АЙВЕНГО (скорочено) - Вальтер Скотт (1771-1832) - ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ В ЛІТЕРАТУРІ - БИЛИНИ І БАЛАДИ - Хрестоматія 7 клас

АЙВЕНГО (скорочено) - Вальтер Скотт (1771-1832) - ІСТОРИЧНЕ МИНУЛЕ В ЛІТЕРАТУРІ - БИЛИНИ І БАЛАДИ - Хрестоматія 7 клас

Розділ I

У мальовничому куточку веселої Англії, який зрошується річкою Дон, за давніх часів простиралися неозорі ліси, що вкривали більшу частину невимовно гарних пагорбів і долин, котрі лежать між Шефілдом і чудовим містечком Донкастер. Такий вигляд має головне місце дії нашої повісті. За часом же описувані в ній події належать до кінця царювання Річарда2, коли для його зневірених підданих повернення короля з довгого полону після походу на Святу Землю було гаряче бажаним, проте мало сподіваним. <...>

Картину доповнювали постаті двох бідно вдягнених людей із дивними кільцями на шиї, написи на яких свідчили, що ці люди — раби Седріка Родервудського Гурт-свинар і блазень Вамба3.

Ці двоє вели бесіду на англосаксонському діалекті, яким у ті часи розмовляли в Англії всі нижчі стани, за винятком норманських воїнів і найближчого почту феодальних можновладців. <...>

— Але тихіше... — перервав він сам себе, прислухаючись до кінського тупоту, що розлунював уже досить виразно. — Хто це до нас їде?

— А тобі не байдуже, хто там їде? — запитав Гурт, який встиг тим часом зібрати всю череду та гнав її вздовж похмурої просіки.

— Ні, я маю побачити цих вершників, — відповів Вамба. — Можливо, вони їдуть із чарівного царства з дорученням від короля фей Оберона...

— Не варнякай! — перебив його свинар. — Маєш бажання молоти дурниці, коли он там, майже під боком, насувається гроза із громом і блискавкою. Чуєш, який гуркіт? А злива! Я в житті не бачив улітку таких великих і стрімких крапель. Поглянь, вітру немає, а дуби тріскотять і стогнуть, як у бурю. Помовч-но краще, та поспішаймо додому, перш ніж нас закрутить гроза! Ніч буде страшною.

Вамба, поза сумнівом, зважив на силу цих аргументів і вирушив за своїм товаришем, який взяв довгий ціпок, що лежав біля нього на траві, і наддав ходу. А цей новітній Евмей квапливо прямував до узлісся, підганяючи за допомогою Ікланя череду, що пронизливо рохкала!

Розділ II

Кінський тупіт усе наближався, і, незважаючи на вмовляння й лайку свого супутника, Вамба, якому кортіло швидше побачити вершників, раз у раз зупинявся з різних приводів: то рвав з високого куща недостиглі горіхи, то заглядався на сільську дівицю, що проходила повз, і тому вершники невдовзі наздогнали їх.

Кавалькада складалася з десятьох чоловіків; двоє, які їхали попереду, були, певно, поважні пани, а решта — їхні слуги.

В одному з вершників легко було впізнати Жорвоського абата, пріора Еймера, який полюбляв бенкети та інші насолоди життя.

1 Знаком <...> позначено скорочені фрагменти тексту.

2 Річард І Левине Серце (1157-1199) —— англійський король (з 1189 року) з династії Плантагенетів, учасник III хрестового походу. Уславився своїми військовими звитягами.

3 Тут і далі іншим, меншим, шрифтом подано переказ фрагментів твору.

Супутником духовної особи був чоловік високого зросту, віком за сорок років, сухорлявий, дужий і мускулястий. Його атлетична постать внаслідок постійних вправ, здавалося, складалася з одних кісток, м’‎язів та сухожиль; видно було, що він пережив безліч важких випробувань і готовий перенести ще стільки ж. На ньому була червона шапка з хутряною опушкою. На обличчі його ясно читалося бажання викликати в кожному зустрічному почуття боязкої поваги й остраху. Дуже виразне, нервове обличчя його з різкими рисами, засмагле під променями тропічного сонця до негритянської чорноти, у спокійні хвилини, здавалося, ніби дрімало після вибуху бурхливих пристрастей, але жили, що набрякли на чолі, й посмикування верхньої губи виказували, що буря щохвилини може вибухнути знову. У погляді його сміливих, темних, проникливих очей можна було прочитати цілу історію про загрози й переборені небезпеки. Він мав такий вигляд, ніби йому хотілося викликати опір своїм бажанням — лише для того, щоб змести супротивника з дороги, проявивши свою волю й мужність. Глибокий шрам над бровами надавав ще більшої суворості його обличчю й лиховісного виразу одному оку, що було злегка зачеплене тим же ударом і трохи косило.

Цей вершник, так само як і його супутник, був одягнений у довгий чернечий плащ, але червоний колір цього плаща показував, що вершник не належить до жодного з чотирьох головних чернечих орденів. На правому плечі був нашитий білий сукняний хрест особливої форми. Під плащем виднілася несумісна із чернечим саном кольчуга з рукавами й рукавичками із дрібних металевих кілець; вона була зроблена надзвичайно майстерно й так само щільно й пружно прилягала до тіла, як наші светри, сплетені з м’‎якої вовни. Наскільки дозволяли бачити зморшки плаща, його стегна захищала така ж кольчуга; коліна були покриті тонкими сталевими пластинками, а литки — металевими кольчужними панчохами. За поясом був заткнутий великий двосічний кинджал — єдина при ньому зброя.

Їхав він верхи на міцному дорожньому коні, очевидно для того, щоб поберегти сили свого лицарського бойового коня, якого один зі зброєносців вів позаду. На коні було повне бойове спорядження; з одного боку сідла висів короткий бердиш із коштовною дамаською насічкою, з іншого — прикрашений пір’‎ям шолом господаря, каптуркольчуга та довгий двосічний меч. Інший зброєносець віз над головою спис свого господаря; на вістрі списа розвівався невеликий прапор із зображенням такого ж хреста, який був нашитий на плащі. Той же зброєносець тримав невеликий трикутний щит, широкий угорі, щоб прикривати всі груди, а донизу загострений. Щит був у чохлі з червоного сукна, через що не можна було побачити написане на ньому гасло.

Слідом за зброєносцями їхали ще двоє слуг; темні обличчя, білі тюрбани й особливий покрій одягу виказували в них уродженців Сходу. Взагалі в зовнішності знатного воїна і його почті було щось дике й чужоземне. Одяг його зброєносців блищав розкішшю, східні слуги носили срібні обручі на шиях і браслети на напівголих смаглявих руках і ногах, їхній одяг із шовку, розшитий візерунками, свідчив про родовитість і багатство їхнього пана й творив у той же час різкий контраст із простотою його власного військового одягу. Вони були озброєні кривими шаблями із золотою насічкою на руків’‎ях і піхвах та турецькими кинджалами ще витонченішої роботи. У кожного стирчав при сідлі пучок дротиків фути з чотири завдовжки, з гострими сталевими вістрями. Цей різновид зброї був у великому вжитку в сарацинів, його й понині ще застосовують там у військовій грі, улюбленій східними народами, що називається «ель джерід». Коні, на яких їхали слуги, були арабської породи; сухоребрі, легкі, із пружним кроком, тонко-гриві, вони нічим не нагадували тих важких і великих жеребців, яких розводили в Норма

ндії та Фландрії і які б мали витримати воїнів у повному бойовому озброєнні. Поруч із цими величезними тваринами арабські коні здавалися витонченою, легкою тінню.

Незвичайний вид цієї кавалькади збудив цікавість не тільки Вамби, але і його менш легковажного товариша. В особі ченця він негайно впізнав пріора абатства Жорво, відомого на всю околицю любителя полювання, веселих гулянок, а також, якщо вірити поголосу, й інших мирських утіх, ще менш сумісних із чернечими обітницями. <...>

Пріор Еймер був дуже добре відомий і нашим саксам. Вони незграбно вклонилися йому й отримали його благословення.

Але дивакувата зовнішність супутника Еймера і його почту вразила уяву свинаря й Вамби так, що вони не чули запитання настоятеля, коли той хотів довідатися, чи не знають вони неподалік місцини, де можна було б зупинитися на ніч. Особливо здивував їх напівчернечий-напіввійськовий одяг засмаглого іноземця й чудне вбрання та небачене озброєння його східних слуг. Дуже ймовірно також, що для слуху саксонських селян неприємною була мова, якою їх благословили й поставили запитання, хоча вони й розуміли, що це значить.

— Я вас запитую, діти мої, — повторив настоятель, підвищивши голос і перейшовши на той діалект, на якому спілкувалися між собою нормани й сакси, — чи немає по сусідству доброї людини, що з любові до Бога й через сумлінність до святої нашої матері церкви прийняла б на ночівлю й підкріпила сили двох смиренних її служителів та їхніх супутників?

«Двоє смиренних служителів матері церкви! Хотів би я подивитися, які ж у неї бувають дворецькі, чашники та інші старші слуги», — подумав Вамба, проте ж, хоча й славився дурнем, остерігся вимовити свою думку вголос.

Зробивши подумки таку примітку до промови пріора, він підняв очі й відповів:

— Якщо преподобним отцям бажані ситні трапези й м’‎які постелі, то в декількох милях звідси розташоване Бринксвортське абатство, де їм, відповідно до їхнього сану, влаштують найпочесніший прийом; якщо ж вони зволять провести вечір у покаянні, то ген ота лісова стежка доведе їх прямісінько до пустельної хатини в урочищі Копменгерст, де благочестивий самітник дасть прихисток їм під своїм дахом і розділить із ними вечірні молитви.

Але пріор похитав головою, вислухавши обидві пропозиції.

— Мій добрий друже, — сказав він, — якби дзенькіт твоїх бубонців не скаламутив твого розуму, ти б знав, що в нас, духовних осіб, не заведено просити гостинності одне в одного, і ми звертаємося за цим до мирян, щоб дати їм зайву можливість послужити Богові, допомагаючи його слугам.

— Я всього лише осел, — відповів Вамба, — і навіть маю честь носити такі ж дзвіночки, як і мул вашого єгомостя. Однак мені здавалося, що доброта матері церкви і її служителів виявляється, як і в усіх інших людей, насамперед до своєї родини.

— Перестань грубіянити, нахабо! — прикрикнув озброєний вершник, суворо перебиваючи балаканину блазня. — І вкажи нам, якщо знаєш, дорогу до замку... Як ви назвали цього Франкліна1, пріоре Еймер?

— Седрік, — відповів пріор, — Седрік Сакс... Скажи мені, приятелю, чи далеко ми від його господи й чи можеш ти показати нам дорогу?

— Знайти дорогу буде важкувато, — відповів Гурт, уперше вступаючи в бесіду. — Притому в Седріка в будинку рано лягають спати.

1 Франкліни — дрібні землевласники в завойованій норманами Англії.

— Ну, не мели дурниць! — сказав воїн. — Можуть і встати, щоб прийняти таких подорожан, як ми. Нам не пристало принижуватися й просити гостинності там, де мй маємо право її вимагати.

— Не знаю, — похмуро сказав Гурт, — чи добре я зроблю, якщо вкажу дорогу до будинку мого пана таким людям, які хочуть вимагати те, що інші раді отримати з милості.

— Ти вирішив іще сперечатися зі мною, рабе! — вигукнув воїн.

Із цими словами він пришпорив свого коня, змусив його круто повернути й підняв батіг, щоб покарати зухвалого простолюдина.

Гурт метнув на нього злісний і мстивий погляд і з погрозою, хоча й нерішуче, схопився за ніж; але в ту ж хвилину пріор Еймер повернув свого мула вперед і, повставши між воїном і свинарем, попередив небезпечне зіткнення.

— Ні, ім’‎ям святої Марії прошу вас, брате Бріан, пам’‎ятати, що ви тепер не в Палестині, де володарювали над турецькими язичниками й невірними сарацинами; тут, на нашому острові, ми не любимо ударів і приймаємо їх лише від святої церкви, що карає люблячи... Скажи мені, добрий чоловіче, — продовжував він, звертаючись до Вамби й підкріплюючи свою промову невеликою срібною монетою, — як проїхати до Седріка Сакса. Ти повинен знати туди дорогу й зобов’‎язаний вказати її будь-якому подорожанину, а тим більше духовним особам.

— Справді, вельмишановний отче, — відповів блазень, — сарацинська голова вашого преподобного брата до того перелякала мою, що я забув дорогу додому... Не знаю навіть, чи потраплю й сам туди сьогодні...

— Дурниці! — сказав настоятель. — Коли захочеш, то згадаєш. Цей преподобний побратим мій все життя боровся з сарацинами за володіння гробом Господнім. Він належить до ордена лицарів Храму1, про яких ти, можливо, чув: він наполовину чернець, наполовину воїн.

— Якщо він хоч наполовину чернець, — сказав блазень, — то йому не личить так нерозумно поводитися з перехожими, якщо вони не поспішають із відповіддю на запитання, до яких їм немає діла.

— Гаразд, я вибачаю тобі з тією умовою, що ти покажеш мені дорогу до будинку Седріка, — сказав абат.

— Добре, — відповів Вамба. — Ваше преподобіє, їдьте по цій стежині до того місця, де побачите врослий у землю хрест; від нього ледь одна верхівка видніється, та й то не більше як на лікоть заввишки. Від цього хреста врізнобіч ведуть чотири дороги. Але ви поверніть ліворуч, і сподіваюся, що ваше преподобіє досягне нічлігу перш, ніж вибухне гроза.

Абат подякував мудрому пораднику, і вся кавалькада, пришпоривши коней, поскакала з тією стрімкістю, з якою люди поспішають досягти нічлігу, рятуючись від нічного буревію.

Коли тупіт копит ущух на віддалі, Гурт сказав своєму товаришеві:

— Якщо преподобні отці скористаються твоєю розумною порадою, навряд чи во' ни доїдуть сьогодні до Ротервуда.

— Так, — посміхнувся блазень, — зате вони можуть доїхати до Шефілда, коли їм пощастить, а для них і це добре. Не такий вже я поганий лісничий, щоб указувати собакам, де залягла дичина, якщо не хочу, щоб вони її роздерли.

1 Орден Храму, або Орден тамплієрів, — середньовічна християнська військово-чернеча організація, яка найбільше відзначилася у хрестових походах.

— Це ти добре зробив, — сказав Гурт. — Погано буде, якщо Еймер побачить леді Ровену, а ще гірше, мабуть, якщо Седрік посвариться з цим ченцем, що легко може статися. А ми з тобою — добрі слуги: лише дивитимемося, слухатимемо й помовчуватимемо.

...Повернімося ж до двох вершників, які, залишивши рабів Седріка далеко позаду, вели бесіду нормано-французькою мовою, як і всі тодішні особи вищого стану, за винятком тих нечисленних, хто ще пишався своїм саксонським походженням.

— Чого хотіли ті нахаби, — запитав лицар Храму в абата, — і чому ви не дозволили мені покарати їх?

— Але, брате Бріан, — відповів пріор, — один з них геть дурень, і дивно було б вимагати в нього відповіді за його дурниці; що ж до іншого грубіяна, то він з породи тих неприборканих, лютих дикунів, які, як я вам не раз казав, досі зустрічаються серед нащадків скорених саксів: для них немає більшого задоволення, ніж показувати при кожному зручному випадку свою ненависть до переможців.

— Ввічливість я б жваво в них вколотив! — відповів тамплієр. — Із такими людьми я вмію поводитися. Наші турецькі полонені у своїй неприборканій люті здаються страшнішими за самого Одіна; однак, пробувши два місяці в моєму будинку під наглядом доглядача за невільниками, вони ставали сумирними, слухняними, послужливими й навіть запопадливими. Щоправда, сер, з ними доводиться постійно остерігатися отрути й кинджала, тому що вони за кожної зручної нагоди охоче пускають у хід і те й інше.

— Але ж всякий народ має свої звичаї, — заперечив пріор Еймер. — Прибий ви цього малого, ми так і не довідалися б дорогу до будинку Седріка; крім того, якби нам самим і вдалося дістатися туди, то Седрік неодмінно розпочав би з вами сварку через побої, завдані його рабам. Пам’‎ятаєте, що я вам казав: цей багатий Франклін гордий, запальний, ревнивий і дратівливий, він налаштований проти нашого дворянства й посварився навіть зі своїми сусідами — Реджинальдом Фрон де Бефом і Філіпом Мальвуазеном, які жартувати не люблять. Він так міцно тримається за права свого роду й так пишається тим, що є нащадком по прямій лінії від Герварда, одного зі знаменитих поборників Гептархії, по-нашому семицарства, отож його й не називають інакше, як Седрік Сакс. Він похваляється своєю кревною спорідненістю з тим самим народом, від якого багато хто з його одноплемінників охоче відрікається, щоб уникнути нещасть, що випадають на долю переможеного.

— Пріоре Еймер, — сказав тамплієр, — ви великий добродій, знавець жіночої краси й не гірше трубадурів знайомі з усім, що стосується статутів кохання; але ця славнозвісна Ровена повинна бути воістину дивом краси, щоб винагородити мене за поблажливість і терпіння, які мені доведеться виявити, щоб здобути прихильність такого хлопа й заколотника, яким, із ваших слів, є її батько Седрік.

— Седрік їй не батько, а лише далекий родич, — сказав абат. — Вона походить із знатнішого роду, ніж він. Він сам напросився їй в опікуни й прив’‎язаний до неї так, що й власна дочка не була б йому дорожчою. Про красу її ви незабаром зможете судити самі. І нехай я буду єретиком, а не щирим сином церкви, якщо білина її обличчя та її величний і воднораз лагідний погляд блакитних очей не витіснять із вашої пам’‎яті чорнокосих дівчат Палестини або гурій мусульманського раю.

— Ну, а якщо ваша уславлена красуня, — сказав тамплієр, — виявиться не такою гарною, ви пам’‎ятаєте про заставу?

— Мій золотий ланцюг, — відповів абат, — а ваша застава — десять бочок хіоського вина. Я можу вважати їх своїми, ніби вони вже стоять у монастирському підвалі під ключем у старого Дениса, мого келаря.

— Але ви дозволите мені особисто вирішити спір, — сказав лицар Храму, — і я програю лише в тому випадку, якщо зізнаюся, що від минулої Трійці не бачив такої гарної дівиці. Адже ми з вами так умовилися? Ну, пріоре, прощайтеся зі своїм золотим ланцюгом. Я надягну його на свій нагрудник на арену в Ашбі де ля Зуш.

— Якщо виграєте чесно, то й носитимете, коли вам заманеться, — сказав пріор. — Я повірю вам на слові, як лицареві й церковникові. А все-таки, брате, прийміть мою пораду й будьте люб’‎язнішим: адже вам доведеться мати справу не з полоненими язичниками або східними рабами. Седрік Сакс така людина, що коли вважатиме себе ображеним — а він дуже чутливий до образ, — то не зважатиме ні на ваше лицарство, ні на мою високу посаду, ні на наш священний сан і вижене нас ночувати просто неба, хоч би надворі стояла глупа ніч. І, крім того, остерігайтеся дуже пильно дивитися на Ровену: він охороняє її надзвичайно ревниво. Якщо дамо йому найменший привід до побоювань, ми з вами пропали. Кажуть, що він вигнав із хати єдиного сина лише за те, що той насмілився звести закохані очі на цю красуню. Без сумніву, їй можна поклонятися лишень одцапік; наближатися ж до неї дозволяється тільки з такими думками, з якими ми підходимо до вівтаря пресвятої діви.

— Гаразд, нехай буде так, — відповів тамплієр, — докладу зусиль, щоб стриматися й поводитися, як скромна дівиця. У всякому разі, не бійтеся, що хто-небудь посміє вигнати нас із будинку. Ми з моїми зброєносцями й слугами, Аметом і Абдаллою, досить сильні, щоб домогтися гарного прийому.

— Ну, так далеко нам не можна заходити... — відповів пріор. — Але ось і врослий у землю хрест, про який казав нам блазень. Однак ніч така темна, що важко розрізнити дорогу. Він, здається, сказав, що потрібно повернути ліворуч.

— Ні, праворуч, — сказав Бріан, — я пам’‎ятаю, що праворуч.

— Ліворуч, звісно, ліворуч. Я пам’‎ятаю, що він саме ліворуч вказував кінцем своєї дерев’‎яної шпаги.

— Так, проте шпагу він тримав у лівій руці й вказував поперек свого тіла в протилежний бік, — сказав тамплієр1.

Як це завжди буває, кожен уперто відстоював свою думку; запитали слуг, але почет увесь час тримався одцапік і тому не чув того, що казав Вамба. Нарешті Бріан, вдивляючись у темряву, помітив біля підніжжя хреста якусь постать й сказав:

— Тут хтось лежить: чи спить, чи мертвий. Туго, поторсай-но його кінцем твого списа

Зброєносець не встиг торкнутися лежачого, як той підхопився, вигукнувши чистою французькою:

— Хто б ти не був, але неввічливо так переривати мої роздуми!

— Ми лише хотіли запитати тебе, — сказав пріор, — як проїхати до Ротервуда, до житла Седріка Сакса.

— Я сам іду до Ротервуда, — сказав незнайомець. — Був би в мене верховий кінь, я б провів вас туди. Дорогу, хоча вона й дуже заплутана, я знаю чудово.

— Мій друже, ми тобі віддячимо й винагородимо, — сказав пріор, — якщо ти проведеш нас до Седріка.

1 В інших перекладах Бріана де Буа-Гільбера називають храмовиком (від орден Храму).

Абат наказав одному зі служителів поступитися своїм конем незнайомцеві, пересівши на іспанського жеребця.

Провідник попрямував у бік, протилежний тому, який вказав Вамба. Стежка незабаром заглибилася в саму хащу лісу, перетинаючи кілька струмків із багнистими берегами; переправлятися через них було досить ризиковано, проте незнайомець знаходив найсухіші і найбезпечніші місця для переправи. Обережно просуваючись уперед, він вивів нарешті загін на широку просіку, наприкінці якої виднілася величезна, незграбна будівля.

Указавши на нього рукою, провідник сказав абатові:

— Оце Ротервуд, житло Седріка Сакса. <...>

Пріор запитав провідника, хто він такий і звідки.

— Я прочанин1 і щойно повернувся зі Святої Землі, — відповів той.

— Краще б ви там і залишалися воювати за володіння святим гробом, — сказав лицар Храму.

— Ваша правда, високоповажний пане лицарю, — відповів прочанин, якому зовнішність тамплієра була, мабуть, добре знайома. — Але що ж дивуватися, коли простий селянин на кшталт мене повернувся додому; адже навіть ті, хто клявся присвятити все життя звільненню святого міста, тепер подорожують вдалині від тих місць, де вони повинні були б боротися відповідно до своєї обітниці?

Тамплієр уже зібрався дати гнівну відповідь на ці слова, та абат втрутився в розмову, висловивши подив, як це провідник, що давно покинув ці місця, дотепер ще так добре пам’‎ятає всі лісові стежки.

— Я тутешній уродженець, — відповів провідник.

І в ту ж хвилину вони опинилися перед житлом Седріка. Це був величезний, незграбний будинок із декількома внутрішніми дворами й огорожами. Його розміри свідчили про багатство господаря, однак воно дуже відрізнялося від високих, обнесених кам’‎яними стінами й захищених зубчастими вежами замків, де жили норманські дворяни; згодом ці дворянські житла стали типовим архітектурним стилем у всій Англії.

Утім, і в Ротервуді був захист. На ті непевні часи жоден маєток не міг обійтися без укріплень, інакше він негайно був би пограбований і спалений. Довкола всієї садиби йшов глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річки. Обабіч цього рову проходив подвійний частокіл із загострених колод, які завозилися з сусідніх лісів. Із західного боку в зовнішній огорожі були прорубані ворота; підйомний міст вів від них до воріт внутрішньої огорожі. Особливі виступи з боків воріт давали можливість обстрілювати супротивника перехресним вогнем із луків і пращ.

Зупинившись перед воротами, тамплієр голосно й нетерпляче засурмив у ріг. Потрібно було квапитися, позаяк дощ, що так довго збирався, полив у цю хвилину як із цебра.

Розділ III

У просторій, але низькій залі, на великому дубовому столі, збитому із грубих, погано струганих дощок, приготована була вечірня трапеза Седріка Сакса.

Кімнату ніщо не відокремлювало від неба, крім даху, критого тесом і очеретом і підтримуваного міцними кроквами й поперечинами.

У протилежних кінцях зали були розташовані величезні груби, їхні комини були влаштовані так погано, що більша частина диму залишалася в приміщенні. Від постійної кіптяви колодяні крокви й поперечини під дахом були густо вкриті глянсуватим шаром сажі, як чорним лаком. На стінах висіли різні знаряддя для полювання й бойове озброєння, а в кутах зали були стулчасті двері, які вели до інших кімнат великого будинку.

1 В інших перекладах — пілігрим.

Уся обстановка вирізнялася суворою саксонською простотою, якою пишався Седрік. Підлога була зроблена із глини з вапном і добряче втоптана, — таку й донині нерідко можна зустріти в наших коморах. В одному кінці зали підлога була трохи піднята; на цьому місці, що називалося почесним помостом, могли сидіти лише старші члени сімейства й найповажніші гості. Впоперек помосту стояв стіл, накритий дорогою червоною скатертиною; від середини його уздовж нижньої частини зали тягся інший, призначений для трапез домашньої челяді й простолюдинів.

Усі столи разом були подібні за формою до букви «Т» або до стародавніх обідніх столів, що й дотепер зустрічаються в старомодних коледжах Оксфорда й Кембриджа. Довкола головного стола на помості стояли міцні стільці й крісла з різьбленого дуба. Над помостом був напнутий сукняний балдахін, що певною мірою захищав поважних осіб від дощу, котрий пробивався крізь поганий дах.

Біля помосту на стінах висіли строкаті, із грубим малюнком драпірування, а підлога була вистелена таким самим яскравим килимом. Над довгим нижнім столом, як ми вже говорили, зовсім не було ніякої стелі, не було ні балдахіна, ні драпірувань на грубо вибілених стінах, ні килима на глиняній підлозі; замість стільців тяглися масивні лави.

По центру верхнього столу вище за інші стояли два крісла, що призначалися для господині й господаря, які очолювали всі трапези й тому носили почесне звання «роздавачів хліба». До кожного з цих крісел була підставлений ослінчик для ніг, прикрашений різьбленням і візерунком зі слонової кістки, що вказувало на особливий стан тих, кому вони належали.

На одному з цих крісел сидів зараз Седрік Сакс, нетерпляче очікуючи вечері. Хоча він був за своїм званням не більше як знатний тан1 або, як називали його нормани, Франклін2, однак усяке запізнення обіду або вечері дратувало його не менше, ніж будь-якого шляхетного олдермена старого чи нового часу.

З обличчя Седріка було видно, що він людина прямодушна, нетерпляча й запальна. Середнього зросту, широкоплечий, із довгими руками, він вирізнявся міцною будовою людини, що звикла переносити суворі злидні на війні або втому на полюванні. Він мав голову правильної форми, білі зуби; широке обличчя з великими блакитними очима дихало сміливістю й прямотою й виражало таку благодушність, яка легко змінюється вибухами раптового гніву. У його очах блищали гордість і постійна нашорошеність, бо ця людина все життя захищала свої права, зазіхання на які безперестану повторювалися, а його швидка, палка й рішуча вдача завжди тримала його в тривозі за свій надзвичайний стан. Довге русяве волосся Седріка, розділене рівним проділом, який йшов від тімені до чола, падало на плечі; сивина ледь пробивалася в ньому, хоча чоловікові вже повернуло на шістдесят.

На ньому був каптан зеленого кольору, оброблений біля коміра й обшлагів сірим хутром, що цінується нижче горностая й виробляється, як вважають, зі шкурок сірої білки. Каптан не був застебнутим, і під ним виднілася вузька, припасована до тіла куртка із червоного сукна. Штани з такого ж матеріалу доходили лише до колін, залишаючи гомілки оголеними. Його взуття було тієї ж форми, що й у селян, але із кращої шкіри, й застібалося спереду золотими пряжками. На руках він носив золоті браслети, на шиї — широке намисто з того ж дорогоцінного металу, навколо талії — пояс, багато оздоблений дорогоцінним камінням; до пояса був прикріплений короткий прямий двосічний меч із сильно загостреним кінцем. За кріслом висіли довгий плащ із червоного сукна, облямований хутром, і шапка з ошатним гаптуванням, що становили звичайний парадний костюм багатого землевласника. До спинки крісла була притулена коротка рогатина із широкою блискучою сталевою голівкою, що правила Седрікові під час прогулянок замість тростини або як зброя. <...>

1 Тани (тени) — у Середньовічній Англії багаті землевласники, представники англо-саксонської аристократії.

2 Норманські завойовники презирливо називали Франклінами усіх саксів, принижуючи цим гідність саксонських феодалів, Седрік, як ми вже зазначили, почувався не надто радісним. Леді Ровена, яка їздила до вечерні в якусь віддалену церкву, щойно повернулася додому й забарилася в себе, змінюючи одяг, змоклий під дощем. Про Гурта не було ні слуху, ні духу, хоча той давно вже мав пригнати череду додому. Тим часом часи стояли тривожні, і можна було побоюватися, що череда затрималася через зустріч із розбійниками, яких у навколишніх лісах розвелося безліч, або через напад якого-небудь сусіднього барона, настільки впевненого у своїй силі, щоб зневажити чужу власність. А позаяк більша частина багатств саксонських поміщиків припадала саме на численні череди свиней, особливо в лісистій місцевості, де ці тварини легко знаходили харч, то Седрік мав обгрунтовані причини для занепокоєння. <...>

Седрік відклав дротик, сів на колишнє місце, похнюпив голову й глибоко замислився. Раптом його міркування перервав гучний звук рога; у відповідь на нього всі собаки в залі, ще зо тридцятеро псів з усієї садиби, здійняли оглушливий гавкіт і вереск. Білому кийку й слугам довелося чимало потрудитися, поки вдалося втихомирити собак.

— Агов, слуги, ступайте ж до воріт! — наказав Седрік, тільки-но в залі все стихло й можна було розчути його слова. — Дізнайтеся, які звістки приніс нам цей ріг. Подивимося, яких збитків і втрат завдано моїм володінням.

Хвилини за три слуга, повернувшись, доповів, що пріор Еймер з абатства Жорво та добрий лицар Бріан де Буа-Гільбер, командор звитяжного й високоповажного ордена тамплієрів, із невеликим почтом просять гостинно надати їм нічліг на шляху до місця турніру, призначеного неподалік від Ашбі де ла Зуш на післязавтра.

— Еймер? Пріор Еймер? Та Бріан де Буа-Гільбер? — бурмотав Седрік. — Обидва нормани... Але це все одно, нормани вони чи сакси, — Ротервуд не повинен відмовити їм у гостинності. Ласкаво просимо, якщо воліють тут заночувати. Приємніше було б, якби вони проїхали далі. Але непристойно відмовити подорожнім у вечері й нічлігу; утім, я сподіваюся, що як гості і нормани поводитимуться скромніше. Піди, Гундіберте, — додав він, звертаючись до дворецького, який стояв за його кріслом із білим берлом у руці. — Візьми із собою півдюжини слуг і проведи приїжджих у приміщення для гостей. Подбай про їхніх коней і мулів, та гляди, щоб ніхто з їхнього почту ні в чому не знав нестачі. Дай їм переодягтися, якщо побажають, розпали вогонь, подай води для обмивання, піднеси вина та елю. Кухарям скажи, щоб швидше додали чого-небудь до нашої вечері, і накажи подавати на стіл, щойно гості будуть готові. Скажи їм, Гундіберте, що Седрік і сам би вийшов привітати їх, але не може, тому що дав обітницю не відходити далі трьох кроків від свого помосту назустріч гостям, якщо вони не належать до саксонського королівського дому. Йди. Гляди, щоб усе були як слід: нехай ці гордії не кажуть потім, що грубіян Сакс показав себе убогим скупієм.

Дворецький і кілька слуг пішли виконувати накази господаря, а Седрік звернувся до чашника Освальда:

— Пріор Еймер... Адже це, якщо не помиляюся, рідний брат того самого Жиля де Мольверера, який нині став лордом Міддлгемом.

Освальд поштиво нахилив голову на знак згоди.

— Його брат посів замок і відібрав землі й володіння, що належали набагато вищому роду — роду Вілфгора Міддлгемського. А хіба всі норманські лорди роблять інакше? Цей пріор, кажуть, досить веселий піп і надає перевагу келиху з вином і мисливському рогу перед дзвоном й требником. Та годі балакати. Нехай увійде, я прийму його з честю. А як ти назвав того другого, тамплієра?

— Бріан де Буа-Гільбер.

— Буа-Гільбер? — повторив у роздумах Седрік, ніби розмірковуючи вголос, як людина, що живе серед підлеглих і звикла швидше звертатися до себе самого, ніж до інших, — Буа-Гільбер?.. Це ім’‎я відоме. Багато говорять про нього і доброго, і поганого. За чутками, це один із найхоробріших лицарів ордена Храму, але він загрузнув у звичайних для них вадах: чванливий, зухвалий, злісний і хтивий. Подейкують, що це людина жорсткосердна, що він не боїться нікого ні на землі, ні на небі. Так відгукуються про нього ті воїни, які повернулися з Палестини. А втім, він переночує в мене лише одну ніч; нічого, ласкаво просимо і його. Освальде, витягни корок із бочки найстарішого вина; подай до столу найкращого меду, найміцнішого елю, найзапашнішого морату, шипучого сидру, пряних настоянок та налий найбільші келихи! Тамплієри й абати люблять добрі вина і великі келихи. Ельгіто, скажи леді Ровені, що ми сьогодні не очікуватимемо її виходу до столу, коли тільки на те не буде її особливого бажання.

— Сьогодні вона матиме особливе бажання, — відповіла Ельгіта без зупинки, — останні новини з Палестини їй завжди цікаво послухати.

Седрік метнув на жваву покоївку гнівний погляд. Однак леді Ровена й усі, хто їй прислуговував, користувалися особливими привілеями й були захищені від його гніву. Він сказав лише:

— Притримай язика! Іди передай своїй панні моє доручення, і нехай вона чинить, як їй заманеться. Принаймні тут онучка Альфреда може повелівати як королева.

Ельгіта пішла із зали.

— Палестина! — вимовив Сакс. — Палестина... Скільки вух жадібно дослухається до байок, що приносять із цієї нещасної країни розпусні хрестоносці та лицемірні прочани. І я б міг запитати, і я б міг із завмиранням серця слухати казки, які розповідають ці хитрі бурлаки, заходячи у наші домівки й користуючись нашою гостинністю... Але ні, син, який мене ослухався, — не син мені, і я опікуюся його долею не більше, ніж долею найупослідженішого з тих людців, які, пришиваючи собі на плече хрест, віддаються розпусті й убивствам та ще й запевняють, начебто так угодно Богові.

Насупивши брови, він опустив очі й хвилину сидів у задумі. Коли ж він знову звів погляд, стулчасті двері в протилежнім кінці зали розчинилися навстіж, і, ведені дворецьким із жезлом й чотирма слугами з палаючими смолоскипами, пізні гості увійшли до зали.

Розділ IV

<...> Услід за почесними гостями ввійшли їхні слуги, а за ними смиренно ступив до зали й провідник, у зовнішності якого не було нічого примітного, крім одягу прочанина. Від голови до ніг він був закутаний у просторий плащ із чорної саржі, що нагадував нинішні гусарські плащі з такими ж висячими клапанами замість рукавів і називався склавен, або слов’‎янський. Грубі сандалії, прикріплені ремінцями до оголених ніг, крислатий капелюх, обшитий по краях черепашками, окутий залізом довгий ціпок із прив’‎язаною до верхнього кінця пальмовою гілкою доповнювали костюм прочанина. Він скромно ввійшов позаду всіх і, побачивши, що біля нижнього стола навряд чи знайдеться місце для прислуги Седріка й почту його гостей, відійшов до вогнища й сів на ослін під його навісом. Там він став сушити свій одяг, терпляче чекаючи, коли біля столу випадково звільниться для нього місце або дворецький дасть йому чого-небудь поїсти тут-таки, біля вогнища.

Седрік з величною привітністю встав назустріч гостям, зійшов із почесного помосту й, ступивши три кроки їм назустріч, зупинився.

— Шкодую, — сказав він, — високоповажний пріоре, що дана мною обітниця забороняє мені рушити далі назустріч навіть таким гостям, як ваше преподобіє й цей доблесний лицар-тамплієр. Але мій дворецький повинен був пояснити вам причину моєї позірної неввічливості. Прошу вас також вибачити, що розмовлятиму з вами моєю рідною мовою, і вас попрошу зробити те саме, якщо ви настільки знайомі з нею, що для вас це не буде надто складно; в іншому разі я и сам непогано розумію норманську, тож розберу те, що ви побажаєте мені сказати.

— Обітниці! — сказав абат. — Варто дотримуватися їх, поважний Франкліне, або, якщо дозволите так висловитися, поважний тане, хоча цей титул уже трохи застарів. Обітниці є тими узами, які пов’‎язують нас із небесами, або тими мотузками, якими жертва прикріплюється до вівтаря; а тому, як я вже сказав, їх варто дотримуватися й зберігати непорушно, якщо лише не скасує їх свята наша церква-мати. Що ж до мови, то я охоче порозуміюся на тому діалекті, яким користувалася моя покійна бабуся Гільда Міддлгемська, чия тиха смерть була дуже подібна до кончини її славетної тезки, якщо дозволено так висловитися, блаженної пам’‎яті святої та преподобної Гільди в абатстві Вітбі — упокій Боже її душу!

Коли пріор скінчив цю промову, виголошену із наймиролюбнішими намірами, тамплієр сказав уривчасто й переконливо:

— Я завжди розмовляв французькою, мовою короля Річарда і його дворян; але розумію англійську мову настільки, що можу порозумітися з уродженцями тутешньої країни.

Седрік метнув на промовця один із тих нетерплячих поглядів, якими майже завжди зустрічали всяке порівняння між націями-суперницями; але, згадавши, до чого його зобов’‎язували закони гостинності, придушив свій гнів і порухом руки запросив гостей сісти на крісла нижче його власного, але поруч із собою, після чого велів подавати страви.

Прислуга кинулася виконувати наказ, і в цей час Седрік побачив свинаря Гурта і його супутника Вамбу, які щойно ввійшли до зали.

— Покликати сюди цих ледарів! — нетерпляче крикнув Седрік. Коли винуватці підійшли до помосту, він запитав:

— Це що таке, ледацюги? Чому ти, Гурте, сьогодні так забарився? Хіба пригнав ти свою череду додому, шахраю, чи покинув її на поживу волоцюгам і розбійникам?

— Череда вся ціла, на догоду вашій милості, — відповів Гурт.

— Але мені зовсім не догода, шахраю, — сказав Седрік, — аж дві години хвилюватися, уявляючи собі різні нещастя й вигадуючи помсту сусідам за ті образи, яких вони мені не заподіювали! Пам’‎ятай, що іншим разом колодки й в’‎язниця будуть тобі покаранням за таку провину. <...>

Частування, розставлене на столах, аж ніяк не потребувало вибачень господаря будинку. На нижній стіл була подана свинина, приготовлена різними способами, а також безліч страв зі свійської птиці, оленини, козлятини, зайців і риби, поминаючи вже великі короваї хліба, печиво й усілякі ласощі, варення з ягід та мед. Дрібну дичину, якої було також чимало, подавалося не на тарелях, а на дерев’‎яних спицях або рогачах. Пажі й прислуга пропонували їх кожному гостю по черзі; гості вже самі брали собі стільки, скільки їм заманеться. Біля кожного почесного гостя стояв срібний келих; на нижньому столі пили з великих рогів.

Хіт Чарльз. Леді Ровена

Тільки-но зібралися взятися до їжі, як дворецький підняв жезл і голосно виголосив:

— Прошу вибачення — місце леді Ровені! За почесним столом, у верхньому кінці зали, відчинилися бічні двері, й на поміст зійшла леді Ровена в супроводі чотирьох служниць.

Седрік був здивований і незадоволений тим, що його вихованка з’‎явилася на людях, проте він поспішив їй назустріч і, взявши за руку, із шанобливою врочистістю підвів до призначеного для господині будинку крісла на підвищенні, по праву руку від свого місця. Усі встали, тільки-но вона з’‎явилася. Відповівши безмовним уклоном на цю люб’‎язність, вона граційно пройшла до свого місця за столом. Але не встигла вона сісти, як тамплієр шепнув абатові:

— Не носити мені вашого золотого ланцюга на турнірі, а хіоське вино належить вам!

— А що я вам казав? — відповів абат. — Але стримайте свій захват — Франклін пасе вас очима.

Бріан де Буа-Гільбер, який звик рахуватися лише зі своїми бажаннями, не звернув уваги на це застереження й уп’‎ялився в саксонську красуню, яка, ймовірно, тим більше вразила його, що не була схожою на східних султанш.

Ровена була ставна й висока на зріст, але не настільки висока, щоб це впадало в око. Колір її шкіри вирізнявся сліпучою білиною, а шляхетні обриси голови й обличчя були такі, що виключали думку про безбарвність, котра часто невіддільна від краси занадто білошкірих білявок. Ясні блакитні очі, опушені довгими віями, дивилися з-під тонких каштанових брів, що надавало виразності її чолу. Здавалося, очі ці були здатні як запалювати, так і втішати, як повелівати, так і благати. Лагідний вираз найбільше пасував до її обличчя. Однак звичка до загального поклоніння й до влади над оточуючими додала цій саксонській дівчині особливої величавості, доповнюючи те, чим її наділила сама природа. Густе волосся світло-русявого відтінку, завите витонченими кучерями, було прикрашене дорогоцінними каменями й вільно падало на плечі, що в той час було ознакою шляхетного походження. На шиї в неї виблискував золотий ланцюжок з підвішеним до нього маленьким золотим ковчегом. На оголених руках блискали браслети. Поверх шовкової сукні кольору морської води було накинуто інше, довге й просторе вбрання, що спадало до самої землі, з дуже широкими рукавами, які сягали лише ліктів. До цього одягу яскраво-червоного кольору, витканого з найтоншої вовни, була прикріплена легка шовкова вуаль із золотим візерунком. Цю вуаль при бажанні можна було накинути на обличчя й груди, на іспанський манер, або ж на плечі.

Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра з палючими, немов іскри на вугіллі, вогниками, вона з почуттям власної гідності опустила покривало на обличчя на знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Седрік побачив її порух і вгадав його причину.

— Сер лицар, — сказав він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповів сер Бріан, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

— Леді Ровена, — сказав абат, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала всіх нас. Сподіваюся, що вона не буде настільки жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — мовив Седрік. — Я не охочий до цих марнотних забав, які були не відомі моїм пращурам тоді, коли Англія була вільна.

— Проте, — сказав пріор, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону ви зважитеся туди вирушити. Коли дороги такі небезпечні, не слід відкидати заступництво сера Бріана де Буа-Гільбера.

— Сер пріор, — мовив Сакс, — де б я не подорожував у цій країні, дотепер я не потребував нічийого захисту, крім власного доброго меча й вірних слуг. До того ж якщо ми надумаємо поїхати в Ашбі де ла Зуш, ми супроводжуватимемо мого шляхетного сусіда Ательстана Конінгсбурзького з таким почтом, що нам не доведеться боятися ані розбійників, ані феодалів. Піднімаю цей келих за ваше здоров’‎я, сер пріор, — сподіваюся, що вино моє вам до смаку, — і дякую вам за люб’‎язність. Якщо ж ви так суворо дотримуєтеся монастирського статуту, — додав він, — що волієте пити кисле молоко, сподіваюся, що ви не соромитиметеся й не питимете вина з однієї лише ввічливості.

— Ні, — заперечив пріор, розсміявшись, — адже лише в стінах монастиря ми задовольняємося свіжим або кислим молоком, у миру ж ми чинимо, як миряни; тому я відповім на ваш люб’‎язний тост, піднявши келих цього щирого вина, а менш міцні напої віддамо моєму послушникові.

— А я, — сказав тамплієр, наповнюючи свій келих, — п’‎ю за здоров’‎я прекрасної Ровени. З того дня, як ваша тезка вступила в межі Англії, ця країна не знала жінки, гіднішої шанування. Клянуся небом, я розумію тепер нещасного Вортігерна! Будь перед ним хоча б бліда подоба тієї краси, яку ми бачимо, цього було б досить, щоб забути про свою честь і царство.

— Я не хотіла б, щоб ви марнували стільки люб’‎язностей, сер лицар, — сказала Ровена з гідністю і не знімаючи покривала, — краще я скористаюся вашою чемністю, щоб попросити вас повідомити нам останні новини про Палестину, тому що ця тема приємніша для нашого англійського слуху, ніж усі компліменти, яких учить ваше французьке виховання.

— Небагато можу повідомити вам цікавого, леді, — відповів Бріан де Буа-Гільбер. — Можу лише підтвердити чутки про те, що з Саладином укладено перемир’‎я. <...>

Тут розмова була перервана появою слуги, якого сторожа надіслала доповісти, що біля воріт стоїть мандрівник і благає впустити його на нічліг.

— Впустити його, — сказав Седрік, — хто б він не був, однаково. У таку ніч, коли гроза шаленіє надворі, навіть дикі звірі тиснуться до черід і шукають заступництва у свого смертельного ворога — людини, аби тільки не загинути від розбурханих стихій. Дайте йому все, чого він потребує. Освальде, припильнуй гарненько.

Чашник негайно вийшов із зали й пішов виконувати наказ господаря.

Розділ V

Освальд повернувся і, нахилившись до вуха свого господаря, прошепотів:

— Це юДей, він назвав себе Ісаком із Йорка. Чи добре буде, якщо я приведу його сюди?

— Нехай Гурт виконує твої обов’‎язки, Освальде, — сказав Вамба зі звичайною своєю нахабністю. — Свинар саме гідний церемоніймейстер для юдея.

— Пресвята Маріє, — мовив абат, осіняючи себе хрестом, — допускати юдея в таке товариство!

— Як! — озвався тамплієр. — Щоб юдейський собака наблизився до захисника святого гроба!

— Ти ба, — сказав Вамба, — виходить, тамплієри люблять лише юдейські грошики, а компанії їхньої не люблять!

— Що вдієш, поважні гості, — сказав Седрік, — я не можу порушити закони гостинності, щоб догодити вам. Якщо Господь Бог терпить довгі століття цілий народ завзятих єретиків, можна й нам потерпіти одного єврея протягом кількох годин. Але я нікого не примушуватиму спілкуватися з ним чи їсти разом із ним. Дайте йому окремий столик і погодуйте відособлено. А втім, — додав він, всміхаючись, — може, ген ті чужоземці в чалмах приймуть його до своєї компанії?

— Сер Франклін, — відповів тамплієр, — мої сарацинські невільники — добрі мусульмани й зневажають юдеїв анітрохи не менше, ніж християни.

— Клянуся, я вже й не знаю, — втрутився Вамба, — чим мусульмани кращі за цей народ, колись обраний самим Богом!

— Ну, нехай він сяде поруч із тобою, Вамбо, — сказав Седрік. -— Дурень і шахрай — гарна пара.

— А дурень зуміє по-своєму відскіпатися від шахрая, — сказав Вамба, потрясаю- чи в повітрі кісткою від свинячого окосту.

— Тсс!.. Ось він іде, — сказав Седрік.

Впущений без усіляких церемоній, до зали боязкою й нерішучою ходою ввійшов сухорлявий старий, доволі високий на зріст; він на кожному кроці відважував смиренні уклони й від звички схилятися у поклоні здавався нижчим, ніж був насправді. Риси його обличчя були тонкі та правильні; орлиний ніс, проникливі чорні очі, високе чоло, поборознене зморшками, довге сиве волосся й велика борода могли б справити сприятливе враження, якби не так різко викривали його належність до племені, яке у ті темні віки було предметом відрази для марновірних і неосвічених простолюдинів, а з боку корисливого й жадібного дворянства піддавалося найлютішому переслідуванню.

Одяг єврея, що значно постраждав від негоди, складався із простого брунатного плаща й темно-червоного хітона. На ньому були великі чоботи, облямовані хутром, і широкий пояс, за який були заткнуті невеликий ножик і коробка з письмовим приладдям. На голові в нього була висока чотирикутна жовта шапка особливого фасону: закон велів юдеям носити їх на знак відмінності від християн. При вході до зали він смиренно зняв шапку.

Прийом, зроблений цій людині під дахом Седріка Сакса, задовольнив би вимоги найзатятішого противника ізраїльського племені. Сам Седрік у відповідь на багаторазові уклони єврея лише кивнув головою й указав йому на нижній кінець стола. Однак там ніхто не потіснився, щоб дати йому місце. Коли він проходив уздовж ряду тих, хто вечеряв, кидаючи боязкі й благальні погляди на кожного, хто сидів за нижнім кінцем стола, слуги-сакси навмисно розставляли лікті й, піднявши плечі, продовжували поглинати свою вечерю, не звертаючи анінайменшої уваги на нового гостя. Монастирська прислуга хрестилася, озираючись на нього із благочестивим жахом; навіть сарацини, коли Ісак проминав їх, почали гнівно крутити вуса й хапатися за кинджали, готові з допомогою найрішучіших заходів зашкодити його наближенню.

Цілком імовірно, що з тих самих причин, які спонукали Седріка прийняти під свій дах нащадка знедоленого народу, він наполіг би й на тому, щоб його люди обійшлися з Ісаком поштивіше, але саме в ту пору абат завів із ним таку цікаву розмову про породи й звички його улюблених собак, що Седрік ніколи не перервав би ченця й для важливішої справи, ніж питання про те, чи піде єврей спати без вечері.

Ісак стояв осторонь всіх, марно очікуючи, чи не знайдеться для нього місцинки, де б він міг присісти й відпочити. Нарешті прочанин, що сидів на лаві біля каміна, зглянувся на нього, підвівся й сказав:

— Старий, мій одяг просохнув, я вже ситий, а ти змок і голодний.

Сказавши це, він згріб на середину широкого вогнища розкидані поліна, що загасали, і роздув яскраве полум’‎я; потім пішов до стола, взяв тарілку гарячої юшки із цапеня, відніс її на столик, біля якого сам вечеряв, і, не чекаючи подяки з боку єврея, попрямував у протилежний кінець зали: можливо, він не бажав подальшого спілкування з тим, кому прислужився, а можливо, йому просто хотілося стати ближче до почесному помосту. <...>

Тим часом абат продовжував розмовляти з Седріком про полювання; леді Ровена заглибилася в бесіду з однією зі своїх служниць, а амбітний лицар Храму, поглядаючи то на єврея, то на саксонську красуню, замислився про щось, мабуть, дуже для нього цікаве.

— Дивуєте ви мене, високоповажний Седріку, — казав абат. — Невже ж ви, за всієї своєї великої любові до мужньої мови вашої батьківщини, не хочете визнати переваги нормано-французької мови в усьому, що стосується мисливського мистецтва? Адже в жодній мові не знайти такого розмаїття спеціальних висловів для полювання в луках і в лісі.

— Найдобріший отче Еймере, — заперечив Седрік, — хочу зауважити, що я зовсім не женуся за всіма цими заморськими тонкощами; я й без них дуже приємно гайную час у лісах. Сурмити, в ріг я вмію, умію нацькувати собак на звіра, знаю, як краще здерти з нього шкуру і як його розпластати, і чудово обходжуся без цих новомодних слівець.

— Французька мова, — сказав тамплієр із властивою йому у всіх випадках життя гордовитою зарозумілістю, — єдино пристойна не лише на полюванні, але й у коханні та на війні. Цією мовою варто завойовувати серця дам і перемагати ворогів.

— Вип’‎ємо з вами по склянці вина, сер лицар, — сказав Седрік, — та, до речі, й абатові налийте! А я тим часом розповім вам про те, що було років тридцять тому. Тоді проста англійська мова Седріка Сакса була приємна для слуху красунь, хоча в ній і не було викрутасів французьких трубадурів. Коли ми боролися на полях Норталертона, бойовий клич сакса було чутно у рядах шотландського війська не гірше «ура» найхоро- брішого із норманських баронів. Пом’‎янемо келихом вина доблесних бійців, що билися там. Випийте разом зі мною, мої гості.

Він випив свою склянку одним духом і продовжував зі зростаючим захопленням:

— Скільки щитів було порубано в той день! Сотні прапорів маяли над головами хоробрих. Кров лилася річкою, а смерть бачилася всім кращою за втечу. Саксонський бард прозвав цей день святом мечів, злетом орлів на здобич; удари сокир і мечів по шоломах і щитах ворогів, шум битви й бойових закликів здавалися співакові веселішими за весільні пісні. Але немає в нас бардів. Наші подвиги стерті діяннями іншого народу, наша мова, самі наші імена невдовзі вкриються забуттям. І ніхто не пошкодує про це, крім мене, самотнього старого... Чашнику, ледарю, наповнюй келихи! За здоров’‎я хоробрих у бою, сер лицар, до якого б племені вони не належали, якою б мовою не розмовляли! За тих, хто доблесно воює в Палестині в рядах захисників хреста!

— Я сам ношу знамення хреста, і мені не личить говорити про це, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — але кому ж іншому віддати пальму першості серед хрестоносців, як не лицарям Храму — вірним стражам гроба Господнього!

— Йоаннітам1, — сказав абат. — Мій брат вступив у цей орден.

— Я й не думаю заперечувати їхню славу, — сказав тамплієр, — але...

— А знаєш, дядечку Седрік, — втрутився Вамба, — якби Річард Левине Серце був мудріший та підслухався мене, дурня, сидів би він краще вдома зі своїми веселими англійцями, а Єрусалим нехай би звільняли ті лицарі, які його втратили.

— Хіба в англійському війську нікого не було, — сказала раптом леді Ровена, — чиє ім’‎я було б гідне стати поряд з іменами лицарів Храму та йоаннітів?

— Даруйте мені, леді, — відповів де Буа-Гільбер, — англійський король привів із собою в Палестину загони хоробрих воїнів, які поступалися в доблесті лише тим, хто своїми грудьми незмінно захищав Святу Землю.

— Нікому вони не поступалися, — сказав прочанин, який стояв поблизу й увесь час із помітним нетерпінням дослухався до розмови.

Всі погляди звернулися в той бік, звідки пролунало це неочікуване твердження.

— Я заявляю, — вів далі прочанин твердим і сильним голосом, — що англійські лицарі не поступалися нікому з тих, хто оголив меч на захист Святої Землі. Крім того, скажу, що сам король Річард і п’‎ятеро з його лицарів після взяття фортеці Сен Жан де Акр дали турнір і викликали на герц усіх охочих. Я сам бачив це, тому й кажу. У той день кожен із лицарів тричі виїжджав на арену й щораз здобував перемогу. Додам, що з числа їхніх супротивників семеро належали до ордена лицарів Храму. Серові Бріану де Буа-Гільберу це дуже добре відомо, і він може підтвердити мої слова.

Неможливо описати той шалений гнів, що миттєво спалахнув на ще дужче потемнілому обличчі смаглявого тамплієра. Розгніваний і збентежений, схопився він тремтячими пальцями за руків’‎я меча, але не оголив його, ймовірно усвідомлюючи, що розправа не пройде безкарно в такому місці й при таких свідках. Але простий і прямодушний Седрік, який не звик одночасно займатися різними справами, так зрадів звісткам про доблесть одноплемінників, що не помітив люті й розгубленості свого гостя.

— Я б охоче віддав тобі цей золотий браслет, прочанине, — сказав він, — якби ти перерахував імена тих лицарів, які так шляхетно підтримали славу нашої веселої Англії.

— Із радістю назву їхні імена, — відповів прочанин, — і ніякого подарунку мені не треба: я дав обітницю якийсь час не торкатися золота.

— Хочеш, друже прочанине, я за тебе носитиму цей браслет? — сказав Вамба.

— Першим за доблестю й військовим мистецтвом, славою й статусом, — розпочав прочанин, — був хоробрий Річард, король Англії.

— Я йому вибачаю! — викликнув Седрік. — Прощаю те, що він нащадок тирана, герцога Вільгельма.

1 Члени католицького духовно-лицарського ордену (згодом Мальтійський орден).

— Другим був граф Лестер, — вів далі прочанин, — а третім — сер Томас Малтон із Гілсленда.

— О, це сакс! — із замилуванням сказав Седрік.

— Четвертий — сер Фолк Дойлі, — мовив прочанин.

— Теж саксонець, принаймні по матері, — сказав Седрік, який жадібно ловив кожне його слово. У захваті з нагоди перемоги англійського короля й родичів острів’‎ян, він майже забув свою ненависть до норманів. — Ну, а хто ж був п’‎ятий? — запитав він.

— П’‎ятим був сер Едвін Торнгем.

— Чистокровний сакс! — вигукнув Седрік. — А шостий? Як називався шостий?

— Шостим, — відповів прочанин, трохи помовчавши і ніби збираючись із думками, — був зовсім юний лицар, маловідомий і менш знатний; його прийняли в це почесне товариство не так через його доблесть, як для рівного рахунку. Ім’‎я його стерлося з моєї пам’‎яті.

— Сер прочанин, — сказав Бріан де Буа-Гільбер зі зневагою, — така вдавана без- пам’‎ятність після того, як ви встигли пригадати так багато, не досягне мети. Я сам назву ім’‎я лицаря, якому через злощасну випадковість — з вини мого коня — вдалося вибити мене із сідла. Він називався лицар Айвенго; незважаючи на його молодість, жоден із його соратників не перевершив Айвенго в мистецтві володіння зброєю. І я голосно, при'всіх, заявляю, що, якби він був в Англії й побажав на майбутньому турнірі повторити той виклик, який послав мені в Сен Жан де Акрі, я готовий поборотися з ним, надавши йому право обрати зброю. З тим конем і озброєнням, що я тепер маю, я певен за результат поєдинку.

— Ваш виклик би негайно прийняли, — відповів прочанин, — якби ваш супротивник був присутній тут. А за теперішніх обставин не личить порушувати спокій цього мирного будинку, похваляючись перемогою у двобої, що навряд чи може відбутися. Але якщо Айвенго колись повернеться з Палестини, я вам ручаюся, що він битиметься з вами.

— Гарненька запорука! — заперечив тамплієр. — А яку заставу ви мені можете запропонувати?

— Цей ковчег, — сказав прочанин, вийнявши з-під плаща маленький ящик зі слонової кістки й сотворивши хрест. — У ньому зберігається частка справжнього хреста Господнього, привезена з Монт-Кармельського монастиря.

Не виявляючи жодної поваги до святині, тамплієр зняв із шиї золотий ланцюг, жбурнув його на стіл і сказав:

— Прошу абата Еймера прийняти на зберігання мою заставу і заставу цього безіменного мандрівника на знак того, що, коли лицар Айвенго ступить на землю, омивану чотирма морями Британії, його буде викликано на бій із Бріаном де Буа-Гільбером. Якщо ж зазначений лицар не відповість на цей виклик, його буде проголошено боягузом зі стін кожного з існуючих у Європі храмів ордену тамплієрів.

— Цього не станеться, — втрутилася леді Ровена, перериваючи своє тривале мовчання. — За відсутнього Айвенго скажу я, якщо ніхто в цьому домі не бажає за нього заступитися. Я заявляю, що він прийме будь-який виклик на чесний бій. Якби моя слабка запорука могла підвищити значення безцінної застави, наданої цим праведним мандрівником, я поручилася б своїм ім’‎ям і доброю славою, що Айвенго дасть цьому гордовитому лицареві бажане задоволення.

У душі Седріка здійнявся талий вихор суперечливих почуттів, що він не в змозі був проронити жодного слова під час цієї суперечки. Радість, гордість, гнів, зніяковілість змінювалися на його відкритому й чесному обличчі, ніби тіні від хмар, що пробігають над вижатим полем. Домашні слуги, на яких ім’‎я Айвенго справило враження електричної іскри, затамувавши подих чекали, що буде далі, не спускаючи очей із господаря. Але коли заговорила Ровена, її голос начебто змусив Седріка опам’‎ятатися й перервати мовчання.

— Леді Ровено, — сказав він, — це зайве. Якби знадобилася ще застава, я сам, незважаючи на те, що Айвенго жорстоко образив мене, готовий своєю власною честю поручитися за його честь. Але, здається, запропонованих застав і так досить — навіть за модним статутом норманського лицарства. <...>

Прощальний келих обійшов коло. Гості, низько вклонившись господареві й леді Ровені, підвелися й розбрелися по залі, а господарі в супроводі найближчих слуг вийшли у свої покої.

— Нечестивий пес, — сказав тамплієр євреєві Ісаку, проходячи повз нього, — то ти теж пробираєшся на турнір?

— Так, — відповів Ісак, смиренно вклоняючись, — якщо завгодно буде вашій високоповажній доблесті.

— Як же, — сказав лицар, — тому і йдеш, щоб здирницьки витягнути всі жили із дворян, а жінок та хлопчиськ розоряти гарними цяцьками. Готовий заприсягтися, що твій гаманець повнісінький шекелів.

— Жодного шекеля, жодного срібного пенні, ні гроша немає, клянуся Богом Авраама! — сказав єврей, сплеснувши руками. — Я йду просити допомоги в побратимів для сплати податку, що стягує з мене палата юдейської скарбниці. Нехай пошле мені удачу праотець Яків. Я зовсім розорився. Навіть плащ, що я ношу, позичив мені Рейбен із Тадкастера.

Тамплієр жовчно всміхнувся й промовив:

— Клятий брехун!

Із цими словами він відійшов від єврея і, звернувшись до своїх мусульманських невільників, сказав їм щось мовою, не відомою нікому із присутніх.

Бідолашний старий був настільки приголомшений зверненням войовничого ченця, що той встиг уже відійти на інший кінець зали, перш ніж бідолаха зважився підняти голову й змінити свою принижену позу. Коли ж він нарешті випростався й озирнувся, обличчя його виражало здивування людини, тільки-но осліпленої блискавкою й приголомшеної громом.

Незабаром тамплієр і абат відійшли у відведені їм спочивальні. Проводжали їх дворецький і чашник. При кожному з них йшло по два служники зі смолоскипами, а ще двоє несли на тацях прохолодні напої; у той же час інші слуги вказували почту тамплієра та пріора й іншим гостям місця, де для них приготували нічліг.

Розділ VI

<...> У невеликій, освітленій простим залізним ліхтарем вітальні, звідки кілька дверей вели врізнобіч, їх зупинила покоївка леді Ровени, яка наказовим тоном оголосила що її пані бажає поговорити з прочанином, і, взявши смолоскип із рук Енвольда й звелівши йому зачекати свого повернення, вона подала прочанинові знак іти за нею. Мабуть, прочанин вважав непристойним відхилити це запрошення, як відхилив попереднє; принаймні він скорився без усяких заперечень, хоча й здавалося, що він був здивований таким наказом.

Невеликий коридор і сходи, складені з товстих дубових колод, привели його до кімнати Ровени, груба пишнота якої відповідала шанобливому ставленню до неї господаря будинку. Всі стіни були завішені вишивками, на яких різнокольоровими шовками з домішкою золотих і срібних ниток були зображені епізоди псового й соколиного полювання. Постіль під пурпурним пологом була накрита багато гаптованим покривалом. На стільцях лежали кольорові подушки; перед одним стільцем, трохи вищим, ніж інші, стояла лавочка зі слонової кістки з вигадливим різьбленням.

Кімната освітлювалася чотирма восковими смолоскипами в срібних свічниках. Однак дарма сучасна красуня позаздрила б розкішній обстановці саксонської принцеси. Стіни кімнати були так погано проконопачені й у них були такі щілини, що ошатні драпірування надималися від нічного вітру. Жалюгідна подоба ширм захищала смолоскипи від протягів, але, незважаючи на це, їхнє полум’‎я постійно коливалося від вітру, як розгорнутий прапор воєначальника. Звісно, в оздобленні кімнати відчувалося багатство й навіть певна витонченість, але комфорту не було, а позаяк на ті часи про нього не мали гадки, то й відсутність його не відчувалася.

Три покоївки, стоячи за спиною леді Ровени, укладали на ніч її волосся. Сама вона сиділа на високому, схожому на трон стільці. Весь її. вигляд і манери були такі, що, здавалося, вона народилася на світ для преклоніння. Прочанин відразу визнав її право на це, ставши перед нею на коліна.

— Підведися, мандрівнику, — сказала вона привітно, — заступник відсутніх гідний ласкавого прийому з боку кожного, хто дорожить істиною й шанує мужність.

Потім, звернувшись до свого почту, вона сказала:

— Відійдіть всі, крім Ельгіти. Я бажаю поговорити з праведним прочанином.

Дівчата відійшли на інший кінець кімнати й сіли на вузьку лаву попід стіною, де лишалися нерухомі й безмовні, як статуї, хоча вільно могли б шепотітися, не заважаючи розмові їхньої пані з мандрівником.

Леді Ровена помовчала з хвилину, ніби не знаючи, з чого розпочати, потім сказала:

— Прочанине, сьогодні ввечері ви вимовили одне ім’‎я. Я хочу сказати, — продовжувала вона із зусиллям, — ім’‎я Айвенго; за законами природи й роду це ім’‎я мало б зустріти тепліший і прихильніший відгук у тутешньому домі; але мінливості долі такі дивні, що хоча в багатьох серце здригнулося при цьому найменні, проте лише я наважуюся вас запитати, де й за яких обставин залишили ви того, про кого згадали. Ми чули, що він затримався в Палестині через хворобу й що після відходу звідти англійського війська його переслідувала французька партія, а нам відомо, що до цієї ж партії належать і тамплієри.

— Я мало знаю про лицаря Айвенго, — зніяковіло відповів прочанин, — але я хотів би знати більше, якщо ви цікавитеся його долею. Здається, він позбувся переслідувань своїх ворогів у Палестині й збирався повернутися до Англії. Вам, леді, має бути відомо краще, ніж мені, чи є в нього тут надія на щастя.

Леді Ровена глибоко зітхнула й запитала, чи не може прочанин сказати, коли саме варто очікувати повернення лицаря Айвенго на батьківщину, а також чи не зустріне він великої небезпеки на шляху. Прочанин нічого не міг сказати щодо часу повернення Айвенго; що ж до іншого запитання леді Ровени, прочанин запевнив її: подорож має бути безпечною, якщо їхати через Венецію й Геную, а звідти — через Францію й Англію.

— Айвенго, — сказав він, — так добре знає мову та звичаї французів, що йому ніщо не загрожує в цій частині його шляху.

— Дай Боже, — сказала леді Ровена, — щоб він доїхав щасливо й міг взяти участь у майбутньому турнірі, де все лицарство тутешньої країни збирається показати своє мистецтво й відвагу. Якщо приз дістанеться Ательстану Конінгсбурзькому, Айвенго може почути недобру звістку після повернення до Англії. Скажіть мені, мандрівнику, як він виглядав, коли ви його бачили востаннє? Чи не зменшила хвороба його тілесної сили й краси?

— Він схуд і став смаглявішим відтоді, як прибув до Палестини з острова Кіпр у почті Річарда Левине Серце. Мені здавалося, що обличчя його оповите глибоким смутком. Але я не підходив до нього, тому що не знайомий із ним.

— Боюся, — мовила Ровена, — те, що він побачить на батьківщині, не зжене з його чола похмурої тіні... Дякую, добрий прочанине, за звістки про друга мого дитинства. Дівчата, — звернулася вона до служниць, — подайте цій праведній людині вечірній келих. Настав час дати йому спокій, я не хочу його затримувати довше.

Одна з дівчат принесла срібний келих гарячого вина з прянощами, до якого Ровена ледь торкнулася губами, після чого його подали прочанинові. Він низько вклонився й надпив трохи.

— Прийми милостиню, друже, — продовжувала леді Ровена, подаючи йому золоту монету. — Це — знак моєї поваги до твоєї важкої праці й до святинь, які ти відвідав.

Прочанин прийняв дарунок, ще раз низько вклонився й слідом за Ельгітою залишив кімнату.

У коридорі на нього чекав слуга Енвольд. Взявши смолоскип із рук служниці, Енвольд поспішно й без усяких церемоній повів гостя в прибудову, де цілий ряд прикомірків слугував за нічліг для нижчого розряду слуг і прибульців простого звання.

Прочанинові для ночівлі відвели комірчину, де вже спав Ісак.

Прочанин не чекав пробудження Ісака й злегка торкнувся його кінцем свого ціпка. Цей дотик, імовірно, пов’‎язався у свідомості сплячого з його сном: старий підхопився, волосся його стало сторч, гострий погляд чорних очей уп’‎явся в мандрівника, який стояв перед ним, виказуючи дикий переляк і здивування, пальці судорожно вчепилися в одяг, ніби пазурі шуліки.

— Не бійся мене, Ісаку, — сказав прочанин, — я прийшов до тебе як друг.

— Нагороди вас Бог Ізраїлю, — сказав єврей, трохи заспокоївшись. — Мені наснилося... Але будь благословенний праотець Авраам — то був сон.

Потім, опам’‎ятавшись, він запитав звичайним своїм голосом:

— А що ж завгодно вашій милості від бідного єврея в таку ранню годину?

— Я хотів тобі сказати, — відповів прочанин, — якщо ти тої ж таки миті не підеш із цього будинку й не постараєшся від’‎їхати якнайдалі і якомога швидше, з тобою може статися в дорозі велике лихо.

— Святий отче, — вигукнув Ісак, — хіба хто захоче напасти на такого нікчемного бідняка, як я?

— Це тобі видніше, — сказав прочанин, — але знай, що, коли лицар Храму вчора ввечері перетинав залу, він звернувся до своїх мусульманських невільників сарацинською мовою, яку я добре знаю, і наказав їм сьогодні вранці стежити за тим, куди поїде юдей, схопити його, коли він подалі від’‎їде від тутешньої садиби, і відвести в замок Філіпа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа.

Неможливо описати жах, що опанував євреєм від такої звістки; здавалося, він одразу втратив усяке самовладання. Кожен мускул, кожен нерв ослабли, руки звисли, голова упала на груди, ноги підкосилися, і він звалився до ніг прочанина, ніби розчавлений невідомими силами; це була не людина, яка знесиліла в благанні про співчуття, а радше неживе тіло. <...>

— Підведися, Ісаку, й вислухай, що я тобі скажу, — з жалем, але не без презирства сказав прочанин, дивлячись на його муки. — Мені зрозумілий твій страх: принци й дворяни безжалісно збиткуються з твоїх побратимів, коли хочуть вичавити з них гроші. Але встань, я тебе навчу, як уникнути лиха. Іди із цього будинку просто зараз, поки не прокинулися слуги, — вони міцно сплять після вчорашньої пиятики. Я проведу тебе таємними стежками через ліс, що мені так само добре відомий, як і кожному з лісничих. Я тебе не полишу, поки не передам з рук у руки якомусь баронові або поміщикові, який їде на турнір; цілком імовірно, ти знайдеш способи, щоб забезпечити собі його прихильність.

Тільки-но в Ісака з’‎явилася надія на порятунок, він почав випростуватися, хоча й досі стояв на колінах; відкинувши назад своє довге сиве волосся й розправивши бороду, він спрямував допитливі чорні очі на прочанина. У його погляді відбилися і страх, і надія, і підозра. Але при останніх словах прочанина жах знову охопив його, він упав долілиць і вигукнув:

— У мене знайдуться кошти, щоб забезпечити собі прихильність! На жаль, є лише один спосіб заслужити прихильність християнина, але як отримати його бідному євреєві, якщо здирство довело його до вбогості Лазаря? Заради Бога, парубче, не видавай мене! Заради спільного Небесного Вітця, який створив нас усіх, євреїв і язичників, синів Ізраїлю й синів Ізмаїла, не видавай мене...

Та знову підозрілість узяла гору над іншими його почуттями, і він вигукнув:

— У мене немає коштів, щоб віддячити добрі наміри християнського мандрівника, навіть якщо він зажадає все, до останнього пенні.

При цих словах він із полум’‎яним благанням ухопився за плащ прочанина.

— Заспокойся, — сказав мандрівник. — Якби ти мав усі скарби свого племені, навіщо мені кривдити тебе. У цьому одязі я зобов’‎язаний дотримуватися обітниці бідності, і якщо проміняю її, то хіба що на кольчугу й бойового коня. Утім, не думай, що я нав’‎язую тобі своє товариство, залишайся тут, якщо хочеш. Седрік Сакс може надати тобі заступництво.

— На жаль, ні! — вигукнув єврей. — Не дозволить він мені їхати у своєму почті. Саксонець і норман однаково нехтують бідним євреєм. А одному проїхати по володіннях Філіпа де Мальвуазена або Реджинальда Фрон де Бефа... Ні! Добрий юначе, я поїду з тобою! Поспішаймо! Підпережімо рамена! Біжимо! Ось твій ціпок... Хутчій, не барися!

— Я не барюся, — сказав прочанин, поступаючись наполегливості свого компаньйона, — але мені треба насамперед знайти спосіб звідси вибратися. Йди за мною!

Він увійшов у сусідню комірку, де, як уже відомо читачеві, спав Гурт.

— Вставай, Гурте, — сказав прочанин, — вставай швидше. Відімкни хвіртку біля задніх воріт і випусти нас звідси. <...>

— Так чи сяк, — сказав Гурт, знову опускаючи голову на дерев’‎яний обрубок, що слугував йому замість подушки, — і єврей, і мандрівник можуть почекати, поки відчинять головну браму. У нас не дозволяється, щоб гості їхали потайки, та ще такої ранньої години.

— Так чи сяк, — мовив прочанин наказово, — я гадаю, що ти не відмовиш мені в цьому.

Із цими словами він нахилився до свинаря, який і далі лежав, і прошепотів йому щось на вухо по-саксонському. Гурт миттю схопився на ноги, а прочанин, піднявши палець на знак того, що треба дотримувати обережності, додав:

— Гурте, стережися! Ти завжди був обачним. Чуєш, відімкни хвіртку. Інше скажу потім.

Гурт скорився з надзвичайною моторністю, а Вамба і єврей пішли слідом за ним, дивуючись раптовій переміні у поведінці свинаря.

— Мій мул! Де ж мій мул? — вигукнув єврей, щойно вони вийшли із хвіртки.

— Приведи сюди його мула, — сказав прочанин, — та й мені дістань теж мула, я поїду з ним поруч, поки не виберемося з тутешніх місць. Потім я доставлю мула в цілості комусь із почту Седріка в Ашбі. А ти сам... — решту прочанин сказав Гурту на вухо.

— З великою радістю все виконаю, — відповів Гурт і втік виконувати доручення.

<...>

Мандрівники перейшли через рів вузьким звідним мостом, у дві дошки завширшки, розмір якого відповідав ширині хвіртки й того вузького проходу, що був улаштований у зовнішній огорожі й вів просто в ліс. <...> Мандрівники квапилися — їхали з такою швидкістю, що зраджувала страшний переляк єврея: у його роки люди звичайно не люблять хуткої їзди. Прочанин, який їхав попереду, мабуть, чудово знав усі лісові стежки й навмисно тримався манівців, тож підозріливий Ісак не раз подумував — чи не збирається прочанин заманити його в якусь пастку.

Мандрівники довго їхали мовчки обхідними стежками лісу, нарешті прочанин перервав мовчанку.

— Бачиш старий засохлий дуб? — сказав він. — Це — межа володінь Фрон де Бефа. Ми давно вже минули землі Мальвуазена. Тепер тобі нема чого остерігатися погоні.

— Нехай повідлітають колеса їхніх колісниць, — вигукнув єврей, — як це сталося з колісницями фараоновими! Але не залишай мене, добрий прочанине. Згадай про лютого тамплієра і його сарацинських рабів. Вони не зважать ні на кордони, ні на маєтності, ні на звання власника.

— Із цього місця наші дороги мають розійтися. Не личить людині мого звання їхати поруч із тобою довше, ніж цього вимагає пряма необхідність. До того ж якої допомоги ти чекаєш від мене, мирного прочанина, проти двох озброєних язичників?

— О, добрий юначе! — вигукнув єврей. — Ти можеш заступитися за мене, а я зумію нагородити тебе — не грошима, у мене їх немає, допоможи мені отче Аврааме.

— Я вже сказав тобі, — перервав його прочанин, — що ані грошей, ані нагород твоїх мені не потрібно. Провести тебе я можу. Навіть зумію захистити тебе, тому що заступництво за єврея перед сарацинами навряд чи забороняється християнинові. А тому я проводжу тебе до місця, де ти можеш знайти собі гідних захисників. Ми тепер недалеко від міста Шефілда. Там ти легко відшукаєш багатьох одноплемінників і знайдеш у них захисток.

— Нехай буде над тобою благословення Якова, добрий юначе! — сказав єврей. — У Шефілді я знайду притулок у мого родича Зарета, а там пошукаю способів безпечно проїхати далі.

— Добре, — мовив прочанин. — Виходить, у Шефілді ми розійдемося. Через півгодини ми під’‎їдемо до цього міста.

За півгодини обидва не вимовили жодного слова; прочанин, можливо, вважав для себе принизливим розмовляти з євреєм, коли в цьому не було необхідності, а той не смів нав’‎язуватися з бесідою людині, яка здійснила мандрівку до гроба Господнього і, отже, була позначена певного святістю. Зупинившись на вершині йохилого пагорба, прочанин, указавши на місто Шефілд, що розкинулося біля його підніжжя, сказав:

— Ось де ми розійдемося.

Щасливо врятований єврей Ісак захотів віддячити таємничому прочанинові. Він здогадався, що тому необхідні кінь та зброя, адже під зовнішністю вбогого мандрівника ховалися лицарський ланцюг та золоті остроги, що зблиснули, коли він уранці нахилився над ліжком. Ісак сказав прочанинові, аби той звернувся до багатого єврея Кірджафа Джейрема з Ломбардії, який мешкав у місті Лейстері, та отримав у нього зброю й коня.

Вони розкланялися й різними дорогами попрямували в Шефілд.

Розділ VII

<...> Усі — багаті й бідні, простолюдці й дворяни — однаково прагнули на турнір. Це було найцікавіше і найпишніше з видовищ того часу, і населення прагнуло туди так само ревно, як напівголодний житель Мадрида, замість купити харчів для родини, витрачає все до останнього реала, щоб насолодитися боєм биків. Жодні обов’‎язки, жодні хвороби не в силі були втримати старих і малих від такого видовища. Промайнула чутка, що бойова потіха, призначена біля міста Ашбі, у графстві Лестерському, відбудеться між уславленими лицарями за присутності принца Джона1, що викликало ще дужчий інтерес, і вранці того дня, коли призначений був початок змагання, незліченна кількість людей всіх звань і станів кинулася юрбами до місця бойових розваг. <...>

Уздовж огорожі були влаштовані особливі галереї. Ці галереї були обвішані драпіруваннями й вистелені килимами. На килимах були розкидані подушки, щоб дами й знатні глядачі могли тут розташуватися з якнайбільшими зручностями. Вузький простір між цими галереями й огорожею було надано дрібнопомісним фермерам, так званим йоменам2, так що ці місця можна порівняти з партером наших театрів. Що ж стосується простолюду, то він повинен розміщатися на дернових лавах, улаштованих на схилах найближчих пагорбів, що давало глядачам можливість споглядати бажане видовище вище галерей і чудово бачити все, що відбувалося на арені. Крім того, кількасот людей сиділи на гілках дерев, що облямовували галявину; навіть дзвіниця найближчої сільської церкви була обліплена глядачами.

Посередині східної галереї, саме проти центру арени, було влаштоване підвищення, де під балдахіном із королівським гербом стояло високе крісло на взірець трону. Довкола цієї почесної ложі юрмилися пажі, зброєносці, варта в багатому одязі, і з усього було видно, що вона призначалася для принца Джона та його почту.

Навпроти королівської ложі, у центрі західної галереї, піднімався інший поміст, прикрашений ще строкатіше, хоча не так розкішно. Там також був трон, оббитий червоною та зеленою тканиною, він був оточений безліччю пажів і молодих дівчат, найкрасивіших, яких могли підібрати, і всі вони були ошатно вбрані у найвитонченіші костюми, теж зеленого й червоної кольорів. Ложа була прикрашена прапорами, на яких були зображені простромлені палаючі серця, що спливають кров’‎ю, луки, сагайдаки зі стрілами та інші емблеми торжества Купідона. Саме тут красувався напис «Королева кохання й краси». Але хто стане цією королевою, було невідомо. <...>

Помалу галереї наповнилися лицарями й дворянами; їхні довгі мантії темних кольорів утворили приємний контраст зі світлим і веселим вбраннями дам, яких тут було ще більше, ніж чоловіків, хоча здавалося б, що такі криваві й жорстокі забави мало привабливі для прекрасної статі. Нижні галереї й проходи незабаром заповнилися заможними йоменами й біднішими дворянами, які через злидні або невисокий статус не зважувалися зайняти почесніші місця. Зрозуміло, що саме в цій частині публіки найчастіше відбувалися непорозуміння через право на першість.

1 Принц Джон (Іоанн Безземельний) — брат короля Річарда І Левине Серце, фактичний правитель Англії з 1189 року, коли Річард І брав участь у 111 хрестовому поході.

2 Йомени — у феодальній Англії вільні дрібні землевласники, які самостійно обробляли землю.

— Нечестивий пес! — викрикував літній чоловік, чий потертий одяг свідчив про бідність, а меч на боці, кинджал за поясом і золотий ланцюг на шиї говорили про претензії на знатність. — Син вовчиці, виродок! Як ти смієш штовхати християнина, так ще й нормана зі шляхетним дворянським прізвищем Мондідьє!

Ці різкі слова були звернені не до кого іншого, як до нашого знайомого, Ісака, який, цього разу багато вбраний, у чудовому плащі, протискувався крізь юрбу, намагаючись знайти місце в передньому ряді нижньої галереї для своєї дочки, красуні Ребекки. Вона приїхала до нього в Ашбі й тепер, вчепившись за його руку, тривожно роззиралася, перелякана загальним невдоволенням, викликаним, напевно, поводженням її батька. Ми бачили, що Ісак бував боягузливим у деяких випадках, але тут він знав, що йому боятися нема чого. За такого скупчення народу жоден із найзахланніших і найзлісніших його пригноблювачів не зважився б його скривдити. На таких збіговиськах євреї перебували під захистом загальних законів, а якщо цього було недостатньо, у юрбі дворян завжди виявлялося кілька знатних баронів, які з приватних інтересів були готові за них заступитися. Крім того, Ісаку було добре відомо, що принц Джон клопочеться про те, щоб позичити в багатих євреїв у Йорку велику суму грошей під заставу коштовностей і земельних угідь. Ісак сам був причетний до цього й чудово знав, як хотілося принцові швидше залагодити справу. А тому він був упевнений, що у разі неприємних зіткнень принц неодмінно заступиться за нього. <...>

Оточений почтом принц Джон виїхав на арену верхи на прудкому сивому коні та із соколом на руці. На ньому був чудовий черлений із золотом костюм, а на голові — розкішна хутряна шапочка, прикрашена дорогоцінними каменями, з-під якої падали на плечі довгі кучері. Він їхав попереду, голосно розмовляючи й пересміхуючись зі своїм почтом так зухвало, як це властиво членам королівської родини, розглядав красунь, які прикрашали своєю присутністю верхні галереї. <...>

Принц весело гарцював навколо арени. Раптово увагу його привернула метушня, спричинена домаганнями Ісака на краще місце. Гострий погляд Джона миттю розгледів єврея, але набагато приємніше враження справила на нього вродлива дочка Сіону, яка боязко прихилилася до руки свого старого батька.

І справді, навіть на погляд такого суворого цінителя, яким був Джон, чарівна Ребекка могла з честю витримати порівняння із найзнаменитішими англійськими красунями. Вона мала ладну поставу, і східне вбрання не приховувало її обрисів. Жовтий шовковий тюрбан пасував до смаглявого відтінку її шкіри; очі блищали, тонкі брови вигиналися гордовитою дугою, білі зуби виблискували, як перли, а густе чорне волосся розсипалося на груди й на плечі, прикриті довгою сімаррою з пурпурового перського шовку, гаптованого мов живими квітами, і спереду скріпленою безліччю золотих застібок, прикрашених перлами, — усе разом створювало таке чарівне враження, що Ребекка могла суперничати з будь-якою із найвродливіших дівчат, які сиділи навколо. Її сукня була застебнута перловими запонками; три верхні були розщібнуті, тому що день був спекотний, і на відкритій шиї було гарно видно діамантове намисто з підвісками великої цінності; страусове перо, прикріплене до тюрбана алмазним аграфом, також відразу впадало в око, і хоча гордовиті дами, які сиділи на верхній галереї, презирливо поглядали на чарівну єврейку, потай вони заздрили її красі й багатству.

— Клянуся лисиною Авраама, — сказав принц Джон, — ця юдейка — зразок тих чарів і досконалостей, що змушували божеволіти мудрішого із царів. Як ти гадаєш, пріоре Еймер? Клянуся тим храмом мудрого Соломона, якого наш іще мудріший братик Річард ніяк не може здобути, вона гарна, як сама кохана в Пісні Пісень.

Хіт Чарльз. Ребекка

— Роза Сарона й лілея долин, — відповів пріор. — Однак, ваша світлість, ви не повинні забувати, що вона всього-на-всього єврейка.

— Агов! — мовив принц, не звернувши жодної уваги на його слова — А ось і мій нечестивий товстосум... Маркіз червінців і барон срібняків сперечається через почесне місце з обшарпанцями, у чиїх кишенях, напевно, не водиться жодного пенні. Клянуся святим Марком, мій грошовитий вельможа і його гарненька юдейка зараз отримають місця на верхній галереї. Агов, Ісаку, це хто така? Хто вона тобі, дружина чи дочка? Що це за східна гурія, якути тримаєш під пахвою, ніби це скринька з твоєю скарбницею?

— Це дочка моя Ребекка, ваша світлосте, — відповів Ісак із низьким уклоном, нітрохи не зніяковівши через вітання принца, у якому поєднувалися глузування й люб’‎язність, — Ну, ти, мудрець! — сказав принц із масним реготом, якому негайно почали улесливо підгавкувати його супутники. — Але однаково, чи дочка вона тобі чи дружина, її варто вшанувати, як то личить її красі й твоїм заслугам...

Агов, хто там сидить нагорі? — продовжував він, окинувши поглядом галерею. — Саксонські хлопи... Ач як розвалилися. Вигнати їх геть звідси! Нехай потісняться й дадуть місце моєму князеві лихварів і його прекрасній дочці. Я покажу цим неукам, що кращі місця в синагозі вони зобов’‎язані ділити з тими, кому синагога належить по праву!

Глядачами, до яких була звернена ця груба й образлива промова, були Седрік Сакс зі своїми домашніми та його союзник і родич Ательстан Конінгсбурзький, нащадок останнього короля саксонської династії, який користувався найбільшою пошаною з боку всіх саксів, уродженців північної Англії. Але разом із королівською кров’‎ю своїх предків Ательстан успадкував і багато їхніх слабкостей. Він був високий на зріст, міцної статури, у розквіті років, але його гарне обличчя було таким змарнілим, очі дивилися так тупо й сонно, рухи були такі ледачі й він був таким повільним у своїх рішеннях, що його прозвали Ательстаном Неповоротким. Його друзі, а їх було чимало і всі вони, так само як Седрік, були до нього палко прив’‎язані, стверджували, що ця млявість пояснювалася не браком мужності, а лише нерішучістю. На думку інших, пияцтво, що було його спадковою вадою, послабило його волю, а тривалі запої були причиною того, що він утратив усі свої найкращі якості, за винятком хоробрості й млявої добродушності.

І саме до нього звернувся принц Джон із наказом поступитися місцем для Ісака та Ребекки. Ательстан, приголомшений такою вимогою, що, за тодішніх часів і звичаїв, була нечувано образливою, не був налаштований коритися принцові. Однак він не знав, як йому відповісти на такий наказ. Він обмежився повного бездіяльністю. Не зробивши анінайменшого поруху для виконання наказу, він широко розплющив свої величезні сірі очі й дивився на принца з таким здивуванням, що могло б викликати сміх. Але нетерплячому Джонові було не до сміху.

— Цей саксонський свинар або спить, або не розуміє мене! — сказав він. — Де Брасі, полоскочи його списом, — продовжував Джон, звернувшись до лицаря, який їхав поруч із ним, ватажка загону вільних стрільців-кондотьєрів, тобто найманців, які не належали до жодних визначених націй і готові були служити будь-якому принцові, який платив їм.

Навіть у почті принца почулося ремство. Але де Брасі, за фахом байдужий до докорів сумління, простягнув довгий спис і, ймовірно, виконав би наказ принца перш, ніж Ательстан Неповороткий встиг подумати, що треба ухилитися від зброї, якби Седрік зі швидкістю блискавки не вихопив свій короткий меч і одним ударом не відітнув сталевий наконечник списа.

Кров ударила принцові Джону в обличчя. Він злобливо вилаявся й хотів був вибухнути лютою погрозою, але змовчав, почасти тому, що почет узявся всіляко його вмовляти й заспокоювати, почасти тому, що юрба привітала вчинок Седріка гучними схвальними вигуками.

Принц із обуренням обвів очима глядачів, ніби обираючи найбеззахиснішу жертву для свого гніву. Погляд його випадково впав на того самого стрільця в зеленому каптані, який щойно погрожував Ісаку. Побачивши, що ця людина гучно й зухвало виражає своє схвалення Седріку, принц запитав його, чому він так кричить.

— А я завжди кричу ура, — відповів йомен, — коли бачу вдалий приціл або сміливий удар.

— Он як! — мовив принц. — Мабуть, ти й сам спритно поціляєш?

— Так, не згірше за будь-якого лісничого, — сказав йомен. <...>

— Клянуся святою Грізельдою, — додав принц, — ми випробуємо мистецтво цього шанувальника чужих подвигів.

— Я не проти такого випробування, — сказав йомен із властивою йому холоднокровністю.

— Чого ж ви не встаєте, саксонські хлопи? зникнув розлючений принц. — Клянуся небом, якщо я сказав — єврей сидітиме поруч й вами!

— Як же можна? З дозволу вашої світлості, нам зовсім не личить сидіти поруч із. важливими панами, — сказав Ісак; хоча він і посперечався через місце із зубожілим і розореним представником родини Мондідьє, але аж ніяк не збирався порушувати привілеї заможних саксонців.

— Залазь, нечестивий пес, я наказую тобі! — крикнув принц Джон. — Бо велю здерти з тебе шкіру й видубити її на кінську збрую.

Почувши таке запрошення, Ісак почав підніматися по вузькій і крутій драбинці на верхню галерею.

— Подивимося, хто насмілиться його зупинити, — сказав принц, пильно дивлячись на Седріка, який, вочевидь, мав намір скинути єврея донизу.

Проте блазень Вамба запобіг нещастю несподіваним втручанням: він вискочив уперед і, ставши між своїм господарем та Ісаком, вигукнув:

— Ану ж бо, я спробую! — і з цими словами він вихопив з-під поли плаща великий шматок свинини й підніс його до самого носа Ісака.

Без сумніву, він захопив із собою цей запас продовольства на випадок, якщо турнір затягнеться довше, ніж зможе витримати його апетит. Побачивши перед собою цей огидний для нього предмет і помітивши, що блазень заніс над його головою свою дерев’‎яну шпагу, Ісак позадкував, посковзнувся й покотився сходами долі. Чудовий жарт викликав у глядачів вибухи сміху, та й сам принц Джон і весь його почет пореготали від душі.

— Ну ж бо, брате принц, давай мені приз, — сказав Вамба. — Я переміг ворога в чесному бою: мечем і щитом, — додав він, розмахуючи дерев’‎яною шпагою в одній руці й шматком свинини — в іншій.

— Хто ти такий і звідки взявся, шляхетний боєць? — спитав принц Джон, продовжуючи сміятися.

— Я дурень по праву народження, — відповів блазень, — звуть мене Вамба, я син Безмозкого, котрий був сином Безголового, а той, у свою чергу, походив від олдермена.

— Ну, очистіть місце євреєві в передньому ряду нижньої галереї, — сказав принц Джон, можливо, радіючи нагоді скасувати своє початкове розпорядження. — Не можна ж саджати переможеного з переможцем? Це суперечить правилам лицарства.

— Усе краще, ніж саджати шахрая поруч із дурнем, а єврея — поруч зі свинею.

— Спасибі, приятелю, — вигукнув принц Джон, — ти мене потішив! Агов, Ісаку, дай-но мені в борг пригорщу червінців!

Здивований цим проханням, Ісак довго мацав рукою в хутряній сумці, що висіла біля його пояса, намагаючись з’‎ясувати, скільки монет може поміститися в руці, але принц сам розв’‎язав його сумніви: він, нахилившись із сідла, вирвав з рук єврея сумку, вийняв звідти пару золотих монет, кинув їх Вамбі й поскакав далі уздовж краю арени. Глядачі почали обсипати глузуваннями єврея, а принца нагородили такими схвальними вигуками, начебто він зробив чесний і шляхетний вчинок.

Розділ VIII

Принц Джон запропонував призначити королевою турніру Ребекку. Пріорові Еймеру насилу вдалося його від цього відмовити.

Принц Джон сів у своє крісло й, коли почет зібрався довкола нього, подав знак герольдам проголосити правила турніру. Ці правила були такі.

По-перше, п’‎ять лицарів-заводіїв викликають на бій усіх охочих.

Пo-друге, кожний лицар, який бере участь у турнірі, має право обрати собі супротивника із п’‎яти заводіїв. Для цього він повинен лише торкнутися списом його щита. Дотик тупим кінцем означає, що лицар бажає змагатися тупою зброєю, тобто списами з пласкими дерев’‎яними наконечниками або «зброєю ввічливості», — у такому випадку єдиною небезпекою було зіткнення вершників. Але якби лицар доторкнувся до щита вістрям списа, це означало б, що він бажає битися на смерть, як у справжніх боях.

По-третє, після того як кожен із учасників турніру переломить спис по п’‎ять разів, принц оголосить, хто став переможцем у змаганні першого дня, і накаже видати йому приз — бойового коня дивовижної краси й незрівнянної сили. До цієї нагороди переможцеві надавалася особлива честь самому обрати королеву кохання й краси.

По-четверте, на закінчення оголошувалося, що наступного дня відбудеться загальний турнір; у ньому зможуть взяти участь усі присутні лицарі, їх розділять на дві рівні партії, і вони чесно й мужньо битимуться, поки принц Джон не подасть сигналу до закінчення змагання. Услід за тим обрана напередодні королева кохання й краси увінчає лавровим вінком зі щирого золота лицаря, якого принц визнає найгіднішим з усіх.

На третій день були призначені змагання в стрілянні з луків, бій биків та інші розваги для простого люду. Таким бучним святом принц Джон бажав здобути прихильність тих людей, почуття яких він безупинно ображав своїми необачними й часто безглуздими вихватками.

<...> До цього часу весь обгороджений простір біля північного входу на арену наповнився юрбою лицарів, які висловили бажання взяти участь у змаганні з лицарями-заводіями. З верхніх галерей здавалося, що там хвилюється ціле море пір’‎я, виблискують шоломи і довгі списи; прикріплені до списів прапорці завширшки з долоню колихалися й маяли, підхоплені вітром, надаючи ще більше руху й без того надзвичайно жвавій картині.

Нарешті браму відчинили, і п’‎ять лицарів, обраних жеребкуванням, повільно в’‎їхали на арену. <...> Бійці виїхали на арену, стримуючи гарячих коней і примушуючи їх повільно виступати, щоб похвалитися красою їхнього кроку та своєю власною спритністю і грацією. І негайно ж із південних наметів, де ховалися музиканти, гримнула дика, варварська музика: звичай цей був вивезений лицарями з Палестини. Оркестр складався із цимбалів та дзвонів і справляв таке враження, ніби лицарі-заводії посилали одночасно і привіт, і виклик суперникам, які до них наближалися. На очах у глядачів п’‎ятеро лицарів проїхали арену, піднялися на пагорбок, де стояли намети заводіїв, роз’‎їхалися врізнобіч, і кожний злегка тицьнув тупим кінцем списа щит того, з ким бажав поборотися. Прості глядачі, а втім, і багато знатних осіб і навіть деякі дами були трохи розчаровані тим, що лицарі побажали битися тупою зброєю. Певний сорт людей, що й у наші дні захоплюється найстрашнішими трагедіями, в ті часи цікавився турнірами лише настільки, наскільки ця забава була небезпечною для суперників.

Сповістивши присутніх про свої мирні наміри, лицарі від’‎їхали в інший кінець арени й вишикувалися. Тоді лицарі-заводії вийшли зі своїх наметів, сіли на коней і на чолі з Бріаном де Буа-Гільбером, спустившись із пагорбка, також стали поруч, кожен проти того лицаря, який торкнувся його щита.

Заграли труби й ріжки, і супротивники помчали один на одного. Сутичка тривала недовго: мистецтво й фортуна заводіїв були такі, що супротивники Буа-Гільбера, Мальвуазена й Фрон де Бефа разом упали з коней на землю. <...> Лемент глядачів, вигуки герольдів і звуки сурм проголосили торжество переможців і поразку переможених. Переможці повернулися у свої намети, а переможені, піднявшись із землі, посоромлені, вийшли з арени; вони мали тепер вступити з переможцями в перемовини про викуп своїх обладунків і коней, які, за законами турнірів, стали здобиччю переможців. Один лише п’‎ятий трохи забарився, погарцював по арені і дочекався оплесків публіки, що, без сумніву, сприяло приниженню його соратників.

Слідом за першою друга й третя партії лицарів виїжджали на арену й випробовували своє бойове щастя. Однак перемога рішуче залишалася на боці заводіїв. Жоден із них не був вибитий із сідла й не зробив ганебного промаху списом, тоді як такі невдачі постійно траплялися в їхніх супротивників. Тому та частина глядачів, яка не співчувала лицарям-заводіям, зажурилася, бачачи їхній незмінний успіх. У четвертій партії виїхало лише три лицарі; вони обійшли щити Буа-Гільбера й Фрон де Бефа й викликали на змагання лише трьох інших — тих, які виявили меншу спритність і силу. Але така обережність ні до чого не призвела. Лицарі-заводії, як і раніше, мали повний успіх. Один з їхніх супротивників вилетів із сідла, а два інших промахнулися, тобто зазнали поразки в прийомі бою, що вимагав точності й сильного удару списом, причому спис міг ударити по шолому або об щит супротивника, переломитися від сили цього удару або скинути самого нападника на землю.

Після четвертого змагання оголосили досить довгу перерву. Видно, охочих відновити герць не було. Серед глядачів почалося ремство; річ у тому, що із п’‎яти лицарів- заводіїв Мальвуазен і Фрон де Беф не користувалися прихильністю народу через свою жорстокість, а інших, крім Гранменіля, не любили, бо вони були чужоземцями.

Ніхто не був настільки засмучений вислідом турніру, як Седрік Сакс, який у кожному успіху норманських лицарів бачив нову образу для честі Англії. Сам він замолоду не був навчений довершеному володінню лицарською зброєю, хоча й не раз показував свою хоробрість і твердість у бою. Тепер він запитально поглядав на Ательстана, який свого часу вчився цьому модному мистецтву. Седрік, здавалося, хотів, щоб Ательстан спробував вирвати перемогу з рук тамплієра та його товаришів. Але, незважаючи на свою силу й хоробрість, Ательстан був таким ледачим і позбавленим честолюбства, що не міг зробити зусилля, на яке очікував Седрік.

— Не пощастило сьогодні Англії, мілорде, — мовив Седрік багатозначно. — Чи не спокушає це вас узятися за спис?

— Я збираюся побитися завтра, — відповів Ательстан. — Я візьму участь у рукопашній. Не варто вже сьогодні надягати ратні обладунки.

Ця відповідь була не до душі Седріку з двох причин: по-перше, йому дошкулило норманське слово «рукопашна», а по-друге, у цій відповіді позначилася байдужість Ательстана до честі своєї батьківщини. Але через те, що так говорила людина, до якої Седрік відчував глибоку повагу, він не дозволив собі обговорювати Ательстанові мотиви або вади. Утім, його випередив Вамба, який поквапився вставити своє слівце.

— Ви маєте рацію! — сказав він. — Хоч воно й сутужніше, зате набагато почесніше бути першим зі ста чоловіків, ніж першим із двох.

Ательстан прийняв ці слова за похвалу, сказану всерйоз, але Седрік, збагнувши потаємну думку блазня, кинув на нього суворий і загрозливий погляд. На щастя для Вамби, час і обставини не дозволили господареві покарати його.

Змагання досі не відновлялося; було чути лише голоси герольдів, які викрикували:

— На вас чекає кохання дам, переломлюйте списи на їхню честь! Виступайте, хоробрі лицарі! Прекрасні очі дивляться на ваші подвиги! <...>

Щойно сарацинські музиканти ще раз зіграли якийсь тривалий марш, на північному кінці арени з-за огорожі почувся звук самотньої труби, що означав виклик. Всі погляди звернулися в той бік, щоб побачити, хто цей новий лицар, який проголошував про своє прибуття. Браму поспіхом відчинили, і він в’‎їхав на арену.

Скільки можна було судити про людину, заковану у бойові обладунки, новий боєць був трохи вищий середнього зросту й здавався швидше тендітним, ніж кремезним. На ньому був сталевий панцир із багатою золотою насічкою; герб на його щиті зображував молодий дуб, вирваний із коренем; під ним був напис іспанською мовою: «Desdichado1», що означає «Позбавлений спадщини». їхав він на чудовому вороному коні. Проїжджаючи уздовж галерей, він витонченим рухом схилив спис, вітаючи принца й дам. Спритність, із якою він керував конем, і юнацька грація його рухів відразу прихилили до нього серця більшості глядачів, і з юрби пролунали вигуки:

— Торкни списом щит Ральфа де Віпонта! Викликай йоанніта: він не такий міцний у сідлі, з ним легше буде впоратися!

Супроводжуваний такими доброзичливими порадами, лицар виїхав на пагорбок і, на подив усіх глядачів, наблизившись до середнього намету, з такою силою вдарив гострим кінцем свого списа в щит Бріана де Буа-Гільбера, що той протяжливо дзенькнув. Усі були вкрай здивовані такою сміливістю, але більше за всіх зачудувався сам грізний лицар, отримавши виклик на смертний бій. Анітрохи не очікуючи настільки рішучого виклику, він у невимушеній позі стояв у ту хвилину біля входу до свого намету.

1Читається як Дездішадо.

— Чи були ви сьогодні на сповіді, братику? — сказав він. — Чи ходили до обідні, якщо так відважно ризикуєте своїм життям?

— Я краще за тебе приготувався до смерті, — відповів лицар Позбавлений Спадщини, який під цим ім’‎ям і був занесений до переліку учасників турніру.

— Тож іди, ставай на своє місце на арені, — сказав де Буа-Гільбер, — та помилуйся на сонце востаннє: нині ж увечері ти прокинешся у раю.

— Дякую за попередження, — відповів лицар Позбавлений Спадщини. — Прийми ж і від мене добру пораду: сідай на свіжого коня й бери новий спис: клянуся честю, вони тобі знадобляться.

Виголосивши це, він змусив свого коня задки спуститися з пагорба й задкувати через всю арену аж до північних воріт. Тут він зупинився як вкопаний, чекаючи на свого супротивника. Надзвичайна майстерність, з якою він керував конем, знову викликала схвальні вигуки більшості глядачів.

Як не прикро було де Буа-Гільберу слухати поради свого суперника, проте тепер його честь залежала від результату боротьби, і тому він не міг зневажити нічим, що сприяло б його успіху. Він наказав подати собі свіжого коня, сильного і жвавого, вибрав новий, міцний спис, побоюючись, що ратище старого не таке вже надійне після попередніх сутичок, і замінив щит, ушкоджений у попередніх сутичках. На першому щиті в нього була звичайна емблема тамплієрів — двоє лицарів, які їдуть на одному коні, що служило символом смиренності й бідності. Насправді замість цих якостей, що вважалися спочатку необхідними для тамплієрів, лицарі Храму в той час вирізнялися пихою й користолюбством, що й послужило приводом до знищення їхнього ордену. На новому щиті де Буа-Гільбера зображений був ворон, що летить, тримаючи в пазурах череп, а під ним напис: «Стережися ворона».

Коли обидва супротивники, які вирішили битися на смерть, стали один проти одного по два боки арени, тривожне очікування глядачів досягло найвищої межі. Деякі сподівалися, що змагання закінчиться щасливо для лицаря Позбавленого Спадщини, — його відвага й сміливість прихилили більшість глядачів на його бік.

Тільки-но сурми подали сигнал, обидва суперники зі швидкістю блискавки ринулися на середину арени і зіштовхнулись із силою громового удару. їхні списи розлетілися уламками по самі руків’‎я, і в якусь мить здалося, що обидва лицарі впали, тому що коні під ними здійнялися дибки й позадкували. Однак майстерні вершники впоралися з кіньми, пустивши в хід і остроги, і вудила. З хвилину вони дивилися один одному просто у вічі; здавалося, погляди їх метають полум’‎я крізь забрала шоломів; потім, повернувши коней, вони поїхали кожен у свій бік й біля воріт одержали нові списи з рук своїх зброєносців.

Громові вигуки схвалення численних глядачів, які при цьому махали хустками й шарфами, доводили, з яким інтересом усі стежили за цим двобоєм; уперше в той день виїхали на арену бійці, настільки рівні по силі та спритності. Але тільки-но вони знову стали один проти одного, лемент і оплески стихли, народ навколо арени завмер, і запала така глибока тиша, начебто глядачі боялися перевести подих.

Давши коням і вершникам відпочити кілька хвилин, принц Джон подав знак сурмачам грати сигнал до бою. Удруге супротивники помчали на середину арени й знову зіштовхнулися з такою ж швидкістю, силою та спритністю, але не з рівним успіхом, як вперше.

Френк Шуновер. Бій Айвенго і тамплієром

Цього разу тамплієр цілив у саму середину щита свого супротивника й ударив у нього так влучно й дужо, що спис розлетівся вщент, а лицар похитнувся в сідлі. У свою чергу, Позбавлений Спадщини, який спочатку також цілив у щит Буа-Гільбера, в останню мить сутички змінив напрямок списа й ударив по шолому супротивника. Це було набагато складніше, та якщо пощастить, удар міг бути майже непоборним. Так воно й сталося: удар прийшовся по забралу, а вістря списа зачепило перехват його сталевих грат. Однак тамплієр і тут не втратив цілковитого самовладання й підтримав свою славу. Якби попруга його сідла випадково не луснула, можливо, він і не впав би. Але вийшло так, що сідло, кінь і вершник гримнулися на землю й зникли в хмарі пилу.

Виплутатися зі стремен, вилізти з-під коня й схопитися на ноги було для тамплієра справою однієї хвилини. У нестямі від люті, що збільшувалася від гучного і радісного лементу глядачів, які вітали його падіння, він вихопив меч і замахнувся ним на свого переможця. Лицар Позбавлений Спадщини зіскочив із коня й також оголив меч. Але маршали, пришпоривши коней, під’‎їхали до них і нагадали бійцям, що за законами турніру вони не мають права розпочинати такий двобій.

— Ми ще зустрінемося, — сказав тамплієр, метнувши гнівний погляд на свого супротивника, — і там, де нам ніхто не зашкодить.

— Якщо зустрінемося, у тому буде не моя провина, — відповів лицар Позбавлений Спадщини. — Пішим чи на коні, списом, сокирою чи мечем — я завжди готовий поборотися з тобою. <...>

У наступних поєдинках Позбавлений Спадщини здобув перемогу над велетнем Фрон-де-Бефом, сером ФІліпом Мальвуазеном, де Гран-Мехілем та Ральфом де Віпоном.

Тисячі радісних голосів привітали одностайне рішення принца й маршалів, щоб присудили приз цього дня лицареві Позбавленому Спадщини.

Розділ IX

Маршали турніру першими привітали переможця й попросили його зняти шолом чи принаймні підняти забрало, перш ніж підійти до принца Джона, який має увінчати його нагородою за перемогу. Дездішадо відхилив їхнє прохання, пояснюючи, що він не може показати своє обличчя з причини, про яку він сказав герольдам, перш ніж виступити на арені. Відповідь цілком задовольнила маршалів, бо поміж чудернацьких обітниць лицарських найчастішою була обіцянка лишатися невідомим на деякий час чи до того, як буде виконаний певний подвиг.

Джона вельми зацікавила таємниця незнайомця: опріч того, він був незадоволений наслідками турніру, де улюблені його лицарі зазнали один за одним поразки від одного й того самого супротивника.

— Воля наша така,— відповів Джон,— щоб Позбавлений Спадщини чекав, доки хтось відгадає його ім'я та звання, навіть якщо доведеться сидіти аж до ночі.

Багато хто з присутніх пошепки висловив думку, що, можливо, це король, сам Річард Левине Серце.

— Борони Боже,— промовив принц і зблід, мов мрець. Він був страшенно схвильований і переляканий, але лицар Позбавлений Спадщини не зронив ані слова у відповідь на привітання принца й обмежився лише шанобливим поклоном.

Під час його промови маршали підвели лицаря Позбавленого Спадщини до підніжжя дерев’‎яних сходів, що вели з арени до трону принца. Джон був наляканий самою думкою, що його царствений брат, якому він був багато чим зобов’‎язаний і котрого стільки разів ображав, раптово з’‎явився в межах свого королівства, і навіть усі докази Фіцурса не могли остаточно розвіяти його підозр. Уривчастим голосом принц пробурмотів кілька слів на похвалу доблесті лицаря Позбавленого Спадщини та велів підвести бойового коня в нагороду переможцеві; сам він увесь час тривожно чекав, чи не пролунає з-під опущеного заборола цього покритого сталевим панциром лицаря низький і грізний голос Річарда Левине Серце!

Але лицар Позбавлений Спадщини жодного слова не сказав у відповідь на вітання принца, а лише низько вклонився.

Двоє багато одягнених стайничих вивели на арену прекрасного коня в повному бойовому спорядженні найтоншої роботи. Обіпершись однією рукою об сідло, лицар Позбавлений Спадщини підхопився на коня, не торкнувшись стремені, і, піднявши спис, двічі об’‎їхав арену з майстерністю першокласного вершника, випробовуючи чудові якості коня й змушуючи його змінювати алюр.

За інших обставин можна було б подумати, що ним керує просте марнославство. Але тепер усі вгледіли в цьому лише цілком природне бажання краще ознайомитися з усіма достоїнствами отриманого в дарунок коня, і глядачі знову привітали лицаря схвальним лементом.

Тим часом невгамовний абат Еймер пошепки нагадав принцу, що тепер прийшов час, коли переможець повинен виявити вже не доблесть, а витончений смак, обравши серед чарівних дам, які прикрашали галереї, ту, котра займе престол королеви кохання й краси й вручить приз переможцеві на завтрашньому турнірі. Тому принц Джон підняв жезл, щойно лицар, удруге об’‎їжджаючи арену, порівнявся з його ложею. Лицар негайно повернув коня і, ставши перед троном, опустив спис майже до самої землі й завмер, очікуючи подальших наказів принца. Всі були зачаровані майстерністю, з якою вершник миттєво впорався з розпаленілим конем і змусив його застигнути, мов статуя.

— Сер лицар Позбавлений Спадщини, — сказав принц Джон, — якщо це єдиний титул, яким ми можемо йменувати вас... Вам належить тепер виконати почесний обов’‎язок, обравши прекрасну даму, яка займе трон королеви кохання й краси та порядкуватиме на завтрашньому святі. Якщо вам як чужоземцеві складно зробити вибір і ви побажаєте прислухатися до порад іншої особи, ми можемо лише зауважити, що леді Алісія, дочка доблесного лицаря Вальдемара Фіцурса, давно вважається при нашому дворі першою красунею і посідає найпочесніше місце. Проте вам надається повне право вручити цей вінець кому завгодно. Та дама, якій ви його передасте, і буде проголошена королевою завтрашнього турніру. Підніміть ваш спис.

Лицар скорився, і принц Джон поклав на кінець списа вінець із зеленого атласу, окільцьований золотим обручем, прикрашеним зубцями у вигляді сердець і наконечників стріл, на кшталт того, як герцогська корона облямована суничним листям, яке чергується з кульками.

Зробивши прозорий натяк щодо дочки Вальдемара Фіцурса, принц Джон думав одночасно поцілити двох зайців, тому що розум його являв собою дивну суміш безтурботності й самовпевненості з хитрістю й підступом. По-перше, йому хотілося загладити в пам’‎яті почту недоречний жарт щодо Ребекки, а по-друге — прихилити до себе батька Алісії, Вальдемара, якого він побоювався й чиє невдоволення він викликав уже кілька разів протягом цього дня. Та й до самої Алісії він не проти був увійти в милість, тому що Джон був майже настільки ж розпусний у своїх забавах, наскільки аморальний у своєму честолюбстві. Крім того, він міг забезпечити лицареві Позбавленому Спадщини (до якого він уже відчував найсильнішу відразу) могутнього ворога в особі Вальдемара Фіцурса, який би образився, якби його дочку обійшли вибором, що було досить імовірно.

Саме так і сталося. Лицар Позбавлений Спадщини проминув розташовану поблизу трону принца ложу, де Алісія сиділа у всій славі своєї гордовитої краси, і повільно проїхав далі уздовж арени, користуючись своїм правом пильно розглядати численних красунь, які прикрашали своєю присутністю ці блискучі збори.

Цікаво було спостерігати, як по-різному вони поводилися в той час, коли лицар об’‎їжджав арену: одні червоніли, інші намагалися прийняти гордий і неприступний вигляд; інші дивилися просто перед собою, прикидаючись, що нічого не завважують. Деякі відкидалися назад із трохи робленим переляком, тоді як їхні подруги ледь втримувалися від посмішки; дві чи три відверто сміялися. Були й такі, які поспішили сховати свої зваби під покривалом; але, за свідченням саксонського літопису, це були красуні, уже років десять відомі у світі. Можливо, мирська суєта трохи їм набридла, і вони добровільно відмовлялися від своїх прав, доступаючись місцем молодшим.

Нарешті лицар зупинився перед балконом, де сиділа леді Ровена, і очікування глядачів досягло найвищого ступеня напруги. <...>

Чи то з нерішучості, чи то з якихось інших причин переможець зо хвилю стояв нерухомо. Глядачі мовчки, з напруженою увагою стежили за кожним його порухом. Потім він повільно й граційно схилив спис і поклав вінець до ніг прекрасної Ровени. У ту ж мить заграли труби, а герольди проголосили леді Ровену королевою кохання й краси, погрожуючи покарати кожного, хто насмілиться їй не скоритися. Потім вони повторили свій звичайний заклик до щедрості, і Седрік у пориві сердечної піднесеності вручив їм велику суму, та й Ательстан, хоча й не так швидко, Додав зі свого боку таку ж солідну подачку.

Серед норманських дівиць почулося незадоволене перешіптування: вони так само мало звикли до того, щоб ними нехтували задля саксонок, як норманські лицарі не звикли до поразок у запроваджених ними ж лицарських іграх. Але ці спроби висловити невдоволення потонули в гучному лементі глядачів: «Нехай процвітає Ровена — королева кохання й краси!» А з юрби простого народу чулися вигуки: «Хай живе саксонська королева! Хай квітне рід безсмертного Альфреда!» <...>

Розділ X

По закінченні турніру Дездішадо узяв лише половину призначеної йому грошової винагороди за зброю та коней переможених, роздавши решту. Зброєносця Бріана де Буа-Пльбера він просив передати його господареві, що їхня боротьба ще не скінчилася й не закінчиться аж доти, доки вони не зустрінуться на смертному герці.

Відтак він наказав Гуртові, котрий правив за його зброєносця, взяти торбу із золотом і віднести її до Ашбі, щоб заплатити євреєві Ісакові з Йорку за позичених коня та зброю. Отож стало зрозуміло, що таємничий лицар Позбавлений спадщини і прочанин, котрий просив прихистку в домі Седріка Сакса, були однією особою.

Ледь Ребекка встигла опустити на своє чарівне обличчя довгу срібну вуаль, як двері відчинилися й увійшов Гурт, закутаний у широкі складки свого норманського плаща. Зовнішність його радше вселяла підозру, ніж налаштовувала на довіру, тим більше що, входячи, він не зняв шапки, а ще нижче насунув її на похмуре чоло.

— Це ти Ісак із Йорка? — запитав Гурт по-саксонському.

— Так, це я, — відповів Ісак на тому ж діалекті; ведучи торгівлю в Англії, він вільно говорив усіма мовами, вживаними у межах Британії. — А ти хто такий?

— Яке тобі до цього діло? — буркнув Гурт.

— Таке ж, яке й тобі до мого часу, — сказав Ісак. — Як же я з тобою розмовлятиму, якщо не знатиму, хто ти такий?

— Дуже просто, — відповів Гурт, — платячи гроші, я повинен знати, чи тій особі я плачу, а тобі, гадаю, цілком однаково, з чиїх рук ти їх одержиш.

— О Боже батьків моїх! Ти приніс мені гроші? Ну, це зовсім інша справа. Від кого ж ці гроші?

— Від лицаря Позбавленого Спадщини, — сказав Гурт. — Він вийшов переможцем на сьогоднішньому турнірі, а гроші шле тобі за бойове спорядження, яке, за твоєю запискою, дістав йому Кірджат Джайрам із Лестера. Кінь уже стоїть у твоїй стайні; тепер я хочу знати, скільки потрібно сплатити за обладунок.

— Я казав, що він добрий юнак! — вигукнув Ісак у пориві радісного хвилювання. — Склянка вина не зашкодить тобі, — додав він, подаючи свинареві келих такого витонченого напою, якого Гурт зроду ще не куштував. — А скільки ж ти приніс грошей?

— Пресвята Діво! — мовив Гурт, осушивши келих й ставлячи його на стіл. — Яке ж вино п’‎ють ці нечестивці, а щирому християнинові доводиться ковтати один лише ель, та ще й такий каламутний та густий, що він не кращий за свиняче пійло! Скільки грошей я приніс? — вів далі він, перериваючи свої нелюб’‎язні зауваження. — Невелику суму, однак для тебе буде достатньо. Подумай, Ісаку, треба ж і совість мати.

— Як же так, — сказав Ісак, — твій господар завоював собі добрим списом добірних коней і багатий обладунок. Але, я знаю, він гарний юнак. Я візьму панцир і коней на сплату боргу, а що залишиться зверх того, поверну йому грошима.

— Мій господар уже збув із рук весь цей товар, — сказав Гурт.

— Ну, це дарма! — сказав єврей. — Ніхто з тутешніх християн не в змозі скупити в одні руки стільки коней і спорядження. Але в тебе є сотня цехінів у цьому мішку, — продовжував Ісак, заглядаючи під плащ Гурта, — він важкий.

— У мене там наконечники для стріл, — збрехав Гурт.

— Ну гаразд, — сказав Ісак, вагаючись між жадобою наживи й раптовим бажанням виявити великодушність. — Коли я скажу, що за доброго коня й за багатий обладунок візьму лише вісімдесят цехінів, тут уже мені жодного гульдена баришу не перепаде. Знайдеться в тебе стільки грошей, щоб розплатитися зі мною?

— Ледь-ледь набереться, — сказав Гурт, хоча єврей запросив набагато менше, ніж він очікував, — та й то мій господар залишиться майже ні з чим. Ну, якщо це твоє останнє слово, доведеться поступитися тобі.

— Налий-но собі ще склянку вина, — сказав Ісак. — Замало буде вісімдесяти цехінів: зовсім без прибутку залишуся. А як кінь, чи не дістав він ушкоджень? Ох, якою жорстокою й небезпечною була ця сутичка! І люди й коні кинулися одне на одного, ніби дикі бешанські бики. Немислимо, щоб коневі від того не було ніякої шкоди.

— Кінь здоровий і неушкоджений, — заперечив Гурт, — ти сам можеш оглянути його. І, крім того, я кажу прямо, що сімдесяти цехінів позаочі досить за панцир, а слово християнина, сподіваюся, не гірше юдейського: коли не хочеш брати сімдесят, я візьму мішок (тут він потрусив ним так, що червінці усередині задзвеніли) і занесу його назад своєму господареві.

— Ні, ні, — сказав Ісак, так тому й бути, викладай таланти... тобто шекелі... тобто вісімдесят цехінів, і побачиш, що я зумію тобі віддячити.

Гурт виклав на стіл вісімдесят цехінів, а Ісак, повільно перерахувавши гроші, видав йому розписку про те, що одержав коня й гроші за обладунок. <...>

— Ребекко, — сказав єврей, — цей ісмаїліт мало не надурив мене. Втім, його господар — добрий юнак, і я радий, що лицар здобув собі золото і срібло, й усе завдяки прудкості свого коня й міцності свого списа, що, мов спис Голіафа, міг змагатися у швидкості із ткацьким човником.

Він обернувся, очікуючи відповіді від дочки, але виявилося, що її в кімнаті немає: вона пішла, поки він торгувався з Гуртом.

Тим часом Гурт, вийшовши в темні сіни, роззирався навсібіч, міркуючи, де ж тут вихід. Раптом він побачив жінку в білій сукні зі срібною лампою в руці. Вона подала йому знак іти за нею в бічну кімнату. <...> Ребекка запитала його, яким чином розрахувався він з Ісаком, і Гурт передав їй всі подробиці справи.

— Мій батько лиш пожартував з тобою, добра людино, — сказала Ребекка, — він заборгував твоєму господареві незрівнянно більше, ніж може коштувати будь-яка бойова кольчуга й кінь. Скільки ти заплатив зараз моєму батькові?

— Вісімдесят цехінів, — відповів Гурт, дивуючись такому запитанню.

— У цьому гаманці, — сказала Ребекка, — ти знайдеш сотню цехінів. Поверни своєму господареві те, що йому треба, а інше візьми собі. Іди! Йди швидше! Не гай часу на подяку! Та стережися: коли підеш через місто, легко можеш втратити не лише гаманець, але й життя... Ройбене, — покликала вона слугу, плеснувши в долоні, — посвіти гостеві, проведи його з будинку та замкни за ним двері!

Ройбен, темнобровий і чорнобородий син Ізраїлю, скорився, взяв смолоскип, відімкнув зовнішні двері будинку й, провівши Гурта через брукований двір, випустив його через хвіртку біля головної брами. Далі він замкнув хвіртку й засунув браму такими засувами й ланцюгами, які годилися б і для в’‎язниці.

— Клянуся святим Дунстаном, — казав Гурт, спотикаючись у темряві й навпомацки відшукуючи дорогу, — це не юдейка, а просто ангел небесний! Десять цехінів я одержав від молодого господаря та ще двадцять від цієї перлини Сіону. О, щасливий у мене видався день! Ще б один такий, і тоді кінець твоїй неволі, Гурте! Внесеш викуп і будеш вільний, як будь-який шляхтич! Ну, тоді прощавай, мій вівчарський ріжок і ціпок! Візьму добрий меч та щит і піду служити моєму молодому господареві до самої смерті, не приховуючи більше ні свого обличчя, ні імені.

Розділ XI - XII

Щойно Гурт вийшов за місто, як на нього накинулися четверо чоловіків.

— Давай, що несеш! — вигукнув один із них.

Свинопас запропонував їм узяти його особисті тридцять цехінів, залишивши гроші його пана. Коли розбійники дізнались, що він служить лицареві Позбавленому Спадщини, який уславився на турнірі в Ашбі, вони вирішили не брати його грошей. Скориставшись тим, що нападники рахували гроші, Гурт видер палицю в одного з них, збив із ніг ватажка, що й не підозрював про його намір, і мало не вихопив торбину та свої скарби. Але розбійники, виявилося, були надто спритні — вони знов схопили торбину й Гурта. Ватажок наказав Гуртові битись з одним із розбійників, аби довести свою спритність.

Обидва бійці, однаково озброєні дрючками, вийшли на середину галявини. Кілька хвилин вони виявляли однаковісіньку силу, відвагу та спритність, аж доки Гурт не вдарив щосили супротивника по голові, так що той розтягся у повний зріст на траві...

— Ну, тепер іди собі, хлопче, куди тобі треба,— сказав ватажок, за згодою всіх звертаючись до Гурта.— Я дам тобі двох товаришів, вони проведуть тебе до намету твого пана й захистять від нічних волоцюг, але ж не пробуй довідуватися, хто ми, інакше не минути тобі лиха.

Наступного дня мали відбутись чергові поєдинки. За статутом, лицар Позбавлений Спадщини мав очолити одну партію, а Бріан де Буа-Пльбер, визнаний напередодні за другого після переможця воїна,— іншу.

Приїхав принц Джон зі своїм почтом, водночас прибув і Седрік Сакс із леді Ровеною, але без Ательстана, який вирішив брати участь у змаганнях та, на велике здивування Седріка, пристав до партії тамплієра. Ательстан приховав головну причину, що примусила його пристати до партії Бріана де Буа-Гільбера. Він був занадто млявої вдачі, щоб самому свататися до леді Ровени, та все ж відчував на собі чари її вроди і вважав шлюб їхній вирішеною справою, бо ж Седрік та його друзі були б раді, якби так сталося. Тому він вороже поставився до переможця, що напередодні вшанував леді Ровену, обравши її королевою.

Герольди закликали до тиші на час читання правил турніру. Правила ці були введені для того, щоб по можливості зменшити небезпеку змагання, під час якого лицарі повинні були боротися відточеними мечами й загостреними списами.

Бійцям заборонялося колоти мечами, а дозволено було лише рубати, їм надавалося право пустити в хід палицю або сокиру, але аж ніяк не кинджал. Той, хто впав із коня, міг продовжувати бій лише з пішим супротивником. Вершникам же заборонялося нападати на пішого.

Якби лицареві вдалося загнати супротивника на протилежний кінець арени, де він сам, або його зброя, або кінь торкнулися б зовнішньої огорожі, супротивник був би зобов’‎язаний визнати свою поразку і надати свого коня й панцир у розпорядження переможця. Лицар, який зазнавав такої поразки, не мав права брати участь у подальших змаганнях. Якщо вибитий із сідла не в змозі піднятися сам, його зброєносець або паж мав право вийти на арену й допомогти своєму господареві звільнитися, але в такому разі лицар уважався переможеним і програвав свого коня та зброю. Бій повинен був припинитися, тільки-но принц Джон кине на арену свій жезл або тростину. Це був запобіжний захід на випадок, якщо змагання виявиться занадто кровопролитним і довгим. Кожного лицаря, який порушив правила турніру або якось інакше схибив проти законів лицарства, позбавляли обладунків; слідом за тим йому на руку надягали щит, перевернений догори дригом, і садили верхи на огорожу, на загальне посміховисько.

Потому як були оголошені ці правила, герольди наостанок закликали всіх добрих лицарів доповнити свій обов’‎язок і заслужити прихильність королеви кохання та краси. Виголосивши все це, герольди поставали на свої місця. Тоді з обох кінців арени довгими шерегами виступили лицарі й вишикувалися один проти одного подвійними лавами; ватажок кожної партії зайняв місце в центрі переднього ряду, після того як розташував у повному порядку всіх бійців.

Гарне й разом із тим лячне видовище являли собою ці лицарі, які хвацько сиділи на конях, у багатих обладунках, готові кинутися в запеклий бій. Немов залізні статуї, завмерли вони у своїх бойових сідлах і з таким же нетерпінням очікували сигналу до битви, як їхні жваві коні, які лунко іржали й били копитами, виказуючи бажання ринутися вперед.

Лицарі підняли довгі списи, на їхніх відточених вістрях заблищало сонце, а плюмажі й вимпели заколивалися над їхніми шоломами. Так вони стояли, поки маршали перевіряли шереги обох партій, бажаючи переконатися, що в кожній із них рівна кількість бійців. Рахунок підтвердив, що всі на місці. Тоді маршали вийшли з арени, і Вільям де Вівіль громовим голосом вигукнув:

— Уперед!

Труби затрубили, списи разом схилилися й зміцнилися в упорах, шпори встромилися в боки коней, передні ряди обох партій повним галопом понеслися один на одного й зійшлися посередині арени з такою силою, що гул було чутно за цілу милю. Задні

ряди повільно рушили вперед, щоб надати підтримку тим зі своїх, котрі впали, і спробувати своє щастя з тими, хто переміг.

Про результат сутички відразу не можна було нічого сказати, тому що здійнялася густа курява. Лише за хвилину схвильовані глядачі змогли побачити, що відбувається на бойовищі. Виявилося, що добра половина лицарів обох партій була вибита із сідла. Одні впали від влучного удару списом, інші були зім’‎яті непомірною силою й вагою супротивника на коні, інші лежали на арені, не маючи сил звестися; інші встигли схопитися на ноги й вступити в рукопашний бій з тими, кого спіткала така ж доля; ті, хто отримав важкі рани, шаликами затискали кров і намагалися вибратися з юрби.

Вершники, які зламали в лютій сутичці списи, знову зімкнулися й, оголивши мечі, з бойовими вигуками обмінювалися такими ударами із супротивниками, начебто від результату цього бою залежали їхня честь і саме життя.

Сум’‎яття зросло, коли до місця сутички приспіли інші ряди, що кинулися на допомогу своїм товаришам. Прибічники Бріана де Буа-Гільбера кричали: «Босеан, Босеан! За Храм, за Храм!» А супротивники їхні відповідали на це лементом: «Desdichado! Desdichado!», перетворивши гасло, написане на щиті їхнього ватажка, на свій бойовий клич.

Бійці боролися дедалі відчайдушніше, проте зі змінним успіхом, тож хвиля перемоги перекочувалася то до південного, то до північного боку арени, зважаючи на те, яка партія брала гору. Брязкіт зброї, вигуки борців і звуки сурем зливалися в жахливий шум, заглушаючи стогін поранених, які безпомічно розпростерлися на арені під копитами коней. Блискучі панцирі лицарів вкрилися пилом і кров’‎ю, а удари мечів і сокир залишали на них вм’‎ятини й тріщини. Пишне пір’‎я, зірване з шоломів, падало як сніжинки. Вигляд лицарського війська втратив військову пишноту й міг вселяти хіба жах або жаль.

Але така сила звички, що не лише простолюдини, завжди жадібні до кривавих видовищ, але навіть знатні дами, які переповнювали галереї, дивилися, не відриваючись, на побоїще із захоплюючою цікавістю і хвилюванням; однак і вони не могли відвести очей від настільки жахливого видовища. Щоправда, деякі чарівні щічки блідли; часом, коли чий-небудь коханий, брат або чоловік раптом падав із коня, лунали перелякані вигуки. Але більшість дам заохочували бійців оплесками, махали хустками й шаликами й вигукували: «Молодецький спис! Добрий меч!» — коли влучний удар або поштовх потрапляв у поле їхнього зору. <...>

Битва тривала зі змінним успіхом. Кожний із Глядачів намагався відшукати очима вожаків, які трималися в самій гущавині бою і підбадьорювали товаришів вигуками та власним прикладом. Обоє здійснювали славні подвиги, обидва не знаходили серед інших лицарів рівних супротивників. Спонукувані взаємною ворожнечею, чудово розуміючи, що падіння одного з них рівносильне рішучій перемозі іншого, вони весь час шукали зустрічі. Але сум’‎яття й безлад на початку бою були такі, що всі їхні старання ні до чого не приводили: їм постійно заважали зійтися інші учасники турніру, які у свою чергу прагнули помірятися силами із ватажком ворожої партії.

Але помалу ряди бійців почали рідшати: одні визнали себе переможеними, інших притисли до огорожі на кінці арени, треті лежали на землі поранені, і тамплієр із лицарем Позбавленим Спадщини зійшлися нарешті віч-на-віч. Суперники зіткнулися з усією люттю смертельної ворожнечі. Майстерність, з якою вони завдавали ударів і відбивали їх, була такою, що в глядачів мимоволі вихоплювалися одностайні вигуки захоплення та схвалення.

Але саме в цю хвилину партія лицаря Позбавленого Спадщини опинилась у вельми скрутному становищі: на одному фланзі його прихильників тіснила богатирська рука Реджинальда Фрон де Бефа, на іншому — могутній Ательстан розкидав навсібіч усіх, хто траплявся на його шляху. Бачачи, що перед ними немає більше безпосередніх супротивників, обидва ці лицарі, очевидно, подумали водночас, що принесуть рішучу перемогу своїй партії, якщо допоможуть тамплієрові впоратися з його ворогом. Тому вони разом повернули коней і з різних боків помчали на лицаря Позбавленого Спадщини. Неймовірно, щоб одна людина могла встояти проти такого несподіваного наскоку, якби його не попередив загальний лемент глядачів, які не могли залишатися байдужими свідками такої неминучої небезпеки.

— Стережися, стережися, сер Позбавлений Спадщини! — кричали зусібіч, тож лицар устиг вчасно помітити нових супротивників.

Зі всієї сили вдаривши тамплієра, він осадив свого коня й ухилився від нападу Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа. І лицарі ледь не зіштовхнулися один з одним і, не втримавши вчасно своїх коней, промчали між суперниками. Однак вони негайно виправили свій промах і разом із Бріаном де Буа-Гільбером утрьох напали на лицаря Позбавленого Спадщини.

Ніщо не могло б урятувати його, якби не надзвичайна сила і прудкість шляхетного коня, що дістався йому напередодні після перемоги. Це його виручило, тим більше що кінь Буа-Гільбера був поранений, а коні Ательстана й Реджинальда Фрон де Бефа знемагали під вантажем своїх велетенських господарів, закутих у важкі лати. Лицар Позбавлений Спадщини так майстерно керував своїм конем, а шляхетна тварина так легко йому корилася, що протягом декількох хвилин він міг відбиватися одразу від трьох супротивників. Зі швидкістю сокола він ухилявся від ворогів, кидаючись то на одного, то на іншого, на лету вдаряючи мечем і негайно відскакуючи назад, не отримавши призначених йому відповідних ударів.

Усі глядачі скажено плескали його хисту, однак було зрозуміло, що він усе-таки повинен упасти під натиском трьох супротивників. Тоді вся знать, яка оточувала принца Джона, почала одностайно просити його швидше кинути жезл на арену, щоб урятувати доблесного лицаря від безславної поразки, спричиненої кількісною перевагою супротивників.

— Та ні, клянуся небом, — відповів принц Джон, — цей вискочень, який приховує

власне ім’‎я та ще й зневажив нашу гостинність, уже одержав приз, нехай тепер виграють інші.

Тільки-но він вимовив ці слова, як наглий випадок вирішив долю турніру.

Серед прихильників Desdichado був лицар у чорному панцирі, верхи на вороному коні, такий же міцний і могутній, як і сам вершник. У цього лицаря на щиті не було ніякого девізу, і дотепер він майже не брав участі в битві, обмежуючись відбиттям випадкових супротивників, нікого не переслідував і сам нікого не викликав.

Словом, він грав радше роль спостерігача, ніж діяльного учасника в турнірі, і глядачі прозвали його Чорним Ледарем. Тепер цей лицар немов прокинувся. Бачачи, як- люто тіснять ватажка його партії, він устромив остроги в боки свого коня і як блискавка помчав на допомогу товаришеві, громовим голосом крикнувши: «Desdichado! Іду на порятунок!»

І справді прийшов час рятувати його. Тимчасом як лицар Позбавлений Спадщини бився з тамплієром, Фрон де Беф заніс над ним меч. Однак, перш ніж Фрон де Беф встиг завдати удару, чорний вершник ударив його по голові. Сковзнувши гладким шоломом, меч зі страшною силою обрушився на броню коня, і Фрон де Беф, приголомшений тяжким ударом, гримнувся на землю разом із конем. Тоді Чорний Ледар спрямував коня до Ательстана Конінгсбурзького. Кинувши меч, що зламався в сутичці із Фрон де Бефом, він вихопив із рук телепня сакса важку сокиру й так ударив його по гребеню шолома, що Ательстан без тями розтягся на землі. Здійснивши ці звитяги, за які глядачі нагородили його ще бурхливішими виявами захоплення, бо нічого такого не очікували, Чорний Лицар, здавалося, знову повернувся у стан млявої байдужості та спокійно від’‎їхав на північний кінець арени, даючи своєму ватажкові можливість самому розправитися з Бріаном де Буа-Гільбером. Тепер це було вже не таким важким завданням, як раніше. Втративши багато крові, кінь тамплієра не витримав останнього зіткнення з лицарем Позбавленим Спадщини й упав. Бріан де Буа-Гільбер скотився на землю, заплутавшись ногою в стременах. Його супротивник миттю зіскочив з коня і, піднявши фатальний меч над головою поваленого ворога, велів йому скоритися. Тоді принц Джон, стурбований небезпекою, яка загрожувала лицарю Храму, позбавив Буа-Гільбера приниження визнати себе переможеним: принц кинув на арену свій жезл і тим поклав кінець змаганню.

Утім, останні спалахи битви догоряли самі собою, тому що більшість лицарів, які залишалися ще на бойовищі, ніби за взаємною згодою втримувалися від подальшої боротьби, надавши ватажкам вирішувати долю партії.

Зброєносці, які розсудливо намагалися поменше допомагати своїм господарям під час битви, юрбою кинулися на арену, щоб підібрати поранених, яких із найбільшою дбайливістю й увагою перенесли в сусідні намети та в інші приміщення, обладнані в найближчому селищі.

Так скінчилася вікопомна ратна розвага при Ашбі де ла Зуш — один із найблискучіших турнірів того часу. Щоправда, чотири лицарі зустріли смерть на арені, а один із них просто задихнувся від спеки у своєму панцирі, тимчасом як понад тридцять дістали тяжкі поранення й каліцтва, від яких четверо чи п’‎ятеро незабаром померли, та багато лицарів на все життя залишилися каліками. Тому в стародавніх літописах цей турнір називається «шляхетним і веселим ратним ігрищем під Ашбі».

Тепер принцові Джону час був розсудити, хто з лицарів найбільше відзначився в бою, і він вирішив відзначити лицаря, якого народ охрестив Чорним Ледарем.

Дехто з присутніх заперечував принцові, мовляв, честь перемоги на турнірі належала лицареві Позбавленому Спадщини: він один здолав шістьох супротивників і вибив із сідла й повалив на землю ватажка партії противників. Проте принц Джон наполягав на своєму, стверджуючи, що лицар Позбавлений Спадщини та його прибічники неодмінно програли б змагання, якби не приспів на поміч могутній лицар у чорному панцирі, а тому йому й варто присудити приз.

Однак, на подив усіх присутніх, Чорного Лицаря ніде не могли відшукати. Тої хвилини, як скінчилося змагання, він залишив арену, і деякі з глядачів бачили, як він повільно їхав до лісу з тим апатичним і байдужим виглядом, за який його й прозвали Чорним Ледарем. Марно двічі сурмили труби, й герольди гучно викликали його вперед — він не з’‎явився. Принцові Джону довелося знову вирішувати, кому вручити приз. Тепер уже не можна було відкладати визнання прав лицаря Позбавленого Спадщини, тому його й проголосили героєм дня.

По залитому кров’‎ю, засіяному уламками зброї і трупами коней полю маршали повели переможця до підніжжя трону принца Джона.

— Лицарю Позбавлений Спадщини, — промовив принц Джон, — якщо ви досі не згодні оголосити нам своє справжнє ім’‎я, ми під цим титулом удруге визнаємо вас переможцем на турнірі й заявляємо, що ви маєте право одержати з рук королеви кохання й краси почесний вінець, який ви своєю звитягою цілком заслужили.

Лицар шанобливо й граційно поклонився, але не вимовив ані слова у відповідь.

Йоганнес Герц. Рицар Айвенго

Знову зазвучали сурми, і герольди гучно проголосили честь хоробрим і славу переможцеві. Дами замахали своїми шовковими хустками й вишитими покривалами. Глядачі всіх станів виявляли своє захоплення, а маршали провели лицаря до підніжжя почесного трону, де сиділа леді Ровена.

Переможця поставили на коліна на нижньому щаблі підніжжя трону. Здавалося, що з тієї миті, як припинилася битва, він рухався й діяв уже не з власної волі, а радше за вказівкою людей, що його оточували. Деякі помітили, що, коли його вдруге вели через арену, він хитався. Ровена величною ходою зійшла з підвищення й тільки-но хотіла покласти вінець, який тримала в руках, на шолом лицаря, як усі маршали вигукнули одностайно:

— Так не можна! Вінчають непокриту голову!

Лицар слабким голосом промурмотів кілька слів, які глухо й непевно пролунали з-під забрала. Тільки й можна було розібрати, що він просить не знімати з нього шолома.

Але маршали — чи з бажання дотриматися всіх формальностей, чи з цікавості — не звернули уваги на його заяву й, розрізавши зав’‎язки шолома та розстебнувши латний нашийник, оголили його голову. Перед поглядами присутніх постало гарне, потемніле від засмаги обличчя парубка років двадцяти п’‎яти, обрамлене коротким світлим волоссям. Це обличчя було бліде як смерть і в одному чи двох місцях заплямоване кров’‎ю.

Слабкий стогін вихопився з грудей Ровени, коли вона побачила його. Однак, опанувавши себе й тремтячи від стримуваного хвилювання, вона примусила себе витримати роль до кінця. Вона поклала на схилену перед нею голову лицаря чудовий вінок, призначений у нагороду переможцеві, і вимовила виразно та спокійно:

— Дарую тобі цей вінець, сер лицар, як нагороду, призначену доблесному переможцеві на сьогоднішньому турнірі...— тут вона замовкла на кілька секунд, але потім додала із твердістю: — Ще ніколи вінець лицарства не опинявся на гіднішому чолі.

Лицар схилив голову й поцілував руку прекрасної королеви, яка вручила йому нагороду за хоробрість, потім зненацька похитнувся й упав біля її ніг.

Настало загальне сум’‎яття. Седрік, онімівши від здивування через раптову появу свого сина-вигнанця, кинувся був уперед, ніби бажаючи розлучити його з Ровеною. Але маршали встигли випередити його: відгадавши причину непритомності Айвенго, вони поспішили розстебнути його панцир і побачили, що в нього в боці зяє рана від удару списа.

Розділ XIII

Тільки-но було вимовлене ім’‎я Айвенго, воно полетіло з вуст до вуст зі швидкістю, яку могли забезпечити запал одних і цікавість інших. Дуже швидко воно досягло слуху принца Джона, обличчя його потьмарилося, коли він почув цю новину, потім, роззирнувшись довкола, він сказав зневажливо:

— Що ви думаєте, добродії, а особливо ви, сер пріор, про міркування вчених щодо не залежних від нас симпатій і антипатій? Недарма я одразу відчув ворожість до цього молодика, хоча й не підозрював, що під його кольчугою приховується мазунчик мого брата.

— Фрон де Беф, мабуть, повинен буде повернути свій маєток Айвенго, — сказав де Брасі, який із честю виконав свої обов’‎язки на турнірі, встиг зняти щит і шолом і приєднався до почту принца.

— Так, — мовив Вальдемар Фіцурс, — цей воїн, імовірно, зажадає назад замок і маєток, подаровані йому Річардом, які завдяки великодушності вашої високості перейшли у володіння Фрон де Бефа.

— Фрон де Беф, — заперечив принц Джон, — швидше здатний поглинути ще три таких маєтки, як маєток Айвенго, ніж повернути назад хоч один. Утім, я вважаю, що ніхто з вас не заперечуватиме мого права роздавати маєтки тим вірним слугам, які зімкнулися довкола мене й готові нести військову службу не так, як ті бурлаки, які волочаться по чужих країнах і не здатні ані охороняти батьківщину, ані показати нам свою відданість.

Оточення було особисто зацікавлене в такому розвитку подій, і тому ніхто й не подумав заперечувати вигадані права принца. <...>

Вальдемар, який ходив із цікавості поглянути на Айвенго, повернувся у ложу принца.

— Цей хоробрий, — сказав він, — навряд чи наробить багато турбот вашій високості, а Фрон де Беф може спокійно володіти своїми маєтками: лицар дуже серйозно поранений.

— Якою б не була його доля, він усе-таки переможець нинішнього дня, — сказав принц Джон, — і, будь він і найнебезпечнішим із наших ворогів або найвірнішим із друзів нашого брата — що майже одне й те ж, — варто залікувати його рани: мій особистий лікар надасть йому допомогу.

При цих словах підступна посмішка з’‎явилася па губах принца.

Вальдемар поспішив відповісти, що Айвенго вже забрали з арени і він перебуває під наглядом друзів.

— Мені було журно дивитися, — вів далі Вальдемар, — на сум королеви кохання й краси: їй належало царювати всього один день, та й той із волі фатуму перетворився на день скорботи. Я взагалі не така людина, щоб жіночий сум міг мене зворушити, але ця леді Ровена з такою гідністю стримувала свою скорботу, що про неї можна було здогадуватися лише по її стиснутих руках і сухих очах, що дивилися на неживе тіло біля її ніг.

— Хто ця леді Ровена, про яку стільки говорять? — запитав принц Джон.

— Вона найбагатша спадкоємиця знатного саксонського роду, — відповів абат Еймер, — троянда краси й безцінна перлина, найпрекрасніша з тисячі, запашна мирра, зерно ладану.

— Ми утішимо її скорботу, — сказав принц Джон, — і заодно поліпшимо її рід, видавши заміж за нормана. Вона, мабуть, неповнолітня, а отже, ми маємо королівське право

опікуватися її рукою. Що ти на це скажеш, де Брасі? Чи не бажаєш одержати землю й доходи, поєднавшись шлюбом із саксонкою, за прикладом соратників Завойовника?

— Якщо землі виявляться мені до смаку, наречена мені напевно сподобається, і я буду вкрай вдячний вашій високості за цю добру справу, — відповів де Брасі. — Воно з лихвою покриє всі обіцянки, дані вашому вірному слузі й васалові.

— Ми цього не забудемо, — сказав принц Джон. — А щоб не втрачати даремно часу, звели нашому сенешалю розпорядитися, щоб на сьогоднішньому вечірньому бенкеті була ця леді Ровена. Запросіть також і того хлопа — її опікуна, та й саксонського бика, якого Чорний Лицар звалив нині на турнірі. Де Бігот, — продовжував принц, звертаючись до свого сенешаля, — постарайся передати їм наше повторне запрошення в такій чемній формі, щоб підлестити їхню саксонську гордість й позбавити їх можливості відмовити нам вдруге. Хоча, клянуся кістками Бекета, робити їм люб’‎язність — однаково, що розкидати бісер перед свинями!

Сказавши це, принц Джон зібрався вже подати сигнал до від’‎їзду з арени, коли йому вручили маленьку записку.

— Звідки? — запитав принц, озирнувшись на подавця.

— З-за кордону, мілорде, але не знаю звідки, — відповів слуга, — цей лист привіз сюди француз, який каже, що скакав день і ніч, щоб вручити його вашій високості.

Принц Джон уважно подивився на адресу, потім на печатку, що скріплювала шовкову нитку, якою була обмотана згорнута записка: на печатці були зображені три лілії. Принц із явним хвилюванням розгорнув лист і, коли прочитав його, стривожився ще сильніше. У записці було написано: «Стережіться, бо диявола спустили з ланцюга».

Принц пополотнів як смерть, спочатку потупився, потім звів очі до неба, як людину, яка щойно довідалася, що її засуджено до кари на горло. Оговтавшись від першого потрясіння, він відвів убік Вольдемара Фіцурса та де Брасі й дав їм по черзі прочитати записку.

— Це означає, — сказав він кволо, — що брат мій Річард отримав волю.

— Можливо, це фальшива тривога або підроблений лист? — запитав де Брасі.

— Ні, це справжній почерк і печатка самого короля Франції, — заперечив принц Джон.

— У такому разі, — запропонував Фіцурс, — час нашій партії зустрітися в якому-небудь збірному місці, наприклад у Йорку. За кілька днів, напевно, буде вже запізно. Вашій високості варто припинити ці розваги.

— Однак, — сказав де Брасі, — не можна розпустити простолюдинів та йоменів без обіцяних змагань.

— Ну що ж, — мовив Вальдемар, — ще далеко до ночі, нехай стрільці випустять у ціль кілька десятків стріл, а потім можна присудити приз. Тоді все, що принц обіцяв цій череді саксонських рабів, буде виконано з лихвою.

— Спасибі, Вальдемаре,:— сказав принц. — Між іншим, ти мені нагадав, що я повинен ще відплатити тому зухвалому простолюдинові, який насмілився вчора образити нашу особу. Нехай і вечірній бенкет пройде, як було призначено спочатку. Навіть якщо це — остання година моєї влади, я присвячу її помсті й утіхам: нехай нові турботи приходять завтра.

Незабаром звуки сурем знову зібрали глядачів, які почали були розходитися. Слідом за тим було оголошено, що принц Джон через невідкладні справи змушений скасувати завтрашнє свято. Проте йому не хотілося відпускати добрих йоменів, не випробувавши їхнього мистецтва та спритності. Тому він повелів, щоб призначене на завтра змагання у стрільбі з луків відбулося зараз-таки, до заходу сонця. Найкращому стрільцеві вручать приз: ріг у срібній оправі на шовковій стрічці з чудовим гаптуванням та медальйоном святого Губерта, заступника полювання.

Спочатку понад тридцять йоменів з’‎явилися на змагання. Серед них були й королівські лісничі з Нідвуда й Чарнвуда. Але коли стрільці збагнули, з ким їм доведеться мірятися силами, із двадцятеро відразу ж відмовились од свого наміру, тому що нікому не хотілося програвати. На ті часи кожний майстерний стрілець був добре знаний у всій околиці, і всі, хто брав участь у змаганні, знали, чого вони можуть чекати один від одного, як у наші дні кожному любителеві спорту відомі прикмети і властивості коня, який біг на перегонах у Ньюмаркеті.

Однак і після цього в списку суперників значилося вісім йоменів. Бажаючи ближче роздивитися цих добірних стрільців, принц Джон спустився на арену. Деякі з них носили форму королівських стрільців. Задовольнивши свою цікавість, він озирнувся навколо, відшукуючи ненависного йому йомена. Виявилося, що той спокійно стоїть там само, де й учора.

— Агов, приятелю! — сказав принц Джон. — Я так і думав, що ти лише нахабний хвалько, а не справжній стрілець! Я бачу, ти не зважуєшся виступити поруч із цими хлопцями.

— Прошу вибачити, сер, — відповів йомен, — у мене є інша причина, щоб утриматися від стрілянини, а не острах поразки.

— Яка ж саме? — допитувався принц Джон. Сам не знаючи чому, він відчував болісний інтерес до цієї людини.

— Я не знаю, — відповів йомен, — чи та в них мішень, що в мене, чи звикли вони до неї, як я? І ще тому, що сумніваюся, чи буде приємно вашій світлості, якщо й третій приз дістанеться людині, яка мимоволі заслужила ваше невдоволення.

Принц Джон почервонів і запитав:

— Як ти називаєшся?

— Локслі, — відповів йомен.

— Ну, Локслі, — продовжував принц, — ти неодмінно візьмеш участь у змаганні після того, як ці йомени покажуть своє мистецтво. Якщо виграєш приз, я надбавлю тобі двадцять червінців, але якщо програєш, з тебе здеруть твій зелений каптан і проженуть із арени батогом, як нахабного баляндрасника.

— А що, коли я не захочу стріляти на таких умовах? — сказав йомен. — Ваша милість — людина могутня, що й казати! У вас велика варта, тож здерти з мене одяг і відстьобати легко, але примусити мене натягнути лук й вистрілити не можна.

— Якщо ти відмовишся від моєї пропозиції, начальник сторожі зламає твій лук і стріли та вижене тебе звідси, як малодушного боягуза.

— Ви не по совісті ставите мені умови, гордий принце, — мовив йомен. — Примушуєте мене до суперництва із кращими стрільцями Лестера й Стафордшира, а у разі невдачі загрожуєте мені такою ганьбою. Але я скоряюся вашому бажанню.

— Воїни, наглядайте за ним гарненько! — сказав принц Джон. — Він уже злякався, а я не хочу, щоб він ухилився од випробування. А ви, друзі, стріляйте сміливіше. Смажений олень і барило вина приготовлені для вас ген утім наметі. Після вручення призу ви можете покріпити свої сили та скуштувати чудового вина.

Мішень установили на горішньому кінці південного проїзду на арену. Учасники змагання повинні були по черзі ставати на нижньому кінці проїзду; звідси до мішені була достатня відстань для стрільби з лука, що називалося «розбійний постріл». Черга встановлювалася за жеребом, кожен стрілець повинен був випустити по три стріли.

Змагання очолював старшина нижчого звання, який носив титул старшини ігор, тому що маршали турніру вважали для себе принизливим керувати забавами йоменів.

Один по одному стрільці впевнено посилали в ціль свої стріли. Із двадцяти чотирьох стріл десять поцілили мішень, а решта вп’‎ялися так близько від неї, що влучність можна було вважати чудовою. Із десяти стріл, що влучили в мішень, дві вцілили у внутрішнє коло, і обидві належали Губерту — лісничому, який був на службі у Маль- вуазена. Його й визнали переможцем.

— То що, Локслі? — зі злостивою усмішкою сказав принц Джон, звертаючись до сміливого йомена. — Хочеш помірятися силами з Губертом чи волієш одразу віддати свій лук і сагайдак?

— Коли інакше не можна, — сказав Локслі, — я не проти спробувати щастя. Лише з однією умовою: якщо я двічі потраплю в ціль Губерта, він повинен буде стріляти в ту ціль, що я виберу.

— Це справедлива вимога, — сказав принц Джон, — і ми на неї згодні. Губерте, якщо ти поб’‎єш цього хвалька, я насиплю тобі повен ріг срібла.

— Людина може зробити лише те, що в її силах, — відповів Губерт. — Мій дідусь чудово стріляв з лука в битві під Гастингсом, і я сподіваюся, що не посоромлю його пам’‎яті.

Першу мішень зняли й поставили іншу, таку ж. Губерт, як переможець на попередньому змаганні, стріляв першим. Він довго цілився, визначаючи на око відстань, і тримав лук напнутим, поклавши стрілу на тятиву. Нарешті він ступив крок уперед і, витягнувши ліву руку так, що приціл лука завмер на рівні обличчям, відтягнув тятиву аж до самого вуха. Стріла засвистіла в повітрі й уп’‎ялася в коло, але не в центр мішені.

— Ви не взяли до уваги вітру, Губерте, — сказав його суперник, натягаючи свій лук, — тоді б ви поцілили ще краще.

Із цими словами Локслі став на призначене місце й спустив стрілу з безтурботним виглядом, майже не цілячись. Його стріла встромилася в мішень на два дюйми ближче до центра, ніж Губертова.

— Клянуся небом, — сказав принц Джон Губерту, — тебе варто повісити, якщо ти потерпиш, щоб цей негідник перевершив тебе у стрільбі.

Але в Губерта на всі випадки була лише одна відповідь.

— Та хоч повісьте мене, ваша високість, — сказав він, — людина може зробити лише те, що їй до снаги. А от мій дідусь гарно стріляв із лука...

— До дідька твого діда й всіх його нащадків! — перервав його принц Джон. — Стріляй, ледарю, та гарненько, бо буде тобі непереливки!

Губерт знову став на місце й, пам’‎ятаючи пораду свого суперника, взяв до уваги слабкий вітерець, який щойно здійнявся, прицілився й вистрілив так вдало, що потрапив просто в середину мішені.

— Оце так Губерт! Оце Губерт! — закричала юрба, яка набагато більше співчувала знайомому їй стрільцеві, ніж незнайомцеві. — У саму серединку! У саму серединку! Хай живе Губерт!

— Краще цього пострілу тобі не вдасться зробити, Локслі, — сказав принц зі зловтішною посмішкою.

— А я підіб’‎ю його стрілу, — відповів Локслі й, прицілившись, розщепив стрілу Губерта, що стирчала в мішені. Глядачі, які тіснилися довкола, були такі вражені цим дивом, що навіть не виражали свого здивування звичайними в таких випадках вигуками.

— Це, мабуть, не людина, а диявол! — шепотіли один одному йомени. — Відтоді як в Англії зігнули перший лук, такого стрільця ще не бачили.

— Тепер, — сказав Локслі, — дозвольте мені, ваша милість, поставити таку мішень, як у нас у північних землях, і прошу постріляти по ній будь-якого доблесного йомена, який хоче заслужити усмішку своєї кралі.

З цими словами він попрямував за межі огорожі, але, озирнувшись, докинув:

— Якщо завгодно, пошліть зі мною охоронців. Мені потрібно зрізати гілку з найближчої верби.

Принц Джон подав був знак сторожі йти за йоменом. Але зусібіч пролунав лемент: «Ганьба, ганьба!» — і принцові довелося скасувати свій образливий наказ.

За хвилину Локслі повернувся і приніс пряму гілку завтовшки в палець і футів у шість завдовжки. Він взявся здирати з неї кору, пояснюючи, що пропонувати гарному мисливцеві стріляти по такій широчезній мішені, яка була поставлена раніше, — значить насміхатися з нього. У нього на батьківщині усякий сказав би, що тоді вже краще зробити мішенню круглий стіл короля Артура, навколо якого всідалося шістдесят лицарів.

— У нас, — казав він, — семирічна дитина вціляє тупою стрілою в таку мішень.

Потім він статечним кроком перейшов на протилежний кінець арени, застромив вербову гілку прямовисно в землю й мовив:

— А от якщо хто влучить у цей кілок за сто ярдів, того я назву гідним носити лук і стріли в присутності короля, будь це сам славний Річард.

— Мій дід, — сказав Губерт, — неабияк стріляв із лука в битві під Гастингсом, але в такі мішені не стріляв, то і я не буду. Коли цей йомен вцілить у таку тростину, я охоче поступлюся першістю йому або радше тому бісові, який носить його куртку, тому що людина не може так стріляти. Людина може зробити лише те, що їй до снаги. Я не стрілятиму, якщо сам знаю, що напевно схиблю. Адже це однаково, що стріляти у вістря ножа, або в соломинку, або в сонячний промінь... Ця біла різка така тонка, що я й розгледіти її не можу.

— Боягузливий пес! — викрикнув принц Джон. — Ну, Локслі, шахраю, стріляй хоч ти, і, якщо влучиш у таку ціль, я скажу, що ти перша людина, якій це вдалося. Нема чого похвалятися своєю перевагою, поки вона не підтверджена ділом.

— Я зроблю те, що мені до снаги, як каже Губерт, — відповів Локслі. — Більшого від людини не можна вимагати.

Проголосивши це, він знову взявся за лук, але попередньо перемінив тятиву, вирішивши, що вона недостатньо кругла та встигла трохи перетертися від двох попередніх пострілів. Цього разу він прицілювався набагато ретельніше, і юрба, затамувавши подих, чекала, що буде. Стрілець виправдав загальну впевненість у його мистецтві: стріла розщепила вербову гілку, в яку була спрямована. Вибухнули захоплені вигуки. Навіть принц Джон забув на мить свою ворожість до Локслі, так він був уражений його спритністю.

— От тобі двадцять золотих, — сказав принц, — і мисливський ріг. Ти чесно заслужив приз. Ми дамо тобі п’‎ятдесят золотих, якщо ти погодишся носити нашу форму і вступити до нас на службу охоронцем. Ще ніколи ні в кого не було такої сильної руки й вірного ока, як у тебе.

— Вибачте мені, шляхетний принце, — сказав Локслі. — Я дав обітницю, що якщо колись вступлю на службу, то не інакше, як до царственого брата вашої величності, короля Річарда. Ці двадцять золотих я даю Губерту: він сьогодні стріляв з лука нітрохи не гірше, ніж його покійний дід у битві під Гастингсом. Якби Губерт зі скромності не відмовився від змагання, він би так само поцілив у прутик, як і я.

Губерт похитав головою й неохоче прийняв щедрий подарунок незнайомця. Слідом за тим Локслі, бажаючи швидше уникнути загальної уваги, змішався з юрбою й більше не показувався.

Можливо, переможний стрілець не вислизнув би так легко від принца, якби принц Джон у цю хвилину не переймався набагато важливішими й тривожнішими думками. Подавши знак до закінчення змагань, він підкликав свого камергера й наказав йому негайно скакати в Ашбі та розшукати там єврея Ісака.

— Скажи цьому собаці, — сказав він, — щоб він сьогодні ж, до заходу сонця, неодмінно надіслав мені дві тисячі крон. Він знає, яке я дам забезпечення, але ти все-таки покажи йому цей перстень, щоб він не сумнівався, що ти від мене. Решту суми нехай доправить мені в Йорк не пізніше ніж за шість днів. Якщо він не виконає цього, я з нього голову зніму. Поглядай уважніше, не промини його ненароком дорогою — цей нечестивець ще сьогодні хизувався перед нами своїм краденим убранням.

Сказавши це, принц сів на коня та й поїхав в Ашбі, а потому почали розходитися й решта глядачів.

Розділ XIV

З нагоди закінчення турніру принц Джон наказав приготувати розкішний бенкет у замку Ашбі. Замок та містечко Ашбі належали тоді Роджерові де Квінсі, графові Вінчестерському, що на той час був у Палестині. Принц Джон загарбав собі його замок і, не соромлячись, порядкував у його володіннях. Служники принца, які діяли в таких випадках від королівського імені, геть-чисто обшарпали цілу країну навколо й забрали все, що, на їхню думку, було гідне стола їхнього господаря. Седрік та Ательстан приїхали на гостину до принца, і він прийняв їх надзвичайно ввічливо.

Довгий бенкет нарешті скінчився. За круговою чарою гості розговорилися про подвиги минулого турніру, про невідомого переможця в стрільбі з лука, про Чорного Лицаря, який відмовився від заслуженої слави, і про доблесного Айвенго, який купив перемогу настільки дорогою ціною. Про все говорилося з військовою прямотою, жарти та сміх лунали по всьому залу. Лише принц Джон сидів, журно посупившись; видно було, що якась важка турбота лягла на його душу. Лише іноді під впливом свого почту він на хвилину змушував себе зацікавитися навколишнім. Утакі хвилини він хапав зі столу келих з вином, перехиляв його і, щоб поліпшити гумор, долучався до загальної розмови, нерідко невлад.

— Цей келих, — казав він, — ми піднімемо за здоров’‎я Вілфреда Айвенго, героя нинішнього турніру. Ми шкодуємо, що рана зашкодила його участі в нашому бенкеті. Нехай же всі вип’‎ють разом зі мною за його здоров’‎я. Особливо ж Седрік Ротервудський, поважний батько сина, який подає великі надії.

— Ні, мілорде, — заперечив Седрік, встаючи й ставлячи назад на стіл недопитий келих, — я не вважаю більше сином непокірливого юнака, який ослухався моїх наказів і відрікся від звичаїв і традицій пращурів.

— Не може бути! — вигукнув принц Джон з добре розіграним здивуванням. — Чи можливо, щоб такий доблесний лицар був непокірливим і негідним сином?

— Так, мілорде, — відповів Седрік, — Вілфред такий. Він залишив рідну домівку та приєднався до легковажних шляхтичів, які становлять двір вашого брата. Там він і навчився наїзницьких фокусів, які ви так високо цінуєте. Він покинув мене всупереч забороні. У дні короля Альфреда такий вчинок називався б непослухом, а це вважалося злочином, що каралося вельми суворо.

— На жаль! — мовив принц Джон із глибоким зітханням удаваного співчуття. — Вже якщо ваш син зв’‎язався з моїм бідолашним братом, то немає сенсу запитувати, де й від кого він навчився неповаги до батьків.

І це казав принц Джон, навмисно забуваючи, що зі всіх синів Генріха II саме він найбільше вирізнявся своєю непокірливою вдачею й невдячністю щодо батька.

— Мені здається, — сказав він, помовчавши, — що мій брат мав намір подарувати своєму улюбленцеві багатий маєток.

— Він так і зробив, — відповів Седрік. — Однією з головних причин моєї сварки з сином і була його принизлива згода прийняти на правах васала саме ті маєтки, якими його праотці володіли по праву, незалежно ні від чиєї волі.

— Тож ви не заперечуватимете, добрий Седріку, — сказав принц Джон, — якщо ми закріпимо цей маєток за особою, якій не буде кривдно прийняти землю в подарунок від британської корони. Сер Реджинальд Фрон де Беф, — продовжував він, звертаючись до барона, — сподіваюся, ви зумієте утримати за собою добрий баронський маєток Айвенго. Тоді сер Вілфред не викличе на себе вдруге батьківського гніву, знову вступивши у володіння ним.

— Клянуся святим Антонієм, — відповів чорнобривий богатир, — я згоден, щоб ваша високість зарахували мене в сакси, якщо Седрік, або Вілфред, або навіть найродовитіший англієць зуміє відібрати в мене маєток, який ви хочете мені подарувати!

— Годі, сер барон, — мовив Седрік, скривджений цими словами, у яких виявилося звичайне презирство норманів до англійців, — якби кому здумалося назвати тебе саксом, це була б для тебе велика й незаслужена честь.

Фрон де Беф хотів був заперечити, але принц Джон із властивими йому легкодумством і брутальністю перебив його.

— Гаразд, добродії, — сказав він, — шляхетний Седрік цілком має рацію: їхня порода має першість перед нашою як довжиною родовідних списків, так і довжиною плащів.

— І в ратному полі вони теж біжать попереду нас, — помітив Мальвуазен, — як олень, гнаний собаками.

— їм не слід іти попереду нас, — сказав пріор Еймер. — Не забудьте їхню перевагу в обходженні і знанні манер.

— А також їхню помірність у їжі й тверезе поводження, — додав де Брасі, забувши, що йому обіцяли саксонську наречену.

— І мужність, якою вони вирізнялися під Гастингсом та в інших битвах, — зауважив Бріан де Буа-Гільбер.

Поки придворні з люб’‎язною посмішкою навперебій витончено глузували, обличчя Седріка багровіло від гніву, і він з люттю переводив погляд з одного кривдника на іншого, наче образи, яких йому завдавали настільки швидко, позбавляли його можливості відповісти на кожну окремо. Немов зацькований бик, оточений своїми мучителями, він, здавалося, не міг одразу вирішити, на кому з них зірвати свою злість.

Нарешті, задихаючись від сказу, він звернувся до принца Джона, головного призвідника отриманих образ.

— Які б не були недоліки й вади нашого племені, — сказав він, — кожен сакс визнав би себе зганьбленим, якби у своєму будинку допустив таке ставлення до беззахисного гостя, яке ваша високість дозволили собі сьогодні. А крім того, якими б не були хиби, що їх припустилися наші пращури в битві під Гастингсом, про це варто було б помовчати тим, — (тут він кинув оком на Фрон де Бефа й тамплієра), — кого за останні кілька годин не раз і не два вибили з сідла списом сакса.

— На Бога, кусючий жарт! — вигукнув принц Джон. — Як вам це подобається, добродії? Наші саксонські піддані удосконалюються в дотепності й хоробрості. От які прийшли часи! Що скажете, мілорди? Клянуся сонцем, чи не краще вже нам сісти на кораблі та вчасно забиратися назад, у Нормандію?

— Це зі страху перед саксами! — підхопив де Брасі зі сміхом.

— Нам нетреба іншої зброї, крім мисливських рогатин, щоб цих кабанів приперти до стіни.

— Досить жартувати, добродії лицарі, — сказав Фіцурс. — А вашій високості настав час запевнити поважного Седріка, що в таких жартах жодної образи для нього немає, хоча наше зубоскальство й може видатися образливим незвичній людині.

— Образи? — повторив принц Джон, знову стаючи надзвичайно ввічливим. — Сподіваюся, ніхто не може подумати, що я дозволю у своїй присутності завдати образи гостеві. Ну ось, я знову наповнюю келих і п’‎ю за здоров’‎я самого Седріка, якщо він відмовляється пити за здоров’‎я свого сина.

І знову пішла по колу заздоровна чара, супроводжувана лицемірними промовами придворних, які, однак, не справили на Седріка бажаної дії. Хоча від природи він був не дуже тямущий, але все-таки мав непогану інтуїцію, щоб не піддатися на всі ці люб’‎язності. Він мовчки вислухав наступний тост принца, проголошений «за здоров’‎я сера Ательстана Конінгсбурзького», і випив разом з усіма.

Сам Ательстан лише вклонився у відповідь на зроблену йому честь і одним духом перехилив величезний келих.

— Ну, добродії, — сказав принц Джон, у якого від випитого вина починало шуміти в голові, — ми зробили належну честь нашим саксам. Тепер їхня черга відплатити нам люб’‎язністю. Поважний тане, — вів далі він, звертаючись до Седріка, — чи не зможете ви назвати нам такого нормана, ім’‎я якого найменше вам неприємне? Якщо воно все-таки залишить після себе неприємний смак на ваших губах, то ви заглушите його добрим келихом вина.

Фіцурс підвівся зі свого місця й, зупинившись за кріслом Седріка, шепнув йому, що він не повинен втрачати зручної нагоди відновити добру згоду між обойма племенами, назвавши ім’‎я принца Джона.

Сакс нічого не відповів на цю дипломатичну пропозицію, а натомість, підвівшись зі свого місця й наливши повну чару вина, звернувся до принца з такою промовою:

— Ваша високість висловили охоту, щоб я назвав ім’‎я нормана, гідного згадування на нашому бенкеті. Для мене це досить важке завдання: однаково що рабу оспівати свого повелителя або переможеному, який переживає тяжкі наслідки завоювання, вихваляти свого переможця. Однак я хочу назвати такого нормана — першого серед хоробрих і вищого за званням, кращого й шляхетного представника свого роду. Якщо ж хто-небудь відмовиться визнати разом зі мною його цілком заслужену славу, я назву того брехуном і безчесною людиною й готовий відповісти за це власним життям. Піднімаю мій келих за Річарда Левине Серце!

Принц Джон, який очікував, що сакс закінчить свою промову проголошенням його імені, здригнувся, почувши ім’‎я ображеного ним брата. Він машинально підніс до губ келих із вином, але негайно поставив його на стіл, бажаючи подивитися, як поводитимуться після цього несподіваного тосту його гості. Не підтримати тост було, мабуть, так само небезпечно, як і приєднатися до нього. Старші й досвідченіші придворні зробили так само, як принц, тобто піднесли келих до губ і поставили його назад. Молодші, чиї шляхетні почуття ще не зазнали викривлень, вигукнули: «За здоров’‎я короля Річарда! За його якнайшвидше повернення до нас!» Деякі, у тому числі Фрон де Беф і тамплієр, зовсім не торкнулися своїх келихів, причому обличчя їхні не виражали похмурого презирства. Однак ніхто не насмілився відкрито заперечити проти тосту на честь законного короля.

Насолодившись своїм торжеством, Седрік звернувся до свого супутника:

— Ходімо, шляхетний Ательстане, — сказав він. — Ми пробули тут досить довго, відплативши за люб’‎язність принца Джона, який запросив нас на свій гостинний бенкет. Хто ж побажає ближче познайомитися з нашими простими саксонськими звичаями, ласкаво просимо до нас, під дах наших батьків. На королівський бенкет ми досить надивилися. Досить із нас норманської чемності.

З цими словами він підвівся і вийшов із зали, а за ним пішли Ательстан та деякі інші гості сакси, які також вважали себе ображеними знущанням принца Джона та його наближених. <...>

Гості швидко роз’‎їжджалися. Зосталися тільки особи, які належали до партії принца, та його слуги.

— Ось результат ваших порад, — сказав принц, гнівно звернувшись до Фіцурса. — За моїм власним столом мене висміяв п’‎яний саксонський дурень, і на саме ім’‎я мого брата люди розбігаються від мене, як від пранцюватого!

— Потерпіть, мілорде, — сказав радник, — я б міг заперечити ваше обвинувачення, пославшись на те, що ваша власна легковажність зруйнувала мої плани й потягнула вас за межі розсудливої обережності. Але тепер не час докоряти одне одному. Де Брасі і я негайно виїдемо до цих нерішучих страхополохів і намагатимемося довести їм, що вони вже задалеко зайшли, щоб відступати.

— Нічого з цього не буде, — сказав принц Джон, крокуючи по кімнаті в сильному збудженні, якому почасти сприяло й випите ним вино. — Вони вже бачили на стіні написані письмена; помітили на піску сліди левової лапи; чули левине ревіння, що наближається і страхає ліс. Тепер ніщо не воскресить їхньої мужності.

— Дай Боже, щоб сам він не злякався, — шепнув Фіцурс до де Брасі. — Від самого імені брата його трясе як у лихоманці! Погано бути радником у принца, якому бракує твердості й сталості як у добрих, так і в лихих справах.

Розділ XV - XVII

Зібрати докупи співучасників змови принца Джона намагався Вальдемар Фіцурс, доводячи, що, якщо Річард і повернеться, то буде сам-один, без супутників, без друзів. Кістки хороброго його війська біліють у пісках Палестини. Небагато з його прибічників, що повернулися додому, як ото Вільфред Айвенго, тиняються по світу обшарпаними жебраками. Фіцурс доводив, що такий король, як принц Джон, буде більш вигідним для знаті. Ці докази зробили свою справу. Більшість представників дворянства згодилася з’‎явитися на збори в Йорку, де мали вжити заходів для того, щоб корона була покладена на голову Джона. Пізно вночі Фіцурс повернувся до замку Ашбі — й зустрівся тут з де Брасі, котрий утаємничив його у свої плани напасти на саксонців і викрасти в них красуню Ровену.

— Ну, гаразд, якщо тобі так уже кортить довідатися,— сказав де Брасі,— тамплієр Бріан де Буа-Гільбер замислив план крадіжки. Він допоможе мені напасти, і він таки вкупі зі своїми супутниками зіграє роль розбійника, а я потім переодягнувшись звільню від удаваних злодіїв красуню.

Лицар, що вирішив долю турніру, Чорний Ледар, залишив арену відразу після того, як перемога остаточно визначилася. Коли ж його викликали, щоб вручити нагороду, його ніде не могли розшукати. Минаючи широкі дороги, він пробирався лісовими стежками і незабаром дістався до західної Йоркширської округи.

Незабаром він в'їхав на невелику галявину. Під скелею, притулившись до неї, стояла проста хатина, збудована тут-таки, в лісі. Щілини були позатикані мохом та глиною, щоб хоч якось захистити оселю від негоди. Там лицар познайомився із пустельником, якого називали копменгерстським кліриком. Чернець запропонував йому нехитру вечерю, а потім і барильце вина. Коли ж «святий» отець показав гостеві сховану в комірчині зброю, той переконався, що його господар не зовсім той, за кого себе видає.

Так Чорний Ледар та відлюдник частувались, грали на арфі та співали не зовсім побожних пісень, стаючи все веселішими та нестриманішими, коли раптом хтось перервав їхній бенкет, міцно грюкнувши у двері оселі...

Розділ XVIII

Щойно Седрік Сакс побачив, що його син впав непритомний на арені в Ашбі, першим його бажанням було — наказати своїм челядникам допомогти Айвенго й пильнувати його,— але він не зміг вимовити ані слова: адже він зрікся неслухняного сина та позбавив його спадщини. Він лише наказав Освальдові доглянути сина, а потім у супроводі двох челядників доставити Айвенго, коли юрба розійдеться, до Ашбі. Однак Освальда випередили: юрба, щоправда, розійшлася, та разом із нею зник і лицар.

Розшукуючи Айвенго, Освальд лише довідався від зустрічних, що лицаря підібрали гарно одягнені челядники, поклали на ноші однієї з присутніх дам і відразу ж винесли з тісняви.

— Хай собі йде, куди йому до вподоби! — сказав Седрік.— Хай лікують йому рани ті, через кого він був поранений!

Пізніше, після нечемного прийому у принца Джона, саксонські пани вирушили на вечерю до абата Вільтгоф, котрий прийняв гостей дуже ласкаво, і вони просиділи за столом до вранішньої години,— і наступного ранку залишили оселю свого гостинного хазяїна лише після доброго сніданку. Коли вершники виїздили з монастирського двору, трапилася незначна пригода, й вона немало збентежила саксів, що є дуже марновірними й забобонними: худий чорний пес, сидячи на задніх лапах, жалісно вив, коли передні вершники виїхали за огорожу, а потім, дико гавкаючи й стрибаючи на всі боки, побіг услід подорожнім. Седрік упізнав собаку Гурта — Ікланя — і кинув у нього дротиком. Це обурило свинопаса, котрий і так був у немилості у свого господаря через те, що втік із замку допомагати в турнірі лицареві Айвенго. Гурт навіть сказав Вамбі, що відмовляється відтепер служити Седрікові.

— Хай його кидає в мене,— обурився Гурт,— мені байдуже! Учора він покинув Вільфреда, мого молодого пана, лежати в крові, а сьогодні хотів на моїх очах убити єдину живу істоту, що будь-коли лащилася до мене. Присягаюся, що ніколи не пробачу йому цього.

Ображений свинопас знов похмуро замовк, і, хоч як силкувався блазень заговорити з ним, усі його спроби були марні.

Тим часом Седрік і Ательстан, які їхали попереду, розмовляли про стан країни, про, незгоди в королівському роді, про колотнечу й ворожнечу серед норманських дворян; вони обговорювали, чи можливо під час міжусобної війни, що наближалася, позбутися норманського ярма або принаймні домогтися більшої національної незалежності. Розмовляючи про такі речі, Седрік завжди надихався. Відновлення незалежності саксів було мрією його душі, і цій мрії він добровільно приніс у жертву своє родинне щастя й долю свого сина. Але для того, щоб здійснити цей великий переворот на користь корінних англійців, необхідно було об’‎єднатися й діяти під керівництвом ватажка, і цей ватажок повинен був походити із древнього королівського роду. Цю вимогу висували ті, кому Седрік звіряв свої таємні задуми й надії. Ательстан був одним із таких. Щоправда, він не вирізнявся глибоким розумом і не відзначався жодними талантами, однак мав представницьку поставу, він був не боягуз, майстерний у всяких військових вправах і, здавалося, охоче дослухався до порад людей, розумніших за себе. Більше того, було відомо, що він людина щедра, гостинна й добра. Але які б не були чесноти Ательстана, багато хто з саксів схильний був визнавати першість за леді Ровеною. Вона походила від короля Альфреда, а її батько настільки уславився своєю мудрістю, відвагою й шляхетною вдачею, що пам’‎ять його високо шанували всі його співвітчизники.

Якби Седрік захотів, йому нічого не варто було б стати на чолі третьої партії, не менш сильної, ніж дві інші. За Ательстана й леді Ровену говорило їхнє королівське походження, але він міг протиставити їм свою хоробрість, діяльну вдачу, енергію й, головне, ту жагучу відданість справі, що змусила земляків наректи його Саксом. А за народженням він сам був таким знатним, що в цьому сенсі нікому не поступався, за винятком Ательстана й своєї вихованки. Але навіть тінь марнославства не була притаманна Седріку, і, замість того щоб іще більше роз’‎єднати свій і без того слабкий народ створенням власної партії, Седрік прагнув усунути вже існуючий розкол; важливою частиною його плану було видати леді Ровену заміж за Ательстана й у такий спосіб злити воєдино обидві партії. Перешкодою до його здійснення послужила взаємна прихильність леді Ровени і його сина. Це й було головною причиною вигнання Вілфреда з рідного дому.

Седрік вжив такі суворі заходи в надії, що за відсутності Вілфреда Ровена змінить свої почуття. Але він помилився: Ровена виявилася непоступливою, що пояснювалося почасти характером її виховання. В очах Седріка Альфред був чимось на кшталт божества. Тому він ставився до останньої представниці його роду з винятковою повагою, яке навряд чи вселяли комусь принцеси царських династій того часу. У його замку кожне бажання Ровени було законом, і сам Седрік, немов вирішивши, що її права повинні бути повністю визнані хоч би у межах цього маленького кола, пишався тим, що підкорявся їй, як перший із її підданих.

Вона з дитинства привчилася не лише діяти на свій розсуд, але й повелівати іншими; а тому немає нічого дивного, що в такому питанні, у якому інші дівчата, навіть виховані в повній підлеглості й покорі, схильні виявляти деяку самостійність і здатні заперечувати владу своїх опікунів і батьків, Ровена висловила обурення. Вона рішуче противилася всякому зовнішньому тиску й навідріз відмовилася давати комусь право спрямовувати її прихильності всупереч її волі. Свої думки й почуття вона висловлювала сміливо, і Седрік, не в силі опиратися звичному шанобливому підпорядкуванню її волі, зайшов у глухий кут і не знав тепер, як змусити її слухатися свого опікуна.

Марно намагався він заполонити її уяву картиною майбутньої королівської влади. Ровена, наділена здоровим глуздом, вважала плани Седріка нездійсненними, а для себе особисто небажаними. Ровена й не думала приховувати прихильність до Вілфреда Айвенго. Ба більше — вона неодноразово заявляла, що радше піде в монастир, ніж погодиться розділити трон з Ательстаном. Вона завжди відчувала презирство до Конінгсбурзького тана, а тепер, після стількох неприємностей, завданих ним, відчувала до нього щось близьке до відрази.

Проте Седрік, не дуже вірячи у жіночу непохитність, усіляко клопотався, щоб улаштувати цей шлюб, думаючи, що цим робить важливу послугу справі боротьби за незалежність саксів. Раптову й романтичну появу сина на турнірі в Ашбі він справедливо вважав за смертельний удар по його надіях. Щоправда, батьківська любов на хвилину взяла гору над гонором і патріотизмом. Однак невдовзі його душі знову полонила справа саксів, і він вирішив докласти усіх можливих зусиль до з’‎єднання Ательстана з Ровеною, вважаючи, що цей шлюб разом з іншими заходами сприятиме якнайшвидшому відновленню незалежності саксів.

Про це він і розмовляв з Ательстаном зараз. Слід зізнатися, що протягом бесіди Седріку не раз довелося пошкодувати, що йому доводиться спонукати такий «глечик збираного молока» на такі великі справи. Щоправда, Ательстанові було притаманне марнославство, йому було приємно вислухувати промови про високе походження й проте, що він за правом народження повинен користуватися пошаною та владою. Але його дрібна чванькуватість цілком задовольнялася тією пошаною, що виявляли йому домочадці й усе саксонське оточення. Ательстан дивився у вічі небезпеці без остраху, але був занадто ледачий, щоб добровільно шукати її. Він був цілком згоден із Седріком у тому, що саксам варто було б відвоювати собі незалежність; ще охочіше погоджувався він царювати над ними, коли ця незалежність прийде. Але тільки-но починали обговорювати плани, як посадити його на королівський престол — тут він виявлявся отим Ательстаном Неповоротким, тупуватим, нерішучим і незаповзятливим. Жагучі й палкі промови Седріка так само мало діяли на його мляву вдачу, як розпечене ядро — на холодну воду: кілька секунд воно сичить і димиться, а потім остигає.

Побачивши, що переконувати Ательстана майже все одно, що пришпорювати втомлену шкапу або кувати холодне залізно, Седрік під’‎їхав ближче до своєї вихованки, але розмова з нею виявилася для нього навряд чи приємнішою. Позаяк його поява перервала бесіду леді Ровени з її улюбленою служницею про доблесного Вілфреда та його долю, Ельдгіта, щоб відомстити за себе та свою повелительку, негайно пригадала, як Ательстан був вибитий із сідла на арену, а всіляке згадування про цю жалюгідну подію було надзвичайно неприємне Седріку. Таким чином, для чесного сакса ця подорож була сповнена неприємностей і прикростей. Не раз він починав подумки проклинати турнір і того, хто його вигадав, та й себе самого — за те, що мав необережність туди поїхати.

Опівдні, за бажанням Ательстана, зупинилися в гаю біля джерела, щоб дати відпочинок коням, а самим трохи підкріпитися: хлібосольний абат щедро постачив їх провіантом на дорогу, який нав’‎ючили на віслюка. Трапеза затяглася надовго, а позаяк й інших перешкод на шляху було багато, вони втратили надію до ночі дістатися Ротер- вуда. Це змусило їх поквапитися і їхати швидше, ніж раніше.

Розділ XIX

Мандрівники тепер повинні були заглибитися в глухі дрімучі ліси, які у ті часи вважалися вкрай небезпечними через безліч розбійників або втікачів; доведені до розпачу утисками й убогістю, селяни ховалися в лісах, об’‎єднуючись у такі великі ватаги, що місцева варта нічого не могла з ними вдіяти. Втім, незважаючи на пізній час, Седрік і Ательстан, маючи при собі десяток добре озброєних слуг, не враховуючи Вамби й Гурта, через те що один був блазень, а другий — зв’‎язаний арештант, не побоювалися нападу жодних розбійників. Потрібно додати, що, пускаючись у дорогу по лісах у такий пізній час, Седрік і Альтестан покладалися не лише на власну хоробрість, але також на своє походження й добру репутацію.

Розбійниками були здебільшого селяни та йомени саксонського походження, змушені вести таке безутішне кочове життя через жорстокі лісові й мисливські закони; звісно, вони не чіпали своїх одноплемінників.

Усе далі заглиблюючись у ліс, мандрівники стривожилися, почувши крик про допомогу. Під’‎їхавши до того місця, звідки чулися голоси, вони з подивом побачили на землі кінні ноші; поруч із ними на траві сиділа молода жінка в багатому єврейському одязі, а трохи оддалік метався старий, який, судячи з його жовтої шапки, теж був євреєм, він бігав туди й назад і, заламуючи руки, стогнав і жестами виказував такий розпач, ніби з ним сталося найжахливіше лихо.

Спочатку на всі розпитування Ательстана й Седріка старий єврей волав до всіх патріархів Старого Завіту, благаючи вразити синів Ізмаїла, які зараз прийдуть і порубають їх гострими мечами. Нарешті Ісак з Йорка (це ж бо був наш старий приятель) абияк пояснив, що в Ашбі він найняв шестеро людей збройної охорони на мулах і кінні ноші для перевезення хворого друга; найняті люди взялися проводити його до Донкастера. Дотепер вони їхали цілком щасливо, але зустрічний дроворуб сказав їм, що тут, у лісі, засіла велика зграя розбійників. Наймані слуги випрягли коней з нош і втекли, покинувши Ісака з дочкою, і вони не могли ані захищатися, ані продовжувати свій шлях, щохвилини очікуючи нападу розбійників, які могли їх пограбувати і навіть убити.

— Якби ласка вашої вельможної милості, — казав Ісак тоном найглибшої смиренності, — дозволити нам їхати далі під вашою охороною, клянуся скрижалями нашого закону, з тих пір як Ізраїль був у полоні, жоден єврей не платив за послугу так щедро, як ми вам відплатимо за таку милість.

— Ах ти, собако! — сказав Ательстан, що особливо добре пам’‎ятав усілякі дрібні і образи. — Я ще не забув, як ти зухвало тримав себе в галереї на арені! Хочеш — захищайся, хочеш — біжи або відкупися від розбійників, але не очікуй від нас допомоги. Якби розбійники грабували лише вас, всесвітніх грабіжників, я би вважав, що вони найчесніші люди!

Але Седрік не погодився з таким суворим рішенням Ательстана.

— Ми краще ось що зробимо, — сказав він. — Дамо їм коней і двох людей з нашого почту, нехай проведуть їх до найближчого селища. Ми від цього небагато втратимо, а за допомогою вашого доброго меча, шляхетний Ательстане, та іншої прислуги нам неважко буде впоратися хоча б і з двома десятками волоцюг.

Ровена, незважаючи на страх, що викликало згадування про розбійників, гаряче підтримала пропозицію свого опікуна. І тут Ребекка, байдужа дотепер, пробралася крізь юрбу слуг до коня Ровени, схилила коліна й, за східним звичаєм, поцілувала край одягу саксонської леді. Потім вона підвелася й, відкинувши з обличчя покривало, почала благати її в ім’‎я великого Бога, якому вони обидві поклоняються, в ім’‎я одкровення на горі Синай, у яке вони обидві вірують, зглянутися на них і дозволити їм їхати під охороною їхнього загону.

— Я не для себе молю вас про таку милість, — казала Ребекка, і навіть не заради цього нещасного старого. Я знаю, що кривдити й обдирати наш народ вважається в християн малим гріхом, мало не заслугою, і чи не однаково, де це робиться — у містах, чи у пустелі, чи в чистому полі. Але я звертаюся до вас заради того, хто й вам милий, і благаю вас, заради цього хворого, дозвольте нам продовжувати шлях під вашим заступництвом. Якщо з ним станеться лихо, то й останні хвилини вашого життя будуть отруєні думкою, що ви не виконали того, про що я прошу вас.

Урочистий тон цих слів справив сильне враження на саксонську красуню.

— Цей старий такий слабкий і безпомічний, — сказала Ровена своєму опікунові, — а дівчина така молода й приваблива. Притому з ними тяжкохворий. Хоч вони і юдеї, але ми, як християни, не. повинні кидати їх у таку хвилину. Накажіть зняти в’‎юки із двох мулів. Мулів можна впрягти в ноші, а старому і його дочці дати пару запасних коней.

Седрік охоче пристав на цю пропозицію, а Ательстан зажадав, щоб євреї їхали позаду всіх: там їх супроводжуватиме Вамба зі своїм щитом зі свинини.

— Я свій щит залишив на арені, — відповів блазень. — Такою ж була доля й багатьох інших лицарів.

Ательстан густо почервонів, тому що його самого спіткала така доля на другий день турніру. Тим часом леді Ровена, бажаючи загладити грубий жарт свого незграбного шанувальника, попросила Ребекку їхати поруч із нею.

— Мені б не личило цього робити, — сказала Ребекка з гордою смиренністю. — Моє товариство може виявитися принизливим для моєї покровительки.

Переміщення в’‎юків відбулося дуже швидко. Однак слова «розбійники» було досить, щоб змусити слуг поспішати, особливо зважаючи на сутінки. Під час метушні Гурта зняли з коня, і він скористався цією нагодою, щоб попросити блазня послабити мотузки, якими були зв’‎язані його руки. Вамба виконав його прохання й, можливо, навмисно так недбало зав’‎язав нові вузли, що Гурт легко визволив руки й прошмигнув у кущі. Ніхто не звернув уваги на його втечу.

Нові веління спричинили стільки клопоту й метушні, що Гурта кинулися не швидко. Пам’‎ятаючи про наказ посадити його верхи разом з одним зі слуг, усякий думав, що Гурт сидить за спиною в товариша; коли ж вони помітили, що Гурт зник, небезпека з боку розбійників здавалася настільки близькою, що не було часу думати ні про що інше. <...>

Вороги вигулькнули так нагло, накинулися на мандрівників так відважно й розправилися з ними так швидко, що здалося: їх було вдвічі більше, ніж насправді. Обидва саксонські ватажки потрапили в полон одночасно, але кожен за таких обставин, які були відбитком його характеру.

Угледівши першого ворога, Седрік метнув у нього дротик і поцілив цього разу так влучно, що пришпилив супротивника до дуба, біля якого той стояв. Упоравшись з одним, він вихопив меч і, повернувши коня, кинувся назустріч іншому. Однак Седрік розмахнувся мечем з такою запальністю, що зачепився за товсту гілку сусіднього дерева й обеззброїв себе цим незграбним ударом. Два чи три розбійники кинулися на нього, стягнули з коня й узяли в полон. Ательстана скрутили майже одночасно з Седріком. Він іще не встиг приготуватися до захисту, як його стягнули з сідла та зв’‎язали.

Слуги, навантажені багажем, здивовані й перелякані долею своїх панів, навіть не пручалися; леді Ровена, яка їхала в центрі загону, і єврей з дочкою, які були на затиллі, також опинились у полоні.

З усього загону одному лише Вамбі вдалося врятуватися. Він виявив при цьому набагато більше мужності, ніж ті, хто рважався розумнішим за нього. Він заволодів мечем одного зі слуг і, розмахуючи ним, змусив нападників відступити, а потім зробив сміливу, але безуспішну спробу пробитися на допомогу Седріку. Переконавшись, що це неможливо, Вамба вичекав зручну хвилину, зістрибнув із коня та зник у кущах.

Втім, опинившись у безпеці, хоробрий блазень кілька разів зупинявся в нерішучості, роздумуючи, чи не краще повернутися й розділити долю свого пана, до якого він був щиро прив’‎язаний.

— Чув я, як люди вихваляли волю, — промурмотів він, — а от тепер мені хотілося б, щоб який-небудь мудрець розтлумачив мені, що з цією волею робити!

Він вимовив ці слова досить голосно й раптом почув дуже близько від себе голос, який обережно й тихо проговорив: «Вамбо!» У ту ж мить собака, у якому він одразу впізнав Ікланя, кинувся до нього.

— Гурте! — озвався Вамба таким же обережним шепотінням. І свинар негайно постав перед ним.

Зустрівшись у лісі, вони вирішили удвох рушити на порятунок Седрікові та іншим, аж раптом хтось наказав їм спинитись. Вамба впізнав у незнайомці Локслі — селянина, котрий здобув нагороду переможця у стрілянні із лука. Локслі пообіцяв зібрати загін, щоб визволити Седріка та решту полонених.

Розділ XX

Прийшовши до лісової братії, Локслі наказав почати стеження за нападниками, які вели полонених до Торкілстону, замку Фрон де Бефа, а сам разом із Гуртом і Вамбою пішов далі, до копменгерстської каплиці. З келії пустельника долинав веселий спів. Локслі і слуги Седріка розповіли клірикові й лицарю про прикру пригоду, вони запевнили, що допоможуть врятувати бранців.

— Навряд чи знайдеться людина, — сказав лицар, — якій Англія й життя кожного англійця було б дорожче, ніж мені.

— Охоче цьому повірю, — сказав йомен. — Ніколи ще наша країна так не потребувала допомоги тих, хто її любить. Послухай, я тобі розповім про одну справу. У ній ти зможеш взяти почесну участь, якщо ти дійсно такий, яким видаєшся. Зграя негідників, переодягнених в одіж людей, які набагато кращі за них, захопила в полон одного знатного англійця на ім’‎я Седрік Сакс, а також його вихованку і його друга, Ательстана Конінгсбурзького, і відвезла їх в один із замків у цьому лісі, що зветься Торкілстон. Скажи мені як добрий лицар і добрий англієць: хочеш допомогти нам виручити їх?

— Дана обітниця зобов’‎язує мене це зробити, — відповів лицар, — але я хотів би знати, хто ж просить мене допомогти їм.

— Я, — сказав йомен, — людина без імені, але друг твоєї батьківщини і тих, хто любить її. Задовольняйся поки що цими відомостями про мою особистість, тим більше що й сам ти бажаєш залишатися невідомим. Знай, однак, що моє слово честі так само віддане, як коли б я носив колоті шпори.

— Цьому я охоче повірю, — сказав лицар. — Твоє обличчя говорить про чесність і тверду волю. Тому я далі не розпитуватиму тебе ні про що, а просто допоможу звільнити цих нещасних бранців. А там, сподіваюся, ми з тобою познайомимося ближче й, розійшовшись, будемо задоволені одне одним.

Тим часом самітник нарешті переодягся, а Вамба перейшов на інший кінець хатини й випадково почув кінець розмови.

— Он як, — шепнув він Гурту, — у нас, схоже, буде новий спільник? Сподіваймося, що звитяга цього лицаря виявиться не такою фальшивою монетою, як благочестя самітника або чесність йомена. Цей Локслі здається мені природженим мисливцем за чужою дичиною, а піп — гуляка й лицемір.

— Припни язика, Вамбо, зроби милість! — сказав Гурт. — Воно, можливо й так, проте з’‎явися зараз хоч сам рогатий чорт і запропонуй нам свої послуги, щоб визволити з лиха Седріка й леді Ровену, боюся, у мене не вистачило б побожності відмовитися від його допомоги.

Тим часом самітник озброївся, як справжній йомен, мечем, щитом, луком і сагайдаком зі стрілами, через плече перекинув важкий бердиш. Він першим'вийшов із хатини, а потім ретельно замкнув двері й заховав ключ під поріг.

— Ну що, брате, годишся ти тепер до справи, — запитав Локслі, — чи хміль досі бродить у тебе в голові?

— Щоб прогнати його, — відповів чернець, — досить ковтка води з купелі святого Дунстана. У голові, щоправда, дзижчить щось і ноги не слухаються, але все це миттю мине.

З цими словами він підійшов до кам’‎яного басейна, на поверхні якого біліли та стрибали у блідому світлі місяця бульбашки від дужого струменя води, припав до нього ротом і пив так довго, начебто задумав осушити джерело.

— Чи траплялося тобі раніше випивати стільки води, святий паламарю з Копменгерста? — запитав Чорний Лицар.

— Лише одного разу: коли моє барило з вином розсохлося й вино витекло незаконним шляхом. Тоді мені нічого було пити, крім води зі щедрості святого Дунстана, — відповів чернець.

Тут він занурив руки у воду, а потім занурив голову й змив у такий спосіб усі сліди опівнічної пиятики.

Протверезившись остаточно, веселий самітник схопив свій важкий бердиш трьома пальцями й, вертячи його над головою, як тростину, заволав:

— Де вони, підлі грабіжники, що викрадають дівиць? Чорт мене забирай, коли я не впораюся з цілою дюжиною тих мерзотників!

— Ти й лаятися вмієш, святий паламарю? — запитав Чорний Лицар.

— Досить мене до паламарів зараховувати! — заперечив йому видозмінений чернець. — Клянуся святим Георгієм і його драконом, я лише доти й чернець, поки в мене

ряса на плечах... А як надягну зелений каптан, то можу пиячити, лаятися й залицятися до дівчат не згірш будь якого лісничого.

— Іди попереду, баляндраснику, — сказав Локслі, — та помовч трохи; ти сьогодні галакаєш, як ціла юрба ченців у святвечір, коли батько ігумен заснув. Ходімо, друзі, баритися нема коли. Треба швидше зібрати людей, і все-таки в нас мало буде люду, щоб взяти приступом замок Реджинальда Фрон де Бефа.

— Що? — вигукнув Чорний Лицар. — То це Фрон де Беф виходить нині на битий шлях і бере в полон вірнопідданих короля? Хіба він став злодієм і гнобителем?

— Гнобителем він був завжди, — сказав Локслі.

— А щодо злодійства, — підхопив чернець, — то добре, якби він хоч наполовину був би таким чесним, як багато хто зі знайомих мені злодіїв.

— Іди, іди, чернече, і помовчуй! — сказав йомен. — Краще б ти спритніше провів нас на збірне місце й не базікав, про що варто помовчувати як із пристойності, так і заради обережності!

Розділ XXI

Поки вживали заходів з урятування Седріка та його супутників, озброєні люди, що захопили їх, поспішали відвезти полонених до безпечного місця, щоб тримати там ув'язненими. Тамплієр домовлявся із де Брасі, про те, що той має зіграти роль визволителя леді Ровени, і зізнався, що йому значно більше до вподоби красуня-єврейка Ребекка.

Поки між лицарями відбувалася ця розмова, Седрік усіляко намагався випитати в охорони, що вони за люди та з якою метою вчинили напад.

— На вигляд ви англійці, — казав він, — а тим часом накинулися на своїх земляків, немов справжні нормани. Якщо ви мені сусіди, отже, мої приятелі: хто ж із моїх англійських сусідів колись ворогував зі мною? Кажу вам, йомени: навіть ті з вас, які заплямували себе розбійництвом, користувалися моїм заступництвом; я жалів їх за вбогість і разом із ними кляв їхніх пригноблювачів, безсовісну шляхту. Що ж вам потрібно від мене? Навіщо ви чините наді мною гвалт? Чому ви мовчите? Ви поводитися гірше, ніж дикі звірі; невже ж ви хочете вподібнитися безсловесній скотині?

Але всі ці промови були марні. У його охорони було багато важливих причин не порушувати мовчанки, а тому він не міг дошкулити їм ні гнівом, ні вмовляннями. Вони й далі швидко їхали вперед, поки попереду, наприкінці широкої алеї, не з’‎явився Торкі- лстон — стародавній замок, що належав у ті часи Реджинальду Фрон де Бефу. Цей замок мав вигляд високої чотирикутної вежі, оточеної трохи нижчими будівлями й обнесеної зовні міцною стіною. Навколо стіни тягнувся глибокий рів, наповнений водою із сусідньої річечки. Фрон де Беф нерідко ворогував зі своїми сусідами, а тому подбав, щоб зміцнити замок, побудувавши на кожному розі зовнішньої стіни ще по одній вежі. Вхід до замку, як у всіх твердинях того часу, був у стіні попід склепінням, захищеним обабіч маленькими башточками.

Тільки-но Седрік угледів обриси зубчастих сірих стін замку, що поросли мохом і підносилися над навколишніми їх лісами, йому все відразу стало зрозуміло.

— Даремно я кривдив злодіїв і розбійників тутешніх лісів, — сказав він, — подумавши, що ці бандити можуть належати до їхньої ватаги... Це все одно, що дорівняти лисиць наших лісів до хижих вовків Франції. Кажіть, підступні собаки, чого домагається ваш господар: моєї смерті чи мого багатства? Мабуть, йому кривдно, що ще залишилося двоє саксів, я та шляхетний Ательстан, які володіють земельними угіддями в цій країні. Так убийте ж нас і завершіть тим своє лиходійство. Ви забрали наші вольності, забирайте і життя. Якщо Седріку Саксу не до снаги урятувати Англію, він ладен умерти за неї. Скажіть вашому жорстокосердому господареві, що я лише благаю його відпустити і не ображати леді Рове-ну. Вона жінка; йому нема чого боятися її, а з нами вмруть останні бійці, які мають зухвалість за неї заступатися.

Варта на цю промову не зронила ні слова; на той час вершники зупинилися перед брамою замку. Де Брасі тричі протрубив у ріг. Тоді стрільці, що висипали на стіни при їхньому наближенні, поспішили зійти донизу, опустили звідний міст і впустили загін у замок. Варта змусила бранців злізти з коней і відвела їх до зали, де їм запропонували сніданок; але ніхто, крім Ательстана, не торкнувся його. Втім, нащадкові короля- сповідника теж не дали часу грунтовно взятися до поданих страв, тому що варта повідомила його та Седріка, що їх поселять окремо від леді Ровени. Пручатися було даремно. їх присилували пройти у велику кімнату, склепіння якої опиралося на незграбні саксонські колони й надавало їй схожості з трапезними, які й тепер ще можна зустріти в найдавніших наших монастирях.

Потім леді Ровену розлучили й з її служницями та провели — дуже чемно, але не запитавши про її бажання, — в окрему кімнату. Таке ж сумнівне вшанування чекало й Ребекку, незважаючи на благання її батька. Старий у розпачі пропонував навіть гроші, аби лише дочці дозволили залишатися при ньому.

— Нечестивцю, — відповів йому один з охоронців, — коли ти побачиш, який барліг тобі приготували, то сам не захочеш, щоб дочка залишалася з тобою!

І без дальших переговорів старого Ісака потягли геть від інших полонених. Усіх слуг ретельно обшукали, обеззброїли й замкнули в особливому приміщенні. Леді Ровену позбавили навіть присутності її служниці Ельгіти.

Кімната, куди ув’‎язнили обох саксонських шляхтичів, у той час правила за варто- ве приміщення, хоча за старих часів це була головна зала. Відтоді вона отримала менш важливе призначення, тому що нинішній власник, у числі інших прибудов, зведених заради зручності, безпеки та краси свого баронського житла, побудував собі нову чудову залу, склепіння якої підтримувалося легкими й витонченими колонами, а внутрішнє оздоблення свідчило про велику майстерність у справі прикрас і орнаментів, що вводяться норманами в архітектуру.

Сповнений гнівних думок про минуле й сьогодення, Седрік схвильовано крокував кімнатою; тим часом Ательстан, якому природна апатія заміняли терпіння й філософську твердість духу, байдуже ставився до всього, крім дрібних незручностей. Але й ними він так мало переймався, що здебільшого мовчав, лиш зрідка озиваючись на збуджені й палкі промови Седріка.

— Так, — казав Седрік сам до себе, але одночасно звертаючись і до Ательстана, — у цій-таки залі бенкетував мій дід з Торкілем Вольфгангером, який частував тут відважного й нещасного Гарольда. Гарольд ішов тоді воювати з норвежцями, що повстали проти нього під проводом бунтівника Тості. У цій-таки залі Гарольд прийняв посла свого повсталого брата й дав тоді посланцеві таку шляхетну відповідь! Скільки разів, було, батько у захваті розповідав мені про цю подію! Посланця від Тості ввели до зали, переповненої іменитими саксонськими керманичами, які, попиваючи червоне вино, зібралися довкола свого монарха...

— Я сподіваюся, — сказав Ательстан, зацікавлений цією подробицею, — що опівдні вони не забудуть принести нам вина і яких-не-яких харчів. Вранці ми ледь встигли торкнутися сніданку. До того ж їжа не йде мені на користь, якщо я беруся до неї одразу по верховій їзді, хоча лікарі й запевняють, що це дуже корисно.

Седрік не звернув уваги на ці зауваження й вів розповідь далі:

— Посланець від Тості перетнув усю залу, не лякаючись похмурих поглядів, націлених на нього зусібіч, і, зупинившись перед троном короля Гарольда, шанобливо уклонився. «Повідай, твоя королівська величносте, — сказав посланець, — на які умови може сподіватися брат твій Тості, якщо складе зброю та проситиме в тебе миру?» — «На мою братню любов, — шляхетно вигукнув Гарольд, — і на добре графство Норту- мберлендське на додачу!» — «А якщо Тості пристане на такі умови, — продовжував посланець, — які земельні угіддя даруєш ти його вірному союзникові Гардраду, королеві норвезькому?» — «Сім футів англійської землі! — відповів Гарольд, палаючи гнівом. — А якщо правда, що цей Гардрад такого богатирського зросту, як про нього подейкують, ми можемо додати ще дванадцять дюймів». Уся зала загуділа від захоплених вигуків, келихи й роги наповнилися вином; ватажки пили за те, щоб норвежець якомога швидше перебрав володіння своєю «англійською землею»...

— І я б із найбільшим задоволенням випив із ними, — сказав Ательстан, — тому що в мене пересохло в роті, навіть язик прилипає до піднебіння.

— Збентежений посланець, — вів далі Седрік із великою наснагою, хоча слухач не виявляв жодного інтересу до розповіді, — подався геть і поніс для Тості та його спільника лиховісну відповідь ображеного брата. І тоді далекі вежі Йорка й шарлатні від крові хвилі Дервенту стали свідками лютої сутички, під час якої, показавши дива звитяги, загинули і король норвезький, і Тості, а з ними десять тисяч добірного війська. І хто б міг подумати, що того-таки дня, коли була здобута ця велика перемога, той-таки вітер, що розмаював переможні саксонські прапори, напинав і норманські вітрила, скеровуючи їхні судна до фатальних берегів Суссексу! Хто б міг подумати, що за кілька днів сам Гарольд утратить своє королівство й одержить натомість стільки англійської землі, скільки вділив своєму ворогові — норвезькому королеві! І хто б міг подумати, що ти, шляхетний Ательстане, ти, нащадок доблесного Гарольда, і я, син одного з найхоробріших захисників саксонської корони, потрапимо в полон до підлого нормана, і що нас утримуватимуть під охороною у тій-таки залі, де наші батьки влаштовували такі блискучі й урочисті бенкети!

— Так, це досить сумно, — відгукнувся Ательстан. — Сподіваюся, що нам призначать помірний викуп. У всякому разі, навряд чи вони мають на оці морити нас голодом. Однак полудень уже, напевно, настав, а я не бачу жодних приготувань до обіду. Визирніть у вікно, шляхетний Седріку, і постарайтеся вгадати за напрямком сонячних променів, чи близько до полудня.

— Можливо й близько, — відповів Седрік, — проте, розглядаючи ці вікна з кольорового скла, я думаю зовсім про інше, а не про наші дрібні незручності. Коли пробивали це вікно, шляхетний друже мій, нашим доблесним пращурам було не відоме мистецтво виробляти скло, а тим більше його фарбувати. Пихатий отець Вольфгангера викликав з Нормандії маляра, щоб прикрасити цю залу новим склом, розфарбувавши його в золотаве світло Божого дня всілякими вигадливими кольорами. Чужоземець з’‎явився сюди злиденним бідаком, скарлюченим і догідливим підлабузником, ладним скидати шапку перед найгіршим із челяді. А виїхав звідси жирний і поважний та розповів своїм корисливим співвітчизникам про великі багатства і простодушність саксонських дворян. Це була велика помилка, Ательстане, помилка, здавна передбачена тими нащадками Генгіста і його хоробрих дружин, які навмисне зберігали й підтримували простоту стародавніх звичаїв. Ми приймали чужоземців із розкритими обіймами. Вони нам були і друзями, і довіреними слугами, ми вчилися у них ремеслам, запрошували

їхніх майстрів. Зрештою ми почали ставитися зі зневагою до чесної простоти наших славних пращурів; норманське мистецтво розбестило нас набагато раніше, ніж норманська зброя нас скорила. Краще було б нам жити мирно й вільно, харчуватися домашніми стравами, ніж звикати до заморських ласощів, пристрасть до яких зв’‎язала нас по руках і ногах та запродала в неволю іноземцеві!

— Мені тепер і найпростіша їжа здалася б делікатесом, — сказав Ательстан. — Я дивуюся, шляхетний Седріку, як це ви так добре пам’‎ятаєте минуле і в той же час забуваєте, що час обідати!

— Лише даремно гаєш час, — промурмотів Седрік із роздратуванням, — якщо говориш йому про щось, окрім їжі! Мабуть, душа Гардиканута оселилася в ньому. Він лише й думає, як би нажлуктитися та нажертися. Шкода, — продовжував він, із жалем дивлячись на Ательстана, — шкода, що такий млявий дух живе в такій монументальній оболонці! І треба ж, щоб велика справа відродження Англії залежала від роботи такого кепського важеля! Якщо він одружиться з Ровеною, її піднесений дух ще може розбудити в ньому кращі вияви його натури... Але яке тут весілля, коли всі ми — і Ровена, і Ательстан, та й сам я — перебуваємо в полоні в цього грубого розбійника!.. Можливо, він тому й захопив нас, що побоюється нашого впливу і відчуває, що, поки ми на волі, влада, неправедно захоплена його одноплемінниками, може вислизнути з рук.

Поки Сакс був занурений у сумні думки, двері їхньої в’‎язниці відчинилися, й увійшов дворецький із білим жезлом у руці — знаком його старшинства серед іншої челяді. Цей важливий слуга врочистим кроком ступив до зали, а за ним четверо служників занесли стіл, заставлений стравами, вигляд і запах яких миттєво згладили в душі Ательстана всі попередні неприємності. Слуги, які принесли обід, були в масках і в плащах.

— Це що за маскарад? — сказав Седрік. — Ви вважаєте, ми й досі не знаємо, хто взяв нас у полон, коли перебуваємо в замку вашого господаря? Передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — докинув він, скориставшись із нагоди розпочати переговори, — що єдиною причиною вчиненого над нами насильства ми вважаємо протизаконне бажання збагатитися за наш рахунок. Скажіть йому, що ми готові так само задовольнити його користолюбство, як коли б мали справу зі справжнім розбійником. Нехай призначить викуп за наше звільнення, і якщо він не запросить понад наші статки, ми йому сплатимо.

Дворецький замість відповіді лише кивнув.

— І ще передайте Реджинальду Фрон де Бефу, — сказав Ательстан, — що я кидаю йому виклик на смертний бій і пропоную битися пішими або кінними у будь-якому місці за вісім днів по нашому звільненні. Якщо він справжній лицар, то він не насмілиться відкласти двобій або відмовитися від нього.

— Передам лицареві ваш виклик, — відповів дворецький, — а поки що пропоную вам поїсти.

Виклик, що його кинув Ательстан, був проголошений недостатньо переконливо: великий шмат м’‎яса, який він саме ретельно пережовував, значно послабив враження від гордої промови. Проте Седрік привітав її як безсумнівну ознаку пробудження войовничого духу у своєму супутникові, байдужість якого починала його дратувати, незважаючи на всю повагу, яку він почував до високого походження Ательстана. Зате тепер, на знак повного схвалення, він взявся від душі тиснути йому руку, але трохи засмутився, коли Ательстан сказав, що «готовий поборотися хоч із дюжиною таких молодців, як Фрон де Беф, аби лише швидше вибратися з цього замку, де кладуть у юшку так багато часнику». <...>

Не встигли бранці гарненько насолодитися сніданком, як увагу їхню відвернули від цього важливого заняття звуки ріжка, що пролунали перед брамою замку. Звуки ці тричі повторилися, і то з такою гучністю, наче сурмач був казковим лицарем, який зупинився перед зачарованим замком і побажав зняти з нього закляття, щоб стіни, вежі, зубці й бійниці розтанули, мов ранковий туман.

Сакси здригнулися, підхопилися з місць і поспішили до вікна, але нічого не побачили, тому що вікна виходили у двір замку. Однак, судячи з того, що тої ж хвилини в замку здійнялася метушня, було зрозуміло, що сталася якась важлива подія.

Розділ XXII

Нехай наші саксонські ватажки знову беруться до перерваного сніданку, щойно почуття голоду переможе їхню непогамовану цікавість, а ми повернемося до бідолашного бранця — Ісака з Йорка. Нещасного єврея заштовхнули до тюремного підвалу замку, викопаного глибоко під землею, навіть глибше, ніж дно рову довкіл замкового муру, і через те дуже вогкого. Світло проникало туди лише крізь один чи два невеличкі отвори, до яких полонений не міг дотягтися рукою. Навіть опівдні погожої днини ці дірки давали зовсім мало світла, і ще задовго до заходу сонця підвал оповивала темрява. Ланцюги й кайдани, що залишилися від колишніх в’‎язнів, висіли на стінах темниці. У двох кільцях кайданів стирчали розроблені кістки людських ніг, ніби ув’‎язнений встиг не лише померти, але й перетворитися на скелет.

В одному кутку цього лиховісного підземелля було облаштоване широке огнище, над яким були закріплені заіржавілі залізні грати.

Від самого вигляду темниці защеміло б серце й хоробрішої людини, ніж Ісак. Проте тепер, під загрозою справжньої небезпеки, він був набагато спокійніший, ніж перед тим, коли перебував під владою уявних жахів. Любителі полювання стверджують, що заєць страждає більше, поки втікає від собак, аніж тоді, коли потрапляє до них у зуби.

Ймовірно, і євреї, яким доводилося повсякчас чогось побоюватися, звикали до думки про муки, яких вони можуть зазнати, тож жодне випробування, яке може очікувати їх, не стало б для них несподіванкою. А саме несподіванка й змушує людей втрачати голову. До того ж Ісак не вперше потрапляв у небезпечне становище. Він був уже досить досвідченим і сподівався, що й тепер йому пощастить уникнути біди, зовсім як здобич іноді вислизає з рук мисливця. Але понад усе його підтримувала непохитна затятість його племені й та тверда рішучість, з якою діти Ізраїлю зносили жорстокі утиски влади й насильників, аби не дати своїм мучителям того, чого вони від них домагалися.

Готовий до пасивного опору, запнувшись у плащ, аби захиститися від вогкості, Ісак сидів ув одному з кутків підземелля. Вся його постать, складені руки, скуйовджене волосся і борода, хутряний плащ і висока жовта шапка у тьмяному і розсіяному світлі могли б слугувати чудовою моделлю для Рембрандта. Так, не змінюючи пози, просидів Ісак години три поспіль. Раптом зі сходів, що вели до підземелля, почулися кроки. Зарипіли засуви, завищали іржаві петлі, низькі двері прочинились, і до темниці увійшов Реджинальд Фрон де Беф у супроводі двох сарацинських невільників Буа-Гільбера.

Фрон де Беф, чоловік високого зросту й міцної статури, все життя якого минало на війні або в сутичках із сусідами, не зупинявся ні перед чим заради посилення своєї феодальної могутності. Риси його обличчя цілком відповідали його характеру — в них читалися переважно жорстокість і злість. Численні шрами від ран, які на обличчі іншої людини могли б викликати співчуття й повагу як докази мужності і шляхетної відваги, його обличчю додавали ще злостивішого виразу й примножували жах, який воно вселяло. Грізний барон був зодягнений у подряпану панциром і зашмаровану шкіряну куртку, яка щільно облягала тіло. У нього не було іншої зброї, крім кинджала за паском, що врівноважував важке кільце ключів з іншого боку. <...>

Ісак сидів нерухомо, роззявивши рота, і з таким жахом дивився на розлюченого лицаря, що всеньке тіло його ніби зібгалося під цим пронизливим і зловісним поглядом нормана. Нещасний Ісак не міг не лише підвестися та вклонитися — він не міг навіть зняти шапки чи вимовити бодай слово благання: він був переконаний в тому, що зараз почнуться тортури і, мабуть, його вб’‎ють.

Величава постать нормана все зростала та зростала в його очах, як зростає орел тої миті, як пір’‎я його стає сторчма і він стрімголов кидається на беззахисну здобич. Лицар зупинився за три кроки від кутка, де нещасний єврей зіщулився в грудочку, і порухом руки покликав одного з невільників. Чорношкірий служник підійшов, вийняв зі свого кошика великі терези і декілька гир, поклав їх до ніг Фрон де Бефа і знову відійшов до дверей, де його товариш і далі стояв нерухомо. Рухи цих людей були повільні й урочисті, неначе в їхніх душах заздалегідь квітло передчуття жахів і жорстокості. Фрон де Беф почав із того, що звернувся до бідолашного бранця з такою промовою.

— Ти, клятий собако! — вигукнув він, і його низький і злий голос суворий відлу- нив попід склепінням підземелля. — Бачиш ці терези?

Нещасний Ісак лише схилив голову.

— На цих терезах, — сказав безжальний барон, — ти відважиш мені тисячу фунтів срібла точно за вагою, визначеною королівською рахунковою палатою в Лондоні.

— Праотче Аврааме! — вигукнув єврей. — Чи чувана річ призначати таку суму? Навіть у піснях менестрелів не співається про тисячу фунтів срібла. Чи бачили коли- небудь очі людські такий скарб? Та в цілому місті Йорку, обшукай хоч весь мій дім і будинки всіх моїх одноплемінників, не знайдеться й десятої частини того срібла, яке ти в мене вимагаєш!

— Я людина мудра, — відповів Фрон де Беф, — тож якщо у тебе не вистачить срібла, задовольнюся золотом. Із розрахунку за одну монету золотом шість фунтів срібла можеш викупити свою нечестиву шкуру від такого покарання, яке тобі ще й не снилося.

— Змилуйтеся наді мною, шляхетний лицарю! — вигукнув Ісак. — Я старий, бідний і безпорадний! Не годиться вам торжествувати наді мною. Не велика честь розчавити черв’‎яка.

— Що ти старий, це правда, — відповів лицар, — і тим більше мають соромитися ті, хто дозволив тобі дожити до сивого волосся, загрузнувши по вуха у лихварстві та шахрайстві. Що ти безпорадний, це також, мабуть, слушно, бо де ж то бачено, щоб юдеї були мужніми й сильними? Але що ти не бідний, це відомо кожному.

— Присягаюся вам, шляхетний лицарю, — сказав Ісак, — присягаюся всім, у що я вірую, і тим, у що ми з вами однаково віруємо...

— Не виголошуй брехливих клятв, — обірвав його норман, — і своєю затятістю не поспішай вирішувати власну долю, а краще послухай про своє неминуче майбутнє і свідомо обміркуй усе. Не думай, Ісаку, що я хочу лише залякати тебе, скориставшись твоєю підлою боягузливістю, яку ти успадкував від свого племені. Присягаюся тим, у що ти не віруєш, — святим Євангелієм, яке проповідує наша церква, — що наміри мої тверді й непохитні. Це підземелля — не місце для жартів. Тут бували в’‎язні у десять тисяч разів поважніші за тебе, і вони вмирали тут, і ніхто про це ніколи не довідався. Але на тебе чекає смерть повільна і важка — в порівнянні з нею вони вмирали легко.

Він знову порухом руки покликав невільників і сказав їм щось упівголоса їхньою мовою. Сарацини дістали зі своїх кошиків вугілля, хутро і пляшку з оливою. Один із них викресав вогонь, а другий розклав вугілля на широкому огнищі, про яке вже йшлося, і доти роздмухував міхи, доки вугілля не розжарилося до червоного.

— Бачиш, Ісаку, ці залізні грати над розпеченим вугіллям? — запитав Фрон де Беф. — Тебе роздягнуть і покладуть на це тепле ліжечко. Один із невільників підтримуватиме вогонь під тобою, а другий почне поливати тебе оливою, щоб печеня не підгоріла. Обирай, що краще: лягати на гаряче ліжко — чи сплатити мені тисячу фунтів срібла? Присягаюся головою батька мого, іншого вибору не маєш.

— Неможливо! — вигукнув сердешний єврей. — Не може бути, щоб ваш намір

справді був таким! Милостивий Творець ніколи не породить серця, здатного на таку жорстокість.

— Не вір у це, Ісаку, — сказав Фрон де Беф, — ця помилка — фатальна. Невже ти віриш, що я, котрий бачив, як грабувалися цілі міста, як тисячі моїх братів-християн гинули від меча, вогню й повені, можу відступитися від своїх намірів через бідкання якогось юдея?.. <...> Обирай, що тобі дорожче: твоє золото чи твоя плоть і кров. Як вирішиш, так і буде.

— Нехай мені стануть у помочі Авраам, Яків і всі отці нашого племені, — сказав Ісак. — Не можу я обирати й не маю змоги задовольнити ваші надмірні вимоги.

— Візьміть його, раби, — наказав лицар, — роздягніть, і нехай отці та пророки його племені допомагають йому, як знають!

Невільники, скоряючись радше рухам і знакам, ніж словам барона, підійшли до Ісака, схопили нещасного, підняли над підлогою і, тримаючи попід пахви, дивилися на господаря, чекаючи подальших вказівок. Бідолашний єврей переводив очі з обличчя барона на обличчя прислужників, сподіваючись помітити бодай краплину жалю, але Фрон де Беф поглядав на нього з тією ж холодною і похмурою насмішкою, з якою розпочав свою жорстоку розправу, тоді як в хижих поглядах сарацинів, здавалося, відчувалося радісне передчуття майбутнього видовища тортур, а не жах чи огида до того, що їм незабаром доведеться здійснити.

Тоді Ісак поглянув на розжарене вогнище, над яким збиралися розтягнути його, і, переконавшись, що його мучитель невблаганний, втратив усю свою рішучість.

— Я заплачу тисячу фунтів срібла, — мовив він кволим голосом і, трохи помовчавши, додав: — Заплачу. Звісно, за допомогою моїх братів, тому що мені доведеться жебракувати біля дверей нашої синагоги, щоб зібрати таку нечувану суму. Коли і куди її внести?

— Сюди, — відповів Фрон де Беф. — Ось тут ти її і внесеш за точним рахунком, ось на цій-таки долівці. Невже ти гадаєш, що я тебе відпущу перш, ніж отримаю викуп?

— А яка запорука того, що я отримаю свободу, коли викуп буде сплачений? — запитав Ісак.

— Досить із тебе і слова норманського шляхтича, лихварська твоя душе, — кинув Фрон де Беф. — Честь норманського шляхтянина щиріша за все золото і срібло, яким володіє твоє плем’‎я.

— Вибачте, шляхетний лицарю, — боязко сказав Ісак, — але чому ж я маю покладатися на ваше слово, коли ви самі анітрохи мені не довіряєте?

— А тому, юдею, що в тебе немає вибору, — відповів лицар суворо. — Тут ти в моїй владі, і я не повторюватиму умов, за яких поверну тобі свободу.

Ісак сумно зітхнув.

— Звільняючи мене, — сказав він, — даруйте свободу й моїм супутникам. Вони зневажали мене, іодея, але зглянулися на мою безпорадність і через мене забарилися в дорозі, а тому й потрапили в халепу, яка спіткала мене; крім того, вони можуть взяти на себе частину мого викупу.

— Якщо ти про тих саксонських бовдурів, то знай, що вони сплатять дещо інший викуп, — заперечив Фрон де Беф. — Ати дбай за себе й не пхай носа до чужого проса.

— Тож, — мовив Ісак, — ви відпускаєте на свободу лише мене та мого пораненого друга?

— Чи маю я, — вигукнув Фрон де Беф, — двічі повторювати синові Ізраїлю, щоб він знав свою справу, а в чужі не втручався? Ти зробив свій вибір, тобі залишається тільки сплатити викуп, і якнайшвидше. <...> Мені цікаво знати, коли я отримаю своє срібло. Коли ти мені допровадиш шекелі, Ісаку?

— Нехай дочка моя Ребекка поїде до Йорка, — відповів Ісак, — під охороною ваших служок, шляхетний лицарю, і за час, що знадобиться вершнику на дорогу в обидва кінці, гроші будуть доправлені сюди, і ви зможете зважити і зміряти їх ось тут, на долівці.

— Твоя дочка? — мовив Фрон де Беф з удаваним здивуванням. — Присягаюся, Ісаку, шкода, що я цього не знав. Я вважав, що та чорнобрива дівчина — твоя утриманка, і за звичаєм древніх патріархів, які показали нам такий приклад, приставив її за служницю до сера Бріана де Буа-Гільбера.

Крик, що вихопився з грудей Ісака від цих слів лицаря, відлунив у всіх закутках склепіння і так здивував обох сарацинів, що вони мимоволі випустили з рук нещасного єврея. Він скористався цим, кинувся долі й обхопив коліна Реджинальда Фрон де Бефа.

— Беріть усе, що жадаєте, — вигукнув він, — сер лицар, беріть удесятеро більше, розоріть мене, пустіть на жебри! Ні! Прохроміть мене своїм кинджалом, засмажте на цьому вогні, лише пожалійте дочку мою, не поважтеся на її безпеку і цноту! Заклинаю вас тією жінкою, яка вас породила, не ганьбіть честі беззахисної дівчини! Вона — живий портрет моєї покійної Рахілі, остання пам’‎ять про її кохання, що залишилося зі мною, а їх було в мене шестеро! Не позбавляйте самотнього вдівця його єдиної втіхи. Невже ви хочете, аби рідний батько шкодував, що єдина дочка його не лежить поряд із матір’‎ю в гробівці наших пращурів?

— Шкода, — мовив норман, наче справді зворушений, — шкода, що я не знав про це раніше. Я гадав, що ваше плем’‎я не любить нічого, окрім своїх мішків із грішми.

— Не думайте про нас так зле, хоч ми і юдеї, — сказав Ісак, поспішаючи скористатися позірною хвилиною співчуття. — І загнана лисиця, і замучена дика кішка люблять своїх дитинчат, так само і гнані та гноблені нащадки Авраама люблять дітей своїх.

— Можливо, й так, — сказав Фрон де Беф, — надалі я знатиму це, Ісаку, заради тебе. Але тепер уже запізно. Я не можу змінити того, що сталося або має статися. Я вже дав слово своєму товаришеві по зброї, а слова свого я не зламаю і задля десятьох юдеїв з десятьма юдейками на додачу. До того ж чому ти вважаєш, що з дівчиною станеться біда, якщо вона дістанеться Буа-Гільберу?

— Неминуче станеться! — вигукнув Ісак, заламуючи руки в смертельній тузі. — Чого ж іншого чекати від тамплієра, як не жорстокості до чоловіків і ганьби для жінок?

— Нечестивий собако, — процідив Фрон де Беф, виблискуючи очима і, мабуть, радіючи, що знайшов привід для гніву, — не смій ганьбити священний орден лицарів Храму Сіонського! Знайди спосіб сплатити мені обіцяний викуп, бо я зумію заткати тобі горлянку!

— Розбійник і негідник! — заволав єврей, незважаючи на цілковиту свою безпорадність, бо не мав сили стримати палкий порив. — Нічого тобі не дам! Жодного срібного пенні не побачиш від мене, поки не повернеш мені дочку в безпеці і цноті!

— Чи не з’‎їхав ти з глузду, юдею? — суворо запитав норман. — Чи твоя плоть і кров заговорені проти розжареного заліза й киплячої оливи?

— Мені байдуже! — вигукнув Ісак, доведений до відчаю зганьбленим почуттям батьківської любові. — Чини зі мною, як знаєш. Моя дочка — справді кров і плоть моя, вона мені в тисячу разів дорожча за власне тіло, яке ти погрожуєш понівечити. Не бачити тобі мого срібла! Жодної срібної монети не дам тобі, назарянине, хоч би від цього залежав порятунок твоєї душі, засудженої на загибель за злочини. Бери моє життя, коли хочеш, а потім розповідай, як юдей, незважаючи на тортури, зумів допекти християнинові.

— А ось побачимо, — сказав Фрон де Беф. — Присягаюся благословенним хрестом, яким гребує твоє прокляте плем’‎я, ти у мене скуштуєш і вогню, і гострої сталі. Роздягайте його, раби, і припніть ланцюгами до грат.

Від тортур Ісака врятував лише звук рогу, який долинув із подвір'я, що примусив його мучителя покинути підземелля.

Розділ XXIII

Опівдні де Брасі прийшов до кімнати леді Ровени, щоб здійснити свій намір — освідчитись їй, а разом із цим здобути і маєтки пана Седріка.

Він привітав Ровену, знявши перед нею свій оксамитовий берет, прикрашений золотим аграфом із зображенням архангела Михаїла, який разить диявола. Воднораз він граційним порухом руки запросив її сісти. Оскільки леді Ровена й далі стояла, лицар зняв рукавичку з правої руки, маючи намір підвести її до крісла. Проте леді Ровена жестом відхилила цю люб’‎язність і сказала:

— Якщо я перебуваю у присутності мого тюремника, сер лицар, — а обставини такі, що я не можу вважати інакше, — то в’‎язневі пристойніше стоячи вислухати свій вирок.

— О ні, чарівна Ровено, — відповів де Брасі, — ти перебуваєш у присутності свого бранця, а не тюремника. Це твої чарівні очі мають винести де Брасі свій вирок.

— Я не знаю вас, сер, — заявила вона, випростуючись із гордим виглядом ображеної знатної красуні, — я не знаю вас, а зухвала фамільярність, з якою ви звертаєтеся до мене на жаргоні трубадура, не виправдовує розбійницького насильства.

— Твоя врода, — вів далі де Брасі тим самим тоном, — спонукала до вчинку, недостатньо поштивого стосовно тієї, яку я обрав царицею мого серця і провідною зіркою моїх очей.

— Повторюю вам, сер лицар, що я не знаю вас, і нагадую вам, що жоден чоловік, який носить лицарський ланцюг і остроги, не може дозволити собі нав’‎язувати своє товариство беззахисній панні.

— На моє нещастя, я справді тобі не знайомий, — сказав де Брасі, — проте дозволь сподіватися, що ім’‎я де Брасі відоме, воно звучить іноді в піснях та промовах менестрелів і герольдів, які вихваляють лицарські звитяги на турнірах або на полях битв.

— Тож і надайте менестрелям і герольдам можливість восхваляти вас, сер лицар. — сказала Ровена. — Для них це пристойніше, ніж для вас. Скажіть мені, хто з них увічнить в пісні або в записах турнірів сумнозвісний подвиг нинішньої ночі — перемогу, отриману над старим і дрібкою боязких слуг, — а також розповість про здобич, що дісталася переможцеві, — нещасну дівчину, проти волі доправлену в розбійницький замок?

— Ви несправедливі, леді Ровено, — зніяковів лицар і повернувся до звичної мови, — ви самі вільні від пристрасті і тому не знаходите виправдання палкій пристрасті іншої людини, хоч би вона була спричинена вашою красою.

— Прошу вас, сер, — сказала Ровена, — припинити цю розмову! Вона гідна мандрівних менестрелів, проте зовсім не пасує лицарям і шляхтичам. Я справді змушена буду сісти, тому що ви, либонь, ніколи не скінчите виголошувати такі вульгарності, яких у будь-якого вуличного співака вистачить до самого Різдва.

— Горда дівчино, — з досадою мовив де Брасі, роздратований тим, що на всі його вишукані люб’‎язності вона відповідає зневагою, — горда дівчино, я тобі доведу, що й моя гордість не поступається перед твоєю. Знай же, що я заявив претензії на твою руку тим способом, який найбільш відповідає твоїй вдачі. Тебе легше підкорити зі зброєю в руках, аніж світськими звичаями та чемними промовами.

— Коли чемні слова прикривають нікчемні вчинки, — відповіла Ровена, — вони схожі на лицарський пояс на підлому рабові. Я не дивуюся, що стриманість є такою нестерпною для вас. Вам було би краще зберегти одяг і мову розбійника, ніж приховувати злодійські вчинки під запиналом делікатних манер і люб’‎язних фраз.

— Твоя порада слушна, — сказав норман, — і сміливою мовою, що виправдовує сміливу справу, я скажу тобі: або ти зовсім не вийдеш з цього замку, або вийдеш дружиною Моріса де Брасі. Я не звик до поразок, а для норманського шляхтича немає потреби виправдовуватися перед саксонською дівчиною, якій він робить честь, пропонуючи свою руку. Ти горда, Ровено, але тим більше я хочу взяти тебе за дружину. І як інакше ти можеш досягти вищих почестей, як через не союз зі мною? Як зможеш полишити життя в жалюгідному сільському хліві, де сакси сплять покотом зі своїми свинями, які є найбільшим їхнім багатством? Як інакше ти посядеш почесне місце, як і належить тобі, у тому товаристві, в якому зібране все наймогутніше і найпрекрасніше в Англії?

— Сер лицар, — відповіла Ровена, — той хлів, про який ви сказали з таким презирством, з дитинства слугував мені надійним притулком. Повірте, що якщо я коли- небудь його залишу, то не інакше, як із такою людиною, яка не згадуватиме презирливо про житло, де я виросла й виховувалася.

— Я можу вгадати вашу думку, леді, — сказав де Брасі, — хоча ви, можливо, вважаєте, що висловилися достатньо невиразно, аби я зрозумів її. Не очікуйте, що Річард Левине Серце коли-небудь посяде свій трон. Ще менш імовірно, щоб його пестунчик Вілфред Айвенго підвів вас до його трону і відрекомендував як свою дружину. Інший претендент на вашу руку, можливо, переймався б ревнощами, але на моє рішення не може вплинути думка про цю дитячу і безнадійну пристрасть. Знайте, леді, що зараз мій суперник — у моїй владі. І від мене залежить, видати таємницю його перебування в цьому замку Реджинальду Фрон де Бефу чи ні, а якщо барон дізнається про це, його ревнощі матимуть гірші наслідки, ніж мої.

— Вілфред тут? — мовила Ровена зневажливо. — Це така ж правда, як те, що Фрон де Беф йому суперник.

Де Брасі з хвилину пильно дивився на неї.

— Ти справді не знала про це? — запитав він. — Хіба ти не знала, що в ношах Ісака везли Вілфреда Айвенго? Що казати, пристойний спосіб пересування для хрестоносця, який узявся звоювати своєю звитяжною рукою Святий Гріб! — і він презирливо зареготав.

— Та якби він і був тут, — сказала Ровена, примушуючи себе говорити байдуже, хоча вся тремтіла від тих болю і страху, що охопили її, — в чому ж він може бути супе-

рником баронові Фрон де Бефу? Чим йому перейматися, крім короткочасного ув’‎язнення в цьому замку, а потім пристойного викупу, як годиться між лицарями?

— Невже ж і ти, Ровено, — сказав де Брасі, — як усі жінки, вважаєш, що у світі не буває іншого суперництва, окрім як через вашу красу? Невже ти не знаєш, що честолюбство і жадібність породжують не менші ревнощі, ніж кохання? Наш господар Фрон де Беф відстоюватиме своє право на багатий баронський маєток Айвенго з таким завзяттям, як відстоював би кохання якої-небудь блакитноокої панни. Але постався прихильно до мого сватання — і пораненому лицареві не буде чого побоюватися Реджинальда Фрон де Бефа; в іншому разі тобі доведеться його оплакувати, тому що він в руках людини, яка ніколи не знала жалю.

— Врятуй його, заради Бога! — мовила Ровена, втрачаючи всю свою твердість і холонучи від жаху на саму думку про небезпеку, що загрожує її коханому.

— Це я можу зробити і зроблю, — сказав де Брасі. — Коли Ровена погодиться стати дружиною де Брасі, хто ж наважиться вчинити насильство над її родичем, сином її опікуна, товаришем її дитинства? Але тільки твоє кохання може купити йому моє заступництво. Я не такий дурень, щоб рятувати життя або перейматися долею людини, яка може стати моїм щасливим суперником. Використай свій вплив на мене на його користь, і він буде порятований. Якщо ж ти відхилиш мою пропозицію, Вілфред помре, а ти від цього не станеш вільнішою.

— У твоїй мові, — зауважила Ровена, — такій відвертій і холодній, все ж є щось, що суперечить її жахливому змісту. Я не вірю, щоб твої наміри були такими жорстокими або твоя могутність такою великою.

— Тоді тішся цією надією, поки не переконаєшся у зворотному, — сказав де Брасі. — Твій коханий лежить поранений в стінах цього замку. Він може стати перешкодою для Фрон де Бефа в домаганні того, що для Фрон де Бефа дорожче за честь і красу. Йому нічого не варто одним ударом кинджала або дротика змусити суперника замовкнути назавжди. І навіть якби Фрон де Беф не зважився на такий учинок, варто лікареві помилитися ліками або служителеві висмикнути подушку з-під голови хворого — і справа здійсниться без кровопролиття. Вілфред тепер у такому стані, що й від цього може померти. Седрік теж.

— І Седрік теж, —- повторила Ровена. — Мій шляхетний, мій великодушний опікун! Я заслужила на лихо, яке спіткало мене, якщо могла забути про долю Седріка, думаючи про його сина!

— Доля Седріка також залежить від твого рішення, — сказав де Брасі, — раджу тобі гарненько подумати про це.

Досі Ровена витримувала свою роль із непохитною стійкістю, тому що не вважала небезпеку ані серйозною, ані неминучою. Від природи вона була лагідною і сором’‎язливою, що фізіономісти вважають невід’‎ємним при білій шкірі та світло- русявому волоссі. Проте через умови виховання характер її змінився. Вона звикла до того, що всі, навіть Седрік (який поводився досить деспотично з іншими), схилялися перед її волею, і набула мужності й самовпевненості того ґатунку, що розвивається через постійну пошану й увагу з боку оточуючих. Вона не уявляла собі, як можна опиратися її волі або не виконувати її прохань і бажань.

Але під її величавою самовпевненістю приховувалася м’‎яка й ніжна душа. Тому, коли леді Ровену спіткала біда, що загрожувала їй самій, її коханому та її опікунові, коли її воля зіштовхнулася з волею сильної, рішучої і безсоромної людини, яка мала владу над нею і зважилася скористатися своєю могутністю, вона занепала духом і розгубилася.

Вона ковзнула очима навкруги, ніби шукаючи допомоги, зітхнула, потім здійняла стиснені руки до неба і вибухнула гірким плачем. Не можна було дивитися на горе цього чарівного створіння без зворушення. Де Брасі теж був зворушений, хоча відчував значно більше збентеження, ніж співчуття. Він зайшов так далеко, що відступати було вже запізно; проте Ровена була в такому стані, що ані домовленостями, ані погрозами не можна було на неї вплинути. Він ходив туди й назад кімнатою, марно намагаючись заспокоїти перелякану дівчину і міркуючи, що ж йому тепер робити.

«Якщо, — думав він, — я дозволю сльозам цієї дівчини зворушити себе, як я відшкодую собі втрату всіх блискучих сподівань, заради яких я наразився на такий ризик? А наостанок сміятимуться принц Джон та його веселі прибічники. Але я відчуваю, що не здатен на цю роль. Не можу байдуже дивитися на це чарівне обличчя, змучене стражданнями, на прекрасні очі, залиті сльозами. Вже краще б вона й далі трималася так само зарозуміло, або я мав більше тієї витримки й жорстокості, що є у барона Фрон де Бефа».

Схвильований цими думками, він міг лише просити сердешну Ровену заспокоїтися й запевняв, що вона не має причин так побиватися, але його слова перепинив гострий звук рогу, що стурбував разом із ним також інших мешканців замку.

Розділ XXIV

Поки описані нами сцени відбувалися в різних куточках замку, єврейка Ребекка чекала на вирішення своєї долі, зачинена у віддаленій відокремленій башті. Сюди її привели двоє замаскованих слуг і заштовхнули до маленької кімнати, де вона опинилася віч-на-віч зі старою чаклункою, яка, сидячи за пряжею, мурмотіла собі під ніс саксонську пісню в такт своєму веретену, що танцювало по підлозі. Коли увійшла Ребекка, стара підвела голову і вирячилася на гарну єврейку з тією злостивою заздрістю, з якою старість і потворність, посилені хворобливим станом, поглядають на юність і красу.

— Забирайся геть, старий цвіркуне! — сказав один із супутників Ребекки. — Так наказав наш шляхетний господар. Звільни цю кімнату для красуні.

— Отак, — буркнула стара, — отак нині вшановують за службу. Був час, коли одного мого слова було достатньо, щоб кращого з воїнів зсадити з сідла і вигнати зі служби. А зараз мені доводиться забиратися за наказом першого-ліпшого слуги!

— Досить розмов, Урфрідо, — урвав її інший, — іди, і все. Накази пана слід виконувати швидко. Були і в тебе ясні дні, а зараз твоє сонце закотилося. Ти тепер все одно що старий бойовий кінь, якого пустили пастися на голий верес. Добре скакала ти колись, а нині хоч підтюпцем потрусися, і то добре. Ану, ворушися!

— Бодай вас завжди переслідували погані провісники! Обидва ви нечестиві пси, — сказала стара, — і поховають вас на псарні. Нехай демон Зернебок розірве мене на шматки, якщо я піду з власної кімнати, перш ніж допряду цю вовну!

— Сама скажи про це господареві, стара відьмо, — відповів служник і пішов геть разом зі своїм товаришем, залишивши Ребекку наодинці зі старою, якій мимоволі нав’‎язали це товариство.

— Які ще бісівські справи вони задумали? — запитала стара, бурмочучи собі під ніс і хижими очима поглядаючи скоса на Ребекку. — Здогадатися неважко: красиві очка, чорні кучері, шкіра — як білий папір, поки чернець не наслідив по ній своїм чорним зіллям. Так, легко вгадати, навіщо її привели в цю віддалену башту: звідси не почуєш жодного крику, все одно що з-під землі. Тут по сусідству з тобою мешкають лише сови, моя красуне. На твої крики звернуть уваги не більше, ніж на їхні. Чужоземка,

здається, — вела далі вона, поглянувши на костюм Ребекки. — 3 якої країни? Сарацинка чи єгиптянка? Чому не відповідаєш? Коли вмієш плакати, мабуть, умієш і говорити.

— Не сердься, матінко, — сказала Ребекка.

— Е, далі й питати нічого, — мовила Урфріда. — Лисицю впізнають з хвоста, а юдейку — з говірки.

— Зроби велику милість, скажи, — запитала Ребекка, — чого мені ще чекати? Мене притягнули сюди силоміць — можливо, вони збираються убити мене за те, що я сповідую юдейську віру? Коли так, я з радістю віддам за неї своє життя.

— Ет, твоє життя, красунько! — відповіла стара. — Навіщо ж їм твоє життя? Ні, повір моєму слову, твоєму житло не загрожує небезпека. А вчинять із тобою так, як колись учинили з родовитою саксонською дівчиною. Невже ж для єврейки буде негоже те, що вважалося гожим для саксонки? Поглянь на мене: і я була молодою і ще вдвічі вродливішою за тебе, коли Фрон де Беф, батько нинішнього, Реджинальда, зі своїми норманами узяв приступом цей замок. Мій батько та сім його синів затято билися, крок за кроком захищаючи своє житло. Не було жодної кімнати, жодної сходинки, де б не стало слизько від пролитої ними крові. Вони полягли, загинули всі до одного, і не встигли тіла їхні захолонути, не встигла висохнути їхня кров, як я стала зганьбленою жертвою їхнього переможця.

— Чи не можна якось врятуватися? Хіба немає можливості втекти звідси? — запитала Ребекка. — Я б щедро — о, як щедро! — заплатила тобі за допомогу!

— І не думай, — сказала стара. — Є лише один спосіб піти звідси — через ворота смерті; а смерть довго-довго не відчиняє їх, — додала вона, похитуючи сивою головою. — Але хоч те втішає, що по нашій смерті інші будуть так само нещасні, як і ми. Ну, прощавай, юдейко! Що юдейка, що язичник — все одно! Тебе спіткає така сама доля, тому що ти потрапила до рук людей, які не мають ані жалю, ані сумління. Прощавай! Моя вовна спрядена, а твоя лише починається.

— Стривай, зачекай, заради Бога! — молила Ребекка. — Зостанься тут! Лай мене, лай, лише не йди! Твоя присутність все-таки буде мені якимось захистом!

— Присутність самої Матері Божої не захистить тебе, — відповіла стара, вказуючи на зображення Діви Марії, що стояло в кутку. — Он вона стоїть, поглянь; дізнаєшся, чи врятує вона тебе від твоєї долі.

З цими словами вона пішла, зловтішаючись, що робило її ще потворнішою, ніж у хвилини звичної для неї похмурості. Вона замкнула за собою двері, і Ребекка ще довго чула, як вона сварилася, насилу спускаючись по крутих сходах і проклинаючи кожну сходинку.

Ребецці загрожувала набагато жахливіша доля, аніж леді Ровені. Якщо саксонська спадкоємиця могла-розраховувати на певну ввічливість щодо неї, то єврейці ні на що було сподіватися, окрім грубощів. Зате на її боці були природжена сила волі, гострий розум і, крім того, їй уже доводилося боротися з небезпекою. З раннього дитинства вона вирізнялася твердою волею, спостережливістю і кмітливістю. Розкіш, якою оточував її батько і яку вона бачила в будинках інших багатих євреїв, не заважала їй ясно усвідомлювати, якими ненадійними були умови, в яких вони жили. Як і Дамокл на сумнозвісному бенкеті, Ребекка невпинно бачила серед усієї цієї пишноти меч, що висів на волосині над головами її одноплемінників. Такі роздуми поступово привели її до тверезого погляду на життя і пом’‎якшили її характер, який за інших умов міг би стати гордовитим і впертим.

Приклад і повчання батька привчили Ребекку до рівного і чемного поводження з усіма. Щоправда, Ребекка не могла успадкувати його догідливість і підлабузництво, тому що боязкість була чужою для її душі. Вона трималася з гордовитою скромністю, ніби підкоряючись несприятливим обставинам, в які була поставлена через належність до зневаженого племені, але водночас вона усвідомлювала себе гідною вищого становища, ніж те, на яке їй дозволяв сподіватися деспотичний гніт релігійних забобонів.

Підготовлена таким чином до всіляких несподіванок, вона не розгубилася і цього разу. Її становище вимагало великої присутності духу, і вона взяла себе в руки.

Перш за все вона ретельно оглянула кімнату і збагнула, що сподіватися на порятунок втечею було марно. Кімната не мала жодних потаємних дверей і, розташована у відокремленій башті з товстими зовнішніми стінами, вочевидь, не сполучалася з іншими приміщеннями замку. Зсередини двері не замикалися ні на ключ, ні на засув. Єдине вікно виходило на обрамлений зубцями горішній майданчик, що першої миті дало Ребецці надію на можливість утекти звідси; але вона негайно переконалася, що звідти не було ходу в жодні інші будівлі. Цей майданчик був збудований на кшталт балкона, захищеного парапетом з амбразурами, де можна було поставити декілька стрільців для захисту башти і бічної оборони.

Таким чином Ребецці залишилося тільки запастися терпінням і всю надію покладати на Бога, до чого зазвичай вдаються видатні та благородні душі. Ребекка, хоч і була навчена помилково тлумачити Священне Писання і перекручено розуміла обіцянки, дані Богом обраному народові ізраїльському, але не помилялася, вважаючи тодішній період часом випробування для євреїв і твердо вірячи в те, що прийде день, коли дітей Сіону покличуть розділити блага, даровані іншим народам. Все, що відбувалося довкола неї, показувало, що їхнє справжнє становище було часом кари і всіляких гонінь, і найголовнішим їхнім обов’‎язком вона вважала безмежне терпіння і покірливе знесення всіляких бід. І на себе вона дивилася як на жертву, заздалегідь приречену на лихо, і з ранніх літ привчала свій розум до думки про небезпеки, з якими, ймовірно, їй судилося зіткнутися.

Полонянка здригнулася та зблідла, коли на сходах почулися кроки. Двері тихо відчинилися, і високий на зріст чоловік, одягнений так само, як і всі розбійники, які були причиною її біди, повільно увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Насунений на чоло капелюх приховував горішню частину його обличчя. Закутавшись у плащ так, що він затуляв нижню частину обличчя, він мовчки стояв перед переляканою Ребеккою. Здавалося, він сам соромився того, що мав намір учинити, і не знаходив слів, щоб пояснити мету свого приходу. Нарешті Ребекка, зробивши над собою зусилля, сама зважилася розпочати розмову. Вона простягнула розбійникові два дорогоцінні браслети й намисто, які зняла з себе ще раніше, припускаючи, що, задовольнивши його користолюбство, вона може задобрити його.

— Ось візьми, друже мій, — сказала вона, — і, заради Бога, змилуйся наді мною і моїм старим батьком! Це коштовні речі, але вони ніщо у порівнянні з тим, що батько дасть тобі, якщо ти відпустиш нас із цього замку, не завдавши образи.

— Чарівна квітко Палестини, — відповів розбійник, — ці східні перли поступаються білині твоїх зубів. Ці діаманти виблискують, але їм не зрівнятися з твоїми очима, а відтоді як я взявся до свого вільного ремесла, я дав обітницю завжди цінувати красу вище за багатство.

— Не бери на душу такого гріха, — сказала Ребекка, — візьми викуп і будь милосердним! Із золотом ти матимеш усілякі радощі, а скривдивши нас, зазнаєш мук сумління. Мій батько охоче дасть тобі все, що ти попросиш. І якщо ти зумієш правильно скористатися своїм багатством, із грошима ти знову посядеш місце серед чесних людей, зможеш домогтися прощення за всі колишні провини і не матимеш необхідності грішити знову.

— Гарно сказано! — мовив розбійник французькою, бо йому, мабуть, важко було підтримувати розмову, розпочату Ребеккою по-саксонському. — Але знай, біла ліліє, що твій батько наразі в руках майстерного алхіміка. Цей алхімік зуміє обернути на срібло і золото навіть іржаві грати тюремної печі. Поважного Ісака випарюють у такому перегінному кубі, який витягне всі його коштовності й без моїх прохань та твоїх молитов. Твій же викуп має бути сплачений красою і коханням. Іншої плати я не визнаю.

— Ти не розбійник, — сказала Ребекка також французькою, — жоден розбійник не відмовився б від такої пропозиції. Жоден розбійник у цій країні не володіє твоєю мовою. Ти не розбійник, а просто норман, мабуть, шляхетного походження. О, будь же шляхетним на ділі та скинь цю страшну машкару жорстокості й насильства!

— Ти так добре умієш вгадувати, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, відгортаючи плащ з обличчя, — ти не проста дочка Ізраїлю. Я назвав би тебе Ендорською чаклункою, якби ти не була такою молодою та вродливою. Так, я не розбійник, чарівна Трояндо Сарону. Я чоловік, який радше здатен обвішати твої руки й шию перлами і діамантами, ніж позбавити тебе цих прикрас.

— То чого ж тобі треба від мене, — запитала Ребекка, — якщо не багатства? Між нами не може бути нічого спільного: ти християнин, я юдейка. Haul союз був би однаково беззаконним в очах і вашої церкви, і нашої синагоги.

— Це справді так, — відповів тамплієр, розсміявшись. — Одружуватися з юдейкою! О ні, хоч би вона була царицею Савською! До того ж нехай буде тобі відомо, прекрасна дочко Сіону, що якби найхристиянніший із королів запропонував мені руку своєї найхристиянні- шої дочки і віддав би Лангедок у посаг, я й тоді не зміг би з нею одружитися. Мої обітниці не дозволяють мені кохати жодної дівчини інакше, як коханку, — так я хочу кохати й тебе. Я лицар Храму. Поглянь, ось і хрест мого священного ордену.

— І ти насмілюєшся посилатися на хрест в таку хвилину! — вигукнула Ребекка.

— Якщо й так, — сказав тамплієр, — то чого тобі цим перейматися? Адже ти не віриш у цей благословенний символ нашого порятунку.

— Я вірю в те, чого мене навчили, — заперечила Ребекка, — і нехай пробачить мені Бог, якщо моя віра помилкова. Але яка ж твоя віра, сер лицар, якщо ти посилаєшся на свою найбільшу святиню тоді, коли збираєшся порушити найурочистішу з ваших обітниць — і лицарських, і релігійних?

— Ти проповідуєш дуже красномовно, о дочко Сираха! — сказав тамплієр. — Але, мій чудовий богослове, твої юдейські забобони роблять тебе сліпою до наших високих привілеїв. Шлюб був би серйозним злочином для лицаря Храму, але за дрібні грішки я миттю можу отримати відпущення в найближчій сповідальні нашого ордену. Наймудріший із ваших царів і навіть його батько, чий приклад повинен мати в твоїх очах певну силу, мали щодо цього ширші привілеї, ніж ми, бідні воїни Храму Сіонського, які здобули собі такі права тим, що так старанно його захищаємо. Захисники храму Соломона можуть дозволити собі втіхи, оспівані вашим мудрим царем Соломоном.

— Якщо ти лише для того читаєш Біблію і життєписи праведників, — сказала єврейка, — щоб знаходити в них виправдання своїй розпусті і беззаконню, то чиниш такий точно злочин, як і той, хто здобуває отруту з найздоровіших і найкорисніших трав.

Очі тамплієра виблискували гнівом, коли він слухав цей докір.

— Послухай, Ребекко, — сказав він, — досі я з тобою поводився м’‎яко. Тепер я говоритиму як переможець. Я завоював тебе моїм луком і списом, і за законами всіх країн і народів зобов’‎язана мені коритися.

— Відійди, — сказала Ребекка, — відійди і вислухай мене, перш ніж зважишся на такий смертний гріх. Звісно, ти можеш мене здолати, тому що Бог створив жінку слабкою, доручивши її заступництву чоловіка. Але через мене твоя ницість, тамплієре, стане відомою всій Європі. Марновірство твоїх побратимів зробить для мене те, чого я не домоглася б від їхнього співчуття. Кожній пресепторії, -кожному капітулу твого ордену буде відомо, що ти, мов єретик, грішив з юдейкою. І ті, які не здригнуться від твого злочину, все-таки звинуватять тебе за те, що ти збезчестив свій хрест, зв’‎язавшись із дочкою мого племені.

— Яка ти мудра, Ребекко! — вигукнув тамплієр, чудово усвідомлюючи, що вона каже правду у статуті його ордену справді існували правила, що забороняли під загрозою суворих покарань інтриги на зразок тієї, яку він розпочав. І бували навіть випадки, коли за це виганяли лицарів з ордену, назавжди вкриваючи їх ганьбою. — Ти дуже розумна, але гучно ж доведеться тобі кричати, якщо хочеш, щоб твій голос почули за межами цього замку. А в його стінах ти можеш плакати, стогнати, кликати на допомогу скільки хочеш — і все одно ніхто не почує. Лише одне може врятувати тебе, Ребекко: скорися своїй долі і прийми нашу віру. Тоді ти посядеш таке місце, що безліч норманських леді позаздрять блиску й красі коханої найкращого з хоробрих захисників святого Храму.

— Скоритися моїй долі! — мовила Ребекка. — Прийняти твою віру! Та що ж то за віра, якщо вона виправдовує такого негідника? Як! Ти — найкращий воїн серед тамплієрів? Підлий лицар! Чернець-клятвопорушник! Зневажаю тебе, плюю на тебе! Бог Авраама відкрив засіб до порятунку своєї дочки навіть з цієї безодні ганьби!

З цими словами вона відчинила гратчасте вікно, що виходило на горішній майданчик башти, стрибнула на парапет і зупинилася на самому краю, над безоднею. Не чекаючи такого відчайдушного вчинку, бо до цієї хвилини Ребекка стояла нерухомо, Буа-Гільбер не встиг ані затримати, ані зупинити її. Він спробував кинутися до неї, але вона вигукнула:

— Стій, де стоїш, зарозумілий лицарю, або підійди, якщо хочеш! Але один крок вперед — і я кинуся вниз. Моє тіло розіб’‎ється об камені цього двору, та я не стану жертвою твоїх грубих пристрастей.

Промовляючи це, вона піднесла до неба стиснені долоні, ніби молилася про помилування душі своєї перед фатальним стрибком. Тамплієр завагався. Його рішучість, що ніколи не поступалася ні перед чиєю скорботою і не знала жалю, змінилася захопленням її твердістю.

— Зійди, — сказав він, — зійди донизу, навіжена дівчино. Присягаюся землею, морем і небесами, я не завдам тобі образи!

— Я тобі не вірю, тамплієре, — кинула Ребекка, — ти навчив мене належно цінувати чесноти твого ордену. У найближчій сповідальні тобі можуть відпустити і це клятвопорушення — адже воно стосується лише честі зганьбленої юдейської дівчини.

— Ти несправедлива до мене! — палко вигукнув тамплієр. — Присягаюся тобі ім’‎ям, яке ношу, хрестом на грудях, мечем, дворянським гербом моїх пращурів! Присягаюся, що я не ображатиму тебе! Якщо не задля себе, то хоч заради батька свого зійди донизу. Я стану йому товаришем, а тут, у цьому замку, йому потрібен могутній захисник.

— На жаль, — сказала Ребекка, — це я знаю. Але як можна на тебе покладатися?

— Нехай мій щит перевернеться догори дригом, нехай привселюдно зганьблять моє ім’‎я, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, — якщо я дам тобі привід на мене скаржитися. Я порушував багато законів, заповідей, але свого слова не ламав ніколи.

— Ну годі, я тобі вірю, — сказала Ребекка, сплигнувши з парапету і зупинившись біля однієї з амбразур. — Тут я й стоятиму, — вела далі вона, — а ти залишайся там, де стоїш. Але якщо ти зробиш хоч один крок до мене, ти побачиш, що юдейка швидше довірить свою душу Богові, ніж свою честь — тамплієрові.

Мужність і горда рішучість Ребекки, у поєднанні з виразними рисами вродливого обличчя, додали її поставі, голосу і погляду стільки гідності, що вона здавалася майже неземною істотою. У погляді її не було розгубленості, і щоки не зблідли від страху перед такою жахливою і близькою смертю, навпаки — усвідомлення того, що тепер вона сама господиня своєї долі, яскраво зарум’‎янило її смагляве обличчя і додало блиску її очам. Буа-Гільбер, чоловік гордий і мужній, подумав, що ніколи ще не бачив такої натхненної і величавої краси.

— Помирімося, Ребекко, — сказав він.

— Помирімося, коли хочеш, — відповіла вона, — помирімося, але тільки на такій відстані.

— Тобі нічого більше боятися мене, — мовив Буа-Гільбер.

— Я й не боюся тебе, — сказала вона. — Через милість того, хто побудував цю башту так високо, через милість його і Бога Ізраїлевого я тебе не боюся.

— Ти несправедлива до мене, — вигукнув тамплієр. — Присягаюся землею, морем і небесами, ти до мене несправедлива! Я від природи зовсім не такий, яким ти мене бачиш — жорстоким, себелюбним, нещадним. Жінка навчила мене жорстокосердості, а тому я й мстився завжди жінкам, але не таким, як ти. Вислухай мене, Ребекко. Жоден лицар не брався за бойовий спис із серцем, відданим своїй панні більше, ніж моє. Вона була дочкою дрібномаєтного барона. Все родинне надбання складалося з напівзруйнованої башти, безплідного винограднику та кількох акрів виснаженої землі в околицях Бордо. Проте ім’‎я її було відоме повсюди, де зі зброєю здійснювалися звитяги, воно стало відоміше за імена багатьох дівчат, за якими обіцяли у посаг цілі графства. Так, — вів далі він, у хвилюванні крокуючи туди й назад вузьким майданчиком і ніби забувши про присутність Ребекки, — так, мої подвиги, небезпека, з якою я ставав віч-на-віч, пролита кров прославили ім’‎я Аделаїди де Монтемар від королівських дворів Кастилії і до Візантії. А як вона мені відплатила за це? Коли я повернувся до неї з почестями, купленими ціною власної крові та праці, виявилось, що вона одружена з дрібним гасконським шляхтичем, не відомим за межами його жалюгідного маєтку. А я щиро кохав її й жорстоко помстився за свою зганьблену вірність. Але моя помста обернулася проти мене самого. З того дня я відмовився від життя та всіх його принад. Ніколи я не матиму родинного вогнища. На старість у мене не буде свого теплого кутка. Моя могила залишиться самотньою, я не матиму спадкоємця, який би продовжив старовинний рід Буа- Гільберів. Біля ніг мого настоятеля я склав усі права на самостійність і відмовився від своєї незалежності. Тамплієр лише на ім’‎я не раб, а насправді він живе, діє й дихає за волею і наказом іншої особи.

— Хіба, — запитала Ребекка, — є такі переваги, які можуть відшкодувати таке повне зречення?

— А можливість помсти, Ребекко, — відповів тамплієр, — а величезний простір для честолюбних задумів?

— Кепська винагорода, — сказала Ребекка, — за зречення від благ, найцінніших для людини.

— Не кажи цього! — вигукнув тамплієр. — Бо помста — це бенкет богів. І якщо правда, як запевняють нас священики, що боги зберігають це право лише для себе, то це означає, що вони вважають цю насолоду дуже цінною, щоб віддавати її простим смертним. А честолюбство! Це така спокуса, яка здатна стривожити людську душу навіть серед небесного блаженства... — Буа-Гільбер помовчав з хвилину, потім продовжив: — На Бога, Ребекко, та, яка віддала перевагу смерті над безчестям, повинна мати горду і сильну душу. Ти повинна стати моєю. Ні, не лякайся, — додав він, — моєю ти мусиш стати добровільно, за власним бажанням. Ти повинна погодитися розділити зі мною надії ширші, ніж ті, що відкриваються з висоти царського престолу. Вислухай мене, перш ніж відповіси, і подумай, перш ніж відмовишся. Лицар Храму втрачає, як ти справедливо сказала, свої суспільні права і можливість самостійної діяльності, проте він стає членом такої могутньої корпорації, перед якою навіть трони починають здригатися. Так одна краплина дощу, що впала в море, стає складовою того непереборного океану, який підточує скелі й поглинає королівські флотилії. Така ж усеосяжна сила нашої грізної ліги, і я далеко не останній із членів цього могутнього ордену. Я один із головних очільників у ньому і можу сподіватися з часом отримати жезл Великого Магістра. Лицарі Храму не задовольняються тим, що можуть наступити п’‎ятою на шию розпростертого монарха. Це може зробити і всякий чернець, який взуває мотузяні туфлі. Ні, наші важкі стопи піднімуться східцями тронів, і наші залізні рукавички видиратимуть скіпетри із рук вінценосців. Навіть за царювання вашого марно очікуваного месії розгубленим колінам вашого племені не бачити такої могутності, до якої прагне моє честолюбство. Я шукав лише споріднену душу, з якою би міг розділити свої мрії, і в тобі я знайшов її.

— І це ти кажеш жінці мого племені! — вигукнула Ребекка. — Схаменися!

— Не посилайся, — перервав її тамплієр, — на розбіжність наших вірувань. На таємних нарадах нашого ордену ми сміємося з цих дитячих казок. Не думай, що ми довго залишалися сліпими до дурниць наших засновників, які наказали нам відмовитися від будь-якої насолоди життя в ім’‎я радості прийняти мучеництво, помираючи з голоду, від спраги, чуми або від дротиків дикунів, даремно захищаючи своїми тілами голу пустелю, яка має цінність лише в очах марновірних людей. Наш орден швидко засвоїв сміливіші й ширші погляди і знайшов іншу винагороду за всі наші жертви. Наші величезні маєтки у всіх королівствах Європи, військова слава, що гримить по всіх країнах і привертає в наше середовище цвіт лицарства всього християнського світу, — все це слугує меті, яка й не снилися нашим благочестивим засновникам, але ми зберігаємо це в таємниці від тих слабкодухих і забобонних, які вступають до нашого ордену на підставі старовинного статуту, ми використовуємо їх як сліпе знаряддя нашої волі. Але я більше не викриватиму перед тобою наших таємниць. Я чую звуки сурми. Мабуть, моя присутність необхідна. Подумай про те, що я сказав тобі. Прощавай! Не прошу вибачення за те, що погрожував тобі насильством. Завдяки цьому я зрозумів твою душу. Лише на пробному камені розпізнається щире золото. Я швидко повернуся, і ми ще поговоримо.

Він перетнув кімнату і почав спускатися сходами, залишивши Ребекку на самоті. Навіть перед обличчям страшної смерті, на яку вона збиралася себе наразити, не зазнала вона такого жаху який відчула, побачивши люте честолюбство відважного лиходія, до рук якого потрапила. Коли вона повернулася в баштову кімнату, першим її поривом було подякувати Богові за надане їй заступництво, благаючи Його й надалі захищати своїм покровом її та її батька. Ще одне ім’‎я прослизнуло в її молитві: то було ім’‎я пораненого християнина, якого доля передала в руки кровожерних людей, особистих ворогів його. Щоправда, сумління дорікало їй за те, що, навіть звертаючись до Бога, вона в побожній молитві згадувала про людину, з якою їй ніколи не судилося бути разом, про назарянина і ворога її віри. Але молитва була вже вимовлена, і, які б не були забобони її одновірців, Ребекка не хотіла від неї відмовитися.

Розділ XXV

Увійшовши до великої зали замку, тамплієр застав там де Брасі.

— Ваші амурні пригоди, — сказав де Брасі, — ймовірно, були перервані, як і мої, цими гучними звуками. Проте ви прийшли пізніше за мене і з великою неохотою, з чого я роблю висновок, що ваше побачення було набагато приємнішим, ніж моє.

— Тож ви успішно сваталися до саксонської спадкоємиці? — запитав тамплієр.

— Присягаюся кістками Томи Беккета, — відповів де Брасі, — ця леді Ровена, напевно, чула, що я не можу встояти перед жіночими сльозами.

— От тобі маєш! — мовив тамплієр. — Ватажок вільної дружини переймається жіночими сльозами? Дивина! Якщо декілька крапель і впаде на факел кохання, полум’‎я спалахне ще яскравіше.

— Дякую за декілька крапель! — заперечив де Брасі. — Ця дівчина зронила стільки сліз, що загасила б ціле багаття. Такої скорботи, таких потоків сліз не бачили від часів святої Ніоби, про яку нам розповідав пріор Еймер. Ніби сам водяний біс вселився в прекрасну саксонку.

— А в мою єврейку вселився, мабуть, цілий легіон бісів, — сказав тамплієр, — тому що навряд чи один біс, хай і сам Аполліон, міг би вселити їй стільки неприборканої гордості, стільки рішучості. Але де ж Фрон де Беф? Цей ріг сурмить дедалі гучніше.

— Він, певно, займається Ісаком, — холоднокровно сказав де Брасі. — Можливо, волання Ісака заглушили звуки цього рога. Ти, гадаю, знаєш із досвіду, сер Бріан, що коли юдей розлучається зі своїми скарбами на таких умовах, які, ймовірно, висунув йому Фрон де Беф, він так лементує, що через його вереск не почуєш і двадцяти рогів разом із сурмою. Проте час покликати господаря.

Невдовзі до них підоспів і Фрон де Беф, перервавши свої жорстокі заняття. Він трохи забарився дорогою до зали, віддаючи необхідні накази слугам.

— Подивимось, що спричинило такий диявольський шум, — сказав він.

— Ось лист. Якщо не помиляюся, написаний саксонською.

Він дивився на лист, перевертаючи його в руках, ніби сподіваючись таким чином довідатися про його зміст. Нарешті він передав його Морісу де Брасі.

— Не знаю, що це за магічні знаки, — сказав де Брасі. Він був неписьменний, як і більшість лицарів того часу. — Наш капелан намагався навчити мене писати, — від далі він, — але у мене замість літер виходили наконечники списів або леза мечів, тож старий піп махнув на мене рукою.

— Дайте мені листа, — сказав тамплієр, — ми хоч тим схожі на ченців, що трішки вчимося, щоб освітити знаннями нашу доблесть.

— То ми скористаємося вашою поважною обізнаністю, — сказав де Брасі. — То про що ж ідеться у цьому сувої?

— Цей лист — формальний виклик на герць, — відповів тамплієр. — Але, присягаюся віфлеємською Богородицею, це найдивовижніший виклик, який будь-коли надсилався через підйомний міст баронського замку, якщо лише це не безглуздий жарт.

— Жарт! — вигукнув Фрон де Беф. — Волів би я знати, хто наважився пожартувати зі мною таким чином. Читай, сер Бріан.

Тамплієр почав читати вголос:

«Я, Вамба, син Безмозкого, блазень із будинку благородного і знатного шляхтича Седріка Ротервудського, якого називають Сакс, і я, Гурт, син Беовульфа, свинар...»

— Ти з’‎їхав із глузду! — перервав його Фрон де Беф.

— Присягаюся святим Лукою, тут так написано, — відповів тамплієр і продовжив читати: «... я, Гурт, син Беовульфа, свинар із маєтку вищезазначеного Седріка, за сприяння наших союзників і однодумців, які перебивають із нами у спілці в цій справі, а саме: хороброго лицаря, який називається Чорний Ледар, і доброго йомена Роберта Локслі, на прізвисько Влучний Стрілець, оголошуємо вам, Реджинальде Фрон де Беф, і всім, хто є вашими спільниками і союзниками, що ви без усякої причини і без оголошення ворожнечі, хитрістю і лукавством захопили в полон нашого господаря, вищезгаданого Седріка, а також високородну дівицю леді Ровену з Гарготстандстеда, а також шляхетного дворянина Ательстана Конінгсбурзького, а також і декількох осіб вільнонароджених людей, які перебувають у них на службі, так само як і кількох кріпаків, також єврея Ісака з Йорка з дочкою, а також заволоділи кіньми і мулами; вказані високородні особи зі своїми слугами і рабами, кіньми і мулами, а також і зазначені єврей із єврейкою нічим не завинили його величності, а мирно проїздили королівською дорогою, як годиться вірним підданим короля, а тому ми просимо і вимагаємо, щоб зазначені благородні персони, тобто Седрік Ротервудський, Ровена з Гарготстандстеда і Ательстан Конінгсбурзький, зі своїми слугами, рабами, кіньми, мулами, євреєм і єврейкою, а також все їхнє добро і пожитки були не пізніше як за годину після отримання цього листа видані нам або кому ми накажемо прийняти їх у повній цілості, не ушкодженими ані тілесно, ані стосовно їхнього майна. Інакше оголошуємо вам, що вважаємо вас зрадниками і розбійниками, маємо намір битися з вами, доймати облогою, атаками або інакше чинити вам усіляку шкоду й розорення. І через це благаємо Бога помилувати вас. Писано напередодні свята Вітольда, під великим Збірним Дубом на Оленячому Пагорбі; а писав ті слова праведний чоловік, служитель Господа, Богоматері та святого Дунстана, паламар лісової каплиці, що в Копменгерсті».

Внизу документа був надряпаний спочатку грубий малюнок, що зображав голову півня зі стоячим гребінцем і підписом, що це печатка Вамби, сина Безмозкого. Хрест, накреслений нижче за цю почесну емблему, позначав підпис Гурта, сина Беовульфа; потім ішли чітко написані великими літерами слова: «Чорний Ледар»; а ще нижче досить вдале зображення стріли слугувало підписом йомена Локслі.

Лицарі вислухали до кінця цей незвичайний документ і з подивом перезирнулися, не розуміючи, що це означає. Де Брасі першим порушив мовчанку вибухом нестримного реготу, тамплієр засміявся теж, щоправда, стриманіше. Але Фрон де Беф, здавалося, був невдоволений їхньою передчасною смішливістю.

— Попереджаю вас, панове, — сказав він, — що за цих обставин нам слід серйозно подумати, що робити, а не вдаватися до легковажних веселощів.

— Фрон де Беф досі не може отямитися відтоді, як його звалили з коня, — сказав де Брасі. — Його пересмикує на саму лише згадку про виклик, хоч би цей виклик був від блазня та свинаря.

— Присягаюся святим Михаїлом, — відповів Фрон де Беф, — було б набагато краще, якби ти сам відповів за цю затію, де Брасі! Ці людиська не насмілилися б звертатися до мене з таким нахабством, якби їм на підмогу не підійшли сильні розбійницькі

банди. У цьому лісі безліч волоцюг. Всі вони на мене люті за те, що я суворо охороняю дичину. Я лише раз захопив на місці злочину одного хлопця — у нього ще й руки були в крові — і велів його прив’‎язати до рогів дикого оленя. Щоправда, той за п’‎ять хвилин роздер його на клапті. Так от, скільки відтоді разів стріляли в мене з лука, ніби я та мішень, що стояла днями в Ашбі! Егей, ти! — гукнув він одного з прислуги. — Чи посилав ти дізнатися, скільки їх там зібралося?

— У лісі принаймні двісті чоловік, — відповів слуга.

— Чудово! — сказав Фрон де Беф. — Ось що означає віддати свій замок людям, які не вміють тихо виконати свою справу, а замість цього розбурхують осиний рій!

— Осиний рій? — сказав де Брасі. — Та то просто трутні, які й жала не мають. Адже всі вони — зледащілі раби, які тікають у ліси і промишляють грабунком, щоб не працювати.

— Жала не мають? — перепитав Фрон де Беф. — Стріла з роздвоєним кінцем у три фути завдовжки, що поціляє дрібну французьку монету, — гарне жало.

— Соромтеся, сер лицар! — вигукнув тамплієр. — Зберемо своїх людей і зробимо проти них вилазку. Один лицар і навіть один озброєний воїн вартують двадцяти таких вояк.

— Ще б пак! — сказав де Брасі. — Мені совісно виїхати проти них зі списом.

— Це було б вірно, — сказав Фрон де Беф, — були б це турки або маври, сер тамплієр, або боязкі французькі селяни, доблесний де Брасі, але тут ідеться про англійських йоменів. Єдина наша перевага — лицарське озброєння і бойові коні. Але на лісових стежинах від них мало користі. Ти кажеш, зробимо вилазку. Та у нас так мало людей, що навряд чи вистачить на захист замку! Найкращі з моїх людей — в Йорку; твоя дружина вся цілком там, де Брасі. У замку ледь набереться двадцятеро чоловіків, не рахуючи тієї жменьки людей, які брали участь у вашій божевільній авантурі.

— Ти побоюєшся, — запитав тамплієр, — що їх зібралося достатньо, щоб напасти на замок?

— Ні, сер Бріан, — відповів Фрон де Беф, — хоча у цих розбійників і дуже відважний ватажок, проте без пращ, приставних драбин і без досвідчених керівників вони не зашкодять моєму замку.

— Розішли гінців до сусідів, — сказав тамплієр, — нехай поквапляться на допомогу до трьох лицарів, яких взяли в облогу у баронському замку Реджинальда Фрон де Бефа блазень і свинар.

— Ви жартуєте, сер лицар! — відповів барон. — До кого ж надіслати? Мальвуазен, мабуть, встиг вже вирушити до Йорка зі своїми людьми, решта моїх союзників — теж. Та й мені самому було б слід бути там, коли б не ця проклята затія.

— То відправ гінця до Йорка, щоб відкликати наших людей назад, — сказав де Брасі. — Якщо ці волоцюги не розбіжаться, угледівши мій прапор і моїх стрільців, я скажу, що вони найхоробріші з розбійників, які будь-коли пускали стріли в зелених лісах.

— А хто відвезе цього листа? — запитав Фрон де Беф. — Вони влаштують засідки на кожній стежині, зловлять гінця і витягнуть у нього з-за пазухи листа. Ось що я надумав, — додав він, трохи помовчавши. — Сер тамплієр, ти вмієш не лише читати, але й писати. Аби тільки нам відшукати письмове приладдя мого капелана, який помер минулого року в розпал святочних веселощів...

— Наважуся доповісти, — втрутився зброєносець, який досі стояв перед господарем, — стара Урфріда, здається, зберігає його в себе, на згадку про свого духівника. Я чув, як вона говорила, ніби він був останньою людиною, від якої вона чула такі промови, які пристойно слухати жінкам.

— То йди і принеси, що потрібно, Енгельреде, — сказав Фрон де Беф, — а ти, сер тамплієр, напиши відповідь на їхній зухвалий виклик.

— Я вважав би за краще відповідати їм мечем, а не пером, — сказав Буа-Гільбер, — але як хочете, нехай буде по-вашому.

Він сів до столу і французькою мовою склав листа такого змісту:

«Сер Реджинальд фрон де Беф і шляхетні лицарі, його однодумці і союзники, не приймають виклику з боку рабів, кріпаків і втікачів. Якщо особа, яка називає себе Чорним Лицарем, справді має честь належати до лицарського стану, їй має бути відомо, що лицар принизив себе такою спілкою і не має права вимагати пошани з боку знатних осіб шляхетного роду.

Що ж до полонених, то ми, дотримуючись християнського милосердя, просимо Вас направити якусь духовну особу, щоб сповідати їх і примирити з Богом, бо ми вирішили стратити їх сьогодні до полудня і виставити їхні голови на стінах замку, щоб показати всім, як ми мало зважаємо на тих, хто взявся їх увільняти. Я тому, як уже говорилося, просимо доправити священика, щоб приготувати їх до смерті. Виконанням нашого прохання ви надасте їм останню послугу у земному житті».

Склавши цього листа, Фрон де Беф віддав його слузі для передачі гінцеві, який чекав біля воріт відповіді на принесене ним послання.

Йомен, виконавши це доручення, повернувся в штаб-квартиру союзників, розташовану під старим розлогим дубом на відстані трьох пострілів із лука від замку. Тут Вамба, Гурт, Чорний Ледар і Локслі, а також веселий самітник із нетерпінням чекали відповіді на свій виклик. Трохи оддалік скупчилося чимало відважних йоменів, зелений одяг і засмаглі обличчя яких показували, якого роду ремеслом вони промишляли. їх зібралося вже понад двісті осіб, до них невпинно приєднувалися все нові й нові загони, їхні ватажки хіба тим і відрізнялися від своїх підлеглих, що на шапці мали по одному перу; у всьому решті вони були одягнені й озброєні як побратими.

Крім цих гуртів на підмогу сходилися сакси з найближчих містечок, а також кріпаки та слуги з величезних маєтків Седріка, які поквапилися виручити свого господаря. Вони були озброєні переважно вилами, косами, ціпами та іншим господарським реманентом. Нормани, дотримуючись звичайної політики завойовників, не дозволяли переможеним саксам мати мечі та списи. Відтак сакси були не такими страшними для тих, хто опинився в облозі, як могло би бути, якщо врахувати їхню міцну статуру, чисельність, а також натхнення, з яким вони взялися постояти за справедливу справу. Ватажкові цього строкатого війська й був доставлений лист тамплієра.

Найперше його віддали самітникові, щоб прочитав, що там написано.

— Присягаюся посохом святого Дунстана, — сказав цей поважний чернець, — а цим посохом він зібрав стільки парафіян, як жоден святий у раю. Присягаюся, що не лише не можу прочитати вам те, про що йдеться в листі, але й не скажу навіть, французькою його написано чи арабською.

З цими словами він передав листа Гуртові, який похмуро похитав головою і віддав його Вамбі. Усміхаючись з таким хитрим виглядом, який міг би бути у мавпи за цих обставин, блазень оглянув усі чотири кутики аркуша, потім підстрибнув і віддав листа Роберту Локслі.

— Якби довгі літери були луками, а короткі — стрілами, я б щось розібрав, — сказав чесний йомен. — А зараз я так само не можу збагнути зміст цих знаків, як не можу підстрелити оленя, що гуляє звідси за дванадцять миль.

— Доведеться мені послужити вам читцем, — сказав Чорний Лицар і, взявши листа з рук Локслі, прочитав його спочатку про себе, а потім виклав його зміст своїм союзникам саксонською.

— Стратити шляхетного Седріка! — вигукнув Вамба. — Присягаюся хрестом, ти, мабуть, помилився, сер лицар.

— Ні, мій шановний друже, — відповів лицар, — я вам достеменно передав те, що тут написано.

— У такому разі, — сказав Гурт, — присягаюся святим Томою, треба брати цей замок, хоч би довелося голіруч розібрати його по камінцю.

— Нам із тобою більше й нічим орудувати, — зітхнув Вамба, — тільки мої руки навряд чи годяться для цього.

— Це лицарі так кажуть, щоб виграти час, — сказав Локслі. — Вони не зважаться на справу, за яку їм доведеться відповідати власною головою.

— Було б добре, — мовив Чорний Лицар, — якби хтось із нас примудрився проникнути в замок, щоб довідатися, що там коїться. Вони просять відрядити священика для сповіді; як на мене, наш святий самітник міг би виконати цей благочестивий обов’‎язок; заразом приніс би нам потрібні відомості.

— А біс би тебе взяв із твоїми порадами! — вигукнув святий самітник. — Я ж тобі казав, сер Ледар, що коли я скидаю рясу, разом із нею знімаю і мій духовний сан, тож уся моя святість і навіть латина пропадають. У зеленому каптані я радше здатен підстрелити двадцять оленів, ніж сповідати одного християнина.

— Боюся, — сказав Чорний Лицар, — що тут нікого не знайдеться, хто б згодився на роль отця-сповідальника.

Усі безмовно перезирнулися поміж собою.

— Так, я бачу, — сказав Вамба по короткій паузі, — що дурневі на роду написано залишатися в дурнях і пхати шию в таке ярмо, від якого мудрі люди тікають врізнобіч. Нехай буде вам відомо, любі брати та земляки, що до блазенського ковпака я носив рясу і доти готувався в ченці, доки не почалось у мене запалення мозку і не залишилось у мене розуму не більш, ніж на дурня. Ось я й вважаю, що за допомогою тієї святості, благочестя і латинської вченості, які зашиті в каптурі доброго самітника, я зумію принести як мирську, так і духовну втіху нашому господареві, благородному Седріку, а також і його товаришам по нещастю.

— Як ти гадаєш, годиться він на це? — запитав у Гурта Чорний Лицар.

— Справді не знаю, — відповів Гурт. — Якщо виявиться непридатним, то це буде перший випадок, коли його розум не прийде на виручку його дурості.

— То вдягай рясу, добра людино, — сказав Чорний Лицар, — і нехай твій господар через тебе надішле нам звістку про справи у замку. Там, мабуть, мало народу, тож раптовий і сміливий напад може скінчитися цілком успішно. Проте час минає, поквапся.

— А ми тим часом, — сказав Локслі, — так обляжемо всі стіни довкола, що й муха не пролетить... Ти скажи тим лиходіям, друже мій, — вів далі він, звертаючись до Вамби, — що за всяке насильство, що чиниться над полоненими, ми з ворогів стягнемо удесятеро.

— Мир вам! —- сказав латиною Вамба, який вже встиг повністю напнути на себе чернече вбрання.

Вимовляючи ці слова, він набув статечної та врочистої постави і поважно вирушив виконувати свою місію.

Розділ XXVI

Коли блазень, убраний в рясу самітника і підперезаний вузлуватим мотузком, з’‎явився перед ворітьми замку Реджинальда Фрон де Бефа, чатовий запитав, хто він і навіщо прийшов.

— Мир вам! — відповів блазень. —Я покірливий чернець францисканського ордену, прийшов надати останню втіху нещасним в’‎язням, які перебувають у стінах цього замку.

— Хоробрий же ти, чернече, — сказав вартовий, — коли наважився прийти сюди; тут, за винятком нашого п’‎яного капелана, вже двадцять років не кукурікали такі півні, як ти.

— Уже, будь-ласка, зроби милість, — сказав удаваний чернець, — скажи про мене господареві замку. Повір, що він мене прийме охоче. А півень так гучно закукурікає, що на весь замок буде чути.

— Дякую! — сказав чатовий. — Але якщо мені дістанеться за те, що я полишив варту заради твого доручення, я подивлюся, чи витримає сірячина ченця стрілу дикого гусака.

Із цими словами чатовий вийшов із башточки і попрямував до великої зали замку з нечуваною звісткою, що біля воріт стоїть святий чернець і просить дозволу негайно увійти. На неабияке його здивування, господар наказав мерщій впустити святу людину, і чатовий, спершу добре розставивши своїх товаришів-вартових охороняти браму, довго не розмірковуючи, виконав наказ.

Усієї хоробрості і винахідливості Вамби ледь вистачило на те, щоб не розгубитися у присутності такої людини, яким був страшний Фрон де Беф. Бідолашний блазень вимовив своє «Мир вам!», на яке сильно розраховував під час виконанні своєї ролі, таким тремтячим і кволим голосом, яким іще ніколи не виголошували цього вітання. Але Фрон де Беф звик, щоб люди всякого стану тремтіли перед ним, тож боязкість удаваного ченця не викликала жодних підозр.

— Хто ти, чернече, і звідки? — запитав він.

— Мир вам! — повторив блазень. — Я бідний служитель святого Франциска, йшов через ці ліси і потрапив до рук розбійників, які відправили мене в цей замок виконати священний обов’‎язок при двох особах, засуджених вашим високоповажним правосуддям на смерть1.

— Так, так, — мовив Фрон де Беф. — А чи не можеш ти мені сказати, святий отче, чи багато там цих бандитів?

— Доблесний пане, — відповів Вамба, — ім’‎я їм легіон.

— Ти мені просто скажи, скільки їх, чернече, бо ні твоя ряса, ані мотузок не захистять тебе.

— На жаль, — сказав удаваний чернець, — я трохи не вмер зі страху! Але здається мені, що всіх — і йоменів, і простолюдинів — там набереться принаймні п’‎ятсот чоловіків.

— Як! — вигукнув тамплієр, який у цю хвилину увійшов до зали. — Так багато злетілося цих ос? Тож час передушити цей шкідливий рій.

Він відвів господаря убік і запитав його:

— Знаєш ти цього ченця?

— Ні, — відповів Фрон де Беф, — він нетутешній, з дальнього монастиря, і я його не знаю.

— У такому разі не передавай йому на словах того, що ти хотів доручити, — сказав тамплієр. — Нехай він віднесе листа від імені де Брасі з наказом його вільній дружині поспішити сюди. А тим часом, щоб цей чернець не здогадався, що відбувається насправді, дозволь йому виконати своє завдання і приготувати саксонських свиней до бійні.

— Гаразд, так і вчинимо, — відповів Фрон де Беф і наказав служці провести Вамбу в ту кімнату, де були Седрік і Ательстан.

Тим часом нетерпіння Седріка все зростало й зростало. Він ходив із кутка в куток з виглядом людини, яка кидається в атаку або бере приступом фортецю. Він то гучно скрикував, то волав до Ательстана, який, зважено й холоднокровно очікуючи результату пригоди, спокійнісінько перетравлював вельми поживний обід. Вочевидь, питанням, чи довго триватиме їхнє ув’‎язнення, він мало переймався, твердо сподіваючись, що, як і всяке земне зло, колись і це скінчиться.

— Мир вам! — мовив блазень, увійшовши до них. — Нехай буде над вами благословення святого Дунстана, святого Дениса, святого Дютока та всіх святих!

— Увійди, ласкаво просимо, — сказав Седрік фальшивому ченцеві. — Навіщо ти прийшов до нас?

— Я прийшов приготувати вас до смерті, — відповів блазень.

— Не може бути! — вигукнув Седрік, здригнувшись. — Які вони не є злостиві та зухвалі, вони не наважаться чинити таку показну і безглузду розправу.

— На жаль, — сказав блазень, — покладатися на їхнє людинолюбство було б так само марно, як стримувати коня, що поніс, шовковою ниткою замість вуздечки. Атому подумайте гарненько, шляхетний Седріку, а також і ви, доблесний Ательстане, які гріхи вчинили ви во плоті, бо сьогодні ж будете покликані до одвіту перед вище судилище.

— Ти чуєш, Ательстане? — запитав Седрік. — Зміцнімося духом для останнього нашого подвигу, бо краще вмерти, як годиться чоловікам, аніж жити в неволі.

— Я готовий, — сказав Ательстан, — витримати все, що може вигадати їхня злість, і піду на смерть так само спокійно, як пішов би обідати.

— Тож приступімо до святого таїнства, отче мій, — сказав Седрік.

— Зачекайте хвилинку, дядечку, — відповів блазень своїм звичайним голосом, — куди це ви так швидко зібралися? Краще озирніться гарненько, перш ніж стрибати в непроглядну пітьму.

— Дивно, — сказав Седрік, — цей голос мені знайомий.

— То голос вашого вірного раба і блазня, — відповів Вамба, скидаючи з голови каптур. — Якби ви раніше послухалися моєї безглуздої поради, сюди не потрапили б. Дослухайтеся ж хоч тепер до порад дурня, і ви недовго тут залишитеся.

— Як так, шахраю? — запитав Седрік.

— А ось як, — відповів Вамба. — Надягайте цю рясу і мотузок — адже саме вони є ознакою мого священного сану — і спокійнісінько йдіть із замку, а мені залиште свій плащ і пасок, щоб я міг посісти ваше місце і стрибнути за вас, куди доведеться.

— Ти маєш посісти моє місце? — перепитав Седрік, здивований такою пропозицією. — Але ж вони тебе повісять, сердешний мій дурню!

— Хай чинять як знають, а там — як Бог звелить, — відповів Вамба. — Я сподіваюся, що Вамба, син Безмозкого, може висіти на ланцюзі так само поважно, як ланцюг висів на шиї у його пращура олдермена.

— Гаразд, Вамбо, я згоден прийняти твою пропозицію, лише з однією умовою, — сказав Седрік. — Поміняйся одягом не зі мною, а з лордом Ательстаном.

— Ба, ні, присягаюся святим Дунстаном, — відповів Вамба, — це мені не пасує! Син Безмозкого згоден постраждати, рятуючи життя синові Гереварда, але яка ж мені користь вмирати через чоловіка, батько якого не був знайомий із моїм батьком?

— Негіднику, — сказав Седрік, — пращури Ательстана були владиками Англії!

— Мені байдуже, ким би вони не були, — заперечив Вамба, — проте я не бажаю, щоб мені скрутили голову заради його пращурів. А тому, мій добрий господарю, приставайте швидше на мою пропозиціюабо дозвольте мені піти з цієї башти.

— Дозволь старому дереву всохнути, — вів далі Седрік, — аби збереглася краса цілого лісу! Врятуй благородного Ательстана, мій вірний Вамбо. Кожен, у кому тече саксонська кров, зобов’‎язаний це зробити. Ми з тобою разом віддамо себе на розправу жорстоких гнобителів. А він, звільнившись із полону, збудить дух помсти в наших одноплемінниках і відплатить за нас ворогам.

— Та ні, батечку, — сказав Ательстан, потискуючи йому руку. Кожного разу, коли якісь небезпечні обставини розбурхували його думку і змушували до діяльності, почуття його і дії були гідні його високого походження. — Ні, — повторив він. — Я радше погоджуся цілий тиждень просидіти в цій залі на хлібі та воді, аніж скористаюся можливістю врятуватися, яку вигадала відданість слуги для його господаря.

— От ви називаєте себе мудрими людьми, панове, — сказав блазень, — а я називаюся дурнем. Проте, дядечку Седріку і братику Ательстане, дурень винесе ухвалу і тим покладе край усім вашим суперечкам. Я все одно що Джонова кобила, яка нікому не дає на себе сідати крім Джона. Я прийшов задля того, щоб урятувати свого господаря. Якщо він відмовиться од моєї допомоги — ну що ж, піду додому, і справі кінець. Відданість не можна перекидати з одних рук до інших, як кільце або кулю в грі. Я згоден гойдатися в зашморзі, але не інакше, як замість мого родового господаря.

— Йдіть, шляхетний Седріку, — сказав Ательстан, — не втрачайте такої нагоди. Ваша присутність там, поза стінами цього замку, надихне наших друзів і пришвидшить наш порятунок, а якщо ви залишитеся тут, всі ми загинемо.

— А хіба там, за стінами, є надія на порятунок? — запитав Седрік, поглянувши на блазня.

— Ще й яка надія! — вигукнув Вамба. — Знайте, що, натягнувши мій балахон, ви одягаєтеся в мундир полководця. П’‎ятсот чоловіків зібралися під стінами цього замку, і сьогодні я був одним із головних ватажків. Моя безглузда шапка правила за шолом, а брязкальце — за маршальське берло. Ось побачимо, чи багато вони виграють, змінивши дурня на розумну людину. Хіба що я побоююся, щоб вони, збагатившись мудрістю, не втратили хоробрості. Отже, прощавайте, господарю, будьте милостиві до бідного Гурта і згляньтеся над його собакою Ікланем, а мій ковпак повісьте на стіну в Ротервуді на згадку про те, що я віддав своє життя за господаря як вірний... дурень.

Останнє слово він вимовив якось неоднозначно — чи то серйозно, чи жартома. Сльози виступили на очах у Седріка.

— Пам’‎ять про тебе житиме. — сказав він, — поки вірність і любов будуть у пошані на цьому світі. Якби я не вважав, що знайду засіб урятувати Ровену і тебе, Ательстане, та й тебе теж, мій бідолашний Вамбо, я не дав би умовити себе на таку справу.

Вони переодяглися, але тут у Седріка виникло нове запитання.

— Я не знаю жодної мови, крім свого рідного діалекту та декількох фраз по-норманському; як же я видаватиму себе за справжнього ченця?

— Вся штука в двох словах, — сказав Вамба. — Що б не казали вам, відповідайте латиною: «Мир вам!» При зустрічі або прощаючись, благословляючи або проклинаю-

чи, повторюйте: «Мир вам!» — і все. Для ченця ці слівця так само необхідні, як мітла для відьми або паличка для чарівника. Вимовляйте лише низьким голосом і значущо: «Мир вам!» — і проти цього ніхто не встоїть. Варта чи охорона, лицар чи зброєносець, піший чи кінний, — байдуже: ці слова на всіх діють як закляття. Якщо мене завтра поведуть вішати (в чому я ще дуже сумніваюсь), я неодмінно випробую силу цих слів на катові.

— Коли так, — сказав Седрік, — я миттю перекинуся на ченця. «Мир вам!» Сподіваюся, що запам’‎ятаю цей пароль. Шляхетний Ательстане, прощавай... Прощавай і ти, мій сердего. Серце у тебе таке, що вартує будь-якої здорової голови. Я вас виручу — або повернуся й помру разом із вами. Державна кров саксонських королів не проллється, поки моя кров іще тече в моїх жилах. Не дам волосині впасти з твоєї голови, мій добрий служко, який ризикував своїм життям, щоб урятувати господаря, хоч би довелося заради цього пожертвувати своїм життям. Прощавай.

— Прощавайте, шляхетний Седріку! — сказав Ательстан. — Пам’‎ятайте, що ченці ніколи не відмовляються попоїсти, якщо їм запропонують підкріпити сили.

— Прощавайте, дядечку! — додав Вамба. — Не забувайте про «Мир вам!».

Із такими напутніми словами Седрік вирушив у дорогу. Йому дуже швидко довелося випробувати силу магічних слів, яких навчив його блазень. Пробираючись низьким склепінчастим коридором до великої зали, він раптом побачив перед Собою жіночу постать.

— Мир вам! — сказав удаваний чернець, намагаючись швидше пройти повз неї.

— І вам мир, отче преподобний! — відповів йому латиною ніжний жіночий голос.

— Я трохи глухуватий, — відповів Седрік саксонською і пробубонів собі під ніс: — Біс би побрав дурня і його «Мир вам!». Вперше вистрілив — і відразу ж промахнувся.

Проте в ті часи досить часто траплялося, що духовні особи погано розуміли латину, і співрозмовниця Седріка чудово знала це.

— Прошу вас, преподобний отче, — вела далі вона вже саксонською, — будьте милосердні, відвідайте пораненого полоненого і втіште його. За цю добру справу ваш монастир отримає щедре подаяння, якого ще ніколи не отримував.

— Дочко моя, — відповів Седрік у великому збентеженні, — мені не можна залишатися в цьому замку і втрачати час на виконання звичайних моїх обов’‎язків. Я повинен піти якнайшвидше. Життя і смерть багатьох залежить від цього.

— Отче мій, благаю вас в ім’‎я обітниць, які ви на себе брали, не покиньте нещасного, не відмовте йому в своїх порадах і допомозі! — не вгавала прохачка.

— Бодай мене чорт ухопив і засадив в Іфрін разом із душами Одіна і Тора, — промовив роздратований Седрік.

Він, імовірно, виголосив би ще декілька фраз в тому ж дусі, але їхня бесіда була перервана грубим голосом Урфріди — тієї старої, що жила у відокремленій башточці.

— Що це означає, красунько? — звернулася вона до співрозмовниці Седріка. — То так ти платиш мені за мою доброту, за те, що я дозволила тобі вийти з темниці? Святого чоловіка довела до того, що він почав лаятися, щоб позбутися докучань юдейки!

— Юдейки! — вигукнув Седрік, намагаючись скористатися нагодою, щоб якось спекатися їх обох. — Дай мені пройти, жінко! Не затримуй мене. Я тільки-но виконав святий обов’‎язок і не хочу поганитися.

— Ходи сюди, отче мій, — сказала стара. — Ти нетутешній і сам не виберешся з замку. Йди-но сюди, мені хочеться з тобою побалакати. А ти, дочко проклятого племені, йди до хворого і доглядай за ним, поки я не повернуся. І горе тобі, якщо наважишся ще раз піти звідти без мого дозволу!

Ребекка пішла геть. Урфріда, доступаючись її благанням, дозволила їй залишити башту, а потім приставила її доглядати за пораненим Айвенго. Ребекка усвідомлювала, яка небезпека загрожує полоненим, і не втрачала анінайменшої нагоди щось зробити для їхнього порятунку. Почувши від Урфріди, що в цей безбожний замок завітав священик, вона сподівалася, що він захистить ув’‎язнених. Саме тому вона й очікувала в коридорі удаваного ченця. Але ми бачили, що спроба ця скінчилася невдало.

Розділ XXVII

Урфріда відразу впізнала, що вдаваний священик — сакс. Вона стала розповідати йому свою історію, і Седрік дізнався, що ця стара потвора — Ульріка, дочка шляхетного сакса, друга й бойового товариша його батька Торкіля Вольфгангера. Вимушена жити серед ворогів і вбивць своєї родини, вона ненавиділа їх шаленою ненавистю й усе життя намагалася шкодити їм. Їй удалося зробити ворогами старого Фрон де Бефа й його сина, Реджинальда, і розпалювати цю ворожнечу, аж доки тиран не загинув від руки свого власного сина.

Седрік охоче розпитав би Ульріку докладніше про її плани, але в цю хвилину пролунав суворий голос Реджинальда Фрон де Бефа:

— Куди подівся цей нероба чернець? Присягаюся Богом, я зроблю з нього мученика, якщо він надумається сіяти зраду серед моєї челяді!

— Яке тонке відчуття у нечистого сумління! — мовила Ульріка. — Але не зважай на нього, йди швидше до своїх. Виголоси бойовий клич саксів, і нехай вони заспівають свою войовничу пісню. Моя помста послужить їм приспівом.

Сказавши це, вона зникла в бічних дверях, а Реджинальд Фрон де Беф увійшов до кімнати. Седрік зусиллям волі змусив себе покірно вклонитися гордому баронові, на що той відповів недбалим кивком.

— Довго ж тебе затримали грішники з каяттям, мій отче! Втім, тим краще для них, тому що це їхня остання сповідь. Ти підготував їх до смерті?

— Я знайшов їх, — сказав Седрік, намагаючись висловлюватися французькою, — готовими до найгіршого результату, оскільки вони знають, хто їхній господар.

— Ти ба, чернече! Твоя вимова скидається на саксонську! — сказав фрон де Беф.

— Я виховувався в обителі святого ВІтольда в Бертоні, — відповів Седрік.

— Он як, — мовив барон. — Було б краще, якби ти був норманом. Але нічого не вдієш — інших гінців немає. Цей Вітольдів монастир в Бертоні справді совине гніздо. Давно пора розорити його вщент. Невдовзі настане такий час, що ані ряса, ні кольчуга не врятують сакса.

— На все воля Божа, — промовив Седрік голосом, що тремтів від стримуваної люті, яку Фрон де Беф сприйняв за прояв страху.

— Бачу, — сказав він, — що твоя душа вже втекла в п’‎яти, і ти уявив собі, що наші воїни увірвалися до вашої трапезної й господарюють у ваших льохах. Але зроби мені сьогодні ласку, і, що б не сталося з твоєю братією, обіцяю тобі, ти зможеш жити так само безпечно, як равлик у мушлі.

— Наказуйте, — сказав Седрік, стримуючи хвилювання.

— Йди за мною, я тебе виведу крізь бічну хвіртку.

Фрон де Беф великими кроками попрямував уперед і дорогою почав наставляти удаваного ченця, який прямував слідом, як поводитися.

— Бачиш, чернече, цю череду саксонських свиней, які насмілилися оточити мій замок Торкілстон? Розкажеш їм баєчку про слабкість цієї твердині, аби вони ще принаймні добу простояли попід стінами. А ти тим часом віднеси цього листа. Але стривай. Скажи, ти вмієш читати?

— Анітрішечки, — відповів Седрік, — я вмію читати лише свій требник. Та й то лише тому, що знаю напам’‎ять службу Господню милістю Богородиці і святого Вітольда.

— Тим краще. Отже, віднеси цього листа до замку Філіпа де Мальвуазена. Скажи, що лист від мене, а писав його тамплієр Бріан де Буа-Гільбер і що я прошу його якнайшвидше відіслати цього листа до Йорка. Втім, скажи йому, щоб він не дуже переймався нашою долею. Соромно подумати, що ми змушені ховатися від жменьки негідників, які зазвичай пускаються навтьоки, ледь зачують тупіт копит наших коней. Я тобі кажу, чернече, вигадай який-небудь привід, щоб утримати на місці цих мерзотників, поки не підоспіють наші прибічники. Моя мстивість прокинулася, а це такий сокіл, який не засне, поки не наїсться здобичі.

— Присягаюся моїм святим захисником, — сказав Седрік із таким притиском, якого не можна було очікувати від покірливого ченця, — присягаюся і всіма іншими святими, живими і мертвими в Англії, ваші накази будуть виконані! Жоден сакс не піде з-під цих стін, якщо я зумію втримати їх тут.

— Еге, чернече, — мовив Фрон де Беф, — ти змінив тон, говориш твердо та сміливо і відразу так підбадьорився, ніби прагнеш винищити саксонську череду; а тим часом ці свині подібні до тебе!

Седрік не вмів майстерно прикидатися і щиро пошкодував, що з ним немає Вамби, який, напевно, підказав би йому слушну відповідь. Але, як свідчить старовинна приказка, потреба витончує розум, а тому він промурмотів, що якщо люди займаються розбоєм, то їх відлучають від церкви, а держава ставить поза законом. <...>

Тим часом Фрон де Беф вивів його через хвіртку до рову, упоперек якого була перекинута одна дошка. Перейшовши через рів, вони опинилися в невеликому барбикені, або зовнішньому укріпленні стіни, звідки крізь добре захищені ворота для вилазок можна було вийти у чисте поле.

— Тепер іди швидше, — сказав Фрон де Беф. — Лише виконай моє доручення, і ти побачиш, що м’‎ясо саксів буде тут так само дешевим, як свинина на бійнях у Шефілді. Та ще ось що: ти, здається, досить веселий піп, то приходь після побоїща, я тобі виставлю стільки мальвазії, що вистачить напоїти весь ваш монастир.

— Звісно, ми ще зустрінемося, — відповів Седрік.

— А поки ось тобі, — додав норман біля останніх воріт, вкладаючи в долоню Седріка золоту монету. — Але пам’‎ятай: якщо не виконаєш мого доручення, я з тебе здеру і рясу, і твою власну шкуру.

— До ваших послуг і те, і те, — відповів Седрік, вийшовши за браму і радісно прямуючи чистим полем. — Можеш страчувати мене, якщо наступного разу, коли ми зустрінемося, я не, заслужу від тебе нічого кращого.

Тут він обернувся у бік замку, шпурнув золоту монету і промовив:

— Провались ти разом зі своїми грішми, віроломний нормане!

Фрон де Беф не розчув цих слів, але вгледів рух, що супроводжував їх, який видався йому підозріливим.

— Гей, стрільці, — гукнув він до чатових, які стояли на варті біля зовнішнього бастіону, — пустіть-но стрілу навздогін цьому ченцеві! Ні, стривайте, — додав він, побачивши, що вони вже натягають луки. — Не потрібно стріляти. Адже іншого гінця немає — доведеться вірити цьому. Я сподіваюся, що він не наважиться мене обдурити. У гіршому разі доведеться укласти угоду з тими саксонськими псами, які сидять у мене на ланцюзі. Гей, Жилю Тюремнику, розпорядися, щоб привели до мене Седріка Ротервудського та того другого бовдура, його товариша Конінгсбурзького. Як він зветься, Ательстан, чи як? Вони мають такі імена, що норманському лицареві й вимовити важко, і в роті від них залишається присмак шинки. Дайно мені вина — прополоскати рот після цих імен, як каже веселий принц Джон. Подай вино у зброївню і туди ж приведи полонених.

Щойно Седрік врятувався, обман було викрито. Фрон де Беф став вимагати викуп у саксів, і Ательстан пообіцяв заплатити за себе та своїх товаришів викуп у тисячу марок. Однак барони та тамплієр хотіли лишити в замку Ісака з дочкою, блазня та леді Ровену.

— Леді Ровена,— відповів Ательстан,— моя наречена, і швидше хай мене розшматують дикі коні, ніж я погоджуся залишити її. Те саме можу сказати і про Вамбу.

Саксонських полонених саме виводили, коли ввели ченця Амбросія, який повідомив, що в полон було взято пріора Жорво. Дивлячись на обложників, які скупчились під стінами замка, де Брасі зауважив, що на чолі юрби стоїть той, кого вони прозвали Чорним Лицарем.

Розділ XXVIII - XXIX

Повернімося до подій турніру. Коли Айвенго впав і, здавалося, всі залишили його, Ребекка, вперто благаючи батька, спромоглася вмовити його перенести хороброго юнака з арени до будинку в передмісті Ашбі, де тимчасово оселилися євреї.

Прекрасна Ребекка вміла добре лікувати. Своїх медичних знань набула вона від старої єврейки, дочки одного славетного лікаря, яка полюбила Ребекку, мов власну дитину. Саму навчительку спалили живцем, але таємні її знання лишилися жити в голові її талановитої учениці. Вона доглядала пораненого Айвенго, хоча й зрозуміла, що він кохає Ровену. Прекрасна єврейка захоплювалась мужністю молодого лицаря і його бажанням виступати за справу короля Річарда та споконвічні права саксонців.

Саме Айвенго був на ношах, коли Седрік із челяддю зустріли Ісака та його дочку, покинутих провідниками. Разом із саксонськими панами та своїми рятівниками Айвенго потрапив у полон до замку Фрон де Бефа. Його ім’‎я стало відомим де Брасі, і лицарська честь не дозволила йому викрити присутність Айвенго Фрон де Бефові — той, безперечно, без вагань вбив би пораненого, спокушений можливістю позбавитися того, на чиє майно він зазіхав. На випадок, коли їх спитають, де Брасі наказав відповісти, що вони скористалися порожніми ношами леді Ровени, щоб перевезти в них одного свого товариша, котрий був поранений у сутичці. Вояки поспішили до місця бою й, таким чином, доглядати Айвенго стала Урфріда. Але Урфріда, охоплена спогадами про давні образи і мріючи про помсту, охоче передала свій обов’‎язок доглядати пораненого Ребецці.

Опинившись знову біля ліжка Айвенго, Ребекка сама здивувалася тій гострій радості, яку відчула при цьому, незважаючи на всю небезпеку їхнього становища. Намацуючи його пульс і запитуючи про здоров’‎я, вона торкалася до нього так ніжно і говорила так ласкаво, що мимоволі виявила набагато гарячіше співчуття, ніж сама того хотіла. Голос її уривався, і рука її тремтіла. Айвенго поквапився заспокоїти її, сповістивши, що почувається чудово, набагато краще, ніж міг сподіватися. — І все завдяки твоїм умінням, мила Ребекко! — додав він. «Він назвав мене милою Ребеккою, — подумала дівчина, — але таким байдужим тоном, який не пасує до цього слова. Його бойовий кінь або мисливський собака для нього дорожчий мерзенної юдейки!»

— Мій дух страждає, добра дівчино, — вів далі Айвенго, — від тривоги набагато сильніше, ніж тіло від болю. З того, що при мені говорили мої вартові, та з того, як звучить ріг за мурами замку, я здогадався, що перебуваю в полоні. А якщо я не помиляюся, грубий голос людини, яка щойно вигнала всіх звідси, належить Фрон де Бефу; очевидячки, ми в його замку. Якщо так, то чим же це може скінчитися і яким чином я можу захистити Ровену і мого батька?

«А про єврея та єврейку не згадує, — подумала знову Ребекка. — Та й яке йому діло до нас, і як справедливо карає мене Бог за те, що я дозволила собі так багато думати про лицаря».

Засудивши таким чином себе, вона поспішила повідомити Айвенго всі відомості, які встигла зібрати. А їх було зовсім небагато.

Айвенго, мов той бойовий кінь, згоряв від нетерплячки і всією душею прагнув взяти участь у бою, який провіщали всі ці войовничі звуки.

— Якби мені доповзти хоч би до того віконця, — бідкався він, — хоч би поглянути, як відбуватиметься ця битва! Якби мені добути лук і пустити стрілу або хоч раз ударити сокирою задля нашого звільнення! Але все марно, все марно — я безсилий і беззбройний!

— Не хвилюйся, шляхетний лицарю, — сказала Ребекка. — Чуєш, як усе раптом стихло? Можливо, й не буде бою.

— Нічого ти не тямиш! — нетерпляче вигукнув Вілфред. — Це затишшя означає лише, що всі воїни зайняли свої місця на стінах і наразі чекають нападу. Те, що ми чули, було лише віддаленим провісником штурму. За декілька хвилин почуєш, як він вибухне зі всією люттю. Ох, якби мені доповзти якось до того вікна!

— Така спроба зашкодить тобі, шляхетний лицарю, — зауважила Ребекка, але, побачивши його безмежне хвилювання, додала: — Я сама стану біля вікна і, як умію, описуватиму тобі, що там відбувається.

— Ні, не треба, не треба! — вигукнув Айвенго. — Кожне вікно, кожен отвір у стінах послужить ціллю для стрільців. Якась очманіла стріла...

— Це було б добре! — тихо пробурмотіла Ребекка, твердою ходою зійшовши на дві чи три сходинки, що вели до вікна.

— Ребекко, люба Ребекко! — вигукнув Айвенго. — Це зовсім не жіноча справа. Не наражай себе на небезпеку, тебе можуть поранити або вбити, і я все життя каратимуся через усвідомлення, що став тому причиною. Принаймні візьми той старий щит, затулися ним і постарайся якомога менше висовуватися з-за за віконних Грат.

Ребекка мерщій виконала його вказівки і, загородивши нижню частину вікна старим щитом, так управно сховалася під ним, що майже з повною безпекою для себе могла спостерігати все, що відбувалося за мурами замку і повідомляти Айвенго, як осадники готуються до штурму. Вона швидко розповідала Айвенго таке:

— На узліссі суцільною стіною стоять стрільці, але вони в тіні, під деревами, лиш деякі вийшли у відкрите поле.

— А під яким вони прапором? — запитав Айвенго.

— Я не бачу ані знамен, ані прапорів, — відповіла Ребекка.

— Це дивно! — пробурмотів лицар. — Іти на штурм такої фортеці — і не розвернути ані знамен, ані прапорів! Чи не видно принаймні, хто їхні ватажки?

— Найпомітніший лицар у чорних обладунках, — сказала єврейка. — Він один серед усіх озброєний з голови до ніг і, мабуть, усім керує. <...>

її розповідь була раптово перервана сигналом до нападу. Осадники пронизливо засурмили в ріг, а зсередини мурів долинули звуки норманських труб і барабанів, що завзято відповідали на виклик ворога. Оглушливий шум посилювався вигуками розлючених бійців. Проте не лише криком сподівалися обидві сторони вирішити долю цього дня. Могутній натиск нападників зустрів відчайдушну відсіч з боку тих, хто перебував ув облозі. Стрільці, призвичаєні у своїх поневіряннях по лісах майстерно справлятися з луком та стрілами, діяли так «єдинокупно», за старовинним виразом, що жоден пункт, у якому захисники замку хоч на хвилину показувалися назовні, не уникнув влучних стріл завдовжки в цілий ярд. Стрілянина була такою частою й рівною, що стріли падали, як град, хоча кожна з них мала свою особливу ціль. Проте прибічники Реджинальда Фрон де Бефа та його союзники, цілком покладаючись на своє чудове озброєння й неприступність замку, виявили завзятість у захисті, відповідну до люті тих, хто нападав.

— А я маю тут лежати нерухомо, ніби розслаблений чернець, — вигукував Айвенго, — поки інші ведуть гру, від якої залежить моя свобода або смерть! Поглянь знову у вікно, добра дівчино, лиш обережно, щоб стрільці тебе не помітили!

Ежен Делакруа. Ребекка та Айвенго

Зміцнивши дух безмовною молитвою, Ребекка терпляче та сміливо зайняла знову своє місце біля вікна, затулившись щитом так, щоб знизу не можна було її побачити.

— Що ти бачиш, Ребекко? — знову запитав поранений лицар.

— Лише хмару летючих стріл.

Вони мигтять так часто, що у мене ряботить в очах і я не можу розгледіти власне стрільців.

— Це не може тривати вічно, — сказав Айвенго. — Що можна зробити за допомогою одних лише луків та стріл проти кам’‎яних стін і веж?

Поглянь, прекрасна Ребекко, де тепер Чорний Лицар і як він поводиться, тому що від дій ватажка залежатимуть дії його підлеглих.

— Ось він, я його бачу: він веде загін до зовнішньої огорожі передової вежі. Вони валять стовпи і частоколи, рубають огорожу сокирами.

Високе чорне пір’‎я майорить на його шоломі над натовпом, ніби ворон над ратним полем. Вони прорубали пролам в огорожі, увірвалися. Боже Якова! Ніби два скажені потоки зустрілися та змішалися! Два океани, зворохоблені протилежними вітрами!

Вона відвернулася від вікна, не маючи сил споглядати таке страшне видовище.

— Виглянь знову, Ребекко, — сказав Айвенго, — стрілянина з луків тепер, напевно, порідшала, якщо вони б’‎ються врукопаш. Поглянь іще, тепер не так небезпечно стояти біля вікна.

Ребекка знову визирнула і враз вигукнула:

— Святі пророки! Фрон де Беф б’‎ється з Чорним Лицарем! Сам на сам у проламі, а решта лиш дивляться на них і кричать. Боже праведний, вступися за пригноблених і полонених!.. — і тут вона зненацька вигукнула: — Він упав!

— Хто впав? — запитав Айвенго. — Заради Пресвятої Діви, скажи, хто впав?

— Чорний Лицар, — відповіла Ребекка ледь чутно, але услід за тим закричала з радісним хвилюванням: -— Ні, ні, дякувати Богові битв! Він знову схопився на ноги і б’‎ється так, ніби в одній його руці зачаїлася сила двадцятьох чоловіків. У нього меч переламався навпіл. Він вихопив сокиру в одного з йоменів. Він напирає на барона Фрон де Бефа удар за ударом. Багатир хилиться та здригається, ніби дуб під сокирою дроворуба. Впав!.. Упав!

— Хто? Фрон де Беф? — закричав Айвенго.

— Так, Фрон де Беф! — відповіла єврейка. — Його люди кинулися йому на допомогу. На чолі їх став гордий тамплієр.

— Але чи прорвалися за огорожу нападники? — запитав Айвенго.

— Так, так, прорвалися! — вигукнула Ребекка. — Притиснули захисників до зовнішньої стіни! — І далі: — Драбину повалили, воїни лежать під нею, розпростерті, як розчавлені черв’‎яки!.. Тепер перевага на боці осаджених!

— Допоможи нам, святий Георгію! — вигукнув лицар. — Невже ці зрадники-йомени відступають?

— Ні, — мовила Ребекка, — вони поводяться, як годиться відважним йоменам. Ось тепер Чорний Лицар зі своєю величезною сокирою підступає до брами, рубає її. Гул від ударів можна почути крізь шум і крики битви.

— Присягаюся святим Иоанном, — радісно сказав Айвенго, підвівшись на лікті, — я вважав, що у всій Англії лише одна людина здатна на таку справу!

— Брама задрижала! — вела далі Ребекка. — Ось вона тріщить, розпадається під його ударами. Вони кинулися через пролам, узяли вежу! О Боже, хапають захисників і кидають до рову з водою! О люди, якщо ви маєте щось людське, пощадіть же тих, хто більше не може чинити вам опір!

— А місток? Місток, що сполучає вежу з замком? Вони і його захопили? — домагався Айвенго.

— Ні, — відповіла Ребекка, — тамплієр зламав дошку, якою вони перетнули рів. Дехто із захисників врятувався з ним в стінах замку. Чуєш ці крики? Вони сповіщають тобі, яка доля спіткала решту. На жаль, тепер я знаю, що видовище перемоги ще жахливіше за видовище битви!

— Що вони тепер роблять? — запитав Айвенго. — Поглянь знову! Тепер не час непритомніти, побачивши кров.

— Стихли на якийсь час, — відповіла Ребекка. — Наші друзі укріплюються в завойованій вежі. Вона так добре укриває їх від пострілів ворога, що обложені лише зрідка посилають туди свої стріли, й то більше задля того, щоб турбувати їх, а не завдавати шкоди.

— Наші друзі, — сказав Вілфред, — не відмовляться від свого наміру захопити замок, якщо так відважно почали його виконувати. Дивно, — продовжував він бурмотіти, — невже є на світі ще одна людина, здатна на таку безумну відвагу? Пута і кайдани лазурові на чорному полі. Що б це могло означати? Ребекко, ти не бачиш інших знаків, за якими можна було б упізнати цього Чорного Лицаря?

— Ні, — відповіла єврейка, — все на ньому чорне як вороняче крило. Нічого не бачу, жодних знаків. Але потому як я була свідком його сили й доблесті в бою, мені здається, що я його впізнаю й вирізню серед тисячі інших воїнів. Це страшне й величне видовище, коли рука і серце однієї людини перемагають сотні людей.

— Ребекко, — мовив Айвенго, — ти описуєш справжнього героя. Якщо осадники не діють, то лише тому, що збираються на силі або вигадують спосіб переправитися через рів. Присягаюся честю мого дому! Присягаюся світлим ім’‎ям тієї, яку кохаю! Я віддав би десять років життя — погодився б провести їх у неволі — за один день битви поряд із цим доблесним лицарем і за таку праведну справу!

— На жаль, — сказала Ребекка, полишаючи своє місце біля вікна і підходячи до ліжка пораненого лицаря, — таке нетерпляче жадання діяльності, таке збудження й боротьба зі своєю слабкістю неодмінно затримають твоє видужання! Що буде вам, лицарі, нагородою за всю кров, яку ви пролили, за труд і втрати, за ті сльози, які пролилися через ваші діяння, коли смерть переламає ваші списи і випередить найпрудкішого з ваших бойових коней?

— Що буде нагородою? — вигукнув Айвенго. — Як що? Слава, слава! Вона позолотить наші могили і увічнить наші імена!

— Слава? — перепитала Ребекка. — Невже та іржава кольчуга, що висить як траурний герб над темним і вогким гробівцем лицаря, або та напівстерта статуя із написом, який неосвічений чернець насилу зможе прочитати, настановлюючи мандрівника, — невже це достатня нагорода за зречення від усіх ніжних прихильностей, за ціле життя, проведене серед лиха задля того, щоб завдавати горя іншим? Чи то велика слава — стати героєм балад мандрівного менестреля, якому підспівують п’‎янички за кухлем елю?

— Клянуся душею Гереварда! Лицарський дух вирізняє доблесного воїна з-поміж простолюдинів і дикунів, він учить нас цінувати своє життя незрівнянно менше за честь, торжествувати над усілякими тяготами, турботами та стражданнями, не страшитися нічого, окрім неслави. Без нього шляхетна честь була б порожнім звуком...

Сумними й лагідними словами Ребекка залагодила гарячу суперечку. А трохи згодом лікувальний сон все ж таки здолав Айвенго.

Ребекка поглянула на пораненого лицаря і промовила про себе: «Він спить! Стомлений від ран і душевної тривоги, скориставшись хвилиною затишшя. Хіба це злочин, що я дивлюся на нього і, можливо, востаннє! А батько мій? О мій батьку! Горе дочці твоїй, коли вона забула про твою сивину, задивившись на золотаві кучері юності! Чи не за те покарав Єгова негідну дочку, яка думає про полоненого чужоземця більше, ніж про свого отця, забуває про лихо Юдеї та милується красою іновірця? Але я вирву цю слабкість зі свого серця, хоч би воно розірвалося на шматки і спливло кров’‎ю!»

Розділ XXX

Коли настала тиша після першого успіху нападників, поки одна сторона зміцнювалася на завойованих позиціях, а інша готувалася до оборони, тамплієр і Моріс де Брасі зійшлися у великій залі замку.

— Де Фрон де Беф? — запитав де Брасі, який керував обороною замку з протилежного боку. — Чи правду кажуть, ніби його вбили?

— Ні, він живий, — відповів тамплієр холоднокровно, — поки що живий; та хоч би на його плечах була така ж бичача голова1, яка намальована у нього на щиті, закута хоч у десять шарів заліза, йому б усе одно не вдалося встояти проти тої фатальної сокири. Ще декілька годин, і Фрон де Беф вирушить до праотців. Могутнього соратника втратить у його особі принц Джон.

— Зате сатані великий прибуток, — зауважив де Брасі. — Ось що значить блюзнити над янголами і святими спасенниками й наказувати валити їхні зображення і статуї на голови цим мерзотникам йоменам!..

— Гаразд, годі балачок. Подбаймо краще про те, як нам відстояти замок. Ми свою вежу втратили.

— Це серйозна втрата! — сказав де Брасі. — Під прикриттям цієї башти негідники

можуть підступитися до замку набагато ближче. Нас так мало, що немає змоги обороняти кожен пункт. Люди й без того скаржаться, що ледь-ледь вистромишся з-за стіни, тут-таки на тебе летить шквал стріл. Як ви вважаєте, сер Бріан, чи не домовитися нам із-цими мерзотниками, видавши їм полонених?

— Що? — вигукнув тамплієр. — Видати наших полонених і виставити себе на загальне посміховисько? Які доблесні вояки: зуміли поночі напасти на беззахисних проїжджих й узяти їх у полон, а серед білого дня не зуміли захистити міцний замок від жменьки якихось волоцюг і злодіїв, очолених блазнями та свинарями! Посоромся давати такі поради, Морісе де Брасі. Нехай цей замок обвалиться на мене й поховає моє тіло і мою ганьбу, перш ніж я погоджуся на таку ницу й безславну угоду.

1 Фрон де Беф перекладається як «бичача голова».

— Що ж, тоді ходімо захищати мури, — мовив де Брасі безтурботно. — Ще не народився той чоловік, хоч турок, хоч тамплієр, який би менше за мене цінував життя. Але, сподіваюся, немає нічого ганебного в тому, що мені хотілося б мати тепер під рукою бійців із сорок із моєї хороброї дружини. Тоді ми миттю впоралися б із цими негідними бунтівниками!

— Мріяти можеш про що завгодно, — сказав тамплієр, — але подумай, як краще забезпечити оборону з тими воїнами, яких ми маємо. Це переважно челядь барона Фрон де Бефа, що заслужила ненависть місцевого населення безліччю зухвалих вчинків.

— Тим краще, — відтяв де Брасі, — тож ці раби захищатимуться до останньої краплі крові, аби уникнути помсти селян. Йдемо на бій, Бріане де Буа-Гільбер. Чи залишуся я живий, чи помру — побачиш, що сьогодні поведінка Моріса де Брасі буде гідною родовитого і шляхетного дворянина.

— По місцях! — вигукнув тамплієр.

І обидва пішли на мури, щоб зробити все можливе для оборони фортеці.

Втрата передової вежі погіршила становище осаджених ще й тому, що хоча стіни замку були набагато вищі за цю вежу, обложені не могли, як раніше, визначити рух ворога. Розкидані на луці дерева й чагарники так близько підступали до бічної брами вежі, що нападники мали можливість непомітно для супротивника провести туди скільки заманеться людей. Тому де Брасі та тамплієр не могли передбачити, де саме розгорнеться головний наступ, і їхні воїни, незважаючи на відвагу, весь час перебували в гнітючій тривожній невідомості.

Тим часом до господаря обложеного замку прийшла смертна година: він тихо лежав, зазнаючи тілесних і душевних мук. Він не мав можливості спокутувати свої гріхи щедрими пожертвуваннями на церкву, притупивши у такий спосіб свій страх. Серед усіх вад Фрон де Бефа, чоловіка грубого й жадібного, користолюбство було найдужчою: він уважав за краще нехтувати церквою та її служителями, ніж купувати собі відпущення гріхів ціною золота й земельних угідь. І ось настала та хвилина, коли всі земні скарби почали втрачати свою принаду, і серце жорстокого барона, що було не м’‎якіше млинарського жорна, сповнилося страху перед чорною безоднею майбутнього. Гарячковий стан його тіла ще більше посилював болісну тривогу душі; його передсмертні години минали в боротьбі жаху, який враз прокинувся, зі звичною для нього заповзятістю непохитної вдачі.

— Куди поділися ці попи, — бурмотів барон, — ці ченці, що такою дорогою ціною влаштовують свої духовні вистави! Де тепер усі босі кармеліти, для яких старий Фрон де Беф заснував монастир святої Анни, пограбувавши на їхню користь свого спадкоємця, відібравши у нього стільки добрих угідь, родючих нив і вигонів? Мабуть, десь попивають ель або показують свої фокуси біля ліжка якого-небудь ницого мужлана!.. А мене, спадкоємця їхнього добродійника, мене, за кого вони зобов’‎язані молитися за велінням дарчої грамоти, ці невдячні негідники залишають вмирати без сповіді та причастя, як бездомного пса. Покличте мені тамплієра: адже він теж духовна особа і може щось зробити. Але ні: я краще бісові сповідаюся, ніж Бріану де Буа-Гільберу, якому ні до раю, ні до пекла немає діла. Чув я, що старі люди самі за себе моляться, таким не треба ні просити, ні підкуповувати лицемірних попів. Проте я не насмілююся.

— Он як, Фрон де Беф сам зізнається, що не насмілюється? — пролунав біля його ліжка чийсь уривчастий, пронизливий голос.

Фрон де Беф був настільки приголомшений, і сумління його було таке нечисте, що коли почув це запитання, йому здалося, ніби він чує голос одного з тих бісів, які, за марновірними уявленнями того часу, обступають вмираючу людину, прагнучи розсіяти її увагу й відвернути від благочестивих роздумів про вічне блаженство.

Він здригнувся, але негайно закликавши на допомогу свою звичну рішучість, вигукнув:

— Хто там?

— Я твій злий дух, Реджинальде Фрон де Беф, — відповів голос.

— То покажись мені у своєму тілесному образі, коли ти справжній біс, — вигукнув умираючий лицар. — Нехай ні небеса, ні пекло не зможуть сказати, що я злякався.

— Думай про свої гріхи, Реджинальде Фрон де Беф, — мовив дивний, майже нелюдський голос, — думай про своє бунтарство, про користолюбство, про вбивства! Хто підбурював розпусного Джона проти сивого батька, проти великодушного брата?

— Хто б ти не був, бісе, — ти брешеш! — вигукнув Фрон де Беф. — Не я підбурював Джона до повстання, не я один. Нас було близько п’‎ятдесятьох лицарів і баронів, квіт усіх графств Середньої Англії. Кращих за нас бійців не було в державі. Чому ж я один маю відповідати за гріх, скоєний півсотнею таких людей?

— Ні, я не дам тобі вмерти спокійно, — повторив той-таки голос. — Вмираючи, ти згадуватимеш про свої лиходійства, про стогони, що лунали в цих стінах, про кров, якою просякла підлога твого замку. Подумай про свого батька, пригадай його смерть, пригадай бенкетну залу, де підлога була заллята його кров’‎ю, яка пролилася від руки власного сина.

— Ага, — вимовив барон після досить тривалого мовчання, — ти знаєш це! Справді ти дух зла, всезнаючий, як кажуть ченці. Я вважав цю таємницю похованою в моїх грудях і в грудях тієї, яка була спокусницею й учасницею мого злочину. Забирайся, бісе, залиш мене! Відшукай саксонську чаклунку Ульріку. Лише вона могла повідати тобі про це, бо тоді ми з нею були єдиними свідками події.

— Вона й так уже скуштувала цих мук, — сказала Ульріка, наближаючись до ліжка барона Фрон де Бефа. — Вона давно п’‎є з цього гіркого келиха, але гіркота пом’‎якшала, коли вона побачила, що й тобі доведеться пити з нього.

— Підла, люта відьмо! — заволав Фрон де Беф. — Зловісна сова! То це ти прийшла знущатися з чоловіка, якого сама й занапастила?

— Так, Реджинальде Фрон де Беф, — відповіла вона, — це я, Ульріка, дочка закатованого Торкіля Вольфгангера, сестра його зарізаних синів. Це я прийшла вимагати звіту в тебе й у всього твого роду: що сталося з моїм батьком і родиною, з моїм ім’‎ям, із честю — зі всім, що відібрав у мене проклятий рід Фрон де Бефів?

— Мерзотна фуріє, — вигукнув Фрон де Беф, — ти не будеш свідком мого кінця! Гей, Жилю, Клемане, Юстесе, Сен Море, Стівене! Схопіть цю прокляту відьму і скиньте її з висоти мурів!

— Ну ж бо, поклич їх іще, доблесний бароне, — мовила стара зі злостивою посмішкою, — скликай своїх васалів, погрожуй їм за зволікання батогом і в’‎язницею. Але знай, могутній ватажку, що відтепер не буде тобі ані відповіді, ані допомоги, ані покори. Чуєш ці страшні звуки? — вела далі вона, раптом змінюючи тон: у кімнату знову долинув страшний шум шаленої битви. — Ці крики сповіщають про падіння твого дому.

— Боги й біси! — закричав поранений лицар. — О, якби хоч на хвилину повернулася моя колишня сила, щоб доповзти до місця бою й померти, як годиться лицареві!

— І не думай про це, хоробрий воїне! — заперечила вона. — Ти помреш не як чесний воїн, а як лисиця у своїй норі, коли селяни підпалюють хмиз довкола її лігва.

— Брешеш, ненависна стара! — вигукнув Фрон де Беф. — Мої слуги — відважні

вояки, мої стіни міцні й високі! Мої ратні товариші не побояться будь-якої навали саксів, хоч би їх ватажками були самі Генгіст і Горса!

— Хочеш — вір у це, — відповіла Ульріка, — поки не переконаєшся у протилежному. Та ні, — обірвала вона саму себе, — можеш і зараз дізнатися свою долю. Чи відчуваєш ти ядучий дим, що чорними клубами ходить по кімнаті? Ти, можливо, вважаєш, що у тебе в очах темніє і починається передсмертна задуха? Ні, Реджинальде, причина того інша. Ти пам’‎ятаєш про хмиз і дрова, складені внизу, під цими кімнатами?

— Жінко! — вигукнув Фрон де Беф у нестямі від люті. — Невже ти підпалила нас? Так і є — замок оповитий полум’‎ям!

— Так, пожежа розгоряється швидко, — сказала Ульріка зі страхітливим спокоєм. — Невдовзі я подам сигнал тим, хто осаджує замок, щоб вони сміливіше наступали. Прощавай, Фрон де Беф! Нехай божества древніх саксів, або біси, як називають їх нинішні ченці, посядуть місце втішальників у твою смертну годину — Ульріка ж полишає тебе. Але знай, якщо це може тебе втіши ти, знай, що Ульріка піде з тобою однією дорогою і розділить твою кару, як ділила твої злочини. Прощавай, батьковбивце, прощавай назавжди! І нехай кожен камінь цих склепінь оживе і повторює: «Батьковбивця!»

У безумному нападі відчаю й туги нещасний то віддавав якісь бойові накази, то невиразно бурмотів, проклинаючи себе самого, і рід людський, і самі небеса, аж поки дим не заслав покій так, що далі вже нічого не було видно.

Розділ XXXI

Седрік хоч і не дуже покладався на Ульріку, однак повідомив Чорного Лицаря та йомена Локслі про дану нею обіцянку. їх потішила звістка про те, що в фортеці у них є спільник, який зможе допомогти їм доступитися до замку. І Чорний Лицар, і Локслі були цілком згодні з саксом, що варто спробувати взяти стіни приступом, оскільки це єдина можливість виручити бранців, які потрапили до рук жорстокого барона Фрон де Бефа.

Коли передова вежа була завойована, Чорний Лицар надіслав цю радісну звістку йомену Локслі; він просив Локслі якомога уважніше спостерігати за облогою і зосередити свої сили для раптової атаки. Для лицаря було особливо важливо не дозволити ворогові провести вилазку: він знав, що погано озброєні і зовсім не навчені добровольці, якими він командував, не зможуть стримати натиск досвідчених воїнів, із яких складався почет норманських лицарів, оскільки ті не лише перевершували добровольців своїм озброєнням, але й були навчені спокійної впевненості, що виробляється під впливом дисципліни і тривалих військових вправ.

Лицар скористався хвилиною затишшя, аби спорудити плавучий міст, чи радше довгий пліт, за допомогою якого він сподівався подолати рів. Будівництво такого плоту затримувало подальший наступ, але ватажки не дуже шкодували про це, тим більше що воно давало можливість Ульріці виконати свою справу.

Коли пліт був готовий, Чорний Лицар звернувся до своїх воїнів із такою промовою:

— Більше немає чого чекати, друзі мої. Сонце хилиться на захід, а я маю таку справу, яка не дозволить мені провести з вами бодай іще один день. До того ж це буде диво, якщо на допомогу супротивникові з Йорка не підоспіє кіннота. Нам слід поквапитися. Один із вас піде до Локслі і скаже йому, щоб він починав стрілянину з луків із протилежного боку замку і посувався вперед. А ви, справжні англійські серця, залишайтеся зі мною та приготуйтеся спустити на воду пліт, щойно відчиниться брама вежі. Сміливо прямуйте за мною по дошках і допоможіть мені розбити ген ті ворота в головній стіні фортеці. Ті з вас, хто не бажає брати участі в цій справі або у кого немає відповідної зброї, нехай займуть верхівку передової вежі, гарненько натягнуть луки та стріляють в кожного, хто з’‎явиться на протилежному мурі замку. Шляхетний Седріку, ви очолите тих, що залишаються?

— О ні, клянуся душею Гереварда! — вигукнув сакс. — Я не можу бути очільником, проте нехай буде проклята моя могила, якщо я не вирушу в наступ у перших рядах, куди ви вкажете! Це моя війна, і я маю бути в центрі її.

— З Богом! — сказав Чорний Лицар. — Відчиняйте ворота і спускайте на воду плавучий міст.

Ворота, що вели з передової вежі до рову і були розташовані навпроти воріт для вилазок в головній стіні замку, раптово відчинилися. Пліт зіштовхнули на воду. Він утворив упоперек рову слизький і небезпечний прохід, на якому поряд могло стати не більше двох людей. Цілком усвідомлюючи, як важливо захопити ворога зненацька, Чорний Лицар, а за ним і Седрік сплигнули на плавучий міст і швидко перебралися на протилежний берег. Тут лицар почав завдавати громових ударів сокирою у браму замку. Від стріл і каміння, що сипалися згори, він був трохи захищений залишками підйомного мосту, знищеного тамплієром під час відступу з передової вежі. Частина настилу цього мосту разом із підйомними блоками так і залишилася прикріпленою до верхнього виступу воріт, утворюючи щось на взірець дашка над Седріком і лицарем. Люди, які перетнули плавучий міст назирці за лицарем, не потрапили під це прикриття. Двоє, пронизані стрілами, були вбиті наповал, двоє інших упали в рів, решта хутко сховалися у вежі.

Становище Седріка і Чорного Лицаря було справді небезпечним. Воно було б іще небезпечнішим, коли б не злагоджена допомога стрільців, які засіли в передовій башті: вони буз упину обсипали стрілами бійниці на стінах, відвертаючи увагу захисників замку і заважаючи їм обрушувати на обох ватажків метальні снаряди, що загрожували знищити дашок над їхніми головами.

Тої ж миті нападники побачили червоний прапор, виставлений із вікна кутової вежі, про яке Ульріка говорила Седріку. Відважний йомен Локслі, пробираючись у передове укріплення, щоб дізнатися, як триває облога, першим помітив цей сигнал.

— Святий Георгій! — вигукнув він. — Святий Георгій Переможець, що бореться за Англію! Вперед, сміливі йомени! Чому ж ви залишили лицаря і шляхетного Седріка? Чи ж вони удвох штурмуватимуть фортецю? Вперед, відважні йомени! Замок наш, у нас є спільники всередині фортеці.

З цими словами він натягнув лук і прошив стрілою груди одного з воїнів, який за наказом де Брасі почав зрушувати величезний камінь зі стіни, збираючись звалити його на голови Седріка та Чорного Лицаря. Решта бійців розгубилися, побачивши, що жодна зброя не може встояти проти страшного стрільця.

— Боїтеся, негідники? — вигукнув де Брасі. — Хай береже нас святий Денис! Дайте мені лом!

Він схопив лом і почав підважувати камінь, який був такий великий і важкий, що якби впав донизу, то, напевно, зламав би опори підйомного мосту, які слугували прикриттям для нападників, і, крім того, потопив би пліт, яким вони переправилися через рів. Усі побачили небезпеку, і навіть найхоробріші (зокрема й хоробрий самітник) не наважувалися ступити на пліт. Локслі тричі стріляв у де Брасі, і кожного разу стріла відскакувала від його непробивної броні.

— Чорти б ухопили твої іспанські обладунки! — бурчав Локслі. — Були б вони виготовлені англійським ковалем, мої стріли давно б прокололи їх наскрізь, як шовк або полотно... — і він закричав на повний голос: — Гей, товариші! Друзі! Шляхетний Седріку! Відступіть! Дайте їм повалити брилу!

Але вони не чули його голосу, оскільки гуркіт сокири лицаря, який трощив браму, міг би заглушити і двадцять бойових труб. Щоправда, вірний Гурт скочив на місток і побіг попередити Седріка про небезпеку або розділити його долю. Але попередження прийшло б запізно, тому що величезний камінь починав вже хитатися і де Брасі врешті- решт звалив би його донизу, якби біля самого його вуха не пролунав голос тамплієра:

— Нема ради, де Брасі: замок горить.

— Що сталося?! — вигукнув лицар.

— Уся західна частина охоплена полум’‎ям. Я пробував гасити, але марно.

Бріан де Буа-Гільбер повідомив цю жахливу новину з суворим спокоєм, що був головною рисою його вдачі; але не так прийняв цю звістку його здивований товариш.

— Святі спасенники! — сказав де Брасі. — Що робити? Обіцяю поставити святому Миколаю в Лиможі свічник зі щирого золота.

— Не квапся зі своїми обітницями, — перервав його тамплієр. — Вислухай мене, веди своїх людей униз, ніби на вилазку, відчини браму. Там на плоту лише двоє чоловіків, перекинь їх у рів, а сам зі своїми людьми кидайся до передової вежі. Тим часом я підоспію до зовнішніх воріт і атакуватиму вежу з іншого боку. Якщо нам пощастить знову захопити цей пункт, будь упевнений, ми зуміємо захищатися доти, поки не прийдуть нам на допомогу, або принаймні здамося на вигідних умовах.

— Це слушна думка, — мовив де Брасі. — Я своє завдання виконаю. А ти, тамплієре, мене не видаси?

— Ось тобі моя рука і рукавичка, не видам, — відповів Буа-Гільбер. — Але треба поспішати! Швидше, в ім’‎я Господа!

Де Брасі нашвидку зібрав своїх людей і кинувся вниз, до брами, яку наказав розчинити навстіж. Щойно це зробили, потужна сила Чорного Лицаря дозволила йому увірватися всередину, незважаючи на опір де Брасі та його воїнів. Двоє перших вояків миттю впали мертвими, а інших відтіснили назад, як не старався їхній очільник зупинити відступ.

— Худоба! — волав де Брасі. — Невже ви дасте двом людям забрати нашу єдину надію на порятунок?

— Адже це сам біс! — сказав один старий воїн, ухиляючись від ударів Чорного Лицаря.

— А хоч би й біс! — заперечив де Брасі. — Чи до пекла ви хочете від нього тікати? Замок палає, негідники! Нехай відчай додасть вам хоробрості, або пустіть мене вперед — я сам упораюся з цим лицарем!

І справді, цього дня де Брасі постояв за свою лицарську честь і показав, що він гідний слави, завойованої ним у міжусобних війнах того жахливого часу. Склепінчастий перехід у стіні, куди вела брама, став ареною рукопашної сутички двох бійців. Гучно відлунювали під кам’‎яним склепінням люті удари, яких завдавали вони один одному: де Брасі — мечем, а Чорний Лицар — важкою сокирою. Нарешті де Брасі отримав такий удар, частково відбитий щитом, що розтягнувся на кам’‎яній долівці.

— Здавайся, де Брасі, — мовив Чорний Лицар, схилившись над ним і здійнявши над зубцями його забрала фатальний кинджал, яким лицарі позбавляли страждань поранених ворогів (зброя ця називалася кинджалом милосердя), — здавайся, Морісе де Брасі, скорися без вагань, бо тобі кінець!

— Не хочу здаватися невідомому переможцеві, — відгукнувся де Брасі кволим голосом, — назви мені своє ім’‎я або вбий мене. Щоб ніхто не зміг сказати, що Моріс де Брасі здався в полон безіменному простолюдинові.

Чорний Лицар прошепотів декілька слів на вухо повергненому супротивникові.

— Здаюся в полон, — відповів норман, переходячи від упертого тону до повної, хоча й похмурої покірності.

— Йди в передову вежу, — сказав переможець владно, — і там чекай на мої накази.

— Спочатку дозволь повідомити тобі, — сказав де Брасі, — що Вілфред Айвенго, поранений і полонений, загине в палаючому замку, якщо не надати йому негайної допомоги.

— Вілфред Айвенго, — вигукнув Чорний Лицар, — в полоні й гине! Якщо хоч одну волосину на його голові обпалить вогонь, усі мешканці замку накладуть за це головою. Скажи мені, в якій він кімнаті.

— Прямуй сходами нагору, вони ведуть до його кімнати. Якщо твоя ласка, я проводжу тебе, — додав він покірним тоном.

— Ні, йди в передову вежу і чекай моїх велінь. Я тобі не довіряю, де Брасі.

Де Брасі підняв меч, що валявся на підлозі, зняв шолом на знак покірливості й, перетнувши рів, віддав свій меч йомену Локслі.

Пожежа тим часом розгорялася дедалі сильніше; її спалахи поступово проникли в ту кімнату, де Ребекка доглядала за пораненим Айвенго.

— Замок палає! — вигукнула Ребекка. — Пожежа! Як нам урятуватися?

— Біжи, Ребекко, рятуй своє життя, — мовив Айвенго, — а мені вже немає порятунку.

— Я не піду без тебе, — відповіла Ребекка. — Разом урятуємося або загинемо. Але, Боже всесильний, мій батько... Батько! Яка доля чекає на нього?

У цю хвилину двері відчинилися навстіж, і на порозі з’‎явився тамплієр. Він мав жахливий вигляд: позолочений панцир проломлений і заюшений кров’‎ю, а пір’‎я на шоломі трохи обламане, трохи обгоріле.

— Нарешті я знайшов тебе, Ребекко! — сказав він. — Ти побачиш тепер, як я дотримаю свою обіцянку ділити з тобою і горе, і радощі. Нам залишився один тільки шлях до порятунку. Я подолав десятки перешкод, щоб указати тобі цей шлях, — вставай і негайно йди зі мною.

— Одна я не піду, — відтяла Ребекка. — Якщо ти народжений від жінки, якщо є в тобі хоч крапля милосердя, якщо твоє серце не таке жорстоке, як твоя залізна броня, — врятуй мого старого батька, врятуй цього пораненого лицаря.

— Лицар, — відповів тамплієр із властивим йому спокоєм, — усякий лицар, Ребекко, має скорятися своїй долі, хоч би йому довелося загинути від меча або вогню. І яке мені діло до того, що буде з юдеєм?

— Лютий воїне, — вигукнула Ребекка, — я радше загину в полум’‎ї, ніж прийму порятунок від тебе!

— Тобі не доведеться обирати, Ребекко: одного разу ти змусила мене відступитися, але жоден смертний не доб’‎ється від мене цього двічі.

Із цими словами він підхопив перелякану дівчину й поніс її геть із кімнати, незважаючи на її відчайдушний крик і на погрози та прокляття, що посилав йому навздогін Айвенго:

— Тамплієре, підлий пес, ганьба свого ордену! Відпусти мерщій дівчину! Зраднику Буа-Гільбере! Це я, Айвенго, тобі наказую! Негіднику! Ти заплатиш мені за це своєю кров’‎ю!

— Я, мабуть, не знайшов би тебе, Вілфреде, якби не почув твого крику, — раптом мовив Чорний Лицар, який у цю мить увійшов до кімнати.

— Якщо ти справжній лицар, — відповів Вілфред, — турбуйся не про мене, а біжи за тим викрадачем і врятуй леді Ровену і шляхетного Седріка.

— Усіх по черзі, — сказав Лицар, — отож тепер твоя черга.

І, підхопивши на руки Айвенго, він поніс його так само легко, як тамплієр поніс Ребекку, добіг із ним до брами і, доручивши свою ношу двом йоменам, сам кинувся назад до замку виручати решту полонених.

Серед сум’‎яття Седрік бігав по всьому замку у пошуках Ровени, а вірний Гурт, щохвилини ризикуючи життям, наздоганяв його, щоб відвернути удари, спрямовані на господаря. Шляхетному Саксові пощастило досягти кімнати його вихованки в ту хвилину, коли вона вже зовсім зневірилася в можливості порятунку і, міцно притискуючи до грудей розп’‎яття, сиділа в очікуванні неминучої смерті. Седрік доручив Ровену піклуванню Гурта, наказавши провести її до лередової вежі, шлях куди був уже звільнений від ворогів і ще не був перегороджений пожежею. Покінчивши з цією справою, чесний Седрік поспішив на виручку своєму другу Ательстану, твердо вирішивши за всяку ціну врятувати останнього нащадка саксонського королівського роду. Але винахідливість Вамби вже забезпечила свободу йому самому та його товаришеві.

Коли битва була в самому розпалі, Вамба почав волати щодуху: «Святий Георгій і дракон! Святий Георгію Переможцю, стій за рідну Англію! Ура, наша взяла!» Щоб ці крики були ще страшнішими, він почав гуркотіти іржавою зброєю.

Вартовий, який стояв у суміжній кімнаті, налякався і, розчинивши навстіж зовнішні двері, побіг доповісти тамплієрові, що ворог увірвався до старої зали. Тим часом полонені без будь-яких ускладнень вийшли в цю суміжну кімнату, а звідти пробралися на подвір’‎я замку, де й розігралася остання сутичка.

Леон Коньє. Ребекка та Бріан де Буа-Гільбер

Натхненні відчаєм і підбадьорені прикладом свого безстрашного ватажка, захисники замку билися відважно й мужньо. Ребекка на коні була в самому центрі маленького загону, і тамплієр, незважаючи на безладний кривавий бій, весь час піклувався про її безпеку. Він безупинно обертався до неї і, не переймаючись тим, як захистити самого себе, тримав перед нею свій трикутний щит. Час від часу він полишав її, вискакував уперед, вигукуючи бойове гасло, перекидав на землю декількох передових бійців ворога і негайно знову повертався до Ребекки.

Ательстан, який, як відомо читачеві, був великим ледарем, але не боягузом, угледівши на коні жіночу постать, яку так ревно охороняв лицар Храму, уявив, що це леді Ровена і що Буа-Гільбер надумав її викрасти попри її відчайдушний опір.

Він миттю схопив із землі кий, що випав із рук вмираючого бійця, і, розмахуючи ним праворуч і ліворуч, кинувся до загону тамплієра, кожним ударом збиваючи з ніг то того, то іншого із захисників замку, що при його могутній силі, розпаленій раптовим нападом люті, було неважко. Опинившись невдовзі за два кроки від Буа-Гільбера, він голосно гукнув до нього:

— Повертай назад, віроломний тамплієре! Віддавай зараз ту, якої ти не гідний торкатися! Повертай, кажуть тобі, ти, розбійнику і лицеміре із розбійницького ордену!

— Собако! — вимовив Буа-Гільбер, заскреготівши зубами. — Я покажу тобі, що значить блюзнити проти священного ордену лицарів Храму Сіонського!

З цими словами він повернув коня і, змусивши його стати дибки, підвівся в стременах, а в ту мить, коли кінь опускався на передні ноги, використавши силу його падіння, завдав Ательстану нищівного удару мечем по голові. Гострий меч тамплієра розрубав її, як тростинку. Ательстан замертво впав долілиць.

— Га! Босеан! — вигукнув Буа-Гільбер. — Ось як ми розправляємося з тими, хто ображає лицарів Храму. Хто хоче врятуватися — за мною!

І помчав через підйомний міст. Скориставшись плутаниною, викликаною падінням Ательстана, він розсіяв стрільців, які намагалися зупинити його. За ним поскакали його сарацини та п’‎ять-шість воїнів, які встигли схопитися на коней. Відступ тамплієра був тим більше небезпечним, що ціла хмара стріл полетіла навздогін йому та його загону. Йому вдалося доскакати до передової вежі, яку Моріс де Брасі повинен був захопити згідно з їхнім попереднім планом.

— Де Брасі! — заволав він. — Де Брасі, ти тут?

— Тут, — відгукнувся де Брасі, — але я полонений.

— Можу я виручити тебе? — продовжував Буа-Гільбер.

— Ні, — відповів де Брасі, — я здався в полон на милість переможця і стримаю своє слово. Рятуйся сам. Сокіл прилетів. Тікай із Англії за море. Більше нічого не можу тобі казати.

— Гаразд, — сказав тамплієр, — залишайся, коли хочеш, але пам’‎ятай, що і я стримав своє слово.

Мовивши це, він поскакав далі, а за ним і його почет.

Після від’‎їзду тамплієра решта захисників замку, яким не вдалося втекти з ним, продовжували чинити відчайдушний опір нападникам, оскільки не сподівалися на помилування. Вогонь швидко поширювався по всій будівлі. Раптом Ульріка, винуватиця пожежі, з’‎явилася на верхівці однієї з бічних башт, немовби якась древня фурія, і гучно заспівала бойову пісню, схожу на ті, що їх за часів язичництва виспівували саксонські скальди на полях битв. Її розпатлане волосся розвівалося довгими пасмами, шалене захоплення помстою виблискувало в очах, вона розмахувала в повітрі своєю прядкою, ніби одна з фатальних сестер, за волею яких прядеться й уривається нитка людського життя.

Нестримне полум’‎я перемогло тепер усі перешкоди і знялося до вечірніх небес одним величезним вогняним стовпом. Його було видно здалеку. Падали вежа за вежею.

Ще довго на мурі маячіла постать саксонки Ульріки, та зрештою замок із жахливим гуркотом обвалився, поховавши під вогненними руїнами Ульріку та її тирана.

Розділ XXXII - XXXIV

Лісова вольниця зібралася коло свого дерева в Гертгільському лісі. Тут вони й залишились на ночівлю, зміцнюючи свої сили після важкої облоги; дехто пив вино, дехто спав, інші розмовляли про пережиті події й підраховували здобич. Ніхто не бачив копменгерстського клірика.

Седрік сумував за шляхетним Ательстаном Конінгзбурзьким. Він також відпустив на волю свого вірного слугу Гурта, подарувавши йому дільницю землі у своїх володіннях.

Тут почувся тупіт кінських копит, і незабаром верхи з’‎явилася леді Ровена, стомлена і бліда, але на її обличчі була, проте, помітна надія на краще майбутнє; їй було відомо, що Айвенго перебуває у безпечному місці, а також те, що Ательстан помер.

Перш ніж рушити в дорогу, Седрік висловив свою особливу подяку Чорному Лицарю й ревно прохав його їхати з ним до Ротервуду.

— Седрік уже збагатив мене,— відповів лицар,— він навчив мене цінувати саксонську чесноту. У Ротервуді я буду, хоробрий саксе, й буду хутко, але зараз негайні справи не дають мені змоги їхати до тебе.

Лицар також відпустив полоненого де Брасі, а Локслі запевнив його, що коли б йому не знадобилась допомога, він зможе отримати її під лісової братії.

Чорний Лицар був неабияк здивований, помітивши дисципліну й справедливість при поділі добичі, а також те, що частина, призначена на добродійні справи, залишилася незаймана.

Згодом до гурту приєднався пустельник, котрий звільнив із палаючого замка єврея Ісака, а ще пізніше привели полоненого пріора Еймера Жорвоського.

Громада стала вимагати з Ісака та пріора грошей за звільнення, і єврей був вимушений пообіцяти заплатити відкуп за нйх обох. Старому було байдуже все, адже він думав, що назавжди втратив свою улюблену дочку Ребекку. Але один із вольниці сповістив, що красуня-єврейка перебуває в руках сера Бріана де Буа-Гільбера, а тому батько має поспішити на перемовини з тамплієром, який полюбляє блиск червінців не менше, ніж вогонь чорних очей. Пріор пообіцяв написати листа до лицаря- тамплієра з проханням віддати дівчину за викуп, який готовий заплатити старий Ісак.

Чорний Лицар, що з великим зацікавленням стежив за всіма цими сценами, також попрощався з ватажком. Мимоволі висловив він йому своє здивування, що знайшов такий добрий лад поміж вільних лісових людей.

— Ось тобі моя рука на ознаку того, що я шаную вас,— сказав він Локслі.

У йоркському замку був великий бенкет. Принц Джон запросив на нього тих баронів, прелатів та ватажків, за допомогою яких сподівався здійснити свої честолюбні плани щодо братового трону. Наступного дня після того, як був завойований Торкілстон, у Йорку пролунала глуха звістка, що де Брасі та Буа-Гільбер, вкупі зі спільником їхнім Фрон де Бефом, потрапили до полону або ж убиті. Принц Джон погрожував помститися саксонцям, коли в залі з’‎явився де Брасі — забруднений кров'ю коня, битого острогами, і розпалений швидкою їздою. Він повідомив, що тамплієр утік, а Фрон де Беф загинув у вогні, а найгірше те, що Річард в Англії і де Брасі бачив його на власні очі. Він мав на увазі Чорного Лицаря, котрий розкрив йому своє справжнє ім'я. Принц Джон зрозумів, що єдиний спосіб урятувати себе — це підстерегти брата. Фіцурс узявся до цієї справи. У свою чергу, принц Джон наказав пильно стежити за де Брасі, якому він цілком не довіряв.

Розділ XXXV - XXXVI

Ісак із Йорку рушив до пресепторії Темплстоу, щоб звільнити свою дочку. Та за чотири милі до Темплстоу він зовсім знесилився і зупинився у свого приятеля, єврейського рабина, дуже відомого лікаря Натана Бен Ізраеля. Той повідомив Ісакові, що сам Лука де Бомануар, голова ордену тамплієрів, якого звуть великим магістром, перебуває в Темплстоу. Він приїхав до Англії несподівано для хрестоносців і з'явився поміж них, готовий виправляти й карати їх своєю дужою, рішучою рукою; він повний обурення проти всіх, хто порушив обітниці ордену. Лука де Бомануар був відомий як суворий і справедливий чернець і водночас безжалісний згубник сарацинів і жорстокий тиран євреїв.

— Іди,— сказав Натан Бен Ізраель,— і хай здійсниться все, чого ти бажаєш у серці своєму. Але ж, наскільки зможеш, уникай зустрічатися з великим магістром. Якщо тобі пощастить побачитися на самоті з Буа-Гільбером, ти мерщій швидко його.

Ісак передав Луці де Бомануару листа від Жорвоського пріора, в якому той розповідав історію викрадення Бріаном де Буа-Гільбером дочки старого єврея і прохав допомогти звільнити дівчину за викуп. Великий магістр був обурений тим, що один із кращих лицарів його ордену став жертвою спокуси кохання до невірної єврейки, і гнів його впав на голову дівчини, котра була відома як лікарка, що здобула свої знання від спаленої на вогнищі чаклунки Міріам.

Голова ордену тамплієрів наказав виштовхати старого еврея за браму, погрожуючи йому тим, що розправиться з дівчиною за християнськими законами, що наказують карати чарівниць. Старий Ісак, не тямлячись від горя, вирушив до свого друга Бен Ізраеля, не уявляючи, в кого шукати допомоги.

Альберт Мальвуазен, пресептор Темплстоу, був братом Філіпа Мальвуазена; як і цей барон, він щиро товаришував з Бріаном де Буа-Гільбером. Між тим він умів подобатися великому магістру і сподівався, що йому вдасться врятувати життя Ребецці. Пресептор спочатку був на боці дівчини, адже в місті було кілька євреїв лікарів, яких ніхто не звав чарівниками, хоча вони дивовижно виліковували людей. Однак великий магістр заповзявся знищити єврейку, аби її смерть стала за очищувальну жертву, достатню, щоб викупити всі любовні інтриги лицарів ордену, і ні пресепторові, ні Буа-Гільберу не вдалося його переконати. Нарешті Мальвуазен вирішив, що краще буде, якщо помре ця жалюгідна дівчина, аніж загине для братства Бріан де Буа-Гільбер.

Важкий дзвін на башті замку пробив полудень, коли Ребекка почула кроки на потаємних сходах, що вели до місця її ув’‎язнення. Судячи з тупоту, було зрозуміло, що піднімаються декілька людей, і ця обставина втішила її, оскільки вона найбільше боялася відвідин лютого і пристрасного Буа-Гільбера. Двері відчинилися, і Конрад та пресептор Мальвуазен увійшли до кімнати у супроводі варти в чорному вбранні та з алебардами.

— Дочко проклятого племені, — звелів пресептор, — встань і йди за нами!

— Куди і навіщо? — запитала Ребекка.

— Дівчино, — відповів Конрад, — твоя справа не запитувати, а коритися! Проте знай, що тебе ведуть на суд, і ти з’‎явишся перед лицем великого магістра нашого святого ордену, і там ти складеш звіт за свої злочини.

— Хвала Богові Авраамову, — сказала Ребекка, благоговійно склавши руки. — Один титул судді, хоч би ворожого моєму племені, дає мені надію на заступництво. Я піду за вами з великою охотою.

Повільним і урочистим кроком спустилися вони сходами, перетнули довгу галерею і через подвійні двері увійшли до широкої зали, де мав відбутися суд.

До нижньої частини просторої зали набилися зброєносці та йомени, і Ребецці довелося пробиратися крізь натовп із допомогою пресептора і Монт-Фітчета, а також чотирьох вартових. Ідучи до призначеного місця зі схиленою головою і схрещеними на грудях руками, Ребекка навіть не помітила, як хтось із натовпу всунув в її у руку клаптик пергаменту. Вона майже несвідомо взяла його і далі тримала, жодного разу не поглянувши на нього. Проте усвідомлення того, що в цих страшних зборах у неї є якийсь доброзичливець, додала їй сміливості, щоб озирнутися.

Розділ XXXVII

Суд, скликаний, щоб засудити Ребекку, розташувався на їанку наприкінці зали, саме навпроти входу. Збори мали дуже урочистий і відлякуючий вигляд.

Великий магістр звинуватив Ребекку в тому, що вона затьмарила розум кращому лицареві ордену тамплієрів. Звернувшись до присутніх із запитанням, що вони можуть сказати про життя та вчинки обвинуваченої, він викликав селянина, Гігга, сина Снелля, якого лікувала дівчина. Проте його свідчення нічим не допомогли. Інші свідки стверджували, ніби Ребекка, перебуваючи в замку із Буа-Гільбером, обернулася на білого, мов молоко, лебедя і в цьому вигляді тричі облетіла довкола Торкілстонського замку, а потім знову сіла на вежу, обернувшись на жінку.

Хоча вигляд дівчини і її лагідна поведінка приємно вразили всіх присутніх та викликали їх співчуття, проти цих зауважень нічого було заперечити.

Великий магістр зібрав думки своїх радників і урочисто запитав Ребекку, що вона може сказати проти смертного вироку, який він має намір зараз виголосити.

— Покликатися на ваше співчуття, — сказала прекрасна єврейка голосом, що здригнувся від хвилювання, — було б, як бачу, марно і принизливо. Пояснювати вам, що лікування хворих і поранених не може бути противне Богові, в якого всі ми віримо, було б даремно. Доводити, що багато вчинків, у яких звинувачують мене ці люди, абсолютно неможливі, безплідно: вочевидь, ви в них вірите. Так само безглуздо виправдовуватися, що мій одяг, моя мова і мої звички чужі вам, бо властиві моєму народу — я мало не сказала: моїй батьківщині, але, на жаль, у нас немає вітчизни. Я не виправдовуватимусь навіть, звинувачуючи мого гнобителя, який стоїть тут і чує, як мене помилково звинувачують, а його з тирана перетворюють на жертву. Нехай Бог розсудить мене з ним, але мені легше прийняти будь-яку страту, яку вам заманеться присудити мені, ніж вислуховувати пропозиції, з якими цей перевтілений диявол переслідував мене, свою полонянку, беззахисну і безпорадну дівчину. Проте він однієї з вами віри, а тому найменше його заперечення має у ваших очах більшу ціну, ніж урочисті клятви нещасної юдейки. Отже марно було б намагатися обернути проти нього звинувачення, висунуті проти мене. Але я запитую його — Бріане де Буа-Гільбер, я звертаюся до тебе самого — скажи, хіба всі ці звинувачення не хибні? Хіба все це не найжахливіший наклеп, такий само безглуздий, як і смертоносний?

Запанувала тиша. Погляди всіх були спрямовані на Бріана де Буа-Гільбера. Він мовчав.

— Говори ж, — вела далі вона, — якщо ти чоловік, якщо ти християнин! Говори! Заклинаю тебе вбранням, яке ти носиш, ім’‎ям, що дісталося тобі в спадок від пращурів, лицарством, яким ти нахваляєшся. Честю твоєї матері, могилою і прахом твого батька! Благаю тебе, скажи: чи правда все, що тут було сказано?

— Відповідай їй, брате, — мовив великий магістр, — якщо лише ворог роду людського, з яким ти борешся, не здолав тебе.

У Буа-Гільбері, здавалося, вирували суперечливі пристрасті, які спотворили його обличчя судомою. Нарешті він із великим зусиллям, дивлячись на Ребекку, спромігся вимовити:

— Сувій, сувій!

— Ось, — мовив Бомануар, — це справді незаперечне свідчення. Жертва її чаклунства лише й могла послатися на фатальний сувій, накреслені заклинання, які змушують мовчати.

Проте Ребекка інакше розтлумачила ці слова. Мигцем поглянувши на обривок пергаменту, який вона й далі тримала в руці, вона прочитала написані там арабською слова: «Проси захисника».

Гул, що прокотився зборами після дивної відповіді Буа-Гільбера, дав час Ребецці не лише непомітно прочитати, але й знищити записку. Коли шепіт стих, великий магістр підвищив голос:

— Ребекко, — сказав він, — жодної користі не принесло тобі свідчення цього нещасного лицаря, який, мабуть, досі перебуває у владі сатани. Що ти можеш ще сказати?

— Згідно з вашими жорстокими законами у мене залишається тільки один засіб до порятунку, — сказала Ребекка. — Щоправда, життя було дуже важким для мене, принаймні останнім часом, але я не хочу відмовлятися від Божого дару, якщо Господь дарує мені хоч слабку надію на порятунок. Я заперечую всі ваші звинувачення, оголошую себе невинною, а свідчення помилковими. Вимагаю призначення Божого суду, і нехай мій захисник підтвердить, що правда на моєму боці.

— Але хто ж, Ребекко, — сказав великий магістр, — погодиться виступити захисником юдейки, та ще й чаклунки?

— Бог дасть мені захисника, — відповіла Ребекка. — Не може бути, щоб у всій славній Англії, країні гостинності, великодушності і свободи, де так багато людей завжди готові ризикувати життям в ім’‎я честі, не знайшлося людини, яка захотіла б виступити в ім’‎я справедливості. Я вимагаю призначення двобою. Ось мій виклик.

Вона зняла зі своєї руки вишиту рукавичку і кинула її до ніг великого магістра з такою простотою і з таким почуттям власної гідності, які збудили загальний подив і захоплення.

Розділ XXXVIII

Краса і вираз обличчя Ребекки справили глибоке враження навіть на Луку Бома- нуара. Від природи він не був ані жорстоким, ані бодай суворим. Але він завжди був людиною байдужою, з високими, хоча й помилковими уявленнями про обов’‎язок, і серце його поступово зробилося жорстоким завдяки аскетичному життю і могутній владі, якою він користувався, а також унаслідок його впевненості в тому, що на ньому лежить обов’‎язок карати язичників і викорінювати єресь. Суворі риси його обличчя неначе полагіднішали, коли він дивився на вродливу дівчину, яка стояла перед ним, самотню, безпорадну, що захищалася з дивовижною твердістю духу і рідкісною відвагою. Він двічі поклав на себе хресне знамення, ніби дивуючись, звідки з’‎явилася така надзвичайна м’‎якість у його душі, в таких випадках твердішій за сталь. Нарешті він заговорив.

— Дівчино, — сказав він, — якщо та жалість, яку я відчуваю до тебе, є породженням злих чар, навіяних на мене твоїм лукавством, то є великий гріх твій перед Богом. Але вважаю, що відчуття мої радше можна приписати природній скорботі серця, яке шкодує, що така краса містить у собі згубну отруту. Покайся, дочко моя, зізнайся, що ти чаклунка, зречися своєї неправедної віри, поцілуй цю святу емблему порятунку, і все обернеться добром для тебе — і в цьому житті, і в майбутньому. Усамітнишся в одному з жіночих монастирів суворого ордену, і там матимеш час замолити свої гріхи і приймеш гідне покаяння. Зроби це — і живи. Чому для тебе є таким дорогим закон Мойсеїв, що ти ладна померти за нього?

— Це закон батьків моїх, — відповіла Ребекка, — він з’‎явився на землю при громі і блискавці на вершині гори Синай із вогненної хмари. Якщо ви християни, то й ви в це вірите. Але, за вашим ученням, цей закон замінився новим, а мої наставники учили мене не так.

— Нехай наш капелан виступить уперед, — сказав Бомануар, — і вселить цій нечестивій дурепі...

— Вибачте, якщо я вас перерву, — покірливо промовила Ребекка, — але я дівчина і не вмію вести релігійні суперечки. Проте я зумію померти за свою віру, якщо на те буде воля Божа. Прошу вас відповісти на моє прохання про призначення суду Божого.

— Подайте мені її рукавичку, — сказав Бомануар. — Ось вона — тендітний і маленький виклик на таку важливу справу, — вів далі він, роздивляючись тонку тканину маленької рукавички. — Бачиш, Ребекко, як тонка і мала твоя рукавичка порівняно з нашими важкими сталевими рукавицями, — як і твоя справа в порівнянні зі справою Храму Сіонського, бо виклик кинуто всьому нашому ордену.

— Покладіть на ті ж терези мою невинність, — відповіла Ребекка, — і шовкова рукавичка переважить залізну рукавицю.

— Отже, ти відмовляєшся визнати свою провину і все-таки повторюєш свій сміливий виклик?

— Повторюю, шляхетний сер, — відповіла Ребекка.

— То нехай буде так, в ім’‎я Господа, — сказав великий магістр, — і нехай Господь виявить істину!

— Амінь! — вимовили всі пресептори, а за ними і усі збори хором повторили те ж слово.

— Братія, — сказав Бомануар, — вам відомо, що ми мали повне право відмовити цій жінці у випробуванні Божим судом, але хоч вона і єврейка, і нехрещена, та все-таки вона істота самотня і беззахисна. Вона вдалася до заступництва наших м’‎яких законів, і ми не можемо відповісти їй відмовою. Крім того, ми не лише духовні особи, але лицарі та воїни, а тому для нас було б ганебно ухилятися від двобою. Отже: Ребекка, дочка Ісака з Йорка, на підставі численних вагомих доказів звинувачується в тому, що зачарувала одного зі шляхетних лицарів нашого ордену, а на виправдання своє викликала нас на поєдинок — за законом Божим. Як ви гадаєте, преподобні брати, кому слід вручити цей виклик, призначивши його в той сам час захисником із нашого боку в майбутньому двобої?

— Бріану де Буа-Гільберу, якого це найбільше стосується, — відповів пресептор Гудольрік,— і якому краще за всіх відомо, на чиєму боці правда.

— Проте, — мовив великий магістр, — як же бути, якщо наш брат Бріан досі перебуває під впливом чарів або талісмана? Втім, ми зробили цю обмовку лише заради обережності, бо нічиїй доблесній руці зі всього нашого ордену не довірили б ми з більшою охотою як цю, так і будь-яку іншу важливу справу. Тобі, брате Бріан, доручаємо ми цю справу, щоб ти мужньо вступив у поєдинок. А тобі, Ребекко, ми даємо два дні, щоб знайти собі захисника.

— Небагато ж ви даєте мені часу, — сказала Ребекка. — Я чужоземка і не вашої віри, тож нелегко мені буде знайти людину, яка ризикуватиме своїм життям і честю заради мене, та ще у двобої з лицарем, якого знають як відважного бійця.

— Більше ми не можемо відкладати, — відповів великий магістр, — поєдинок має відбутися за нашої присутності, а нагальні справи змушують нас відбути звідси не пізніше як за три дні.

— Нехай здійсниться воля Божа, — мовила Ребекка. — Покладаю на нього всі свої сподівання — у Бога одна мить має таку ж силу, як ціле століття.

— Це ти добре сказала, дівчино, — зауважив великий магістр, — але нам чудово відомо, хто вміє набувати янгольської подоби. Отже залишається тільки призначити місце, пристойне для двобою, а також, якщо знадобиться, то й для страти. Де пресептор тутешньої обителі?

Альберт Мальвуазен, який досі тримав у руці рукавичку Ребекки, стояв біля Буа-Гільбера і щось гаряче йому доводив упівголоса.

— Хіба, — сказав великий магістр, — він не хоче приймати виклик?

— Ні, він хоче, він прийняв виклик, високопреподобний отче, — відповів Мальвуазен, швидко засунувши рукавичку під свою мантію.

— Це добре, — мовив великий магістр. — Ребекко, ти маєш представити свого захисника. Якщо ти не виконаєш цього або якщо твого захисника переможуть на суді Божому, ти помреш як чаклунка, згідно з вироком.

Один із капеланів, які виконували обов’‎язки писарів, записав протокол засідання до величезної книги, куди заносилися всі діяння лицарів Храму. Інший капелан голосно прочитав вирок великого магістра.

Ребекка нічого не сказала, але, склавши руки, звела очі до неба. Потім скромно нагадала великому магістру, що слід дозволити їй зв’‎язатися з друзями, щоб сповістити їх про становище, в якому вона опинилася, і просити їх знайти захисника, який зможе за неї битися.

— Це законно і справедливо, — сказав великий магістр. — Обери сама гінця, якому могла б довіритися, і ми дозволимо йому вільний доступ в ту келію, де ти перебуватимеш.

— Чи немає тут когось, — звернулася до присутніх Ребекка, — хто з любові до справедливості або за щедру винагороду погодився б виконати доручення нещасної дівчини, яка опинилася в скрутному становищі?

Усі мовчали. У присутності великого магістра ніхто не наважувався виявити співчуття до обмовленої полонянки через побоювання, що його можуть запідозрити в співчутті до юдеїв. Декілька хвилин Ребекка в невимовній тривозі чекала відповіді й нарешті вигукнула:

— Та невже в такій країні, як Англія, я буду позбавлена останнього, жалюгідного способу врятувати своє життя через те, що ніхто не хоче зробити мені ласку, в якій не відмовляють і найгіршому зі злочинців!

Гігт, син Снелля, нарешті подав голос. Він сказав:

— Хоч я й каліка, але все-таки якось можу рухатися завдяки її милосердній допомозі. Я виконаю Твоє доручення, — вів далі він, звертаючись до Ребекки, — і постараюся поквапитися, наскільки зможу за свого каліцтва. Ох, коли я згадував про твоє милосердя, не думав я, що тобі ж від цього буде гірше.

— Усе в руках Божих, — мовила Ребекка. — Він може і слабким знаряддям виручити з полону юдеїв. А для виконання його рішення і равлик годиться незгірше за сокола. Відшукай Ісака з Йорка. Ось тобі гроші, тут їх достатньо для сплати за коня і за посильного. Доправ йому листа від мене. Не знаю, мабуть, саме небо вселяє мені це відчуття, а тільки я переконана, що не цією смертю мені призначено вмерти і що знайдеться для мене захисник. Прощавай. Життя і смерть залежать від твоєї спритності.

Селянин прийняв з її рук листа — декілька рядків на івриті. Багато хто в натовпі умовляв його не торкатися нечестивої писанини. Але Гігг твердо вирішив зробити послугу своїй рятівниці. Вона, з його слів, врятувала йому тіло, і він був упевнений, що вона не захоче погубити його душу.

Він передав Ісакові листа від дочки, в якому вона прохала, щоб її життя на поєдинку відстоював лицар Айвенго, і старий єврей, не гаючись, вирушив на розшуки Седрікового сина.

— Я відшукаю його, — сказав Ісак, — відшукаю, бо він добрий хлопець і має співчуття до гнаних синів Якова. Але він іще не. має сили братися до зброї, а який же інший християнин захоче битися за пригноблювану дочку Сіона?

— Отакої, — сказав рабин, — ти говориш, неначе зовсім не знаєш християн! Золотом ти купиш їхню доблесть так само, як купуєш собі золотом безпеку. Підбадьорся, зберися з духом і їдь на пошуки Вілфреда Айвенго. Я теж не сидітиму склавши руки, бо великий гріх покинути тебе в такому нещасті. Я вирушу до міста Йорк, де тепер зібралися багато воїнів і сильні мужі, і поза сумнівом знайду серед них охочих битися за твою дочку. Бо золото — їхнє божество, і вони готові за гроші повсякчас закладати своє життя, як закладають земельні угіддя. Прощавай, — сказав лікар, -— і нехай збудеться все, чого бажає твоє серце.

Розділ XXXIX

Надвечір того дня, коли відбувався суд над Ребеккою (якщо, тільки можна це назвати судом), хтось тихо постукав у двері її темниці. Але вона не озвалася, бо була зайнята читанням вечірніх молитов, які закінчила співом гімну.

Коли звуки гімну завмерли, в двері знову обережно постукали.

— Увійди, — відгукнулася Ребекка, — коли друг ти мені, а якщо ворог — не в моїй волі заборонити тобі увійти.

— Це я, — сказав Бріан де Буа-Гільбер, заходячи, — а чи друг я, чи ворог, це залежатиме від того, чим скінчиться наше побачення.

Стривожена появою людини, нестримну пристрасть якої вона вважала головною причиною свого лиха, Ребекка позадкувала зі схвильованим і недовірливим, але далеко

не боязким виглядом, який показував, що вона вирішила триматися від свого кривдника якнайдалі і ні за що не здаватися.

— У тебе немає причин боятися мене, Ребекко, — вів далі тамплієр, — або, вірніше, тобі нічого боятися мене тепер.

— Я й не боюся, сер лицар, — відповіла Ребекка, хоча пришвидшене дихання не узгоджувалося з героїзмом цих слів. — Віра моя міцна, і я вас не боюся.

— Та й чого тобі побоюватися? — підтвердив Буа-Гільбер серйозно. — Мої колишні божевільні пориви тепер тобі не страшні. За дверима стоїть варта, над якою я не маю влади. Вони поведуть тебе на страту, Ребекко. Але доти вони нікому не дозволять образити тебе, навіть мені, якби моє безумство, — адже це справді безумство, — ще раз спонукало мене до цього.

— Слава моєму Богові, — сказала єврейка. — Смерть найменше мене лякає в цьому прихистку злості.

— Так, мабуть, — погодився тамплієр, — думка про смерть не повинна страхати тверду душу, коли шлях до неї відкривається раптово. Мене не лякає удар списа або меча, тобі ж стрибок із висоти башти або удар кинджала не страшні в порівнянні з тим, що кожен із нас вважає ганьбою. Завваж, я кажу за нас обох. Цілком можливо, що мої поняття про честь так само безглузді, як і твої, Ребекко, проте ми обоє зуміємо померти за них.

— Нещасна ти людина! — вигукнула Ребекка. — Невже ти приречений ризикувати життям через віру, якої не визнає твій здоровий глузд? Адже це все одно, що віддавати свої скарби за те, що не може замінити хліба.

— Зупинись, — сказав тамплієр, — тепер марні такі міркування. Ти приречена померти смертю повільною, в жахливих тортурах і стражданнях, яку присуджують за те, що диявольське святенництво цих людей називає твоїм злочином.

— А кому ж, — заперечила Ребекка, — якщо така буде моя доля, кому ж я маю завдячувати?

— Не вважай, — сказав тамплієр, — що я був винен у цьому. Я власними грудьми оборонив би тебе, від цієї небезпеки, як захищав тебе від стріл.

— То чого ж ти хочеш, сер лицар? — запитала єврейка. — Кажи прямо, якщо ти прийшов не для того, щоб помилуватися завданим тобою болем, кажи. А потім, зроби ласку, залиш мене. Перехід від часу до вічності короткий, але страшний, а мені залишається так мало годин, щоб приготуватися до нього.

— Терпіння, Ребекко! — сказав тамплієр. — Жоден народ не вміє скорятися часу так, як твій, і, скоряючись йому, вести свій човен, використовуючи навіть супротивні вітри.

— У недобру годину навчився Ізраїль такому сумному мистецтву, — мовила Ребекка. — Але людське серце під впливом нещасть стає податливим, як тверда сталь під дією вогню, а той, хто перестав бути вільним громадянином рідної країни, мимоволі повинен гнути шию перед іноземцями. Таке прокляття, що тяжіє над нами, сер лицар, заслужене нашими гріхами і гріхами батьків наших. Але ви, ви, хто звеличив свою свободу як право первородства, наскільки ж глибша ваша ганьба, коли всупереч вашим власним переконанням ви принижуєтеся до потурання забобонам інших людей!

— У твоїх словах є гірка правда, Ребекко, — сказав Буа-Гільбер, — але я прийшов не за тим, щоб обмінюватися з тобою докорами. Ти пам’‎ятаєш клаптик пергаменту, на якому була написана порада просити захисника?

— Коротке відстрочення страти, і нічого більше, — відповіла Ребекка. — Не багато користі мені від цього; і невже нічого іншого ти не міг зробити для тієї, на чию голову накликав стільки горя і нарешті привів на край могили?

— Ні, це далеко не все, що я мав намір зробити для тебе, — сказав Буа-Гільбер. — Коли б не прокляте втручання того старого нелюда і дурня Гудольрика, роль бійця за честь ордену доручили б не пресептору, а одному з рядових лицарів. Тоді б я сам при першому заклику бойової сурми з’‎явився на поле бою — під виглядом мандруючого лицаря, шукача пригод — і зі зброєю в руках оголосив би себе твоїм захисником. І якби Бомануар виставив проти мене не одного, а двох або трьох із присутніх братів, не сумніваюся, що я кожного по черзі вибив би з сідла тим самим списом. От який я мав намір, Ребекко. Я відстояв би твою невинність і від тебе самої сподівався б отримати винагороду за свою перемогу.

— Усе це порожні балачки, сер лицар, — зітхнула Ребекка, — ти нахваляєшся тим, що міг би зробити; проте ти вирішив, що зручніше діяти зовсім інакше. Ти прийняв мою рукавичку. Значить, мій захисник — коли тільки для такої самотньої істоти, як я, знайдеться захисник, — явившись на герць, має битися з тобою. А ти досі представляєшся моїм другом і покровителем.

— Я й хочу бути твоїм другом і покровителем, — відповів тамплієр, — але подумай, чим я при цьому ризикую або, краще сказати, на яку неславу неминуче наражаюсь. Тож не засуджуй мене, якщо я поставлю деякі умови, перш ніж заради твого порятунку пожертвую всім, що для мене було любим.

— Кажи, — мовила Ребекка, — я не розумію тебе.

— Якщо я не з’‎явлюся на герць, Ребекко, я позбудуся свого сану і доброго імені — втрачу все, чим дихав досі: пошану моїх товаришів і надію успадкувати ту могутність, ту владу, якою тепер володіє старий нелюд Лука де Бомануар і якою я скористався б зовсім по- іншому. Така буде моя доля, якщо я не з’‎явлюся битися з твоїм захисником.

— До чого тепер всі ці пихаті промови та влесливі слова! — сказала Ребекка. — Ти мав вибір: пролити кров неповинної жінки чи ризикувати своїми земними вигодами і сподіваннями. Навіщо ти все це кажеш — твій вибір зроблено. До чого ти стільки разів повторюєш одне й те саме?

— Для того, — відповів тамплієр, — щоб ти ясніше могла уявити собі долю, що чекає на тебе.

— То переверни її іншим боком, — сказала єврейка, — що тоді буде?

— Якщо я виїду, — продовжував Буа-Гільбер, — і покажуся на фатальному полі бою, ти помреш повільною і болісною смертю, в таких тортурах, які призначені для грішників за труною. Якщо ж я не з’‎явлюся, мене позбавлять лицарського звання, я буду зганьблений, звинувачений у чаклунстві, в спілкуванні з невірними. Ребекко, я готовий усім пожертвувати, — додав він, кидаючись до її ніг, — відмовлюся і від слави, і від величі, і від влади, хоча вона вже майже в моїх руках, — все кину, аби ти сказала: «Буа-Гільбере, будь моїм коханим».

— Це безглуздо, сер лицар, — відповіла Ребекка, — Поспішай, їдь до регента, до королеви-матері, до принца Джона. З поваги до англійської корони вони не можуть дозволити вашому великому магістру чинити таке свавілля. Цим ти можеш надати мені справжнє заступництво, без усіляких жертв зі свого боку і не вимагаючи від мене жодних винагород.

— Я не хочу мати з ними справи, — вигукнув він, хапаючись за поли її одягу, — я звертаюся лише до тебе. Що ж змушує тебе робити такий вибір? Подумай, нехай я буду хоч сам сатана, — адже смерть ще гірша за сатану, а мій суперник — смерть.

— Я не можу розсудити, що гірше, — сказала Ребекка, побоюючись занадто прогнівити нестримного лицаря, але сповнена твердої рішучості не лише не приймати його пропозицій, але й не вдавати прихильність до нього. — Будь же чоловіком, заклич на допомогу свою віру. Якщо правда, що ваша віра навчає милосердю, якого у вас більше на словах, ніж на ділі, позбав мене страшної смерті, не вимагаючи винагороди, яка перетворила б твою великодушність на ниций торг.

— Ні! — вигукнув гордовитий тамплієр, підводячись. — Цим ти мене не обдуриш! Якщо я відмовлюся від здобутої слави і від майбутніх почестей, я зроблю це лише заради тебе, і ми врятуємося не інакше, як разом... Слухай, Ребекко, — заговорив він знову, стишивши голосі — Англія, Європа — адже це не весь світ. Є й інші країни, де ми можемо жити, і там я знайду простір для свого честолюбства. Поїдемо до Палестини. Я прокладу нові шляхи до величі, — вів далі він, широко ступаючи кімнатою, — Європа ще почує дзвінку ходу того, кого вигнала з-поміж своїх синів. І ти будеш царицею, Ребекко. На горі Кармель поставимо ми той престол, який я завоюю своєю доблестю тобі, і замість магістерського жезла у мене в руці буде царський скіпетр.

— Мрії, — мовила Ребекка, — лише мрії! Але якби й здійснилися вони, мені до них немає діла. Якої б могутності ти не досяг, я не зможу розділити її з тобою. Для мене любов до Ізраїлю і твердість у вірі так багато важать, що я не можу поважати чоловіка, якщо він охоче зрікається батьківщини, розриває зв’‎язок із орденом, якому присягався служити, і все це лише задля того, щоб задовольнити пристрасть до жінки чужого племені. Не призначай плати за моє визволення, сер лицар, не продавай великодушного подвигу — надай заступництво нещасній з одного лише милосердя, а не з особистих вигод. Звернися до англійського престолу. Річард почує мої молитви і звільнить мене від жорстокості моїх мучителів.

— Нізащо, Ребекко, — відповів розлючений тамплієр. — Якщо вже я зречуся свого ордену, то зроблю це заради тебе однієї! Але якщо ти відкинеш моє кохання, мої честолюбні мрії залишаться зі мною. Я не дозволю ошукати себе! Схилити голову перед Річардом! Просити милості у цього гордого серця! Ніколи цього не буде, Ребекко! Орден Храму в моїй особі не ляже до ніг Річарда! Я можу відмовитися від ордену, але принизитися або зрадити його — ніколи.

— Усі мої сподівання — на милість Божу, — сказала Ребекка, — люди, мабуть, не допоможуть.

— Тож знай, — відповів тамплієр, — ти дуже горда, але і я теж гордий. Якщо я з’‎явлюся на герць у повному бойовому озброєнні, ніякі земні помисли не перешкодять мені пустити в хід всю мою силу, все моє мистецтво. Подумай, якою буде тоді твоя доля! Ні, Ребекко, жінці не витримати думки про таку долю. Ти ще поступишся моїм бажанням!

— Буа-Гільбере, — відповіла єврейка, — ти не знаєш жіночого серця або бачив лише таких жінок, які втратили найкращі жіночі чесноти. Можу тебе запевнити, гордий лицарю, що ні в одній із найстрашніших битв не виявляв ти такої мужності, яку виявляє жінка, коли обов’‎язок або прихильність спонукають її до страждань. Я жінка, зніжена вихованням, від природи боязка, я насилу витримую тілесні муки; та коли ми з тобою з’‎явимося на фатальне поле бою, ти — битися, а я — на страту, я твердо переконана, що моя відвага буде набагато вищою за твою. Прощавай, я не хочу більше витрачати слів на тебе.

— Тож ми розлучаємося, — промовив тамплієр після хвилинного мовчання. — І навіщо Бог допустив нас зустрітися на цьому світі! Чому ти не народилася від шляхетних батьків і в християнській вірі! Присягаюся небесами, коли я дивлюся на тебе і думаю, де і коли я тебе знову побачу, я починаю шкодувати, що не належу до твого племені знедолених. Нехай би рука моя порпалася в скринях із шекелями, не відаючи ні списа, ні щита, гнув би я спину перед дрібного знаттю і наводив би страх на одних лише боржників!.. Ось до чого я дійшов, Ребекко, ось чого бажав би, аби бути ближчим до тебе в житті, щоб позбутися тієї страшної ролі, яку повинен зіграти в твоїй смерті.

— Ти говориш про євреїв, яких зробили такими переслідування людей, схожих на тебе. — відповіла Ребекка. — Гнів Божий вигнав євреїв з батьківщини, але працьовитість відкрила їм єдиний шлях до влади й могутності, і на цьому шляху вони не знайшли перешкод. Почитай стародавню історію ізраїльського народу і скажи: хіба ті люди, через яких Єгова творив такі дива серед народів, були торгівцями й лихварями? Знай же, гордий лицарю, що серед нас чимало є знатних імен, у порівнянні з якими ваші хвалені дворянські прізвища, — все одно що гарбуз перед кедром. І є ще нащадки великого роду, є й такі, які не осоромлять свого високого родоводу, і серед них буде дочка Ісака, сина Адонікама. Прощавай!

— Я зачарований, присягаюся небесами! — сказав Буа-Гільбер. — Мені починає здаватися, що скелет, який давно з’‎їхав з глузду від старості, мав рацію, я не маю сили розлучитися з тобою, ніби мене втримує якась надприродна сила. Прекрасне створіння! — вів далі він, наближаючись до неї з великою пошаною. — Така молода, така гарна, така безстрашна перед обличчям смерті! І приречена померти в ганьбі й у муках. Хто може не плакати над тобою? Двадцять років сльози не наповнювали моїх очей, а зараз я плачу, дивлячись на тебе. Але що має відбутися — відбудеться, ніщо не врятує тебе. Ми з тобою обоє — сліпі знаряддя долі, що штовхає нас на призначений шлях, як два кораблі, які мчать бурхливими хвилями, а скажений вітер зіштовхує їх між собою на погибель. Пробач мене, і розійдімося як друзі. Марно прагнув я похитнути твою рішучість, але й сам залишаюся твердий і непохитний, як непохитна наша доля.

— Люди нерідко звалюють на долю наслідки власних пристрастей, — сказала Ребекка. — Але я пробачаю тобі, Буа-Гільбере, винуватцю моєї дочасної смерті. У тебе сильна душа; іноді в ній спалахують благородні й величні пориви. Але вона — як недоглянутий садок, що належить недбайливому господареві: бур’‎яни розрослися в ній і заглушили здорові паростки.

— Так, Ребекко, — сказав тамплієр, — я саме такий, як ти кажеш: неприборканий, свавільний і гордий тим, що серед натовпу пустоголових дурнів зберіг силу духу, що возвеличує мене над ними. Але ти пробачаєш мені, Ребекко?

— Так щиро, як тільки може жертва пробачити своєму катові.

— Прощавай, — сказав тамплієр і вийшов з кімнати. <...>

Розділ XL

Проте повернімося до пригод Чорного Лицаря. Від’‎їхавши від заповітного дуба, він вирушив до сусіднього монастиря, скромного і небагатого, який називався абатством святого Ботольфа, куди після падіння замку Торкілстон перевезли пораненого Айвенго під наглядом вірного Гурта і доброго Вамби. Перед від’‎їздом лицар звернувся до Айвенго:

— Ми з тобою побачимося в Коннінгсбурзі, замку покійного Ательстана, куди вирушив твій батько Седрік поминати свого шляхетного родича. Я познайомлюся там ближче з твоєю саксонською ріднею, сер Вілфред. І ти туди приїжджай, я беруся примирити тебе з батьком. Сказавши це, Чорний Лицар лагідно попрощався з Айвенго, який висловив полум’‎яне бажання проводити свого рятівника. Але про це Чорний Лицар і чути не хотів.

Айвенго проводжав поглядом Чорного Лицаря і Вамбу, поки вони не зникли в гущавині навколишніх лісів, потім повернувся до монастиря.

Але невдовзі після ранньої обідні він послав сказати абатові, що хоче його бачити. Старий прибіг переляканий і почав допитуватися, як він почувається.

— Краще, — відповів Вілфред, — набагато краще, ніж міг сподіватися спочатку: або моя рана була не такою серйозною, як я гадав, судячи з великої втрати крові, або цілющий бальзам зробив свою чудотворну дію, але я так почуваюся, що, мабуть, можу надягти панцир; це велике щастя, тому що мені спадає на думку, що я не можу більше тут вилежуватися.

— Боже збав, — сказав абат, — щоб син Седріка Сакса залишив нашу обитель, перш ніж загоїлися його рани. Соромно нам буде, якщо ми допустимо це!

—Ти помйляєшся, пріоре, — заперечив Айвенго, — сили в мене достатньо, і я чудово можу витримати бій із кожним, хто схоче зі мною помірятися. Але хіба я не можу бути корисним в інший спосіб, окрім зі зброєю в руках? А для того, щоб я міг втілити свій намір, прошу тебе: дістань мені верхового коня, крок якого був би м’‎якішим, ніж у мого бойового.

— Що ж, — відповів поважний абат, — я поступлюся моєю іспанською кобилою: вона ходить інохіддю. Проте ж, люб’‎язний сер, я прошу вас взяти до уваги, що кобила так само недосвідчена щодо зброї, як і її господар. Я не ручаюся за те, що може статися, коли вона побачить вашу зброю, а особливо коли відчує її вагу на собі.

— Повірте, святий отче, — сказав Айвенго, — я не навантажуватиму вашого коня зайвим тягарем, а якщо він упреться, то йому ж буде гірше.

І Айвенго швидко та легко зіскочив з ганку, чого не можна було очікувати від нещодавно пораненої людини. Він сів на коня і вирушив до лісу слідом за Чорним Лицарем. А настоятель абатства святого Ботольфа поплентався назад до трапезної посісти належне голові місце за столом, де щойно подали в’‎ялену тріску і пиво ченцям на сніданок.

Тим часом Чорний Лицар і його провідник неспішно пробиралися вперед крізь лісову гущавину. Нам хотілося б надати читачеві хоч приблизне уявлення про їхню розмову.

Отже, уявіть собі лицаря, високого на зріст, міцної статури, широкоплечого, могутнього, верхи на кремезному вороному коні, ніби навмисне створеному для нього, який легко ніс свого важкого вершника. Забороло на шоломі було підняте, щоб легко дихалося. Було видно його засмаглі вилиці, на яких грав здоровий рум’‎янець, і великі блакитні очі, що виблискували з-під піднятого заборола. Постава і манери лицаря виказували безтурботну веселість і завзяття, зраджуючи розум, не здатний передбачати небезпеку, але завжди готовий відбити її.

У ту хвилину, коли ми наздогнали їх у дорозі, ця весела пара виспівувала старовинну пісню. Лицар Пут і Кайданів Лазурових виконував її досить майстерно, а блазень лише підтягував приспів. <...> Під час безтурботного співу легка тінь не сходила з лиця Вамби. Зміст своїх роздумів він не забув повідати попутникові:

— У місцевих лісах можна зустріти тих, хто для проїжджих набагато небезпечніший, ніж наші розбійники.

— Хто ж це такі? Адже ні вовки, ні ведмеді у нас не водяться, — сказав лицар.

— Зате у нас водиться озброєна челядь Мальвуазена, — сказав Вамба, — і вже повірте, що півдюжини таких вояків варті цілої зграї гарних вовків! Тепер вони виїхали по здобич, а з ними нишпорять і солдати, які втекли з Торкілстона. Тож якби ми з ними зустрілися, дорого довелося б нам поплатитися за наші подвиги. А що, сер лицар, якби, наприклад, трапилася нам пара таких зухвальців, як би ви вчинили?

— Якби вони надумалися перегородити нам дорогу, пришпилив би мерзотників до землі списом.

— А якби їх було шестеро, а нас із вами двоє, от як тепер, — вів далі Вамба, — невже ви не пригадали б про ріжок Локслі?

— Що? Кликати на допомогу проти такої зграйки? — вигукнув лицар. — Та один справжній лицар може розігнати їх, як осінній вітер жене сухий лист!

— Так, так, — сказав Вамба, — я у вас попрошу дозволу розглянути ближче цей ріг, що породжує такі потужні звуки.

Лицар відстебнув застібку своєї перев’‎язі і задовольнив цікавість свого супутника, передавши йому ріжок. Вамба в цю ж хвилину надів його собі на шию.

— Тра-ра-ля-ля! — проспівав блазень. — Тепер і я зумію просурмити сигнал незгірше за когось.

— То он як, шахраю! — скипів лицар. — Віддай ріг назад!

— Не хвилюйтеся, сер лицар, я його берегтиму. Коли доблесть подорожує поряд із дурістю, ріг варто передати дурості, тому що вона вміє краще сурмити.

— Стережися, шахраю, — мовив Чорний Лицар, — ти дуже багато собі дозволяєш! Гляди, бо мені урветься терпець!

— А ви краще не погрожуйте мені, сер лицар, — відповів блазень, від’‎їхавши на шанобливу відстань від роздратованого лицаря, — інакше дурість дасть тягу і дозволить доблесті самій шукати собі дорогу в лісі.

— На цьому ти мене підновив, це вірно, — погодився лицар, — та ще й, правду кажучи, ніколи мені з тобою сваритися. Мабуть, залиш ріжок собі, лише їдьмо хутчіш.

— А ви не кривдитимете мене? — запитав Вамба.

— Я тобі кажу, що не буду, шахраю ти такий!

— Ні, ви перше дайте мені своє лицарське слово, — похитав головою Вамба, з побоюванням наближаючись до Лицаря Пут і Кайданів Лазурових.

— Ну, даю тобі лицарське слово, а зараз не барися і показуй дорогу.

— Гаразд, — мовив блазень, з готовністю під’‎їжджаючи до лицаря. — Значить, доблесть із дурістю знову дружньо поїхали поряд. Проте якщо дурість оволоділа ріжком, нехай доблесть трошки випростає свої кості та трусне гривою. Якщо не помиляюся, ген у тому чагарнику нас очікує тепла компанія. Нам влаштували засідку.

— З чого це ти взяв? — запитав лицар.

— А з того й узяв, що разів зо два бачив, як серед зелені хтось миготів. Якби це були чесні люди, вони б виїхали на відкриту стежину. Але ця гущавина — якраз гарне місце для недобрих справ.

— Присягаюся честю, — відповів лицар, опускаючи забороло, — цього разу ти маєш рацію!

І добре, що він встиг це зробити, тому що в ту ж секунду з придорожніх кущів вилетіли три стріли, пущені йому в голову та в груди; одна з них устромилася б йому в мозок, якби не відскочила від сталевого забрала. Решта дві потрапили в нагрудник і в щит, що висів у нього на шиї.

— Дякую зброяреві, міцні виготовив мені обладунки! — сказав лицар. — Вамбо, вперед! Повоюємо з ними!

З цими словами він спрямував коня на кущі. З гущавини вискочили шестеро чи семеро озброєних вершників і щодуху помчали на нього зі списами напереваги. Три списи розлетілися на друзки, ударившись об сталевий панцир. Очі Чорного Лицаря виблискували гнівом крізь вузькі очні ямки забрала. Він величаво підвівся на стременах і вигукнув:

— Що це означає?

Замість відповіді воїни вихопили мечі і напали на нього зусібіч.

— Помри, тиране! — кричали вони.

— Ага! Ось тобі, в ім’‎я святого Едварда! Ось тобі, в ім’‎я Георгія Переможця! — з кожним вигуком Чорний Лицар збивав на землю воїна. — Он як, серед нас є зрадники?

Якими не були хоробрі його супротивники, проте вони позадкували від могутньої руки, кожен помах якої обіцяв їм смерть. Здавалося, що він один здолає всіх ворогів. Але тут підоспів лицар у синьому панцирі, який досі тримався оддалік; він пришпорив свого коня і, націливши спис не на вершника, а на коня, смертельно поранив шляхетну тварину.

— Це зрадницький удар! — вигукнув Чорний Лицар, коли його кінь повалився набік, тягнучи його за собою.

Тої ж миті Вамба засурмив у ріг: усе сталося так швидко, що він не встиг зробити цього раніше. Раптовий звук рогу змусив убивць знову позадкувати, а Вамба, незважаючи на те, що був погано озброєний, без вагань кинувся вперед і допоміг Чорному Лицареві підвестися.

— Чи не соромно вам, підлі боягузи! — вигукнув лицар у синьому панцирі, який, мабуть, був ватажком. — Чому ви порозбігалися від простого ріжка, на якому надумався заграти блазень?

Підбадьорені цими словами, вони знову напали на Чорного Лицаря, який притиснувся до стовбура товстого дуба і відбивався лише мечем. Віроломний Синій Лицар озброївся тим часом іншим списом і, зачекавши хвилину, коли його могутній супротивник змушений був відбиватися зусібіч, помчав на нього з наміром пришпилити його списом до дерева. Але Вамба перешкодив і цього разу. Не наділений великою силою, але вирізняючись спритністю, блазень скористався тим, що бійці, захоплені боротьбою з лицарем, не звертали на нього уваги, тож встиг стати на заваді нападу Синього Лицаря, покалічивши ноги його коня ударом палаша. Кінь і вершник покотилися на землю. Проте становище Чорного Лицаря залишалося вкрай небезпечним, оскільки його з усіх боків оточили воїни, озброєні з голови до ніг. Він безперервно оборонявся мечем від нападників і вже почав знемагати від утоми, як раптом влучна стріла поклала на місці одного з його найкремезніших супротивників. У ту ж хвилину на поляну висипав натовп йоменів, очолюваний Локслі та веселим самітником. Вони негайно взяли участь у боротьбі й невдовзі негідники всі до ноги полягли мертві або смертельно поранені.

Чорний Лицар подякував своїм рятівникам із такою величавою гідністю, якої вони раніше не помічали, вбачаючи в ньому радше відважного воїна, ніж знатну персону.

— Перш ніж висловити вдячність моїм відданим і старанним друзям, — сказав він, — для мене надзвичайно важливо дізнатися, хто ці несподівані вороги. Вамбо, підніми забрало Синього Лицаря. Він, здається, ватажок зграї.

Блазень підбіг до ватажка вбивць, який лежав, причавлений своїм конем, і так сильно забився, що був не в змозі ні тікати, ні чинити опір.

— Ну ж бо, хоробрий воїне, — сказав Вамба, — дай-но я тобі послужу зброєносцем, як послужив конюхом. Я тебе з коня зняв, я з тебе й шолом зніму.

З цими словами він досить безцеремонно зняв шолом з голови Синього Лицаря, й очі спостерігачів змогли побачити сиві кучері й обличчя, яке Чорний Лицар ніяк не чекав зустріти за таких обставин.

— Вольдемар Фіцурс! — вигукнув він у подиві. — Що могло спонукати людину твого звання і з твоєю доброю славою взятися до такої мерзотної справи?

— Річарде, — відповів полонений лицар, піднявши на нього очі, — погано ж ти розумієшся на людях, якщо не знаєш, до чого можуть довести честолюбство і мстивість.

— Мстивість? — перепитав Чорний Лицар. — Але я ніколи не кривдив тебе. За що ж ти мені мстишся?

— За мою дочку, Річарде, з якою ти не захотів одружуватися. Хіба це не достатня образа для нормана такого ж знатного роду, як і ти?

— Твоя дочка? — запитав Чорний Лицар. — От дивний привід для ворожнечі, що дійшла до кривавої розправи! Відійдіть геть, — панове, мені потрібно поговорити з ним сам-на-сам. Ну, Вальдемаре Фіцурс, тепер кажи щиру правду: зізнавайся, хто тебе підбив на цю зраду?

— Син твого батька, — відповів Вальдемар. — Як бачиш, він карає тебе лише за те, що ти був непокірним сином свого батька.

Очі Річарда виблискували обуренням, але кращі почуття пересилили в ньому гнів. Він провів рукою по чолу і з хвилину стояв, вдивляючись в обличчя переможеного барона, в рисах якого гордість боролася з соромом.

— Ти не просиш пощади, Вальдемаре? — запитав король.

— Хто потрапив у лапи лева, той знає, що це було б марно, — відповів Фіцурс.

— То бери її непрошену, — сказав Річард, — лев не харчується падлом. Дарую тобі життя, але за тієї умови, що протягом трьох днів ти залишиш Англію — поїдеш ховати свою ганьбу в своєму нормандському замку і ніколи не насмілишся згадувати ім’‎я Джона Анжуйського у зв’‎язку з цим віроломним злочином. Якщо ти затримаєшся . на англійській землі довше за встановлений мною термін, то помреш, а якщо щонайменшим натяком кинеш тінь на честь мого дому, присягаюся святим Георгієм, не втечеш від мене і навіть у церкві від мене не врятуєшся! Я тебе повішу на башті твого власного замку на харч воронню... Локслі, я бачу, що ваші йомени встигли вже переловити коней, які розбіглися. Дайте одного коня цьому лицареві й відпустіть його!

— Якби я не вважав, що чую голос, якому маю коритися беззастережно, — відповів йомен, — я б охоче вистрелив услід цьому негідникові міцною стрілою, щоб позбавити його довгої подорожі.

— У тебе англійська душа, Локслі, — сказав Чорний Лицар, — і ти відчув, що зобов’‎язаний мені скорятися. Я Річард Англійський!

Зачувши такі слова, вимовлені велично, як і личить за високого становища і шляхетного характеру Річарда Левине Серце, всі йомени схилили коліна, аби шанобливо висловити свої вірнопідданські почуття і попросити пробачення за свої провини.

— Підведіться, друзі мої, — прихильно сказав Річард, дивлячись на них зі звичайною привітністю, що встигла згасити полум’‎я раптового гніву. Вираз його обличчя, яке хоча й палало ще від сильної напруги, вже нічим не нагадувало про нещодавню відчайдушну сутичку. — Встаньте, друзі мої! Ваші безчинства як у лісах, так і в чистому полі спокутуються вірною службою, яку ви служили під стінами Торкілстона, а також тим, що сьогодні визволили з біди вашого короля. Підведіться, мої васали, і будьте мені надалі добрими підданими. І ти, хоробрий Локслі.

— Не називайте мене більше Локслі, ваша величносте, і дізнайтеся те ім’‎я, яке набуло широкої популярності і, мабуть, досягло навіть і вашого царственого слуху. Я — Робін Гуд із Шервудського лісу.

— Отже, король розбійників і ватажок добрих парубків? — здивувався король. — Хто ж не знає твого імені! Воно прогриміло до самої Палестини! Але будь певний, мій славний розбійнику, жодна справа, здійснена за час моєї відсутності і в породжені нею смутні часи, не вважатиметься твоїм злочином. <...>

Та саме в цю хвилину на сцені з’‎явилися дві нові особи.

Розділ XLI

Прибули Вілфред Айвенго верхи на кобилі ботольфського абата, і Гурт на бойовому коні, який належав самому лицареві. Великим було здивування Вілфреда, коли він побачив свого монарха забризканим кров’‎ю, а на галявині довкола нього шестеро чи семеро убитих чоловіків. Не менше здивувало його й те, що Річарда оточила така безліч людей, схожих на вільних йоменів, тобто на розбійників, а в лісі це був досить небезпечний почет для короля. Айвенго не знав, як йому слід поводитися з Річардом: як із королем чи як із мандрівним Чорним Лицарем. Король поквапився прийти йому на допомогу.

— Нічого не бійся, Вілфреде, — сказав він, — тут можеш визнавати мене Річардом Плантагенетом, тому що, як бачиш, я оточений вірними англійськими серцями, хоча вони трішки й збилися з гостинця на манівці, завдячуючи своїй гарячій англійській крові. На нас напали зрадники, і лише завдяки цим відважним парубкам зрада знайшла законне покарання. А втім, мені лише зараз спало на думку, що ти теж зрадник, — додав Річард усміхаючись, — і то найнепокірніший. Чи не ми рішуче заборонили тобі виїжджати з абатства святого Ботольфа, поки не загоїться твоя рана?

— Вона загоїлася, — мовив Айвенго, — залишилася хіба подряпина. Але навіщо, навіщо, шляхетний володарю, ви змушуєте тужити серця вірних слуг і наражаєте на небезпеку життя ваше, здійснюючи самотні поїздки і вплутуючись у пригоди, ніби ваше життя не має більшої ціни, ніж життя простого мандрівного лицаря, який цінує лише те, що може добути мечем і списом!

— А Річард Плантагенет і не шукає іншої слави, — відповів король, — йому найдорожча та слава, яку він здобуває своїм мечем і списом. Так, Річард Плантагенет більше пишається перемогою, вирваною сам-на-сам своєю твердою рукою і мечем, ніж завойованою на чолі стотисячного війська.

— Але подумайте про ваше королівство, володарю, — сказав Айвенго, — вашому королівству загрожує розпад і міжусобна війна, а вашим підданим — тисячі бід, якщо вони залишаться без свого монарха через одну з тих сутичок, в які вам кортить втручатися щодня, на кшталт тієї, з якої ви щойно врятувалися.

— Он як, моє королівство, мої піддані? — нетерпляче вигукнув Річард. — Можу сказати, сер Вілфред, що коли я й роблю дурниці, то мої піддані платять мені тим самим. Наприклад, є у мене вірний слуга Вілфред Айвенго, який не слухається моїх наказів, проте дозволяє собі виносити догани своєму королеві за те, що король натомість не дослухається до його порад. Хто з нас має більше приводів докоряти другому? Ну, пробач мене, мій відданий Вілфреде. Я недаремно приховував своє перебування тут. Якийсь час мені необхідно залишатися безвісним, як я вже пояснив тобі вчора в абатстві святого Ботольфа. Це потрібно для того, щоб дати час моїм друзям і вірним васалам зібрати свої дружини. Бо на той час, коли всім стане відомо, що Річард повернувся, він повинен мати таке військо, щоб одразу налякати ворогів і придушити спланований заколот, не оголивши меча. Мине ще доба, перш ніж Естотвіл і Богун наберуть достатньо сил, щоб вирушити на Йорк. Спочатку потрібно отримати звістку з півдня — від Солзбері та від Бошана з графства Ворикшир, а потім ще з півночі — від Малтона й Персі. Тим часом лорд канцлер повинен заручитися підтримкою Лондона. Раптова моя поява може наразити мене на таку небезпеку, від якої не захистить мене і власний добрий меч, навіть у спілці з влучними стрілами відважного Робіна, палицею брата Тука і мисливським рогом мого мудрого Вамби.

Вілфред вклонився з покірним виглядом. Він знав, що даремно було боротися з духом молодецького лицарства, що так часто підштовхував його володаря до небезпек, яких той легко міг уникнути. Тому юний лицар зітхнув і промовчав, а Річард, дуже задоволений, що змусив його замовкнути, хоча й відчував у душі справедливість його докорів, завів розмову з Робіном Гудом.

— А що, розбійницький королю, — сказав Річард, — чи не знайдеться у вас чогось попоїсти братові королю? Ці зрадники змусили мене потрудитися, і я зголоднів.

— Якщо ваша величність, — сказав Робін, — іще раз пошанує своєю присутністю одне зі збірних місць дружини Робіна Гуда, дичини нам не забракне. Знайдуться і кухоль доброго елю, і кубок досить пристойного вина як приправа до їжі.

Розбійник пішов уперед, вказуючи дорогу, а веселий король рушив за ним, імовірно передбачаючи більше задоволення від майбутньої трапези з Робіном Гудом і його лісовими товаришами, ніж від пишного бенкету за королівським столом серед блискучого почту. Річард Левине Серце нічого так не любив, як заводити нові знайомства і пускатися в несподівані пригоди; якщо при цьому на шляху була серйозна небезпека, для нього було найвищою насолодою здолати її. Король, наділений левиним серцем, був зразком лицаря, який здійснює блискучі, але марні звитяги, що описуються в романах того часу; слава, здобута власною доблестю, була для нього набагато дорожчою за ту, якої він міг би набути мудрістю і правильною політикою свого правління.

Зате тепер, у компанії випадкових супутників, Річард почувався дуже добре. У тіні величезного дуба нашвидку була приготована проста трапеза для англійського короля, оточеного людьми, які порушували закони його держави, але в цю хвилину були охоронцями, які водночас служили йому і придворним почтом. Веселий монарх не більше за інших надавав значення своєму високому титулу, сміявся, жартував і перехиляв повні кубки.

Бенкет вдалося припинити, лише коли Робін Гуд наказав затрубити в ріг, який Ричард прийняв за Мальвуазенів. Він зробив це, щоб покласти край гульні, що відбирала в короля години, потрібні на серйозніші справи. І хоча спочатку Ричард розгнівався, потім він визнав рацію короля лісової вольниці та вирушив до замку Конінгсбург.

Навряд чи знайдеш в Англії місцевість, красивішу за околиці цієї стародавньої твердині. Серед пагорбів, розташованих амфітеатром, протікає тиха, спокійна річка Дон, оторочена лісами упереміж із обробленими нивами. На горі, над самою річкою, підноситься оточений міцними мурами і глибокими ровами старовинний замок, саксонська назва якого показує, що до завоювання норманами тут була резиденція англійських королів. Зовнішні кріпосні стіни, ймовірно, були збудовані норманами, але головна будівля має сліди глибокої старовини. Вона стоїть на пагорбі, у внутрішньому дворі, а стіни її утворюють повний круг не більше двадцяти п’‎ятьох футів у діаметрі. Мури надзвичайно товсті і підперті, чи то пак захищені із зовнішнього боку шістьма величезними колонами. Ці масивні колони, широкі біля підніжжя, звужуються догори; на верхівках вони порожнисті і утворюють свого роду башточки, що сполучаються з внутрішньою частиною будівлі. У часи Річарда довкола цієї незграбної, але величної будівлі ще не було кам’‎яних стін.

Коли Річард і його почет під’‎їхали, великий чорний прапор, піднятий на верхівці головної башти, сповіщав проте, що похоронні торжества досі тривають і тіло господаря будинку ще не поховане. На цьому прапорі не було жодних емблем, що вказували б на походження і звання покійного. У той час герби лише починали входити у вжиток серед норманів, а сакси й зовсім не знали про них. Але над ворітьми висів інший прапор — із зображенням білого коня, що слугувало вказівкою на національність і знатне походження померлого, оскільки це був прапор Генгіста і його саксонських воїнів.

Довкола замку панувало надзвичайне пожвавлення. Похоронні торжества супроводжувалися тоді щедрим пригощанням не лише близьких родичів покійного і його васалів, але й усіх випадкових перехожих. Тому натовп людей без упину спускався і піднімався горою, на якій стояв замок. Коли ж король і його супутники в’‎їхали через розчинені навстіж ворота в двір замку, перед їхніми очима постала картина, що зовсім не в’‎язалася з похмурим поховальним обрядом. В одному кутку за огорожею кухарі смажили бика і тлустих овець, в іншому стояли відкриті діжки з пивом, надані в повне розпорядження перехожих. І повсюди юрмилися невеликі купки людей всілякого звання, які поїдали щедре частування і запивали його домашнім пивом.

Зрозуміло, що жебраки совалися по всьому двору упереміж із солдатами, які повернулися, за їхніми словами, з Палестини. Купці розкладали тут свої товари; бродячі майстри розпитували про роботу; тут були різні мандрівники, набожні люди, самозвані ченці, саксонські менестрелі і вельські барди, які мурмотіли молитви і видобували непевні звуки зі своїх арф, шестиструнних скрипок і гітар. Один прославляв Ательстана в сумному панегірику, інший співав пісню про його родовід, перераховуючи складні імена його шляхетних пращурів. Не бракувало штукарів і скоморохів; їхні вистави в такому місці і з такого приводу нікому не здавалися недоречними або неслушними. Щодо цього погляди саксів вирізнялися надзвичайною простотою. Якщо людина з горя захотіла їсти — ось їй їжа, якщо захотіла пити — ось напої, а якщо її розбирає туга — ось і розваги. І гості всім цим користувалися без найменших вагань. Але час від часу, ніби згадуючи, задля чого вони сюди з’‎явилися, всі чоловіки починали стогнати, а жінки (їх теж було чимало) волати і гучно голосити.

Таким було видовище, яке постало перед очима Річарда та його супутників при вході до замку Конінгсбург. Дворецький, або сенешаль, не зважав на гостей нижчого звання, що безупинно приходили і йшли, втручаючись у справу лише в тому разі, коли треба було наводити лад. Проте він був мимоволі вражений зовнішністю короля і Айвенго, обличчя якого здалося йому добре знайомим. До того ж поява лицарів була досить нечастим випадком на саксонських торжествах і вважалася великою честю для родини. Ця важлива особа в траурному вбранні і з білим жезлом у руці ступила вперед і розчистила серед різношерстого натовпу біля входу в башту дорогу для Річарда та Айвенго.

Розділ XLII

Вхід до головної башти Конінгсбурга — дуже своєрідний і свідчить про грубу простоту тієї епохи, коли було зведено цей замок. Два нижні поверхи правили за льохи або каземати; світло й повітря проникало туди через чотирикутний отвір у підлозі третього поверху; потрапити туди можна було лише за допомогою переносних дерев’‎яних сходів. Сполучення з четвертим поверхом здійснювалося через зовнішні сходи навколо замку.

Такими складними лабіринтами і повели доброго короля Річарда та його вірного Айвенго до круглої зали, яка займала весь третій поверх. Скориставшись тривалим і складним переходом, Вілфред Айвенго добре сховав обличчя каптуром свого плаща, щоб його дочасно не впізнав батько.

У залі довкола великого дубового стола сиділо зо дванадцять знатних саксів з усіх сусідніх околиць. Усе це були люди похилого віку, чи принаймні старшого, бо молоде покоління, на велике невдоволення старших, наслідувало приклад Вілфреда Айвенго, порушивши багато законів, що півстоліття відокремлювали скорених саксів від переможців- норманів. Вигляд цих поважних людей, їхня безмовність і сумні пози становили разючу протилежність веселощам і пожвавленню, що панували попід стінами замку.

Седрік посідав місце поряд з усіма, але, за загальної мовчазної згоди, був головною особою в цій залі. Коли увійшов Річард (відомий йому лише як хоробрий Лицар Пут і Кайданів Лазурових), Седрік поважно підвівся з місця і, піднісши кубок, виголосив привітання: «Ласкаво просимо!» Король, уже знайомий зі звичаями своїх саксонських підданих, відповів: «За ваше здоров’‎я!» — і перехилив кубок, поданий йому прислужником. Таку ж ласку виявили й Вілфреду, але він лише вклонився у відповідь, боячись, щоб його не впізнали по голосу.

Коли ця попередня церемонія скінчилася, Седрік знову підвівся і, подавши руку Річардові, повів його до тісної та вбогої каплиці, ніби видовбаної в товщі однієї з колон фортеці. Оскільки замість вікон тут була одна вузька бійниця, то всередині приміщення панувала майже суцільна темрява. Лише два димні факели відкидали слабке червонувате світло на склепінчасту стелю, на голі стіни і грубий кам’‎яний вівтар із розп’‎яттям.

Перед цим вівтарем стояла труна, а обабіч неї по троє ченців, стоячи навколішки, з благочестивим виглядом перебирали чотки і бурмотіли молитви. За цю церемонію мати покійного Ательстана внесла багатющий внесок на помин душі в монастир святого Едмунда.

Річард і Вілфред увійшли за Седріком до каплиці і, коли він урочисто вказав їм на труну дочасно померлого Ательстана, побожно перехрестилися і пробурмотіли коротку молитву за упокій його душі. Виконавши цей благочестивий обряд, Седрік подав їм знак іти за ним і, безшумно ковзаючи кам’‎яною підлогою, повів їх далі. Піднявшись на декілька сходинок, він із великою обережністю відчинив двері невеликої молельні поряд із каплицею. Промені сонця, що вже заходило, проникли в цей темний закуток і осяяли величаву жінку, обличчя якої зберігало сліди минулої краси. Довге траурне вбрання і запинало з чорного крепу відтіняли білину її шкіри і красу розкішного русявого волосся, ще не посрібленого часом. На обличчі її лежала печатка глибокого смутку та християнської покірності. На кам’‎яному столі перед нею стояло розп’‎яття зі слонячої кістки і біля нього — розгорнутий молитвеник у золотій палітурці із застібками з того ж дорогоцінного металу; його сторінки були прикрашені складними буквицями і малюнками.

— Шляхетна Едіто, — сказав Седрік, із хвилину постоявши мовчки, щоб дати час Річарду і Вілфреду роздивитися господиню будинку, — я привів до тебе поважних незнайомих людей. Вони прийшли розділити твою печаль. Ось це — доблесний лицар, він хоробро бився заради звільнення з полону того, кого ми нині оплакуємо.

— Дякую йому за доблесний подвиг, — відповіла леді Едіта, — хоча Богові не вгодно було, щоб цей подвиг увінчався успіхом. Дякую також за люб’‎язність, що спонукала його і його супутника прийти сюди, щоб побачити вдову Аделінга, матір Ательстана, в години її скорботи. Вашій турботі, мій добрий родичу, доручаю я наших гідних гостей і впевнена, що вони не відчують браку гостинності, поки вона існує в цих сумних стінах.

Гості низько вклонилися засмученій матері й подалися вслід за своїм гостинним провідником. Інші гвинтові сходи привели їх нагору, до зали таких самих розмірів, як та, до якої вони увійшли на самому початку. Ця зала займала четвертий поверх будівлі. Коли двері кімнати прочинилися, почувся сумний хоровий спів. Увійшовши, вони застали там збори поважних матрон і дівчат зі знатних саксонських родин. Чотири дівчини, з Ровеною на чолі, співали гімн душі померлого. <...>

Обійшовши з гостями всі покої замку, де проходили поховальні торжества, Седрік провів їх у невелику кімнату, призначену, за його словами, для почесних гостей, які були не так близько знайомі з покійним, а тому, мабуть, не бажали проводити весь час із тими, для кого ця скорбота була особливо відчутна. Сказавши, що їм негайно буде доставлено все, що вони побажають, він уже зібрався був іти, але Чорний Лицар втримав його за руку.

— Дозвольте вам нагадати, шляхетний тане, — сказав він, — що коли ми з вами востаннє бачилися, ви обіцяли за ті послуги, які мені вдалося надати вам, зробити мені подарунок.

— Все, що завгодно, шляхетний лицарю, — відповів Седрік, — але в таку сумну хвилину...

— Я про це подумав, — перервав його король, — але в мене обмаль часу. До того ж, мені здається, що тої миті, коли ми опустимо в могилу шляхетного Ательстана, було б бажано поховати разом із його останками деякі забобони і несправедливі думки.

— Сер Лицар Пут і Кайданів Лазурових, — сказав Седрік, почервонівши і, у свою чергу, перериваючи гостя, -— я сподіваюся, що подарунок, якого ви просите, стосується лише вашої особи. У все, що пов’‎язане з честю мого будинку, сторонній людині не личить втручатися.

— Я й не маю охоти втручатися, — мовив король м’‎яко, — в усякому разі доти, доки ви не визнаєте, що я на це маю деяке право. Досі ви мене знали під ім’‎ям Чорного Лицаря Пут і Кайданів Лазурових. Знайте ж, що я Річард Плантагенет.

— Річард Анжуйський! — вигукнув Седрік, відступивши в невимовному подиві.

— Ні, шляхетний Седріку, я Річард, король англійський. Заповітне моє бажання полягає в тому, щоб усі сини Англії жили між собою в мирі і злагоді. Що ж, поважний тане, ти й не думаєш схилити коліно перед своїм володарем?

— Перед норманською кров’‎ю воно ніколи не схилялося, — відтяв Седрік.

— Тоді утримайся від присяги, — сказав король, — поки не переконаєшся, що я однаково протегую і норманам, і саксам.

— Володарю, — відповів Седрік, — я завжди віддавав належне твоїй хоробрості і гідності. Знаю також, на чому засновані твої права на корону: ти нащадок Матильди, а вона була племінницею Едгара Атлінга і дочкою шотландського короля Малкольма. Але Матильда, хоч і королівської саксонської крові, не була спадкоємицею престолу.

— Я не сперечатимуся з тобою про мої права, шляхетний тане, — сказав Річард спокійно, — але попрошу тебе роззирнутися довкола і сказати, кого ж ти тепер можеш виставити мені суперником.

— І ти з’‎явився сюди лише заради того, щоб сказати мені про це? — запитав Седрік. — Прийшов докоряти мені за загибель мого племені, коли ще не засипана могила останнього нащадка саксонських королів! — на цих словах обличчя його спалахнуло гнівом. — Це сміливий і необачний крюк!

— У жодному разі, присягаюся святим хрестом! —заперечив король. —Я вчинив таку цілковитій упевненості, що одна хоробра людина може покладатися на іншу, нічого не побоюючись.

— Ти добре сказав, володарю, і я визнаю, що ти король Англії і будеш ним надалі, незважаючи на мій слабкий опір.

— А зараз повернімося до мого прохання, — сказав король, — і я його висловлю так само прямо й відверто, як ти відмовився визнати в мені законного короля. Отже, на підставі даного тобою слова і під страхом звинувачення у віроломстві і клятвопорушенні прошу, щоб ти пробачив доброго лицаря Вілфреда Айвенго і знову дарував йому свою батьківську любов. Погодься, що в цьому примиренні і я особисто зацікавлений, оскільки воно стосується щастя мого друга і повинно припинити розбрат серед моїх вірних підданих.

— Це Вілфред? — запитав Седрік, вказуючи на сина.

— Батьку, батьку! — вигукнув Айвенго, кидаючись до його ніг. — Даруй мені твоє прощення!

— Дарую, сине мій, — сказав Седрік, підводячи його з підлоги. — Нащадок Герварда знає, як тримати своє слово, навіть якщо воно дане норманові. Але ти повинен носити одяг наших пращурів — щоб не було в моєму домі куцих плащів, строкатих шапок і пір’‎я! Якщо хочеш бути сином Седріка, то й тримайся як нащадок саксонського роду. Ти, я бачу, хочеш щось сказати, — вів далі він суворо, — і я заздалегідь знаю, про що буде мова. Знай, що леді Ровена два роки ходитиме в жалобі за своїм нареченим. Усі наші саксонські пращури відсахнулися б від нас, якби ми надумалися говорити про інший союз, ще не поклавши в могилу того, з ким вона повинна була з’‎єднатися. Сам Ательстан скинув би з себе гробові пелени і примара його з’‎явилася б перед нами, щоб заборонити таку образу його пам’‎яті.

Здавалося, ніби цими словами Седрік справді викликав примару. Тільки-но він устиг їх вимовити, як двері прочинилися, і на порозі з’‎явився Ательстан — в довгому савані, блідий, худий, схожий на вихідця з того світу.

Його поява справила на всіх приголомшливе враження. Седрік позадкував до стіни, притулився до неї, ніби не мав сили втриматися на ногах, і, широко роззявивши рота, вилупився на свого друга нерухомим поглядом. Айвенго хрестився, вимовляючи молитви, по-саксонському, латиною і на нормано-французькому діалекті. А Річард упереміж то читав молитву «Благословіть!», то лаявся французькою: «Чорти б мене вхопили!»

— Як то так, шляхетний Ательстане, — сказав Чорний Лицар, — я сам бачив, як ви загинули від руки скаженого тамплієра в Торкілстоні. Я думав, та й Вамба нам казав, що вам розрубали череп до самих зубів.

— Ви помилилися, сер лицар, а Вамба просто збрехав, — сказав Ательстан. — Зуби в мене всі цілі, і я доведу це сьогодні за вечерею. Втім, за це нема чого дякувати тамплієрові: просто меч перекинувся в його руці і удар ковзнув; до того ж я відбив його палицею. Якби на голові у мене був сталевий шолом, я б не завважив цього удару і сам так би втяв Буа-Гільбера, що він би не втік. А тут я впав, і правда оглушений, але неушкоджений. У цій бійці на мене навалилися убиті й поранені нормани і йомени, а я так і не прийшов до тями доти, поки не прокинувся в труні, на щастя не забитій; труна стояла перед вівтарем у монастирській церкві святого Едмунда. Я кілька разів чхав, стогнав, нарешті оговтався і зібрався був устати, як на шум прибігли вельми перелякані паламар з абатом. Вони, звісно, здивувалися, але зовсім не зраділи, коли побачили живим чоловіка, спадком якого зібралися поживитися. Я попросив у них вина. Вина вони дали, але, мабуть, підсипали в нього снодійного, тому що я заснув іще міцніше і проспав дуже довго. Коли ж я прокинувся, то виявилося, що руки мої зв’‎язані, а ноги стягнуті мотузкою так міцно, що досі, як пригадаю, кісточки ниють.

— Ім’‎ям Пресвятої Діви, шляхетний Ательстане, — вигукнув Седрік, хапаючи його за руку, — скажи, як же ти визволився? Чи пом’‎якшали їхні серця?

— Мабуть, гарна їжа схилила їх до милосердя, тому що мені принесли шматок пирога і фляжку вина. Я поїв, випив і підкріпився. На моє щастя, паламар був таким п’‎яним, що не міг справно виконувати обов’‎язки тюремника. Йдучи, він повернув ключ, але двері не замкнув, тож вони прочинилися. Від світла, ситної їжі й вина в голові у мене прояснилося. Залізна скоба, до якої були прикріплені мої ланцюги, зовсім заіржавіла, чого не підозрювали ані я, ані цей негідник абат. У них у проклятому підвалі така вогкість, що й залізо не може довго витримати. Абияк вивернувши залізну скобу, я насилу виліз із підвалу, тому що ланцюги були важкі, а я зовсім ослаб від такого посту. Довго я бродив навмання, але веселенька пісенька привела мене в те приміщення, де поважний паламар служив молебень сатані з якимось здоровенним ченцем у сірому балахоні з каптуром — більше схожим на злодія, ніж на духовну особу. Я з’‎явився раптово, в могильному савані, під дзвін ланцюгів — справжній виходець із того світу. Обидва остовпіли, але коли я кулаком збив із ніг паламаря, його товариш по чарці замахнувся на мене важким кийком. На моє щастя, він промахнувся, а коли я підступив, щоб зчепитися з ним, він кинувся навтьоки. У зв’‎язці ключів, що висіли у паламаря на поясі, я знайшов один, яким відімкнув кайдани і так звільнився від ланцюгів. Тепер постало переді мною найважливіше завдання — гарненько покарати негідника абата. Повішу його на самісінькій верхівці конінгсбурзької вежі, а якщо його товсте черево не пролізе по сходах, велю втягнути його по зовнішній стіні.

— Але, сину мій, — мовила леді Едіта, — подумай про його священний сан!

— Матінко і ви, друже мій, залиште ваші докори, — сказав Ательстан. — Хліб, вода і в’‎язниця — прекрасні приборкувачі честолюбства. Я встав із могили набагато мудрішою людиною, ніж зійшов у неї. Кажу вам: я хочу бути королем лише в своїх власних володіннях і ніде більше! І найпершим моїм завданням буде повісити абата.

— А як же Ровена?—запитав Седрік. — Сподіваюся, ти не маєш наміру її покинути?

— Ех, батьку Седріку, будь розважливий, — сказав Ательстан. — Леді Ровена до мене зовсім не прихильна. Для неї один мізинець рукавички мого родича Вілфреда дорожчий за всю мою особу.

Усі почали озиратися у пошуках Айвенго, але він зник. Нарешті з’‎ясувалося, що по нього приходив якийсь єврей і що після короткої розмови з ним Вілфред покликав Гурта, зажадав свій панцир і озброєння і виїхав із замку.

І король теж зник, і ніхто не знав куди. Потім уже дізналися, що він квапливо вийшов у двір, покликав того єврея, з яким розмовляв Айвенго, і після хвилинної бесіди з ним зажадав, щоб йому якнайшвидше подали коня, сам скочив у сідло, змусив єврея сісти на іншого коня і помчав з такою швидкістю, що, за свідченням Вамби, старий єврей напевно скрутить собі в’‎язи.

Розділ XLIII

Година, що мала вирішити долю Ребекки, наближалася. Засуджена була блідою, і навіть найзапекліші серця стискалися від співчуття до неї. Мальвуазен вийшов наперед і поклав до ніг великому магістрові Ребеччину рукавичку, що була запорукою двобою. Він сказав, що добрий лицар Бріан де Буа-Гільбер, який зобов’‎язався битися сьогодні, щоб довести, що єврейка Ребекка заслужила смерть за чаклування. Навіть у цю хвилину Буа-Гільбер не втрачав надії здобути кохання Ребекки і пропонував їй скочити до нього на коня та втекти якнайдалі.

Дві години просиділи судді перед полем герцю, марно чекаючи появи захисника.

Загальна думка схилялася до того, що ніхто не заступиться за єврейку, та ще й обвинувачену в чаклунстві, й лицарі, підбурювані Мальвуазеном, почали перешіптуватися, що час оголосити виклик Ребекки програним. Але в цю хвилину на полі з’‎явився лицар, який скакав щодуху в напрямку арени. Сотні голосів загукали: «Захисник, захисник!» — і незважаючи на марновірний страх перед чаклункою, натовп гучно вітав в’‎їзд лицаря на поле герцю. Проте розгледівши його ближче, глядачі були розчаровані. Кінь його, що проскакав багато миль щодуху, здавалося, падав від утоми, та й сам вершник, який так відважно примчав на арену, ледве тримався в сідлі від слабкості чи від утоми, чи від того й того.

На вимогу герольда оголосити своє ім’‎я, звання і мету свого прибуття лицар відповів сміливо і з готовністю:

— Я, шляхетний лицар дворянського роду, приїхав виправдати мечем і списом дівчину Ребекку, дочку Ісака з Йорка, і довести, що вирок, виголошений проти неї, несправедливий і безпідставний, а також оголосити сера Бріана де Буа-Гільбера зрадником, вбивцею і брехуном, на підтвердження чого ладен битися з ним на цьому полі й перемогти за заступництва Богоматері й святого Георгія.

— Перш за все, — сказав Мальвуазен, — приїжджий мусить довести, що він справжній лицар і належить до поважного роду. Наш орден не дозволяє своїм захисникам виступати проти безіменних людей.

— Моє ім’‎я, — мовив лицар, відкриваючи забороло свого шолома, — відоміше, ніж твоє, Мальвуазене, та й рід мій старіший за твій. Я Вілфред Айвенго.

— Я зараз не битимуся з тобою, — сказав тамплієр глухим зміненим голосом. — Залікуй спочатку свої рани, дістань кращого коня, і тоді, мабуть, я визнаю тебе гідним, аби вибити з твоєї голови цей дух дитячого молодецтва.

— Он як, пихатий тамплієре, — виклично зронив Айвенго, — ти вже забув, що двічі був збитий моїм списом? Пригадай герць в Акрі, пригадай турнір в Ашбі! Пригадай, як ти нахвалявся в їдальні Ротервуда і виклав свій золотий ланцюг проти мого розп’‎яття як запоруку того, що битимешся з Вілфредом Айвенго заради відновлення твоєї втраченої честі. Присягаюся моїм хрестом і святинею, що зберігається в ньому, якщо ти цієї-таки хвилини не битимешся зі мною, я тебе знеславлю як боягуза при всіх дворах Європи і в кожній пресепторії твого ордену!

Буа-Гільбер в нерішучості поглянув на Ребекку, потім люто вигукнув, звертаючись до Айвенго:

— Саксонський собако, бери свій спис і готуйся до смерті, яку сам на себе накликав!

— Чи дозволяє мені великий магістр брати участь у цьому двобою? — запитав Айвенго.

— Ти маєш на те право, — відповів великий магістр, — лише запитай дівчину, чи бажає вона визнати тебе своїм захисником. Бажав би і я, щоб ти був у стані, відповіднішому до бою. Хоча ти завжди був ворогом нашого ордену, я все-таки хотів би обійтися з тобою чесно.

— Ні, нехай буде так, як є, — сказав Айвенго, — адже це — суд Божий, на Його ласку я й покладаюся. Ребекко, — продовжував він, під’‎їхавши до місця, де вона сиділа, — чи визнаєш ти мене своїм захисником?

— Визнаю, — відповіла вона з таким хвилюванням, якого не викликав у неї і страх смерті. — Визнаю, що ти захисник, посланий мені провидінням. Проте ж ні, ні! Твої рани ще не загоїлися. Не бийся з цим гордим чоловіком. Навіщо ж і тобі гинути?

Але Айвенго вже поскакав на своє місце, опустив забороно і вхопився за спис. Те саме зробив і Буа-Гільбер. Його зброєносець, застібаючи забороно шолома тамплієра, завважив, що обличчя Буа-Гільбера, яке весь ранок залишалося попелясто-блідим, незважаючи на безліч пристрастей, що вирували в тілі тамплієра, тепер раптом вкрилося багряним рум’‎янцем.

Коли обидва бійці стали на місця, герольд гучним голосом тричі оповістив:

— Виконуйте свій обов’‎язок, доблесні лицарі!

Після третього разу він відійшов до огорожі і ще раз оголосив, щоб ніхто, під страхом негайної смерті, не насмілився ані словом, ані рухом перешкоджати чесному двобою або втрутитися в нього. Великий магістр, який увесь час тримав у руці рукавичку Ребекки, нарешті кинув її на поле герцю і вимовив фатальне слово:

— Починайте!

Засурмили сурми, і лицарі щодуху помчали один на одного. Як усі й очікували, змучений кінь Айвенго і сам ослаблений вершник упали, не витримавши удару влучного списа тамплієра і натиску його могутнього коня. Усі передбачали такий результат змагання. Але незважаючи на те, що спис Вілфреда ледь торкнувся щита його супротивника, на загальний подив усіх присутніх, Буа-Гільбер захитався в сідлі, загубив стремена і впав на арену.

Айвенго вивільнив ногу з-під коня і швидко підвівся, щоб попробувати щастя з мечем у руках. Але супротивник його не вставав. Айвенго наступив ногою йому на груди, приставив кінець меча до його горла і наказав йому здаватися, погрожуючи в іншому разі негайною смертю. Буа-Гільбер не відповів.

— Не вбивай його, сер лицар! — вигукнув великий магістр. — Дай йому сповідатися і отримати відпущення гріхів, не губи душі й тіла. Ми визнаємо його переможеним.

Великий магістр сам зійшов на поле бою і наказав зняти шолом із переможеного лицаря. Його очі були заплющені, й обличчя палало тим-таки багряним рум’‎янцем. Поки вони здивовано дивилися на нього, очі його розплющилися, але погляд зупинився і потьмянів. Рум’‎янець зійшов з обличчя, а на зміну прийшла смертельна блідість. Не ушкоджений списом свого супротивника, він упав жертвою власних неприборканих пристрастей.

— Оце справді суд Божий, — мовив великий магістр, звівши очі до неба.

Розділ XLIV

Коли загальне здивування трохи вщухло, Вілфред Айвенго запитав у великого магістра як у верховного судді двобою, чи виконав він свій обов’‎язок так мужньо і правильно, як належиться за статутом змагання.

— Мужньо і правильно, — відповів великий магістр. — Оголошую дівчину вільною і невинною! Зброєю, обладунками і тілом померлого лицаря переможець вільний розпорядитися на власний розсуд.

— Я однаково не хочу як користуватися його зброєю, так і нівечити його тіло, — сказав лицар Айвенго. — Він бився за віру християнську. А нині він поліг не від руки людської, а з волі Божої. Тож нехай його поховають тихо та скромно, як годиться загиблому за невірну справу. Що ж до дівчини...

Його перервав кінський тупіт. Вершників було так багато і скакали вони так швидко, що під ними здригалась земля. На поле герцю примчав Чорний Лицар, а за ним — численний загін кінних воїнів і декілька лицарів при повному озброєнні.

— Я запізнився, — сказав він, озираючись довкола, — Буа-Гільбер мав померти від моєї руки. Айвенго, чи тобі не зарано було братися до такої справи, коли ти сам ледве тримаєшся в сідлі?

— Сам Бог, володарю, покарав цю гордовиту людину, — відповів Айвенго. — Він не мав честі померти тією смертю, яку ви призначили йому.

— Мир йому, — мовив Річард, пильно' вдивляючись в обличчя померлого, — якщо це можливо: він був хоробрий лицар і помер у сталевій броні, як годиться лицареві. Проте не варто гаяти час. Богуне, виконуй свій обов’‎язок!

З численного королівського почту уперед вийшов лицар і, поклавши руку на плече Альберта Мальвуазена, сказав:

— Я заарештовую тебе як державного зрадника!

Досі великий магістр мовчки дивувався раптовій появі такої безлічі воїнів. Тепер він заговорив: -

— Хто сміє заарештовувати лицаря Храму Сіонського в межах його пресепторії та ще й у присутності великого магістра? І за чиїм наказом йому завдано такої зухвалої образи?

— Я заарештовую його, — відповів лицар, — я. Генрі де Богун, граф Ессекський, лорд головнокомандуючий військами Англії.

— І за наказом Річарда Плантагенета, тут присутнього, — сказав король, відкриваючи забороло свого шолома. — Конрад Монт-Фітчет, щастя твоє, що ти народився не моїм підданим. Щодо тебе, Мальвуазене, ти і брат твій Філіп підлягаєте страті до кінця цього тижня.

— Я опротестовуватиму твій вирок, — сказав великий магістр.

— Гордий тамплієре, ти не в змозі це зробити, — заперечив король. — Поглянь на вежі свого замку, і ти побачиш, що там майорить королівський прапор Англії замість вашого орденського прапора. Будь розважливий, Бомануаре, і не чини даремного спротиву. Твоя рука тепер у пащі лева.

— Я подам на тебе скаргу до Риму, — мовив великий магістр. — Звинувачу тебе в порушенні недоторканності і вольностей нашого ордену.

— Чини як знаєш, — відповів король, — але заради твоєї власної безпеки зараз краще не тороч про порушення прав. Розпусти членів капітулу і їдь зі своїми послідовниками в іншу пресепторію, якщо тільки знайдеться така, яка не стала місцем зрадницької змови проти короля Англії. Втім, коли хочеш, залишайся. Скористайся нашою гостинністю і подивися, як ми вершитимемо правосуддя.

— Як! Мені бути гостем там, де я маю бути володарем? — вигукнув великий магістр. — Ніколи цього не буде! Капелани, виголосіть псалом «Чому народи так запекло борються між собою»! Лицарі, зброєносці і служителі святого Храму, вперед за прапором нашого ордену Босеан!

Великий магістр промовляв із такою гідністю, яка не поступалася самому королеві Англії і вдихнула мужність у серця його спантеличених прибічників. Вони зібралися довкола нього, як вівці навколо сторожового собаки, зачувши завивання вовка. Але в поставах їхніх не було страху, властивого Овечій отарі, навпаки — обличчя тамплієрів були похмурі, з виразом виклику, а погляди виблискували ворожнечею, яку вони не сміли висловити. Вони зімкнулися в ряд, і списи їхні утворили темну смугу, крізь яку білі мантії лицарів вимальовувалися на тлі чорного вбрання почту, мов сріблясті береги чорної хмари. Натовп простолюдинів, який зчинив був галас проти них, принишк і мовчки поглядав на грізні шереги бувалих воїнів. Багато хто навіть позадкував.

Граф Ессекський, побачивши, що тамплієри стоять у бойовій готовності, пришпорив коня і помчав до своїх воїнів, вирівнюючи їхні ряди і приводячи їх в бойовий лад проти небезпечного ворога. Лише Річард, який щиро насолоджувався справжньою небезпекою, поволі проїздив повз фронт тамплієрів, голосно провокуючи їх:

— Що ж, панове! Серед вас є багато шляхетних лицарів, невже жоден із вас не наважиться розщепити спис із Річардом? Гей, панове тамплієри! Ваші пані, мабуть, занадто смагляві, коли жодна не вартує списа, зламаного на її честь!

— Слуги святого Храму, — заперечив великий магістр, виїжджаючи вперед, — не б’‎ються з таких пустопорожніх і суєтних приводів. А з тобою, Річарде Англійський, жоден тамплієр не розщепить списа у моїй присутності. Нехай папа і монархи Європи розсудять нас із тобою і вирішать, чи личить християнському принцові захищати ту справу, заради якої ти сьогодні виступив. Якщо нас не чіпатимуть — і ми виїдемо, нікого не зачепивши. Твоїй честі ввіряємо зброю і господарське добро нашого ордену, яке залишаємо тут; на твоє сумління покладаємо відповідальність за ту образу, якої ти завдав нині християнству.

З цими словами, не чекаючи на відповідь, великий магістр подав знак до відходу. Сурми заграли дикий східний марш, що слугував зазвичай сигналом до виступу тамплієрів у похід. Вони змінили лад і, вишикувавшись колоною, рушили вперед так поволі, як тільки дозволяв крок їхніх коней, ніби хотіли показати, що віддаляються лише за наказом свого великого магістра, та аж ніяк не зі страху перед виставленою проти них силою, що переважала їхню власну.

— Присягаюся німбом Матері Божої, — мовив король Річард, — шкода, що ці тамплієри — такий неблагонадійний народ, а виправкою і хоробрістю вони таки можуть похвалитися.

Натовп, мов боязкий собака, який починає гавкати, коли предмет його роздратування повертається до нього спиною, щось гукав навздогін тамплієрам, які вже ступили за межі пресепторії.

Під час сум’‎яття, що супроводжувало від’‎їзд тамплієрів, Ребекка нічого не бачила і не чула. Вона лежала в обіймах свого старого батька, приголомшена і майже бездиханна від безлічі пережитих вражень. Лиш одна річ, про яку завів мову Ісак, повернула їй здатність відчувати.

— Ходімо, — сказав він, — ходімо, люба дочко моя, безцінний мій скарбе, впадемо до ніг доброго хлопця!

— Ні, ні, — похитала головою Ребекка. — О ні, не тепер! У цю хвилину я не зважуся заговорити з ним! На жаль! Ні, ні. Батьку, швидше залишмо це лиховісне місце!

— Але як же, дочко моя, — здивувався Ісак, — як можна не подякувати мужній людині, яка, ризикуючи власним життям, виступила зі списом і щитом, щоб звільнити тебе з полону? Це така ласка, за яку треба бути вдячною.

— О так, так! Вдячною понад міру, — сказала Ребекка, — лише не тепер. Заради твоєї любові до Рахілі благаю тебе, виконай моє прохання — не тепер.

— Не можна ж так, — наполягав Ісак, — бо вони подумають, що ми невдячніші за якогось собаку.

— Але хіба ти не бачиш, любий мій батьку, що тут сам король Річард, і отже...

— Так, так, моя розумнице, моя премудра Ребекко! Ходімо звідси, ходімо швидше. Йому тепер гроші знадобляться, тому що він тільки-но повернувся з Палестини, та кажуть іще, що вирвався з в’‎язниці. А якби йому знадобився привід для того, щоб мене обібрати, достатньо буде й того, що я мав справу з його братом Джоном. Краще мені поки що не потрапляти на очі королю.

І підхопивши Ребекку, він поспіхом повів її з поля герцю до приготованих нош і щасливо прибув із нею в будинок рабина Натана Бен Ізраїля.

Таким чином єврейка, доля якої цього дня мала для всіх найбільший інтерес, зникла, ніким не помічена, і загальна увага була прикута тепер до Чорного Лицаря. Натовп гучно і старанно кричав: «Многая літа Річарду Левине Серце! Геть тамплієрів!»

— Незважаючи на ці гучні вияви вірнопідданських почуттів, — зауважив Айвенго, звертаючись до графа Ессекського, — добре, що король виявив передбачливість і викликав тебе, шляхетний графе, і загін твоїх воїнів.

Граф Ессекський посміхнувся і похитав головою.

— Доблесний Айвенго, — мовив він, — ти так добре знаєш нашого володаря, та все ж запідозрив його в мудрій обережності! Я просто прямував до Йорка, де, з чуток, принц Джон зосередив свої сили, і цілком випадково зустрівся з королем. Як справжній мандрівний лицар, наш Річард мчав сюди, бо прагнув особисто вирішити долю двобою і цим покласти край історії єврейки і тамплієра. Я зі своїм загоном пішов за ним майже проти його волі.

— А які новини з Йорка, хоробрий графе? — запитав Айвенго. — Бунтівники чекають на нас там?

— Не більше, ніж грудневі сніги чекають липневого сонця, — відповів граф. — Вони розбіглися! І як ти гадаєш, хто поспішив привезти нам цю звістку? Сам принц Джон власною персоною.

— Зрадник! Невдячний, зухвалий зрадник! — вигукнув Айвенго. — То Річард наказав його ув’‎язнити?

— О, він його так прийняв, неначе зустрівся з ним після полювання! — сказав граф. — Вказав на мене і на наших воїнів і каже йому: «Ось бачиш, брате, зі мною тут сердиті вояки, то ти їдь краще до матінки, передай їй мою синівську любов і пошану і залишайся біля неї, поки не втихомириться розбурханий розум людей».

— І це все? — запитав Айвенго. — Як не сказати, що таким милостивим поводженням король сам напрошується на зраду.

— Саме так, — відповів Ессекс. — Але можна сказати й те, що людина сама напрошується на смерть, приймаючи битву, коли у неї ще не зажила небезпечна рана.

— Вибачаю тобі насмішку, графе, — сказав Айвенго, — але пам’‎ятай, що я ризикував лише власним життям, а Річард — благом цілого королівства.

— Той, хто легковажно ставиться до свого блага, рідко вирізняється турботою про інших, — заперечив Ессекс. — Проте їдьмо швидше до замку, тому що Річард задумав як приклад покарати деяких другорядних членів змови, дарма що відпустив найголовнішого призвідника.

Із судового слідства, що відбулося потім і було занесене в рукописний літопис, з’‎ясувалося, що Моріс де Брасі втік за море і вступив на службу до Філіпа, короля Франції, що Філіп Мальвуазен і його брат Альберт, пресептор Темлстоу, були страчені, що Вальдемар Фіцурс, який був душею змови, відбувся вигнанням з Англії, а принц Джон, на користь якого ця змова й була замислена, не отримав навіть догани від свого щиросердого брата. Утім, ніхто не пошкодував про долю обох Мальвуазенів: їхня кара була цілком заслуженою, адже вони не раз виявляли двоєдушність, жорстокість і деспотизм.

Невдовзі після двобою в Темплстоу Седріка Сакса запросили до двору Річарда; своєю тимчасовою столицею король зробив у цей час місто Йорк, щоб особисто сприяти заспокоєнню провінцій, де найсильніше позначилися підступи його брата Джона.

Отримавши запрошення, Седрік спочатку бурчав і злився, проте скорився. Насправді повернення Річарда поклало край будь-яким сподіванням на відновлення саксонської династії на англійському престолі, бо кого б саксонська партія не виставила своїм кандидатом, у разі міжусобної війни вона не мала б жодних шансів на успіх при тій надзвичайній популярності, яку мав Річард, котрого всі любили за його особисті якості і бойову славу, незважаючи на те, що він правив державою, виявляючи примхливу легковажність і був то надмірно поблажливий, то вкрай суворий, майже деспотичний.

Крім того, навіть Седрік змушений був визнати, що його проект шлюбу Ровени з Ательстаном для об’‎єднання саксів остаточно провалився, оскільки зацікавлені сторони рішуче чинили йому опір. Він абсолютно не очікував такої розв’‎язки — навіть тоді, коли наречений і наречена ясно і відверто висловилися проти цього союзу; Седрік ніяк не міг повірити, щоб дві особи королівської крові могли з особистих міркувань відмовлятися від шлюбу, такого необхідного для добробуту нації. Проте це був незаперечний факт: Ровена завжди виказувала неприхильність до Ательстана, а зараз і Ательстан не менш рішуче заявив: нізащо більше не свататиметься до Ровени. Перед такими перешкодами змушена була відступити навіть затята впертість, від природи властива Седріку, оскільки йому доводилося насильно тягнути під вінець двох людей, які вперто чинили опір. Він, утім, спробував іще раз провести рішучий натиск на Ательстана. Але приїхавши до нього, Седрік застав цього воскреслого нащадка саксонських королів захопленим війною з місцевим духівництвом. <...>

Отже, до досягнення мети, якої прагнули закохані, залишалося тільки дві перешкоди: упертість Седріка і його упередження проти норманської династії. Перше з цих почуттів поступово м’‎якшало під впливом ніжності його вихованки і тієї гордості, яку він не міг не відчувати, споглядаючи славу свого сина. До того ж його тішила думка про споріднення з домом Альфреда, якщо нащадок Едуарда Сповідальника рішуче відмовився від цієї честі.

Огида Седріка до королів норманської крові також починала слабшати. З одного боку, він ясно бачив, що позбавити Англію нової династії не було жодної змоги, а таке переконання значно сприяє визнанню правлячого короля. З іншого боку, король Ричард виявляв до нього особисто велику увагу, щиро насолоджувався різким гумором Седріка і, за свідченням тієї ж рукописної хроніки, зумів так зачарувати шляхетного Сакса, що не минуло й тижня з дня його приїзду до двору, як він дав згоду на шлюб своєї вихованки леді Ровени із сином своїм Вілфредом Айвенго.

Весілля нашого героя святкували у найвеличнішому з храмів — в кафедральному соборі міста Йорка. Сам король був присутній на весіллі, і судячи з уваги, яку він приділив у цьому і в багатьох інших випадках доти гнобленим і приниженим саксам, вони побачили, що мирними засобами могли досягти набагато більших успіхів, ніж у результаті ненадійних перемогу міжусобній війні.

Церемонія одруження пройшла зі всією пишністю, якої римські прелати вміють надати своїм торжествам. Гурт, по-святковому одягнений, виконував роль зброєносця при молодому господареві, якому він так віддано служив; тут-таки був і самовідданий Вамба в новому ковпаку з чудовим набором срібних дзвіночків. Гурт і Вамба разом із Вілфредом пережили лихо й небезпеку, а тому мали повне право розділити з ним його щастя.

Але крім домашнього почту, на цьому пишному весіллі були присутні безліч знатних норманів і саксонських шляхтичів, нижчі класи, що вітали в союзі цієї пари запоруку майбутнього миру і злагоди двох племен; відтоді ці ворогуючі племена злилися і втратили свої відмінності. Седрік дожив до початку цього злиття, бо у міру того як обидві національності зустрічалися в суспільстві й укладали між собою шлюбні союзи, нормани стримували власну пиху, а сакси втрачали свою неотесаність. Утім, та змішана мова, яку нині ми називаємо англійською, остаточно ввійшла у вжиток при лондонському дворі лише за царювання Едуарда III; і в той-таки час, вочевидь, зникли останні сліди ворожнечі між норманами й саксами.

Минуло два дні після щасливого одруження, і леді Ровена сиділа в своїй кімнаті, коли Ельгіта доповіла їй, що якась дівчина просить дозволу поговорити з нею без свідків. Ровена здивувалася, подумала, повагалася, але цікавість перемогла, і вона наказала просити дівчину до себе.

Увійшла дівчина, висока на зріст і шляхетної зовнішності. Довге біле покривало радше відтіняло, ніж приховувало витонченість її стану і величаву поставу. Манери її були шанобливі, але без будь-якого остраху і бажання здобути прихильність. Ровена була завжди рада прийти на допомогу і виявити увагу до почуттів інших. Вона підвелася і хотіла взяти гостю за руку та підвести її до крісла, але та озирнулася на Ельгіту і ще раз попросила про дозвіл поговорити з леді Ровеною наодинці. Тільки-но Ельгіта пішла (що зробила дуже неохоче), чарівна відвідувачка, на велике здивування леді Айвенго, прихилила коліно, притисла обидві руки до свого чола і, схилившись до підлоги, поцілувала край вишитого одягу Ровени, незважаючи на її спротив.

— Що це означає? — запитала здивована Ровена. — Чому ви мене так незвично вшановуєте?

— Тому що вам, леді Айвенго, я можу законно і гідно вручити подяку, якою зобов’‎язана Вілфреду Айвенго, — відповіла Ребекка, підвівшись і знову сповнившись гідності та спокою. — Вибачите, що я наважилася вшанувати вас так, як це заведено в мого народу. Я та нещасна єврейка, для порятунку якої ваш чоловік ризикував життям на полі герцю в Темплстоу, коли все було проти нього.

— Люб’‎язна дівчино, — сказала Ровена, — того дня Вілфред Айвенго лише в незначній мірі відплатив вам за невсипущий догляд і лікування його ран, коли з ним сталося таке нещастя. Скажіть, чи не можемо він і я ще чимось бути вам корисними?

— Ні, — спокійно відповіла Ребекка, — я лише попрошу вас передати йому на прощання мою вдячність і мої найщиріші побажання.

— Хіба ви виїжджаєте з Англії? — запитала Ровена, досі не зовсім отямившись від здивування, спричиненого такими незвичайними відвідинами.

— Виїжджаю, міледі, ще до кінця цього місяця. У мого батька є брат, який користується особливою прихильністю Мухаммеда Боабдила, короля гранадського. Туди ми й переїдемо і житимемо там спокійно і без образ, сплативши данину, яку мусульмани стягують з людей нашого племені.

— Хіба в Англії ви не маєте такої безпеки? — сказала Ровена. — Мій чоловік має ласку в короля, та й сам король — людина справедлива і щиросерда.

— У цьому я не маю сумнівів, леді, — мовила Ребекка, — але англійці — жорстоке плем’‎я. Вони вічно воюють із сусідами або між собою, безжальні й ладні потяти одне одного мечем. Небезпечно жити серед них дітям нашого племені. У цій країні воєн і кровопролиття, оточеній ворогуючими сусідами і змученій внутрішніми розбратами, мандрівний Ізраїль не може сподіватися на відпочинок і спокій.

— Але тобі, — сказала Ровена, — тобі самій, поза сумнівом, нічого не слід побоюватися. Хіба ти не сиділа біля ліжка пораненого Вілфреда Айвенго, — вела вона далі з наростаючою гарячністю, — тобі нічого боятися в Англії, де й сакси і нормани навперебій шануватимуть тебе.

— Ваша мова, леді, приємна, — мовила Ребекка, — а твої наміри ще кращі. Але це неможливо: бездонна прірва пролягає між нами. Наше виховання, наші вірування ані вам, ані нам не дозволяють переступити через цю прірву. Прощавайте, але перш ніж я піду, зробіть мені одну ласку. Серпанок нареченої приховує ваше обличчя; дайте мені змогу побачити риси, уславлені чутками.

— Вони навряд чи такі, щоб варто було на них дивитися, — сказала Ровена, — але в надії, що й ти зробиш те ж саме, я відкину серпанок.

Вона відхилила серпанок і чи то від усвідомлення своєї краси, чи від соромливості зашарілася так сильно, що її щоки, чоло, шия й груди вкрилися рум’‎янцем. Ребекка також спалахнула, та лише на мить. За хвилину вона оволоділа своїми почуттями, і фарба зникла з її обличчя, як змінює колір яскраво-червона хмара, коли сонце сідає за пруг.

— Леді, — зронила вона, — ваше обличчя, на яке ви дозволили мені поглянути, довго житиме в моїй пам’‎яті. У ньому переважають лагідність і щирість, а якщо серед цих прекрасних якостей можна знайти відтінок світської гордовитості чи пихи, то чи ж можна звинувачувати плоть земну в тому, що вона наділена земними, властивостями? Довго я згадуватиму ваше обличчя і дякуватиму Господу за те, що полишаю свого шляхетного рятівника в союзі з тією...

Очі її наповнилися слізьми, і вона замовкла, потім швидко обтерла їх і на тривожні розпитування Ровени відповіла:

— Ні, я здорова, леді, зовсім здорова. Але серце моє переповнюється жалем при спогаді про Торкілстон і герць у Темплстоу. Прощавайте! Я не виконала ще однієї, найменш значущої частини свого обов’‎язку. Прийміть цю скриньку і не дивуйтеся з того, що знайдете в ній.

Ровена відкрила невеличку скриньку в срібній оправі й побачила коштовне намисто і сережки з діамантами.

— Це неможливо, — мовила вона, віддаючи Ребецці скриньку. — Я не можу прийняти такий дорогоцінний подарунок.

— Залиште його в себе, леді, — сказала Ребекка. — Ви маєте владу, знатність, вплив; ми ж маємо лише багатство — джерело нашої сили, а також і нашої слабкості. Ціною цих брязкалець, нехай би вони були і вдесятеро дорожчі, не купиш і половини того, чого ви досягнете, вимовивши одне слово. Отже для вас це подарунок не особливо цінний, а для мене, якщо я розлучаюся з ними, і поготів. Дозвольте мені вважати, що ви не такої жахливої думки про мій народ, як ваші простолюдини. Невже вам здається, що я ціную ці блискучі камінчики більше, ніж свою свободу? Або що мій батько вважає їх дорожчими за честь своєї єдиної дочки? Візьміть їх, леді. Мені вони зовсім не потрібні. Я ніколи більше не носитиму коштовностей.

— То ти нещасна? — запитала Ровена, вражена тоном, яким Ребекка вимовила останні слова. — О, залишайся у нас! Праведні наставники зуміють переконати вас відмовитися від вашої хибної віри, а я буду тобі замість сестри.

— Ні, леді, — відповіла Ребекка з тим самим спокійним смутком, — це неможливо. Не можу я міняти віру батьків моїх, як змінюю одяг залежно від клімату тієї країни, де збираюся оселитися. А нещасною не буду. Той, кому я подарую залишок свого життя, розрадить мене, якщо я виконаю Його волю.

— Отже, й у вас є монастирі, й ти хочеш сховатися в одному з них? — запитала Ровена.

— Ні, леді, — відповіла єврейка, — але в нашому народі від часів Авраама і до наших днів завжди були жінки, які присвячували свої думки Богові, а справи — подвигам любові до людей. Вони доглядають за хворими, годують голодних, допомагають бідним. І Ребекка робитиме те ж саме. Скажіть це своєму господареві, якщо так станеться, що він запитає про долю тієї, яку врятував від смерті.

Голос Ребекки мимоволі задрижав, і в ньому почулася така ніжність, яка виявила щось більше, ніж вона хотіла висловити. Дівчина поквапилася попрощатися з Ровеною.

— Прощавайте, — сказала Ребекка, — нехай той, хто створив і юдеїв, і християн, обсипле вас усіма благами життя. Корабель, на якому ми відпливаємо звідси, підніме якір, щойно ми дістанемося гавані.

Вона тихо вислизнула з кімнати, залишивши Ровену в такому здивуванні, неначе їй явилася якась примара. Прекрасна саксонка не забула розповісти про цю надзвичайну відвідувачку своєму чоловікові, на якого розповідь не справила глибокого враження.

Айвенго довго і щасливо жив із Ровеною, бо з ранньої юності їх зв’‎язувало взаємне кохання. І кохали вони одне одного ще більше тому, що подолали стільки перепон на шляху до свого шлюбу. Але ризиковано було б допитуватися, чи не спадала йому на думку згадка про красу і великодушність Ребекки набагато частіше, ніж це могло сподобатися вродливій спадкоємиці Альфреда.

Айвенго успішно служив при Річарді і, як і раніше, користувався милістю короля. Ймовірно, він досяг би найвищих почестей, якби тому не зашкодила дочасна смерть Левиного Серця, який поліг біля замку Шалю поблизу Ліможа. З кончиною цього великодушного, але необачного і романтичного монарха загинули всі честолюбні мрії і прагнення Вілфреда Айвенго.

Переклад з англійської І. Давыденко

ЦЕ ЦІКАВО

Англійський король Річард Левине Серце залишився в пам’‎яті нащадків безстрашним та хоробрим воїном і шукачем пригод. Народився Річард 8 вересня 1157 р. в родині короля Англії Генріха II — він був третім сином короля та його дружини Алієнори Аквітанської.

Річард здобув чудову освіту, був поетом і цінителем поезії, знав багато мов. У 1169 р., після розподілу батьком своїх володінь між дітьми, Річард одержав герцогство Аквітанію. Але цього йому було замало. Тим часом королем Франції став Філіп II Август, якому дуже хотілося відібрати в Англії деякі з її колоній. З цією метою він почав усіляко налаштовувати Річарда, з яким начебто був у дружніх стосунках, піти проти батька. І в 1188 р. Філіп та Річард, об’‎єднавшись, оголосили війну Генріхові. Закінчилася та війна поразкою старого короля та його смертю. Річард повернувся в Англію. Спочатку, згідно з правом першості (тобто передачі королівської влади від батька до старшого сина, потім до наступного і так далі), англійський престол посіли старші брати Річарда.

Але після їх смерті, 5 вересня 1189, англійський трон посів Річард. Саме у цей час Річард разом з Філіпом збиралися взяти участь у Третьому хрестовому поході. Але для участі у поході, звичайно, потрібні були гроші, і чималі. Тому за дуже короткий термін, спустошивши англійську казну і обклавши країну величезними поборами, Річард здобув нарешті потрібну суму грошей і у червні 1190 р. відплив у Святу Землю, залишивши замість себе на чолі Англії принца Джона (ще одного свого брата — майбутнього Іоанна Безземельного). Пограбувавши дорогою сицилійське місто Мессіну та завоювавши острів Кіпр, 8 червня 1191 р. Річард прибув у Палестину.

На цей час хрестоносці тримали в облозі укріплене місто-порт Акру (нині — місто Акко в Ізраїлі). Між хрестоносцями та мусульманами вже була досягнута домовленість про почесну здачу міста, але Річард зірвав переговори і 11 липня взяв Акру штурмом. Відразу ж після цього в стані хрестоносців почався розбрат. Річард посварився з Філіпом і образив герцога Леопольда Австрійського. Філіп II відплив на батьківщину, де в союзі з принцом Джоном (якого Річард залишив замість себе) почав методично відбирати в Англії її колонії.

Тим часом Річард, не отримавши обіцяного викупу від захисників гарнізону Акри, наказав стратити 2 тисячі мусульман, за що одержав своє прізвисько «Левине Серце». Після невдалого походу на Єрусалим Річард відбув додому, але на зворотному шляху потрапив у полон до свого ворога Леопольда Австрійського. З цього полону його викупив німецький імператор Генріх VI, який, щоправда, також ув’‎язнив Річарда, поки той не заплатив йому 150 тисяч марок золотом.

У березні 1194 р. Річард нарешті повернувся в Англію. Перш за все він скинув з трону принца Джона, з яким, втім, дуже скоро помирився. У травні цього ж року Річард оголосив війну Філіпу II, внаслідок чого в січні 1199 р. Франція уклала несприятливий для неї договір. Після цього Річард пішов війною на свого непокірного васала, віконта Адемара Ліможського, під час облоги його замку Шалю був поранений стрілою арбалета і того ж, 1199 р. помер від гангрени. Оскільки Річард був бездітний, наступним королем Англії став брат Річарда Джон, під час правління якого багато земель Англії відійшли до Франції. Ось таким він був — Річард Левине Серце, легендарна особа, яка залишилася в пам’‎яті безстрашним воїном, людиною, яка піклувався про особисту славу більше, ніж про благополуччя своїх володінь.

Серце Річарда захоронене в саркофазі в Руанському соборі у Франції.

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН

Історичний роман — це роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює в художній формі якусь епоху, певний період історії. У ньому історична правда поєднується з правдою художньою, історичний факт — з художньою вигадкою, історичні особи — з вигаданими особами тощо. Цей вид роману започаткували твори про Александра Македонського, Троянську війну з І ст. н. е., а також французькі псевдоісторичні романи XVII ст. У цих творах історія була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажів, а історичні факти часто підмінювалися фантастикою (звідси назва «псевдоісторичний роман»).

Перший справжній історичний роман створив Вальтер Скотт («Веверлі», «Роб Рой», «Айвенго» тощо), який зумів поєднати історичний факт із художньою вигадкою, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними засобами зображення. Цей тип роману отримав назву «вальтер-скоттівський», він справив неабиякий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах. У добу романтизму цей роман став одним з найбільш поширених літературних жанрів, що було викликано глибоким зацікавленням історією минулих часів.

«Айвенго» — один з найважливіших романів у творчості Вальтера Скотта, письменника-романтика. Він присвячений боротьбі саксів проти поневолення та встановлення влади норманів. У романі описані звичаї та побут саксів, норманів, євреїв у середньовічній Англії, правила проведення лицарських турнірів, кодекс лицарської честі, культ Прекрасної дами тощо. Персонажами роману є англосаксонські володарі Седрік і Ательстан, син Седріка лицар Айвенго, вихованка Седріка Ровена, норманські феодали і рицарі Фрон де Беф, де Буа-Гільбер і де Мальвуазен, селяни-раби Гурт і Вамба, абат Еймер і монахи, король Річард Левине Серце, єврей Ісак та його дочка Ребекка.

У романі подано образи як реальних історичних осіб (Річард Левине Серце, принц Джон), так і вигаданих героїв (лицар Айвенго, леді Ровена, Ребекка, Седрік Ротервудський та інші). Образ король Річарда ідеалізований. Він змальований як справжній лицар: сміливий, мужній, відчайдушний, чесний. Виступає не лише як захисник інтересів баронів норманів, а й корінного населення Англії — саксів, інтересів простого народу Англії. Він вміє чудово спілкуватися як із вищим товариством, так і з простим народом. Проте слава мужнього воїна була для нього дорожчою за славу мудрого правителя.

Головний герой роману, Айвенго, — справжній лицар, він вирізняється хоробрістю, чесністю, відданістю, відвагою, справедливістю, любов'ю до вітчизни та Прекрасної дами. Блазень Вамба, раб Гурт, Робін з Локслі — носії найкращих людських якостей: вільнолюбства, сміливості, справедливості, вірності, честі й гідності. Норманські барони в зображенні В. Скотта — пихаті, нахабні люди, для яких не існує ані законів, ані моралі. Найяскравіший з цих образів негативних персонажів — тамплієр Бріан де Буа-Гільбер. Він дуже честолюбний. Для нього і релігія, і лицарський орден, і люди — лише засоби досягнення особистої мети. Рицарські турніри — найцікавіше і найпрекрасніше видовище того часу, яким захоплювалися усі: й дворяни, й купці, й простолюд.

У середньовічній Англії вірили в чаклунство. Одну з героїнь роману, Ребекку, звинувативши в чаклунстві, погрожували спалити на вогнищі.

У своєму історичному романі В. Скотт дає детальні описи трапез, одягу того часу, лицарських обладунків. На сторінках роману оживає історія однієї з європейських держав. Гострий сюжет постійно тримає читача в напруженні. У романі на першому плані такі вічні людські цінності, як чесність, шляхетність, мужність, вірність.

1. Яку добу зображено в романі Вальтера Скотта «Айвенго»?

2. Які історичні події лягли в основу роману?

3. Між якими силами відбувається основний конфлікт роману «Айвенго»?

4. Назвіть головних і другорядних героїв роману «Айвенго».

5. Які герої роману є реальними, а які — вигаданими?

6. Хто такий Айвенго? Які риси вдачі йому притаманні?

7. Які шляхетні вчинки Айвенго вам запам’‎яталися?

8. Який рицарський кодекс честі сповідує Айвенго?

9. Як Айвенго ставиться до Ребекки? Про що це свідчить?

10. Якими ви уявляєте собі Ровену та Ребекку? Хто з них вам більше сподобався? Чому?

11. Який зв’‎язок роману Вальтера Скотта «Айвенго» з англійськими фольклорними баладами про Робіна Гуда?

12. Яка роль відводиться в романі образу Робіна Гуда?

13. Хто ховався за прізвиськом «Чорний рицар»? Охарактеризуйте цю людину. Чому, на вашу думку, не Чорний рицар став заголовним героєм роману «Айвенго»?

14. Що являє собою Седрік Ротервудський? Чи викликає цей герой у вас повагу? Якщо так, то чому?

15. Чому Седрік хотів одружити леді Ровену з Ательстаном?

16. Опишіть Бріана де Буа-Гільбера. Які риси його вдачі вам не подобаються, а які — заслуговують на повагу? Чим цей герой відрізняється від Айвенго?

17. Яка роль у романі відводиться блазневі Вамбі та свинареві Гурту?

18. Які персонажі роману стали вашими улюбленими героями? Чому?

19. Які сцени роману вам найбільше сподобались?

20. Що уславлює роман Вальтера Скотта «Айвенго»?

21. Розв’‎яжіть кросворд.

По горизонталі:

1. Ім’‎я батька Айвенго.

2. Ім’‎я нащадка династії сакських королів, з яким хотіли одружити Ровену.

3. Раб Седріка, зброєносець Айвенго.

4. Головний герой роману.

5. Ім’‎я тамплієра, лютого ворога Айвенго.

6. Чию подобу прибрав Айвенго, коли потайки прийшов у батьківський будинок?

7. Ім’‎я короля, відомого під прізвиськом Левине Серце.

8. Ім’‎я нареченої Айвенго.

9. Заняття Гурта, раба Седріка.

10. З якого міста був єврей Ісак?

11. Ім’‎я дочки єврея Ісака.

12. Підступний брат короля Річарда.

13. Їм я норманського рицаря, який хотів одружитися з леді Ровеною.

14. Божевільна стара, яка помстилася Фрон де Бефові за наругу.

15. Королівська династія, до якої належав Річард Левине Серце.

По вертикалі:

1. Жанр роману «Айвенго».