З «ІЛІАДИ» - ГОМЕР (бл. VIII - VII ст. до н.е.) - ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ - АНТИЧНІСТЬ - Хрестоматія

З «ІЛІАДИ» - ГОМЕР (бл. VIII - VII ст. до н.е.) - ДАВНЬОГРЕЦЬКА МІФОЛОГІЯ - АНТИЧНІСТЬ - Хрестоматія

Заспів (пісня 1, вірші 1-10)

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина ПелЕя,

Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв:

Душі славетних героїв навіки послав до Аїду

Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу

Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась,

Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами

Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки?

Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко,

Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди.

Жрець Хріс благає Агамемнона повернути йому доньку Хрісеїду.

Розпис червонофігурної вази

Прощання Гектора з Андромахою (пісня 6)

І незабаром дійшов до свого він затишного дому,

Білораменної ж він не застав Андромахи в покоях,

З любим дитям на руках та служницею, вбраною гарно,

Вийшла на вежу і там сумувала, ридаючи гірко.

Гектор тоді, не знайшовши жони непорочної дома,

Став на порозі оселі і так до служебниць промовив:

«Слухайте пильно, служебниці, й щиру скажіть мені правду.

Де це дружина, де білораменна моя Андромаха?

Чи до ятрівок пішла та зовиць, причепурених гарно, —

Чи до Афіни у храм, де гуртом усі інші троянки

Пишноволосі в страшної богині благають пощади».

Відповідаючи, ключниця мовить йому домовита:

«Ти зажадав од нас, Гекторе, щиру сказать тобі правду, —

Не до ятрівок і не до зовиць, причепурених гарно,

Не до Афіни пішла вона в храм, де інші троянки

Пишноволосі в страшної богині благають пощади;

До іліонської вежі великої вийшла, почувши,

Що під даються трояни й міцнішає сила ахеїв.

Тим-то до муру міського чимдужче вона поспішила,

Мов божевільна. Й дитину услід понесла годівниця».

Антон Лосенко. Прощання Гектора з Андромахою

Так вона мовила. Швидко із дому пішов тоді Гектор

Тою ж дорогою вниз по брукованих вулицях Трої.

І, перейшовши велике, красиво збудоване місто,

Скейських воріт він дістався, щоб вийти крізь них на рівнину.

Вибігла звідти назустріч дружина його Андромаха,

Посагом славна дочка Етіона, великого духом.

Жив Етіон під Плаком — горою, укритою лісом,

В Фівах плакійських, і владарем був кілікійського люду.

Донька його за Гектора мідянозбройного вийшла.

Стріла вона чоловіка. За нею ішла годівниця

З милим при грудях дитям, ще зовсім малим немовлятком,

Гектора сином коханим, гарненьким, мов зіронька ясна.

Гектор Скамандрієм звав свого сина малого, всі інші —

Астіанактом: єдиним-бо Трої був захистом Гектор.

Мовчки всміхнувся, малого синочка побачивши, батько,

А Андромаха підбігла до нього, роняючи сльози,

Руку схопила, назвавши на ймення, і так промовляла:

«О божевільний! Завзяття загубить тебе! Не жалієш

Ти ні дитяти свого, ні мене безталанної, — скоро

Стану вдовою я, скоро зженуть тебе з світу ахеї,

Разом напавши; отож, якщо тебе втратити маю,

Краще зійти мені в землю, ніякої більше не буде

Втіхи мені у житті, коли ти осягнеш свою долю.

Далі — лиш горе. Немає ні батька, ні матері в мене,

Нашого батька старого Ахілл умертвив богорівний,

Поруйнувавши ущент кілікіян заселене місто —

Фіви високобрамні. Отож він убив Етіона,

Зброї ж із нього не зняв: посоромився в серці своєму,

Тільки спалив із його обладунком, оздобленим гарно,

Й пагорб насипав над ним, ще й в’‎язів над ним насадили

Німфи нагірні, Зевса егідодержавного доньки.

Сім було рідних у мене братів у батьківськім домі,

І в один день вони разом пішли до оселі Аїда:

Іх-бо усіх повбивав богосвітлий Ахілл прудконогий

В час, як повільних корів вони пасли й овець білорунних.

Матір мою, що над Плаком владарила, вкритим лісами,

Він аж сюди припровадив із іншою здобиччю разом,

Та по часі відпустив, незліченний одержавши викуп, —

В домі ж отцевім стрілою убила її Артеміда.

Гекторе, все заміняєш ти — батька і матір для мене,

Ти ж і за брата мені, і мій чоловік ти прекрасний.

Зглянься ж на мене тепер і зостанься тут з нами на вежі,

Щоб не лишить сиротою дитя і дружину вдовою».

В відповідь Гектор великий сказав тоді шоломосяйний:

«Все це й мене непокоїть, дружино. Та сором страшенний

Був би мені від троян і троянок у довгім одінні,

Як боягузом я став би далеко від бою ховатись.

Та не дозволить і дух мій цього, бо давно вже навчився

Доблесним бути я завжди та битися в лавах передніх,

Батькові свому й собі голосну добуваючи славу.

Сам-бо це добре я знаю і серцем своїм, і душею, —

День той настане колись, і Троя священна загине,

З нею загине й Пріам, і народ списоборця Пріама.

Але не так за троян бере мене жаль і турбота,

Не за страждання самої Гекуби й Пріама-владики,

Не за братів, що стільки хоробрих і славних поляже

В порох тоді під ударами збройними воїв ворожих,

Скільки за тебе, коли хтось із мідянозбройних ахеїв

Слізьми умивану десь поведе й дня свободи позбавить.

Будеш для іншої в Аргосі дальньому ткати на кроснах,

Будеш їй воду носить з Мессеїди або з Гіпереї

Проти бажання — могутня примусить тебе неминучість.

Гляне хто-небудь, як ти проливатимеш сльози й промовить:

«Гектора то є дружина, що найхоробріший у битвах

Був з конеборних троян, як за свій Іліон вони бились».

Мовить він так і болю нового завдасть тобі смутком

По чоловіку, що міг день неволі тобі одвернути.

Краще нехай я умру, хай пагорб землі мене вкриє,

Аніж почую твій зойк, як вестимуть тебе до полону!»

Мовив це й руки простяг до дитини осяйливий Гектор,

Та до грудей годівниці, убраної гарно, припало

З криком дитя, збентежене виглядом любого батька,

Мід дю ясною налякане й гребенем кінської гриви,

Що на блискучім шоломі над ним розвівалася грізно.

І усміхнулися батько ласкавий і мати поважна.

Зняв свій шолом з голови тоді зразу осяйливий Гектор

І на землі біля себе поклав обладунок блискучий,

Любе на руки узявши дитя, погойдав його трохи

Й Зевса та інших богів почав молитовно благати:

«Зевсе та інші богове, зробіть, щоб дитя моє любе

Стало таким же, як я, у троянському війську найкращим,

Дужим таким же й хоробрим, міцним владарем Іліона,

Щоб говорили про нього, як буде з війни він вертатись:

«Цей куди кращий за батька!» Щоб він закривавлену зброю,

З ворога знявши, приніс і матері зрадував серце!»

Мовив це й любій дружині на руки маленького сина

Він передав. Пригорнувши дитя до пахучого лона.

Мати крізь сльози всміхнулась. А муж її, пойнятий жалем,

Гладив рукою її й, на ім’‎я називаючи, мовив:

«О бідолашна! Серця свого не роз’‎ятрюй журбою!

Всупереч долі ніхто до Аїду мене не спровадить.

Але й судьби, я гадаю, ніхто із людей не уникне,

Чи боягуз, чи відважний, якщо вже на світ народився.

Краще вертайся додому й своєї пильнуй уже справи —

Кросен своїх і куделі, служебницям нашим загадуй

Дбати про діло своє. А війна — чоловіча турбота,

Кожного, хто народивсь в Іліоні, моя ж особливо».

Мовивши так, одягнув на себе осяйливий Гектор

Свій конегривий шолом. І пішла дружина додому,

Лиш оглядаючись часто й рясні проливаючи сльози,

І незабаром дійшла до затишного й людного дому

Гектора мужогубителя; в ньому ж застала багато

Двірських служебниць, і ревні побігли з очей у них сльози.

Так був у домі своєму оплаканий заживо Гектор:

Не сподівався ніхто, щоб з війни коли-небудь додому

Він повернувся, уникнувши рук і могуття ахеїв.

Щит Ахілла (пісня 18, вірші 478-608)

Приготував він насамперед щит — міцний і великий,

Гарно оздоблений всюди, ще й викував обід потрійний,

Ясноблискучий, та ззаду посріблений ремінь приладив.

Щит той з п’‎ятьох був шарів шкіряних, а поверх він багато

Вирізьбив різних оздоб, до дрібниць все продумавши тонко.

Землю на нім він зобразив майстерно, і небо, і море,

Сонця невтомного коло, і срібний у повені місяць,

І незліченні сузір’‎я, що неба склепіння вінчають,

Посеред них і Плеяди, й Пади, і міць Оріона,

І навіть Ведмедицю — інші ще Возом її називають.

Крутиться Віз той на місці й лише вигляда Оріона, —

Тільки один до купань в Океані-ріці непричетний.

Вирізьбив ще на щиті він для смертних людей два прекрасні

Міста. В одному із них — весілля та учти справляють,

Юних дівчат при світлі ясних смолоскипів виводять

З їхніх світлиць і ведуть через місто під співи весільні.

Жваво кружляють в танку юнаки, і лунають довкола

Флейти й формінги дзвінкі, а жінки, стоячи на порозі

Власних осель, на юні веселощі з подивом зирять.

Сила народу на площі міській гомоніла. Знялась там

Буча бурхлива — двоє мужів про пеню сперечались

За чоловіка убитого. Клявся один при народі,

Що заплатив, а той — заперечував це при народі.

Врешті звернулись вони до судді, щоб зваду скінчити.

Гомін стояв навкруги: свойого підтримував кожен.

Люд вгамувати старались окличники. Колом священним

Сіли старійшини всі на обтесанім гладко камінні,

Берла у руки взяли від окличників дзвінкоголосих

І, встаючи зі сидінь, вирікали по черзі свій вирок.

А посередині в них золоті два лежали таланти,

Щоб їх віддати тому, хто докаже, що має він слушність.

Друге з тих міст оточили навколо численні два війська

В зброї блискучій. Та в раді військовій вони розділились —

Чи зруйнувати все, силою взявши, чи скарби коштовні,

Що так багато їх в місті прекраснім, навпіл поділити.

Ті ж не здавались і засідку потай нову готували.

Вийшли на мури міські боронить їх і любі дружини,

Й діти маленькі, й мужі, яких уже старість зігнула,

Вої ж пішли. На чолі їх — Арей і Паллада Афіна,

Йшли золоті вони та в золотому одінні обоє,

Збройні, величні, прекрасні, як справжні богове, усюди

Зразу помітні: багато-бо нижчі були від них люди.

Швидко дійшли вони місця, де мала їх засідка бути,

Біля ріки, куди ходять стада усі до водопою.

Там заховались вони, блискучою міддю укриті.

Двоє підглядачів спереду йшли, окремо від війська,

І дожидали приходу овець та биків круторогих.

От підійшли вони; два пастухи їх спокійно гонили,

Награючи на сопілках, — ніякого лиха не ждали.

Ті ж, лише-но здаля їх побачивши, кинулись раптом

І зайняли срібнорунних отару овець і велику

Череду гарних корів, пастухів же обох повбивали.

Гомін і шум біля стада почули іздалеку в стані,

Сидячи в раді військовій, і зразу на коней рисистих

Скочили всі, і, миттю до берега річки домчавши,

У бойовому порядку у бій з ворогами вступили,

І один одного мідними били завзято списами.

Звада тіснилася там з Сум’‎яттям і погрозлива Кера;

Ранених то ледь живих, то й неранених Смерть забирала.

То волочила за ноги убитого труп з бойовища, —

Шати на плечах її червоніли від крові людської.

Воїни, наче живі, у бою тім тіснилися й бились,

І один в одного трупи убитих старалися вирвать.

Далі родючих ланів змалював він широкі простори,

Зорані тричі, й багато на них орачів із плугами

Впряжених в ярма волів туди і назад поганяли.

А як, дійшовши межі на ріллі, завертать уже мали,

Келих вина, наче мед той, солодкого, в руки щоразу

Муж подавав їм. І борозну знову вони повертали,

Щоб якнайшвидше родючі лани до кінця доорати.

Наче поорана нива, рілля іззаду чорніла,

Хоч була з золота вся. Таке-то він вирізьбив диво.

Далі лани змалював владареві. Достигле колосся

Скрізь по тих нивах женці гостролезими жали серпами.

Падали густо на землю колосся важкі оберемки.

Їх снопов’‎язи тоді перевеслами туго в’‎язали.

Три снопов’‎язи стояло оподаль. А хлопчики ззаду

Зжате збирали колосся й, його охопивши обіруч,

Їм подавали ретельно. І тут же, радіючи серцем,

Мовчки стояв на межі володар, на берло обпершись.

Далі під дубом окличники учту уже готували,

В жертву принісши бика, й навкруги метушились; а жони

Борошном ячним його приправляли женцям на вечерю.

Далі він вирізьбив ще обважнілий від грон виноградник

З золота, — кетяги сині, аж чорні, по ньому рясніли;

Віття його на срібних підпорах тримались надійно;

Ровом він темним обведений був, а навкруг олив’‎яний

Тин височів, лиш одна пролягала крізь нього стежина

Для носіїв, що проходили нею на збір винограду.

Стежкою тою дівчата і хлопці, веселощів повні,

В плетених кошиках грона несли, наче мед той солодкий.

Хлопчик, між ними йдучи, награвав на дзвонистій формінзі

І про прекрасного Ліна виспівував пісню чудову

Голосом ніжним. А ті, його співам вторуючи дружно,

Тупали в лад їм ногами, і весело всі танцювали.

Далі він череду вирізьбив дужих биків круторогих.

Деякі з золота, інші із олова їх поробив він.

Голосно мукали всі, ідучи із кошари на берег

Річки бурхливої, густо порослий гнучким очеретом.

Четверо йшло золотих пастухів по боках проводжати

Череду, й бігало дев’‎ять за ними собак прудконогих.

Спереду раптом два леви жахливі на стадо напали

Й поволокли вже бика, що ревів і мукав страшенно

В лев’‎ячих кігтях, а пси й юнаки поспішали на поміч.

Леви ж тим часом, зідравши з бика величезного шкуру,

Кров його й нутрощі хтиво ковтали. І марно старались

Їх одігнать пастухи і псів нацькувать прудконогих.

Ті ж, боячись підійти і в левів зубами вчепитись,

Часом наблизяться, й гавкають тільки,! тут же тікають.

Пастівень вирізьбив далі кульгавий митець незрівнянний

І білорунних отару овець в тій чудовій долині,

Криті хліви, й курені, і кошару, й повітки пастуші.

Далі ще змалював на всі руки митець незрівнянний

Місце для танців, подібне до того, що в Кносі просторім

Славний Дедал Аріадні колись спорудив пишнокосій4.

В розквіті сил юнаки й багатьом жадані дівчата,

Міцно за руки побравшись, кружляли у танці веселім.

В легких одіннях дівчата були, юнаки ж у хітонах,

Шитих з тонкої тканини й ледь маслом для блиску натертих.

Ті — у віночках чудових були, а ці — на ремінні

Срібному мали ножі, з щирого золота куті.

В жвавому танці на звиклих ногах вони легко кружляли,

Наче той круг у руках гончаревих, коли забажає

Він перевірити тільки, як круг обертатися буде,

То розійдуться рядами й одні нападають на одних.

Юрмами купчились люди навколо й втішалися вельми

Тим хороводом. Співаючи звучно, співець божественний

Грав серед них на формінзі, й під музики тої звучання

Два скоморохи стрибали всередині людного кола.

Далі він вирізьбив хвилі могутні ріки Океану

З самого краю щита, що його змайстрував так старанно.

Двобій Ахілла й Гектора (пісня 22, вірші 139-411)

Так же, як сокіл у горах, з пернатих усіх найбистріший,

Легко під хмарами гонить сполохану горлицю дику

Мечеться там на всі боки, а сокіл із клекотом хижим

Швидко її настигає, здобичі прагнучи серцем.

Рвавсь так Ахілл уперед, та вздовж іліонського муру

З трепетом Гектор тікаючи, дужими рухав коліньми.

Мимо дозорного пагорба й смоков, овіяних вітром,

Бігли вздовж муру міського обидва вони шляхом битим.

До струменистих джерел вже добігли вони. Дві криниці

Витоки звідти дають течії вирового Скамандру.

Теплою перша струмує водою, і завжди парує

Хмара над нею густа, як дим лісового пожару.

Друга ж і влітку холодним, як лід, струменіє потоком,

Наче той град крижаний або снігу завія студена.

Поряд із ним — просторі, обкладені каменем гладко,

Гарні водойми, що в них блискуче вбрання своє мили

Жони прекрасні хоробрих троян та їх доньки вродливі

В мирні часи, як сюди не приходили вої ахейські.

Мимо промчали вони, той — рятуючись, той — здоганявши.

Сильний попереду мчав, настигав же, як вихор, багато

Дужчий від нього, — не бик-бо жертовний, не шкура бичача

Ціллю була їм, як це в бігових перегонах буває, —

Тут же ішлося за Гектора душу, впокірника коней.

Як в бігових перегонах, змагання мету обминувши,

Однокопиті проносяться коні, й їх жде нагорода —

Мідний триніг або жінка — на шану померлого мужа, —

Так вони тричі оббігли навколо Пріамове місто

В дужім бігу, аж стали дивитись на них і богове.

Отже, почав тоді мовити батько людей і безсмертних:

«Горе! На власні очі я гнаного круг Іліона

Любого воїна бачу, журбою за Гектора тяжко

Серце моє засмутилося! Скільки биків круторогих

Він на ущелинах Іди в верхів’‎ях і в високоверхій

Трої мені попалив! Сьогодні ж Ахілл богосвітлий

Гониться швидко за ним круг священного міста Пріама.

Отже, богове, подумайте й пильно тепер обміркуйте,

Чи врятувати від смерті його, чи дозволить Пеліду

Все ж подолать його, хоч він великою доблестю славен».

В відповідь мовить богиня йому ясноока Афіна:

«Батечку наш темнохмарний, о що ти сказав, громовладче!

Смертного мужа, якому давно вже приречена доля,

Від неминучої смерті хотів би ти все ж увільнити.

Дій, як волієш, та ми, усі інші боги, з цим не згодні».

Відповідаючи, так їй сказав на це Зевс хмаровладний:

«Трітогенеє, дитя моє любе, не бійся! Хоч часом

І не ласкаво я мовлю, до тебе я завжди прихильний.

Зробиш, як розум підказує, хай тебе це не спиняє».

Те, що він мовив Афіні, було і самій їй до серця, —

Кинулась швидко вона із високих вершин олімпійських.

А прудконогий Ахілл безустанно за Гектором гнався.

Наче на оленя юного пес по узгір’‎ях полює,

Вигнавши з лігва, й жене по горах та ущелинах диких,

Той, хоч умкне на хвилину, у хащах густих затаївшись,

Пес по сліду його знайде й женеться за ним, поки схопить.

Так від Пеліда не міг прудконогого й Гектор умкнути.

Скільки не кидався він, щоб Дарданської брами добігти

І заховатись під захистом міцно збудованих мурів,

Де б і трояни його захистили, стріляючи зверху,

Стільки й Пелід забігав наперед і на голу рівнину

Знов одганяв його, сам же міської тримався твердині.

Як уві сні не впіймать чоловікові іншого мужа —

Ані цей утекти, ані той наздогнати не може, —

Так ні настигнуть Ахілл, ані Гектор не міг і умкнути.

Як пощастило б од Кер ухилитись йому і від смерті,

Коб Аполлон дальносяжний востаннє йому не з’‎явився

На допомогу, надавши снаги й підбадьоривши ноги?

Боям ахейським кивав головою Ахілл богосвітлий

Ратищ на Гектора довгих і стріл гірких не метати,

Щоб не здобув би хто слави, а він тоді б другим лишився.

А як обидва вони до джерел учетверте добігли,

Батько безсмертних богів, терези золоті натягнувши,

Кинув на шальки два жереби довгопечальної смерті —

Гектора, коней баских упокірника, й другий — Ахілла,

І по середині взяв. Долі Гектора день похилився,

Вниз, до Аїду пішов, — Аполлон одвернувся од нього.

До Пелеона ж богиня прийшла, ясноока Афіна,

Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:

«Зевсові любий Ахілле ясний! Сподіваюся, нині

До кораблів принесемо з тобою велику ми славу,

Гектора, хоч і який він неситий в бою, подолавши.

Не пощастить відтепер йому більше від нас ухилятись,

Не допоможе і Феб дальносяжний, хоч як би старався

Й повзав у Зевса в ногах, у егідодержавного батька.

Тож зупинись на хвилину й спочинь! А сама я подамся

До Пріаміда й схилю його вийти на бій із тобою».

Так говорила Афіна, і радо Ахілл їй скорився.

От зупинивсь він і сперся на ясен свій мідяногострий.

І до божистого Гектора миттю вона поспішила,

Постать Дейфоба прибравши і голос його неослабний,

Та, перед ним зупинившись, промовила слово крилате:

«Любий, як тяжко Ахілл утісняє тебе прудконогий,

Гонячи швидко навкруг священного міста Пріама.

Отже, спинімось, заждім його й будемо вдвох боронитись!»

В відповідь Гектор великий промовив їй шоломосяйний:

«Тож і раніше мені, Дейфобе, ти був найлюбіший

З рідних братів моїх, котрих Гекуба й Пріам породили.

Нині ж тебе я повинен тим більш поважати душею,

Що, мене в скруті на власні побачивши очі, ти зваживсь

Вийти з-за мурів, тоді як інші за ними сховались».

В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна:

«Любий мій брате! Наш батько, й шанована матінка наша,

Й товариші всі один перед одним уклінно благали

В місті лишитись: таким-бо вони переповнені страхом!

Тільки ж за тебе тривогою там моє серце смутилось.

Ну-бо, сміливо ставаймо до бою й списів не щадімо

В січі завзятій, — побачимо ще, чи Ахілл прудконогий

Нас повбива й поволочить озброєння наше криваве

До кораблів глибодонних, чи ти його списом здолаєш!»

Мовила так і підступно його повела за собою.

А як, один проти одного ставши, зійшлись вони близько,

Перший Ахіллові Гектор сказав тоді шоломосяйний:

«Більш я не буду, Пеліде, як досі тебе уникати.

Тричі оббіг я Пріамове місто священне, не смівши

Стріти твій напад. А зараз — дух мій мене спонукає

Стати грудьми проти тебе — здолаю чи смертю загину.

Але звернімось до вічних богів: вони кращими будуть

Свідками нам і нашу пильніше доглянуть умову.

Не оскверню я тебе, коли над тобою звитягу

Дасть мені Зевс і душу із тіла твого відберу я.

Тільки славетне озброєння з тебе зніму я, Ахілле,

Тіло ж ахеям верну. Так само й зі мною ти вчиниш».

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Не говори мені. Гекторе клятий, про жодні угоди!

Як не бува між людьми і між левами клятв непорушних,

Як і між вовками й ягнятами згоди не буде ніколи,

А без кінця споконвік одне з одним вони ворогують, —

Так і між нами не бути любові, не бути ніяким

Клятвам нерушним, аж поки один з нас чолом не поляже

Й крові його Арей не нап’‎ється, боєць войовничий.

Всю спогадай свою доблесть. Слід нині тобі особливо

Списником бути несхибним і дужим бійцем войовничим.

Більше тобі не втекти. Незабаром Паллада Афіна

Списом моїм подолає тебе. Спокутуєш нині

Сум мій по друзях моїх, повбиваних лютим тобою!»

Мовивши так, розмахнувсь і свого довготінного списа

Кинув, та вгледів його й ухиливсь осяйливий Гектор,

Вчасно присів, і спис мідногострий, над ним пролетівши,

В землю уп’‎явся. Вирвавши спис той, Паллада Афіна

Потай від Гектора, люду вождя, повернула Ахіллу.

Гектор тоді бездоганному сину Пелея промовив:

«Схибив ти! Видно, усе ж таки, богоподібний Ахілле,

Ти не від Зевса дізнався про долю мою, як хвалився.

Був балакун ти, словами готовий мене ошукати,

Щоб з переляку я сили позбувся й снаги бойової!

Не утікатиму я, не вженеш мені списа у спину!

Прямо іду проти тебе, проймеш мені груди, як тільки

Дасть тобі бог. А тим часом і сам ти мого стережися

Мідного списа. Бодай би цілком ти прийняв його в тіло!

Легшою стала б, напевно, війна й для троян із твоєю Смертю.

Для них-бо усіх найбільше являєш ти лихо!»

Мовивши так, розмахнувсь, і свого довготінного списа

Кинув, і прямо у щит Ахіллові вцілив несхибно.

Але далеко одскочив той спис од щита. І розсердившись

Гектор, як глянув, що спис пролетів із руки його марно,

Став він, збентежений: іншого-бо не було в нього списа.

Голосно він білощитного став Деїфоба гукати,

Щоб йому ратище дав, а того уже не було й близько.

Все зрозумів тоді Гектор, і так він до себе промовив:

«Горе мені! Мабуть, справді до смерті боги мене кличуть!

Я-бо гадав, що герой Деїфоб недалеко від мене,

Він же за мурами, в місті, й мене обманула Афіна!

Ось уже зловісна наблизилась смерть, і нікуди від неї

Не утекти. Як видно, давно уже це до вподоби

Зевсу й його дальносяжному синові, котрі раніше

Допомагали мені. І от доля уже настигає.

Але нехай уже не без борні, не без слави загину,

Діло зробивши велике, щоб знали про нього й потомки!»

Мовивши так, він із піхов загострений вихопив меч свій,

Довгий, важенний, що при стегні його дужім був завжди,

Зщуливсь і кинувся, наче орел отой високолетний,

Що на рівнину раптово із темної падає хмари

Ніжне ягнятко вхопити або полохливого зайця, —

Кинувся так же і Гектор, підносячи гостренний меч свій.

Так же й Ахілл тоді з серцем, сповненим буйної сили,

Кинувся, груди могутні щитом прикриваючи круглим

Гарного виробу, а на чолі красувався блискучий,

Міддю окутий шолом, розвівалась над ним золотиста

Грива густа, що вправив Гефест її щільно у гребінь.

Так же, як сяє між зір незліченних у темряві ночі

Геспер, що в небі немає від нього яснішої зірки,

Сяяло так і відточене вістря на списі Ахілла,

Що у правиці стрясав ним, готуючи Гектору лихо

І виглядаючи, де б йому ніжне уразити тіло.

Але ховалося тіло вождя під озброєнням мідним,

Славним, здобутим, коли подолав він Патроклову силу.

Там лиш, де кості ключиці поєднують шию з плечима,

Горло біліло, — найшвидше душі там сягає загибель,—

Саме туди своїм списом ударив Ахілл богосвітлий,

І пройняло його вістря те ніжную шию навиліт.

Мідноважкий не пробив, проте, Гектору ясен горлянки,

Щоб у розмові з Пелідом мінятися міг він словами.

В куряву впав він, і крикнув, зрадівши, Ахілл богосвітлий:

«Гекторе, вбивши Патрокла, невже врятуватись самому

Ти сподівався? Й мене не страшився, бо я був далеко?

Дурню ти! На допомогу йому набагато сильніший

Ззаду, поміж кораблів глибодонних, товариш лишився —

Я, що коліна розслабив твої! Тебе розтерзають

Птахи з ганьбою і пси, а його поховають ахеї».

Аякс Теламонід з тілом Ахілла. Розпис чорнофігурної вази

Весь знемагаючи, Гектор одрік йому шоломосяйний:

«Задля твоєї душі, і колін, і батьків твоїх рідних,

Псам, я благаю, не кидай мене під човнами ахеїв,

Матимеш золота й міді за це ти від мене багато:

Щедрі дарунки мій батечко дасть тобі й мати шановна,

Тільки верни моє тіло додому, щоб Трої синове

Й жони троянські, вогнем попаливши, його поховали».

Глянув спідлоба і мовив до нього Ахілл прудконогий:

«Псе, не благай мене задля колін і батьків моїх рідних.

Тільки б дав волю я серцю і гніву своєму, то м’‎ясо

Рвав би із тебе й сирим пожирав би, — таке ти накоїв!

Нині ніхто вже від псів не врятує голови твоєї,

Хоч би і в десять, і в двадцять разів привезли мені більший

Викуп, і, зваживши на терезах, обіцяли ще стільки,

Й золотом чистим вагу твого тіла звелів замінити

Син Дарданів Пріам, — і тоді твоя мати шановна,

Що народивсь ти від неї, на ложі тебе не оплаче, —

Пси лиш та хижі птахи розірвуть на шматки твоє тіло!»

Смертю конаючи, Гектор од рік йому шоломоносний:

«Бачу, що добре я знаю тебе і дарма намагався

Переконати, бо серце у грудях у тебе залізне!

Та начувайся, щоб гніву богів не зазнати за мене

В день, коли славний Паріс і Феб-Аполлон дальносяжний

Вб’‎ють біля Скейської брами тебе, хоч який ти хоробрий».

Мовив він так, і смерть йому пітьмою очі окрила,

Вийшла із тіла душа й подалась до оселі Аїда,

З плачем за долю свою, покидаючи юність і силу,

А до померлого все ж промовив Ахілл богосвітлий:

«Смертю умри! А я свою стріну загибель тоді, як

Зевс та інші безсмертні мені її схочуть послати!»

Мовлячи це, із убитого витяг він мідного списа

Й набік одкинув, а зброю його, закривавлену вельми,

Зняв із плечей. Звідусіль позбігались синове ахейські

І дивувались, красу споглядаючи й постать могутню

Гектора. Й жоден із них не минув його списом кольнути.

Дехто іще, на сусіда свого позираючи, мовив:

«Леле! А Гектор сьогодні на дотик неначебто м’‎якший,

Аніж коли на човни до нас полум’‎я кидав палюче!»

Мовлячи так, його ратищем кожен старався вколоти.

Зняв тоді зброю його прудконогий Ахілл богосвітлий,

Серед ахеїв він став і слово промовив крилате:

«Друзі мої, аргеїв вожді і порадники мудрі!

Нині, коли мені вічні богові дали подолати

Мужа, що більше нам лиха накоїв, ніж інші всі разом,

Спробуймо збройне на місто ударить, щоб знати напевно,

Що у троян тих на думці і що вони мають робити —

Чи покидать по загибелі Гектора місто високе,

Чи залишатися й твердо стоять, хоч його вже й немає.

Нащо, проте, цими мислями любе тривожити серце?

При кораблях-бо лежить неоплаканий, без поховання,

Мертвий Патрокл. Не забуду його, поки я між живими

еребуваю і поки мене мої носять коліна.

Й хоч у Аїді про мертвих маємо ми забувати,

Свого товариша любого й там пам’‎ятатиму завжди!

Нині ж, пеан заспівавши, звернімось, юнацтво ахейське,

До кораблів глибодонних і трупа з собою візьмімо.

Слави сягли ми великої — Гектор поліг богосвітлий,

Той, що у Трої на нього усі, як на бога, молились!»

Мовивши так, він на Гектора діло замислив негідне:

Попробивав на обох йому дужих ногах сухожилля

В п’‎ятах, де щиколоть; ремені в них протягнувши бичачі,

До колісниці припнув, голові ж дав в пилу волочитись.

На колісницю зійшов, славну зброю убитого взявши,

Коней стьобнув батогом, і охоче вони полетіли.

Куряви хмара знялась над волоченим тілом, звихрилось

Чорне волосся, і вся голова його, досі прекрасна,

В поросі билась густім. Ворогам-бо його на наругу

Зевс хмаровладний віддав у ріднім вітчизнянім краї.

Пилом бруднилась його голова. А мати, на сина

Глянувши, стала ридати, й, далеко від себе жбурнувши

Світлу намітку свою, виривать почала свої коси.

Жалібно й любий ридав його батько, й усюди навколо

Плач і сумне голосіння лунали по цілому місту.

Схоже було це найбільше на те, ніби Троя висока

Полум’‎ям вся невгасимим од верху до низу палала.

Пріам у Ахілла (пісня 24, вірші 469-746)

На землю тоді Пріам з колісниці зіскочив

І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих

Коней і мулів стеріг, подався їздець староденний

Прямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його й друзів, що одаль сиділи. Лиш двоє

Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, —

Услугували йому. Вечеряти щойно скінчив він —

Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишався.

В дім непомітно ввійшов великий Пріамі, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати

Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши

В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидого старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:

«Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють

Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

Все ж він, принаймні, почувши про те, що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і щоденно плекає надію

Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

Я ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я

В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

Аж п’‎ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,

З них дев’‎ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту — інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,

Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий — Гектор.

Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських

Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.

Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво на мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, —

Рук убивці синів своїх я доторкаюсь губами!»

Мовив це, й пам’‎ять про батька збудив і викликав сльози.

Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, — той Гектора-мужезвитяжця,

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, — і стогін їх сумно лунав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,

Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Олександр Іванов. Пріам благає Ахілла повернути тіло Гектора

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, —

Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при дорозі,

Повні дарів: нещастя — в одному, а в другому — блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,

Інколи горя, а інколи й радості мас зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Так і Пелея боги дарами блискучими зроду

Обдарували: поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,

Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.

Та недолю й йому приділили богове — не мав він

В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині

Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко

В Трої сиджу — і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,

З півночі ж — гори Фрігійські та хлань Геллеспонту безкрая —

Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.

Та як наслали на тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

Не допоможе нічого печаль за сином убитим, —

Не воскресиш його, тільки ще більше горя зазнаєш!»

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор

Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість

Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».

Глянув на нього спідлоба Ахілл прудконогий:

«Не досаждай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я

Гектора тіло вернути, — від Зевса приходила з вістю

Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Знаю-бо й те я. Пріаме, цього не сховаєш від мене, —

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

З смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,

В стан наш вступити — ні від сторожі не міг він сховатись,

Ані так легко затвори на брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти із благанням приходиш,

Я не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».

Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двоє —

Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів

Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.

Випрягли коней і мулів вони, від ярма одв’‎язавши,

І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадили, і з міцноколісного воза

Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканний,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.

Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши.

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці, і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон і плащем його зверху накрили.

Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

З товаришами поставив на добре гембльованім возі.

Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:

«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому

Батькові я, — не нікчемний він дав мені викуп за нього.

Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».

Мовив це й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.

Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

«Син твій, старче, померлий до Тебе вернувсь, як велів ти,

Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забу вала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі —

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий

В гніві на матір Ніобу, дівчат — Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето, ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї — багато.

Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.

Дев’‎ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати

Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,

Де, як розказують, захисток мають для себе божисті

Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, —

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує.

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий

Старче, встигнеш і потім оплакати любого сина,

В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий

Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,

М’‎ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти

В кошиках гарних, а м’‎ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,

Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидий:

«Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб лігши,

Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима

З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,

В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’‎я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним

Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів, і служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подать їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

«Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв

Хтось не ввійшов сюди радитись, — часто до мене заходять

Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить

І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,

Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїв стримав».

В відповідь мовив йому староденний Пріам боговидий:

«Якщо даси нам ховать богосвітлого Гектора тіло.

Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба

Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’‎ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі

І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий — пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий — бій відновити, якщо вже так треба».

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

Я припиняю війну на час, що його зажадав ти».

Мовивши це, правицею руку він біля зап’‎ястя

Стиснув ласкаво, щоб острах у нього розвіяти в серці.

В передпокої небавом і спати вони полягали —

Старець Пріам і окличник — з думками розумними в грудях;

Сам же Ахілл спочивав під наметом, обладнаним добре.

Поруч із ним Брісеїда на ложі лягла яснолиця.

Інші богове безсмертні й мужі усі збройнокомонні

Спали безжурно всю ніч, заспокійливим сном оповиті.

Лиш одного він не міг подолать доброчинця Гермеса.

Що обмірковував, як одвести державця Пріама

Від кораблів, щоб того не помітила варта при брамі.

Став він над ним в головах і мовив такс йому слово:

«Не добачаєш можливих ти, старче, знегод, якщо спати

Можеш між люду ворожого, здавшись на слово Ахілла.

Дав ти сьогодні багато, щоб викупить мертвого сина,

Та за тебе живого дадуть, проте, викуп й втроє

Діти твої, що лишилися ззаду, коли б Агамемнон

Знав, що ти тут, і дізнались про це усі інші ахеї».

Так він промовив. А старець злякався й окличника будить.

Позапрягав негайно Гермес тоді коней і мулів

І через табір погнав, та з ахеїв ніхто й не побачив.

А як дісталися броду вони струменистої річки —

Ксанту пучинного, що від безсмертного Зевса родився.

Кинув супутців Гермес і подавсь на верхів’‎я Олімпу.

В шатрах шафранних Еос над всією простерлась землею.

Коней з плачем і стогнанням вони до міста погнати,

Вбитого ж мули везли. Та тільки ніхто не побачив

Їх ні з мужів, ні з жінок, підперезаних пишно, раніше,

Аніж Кассандра, на золоту Афродіту подібна.

Вздріла вона із твердині пергамської любого батька

На колісниці й міського при ньому окличника з Трої.

Мулів побачила далі і Гектора тіло на марах.

Заголосила вона і на весь Іліон заволала:

«Швидше, троянські мужі і троянки, на Гектора гляньте:

З радістю ви зустрічали, коли він живий повертався

З битви, — він завжди був радістю міста й цілого народу!»

Мовила так. І ніхто із жінок і мужів тоді в місті

Не залишився, велика людей огорнула скорбота.

В брамі вони оточили Пріама, що віз його тіло.

Перед всіма його люба дружина і мати шановна,

Коси рвучи на собі, до бистрих коліс припадала,

Щоб хоч обнять його голову. Й плакав народ весь навколо.

Так біля брами вони цілий день аж до заходу сонця

Сльози рясні проливали б над Гектора мертвого тілом,

Якби не крикнув із повоза свого старий до народу:

«Дайте дорогу, щоб мулами міг я проїхати. Вдосталь

Потім наплачетесь ви, як мерця привезу я додому».

Мовив він так. І весь перед повозом люд розступився.

Як досягай вони славного дому Пріама та мертве

Тіло поклали на ложе різьблене, навкруг посадили

Заводіїв голосіння, і з стогоном ті і риданням

Спів почали похоронний, і в тузі жінки голосили.

Перша плачем із них білораменна зайшлась Андромаха,

Голову Гектора-мужезвитяжця обнявши руками:

«Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою

В домі мене залишаєш. Тож син наш — мале ще дитятко,

Що породили його ми, бездольні, — квітучого віку

Не досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощенту

Буде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю,

Що рятував його, й вірних дружин, і дітей нетямущих.

Скоро відціль повезуть їх усіх в кораблях глибодонних.

З ними й мене. А ти, мій синочку, або вслід за мною

Підеш до краю чужого роботу робить примусово

Немилосердним владикам, або тебе хтось із ахеїв

Схопить за руку і з башти жбурне на загибель жорстоку

В гніві за те, що брата забив у боях йому Гектор,

Чи його батька, чи любого сина, бо безліч ахеїв,

Гектора вбитих долонею, землю зубами вже гризли.

Батечко твій неласкавий до них був у січі жорстокій,

Тим-то й оплакують так його люди усі в Іліоні.

Гекторе, горя завдав ти батькам, до ридань невимовних

Їх призвівши, мені ж дав найбі льш катувань ти жорстоких.

Не простягнув-бо до мене руки ти із смертного ложа,

Не заповів мені слова останнього, щоб пам’‎ятала

Я його днями й ночами, рясні проливаючи сльози!»

Мовила так крізь ридання, і в тузі жінки голосили.

Переклад з давньогрецької Бориса Тена

ЦЕ ЦІКАВО

Щит Ахіллеса1

За давньогрецькими міфами, щит для Ахіллеса викував Гефест.

Цей щит був прикрашений зображенням землі та води, сонця та місяця. Ахілл був видатним воїном, який любив і цінував зброю. Але найбільшою його гордістю був щит, викуваний Гефестом. Щит Ахілла був міцний і великий. П’‎ять шкіряних шарів стягував потрійний обід, що яскраво блищав, а на самому щиті Гефест вирізьбив багато оздоб і до дрібниць продуманих різних зображень. На щиті було зображено Землю, Сонце, сузір’‎я: Плеяди, Пади, Оріон, Велика Ведмедиця, що її ще Возом називають. Ще на щиті майстерна рука Гефеста вирізьбила два прекрасні міста. На одному зображено весілля: юні дівчата йдуть через місто і під весільні співи весело танцюють разом із юнаками. На ці веселощі з подивом дивляться з порога своїх будинків статечні жінки. На міській площі зібралася юрба, всередині якої двоє чоловіків сперечаються про пеню за вбитого чоловіка. Кожен із них доводить своє. За суперечкою стежать старійшини. Вони сидять колом, а перед ними лежать золоті монети, які віддадуть тому, хто доведе свою правоту.

У другому місті точиться війна. Озброєне військо оточило місто. Серед воїнів немає згоди: частина їх хоче зруйнувати все, а частина поділити коштовні скарби, які є в прекраснім місті. А захисники готуються до оборони. На міські мури вийшли і жінки, і маленькі діти, і старі мужі, яких вже зігнула старість. Воїни, очолювані Ареєм і Афіною Палладою, зробили засідку біля річки, убили двох пастухів і завернули їхні стада. Почувши шум біля стада, воїни захисників кинулися на нападників і вступили з ними в бій.

Далі зображено родючі лани, орачів із плугами, впряжених у ярма волів. Орачі, дійшовши до кінця поля, отримують келих солодкого, наче мед, вина, щоб мати сили доорати поле до кінця.

Наступне зображення демонструє достигле колосся на ланах, женців із серпами, поодаль снопов’‎язів і хлопчиків, які збирають колоски. Обнесене високим тином поле перетинає стежка, якою йдуть хлопці і дівчата з корзинами солодкого, мов мед, винограду. Між ними походжає хлопчик і виграє на «дзвінкоголосій формінзі1» і співає ніжним голосом веселу пісню. Молодь танцює під музику і спів хлопчика.

Щит Ахіллеса. Інтерпретація, виготовлена в 1820 р. Анджело Монтічеллі

1https://uk.wikipedia.org/wiki/II4HT_Axtoeca.

Далі розташована картина, на якій зображено череду круторогих биків, що йдуть із кошари на берег бурхливої, порослої очеретом річки. Раптом на стадо напали два жахливі леви й загнали пазурі в бідну тварину, що страшенно ревіла.

Наступна картинка відтворює місце для танців, де юнаки й дівчата кружляють, побравшись за руки, а два скоморохи стрибають у колі людей. Край щита майстер оздобив могутніми хвилями Океану.

Картини на щиті Ахілла точно передають вірування, побут, світосприйняття людей, які жили в сиву давнину. Гомер використав такий прийом, щоб показати життя простих людей, які важко працювали, мужньо захищали свої міста від ворогів, уміли весело святкувати.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Прочитайте заспів до «Іліади». Про що ви дізналися з нього?

2. Визначте тему епічної поеми «Іліада».

3. Чому розгнівався Ахілл? Що стало наслідком його гніву?

4. Стисло висвітліть сюжет «Іліади».

5. Прочитайте пісню «Щит Ахілла». Яку форму мав щит? Що на ньому було зображене? Що символізувала ця картина? Що обрамляло щит? Що символізував цей «обід блискучий»? Який висновок про світосприйняття греків можна зробити, прочитавши пісню «Щит Ахілла»?

6. Прочитайте пісню «Прощання Гектора з Андромахою». Навіщо Андромаха розповідає про своїх рідних? Проаналізуйте роль епізоду прощання Гектора із сином. Чому Гектор так повівся з родиною? Розгляньте репродукцію картини українського художника Антона Лосенка «Прощання Гектора з Андромахою». Якими постають з неї Гектор та його дружина? Чому сцену прощання Гектора з Андромахою вважають однією з найзворушливих сцен у світовій літературі?

7. Прочитайте пісню «Двобій Ахілла і Гектора». Що змусило Ахілла повернутися до бою? Як відбувається поєдинок? Охарактеризуйте поведінку обох героїв. Що рухало Ахіллом, а що — Гектором? Хто з героїв, на вашу думку, звершив справжній подвиг? Хто вирішив долю героїв? Чому Ахілл був таким безжальним до свого ворога?

8. Перекажіть пісню «Пріам у Ахілла». Яким постає Ахілл у цій пісні? Чому Ахілл і Пріам плачуть разом? Чи змінилося ваше ставлення до цього героя після прочитання уривка? Чому? Розгляньте репродукцію картини Олександра Іванова «Пріам благає Ахілла повернути тіло Гектора». Як на ній відображено горе батька? Яким зображений Ахілл?

9. У чому полягає гуманістичний пафос «Іліади»?

1 Формінга (грец. Форріус) — найдавніший струнний інструмент давньогрецьких співаків, схожий на ліру або кіфару. Нерідко ці три інструменти вживаються в давньогрецькій літературі на позначення одного замість іншого.

ГЕРОЇЧНИЙ ЕПОС

Героїчний епос — це пісні та поеми про мужніх і доблесних героїв-воїнів, захисників Батьківщини (ірландські скели, давньоруські билини, сербські юнацькі пісні, українські думи, скандинавські саги, киргизька епічна поема «Манас», карело-фінська «Калевала» тощо), які виникають у період становлення державності в тій чи в іншій країні. Найбільш крупною й монументальною віршованою формою героїчного епосу є епічна поема, або епопея.

• Героїчні епічні поеми, які створювалися так чи інакше всіма народами у певну епоху їх розвитку — у період формування державності, сягають корінням у найдавніший фольклор, міфологію, легендарну пам’‎ять про доісторичні часи. На тому або іншому етапі героїчні сказання й пісні складалися в єдину цілісність. Так виникли давньогрецькі епічні поеми «Іліада» й «Одіссея», індійська поема «Магабгарата», німецька «Пісня про Нібелунгів», старофранцузька «Пісня про Роланда», скандинавська «Едда» тощо.

У героїчних епічних поемах відбився досвід народу в період його становлення, відобразилися різні стадії й сторони цього процесу.

В основі художності стародавніх епічних поем лежить велична героїка, тому що людські образи, представлені в них, безпосередньо уособлюють весь народ і вирішують своїми діяннями долю цілого суспільства і держави. Стародавня епічна поема виростає на фунті міфологічного світосприйняття і створює фантастико-гіперболічні образи всеперемагаючих героїв, наділених міццю й умінням цілого народу.

У стародавніх епічних поемах створена монументальна і всебічна картина світу, у якій знаходить місце космічні сили природи й особливості місцевого пейзажу, битви, що вирішують долі народів, і подробиці повсякденного побуту, піднесені лики богів і героїв — і прості людські обличчя. Усе це перебуває в гармонійному співвідношенні і єдності, зливаючись у цілісний образ буття.

Стародавня епічна поема неминуче відмирає разом із закінченням «дитинства людства». Вона необхідна лише доти, доки зберігаються суспільні відносини, що її породили, доки живе і визначає людське сприйняття світу міфологічна свідомість. Після становлення держави і зрілих форм цивілізації епічні поеми у своєму первісному вигляді розвиватися вже не можуть.

ГЕКЗАМЕТР

Гекзаметр (у перекладі з грецької — «шестимірник») — це античний віршований розмір, шестистопний дактиль1 з останньою усіченою стопою. Цей розмір мають поеми Гомера «Іліада» й «Одіссея». За легендою, гекзаметр був винайдений у стародавніх Дельфах, і спочатку його використовували в релігійних гімнах, а потім уже застосовували, як високу форму вірша, у поетичних творах героїчного характеру.

Давньогрецька система віршування ґрунтувалася на чергуванні довгих і коротких складів. Умовно їх відтворюють наголошеними і ненаголошеними складами, тобто довгому складові відповідає наголошений короткому — ненаголошений

Графічно гекзаметр можна зобразити так:

Гнів оспі/вай, о бо/гйне, на//щадка Пе/лея А/хілла...

Чому греки для свого епосу використовували саме гекзаметр? З давніх- давен їм було притаманне почуття пропорцій і міри. Уже з самого початку зародження в них поетичного мистецтва елліни тонко відчули і зрозуміли залежність форми від змісту. Саме це допомогло їм ще на зорі своєї поетичної творчості встановлювати певні закони віршування, а пізніше — започаткувати всі види поезії й прози. Вони збагнули, що певний розмір і стиль, які відповідають одному твору, взагалі не придатні для іншого.

Епічні поеми греків розповідали про нелегку долю народів, діяння всемогутніх богів й уславлених героїв, різні трагічні події в їхньому житті. Цим високим і часто урочистим сюжетам мав відповідати і розмір, що підкреслював би значущість змісту. Усім цим вимогам найбільше відповідав гекзаметр. Довгий, важкий і урочистий, він у співі сприймається як широка велична річка, що повільно, але невпинно несе свої могутні води, які ніщо не може зупинити. Якби був застосований якийсь коротший розмір з короткою стопою, то вірш звучав би як скоромовка, а це аж ніяк не відповідало б високому характерові змісту.

1Дактиль — в античному віршуванні стопа з трьох складів, з яких перший склад довгий, решта — короткі.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.