ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА (1304-1374) - ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ - СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ - Хрестоматія

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА (1304-1374) - ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ - СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ - Хрестоматія

ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА (1304-1374)

20 липня 1304 року в італійському місті Ареццо в нотаріуса Петракко народився син, якого охрестили ім'ям Франческо, — пізніше флорентійське прізвисько батька він замінив більш милозвучним латинізованим ім’‎ям «Петрарка». У 1310 році нотаріус, вигнаний з рідного міста, облаштувався з родиною в Пізі, де Франческо Петрарка пройшов перше навчання і де, єдиний раз у житті, бачив знаменитого поета Данте Аліг’‎єрі, який був у місті проїздом. Але вже на початку 1312 року вся родина переїхала до Авіньйона (Франція).

Після чотирьох років занять із приватним учителем Франческо віддали в університет південнофранцузького міста Монпельє, де юнак, за примусом батька, вивчав юриспруденцію. Але юридичні науки мало цікавили його: уже тоді почалося захоплення давньоримськими письменниками, серед яких улюбленими на все життя залишилися Вергілій і Ціцерон. Батько не поділяв захоплення сина античністю. Якось, відвідуючи сина, він не знайшов у його кімнаті, заваленій манускриптами, жодного твору на юридичну тематику. Батько розлютився, й книги та рукописи полетіли в палаючий камін. «Побачивши це, — розповідав пізніше Петрарка, — я гірко розридався, ніби вогонь палив моє власне тіло; і я добре пам’‎ятаю, як батько, розчулений моїми сльозами, вийняв з полум’‎я дві вже напівобпалені книги — однією рукою Вергілія, іншою — риторику Цицерона — і, протягуючи їх мені, з усмішкою сказав: «Візьми їх! Збережи першу для розваги, а другу — як посібник для твоїх занять правом».

У 1320 році разом із братом він вирушив вивчати юриспруденцію до Болоньї — міста, що славилося стародавнім університетом, який готував юристів для всієї Європи. Три роки, проведені в Болоньї, мали вирішальне значення для духовного розвитку Франческо. Його не задовольняв схоластичний світогляд Середньовіччя, і він пристрасно шукав в античній культурі джерела, які живили б боротьбу з невіглаством і забобонами сучасного йому суспільства.

У Болоньї юнак, який уже називав себе Петраркою, познайомився з поетами, що писали італійською мовою й об’‎єдналися в гурток, імовірно, там він і почав писати вірші двома мовами. Його другом став Джакомо Колонна, який походив зі старовинної аристократичної римської родини.

У квітні 1326 року, після смерті батька, обидва брати повернулися до Авіньйона, а у Страсну П’‎ятницю 1327 року в авіньйонській церкві Петрарка зустрів і покохав дівчину на ім'я Лаура, яка надихнула поета на кращі його вірші.

1344 року Петрарка здійснив першу подорож до Рима. Неабияке враження справили на нього пам’‎ятники архітектури: Колізей, Пантеон, тріумфальні арки, руїни древніх будівель на форумах і Капітолії. Пізніше його назвали «першим туристом нового часу». Петрарка об’‎їхав усю Європу, аж до Праги на сході, як гість і посол очільників різних італійських держав, — дедалі більше поширювалась його популярність як ученого, поета і дипломата.

Але найщасливішими були дні, проведені в околицях Авіньйона в мальовничій долині Воклюз на берегах кришталево чистої річки Сорг, де Петрарка придбав земельну ділянку з невеликим будиночком. Самотній, у супроводі вірного пса, бродив він пагорбами і гаями, міркуючи й складаючи вірші Лаурі. «Тут, — писав він, немає ні самовладних князів, ні гордовитих городян, ні лихомовства наклепу, ні партійних пристрастей, ні громадянських розбратів, ні лементу, ні шуму, ні скнарості, ні заздрості, ні необхідності оббивати пороги зарозумілих вельмож: натомість тут є світло, радість, сільська простота і невимушеність, тут повітря м'яке, вітер ніжний, поля осяяні сонцем, струмки прозорі, ліс тінистий».

До Петрарки прийшла справжня слава. У Римі йому присудили звання лауреата і запросили на урочисту церемонію покладання лаврового вінка. Торжество відбулося на Капітолії 8 квітня 1341 року. При великому скупченні народу під звуки труб один з римських сенаторів поклав лавровий вінок на Толову поета, на плечі якого була накинута пурпурова мантія.

Петрарка виголосив промову латиною про сутність і значення поезії, після чого йому була вручена грамота, яка надавала звання римського громадянина і право читати лекції з історії та літератури в Римі й у будь-якому місті Італії. Пізніше цю промову Петрарки назвали першим маніфестом гуманізму Відродження.

Петрарка не був стороннім спостерігачем, людиною, заглибленою лише в особисті роздуми. Його соціальна активність, пристрасна громадянськість з особливою силою виявилися в дні повстання Кола ді Рієнці (1347), коли народ скинув владу феодалів у Римі. Одержавши звістку про перші успіхи Кола ді Рієнці, Петрарка надіслав йому послання, у якому називав його щирим сином Рима. Сам він уже мріяв стати новим Тітом Лівієм і Гомером — істориком і поетом нового Рима. Але того ж року повстання зазнало поразки. Петрарка поспіхом виїхав з Авіньйона.

У 1348 році спалахнула чума — чорна смерть, що скосила кілька мільйонів жителів Європи. Її жертвою стала кохана поета Лаура. У міланській бібліотеці зберігається манускрипт творів Вергілія, що належав Петрарці, — його улюблена книга, з яким він ніде не розлучався. На звороті першої сторінки його власноручний запис починається такими словами: «Лаура, славна власними чеснотами й довго оспівувана моїми віршами, уперше з’‎явилась перед моїми очима в ранню пору моєї юності, у літо Господнє 1327-е, у день шостий місяця квітня, у церкві святої Клари в Авіньйоні, у ранкову годину. І в тому ж місті, у тому ж місяці квітні, у той же шостий день, у ту ж першу годину літа ж 1348-го в цього світла світло це відняли, коли я випадково був у Вероні, на жаль, долі своєї не відаючи».

1 Лауреат (від лат. «увінчаний лавром») — в добу Античності почесним вінком з гілля лавра нагороджували переможців змагань. Гуманісти Ренесансу відродили цей звичай.

Цією втратою розпочався останній період життя Петрарки. Залишатися в Авіньйоні він більше не міг — його ніщо більше не зв’‎язувало з «нечестивим Вавилоном». Він виїхав до Італії. Вісім років поет провів у Мілані. Від роботи відволікали лише дипломатичні доручення, які він успішно виконував не лише в містах Італії, а й у Парижі та Празі.

У 1361 році знову спалахнула чума, і Петрарка втік від неї у Венецію. Його приймали з пошаною: під час великого лицарського турніру на площі святого Марка йому було надано місце в мармуровій ложі поруч з дожем.

Він пожертвував місту свої великі збори рукописів і манускриптів, які слугували основою для знаменитої бібліотеки святого Марка. У відповідь йому було запропоноване в довічне користування палаццо на одному з венеціанських каналів. Але насувалася старість, і Петрарку більше приваблювало тихе життя в Падуї та її околицях — у містечку Аркуа, у спілкуванні з професорами університету і гостями, яких завжди було дуже багато. Серед них був і Джо- ванні Боккаччо, який згодом став одним з найпалкіших шанувальників і найближчих друзів Петрарки. Він бував у нього неодноразово, писав йому великі листи, робив подарунки: твори Ціцерона, Августина, переписану власноруч «Божественну комедію» Данте.

У 1367 році Рим знову став папською резиденцією. Три роки потому Петрарка вирішив побувати у Вічному місті востаннє. Але сил було занадто мало: він не міг уже їхати верхи; у Феррарі занедужав, і йому довелося повернутися в Падую.

Він продовжував невпинно працювати, але втома давалася взнаки. Дарма закликав його до відпочинку у своїх листах Джованні Боккаччо — у відповідь на свої вмовляння він одержав від поета латинський переклад історії про Гризельду, розказану в останній новелі «Декамерона», із припискою: «Любов до праці й науки неприборкана».

Уранці 19 липня 1374 року Петрарку знайшли в його будинку в селищі Арква над фоліантом Вергілія: він помер наодинці з улюбленим поетом.

Сонети Франческо Петрарки перекладали Пантелеймон Куліш, Іван Стешенко, Микола Зеров, Михайло Орест, Дмитро Паламарчук, Григорій Кочур. Дмитро Павличко, Ігор Качуровський, Анатоль Перепадя.

ЦЕ ЦІКАВО

Петрарка і Лаура

Шостого квітня 1327 року, у Страсну п’‎ятницю, у церкві святої Клари міста Авіньйона відбувалася, як завжди, ранкова меса. Близько двадцяти років Авіньйон був місцеперебуванням пап, вигнаних з Рима. Маленьке провансальське містечко перетворилося на галасливу і строкату папську резиденцію, куди потягнулася безліч людей із близьких і далеких країн, і незабаром різномовний Авіньйон стали називати Новим Вавилоном. Різношерста публіка була й у церкві: передні лави займали знатні дами та добродії в пишних одіяннях, далі тіснилися просто одягнені люди, старі і молоді. Богослужіння вже почалося, коли в церкву ввійшла молода людина років двадцяти двох - двадцяти трьох; по скромному і строгому одязі в ньому можна було впізнати студента. Його зовнішність не вирізнялася вродою, але могла подобатися; колір обличчя був свіжий, очі жваві... Так він описав пізніше себе в автобіографи. Він пройшов уперед, ближче до вівтаря, і раптом, вражений, зупинився. Він не міг відвести погляду від прекрасного обличчя молодої жінки, що займала одне з почесних місць поруч із гордовитим дворянином. Юнак опанував себе і, щоб дотриматися пристойності, вийшов з церкви. В однієї з бабусь він довідався, що ім’‎я його Мадонни (так шанобливо тоді називали не лише Богородицю, а й знатних дам), що його вразила, — Лаура, що їй двадцять два роки, що вона близько двох років одружена зі знатним авіньйонським лицарем Уго де Сад, проживає з ним у його заміському маєтку і славиться не лише красою, але й численними чеснотами.

Юнак відчув, що в книзі його життя відкрилася нова глава. Він ще не знав тоді, наскільки великою буде його слава в майбутньому. Не знав, що в Римі на Капітолійському пагорбі, де колись був центр Римської республіки, а потім Римської імперії, він буде увінчаний лавровим вінком. Не знав, що воістину сонячним ударом буде для нього зустріч з Лаурою, яку він пізніше не раз порівнюватиме із сонцем, що освітило його життя.

Він ще не знав, що любов з першого погляду буде його єдиною і вічною любов’‎ю, що не згасне і після смерті Лаури. І що не латинські учені трактати, а прості італійські вірші, присвячені Лаурі, принесуть йому безсмертя і їх будуть перекладати безліччю мов. Не знав, що сторіччя потому не тільки його співвітчизники, а й закохані, не знаючи ні слова італійською, знайдуть у них відгомін своїх почуттів і переживань.

Лаура де Сад. Фреска






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.