ДОН КІХОТ - МІГЕЛЬ ДЕ СЕРВАНТЕС СААВЕДРА (1547-1616) - ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ - СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ - Хрестоматія

(вибрані розділи)

Розділ 1,

де оповідається, хто такий був преславний гідальго Дон Кіхот з Ламанні¹ та як він жив

В однім селі у Ламанчі — а в якому саме, не скажу — жив собі не з-так давно гідальго, з тих, що то мають лише списа на ратищі, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна. Душенина на щодень (частіше яловичина, ніж баранина), на вечерю здебільшого салатка м’‎ясна, суботами «бите-різане» (тобто яєшня з салом), п’‎ятницями сочевиця, неділями ще якесь голуб’‎ятко на додачу, — все це поглинало три чверті його прибутків. Решта йшла на камізелю з дорогої саєти, оксамитні штани й пантофлі про свято; про будень малась одежа з сукна домашнього роблива — і то незгірша. Була у нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець про польову й надвірню роботу — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому гідальгові до п’‎ятдесятка добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. На прізвище йому було, кажуть, Кіготь чи Віхоть (про се, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кикоть. Проте для нашої повісті воно байдуже — аби ми тільки, оповідаючи, од правди ані руш не одбігали.

Так от, щоб ви знали, гідальго той замалим не цілий рік читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання.

І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не один морг орної землі продав, аби книжок рицарських до читання собі накупити: де, було, яку зуздрить, так ізразу й тягне додому. Ти найбільше, либонь, припали йому ті до смаку, що їх скомпонував славнозвісний Фелісіян де Сільва: його проза здавалась нашому гідальгові блискучою, його напушисті речення — правдивими перлами, особливо ж освідчення любовні та виклики на герць, де писалось, приміром, таке: «Ваша безпричинна жорстокість причинилась до того, що я став мов причинний і не без причини мушу нарікати на вашу злочинну ліпоту». Або ще: «Високі небеса, Що посполу з зірками божественно утверджують вашу божественність, заслужено надають вам заслуг, яких заслуговує ваша небесна душа».

Бідний кавальєро, читаючи такії речі, аж у голову заходив, ночі не спав, щоб тільки додуматися та доглупатися, в чому їх сила, а воно хоч би сам Арістотель із домовини встав, то навряд би чого дорозумівся. Неясно було йому також, як Дон Бельяніс міг завдавати й сам діставати таку силу ран — хоч би які знаючі лікарі їх гоїли, все обличчя його і все тіло мало бути покарбоване близнами та шрамами. Проте він вельми похваляв автора за обіцянку продовжити свою і без того довгу історію; не раз йому й самому набігала думка взятися за перо і написати те заповідане продовження — і він був би його написав, а може, й видав, якби тому не стали на заваді інші, важливіші помисли, що безнастанно тривожили його ум.

¹ Ламанча (ісп. La Mancha) — історична область в Іспанії, в автономній спільноті Кастилія — Ла-Манча. У минулому була окремою провінцією.

Частенько йому траплялось диспутувати з тамтешнім парохом — а був то чоловік учений, укінчений богослов із Сігуенси — про те, котрий лицар кращий: Пальмерін Англійський чи Амадіс Гальський. Проте майстер Ніколас, цирульник у тому ж таки селі, вважав, що обом тим воякам далеко до Рицаря Феба; якщо хто може йому дорівняти, то хіба лише Дон Галаор, брат Амадіса Гальського, бо то кругом рицар: не такий манірник і тонкослізка, як брат, а в юнацтві ніколи задніх не пас.

І так наш гідальго у те читання вкинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — ізсунувся бідаха з глузду. Його уява переповнилась різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несосвітенні вигадки так убились йому в тямку, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав було, що Сід Руй Діас завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’‎яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розчахнути. Великого стояв у нього і Бернардо дель Карпіо, що вбив у Ронсевалі завороженого Роланда робом Геркулеса, котрий задушив у своїх обіймах Антея, сина Землі. Похваляв наш гідальго і велетня Морганта, що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб’‎язний і ґречний. Та над усіх предкладав він Рінальда Монтальбанського; любо йому було бачити, як той левень, виїхавши зі свого замку, грабував на шляху кого попадя, або, перелинувши через море, викрадав Магометового боввана, що був, як славить історія, геть увесь щирозлотий. А за те, щоб надавати носаків зрадникові Ганелону, наш кавальєро віддав би радо свою ключницю — та вже й небогу заодно.

Збожеволів він отак до послідку, і вроїлася йому в голову дивочна думка, яка жодному шаленцеві доти на ум не спливала: що йому випадає, мовляв, і подобає, собі на славу, а рідному краєві на пожиток, статися мандрованим рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандровані рицарі, — тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, перебувши їх і подолавши, окрити ймення своє несмертельною славою. Неборака бачив уже в думці, як за правицю його потужну вінчають його, щонайменше, на трапезонтського цісаря; розкошуючи без міри цими принадними мріями, заходився він мерщій заміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідну збрую, що вже бозна відколи занедбана в кутку валялася і добре іржею та цвілизною взялася. Вичистив, вилагодив, як міг, аж бачить — щерб у ній великий: заборона бракує, є самий-но шишак. Однак же хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби начілок, примостив до шишака — от тобі й шолом зуповний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи кріпкий той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, із якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручиків. Він лишився задоволений тією міцнотою, хоч і не хотів її більше на пробу ставити, і вважав, що має тепер знакомитого шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч вона в нього була куксовата й мала більше всякої ґанджі, ніж горезвісна Гонеллина коняка, що, кажуть, була сама шкура та кості, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’‎єка його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого зацного¹ рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався прибрати йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрованому рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у пана стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’‎я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його пана. Крутив мізком туди й сюди, перебирав сотні ймень, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом², себто Перешкапою. Се ім’‎я здалось йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши передніше шкапою, перетворився б то його кінь у найпершого румака на світі.

Назвавши так собі до любості вірного свого коня, став наш гідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання взяло йому вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом; звідси ж то й висновують автори сієї правдивої історії, що в дійсності його прізвище було Кикоть, а не Віхоть, як твердили деякі інші. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим іменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву отчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде розумно, звідки він родом і ходом, так гадалося йому, уславить він непомалу свою батьківщину. Підрихтувавши отак збрую, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті Собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрований рицар без любові — то все одно, що дерево без листу й овочу або тіло без душі.

¹ Задний (діал.) — значний, гідний поваги, благородний.

² Росинант — складене слово: «росин» — шкапа, «анте» — пере, попереду; тобто те, що було шкапою раніше (перероблена шкапа), або шкапа, яка йде попереду інших.

Коли за гріхи мої, мовив собі на думці — або на моє щастя, випаде мені спіткатися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрованим рицарям, і я повергну його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його й поконаю, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: «Я — велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашмості, аби ваша вельможність розпоряджала мною по своїй вольній волі».

О, як же радів наш добрий кавальєро, виголосивши в думці таку орацію, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина з сусіднього села, хороша на вроду, що він у неї був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то й видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’‎я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь панії високого коліна, він назвав її Дульсінеєю Тобоською (бо родом була з Тобоса). Це ім’‎я здавалось йому доброзвучним, витворним і значливим, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму.

Розділ 2,

де оповідається про перший виїзд завзятого Дон Кіхота зі своїх володінь

Скоро отак ізлагодився, не хотів наш гідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів на безрік одкладати, бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода; скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі впинити, скільки помилок виправити, скільки повинностей виконати!. Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, узяв на себе повний обладунок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, що як то щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як шибнула йому в голову страшна думка — така страшна, що він ладен був уже й назад завернутися. Пригадав собі, що його ж іще не висвячено на рицаря, тож за рицарськими законами він не має жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем; а якби вже й висвячено, то як рицар-біляк він може носити лише білу збрую, без девізу на щиті, поки своєю хоробрістю його не заслужить. Ці міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, і він вирішив, що висвятиться від першого, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило це він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. Що ж до білої збруї, то він поклав так свої лати на дозвіллі вичистити, щоб вони за самого горностая біліше ясніли. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва.

Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє сам до себе такими словами.

— Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів, мудрець, котрий їх спише, розпочне оповідь про сю мою першу ранішню виправу саме так. «Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому й просторому виду земному золотаві звої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері пташки, мов у арфи дзвонячи, ніжнотонною і медоплинною гармонією привітали рум’‎яну Аврору, що саме покинула м’‎яке ложе ревнивого свого мужа і з’‎явилася смертним очам поміж брам і кружганків ламанчського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі занехаявши розкішні пуховиці, спав на свого знакомитого коня Росинанта і рушив у дорогу вікодавньою і людославною рівниною Монтьєльською».

Справді, саме цією рівниною він і їхав тепер.

— Блаженний той вік, — провадив він далі, — блаженна доба, коли будуть ознаймовані предивні мої діяння, гідні того, аби з бронзи їх вилити, з мармуру витесати, в фарбах удати на вічную згадку! О ти, премудрий чародію, хто б ти не був, — як випаде тобі доля стати літописцем сієї незвичайної історії, милим Богом прошу тебе: не забудь доброго мого Росинанта, вірного товариша в усіх мандрах моїх і пригодах.

А потім промовив — так, ніби й справді був закоханий:

— О принцесо Дульсінеє, володарко полоненого мого серця! Великого завдала єси мені жалю, відіславши мене від себе й заказавши строго і гостро являтися перед очима вроди твоєї. Благаю, пані ласкава, не забувай відданого тобі серця, що з любові до тебе несказанної дознає муки!

І далі ще молов багато всяких нісенітниць, подібних до тих, що в романах своїх повичитував, підладжуючись якомога під той самий штиль, та й їхав собі помалу вперед, а сонце тим часом, підбившись височенько, пражило немилосердно — щоб у нашого гідальга лишився ще який мозок, воно б його до краю розтопило.

Майже цілий той день їхав він гарма-дарма — не траплялось йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілось йому здибати кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці. Деякі автори твердять, ніби перша пригода сталась йому на Лямському перевалі, інші знов кажуть, ніби то була пригода з вітряками, але я, пильно дослідивши сю справу і розшукавши відповідні записи в Ламанчській хроніці, знаю напевне, що того дня мав він пусту їзду; надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду. Розглядаючись «а всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та випочити з труду великого, побачив наш рицар неподалік од шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку уздрів, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до брами спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.

У воротях корчемних стояли, як на те, дві молодички, з тих, що називають мандрьохами — вони справді мандрували до Севільї з погоничами мулів та й завернули оце з ними на ніч до корчми. Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалось, бачилось чи уявлялось, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилось, що се не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до нього належите. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й пристав, сподіваючись, що між зубцями муру туж-туж з’‎явиться якийсь карлик і задме в ріг, ознаймуючи прибуття рицаря. Та карлик чомусь барився, а Росинантові пахло вже стійло; тоді Дон Кіхот під’‎їхав ближче і, побачивши гулящих молодичок, подумав, що то перед замковою брамою шпацирують якісь ґречні панянки чи пишні дами. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи із стерниська черідку свиней (шанувавши слухи ваші, так вони називаються), засурмив у ріжок, бо на той гук вони звикли збігатися; тут уже Дон Кіхотові здалося, що сподіванка його справдилась, що то карлик звістує його приїзд. Без міри врадуваний рицар став наближатися до дам, але ті, побачивши таку поторочу в чудернацькому обладунку, зі щитом і списом, перелякались і кинулись тікати до корчми. Тоді Дон Кіхот, здогадавшись, що то він їх настрахав, підняв картонне забороло і, відслонивши своє худе, запорошене обличчя, обізвався до них чемно й поважно:

Не тікайте од мене, сеньйори, не бійтесь нічого, бо рицарям того закону, до якого я належу, не честь і не подоба кривдити будь-кого, а найпаче таких достойних дівиць, що і з виду вашого зразу можна пізнати благородство.

Молодички зчудовано придивлялись до його обличчя, прикритого саморобним начілком; як же почули, що він назвав їх дівицями, а воно зовсім із їхнім ремеслом не в’‎яжеться, то не втримались і почали реготати, аж Дон Кіхотові сердито стало.

— Скромність прикрашує вроду, — зауважив він, — а хто без причини сміється, того називають дурносміхом. Зрештою, я кажу вам так не для того, щоб вас уразити чи подратувати; єдине, чого я прагну, — служити вашим милостям.

Незвична мова нашого рицаря та його незграбна подоба ще більший викликала у молодичок сміх, а його ще дужче від того розбирала досада; не знати, чим би те все скінчилось, якби не надоспів у саму пору корчмар чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу шпульний. Правда, як побачив він те одоробло в перістій збруї, що повід не приходився до списа, а щит до панцера, то й сам мало не засміявся за прикладом своїх нічліжанок, проте риштунок той грізний все ж таки й перелякав його непомалу, і він вирішив прийняти гостя поштиво.

— Пане рицарю, — озвався він до нього, — якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то вашець знайде тут усе, що треба — от тільки ліжка немає, а то всього повно.

Побачивши Дон Кіхот шанобливість кастеляна, — він бо мав корчмаря за управителя замку, — відповів:

— А мені, пане кастеляне, і того стане, бо знаєте:

В мене вбори — ясна збруя, завзятий — то мій спочив...

Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він «кастілець, на всі руки умілець», — хоч насправді був родом з Андалузії, з Сан-Лукарського узбережжя, і такий злодіяка, що заломив би самого Кака, а шахрай незгірший од якогось Жака. Він одказав рицареві:

— То виходить, ваше добродійство, що

Ваше ложе — твердий камінь,

Вартування — то ваш сон...

Коли так, то сміло можете завернути до нашої хати: таке в нас тут діється, що не то одну ніч, а й цілий рік можна буде очей не стуляти.

Сеє сказавши, притримав стремено Дон Кіхотові, і той ізсів із коня — з тяжкою, правда, бідою, бо ж цілісінький день і ріски в роті не мав, та попрохав господаря коня як слід попорати, бо, мовляв, другого такого вівсяника і в світі не знайдеш.

Корчмареві кінь не здався і в половину таким добрим, як хвалився Дон Кіхот, проте він завів його до стайні і зразу повернувся, чи не треба ще чого гостеві. А гість уже помирився з тими жіночками, і вони саме стягали з нього збрую. Нагрудника й нараменника вже й зняли, а от нашийника ніяк не могли одстебнути та того вражого шолома розсупонити, що до нього стьожками зеленими був міцно прикручений. Треба було б ті стьожки розрізати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаєш, але Дон Кіхот не хотів на те жодною мірою пристати: так і просидів цілу ніч у шоломі, наче дивоглядь яка. Тих же двох підтіпанок, що збрую з нього здіймали, вважав він за якихось князівен чи володарок того замку і промовляв до них з великою ввічливістю:

— Ще за жодним паладином

Так ті дами не ходили,

Як за славним Дон Кіхотом,

Що з своїх земель приїхав;

Йому служать двірські панни,

А коневі — королівни...

А коня мого, любі мої пані, звати, щоб ви знали, Росинант, а мене самого

Дон Кіхот з Ламанні; щоправда, не годилося б мені виявляти вам свого ймення доти, доки його не вславлять подвиги, доконані мною вам на честь і пожиток, та коли вже випала така нагода припасувати до нинішніх обставин стародавній романс про Ланцелоїа, мушу я перед вами довчасно назватися. Та недалеко вже та пора, коли вашмості будуть мені наказувати, а я вашмостей буду послухати — тоді міцносила правиця моя дасть ознаку мого прагнення служити вам.

Молодички, не звиклі до таких пишномовних рацей, слухали його мовчки; спитали тільки, чи не хотів би він чогось попоїсти.

— А зажив би дечого, — одказав Дон Кіхот, — гадаю, що се було б і геть-то до речі.

Діло, як на те, діялося в п’‎ятницю, і в усій корчмі не знайшлось ніякого їства, опріч риби (та й тієї було обмаль), що в Кастілії називають тріска, в Андалузії дорш, в інших краях кабліон, а в інших знов форелька. Дон Кіхота спитали, чи не спожило б його добродійство форельки, бо іншої риби все одно нема.

— Нехай буде й форелька, — погодився Дон Кіхот, — кілька штук форельок стане за одну форель, а мені байдуже, чи дадуть вісім разів по реалу, чи вісім реалів в одній монеті. А ще, може, та дрібна форелька й смачніша буде за форель — адже телятина делікатніша за воловину, а козенятина за козлину. Та нехай там уже що, тільки мерщій несіть, бо як живота не вгоно- биш, то ані труду ніякого, ані зброї не підіймеш.

Стола поставили тут же надворі, коло воріт, і господар приніс Дон Кіхотові порцію тріски; риба була зле вимочена і ще гірше зготована, а хліб до неї чорніший і цвіліший за рицареву збрую. Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові йому шолом, забороло підняте, а до рота сам рукою не дістане мусив хтось інший їжу в рота класти. Одна з тих молодичок служила йому в тій потребі. Ще важче було з питтям, але корчмар прирозумів, як тій біді зарадити: вибрав із тростинки серце, один кінець тої рурочки в рота йому вставив, а в другий вино наливав; рицар же, аби тільки стьожок не розрізати, всі ті недогоди терпливо зносив.

В цей саме час до корчми зайшов холощій кабанці викладати; увійшовши, писнув кілька разів у свою дудочку. Тут же Дон Кіхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають з музикою, що тріска — то форель, черствий хліб — пшенишна булка, ті дві блудяжки — двірські дами, а корчмар — кастелян, отже, недарма повзяв він намір у світ рушити, недарма виїхав із своїх володінь. Одне тільки його муляло, що він не дістав досі висвяти на рицаря, то й не має ще повного права шукати якоїсь пригоди, поки його не приймуть до рицарського стану.

Розділ 3,

де оповідається, яким потішним способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

Мучений тією думкою, Дон Кіхот одбув швиденько вечерю свою воогу корчемну, гукнув господаря, пішов із ним до стайні, а там упав перед ним навколішки і сказав:

— Зацний рицарю, я не встану із місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, вашець і себе славою великою окриє, і роду людському непомалу прислужиться.

Побачивши корчмар гостя у стіп своїх і такії речі його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що почати; він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

— Меншого я й не сподівався од вашої, мій пане, незрівнянної великодушності, — промовив тоді Дон Кіхот, — бо ласка, о яку вас просив-єм і яку ваша гойність прирекла мені зробити, полягає в тому, жеби завтра рано вашець мене на рицаря висвятив. Сю ніч у каплиці замку панського я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповідне, аби міг я по велінню обов’‎язку мого об’‎їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким як я мандрованим рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер то й зовсім у тому пересвідчився. Хотівши добре побавитись тої ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким знакомитим рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає; що й сам він (корчмар би то) замолоду теж таким хвальним промислом трудився — віявся світами, шукаючи пригод; було його скрізь: і на малазьких жердовищах, і на ріаранських островах, і в севільських бурдеях, і на сеговійському точку, і в валенсійському оливняку, і в гранадських передмур’‎ях, і на санлукарсько'му узбережжі, і на кордовському жереб’‎ячому плацу, і по то- ледських шинках, і по преріжних кутках, де він руками чудеса творив, а ногами тягу давав, де не одну каверзу спроворив, не одну вдовичку збаламутив, не одну дівку справичив, не одного малолітка ошукав і тим дав себе знати всім чисто гишпанським судам та трибуналам, аж поки не осів отут у власному замкові, де й живе своїм та чужим коштом, пригощаючи всіх мандрованих рицарів, незалежно від їх сану і стану, з самої щирої любові, що він до них має; воші ж за тую його люб’‎язність діляться з ним своїм добром. До сього він іще додав, що при замку немає каплиці, де можна було б одбути нічне вартування, бо стару розваляли, а нової ще не поставили; але йому напевно відомо, що в разі потреби вартувати при зброї вільно в будь-якому місці, отже нехай його гість перебуде сю ніч на замковому дідинці, а вранці.

як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому світі хрещеному.

Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той одказав, що не має ні шага, бо ніде в книгах не читав, аби мандровані рицарі носили при собі побрязкачі. На те заперечив корчмар, що він помиляється: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за конечне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було; навпаки, йому достеменно відомо, що всі мандровані рицарі, про яких понаписувано цілі стоси книг, мали про всяк случай добре натоптані гаманці; брали вони з собою і сорочки білі, і слоїки з мастю — рани гоїти: не завше-бо в чистому полі або серед степу десь воюючи і на рани здобуваючись є спромога знайти собі цілителя, хіба тільки, як накладав хто з чаклуном яким премудрим, що зараз тобі й пришле на хмарі дівчину або там карлика із склянятком води цілющої; аби одну краплю ковтнув, усі болячки твої і врази де й дінуться. Та де такої помочі не було, давні рицарі про те дбали, щоб у джур їхніх чи то зброєносців були гроші й інша всяка потріб, як то корпія чи масті лічничі. А як траплялося, що рицар не мав джури (хоч таке й не часто випадало то й сам приторочував бувало саковки маленькі румакові до крижів, ніби то не знати яка дорога річ. Правда, возитися з саквами не вельми-то мандрованому рицареві пристало, тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму прийшлому), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та іншої такої потребизни: той припас зовсім несподівано може стати в великій пригоді. Дон Кіхот пообіцяв так усе достоту вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватись до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’‎ї, що до корчми тієї збоку притикало. Позбирав увесь свій риштунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про теє вартування над зброєю та про обряд висвяти на рицаря, що мав потому відбутися. Всі дуже тим химородам дивували й вийшли, щоб на Дон Кіхота іздалеку поглянути, а він ходив собі велично взад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі стояв, прийшла саме охОта напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотову збрую. Як забачив наш рицар того напасника, заволав одразу дужим голосом:

— Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, що важишся доторкнутись до зброї найславетнішого з усіх мандрованих рицарів, які будь-коли приперезувались мечем, — подумай, що робиш, не руш її, бо головою за своє зухвальство приплатишся!

Погонич не зважав на тії погрози аніже (а краще б йому було зважити, ніж здоров’‎ям своїм так необачно важити), схопив збрую за реміняччя і кинув її якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а мислі зніс, видима річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

— Дай мені помочі, сеньйоро моя, в цій першій притузі, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю мойму, що голдує тобі по всі віки вічні, не забудь мене ласкою і заслоною своєю в цій першій потребі!

Проказавши таку орацію і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним у голову погоничеві торохнув, що той зразу як мертвий простягся; іще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не одволав би. А Дон Кіхот позбирав збрую свою і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем (бо той іще лежав та чмелів слухав), і теж хотів своїх в’‎ючаків напоїти. Підійшов до жолоба і давай збрую скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на поміч, ізнов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові лулуснув, що спис хоч і цілий зостався, так у того ж череп не натроє, а, мабуть, начетверо розсівся. На той галас позбігались усі нічліжани корчемні, прибіг і сам господар. Тоді Дон Кіхот, затиснувши однією рукою щита, а другого за меча схопившись, покликнув:

— О царице вроди, сило й потуго мого знеможеного серця! Зверни в цю хвилю очі величі своєї на полоненого тобою рицаря, бо над ним небувала нависла небезпека!

Ці слова такого додали йому духу, що, здавалось, якби на нього вдарили погоничі з усього світу, то й тоді ані на крок не одступив би. Товариші поранених, побачивши їх у такому стані, зачали здалеку кидати на Дон Кіхота каміння, а він затулявся скільки мога щитом, та од жолоба не одходив, щоб збруї напризволяще не лишати. Корчмар водно гукав на погоничів, щоб дати спокій рицареві: казав же він їм, що то божевільний, хоч і всіх переб’‎є, то йому за те нічого не буде. А Дон Кіхот не вгавав, все, знай, галасував на погоничів, що вони зрадники й віроломці, а на кастеляна — що він тхір, а не чеснородний кавальєро, коли попускає такі вчинки супроти мандрованого рицаря, показав би він йому на те віроломство — от шкода тільки, що висвяти ще не дістав.

— А вас, голодранці, вас, підлі гультіпаки, — кричав ізнов на погоничів, — я за невіщо маю. Кидайтесь на мене, бийтесь, лайтесь, що хочете робіть! За дурощі ваші й зухвальство піднесу я вам добру повну! Він виголошував ці похвалки з таким палом і завзяттям, що превеликого завдав напасникам своїм жаху; з того переляку та ще з намови корчмаревої вони перестали кидатись камінням, а він не боронив їм забрати скалічених та й заходився знов справляти варту свою в незворушному супокої.

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край — дай, думає, одбуду вже зразу той триклятий обряд, висвячу його на рицаря, поки іншої якоїсь халепи не склалось. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без ланового відома так нечемно супроти гостя повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не конче й потрібно: для висвяти, згідно з заведеним церемоніалом (це вже він напевне знає), найголовніше — по шиї дати та голим мечем по плечах ударити, а се хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот пойняв йому віри і сказав, що на все пристає, аби тільки швидше обряд одбути, а потім додав, що, діставши висвяту, не зоставить у замку душі живої, якщо на нього хто знов нападе; хіба тільки з поваги до властителя замку тих ощадить, за кого він попросить.

Мудрий по шкоді господар метнувся боржій по книгу, де записував сіно та ячмінь, що на мулів видавав, і знов вернув до Дон Кіхота в супроводі тих двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки; велівши нашому гідальгові стати навколішки, захарамаркав щось, мов читав із видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потилишника, а потім узяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс. Сеє зробивши, велів одній молодиці приперезати йому меча; вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тої церемонії, та, бачивши допіру подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх.

— Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги і подуги, — примовляла чемненько, меча йому прив’‎язуючи.

Дон Кіхот спитав, як її на ім’‎я, бо він же мусить знати, кому завдячує таку велику ласку і кому має віддати частину слави, що здобуде потужною правицею своєю. Вона відповіла смиренно, що зветься Похожала, а батько в неї — полатайко з Толедо, живе коло яток Санча Б’‎єнаї, і додала, що куди б не закинула її доля, вона завше буде служити йому і як свого пана шанувати. Тоді Дон Кіхот попрохав її, щоб заради любові до нього вона вчинила одну ласку — звалася відтепер пані Похожальська; молодичка пообіцяла, що так і зробить.

Друга молодичка прип’‎яла йому остроги, і в нього була з нею майже така сама розмова, як із першою. Він і її спитав, як звати, а вона одказала, що звати її Вітрогонка, а батько в неї — статечний мельник із Антекери. Подякувавши їй і запропонувавши свої послуги, наш рицар попрохав її, щоб віднині називалась пані Вітрогонська.

Відбувши на галай-балайсі нечувані й невидані церемонії, Дон Кіхот аж регнув сісти мерщій на коня і рушити в світ пригод шукати. Не гаючись, окульбачив він Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і красно подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, аби такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічлігування, відпустив його з миром.

Розділ 4

Що приключилось нашому рицареві по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав із корчми вже зуповним рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішний, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали. Та тут спали йому на пам’‎ять корчмареві поради за припас, що то в дорозі може знадобитися, особливо за гроші та за сорочки, і він вирішив з’‎їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі поєднати; був там у нього на прйзначці селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, та до джурування і геть-то придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши вже рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової, щось ніби квилить-проквиляє, тихо так та жалібно. Скоро почув, промовив:

— Хвала небові святому за ласку, що мені так хутко ниспосилає, аби міг я повинність мою рицарську справити і плодів моїх добрих намірів зажити! Не сумнюся; що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують помочі моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок уїхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’‎язана, а до другого — хлопець років п’‎ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили затинав його батогом, примовляючи за кожним разом:

— А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати! А хлопець лебедів:

— Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібки так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Побачивши Дон Кіхот, що тут діється, гримнув на дядька грізним голосом:

— Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним! Сідай на коня, бери свого списа, — а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище було прихилене, —я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і одказав лагодком:

— Пане рицарю, хлопець, що я отеє караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, негляд: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупар і пеню на його волочу, аби заслуженини не платити. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

— Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот. — Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жадної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же одв’‎яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки одв’‎язав свого наймита; тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар завинуватив. Той одказав, що за дев’‎ять місяців, по сім реалів місячно. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, щоб він негайно калиткою брязнув, коли йому життя миле. Переляканий дядько вимовлявся, що неспромога його, та він же стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не важився): треба одлічити за три пари черевиків, що хлопцеві справив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки кидав, як був занедужав.

— Може, воно й так, — сказав Дон Кіхот, — а от ти допіру одшмагав його безневинно, то він уже, виходить, сквитував і за обув’‎я, і за кровопуск. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти справив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирульник кинув йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер юшку, як він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за се нічого вивертати не треба.

— Так горе ж моє, пане рицарю, що я грошей при собі не маю, — бідкався дядько, — нехай Андрес іде зо мною, і дома я заплачу йому геть-чисто все, до останнього шеляга.

— Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець. — Ніколи в світі! Нехай йому абищо! Ні, паночку, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як із святого Бартоломея!

— Не спустить, — заперечив Дон Кіхот, — раз я йому наказав, то мусить чинити мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським законом, до якого належить, то пущу його з душею, і він тобі напевне всю заслуженину заплатить.

— Що-бо ви, пане, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій не належить до жодного рицарського закону. Се ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.

— То нічого, — сказав Дон Кіхот, — і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

— Воно-то так, — погодився Андрес, — та яким же робом оце мій господар робить, що кривавицю мою заїдає?

— Та-бо не заїдаю, голубе Андресику, — обізвався дядько, — ходи лишень, будь ласкав, зо мною. Присягаю на всі рицарські закони, які тільки є на світі, що сплачу тобі до останнього реала, з дорогою душею!

— Можна й без дорогої душі, лиши її собі, — сказав Дон Кіхот, — буде з мене, як ти йому виновате оддаси. Тільки гляди мені: як не встоїшся у слові, то клянусь тією самою клятьбою, що вернусь і покараю тебе — хоч би ти і ящіркою звивався, од мене ніде не сховаєшся. Як же хочеш знати, хто се тобі розказує, щоб тим ревніше розказ той учинити, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанчі, відомститель за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’‎ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже скрився за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

— А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю сього відомстителя і заплачу тобі все, що винен.

— Бігме, — сказав Андрес, — добре, дядьку, зробите, як учините волю сього зацногр рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що вернеться і покарає вас, на Рока святого.

— Ти кажеш бігме, і я кажу бігме, — промовив господар. — Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут він порвав хлопця за руку і, знову його до дуба прив’‎язавши, такого дав перегону, що бідаха мало душі не пустився.

— А тепер, — каже, — Андресику мій пишний, клич того відомстителя за всяку кривду, побачимо, як він за сюю відомстить... Та я ще й не знаю, чи се вже твоїй кривді кінець, бо мені кортить таки спустити з тебе всю шкуру, недарма ти того й боявся.

Але врешті він одв’‎язав-таки хлопця і дав йому волю суддю того справедливого шукати, — нехай, мовляв, вертається і виконує заповіданий вирок. Андрес пішов із важким серцем, присягнувшись одшукати завзятого Дон Кіхота з Ламанчі й розповісти йому геть-чисто все; доведеться тоді господарю всемеро заплатити. Тим часом мусив, сердега, сльози ковтати, а господар справляв собі смішки.

Завзятий же гідальго Дон Кіхот, оборонивши в такий спосіб покривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав він до свого села і промовляв півголосом:

— Воістину можеш ти йменуватися найщасливішою з усіх кобіт, живущих на землі, о, над усіма вродницями вроднице, Дульсінеє Тобоська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем усіх твоїх бажаннів і веліннів став такий славний і завзятий рицар, як Дон Кіхот з Ламанчі, що, діставши, як відомо, лише вчора висвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривду і образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував сього ніжнотілого отрока!

Так доїхав до розстані, де чотири дороги розходились різно, і враз навернулись йому на думку ті перехрестя, де мандровані рицарі приставали й міркували, котрим шляхом далі братися. Тож і собі спинився на якусь хвилю, погадав туди-сюди і врешті попустив повіддя Росинантові, здавшися цілком на його волю; кінь же, як перше мав, тою путею рушив, що прямісінько до його стайні провадила. Уїхавши так милі зо дві, побачив Дон Кіхот чималу громаду людей: були то, як згодом з’‎ясувалося, толедські купці, що правилися до Мурсії, аби там шовку накупити. Їх було шестеро, всі під парасолями, а з ними ще четверо служебників верхами та троє погоничів, що йшли за мулами пішо. Ледве їх угледівши, уявив собі наш гідальго, що се вже йому друга пригода лупається, і, намагаючись у всьому наслідувати вичитані в романах події, вирішив ще одного рицарського подвигу доконати. Тож осадився міцніше в стременах, наставив списа, щита до грудей притулив та й став серед шляху гордо й пишно, чекаючи, поки ті мандровані рицарі (купці тобто) до нього наблизяться. Як же під’‎їхали так, що вже було добре видно й чути, Дон Кіхот, дивлячись козирем, гуконув на весь голос:

— Ані кроку далі! Стійте всі, аж поки не визнаєте, що в цілому світі немає красуні над володарку Ламанчі, незрівнянну Дульсінею Тобоську!

Почувши таку річ і побачивши чудернацьку постать речника, купці спинились: і з мови, і з виду дорозумілись вони, що то якийсь божевільний. Та їм кортіло довідатись, чого се він вимагає од них такого визнання. От один купець, чоловік дотепний і гострий на язик, і каже:

— Пане рицарю, ми зовсім не знаємо тієї шановної дами, про яку ви говорите. Покажіть же її нам, і, якщо вона справді така гарна, як ви кажете, то ми без жодного примусу, по вольній волі визнаємо те, чого ви од нас жадаєте.

— Якби я вам її показав, — заперечив Дон Кіхот, — то невеликою було б із вашого боку заслугою засвідчити очевидну істину. Вся сила в тому, щоб ви, не бачивши, повірили, визнали, ствердили, і присягли того боронити. Як же сього не вчините, ставайте зо мною до побою, ви, неотеси й пустопляси! Виходьте поодинці, як велить закон рицарський, або й усі гуртом, як у такої ледачої низоти заведено. Я жду вас і чекаю, свідомий своєї правоти.

— Пане рицарю, — обізветься знов купець, — іменем усіх присутніх тут можновладців благаю ваше добродійство не обтяжувати нашої совісті визнанням таких речей, яких ми ніколи не бачили й не чули і які до того ж могли б образити володарку Алькарії та королеву Естремадури. Як же вашець покаже нам якусь парсуну тієї дами, хоч із пшеничину завбільшки, то там уже, як то кажуть, по ниточці дійдеш до клубочка: нам буде обезпека й запорука, а вам заплата і догода. Зрештою я вважаю, що ми вже й тепер з вами згодні; якби навіть із того портрета ми побачили, що сеньйора ваша на одне око крива, а з другого їй ропа тече, то й тоді, аби вашеці догодити, ми ладні визнати за нею будь-які високі прикмети.

— Нічого такого з неї не тече, підла шельмо! — закипівши гнівом, гукнув Дон Кіхот. — її біле, як лебединий пух, личко точить із себе амбру та мускус, і зовсім вона не крива й не горбата, а струнка, як веретенце в горах Гвадаррами; ви ж заплатите за таке страшне блюзнірство супроти божистої вроди моєї сеньйори!

Сеє сказавши, зважив списа і ринувся на розмовника з такою скаженою люттю, що якби Росинант не спіткнувся ненароком і не впав серед дороги, набіг би необачний купець лиха. А так кінь упав, а вершник далеченько по землі покотився. Силкувався підвестись, та не міг — морочливо було з тим списом, щитом, острогами, шоломом, з усім важенним обладунком. Борсався бідолаха з усіх сил, щоб устати, та все, знай, кричав:

— Не тікайте, нікчемні страхополохи! Стійте, підлі боюни! Не з своєї вини я впав, а через мого коня!

Тут один погонич, не дуже, бачиться, добромисний, почувши, як шпетить їх простягнений долі рицар, не стерпів і надумав замість відповіді полічити йому ребра. Він підбіг до нього, вхопив списа, поламав на цурки й заходився на бідоласі лати латати, аж поки не змолотив його на околот. Хазяї кричали, що годі вже, буде з нього, та хлопець укинувся в пасію і не хотів од жертви своєї одстати, поки вся досада не виллється. Хапаючи один за одним цурупалки од списа, він лупцював ними лежачого так, що од них саме канцур’‎я лишалось, а той репетував під цією зливою ударів, не стуляв губи і на хвильку, все погрожував небові й землі та кляв душогубів (тепер уже він мав подорожніх за розбійників).

Врешті погонич утомився, і купці рушили далі; вже до самого кінця подорожі їм до розмови не збувало, все про нашого побитого героя говорили. А він, зоставшися на самоті, знов почав силкуватися, чи не встане; та як уже цілий і здоровий не здужав підвестися, то тепер і поготів, коли весь був побитий і потовчений. І все-таки почував себе щасливим: адже це, гадав, звичайна знегода мандрованого рицаря, та й винен був у всьому кінь. Проте встати так і не здолів, бо все тіло йому болем боліло.

Розділ 5,

де оповідається далі про злигодні нашого рицаря

Бачивши, що й справді ворухнутися не може, надумав удатись він до звиклого способу — пригадати якусь подію, вичитану з романів, і в навісній голові його заманячили постаті Балдуїна, якого поранив і залишив у горах Карло Малий, та маркіза Мантуанського: історія знана дітям, відома юнакам і люба старим людям, що дають їй віру, хоч у ній стільки правди, як у Магометових чудесах. Отож нашому рицареві й здалося, що дуже та пригода до тої подібна, якої він сам оце щойно зазнав; виявляючи ознаки великого жалю, почав він по землі качатися, і, ледве голос одводячи, тими словами промовляти, що їх казав нібито поранений Рицар Гаю:

О, прилинь, моя сеньйоро,

Розділи мою печаль!

Чи про неї ти не знаєш,

Чи тобі мене не жаль?

І так прослебізував увесь той романс аж до тих рядків, де говорилось:

О, маркізе Мантуанський,

Я твій небіж і васал...

Наче навмисне під ту саме хвилю проїздив тудою селянин один, гідальга нашого односілець та ще й сусіда — мливо до млина одвіз і це вже додому вертався. Як побачив, що на дорозі хтось лежить, то підійшов і спитав, хто він такий і що йому болить, що так жалібно стогне. Дон Кіхотові, ясна річ, уявилося, що то над’‎їхав його дядько, маркіз Мантуанський, тим замість одповіді виголошував він далі свого романса і все провадив про свою лиху годину та про любощі цісарського сина з мачухою, достотно так, як у тому романсі співалося.

Селянин із дива не виходив, тої бридні слухаючи; тоді зняв із нього пошматоване забороно і витер йому з обличчя пилюгу, а витерши, одразу впізнав і сказав:

— Пане Кикоть, — так-бо звали нашого героя, поки не сплив із розуму і не пошився з статечного гідальга в мандроване рицарство, — хто ж се так вашу милость понівечив?

Та на всі його розпити Дон Кіхот водно торочив свого романса. Тоді добрий той чоловік бережно стягнув із нього нагрудника й нараменника, щоб побачити, чи немає де рани, — аж ні, не було ніде і кров не йшла. Потому підвів його і з тяжкою бідою висадив на свого осла, смирного й рахманного ступака, попідбирав усю справу рицарську, навіть цурпалля од списа, і прив’‎язав те все до сідла Росинантові, взяв коня за повід, а осла за оброть та й рушив поволеньки до села, міркуючи, проти чого се пан городив таку нісенітницю. Задумався й Дон Кіхот, на ослі сидячи; збитий та знівечений, він ледве тримався в сідлі і з часу до часу зітхав тяженько, що, певно, і в небі чути було. Селянин ізнову мусив спитати, що йому дошкуляє, та Дон Кіхотові, мабуть, сам диявол насував на пам’‎ять різні байки, що до його стану приходились, і він, забувшися якось про Балдуїна, мав себе вже за мавра Абіндарраеса, що його зайняв у полон антекерський кастелян Родріго де Нарваес і привіз, яко бранця, у свої володіння. Коли той чоловік ізнов почав розпитувати, що з ним сталось та що йому болить, рицар одповідав до слова тими фразами, з якими звертався невольник Абенсераг до Родріга де Нарваеса (ту історію він вичитав колись у книзі Хорхе де Монтемайора «Діана»). І так він гладко тулив усе те до себе, що селянин тільки чортихався, його теревені слухаючи. Він догадався вже, що пан збожеволів, і, щоб швидше здихатися того дурного патякання, наліг чимдуж на ноги. Дон Кіхот же сказав наприпослідок:

— Знайте ж, ваша милость, пане Родріго де Нарваес, що прекрасна Харіфа, про яку я щойно говорив вашеці, то і є вродлива Дульсінея Тобоська, що то заради неї я вершив, вершу і вершитиму подвиги, яких іще не бачив, не бачить і зроду не побачить світ.

На те одказав йому селянин:

— Та придивіться ж, пане, до мене, грішного: не єсть я дон Родріго де Нарваес, ані жодний маркіз Мантуанський, тільки ваш сусіда, Педро Алонсо, та й ви, добродію, зовсім не Балдуїн і не Абіндарраес, а шановний гідальго, пан Кикоть.

— Мені видніше, хто я такий, — одрік Дон Кіхот, — а як захочу, то буду не тільки тими, що оце згадував, а й Дванадцятьма Перами Франції та Дев’‎ятьма Мужами Слави, бо мої подвиги перевершують усе те, чого вони доказали кожен зосібна і всі гуртом.

Провадячи всякі такі розмови, дочапали вони зрештою до села так як о присмерку, та дядько вирішив зождати, поки добре споночіє, щоб ніхто не побачив побитого рицаря верхи на такій непоказній животині. Як надійшла слушна пора, тоді вже в’‎їхав до села і став перед домом Дон Кіхота, де тим часом панував великий переполох; чуги було, як ключниця промовляла гучним голосом до гостей — пароха й цирульника, що були найбільшими приятелями Дон Кіхота:

— Що ви скажете, добродію Перо Перес (так-бо звали священика), яка лиха година могла спіткати мого пана? Ось уже третій день, як його немає, не стало й коня, і щита, і списа, і всієї збруї. Бідна ж моя головонько! Добре знаю — се так само певно, як те, що люди родяться, аби помирати, — начитався він отих проклятущих книжок, от вони й засліпили йому розум. Тепер я собі пригадую, що не раз чула, як він, бувало, міркував уголос, що хоче стати мандрованим рицарем і блукатися світами, пригод усяких шукаючи. А бодай би ті книги Сатана й Варава побрали, як мали вони замутити найсвітліший у всій Ламанчі розум!

І небога те саме правила:

— Кажу ж вам, майстре Ніколас, — сокорила вона до цирульника, — що дядьо мій, було, два дні й дві ночі поспіль над тими негодницькими романами сидять, а тоді, було, кинуть книжку, схоплять меча та й давай по стінах затинати... А як ухоркаються вже до краю, то, було, кажуть: «Я, —- кажуть, — чотирьох велетнів побив, таких, що з башту заввишки». Піт із них цюрком іллється, а вони кажуть, буцім то кров із ран, що вони в бою здобулися. А тоді, було, вип’‎ють цілий жбан води холодної, очуняють, утихомиряться і то, кажуть, цілющий напій, що приніс їм премудрий Алькир, великий чародій і приятель їхній... Та я й сама винна: якби була вам раніше сказала, що дядьо мій отак-о схибнулися, то, може б, воно до того не дійшлося, бо ви попалили б оті їхні єретичні книжки: багато їх є таких, що тільки в огнище вкинути.

— Така і моя думка, — озвався парох, — Даю вам слово, що завтра ми влаштуємо над ними автодафе і дотла попалимо, щоб не збивали більше з плигу читальників, щоб не підкушували їх на такі вчинки, яких допустився, мабуть, мій добрий приятель.

Всю тую розмову чули Дон Кіхот і селянин, що збагнув тепер цілком, яка падь на його сусіда пала, і загукав зичним голосом:

— Одчиняйте, панове, двері сеньйорові Балдуїну та тяжко пораненому маркізові Мантуанському, а також маврові Абіндарраесу, що його веде в неволю антекерський кастелян, одважний Родріго де Нарваес!

На той галас із дому вибігли всі: скоро парох із цирульником упізнали свого приятеля, а ключниця й небога — пана свого і дядя, кинулись обіймати його, хоч він, знесилений, не міг із осла злізти.

— Стривайте, — казав він їм, — мене тяжко поранено з вини мого коня. Несіть мене до ліжка і покличте, коли можна, ворожку Урганду, щоб доглянула мене й рани мої погоїла.

— Ой лишенько! — сплеснула руками ключниця. — Чуло моє серце, на чому мій пан звихнувся... Злізайте з Богом, добродію, запевняю вас, що і без тої Дурганди вас на ноги поставимо. От до чого довели вашу милость ті розпрокляті рицарські романи, будь вони тричі неладні!

Дон Кіхота вклали в ліжко і стали оглядати, де його поранено, але ран так і не знайшли. Тоді Дон Кіхот сказав їм, що то він потовкся, як грьопнув додолу разом зі своїм Росинантом у бою з десятьма велетнями, такими зухвалими й почварними, яких іще не бачили під зорею й сонцем.

— Еге! — сказав парох. — Уже, значить, і до велетнів ряд дійшов? Скарай мене, Боже, як завтра до вечора не спалю всього того непотребу!

Тут до Дон Кіхота пристали всі з розпитками, та він не одказував нікому, попрохав тільки, щоб дали йому попоїсти й поспати, бо йому тепер того найбільше треба. Так же й зробили, а тоді священик почав випитувати в селянина, де і як він знайшов Дон Кіхота. Як же селянин розповів йому все докладно, не минувши й тих дурниць, що плескав по дорозі наш рицар, то священик остаточно в своєму замірі утвердився. Тож назавтра, прихопивши і приятеля свого, цирульника Ніколаса, знову прийшов до Дон Кіхота.

Розділ 6

про великий і цікавий огляд, що вчинили парох і цирульнику книгозбірні нашого завзятого гідальго

Дон Кіхот іще спав. Парох попросив у небоги ключа від кімнати, де зберігались оті книжки, до всього лиха призвідниці, і та охоче вволила його волю. Як увійшли вони всі туди (і ключниця з ними), то виявили там сотню з чимось великих, грубелезних томів у гарних палітурах і ще чимало всяких дрібніших книжок; скоро ключниця окинула їх оком, зараз вибігла з бібліотеки, та за хвильку вернулася знов із мисочкою свяченої води та кропилом.

— Прошу вас, — каже, — панотченьку, покропіте з ласки вашої сю кімнату, аби которий із чаклунів, що в тих книжках виводяться, не вчарував нас за те, що ми їх хочемо із світу згладити.

Посміявшися трохи з простосердої ключниці, священик сказав цирульникові, щоб той подавав йому книги одну по одній, а він дивитиметься, про що вони, бо, може, серед них і такі знайдуться, що не заслуговують на спалення.

— Е, ні, — обізвалася небога, — не ощаджаймо ані жодної, бо всі вони накоїли нам лиха. Краще викиньмо весь той мотлох через вікно, складімо в стос і підпалімо або винесім на подвір’‎я і там розведімо багаття, щоб дим сюди не йшов.

Те саме казала й ключниця — так уже вони обидві прагнули згуби тих неповинних мучеників, але парох на те не пристав: треба, казав, хоч титули всіх книжок перше переглянути. Майстер Ніколас подав йому насамперед чотири книги «Амадіса Гальського». Парох промовив:

— Се нам ніби призвістка, бо чув я, що ся книга — перший рицарський роман, видрукуваний в Гишпанії, а од нього вже пішли й постали всі інші. Тим-то я вважаю, що ми сього Амадіса, яко єресіарха всієї лиходійної секти, без жодної пільги мусимо до спаління засудити.

— Hi-бо, добродію, — заперечив цирульник, — я чув дещо інше: кажуть, що ся книга краще над усі, що писалися будь-коли в сій царині, тим-то ми повинні помилувати її, яко єдину в своїм роді.

— Правда ваша, — погодився парох, — візьмім се до уваги і даруймо їй тимчасом життя. А що там за книга стоїть поруч?

— То, — оголосив цирульник, — «Подвиги Еспландіана», правного сина Амадіса Гальського.

— Є такий закон, — зауважив парох, — що батькові заслуги на сина не переходять. Нате ж вам, господине, одчиніть вікно і викиньте його в двір, нехай положить початок тому стосові, що ми з нього кострище розпалимо.

Ключниця вчинила те з великою уподобою: бравий Еспландіан полетів у двір і став терпеливо чекати вогненної кари.

— Нуте, що там далі? — спитав парох.

— Далі йде «Амадіс Грецький», — одказав цирульник, — та на цій полиці, здається мені, стоять самі-но Амадісові родичі.

— То нехай же всі летять у двір, — постановив парох. — Щоб укинути в вогонь королеву Пінтікінестру й пастуха Дарінеля з його еклогами та всіма викрутасами й вихилясами, що понариговував його автор, я б і рідного батька заодно спалив, якби він узяв на себе постать мандрованого рицаря.

— І я так гадаю, — сказав цирульник.

— І я, — мовила небога.

— А коли так, — сказала ключниця, — то в двір їх усіх! Узявши цілу купу книг, вона, щоб не спотикатися дарма по сходах, повикидала їх у вікно.

— А то що за бандура? — спитав парох.

— Це, — сказав цирульник, — «Дон Олівант Лаврський».

— Сю книгу скомпонував автор «Саду квіток розмаїтих», — зауважив парох, — і, правду кажучи, я не знаю, котра з тих двох книг більш правдива чи, вірніше, менш брехлива. Одно знаю: книга дурна, аж світиться. У двір її!

— Далі йде «Флорісмарт Гірканський», — оповістив цирульник.

— Ага, і пан Флорісмарт є тут? — сказав парох. — Далебі, і йому не минеться. Хоч уродився він за надзвичайних обставин і мав усякі чудородні пригоди, та написане те все так сухо й лемехувато, що іншої долі й не заслуговує. У двір його, пані господине, та й оце ще візьміть на додачу.

— Оце по-моєму, панотче, — сказала ключниця, з великою втіхою виконуючи той наказ.

— А ось «Рицар Платір», — читав далі цирульник.

— Древня книга, нічого сказати, — зауважив парох, — а проте, ласки не заслуговує. І її давайте в ту саму купу, чого там!

Так же і зробили. Розгорнули ще одну книгу, що називалась «Рицар Хреста».

— Заради такої святобливої назви можна було б простити авторові його неуцтво. Та знов же, недарма кажуть: «За хрестом сам диявол з хвостом». В огонь його.

Цирульник узяв іще одну книгу й сказав:

— А се «Зерцало рицарства».

— О, я добре знаю її достойність, — сказав парох. — Тут фігурує сеньйор Рінальд Монтальбанський з своїми друзями й товаришами, що самого Кака в шахрайстві упослідили, а також Дванадцять Перів Франції посполу з їхнім правдомовним дієписцем Турпіном. Щиро кажучи, я засудив би цих героїв лише на доживотне вигнання з огляду хоча б на те, що вони вже раніше тривожили уяву знакомитого Маттеа Боярда, а згодом на тій самій основі виткав свою поему правдиво християнський поет Лодовіко Аріосто. Як я знайду його тут і побачу, що він говорить не по-рідному, а по- чужоземському, то не велико його вшаную, як же по-рідному, то схилю перед ним голову.

— У мене він є по-італійськи, — сказав цирульник, — та я його не втну.

— То навіть краще, — одказав парох, — ми могли б те й пану капітанові пробачити, аби, він тільки не переносив його до Гишпанії і не вивертав на кастильський кшталт, бо при тому немало природних прикмет сього твору втратилось. Так буває з усіма, що беруться вірші іншою мовою переспівувати: хоч як старанно, хоч як майстерно будуть вони те робити, а все одно так не вдадуть, як у первовзорі. Одне слово, книгу цю, а також усяку іншу францужчину, що тут знайдеться, треба б до якого часу закинути десь у суху глибку, нехай там лежить собі, а ми б уже згодом прирозумши, як із ними вчинити. Тільки «Бернардові дель Карпіо», що, певно, десь тут гуляє, та ще «Ронсевалю» жодної не дамо пільги: скоро впадуть мені в руки, зараз передам їх господині, а вона в огонь пошле без пощади.

Цирульник з тим усім погодився — певно, що так воно і є, коли парох каже, бо то ж такий щирий християнин і такий правдолюб, що зроду-звіку ні думкою, ні словом не схибить. Далі майстер Ніколас розкрив «Пальмеріна Оливського» та «Пальмеріна Англійського», що стояв тут же поруч.

Побачивши парох сі книги, сказав:

— Оту оливину на тріски порубати та спалити, щоб і попелу по ній не зосталось, а англійську пальмочку слід берегти й хоронити, яко річ унікальну, в особливій шкатулі, на взір тієї, що Олександер Македонський знайшов серед перських трофеїв і тримав у ній Гомерові твори. Та книжка, пане куме, гідна пошани з двох поглядів: одно, що вона сама собою дуже добра, а друге, що написав її, як славлять люди, премудрий король Португальський. Усі пригоди в замкові принцеси Ладоміри пречудові, написані справді майстерно, мовою вишуканою і водночас ясною, автор уміло дотримує в ній ладу й міри, залежно від того, яких героїв змальовує. Отож, майстре Ніколас, коли буде на те ваша добрая ласка, то сей роман, а також «Амадіс Гальський» не зазнають огненної покари, а вся решта нехай гине — нема чого далі перебирати й перевіряти.

— Не зовсім так, пане куме, — заперечив цирульник, — бачите, зараз у мене в руках славнозвісний «Дон Бельяніс».

— Сьому, — одрік парох, — за другу, третю й четверту частину не завадило б ревеню дати, аби з них зайва жовч зійшла, та повикидати ще всі дурниці про Замок Слави і іншу таку бридню; тож відкладімо розгляд на потім, побачимо, чи він виправиться, чи ні, та й будемо вже чи карати, чи милувати. А поки що беріть його, куме, до себе додому, лише нікому читати не давайте.

— Оце добре, — сказав цирульник.

Не бажаючи більше того клопоту з рицарськими романами, він велів ключниці забрати всі ті фоліанти й повикидати у двір. А ключниця до того торгу й пішки — книжки палити їй любіше було, аніж тонкеє та широкеє полотно ткати. Вхопила їх цілий оберемок, штук вісім, чи що, та й викинула в вікно. Одну книжку, правда, впустила, ідучи; підняв її цирульник, аж то «Повість про славного рицаря Тиранта Білого».

— Боже правий! — аж скрикнув парох. — Невже то й справді «Тирант Білий»? Дайте мені його, куме, то ж цілий скарб насолоди, ціле море втіхи! Є там зацний рицар Дон Господи-Помилуй Монтальбанський, брат його Томас і витязь Фонсека, описується там і двобій хороброго Тиранта з британом, і витівки дівчини Ясочки, і жарти та зальоти вдовички Тихолітської, і, вкінці, любощі цісаревої з стайничим Іполитом. Правду вам кажу, пане куме, штилем своїм ця книжка найкраща в світі: рицарі в ній їдять, сплять, помирають дома в постелі, перед смертю пишуть духівниці, і ще є тут багато всякої всячини, що в інших книжках сього гатунку не знайдеш. Проте автор і тут ухитрився нагородити чимало нісенітниць, що дають нам привід засудити його твір на довічну каторгу. Візьміть його додому, почитайте, то й побачите, що моя правда.

— Нехай і так, — погодився цирульник. — А що ми зробимо з цими дрібними книжечками?

— То, мабуть, не рицарські романи, а вірші, — сказав парох. Розгорнувши одну таку книжку, він побачив, що то була «Діана»

Хорхе де Монтемайора, і, гадаючи, що й інші будуть того самого гатунку, промовив:

— Цих книжок не треба палити, як тамтих: вони не роблять та й не робитимуть такої шкоди, як рицарські романи. Се твори цілком пристойні, вони нікому нічим не загрожують.

— Ох, добродію, — впала в річ небога, — краще буде, як ви і їх на ту кару засудите, бо як вилікуються мій дядько від тої рицарської мани, то їх іще, боронь Боже, на вірші потягне, і забандюриться їм стати пастушком: ходитимуть усе гаями та лугами, співатимуть, у сопілочку свистітимуть або ще й самі поетом зробляться, а то, кажуть, хвороба заразна і невигойна.

— Правду мовить панночка, — сказав парох, — краще нам і цю спокусу з-перед очей нашого приятеля забрати. Та коли вже ми почали з Монтемайорової «Діани», То, як на мене, палити її все-таки не слід, лише повикидати з неї всі вигадки про чарівницю Фелісію та любовне дання, а також занадто розтягнені вірші, а проза нехай собі буде, — се, як-не-як, перша серед книжок подібного роду.

— Далі маємо другу «Діану», що написав Саламантинець, — провадив цирульник, — і ще одну книгу з такою самою назвою, компонування Хіля Пола.

— Саламантинець нехай іде до тої купи, що в дворі горітиме, — вирішив парох, — а ту «Діану», що Хіль Поло написав, бережімо, буцім то твір самого Аполлона. Але поспішаймо, пане куме, бо вже нерано.

— А ось, — сказав цирульник, розгортаючи наступний том, — «Щастя кохання» на десять книг, скомпонував же їх сардинський поета Антоніо де Лофрасо.

— Присягаю саном своїм, — промовив парох, — відколи Аполлон Аполлоном, музи музами, а поети поетами, ніхто ще не складав такої цікавої й неподобної книги: по-своєму вона найкраща й найвиборніша між усіма тими, що будь-коли в сьому роді на світ являлася, і хто її не читав, той, можна вважати, зроду не читав нічого кунштовного. Давайте її сюди, куме, то для мене така знахідка, що якби мені хто подарував сутану з флорентинської саржі, то була б напевне менша втіха.

Сеє сказавши, одклав її набік із великим задоволенням, а цирульник тим часом виголошував:

— Далі йдуть «Іберійський пастух», «Енареські німфи» та «Ліки на ревнощі».

— Що ж нам із ними робити? — спитав парох. — Передамо їх у руки світської влади, сиріч ключниці, а причин краще не питайте, бо інакше сьому огляду кінця-краю не буде.

— А ось іще «Пастух Філіди».

— То не пастух, — зауважив священик, — а вельми розумний і дотепний великосвітський пан; сю книжку бережіть, як перлину коштовну.

— Оцей грубенький том, — вів далі цирульник, — має назву «Скарбона розмаїтих поезій».

— Якби їх не було стільки багато, — сказав парох, — то вони цінувалися б вище. Треба вилучити й вичистити з сієї книжки всяку мізерію, що втислася поміж правдиво гарні речі. Не даймо її вогню на поталу, бо автор її — мій приятель, а крім неї, він написав іще й інші твори, піднесені й героїчні.

— А ось «Пісенник» Лопеса Мальдонада, — оголосив цирульник.

— І сієї книги автор, — промовив парох, — належить до моїх добрих друзів. Коли він сам свої пісні рецитує, то всі дивом дивуються: так же то солодко співає, що прямо душу пориває. Еклоги в нього, щоправда, довгуваті, але, як то кажуть, запас біди не чинить. Нехай же й його книжка йде між вибранці. А то що за книга обік неї?

— «Галатея» Мігеля де Сервантеса, — одказав цирульник.

— Ми з цим Сервантесом здавна великі друзі: вірші він так собі віршує, зате нещастями своїми багатьох перевершує. Книга його містить у собі деякі незлі вигадки, дещо ніби обіцяє, але кінців не виводить — треба, отже, чекати заповіданої другої частини: може, далі там усе ліпше, буде, і тоді ми зможемо її помилувати, а тим часом, пане куме, тримайте її у себе в схові.

— Згода, — одповів цирульник. — А ось іще три книжки заразом: «Араукана» дона Алонса де Ерсільї, «Австріада» Хуана Руфа, підсудка кордовського, та «Монсеррат» валенсійського поета Крістоваля де Віруеса.

— Сі три книги, — сказав парох, — то найкращі епопеї, написані кастильською мовою, вони гідно стоять поруч із найзнаменитшими італійськими поемами. Збережімо їх, яко найцінніші здобутки гишпанської поезії.

Переглянувши таку велику силу книг, парох аж заморився і ладен був уже засудити на спалення всю решту без розбору, та тут саме цирульник розгорнув іще одну — «Сльози Анджеліки».

— Я перший проливав би сльози, — промовив парох, почувши ту назву, — якби хто казав спалити сю книгу, бо автор її — один з найкращих поетів не лише в Гишпанії, а і в цілому світі; крім того, він пречудово переклав дещо з Овідієвих «Метаморфоз».

Розділ 7

про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі

В цей час почулося голосне гукання Дон Кіхота:

— Сюди, сюди, хоробре лицарство! Час і пора вам явити міць потужних правиць ваших, бо вже двораки в турнірі гору почали брати!

Довелося бігти на той крик і галас, припинивши огляд у книгозбірні, через що, здається, мусили прийняти муку вогненну без жодного суда й розправи «Каролея» та «Лев Гишпанський», а також «Цісареві діяння» дона Луїса де Аміли, що, безперечно, заслуговували пощади; якби парох був їх побачив, гадаю, що вони не підлягли б такому жорстокому вироку.

Як увійшли всі до Дон Кіхота, той уже встав з постелі і був такий бодренний, мов і не думав спати — викрикував у нестямі всяку нісенітницю та, знай, штирхав мечем на всі боки, повертаючи його то лезом, то плазом. Його взяли попідруч і силоміць уклали знову в ліжко, тоді він трохи втихомирився і сказав, обертаючись до священика:

— Чи то ж не ганьба, велебний пане архієпископе Турпіне, що так звані Дванадцять Перів дали себе з доброго дива поконати на сьому турнірі дворакам, коли натомість ми, мандровані рицарі, три дні поспіль перед вели?

— Та годі-бо вам, пане куме, помовчте, — заспокоював його парох, — дасть Бог, фортуна переміниться: що сьогодні втратиш, надолужиш завтра. А тим часом майте обачення на своє здоров’‎я, бо, здається мені, що вашець дуже втомлений, а може, навіть і поранений.

— Та ран нібито немає, — одказав Дон Кіхот, — а що мене побито й потовчено, то се вже певно: той байстрючий Роланд добре поколошматив мене дубиною, а все з завидків, що я, бач, один йому в молодецтві рівня. Та не будь я Рінальд Монтальбанський, коли, з ліжниці підвівшися, не од дячу йому наперекір усім його чарам! А поки що дайте мені чогось попоїсти, душу проквасити; як же помсти доконати, в тім уже моя голова.

Так же й зробили, дали йому попоїсти, і він знову заснув, а вони всі дивували з його навіженства.

Тої ночі ключниця спалила вогнем і пустила димом усі книжки, які тільки були в дворі і в цілім домі; сіли там попелом і такі, що заслуговували на вічне збереження в архівах — чи така вже була їхня доля, чи цензорове недбальство до того причинилось, а справдилася на них приповідка, що часом і праведники з грішниками гинуть.

Парох із цирульником урадили, що найкращим ліком на недугу їхнього приятеля буде закласти й замурувати вхід до книгозбірні — може, як усунути причину, то не стане й наслідків; як же він, уставши, не знайде туди ходу, то скажуть йому, що якийсь чарівник викрав усі книжки разом із кімнатою. Як же надумали, так не гаючись і зробили. За два дні Дон Кіхот устав з постелі і першим ділом кинувся до своїх книжок, але, не знаходячи кімнати, в якій вони були, почав никати туди й сюди, крутився коло того місця, де були двері, і все мацав руками та очима водив навсібіч, не мовлячи ні словечка. Нарешті по довгому часі спитав у ключниці, як пройти до книгозбірні, а та вже добре знала, що має казати.

— Якої се ви, паночку, книгозбірні шукаєте? — спитала вона. — Немає вже в нас ні кімнати тієї, ні книжок — усе забрав сам диявол.

— Ба не диявол, а чаклун, — упала в річ небога. — Першої ночі по вашому, дядечку, від’‎їзді прилетів він сюди на хмарі, зліз із змія, на якому верхи сидів, і ввійшов до тої кімнати. Не знаю, що він витворяв, тільки дивлюся за якусь часину — вилітає він через дах, а в домі скрізь диму повно. Ми кинулись туди — що за оказія? Ані книжок нема ніяких, ані самої кімнати, нічогісінько! І ще пригадую, що чули ми з господинею, як, одлітаючи, крикнув той лихий дідуган, що він уже віддавна таїв злобу проти властителя тих книжок і тієї кімнати, тим і накоїв у сьому домі шкоди, яка опісля наяв вийде. Ще й додав наприкінці, що звати його мудрий Хрестон.

— Не Хрестон, а Фрестон, — поправив Дон Кіхот.

— Та не тямлю вже гаразд, чи то Хрестон, чи Хвостон, — сказала ключниця, — знаю тільки, що на тон кінчається.

— Ото ж і є, — пояснював Дон Кіхот, — мудрий чаклун, мій найлютіший ворог, що поклав на мене гнів, бо дізнався із чарів своїх та чорнокнижжя, що колись я маю стати на двобій з певним рицарем, якому він сприяє, і подолаю того рицаря, не зважаючи на всі його зусилля. От він і витворяє мені тепер усякі каверзи, але ж нехай знає: що небо судило, того не годен він ані втекти, ані обійти!

— Авжеж, що ні! — погодилась небога. — Тільки нащо вам, дядю, здалися ті бої та двобої? Чи не краще тихо-мирно домонтарювати, аніж світами з доброго дива блукати та якогось печеного льоду шукати? Не один-бо, знаєте, по вовну їде, а сам вертається стрижений.

— Ох, моє небожатко! — сказав Дон Кіхот. — Нічого ти в сій справі не тямиш. Перше ніж мене стрижуть, я повискубую й повириваю пелехи всякому, хто тільки посміє моєї волосинки торкнутися, не то що!

Побачивши, що він спалахнув гнівом, небога й ключниця вирішили не казати вже йому ні слова накриво.

Цілих два тижні по тому сидів наш гіДальго тихо дома — не було й знаку, щоб він ізнову ті химороди гнати збирався. Всі ті дні мав він надзвичайно втішні бесіди з двома друзяками своїми, парохом та цирульником; казав їм, що світові нині найбільше потрібні мандровані рицарі і що саме в його особі те мандроване рицарство відродиться й оновиться. Парох інший раз сперечався з ним, а інший притакував, бо знав, що інакше з ним не зговориш.

Одночасно Дон Кіхот провадив перемовини з одним селянином, близьким своїм сусідом; був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вговоряв, так надив, такого йому наобіцяв, що бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним посполу в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм удасться за одним махом-пахом звоювати острів який-небудь, тоді він його зразу на губернатора настановить. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса (так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за джуру.

Потім Дон Кіхот заходився грошей дбати: дещо попродав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Крім того, він позичив у одного приятеля круглого щита і, полагодивши сяк-так свого побитого шолома, завідомив зброєносця свого Санчо, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той устиг найпотрібнішим припасом себе обмислити та не забув притьмом сакви узяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішо ходити, то думає осла свого взяти, а осел у, нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрованих рицарів джури-ослоїзди, та так і не міг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому під верх благороднішого ступака, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що спіткається їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши й нарихтувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панча виїхали одної ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть із своїми — сей із жінкою та дітьми, а той з небогою та ключницею. Немало ж за ту ніч і проїхали, освіли од села далеченько: хоч там їх тепер і кинуться, то вже не знайдуть.

Санчо Панса їхав на своїм ослі, немов патріарх який; не забув же він і сакви взяти, і бурдюга на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що пан обіцяв. А Дон Кіхот і на цей раз побрався тим самим шляхом, що й перше, себто Монтьєльською рівниною, тільки тепер їхалось йому охвітніше, бо час був іще ранній і зукісне проміння сонячне не дуже йому докучало. Отак їдучи, обізвався Санчо Панса до свого пана:

— Глядіть же, пане мандрований рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним укерую, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

— Треба тобі знати, друже мій Санчо Панса, що в давнину мандровані рицарі мали звичай наставляти джур своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, що вони звоювали, і я твердо наважився того хвального звичаю дотримати; мало того, я хочу його удосконалити. Бачиш, вони іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, що вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давали їм на ранг якусь волость або округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на сім тижні я звоюю яке-небудь королівство, якому ще кілька держав підлягають котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я прибільшаю: рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

— То себто виходить, — сказав Санчо Панса, — коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьєррес, моя стара, буде вже королицею, а дітки мої короленятами?

Жан-Батіст Давід. Дон Кіхот і Санчо Панса

— А хто ж у цьому може сумніватись? — одрік Дон Кіхот.

— Та хоч би й я, — сказав Санчо Панса. — Коли б навіть Пан Біг із неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді на голову Марії Гутьєрре’‎с ані жодна, мабуть, не прийшлася б. Ні, пане, не вийде з неї королиці, хіба од сили грапиня, та й то ще невгадно.

— Уповай на Бога, Санчо, — втішав його Дон Кіхот, — він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а щоб нижче, то й не думай.

— А й не думаю, добродію, — відповів Санчо Панса. — Ви ж у мене пан важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було, й до снаги.

Розділ 8

про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному й неуявленному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли; як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєноші:

— Фортуна сприяє нашим замірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів, що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, зложать початки нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

— Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

— Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот. — Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.'

— Що-бо ви, пане, кажете? — заперечив Санчо. — То ж овсі не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони од вітру крутяться і жорна млиновії ворочають.

— Зразу видно, що ти ще рицарських пригод несвідомий, — сказав Дон Кіхот, — бо то таки велетні. Як боїшся, то ліпше стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

По сім слові стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєноші, який усе остерігав його, щоб не кидався битись, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже од них недалеко, а летів уперед і волав дужим голосом:

— Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись; як побачив те Дон Кіхот, закричав:

Скотт Густафсон. Дон Кіхот воює з вітряками

— Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея. і тоді не втечете кари!

Сеє сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такій притузі, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта вчвал, угородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу ристь рятувати свого пана; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутись не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

— Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. — Чи не казав я вам, пане, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

— Мовчи, друже Санчо, — одказав Дон Кіхот, — бойове щастя переходяще. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон, той самий, що вкрав у мене книжки вкупі з кімнатою, навмисне перетворив тих велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо на мене дуже ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’‎є ті зловорожі чари.

— Та дай Боже, — сказав Санчо Панса.

Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі до Ляпіського перевалу, бо там, казав Дон Кіхот, на тих розиграх, чекають їх, без сумніву, численні й різнорідні пригоди. Одне тільки смутило нашого рицаря, що не було вже в нього списа; розповівши про те горе джурі своєму, він сказав:

— Раз якось читав я, що один гишпанський рицар на ймення Дієш Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув од дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі пишуться Варгас-і-Гілляка. Я до того річ веду, що й сам думаю собі дубця уломити з першого дуба чи падуба, що ми по дорозі вбачимо. І буде той дубець незгірший ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і самовидцем майже неймовірних подій.

— То все в Божих руках, — одказав йому Санчо, — я вірю всьому, що ваша милость мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.

— Правда твоя, — промовив Дон Кіхот, — але, як бачиш, я не кволюся, що те й те мені болить, бо мандрованим рицарям не подоба на рани скаржитись, хоч би з них і тельбухи вилазили.

— Коли так, то хай буде й так, — відповів Санчо, — але я був би радий, що Боже крий, якби ви, паночку, та жалілись мені, як вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і джурам мандрованих рицарів не вільно на біль нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєноші і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, чи є чого, чи нема, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав панові, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи звільна позад пана; час від часу він потягав винце з бурдюга, та так же смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший неминай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючися потроху, він зовсім забув про панові обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавались йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узліссі; Дон Кіхот уломив собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізну клюгу, що од списа лишилась, — от тобі вже й ратище готове.

Цілісіньку ту ніч наш гідальго не змигнув і на хвильку, мріючи про свою володарку Дульсінею — він-бо у всьому вирішив наслідувати вчинки рицарів, у романах описані, а ті, як відомо, не спали ночей по лісах та пущах, усе до коханих своїх дам мислі зносячи. Інша річ Санчо Панса: добре напхавши собі кендюха, і то не якоюсь там цикорною водою, він проспав без прокиду до самого рана, і щоб Дон Кіхот був його не розбуркав, не пробудило б сонька ні проміння сонячне, що прямо в лице йому било, ані співоче птаство, що веселим гамором вітало новий день. Уставши, кинувся Санчо зразу ж до бурдюга і непомалу засмутився, як побачив, що той проти вчорашнього значно схуд, а по такій дорозі хтозна, чи швидко поповніє. Дон Кіхот не хотів снідати — був, певно, ситий своїми розкішними споминками. Знов рушили вони в путь, що вчора почали верстати, і так як у пізні обіди доїхали до Ляпіського перевалу.

— Отут, брате Санчо, — обізвався Дон Кіхот, — буде нам з тобою тих пригод, хоч купайся. Тільки гляди: хоч до якого великого скруту мені дійде, не поривайся до меча, аби мене оборонити; хіба що нападуть на мене якісь лайдаки, посполиті люди, тоді можеш мені пособляти. А як будуть то рицарі, ти не можеш і не мусиш за всіма законами рицарськими мені до помочі ставати, поки тебе самого на рицаря не висвятять.

— За се не клопочіться, пане, — відповів Санчо, — тут я ніколи з послуху не вийду, бо вдався зроду любомирний, усякі свари та чвари мені осоружні. От як мене самого хто зачепить, тоді вже й на рицарські закони не подивлюсь, бо закони людські та Божі дозволяють кожному себе од напасті боронити.

— І я не кажу, що ні, — промовив Дон Кіхот, — але як на мене, буває, нападуть рицарі, то ти вже, будь ласка, стримуй свої пориви.

— Чому не стримать, стримаю, — заспокоїв його Санчо. — Се для мене така буде заповідь, як шанувати неділеньку святу.

їдуть вони отак, балакають, аж назустріч їм де взялися два ченці- бенедиктинці верхи не на мулах, сказав би, а на верблюдах, такі ті мули були здорові. Обидва вершники на очах мали подорожні окуляри, а над головами парасолі. За ними їхав ридван з чотирма чи п’‎ятьма супровідниками верхи на конях, а позаду йшли пішки два погоничі. В тому ридвані сиділа, як виявилось згодом, одна біскайська дама, що правилась у Севілью до свого чоловіка, котрий мав їхати в Америку на якусь високу посаду, а ті ченці не належали, до її почту, просто їхали однією дорогою. Скоро побачив їх Дон Кіхот, зараз сказав своєму джурі:

— Коли не помиляюсь, нас чекає зараз найславніша пригода, яку тільки можна собі уявити: ті дві чорні поторочі онде-о_;— то, безперечно, чарівники, що викрали якусь принцесу і везуть її кудись у тому ридвані. Я мушу будь- що-будь тому ґвалтовному вчинкові перешкодити.

— Глядіть, пане, щоб не було гірше, як із вітряками! — сказав Санчо Панса. — Та то ж, добродію мій, брати-бенедиктинці, а в ридвані їдуть, либонь, якісь подорожні. Вважайте добре, а то ще знов вас лихий попутає.

— Говорив же я тобі, Санчо, — відповів Дон Кіхот, — що ти не вельми на пригодах розумієшся. Як я сказав, так воно і є, зараз сам побачиш.

По сім слові вибасував наперед, став серед дороги, якою їхали ченці, підпустив їх на таку відстань, щоб могли його почути, і обізвався зичним голосом:

— Гей ви, диявольське потворне кодло! Зараз же пустіть на волю високородних принцес, що їх везете силоміць у сьому ридвані! А ні, то готуйтеся до наглої смерті, прийміть слушну кару за своє лиходійство!

Ченці натягнули повіддя; вражені незвичайним виглядом Дон Кіхота і ще більше його мовою, вони одказали:

— Пане рицарю, ми не дияволи й не потвори, ми ченці закону святого Бенедикта, їдемо собі вдвох своєю дорогою, а чи є в тім ридвані які крадені принцеси, того ми несвідомі.

— Ви не одурите мене лестивими речами, — сказав Дон Кіхот. — Знаю я вас, брехливе лайдацтво!

Не чекаючи відповіді, він підострожив Росинанта, наважив списа і з таким лютим завзятгям ринувся на першого ченця, що якби той сам не скотився з мула, він би скинув його на землю тяжко пораненого або й зовсім без душі. Другий чернець, побачивши, яка доля спіткала його товариша, дав своєму доброму мулові п’‎ятками в боки і гайнув у поле, мов вітром його здуло.

Санчо Панса зіскочив хутенько з осла, підбіг до ченця, що лежав на землі, і заходився стягати з нього рясу. Тут до завзятого джури підійшли ті два погоничі, служки чернечі, і спитали, чого се він його роздягає. Санчо відповів, що то його законні трофеї, бо пан його, Дон Кіхот, здобув у битві перемогу. Погоничі жартів не знали, а про битви й трофеї зроду нічого не чули; скориставши з того, що Дон Кіхот під’‎їхав до ридвана і завів розмову з подорожніми, вони кинулись на Санча, повалили його і добре йому боки полатали та бороду чисто обскубли; так і лежав, сердега, простягнувшися, без тями й без духу. Чернець тим часом устав, переляканий та перестрашений, що й лиця на ньому не було, зліз мерщій на свого мула й погнав до товариша, що піджидав його віддалік, дивлячись на всю тую веремію. Тоді, не чекаючи кінця пригоді, рушили разом уже чимдуж уперед та все, знай, хрестилися, мовби їм на п’‎яти наступала якась нечиста сила.

Тим часом Дон Кіхот, як ми вже сказали, завів розмову з дамою, що в ридвані сиділа.

— Ваша ліпота, сеньйоро моя, — просторікував наш рицар, — може тепер собі до вподоби персоною своєю розпоряджати, бо свавільна пиха напасників ваших лежить повергнута в прах могутньою моєю правицею; аби ж вам не трудиться марне, імені визвольника свойого допитуючись, відайте, що звати мене Дон Кіхот з Ламанчі, що єстем мандрований рицар, довічний слуга і раб незрівнянної вродливиці Дульсінеї Тобоської; в нагороду за поміч, що я вам призволив, одної лише благаю у вас ласки, дозвольте, ваша вельможність, завернути до Тобоса, стати в моїм імені перед володаркою моєю і ознайомити їй усе, що я вчинив для рятунку вашого.

До всього, що говорив Дон Кіхот, прислухався слуга-біскаєць, один із тих, що ридван супроводили; побачивши, що рицар не дає проїзду, а притьмом жадає, щоб подорожні завернули до Тобоса, приступив до нього і, схопивши за списа, гукнув ламаною кастильською і крученою біскайською мовою:

— Гей, рицар, лихої години! Клянусь на Бога, що мені створив, як не будеш коляса пускати, буде тобі біскай убивати!

Дон Кіхот зрозумів його дуже добре і з гідністю відповів:

— Якби ти був кавальєро, я скарав би тебе за твою глупоту і зухвальство, гультяю!

— Не я кавалер? — образився біскаєць. — Бога божусь, брешеш християнськії! Кидай спису, тягай меча, буде тобі кота в воді! Біскай на землі, кавалер на морі, кавалер на чорті, а скажеш ні — твоя брехня!

— Ну що ж, побачим, хто кого, як сказав Аграхес, — промовив Дон Кіхот.

Тоді кинув списа на землю, вихопив меча, затулився щитом і порвався до біскайця, твердо наважившись укласти його на місці. Бачить біскаєць, що непереливки, хотів із мула злізти, бо не дуже-то на ту найману тварину звірявся, та встиг лише меча добути. Щастя його, що ридван був близенько: він схопив ізвідти подушку, закрився нею, мов щитом, і обидва вони ринулись до бою, як двоє смертельних ворогів.

Усі присутні даремне силкувалися помирити їх: біскаєць галасував крученою своєю мовою, що як не дадуть йому сю бійку до кінця довести, то він і панію вб’‎є, і всіх повбиває, хто йому на заваді стане. Подорожня дама, вражена й перелякана таким зворотом справи, веліла машталірові од’‎їхати на узбіч і віддалік дивилась на той запеклий поєдинок. Біскаєць саме рубонув Дон Кіхота по плечу — якби не щит, то був би розпанахав його аж до пояса. Відчувши міць того ґвалтовного удару, Дон Кіхот покликнув на весь голос:

— О, Дульсінеє, володарко душі моєї, квіте небесної вроди, рятуй свого рицаря, що заради чеснот твоїх незмовленних на таку жахливу наражається небезпечність!

Проголосити цю тираду, стиснути меча в руці, заслонитися добре щитом і стрімко впасти на противника — все це було справою якоїсь хвилини для Дон Кіхота, що вирішив одним махом із біскайцем розправитись. Той же, побачивши таку рішучість і одвагу рицареву, і собі поклав діяти без вагання. Затулився гаразд подушкою і стояв напоготові, тільки мула не спромігся ні туди, ні сюди повернути, бо та тварина, здорожена й незвикла до таких герців, стояла на місці, мов укопана. Отож Дон Кіхот, піднявши високо меча, наступав, як ми сказали, на обачного біскайця, наважившись розрубати його навпіл, а біскаєць, прикрившися подушкою, і собі підніс меча; всі присутні з ляком і тривогою ждали тих страшенних ударів, якими противники погрожували один одному, а дама в ридвані з покоївками своїми ревно молилась, обрікаючись гойними приносами всім чудотворним образам і святиням гишпанським, аби тільки Господь порятував слугу її і вибавив їх усіх од видимої - смерті.

Але, на превеликий жаль, перший автор, що написав про Дон Кіхота, уриває історію свою саме на цьому захоплюючому моменті, пояснивши це тим, що не знайшов у джерелах жодних відомостей про закінчення сього поєдинку та про інші Дон Кіхотові подвиги. Проте другий його дієписець не міг припустити думки, щоб такі цікаві події пішли в забуток, щоб усі ламанчани були такі вже оспалі й недопитливі, що ніде в архівах їхніх чи в шухлядах не лишилось якихось шпаргалів чи рукописів, зв’‎язаних так чи сяк з іменем нашого преславного рицаря, тим-то й не тратив утішної надії віднайти колись кінець сієї небуденної історії. І справді, він таки віднайшов його з небесного призводу, а як — про те дізнаєтесь із другої книги.

Розділ 10

про втішні розмови, що провадив Дон Кіхот зі зброєносцем своїм Санчом Пансою

Тим часом підвівся й Санчо Панса, якого служки чернечі добре-таки помотлошили, і став пильно стежити за поєдинком Дон Кіхота, благаючи подумки Бога, аби дарував панові його перемогу і владу над островом, що на ньому губернатором мав стати, як було обіцяно, джура. Як же двобій скінчився і Дон Кіхот збирався знову сідати на Росинанта, Санчо підбіг, щоб потримати стремено, упав перед ним навколішки, поцілував у руку й сказав:

— Пане мій Дон Кіхоте, нарядіть мене з ласки вашої губернатором на той острів, що здобуло ваше добродійство в сьому запеклому бою; хай хоч який великий той острів буде, а в мене стане хисту на ньому губернаторювати несогірше будь-якого губернаторя.

На те сказав йому Дон Кіхот:

— Уважай, брате Санчо, що се була в нас пригода не острівна, лише перехресна, а в такій нічого путнього не здобудешся, хіба що голову собі розсадиш чи вуха одбіжиш. Май лишень терпіння, незабаром випаде нам щось краще, і будеш ти в мене губернатором, а може, й бери вище!

Санчо подякував йому красненько, поцілував ще раз руку і край кольчуги, підсадив його на Росинанта, а сам сів на осла та й потюпав слідком за паном, що, навіть не попрощавшися з подорожніми дамами і не сказавши більше ні слова, покатав у поблизький лісок. Санчо і свою худобину на повну ристь пустив, так же за Росинантом годі було збігти: мусив Санчо пана свого окликнути, щоб надіждав його. Дон Кіхот осадив Росинанта й чекав на свого захеканого джуру, що, порівнявшись із ним, сказав:

— Здається мені, пане, що треба нам у якійся церкві заховатися, бо ви тому чоловікові такого завдали гарту, що як заявить хто в Святу Германдаду, то певне нас із вами в тюрягу запроторять, а звідти покіль вийдемо, то й голови нам пооблазять.

— Замовч, — сказав йому Дон Кіхот. — Ти бачив коли, чи де читав, щоб мандрованого рицаря за смертовбивство до права тягай?

— За смердовбивство я не знаю, — відповів Санчо, — сам на чуже життя не важив ізроду, знаю тільки що Свята Германдада за тими сочить, що на битому шляху бійку заводять, а я в таке мішатись не хочу.

— Не журися, друже, — заспокоїв його Дон Кіхот, — я тебе не то од Германдади, а і од самих халдеїв одзволю. Але ти скажи мені по щирій правді: чи бачив ти де рицаря понад мене на всьому земному крузі, що людям відомий? Чи читав у якомусь романі, щоб хто коли сміливіше нападав, стійкіше захищався, завзятіше рубався, спритніше ворога з сідла скидав?

— Як направду сказати, — признався Санчо Панса, — то я зроду не читав ані однісінької книжки, бо таки й неписьменний; та не гріх і побожитися, що, скільки живу, не служив іще такому, як ваша милость, хвабренному пану; дай тільки, Господи, щоб за ту вашу хвабрість не попали ви туди, що я оце казав. Та тепер прошу вас, пане, погойтеся трохи: он у вас із уха кров як цебенить. А в мене в торбі і смиканина є, і'масті білої трошки.

— Не треба було б того нічого, — відказав Дон Кіхот, — якби я не забув прихопити з собою плящину з бальзамом Ф’‎єрабраса: одна б його краплинка — і ніякі ліки більше не потрібні, і ніякого тобі клопоту.

— А що то за плящина, що то за бальзам? — спитав Санчо Панса.

— Я того бальзаму рецепт напам’‎ять знаю, — одказав Дон Кіхот, — з ним ніяка смерть не страшна, ніяких ран не бійся. Я його наготую і дам тобі, а ти тільки дивись — як мене в бою хто розрубає навпіл (таке з мандровани- ми рицарями pаз раз трапляється), зараз обережненько підніми ту половину, що додолу впала, і, поки ще кров не зсілася, притули її гарненько до тої половини, що в сідлі лишилась, та гляди ж, припасуй там усе як слід, а тоді дай мені того бальзаму двічі ковтнути, і я буду знову здоровий, як дзвін, от побачиш.

— Коли таке діло, — сказав Панса, — то зрікаюсь я навіки над островом урядувати, що ви обіцяли, а за всю мою вірну й щиру службу одного в вас прошу: дайте мені, пане, рецепта на ті чудотворні краплі. Як на мене, то за одну унцію таких ліків де завгодно не менше як два реали дадуть, а я з тими грішми віку довікую і гадки не матиму. А чи дорого ж то стане ті ліки зготовити?

— Та за які три реали можна буде шість кварт наробити, — відповів Дон Кіхот. — Бий його Божа сила! — вигукнув Санчо. — То чого ж ви, пане, чекаєте? Наробіть і мене навчіть.

— Тихо, друже, -— сказав Дон Кіхот, — я тобі ще й не такі таємниці відкрию, ще й не такими ласками тебе ущедрю; а поки що полікуймося, бо вухо мені таки непомалу болить.

Санчо дістав із саков корпію і масть. Але тут Дон Кіхот глянув ненароком на свого розбитого шолома і трохи не сказився. Поклав руку на меча, звів до неба очі і промовив:

— Присягаю на Створителя всього сущого і на всі чотири Євангелії, де теє суще докладно списане, що буду так жити, як жив великий маркіз Мантуанський, коли покаявся за смерть свого небожа помститися, сиріч не їсти хліба за столом, не пригортатися до малжонки і ще чогось не робити (от забувся, але все одно присягаю), допоки на тому не помщуся, хто такої завдав мені наруги!

Почувши таку річ, Санчо сказав:

— Уважайте, ваша милость, пане мій Дон Кіхоте, що коли той рицар учинив вашу волю і став перед очі Дульсінеї Тобоської, то він уже виконав свою повинність і не заслуговує нової кари, якщо тільки не вкоїть нового якого злочину.

— Ти міркуєш слушно і справедливо, — сказав Дон Кіхот, — тим я касую присягу помсти; зате знов шлюбую і конфірмую, що житиму так, як казав, поки не виборю в якогось рицаря такого доброго шолома, як сей був. І не думай, Санчо, що се я сухого дуба везу, мені є чиїм слідом іти: адже так достоту було з Мамбріновим шоломом, що так дорого став Сакріпантові.

— Ей, пане, пане! — промовив Санчо. — Пошліть ви всі ті присяги к нечистій матері, бо вони тільки на здоров’‎я вадять та душу до гріха провадять. Ану ж ми за кілька день не здибаємо чоловіка в шоломі, що тоді робити? Невже таки будете тої присяги додержувати, всякі шкоди й недогоди від неї терплячи? Це ж доведеться ночувати під голим небом, спати не роздягавшись і ще всяку таку покуту нести, що понавигадував той дурноголовий дід, маркіз Мантуанський, а ви оце тепер його робом ходити надумали. Та по сій же дорозі, пане, збройні люди зовсім і не їздять, а самі-но підводчики та погоничі; вони тих шоломів зроду і в вічі не бачили, не то щоб коли носили!

— Помиляєшся, — сказав Дон Кіхот. — За які дві години ми зустрінемо десь на розпутті велику силу збройного люду; буде його, може, ще більше, ніж у тому війську, що на Альбраку йшло Анджеліки Прекрасної добувати.

— Ну чи так, то й так, — погодився Санчо. — Аби тільки дав Бог, щоб усе добре було, та щоб швидше того острова добути, який мені так дорого коштує, а там хоч і вмерти.

— Я вже казав тобі, Санчо, про те будь безпечен: не буде острова, знайдемо щось інше, може, данське королівство, а може, собрадіське. Тобі воно якраз на руку ковінька, на суходолі все-таки веселіше. Та годі поки що про се, поглянь лишень, чи нема там у тебе в торбі чого попоїсти: підживимось і зараз же рушимо замку шукати, де б нам ніч перебути та бальзаму наготовити, що я казав, — а то вухо так болить, що крий Мати Божа.

— У мене є цибулина, сиру трохи та хліба кілька шкуринок, — мовив Санчо, — та се їство не годиться такому, як ви, зацному рицареві.

-— Небагато ж ти в цьому ділі тямиш, — одказав Дон Кіхот. — Знай, Санчо: мандровані рицарі за честь собі покладають по місяцю нічого не заживати, або вже їдять, що Бог пошле. Воно було б тобі не в дивовижу, якби ти прочитав стільки книжок, як я. Ані в жодній книзі про те не пишеться, аби мандровані рицарі щось їли, хіба хто пишну учту на їхню честь уряджав, а то все абичим перебувались. Ясно само собою, без їжі вони не обходились і всякі інші натуральні потреби мусили справляти, бо то були, вважай, такі самі люди, як ми; та як вони тинялися майже весь час по пущах та пустищах і не мали з собою кухарів, то, мабуть, їли здебільшого всяку просту харч, таку, як ти мені оце пропонуєш. Отож, друже Санчо, не журися тим, що мені до смаку припадає, не переробляй світу на свій триб і не перевертай шкереберть звичаїв мандрованого рицарства.

— Даруйте, пане, — виправдувався Санчо, — я ж вам казав, що я чоловік темний, неписьменний, у лицарській поведенції небитий і несвідомий. Тепер я вже для вас, яко для лицаря, возитиму в торбі сушениці, а для себе, нелицаря, дробину якусь абощо, — воно, знаєте, тривніше.

— Я не кажу, Санчо, — відповідав Дон Кіхот, — що рицарі конечне їли тільки сушениці, як ти їх називаєш, а просто се був їхній звичайний поживок. Та ще зілля всяке, що на полях знаходили: вони на тих зіллях добре зналися, знаюся на них і я.

— Важлива то річ, на зіллях знатися, — сказав Санчо. — Гадаю, що нам те зняття колись може в великій пригоді стати.

По сій мові вив’‎язав із торби харчі, та й попоїли вдвох любо і мирно. А що обом кортіло швидше до ночівлі дістатися, то не дуже й роз’‎їдалися, живенько вклали те сухе та вбоге їстиво. Тоді знов посідали верхи та й рушили чимдуж, щоб до якої-небудь оселі завидна добратися. Та шкода було їхньої надії: сонце зайшло, а до житла так і не прибились. Довелося заночувати у козопасів, що в полі куренями стояли, — добре що хоч до них приблудили. Санчові будо досадно, що до села не доїхав, а Дон Кіхот, навпаки, радів, що в полі зорюватиме — кожна така пригода правила йому за певний доказ його рицарськості.

Розділ 14

що сталося з завзятіш гідальгом у корчмі, яка видалась йому замком

Як побачив корчмар, що Дон Кіхот на ослі впоперек лежить, спитав зараз у Санча, що йому таке. Санчо відповів, що пусте — просто впав чоловік зі скелі та й пом’‎яв собі трохи боки. У корчмаря жінка була не така, як у їхньому ділі заведено — зроду жаліслива і до людського лиха спочутлива. Вора зараз же заходилась коло Дон Кіхота поратись, ще й доньку свою, молоденьку та гарненьку дівчину, на поміч гукнула, щоб гостеві швидше лад дати. Ще була в тій корчмі наймичка-астурійка, з себе широковида, кирпоноса, потилиця їй плисковата, наче одрубана: одне око зизе, а друге підсліпе, зате поставою взяла: заввишки ледве сім п’‎ядей од землі сягала, а через свою трохи невкладисту спину все більше понурою ходити мусила. Отся ж то краля допомогла корчмарівні сяке-таке леговище для Дон Кіхота нарихтувати, і де ж- на піддашші, котре, з усього знати, багато років правило за соломосховище. Там же ночував іще погонич один, послався трохи оподаль на в’‎юках та попонах мулячих, а Дон Кіхотова постіль була не така догідна: на два нерівні ослони поклали чотири нестругані дошки, а на них матрас, такий завгрубшки, як стебноване укривало, ще з ковтюхами, такими твердючими, що якби вовна з дірок не лізла, то на дотик подумав би, що то каміння; простирала були цупкі, немов із щитової шкури, а ліжник такий обстріляний, що на ньому всі шерстинки до останньої перелічив би.

Дон Кіхот приліг на те проклятенне ліжко, і корчмариха з донькою зараз же обліпила його пластирами з голови до ніг, а Маріторна (так звали астурійку) їм присвічувала. Побачивши господиня, що на рицареві все тіло басаманами списане, зауважила, що мабуть-таки він не впав, а його побито.

— Ба ні, не побито, — заперечив Санчо. — То скеля була така гостра та шпичакувата, от воно й вийшло — що шпичак, то і знак. А як у вас, добродійко, — додав по хвилі, — того ліплива кілька шматочків лишиться, то воно ще декому в знадобі стане.

— Що, і ви, може, впали? — спитала господиня.

— Та впасти не впав, — одповів Санчо, — а так од пайового упадку перелякався, що досі на мені вся шкура болить, наче самому тисячу київ одважено.

— Таке часом буває, — сказала корчмарівна. — От і мені сниться інший раз, ніби з якоїсь башти падаю і ніяк додолу не долечу, а як прокинусь, то, здається, така вся поламана й потовчена, ніби справді впала.

— В тім-то й заковика, — заперечив Санчо, -— що то мені не в сні приздрілось: я тоді не сонний був, от як і тепер, а в мене на тілі не менше, мабуть, синяків, ніж у пана мого Дон Кіхота.

— Як сього пана звати? — перепитала астурійка Маріторна.

— Дон Кіхот з Ламанчі, — одрік Санчо Панса. — Він мандрований рицар, і то один із найліпших і найкріпших, яких уже віддавна світ не бачив.

— А що воно таке — мандрований рицар? — спитала наймичка.

— Ти що, вчорашня, що сього не знаєш? — здивувався Санчо Панса. — Мандрований рицар, то, небого, така штука, що сьогодні його лупцюють, а завтра на цісаря коронують, сьогодні він над усіх безщасний і безрадний, а завтра своєму зброєноші два чи три королівські вінці кине.

— Як же се ви, — спитала господиня, — мавши такого доброго пана, і досі графства навіть собі не заслужили?

— Ба, яка швидка! — одказав Санчо. — Ми ще всього місяць один, як почали пригод шукати, а путньої поки що не мали жодної. Воно ж і так буває, що шукаєш одно, а напитаєш зовсім інше. Та як тільки пан мій Дон Кіхот ті свої рани, чи то пак басамани позагоює, а я од моїх не скалічію, то я своїх надій на найвищі можновладницькі титули в Гишпанїї не проміняю.

Дон Кіхот прислухався до тих балачок з пильною увагою, а потім підвівся на ліжку, скільки здужав, узяв корчмариху за руку й промовив:

— Повірте, прекрасна сеньйоро, ви можете вважати собі за щастя, що пригостили в себе в замку таку персону, як я. Не хочу сам себе хвалити, бо власна хвальба, як то кажуть, не платить, та нехай про мене повідає вам мій зброєносець. Одно скажу: послуга, яку' ви мені зробили, навічно вкарбується в скрижалі моєї пам’‎яті, і я вам буду вдячний за неї поки живоття мого. І якби небеса з високого свого призвоління не вчинили вже мене рабом кохання і невольником очей прекрасної невдячниці, що ймення її я ледве наважуюсь вимовити пошептом," то очі сієї вродливої панянки взяли б тепер у бран мою волю.

Господиня, дочка її та брава Маріторна слухали оторопіло тої мови нашого мандрованого рицаря, аніже не розуміючи, ніби він по-грецьки говорив абощо, здогадувались тільки, що то мають бути якісь лестки чи компліменти. Не звиклі до таких речей, вони дивились на Дон Кіхота й дивувались, бо то, здавалось, була якась опрічна від інших людина. Нарешті господиня подякувала рицареві, як могла, по-своєму, по-корчемному, за його гречну мову і пішла з дівчиною, а наймичка Маріторна взяла поратися коло Санча, бо він потребував допомоги не менше од свого пана.

Та Маріторна ще загодя домовилась була з погоничем, що прийде до нього вночі пожирувати: ось нехай лише постояльники обляжуться та господарі позасинають, то вона вже скрадеться до нього і вволить усяку його волю. А дівка то була така, що вже як кому пообіцяє, то слово своє неодмінно справдить, хоч би вона його десь у темному лісі без жодних свідків давала, бо, бачите, дуже своїм шляхтянством чванилась і не мала собі за ганьбу, що в корчмі наймичкує: то, казала, не її воля, а лиха недоля.

Отож посеред горища, куди крізь латану покрівлю зорі вночі зазирали, стояло вузьке, мульке, убоге й непевне ложе Дон Кіхота, а обік нього Санчо послав собі мату очеретяну і вкрився ковдрою, вірніше грубим валов’‎яним рядном. Далі за ними розташувався погонич: він, як ми вже казали, зладив собі постіль із в’‎юків та попон, що зняв із двох своїх найкращих мулів; а всього мав він дванадцятеро в’‎ючаків, жвавих, ситих та лиснючих. То був, бачите, один із заможних аревальських погоничів, як свідчить автор сієї історії, що дуже добре знав його і буцімто навіть трохи родичем йому доводився, отже, згадка про нього аж ніяк не випадкова. Загалом беручи, Сід Ахмет Бен-Енхелі — дієписець вельми довідливий і в кожній мализні ретельний, він-бо в реляції своїй не обминув мовчанкою навіть речей дрібних і малозначних. Могли б його взяти собі за приклад інші поважні історики, які часом оповідають про різні події надто коротко і стисло, аби, мовляв, по губах помазати; чи то з недбальства, чи то з лихого наміру, чи з невміння навіть дуже важливі речі лишають вони десь у каламарі на самому дні. Вічна слава й дяка авторові «Табланта Рікамонського» і тому, хто оспівав подвиги графа Томільяса: от уже де докладно та широко геть усе описується!

Ну, добре, так ото, значить, погонич сходив до мулів своїх, заклав їм удруге оброку, а сам вернувся на горище, ліг та й жде, коли вже та моторна Маріторна до його прийде. Санчо уже, весь пластирами обліплений, теж уклався, та сон його не дуже брав — боки боліли. Долягав той біль і Дон Кіхотові, що лежав, мов той заєць, з розплющеними очима. В корчмі все стихло і стухло, тільки над ворітьми один ліхтар світив.

Ця німотна тиша і фантастичні образи з книжок, що охмарили розум нашому гідальгові й раз у раз роїлися в його бідній голові, навіяли йому ще одну дивочну мрію, що іншому зроду таке не приверзеться. Примарилось йому, бачите, нібито він прибув до якогось пишного замку (в його уяві, як відомо, кожна корчма, де він приставав, була замком), а каштелянова донька, себто корчмарівна, зачарована його ґречними манерами, закохалась у нього і обіцяла прийти до нього сю ніч на любую розмову потай отця-матері. Всю ту нісенітницю, що сам же й вигадав, мав наш рицар за щиру й несхибну правду і потерпав уже, яка то буде страшна спокуса його честивості. Проте в серці своїм твердо вирішив, що не зламає віри володарці своїй Дульсінеї Тобоській, хоч би навіть стала перед ним сама королева Джіневра з вірницею своєю Кінтаньйоною.

Довго він так ганяв свої химери, аж ось настав умовлений час і година (дуже для нього нещаслива), коли на піддашшя, де їх троє ночувало, мала прийти астурійка. І таки прийшла; боса, в самій сорочці і в бархановій намітці на голові, скрадалась вона тихою і сторожкою ходою, шукаючи свого погонича. Дон Кіхот зачув її, ледве вона в двері ввійшла; хоч як боліло обліплене пластирями тіло, він звівся на ліжкові й розкрив обійми; щоб пригорнути вродницю-панянку. Астурійка, мовчазна й насторожена, мацала поперед себе руками, пробираючись до свого любчика, і зненацька наткнулась на Дон Кіхота, що міцно схопив її за руку, притягнув до себе й посадив на постіль, а вона ні пари з уст. Доторкнувшись до її веретяної сорочки, наш химерник уявив собі, що то найтонший, найвиборніший єдваб, а скляні пацьорки її наручнів здались йому за коштовні персидські перла. Коси в неї нагадували кінську волосінь, та для нього то було щире арабське золоття, що й саме сонце блиском своїм пересяє. Тхнуло від неї якоюсь позавчорашньою пісною салатою, а йому видавалось, що уста її точать ніжні духмяні пахощі. Одне слово, він наділив її в своїй уяві всіма тими вабами й чарами, які мала одна романічна принцеса, що закохалась у тяжко пораненого рицаря й прийшла до нього на побачення. В своєму осліпі не діймав наш бідолашний гідальго віри ні дотику власному, ні нюхові; хоч од тої принадної кралі всякого потягло б на блювоту, окрім хіба погонича мулів, йому здавалось, ніби тримає в обіймах богиню краси. Міцно пригорнувши її до себе, він став їй казати тихим та ласкавим голосом:

— О, коли б мав я можність, прекрасна й високославна сеньйоро, відплатити вам за ту велику ласку, що ви мені явили, звівши перед мої очі вашу предивну ліпоту. Але злая доля, що не вгаваючи переслідує людей зацних і гідних, прикувала мене, збитого й знівеченого, до сього ложа, аби я попри всю мою хіть не міг вашої волі вволити. А до сієї неможливості ще й друга, більша долучилась: я присяг на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, єдиній володарці моїх святотаємних дум. Якби не сії перешкоди, то я не був би таким нерозумним рицарем, щоб пропустити щасливу оказію, даровану мені вашою безмірною добротою.

Стиснута в рицаревих обіймах, Маріторна аж упріла з переляку; не слухаючи й не розуміючи Дон Кіхотової мови, вона лише пручалася мовчки. Тим часом бравий погонич, якому не давали спати спорзні бажання і який зачув свою дівку ще як вона на горище ступила, пильно дослухався до того, що казав їй Дон Кіхот; гадаючи з ревнощів, ніби астурійка його зрадила й пригорнулась до іншого, він присунувся нишком до рицаревого леговища, подивитись, що після тої незрозумілої балаканки далі буде; як же побачив, що дівчина пручається, а Дон Кіхот живосилом її не пускає, то й зовсім не вподобав того жарту: розмахнувся і так щиро закоханого рицаря по костявій щелепі навідлі вдарив, що бідолаха зразу юшкою вмився. Ще ж на тому не перестав: підбив рицаря під себе й почав по його ребрах потоптом гасати. Дон Кіхотове ліжко, і так непевне та перекидисте, не витримало тієї додаткової навантаги і грякнуло додолу. Од того гуркоту прокинувся зо сну господар; він одразу догадався, що то, мабуть, наймиччині витівки, бо як гукнув її, то вона не обізвалась. Мавши таку призру, він устав хутенько, засвітив каганця і подався туди, звідки чувся той гармидер. Побачивши наймичка, що господар іде лихий та сердитий, перелякалась і кинулась прожогом у постіль до сонного Санча Панси, звилася там у клубок і причаїлась. Господар ускочив і гримнув: — А де ти там, шльондро? Я знаю, то все твої штучки! Тут саме пробуркався Санчо Панса: почувши, що на нього хтось навалився, він подумав, що то домовик його душить, та й почав кулаччям навсібіч гатити. Набралася Маріторна тих товчеників до самого несхочу, то забула вже й про страх, і про сором та й собі давай Санча кулачити, що з нього вся соннота до решти злетіла; не розібравши ще гаразд, хто його так чеше, він підвівся скільки мога і схопив дівку за барки: таке між ними пішло борюкання та вовтузіння, що всьому світові напродиво. Погонич побачив при каганці хазяйському, що любасці його непереливки, зразу одчепився од Дон Кіхота і кинувся її рятувати; корчмар також до неї рвонувся, та не для рятунку вже, а для покори, бо вважав, що то через неї таку бучу збили. І закрутилась веремія, знаєте, як то кажуть: кішка за мишку, мишка за ніжку, ніжка за ліжко... Погонич насів на Санча, Санчо на дівку, дівка на нього, корчмар на неї — і то ж так завзято, що кулаки й на мить не вгавали. А тут іще в корчмаря каганець погас і потемки всі збилися в одну купу та й гамселили безощадно хто кого влучив, що ні в кого, мабуть, живого місця не зосталось.

А в тій корчмі стояв тієї ночі ще й стражник один із старої толедської Святої Германдади. Почувши ту страшенну бучу, він схопив ознаки уряду свого — патеричку та бляшану скриньку з паперами — і помацкував на горище, вигукуючи:

— Стійте іменем закону! Іменем Святої Германдади, перестаньте! Першим, на кого наткнувся стражник, був Дон Кіхот: побитий і знетямлений, лежав він навзнак, простягнувшись на своїй розваленій постелі. Стражник ухопив його за бороду й гукнув кілька разів:

— Шануйте правосуддя!

Та бачивши, що той, кого він схопив, не ворушиться і знаку життя не подає, почав заздрівати, що його замордовано, а то все душогуби, і закричав ще дужче:

— Замкнути ворота! Нікого звідси не випускати — тут чоловіка вбито!

Од того крику всі пополошились і як стій припинили бійку. Корчмар подався до себе в кімнату, погонич до мулів, наймичка в свою комірчину; самі тільки горопашні Дон Кіхот і Санчо Панса не могли рушитися з місця. Стражник пустив рицареву бороду й побіг на світло, щоб найти і ув’‎язнити провинників, але світла ніде не було, бо господар навмисне погасив ліхтаря, як до себе тікав. Мусив стражник із коминка вогню добувати і довго вовтузитися, поки другого каганця засвітив.

Розділ 17,

де оповідається про нові незліченні турбації, що спіткали премудрого Дон Кіхота і його бравого зброєносця Санчо Пансу в корчмі, котру наш рицар собі на лихо вважав за замок

Тим часом Дон Кіхот очутився від зомління і обізвався до свого джури таким самим голосом, як напередодні, коли лежав простягнутий на кийовому боїщі:

— Друже Санчо, ти спиш? Ти спиш, друже Санчо?

— Яке там у лиха спання, — одповів Санчо з серцем. — Сю ніч мене всі чорти з пекла мордували, не інакше.

— Ти можеш так гадати без сумніву, — сказав Дон Кіхот. — Або я нічого не розумію, або сей замок зачарований. Послухай... Тільки присягнися перш, що будеш до самої моєї смерті тримати в тайності те, що я тобі зараз скажу.

— Присягаю, — промовив Санчо.

— Я сього на те прошу, — вів далі Дон Кіхот, — що не хочу нічиїй честі ущербку чинити.

— Таже я сказав, що присягаю, — повторив Санчо. — Нікому тих таємнощів до кінця вашого віку не одкрию і дай Боже, щоб завтра міг уже все роздзвонити.

— Чи я тобі, Санчо, стільки вже лиха накоїв, — спитав Дон Кіхот, — що ти моєї смерті так швидко виглядаєш?

— Ні, я не той, — одповів Санчо, — а просто не люблю нічого довго в схованці тримати, бо то все, знаєте, гниє.

— Ну, нехай і так, — сказав Дон Кіхот, — я покладаюсь на вірність твою і порядність. То знай же, що сієї ночі сталася зі мною найдивніша пригода, якою я досі міг би похвалитись. Найшвидше сказати, до мене щойно приходила донька властителя сього замку, панянка з усього світу хороша та вродлива. Якими словами можна змалювати її пишні оздоби, її розум чудовий, її скриті принади, яких, доховуючи вірності володарці моїй Дульсінеї Тобоській, не буду торкатись і згадувати? Скажу тобі тільки, що, мабуть, небо позаздрило мені того добра, яке подала в мої руки щаслива доля, або (се річ майже певна), що сей замок, як я вже тобі говорив, зачарований. В той час, як ми з нею провадили любу та милу розмову, де взялася чиясь невидима рука (напевне, якогось потворного велетня), так мені в щелепи двигонула, що я весь кров’‎ю умився, а потім так мене всього помотлошила, що я нині чуюся гірше, ніж учора, коли, як тобі відомо, погоничі наробили нам тієї шваби за Росинантові вибрики. З сього я висновую, що скарбу краси тієї панянки мусить оберігати якийся заворожений мавр і що вона не мені судилась.

— А мені то й поготів, — сказав Санчо, — бо маврів, може, над чотири сотні такого дали мені чосу, що вчорашні киї вже за ласощі здаються. То скажіть мені, пане, на милость: як ви можете називати сю пригоду щасливою і предивною, коли нам обом утерли такого маку? Вам то ще нічого, бо ви ж хоч таку пишну кралю, кажете, до себе тулили, а мені що дісталось? Хіба оця лупка, що більшої вже, мабуть, ізроду не буде! Ох, я нещасний, і безталанна та мати, що мене спородила! Хоч я й не лицар і в лицарство не пнуся, та при всякій пригоді вам чи змелеться, а мені то вже притьмом скрутиться!

— То, виходить, і тебе побито? — спитав Дон Кіхот.

— Та не що ж я й кажу, била б його лиха година! — закляв Санчо.

— Не вдавайся в тугу, друже, — сказав Дон Кіхот. — Зараз я наготую той чудодійний бальзам, і все з нас як рукою зніме.

Тим часом стражник добув уже світла й знову побрався на горище поглянути, кого ж там убито. Він був у самій сорочці, голову запнув хусткою і йшов сердитий-пресердитий із каганцем у руці. Як забачив його Санчо, зараз спитав у свого пана:

— Чи то, добродію, часом ке мавр заворожений іде нам бобу всипати, бо все йому мало здасться?

— Не може бути, що то мавр, — одказав Дон Кіхот. — Хто заворожений, того нікому не видно.

— Може, й не видно, зате буває чутно, — заперечив Санчо. — Спитайте, коли хочте, у моєї спини.

— Моя й сама те знає, — сказав Дон Кіхот, — але то ще не доказ, що ми бачимо перед собою завороженого мавра.

Стражник підійшов ближче і, почувши їхню мирну розмову, став з дива, мов у землю вритий. А треба сказати, що Дон Кіхот і досі лежав навзнак і не ворушився, весь побитий і обліплений пластирами. По якійсь хвилі стражник підступив до нього і спитав:

— Ну, як ся маєш, чоловіче добрий?

— Бувши вами, я говорив би чемніше, — зауважив Дон Кіхот. — Чи, може, в цих краях так уже заведено, що кожному цимбалу вільно ображати мандрованих рицарів?

Почувши стражник, що сей хирний та мізерний чоловік шанує його такими словами, не витерпів; з розмаху жбурнув йому на голову каганця з оливою, мало черепа не розсадив, а сам геть пішов, як ізнову поночі стало.

— Так і є, пане, — сказав Санчо Панса, — се той заворожений мавр, що для когось скарб береже, а для нас кулаки та каганці.

— Маєш рацію, — погодився Дон Кіхот, — і не треба нам уважати на всякі такі химороди, нема чого в досаду і гнів удаватися; адже то все примари і привиди, скільки не шукай — не знайдеш, на кому мститися. Встань краще, Санчо, якщо здужаєш, та сходи до каштеляна сього замку, чи не добудеш у нього дещицю оливи, вина, солі та розмарину на той цілющий бальзам. Далебі, зараз він став би мені в великій пригоді, бо й досі з тої рани, що завдало мені привиддя, кров он як іде.

Санчо підвівся, хоч кості йому хтозна-як боліли, і пішов потемки шукати господаря; наткнувшись на стражника, який підслухував, що там роблять його противники, він озвався до нього:

— Пане, хоч би хто ви були, учиніть нам ласку й добродійство, дайте трохи розмайрину, оливи, солі та вина, — все то на ліки одному з найчільніших мандрованих лицарів, які тільки в світі є, бо він лежить отам-о на ліжку, тяжко поранений від руки завороженого мавра, що пробуває в сьому заїзді.

Почувши таку мову, стражник зміркував, що сей чоловік, мабуть, не при тямі; та що вже почало на світ займатися, одчинив двері до корчми, гукнув господаря й переказав, чого тому дивакові треба. Корчмар розшукав усі ті знадоби, і Санчо одніс їх Дон Кіхотові, що, вхопивши в руки голову, стогнав од болю, хоч од того каганця йому лише дві здоровенні гулі на лобі набігло, а кров зовсім і не йшла, тільки з переляку та перестраху піт дзюрком лився.

Зрештою наш гідальго взяв той припас, перемішав усе гарненько й поставив на вогонь, поки добре не вкипіло. Тоді попрохав якогось бутля, щоб вариво злити, та в корчмі не знайшлось ніякої гулящої посудини, окрім бляшаної оливниці, що її господар не пошкодував для такої справи. Дон Кіхот проказав над тією оливницею більш як вісімдесят отченашів і стільки само богородиць та «вірую», покладаючи за кожним словом благословлющого хреста; тій церемонії придивлялись Санчо, корчмар і стражник, а погонич байдуже — пішов десь мули свої порати. Як усе було готове, Дон Кіхот вирішив не гаючись досвідчити на собі цілющу силу цього нібито дорогоцінного бальзаму і випив майже все, що не влізло в оливницю і лишилось у казанку, де варилося, — з півкварти, чи що. Як тільки ж ковтнув того дива, зараз така блювачка на нього напала, що геть-чисто все з себе викинув, а з великої натуги та надсади ще й потом рясним облився. Тоді він попросив, щоб його добре вкрили й лишили на самоті. Проспав отак годин зо три; а як прокинувся, зразу відчув на всім тілі полегшу, навіть кістки зовсім не боліли: здоровий став, та й годі. Тепер уже Дон Кіхот був цілком певний, що йому справді вдалося зготувати бальзам Ф’‎єрабраса і що, маючи такі ліки, він може сміливо йти на будь-який небезпечний бій, на будь-яку битву чи баталію.

Як побачив Санчо Панса таке чудесне уздоровлення, то зразу спитав у пана, чи можна йому той бальзам допити, що в казанку (а там його чимало ще лишилось). Рицар дозволив, і Санчо, вхопивши казанка обіруч, припав до нього з щирою вірою та й видудлив того дання не менше, мабуть, ніж Дон Кіхот. Але шлунок у бідолахи Санча був, знати, не такий делікатний, як у пана: доки що виблюнув, так його канудило, крутило і судомило, так у піт кидало, що от-от, здавалося, духу пуститься сердега. У тих лютих муках він проклинав і бальзам, і того шахрая, що ним його пригостив. Побачивши таке діло, Дон Кіхот сказав:

— Я гадаю, Санчо, це все через те, що тебе на рицаря не висвячено, а таким людям, я цілком певен, сей напій не йде на пожиток.

— А як ви се знали, — одказав Санчо, — то якого ж бісового батька давали мені його на куштунок?

Тим часом дання своє діло вчинило, і бідолашного джуру почало проносити верхом і сподом з такою навальністю, що очеретяна мата, на яку він знову бебехнувся, і валове рядно, яким укрився, більше вже, мабуть, нікому ні на що не придалися. Так його корчило й кидало, такими потами проймало, що не лише він сам, а й усі присутні гадали, що тут йому й амінь буде. Та уразлива злива бушувала годин десь зо дві, по упливі яких Санчо не дізнав жадної пільги; на одміну од пана, він чувся весь розбитим і розламаним, навіть на ногах триматися не здужав. А Дон Кіхот, як ми вже сказали, оклигав і очуняв, йому вже знову у мандри манулося, пригод шукати: чого ж йому, думав, баритися, коли в світі стільки людей потребують од нього заслони й запомоги, коли він має до того такий надійний цілющий бальзам? Підохочений такими думками, він сам осідлав свого Росинанта і нав’‎ючив джуриного осла, поміг Санчові убратися і верхи сісти, а тоді скочив на коня і, майнувши в кінець подвір’‎я корчемного, прихопив там ратище, яке мало йому за списа бойового стати.

Всі люди, що під той час у корчмі знаходились (а було їх душ двадцять із чимось), дивились на нашого рицаря; дивилась на нього і молода корчмарівна, а він і собі вп’‎явся в неї очима і раз по раз зітхав ізглибока, та всі, особливо, хто бачив, як його зночі пластирами обліплювано, гадали, що то він стогне, бо під ребрами йому болить. Як уже рицар і джура під’‎їхали верхами до воріт, Дон Кіхот підкликав господаря і промовив до нього спокійно й поважно:

— Великі і премногі суть добродійства, пане каштеляне, що їх дознав я у сьому замку, і я буду вам за них удячен і уважен по всі дні живота мого. Хотів би і я вам навзаєм прислужитися, помстившись на якому свавольнику, що кривду вам наважився заподіяти, бо то, щоб ви знали, повинність моя і обов’‎язок — безборонних рятувати, покривджених помщати, а віроломців карати. Засягніте поради у власної пам’‎яті, і якщо вам колись таке лучилось, то тільки скажіте мені: прирікаю на честь мою рицарську тій вашій волі повну догоду і сатисфакцію вчинити.

Корчмар одказав йому так само спокійно:

— Пане рицарю, я зовсім не жадаю, аби вашець за мої кривди на комусь помщався: як прийде до діла, то я й сам зумію одсіч дати. Я одного лише вимагаю — нехай вашець заплатить мені за ночівлю в моїм заїзді, себто за обрік для скотини, а також за харч і за дві постелі.

— Як то? — спитав Дон Кіхот. — Хіба се заїзд?

— Авжеж заїзд, та ще й несогірший, — одказав корчмар.

— Виходить, я помилявся до сієї хвилі, — промовив Дон Кіхот, — бо гадав, правду кажучи, що се замок, і то неабиякий. Але якщо се не замок, а таки заїзд, то мушу вам сказати, що вже плати вибачайте, бо я не годен переступити законів мандрованого рицарства; ніхто з таких рицарів, скільки я знаю з романів, ніколи не платив за ночівлю в заїзді та інші подібні речі, бо по праву і правді всі повинні приймати їх гостинно за нестерпучі муки, що вони в пошуках пригод набираються вдень і вночі, влітку і взимку, пішо і кінно, на безхліб’‎ї й на безвідді, в студінь і в спеку, зносячи од неба всяку негоду і терплячи на землі всяку недогоду.

— Мені про те все байдуже, — заперечив корчмар. — Платіть гроші та й квит, а ті рицарські штучки нам без інтересу. Не треба мені ані помсти, ані відплати, лише звичайнісінької плати.

— Тоді ти просто кеп і нікчемний трактирник, — сказав Дон Кіхот. Стиснув Росинанта острогами, взяв ратище на перехил та й виїхав ніким не спинений із корчми — так розігнався, що не оглянувся навіть, чи їде за ним зброєноша.

Побачивши корчмар, що рицар поїхав і не розплатився, надумав стягти постояле з Санча Панси, але той сказав, що раз пан не захотів платити, то й він не заплатить, бо, будучи джурою в мандрованого рицаря, мусить тим робом, що й пан його, ходити, тобто, не платити ні шеляга по шинках та заїздах. Господаря взяло за печінки, і він загрозив Санчові, що коли той добром не розплатиться, то хай начувається, бо він свого не подарує. На ті нахвалки Санчо одказав, що буде дотримувати правил рицарського ордену, до якого належить його пан, і нічогісінько не заплатить, хоч би йому за те й жизню довелось наложити, бо не хоче ламати давнього доброго звичаю мандрованого рицарства, не хоче, щоб потомні джури нарікали й жалкували на нього за порушення такого праведного закону.

На Санчову лиху біду серед постояльців корчемних було в ту пору четверо сукновалів із Сеговії, троє голкоробів з кордовського Жереб’‎ячого плацу і двоє тандитників із севільського ярмарку, люди все веселі, шутковиті, вигадливі і на все зле проворні. Так ніби їх одна думка пройняла, кинулись вони гуртом до Санча, стягли його з осла, кинули на хазяйську ковдру (хтось швиденько по неї збігав), а потім, побачивши, що підсіння корчемне занизьке для тої забави, що вони намислили, вийшли на подвір’‎я, під високий небесний намет, почали підкидати Санча на тій ковдрі, туляючись ним, як собакою на карнавальних ігрищах.

Несвітський репет бідолашного підкиданця долетів до слуху Дон Кіхота; рицар пристав, наслухаючи пильно, думав уже, що то якась нова пригода йому трапляється, але зрештою розчув, що то ж його джура так верещить. Тоді повернув коня і важкуватим чвалом покатав назад до корчми, але ворота були вже замкнуті, і він поїхав кругом, шукаючи, кудою б туди дістатись. Добравшись до муру, не з-так і високого, яким було обведене подвір’‎я, він побачив, як над його джурою збиткуються: Санчо літав у повітрі то вгору, то вниз так шпарко і з винно, що якби наш рицар не був такий лютий, то сам би розреготався. Він спробував перелізти через мур із коня, але був такий замлілий і захлялий, що і з сідла встати не здужав. Тоді сидячи верхи почав шпетити і паплюжити підкидачів такими словами, що на письмі їх і переказувати негоже. Але вони на те не зважали Г своє робили та все, знай, гигикали, хоч як той несамохітний літун кричав, стогнав, погрожував і благав; аж тоді бешкетники Санча пустили, коли підкидати втомилися. Потому підвели осла й підсадили на нього Санча, накинувши йому на плечі кобеняк. Як побачила жаліслива Маріторна, який він змучений та змордований, принесла йому з колодязя води свіженької — душу одволожити. Санчо вхопив глека з водою і вже до рота підніс, як раптом зачув голосне панове гукання:

— Сину мій Санчо, не пий тої води! Не пий її, синку, бо то погибель твоя! Ось бачиш, — він показав йому свою бляшанку, — тут у мене свячений бальзам: вип’‎єш дві крапельки, і все мов рукою зніме.

Санчо позирнув на нього скрива і ще голосніше гукнув йому на відповідь:

— Еге! Чи ви вже забули, що я не рицар, чи хочете, щоб я після вчорашнього останні тельбухи виригав? Сховайте той бальзам ік нечистій матері, а мені дайте спокій!

По сій мові припав пожадливо до глека, та, допевнившися зразу з першого ковтка, що то вода, попрохав у Маріторни вина; дівка з дорогою душею почастувала його на свої гроші — мала, кажуть, Бога в животі, дарма що вшетечним ремеслом бавилась. Випивши вина, Санчо вдарив осла п’‎ятами в боки, розчинив навстіж ворота і майнув на волю, радий та веселий, що доказав-таки свого і не заплатив ні шеляга, хоч завсідні його заручники, себто спина й боки, і потерпіли при сьому. Щоправда, корчмар взяв у заставу його сакви, але Санчо того навіть не помітив спохвату. Як він виїхав, корчмар хотів був засунути ворота, але ті бешкетники не дали; там такі були зухи, що для них не то Дон Кіхот, а й правдивий рицар Круглого Стола не варт був печеної цибулі.

Розділ 18,

де оповідається про розмову, що провадив Санчо Панса з своїм паном Дон Кіхотом, а також про деякі доволі цікаві пригоди

Санчо під’‎їхав до свого пана такий знеможений та знесилений, що ледве здужав осла поганяти. Як побачив те Дон Кіхот, так до нього промовив:

— Отепер уже, добрий мій Санчо, я певний-певнісінький, що той замок чи нехай заїзд і справді зачарований, бо хто-ж то з тобою так нелюдськи жартував, як не привиди або не тогосвітні істоти? Се потверджується ще й ось якою обставиною: коли я стежив з-поза муру за перебігом твоєї сумної трагедії, я зненацька відчув, що не можу ані в двір перелізти, ні навіть із Росинанта зсісти, — таке вони чарами своїми мені поробили. Якби не се, то, клянуся честю, я так би за тебе помстився, що ті лайдаки й гунцвоти десятому тих жартів заказали б. Заради сього я навіть порушив би право рицарське, що, як я тобі вже не раз пояснював, не велить нам піднімати зброї проти нерицарів, за винятком тих крайніх випадків, коли доводиться власне життя і власну персону обороняти.

— Та і я помстився б, якби приміг, — сказав Санчо, — не подивився б на те, що не рицар; та коли ж неспромога моя. Тільки я думаю, що то наді мною збиткувались не привиди й не зачаровані, як ви кажете, істоти, а таки люди з крові і кості, от як і ми з вами; я навіть знаю, як їх усіх звати, бо чув, коли мене підкидувано, як на одного казали Педро Мартінес, на другого Теноріо Ернандес, корчмаря ж наймення Хуан Паломеке, а дражнять Шульга. А що ви, пане, через мур не могли дістатись і з коня злізти, то, мабуть, сила не в чарах, а в чомусь іншому. Бачу вже, що, пригод шукаючи, такого собі лиха напитаємо, що вже не розберемо, котра в нас нога права, а котра ліва. Я так собі своїм убогим розумом міркую: чи не краще нам оце додому вертатись та за господарство дбати (пора, бачите, жнив’‎яна), аніж отак галасвіта їздити, потрапляючи з дощу та під ринву?

— Ех, Санчо, Санчо, — відповів йому Дон Кіхот, — як мало ти ще розумієшся на рицарській справі! Помовч краще та потерпи трохи: ще кілька днів, і ти на власні очі побачиш, яке це почесне і хвальне покликання. Скажи, чи є на світі більша втіха, чи є де вища насолода, як виграти бій і здолати ворога? Авжеж що немає.

— Може, воно й так, — сказав Санчо, — я того не свідомий, знаю тільки, що відколи ми стали мандрованими лицарями (чи ліпше сказати ви стали, бо мені до тої честі зась), ми ще ні разу не виграли бою, хіба що тоді з біс- кайцем, та й там ви півуха й півшолома загубили, а після того мали все лише товченики та духопелики, а я в додачу ще й гойдаників скуштував — і то ж від кого? Від якихось зачарованих істот, що я над ними й помститися не можу, і ніколи не дізнаюсь, чи справді, як ви кажете, так солодко ворога подужати.

— Оце ж то й горе наше, Санчо, — погодився Дон Кіхот, — але скоро я дістану такого характерницького меча, що хто його має, того вже ніякі чари не беруть; може, попадеться мені на щастя той самий, що був колись у Амадіса, як він прозвався Рицарем Полум’‎яного Меча. Над того меча кращого в світі не було: окрім того характерства, ще був гострий, як бритва, хоч яка міцна й заворожена броня не могла перед ним устояти.

— Та моя ж доля така щербата, — сказав Санчо, — що коли й трапиться вам такий меч, то буде помічний тільки висвяченому лицарю, як і той бальзам, а джурі — дуля з маком.

— Не бійся, Санчо, — потішив його Дон Кіхот, — і тобі ще пошле небо кращу долю.

Їдуть вони отак удвох, розмовляють, аж бачать — попереду на шляху курява хмарою встає, велика та густа.

— Настав день, о Санчо, — обізвався тоді Дон Кіхот до джури, — що покаже, яке щастя судила мені доля; настав день, кажу, коли я появлю, як нігди, міць правиці моєї і звершу подвиги, що запишуться в книгу слави на всі потомні часи. Бачиш хмару пилу, що он там устає? То, Санчо, суне величезне військо, незчисленна й різноплеменна рать.

— І мусить бути не одна, а дві, — сказав Санчо, — бо й з другого боку таке саме хмарище суне.

Оглянеться Дон Кіхот — аж і справді. І так йому радісно на душі стало, що й не сказати: серед сієї розлогої рівнини, думав він, зітнеться зараз і зрі- жеться одно військо з другим. У нього в уяві, бачите, щохвилі і щомиті так і роїлися всі оті битви, чари, перемоги, шаленства, любощі, виклики на герць, що то в рицарських романах про них пишеться, і всі його думки, розмови та вчинки крутилися безнастанно в цьому блудному колі. Насправді ті хмари пилу, що вони побачили, збили дві великі овечі отари, що тим шляхом сунули, та сюди, а та туди, тільки за тією кушпелою їх не видно було, поки не підійшли зовсім близько. Але Дон Кіхот з такою певністю твердив, що то військо з військом ізближається, що й Санчо вкінці тому повірив і спитав:

— А що ж нам, пане, тепер робити?

— Як то що? — перепитав Дон Кіхот. — Запомагати й рятувати слабих і безборонних! Щоб ти знав, Санчо, те військо, що йде нам назустріч, веде і провадить могутній цісар Аліфанфарон, володар великого островаТрапобани, а позад нас іде військо його супротивника, гарамантського короля Пентапо- ліна Голорукого, званого так тому, що як іде до бою, то завше оголює праву руку.

— А чого сі два володарі так проміж себе ворогують? — спитав Санчо.

— Того вони ворогують, — одказав Дон Кіхот, — що сей Аліфанфарон сам запеклий бусурмен, а закохався в доньку Пентаполіна, хорошую та вродливу християнську королівну, а отець її не хоче дати за царя-поганина, поки той свого лжепророка Магомета не зацурає і на нашу віру не пристане.

— Присягаю на мою бороду, — гукнув Санчо, — добре той Пентаполін робить, і я ладен підпирати його, скільки моги моєї.

— А се ж і є твій обов’‎язок, — сказав Дон Кіхот, — бо в таких боях і нерицарі можуть брати участь.

— Ясно, — сказав Санчо. — Тільки де ж би нам сього осла подіти, щоб потім після бою не шукати? Бо на такій животині нібито не заведено воювати, еге ж?

— Правда, — підтвердив Дон Кіхот. -— Пусти його напризволяще, як і пропаде, то не велика біда, бо як наша буде перемога, то стільки коней добудемо, що я, може, й самому Росинантові дам переміну. А тепер слухай мене уважно і дивись пильно, я тобі перечислю найчільніших рицарів з одного і з другого війська. Щоб же нам видніше було, з’‎їдьмо на он той пагорок; звідти ми їх мов на долоні побачимо.

Так вони й зробили, з’‎їхали на той пагорок, звідки й справді добре було б видно ті дві отари чи, як гадав Дон Кіхот, раті, якби пйлява, що вони збили, не застилала їм зору й не сліпила очей. Проте Дон Кіхот, що йому в уяві малювалось те, чого він не бачив і чого навсправжки не було, почав говорити гучним голосом:

— Он той рицар, що збруя в нього жовтожара, а на щиті царевінчаний лев схиляється до ніг діви, то хоробрий Лауркальк, володар Срібного Мосту. А той, що збруя в квітках золотастих, а на щиті три сріберні корони на лазуровім полі, то грізний Мікоколемб, великий князь Кіросійський. По правій руці в нього височіє велетенською статурою безстрашний Брандабарбаран Махлярський, повелитель трьох Аравій: броня йому обтягнена зміїною шкурою, а замість щита — брама з тієї, славлять, святині, котру зруйнував Самсон, коли ціною власного життя помстився над ворогами. А тепер поглянь у той бік, на друге військо подивися. Там веде перед непереможний переможець Тімонель Каркахонський, володар Нової Біскаї; обладунок у нього чотирма кольорами процвітаний-мальований, блакитним, зеленим, білим і жовтим, а на щиті — золота кішка на шарлатному полі, а під нею напис — «Няв»: то скорочене ім’‎я його дами, що має бути, кажуть, незрівнянна Нявліна, дочка герцога Дженджеруна Альгарбського. Той, що під його вагою вгинається могутній крутобокий бахмат, а збруя на ньому сніжно-біла і на щиті нема девізу — то рицар-біляк, француз родом, на ймення П’‎єр Папен, барон Утрехтський. А той юнак у блакитно-срібній збруї, що залізною п’‎ятою підострожує свою ходовиту смугасту зебру, то потужний володар Нербії, Еспартафілард-Лісовик; на щиті в нього за емблему шпараговий кущ і девіз кастильською мовою: «Доля йде в мою тропу».

В такий спосіб Дон Кіхот називав іще багатьох рицарів з одного й другого уявного загону і не запинаючись описував, яка в кого збруя, які кольори, девізи та емблеми, захоплений дорешти нечуваним божевіллям, що його опанувало. Не зводячи духа, він провадив далі:

— У те військо, що на нас іде, входять вояки преріжних язиків і племен: он ті, що п’‎ють солодкі води славути-Ксанфа; он ті, що толочать масільські нагірні полонини; ті, що просівають найтонший і найдрібніший золотий пісок щасливої Аравії; ті, що втішаються на прегарних свіжих берегах чистого, як кришталь, Термодонта; ті, що різними способами розтинають золотодайні жили Пактола; далі йдуть хибкі у слові нумідійці, знакомиті лучники перси, мідяни і парфи, що воюють удаваною втечею, походющі кочовики араби, біляві й жорстокі скіфи, ефіопи з проколеними губами і безліч інших народів, що я їх бачу і впізнаю з виду, тільки не пригадую назви. В супротивному війську йдуть ті, що п’‎ють із прозорих хвиль лямованого оливними гаями Бетіса, ті, що купаються й виглядаються в свічаді невичерпно багатого Тахо, ті, що розкошують цілющими водами божистого Хеніла, ті, що топчуть гойні тартезійські пасовища і провадять щасливе життя на Єнісейських Полях Хереса; он ідуть багаті манчани, увінчані золотим колоссям, а онде закуті в залізо останні нащадки стародавньої готської крові; он ті, що хлюпочуться в тихоплинній Пісуерзі, ті, що випасають свої отари на розлогих і безмежних луках колінкуватої Гвадіани, славної своїми підземними руслами; ті, що тремтять од холоду в лісистих Піренеях і на снігових шпилях високоверхих Апеннін, — словом, усі племена, що заселяють і залюднюють Європу.

І Боже ти мій Господи, яких тільки країн він не назвав, яких народів не перечислив, з дивовижною бистродумністю приточуючи до кожного відповідні означення взором тих, що вичитав колись у своїх баламутних книжках! Санчо Панса слухав тих речей мовчки, роззявивши рота, час від часу повертаючи голову туди чи сюди, щоб побачити тих рицарів і велетнів, що називав його пан; не мігши ж нічого такого розгледіти, він сказав нарешті:

— Що за нечиста сила? Не бачу я ані тих людей, ні лицарів, ні велетнів, що ви, пане, кажете. Може, це все мана одна, як і ті вчорашні привидки?

— Як то? — спитав у нього Дон Кіхот. — Хіба ти не чуєш, як іржуть коні, як грають жоломійки, як б’‎ють барабани?

— Чую тільки, як вівці мекають та барани бекають, — відповів Санчо.

Так воно було і справді, бо обидва гурти надійшли вже зовсім близько.

— Санчо, — сказав йому Дон Кіхот, — ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, які вони є насправді. Якщо ти так дуже боїшся, то стань осторонь і не мішайся, а я вже сам зумію перехилити вагу тому, кому стану до помочі.

Сеє сказавши, стиснув Росинанта острогами і, наваживши вперед списа, блискавкою злетів із пагорка на шлях. Санчо з усіх сил гукав йому навздогінці:

— Верніться, пане мій Дон Кіхоте! От їй же Богу, ви вдаряєте на баранів та овець! Верніться, кажу, бодай мого батька мордувало! От уже навісна голова! Дивіться, там же нема ніякісіньких лицарів та велетнів, ані збруй, ані котів, ані щитів цілих чи ділених, ані полів лазурових чи мара їх знає яких! Що він там витворяє? Гріх один та й годі!

Та Дон Кіхот і не думав вертатись — він мчався вперед, покрикуючи зичним голосом:

— Гей ви, рицарі, що виступаєте і боретесь під корогвами хороброго цісаря Пентаполіна Голорукого! Всі за мною, і ви побачите — я одним духом розквитаюся з його ворогом, Аліфанфароном Трапобанським!

По сім слові загнався в саму щирину вражу, тобто в овечу отару, і так люто, так завзято махав своїм ратищем на всі боки, мов то й справді були його смертельні вороги. Вівчарі й гуртоправи, які ту худобу гнали, кричали йому, щоб перестав, але побачивши, що те не помагає, повідв’‎язували свої швигалки й почали швигати на нього каміння завбільшки в кулак, аж йому коло вух свистіло. Наш рицар не зважав на те каміння, а все гасав по полю і кричав:

— Де ти, бундючний Аліфанфароне? Виходь проти мене, я рицар, що хоче помірятися з тобою силами один на один і покласти тебе трупом за ту кривду, що вчинив єси хороброму Гараманту Пентаполінові!

Тут саме круглячок один влучив йому в бік, аж двоє ребер в тіло продавилось. З того болю рицареві нашому в очах потемніло; думав уже, що його вбито або принаймні тяжко поранено; та тут він згадав про бальзам, схопив бляшанку, підніс до рота й почав уливати в себе той напій, але не встиг націдити, скільки треба, як надлетіло друге ядро: воно вцілило йому в саму руку, розтрощило на друзки бляшанку, вибило мимольотом три чи чотири зуби спереду і збоку, ще й два пальці боляче обранило. Од тих двох гостинців повалився бідолашний гідальго з коня додолу. Пастухи підбігли до нього, подивились — неначе вбитий; тоді хутенько зігнали отару, підібрали побитих овець, сім їх було, чи що, та й рушили собі далі.

Увесь цей час Санчо стояв на пагорбі та, дивлячись на панові шалені витворюй, аж бороду на собі рвав, проклинаючи той час і годину, коли він із ним злигався. Як же побачив, що рицар упав з коня додолу, а вівчарі посунули далі, з’‎їхав наниз і кинувся мерщій до Дон Кіхота. Побачивши його в жалюгідному стані, але притомним, джура обізвався:

— Чи не казав же я вам, пане, щоб вернулись, бо то не військо було, а овеча отара?

— Яку ж ману, яку облуду може напускати той негідний чаклун, мій лютий ворог! — промовив Дон Кіхот. — Знай, Санчо, що таким чародіям дуже легко нас обмарити, а сей злобитель переслідує мене: заздро, бач, йому стало тієї слави, що мав я в бою залучити, от він і перетворив ті військові загони на овечі отари. Якщо не віриш, то, дуже тебе прошу, от що зроби: сідай на осла і їдь за ними назирці, то й побачиш, що я тобі щиру правду кажу, бо пройшовши трохи далі, вони повернуть до первісного стану із овець та баранів ізнов людьми вчиняться, такими, як я тобі допіру змальовував. Та тим часом іще не їдь, бо я потребую твоєї опіки і допомоги. Підійди ближче й подивись, скільки мені зубів бракує спереду і з боків, бо мені здається, що геть усі повибивані.

Санчо нахилився над ним так близько, що мало не заліз очима в рот, але в цей саме час на Дон Кіхота почав діяти бальзам. Тільки джура встиг заглянути панові в зуби, як той вивергнув, мовби з мушкета вистрелив, все, що в нього було в нутробі, прямо на бороду свому жалібникові.

— Богородице-Діво! — аж крикнув Санчо. — Що воно таке? Не йнакше, як на смерть горопаху поранили, коли вже кров’‎ю ригає.

Та приглянувшись пильніше, догадався по запаху, кольору й смаку, що то не кров, а бальзам, який Дон Кіхот при ньому пив оце з бляшанки; тут його самого так занудило та замлоїло, що в кендюсі все перевернулось, і він геть обблював свого пана — пишно малися тепер обоє. Побіг Санчо до осла дістати з торби чим утертися і пана перев’‎язати; глядь — аж торби немає. Мало не стерявся джура з того горя, знов почав себе клясти-проклинати і поклав у думці, що кине цю дурну службу й вернеться в село, — нехай уже й плата пропадає, і надія на той острів, що йому пан обіцяв!

Тим часом Дон Кіхот зіп’‎явся на ноги і, підтримуючи лівою рукою щелепи, щоб останні зуби не повипадали, правою взяв за повід Росинанта (вірний і смирний кінь так і не відходив од свого вершника) і підійшов до джури; той стояв, похилившись на свого осла і підперши голову рукою, мов у тяжкій задумі. Побачивши, що він такий смутний та невеселий, Дон Кіхот сказав:

— Знай, Санчо: тільки той чоловік іншого переважить, котрий зробить більше за нього. Всі ці бурі й негоди, що спадають на наші голови, свідчать лише про те, що скоро й нам сонечко засяє, скоро й наші справи на краще підуть. І горе, і радощі — ніщо не вічне; якщо горе надто довго триває, значить, радощі десь уже недалечко. Не журись моїм лихом, адже тобі самому нічого не сталось.

— Як то не сталось? — заперечив Санчо. — А кого ж то на ковдрі підкидали, як не мого батька сина? А в кого торба з усім припасом пропала, як не в мене?

— Що, в тебе пропала торба? — спитав Дон Кіхот.

— Авжеж, пропала, — одказав Санчо.

— То виходить, що нам сьогодні не буде чого їсти, — промовив Дон Кіхот.

— А не було б чого, — одказав Санчо, — якби по полях та по лугах не росли всілякі зілля, що ви, пане, нібито знаєте і що можуть стати в пригоді таким, як ви, злиденним мандрованим лицарям.

— Так то воно так, — сказав Дон Кіхот, — але я волів би оце зараз хліба окраєць, хоч би й не питльованого, та оселедчиків пару, аніж усі оті трави, що їх описав Діоскорід і прокоментував доктор Лагуна. А втім, добрий мій Санчо, сідай на осла та будемо, мабуть, рушати. Бог за все на світі дбає, то чей же не помине своєю ласкою і нас, що в нього на службі подвизаємось: він-бо піклується і за комашок у повітрі, і за робаків у землі, і за пуголовків у воді, він, милосердний, велить сонцеві світити на добрих і на злих, а дощеві йти на грішних і на праведних.

— Вам би, ваше добродійство, — зауважив Санчо, — проповідником бути, а не мандрованим лицарем.

— Мандровані рицарі, Санчо, все знають, все повинні знати, — сказав Дон Кіхот. — В старовину, бувало, мандрований рицар міг серед табору бойового казань казати або орацію виголосити незгірше од якогось доктора Паризького університету, отже, як бачиш, спис ніколи ще не притупляв пера, а перо списа.

— Ну, гаразд, нехай буде по-вашому, — погодився Санчо. — А тепер їдьмо швидше звідси нічлігу шукати, тільки дай Боже нам у такому місці заночувати, де не буде ні ковдр, ні підкидачів, ні привидів, ні заворожених маврів, а як буде, то нехай воно все западеться к чортовій матері!

— Не згадуй, сину, чорта, а краще Богові молись, — сказав Дон Кіхот. — їдь же собі попереду, куди сам здоров знаєш, а я за тобою, на твій вибір здаюся. Та дай-но руку, полапай пальцями, скількох зубів у мене нема на верхній щелепі, спереду і з правого боку, бо щось дуже там мені болить.

Санчо засунув йому пальці в рота, помацав і спитав:

— Скільки кутніх зубів було у вас, пане, з цього боку?

— Чотири, — відповів Дон Кіхот, — і всі були цілі й здоровісінькі, окрім зуба мудрості.

— Ану-бо, пане, пригадайте краще, — сказав Санчо.

— Кажу ж тобі, що чотири, а то й цілих п’‎ять, — відповів Дон Кіхот, — бо зроду не рвав зубів, ні передніх, ні кутніх, і жоден зуб у мене не випав і не надгнив, і костоїда жодного не сточила.

— Так отут зісподу, — сказав Санчо, — у вас, пане, кутніх зубів усього півтретя, а зверху ні однісінького нема: вся щелепа шута, гладенька, мов долоня.

— Ох, я нещасний! — вигукнув Дон Кіхот, почувши од джури таку невеселу новину. — Краще б мені були руку відрубали — не ту, звісно, в якій меч тримаю, — бо знаєш, Санчо, рот без зубів, то все одно що млин без жорен, і кожен зуб слід цінувати, як алмаз. Та яких тільки злигоднів не зазнає той, хто піднявся на суворе подвижництво мандрованого рицаря! Що ж, друже, сідай на осла і їдь попереду, веди мене куди знаєш.

Санчо так і зробив і поїхав прямо по битому шляху, бо гадав, що на такій людній дорозі напевне натрапиш на якесь пристановище, їхали вони поволі, нога за ногою, бо в Дон Кіхота так боліли щелепи, що годі було рухатися швидше. Щоб якось розважити й розрадити свого пана, Санчо надумав розмовляти з ним про всяку всячину; дещо з тих балачок ми перекажемо в наступному розділі.

Розділ 22

Як Дон Кіхот звільнив багатьох бездольників, яких силоміць вели туди, куди вони не хотіли йти

<...> Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайданки. їх супроводило двоє комонників і двоє пішаків; кінні були озброєні мушкетами, а піші — мечами та сулицями. Як забачив їх Санчо Панса, зразу промовив:

— Се йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські невольники: їх женуть на галери.

— Як то невольники? — спитав Дон Кіхот. — Чи то можебна річ, щоб -король та своїх людей заневолював?

— Може, я трохи не так сказав, — відповів Санчо, — се люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.

— Як би там не було, — сказав Дон Кіхот, — але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

— Авжеж, — потвердив Санчо.

— Виходить, — сказав рицар, — я мушу виконати щодо них свою повинність — поборювати насильство і запомагати та рятувати знедолених.

— Зважте на теє, ваша милость, — остеріг його Санчо, — що правосуд дя в особі самого короля не чинить сим людям кривди й насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників надійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартовиків, щоб вони з ласки своєї повідомили і з’‎ясували йому, з якої причини чи радше з яких причин вони ведуть сих людей в такий спосіб. Один вартовик із тих, що верхи їхали, відповів, що то каторжники, люди, мовляв, королівські, оце і все, що він може йому сказати, та більше йому і знати не належить.

— І все ж таки, — провадив своє Дон Кіхот, — я цікавий би знати, яке лихо приключилось усім цим людям, кожному зосібна.

І приточив до того стільки розумних і чемних речей, аби спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:

— Хоч ми й веземо з собою реєстр, де списані всі справи цих нужденників і вироки на них, та не час нам тут спинятись, діставати й читати ті папери. Нехай вашець краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А певне, що захочуть, бо сі люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.

Діставши такий дозвіл (хоч певно міг обійтися і без нього), Дон Кіхот під’‎їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.

— За те, що закохався, — відповів кайданник.

— Як, тільки за те? — здивувався Дон Кіхот. — Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись.

— То було не таке кохання, як вашець думає, — сказав кайданник. — Я, бачите, так щиро полюбив сапету з праною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Отак застукали мене на гарячому, не треба було й на муки брати, справу розсудили хутко: всипали мені сотню нагаїв, дали в додачу три роки вимашки та й уже.

— Що значить вимашки? — спитав Дон Кіхот.

— Галер, значить, — відповів кайданник.

Це був молодик років так двадцяти й чотирьох, родом, як він казав, із П’‎єдраїти. З таким самим питанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив на відповідь ні слова: за нього одказав знов той перший:

— То, пане, канарка: за співи й музики взято.

— Та ну? — здивувався знову Дон Кіхот. — Хіба співаків та музик теж на галери завдають?

— Авжеж, пане, — відповів кайданник, — немає гірше, як хто заспіває з горя.

— А я не таке чув, — заперечив Дон Кіхот. — Кажуть-бо, хто співає — тугу розбиває.

— У нас же навпаки, — сказав кайданник, — один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіку.

— Не розумію, — сказав Дон Кіхот.

— Пане рицарю, — пояснив йому вартовик, — «заспівати з горя» означає у цих харцизяк признатися на муках. Цього лотра взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі латриги, і ті, що там зостались, і ті, що з ним ідуть, нехтують його і зневажають, кепкують із нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця одмагатись. А вони, бач, кажуть, що легше вимовити «ні», чим «так» і вважають за везуна того злочинця, життя і смерть якого залежить не від речових доказів і свідків, а від власного язика; я гадаю, зрештою, що тут вони не дуже розминаються з правдою.

— Я теж так гадаю, — погодився Дон Кіхот.

Підійшовши тоді до третього, він і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:

— Іду на вимашку, на п’‎ять років, бо не мав десяти дукатів.

— З дорогою душею дав би я вам і двадцять, — сказав Дон Кіхот, — аби вас од сієї халепи одрятувати.

— Шкода, — відповів кайданник, — тепер це все одно, що в чистому морі з грішми од голоду помирати. Якби ваша милость дала мені слушного часу ті дукати, що тепер ладні пожертвувати, я ними підшмарував би перо трибунальському писарю і прокуратору піддав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, на рабськім ринку, а не плентався б отут, як той хорт на смику. Та Бог не без милості, якось-то воно буде!

Дон Кіхот підійшов до четвертого каторжника. Се був поважний на вид чоловік із сивою бородою, що мало не до пояса йому сягала. Почувши рицареве питання, він не одказав ні слова, тільки заплакав; тоді обізвався п’‎ятий, мовби ставши йому за товмача:

— Сьому добродію вліпили чотири роки галер, а перед тим прокатали, як годиться, на ослі — в повному параді.

— Себто, виходить, — утрутився Санчо Панса, — на позорище його виставили?

— Еге, — відповів каторжник. — А за що його так покарали — бо сей поштивий чоловік був собі фактор, постачав добрим людям живий товар, себто, бачите, за звідництво його засудили та ще за чаклунство, бо, кажуть, із нечистою силою накладав.

— Якби не сей останній додаток, — сказав Дон Кіхот, — то, на мою думку, за саме лише звідництво він не заслуговує галер: не веслярем би йому бути, а хіба галерним адміралом. Бо звідництво, вважайте, зовсім не така справа, як дехто собі думає, то річ розумна і вельми в порядному суспільстві потрібна; нею повинні клопотатись виключно люди благородні, а над ними ще слід би поставити певну кількість ревізорів та блюстителів, як то і в інших урядах заведено, приміром на біржі. Таким чином можна було б запобігти лихові, яке постає з того, що сим ремеслом бавляться всякі невігласи та недоуми, безпутні свашки та бездосвідні блазні, або й ледачі шахраї, котрі в вирішальну хвилину не можуть дати собі ради і з лемеша роблять пшик. Міг би я і ширше про сю річ розвестися, міг би вказати, як добирають людей до такої важливої і всій громаді потрібної справи, та полишу її до слушного часу, подам колись до відома відповідним особам, що зуміють те діло як слід налагодити і направити. Тепер скажу тільки, що зажуривсь я непомалу, як побачив сю сиву бороду, сей поштивий образ, що через те звідництво в великій тепер знаходиться притузі, але журба моя розвіялась, як я почув додаткове звинувачення в чаклунстві. Правда, я знаю, що жодні чари в світі не здолають нашої волі туди чи сюди повернути, як то гадає простацтво, бо воля людська вільна і свобідна, ніяке зілля, ніяке дання не має над нею сили. Безголові баби-ворожки та безсоромні шахраї-знахарі варять, звичайно, всяку труйливу мішаницю і баламутять людей, буцімто нею любов можна привернути, проте, як я вже сказав, волю присилувати неможливо.

— Правда ваша, добродію, — обізвався старий, — тільки ж у чаклунстві я безвинен, а щодо звідництва не заперечую; втім, я нічого лихого не коїв, а, навпаки, про те дбав, щоб усім жилося втішно й весело, тихо й мирно, щоб не було ніяких звад і сварок. Та не зважаючи на ті мої добрі наміри, мушу йти туди, звідки вже навряд чи коли повернусь, бо літа мене к землі прибивають, ще й на пухир недугую, що просто витерпу немає...

Сказавши сеє, знову гірко заплакав, аж Санчові шкода стало старого: видобув із-за пазухи четвертака та й подав йому Христа ради. Дон Кіхот під’‎їхав тим часом із розпитками до наступного злочинця; той відповів йому ще бравіше, ніж попередній:

— Я за те попався, що жирував через лад з двома кузинками моїми та ще з двома сестрами, не зовсім рідними, — і до того дожирувався, що дуже наші стосунки заплутались: хто тепер кому чим і як доводиться, того й найзавзятіший юриста не втне з’‎ясувати. Вина моя наяв вийшла, заступники підвели, бо грошей було не товсто, думав уже, що на горло мене скарають, аж ні — дали шість років галер. Ну що ж, катюзі по заслузі: та я ще молодий, до кінця віку далеко; аби життя, ще все буде. Якщо ваша милость має дещицю на запомогу бідним-нещасним, то Бог вам заплатить у небі, пане рицарю, а ми на землі благатимемо Всевишнього, щоб він послав вашій милості довгий вік і всіляке благоденство, якого ваша доброта безперечно заслуговує.

Сей каторжник убраний був у студентський одяг, і один із вартовиків сказав, що то великий красномовець і знакомитий латинник. Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одно око йому в друге заглядало. Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець — одно злучене з ланцюгом, а друге, так зване «держи-мене» або «задериголова», з’‎єднувалось біля пояса двома залізними прутами з наручнями, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднесеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на сьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.

— Тим на ньому більше кайдання, — відповів вартівник, — що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші огулом. То такий зух, такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.

— Які ж там можуть бути злочини, — спитав Дон Кіхот, — коли його тільки на галери засуджено?

— Так на десять же років, — відповів вартовик, — а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати: сей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хінесик-Потягусик.

— Пане комісаре, ви не дуже, — обізвався тоді кайданник, — мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім’‎я Хінес, а не Хінесик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як вашмость каже. Краще хай гляне кума, яка сама.

— Не розпускай губи, пане шалигане, — гримнув на нього вартовик, — як не хочеш, щоб я її тобі заткнув.

— Ну, що ж, — сказав кайданник, — усі ми під Богом ходимо, та колись я ще покажу декому, чи мене звати Хінесик-Потягусик, чи як інше.

— А що, лайдаку, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовик.

— Дражнять, дражнять, — відповів кайданник, — та й додражняться, що всім заціпить, бо я їм з одного місця все волосся повискубую. А ви, пане рицарю, як маєте нам щось дати, то вже давайте: їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитки вже добре остобісіли. Як вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам списав своє життя оцими ручками й пучками.

— Латрига правду мовить, — підтвердив комісар, — він і справді списав свою історію дуже, як то кажуть, до шмиги і залишив ту книгу в тюрмі під заставу на двісті реалів.

— І викуплю колись, — докинув Хінес, — хоч би й за двісті дукатів.

— Така б то вона добра? — спитав Дон Кіхот.

— А добра, — відповів Хінес, — сховається перед нею в кут і Ласарільйо з Тормеса, і всі інші подібні писання, старі й нові. Бо в ній, мосьпане, щоб ви знали, сама щира правда, і така ж цікава та втішна, що ніяка вигадка їй не дорівняє.

— А як тій книзі на титул? — спитав Дон Кіхот.

— «Життя Хінеса де Пасамонте», — відповів Хінес.

— І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.

— Як же вона може бути закінчена, — сказав Хінес, — коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.

— То ви вже там і передніше бували? — спитав Дон Кіхот.

— Атож, — відповів Хінес, — довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів. Що знов туди йду, не страшно: се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпанських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер’‎ял напам’‎ять знаю.

— Та ти, я бачу, завзятий, — зауважив Дон Кіхот.

— І нещасливий, — додав Хінес, — бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.

— Скажи краще тумановитих, — обізвався комісар.

— Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той, — огризнувся Пасамонте. — Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, Їй-Богу... Словом, як білизна попереться, все одно давні плями знати буде. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу — потеревенили трохи, ну й годі.

Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв’‎язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:

— З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене спевнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв’‎язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики, — це вже наш рицар до конвою звертався, — що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи надгородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.

— От так штука! — вигукнув комісар. — Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в’‎язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? Їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте на голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п’‎ята нога!

— Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, — крикнув люто Дон Кіхот.

І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу; нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в’‎язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась — і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Германдаду, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і порадив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах.

— Гаразд, гаразд, — відповів йому Дон Кіхот. — Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.

Тоді поскликав каторжан, що тим часом обдерли пана комісара до цурки з великим гомоном і галасом; вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже.

— Порядні люди, — заговорив Дон Кіхот, — завжди складають дяку за добродійство, якого вони дізнали; знов же, один із гріхів, що Богові найбільш ненавиден, се невдячність. Се я проти того кажу, панове, що ви самі здорові бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю од вас лише одного — щоб ви, взявши на себе ланцюга, од якого я вас одрятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і ознаймили їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу та розповіли геть-чисто все про сю знамениту пригоду, в якій ви одзискали жадану волю. Коли се зробите, йдіть собі на здоров’‎я куди самі знаєте.

Хінес де Пасамонте відповів за всіх такими словами:

— Те, чого ви од нас вимагаєте, добродію наш і визволителю, — річ абсолютно немислима й неможлива. Жодною мірою не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не злапала нас Свята Германдада, яка, безперечно, нарядить за нами погоню. Що ваша милость може зробити (і воно було б цілком справедливо), се не слати нас на поклін і на ралець до сеньйори Дульсінеї Тобоської, а завдати натомість кожному стільки а стільки отченашів чи богородиць, ми б їх залюбки проказали за здоров’‎я вашої милості, бо то річ така, що де-хотя й коли-хотя спроворити можна — вдень і вночі, на втеках і на спочинку, під війну і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків вернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса — це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.

— Он як! — вкинувся в пасію Дон Кіхот. — Ну, тоді ж, скурвий сину хінесику-Потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш із ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се!

Пасамонте зроду був не дуже терпливий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот ізсунувся з глузду (якби притаманний був, то чей же не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і одійшов із ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало од того граду щитом затулятись, а бідний Росинант уже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо захилився за свого осла, щоб ту страшенну шурю-бурю, ту камінну градову тучу, що на обох спала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не щитився, як не заслонявся, а кілька каменюк улучило в нього так дошкульно, що впав із коня додолу. Тут на нього зразу насів студент, зірвав йому з голови мідницю і трахнув нею межи плечі разів три чи, може, й чотири, а тоді об землю її брязнув, що мало на кавалки не розскочилась. Зняли драбуги з рицаря й каптанок, що поверх збруї носив, і ногавиці були б стягли, якби наколінники не перешкодили. А з джури зцупили кобеняка і все чисто в нього забрали, що могли. Попаювавши між собою той луп, вони розбрелись безбаш хто куди — не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би од страшної Германдади порятуватись.

На бойовищі зосталися самі тільки Дон Кіхот із Санчом та Росинант із ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки ушима час від часу пряв — ще йому торох од того камінного граду не перешумів і досі; Росинант лежав, простягнувшись поруч із господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг ізбила; Санчо тремтів, голим-голісінький, щоб їх Свята Германдада тут не зуспіла, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наброїли йому лиха.

Переклад з іспанської Миколи Лукаша та Анатоля Перепаді

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Розкажіть про життя і творчість Мігеля де Сервантеса.

2. Знайдіть і зачитайте портретний опис Дон Кіхота.

3. Яке заняття було його улюбленим?

4. Яка причина спонукала бідного гідальго до подорожі? Доведіть словами з тексту, що подорож не можна було відкладати.

5. Перекажіть, як герой збирався у похід.

6. Яке ім’‎я він обрав для себе? Чому?

7. Як Алонсо Кіхано назвав свого коня?

8. Чому виникла необхідність у дамі серця?

9. Розкажіть, як Дон Кіхота посвятили в рицарі.

10. Як сприймали цю посвяту Дон Кіхот і ті люди, що були в корчмі?

11. Чому Дон Кіхот вступив у бій з вітряками? Перекажіть детально цей бій.

12. Яким ви уявляєте Дон Кіхота під час цього бою?

13. Чи покращив Дон Кіхот становище пастушка?

14. Як ви вважаєте, чи слід було випускати каторжників?

15. Яким, на вашу думку, є результат подвигів Дон Кіхота?

16. Як люди ставляться до вчинків героя?

17. Чому Дон Кіхот здивований тим, що люди, яким він зробив стільки добра, так погано повелися з ним?

18. Чи потрібні в наш час такі люди, як Дон Кіхот? Обгрунтуйте свою думку.

19. Чим подобається вам Санчо Панса? Чому саме такий персонаж, як Санчо, супроводжує героя? Що він додає до розкриття авторського задуму?

КРИЛАТІ ВИСЛОВИ

Дон Кіхот

Герой роману великого іспанського письменника Мігеля Сервантеса де Сааведри (1547-1616) «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот Ламанчський» (1605-1615). Бідний дворянин Дон Кіхот, старий і самотній дивак, начитавшись старовинних рицарських романів, уявив себе мандрівним рицарем. Втративши здатність відрізняти дійсність від мрій, Дон Кіхот весь час виступає в смішній і жалюгідній ролі: б’‎ється з вітряками, приймаючи їх за велетнів; заступається за злочинців, вважаючи їх невинно скривдженими, і т. ін. Дон Кіхотові протиставляється його зброєносець Санчо Панса — хитрий товстун, для якого на першому місці в житті стоять матеріальні інтереси.

Дон Кіхотами називають благородних фантазерів, відірваних від життя; людей, що вступають у боротьбу зі справжнім чи уявним злом, але не враховують тверезо своїх сил, не відчувають, що боротьба їх не приносить користі, а викликає тільки насмішки.

Дульсінея

«Незрівнянною Дульсінеєю Тобоською» назвав «даму свого серця» герой роману М. Сервантеса Дон Кіхот. Насправді ж це була проста, неосвічена селянська дівчина Альдонса.

У переносному значенні — обожнювана жінка (часто вживається іронічно).

Воювати з вітряками

Походження фразеологізму пов’‎язане з безсмертним твором іспанського письменника Мігеля Сервантеса «Дон Кіхот». Головний герой, підстаркуватий дворянин, начитавшись старовинних романів, уявив себе мандрівним рицарем. В одній із подорожей він побачив вітряки, яких прийняв за велетнів, і почав із ними битися. Його двобій був справою марною і безглуздою.

Воювати з вітряками — безрезультатно боротися з перешкодами, займатися безнадійною справою.

Рицар Сумного образу

Рицар Сумного образу — романтичний титул Дон Кіхота, героя однойменного роману Сервантеса. Це шляхетна, великодушна й готова на лицарські подвиги людина.

У переносному значенні — наївний безплідний мрійник.