СЛІПИЙ МУЗИКАНТ - Володимир Галактіонович Короленко (1853 -1921) - ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

СЛІПИЙ МУЗИКАНТ - Володимир Галактіонович Короленко (1853 -1921) - ЛЮДСЬКІ СТОСУНКИ - ПРИГОДИ І ФАНТАСТИКА

(скорочено)

РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

I

Дитина народилася в багатій сім’‎ї Південно-західного краю, глухої півночі. Молода мати лежала в глибокому забутті, та коли в кімнаті пролунав перший крик новонародженого, тихий і жалібний, вона заметалася з заплющеними очима у своїй постелі. Її губи шепотіли щось, і на блідому обличчі з лагідними, майже дитячими ще рисами з’‎явилася гримаса нетерпеливого страждання.

Бабка нахилилася вухом до її щось тихо шепочучих губ.

— Чого... чого не він? — питала хвора ледве чутно.

— Ви питаєте, чого дитина плаче? Це завсіди так буває.

Але мати не могла заспокоїтись. Вона здригалася щоразу, коли чула новий крик дитини, і все повторювала з гнівним нетерпінням:

— Чого, так... так жахливо?

Бабка не вчувала у крикові дитини нічого особливого і, бачачи, що мати говорить мов у неясному забутті, стала порати дитину.

Юна мати замовкла, і тільки часом якесь важке страждання, що не могло прорватися назовні рухами чи словами, витискувало з її очей крупні сльози. Може, серце матері почуло, що разом з новонародженою дитиною прийшло на світ темне горе, яке нависло над колискою, щоб іти в парі з новим життям до самої могили.

А може, це було й справжнє марення. Та чи так, чи сяк, але дитина народилася сліпою.

II

Спочатку ніхто цього не помітив. Хлопчик дивився тим тьмяним поглядом, яким дивляться до певного віку усі новонароджені діти. Дні збігали за днями, життя нової людини лічили вже на тижні, але дитина не повертала голови за ясним променем, який линув у кімнату разом з веселим щебетанням птахів. Мати перша занепокоєно спостерегла чудний вираз дитячого обличчя, що завжди було нерухоме. Молода жінка дивилася на людей, як сполохана горлиця:

— Скажіть же мені, чого він такий? Подивіться, як чудно шукає він щось руками... Чого він дивиться все в одному напрямі?.. Він... він сліпий? — вирвався з грудей матері страшний здогад.

Мати плакала й билась, мов підстрелений птах, пригортаючи дитину до своїх грудей, тимчасом як очі хлопчика дивилися все тим самим нерухомим і суворим поглядом.

Лікар засвітив свічку, наближав і віддаляв її від дитячого ока, заглядав у нього і, нарешті, сказав із зніяковілим виглядом:

— На жаль, пані, ви не помилилися..! Хлопчик, справді, сліпий, і до того безнадійно...

Сім'я, в якій народився сліпий хлопчик, була невелика. Крім названих уже осіб, вона складалася ще з батька та «дяді Максима». Батько був такий, як тисячі інших поміщиків, і дуже любив будувати й перебудовувати млини. Ця праця забирала майже весь його час. Зате дядя Максим був зовсім інша людина. Років за десять перед описуваними подіями дядя Максим був відомий як найнебезпечніший забіяка не тільки в околицях його маєтку, а навіть у Києві. Усі дивувалися, як це в такій поважній з усякого погляду сім’‎ї, якою була сім’‎я пані Попельської, народженої Яценко, міг удатися такий жахливий братик. Врешті дядя Максим за щось дуже розгнівався на австрійців і виїхав до Італії: там він приєднався до такого ж забіяки й єретика — Гарібальді, що, як з жахом переказували пани поміщики, побратався з чортом і за ніщо має самого папу.

Мабуть, австрійці й собі дуже розгнівалися на дядю Максима. Час від часу в улюбленій газеті панів поміщиків згадувалося його ім’‎я серед одчайдушних гарібальдійських сподвижників, доки одного разу пани не довідалися, що Максим упав разом з конем на полі бою. Розлючені австрійці, які давно вже, очевидно, гострили зуби на завзятого волинця, порубали його, як капусту.

Максима вважали померлим.

Виявилось, проте, що австрійські шаблі не здолали вигнати з Максима його затятої душі і вона лишилась, хоч і в дуже попсованому тілі. Гарібальдійські забіяки винесли свого гідного товариша з бійки, віддали його кудись до госпіталю, і от, через кілька років, Максим несподівано прибув у дім своєї сестри, де й залишився.

Тепер йому було вже не до дуелей. Праву ногу йому зовсім відрізали, і тому він ходив на милиці, а ліва рука була покалічена і придатна лише на те, щоб сяк-так спиратися на ціпок. Та й взагалі він став серйознішим, вгамувався, і тільки часом його гострий язик орудував так само влучно, як колись шабля.

У той час, коли в сільському будиночку появилася нова істота, у волоссі дяді Максима вже пробивалася срібляста сивина. Химерний вигляд, похмуро зсунуті брови, стукіт милиць та клуби тютюнового диму, якими він постійно повивав себе, не випускаючи з рота люльки, — усе це лякало сторонніх, і тільки близькі до інваліда люди знали, що в порубаному тілі б’‎ється гаряче й добре серце, а в великій квадратній голові, працює невгамовна думка.

Та навіть і близькі люди не знали, над яким питанням працювала ця думка в той час. Знівечений боєць думав про те, що життя — боротьба і що в ньому немає місця для інвалідів. На думку йому спадало, що він рицар, вибитий з сідла життям і повалений у прах. Чи не легкодухо звиватися в поросі, мов розчавлений черв’‎як?

Доки дядя Максим обмірковував цю пекучу думку, перед його очима почала мелькати нова істота, якій доля судила з’‎явитися на світ уже інвалідом. Спершу він не звертав уваги на сліпу дитину, але потім доля хлопчика зацікавила дядю Максима.

— Гм..., — замислено сказав він, — цей малий теж інвалід. Як скласти нас обох докупи, то, гляди, вийшла б одна сяка-така мізерія.

Відтоді його погляд став спинятися на дитині чимраз частіше.

IV

Дитина народилася сліпою. Хто винен у її нещасті? Ніхто! А тим- часом серце матері стискалося від гострого болю. Вона страждала передчуттям тяжкого майбутнього, що ждало її дитину... Цього було досить, щоб маленька істота з прекрасними, але незрячими очима стала центром сім’‎ї, несвідомим деспотом, до найменшої примхи якого пристосовувалось усе в домі.

Не знати, що вийшло б згодом із хлопчика, який через своє нещастя схильний був до озлобленості і в якому все оточення намагалося розвинути егоїзм, коли б химерна доля та австрійські шаблі не приневолили дядю Максима осістися в селі, в родині сестри.

Присутність у домі сліпого хлопчика непомітно надала діяльній думці знівеченого бійця іншого напряму. В його очах, замість глибокого болю, видно було тепер вдумливий вираз зацікавленого спостерігача. І що більше приглядався дядя Максим, то частіше супились його густі брови. Нарешті він зважився на втручання.

— Цей малий, — сказав він, пускаючи кільце за кільцем, — буде ще куди нещасніший, ніж я. Краще б йому не родитися.

Молода жінка низько схилила голову.

— Жорстоко нагадувати мені про це, — сказала вона тихо.

— Я кажу тільки правду, — відповів Максим. — У мене нема ноги й руки, та є очі. У малого нема очей, згодом не буде ні рук, ні ніг, ні волі... Зрозумій мене, Ганно,— сказав Максим лагідніше. — У хлопчика тонка нервова організація. У нього поки що є всі шанси розвинути інші свої здібності до такої міри, щоб хоч почасти надолужити його сліпоту. Дурне піклування, що усуває від нього необхідність зусиль, убиває в ньому всі шанси на повніше життя.

Мати була розумна і тому зуміла перемогти в собі безпосередній потяг, що примушував її кидатися стрімголов на кожен жалібний крик дитини. Через кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно й швидко лазив по кімнатах, насторожуючи слух назустріч всякому звуку, і, з якоюсь незвичною в інших дітях жвавістю, обмацував кожну річ, що потрапляла до рук.

V

Матір він незабаром навчився пізнавати з ходи, з шелесту плаття, з якихось іще, йому самому доступних, невловимих для інших ознак: хоч би скільки було в кімнаті людей, він завжди безпомилково прямував у той бік, де вона сиділа. Коли вона несподівано брала його на руки, він одразу пізнавав, що сидить у матері. А коли його брали інші, він швидко починав обмацувати рученятами обличчя того, хто його взяв, і теж пізнавав няньку, дядю Максима, батька. Але коли він потрапляв до людини незнайомої, тоді рухи маленьких рук уповільнювались: хлопчик обережно й уважно проводив ними по незнайомому обличчю, і його риси виявляли напружену увагу; він неначе «вдивлявся» кінчиками своїх пальців.

Він був дуже жвава й рухлива дитина, та місяці збігали за місяцями. і сліпота дедалі більше накладала свій відбиток на темперамент хлопчика, що починав визначатися. Жвавість рухів потроху втрачалася; він став забиватися у захисні куточки і сидів там цілими годинами нишком, з застиглими рисами обличчя, немовби до чогось прислухаючись. Хлопчик, здавалося, думав про щось.

Дядя Максим угадав: тонка нервова організація хлопчика брала своє. Усіх дивувала надзвичайна тонкість його дотику. З часом почало виявлятися, що розвиток сприйнятливості відбувається у бік слуху. Незабаром він досконало вивчив кімнати з їх звуків: розрізняв ходу домашніх, рипіння стільця під інвалідом-дядьком, сухе розмірене шоркания нитки в руках матері, рівне цокання годинника.

Світ проникав у голівку сліпого переважно у формі звуків, і в ці форми виливалися його уявлення. На обличчі застигала увага до звуків. Брови набирали особливої рухливості, а гарні, але нерухомі очі надавали обличчю сліпого якогось суворого відпечатку.

VI

Третя зима його життя наближалася до кінця. Надворі вже дзвеніли весняні потоки, і, разом з тим, здоров’‎я хлопчика, що зимою все слабував, не виходячи на повітря, стало поправлятися.

Для сліпого хлопчика весна вривалася до кімнати квапливим гомоном. Весняна капотінь від навислих на покрівлі бурульок стукотіла тисячею лунких ударів. Часом окрики журавлів плавно проносилися з високості і поволі замовкали, ніби тихо танучи в повітрі.

На хлопчиковому обличчі це оживлення природи відбивалося болісним нерозумінням. Він зсував брови, витягав шию, прислухався і потім кидався до матері, міцно пригортаючись до її грудей.

— Що це з ним? Він... не може збагнути, — догадувалася мати, вловлюючи на синовім обличчі вираз болісного нерозуміння.

VII

Хаос весняного безладу ущух. Під гарячим промінням сонця зазеленіла молода травиця, у повітрі плив дух березових бруньок.

Хлопчика вирішили вивести в поле, на берег близької річки.

Мати вела його за руку. Поруч на своїх милицях ішов дядя Максим, і всі вони прямували до берегового пагорбка.

Яскравий день ударив по очах матері й Максима. Сонячне проміння зігрівало їх обличчя, весняний вітер, немов змахуючи невидимими крильми, зганяв це тепло, замінюючи його свіжим холодком. У повітрі носилося щось п’‎янюче до знемоги, до млості.

Мати почула, що в її руці міцно стислась маленька ручка дитини, але п’‎янкий подих весни зробив її менш чутливою до цього вияву дитячої тривоги. Губи його розтулились; він вдихав у себе повітря швидкими ковтками, наче риба, яку вийняли з води; вираз болісного захвату пробивався часом на безпорадно-розгубленому личку і зараз же змінювався виразом подиву, що доходив до ляку. Самі лише очі дивилися все тим же нерухомим, незрячим поглядом.

Дійшовши до пагорбка, вони посідали на ньому всі троє.

Був полудень. Сонце тихо котилося по синьому небу. З пагорба, на якому вони сиділи, видно було річку, що широко розлилася внизу. Інколи пробігали од вітру легкі брижі, вилискуючи проти сонця. Далі за річкою чорніли розіпрілі ниви. Земля ніби зітхала.

Природа розкинулась кругом, наче великий храм, приготовлений до свята. Але для сліпого це була лише безмежна пітьма, що незвично хвилювала навкруги, ворушилась, рокотала й дзвеніла, доторкуючись до його душі звідусюди незвіданими ще, незвичними враженнями, від напливу яких болісно колотилося дитяче серце.

У кімнатах хлопчик звик пересуватися вільно, почуваючи довкола себе порожнечу. А тут його охопили якісь дивно змінні хвилі, ніжно пестливі, ніби намагаючись підхопити хлопчика, потягти його кудись у просторінь, якої він не міг бачити, заносячи геть свідомість. І тоді рука хлопчика міцніше стискала материну руку, а його серце завмирало і, здавалося, от-от зовсім перестане битися.

Обличчя хлопчика злегка сіпалося; очі то заплющувались, то розплющувались знову, брови тривожно рухалися, і в усіх рисах пробивалось запитання, важке зусилля думки і уяви. Незміцніла ще й переповнена новими відчуттями свідомість починала знемагати: вона ще боролася з враженнями, що наринули з усіх боків, силкуючись устояти серед них. Та завдання було над силу темному мозкові дитини, якому бракувало для цієї роботи зорових уявлень.

І звуки летіли й падали один по одному, надто строкаті, надто дзвінкі... Хлопчик застогнав і відкинувся на траву. Мати повернулася до нього і скрикнула: він лежав на траві, блідий, непритомний.

VIII

Дядю Максима дуже стурбував цей випадок. Він став виписувати книжки з фізіології, психології та педагогіки і заходився вивчати все, що дає наука про таємниче зростання дитячої душі.

Ця робота захоплювала його дедалі більше, і тому похмурі думки про непридатність до життєвої боротьби, про «черв’‎яка, що плазує в поросі» непомітно вивітрилися з голови ветерана. Дядя Максим все більше переконувався, що природа, яка позбавила хлопчика зору, не скривдила його в усьому іншому; це була істота, яка реагувала на доступні їй зовнішні враження з надзвичайною повнотою й силою. І дяді Максимові здавалося, що він покликаний до того, щоб розвинути притаманні хлопчикові нахили, щоб зусиллям своєї думки та свого впливу врівноважити несправедливість долі, щоб замість себе поставити в лави бійців за справу життя нового рекрута, на якого без його впливу ніхто не міг би розраховувати.

«Хто знає, — думав старий гарібальдієць, — адже боротися можна не тільки списом та шаблею. Може, несправедливо скривджений долею здійме згодом доступну йому зброю в оборону інших, знедолених життям, і тоді я немарно проживу на світі...»

IX-X

Після першої весняної прогулянки хлопчик кілька днів пролежав, марячи. Він то бурмотів щось і до чогось прислухався. І весь цей час з його обличчя не збігав характерний вираз нерозуміння.

Максим зрозумів, що дивна тривога хлопчика та раптова непритомність пояснювались багатством вражень, з якими не здолала впоратися свідомість, і вирішив допускати ці враження до одужуючого хлопчика поступово. В кімнаті, де лежав хворий, вікна були щільно позачинювані. Потім, в міру одужування, їх відчиняли на час, далі його водили по кімнатах, виводили на ганок, у двір, в сад. І щоразу, як на обличчі сліпого з’‎являвся тривожний вираз, мати пояснювала йому звуки, що вражали його.

— Сопілку пастуха чути за лісом, — казала вона. — А це чути голос вільшанки. Чорногуз клекоче на своєму колесі.

І хлопчик повертав до неї своє обличчя, брав її руку і кивав головою, все прислухаючись з вдумливою й осмисленою увагою.

Він починав розпитувати про все, що привертало його увагу, і мати або, ще частіше, дядя Максим розповідали йому про різні речі та істоти, які видавали ті чи інші звуки. Хлопчик напружував увагу, зсував брови, на лобі його лягали навіть легкі зморшки.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ I-III

Темна голова дитини збагачувалася новими уявленнями; з допомогою дуже витонченого слуху він все далі заглиблювався в навколишню природу. Над ним і круг нього, як і раніше, стояв глибокий, непроглядний морок. Дитяча природа безперестанку силкувалася скинути темну запону. Ці несвідомі пориви до незнаного світла все глибше відбивалися на її обличчі виразом болючого зусилля. [...]

Йому йшов уже п’‎ятий рік. Він був тонкий і кволий, але ходив і навіть бігав вільно по всьому дому. Хто дивився на нього, як він впевнено виступав у кімнатах, повертаючи саме там, де треба, і вільно розшукуючи потрібні йому речі, той міг би подумати, коли це був хтось незнайомий, що перед ним не сліпа, а тільки дивно зосереджена дитина. Та вже по двору він ходив з більшими труднощами, постукуючи поперед себе палицею.

Був тихий літній вечір. Хлопчика вже з півгодини як поклали в постіль. Він лежав, напівдрімаючи. Від якогось часу у нього з цією тихою годиною став пов’‎язуватися дивний спогад. Ранком він прокидався розніжений і жваво питав у матері:

— Що це було... вчора? Що воно таке?..

Мати не знала, в чому річ, і думала, що дитину хвилюють сни. Вона вирішила залишитися біля постелі дитини довше, щоб з’‎ясувати собі дивовижну загадку. Вона сиділа на стільці, поруч його ліжка, машинально перебираючи петлі в’‎язання і прислухаючись до того, як рівно дише її Петрусь. Вона раптом почула тихі, переливчасті тони сопілки, що линули зі стайні, змішуючись з шарудінням південного вечора. Вона враз зрозуміла, що саме ці нехитрі переливи простої мелодії, збігаючись з фантастичною годиною дрімоти, так приємно настроювали хлопчикові спогади.

«Гарно грає Йохим, — подумала мати. — Дивно, скільки тонкого почуття в цьому грубуватому на вигляд «хлопові».

IV-V

А Йохим справді грав гарно. Вдень він акуратно справляв обов’‎язки конюха, водив коні на водопій, запрягав їх, виїздив з панею або з Максимом. Та коли наставав вечір, він забував про весь світ, щоб надавати задумливо-журного характеру наспівам чудесної дудки. У такому музичному екстазі, весь виливаючись в тремтливих мелодіях, лежав Йохим у стайні і того вечора. Раптом він здригнувся і звівся на своїй постелі. Він відчув, як чиясь маленька рука хутко пробігла легкими пальцями по його обличчю, сковзнула по руках і далі почала якось квапливо обмацувати дудку. Разом з тим він почув біля себе чиєсь швидке, схвильоване, коротке дихання.

Біля його ліжка стояв сліпий панич і жадібно тягся до нього своїми рученятами.

Через годину мати, схотівши глянути на сонного Петруся, не знайшла його в постелі. Материнська кмітливість підказала їй, де треба шукати хлопчика. Йохим дуже зніяковів, коли несподівано побачив у дверях стайні «милостиву пані». Вона, мабуть, вже кілька хвилин стояла на цьому місці, слухаючи його гру і дивлячись на свого хлопчика, що сидів на ліжку, загорнутий у Йохимів кожух, і жадібно прислухався до увірваної пісні.

VI

Відтоді кожного вечора хлопчик приходив до Йохима у стайню. Тільки на землю спускався вечір, Петрусь почував гарячкове нетерпіння. Ці години стали для хлопчика найщасливішим часом, і мати з ревністю бачила, що вечірні враження володіють дитиною.

Слухаючи хохла-дударя, вона почувала, що разом з ревнощами до нього в її душі поволі прокидається відчуття живої мелодії. Внаслідок цього процесу виникла просьба пані Попельської до чоловіка виписати з міста піаніно.

Того ж дня надіслано було до міста лист, та доки інструмент привезли з міста в село, повинно було минути два-три тижні.

А тимчасом зі стайні кожного вечора звучали мелодійні заклики, і хлопчик кидався туди, навіть не питаючи вже дозволу матері.

Він ніколи не перебивав музиканта, і тільки коли той сам зупинявся та збігало дві-три хвилини в мовчанні, німе зачаровання змінялося в хлопчику на якусь дивну жадібність. Він тягся по дудку, брав її тремтячими руками і прикладав до губ. А що при цьому в грудях у хлопчика перехоплювало дух, то перші звуки виходили в нього якісь тремтливі й тихі. Але потім він став потроху опановувати немудрий інструмент. Йохим розміщав його пальці по дірочках, і хоч маленька ручка ледве могла захопити ці дірочки, та все ж він незабаром звикся з звуками гами.

VII

Нарешті, рівно через три тижні, з міста привезли піаніно. Петя стояв у дворі й уважно слухав, як робітники метушливо готувалися нести в кімнату привозну «музику». Вона була, очевидно, дуже важка, бо, коли почали її підіймати, віз тріщав, а люди кректали.

Все це нагонило на хлопчика почуття, близьке до переляку.

Ганна Михайлівна була впевнена, що її Петя забуде тепер стайню й дударя і що всі свої радощі діставатиме від неї. Очима, що яскріли сміхом, глянула вона на хлопчика і на Йохима, який просив дозволу послухати заморську музику і тепер стояв біля дверей, соромливо опустивши очі й звісивши чуприну. Коли дядя Максим і Петя посідали на кушетці, вона враз ударила по клавішах піаніно.

Це було щось особливо гучне, але досить хитре, що вимагало неабиякої гнучкості пальців. Та пані Попельській далеко було до Йохима. Щоправда, її тонкі пальці були й бистріші, і гнучкіші; мелодія, яку вона грала, складніша й багатша. Зате в Йохима було безпосереднє музичне почуття, його вчила нескладних мотивів природа, шум її лісу, тихий шепіт степової трави, задумлива, рідна, старовинна пісня, яку він чув іще над своєю дитячою колискою.

Так, трудно було віденському інструментові перемогти хохлацьку дудку. Коли Ганна Михайлівна повернулась в той бік, вона побачила на зблідлому обличчі Петрика той самий вираз, з яким першої весняної прогулянки хлопчик лежав на траві.

VIII

Багато сліз коштувала бідолашній матері ця невдача. Їй, «милостивій пані» Попельській, яка чула грім оплесків «добірної публіки», усвідомлювати себе так жорстоко переможеною, і ким же? — простим конюхом Йохимом з його дурною свистілкою! Краска гніву заливала її обличчя, і вона щиро ненавиділа «огидного хлопа».

І кожного вечора, коли її хлопчик утікав до стайні, вона відчиняла вікно, спиралася на нього ліктями і жадібно прислухалась.

«Так, — думала вона про себе, — тут є якесь зовсім особливе, справжнє чуття... чаруюча поезія, якої не вивчиш з нот».

І вона усвідомлювала, що горда пані смиряється в ній перед конюхом-хлопом. Вона забувала його грубу одежу та запах дьогтю, і крізь тихі переливи пісні пригадувалось їй добродушне обличчя, з лагідним виразом сірих очей і сором’‎язливо-гумористичною посмішкою з-під довгих вусів. Він, «хлоп», переміг.

В душу молодої жінки лився гарячий смуток від Йохимових пісень. Вона все більше смирялась і все більше вчилася осягати нехитру таємницю безпосередньої і чистої простої поезії.

ІХ - Х

Уроки хохла не минули марно. Тепер з-під рук пані виходили не тріскуні мудровані «п’‎єси», а тиха пісня, журна українська думка дзвеніла й плакала в кімнатах, розм’‎якшуючи материнське серце.

Із затіненого сарая з навислою солом’‎яною стріхою тихо вилітали переливчасті трелі дудки, а назустріч їм з відчинених вікон садиби, що виблискувала крізь листя буків відсвітом місячного сяйва, линули співучі, повні акорди фортепіано.

Спершу ні хлопчик, ні Йохим не хотіли звертати уваги на «хитру» музику садиби. Та не минуло й трьох днів, як Йохим раз по раз відкладав дудку і починав прислухатися з чимраз більшим зацікавленням, а під час цих пауз і хлопчик теж заслухувався і забував підганяти приятеля. Нарешті Йохим сказав з задуманим виглядом:

— Отож як гарно... Бач, яка воно штука...

Він узяв хлопчика на руки і пішов з ним через сад до відчиненого вікна вітальні. Ганна Михайлівна чула, як замовкла її суперниця-дудка, бачила свою перемогу, і її серце билося з радощів.

Разом з тим її гнівне почуття до Йохима уляглося зовсім. Вона була щаслива і усвідомлювала, що завдячує цим щастям йому: він навчив її, як знову привернути до себе дитину, і якщо тепер її хлопчик дістане від неї цілі скарби нових вражень, то за це обоє вони мають дякувати йому, мужикові-дударю, їх спільному вчителеві.

Лід було зламано. Хлопчик другого дня з боязкою цікавістю увійшов до вітальні, учорашні пісні змінили хлопчика ставлення до інструмента. Він підійшов до того місця, де стояло піаніно, зупинився на якійсь віддалі і прислухався. Він торкнувся полірованої поверхні інструмента і зараз же боязко відсунувся. Повторивши разів зо два цю спробу, він підійшов ближче і став уважно досліджувати інструмент. Нарешті його рука потрапила на гладкі клавіші.

Тихий звук струни непевно затремтів у повітрі. Хлопчик довго прислухався до зниклих уже для слуху матері вібрацій і потім, з виразом цілковитої уваги, торкнув другу клавішу. Обличчя сліпого, разом з напруженою увагою, виражало втіху; він видимо милувався кожним окремим тоном, і вже в цій чуйній уважності до елементарних звуків виявилися задатки артиста.

ХІ

Дядя Максим ставився до всіх цих музичних експериментів тільки терпимо. Хоч як це дивно, але так ясно виявлені нахили хлопчика породжували в інваліді двоїсте почуття. З одного боку, жагучий потяг до музики свідчив про безперечно властиві хлопчикові музичні здібності, отже, визначав допевна можливе для нього майбутнє. З другого — до цієї свідомості домішувалось в серці старого солдата неясне почуття розчарування.

— Гей, Йохиме, — сказав він одного вечора, входячи слідом за хлопчиком до Йохима. — Кинь ти хоч раз свою свистілку! Ти все ж таки дорослий чолов’‎яга. Свистиш, наче перепел у клітці! От краще заспівав би ти нам пісні, коли вмієш, — гарної старої пісні.

— А чого ж? — відказав Йохим. — Співав колись я не гірш за людей. Тільки, може, наша мужицька пісня не до смаку припаде?

— А це буде «хлопська» пісня? — спитав хлопчик. — Я розумію «по-хлопському».

Максим зітхнув. Він був романтик і колись мріяв про нову Січ:

— Ех, малий! Це не хлопські пісні... Це пісні сильного, вільного народу. Твої діди по матері співали їх на степах понад Дніпром і на Чорному морі... Ну, та ти зрозумієш це коли-небудь...

Справді, Максим боявся, що темна голова дитини неспроможна буде засвоїти мальовничої мови народної поезії. Він забув, що українські кобзарі й бандуристи були здебільшого сліпі.

XII - XIII

Максим з хлопчиком посідали на сіні, а Йохим приліг на свою лавку і, подумавши з хвилину, заспівав. Чуйним інстинктом він вибрав пісню дуже вдало. Він спинився на історичній картині:

— Ой, там на горі та й женці жнуть,

А попід горою, попід зеленою

Козаки йдуть!..

Максим заслухався журної мелодії. В його уяві спливла ця картина, немов освітлена меланхолійним відблиском заходу сонця.

Попереду Дорошенко

Веде своє військо,

Військо Запорозьке хорошенько.

І протяжна нота пісні про минуле дзвенить і замовкає в повітрі, щоб задзвеніти знову й викликати з сутіні все нові і нові постаті.

Хлопчик слухав з потьмареним і смутним обличчям. [...]

Максимові досить було одного погляду, щоб зрозуміти, що чуйна натура хлопчика здатна відгукнутися, незважаючи на сліпоту, на поетичні образи пісні.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

I

Завдяки режимові, запровадженому Максимом, сліпий, де це було можливо, полишений був на власні зусилля, і це дало якнайкращі наслідки. В домі він ходив дуже впевнено, сам прибирав свою кімнату, тримав у певному порядку свої іграшки й речі. Крім того, Максим звертав увагу на фізичні вправи: у хлопчика була своя гімнастика, а на шостому році Максим подарував небожеві невелику й смирну конячку. Мати спершу не могла собі уявити, щоб її сліпа дитина могла їздити верхи, і вона називала братову витівку справжнім божевіллям. Та через два-три місяці хлопчик весело скакав у сідлі поруч Йохима, який командував лише на поворотах.

Отже, сліпота не перешкодила правильному фізичному розвиткові, і вплив її на моральний склад дитини було по змозі ослаблено. Для свого віку хлопчик був високий і стрункий; обличчя його було трохи бліде, риси тонкі й виразні. А великі, темні, малорухливі очі надавали обличчю своєрідного виразу, що якось зразу привертав увагу. Його рухи в знайомому місці були впевнені, та все ж помітно було, що природна жвавість придушена і проявляється іноді досить різкими нервовими поривами.

II

Тепер враження слуху остаточно набрали в житті сліпого переважного значення. Він швидко заучував усе, що передавала йому мати, яка вчила його грати на фортепіано, але любив також і Йохимову дудку. Фортепіано було багатше, звучніше, та воно стояло в кімнаті, тоді як дудку можна було брати з собою в поле, і її переливи неподільно зливалися з тихими зітханнями степу.

Це захоплення музикою стало центром його розумового зросту. Максим користувався ним, щоб знайомити хлопчика з історією його країни, і вся вона пройшла перед уявою сліпого, сплетена зі звуків. Зацікавлений піснею, він знайомився з її героями, з їх долею, з долею своєї батьківщини. Звідси виник інтерес до літератури, і на дев’‎ятому році Максим почав перші уроки. Вмілі уроки Максима (якому довелось вивчити для цього спеціальні способи навчання сліпих) дуже подобалися хлопчикові.

Здавалося, він жив повним життям, наскільки це можливо для дитини. Здавалось також, що він не усвідомлює й своєї сліпоти.

А тимчасом якийсь дивний, недитячий смуток все-таки прозирав у його характері. Максим пояснив це відсутністю дитячого оточення і намагався надолужити цю відсутність.

Сільські хлоп’‎ята, яких кликали в садибу, трималися відлюдкувато і не могли вільно розгулятися. їх чимало бентежила сліпота «панича». Вони лякливо поглядали на нього і, збившися вкупу, мовчали. Коли ж дітей лишали самих у саду чи в полі, вони ставали затівали ігри, та при цьому сліпий якось лишався осторонь.

III - V

Незадовго перед описуваним часом у невеликому сусідньому маєтку змінився посесор1. У недалекій садибі оселився старий Яскульський з дружиною. З цими старенькими зростала їх одиначка, невелика дівчинка, з довгою русою косою й голубими очима, що вражала всіх якоюсь дивною солідністю. Вона ніколи не соромилася сторонніх, не цуралася знайомства з дітьми і брала участь в іграх.

Раз Петрик був сам один на пагорбку над річкою. Сонце сідало, в повітрі стояла тиша, тільки ревіння череди, що верталася з села, долітало сюди. Хлопець допіру перестав грати і відкинувся на траву, віддаючись напівдрімотній млості літнього вечора. Раптом чиїсь легкі кроки вивели його з дрімоти. Він невдоволено прислухався. Кроки зупинились під пагорбком. Хода була йому незнайома.

— Хлопчику! — почув він раптом поклик дитячого голосу. — Ти не знаєш, хто оце тут грав?

Сліпий не любив, коли порушували його самотність. Тому він відповів на запитання не дуже привітним тоном:

— Це я...

— Як гарно!

1 У Південно-західному краї досить розвинена система орендування маєтків. Орендар (по-місцевому посесор) сплачує власникові певну суму. (Прим, автора.)

Сліпий промовчав.

— Чого ж ви не йдете звідси? — спитав він потім, чуючи, що непрохана співрозмовниця все стоїть на місці.

— Навіщо ж ти мене женеш? — спитала дівчинка.

— Я не люблю, коли до мене приходять...

Дівчинка засміялась. [...]

— Хто тебе вивчив так гарно грати на дудку?

— Йохим вивчив, — відповів Петрусь.

— Дуже гарно. А чого ти такий сердитий?

— Я... не серджуся на вас, — сказав хлопець тихо.

— Ну, то й я не серджуся... Давай гратися вдвох.

— Я не вмію гратися з вами, — відповів він похнюпившись.

— Не вмієш гратися?.. Чому?

— Так, — відповів він ледве чутно і ще більше похнюпився.

Йому не доводилося ще ніколи говорити з ким-небудь про свою сліпоту, і простодушний тон дівчинки озвався в ньому тупим болем. Незнайома зійшла на пагорбок.

— Який ти смішний, — заговорила вона з поблажливим жалем, сідаючи поруч нього на траві. — Це ти, мабуть, того, що ще зо мною не знайомий. Ось узнаєш мене, тоді перестанеш боятися.

Вона говорила це з безтурботною ясністю, і хлопець почув, як вона кинула до себе у фартух купу квітів.

— Де ви взяли квіти? — спитав він.

— Там, — мотнула вона головою, показуючи назад.

— А які це квіти?

— Хіба ти не знаєш квітів?.. Ах, який ти чудний...

Хлопець взяв у руку квітку, його пальці швидко й легко доторкнулися до листків і віночка.

— Це жовтець, — сказав він, — а ось це фіалка.

Потім він схотів у той самий спосіб ознайомитися і з своєю співрозмовницею: взявши лівою рукою дівчинку за плече, він правою став обмацувати її волосся, далі хутко пробіг пальцями по обличчю, де-неде зупиняючись і уважно вивчаючи незнайомі риси.

Все це було зроблено так несподівано й швидко, що дівчинка, вражена подивом, не могла сказати й слова вона тільки дивилась на нього широко відкритими очима, в яких відбивалося почуття, близьке до жаху. Аж тепер вона помітила, що в обличчі її нового знайомого є щось незвичайне. Бліді й тонкі риси застигли на виразі напруженої уваги. Очі хлопцеві дивилися кудись, цілком байдуже до того, що він робив, і в них дивно мінився відсвіт призахідного сонця. Все це здалося дівчинці просто важким кошмаром.

Випручавши своє плече з руки хлопця, вона раптом зірвалася на ноги і заплакала.

— Нащо ти лякаєш мене, поганий хлопчиську?.. Нащо ?..

Він сидів на тому самому місці, спантеличений. Це вперше довелось йому зазнати приниження каліки; вперше довідався він, що його фізична вада може викликати не самий жаль, а й ляк.

Почуття пекучого болю й кривди підступило йому до горла; він упав на траву й заплакав. Плач цей дедалі дужчав, судорожні ридання стрясали все його маленьке тіло, тим більше, що якась природжена гордість змушувала його гамувати цей вибух.

Дівчинка, яка збігла вже з пагорбка, почула ці глухі ридання і здивовано повернулась. Бачачи, що її новий знайомий лежить обличчям до землі і гірко плаче, вона відчула співчуття, тихо зійшла на пагорбок і зупинилася над хлопцем.

— Слухай, — заговорила вона тихо, — чого ти плачеш?

Дівчинка присіла біля нього навпочіпки; вона тихо торкнулась до його волосся, погладила його голову і потім, з м’‎якою наполегливістю матері, яка заспокоює покарану дитину, підвела злегка його голову і стала витирати хусткою заплакані очі.

— Я не хотів налякати тебе, — відповів він, глибоко зітхаючи.

— Добре, добре! Я не серджусь!.. Ти ж більше не будеш. — Вона підвела його з землі і намагалася посадити поруч себе.

Він послухався. Тепер він сидів, як раніше, обличчям у бік заходу сонця, і коли дівчинка знову глянула на це обличчя, освітлене червонуватим промінням, воно знов здалося їй чудним. Очі були нерухомі; риси обличчя раз у раз пересмикувались від нервових спазм, але разом з тим у них видно було недитяче й тяжке горе.

— А все-таки ти дуже чудний, — сказала вона зі співчуттям.

— Я не чудний, — відповів хлопець. — Я... я — сліпий!

— Сліпи-ий? — голос її затремтів, начебто це сумне слово, тихо вимовлене хлопцем, завдало незгладного удару в її маленьке жіноче серце. — Сліпи-ий? — повторила вона і раптом обвила шию хлопця руками і притулилася до нього обличчям.

Вражена несподіваністю сумного відкриття, маленька жінка й сама гірко і безутішно заплакала.

Кілька хвилин минуло в мовчанні.

Дівчинка перестала плакати і тільки час від часу ще схлипувала. Повними сліз очима вона дивилася, як сонце, ніби обертаючись у розпеченій атмосфері заходу, поринало за темний пруг обрію.

Тихий спокій близького вечора відбився на обличчі сліпого; він сидів з похиленою головою, видимо, здивований цим виявом гарячого співчуття.

— Мені жаль... — все ще схлипуючи, вимовила дівчинка.

Трохи оволодівши собою, вона спробувала перевести розмову на сторонню річ, до якої вони обоє могли поставитися байдуже.

— Сонечко сіло, — промовила вона задумано.

— Я не знаю, яке воно, — була сумна відповідь. — Я його тільки... почуваю...

— Не знаєш сонечка? А... а свою маму... теж не знаєш?

— Матір знаю. Я завжди здалека пізнаю її ходу.

— Так, так. І я з заплющеними очима пізнаю свою матір.

Розмова стала більш спокійною.

— Знаєш, — заговорив сліпий, трохи пожвавлюючись, — я можу читати і незабаром вивчуся писати пером.

— А як же ти?.. — почала була вона і раптом ніяково замовкла.

— Я читаю у своїй книжці, — пояснив він, — пальцями.

— Пальцями? Я й очима погано читаю.

— А я можу читати навіть по-французькому...

— Який ти розумний! — з щирим захопленням сказала вона.— Однак я боюсь, щоб ти не простудився.

— Хіба може бути, щоб мужчина простудився швидше, ніж жінка? Дядя Максим каже, що мужчина не повинен нічого боятися.

— Максим?.. Це той, що на милицях?.. Він страшний!

— Ні, він не страшний. Він добрий. Він мене всього вчить.

— Б’‎є?

— Ніколи не б’‎є і не кричить на мене... Ніколи...

— Тебе кличуть, — сказала дівчинка, підводячись. — Іди, іди! Я до тебе завтра прийду. Тепер тебе ждуть і мене теж.

VII

Другого ж дня, сидячи за звичайним уроком з Максимом, Петрусь раптом підвів голову, прислухався і сказав, пожвавлюючись:

— Пусти мене на хвилину. Там прийшла дівчинка.

— Яка дівчинка? — здивувався Максим і пішов за хлопцем.

Справді, знайома Петруся в цю саму хвилину увійшла в ворота

садиби і, побачивши Ганну Михайлівну, вільно попростувала до неї.

— Чого тобі, люба дівчинко, треба? — спитала та.

Але в цю хвилину Петрусь сам підбіг до неї, а на ганку показалась постать Максима.

— Це вчорашня дівчинка, мамо! Я тобі казав.

Тимчасом маленька жінка, що почувала себе, видно, зовсім як дома, попростувала назустріч Максимові, який підходив до них на своїх милицях, і, простягши йому руку, сказала:

— Добре, що ви не б’‎єте сліпого хлопчика. Він мені говорив.

— Невже, пані? — спитав Максим з комічною важністю, приймаючи маленьку ручку дівчинки. — Який я вдячний мисму вихованцеві, що він зумів схилити на мою користь таку чарівну особу.

І Максим розсміявся, погладжуючи її руку.

— Глянь лиш, Ганнусю, — звернувся він до сестри з чудною усмішкою, — наш Петро починає заводити самостійні знайомства.

Ганна Михайлівна, хутко нахилившись, з поривом палкої ніжності обняла дівчинку; остання прийняла несподівано-бурхливу ласку все з тим же ясним, хоч і трохи здивованим поглядом.

VIII - IX

Дівчинка, яку звали Евеліною. приходила щодня в садибу, а через якийсь час вона теж стала ученицею в Максима.

Спільне навчання було дуже корисне для обох. Петрусь ішов, звичайно, попереду, але він допомагав Їй часто вивчати уроки, а вона знаходила іноді дуже вдалі способи, щоб пояснити хлопцеві що-небудь трудно зрозуміле для нього, сліпого.

Ця дружба була справжнім даром ласкавої долі. На скелю або на річку вони завжди вирушали вдвох. Коли він грав, вона слухала його з наївним захопленням. А коли він відкладав дудку, вона починала переказувати свої враження від навколишньої природи.

Мати сліпого хлопця розуміла, яке щастя випадок послав її синові в цій дитячій дружбі. Розумів це і старий Максим, якому здавалося, що тепер у його вихованця є все, чого йому ще бракувало, що тепер душевний розвиток сліпого піде тихим і рівним, нічим не порушуваним ходом... Та це була гірка помилка. [...]

«Очі, — сказав хтось, — дзеркало душі». Може, було б і правильніше порівняти їх з вікнами, якими вливаються в душу враження яскравого, блискучого, барвистого світу.

Рідні робили все для того, щоб створити для Петруся затишний світ і щоб задовольнити усі його потреби та бажання. Однак, стан спокою і комфорту створив протилежну ситуацію: у хлопчика, який ні в чому не мав відмови і не відчував тиску життєвих проблем, почали з’‎являтися болісні роздуми про його каліцтво і гостре відчуття невдоволеності життям.

РОЗДІЛ П’‎ЯТИЙ

I

Так минуло ще кілька років. Ніщо не змінилося в тихій садибі. Петро, що став уже юнаком, зріс, як теплична квітка, захищений від різких сторонніх впливів далекого життя.

Він, як і раніше, стояв у центрі величезного темного світу. Над ним, навколо нього, всюди простяглась пітьма, без краю й меж.

Здавалося, так було добре. Мати бачила, що захищена, ніби муром, душа її сина дрімає в якомусь зачарованому півсні, штучному, але спокійному. І вона не хотіла порушувати цієї рівноваги.

Один тільки Максим з натури своєї ледве зносив цю тишу.

Тимчасом там, за межею цього зачарованого кола, життя кипіло, хвилювалось, вирувало. І от, нарешті, надійшов час, коли старий наставник вирішив розірвати це коло, відчинити двері теплиці, щоб у неї міг ринути свіжий струмінь повітря ззовні.

II

Він запросив до себе старого товариша. Один із синів Ставрученка був студентом Київського університету на філологічному факультеті. Другий вивчав музику в Петербурзькій консерваторії.

Ставрученко був міцний старик, сивий, з довгими козацькими вусами і в широких козацьких шароварах. Він носив кисет з тютюном та люльку прив’‎язаними біля пояса, розмовляв не інакше, як по- малоросійському, і поруч з двома синами, вдягнутими у білі свитки й вишивані малоросійські сорочки, дуже нагадував гоголівського Бульбу з синами. Однак, він був прекрасний практик-поміщик.

Його сини записували слова й музику народних думок і пісень, вивчали перекази, звіряли історичні факти з їх відбиттям у народній

пам’‎яті, взагалі дивилися на мужика крізь поетичну призму національного романтизму.

III

Між батьком і синами Ставрученками часто виникали суперечки. Старий відверто підсміювався зі своїх синів, які палко обговорювали ідеї служіння народові, необхідності активної суспільної діяльності. Такі ж розмови гості вели і в домі Попельських.

Студенти, не зважаючи на Петра, допитувалися в Евеліни, які вона має життєві плани,і дивувалися, шо дівчина збирається присвятити себе чисто жіночим справам. Петра надзвичайно хвилювали розмови про діяльне життя, про далекі перспективи. Його, насправді, лякало, що й Евеліну, його єдину подругу, неабияк захоплювали ці розмови, які могли викликати у неї мрії про навчання, про переїзд до міста...

У той же час сама Евеліна і Ганна Михайлівна з болем бачили, що Петро починає відчувати свою неповноцінність. До нього несподівано прийшло усвідомлення того, що він ніколи не знайде для себе якоїсь корисної справи і буде змушений сидіти у маєтку, постійно дослухаючись до мороку у своїй душі.

V

Усі ці розмови, ці суперечки, ця хвиля кипучих молодих сподівань і думок, — все це наринуло на сліпого зненацька й бурхливо. Але він не міг не помітити, що ця жива хвиля котиться повз нього. До нього не зверталися, у нього не питали думок, і скоро виявилося, що він стоїть в якійсь сумній самотині.

Мати дивилася на сина з сумом в очах. Очі Евеліни виявляли співчуття й турботу. Один Максим свідомо, безпощадною рукою зробив першу проломину в мурі, який оточував досі світ сліпого. І душевна рівновага юнака захиталася під цим першим ударом.

Від жінок не втаїлися ці тривожні ознаки. Жінки бачили, що Максим теж помічає це все, але це входить в якісь плани старого. Обидві вони вважали це жорстокістю, і мати хотіла б захистити сина. «Теплиця? — що ж такого, коли її дитині досі було добре в теплиці? Нехай буде так і далі, назавжди... Спокійно, тихо, безжурно...»

Максим мріяв про те, що пережив сам і що так рано втратив: про кипучу боротьбу. В якій формі — він не знав і сам, але уперто намагався розширити для Петра коло живих зовнішніх вражень. Він почував, що обидві жінки хочуть зовсім іншого.

— Квочка! — казав він іноді сестрі, сердито грюкаючи по кімнаті своїми милицями... Але він сердився рідко здебільшого ж проти доводів сестри він заперечував лагідно і з вибачливим жалем...

Цілі дні молодь вешталася по селу, полювала, записувала в полях пісні жниць і женців, а ввечері вся компанія збиралася в саду.

Одного такого вечора Евеліна не стямилась, як розмова знов перейшла на дражливі теми.

Студент говорив палко, з тією особливою юнацькою пристрастю. Молода дівчина спалахнула, зрозумівши, що цей виклик, може, без свідомого наміру, звернений був тепер просто до неї.

Вона слухала, низько схилившись над роботою. її очі заяскріли, щоки зашарілись рум’‎янцем, серце стукало... Перед її очима ніби розсунулась темна стіна, і в цей просвіт блиснули далекі перспективи широкого, кипучого й діяльного світу.

Так, він вабить її вже давно. Вона не усвідомлювала цього раніше, але в тіні старого саду, на одинокій лавочці, вона частенько просиджувала цілі години, віддаючись небувалим мріям.

Вона кинула швидкий погляд у бік Петра. Він сидів нерухомий, задуманий; вся його постать здавалась обважнілою. «Він розуміє... все»,— майнула в неї думка, бистра, як блискавка, і дівчина відчула якийсь холод. Ій уявилося на мить, що вона вже там, в цьому далекому світі, а він там, на пагорбку, над річкою, цей сліпий хлопчик, над яким вона плакала того вечора... І їй стало страшно.

Вона згадала довгі погляди Максима. Так ось що значили ці мовчазні погляди! Він краще за неї саму знав її настрій, він угадав, що в її серці можлива ще боротьба і вибір, що вона в собі не певна... Але ні, — він помиляється! Вона знає свій перший крок...

Вона зітхнула трудно й тяжко, подивилася туди, де хвилину тому сидів Петро... його не було на тому місці. Вона підвелась.

Вибачте, панове, — сказала вона, звертаючись до гостей. — Я вас на час лишу самих. — І вона пішла вздовж темної алеї.

Цей вечір був повний тривоги не для самої Евеліни. На повороті алеї, де стояла лавочка, дівчина почула схвильовані голоси. Максим розмовляв з сестрою.

— Авжеж, про неї я думав не менше, ніж про нього,— говорив старий суворо. — Подумай, вона ж іще дитина, яка не знає життя! Я не хочу вірити, щоб ти бажала б скористатися з невідання дитини.

В голосі Ганни Михайлівни чути було сльози:

— А що ж, Макс, коли... вона... Що ж буде з моїм хлопчиком?..

— Нехай буде, що буде! — похмуро відповів старий солдат. — В усякому разі, на ньому не повинна тяжіти свідомість чужого зіпсованого життя... Та й на нашій совісті теж..., — старий узяв руку сестри й ніжно поцілував її. Ганна Михайлівна схилила голову.

— Мій бідний хлопчик, бідний... Краще б йому ніколи не стрічатися з нею... — тихо вирвався стогін з уст матері.

Краска залила обличчя Евеліни. Вона мимохіть зупинилася на повороті алеї... Тепер, коли вона вийде, обоє вони побачать, що вона підслухала їх таємні думки...

Вона гордо підняла голову. Цей старий бере на себе занадто багато. Вона сама зуміє розпорядитися своїм життям.

Вона вийшла з-за повороту доріжки і пройшла повз обох співрозмовників спокійно і з високо піднятою головою.

VIII

В далекому кінці саду стояв старий покинутий млин. Це було улюблене місце сліпого. Тут він просиджував цілі години на парапеті греблі, прислухаючись до гомону води, що сочилася внизу... Тепер він швидко ходив по доріжці з переповнену гіркотою серцем. Зачувши легкі кроки дівчини, він зупинився; Евеліна поклала йому на плече руку і спитала серйозно:

— Скажи мені, Петре, що це з тобою? Чого ти такий сумний ?

Рвучко повернувшись, він знову заходив по доріжці. Дівчина пішла з ним поруч. Вона зрозуміла його різкий рух і його мовчання.

— Нічого особливого, — відповів він гірко. — Мені тільки здається, що я зовсім зайвий на світі. Колись було краще навіть сліпим. Замість фортепіано я б вивчився грати на бандурі і ходив би по містах та селах... До мене збиралися б юрби людей, і я співав би їм про подвиги й славу. Тоді й я був би чимсь у житті. А тепер?

Очі дівчини широко відкрилися від ляку, в них блиснула сльоза.

— Це ти наслухався розмов молодого Ставрученка, — сказала вона, намагаючись надати голосові тону безтурботного жарту. — І все це дурниці! Це все, я знаю, підстроює Максим.

— Що це ти, Велю? — спитав сліпий. — Що підстроює?

— Він розрахунками знищив у собі всякі ознаки серця... І звідки вони привласнили собі право розпоряджатися чужою долею?

Вона раптом поривчасто зупинилась, стиснула свої тонкі руки так, що на них хруснули пальці, і якось по-дитячому заплакала.

Сліпий узяв її за руки з подивом і співчуттям. Цей вибух з боку його спокійної і завжди витриманої подруги був такий несподіваний і непояснимий! Він прислухався одночасно до її плачу і до того дивного відгуку, яким озивався цей плач у його власному серці...

Аж раптом вона витерла очі і заговорила зворушеним голосом:

— Ні, будемо справедливі: обидва вони хороші. Ось і Максим воював, поки міг, а тепер живе, як може. Ну, й ми...

— Не кажи: ми! Ти — зовсім інша річ...

— Ні, не інша. Ти ж зо мною одружишся, і, значить, наше життя буде однакове.

Петро спинився вражений.

— Я? З тобою? Значить, ти за мене... заміж?

— Авжеж! — відповіла вона з квапливим хвилюванням. — Який ти дурненький! Невже тобі ніколи не спадало це на думку? Це ж так просто! З ким же тобі й одружуватися, як не зі мною?

— Велю, — заговорив він, узявши її за руку. — Там оце говорили: по великих містах дівчата вчаться всього, перед тобою теж міг би відкритися широкий шлях... А я... А я... сліпий!

І знов йому згадалося дитинство, тихий плескіт річки, перше знайомство з Евеліною та її гірки сльози при слові «сліпий»...

— То що ж, що сліпий? — сказала вона. — Адже ж коли дівчина покохає сліпого, то й виходити треба за сліпого...

— Покохає... — зосереджено повторив він, і брови його зсунулись: він вслухався в нові для нього звуки знайомого слова...

— Авжеж! Ми кохаємо одне одного... Який ти дурненький! Ну, подумай сам: чи ж міг би ти залишитися тут один, без мене?..

Обличчя його враз зблідло, незрячі очі зупинилися.

— Я б умер, — сказав він глухо.

Її губи затремтіли, і вона сказала слабим, дитячим голосом:

— І я теж... Без тебе, сама... в далекому світі...

Він стис її маленьку руку у своїй, йому здавалося дивним, що її тихий потиск-відповідь такий несхожий на попередні: легкий рух її маленьких пальців відбивався тепер у глибині його серця. Взагалі, крім колишньої Евеліни, друга його дитинства, тепер він почував у ній ще якусь іншу, нову дівчину. Сам він здався собі могутнім і дужим, а вона уявилась плачучою і слабкою. Тоді, під впливом глибокої ніжності, він

пригорнув її однією рукою, а другою став гладити ії шовковисте волосся. І йому здавалось, що все горе стихло...

Коли на терасі, що вела з саду до вітальні, почулися кроки, всі очі повернулися туди. Показалась постать Евеліни, а за нею і тихо піднімався сходами сліпий.

Пані Попельська вдивлялася в свого сина. Він раптом зупинився на порозі цієї освітленої кімнати. Але потім він переступив через поріг і швидко підійшов до фортепіано.

Відкривши кришку, він злегка торкнув клавіші і пробіг по них кількома швидкими, легкими акордами. Потім, витягши на клавішах руки, він глибоко задумався, і тиша в маленькій вітальні стала ще глибшою. Петро, підвівши вгору сліпі очі, ніби прислухався до чогось. В його душі здіймались, як розбурхані хвилі, найрізноманітніші відчуття. Сліпі очі здавалися глибокими й темними.

Він здригнувся, торкнув клавіші і, підхоплений новою хвилею почуття, що наринуло на нього, віддався весь плавним, дзвінким і співучим акордам...

Х-ХІ

[...] Струни дзвеніли й рокотали, сповнюючи вітальню й лунаючи по стихлому саду... Очі молоді блищали жвавістю й цікавістю. Ставрученко-батько сидів, звісивши голову, і мовчки слухав, але потім став запалюватися все більше і шепотів:

— От цей грає, так уже грає. Що? Неправду я кажу?

Максим, досить байдужий до музики, почував щось нове в грі свого вихованця і, оповивши себе клубами диму, слухав і переводив очі з Петра на Евеліну... Ганна Михайлівна теж кидала на дівчину запитливі погляди: що це — щастя чи горе звучить у грі її сина...

Петро віддався своїй уяві. Тут було все, що тіснилося в його спогаді. Тут були голоси природи, шум вітру, шепіт лісу, плескіт річки і неясний гомін, що стихає десь у безвісній далині. Все це спліталося й дзвеніло на тлі того особливого глибокого, що розширює серце, відчуття... Туга?.. Але чого ж вона така приємна?.. Радість?.. Але навіщо ж вона так глибоко, так безмежно сумна?

І знову звуки міцніли й шукали чогось, здіймаючись у своїй повноті вище, дужче. В невиразний передзвін і гомін акордів впліталися мелодії народної пісні, що звучала то коханням і смутком, то спогадом про минулі страждання й славу, то молодою відвагою розгулу й надії. Це сліпий пробував вилити своє почуття в готові й добре знайомі форми.

Але й пісня замовкала, тремтячи в тиші маленької вітальні тією ж жалібною нотою нерозв’‎язаного запитання.

XII

У вітальні знявся гучний гомін. Ставрученко-батько щось голосно кричав Максимові, молоді люди, ще схвильовані й збуджені, тисли руки музикантові, пророкували йому широку славу артиста.

— Так, це правда! — підтвердив старший брат. — Вам пощастило навдивовижу засвоїти самий характер народної мелодії. Ви зжилися з нею й оволоділи нею досконало...

Сліпий слухав уважно. Вперше він став центром жвавих розмов, і в його душі зароджувалась горда свідомість своєї сили. Значить, він може теж що-небудь зробити в житті. Він сидів на своєму стільці, з рукою, ще витягнутою на клавіатурі, і під гомін розмов раптом відчув на цій руці чийсь гарячий дотик. Це Евеліна підійшла до нього і, стискаючи його пальці, радісно прошепотіла:

— Ти чув? У тебе теж буде своя робота. Якби ти бачив, якби ти знав, що ти можеш зробити з усіма нами...

Сліпий здригнувся й випростався.

Ніхто не помітив цієї короткої сцени, крім матері.

Сліпий усе сидів на тому самому місці. Він боровся зараженнями нового щастя, що наринули на нього, а може відчував наближення грози, яка вставала хмарою звідкись із глибини мозку.

РОЗДІЛ ШОСТИЙ II

В усій садибі стало якось світліше й радісніше. [...]

Одного разу восени, коли жнива вже скінчились, Попельські всією сім’‎єю вирушили до Ставрученків. Маєток Ставрукове лежав верст за сімдесят від Попельських.

Такі далекі подорожі були взагалі не в звичаї сім’‎ї. За межами знайомого села та ближчих ланів, які Петро вивчив досконало, він губився, більше почував свою сліпоту і ставав дразливим і неспокійним. Тепер, правда, він охоче прийняв запрошення. Після пам’‎ятного вечора, коли він усвідомив одразу своє почуття й силу таланту, що прокидалася в ньому, він якось сміливіше ставився до темної й невиразної далини, якою охоплював його зовнішній світ. Вона починала вабити його, все розширюючись в його уяві.

Кілька днів промайнули дуже живо. Петро почував себе тепер далеко вільніше серед молодого товариства. Він з жадібною увагою слухав умілу гру старшого Ставрученка та розповіді про консерваторію, про столичні концерти. Його обличчя спалахувало щоразу, коли молодий господар переходив до захоплених похвал його власному, необробленому, але сильному музичному почуттю.

Верст за десять від маєтку стояв старий монастир, дуже відомий в тому краї. Колись він відігравав значну роль в місцевій історії; не раз його облягали, як сарана, ватаги татар, які посилали через мури тисячі своїх стріл, часом барвисті загони поляків одчайдушно лізли на мури, або, навпаки, козаки бурхливо кидалися на приступ, щоб відбити твердиню в королівських жовнірів, що заволоділи нею... Тепер старі башти пообсипались...

Одного разу, в ясний день ласкавої й пізньої осені, господарі й гості вирушили в цей монастир. Максим та жінки їхали в широкій старовинній колясці. Молоді люди і Петро між ними рушили верхи.

Сліпий їздив добре й вільно, звикши прислухатися до тупоту інших коней та до шарудіння коліс екіпажа, що їхав попереду. Дивлячись на його вільну, сміливу посадку, трудно було б угадати, що цей вершник не бачить дороги.

— Мені ось зараз згадалась, — сказав, під’‎їжджаючи до коляски, студент, — дуже інтересна могила, історію якої ми узнали, риючись у монастирському архіві. Це недалеко, край села. Ми тільки недавно довідались про існування цього пам’‎ятника, а тимчасом знаєте, хто лежить під ним? Славетний старий ватажок Гнат Карий.

У 17... році козаки з татарами облягали цей монастир, який захопило польське військо... Ви знаєте, татари були завжди небезпечними союзниками... Мабуть, обложеним пощастило якось підкупити мірзу, і вночі татари кинулись на козаків одночасно з поляками. Тут, біля Колодні, відбулася в темряві люта січа. Здається, що татар було розбито і монастир все-таки взято, але козаки втратили в нічному бою свого отамана.

— В цій історії, — казав далі юнак задумано, — є ще друга особа, хоч ми марно шукали тут другої плити. Судячи з старого запису, який ми знайшли в монастирі, поруч з Карим похований був молодий бандурист... сліпий, що супроводив отамана в походах...

— Сліпий? В походах? — злякано промовила Ганна Михайлівна, якій зараз же уявився її хлопчик у страшній нічній січі.

— Так, сліпий. Видимо, це був славетний на Запорожжі співець... так принаймні говорить про нього запис, що розповідає своєрідною польсько-малорусько-церковною мовою всю цю історію: «А з ним славетний поета козацький Юрко, нігди не оставлявший Карого і од щирого серця оним любимий. Котрого убивши сила поганьськая і того Юрка посікла нечесно, обичаєм своєї поганьської віри не маючи зваги на каліцтво і великий талант до складу пісенного і до гри струнної. І ту положені рядом півець і рицар, коїм по чесним конці незаводная і вічная слава вовіки амінь...»

Невеличка компанія вирішила відвідати давню могилу козацького отамана і роздивитися надгробну плиту і надпис.

— Плита досить широка, — сказав хтось. — Може, вони лежать тут обидва...

— Так, справді, але написи з’‎їдені мохом...

— Стривайте, — сказав Петро надзвичайно схвильовано.

Він підійшов до плити, нагнувся над нею, і його тонкі пальці вп’‎ялися в зелений шар лишайників на поверхні плити. Крізь нього він промацував тверді виступи каменя.

Так він сидів з хвилину, із зведеним обличчям і зсунутими бровами. Потім він почав читати:

«... Ігнатій прозванієм Карій... року Божого... пострілен із сайдака стрілою татарською...»

Пальці сліпого, нервово напружені, спускалися все нижче.

«Которого убивши...»

«Сила поганьськая...» — жваво підхопив студент, — ці слова стояли в описі смерті Юрка... значить, правда: і він тут-таки...

— «Порубан шаблями татарськими»... — прочитав Петро. — Але ні, більше нічого не збереглося.

Кілька секунд стояла глибока мовчанка, порушувана тільки шелестом листя. Її урвало побожне зітхання. Це Остап, хазяїн левади і власник останнього житла старого отамана, підійшов до панів і зачудовано дивився, як юнак з нерухомими очима розбирав помацки слова, сховані від зрячих сотнями років, дощами й негодами.

— Сила Господняя,— сказав він з побожністю. — Сила Божая одкриває сліпенькому, чого зрячії не бачать очима.

— Чи розумієте тепер, панночко Евеліно, чому мені згадався цей Юрко-бандурист? — спитав студент, коли стара коляска знову тихо посувалася курною дорогою, прямуючи до монастиря. — Ми з братом дивувались, як міг сліпий супроводити Карого з його летючими загонами. Звичайно бандуристи були старці, що ходили від села до села з торбою й піснею... Тільки сьогодні, коли я глянув на вашого Петра, в моїй уяві якось зразу стала постать сліпого Юрка, з бандурою, замість рушниці, за спиною і верхи на коні... І, може, він брав участь у боях... Які бували часи на нашій Україні!

— Як це жахливо, — зітхнула Ганна Михайлівна.

— Як це було гарно, — заперечив юнак.

— Тепер нічого такого не буває, — різко сказав Петро, під’‎їхавши теж до екіпажа. Його обличчя було блідіше, ніж звичайно, виявляючи глибоке хвилювання... — Тепер усе це зникло. [...]

— Що ж лишається нам? — спитав студент.

— Та ж сама вічна боротьба, — відповів Максим коротко.

— Де? В яких формах?

— Шукайте. [...]

Коляска під’‎їхала до брами монастиря, і студент, нахилившись, придержав за повід Петрового коня; на обличчі в Петра, як у розгорнутій книзі, видно було глибоке хвилювання.

III

У монастирі звичайно оглядали старовинну церкву та вилазили на дзвіницю, звідки відкривався далекий краєвид та закрути Дніпра.

Сонце вже схилялось, коли маленьке товариство підійшло до замкнених дверей дзвіниці, покинувши Максима на ганку однієї з чернечих келій. Молодий, тонкий послушник, у рясі й гостроверхій шапці, стояв під склепінням... Недалеко, наче розполохана зграя птахів, стояла купка дітей; було видно, що між молодим послушником і цією зграйкою жвавих хлопчаків відбувалася недавно якась сутичка. Можна було здогадатися, що діти хотіли пробратися на дзвіницю слідом за панами, а послушник відганяв їх.

Очі молодого послушника були якісь дивно нерухомі... Ганна Михайлівна перша помітила вираз цього обличчя й очей і нервово схопила за руку Евеліну.

— Сліпий, — прошепотіла дівчина трохи злякано.

Важко було не помітити в обличчі послушника дивної схожості з Петром. Та сама нервова блідість, ті самі чисті, але нерухомі зіниці, той самий неспокійний рух брів, що насторожувалися при кожному новому звуку і бігали над очима... Ганна Михайлівна дивилася на нього широко розкритими очима, наче перед нею з’‎явився привид... Він одімкнув двері і спитав надтріснутим голосом:

— Хлопців нема? Киш, кляті! — метнувся він в їхній бік.

Товариство стало підніматися сходами. Сліпий дзвонар замкнув двері... Світло зникло.

— Дядьку, дядечку, пустіть, — залунали з-за дверей тонкі дитячі голоси. — Пустіть, дядечку, хороший!

Дзвонар сердито кинувся до дверей.

— Геть, геть, кляті... Щоб вас грім побив! — кричав він, хриплячи і якось захлинаючись від злості...

— Сліпий чорт, — відповіло раптом кілька дзвінких голосів, і за дверима почувся прудкий тупіт десятка босих ніг...

Дзвонар прислухався й перевів дух.

— Погибелі на вас нема... на клятих... бодай би вас усіх передушила хвороба... Ой, Господи! Господи ти Боже мій! Векуюмя оставил єси... — сказав він раптом зовсім іншим голосом, у якому чути було розпач стражденної й глибоко змученої людини.

Ганна Михайлівна вийняла з гаманця і в темряві подала йому гроші. Сліпий швидко вихопив її з простягнутої до нього руки, і під тьмяним променем, до якого вони вже встигли піднятися, вона бачила, як він приклав папірець до щоки і почав водити по ньому пальцем. Химерно освітлене й бліде обличчя, таке схоже на обличчя її сина, перекривилося раптом виразом наївної й жадібної радості.

— От за це спасибі, от спасибі... Я думав — ви на глум... посміятися з сліпенького... Інші, буває, сміються...

Все обличчя сердешної жінки було залите слізьми. Вона хутко витерла їх і пішла вгору, де, наче падіння води за стіною, чути було лункі кроки й змішані голоси компанії, що випередила її.

Ще кілька східців, і вони всі вийшли на першу площадку дзвіниці. Краєвид відкрився широкий і чарівний. Сонце схилилося на захід до обрію, по низині лягла довга тінь, на сході лежала важка хмара, далина губилась у вечірньому мареві.

Усі принишкли. Високий вітер, чистий і вільний від випарів землі, линув у просвіти, заходячи в самі дзвони. Вони тихо гули глибоким

металевим гудінням. Від усієї картини, що стелилася внизу, віяло тихим спокоєм і глибоким миром.

Але тиша, що запала серед товариства, мала ще й іншу причину. Тепер ні від кого вже не потаїлася дивна, мовби родинна схожість сліпих. Петрове обличчя було трохи спокійніше. В ньому видно було звичний смуток, який у дзвонаря підсилювався озлобленням. Аж ось вони здригнулись одночасно.

— Дзвонять, — сказав Петро.

— Це у Єгорія, за п’‎ятнадцять верст, — пояснив дзвонар. — У них завжди на півгодини раніше від нашої вечірня... А ти чуєш? Я теж чую, — інші не чують... Добре тут, — говорив дзвонар далі мрійно. — Особливо у свято. Чули ви, як я дзвоню? Отець Памфілій... Він для мене два підголоски виписав. Славні підголоски... Так тобі й співають, так і співають... Особливо під Великдень.

Тепер його обличчя освітилося дитячою радістю, якій, однак, було щось жалісне й хворе.

— Дзвони от виписав, — сказав дзвонар, зітхаючи, — а кожуха нового не пошиє. Скупий! Простудивсь я на дзвіниці... Восени найгірше... Холодно... Кривий вас кличе знизу. Ідіть, пора вам.

Молоді люди рушили до виходу, дзвонар лишився нагорі. Петро, що був ступив слідом за матір’‎ю, круто зупинився.

— Ідіть, — сказав він їй владно. — Я зараз.

Кроки стихли, тільки Евеліна залишилася, притулившись до стіни й затамувавши подих. Сліпі вважали себе на вишці на самоті. Кілька секунд вони стояли зніяковілі й нерухомі.

— Хто тут? — спитав дзвонар.

— Я...

— Ти теж сліпий?

— Сліпий. А ти давно осліп? — спитав Петро.

— Родився таким, — відповів дзвонар. — От другий є в нас, Роман, — той семи літ осліп... Йому все-таки легше. Він світ бачив, свою матінку пам’‎ятає. Засне вночі, вона до нього у сні й приходить... Тільки вона стара тепер, а сниться йому молода... А тобі сниться?

— Ні, — глухо відповів Петро.

Петро стояв похмурий. Брови дзвонаря звелися над очима, в яких видно було такий знайомий Евеліні вираз страждання...

— І то согрішаєш не раз... Господи, Создателю, Божа матір, Пречиста!.. Дайте ви мені хоч у сні один раз світ-радість побачити... — Обличчя його пересмикнулося судомою, і він сказав з попереднім жовчним виразом: — Так ні, не дають... Присниться щось, замріє, а встанеш — не пам’‎ятаєш...

Він раптом спинився й прислухався. Обличчя його зблідло, і якийсь судомний вираз скривив усі риси.

— Чортенят впустили, — сказав він зі злістю в голосі.

Справді, знизу, з вузького проходу, наче шум по воді, линули кроки й вигуки дітей. Темний прохід загув, як труба, і повз Евеліну, випереджаючи один одного, промчала весела юрба дітей. Біля верхнього східця вони зупинились на мить, але потім один по одному почали шмигати повз сліпого дзвонаря, який із викривленим від злоби обличчям тикав навмання стиснутими кулаками, намагаючись влучити в кого-небудь з тих, що бігли.

У проході виринула раптом з темряви нова особа. Це був, очевидно, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою і надзвичайно добродушне. Заплющені повіки ховали ямки очей.

— Брате! — гукнув він приємним, грудним голосом. — Єгорію, — знову воюєш?

— Нащо бісенят впустив? — спитав Єгорій зі злістю в голосі.

— Нехай, — благодушно відповів Роман... — Пташки Божії.

Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першого проходу, коли за нею почулись упевнені кроки обох сліпих, а зверху долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними.

...Усі мовчали всю дорогу до самого дому. Увечері довго не було видно Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і прийшов навпомацки в кімнату, коли всі полягали...

IV

Попельські прожили ще кілька днів у Ставрученків. До Петра часом вертався його недавній настрій; він бував жвавим і по-своєму веселим, пробував грати на нових для нього інструментах, колекція яких у старшого з синів Ставрученка була досить велика і які дуже цікавили Петра, — кожен зі своїм особливим голосом. Та все ж в ньому помітна була якась похмурість.

Було помітно, що подорож запала глибоко в серце сліпого. Кожного разу, коли Петро глибоко задумувався, на обличчі його лягав вираз якоїсь гіркоти, і... дуже нагадував сліпого дзвонаря.

За фортепіано, в хвилини найбільшої безпосередності, в його гру часто вплітався тепер дрібний передзвін і протяжні зітхання міді на високій дзвіниці...

— Слухай, Ганю, — спитав Максим у сестри, коли вернулися додому. — Чи не знаєш ти, що сталося під час нашої подорожі? Я бачу, що хлопчик змінився саме з того дня.

— Ах, це все через зустріч зі сліпим, — відповіла жінка. Вона недавно ще відіслала в монастир два теплі баранячі кожухи й гроші з листом до отця Памфілія, прохаючи його полегшити скільки можна долю обох сліпців.

— З яким сліпим? — перепитав Максим здивовано. — Евеліна, спробуй хоч ти сказати розумно, що ж таке було на дзвіниці?

— Там, — тихо відповіла теж зблідла за ці дні дівчина, — є сліпий дзвонар... І він... І він дуже схожий на Петра.

— Ах, це так жахливо, — сказала Ганна Михайлівна тихо.

— Вони розмовляли один з одним, як...

— Як товариші по нещастю?

— Еге, як сліпі... Роман, добрий і спокійний. Обличчя в нього сумне, але не зле... Він народився зрячим... А другий... Він дуже страждає. Він хотів бити дітей і кляв їх. А Романа діти люблять.

— Злий і схожий на Петра... — задумано сказав Максим.

Евеліна ще помовчала і потім, наче ці слова коштували їй важкої внутрішньої боротьби, промовила зовсім тихо:

— Обличчям обидва не схожі... риси інші. Але у виразі... Мені здавалось, що раніше у Петра бував вираз трошки як у Романа, а тепер все частіше видно того, другого... і ще... Я боюсь, я думаю...

— Чого ти боїшся? Іди сюди, моя розумна крихітко, — сказав Максим, він погладив її шовковисте волосся своєю великою рукою і сказав: — Що ж ти думаєш? Скажи. Ти, я бачу, вмієш думати.

— Я думаю, що... він вважає тепер, що... всі сліпонароджені злі... І він упевнив себе, що він теж... неодмінно.

— Ага, ось що... Гм... так... погано, — бурчав він про себе. — Я помилився... Ганя мала рацію: можна сумувати й страждати за тим, чого не зазнав ні разу. Проклятий випадок... А втім, шила, як то кажуть, у мішку не сховаєш... Все ж де-небудь виткнеться...

V-VI

Прийшла зима. Випав глибокий сніг і вкрив дороги, поля, села. Садиба стояла вся біла, на деревах лежали пухнасті пластівці.

В душі у Петра теж було холодно й похмуро.

Евеліна зі своїми батьками поїхала на довгу гостину, а Петро знову занурився в похмурі міркування. Він постійно подумки блукав навколо запитання «нащо жити сліпому?» Після зустрічі зі злостивим сліпим дзвонарем юнак впевнився, що зіпсує життя коханій дівчині, і від постійних болісних роздумів він вже й сам не знав, чи кохає Евеліну. Чар першого зізнання зник, Петро відчував себе тягарем і для оточуючих, і для самого себе.

Так минали дні за днями в притихлій і занесеній снігом садибі. В темній вітальні вечорами рояль плакав і надривався глибоким смутком, і кожен його звук озивався болем в серці Ганни Михайлівни. Найгірші її побоювання справдились.

Безпросвітний смуток змінювався в настрої юнака дражливою нервовістю, і разом з тим зростала дивовижна тонкість його відчуттів. Слух його надзвичайно загострився; світло він відчував усім своїм організмом, і це було помітно навіть уночі: він міг відрізнити місячні ночі від темних і нерідко довго ходив по двору, коли всі в домі спали, мовчазний і сумний.

Перед Різдвом Яскульські вернулися, і Евеліна, жвава й радісна, з снігом у волоссі і вся обвіяна свіжістю й холодом, прибігла в садибу й кинулась обнімати Ганну Михайлівну, Петра та Максима. В перші хвилини обличчя Петрове освітилося несподіваною радістю, але потім на ньому з’‎явився знову вираз упертого смутку.

— Ти думаєш, я люблю тебе? — різко спитав він того-таки дня, залишившись на самоті з Евеліною.

— Я в цьому певна, — відповіла вона.

— Ну, а я не знаю, — похмуро заперечив сліпий. — Раніше я був певен, що люблю тебе над усе в світі, але тепер не знаю. Покинь мене, послухайся тих, хто кличе тебе до життя, поки не пізно.

— Нащо ти мучиш мене? — вирвалась у неї тиха скарга.

— Мучу? — перепитав юнак, і на його обличчі з’‎явився вираз упертого егоїзму. — Авжеж, мучу. І буду мучити таким чином усе життя, і не можу не мучити. Я сам не знав цього, а тепер знаю. І я не винен. Та сама рука, яка позбавила мене зору, коли я ще не родився,

вклала в мене цю злобу... Ми всі такі, народжені сліпими. Покинь мене... киньте мене всі, бо я можу дати саме страждання замість любові... Я хочу бачити і не можу звільнитися від цього бажання...

VII

Якось, увійшовши до вітальні, Максим застав там Евеліну й Петра. Дівчина здавалася збентеженою. Обличчя юнака було похмуре. Здавалось, розшукувати нові причини страждання та мучити ними себе й інших стало для нього ніби потребою. [...]

Спочатку між Максимом і Петром зав’‎язалася розмова про відчуття кольорів, але, згадавши чорний колір — емблему смерті, вони вийшли на болісну для сліпого юнака тему життя і смерті.

— Чорний колір — емблема суму й смерті...

Петро здригнувся і сказав глухо:

— Ти сам сказав: смерті. А для мене ж усе чорне... завжди і скрізь чорне!

— Неправда, — різко відповів Максим, — для тебе існують звуки, тепло, рух... тебе оточує любов... Багато хто віддав би світло очей за те, чим ти нехтуєш, як безумець... Але ти надто егоїстично носишся з своїм горем...

— Авжеж! — вигукнув Петро палко, — я ношуся з ним мимоволі: куди ж мені піти від нього, коли воно всюди зо мною?

— Якби ти міг зрозуміти, що на світі є горе в сто разів більше, ніж твоє, таке горе, проти якого твоє життя, забезпечене й оточене співчуттям, можна назвати блаженством, — тоді...

— Неправда, неправда! — гнівно перебив сліпий тим же тоном палкого збудження. — Я помінявся б з останнім жебраком, бо він щасливіший за мене. Та й сліпих зовсім не треба оточувати піклуванням: це велика помилка... Сліпих треба виводити на дорогу й кидати там, — нехай просять милостиню. Якби я був просто жебраком, я був би менш нещасним. Зранку я думав би про те, щоб добути обід, лічив би жертвувані копійки і боявся б, що їх мало. Потім старався б зібрати на нічліг. А коли б це не вдалося, я страждав би від голоду й холоду... і все це не запишало б мені й хвилини і... і... від злиднів я страждав би менше, ніж страждаю тепер...

— Ти думаєш? — спитав Максим холодно і подивився в бік Евеліни. У погляді старого майнуло співчуття. Дівчина сиділа бліда.

— Певен, — відповів Петро вперто й жорстко. — Я тепер часто заздрю Єгорові, тому, що на дзвіниці. Йому холодно, він дрижить і кашляє. І він бере змерзлими руками мотузи і дзвонить до утрені. І забуває, що він сліпий... А я не забуваю... Моє життя наповнене самою сліпотою. Я нещасніший за всякого жебрака.

— Може, це й правда, — холодно сказав старий. — У всякому разі, якщо тобі й було б гірше, то, може, сам ти був би кращий.

Він ще раз кинув погляд жалю в бік дівчини і вийшов.

Душевний стан Петра після цієї розмови ще загострився. [...]

Надійшла весна.

Верст за шістдесят від садиби Попельських, у невеликому містечку була чудотворна католицька ікона. Слава ікони гриміла далеко, і до неї приходили також недужні й засмучені православні.

В самий день свята обабіч каплиці народ витягся по дорозі незліченною строкатою низкою. По обидва боки дороги витяглося ціле юрмище жебраків, що простягали руки по милостиню.

Максим на своїх милицях і поруч нього Петро під руку з Йох^мом тихо посувалися вздовж вулиці. Петро неуважно прислухався до цього жвавого гамору, слухняно йдучи за Максимом. Аж раптом, серед цієї егоїстичної зосередженості, щось вразило його увагу так сильно, що він здригнувся і враз став.

Останні ряди міських будинків скінчилися тут, і широкий трактовий шлях входив у місто серед парканів та пустирів. Сліпі жебраки, відтиснуті своїми зрячими конкурентами з більш вигідних місць, сиділи з дерев’‎яними мисками в руках, і часом хто-небудь заводив жалібну пісню:

— Под-дайте сліпеньким... ра-а-ди Христа...

День був холодний, жебраки сиділи тут від ранку під холодним вітpoм, що налітав з поля. Вони не могли рухатися серед цієї юрби, щоб зігрітися, і в їх голосах, що тягли по черзі сумну пісню, чулася несвідома скарга фізичного страждання й цілковитої безпорадності.

Петро зупинився, і його обличчя перекривилось.

— Чого ж ти злякався? — спитав Максим. — Це ті самі щасливці, яким ти недавно заздрив, — сліпі жебраки, що просять тут милостиню... Їм трохи холодно, звичайно. Але ж від цього, по-твоєму, їм тільки краще.

— Ходімо геть! — сказав Петро, хапаючи його за руку.

— А, ти хочеш втекти! Стривай, я хочу поговорити з тобою серйозно і радий, що це буде саме тут. Ти от сердишся, що часи змінилися, що тепер сліпих не рубають у нічних січах, як Юрка-бандуриста. Клянусь честю, ти, може, й маєш рацію! Так, всяка людина має право розпоряджатися своєю долею, а ти вже людина. Слухай же тепер, що я скажу тобі: якщо ти захочеш виправити нашу помилку, якщо ти жбурнеш долі межи очі всі переваги, якими життя оточило тебе з колиски, і захочеш зазнати долі ось цих нещасних... я, Максим Яценко, обіцяю тобі свою повагу, поміч і сприяння... Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим від тебе, коли поніс свою голову в огонь і січу... За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але, чорт забери! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Тобі варт тільки захотіти... Хведоре Кандиба, ти тут? — крикнув він у напрямі до сліпих. Один голос вирізнився зі скрипучого хору й відповів:

— Тут я... Це ви кличете, Максиме Михайловичу?

— Ось ти побачиш чоловіка, — сказав, блискаючи очима, Максим, — який має право нарікати на долю й на людей. Повчись у нього терпіти свою долю... А ти... Ти вмієш тільки блюзнити зі своєю ситою заздрістю до чужого голоду!..

Петро підвів голову, наче від удару батогом. Вийнявши з кишені свій гаманець, він пішов у напрямі до сліпих. Намацавши палицею переднього, він розшукав рукою дерев’‎яну мисочку з міддю і бережно поклав туди свої гроші. Кілька прохожих зупинились і дивилися з подивом на багато вдягненого й вродливого панича, що навпомацки подавав милостиню сліпому, який приймав її теж навпомацки.

Тимчасом Максим круто повернувся і закульгав по вулиці, його обличчя було червоне, очі горіли... Тільки зирнувши скоса на Петра, старий мовби полагіднішав. Петро був блідий, як папір, але брови його були зсунуті, а обличчя глибоко схвильоване.

Холодний вітер здіймав за ними куряву на вулицях містечка. Позаду, серед сліпих, знявся гомін і сварки задані Петром гроші...

IX-X

[...] Цього вечора Максим знову довго розмовляв з Петром на самоті. Здавалося, надто гостра й егоїстична свідомість особистого горя, що пригнічувала природжену енергію, тепер похитнулася і поступилася місцем чомусь іншому. Він знову ставив собі цілі, складав плани; життя зароджувалося в ньому, надломлена душа давала паростки... Було вирішено, що ще цього літа Петро поїде в Київ, щоб з осені почати уроки у відомого піаніста. При цьому обидва вони з Максимом настояли, що вони поїдуть тільки вдвох.

...Постукуючи перед собою довгою палицею, ішов дід з сивим волоссям, що маяло від руху, і довгими білими вусами. Лоб його вкривали старі виразки, мовби від опіку; замість очей були тільки ямки. Через плече в нього була надіта широка тасьма, прив’‎язана до пояса дальшого. Другий був високий на зріст хлопчина, з обличчям, подзьобаним віспою. Обидва вони йшли звичною ходою, підвівши незрячі обличчя вгору, ніби розшукуючи там свій шлях. Третій був зовсім юнак, у новій селянській одежі, з блідим і мовби трохи зляканим обличчям; його хода була невпевнена, і часом він зупинявся, ніби прислухаючись до чогось і заважаючи рухові товаришів.

Кругом був степ. Почувся тупіт коней і сухий гуркіт кованих коліс по щебеню. Сліпці стали край дороги, і старечий голос затяг:

— Под-дайте слі-пеньким...

Монета брязнула біля самих ніг старого Кандиби. Кандиба зразу знайшов її, і на обличчі з’‎явився вдоволений вираз.

— Бог спасеть, — сказав він у напрямі до брички, в якій виднілась квадратна постать сивого пана, і дві милиці стирчали збоку.

Старий уважно дивився на юнака-сліпця... Той стояв блідий. При перших же звуках пісні його руки нервово забігали по струнах... Бричка знову рушила, але старий довго оглядався назад. Незабаром гуркіт коліс затих вдалині. Сліпці знов витяглися в лінію і пішли по шосе...

— У тебе, Юрію, легка рука, — сказав дід. — І граєш славно...

Незабаром із Києва прийшов у садибу лист від Максима. Він писав, що обидва вони здорові і що все влаштовується добре.

В цей час троє сліпих посувалися все далі. Тепер усі йшли вже влад. Спереду, все так само постукуючи палицею, ішов Кандиба, який чудово знав дороги і встигав у великі села на свята й базари. Народ збирався на гармонійні звуки маленького оркестру, і в шапці Кандиби разі у раз брязкали монети.

Хвилювання та ляк на обличчі юнака давно зникли, поступившись місцем іншому виразу. З кожним новим кроком назустріч йому лилися нові звуки невідомого безмежного світу, що замінив тепер лінивий і заколисуючий шурхіт тихої садиби... Незрячі очі розширялися, ширилися груди, слух іще загострювався; він пізнавав своїх супутників, добродушного Кандибу й жовчного Кузьму, довго брів за скрипучими возами чумаків, ночував у степу біля вогнів, слухав гомін ярмарків, узнавав горе, сліпе й зряче, від якого не раз боляче стискалось його серце... І дивна річ — тепер він знаходив у своїй душі місце для всіх цих відчуттів. Він цілком опанував пісню сліпих, і день по дню все більше вщухали на дні душі особисті поривання до неможливого... Чуйна пам’‎ять ловила всяку нову пісню й мелодію, а коли дорогою він починав перебирати свої струни, то навіть на обличчі жовчного Кузьми з'являлась спокійна зворушеність. В міру наближення до Почаєва гурт сліпих усе зростав.

Пізньої осені, по дорозі, занесеній снігами, на великий подив усіх в садибі, панич несподівано вернувся з двома сліпцями в жебрацькій одежі. Кругом говорили, що він ходив до Почаєва по обітниці, щоб вимолити в Почаївської Богоматері зцілення.

Очі його лишалися чистими і, як і раніше, незрячими. Проте душа, безперечно, зцілилася. Немовби страшний кошмар навіки зник із садиби... Коли Максим, що все писав з Києва, нарешті, вернувся теж, Ганна Михайлівна зустріла його фразою: «Я ніколи не прощу тобі цього». Але обличчя її суперечило суворим словам...

Довгими вечорами Петро розповідав про свої мандрування, і в присмерку фортепіано звучало новими мелодіями, яких ніхто не чув у нього раніше... Подорож до Києва було відкладено на рік, уся сім’‎я жила надіями й планами Петра...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

І

Тієї ж осені Евеліна заявила старим Яскульським про своє, незмінне рішення вийти за сліпого «з садиби:'. Старенька мати заплакала, а батько, помолившись перед іконами, об’‎явив, що, на його думку, саме така є воля Божа для даного випадку.

Справили весілля. Для Петра почалося молоде тихе щастя, але крізь це щастя все ж пробивалась якась тривога: в найясніші хвилини він усміхався так, що крізь цю усмішку видно було журний сумнів, ніби він не вважав це щастя законним і міцним. А коли йому сказали, що, може, він стане батьком, він зустрів це повідомлення з виразом ляку.

Однак теперішнє його життя проходило в серйозній роботі над собою, в тривожних думах про дружину та майбутню дитину. Часом, серед цих турбот, в його душі виринали спогади про жалібний зойк сліпих. Тоді він ішов у село, де на краю стояла тепер нова хата Федора

Кандиби. Федір брав свою кобзу, або вони довго розмовляли, і думки Петрові набирали спокійного напряму.

II

У тій самій кімнаті, де колись народився Петро, стояла тиша, серед якої чути було плач дитини. Від часу її народження минуло вже кілька днів, і Евеліна швидко одужувала. Та зате Петро всі ці дні здавався пригніченим свідомістю якогось близького нещастя.

Приїхав лікар. Узявши дитину на руки, він переніс і поклав її ближче до вікна. Він нахилився над хлопчиком зі своїми інструментами. Петро сидів тут же з похиленою головою, все такий самий пригнічений і байдужий.

— Він, напевно, сліпий, — повторював він. — Йому не слід би було родитися.

Лікар не відповідав і мовчки провадив свої спостереження. Нарешті в кімнаті пролунав його упевнений, спокійний голос:

— Зіниця скорочується. Дитина бачить безперечно.

Петро здригнувся і хутко звівся на ноги. Спершись тремтячою рукою на підвіконня, він застиг на місці з блідим, підведеним догори обличчям і нерухомими рисами.

Страх миттю зник. Це був раптовий переворот, справжній удар, що увірвався в темну душу разючим, яскравим, як блискавка, променем. Два лікаревих слова ніби пропекли в його мозку вогненну дорогу... Усе в ньому здригнулось, і сам він затремтів.

І слідом за цією блискавкою перед його згаслими ще до народження очима враз засвітилися дивні примари. Чи були це промені, чи звуки, він не усвідомлював. Вони сяяли, як купол небозводу.

Це було тільки першу мить, і тільки мішані відчуття цієї миті лишилися у нього в пам’‎яті. Все інше він потім забув. Він тільки уперто твердив, що якусь мить він бачив, що бачив небо й землю, матір, дружину і Максима.

І перед незрячими очима встало синє небо і яскраве сонце, і прозора річка з пагорбком, на якому він пережив так багато і так часто плакав ще дитиною... А потім і млин, і зоряні ночі, в які він так мучився, і мовчазний, сумний місяць... І курний шлях, і строката юрба, серед якої він сам співав пісню сліпих...

І він лише згадував пізніше гармонійний акорд, що прозвучав на мить в його душі, — акорд, у якому сплелись в одно ціле всі враження його життя, відчуття природи й жива любов.

Тоді раптом зовнішні звуки дійшли до його слуху в своїй звичайній формі. Він ніби прокинувся, але все ще стояв, осяяний і радісний, стискаючи руки матері й Максимові.

Він похитнувся й знепритомнів, його обличчя зблідло, але на ньому все ще блукав відблиск радісного задоволення.

ЕПІЛОГ

Минуло три роки.

Численна публіка зібралася в Києві, під час «Контрактів»1, слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант та про його особисту долю. Говорили, нібито в дитинстві його викрала з заможної сім’‎ї банда сліпців, з якими він бродив, поки відомий професор звернув увагу на його надзвичайний музичний талант. Інші переказували, що він сам утік з сім’‎ї до жебраків з якихось романтичних мотивів. Як би там не було, контрактова зала була повна-повнісінька.

У залі запала глибока тиша, коли на естраді появився молодий чоловік з гарними великими очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта.

...Південноросійська публіка любить і цінить свої рідні мелодії, але тут навіть різношерста «контрактова» юрба була зразу захоплена глибокою щирістю віддавання їх. Живе почуття рідної природи, чуйний оригінальний зв’‎язок з безпосередніми джерелами народної мелодії відбивалися в імпровізації, яка лилась з-під рук сліпого музиканта. Багата барвами, гнучка й співуча, вона бігла дзвінким струмком, то підносячись урочистим гімном, то розливаючись задушевним журним мотивом.

Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезну залу. Сліпий сидів з похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту. Та ось він знову підняв руки і вдарив по клавішах. Багатолюдна зала вмить принишкла.

1 «Контрактами» називають київський ярмарок. (Прим, автора.)

У цю хвилину увійшов Максим. Він уважно оглянув охоплену одним почуттям юрбу, яка звернула на сліпого палаючі погляди.

Старий слухав і чекав. Йому здавалося, що ця могутня імпровізація, яка так вільно лилася з душі музиканта, раптом урветься болісним запитанням, що відкриє нову рану в душі його сліпого вихованця. І враз серце Максимове впало. З-під рук музиканта знову, як і колись, вирвався стогін.

Вирвався, продзвенів і завмер. І знову живий рокіт, все яскравіший і сильніший, виблискуючий і рухливий, щасливий і ясний.

Це вже не самий стогін особистого горя, не саме сліпе страждання. На очах старого забриніли сльози, і сльози були й на очах його сусідів.

«Він прозрів, так, це правда, — він прозрів», — думав Максим.

Серед живої мелодії, щасливої й вільної, як степовий вітер, і, як він, безжурної серед строкатого й широкого гулу життя, серед то сумного, то величавого мотиву народної пісні, все частіше, все наполегливіше й дужче проривалась якась нота, що брала за душу.

«Так, так, мій хлопчику, — в думці підбадьорював Максим, — настигай їх серед веселощів і щастя...»

Через хвилину над зачарованою юрбою у величезній залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих...

— Подайте сліпеньким... р-ради Христа.

Здавалося, ніби удар розітнувся над юрбою, і кожне серце тремтіло, наче він торкався його своїми руками, що швидко бігали по клавішах. Він давно вже замовк, але юрба зберігала гробову тишу.

Максим похилив голову і думав:

«Так, він прозрів... Замість сліпої і невтолимої егоїстичної муки, він носить у душі відчування життя, він почуває і людське горе, і радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних...»

І старий солдат все нижче схиляв голову. От і він зробив своє діло, і він немарно прожив на світі, йому говорили про це повні сили владні звуки, що стояли в залі, панували над юрбою.

Так дебютував сліпий музикант.

1886- 1898 р.

Переклад Ф. Гавриша

ЗАПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть про родину Попельських. Як сліпий хлопчик зростав у затишній панській садибі?

2. Чому дяді Максиму не подобалося, як мати поводиться зі сліпим дитям? Яку небезпеку побачив він у тому, що дорослі виконували будь- які забаганки хлопчика?

3. Розкажіть про життя Максима Яценка. Чому він став калікою? Як він переживав власну безпорадність?

4. Що спільного побачив дядя Максим між собою і маленьким Петею?

5. Чому Максим зацікавився вихованням і освітою небожа?

6. Як «хохол» Йохим став для панича першим вчителем музики?

7. Яку роль відіграли в житті Петі «хлопські пісні»? Як через українську пісню Йохима дядя Максим зміг зацікавити хлопчика історією українського народу, а також долучити його до навчання?

8. Розкажіть про дружбу Петі й Евеліни. Як дівчинка стала опорою не тільки для Петі, а й усієї родини?

9. Як ви гадаєте, чому Максим хотів для свого вихованця розсунути межі домашнього світу? Чому цього панічно боялася мати Петі?

10.3а яких обставин юнак відчув свою зайвість у суспільстві? Чому він почав заздрити навіть жебракам?

11. Для чого Петро вирушив дорогами України разом зі сліпими співцями?

12. Що ця подорож дозволила зрозуміти юнакові і як змінила його ставлення до життя?

13. Як у творчості Петра переплелися народні корені з класичним мистецтвом?

Міркуємо самостійно

14. Як Петро відшукав «свою корисну для людей справу»? А якою бачите ви свою майбутню корисну справу?

15. Поміркуйте, чому ми називаємо таких людей, як Петро, не каліками, а людьми з обмеженими можливостями. Прокоментуйте слова дзвонаря: «Сила Божая відкриває сліпенькому, чого зрячії не бачать очима».

16. Поміркуйте, чи цінуємо ми таку звичну можливість отримувати знання, бачити і вивчати оточуючий світ.

17. Уявіть собі, що дядя Максим не жив би в садибі Попельських. Як могло би скластися тоді життя Петі?

18. Доведіть, що не тільки дядя Максим став підтримкою для небожа, а й Петя став порятунком для Максима.

19. Чого навчив вас твір Володимира Короленка «Сліпий музикант»?

Узагальнюємо і підсумовуємо

20. Назвіть головних та другорядних героїв повісті Володимира Короленка «Сліпий музикант».

21. Дайте характеристику образу Петра. Що свідчить про його допитливий розум і прагнення до активного життя?

22. Охарактеризуйте образ Максима Яценка.

23. Які, на вашу думку, риси вдачі зумів виховати старий вояка в Петрові?

24. Як у творі протиставляється світ садиби Попельських та світ сліпих дзвонарів і жебраків?

25. Що вам відомо про кобзарів? На прикладі згаданого в повісті сліпого бандуриста і співця Юрка поясніть, яку важливу роль вони виконували в історії українського народу.

26. Порівняйте образи Петра Попельського, бандуриста Юрка та давньогрецького співця Орфея. Згадайте вивчений на уроках української літератури вірш Лесі Українки «Співець». На основі згаданих творів зробіть висновок про значення мистецтва у житті людей.

27. Хто з вивчених вами на уроках світової літератури авторів був пов’‎язаний з Україною?

Застосовуємо теоретичні поняття

28. Чому образ сліпих співців є традиційним у мистецтві?

29. В яких прочитаних вами у 6 класі творах присутній художній образ України?

30. Як у повісті «Сліпий музикант» автор використовує мотив мандрів? Згадайте твори, в яких ви вже зустрічали цей мотив.

31. Визначте тему та ідею повісті Володимира Короленка «Сліпий музикант».

Виконуємо творчі завдання

32.3моделюйте ситуацію з повсякденного життя Петі Попельського. Вдома спробуйте скласти портфель (чи наплічник) із закритими очима.

33. На уроці усно опишіть свої відчуття і враження.

34. У класі спробуйте вгадати, хто знаходиться перед вами: із закритими очима акуратними дотиками до голів товаришів або по голосу визначте особу однокласника.

35. Зробіть висновок про складнощі, з якими кожного дня стикався сліпий хлопчик.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.