Публій Вергілій Марон - ДАВНЬОРИМСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЛІТЕРАТУРА - АНТИЧНІСТЬ - Хрестоматія

Публій Вергілій Марон - ДАВНЬОРИМСЬКА КУЛЬТУРА ТА ЛІТЕРАТУРА - АНТИЧНІСТЬ - Хрестоматія

Найуславленіший римський поет, Публій Вергілій Марон народився на півночі Апенкінського півострова в містечку Анди поблизу великого міста Мантуя. Його батько був простого роду і, найімовірніше, займався гончарним ремеслом та розписом ваз, але вже в часи Вергілієвого дитинства розбагатів і купив невеликий маєток. Родинні статки підтверджуються і хорошою освітою поета. Він вчився не лише в найкращих навчальних закладах півночі Італії — наприкінці 50-х років до н. е. він прибув до столиці, щоб удосконалити свої знання в Римській школі красномовства. Випускники таких закладів зазвичай присвячували себе юридичній кар’єрі, але Вергілій, як з’ясувалося, не мав ораторського хисту, ніяковів перед публікою, тому, лише раз виступивши в суді, полишив свої заняття.

У Римі освічений та заможний провінціал потрапив у гурток молодих людей із найшанованіших римських родин, які захоплювалися поезією і самі охоче писали вірші. Поетична творчість припала Вергілію до душі, а його твори сподобалися новим друзям. Однак поезії майбутнього класика римської літератури відзначалися песимізмом — ніщо з навколишньої дійсності не здавалося йому привабливим. Тихий і спокійний меланхолік, Вергілій дуже гостро переживав суспільні негаразди, які випали на долю його покоління, — розбрат у римській республіці та постійні громадянські війни.

За кілька років Вергілій отримав визнання як талановитий поет-початківець, але радість була затьмарена особистими негараздами. У 42 році до н. е. Гай Юлій Цезар Октавіан провів конфіскації земель в Італії, щоб роздати ділянки солдатам зі своїх легіонів, які підтримали його в громадянській війні. Під час цих конфіскацій у Вергілія несподівано відібрали маєток у Північній Італії. На щастя, його підтримали друзі-поети — усі вони стали впливовими політиками й змогли повернути втрачене, звернувшись до самого Октавіана. Обурення беззаконням, але водночас і радість порятунку стали для Вергілія поштовхом до написання першого великого твору “Буколіки” (в перекладі з грецької “Пастуші вірші”).

“Буколіки” складаються з десяти невеличких поем (еклог), у яких поет оспівує безтурботне ідилічне життя пастухів на лоні природи та їхні любовні переживання. Проте повністю витримати ідилічний тон поетові не вдалося — відгуки на грізну сучасність з’являються в “Буколіках” раз за разом. Так, у 1-й та 9-й еклогах, які розповідають про пастухів, позбавлених земель, можна легко впізнати історію поета, позбавленого маєтку.

Особливе місце в “Буколіках” посідає 4-та еклога, написана в 40 році до нашої ери. У ній автор урочисто віщує народження хлопчика — майбутнього справедливого правителя оновленого світу, який з’явиться, щоб виконати давні пророцтва. Його прихід завершить “залізну добу”, і найближчим часом для людства настане нова “золота доба”.

Творчість Вергілія в "золоту добу Августа"

Після виходу “Буколік” на Вергілія звернув увагу Меценат. Ця поема свідчила, що Вергілій прихильно ставиться до нового правителя — коли в 1-й еклозі пастух прославляє доброго царя, який повернув йому несправедливо відібрану землю, всі сучасники чудово розуміли, кого поет має на увазі. Август та його оточення потребували відомого поета, який би поставив свій талант на службу державі, і Вергілій став таким поетом.

Останні десять років свого життя (29-19 роки до н. е.) Вергілій віддав монументальній героїчній поемі “Енеїда”. Безпосереднім поштовхом до її написання стале бажання Августа, який мріяв, щоб якийсь видатний поет створив про нього і його правління великий епічний твір. Передбачалася хвалебна поема з міфологічним прологом, у якій сучасні події будуть описані з погляду славного міфологічного минулого.

Вергілій як головний прославитель нової епохи відгукнувся на це замовлення, але фактично його не виконав. Замість сучасної поеми з міфологічним прологом він написав повністю міфологічну поему і прославив у ній не Августа, а Рим, хоча підкреслив, що історична місія Августа та Риму збігаються.

Над новою поемою, як і над іншими своїми творами, Вергілій працював тяжко й самовіддано. Чорновий варіант твору був готовий у 19 році до нашої ери, залишалися невеликі пропуски та суперечності, які поет розраховував усунути в остаточній редакції тексту. Проте спочатку він вирішив здійснити подорож місцями, описаними в “Енеїді”. Під час цієї подорожі Вергілій тяжко захворів і помер, так і не завершивши поеми. Перед смертю він попросив знищити рукопис “Енеїди”. Але Август заборонив друзям поета це зробити, відтак твір був опублікований посмертно практично без змін.

Час показав, що Август мав рацію. “Енеїда” стала національним римським епосом і новим видатним взірцем для наслідування, який, на думку деяких латиномовних авторів, перевершив навіть Гомерові поеми.

ЛІТЕРАТУРНИЙ КОМЕНТАР. ВЕРГІЛІЄВА ПОЕМА “ЕНЕЇДА”

Сюжет “Енеїди” присвячений мандрам та подвигам Енея — легендарного троянського царевича, який вважався родоначальником римського народу. Після загибелі Трої, долаючи численні перепони, він привів кораблі троянців, що врятувалися, у землі навколо гирла річки Тібр, де заснував нове царство.

У цій важкій місії йому сприяла мати — римська богиня кохання та вроди Венера, а перешкоджала дружина Юпітера1 богиня Юнона2, яка була прихильна до карфагенців — у майбутньому головних суперників римлян.

Міф про троянське походження Рима був дуже старим, але офіційне визнання отримав лише в III столітті до нашої ери. У часи Вергілія вірогідність описаних у ньому подій ні в кого не викликала сумнівів. Чимало вельможних римських родин вважали, що походять від троянських героїв, імена яких були відомі з давньогрецьких епосів. Рід Юліїв, до якого належав і сам Август, вважав, що походить від сина Енея Іула (Юла). А це означало його божественне походження, адже матір’ю Енея була богиня Венера (Афродіта). Давній міф про Енея ніби освячував законність претензій роду Юліїв на владу. Август навіть карбував монети із зображенням Енея, який виносить свого батька Анхіза з палаючої Трої.

Уже античні дослідники говорили, що “Енеїда”— це “Іліада” й “Одіссея” в одному творі. Перша частина поеми (1—6 книги), наслідуючи “Одіссею”, розповідає про блукання Енея, а друга частина (7-12 книги), в якій описано бої в Італії, нагадує “Іліаду”. Вергілій, узявшись за епічний твір, вступив, за античними уявленнями, в змагання із самим Гомером, адже Гомер дав взірець змісту і форми епічного твору.

Однак в “Енеїді”, на відміну від Гомерових творів, нема розлогих відступів. Кожен рядок поеми підпорядкований головній ідеї — уславленню величі Риму, яка була визначена долею, закладена Енеєм, але найбільшої повноти досягнула за правління Августа. Прямою декларацією величі Риму у творі стало пророцтво, яке Еней отримав про свою майбутню державу в підземному царстві мертвих. Там троянському царевичу було провіщено, що його нащадки правитимуть світом. Але водночас пророцтво містило попередження: влада — це не право, а нелегкий обов’язок, який під силу лише бездоганним героям.

Саме розуміння бездоганного, ідеального героя у творі Вергілія кардинально відрізняється від гомерівського. В “Іліаді” ідеальний герой — це могутній воїн, який, не вагаючись, готовий кинути виклик долі та богам. В “Енеїді” ж — це розсудливий політик, який повністю підпорядковується долі, навіть якщо має внутрішні сумніви щодо правильності такого рішення.

Відповідно, і характеристика персонажів, і їхній поділ на позитивних та негативних у поемі Вергілія залежать лише від бажання чи небажання кожного з них виконати присуд долі. Сам Еней готовий виконати своє призначення за будь-яку ціну (через що й отримав у поемі постійні епітети благочесний, благочестивий і побожний). Повною його протилежністю, а водночас і суперником, виступає рутульський царевич Тури.

Еней — значно яскравіша особистість, ніж будь-який гомерівський герой. Він не лише могутній воїн, а й чудовий полководець, дипломат, люблячий син, батько і чоловік. Узагальнюючи в характері свого героя всі позитивні моральні якості, притаманні героям римської давнини, Вергілій створив образ ідеального римлянина, для якого готовність виконати волю богів — не сліпа забаганка.

Еней намагається досягти своєї мети наймиролюбнішим способом, із найменшою кількістю жертв. Він майже ніколи не гнівається, не втрачає контролю над собою і завжди шкодує, коли доводиться вбивати ворогів. Еней ніколи не потурає своїм бажанням (навіть найблагороднішим!), а, навпаки, переборює їх. Так він поборов свою любов до карфагенської цариці Дідбни, тому що це заважало виконувати його життєве призначення. На відміну від Енея, його суперник Турн, не бажаючи стримувати свої пристрасті, кидає виклик долі, зазнає життєвої поразки і, в кінцевому результаті, гине.

Зовсім інша в “Енеїді”, ніж у гомерівському епосі, і роль богів. Олімпійці перетворюються з активних учасників, що можуть змінити хід подій, на прискорювачів (Венера) або сповільнювачів (Юнона) неминучого присуду долі. Навіть Юнона — головний недоброзичливець Енея не ставить перед собою нездійсненної мети змінити хід історії Вона лише намагається відтягнути у часі заснування ненависними троянцями нового царства і робить усе, щоб за це царство вони пролили якнайбільше крові.

Юпітер, на відміну від свавільного гомерівського Зевса, перетворився на послідовного захисника присуду долі. Він у найкритичніші моменти забороняє богам втручатися в справи людей, дозволяючи подіям розвиватися природним чином.

“Енеїда” композиційно чітко побудована, її мова емоційна, у міру піднесена, злегка забарвлена архаїзмами. У поемі Вергілій узагальнив багату епічну традицію, поєднавши у своєму творі гомерівські досягнення та римський літературний досвід.

“Енеіду” високо оцінили сучасники Вергілія. Після появи цього видатного твору вся наступна римська література розвивалася під його потужним впливом. Культ творів Вергілія як зразка та джерела мудрості успадкувала література Середньовіччя та доби Відродження.

З “Енеїдою” Вергілія пов’язане таке явище, як пародіювання класичних творів, що виникло у XVII столітті в західноєвропейській літературі. Автори пародій, здебільшого дотримуючись сюжетної лінії “Енеіди”, знижували піднесений стиль поеми до побутового, а героїв твору зображували приземлено. Така ж пародія під назвою “Вергилиева Энеида”, на малороссийский язык переложенная” була створена класиком української літератури Іваном Котляревським і вперше видана в 1798 році. В Україні кінця XVIII - початку XIX століття Вергілій був чи не найпопулярнішим римським автором.

ЕНЕЇДА

Заспів

Ратні боріння й героя вславляю, що перший із Трої,

Долею гнаний, прибув до Італії, в землі лавінські.

Довго всевишня по суші і морю ним кидала сила,

Бо невблаганна у гніві Юнона була безпощадна.

Досить натерпівся він у війні, поки місто поставив,

Переселивши у Лацій3 богів, звідки рід був латинський,

Родоначальники Альби4 й мури походили Рима.

Музо, про всі ті причини згадай нам, чию він образив

Волю божисту і що так царицю богів осмутило,   

Що навіть мужа такого побожного змусила стільки

Витерпіть бід і пригод; чи такі вже боги невблаганні?

Місто старинне було, Карфаген, поселенці тірійські,

Там оселились, далеко навпроти Італії й гирла Тібру;

було воно повне багатств і до бою завзяте.

Місто те, кажуть, Юнона найбільше з усіх полюбила,

Більше, ніж Самос. Тут зброя її, тут її колісниця,

Тут, якщо доля дозволить, і влада над світом найвища

Має постати, — вона і тоді вже про це турбувалась.

Чула, одначе, нащадки такі із троянської крові

Вийдуть, що вирвуть колись із корінням твердині тірійські,

Вийде й народ відтіля, цар могутній, в боях переможець,

Лівії всій на загибель: цю нитку вже випряли парки5.

З острахом, щоб не збулось це. Сатурнія ще й пригадала

Давню війну, що вела біля Трої за любих аргейців.

Ще не затерлись-бо в пам’яті й гніву причини, жорстокий

Біль не ущух, у серці десь тліли й про присуд Парісів

Згадка, і жаль за зневагу краси; й те ненависне плем’я,

Й шана, яку Ганімед тепер має. За все це горіла

Гнівом важким до троянців, що скрізь їх морями носило,

Тих, що данайці іще не добили й Ахілл невблаганний

Не докінчив. Не впускала їх довго у Лацій, і довгі

Роки ще, долею гнані, вони десь морями блукали.

Стільки зусиль було треба, щоб римський народ утворити!

Пророцтво Анхіза в Аїді про майбутню славу Риму

Так промовляє Анхіз, і разом і сина, й Сивілу

Тут же до гурту запрошує він, у юрму гомінливу,

І на узгір’я виходить, щоб звідти пильніше оглянуть

Всіх було можна у довгій черзі і з лиця їх пізнати.

“Ну, а тепер розповім я тобі про дардан покоління,

Що то за слава чекає його і які це нащадки

Із італійського племені, з душ тих преславних, що з нашим

Іменем прийдуть на світ; я розкрию тобі твою долю.

Бач, он юнак той, що сперся на спис не окутий, — до світла

Ближче він став випадково, — із темряви перший на світ цей

Вийде він, із італійською кров’ю змішавшись, — це буде

Сільвій, альбанське ім’я, твій останній нащадок, якого

В лісі тобі, вже старому, Лавінія-жінка породить.

Стане царем він колись і наступних царів буде предком,

Звідси і над Альба-Лонгою рід наш держатиме владу...

Дідові до товариства ще Ромул, син Марса, увійде,

Мати Ілія його з ассаракської крові6 породить.

Бачиш ті китиці дві7 що шолом прикрашають у нього?

Батько, як бога, його у свої вже відзнаки вбирає.

З благословення його розростеться, мій сину, славетний

Рим, що зрівняє свої володіння і дух свій з Олімпом...

Але поглянь-но очима сюди обома і на плем’я

Римлян своїх подивися: Цезар і рід весь Юлійський,

З’явиться тут він колись попід віссю великого неба.

Це той герой, про якого чував ти оракулів стільки,

Цезар то Август, син божества; золотую епоху

В Лації наново він установить, на землях, що перше

Царством Сатурна були, і до гарамантів та індів

Владу поширить, — земля та за межами наших сузір’їв,

Поза шляхами щорічними сонця...

Інші зуміють ніжніші істоти із міді кувати;

Вірю, що з мармуру навіть добудуть живії обличчя;

Кращі промовці з них будуть в судах; вони неба крутіння

Циркулем визначать, скажуть, ясним коли сходити зорям.

Запам’ятай, римлянине! Ти владно вестимеш народи.

Будуть мистецтва твої встановляти умови для миру,

Милувать, хто підкоривсь, і мечем підкорять гордовитих”.

[1] Юпітер — у римській міфології верховний бог-громовержець (у давніх греків Зевс).

2 Юнона — у римській міфології покровителька шлюбу і сім’ї (у давніх греків Гера).

3 Лацій — область у центральній Італії на нижній течії річки Тібр.

4 Альба-Лонга — місто в нижній течії Тібру, яке, за переказом, заснував син Енея Іул.

5 Парки (у греків мойри) — у давньоримській міфології богині долі.

6Ассарак — другий син царя Троади Троса, від якого пішла лінія дарданських царів. Він був дідом Анхіза і прадідом Енея. Тут ідеться про те, що мати Ромула буде з роду Енея.

7 Дві китиці на шоломі — ознака хоробрості.

Двобій Енея і Турна

Батько Еней, ім’я Турна почувши, свій замок лишає,

Мури лишає високі, і всі на путі перепони

Геть усуває і, всякі свої відкладаючи справи,

Радості стримать не може, лиш брязкає зброєю грізно,

Наче Афон, або Ерікс, або й Апеннін сам, наш батько,   

Буйно дубами шумить і веселе чоло, оповите

Снігом, до неба підносить. Уже і рутули, й троянці

Навперегін, уже очі й італи на нього звернули,

Й ті, що на мурах високих були й їх згори боронили,

Й ті, що внизу тараном розбивали твердиню, всі разом

Скинули зброю із себе. Могутній Латин із героїв

Дуже дивується, що хоч у різних околицях світу

Десь народились, а тут ізійшлися боротись залізом.

Ті ж, коли вільно відкрилося поле широке, списами

З віддалі кинули й наскоком в бій рукопашний вступили —

Аж задзвеніли їх мідні щити і земля застогнала;

Вої ж удари мечів ще подвоюють, — щастя і мужність

Разом сплелись тут в одно. Так часом на Сілі високій

Чи на верхів’ях Табурна бики два, в бою десь зустрівшись,

Чола ворожі один проти одного звернуть, і з жаху

Їх пастухи відступають, і вся череда заніміє;

В страху телиці стоять і чекають усі, бо не знають,

Хто буде в лісі хазяїн, за ким череда попрямує.

І з величезною міццю вони себе ранять взаємно

Й колють рогами, впираючись, дужими; кров’ю рясною

Шиї змивають і груди, а рев їх по лісу лунає.

Так поміж себе й троянець Еней, і син Давна геройський

Вдарили спершу щитами, що гуркіт пішов аж до неба,

Сам же Юпітер, зрівнявши вагу, терези встановляє

Й долі дві різні обох їх кладе, кого бій цей погубить,

Смерть в який бік переважить. Тут кинувся Турн — він гадає,

Що це бездарно обійдеться все, — і вгору піднісши

Меч, цілим тілом подався за ним і рубає; троянці

Ахнули тут, і латини злякались, в напрузі чекає

Військо обабіч. Та меч віроломний зламався і був би

В розпалі бою бійця на загибель лишив, якби втечі

Він рятівній не віддавсь. Тікає він швидше за Евра,

Щойно побачив меча незнайому йому рукоятку
У безборонній правиці своїй. Чутка є, що коли він,

Вперше у бій вирушавши, сідав на запряжених коней,

То залишив, поспішаючи, батьківський меч свій удома

Й зброю Метіска, візниці, вхопив, і її вистачало,

Поки розсіяні тевкри тікали; в бою ж як зустрів він

Зброю Вулкана божисту, меч людський розбивсь від удару,

Наче крижина, на жовтім піску лиш поблискують друзки.

Турн, мов безумний, тікає зі страху по полю розлогім,

І то сюди, то туди він непевні заточує кола;

Бо навкруги уже тевкри густими рядами замкнули

Шлях перед ним, — і звідси — болото велике, а звідти —

Мури стрімкі оточили. Еней, хоч коліна, стрілою

Ранені, недомагають, а часом і біг зупиняють,

Розгарячившися, кинувсь в погоню й сягає ногами

В п’яти того, що зі страху тікає. Як гончий собака

Оленя в закруті річки догонить, або в загороду

З пір’я червоного гавкотом вже зажене безугавним,

Той же, засади злякавшись і кручі над берегом річки,

Тисячу раз навмання то у цей, то у той бік стрибає.

Скорий умбрієць, проте, біля нього, вже дише на нього,

Ось-ось ухопить, здається, вхопив, уже клацнув зубами, —

Клацнув усе ж таки марно. І от тоді вереск великий

Зчиниться, берег і озеро аж відгукнуться, аж небо

Галасом тим залунає. Так Турн утікає й при цьому

Лає рутулів усіх, поіменно їх кличе, благає,

Щоб хтось подав йому меч його, всім їм відомий.

Еней же Смертю на місці загрожує кожному, хто лиш підійде.

Всім їм, у жах оповитим, грозить він, що місто зруйнує,

И Турнові вже наступає на п’яти, хоч сам весь у ранах.

П’ять раз оббігли туди вже й сюди і назад завернули.

Не про малу нагороду-бо тут, не про жарти ідеться: 

Бій за життя і за Турнову кров тут ведеться завзятий.

А до Юнони тим часом, яка на бої споглядала

З хмар золотих, так промовив Олімпу володар могутній:

“Де ж бо, дружино, кінець цьому? Й що тут лишається, врешті?

Знаєш ти добре сама й признаєшся у тому, що богом   

Рідним цієї країни судилось Енеєві бути.

Доля його понад зорі аж винесе. Що ж ти готуєш?

Що за надію ти маєш, заклякнувши в хмарах холодних?

Чи випадало, щоб ранили бога смертельно, чи дати

Турнові вирваний меч, — бо Ютурна чи має без тебе

Силу яку, щоб знов переможені сил набирали?

Все це, нарешті, облиш і послухай мойого прохання:

Хай твого серця не сушить прихований біль, із солодких

Уст твоїх хай не виходять до мене сумні оці скарги.

Все до межі вже дійшло. Могла ти троянців гонити
Всюди, по землях, по морю, і війни страшні учиняти,

Дім руйнувати, весілля мішати зі смутком, — цього я

Більш не дозволю”. Так мовив Юпітер. Сатурнова ж донька

Очі додолу спустила та й каже: “Тому, що я знала,

Можний Юпітере, цю твою волю, нерадо я Землю

Й Турна лишила. Не бачив би ти, як сиджу я самітна

На небесах і зношу тут правду й неправду. В вогненну

Хмару сповита при самих рядах я б стояла й тягнула

Тевкрів у битви нещасні. Я бідному братові поміч,

Правда, Ютурні порадила дати, дозволила й більше —

Зважитись, щоб рятувати життя нещасливому брату;

Та не веліла я їй, щоб лук натягала й пускала Стріли.

Що так воно є — клянусь джерелом невблаганним

Стікса самого. Для нас же, небесних богів, це єдина

Клятва священна. Але відтепер я усім поступаюсь

І ненависні лишаю бої. Одного лиш прошу я, —

Й жодним одвічним законом тут доля не в’яже нікого, —

Лиш задля Лацію й гідності влади твоїх же підданих.

Скоро вже мир укладуть між собою щасливим подружжям, —

Хай вже так буде, — як згоду й закони складуть, не наказуй

Ти самобутнім латинам зміняти старе своє ймення,

Мову й одежу, стати троянцями й тевкрами зватись.

Лацій хай буде й альбанські царі хай будуть тут вічно,

Римський хай рід італійською доблестю буде могутній.

Троя пропала, дозволь їй пропасти із іменем разом”.

Каже, всміхнувшись, творець і людей, і всієї природи:

“Справді, сестра ти Юпітера й друга Сатурнова парость,

Гніву-бо в грудях твоїх аж цілі клекочуть потоки!

Але вгамуйся і викинь із серця цю лютість даремну.

Дам, чого хочеш, і сам, переможений, здамся охоче.

Батьківську мову і звичаї рідні задержать авзонці,

Й зватися будуть, як звались. Лиш кровно із ними змішавшись,

Тевкри поселяться тут. Лиш закони й священні обряди

Дам їм усім і в мові єдиних зроблю з них латинян.

Вийде відціль таке плем’я, з авзонською змішане кров’ю,

Що благочестям, побачиш, богів і людей перевищить.

Жоден народ тебе так, як вони, шанувати не буде”.

Згоду Юнона дала на це радо й свій погляд змінила,

Й, хмари лишаючи, вийшла вона із небесних просторів.

Та не вгаває Еней і виблискує ратищем довгим,

Мов ціла жердь, і так промовляє із гнівом у серці:

“Турне, чого тут чекати, чому зволікаєш? Змагатись

Треба не в бігу, а зброєю гострою зблизька. Зміняйся,

В що лиш захочеш, зроби все, що вдієш відвагою й хистом,

Хочеш на крилах злетіть аж до зір чи у землю заритись?”

Той же, лише головою хитнувши: “Не грізне, зухвальче,

Це твоє слово гаряче, а грізні богове для мене,

Грізний Юпітер”. І більше ні слова, оглянувсь на давній

Камінь великий, — він в полі межею стояв випадково,

Щоб суперечку за ниву рішати. Взяло б його ледве

Шість пар на плечі добірних мужів, що земля їх зродила.

Він же у руку тремтячу вхопив і, розбігшись, підскочив

Вгору, і кинув на ворога. Та не пізнав себе зовсім

Ані у бігові, ані в ході, коли скелю велику

Кидав, вхопивши з землі, — затремтіли коліна, й застигла

Кров, наче лід той холодна, і камінь, що Турн у повітря

Кинув ним, не пролетів всього поля між ними, не вдарив

Так, як належить. Неначе у сні, як нічний відпочинок

Зліплює втомлені наші повіки, й здається нам, ніби

Хочемо бігти кудись, у розгоні і серед напруги

Падаєм ми у безсиллі; язик нам не служить, і більше

В нашому тілі знайомої не вистачає нам сили,

Голос із уст не виходить, не можемо й слова промовить.

Так ото й Турнові, в чім не шукав би дороги рятунку

Він у своєму завзятті, то злюща богиня відмовить

Успіху. Всякі чергуються в серці його почування.   

То на рутулів подивиться він, то на місто; зі страху

Він зволікає й тремтить, неминучого ждучи удару.

Стежки до втечі не видно, ні сили на ворога стати,

Ні колісниці нема, ні сестри, що піклується нею.

Поки вагавсь він, Еней замахнувся і спис смертоносний,

Простір очима відмірявши, кинув, вперед нахилившись

Тілом усім. Не свище так камінь, із пращі на мурах.

Кинутий, ані від грому не йде такий гул у просторі, —

Спис той летить, наче вихор із чорної хмари, й несе він

Смерть неминучу. Він панцира край пробиває і крайні

Кола щита семирядні, й стегно він із свистом проймає.

Збитий ударом із ніг, підломивши коліна, на землю

Турн величезний звалився. Із зойком зірвались рутули,

Зойк цей аж гори відбили, і гомін його розійшовся

Ген по високих горах. Від землі він тепер у покорі

Очі підвів і, з благанням правицю до нього простягай,

Так промовляє: “На що заслужив я, приймаю, не буду

Ласки просить, покористуйся правом. Проте, якщо, може,

Згадка про батька зворушить тебе, то благаю, — у тебе

Теж був старий такий батько Анхіс, — ти над старістю Давна

Май милосердя, й мене, чи як хочеш, лише моє тіло,

Світла позбавлене, рідним віддай моїм. Бо переміг ти, —

Свідки авзонці, як я простягав, переможений, руку.

Буде тобі за дружину Лавінія; далі не йди вже

В злобі своїй”. Суворий Еней зупинивсь, озирнувся

Й збройну затримав правицю. І стала поволі ця мова

Серце м’ягчити йому, коли зверху плеча він побачив

Ремінь злощасний і блиснули пояса бляшки знайомі

З хлопця Палланта, що Турн йому рани завдав, перемігши,

Й в себе на плечах носив цю з ворога зняту відзнаку.

Щойно очима Еней упізнав оту здобич воєнну,

Пам’ятку бою гіркого, розпалений гнівом шаленим,

Грізно він скрикнув: “То звідси ти в зброї, що зняв з мого друга,

Вирватись хочеш? Паллант тебе в жертву приносить цією

Раною, метаться Паллант, випускаючи кров цю злочинну”.

Так промовляє і з люттю в наставлені груди ворожі

Меч заганяє. А в Турна ослабло й застигло все тіло,

Дух застогнав і до тіней понурих подавсь неохоче.

Переклад із латини Бориса Тена

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ   

Готуємося до роботи з твором

1.   Розкажіть про вплив грецької цивілізації на римську.

2.   Схарактеризуйте золоту добу Августа. Як економічне процвітання Риму вплинуло на розвиток мистецтв?

3.   Якою бачилася Августу роль мистецтва в житті суспільства?

4.   Що вам відомо про життя видатного римського поета Вергілія?

5.   Розкажіть історію створення епічної поеми “Енеіда”. Яку мету переслідував Вергілій, працюючи над цим видатним твором?

6.   Які сюжети лягли в основу поеми Вергілія? Поясніть, чому міфи про троянців та одного з їхніх вождів Енея були надзвичайно популярними в Римі.

7.   Поясніть зв’язок Вергілієвої “Енеїди” з Гомеровими поемами “Іліада” та “Одіссея”.

Працюємо над змістом твору

8.   Хто такий Еней і яка доля спіткала його після падіння Трої?

9.   Яку роль суджено було виконати легендарному Енею в історії Риму?

10.   Прочитайте пророцтво Анхіза. Як у творі автор доводить, що правителі Риму Юлій Цезар і Август є нащадками Енея, а отже, мають божественне походження?

11.   Проведіть паралель між сценами двобоїв Ахілла і Гектара та Енея і Турча.

12.   Поясніть роль богів у розвитку подій поеми.

13.    Узагальнюємо і підсумовуємо

14.   Як у поемі Вергілія “Енеїда” пояснюється зв’язок римлян і троянців?

15.   Прокоментуйте, як міфологія стала підгрунтям для римської державності.

16.   Чому, на вашу думку, для володарів Риму було важливо вивести свій родовід від богів і давніх героїв?

17.   Доведіть, що Вергілій своєю поемою уславив Рим.

18.   Доведіть, що на творчість Вергілія мали вплив давньогрецька і давньоримська міфології та поеми Гомера.

19.   Поясніть значення творчості Вергілія для розвитку давньоримської культури.

20.   Застосовуємо теоретичні поняття

21.   Визначте віршовий розмір, використаний у поемі Вергілія.

22.   Поясніть, чому твір римського митця називають героїчною поемою.

23.   Виконуємо творчі завдання

24.   Уявіть, що перед вами завдання уславити свій рід. Придумайте невеличку оповідь, згідно з якою ви походили б від славних предків.

25.   Якого емоційного забарвлення набуде ваша оповідь: іронічного, радісного,

26.   - урочистого, смутного тощо? Відповідь обґрунтуйте.

27.   Запишіть свій вигаданий міф у робочому зошиті.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.