса. Він зрозумів: то зрадник, і чекав слушної нагоди, щоб викрити американця.

Тим часом Гарріс визнав, що трохи помилився в своїх розрахунках і асьєнди сьогодні досягти не вдасться. Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю. Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, побачив жахливе видовище — на землі лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. Старий Том закляк, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

— Я вже бачив... Ці колодки... Ці ланцюги... Коли був малим...

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати... Ось-ось він заговорить...

— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!

І мерщій відвів убік старого негра.

Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Але сон ні до кого не прийшов, крім кузена Бенедикта. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик. Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік схопив Тома за руку, але той встиг крикнути:

— Лев! Лев!

Старий негр упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві.

— Лев! — повторив він.

Діка Сенда мов уразило громом. Він вихопив ніж і кинувся туди, де спав Гарріс. Та Гарріса не було. Зник і його кінь. Тут юнак нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились у нього з уст:

— Африка! Екваторіальна Африка! Країна работоргівців і невільників!

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з текстом твору

1. Що ви можете розповісти про особливості романів Жуля Верна?

2. Яку роль відіграли наукові відкриття у творчості французького письменника? А яку роль відіграла творчість Жуля Верна у розвитку науки?

Працюємо над змістом твору

3. Чим команда невеличкого вітрильника заробляла собі на життя? Чому капітан був незадоволений сезоном полювань?

4. Що ви знаєте про команду вітрильника?

5. Знайдіть у розділі 2 і прочитайте опис портрета і характеристику Негору. Що непокоїло капітана у цьому чоловікові?

6. На основі розділу 2 розкажіть про Діка Сенда. Як він потрапив на вітрильник «Пілігрим»? Що, на вашу думку, є особливого в характері юнги?

7. Назвіть пасажирів шхуни «Пілігрим». Як автор у розділі 1 характеризує кузена Бенедикта та місіс Уелдон?

8. Розкажіть, як під час плавання були врятовані 5 негрів. Завдяки кому вдалося знайти непритомних людей на потопаючому судні?

9. Які стосунки склалися між собакою Дінго і коком Негору?

10. Розкажіть про дивний епізод з Дінго і кубиками. Яке припущення висловив капітан Халл стосовно літер на нашийнику Дінго?

11. Чому капітан Халл вирішив почати полювання на особливо небезпечного смугастого кита? Розкажіть про загибель команди «Пілігрима».

12. На основі епізоду полювання зробіть висновок про протистояння людини і дикої природи. Чи були переможці у цій сутичці? Як, на вашу думку, автор ставиться до винищення тварин? Відповідь обґрунтуйте.

13. Хто після загибелі команди став капітаном шхуни? Як на це відреагували пасажири? А Негору? У чому полягала особлива відповідальність молодого капітана?

14. Які дивні події почали відбуватися з корабельними пристроями? Що дивувало Діка Сенда під час плавання до берегів Америки?

15. Розкажіть, як загинула шхуна «Пілігрим». Що сталося з її пасажирами? Що найбільше непокоїло Діка Сенда після висадки на невідомому березі?

16. Назвіть речі, які пасажири китобійної шхуни винесли на берег. Поясніть їхній вибір.

17. Що сталося з грішми місіс Уелдон? На кого впала підозра в скоєнні крадіжки?

18. Розкажіть про зустріч з Гаррісом. У чому запевнив друзів новий знайомий? Що запропонував Гарріс потерпілим від корабельної аварії?

19. Які підозри виникли у Діка Сенда під час переходу вглиб материка? Поясніть причини його підозр щодо щирості Гарріса.

20. Чому місіс Уелдон непокоїв стан здоров’‎я п’‎ятирічного Джека? Чим була викликана хвороба хлопчика?

21. Що свідчило про близьке знаходження Негору біля загону?

22. Розкажіть про жахливу знахідку старого Тома. Як ви вважаєте, чому Дік намагався приховати від друзів свої страшні здогади?

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ 2. ГАРРІС І НЕГОРУ

Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь.

Це були Гарріс і Негору.

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі вглиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п’‎ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене. Його підозри щораз міцнішали, і ще...

— Ще б із сотню миль, Гаррісе, — урвав його Негору, — і ці люди потрапили б до наших рук! Та нічого— вони однаково від нас не втечуть!

— Я зробив усе, що міг, друже. До речі, добре, що ти йшов далеченько від нас. Вони як чули, що то ти. В них є такий собі собачка — Дінго. Здається, він тебе трохи недолюблює. Цікаво, за що?

— Досі не було за що, але при першій нагоді я почастую його кулею.

— Те саме зробив би Дік Сенд, якби побачив тебе на близькій відстані від своєї рушниці. «Мій юний друг» — влучний стрілець. І взагалі, якщо казати правду — він славний хлопчина!

— Хай собі буде славний, проте він заплатить мені за свою зухвалість, — відповів Негору, і обличчя його стало невблаганно жорстоким.

Впізнаю тебе! — мовив Гарріс. — Ти залишився таким, яким був; мандри тебе анітрохи не змінили.

Він замовк на хвилину, а потім озвався знову:

— До речі, Негору, коли я тебе так несподівано зустрів на березі поблизу розбитого судна, біля гирла Лонги, ти встиг тільки показати мені цих людей і попросив завести їх якомога далі вглиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

— Не журися, Негору: колись та повісять.

— Дякую!

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

— Атож.

— І засудили?..

— На довічне ув’‎язнення в каторжній тюрмі в Сан-Паулу-ді-Луанда.

— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

— Еге, із шибениці не втечеш, — відповів Негору, — аз тюрми...

— То тобі пощастило втекти?

— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Ящик з консервами та бочка з водою, між які я заліз, годували й напували мене всю дорогу. Я страшенно мучився. Але на палубу, звісно, не міг виткнути носа, бо мене знов би запхнули в трюм і знов би я терпів ті самі муки, але вже не з власної охоти! А в Окленді мене передали б англійським властям, і ті відтарабанили б мене назад на каторгу або й повісили. Ось чому я волів подорожувати інкогніто¹.

— Ну, та це вже все минуло, Негору. Отже ти поїхав до Нової Зеландії і повернувся назад. Як добирався звідти — знов у трюмі?

— Ні, Гаррісе. Знаєш, я бажав тільки одного: повернутись до Анголи й знов узятися за работоргівлю.

— Еге ж, ми любимо своє ремесло... бо звикли до нього.

— Так-от. Півтора року...

Раптом Негору замовк. Стиснувши Гаррісову руку, він прислухався.

— Гаррісе, — мовив він пошепки, — там, у заростях папірусу, ніби щось зашелестіло.

— Що там таке? — Гарріс схопив рушницю й приготувався стріляти.

Вони підвелися і якийсь час стояли, озираючись довкола та прислухаючись.

— Нікого немає, — мовив Гарріс трохи згодом. — Потічок наповнився від дощів і шумить трохи дужче. За ці два роки, друже, ти відвик од лісових звуків. Та нічого: незабаром знову звикнеш. Розповідай-но далі про свої пригоди. Я хочу знати все, що було з тобою. А тоді поговоримо про майбутнє.

Негору й Гарріс знов посідали під смоковницею. Португалець став розповідати далі.

— Півтора року я гибів в Окленді. Я зумів непомітно вилізти з трюму й зійти з пароплава. Але без копійки в кишені. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?

— Довелось, Гаррісе.

— Бідолаха!

— Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти, та вона не траплялася. Нарешті в Окленд прийшло китобійне судно «Пілігрим».

— Той самий корабель, що розбився біля берегів Анголи?

— Атож. Місіс Уелдон із сином і кузеном Бенедиктом мали їхати на ньому пасажирами. Я хотів був найнятися на якийсь корабель — адже я колишній моряк, ба навіть служив другим помічником капітана на невільничому судні. Але мені скрізь відмовляли. Я подався до капітана «Пілігрима». Але матроси йому були не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок. Іншого кока не було, і мене взяли, а через кілька день «Пілігрим» покинув береги Нової Зеландії...

¹ Інкогніто — таємно, не називаючи себе.

— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

— Дік Сенд, мабуть, досі цього не зрозумів і навряд чи колись зрозуміє, — відповів Негору. — Але тобі, Гаррісе, я розповім усе як було, а ти можеш переповісти це «своєму юному другові», коли схочеш.

— Аякже! — сміючись відповів Гарріс. — Тож розповідай, друже, розповідай!

— «Пілігрим», — почав Негору, — мав іти до Вальпараїсо. Наймаючись на судно, я мав намір дістатися до Чилі. А це вже півдороги від Нової Зеландії до Анголи, і я б наблизився на кілька тисяч миль до західного узбережжя Африки. Та вийшло так, що через три тижні капітан «Пілігрима» Халл і вся команда загинули, полюючи на кита. На борту залишилося тільки двоє моряків: молодий матрос Дік Сенд і корабельний кок Негору.

— І ти став капітаном корабля?

— У мене спершу промайнула така думка, та я бачив: мені не довіряють. А тут іще ці п’‎ятеро дужих негрів, що називали себе вільними людьми! Я однаково не став би господарем на судні. Добре все обміркувавши, я вирішив залишитися тим, ким був доти, — себто коком.

— То судно випадково пригнало до берегів Африки?

— Ні, Гаррісе! В усій цій історії випадковість — тільки те, що ми зустрілися саме на тому місці узбережжя, де розбився «Пілігрим». А зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації: він уміє визначити місце перебування судна тільки за допомогою компаса і лага. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом. А одного чудового дня падає на дно лаг... Дік Сенд ніяк не міг збагнути, чому подорож триває так довго. А втім, тут би нічого не второпав і досвідчений моряк. Хлопчисько не знав, ба навіть не підозрював, що ми обійшли мис Горн. Але я розгледів його в тумані. А згодом я забрав з-під компаса залізяку, і стрілка знову стала показувати правильний напрямок. «Пілігрим», гнаний страшним ураганом, мчав на північний схід, до Африки, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися!

— І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей углиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, так були певні, що це Південна Америка! Мені спершу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.

— Атож, вони прийняли Анголу за Болівію. Так само, як Дік Сенд, побачивши острів Трістан-да-Кунья, подумав, що то острів Пасхи.

— Будь-хто на його місці помилився б, Негору.

— Знаю, Гаррісе. Тож я скористався з його помилки. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманути.

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план. — Частину продам у рабство, а решту...

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз Гюго обличчя доволі ясно виказував його думки.

— Кого ж ти продаси? — спитав Гарріс.

— Звісно, негрів, що супроводжують місіс Уелдон. За старого Тома, певно, дадуть не дуже багато, але за решту — четвірку міцних хлопців — можна взяти добрі гроші на ринку в Казонде.

— Чудово, Негору! Четвірка міцних негрів, звиклих до роботи, не схожих на тих тварюк, що їх нам приганяють із внутрішньої Африки! Звичайно, за них можна злупити грубі гроші. Негри, що народилися в Америці,— на ангельському ринку рідкісний товар! Але ти мені так і не сказав, чи не було на «Пілігримі» яких грошей?

— Лише кількасот доларів вдалося прибрати до кишені. На щастя, я маю надію іще на дещо...

— На що ж саме?

— Та є на що! — відрубав Негору: здавалось, він шкодував, що бовкнув зайве.

— Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар,— зауважив Гарріс.

— А хіба це так важко? — спитав Негору.

— Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекає мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумає вирушити до Кванзи...

— А якщо не надумає?

— Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж, і гадки не має про те, яка там на нього чигає небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» — він вибере саме цей шлях.

— Можливо... — задумливо сказав Негору.

— Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи.

— Ну, то нам слід негайно вирушати в дорогу! Я знаю Діка Сенда не гірше за тебе. Він не марнуватиме жодної години, тож конче треба його випередити.

— Рушаймо, друже!

Аж тут із заростей папірусу знов почувся шелест. Негору вкляк на місці, схопивши Гарріса за руку. Зненацька пролунав хрипкий гавкіт, і з заростей вибіг великий собака. Грізно розтуливши пащу, він підскочив до них.

— Дінго! — вигукнув Гарріс.

— Ну, цього разу ти від мене не втечеш! — крикнув Негору.

Він вихопив у Гарріса рушницю, приклав до плеча й вистрелив.

Дінго жалібно завив і зник у густому чагарнику над потічком.

Негору зійшов берегом до води. Де-не-де на стеблинах папірусу виднілися крапельки крові; кривавий слід тягся по прибережній ріні¹.

— Нарешті я поквитався з цим клятим псом! — вигукнув Негору.

Гарріс мовчки спостерігав цю сцену.

— Видно, Негору, — мовив він, — собака дуже хотів тебе порвати.

— Авжеж, Гаррісе, але я йому назавжди відбив хіть!

— За що він так тебе ненавидить?

— Та були колись не помирилися...

— Не помирилися?

Негору більше нічого не сказав. Гарріс подумав, що португалець приховав од нього якусь свою давню пригоду, але не став допитуватись.

Трохи згодом обидва вже простували вздовж потічка, прямуючи до Кванзи.

¹ Рінь — крупний пісок, галька, гравій.

Розділ 3-5

«Африка! Не Америка— Африка!» — до самісінького ранку крутилося в голові Діка Сенда. Обмірковуючи пригоди останніх тижнів, він здогадався, що незрозумілі події, які сталися з ним та його друзями — втрата компаса та лага, перехід «Пілігрима» з Тихого океану в Атлантичний, — справа рук Негору. Цей негідник, очевидно, зіпсував другий компас і хитрістю вивів корабель до берегів Африки. Тут якимось чином зв'язався зі своїм спільником Гаррісом, увійшов з ним в змову і задумав щось лихе проти потерпілих з «Пілігрима».

Однак Дік вирішив нікому нічого не розповідати ані про Африку, ані про Негору та Гарріса, щоб його супутники не впали у відчай. Про це ж він збирався попросити і старого Тома. Задум юнака полягав у тому, щоб якнайшвидше повернутися на узбережжя і рушити на пошуки португальських поселень. Добиратися До океану він вважав за найкраще на плоту водами найближчої річки.

Вранці Дік Сенд переконав місіс Уелдон, що Гарріс зрадник, який змовився з Негору, що ніякої асьєнди Сан-Фелісе, та й інших поселень, в цій місцевості немає і що їм потрібно негайно повертатися назад на берег океану. Повернення піде на користь і малому Джеку — на узбережжі повітря здоровіше й пропасниця у нього пройде сама собою. Після згоди місіс Уелдон збори в дорогу не зайняли багато часу. Несподіванкою стало тільки зникнення Дінго. Залишалося думати, що він пішов за Гаррісом або напав на слід Негору.

У пошуках річки, якою можна було б спуститися до океану, загін просувався вперед обережно і швидко. Мандрівники йшли чагарями вздовж потічка, сподіваючись, що він десь та й впадає у річку. Після обіду Дік Сенд та його друзі вийшли з чагарів на дорогу, якою, очевидно, ходили невільничі каравани. На землі подекуди лежали кістки й цілі людські скелети, обгризені хижими звірами. Деякі скелети були закуті в ланцюги. Всі негри йшли похнюпившись, але ніхто нічого не запитався у Діка. А місіс Уелдон несла на руках хворого Джека. Син поглинав всю її увагу, і вона наче не усвідомлювала того, що бачили її очі.

Близько п’‎ятої години на обрії спалахнули блискавки і глухо загуркотів грім. Ось-ось мала уперіщити страшна африканська злива, а мандрівники якраз вийшли на пустельну рівнину, де було можливості від неї сховатися. Та тут, на щастя, вони побачили покинуті термітники, такі великі, що в них можна було легко перечекати зливу. Це були глиняні конуси футів дванадцять заввишки та футів одинадцять завширшки в основі. Вершина термітника була закруглена, а товщина стін становила близько фута. В одному із них маленький загін вирішив заночувати. Всі зраділи можливості перепочити не просто неба. Стурбованим був лише кузен Бенедикт. Як ентомолог він знав, що терміти так просто своє житло не покидають. А з усього було видно, що комахи полишили термітник зовсім недавно...

Ліхтар погасили, і в термітнику стало темно, аж чорно. Всі вклалися на полицях, які вздовж стін в декілька ярусів зробили терміти, і міцно заснули. Тільки Дік Сенд, попри страшну втому, не міг спати. Тяжкі думки і далі не давали йому спокою. Аж раптом він почув чийсь легкий подих на своєму чолі. Ніжна рука лягла на його плече, і схвильований голос прошепотів йому на вухо:

— Я знаю все, мій бідний Діку! Та Господь ще може нас урятувати. Хай буде його воля!

Розділ 6. ВОДОЛАЗНИЙ ДЗВІН

Дікові Сенду з несподіванки відібрало мову. А місіс Уелдон одразу повернулась на своє місце біля малого Джека: певно, вона не хотіла більше про це говорити. Юнакові ж забракло духу її затримати.

«Місіс Уелдон знає все! — казав собі подумки Дік Сенд. — Що ж, либонь, це й краще. Вона не впадає в розпач, тож мені й поготів не можна занепадати духом».

Дік Сенд нетерпляче чекав ранку, щоб вирушити на розвідку. Він огляне місцевість навколо термітників, а потім шукатиме річку, яка понесе їхній пліт до берегів Атлантичного океану. Він був певен: річка тече десь неподалік.

Та поки що не світало. Через отвір до термітника ще не пробивалося світло дня. Безнастанний, трохи приглушений стінами гуркіт грому свідчив про те, що гроза не стихає. Дік Сенд чув шалений шум зливи. А що важкі краплі періщили по воді, то треба було думати: рівнину затоплено.

Дік Сенд вирішив кілька годин поспати. З обережності він ліг на глиняну долівку біля дірки, яка правила за вхід. Якби і трапилось щось несподіване, він перший дав би про це знати. До того ж, тут його розбудить світанок, і він негайно вирушить на розвідку. Поклавши біля себе рушницю, Дік Сенд прихилився головою до стіни й міцно заснув.

Скільки спав Дік, важко було сказати, аж враз його розбудило відчуття чогось холодного. Він підхопився на ноги й, жахнувшись, побачив, що термітник заливає вода. За кілька секунд вона піднялася до нижніх ярусів, де спали Том і Геркулес.

Дік Сенд розбудив їх і сказав про нову небезпеку.

Засвітили ліхтар, і всередині термітника стало світло.

Піднявшись футів на п’‎ять, вода перестала прибувати.

— Що таке, Діку? — спитала місіс Уелдон.

— Та нічого особливого, — відповів юнак. — Вода залила долівку. Очевидно, від зливи сусідня річка вийшла з берегів і розлилася по рівнині.

— То це добре! — вигукнув Геркулес. — Значить, десь неподалік таки є річка.

— Атож, — відповів Дік Сенд. — Саме нею ми й спустимось до узбережжя. Не турбуйтеся, місіс Уелдон: вода більше не піднімається, і вгорі нікого не заллє.

Місіс Уелдон нічого не відповіла. Що ж до кузена Бенедикта, то він спав як справжній терміт.

Тим часом негри, схилившись над водою, в якій відбивалося світло ліхтаря, чекали вказівок Діка Сенда. Помірявши глибину, він загадав перекласти зброю й рештки харчів на горішній ярус, де їх не дістала б вода.

— То вода натекла через отвір? — спитав Том.

— Так, — відповів Дік Сенд. — Тепер вона не пропускає свіжого повітря.

— Може, проб’‎ємо стіну вище рівня води? — запропонував старий негр.

— Хтозна, чи це треба, Томе: якщо тут води на п’‎ять футів, то невідомо, чи ззовні вона не стоїть вище. Там вона може сягати шестисеми футів або й більше.

— То ви думаєте, містере Дік?..

— Я думаю, Томе, що вода, піднявшись до певного рівня всередині термітника, стиснула повітря в ньому, і це стиснене повітря не дає їй піднятися вище. Але якщо ми проб’‎ємо стіну, повітря вихопиться назовні, його тиск усередині зменшиться, і вода підніметься до того самого рівня, що й ззовні. Якщо ж зовнішній рівень буде вищим від дірки, яку ми проб’‎ємо, то вода підніматиметься доти, доки її знов спинить стиснене повітря. Треба пробити дірку вище зовнішнього рівня, а як це вгадати? Ми в цьому термітнику — мовби робітники в водолазному дзвоні.

— Що ж робити? — спитав Том.

— Насамперед добре все обміркувати, а потім уже діяти. Необачність може коштувати нам життя.

Це зауваження було цілком слушне. Дік Сенд мав підстави порівняти затоплений водою конус термітника з водолазним дзвоном. Правда, повітря у водолазний дзвін безперестанку напомповують за допомогою спеціальних помп. А в термітнику вода залила третину приміщення; свіже повітря проникло б лише тоді, коли пробили б нову дірку в стіні.

Тут старий Том помітив, що рівень води потроху вищає, і сказав про це Дікові Сенду.

— Так, бачу, — кивнув головою Дік. — Вода прибуває, дедалі дужче стискуючи повітря в термітнику.

— Добре, що вода піднімається дуже повільно.

— Звичайно. Та чи ж її рівень десь спиниться?

— Містере Дік, — озвався Бет, — я спробую вибратися з термітника. Пірну й випливу через дірку...

— Гаразд, — сказав Дік Сенд. — Щасти вам, Бете. Якщо термітник затоплено, не повертайтеся. Ми спробуємо вийти з нього тим шляхом, що й ви. Але візьміть із собою сокиру: якщо вершина термітника височить над водою— ви нам постукаєте. Почувши ваш сигнал, ми почнемо ламати верх ізсередини. Ви зрозуміли?

Набравши повні легені повітря, Бет пірнув. Глибина води в термітнику досягала п’‎яти футів. Минуло десь із півхвилини. Дік Сенд уже був подумав, що Бет вибрався з термітника; аж тут із води виткнулась Бетова голова.

— Що? — спитав Дік Сенд.

— Дірку завалило! — відповів Бет, відсапуючись.

— Завалило?! — вигукнув Том.

— Так. Певно, вода розмила глину. Я обмацав рукою геть усю стіну внизу... Дірки немає...

Дік Сенд похитав головою. Він і його супутники тепер герметично зачинені в термітнику. До того ж, можливо, термітник до самого верху затоплено водою.

— Якщо тієї дірки немає, — мовив Геркулес, — проб’‎ємо нову.

— Не кваптеся!— вигукнув Дік Сенд, затримуючи Геркулеса, який схопив сокиру і вже був хотів пірнути.

Поміркувавши якийсь час, юнак сказав:

— Ми будемо діяти інакше. Найголовніше — дізнатися, чи весь термітник під водою, чи ні. Пробивши невеличкий отвір угорі, ми це

побачимо. Але якщо термітник затоплено, вода рине в нього, і ми загинемо. Треба бути дуже обережними.

— Але й не гаяти часу, — докинув Том.

Справді, рівень води поволі вищав. Вона вже сягала шести футів. Крім місіс Уелдон, малого Джека, кузена Бенедикта і Нен, що лежали на горішніх ярусах, усі вже стояли по пояс у воді.

Дік Сенд вирішив просвердлити стіну термітника шомполом з гвинтовою нарізкою на кінці. Геркулес присвічував Дікові Сенду ліхтарем. Вони мали ще кілька свічок, тож не боялися, що опиняться в пітьмі.

За хвилину шомпол просвердлив стіну. Відразу долинув глухий шум, схожий на звук, з яким повітряні бульбашки пробиваються крізь рідину. Повітря виривалося з термітника назовні, а рівень води в ньому став підніматися. Нарешті вода спинилася, закривши дірочку. Отже, її зроблено надто низько.

— Візьмімо вище! — мовив Дік Сенд, мерщій замазуючи дірочку глиною.

Вода в термітнику вже не прибувала, але повітряний простір за цей час зменшився на добрих вісім дюймів. Дихати ставало чимдалі важче, бо кисню в повітрі меншало й меншало. Про це свідчив і ліхтар: полум’‎я в ньому почервоніло, а тоді почало поволі тьмяніти.

Дік Сенд негайно заходився свердлити отвір — на фут вище від першого. Якщо й ця спроба буде невдалою, вода в термітнику підніметься ще вище... Але треба ризикнути — іншої ради немає!

Коли Дік Сенд орудував шомполом, згори враз почувся крик кузена Бенедикта:

— Он воно що! Тепер усе зрозуміло!

Геркулес навів ліхтар на кузена Бенедикта. Обличчя ентомолога сяяло.

— Ось чому ці розумні комахи покинули свою оселю! — провадив він.— Вони передчували повінь! Інстинкт є інстинкт, друзі мої! Терміти куди хитріші за нас! Куди хитріші!

Висловивши свою думку щодо останніх подій, кузен Бенедикт замовк. Цієї миті Дік Сенд, просвердливши стіну, витяг шомпол. Почулося те саме булькотіння, і вода почала швидко підніматися. Отже, і цей отвір — нижче рівня води ззовні!

Становище було справді жахливе. Місіс Уелдон, до ніг якої вже підступила вода, взяла малого Джека на руки. Всі задихалися. У вухах шуміло. Ліхтар ледве блимав.

— Невже весь термітник під водою? — прошепотів Дік Сенд.

Про це треба було дізнатися напевне, просвердливши третій отвір — під самісіньким верхом термітника. Але якщо і ця спроба скінчиться невдало, їм загрожує смерть від задухи! Рештки повітря вихопляться назовні, і вода заповнить весь термітник...

— Місіс Уелдон, — мовив Дік Сенд. — Ви розумієте наше становище. Якщо ми гаятимемо час, нам забракне повітря. Ми можемо врятуватись лише в тому разі, коли верх термітника виступає над водою. Тож зробімо останню спробу! Яка ваша думка?

— Свердли, Діку, — відповіла місіс Уелдон.

Цієї миті вогонь у ліхтарі погас через брак кисню. Місіс Уелдон і її супутники опинились у непроглядній пітьмі.

Геркулес учепився за один із ярусів; тільки голова його витикалася з води. Дік Сенд виліз негрові на плечі й почав швидко свердлити отвір біля самісінького верху термітника. Тут свердлити глину було важче — шар її був товщий і твердіший. Місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, забравшись на горішній ярус, дивилися на Діка. Легко зрозуміти, як він хвилювався: адже крізь оцю малесеньку дірочку має прохопитися повітря — і життя або ж вода — і смерть!

Раптом почувся пронизливий свист. То ринуло з термітника стиснене повітря... Блиснуло денне світло. Вода піднялася ще дюймів на вісім і спинилася. Отже нема потреби затикати дірку: напевно, зовнішній і внутрішній рівні води — однакові.

Верх термітника виступає над водою! Місіс Уелдон і її супутники — врятовані! Пролунало радісне «ура!», в якому особливо вирізнявся гучний голос Геркулеса. Всі дружно взялися до роботи. Колупали глину ножами, рубали сокирою. Отвір швидко ширшав; крізь нього лилося свіже повітря та перші промені сонця. Ось-ось вони зруйнують верх термітника...

Дік Сенд перший вистромив голову з отвору.

З грудей у нього вихопився крик.

Тієї ж миті пролунав свист, надто добре знайомий тим, хто мандрує по Африці, — свист стріли, пущеної з лука.

Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл, коли юнак виглянув з термітника.

Він коротко розповів про все своїм товаришам. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет висунулись із отвору й почали стріляти по цій пірозі.

Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків?

Термітник було взято приступом. Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедикта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити прощального слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога попливла до табору тубільців. Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік. Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.

У пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п’‎ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кілька тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими.

Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрюком, розчерепив обом голови.

Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі.

Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; негрів закували в кайдани, як рабів.

Розділи 7-8

На горбку, недалеко від термітників, залитих водою розбурханої річки Кванза, що протікала поряд, розташувався невільничий караван, про який Гар- ріс говорив Негору. Коли б не напад тубільців, загін Діка Сенда неодмінно натрапив би на цю річку, що впадала в Атлантичний океан, і вони б щасливо дістались узбережжя. Караван належав работоргівцю Жозе-Антоніу Алвішу. Вів його до міста Казонде на найбільший в цих краях невільничий ринок араб Ібн- Хаміс. Допомагали Ібн-Хамісу наглядачі-хавільдари, всі за походженням араби та португальці, і тубільні солдати-негри. Караван налічував щонайменше вісімсот душ, з них близько п’‎ятисот рабів, із двісті солдатів та із сотню носіїв та хавільдарів.

Найжахливіший вигляд в каравані мали раби — чоловіки, ледве прикриті шматками цупкої тканини, жінки, пошмаговані нагаями до крові, всуціль у ранах і виразках, виснажені худі діти з закривавленими ногами... їх ставили по двоє і з’‎єднували колодкою — жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях. Ці рогачі змушували невільників іти один за одним, не відхиляючись ні праворуч, ні ліворуч. Наглядачі поводилися з ними вкрай жорстоко. Вони шмагали їх нагаями, а тих, які падали від хвороби чи знемоги, добивали з рушниць або ножами. Дисципліну в каравані підтримували тільки жорстокістю. Отже дійти живими судилося не всім невільникам — хіба що половині з них.

Невільників в Африці здобували шляхом нападу на мирні села. Ці напади здійснювали або армії місцевих вождів, що хотіли розбагатіти, або профінансовані работоргівцями загони найманців. Під час їхніх облав на попелищах і руїнах поселень усіх, кому було за сорок років, безжально вбивали — вони як товар нічого не були варті. Живим залишався хіба що один з десяти переможених, і цілі райони Екваторіальної Африки поступово знелюднювалися. Потім рабів продавали на місцевих ринках. А далі гурти невільників йшли у двох протилежних напрямках: на захід— до португальської колонії Анголи, і на схід — до Мозамбіку. Звідси їх везли кораблями на Кубу, Мадагаскар і в арабські чи турецькі провінції Азії. І ніякий колоніальний уряд не міг припинити це ганебне явище, так як дуже важко встановити пильний нагляд за таким довжелезним, як в Африці, узбережжям. У внутрішні ж райони представники влади боялися навіть потикатися.

Діка Сенда як білого, на відміну від його чорних супутників, в кайдани не закували, але приставили до нього окремого хавільдара. Хлопець все сподівався ось-ось побачити Негору або Гарріса та їх не було. Проте він не сумнівався — нападом на термітник керували саме ці негідники. А ще Дік відчайдушно чіплявся за надію, що Геркулес живий і допоможе місіс Уелдон, яку разом із Джеком та кузеном Бенедиктом відвели в невідомому напрямку. Їх не було в цьому каравані.

Довгий шлях до Казонде в двісті п’‎ятдесят миль для знесилених невільників розтягся на тридцять вісім днів. Зі своїми товаришами — старим Томом, Бетом, Остіном та Актеоном, які йшли у валці рабів, Дік не міг перемовитися навіть словом. Але старий Том уже пояснив їм, що трапилося. Вони були приголомшені, коли почули, що перебувають в Екваторіальній Африці, що їх заманили сюди Гарріс із Негору і що їм нема чого сподіватися на милосердя. Але хлопці були молоді і здорові, тому мали шанси вижити, а ось старий Том і Нен, яка йшла закута разом з жінками, були геть знесилені і щодень слабшали.

В ніч з 10 на 11 травня, через двадцять днів від початку походу, до Діка Сенда, який ніяк не міг заснути, тихенько підповз Дінго. Юнак страшенно зрадів, побачивши пса живим. Але радості його не було меж, коли на нашийнику в пряжці він знайшов увіткнуту очеретину, всередині якої була записка від Геркулеса:

«Місіс Уелдон з малим Джеком понесли в кітанді. Їх супроводять Гарріс і Негору. З ними містер Бенедикт. Вони випередили караван на три-чотири переходи. Мені не вдалося поговорити з місіс Уелдон. Я знайшов Дінго. Хтось підстрелив його з рушниці, але рана вже загоїлася. Не занепадайте духом і не втрачайте надії, містере Дік. Я думаю про всіх вас і втік тільки для того, щоб якось допомогти вам. Геркулес».

Так юнак дізнався, що місіс Уелдон та її син живі і їм не доводиться терпіти муки пішого походу, бо їх несли у кітанді. Кітанда— це щось на зразок гамака, сплетеного з гілок та сухої трави і підвішеного до двох довгих жердин. Зверху кітанда покрита запоною з легкої тканини. Несуть її на плечах два носії. Незрозумілим залишалося одне— навіщо ж потрібні Гаррісові й Негору місіс Уелдон та її син?

24 травня в самому кінці жахливої мандрівки хавільдари порубали сокирами із двадцять невільників, що, знесилівши, вже не могли йти далі. Серед них була і стара Нен — перша жертва серед пасажирів «Пілігрима» після катастрофи.

Розділ 9. КАЗОНДЕ

26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работоргівці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі.

Ангола провадила широку торгівлю неграми. Португальські власті в Сан-Паулу-ді-Луанда й Бенгелі не могли їй перешкодити, бо работоргівці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка — глухими і майже недоступними. Бараки на узбережжі були напхом напхані невільниками. Ті кілька суден, яким щастило прослизнути повз патрульні кораблі, не могли забрати відразу весь цей «чорний товар», що його мали вивозити до іспанських колоній.

Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи. Торгівля людьми провадилась на «чітоці» — майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Звідси каравани вирушали до Великих Озер.

Казонде, як і всі великі міста Центральної Африки, ділилося на дві частини. В торговій частині жили португальські, арабські й тубільні купці; тут же вони збудували бараки для невільників. В другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п’‎яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.

В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша, а філії її — в Біе та Кассанго.

На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами — «тембе». В квадратних,.обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. Над будинками височіли пишні крони велетенських смоковниць. Уздовж вулиць росли віялові пальми, схожі на мітли, встромлені держаками в землю. У вуличній пилюці греблися стерв’‎ятники — санітари міста.

Неподалік текла річка Луї. Це ще недосліджена річка, яка є, мабуть, однією з численних приток великої ріки Кванго, що впадає в Конго.

«Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп, що розкинулись мало не на квадратну милю. Одні халупи обгороджені очеретом, інші — живоплотом з молодих смоковниць. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин, і «тембе», трохи просторіший і вищий за інші будівлі.

Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’‎ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, вже добряче розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Його армія складалася тільки з чотирьох тисяч солдатів, тимчасом як у португальських рабовласників їх було до двадцяти тисяч. Він уже не міг, як за добрих старих часів, приносити в жертву богам щодня по двадцять п’‎ять — тридцять рабів.

Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він з власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Він був у приязних, майже приятельських взаєминах зі старим п’‎яницею, тож порядкував на його землях як хотів.

Жозе-Антоніу Алвіш, уже досить літній чоловік, не був, як дехто може подумати, «мсунгу» — тобто білим. Тільки ім’‎я він мав португальське — безперечно, взяв його з комерційних міркувань. Алвіш був чистокровний негр; звали його Кенделе. Родом із Донду, на березі Кванзи, він почав свою кар’‎єру звичайним агентом у работоргівця. Врешті-решт цей негідник став одним із найбільших торгівців неграми.

Отже невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста дійшло всього двісті п’‎ятдесят знеможених невільників. Мов той гурт худоби, прогнали їх головною вулицею до «чітоки» й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи тисячі півтори рабів, чекаючи ярмарку, що мав зібратись через два дні. В бараках стало зовсім тісно. З невільників, що прибули, познімали важкі колодки, але ланцюги позалишали.

Діка Сенда залишили на «чітоці» під наглядом хавільдара.

Нарешті він у Казонде! Юнак майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедикт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх вулицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці». Місіс Уелдон ніде не було!

Дік Сенд перейнявся гострою тривогою. Зрештою, те, що він досі не побачив місіс Уелдон, можна пояснити: скорше за все її тримають під замком. Але ж Гарріс і Негору — особливо Негору! — не забарилися б зустрітись з молодим капітаном, щоб потішитись своєю перемогою, познущатися з нього, взяти його на муки — одне слово, помститися йому сповна. То невже вони не пішли в Казонде, а доправили місіс Уелдон до якогось іншого місця Центральної Африки? Хоч хай поява Гарріса й Негору загрожує йому, Дікові, смертю— він все одно жадає їх бачити. Якщо Гарріс і Негору тут, у Казонде, то й місіс Уелдон та її син тут!

Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік Сенд, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій.

— Алвіш! Алвіш!— кричали тубільці й солдати, що сунули на майдан. Нарешті з’‎явиться той чоловік, від якого залежить доля стількох безталанних людей! Можливо, Гарріс і Негору теж із ним.

Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз старий негр. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у низьких поклонах.

Услід за Алвішем з’‎явився і його приятель Коїмбра. Булькатий здоровило, з жовтим обличчям, із густою закустраною чуприною. Брудний, неохайний, у драній сорочці й сплетеній з трави спідничці, в обтріпаному солом’‎яному брилі, він скидався на потворну стару відьму. Цей Коїмбра був Алвішів довірник, організатор набігів на мирні селища й гідний отаман ватаги розбишак, які вірою й правдою служили работоргівцеві.

Сам Алвіш, не такий мацапура й обідранець, як його сердечний друзяка, виглядав трохи пристойніше в своєму ніби карнавальному вбранні — турецькій фесці, накидці, шароварах та капцях. Проте, подивившись на нього, аж ніяк не можна було скласти собі високої думки про власників факторій, що провадили торгівлю рабами.

Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько-африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти». Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон.

Чотирьох негрів підвели до Алвіша.

Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити.

Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих негрів. На Тома він глянув мигцем: за такого старого багато не візьмеш. А трьох молодих можна вигідно продати на ярмарку.

Пригадавши кілька англійських слів, що їх навчився від Гарріса, кривляючись, мов та мавпа, Алвіш іронічно привітав своїх нових невільників зі щасливим прибуттям.

Том підійшов до Алвіша й, показуючи на своїх товаришів і на себе самого, мовив:

— Ми вільні люди. Громадяни Сполучених Штатів!

Алвіш, певно, його зрозумів, бо, киваючи головою, відказав:

— Так... так... Американці! Ласкаво просимо! Ласкаво просимо!

— Ласкаво просимо! — повторив Коїмбра.

Він підійшов до Остіна і, ніби той баришник, що купує на ярмарку коня, став мацати йому груди, плечі, м’‎язи. Та коли він був спробував розтулити Остінові рота, щоб подивитися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався! Алвішів довірник відлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар!

До того ж, Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі.

Работоргівець заспокоїв розлюченого Коїмбру, і той, звівшись на ноги, знов став біля нього, насварившися кулаком на Остіна.

Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда.

Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса.

Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи:

— A-а, маленький янкі¹!

— Так, янкі! — відповів Дік Сенд.— Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною?

— Янкі! Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш. Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання.

Дік Сенд вдруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів.

Тим часом Алвіш зайшов у жваву розмову з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка Сенда та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хтозна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами.

— Друзі мої, — мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою, — слухайте, що я вам скажу! Геркулес прислав до мене Дінго з запискою. Він ішов назирці за караваном. Гарріс і Негору забрали місіс Уелдон, Джека і містера Бенедикта, але куди — не знаю. Можливо, вони в Казонде. Не занепадайте духом і будьте готові скористатися з першої-ліпшої нагоди, щоб утекти.

— А Нен? — спитав старий Том.

— Нен померла!

— Перша жертва.

— І остання, — сказав Дік Сенд. — Бо ми ще зуміємо...

Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос:

¹ Янкі — презирливе звертання до американців; прізвисько.

— О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас!

Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс.

— Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця.

— Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити...

— То вона померла? А її син?

— Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно!

Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку.

— Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий.

Розділи 10 -12

Кілька тубільців тут же підбігли до Діка Сенда і були б убили його, якби їх не зупинив Негору, що якраз нагодився. Однак хитрий португалець врятував юнака зовсім не з гуманних міркувань. Просто він вважав таку смерть залегкою для п’‎ятнадцятирічного капітана і розраховував пізніше піддати його жорстоким тортурам. Негору шепнув Алвішу і Коїмбрі, що вони нічого не втратять, коли трохи забаряться з покарою за смерть Гарріса...

Через два дні, 28 травня, відкрився ярмарок, на який з’‎їхалися работоргівці з усіх факторій внутрішньої Африки та тубільці з навколишніх сіл. Зібралося п’‎ять тисяч люду. Пополудні Алвіш звелів вивести невільників, призначених на продаж. Юрба відразу побільшала на дві тисячі чоловік і почався активний торг. Рабів-чоловіків купляли, щоб доправити їх на важкі роботи в іспанські колонії та на острів Мадагаскар, а рабинь-жінок — в гареми мусульманських країн. На цьому величезному торжищі дуже швидко продали старого Тома та його друзів. Вони потрапили в руки арабського купця з великого торгівельного міста Уджіджі.

Близько четвертої години пополудні ярмарок своїми відвідинами удостоїв володар Казонде його величність Муані-Лунга. Екзотичне африканське вбрання Муані-Лунги доповнювали окуляри на носі та лупа на шиї, які ще донедавна належали кузену Бенедикту. Не встиг титулований п’‎яниця вийти з кітанди, як відразу голосно забажав, щоб його друг Алвіш дав йому спиртного. Всі попередні запаси алкоголю володар Казонде вже випив, і настрій у нього був дуже кепський. За кожну краплину вогняної води він готовий був віддати будь-що. Навіть краплю крові білої людини, як це запропонував хитрий Негору, що супроводжував Алвіша. Таке рішення Муані-Лунги означало, що Діка Сенда піддадуть тортурам. Думка помордувати білу людину припала до вподоби старому п’‎яниці та його почту, але спочатку він таки хотів випити.

Тим часом за наказом Алвіша вже почали готувати справжню вогняну воду — пунш. В двохсотлітровий мідний казан влили кілька барил спирту, щедро додали перцю і прянощів та підпалили цю суміш. Муані-Лунга набрав черпаком пуншу, що палахкотів, і підніс до рота. Аж тут вогонь перекинувся на проспиртоване тіло володаря Казонде і за хвилину від нього залишилася лише купка попелу та кілька кісток. Всі, хто це бачив, заклякли на місці...

Алвіш та Негору страшенно злякалися, адже їх могли звинуватити у смерті Муані-Лунга. Тому вони вже наступного дня, 29 травня, почали розпускати чутки, що така незвичайна смерть — це знак особливої прихильності богів до володаря Казонде. Після такої смерті він сам вже піднесений до рангу божества. Потрібно тільки вшанувати його величним похороном. Тубільці легко купилися на ці чутки. І спадкоємиця престолу Муана— старша дружина Муані-Лунга віддала наказ про поховання свого чоловіка на дні ріки. А Негору домігся, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря.

Приготування до похорону почалися того ж дня. В кінці головної вулиці Казонде котив води бурхливий потічок— притока Кванго. На його дні і вирішено було поховати Муані-Лунга. Спочатку тубільці збудували загату і відвели воду потічка вбік. Потім посеред русла викопали яму п’‎ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки. На це в них пішов не один день.

Урочистий похорон відбувся через кілька днів вночі при світлі смолоскипів. Кітанду з останками Муані-Лунга встановили на одному кінці ями. Біля кітанди принесли в жертву п’‎ятдесят молодих рабинь, які мали супроводжувати володаря Казонде на той світ. А в протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’‎яний стовп. До стовпа прив’‎язали білу людину — ще одну жертву на цьому похороні. Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур. Він спокійно чекав смерті, бо знав: надії на порятунок немає.

Нарешті Муана жестом наказала зруйнувати загату. Вода почала заливати тіла рабинь, що лежали на дні ями, і Діка Сенда, прив’‎язаного до стовпа. Коли ж вона увійшла в свої береги, ніщо вже не вказувало на те, що тут поховано понад п’‎ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.

Розділ 13. У ФАКТОРІЇ

Гарріс брехав, кажучи, що місіс Уелдон, її син Джек та кузен Бенедикт загинули. Всі троє перебували ніде інде, як у Казонде.

Малий Джек майже одужав. Відтоді, як вони покинули болотисті місця, пропасниця до хлопчика не поверталася. Звісно, якби мати й син ішли пішки, вони геть знемоглися б. Але їх несли в кітанді, ба навіть піклувалися про них, тож вони почували себе непогано, принаймні фізично.

Місіс Уелдон нічого не знала про своїх супутників. Вона бачила, як Геркулес утік у ліс, але не відала, що з ним сталося далі. Вона тішила себе надією, що тубільці не вчинять розправи над Діком Сендом без Гарріса й Негору. Але Нен, Том, Бет, Остін і Актеон! Вони — негри, і з ними, безперечно, поводитимуться як з неграми. Бідолахи! Чи могли вони думати, що їм доведеться брести в каравані невільників по цій страхітливій Африці...

Місіс Уелдон не знала навіть, що караван Ібн-Хаміса прибув до Казонде. Вона чула галас ярмарку, але гадки не мала, що то таке. Не знала вона ні про те, що Тома і його товаришів продали арабському купцеві, ні про те, що їх незабаром поженуть до нового господаря. Не знала і про загибель Гарріса, і про смерть Муані-Лунга, і про його пишний похорон, де Діка Сенда мали принести в жертву. Нещасна жінка була в лабетах работоргівців і Негору. Вона не могла навіть накласти на себе рук, бо що тоді сталося б з її сином?..

Місіс Уелдон не відала, що чекає її в майбутньому. Під час переходу від Кванзи до Казонде Гарріс і Негору не обізвались до неї і словом. А в Казонде вона жодного разу їх не бачила. Виходити з факторії їй не дозволяли. Чи ж варто казати, що кузен Бенедикт— ця велика дитина — нічим не міг зарадити біді місіс Уелдон? Це й так зрозуміло.

Коли вельмишановний учений довідався, що він не в Південній Америці — доти він у цьому не сумнівався, — а в Екваторіальній Африці, то навіть не спитав, як же це вийшло. Проте він був глибоко розчарований. Адже кузен Бенедикт дуже пишався тим, що перший знайшов в Америці муху цеце та войовничих термітів. А виявляється, це звичайнісінькі африканські комахи, яких раніше за нього знайшли й описали вчені-натуралісти! Кузенові Бенедикту довелося розпрощатися з мрією уславити своє ім’‎я цими відкриттями. Справді, яка дивина в тому, що ентомолог привіз із Африки колекцію африканських комах?..

Але, заспокоївшись після розчарування, кузен Бенедикт сказав собі, що «земля фараонів»— так він називав Африку— невичерпна скарбниця для ентомолога і що він анічогісінько не втратив, опинившись тут, а не на «землі інків»¹. Навпаки, він виграв.

¹ Тобто в Південній Америці. Інки — корінне населення Південної Америки, що панувало в країні до її завоювання іспанцями.

— Це ж тут, у Африці, водяться жужелиці-мантікори — жуки із довгими волохатими лапками, із загостреними надкриллями й величезними щелепами! — повторював він собі, а також j місіс Уелдон, яка пускала його слова повз вуха. — Найцікавіша з них!— горбкувата мантікора. Що й казати! Тут можна зробити визначні відкриття, і я їх зроблю, якщо тільки ці славні люди дозволять мені виходити на пошуки комах.

Легко здогадатися, хто були ті «славні люди». Проте кузен Бенедикт не мав підстав скаржитися на них. Гарріс і Негору дозволяли йому шукати комах, тим часом як Дік Сенд, коли вони йшли з узбережжя до Кванзи, забороняв йому відходити від загону. Простодушного кузена Бенедикта вельми зворушувала поблажливість цих «славних людей».

Він був би найщасливіший серед ентомологів, коли б не загубив двох предметів, за якими дуже жалкував. Бляшанка з колекцією, як і раніше, висіла в нього через плече, але окуляри не сиділи на носі, а лупа не теліпалася на шиї. Отож тепер, знайшовши комаху, вчений, щоб краще роздивитися, підносив її до самісіньких очей. Це завдавало йому неабияких прикрощів. Чого б тільки він не дав за пару окулярів! Але цей товар неможливо було дістати в Казонде.

Кузенові Бенедикту дозволяли ходити по всій факторії Жозе-Антоніу Алвіша, бо знали, що він не втече. До того ж, факторію оточував високий палісад, через який кузен Бенедикт однаково не переліз би.

У факторії росли дерева й кущі, буяли трави, текли струмки, стояли будинки, бараки під соломою, хатини й курені. Годі уявити більш підходяще місце для пошуків рідкісних комах, тож кузен Бенедикт з утіхою нишпорив по всіх усюдах. Він збагатив свою колекцію і склав план великого наукового дослідження про африканських комах. А коли б іще йому пощастило знайти якусь нову комаху й назвати її своїм іменем — він нічого більше не хотів би в світі!

Коли факторія була досить велика для наукових екскурсій кузена Бенедикта, то малому Джекові вона здавалася цілим світом. Йому також дозволяли гуляти. Але хлопчика майже не цікавили розваги, що їх так полюбляють діти його віку. Він не відходив од матері, та й місіс Уелдон не хотіла відпускати сина від.себе, боячись, що з ним скоїться якесь лихо.

Джек часто згадував батька, якого так давно не бачив, і починав проситись додому. Питав про Нен, про старого Тома, про свого друга Геркулеса, про Бета, Остіна та Актеона. Казав, що дуже скучив за Діком Сендом. На всі запитання сина місіс Уелдон відповідала тим, що пригортала його до грудей, пестила й цілувала. Вона ледве стримувала сльози.

Ні під час переходу від берегів Кванзи до Казонде, ні у факторії Алвіша місіс Уелдон не мала підстав нарікати на погане з нею поводження, і не схоже було, що ставлення до неї зміниться на гірше.

Місіс Уелдон тільки зрідка бачила Жозе-Антоніу Алвіша, що жив у головному будинку факторії. Негору вона тут не зустрічала жодного разу. Певно, він жив десь-інде. Відсутність португальця дивувала і водночас непокоїла її. «Чого він домагається? Чого вичікує? Навіщо припровадив нас до Казонде?» — питала себе місіс Уелдон.

Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Уелдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому знати, що дружина попливла на борту «Пілігрима»? Адже він гадав, що вона сяде на один з пароплавів «Тихоокеанської компанії». Ці пароплави регулярно прибували до Сан-Франциско, але ні місіс Уелдон, ні Джека, ні кузена Бенедикта на них не було.

Та й «Пілігрим» давно вже мав повернутися до Сан-Франциско! А що судно не з’‎являлося, а від капітана Халла не було вістей, то Джеймс Уелдон, мабуть, заніс шхуну-бриг до списку безслідно пропалих. Як приголомшить чоловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки. Ніколи в світі не спаде йому на думку, що вони потрапили аж сюди, до цієї страхітливої Африки!

Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона вдіяти? Втекти? Але як? Тут пильнували кожен її крок. А якби їй і вдалося втекти, то, щоб дістатись до узбережжя, треба було б подолати дуже небезпечний шлях — понад двісті миль пралісом. Проте місіс Уелдон ладна була піти на такий ризик, коли б не трапилось іншої можливості здобути волю. Та перш за все вона хотіла довідатись про наміри Негору.

І ось нарешті вона довідалася про них.

6 червня, через три дні після похорону Муані-Лунга, Негору прийшов до факторії. Він відразу попрямував до. хатини своєї бранки.

Місіс Уелдон була сама. Кузен Бенедикт подався на свою щоденну наукову екскурсію. Малий Джек грався десь на подвір’‎ї.

Негору штовхнув двері, зайшов і, не вітаючись, мовив:

— Місіс Уелдон, Тома і його супутників продано купцеві з Уджіджі.

— Бідолахи! — сказала місіс Уелдон, утерши сльозу.

— Нен померла в дорозі, Дік Сенд загинув...

— Нен померла! І Дік! — скрикнула місіс Уелдон.

— Так, справедливість вимагала, щоб ваш п’‎ятнадцятирічний капітан заплатив життям за вбивство Гарріса,— відповів Негору.— Ви самі в Казонде, місіс Уелдон, зовсім самі, і мій тут над вами верх!

— Що вам треба від мене? — прошепотіла місіс Уелдон.

— Ви, — провадив Негору, — ваш син і той недоумок, що гасає за мухами, маєте певну торгову цінність, яку я думаю вигідно реалізувати. Одне слово, я всіх вас продам!— Я — вільна людина! — твердо мовила місіс Уелдон.

— Якщо я захочу, ви станете рабинею.

— Хто посміє купити білу жінку?

— Є людина, яка заплатить стільки, скільки я з неї заправлю.

— Як звуть ту людину? — не відступалася місіс Уелдон.

— Джеймс Уелдон. Це ваш чоловік!

— Мій чоловік? — вражено вигукнула місіс Уелдон.

— Саме він. Ваш чоловік! Йому я й збираюсь не просто повернути, а продати дружину й сина. А пришелепуватого кузена віддам задарма.

Місіс Уелдон питала себе подумки, чи немає в пропозиції Негору якоїсь пастки/Але він начебто говорив серйозно. Такому негідникові, для якого гроші над усе, можна вірити, коли йдеться про дуже вигідну справу. А ця справа таки мала принести Негору чималий зиск.

— І коли ви думаєте облагодити справу? — обізвалася місіс Уелдон трохи згодом.

— Якомога швидше.

— Де?

— Тут. Джеймс Уелдон, мабуть, не побоїться приїхати до Казонде, щоб урятувати свою дружину й сина.

— Не побоїться. Але хто йому дасть про це знати?

— Я! Я поїду до Сан-Франциско на розмову з Джеймсом Уелдоном. Гроші на дорогу в мене є.

— Ті, які ви вкрали на «Пілігримі»?

— Еге ж, ті... та ще інші, — нахабно відповів Негору. — Я-бо хочу продати вас не тільки швидко, а й дорого. Гадаю, Джеймс Уелдон не пошкодує на це ста тисяч доларів?

— Не пошкодує, якщо має таку суму, — холодно відказала місіс Уелдон. — Проте коли ви скажете моєму чоловікові, що мене тримають у полоні в Казонде, у Центральній Африці...

— Звичайно, скажу!

— ...то він не повірить вам без доказів. Він не такий необачний, щоб за першим вашим словом кинутися до Казонде.

— Він приїде, коли я привезу йому листа від вас! Ви напишете, в якому опинилися становищі, й засвідчите, що я ваш вірний слуга, якому вдалося врятуватись від дикунів...

— Я не напишу такого листа! — ще холодніше відказала місіс Уелдон.

— То ви відмовляєтесь? — вигукнув Негору.

— Відмовляюся!

Місіс Уелдон подумала про небезпеку, яка загрожуватиме її чоловікові під час подорожі до Казонде, і про те, що словам португальця вірити не можна: де гарантія, що, діставши викуп, він не затримає Джеймса Уелдона в Казонде? Ось чому вона не вагаючись відхилила пропозицію Негору. Але вона забула про те, що з нею — її син, її малий Джек...

— Ви напишете цього листа! — повторив Негору.

— Ні! — твердо відповіла місіс Уелдон.

— Дивіться! Ви тут із сином! У моїй волі зробити з вами те, що мені заманеться!

Місіс Уелдон хотіла була сказати, що не боїться погроз, але серце в неї несамовито калатало, і вона не могла здобутися на слово.

— Отже, місіс Уелдон, — мовив Негору, — ви обміркуєте мою пропозицію. За тиждень я матиму від вас листа до Джеймса Уелдона, або ви дуже пожалкуєте!

Розділи 14 -15

14 червня, в призначений день, Негору зайшов до хатини місіс Уелдон. Вона вже була готова до розмови, тому відразу перейшла до справи. Хоробра жінка пообіцяла написати листа, але лише за умови, що Джеймс Уелдон не вирушить в ризиковану подорож до Казонде. Він висадиться в Мосамедіші — невеликому порту на південному березі Анголи/ Туди ж доправлять її, Джека та кузена Бенедикта. В Мосамедіші містер Уелдон віддасть гроші, бранців звільнять, а Негору, який гратиме перед містером Уелдоном роль їхнього вірного друга, нарешті зникне.

Негору погодився на цю умову і вже наступного дня, взявши листа, вирушив у далеку дорогу до Сан-Франциско. А місіс Уелдон і надалі залишилася у факторії під наглядом Алвіша, який повинен був отримати з цієї угоди свою частку. Потяглися сірі, одноманітні дні ув’‎язнення... І місіс Уелдон, і малого Джека обтяжувало їхнє перебування у факторії. Чудово почував себе лише кузен Бенедикт, тому що навколо нього не бракувало комах.

Одного чудового дня — це було 17 червня — кузен Бенедикт мало не став найщасливішим ентомологом у світі. Того дня він ховався від полуденної спеки у хатині. Аж раптом йому на носа сіла горбкувата мантікора— предмет його заповітних мрій! Кузен Бенедикт знав, що горбкувата мантікора майже не літає — вона перепурхує з місця на місце або бігає, тож упав навколішки і поповз навкарачках навздогін за комахою, яка вилетіла з хатини. Через якусь мить він уже був надворі і поповз під гарячим полуденним сонцем. А ще через кілька хвилин опинився під самісінькою огорожею факторії Алвіша. На його великий подив, огорожа не зупинила мантікору, яка через кротячу нору майнула за межі факторії.

Кротяча нора виявилася рівною галереєю футів зо два завширшки, тому худорлявий кузен Бенедикт легко нею скористався і виліз по той бік огорожі. За огорожею починався ліс і побачити мантікору на фоні зелені було складно. Кузен Бенедикт розгубився, але не втратив надії зловити комаху. Він біг дрімучим лісом, не усвідомлюючи того, що робить. Скрізь йому ввижалась його дорогоцінна мантікора. Куди він біжить, чи знайде дорогу назад і чи взагалі знайде, — це анітрохи не турбувало кузена Бенедикта. Отак він забіг у ліс на добру милю.

Раптом із заростей вихопилася якась здоровенна істота й кинулась на вченого. Вона схопила його однією рукою за комір, другою за штани і, не давши спам’‎ятатися, потягла в хащі. Так кузен Бенедикт утратив нагоду стати найщасливішим з ентомологів усіх п’‎яти частин світу!

Розділ 16. МГАННГА

Коли кузен Бенедикт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедикт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала на місці в його хатині. Думати, що він доброхіть покинув свої ентомологічні скарби, — справжнє безглуздя.

І все ж кузена Бенедикта не було в факторії Жозе-Антоніу Алвіша!

Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работоргівець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою.

Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу. зменшиться. «Цей бевзь анічогісінько не вартий, — думав він, — а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!..»

Та хоч хай як ретельно шукали вченого і в факторії, і в лісі, жодних слідів його не знайшли. Місіс Уелдон довелось примиритися з тим, що кузена немає. Алвішеві залишалося тільки побиватися за втраченими грішми. Кузен Бенедикт аж ніяк не міг діяти в змові із кимсь чужим. Найпевніше, що він випадково знайшов кротовий хід і втік, навіть не подумавши про своїх супутників, начебто їх і на світі не було.

Хоч-не-хоч, місіс Уелдон визнала це. Проте вона анітрохи не сердилась на бідолаху, бо знала, що він не здатен відповідати за свої вчинки.

«Сердега! Що з ним буде?» — питала вона себе.

Кротовий хід забили того ж дня, а бранців стали стерегти пильніше: варту несли і по цей, і по той бік огорожі. Життя місіс Уелдон та її сина зробилося ще нуднішим і одноманітнішим.

А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи.

Для місіс Уелдон дощі були тільки прикрою перешкодою, яка заважала їй гуляти по факторії. Але для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод.

Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють лише ворожити й лікувати хвороби замовами та заклинаннями. Лихо було таке, що йому могли зарадити тільки вищі чаклуни — мганнги, які вміють викликати і проганяти дощі.

Але й мганнги не допомогли. Марно заводили вони своїх тужливих пісень, марно викрикували заклинання, марно бряжчали брязкальцями, калатали дзвониками й дули в роги з трьома розгалуженнями, повні бруду й шматочків кори; марно вимахували амулетами; марно збивали куряву на «чітоці» ритуальними танцями чи то навіть плювали в обличчя найзнатнішим придворним... Жодному з мганнг не вдалося прогнати злих духів, що збирають у небі дощові хмари.

Над краєм нависала чимдалі страшніша загроза. Тож Муана звеліла покликати уславленого мганнгу з північної Анголи. Про нього розповідали справжнісінькі чудеса. Віра в його могутність побільшувалась ще й тим, що він ніколи не бував у Казонде.

25 червня вранці новий мганнга урочисто вступив у Казонде, сповістивши про це голосним теленьканням дзвіночків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх.

До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний негр, футів шість на зріст і, мабуть, дуже сильний. Упевненій погляд та горда постава нового мганнги мимоволі викликали повагу.

Зазвичай чаклуни об’‎єднуються по три, по чотири, а то й по п’‎ять чоловік і ходять по селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна зі шлейфом спідничка з трави, незгірш як у сучасних модниць. На шиї— намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір’‎ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків.

Все його чаклунське причандалля — черепашки, амулети, різьблені дерев’‎яні ідоли й фетиші, балабушки з кізяку, що неодмінно використовуються в Центральній Африці під час усіх чаклунських обрядів, — лежало в круглому пузатому кошику.

Іще одна особливість нового мганнги: він був німий. Але ця вада тільки зміцнила повагу тубільців до нього. Мганнга мугикав — протягло, гугняво, на низьких нотах. Як на тубільців, це була ще одна ознака його могутності.

Спершу мганнга обійшов «чітоку», виконуючи якийсь урочистий танець. Дзвіночки на його поясі несамовито дзвеніли. Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде.

Її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч із усім своїм почтом.

Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Придворні хотіли були перешкодити такому небаченому порушенню етикету, але силач- мганнга ухопив за карк першого, який підбіг До нього, і жбурнув його вбік кроків на п’‎ятнадцять.

Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун, не зваживши на цей знак прихильності, потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними.

Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані з завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії.

Работоргівець, його солдати і раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах.

Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Далі, вдавши, що тільки на превелику силу стримує хмари, він надув щоки й дмухнув у небо, ніби сподівався розвіяти їхнє громаддя своїм подихом.

Муана, заворожена — саме таке слово сюди якнайбільше пасує — грою цього талановитого актора, вже не володіла собою. Нестямно щось викрикуючи, вона повторювала кожен рух мганнги. Придворні й натовп тубільців робили те саме, і гугняве мугикання німого потонуло в несамовитих зойках, криках і витті.

І що — хмари перестали насуватися зі сходу й закривати сонце? Розвіялись від заклинань наймогутнішого із мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю.

Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік.

Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди.

Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба.

Ось хто у всьому винен! Ця біла жінка і її син! Від них усе лихо! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казо нде й виморити народ голодом!

Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами.

Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього.

Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї.

Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об землю, щоб умилосердити духів.

Місіс Уелдон зойкнула і впала на землю, зомлівши.

Але мганнга, зробивши володарці Муані знак, з якого та зрозуміла його намір, взяв бідолашну матір на руки й поніс її разом із сином. Вражені дикуни покірно розступилися перед ним.

Алвіш розшаленів. Спершу випустити з рук одного бранця, а тепер стояти й мовчки дивитися, як у тебе з-під носа забирають ще двох, а з ними й бариш... Нізащо в світі він не міг на це погодитись, хоч хай би навіть усьому Казонде загрожувала гибель від нового всесвітнього потопу!

Работоргівець кинувся услід за мганнгою, щоб спинити його. Але гнів натовпу враз обернувся проти нього. Муана звеліла схопити Алвіша, і він, розуміючи, що непокора дорого йому коштуватиме, відразу принишк, проклинаючи подумки дурне легковір’‎я підданців повелительки Муани.

Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом із тими, хто їх накликав. Вони не сумнівалися: мганнга кров’‎ю чужинців умилосердить духів і прожене геть од Казонде дощі, які завдали місту такого лиха.

Мганнга тим часом ніс далі своїх жертв так легко, як ото лев у своїй могутній пащі пару козенят. Малий Джек тремтів з переляку, місіс Уелдон і досі не прийшла до тями. Розлючені тубільці з дикими криками сунули слідом за мганнгою.

Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад.

Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою.

Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом:

— Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого

Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде!

Розділ 17. УНИЗ ЗА ТЕЧІЄЮ

Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта.

Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала:

— Це ти, Діку? Ти?

Юнак був хотів сісти раніше, але місіс Уелдон поквапилась обійняти його. Малий Джек теж обіймав і цілував Діка Сенда.

— Мій друже Дік! Мій любий друже Дік! — без упину повторював хлопчик, а потім, повернувшись до Геркулеса, додав: — А я тебе не впізнав!

— Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки.

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливому негрові.

— Він врятував вас, — озвався Дік Сенд, — врятував і мене. Але він не хоче, щоб про це говорили.

— Врятував, врятував! Рано ще говорити про порятунок! — відказав Геркулес.— Адже якби не з’‎явився містер Бенедикт і не сказав нам, де ви, місіс Уелдон, — ми нічого не змогли б зробити.

Справді, то Геркулес п’‎ять днів тому схопив ученого, коли той переслідував у лісі свою дорогоцінну мантікору. Якби не ця пригода, Дік Сенд і Геркулес не дізналися б, де Алвіш ховає місіс Уелдон, і Геркулесові не спало б на думку пробратись у Казонде, вдягшися чаклуном.

Пірога швидко пливла за течією річки, досить вузької у цих місцях, а Геркулес розповідав про все, що було з ним, відколи він утік з табору на Кванзі: як він непомітно йшов назирці за кітандою, що в ній несли місіс Уелдон і Джека; як знайшов пораненого Дінго і як вони вдвох добулись до Казонде; як послав записку з Дінго; як після несподіваної появи кузена Бенедикта марно намагався проникнути у факторію, що її так пильно охороняли; як урешті знайшов спосіб вирвати бранців із рук страшного Жозе-Антоніу Алвіша.

Трапилось це так. Геркулес, своїм звичаєм, бродив у лісі, наглядаючи за всім, що робилося у факторії, ладен скористатися з першої-ліпшої нагоди пробратися в неї. Аж тут повз нього пройшов мганнга — той самий славнозвісний чаклун, що його нетерпляче чекали в Казонде. Напасти на мганнгу, зняти з нього вбрання і прикраси, одягтися, прив’‎язати мганнгу до дерева ліанами, щоб і сам дідько не розплутав би вузлів, розмалювати себе, — все це забрало дві-три години. Залишалось тільки зіграти роль заклинача дощів; це блискуче вдалося завдяки надзвичайній довірливості тубільців.

Коротко розповідаючи про свої пригоди, Геркулес і словом не обмовився про Діка Сенда.

— А як же вийшло з тобою, Діку? — спитала місіс Уелдон.

— Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив’‎язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.

— Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і ворожбит!

— Геркулесе, — мовила місіс Уелдон, — розкажіть мені все-таки, як ви врятували Діка.

— Та хіба то я, місіс Уелдон? Хіба потік, пішовши в старе русло, не вивернув стовпа і не поніс із собою Діка? Я виловив його ледве живого з води — тільки й того. Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути з землі стовп разом із прив’‎язаним до нього капітаном. Будь-хто міг би це зробити. Скажімо, містер Бенедикт або й Дінго. А справді, чи не Дінго це зробив?

Дінго весело загавкав у відповідь. Джек, обійнявши велику голову собаки, погладив його і спитав:

— Дінго! Це ти врятував нашого друга Діка?

І тут же похитав головою Дінго справа наліво і зліва направо.

— Він каже «ні», Геркулесе, — мовив Джек. — Бачиш: не він. А тепер скажи, Дінго: це Геркулес урятував нашого капітана?

І хлопчик примусив Дінго кивнути кілька разів головою.

— Він каже «так»! Він каже «так»! — вигукнув Джек. — От бачиш, Геркулесе, це ти!

— Друже Дінго, — зітхнув Геркулес, пестячи собаку,— навіщо ти признався? Ти ж бо обіцяв, що мовчатимеш!

Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь- хто з його супутників зробив би те саме.

Вони завели розмову про бідолашних Геркулесових товаришів: старого Тома, його сина Бета, Актеона і Остіна. їх погнали в область Великих Озер. Геркулес бачив їх у невільничому каравані. Якийсь час він ішов назирці за караваном, але дати їм знати про себе не вдалося. Отак їх і погнали. Пропали хлопці!

З очей у Геркулеса покотилися сльози.

— Не плачте, друже мій, — сказала місіс Уелдон. — Нумо сподіватися, що ми з ними ще побачимося.

Місіс Уелдон коротко розповіла Дікові Сенду про своє життя у факторії Алвіша.

— Може, — сказала вона наприкінці, — нам було б безпечніше залишитися в Казонде?

— То я зробив невлад! — вигукнув Геркулес.

— Ні, Геркулесе, ні! — заперечив Дік Сенд. — Ці негідники, безперечно, мають намір затягти містера Уелдона в пастку. Нам треба втікати гуртом і то чимшвидше, щоб дістатися до узбережжя раніше, ніж Негору повернеться в Мосамедіш. Там португальські власті візьмуть нас під захист і нададуть необхідну допомогу. А коли Алвіш з’‎явиться по свої сто тисяч доларів...

— То він дістане сто тисяч ударів палицею по голові, старий мерзотник! — вигукнув Геркулес. — Я сам розрахуюся з ним!

Ні, про повернення місіс Уелдон до Казонде не могло бути й мови. Отже треба випередити Негору. Дік Сенд вирішив добре все обміркувати, щоб неодмінно досягти мети.

От нарешті йому й випала нагода здійснити давній задум: спуститися за течією річки до океанського узбережжя.

Ця річка текла на північ і, можливо, впадала в Конго. В такому разі, замість прибути до Сан-Паулу-ді-Луанда, вони допливуть до гирла Конго. То нічого: в гвінейських колоніях вони дістануть таку саму допомогу, як і в Сан-Паулу-ді-Луанда.

Спершу Дік Сенд мав намір спуститися за течією на плавучому острівці з водоростей. Але Геркулес, якось блукаючи берегом, натрапив на пірогу. Оце так удача! Кращого засобу пересування годі й бажати! Пірога не була схожа на вузенький човник, якими тубільці звичайно плавають по річках. Вона була понад тридцять футів завдовжки й чотири завширшки. Такими пірогами можуть веслувати кілька веслярів.

Місіс Уелдон та її супутники зручно розташувались у пірозі. Швидка течія несла її вниз, і правувати нею можна було одним кермовим веслом.

Дік Сенд хотів плисти тільки вночі, щоб не потрапити на очі тубільцям. Але якщо рухатись усього по дванадцять годин із двадцяти чотирьох, то їхня подорож триватиме вдвічі довше. І Дікові спало на думку прикрити пірогу трав’‎яним навісом. З цією роботою впоралися швидко. Навіс із довгої трави підтримували дві жердини, прилаштовані одна до носа, друга до корми. Трава, звисаючи до самісінької води, маскувала довге кермове весло. Пірога здавалася непоказним трав’‎яним острівцем серед інших плавучих острівців.

Дік Сенд знов узяв на себе обов’‎язки капітана й став на носі піроги. Крізь щілини в трав’‎яному навісі він пильно стежив за фарватером і голосом або жестом давав вказівки Геркулесові, а той могутньою рукою скеровував пірогу в потрібному напрямку за допомогою кермового весла.

Місіс Уелдон лежала на підстилці з сухого листя, поринувши в свої думки. Кузен Бенедикт, мовчазний і насуплений, сидів під бортом, схрестивши на грудях руки й випроставши цибаті ноги. Він не міг подарувати Геркулесові пригоди з мантікорою. Вчений із сумом згадував свою колекцію та ентомологічні нотатки, що залишилися в Казонде. Тубільцям годі зрозуміти, який безцінний скарб потрапив їм до рук! Час від часу він за звичкою підносив руку до перенісся, щоб підняти на лоб окуляри, яких там уже хтозна-відколи не було...

Десь надвечір, пропливши миль із двадцять, пірога раптом зупинилася.

— Що там таке?— спитав Геркулес, який весь час стояв за кермовим веслом.

— Загата, — відповів Дік, — але загата природна.

— То зруйнувати її, капітане Дік?

— Атож, Геркулесе. Доведеться рубати сокирою. Загата, мабуть, міцна: на ній осіло вже кілька острівців, а вона стоїть.

— Зруйнувати, то зруйнувати! — відповів Геркулес і перейшов на ніс піроги.

Швидко спадала темрява. Геркулес міг спокійно вийти з-під навісу. Він так вправно орудував сокирою, що за якісь дві години загата розпалася посередині. Течія понесла обидві її половини до берегів, і пірога попливла далі.

Кузен Бенедикт— ця велика дитина — сподівався, що Геркулесові не вдасться перерубати загату й пірога не попливе далі. Подорож річкою здавалася йому дуже нудною. Він із жалем згадував факторію Жозе-Антоніу Алвіша й свою хатину, де залишилась його бляшанка з колекцією комах. Ентомолог так сумував, що всім було його жаль. Адже довкола — жодної комахи! Жодної!

Тож коли Геркулес приніс йому якусь бридку волохату істоту, ентомолог невимовно зрадів. Славний негр угледів її на загаті. Він мав досить збентежений вигляд, оддаючи свою знахідку вченому.

Кузен Бенедикт обережно взяв істоту двома пальцями й підніс до самісіньких очей, знову з жалем згадавши про окуляри та лупу. Як би вони оце йому придалися!

Раптом він закричав:

— Геркулесе! Геркулесе! Ти заслужив прощення! Кузино Уелдон! Діку! Це єдина в своєму роді комаха і, безперечно, африканська! Хайно тільки хто спробує забрати її в мене! Я скоріше розпрощаюся з життям!

— Справді цінна знахідка? — спитала місіс Уелдон.

— Ви ще й питаєте! Це комаха, яка не належить ні до ряду твердокрилих, ні до сітчастокрилих, ні до перетинчастокрилих, ані взагалі до жодного з десяти відомих науці рядів! Невігласи віднесли б її до павукоподібних. Але вона тільки схожа на павука! Членистонога істота, яка була б павуком, коли б мала вісім ніжок; проте ця істота має всього шість ніжок, і тому вона— не що інше, як комаха! Чи міг я, друзі мої, сподіватись, що до рук мені потрапить такий скарб?! Нарешті й моє ім’‎я увійде в науку! Цю комаху буде названо «Hexapodes Benedictus»¹.

Кузен Бенедикт так захопився, що, сівши на свого улюбленого коника, відразу забув про минулі й майбутні злигодні. Місіс Уелдон і Дік Сенд вітали його від щирого серця.

Розділ 18

Протягом наступного тижня пірога, замаскована під острівець, пливла вниз за течією. За ці дні не сталося нічого особливого. Річка текла серед чудових лісів. Кожного дня Дік Сенд без остраху висаджувався або на лівий або на правий берег, щоб пополювати. Однак чим більше вони віддалялися від Казо- нде, тим небезпечнішою ставала навколишня місцевість. Дік не сумнівався, що вони пливуть країною людоїдів. Двічі або й тричі він бачив на галявинах рештки багаття з обгорілими людськими кістками — сліди жахливого бенкету.

Вечір 10 липня був особливо тривожний. Вдалині, на правому березі, мандрівники вгледіли село з будівель на палях. І течія несла пірогу просто на палі. Годі було й думати об’‎їхати їх: під лівим берегом з води рясно стирчало каміння. Стоячи на носі, Дік Сенд пошепки віддавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наштовхнувся на палі. Ніч стояла місячна, було видно, куди правувати, але водночас було видно й замасковану пірогу. Як на зло, між палями двоє дикунів натягнули сітку й сиділи коло неї на помості. Побачивши острівець, вони заходились похапцем її витягати й голосно кликати на допомогу сусідів. Пірога шугнула під поміст, і саме цієї миті тубільці витягли сітку з води. Аж тут сталося те, чого боявся Дік Сенд: трав’‎яний навіс, який маскував пірогу, зачепився за поміст, і частину його здерло. Один тубілець скрикнув. Мабуть він помітив мандрівників. Але ніякого переслідування в наступні дні Дік Сенд та його друзі не помітили.

14 липня пірогу винесло у плесо якоїсь широкої ріки. Мандрівники сподівалися, що це річка Конго, яка впадає в Атлантичний океан. їх охопила радість — ще декілька днів і настане кінець всім випробуванням пасажирів «Пілігрима»!

¹ Шестиніг Бенедикта (лат.).

Однак у ніч проти 19 липня сталася подія, яка мало не коштувала всім їм життя. Десь о третій годині ночі із заходу долинув глухий шум. А на світанку Дік Сенд побачив, що трохи нижче по річці в повітрі зависає начебто хмара.

— До берега! — голосно закричав юнак, розбудивши місіс Уелдон. — Попереду — водоспад! Це хмара з водяних бризок! До берега, Геркулесе!

Дік Сенд не помилився. Русло ріки в тому місці обривалось прямовисною стіною футів сто заввишки. Вода скочувалась стрімким могутнім водоспадом. Іще півмилі — і суденце затягло б у прірву.

Розділ 19. «С. В.»

Геркулес дужим змахом весла повернув пірогу до лівого берега. На щастя, швидкість течії не збільшилася, і русло майже до самого водоспаду було положисте. Тільки за триста - чотириста футів воно западалося, і далі ріка мчала свої води з шаленою швидкістю.

На лівому березі ріс густий ліс. Жоден промінчик не пробивався крізь суцільну завісу листя. Дік Сенд не без страху дивився на цю землю. Адже тут жили людоїди. А мандрівникам доведеться йти пішки понад берегом. Про те, щоб волочити пірогу аж за водоспад, годі було й думати. Хіба це до снаги маленькому загонові?

Тим часом пірога підпливала до берега. Що ближче була земля, то дужче непокоївся Дінго. Дік Сенд, який повсякчас був насторожі, не зводив очей з собаки, питаючи себе, що могло привернути його увагу — хижий звір чи тубілець. Та невдовзі він зрозумів, що Дінго перейнятий не люттю, а зовсім іншим почуттям.

— Дінго ніби плаче! — вигукнув малий Джек і обійняв собаку за шию.

Але Дінго випручався і стрибнув у воду. Перш ніж пірога причалила, він уже був на березі й зник у високій траві.

Місіс Уелдон, Дік Сенд та Геркулес не знали, що й думати.

Через кілька секунд пірога врізалась носом у зелену товщу водоростей. Геркулес міцно прив’‎язав суденце до стовбура схиленого над водою мангового дерева, і всі мандрівники висадилися на берег, затінений високими деревами.

В лісі не було стежок, однак притоптана трава свідчила про те, що тут недавно побували люди або звірі.

Дік Сенд із зарядженою рушницею, Геркулес із сокирою в руках прямували попереду загону. Пройшовши кроків десять, вони побачили Дінго. Опустивши носа до землі й час од часу погавкуючи, собака біг ніби по якомусь сліду. Щось потягло його до берега, а тепер вело вглиб лісу. Це розуміли всі.

— Увага! — сказав Дік Сенд. — Місіс Уелдон, візьміть Джека за руку! Містере Бенедикт, не відставайте! Геркулесе, будьте напоготові!

Вряди-годи Дінго повертав голову й гавкав, ніби запрошуючи йти за ним.

Трохи згодом місіс Уелдон та її супутники наблизились до підніжжя старої смоківниці в гущавині лісу. Під смоківницею стояла перехняблена хижка. Дінго жалібно вив, дивлячись на неї.

— Агов! Тут хтось є? — спитав Дік Сенд.

Він увійшов у хижку. Місіс Уелдон та інші ввійшли слідом за ним. На долівці лежали розкидані кості, що вже побіліли від дії вогкого повітря.

— В цій хижці помер якийсь чоловік! — мовила місіс Уелдон.

— І Дінго його знав! — докинув Дік Сенд. — Певно, це був його хазяїн! О, дивіться, дивіться!

Дік Сенд показав на стовбур смоківниці, до якої тулилася хижка. Кора на стовбурі була обдерта, і на ній виднілися дві великі напівстерті червоні літери. Дінго вперся лапами в дерево, мовби показуючи літери мандрівникам.

— «С. В.»! — вигукнув Дік Сенд. — Літери, що їх Дінго впізнає з-поміж інших літер абетки. Літери, вигравіювані на його нашийнику!

Він ураз замовк і, нахилившись, підняв із землі невеличку мідну, геть позеленілу коробку. Дік одкрив коробку, і з неї випав клапоть паперу. Юнак прочитав уголос: «Тут... за 120 миль од берега океану... З грудня 1871 року ... мене смертельно поранив і пограбував мій провідник Негору... Дінго! До мене!... С. Вернон».

Записка пояснила все. Самюель Вернон, який вирушив у дослідницьку подорож по Центральній Африці, найняв провідником Негору. Велика сума грошей, що її мандрівник мав при собі, розпалила жадобу негідника-португальця, і він вирішив заволодіти грішми. Вернон, діставшись до берега Конго, став на ночівлю в цій хижці. Тут і поранив його Негору, а потім пограбував. Після цього португалець утік, але невдовзі його заарештували як агента работоргівця Алвіша й засудили в Сан-Паулу-ді-Луанда на довічне ув’‎язнення в одній із каторжних тюрем. Далі, як ми вже знаємо, Негору вдалося втекти й дістатись до Нової Зеландії, де він найнявся коком на «Пілігрим», на лихо всіх його пасажирів.

Бідолашний Вернон перед смертю встиг написати записку, вказавши ім’‎я вбивці та мотиви злочину. Записку він сховав у коробку, де, мабуть, зберігав гроші, що їх після лиходійства вкрав португалець. І вже конаючи, Вернон написав кров’‎ю на дереві свої ініціали. Перед цими червоними літерами Дінго, певно, просидів не один день! Він запам’‎ятав їх! І він уже ніколи їх не забував!

Потім Дінго побіг на берег океану; там його підібрав капітан «Вальдека». Далі Дінго потрапив на борт «Пілігрима», де знову зустрівся з Негору. Тим часом кості мандрівника тліли в нетрях Центральної Африки. Всі забули про нього. Не забув тільки вірний Дінго. Так уявляв собі події Дік Сенд, і, мабуть, так воно й було.

Дік Сенд і Геркулес вже зібралися були поховати останки Самюеля Вернона аж раптом Дінго люто загавкав і прожогом метнувся з хижки.

За мить почувся страшний зойк. Дінго на когось напав!

Геркулес кинувся слідом за Дінго. Коли Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек і кузен Бенедикт теж вибігли з хижки, вони побачили на землі чоловіка, що відбивався від собаки, який вчепився йому в горлянку.

То був Негору.

Діставшись до гирла Конго, щоб сісти на судно, яке йшло до Америки, цей негідник залишив десь недалечко своїх людей, а сам вирушив до місця, де вбив мандрівника, який так щиро довірився йому. Але в нього були причини податися сюди, і всі зрозуміли які, коли побачили біля підніжжя смоківниці яму, а в ній купу французьких золотих монет.

Отже Негору, вбивши Самюеля Вернона, закопав украдені гроші, щоб згодом по них вернутися. І ось, коли він нарешті налагодився покласти до своїх кишень награбоване золото, Дінго напав на нього. Проте цей мерзотник, дарма що був приголомшений, встиг вийняти ножа і з силою вдарити собаку в груди саме тієї миті, коли Геркулес підбіг до нього й гукнув:

— Ну, поганцю! Нарешті я можу задушити тебе!..

Та цього робити не довелося! Португальця спіткала справедлива кара, до того ж, на місці вчиненого ним злочину. Дінго, стікаючи кров’‎ю, останнім зусиллям стиснув щелепи— і Негору впав мертвий. Але й вірний собака був смертельно поранений. Зібравши останні сили, він поповз до хижки, де загинув його хазяїн, і там сконав.

Геркулес закопав у землю останки Самюеля Вернона, і в тій самій могилі поховав Дінго. Всі оплакували свого вірного друга.

Негору помер; але тубільці, що супроводили його від Казонде, перебували десь неподалік. Не дочекавшись начальника, вони стурбуються й підуть його шукати берегом річки. Це загрожувало мандрівникам неабиякою небезпекою.

Дік Сенд і місіс Уелдон почали радитись, як діяти далі. Не можна було марнувати жодної хвилини. Вони вже знали напевне, що ця ріка — Конго. Проте далі неможливо було плисти по річці. Отже мандрівники повинні простувати берегом миль зо дві за водоспад, а потім збудувати пліт і далі знову плисти за течією.

— Яким же берегом ми підемо? — спитав Дік Сенд. — Лівим, де ми тепер, чи правим? Обидва береги здаються мені не зовсім безпечними — адже і на лівому, і на правому є дикуни. Але лівий берег все ж таки більш небезпечний: ми ризикуємо зустрітися тут із тубільцями, які супроводили Негору.

— То перепливімо на правий берег, — сказала місіс Уелдон.

— Ми поки що не знаємо, чи можна ним пройти. Мабуть, Негору недарма простував правим. Проте нема чого гадати. Я піду на розвідку.

І Дік Сенд попрямував до піроги.

Ріка тут була завширшки триста - чотириста футів, і Дік, який чудово орудував кермовим веслом, легко переплив би на той берег.

Юнак уже став за весло. Аж тут місіс Уелдон спитала:

— А ти не боїшся, Діку, що тебе затягне у водоспад?

— Ні, місіс Уелдон. До нього футів чотириста, не менше, та й течія тут ще спокійна.

— Але на правому березі?

— Я не причалюватиму, якщо помічу хоч якусь небезпеку.

— Візьми рушницю...

— Гаразд. Будь ласка, не турбуйтесь за мене, місіс Уелдон.

— А може, нам краще все-таки не розлучатися, Діку? — сказала місіс Уелдон, мовби передчуваючи щось лихе.

— Ні, я поїду сам, — відповів юнак. — Це потрібно для нашої загальної безпеки. Повернуся десь за годину.

Дік Сенд одштовхнувся від берега.

Дік швидко дістався до середини ріки. Течія була не дуже сильна, але її вже трохи прискорював водоспад. А футів за чотириста нижче вода зі страшенним гуркотом падала вниз, і бризки її, підхоплені західним вітром, долітали до піроги.

Незабаром Дік підплив до правого берега. Він уже був хотів зійти на землю, коли раптом знявся неймовірний галас. З прибережних заростів вискочило із десятеро тубільців і побігло до піроги.

Це були дикуни із села на палях. Помітивши тоді, тиждень тому, що під трав'яним покровом плавучого острівця ховаються люди, вони кинулись навздогін і протягом усього тижня йшли назирці за пірогою правим берегом.

Дік Сенд зрозумів: він загинув. І він спитав себе подумки, чи не зможе ціною власного життя врятувати своїх супутників. Спокійний, рішучий, стояв він на носі піроги й, приклавши рушницю до плеча, не підпускав дикунів близько до себе.

А вони вже зірвали трав’‎яний навіс. Побачивши, що перед ними тільки один чоловік, а не кілька, як вони сподівалися, тубільці люто загаласували. Це ж бо вони вдесятьох стільки днів гналися за одним хлопцем!

Зненацька один із тубільців простяг руку до лівого берега й показав на місіс Уелдон та інших супутників Діка Сенда. Ті все бачили і, не знаючи, що робити, вийшли із заростів папірусу.

Дикуни забралися на корму піроги й відштовхнули її від берега.

Дік стояв, націливши на них рушницю, і вони не наважувались напасти, бо знали, що таке вогнепальна зброя.

Один із тубільців схопив кермове весло і вправно повів пірогу впоперек течії. Ще футів сто — і вони пристануть...

— Тікайте! — гукнув Дік Сенд до місіс Уелдон. — Тікайте всі!

Але ні місіс Уелдон, ні Геркулес не зворухнулися, ніби їхні ноги вросли в землю.

Тікати? Для чого? Не мине й години, як дикуни їх наздоженуть...

Дік Сенд це зрозумів. І раптом йому сяйнула думка: він урятує друзів! Не вагаючись ні миті, юнак наставив рушницю на весло в руці дикуна, який вів пірогу. Він вистрелив, і весло, розщеплене влучною кулею, переломилось навпіл.

Дикуни заволали із жаху. Та й було чого: пірога, позбавлена кермового весла, попливла за водою. Течія несла її швидше й швидше, і за кілька секунд до водоспаду залишилося хіба що сто футів...

Так ось що задумав Дік Сенд! Він пустив пірогу у водоспад! Дикуни загинуть, але загине і він! Проте друзі його врятуються...

Дикуни стрибали у воду і пливли до лівого берега.

Пірога перекинулася.

Дік Сенд не розгубився перед лицем близької смерті. Він ураз зміркував: перекинута пірога — останній його порятунок.

Дві небезпеки чигали б на юнака, коли б його затягло у водоспад: він би або задихнувся від повітряного вихору, або захлинувся водою. Однак перекинута пірога могла б його врятувати. Маючи такий захисток, будь-хто, певно, врятувався б од небезпеки, коли б навіть потрапив у Ніагарський водоспад!

Ці думки блискавкою промайнули в голові у Діка Сенда. Мить — і він пірнув під пірогу. Вчепившись за лавку, він висунув голову з води. А ще за мить відчув, як нестримний потік із силою кинув пірогу й потяг її вниз.

Суденце ринуло в безодню біля підніжжя водоспаду, закрутилося в шаленому вирі, а тоді знову випливло на поверхню, і його знову підхопила бурхлива течія. Дік Сенд зрозумів: тепер його порятунок залежить тільки від сили його рук...

Добре, що він чудово плавав! Через чверть години, подолавши бистрину, він дістався до лівого берега. Місіс Уелдон, малий Джек, кузен Бенедикт і Геркулес підбігли до нього.

А дикуни всі до одного загинули в бурхливих водах: нічим не захищені, вони задихнулися раніше, ніж потрапили на дно безодні. Швидка течія повикидала їхні трупи на берег.

Розділ 20. ЕПІЛОГ

Через два дні, 20 липня, місіс Уелдон та її супутники зустріли караван, який прямував до Ембоми, в гирлі Конго. Це були не работоргівці, а португальські купці, що везли до Європи слонову кістку. Втікачів гарно прийняли, а потім вони всі разом пішли далі.

11 серпня місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Дік Сенд і Геркулес прибули в Ембому, де їх дуже гостинно прийняли. А біля причалу стояв американський пароплав, який мав плисти до Панамського перешийка. Місіс Уелдон та її супутники сіли на нього й щасливо дісталися до Америки.

Нарешті 25 серпня мандрівники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!..

Що сказати про дальшу долю Діка Сенда й Геркулеса? Перший став сином, а другий — близьким другом родини Уелдонів. Джеймс Уелдон розумів, чим він зобов’‎язаний юному капітанові й Геркулесу.

Кілька слів про кузена Бенедикта. В день приїзду до Сан-Франциско, похапцем потиснувши руку Джеймсові Уелдону, шановний учений замкнувся у себе в кабінеті. Йому кортіло взятися до величезного наукового дослідження про «Hexapodes Benedictus». Цією працею він мав зробити справжній переворот у ентомологічній науці.

Тут, у кабінеті, захаращеному колекціями комах, кузен Бенедикт насамперед знайшов лупу й окуляри... Та коли він роздивився до пуття цього єдиного представника африканських комах, у нього вихопився розпачливий зойк. «Шестиніг Бенедикта» виявився зовсім не шестиногим! Це був звичайнісінький павук! У нього було шість лапок замість восьми — але тільки тому, що двох передніх бракувало! А бракувало тому, що Геркулес обірвав їх, коли ловив павука. Отже так званий «Hexapodes Benedictus» не становив ніякої цінності для науки; це був усього-на-всього павук, та ще й каліка!..

Через три роки малому Джекові минуло вісім років, і він пішов до школи. Дік Сенд допомагав йому готувати уроки, уриваючи годинку від своїх занять. Повернувшись до Сан-Франциско, юнак гаряче взявся до навчання. «Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» — раз у раз думав Дік.

У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона.

В години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він важав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Уелдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв’‎язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар, де рабство було невдовзі скасовано.

Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу.

То були старий Том, Бет, Остін і Актеон.

Із колишніх пасажирів «Пілігрима» не було з ними тільки старої Нен — вона загинула в Центральній Африці. Загинув і Дінго... Проте це справжнє щастя, що під час таких страхітливих злигоднів загинули тільки вони двоє...

Зрозуміла річ, того дня в домі у каліфорнійського негоціанта Джеймса Уелдона був великий бенкет. І всі були в захваті від тосту, який виголосила місіс Уелдон на честь Діка Сенда— «п’‎ятнадцятирічного капітана!»

Переклад П. Соколовського

ТЕОРІЯ ЛІТЕРА ТУРИ. ПРИГОДНИЦЬКІ РОМАНИ

До пригодницьких належать романи, сюжет яких наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій. Сюжет пригодницьких творів в основному будується на постійній загрозі життю головних героїв. У кінці твору несподівано приходить чудесний порятунок. Яскравим прикладом пригодницького роману є «П’‎ятнадцятирічний капітан» Жуля Верна.

До пригодницької літератури належать також твори на детективні та науково-фантастичні теми.

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. На основі розділу 2 частини 2 що ви може розповісти про Гарріса і Негору? Якими були їхні плани щодо «загону капітана Діка»!

2. Яке рішення прийняв Дік, впевнившись, що Гарріс—зрадник? Доведіть, що в цій критичній ситуації пошуки річки є цілком логічні.

3. Розкажіть, як були полонені колишні пасажири «Пілігрима». Хто, на вашу думку, керував захопленням загону?

4. Що сталося з друзями капітана Діка дорогою до ангольського міста Казонде? Для чого людські каравани приганяли до Казонде? Чим були небезпечні довгі переходи для нещасних невільників?

5. Опишіть місто Казонде— один із центрів работоргівлі. Хто був його володарем. Як він характеризується у творі?

6. Розкажіть про події, які відбулися на «чітоці» — майдані у центрі міста. Яка загроза нависла над Діком Сендом? Що сталося з його друзями- неграми?

7. Як загинув володар Казонде? Що призвело його до смерті? Розкажіть про обряд поховання володаря. Як було вирішено долю Діка?

8. Розкажіть про життя місіс Уелдон та її сина в полоні. Що запропонував Негору жінці? У чому, на вашу думку, полягає складність становища люблячої дружини і матері 5-річного хлопчика?

9. Як почувався в полоні кузен Бенедикт? Що вас дивує і що захоплює в образі цього вченого? Яким чином він опинився на волі?

10. Розкажіть, яким дивним чином була врятована місіс Уелдон та її син Джек. Що друзі дізналися про порятунок Діка Сенда?

11. Кому завдячували друзі своєю свободою? Поміркуйте, якби не винахідливість та допомога Геркулеса, що сталося б з ними?

12. Які небезпеки підстерігали загін на річці? Яким чином з’‎ясувалася причина ворожого ставлення Дінго до Негору? Розкажіть, як пес помстився кривднику за вчинені злочини.

13. Як повернулися на батьківщину? Як склалося їхнє подальше життя?

14. Розкажіть, яким чином змогли повернутися до Америки Том та інші друзі-негри.

Узагальнюємо та підсумовуємо

15. Назвіть головних героїв роману «П’‎ятнадцятирічний капітан».

16. Дайте характеристику образу Діка Сенда. Які риси вдачі, на вашу думку, відрізняють юнака від його ровесників?

17. Як ви вважаєте, чи міг Дік Сенд успішно справитися з завданням і доправити «Пілігрим» до берегів Америки? Чому? Жуль Берн писав про юного героя: «Він міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми». Доведіть, що ці слова справедливі.

18. Простежте, як протягом твору під впливом обставин розвивався характер Діка Сенда, змінювалося його світобачення.

19. Які стосунки панують у «команді капітана Діка Сенда»?

20. Як поводиться у важких життєвих умовах дружина і син багатого судновласника?

21. Охарактеризуйте образ Геркулеса. Як ви гадаєте, чому автор дав таке ім’‎я своєму героєві? Доведіть, що автор засуджує работоргівлю і зневажливе ставлення до людей іншої раси.

22. Доведіть, що друзі завжди були готові до самопожертви і взаємовиручки, постійно піклувалися один про одного.

23. Що вас обурює в поведінці Негору і Гарріса? Чим, на вашу думку, керуються у своїх вчинках ці герої?

Міркуємо самостійно

24. Чому Дік Сенд після повернення до Америки «гаряче взявся до науки»? Поміркуйте, яке значення мали знання у розвитку подій у романі.

25. Що цікавого ви дізналися з роману Жуля Верна про тваринний світ інших материків, про особливості морської справи, історію африканських племен, їхні вірування та обряди, трагедію работоргівлі?

26. Доведіть, що роман Жуля Верна має не лише розважальне, а й пізнавальне і виховне значення.

27. Визначте головну думку твору Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан».

Застосовуємо теоретичні поняття

28. Пригадайте вивчені у 5 класі особливості жанру роману.

29. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан» належить до жанру роману.

30. Які з вивчених вами творів ми називаємо романами? Поясніть, чому.

31. Поясніть особливості пригодницького роману. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан» є пригодницьким романом.

32. Знайдіть у тексті приклади пейзажу. Поясніть роль описів природи у творі.

33. Пригадайте з вивченого у 5 класі, що таке тема та ідея твору. Визначте тему та ідею роману Жуля Верна «П’‎ятнадцятирічний капітан».

Виконуємо творчі завдання

34. Спробуйте уявити собі майбутнє Діка Сенда. Складіть усну розповідь про його подальше життя.

35. Напишіть у робочому зошиті короткий твір на тему «Чому я захоплюють образом Діка Сенда».