ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК - БИЛИНИ ПРО ІЛЛЮ МУРОМЦЯ - БИЛИНИ І БАЛАДИ - Хрестоматія 7 клас

БИЛИНИ

Билина — героїчна, інколи соціально-побутова епічна пісня, поширена в IX—XIII ст. У народі подібні пісні називали «старинами» або «старинками». Термін «билина», як вважають, був уведений у 30-40 рр. XIX ст. І. Сахаровим, який взяв його з вислову «Слова о полку Ігоревім»: «по былинам сего времени» (до того часу подібні твори називали «богатирськими казками»). Основний зміст билин — розповідь про героїчні подвиги та діяння руських богатирів (переважно з народу) у боротьбі з поневолювачами рідної землі (південні кочові племена, монголо-татарська орда, різні фантастичні істоти). Билинний богатир виступає як узагальнений образ ідеального героя, у якому втілені й певні риси реальних осіб далекого минулого, а в образі його дій у фантастичному перебільшенні долинає відгомін реальних історичних подій.

Билинні тексти прийнято поділяти на два типи: 1) військові, власне героїчні (билини про Іллю Муромця, Добриню Микитовича, Альошу Поповича); 2) соціально-побутові, у яких, проте, завжди наявний і героїчний елемент («Вольга і Микула», «Дюк Степанович», билини про Садка). Окрім цього, усі билини поділяють на два основні цикли — київський та новгородський (залежно від того, з якими центрами давньої Русі співвідносяться описувані в них події). В українських казках, переказах та легендах збереглися герої билин (наприклад, Ілля Муромець). Дослідники відзначають вплив билин на твори героїчного епосу українців — думи та історичні пісні.

ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І СОЛОВЕЙ-РОЗБІЙНИК

Ой, що з того із города з Мурома

та із того з села Карачарового

виїжджав міцний кремезняк-богатир.

Він заутреню відстояв у Муромі —

в стольний Київ-град

на обідню хотів устигнути.

Ось під’‎їхав він до самого Чернігова,

а довкола того руського города

та й нагналося чужинецьких сил,

що аж чорно від них, мовби поночі.

І нікому через те тут ні пішки пройти,

ані добрим конем не проїхати.

Як наїхав богатир на військо чуже,

заходився він його колошматити —

та конем топтать, та списом колоть,

поки не потовк усіх до єдиного.

І тоді під’‎їхав він до Чернігова.

Повиходив тут люд чернігівський,

городські ворота відчиняв йому —

і в Чернігів його кликав воєводою.

На прохання ж ті відказав Ілля:

«Ой, ви славні городяни чернігівські!

Не іду я до вас на воєводство сідать,

а їду служити князю київському.

То ж мені ви, люди добрі, допоможете,

коли скажете, як їхати до Києва,

щоб прямою найкоротшою дорогою».

А чернігівські люди й говорять йому:

«Ти послухай нас, мужній витязю,

Слухай наших порад, Ілля Муромець.

Та дорога пряма давно завалена,

стовбурами-колоддям захаращена.

А по тій по доріжці прямісінькій

та ніхто і пішки не йде,

і на добрім коні не проскакує,

бо отам, край болота Чорного

та побіля берізки похилої,

біля річки, що зветься Смородинка,

побіля хреста з кедра ливанського,

що зовуть на Русі Ливонідовім,

в старім дубі, у дуплі, Соловей сидить,

Соловсй-розбійник, Одихмантіїв син.

Він висвистує по-солов’‎їному,

він кричить, розбійник, по-звірячому.

І від посвисту отого солов’‎їного,

від отого звірячого покрику

вся густа трава никне-скручується,

усі квіти-блакити осипаються,

усі темні ліси до землі падуть,

а з людей хто почув — усі мертві лежать.

Хоч доріжка пряма — півтисячі верст,

а як їхать в об’‎їзд — ціла тисяча».

Вислухав Ілля Муромець чернігівців

і пустив коня богатирського

навпростець, прямою дорогою.

Його білий кінь, чорна гривонька,

та й на гору з гори перескакує,

із горба на горб переплигує,

а озера-річки попід ноги горта.

Під’‎їжджає богатир до Смородинки,

до болота наближається Чорного,

до тонкої до берізки похиленої,

та до того хреста Ливонідового.

Микола Реріх. Ілля Муромець

Віктор Васнецов. На заставі (Три богатирі)

Засвистав тут Соловей по-солов’‎їному,

закричав розбійник-злодій по-звірячому,

аж трава до землі прихилялася,

і всі квіти в тій траві обсипалися,

похилились до землі ліси-праліси,

Іллі Муромця богатирський кінь

об коріння став спотикатися.

А старий козак Ілля Муромець

міцно в руку тоді батіжок бере —

б’‎є коня свого по ребрах крутих:

«Ой, ти, вовчий харч, ти, мішок трави!

Чи нести не мож, чи іти не хоч, —

все об корені дерев спотикаєшся?

Може, й посвисту не чув ти солов’‎їного,

і не чув ти покрику звірячого,

не відчув батога богатирського?»

Тут бере козак Ілля Муромець

лук гарненький свій та тугесенький,

тятиву натягає шовковую

та стрілу накладає гартовану

і стріляє в Солов’‎я-розбійника:

праве око із надбрів’‎ям вибива йому...

А тоді спустив Солов’‎я на землю сиру,

до правого стремена пристібував, —

та й поїхав-повіз лісом-полечком

повз гніздо-дупло Соловієве.

А в гнізді отім Соловієвім

любим дочкам його тоді випало буть —

дочкам трьом лісового розбійника.

У-віконце найстарша глянула,

до молодших сестер озвалася:

«Іде батечко наш чистим полечком,

ще і їде на доброму конику,

та якогось холопа за собою везе,

до правого стремені пристібнутого».

Підійшла до вікна середня дочка —

і те старшої слово потвердила:

«Справді, їде роздоллям батечко

із якимось селючком впольованим,

ще й прикутим до правого стремені».

А молодша дочка придивилася,

придивилася та аж скрикнула:

«Ох, це ж їде той холоп на коні,

він сидить на коні, та й на доброму,

а при стремені у нього — наш батечко,

до сідла-стремена приторочений, —

праве око із надбрів’‎ям в нього вибито!»

Загукала вона кревним родичам:

«Гей, мужі ви, мужі, нами люблені,

в роду-племені зяті Соловійові,

а хапайте рогатини — не на звірів іти,

вибігайте мерщій в чисте полечко

та звільняйте нашого батечка!»

Позбігались мужі, розбишацькі зяті,

похапали розсохи-рогатини,

та й бігом навперейми —

зловити-убить селюка, що на конику білому.

А розбійник Соловей, Одихмантіїв син,

їм ще здалека гукає-осторожує:

«Ой, зяті ви, зяті, любі-вірнії,

ви рогатини мисливські геть покидайте,

а зовіте мені цього витязя

у родинне гніздо Соловієве —

пригощайте його стравами найкращими,

напувайте медами солодкими,

обдаруйте дарами коштовними».

Зупинив зятів Соловіїв клич:

вони геть рогатини покидали

та й запрошують Іллю у гніздо своє,

у розбійницьке гніздо Соловієве.

А козак Ілля їх не слухає,

лісом-полем і далі він правиться

найкоротшою дорогою до Києва.

Ось прибув Ілля в стольний Київ-град —

аж до славного князя на широкий двір.

Володимир-князь в Божій церкві був,

завертав до палат, помолившися, —

до покоїв своїх, в княжу гридницю —

з княждвірськими людьми пообідати.

А тут добрий козак Ілля Муромець

зупинив коня та й посеред двора,

сам іде до палат з білокаменю —

та й проходить прямісінько в гридницю,

двері впевнено відчиняючи.

Хрест на себе він клав, як писання велить,

уклонявся Ілля по-вченому,

і на три й на чотири сторони,

а вже князю Володимиру по-осібному,

та ще всім князям, попідлеглим йому.

Володимир-князь і запитує:

«Звідки взявся ти тут, мужній витязю?

Як тебе добрі люди на ім’‎я зовуть,

величають тебе як по батькові?»

І говорить козак Ілля Муромець:

«Я з-під города славного, з-під Мурома,

із села малого Карачарового,

а зовуть мене Ілля Муромець,

а по батькові син Іванович».

Володимир-князь обізвавсь на те:

«То повідай нам, козаче Ілля Муромець,

чи давно ж ти виїхав із Мурома

і якою дорогою в Київ правився?»

Відповів Ілля, розповів Ілля:

«Ой ти, славний Володимире Київський!

На ранковій відправі був я в Муромлі,

на обідню мав устигнуть я до Києва,

та доріжка мені випала забарною,

хоч обрав я найкоротшу із усіх доріг —

просто повз Чернігів-град, прямісіньку,

що біжить ген до болота Чорного,

повз ту річку биструю Смородинку

до берези, що низенько схилилася,

до хреста із кедра ливанського».

Перебив тут його Володимир-князь:

«Добре вдатний ти, бачу, хвалитися,

коли так нас морочиш, вигадуєш,

прямо в очі з князя насміхаєшся!

Люди кажуть, довкола Чернігова

тьма чужинської сили нагналася, —

напрямки ані пішки пробратися,

ні на добрім коні не проїхати,

сірий звір прошмигнути не може,

ворон-птах пролетіти не здатен.

Край болота отам та край Чорного,

біля славної річки Смородинки,

біля тої берізки похиленої,

при хресті отім Ливонідовим, —

там розбійник Соловей, Одихмантіїв син,

свище, сидячи, по-солов’‎їному,

а кричить, лихий, по-звірячому.

А з того навкруги трави падають,

з того квіти лазурові осипаються,

з того никне до землі навіть ліс густий,

а вже люди перехожі — то й мертві лежать».

Усміхнувся на те Ілля Муромець:

«Ой ти, князю Володимир Стольнокиївський!

Соловей-розбійник на твоїм дворі;

із надбрів’‎ям праве око в нього вибите,

а сам злодій — прикутий до стремені».

Подивований Володимир-князь

тут скоренько з-за столу підводиться,

кинув шубу з куниці на одне плече,

а на вухо одне шапку соболиную

та й виходить на свій на широкий двір —

Солов’‎я-розбійника побачити.

І говорить князь розбишаці тому:

«Засвищи ж ти нам по-солов’‎їному,

закричи-но, собацюро, по-звірячому».

Та йому відповів Одихмантіїв син:

«Я сьогодні не в князя обідаю,

то не маю я князя і слухати.

В козака Іллі Муромця пообідав я,

от його Соловей і послухає».

Володимир-князь стерпів сказане:

«Що ж, козаче бувалий Ілля Муромець!

Накажи тоді Солов’‎ю засвистать,

повели закричать по-звірячому».

І говорить Ілля до розбійника:

«Ну ж, злодюго лихий, Одихмантіїв син!

Засвищи-но ти в півсвисту солов’‎їного,

закричи-но у півкрику звірячого».

Та розбійник так йому відказує:

«Ой ти, добрий козарлюго Ілля Муромець!

Мої рани криваві затягнулися,

а вуста мої не хочуть ворушитися,

не виходить в мене свисту солов’‎їного,

ані справжнього крику звірячого.

Повели ж ти, славний князю Володимире,

та й налити мені чару зелен-зіллячка;

мої рани тоді порозходяться

і вуста мої солодкі заворушаться,

і тоді я засвищу по-соловїному,

і тоді я закричу по-звірячому».

І прохає Ілля Володимира:

«Володимире, князю Стольнокиївський!

Ти звели кому йти у гридницю,

наливати вина добру чарочку,

і не чару малу — півтора відра,

та піднести-подати розбійнику».

Володимир-князь легко йшов назад,

у свою, де обідав, гридницю, —

наливав отам чарочку зелен-вина,

та не чару малу — півтора відра,

ще й медами старими розбавив її, —

і підносив питво Соловієві.

Соловей-розбійник, Одихмантіїв син,

прийняв чару оту в одну рученьку,

одним духом її випиваючи,

а тоді й засвистав, наче той соловей,

наче звір, закричав Одихмантійович, —

аж зламались на теремах маківки,

аж віконниці геть розсипались

від посвисту того солов’‎їного,

а всі люди довкола попадали.

Навіть сам Володимир, князь київський,

ледве шубою з куниці встиг прикритися.

Тут старий козак Ілля Муромець

та сідав мерщій на коня свого,

Соловія він віз в поле чистеє,

відрубав йому буйну голову,

а рубаючи — ще й приказував:

«Тобі годі свистіть по-солов’‎їному,

тобі годі кричать по-звірячому,

тобі годі печалити батьків-матерів,

а дружин-молодиць робить вдовами,

тобі годі сиротити діток малих».

Та билина отут не кінчається,

бо кому прокляття, кому славонька

з покоління в покоління, з віку в вік ідуть.

Переспів з російської Миколи Карпенка

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Що вам відомо про Іллю Муромця?

2. Які билини про Іллю Муромця ви читали?

3. Які події знайшли своє відображення в билинах?

4. У яких відомих вам творах мистецтва трапляється образ Іллі Муромця?

5. Звідки й куди прямував Ілля Мурормець у билині «Ілля Муромець та Соловей-розбійник»?

6. Чому Ілля Муромець відмовився стати чернігівським воєводою?

7. Чому Ілля Муромець не послухався чернігівців і поїхав навпростець?

8. Хто такий Соловей-розбійник? Чому його прозвали Соловієм?

9. Як Іллі Муромцеві вдалося здолати чудовисько?

10. Як зустрів Іллю князь Володимир? Чому він не повірив богатиреві?

11. Яким у билині зображений князь Володимир?

12. Як Ілля вчинив з розбійником?

13. Які риси руських богатирів оспівуються в билині?