Мігель де Сервантес Сааведра - Література доби Відродження - ВІДРОДЖЕННЯ - Хрестоматія

Мігель де Сервантес Сааведра - Література доби Відродження - ВІДРОДЖЕННЯ - Хрестоматія

(1547-1616)

image1Мігель де Сервантес Сааведра — видатний іспанський письменник. Його творчість належить до епохи зрілого іспанського Відродження, для якого властиві настрої розчарування в ідеалах гуманістів. Ренесансна мрія про високе призначення людини розбилася об сувору дійсність відсталої феодальної Іспанії.

Відкриття іспанцями багатої на поклади срібла Америки сприяло швидкому збагаченню верхівки суспільства без будь-яких зусиль і без потреби розвитку власної країни, це спричинили руйнування економіки Іспанії. Зубожіле населення, зокрема й дрібні землевласники-дворяни (ідальго), виїжджали з країни. До кінця XVI століття третина земель не оброблялася, і в сільськогосподарську країну доводилося ввозити навіть зерно. Настав повний занепад, а високі податки робили невигідною будь-яку діяльність. “Більшість іспанців перетворилися на справжніх нероб,— писав сучасник, одні в нероб-дворян, інші в нероб-злидарів”.

Мігель де Сервантес Сааведра народився 9 жовтня 1547 року в родині збіднілого ідальго. Колись його дід був дуже багатою людиною. Але вже батько Мігеля — Родріго — заплутався в боргах, і його майно пішло з молотка на користь лихваря, який позичив йому гроші. Він заробляв на хліб ганебною для ідальго професією лікаря, і величезна родина (у Родріго було семеро дітей) часто переїжджала з міста до міста з надією на несподіваний успіх. У 1561 році сім’я переїжджає в Мадрид, де під впливом свого вчителя Сервантес починає писати вірші. Частина з них була опублікована.

Щоб поліпшити матеріальне становище родини, Мігель у 1569 році йде на військову службу. До 1575 року він служить в іспанських гарнізонах на території Італії — батьківщині Відродження. Міста Італії справили величезне враження на Сервантеса, він зацікавився ренесансною культурою цієї країни. Мігель із захопленням читав твори італійських гуманістів мовою оригіналу, особливо йому подобалася поезія Франческо Петрарки.

Військова служба Сервантеса не обмежилася гарнізонними караулами. Йому довелося взяти участь у війні з Туреччиною, що розпочалася в 1570 році. Найвизначнішим епізодом цієї війни була морська битва поблизу бухти Лепанто1, яка відбулася 7 жовтня 1571 року. Турки захопили острів Кіпр, що належав Венеції, і вивели свою ескадру до берегів Греції. Назустріч їм вийшов об’єднаний іспансько-венеційський флот, яким командував брат іспанського короля Хуан Австрійський.

Розпочався найбільший в історії бій галерного флоту, у якому взяло участь близько п’ятисот суден. На іспанських галерах приготувалися до бою 24 тисячі солдатів, зокрема й рота, у якій служив Сервантес. Бій був довгим і кривавим, але перемога європейців була повною: вони потопили 15 турецьких кораблів, а 180 захопили в полон. Мігель отримав у бою дві вогнепальні рани в груди й одну в ліву руку, яку паралізувало до кінця життя.   

У 1575 році Сервантес залишає військову службу й відпливає до Іспанії. Але дорогою додому корабель захопили алжирські пірати. Письменник пробув довгі п’ять років у полоні, аж поки його, зібравши гроші, не викупила родина.


[1] Бухта біля входу в Коринфську затоку, яка відділяє півострів Пелопоннес від континентальної Греції.

Доля Сервантеса після алжирського полону

Повернувшись додому, Сервантес дізнався, що його покровитель Хуан Австрійський помер, а фінансові справи за ці роки ще більше погіршилися. Сім’я зав’язла в боргах, збираючи гроші для викупу. Вперше у Сервантеса виникла суперечність між його світоглядом відданого слуги короля та реальною дійсністю, у якій успіху досягали інтригами, а не доблестю.

У період Мігель Сервантес відчуває потребу писати і звертається до свого багатого життєвого досвіду. Він пише близько тридцяти п’єс, серед яких були п’єси про бій поблизу Лепанто та алжирський полон, роман, що не раз перевидавався в різних країнах. Однак Сервантес заробив дуже мало.

У 1585 році помер батько Сервантеса, і Мігель став главою родини. Не маючи можливості прогодувати родину літературною працею, він “відклав перо” і “звернувся до інших занять”. Пошуки заробітків і, виводять його в 1587 році до Севільї — єдиного міста в Іспанії, де ще нуртувало ділове життя. У цьому портовому місті Сервантес пробув 15 років. Він влаштувався комісаром із поставок продовольства для армії та флоту.

Королівський наказ зобов’язував продавати продовольство всім без винятку за фіксованою ціною. Великі землевласники і монастирі намагалися уникнути обов’язкового продажу зерна за безцінь. Але Мітель був чесним і виконував королівський наказ буквально. Він не робив жодних винятків, чим нажив собі багато ворогів. На нього йдуть позови в суд та звинувачення в розкраданні коштів, отриманих для закупівель.

За цими позовами Сервантеса неодноразово ув’язнювали. Найдовше, майже півроку, йому довелося сидіти у в’язниці у 1597 році. Вільний час, який уперше за багато років з’явився у письменника, повертає його до творчості. Саме в Севільській в’язниці 50-річний Сервантес написав перші розділи безсмертного роману “Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі”.

До середини 1604 року перший том роману було завершено. Видавець не надто вірив в успіх цієї книги, тому видає її на поганому папері розбитим друкарським шрифтом, із безліччю помилок. Та навіть у такому вигляді книга мала величезний успіх. Вже у перший рік п довелося неодноразово перевидавати; швидко з’являються переклади іншими мовами. Пригоди бідного ідальго, який вирішує стати мандрівним рицарем, завойовують серця людей.

Для більшості сучасників “Дон Кіхот” був романом, сповненим комічних пригод. Відомий випадок, коли король Філіпп ІІІ вийшов на балкон палацу і побачив студента, що йшов вулицею, читаючи якусь книгу, і шалено реготав. “Ось людина, яка або з їхала з глузду, або читає “Дон Кіхота”, — сказав король. Послужливі придворні послали навздогін слугу, який з’ясував, що студент справді читав “Дон Кіхота”.

Як і попередні книги, роман не поліпшив матеріального становища Сервантеса — він і далі залишався бідним. Однак читачі з нетерпінням чекали на продовження пригод премудрого ідальго, тому 66-річний письменник взявся за написання другої частини роману. Наприкінці 1615 року роман з’явився у продажу, а вже 23 квітня 1616 року Сервантес помер. Поховали його наступного дня коштом братства при ордені францисканців.

За рік до смерті видатного письменника відбулася знаменна розмова про його долю. У лютому 1615 року до Мадрида прибуло посольство французького короля Людовіка ХНІ. Члени посольства, люди освічені та великі шанувальники літератури, почали розпитувати своїх іспанських друзів про Сервантеса: скільки йому років, чим він займається, який його суспільний стан та статки. Іспанці змушені були відповісти, що він — старий, солдат, ідальго, бідний. На що один із членів посольства сказав: “Отже, таку людину Іспанія не зробила багатою і не підтримує за державний кошт”. Проте інший француз висловив іншу думку: “Якщо нужда змушує його писати, то дай, Боже, щоб він ніколи не жив у достатку, тому що своїми творами він, залишаючись бідним збагачує весь світ”.

ЛІТЕРАТУРНИЙ КОМЕНТАР. СЕРВАНТЕС ТА ЙОГО “ДОН КІХОТ”

Роман “Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі” був задуманий як пародія на рицарські романи1, що заполонили тогочасну Іспанію. У часи Сервантеса було відомо понад сто двадцять рицарських романів, у яких описували неймовірні пригоди різних рицарів і прославляли їхню доблесть, гречність та любов до Прекрасних Дам. Ці романи були далекі від реального життя, але ними зачитувалися всі прошарки населення2. Зазвичай, читали вголос, збираючись у гуртки і співпереживаючи подіям, що відбувалися в романі.

Відомий випадок, коли один іспанський дворянин ненадовго виїхав із дому у справах, а повернувшись, із жахом побачив, що вся його родина разом зі слугами заливається слізьми і вигукує: “О горе! Він помер!” На щастя, з’ясувалося, що розпач усього дому був спричинений смертю героя рицарського роману, який вони читали.

Отже, головний герой Сервантеса, збіднілий ідальго, збожеволівши від надмірного читання рицарських романів, вирішив стати мандрівним рицарем, щоб присвятити себе боротьбі зі злом і служінню своїй Прекрасній Дамі. Він вирушив у путь, і йому було байдуже, що часи рицарів минули кілька сторіч тому, а їхні подвиги існують лише в романах.

Зрозумілою є реакція звичайних іспанців, які зустрічають людину в давньому обладунку. їхнє здивування можна було б порівняти з нашим, якби, ідучи до школи, ми зустріли чоловіка у костюмі кавалера XVII ст. (у пишній перуці, мереживах, черевиках із бантиками), який би розповів, що в наш час він прагне відродити манери, про які читав у старих романах.

Дивак Дон Кіхот за законами традиційного сюжету обирає собі Даму серця, озброюється та виїжджає на захист усіх знедолених, щоби подвигами уславити ім’я коханої. Дон Кіхота не бентежить, що рицарський обладунок його прадіда “іржею та цвіллю покрився”, а Дама серця    звичайна селянка, яка була “великою майстринею солити свинину”, що його товстун-зброєносець Санчо Панса теж не вирізняється шляхетним походженням, а бойовий кінь Росинант ледь жива шкапа, “шкура та кості”. Через викривлене уявлення про навколишній світ нещасний ідальго весь час потрапляє в комічні ситуації. Він керується високими цілями, гуманними ідеалами, але приносить лише шкоду довколишнім, собі й зброєносцеві.

Проте автор не просто висміяв рицарські романи і застарілу манеру їх написання. Сервантес правдиво і масштабно зобразив іспанську дійсність XVI-XVII століть: Дон Кіхот і Санчо Панса в пошуках пригод зустрічаються з представниками різних прошарків суспільства, зіштовхуються з повсякденним життям іспанської провінції та великих міст. Безумство рицаря, “заступника всіх ображених та гноблених”, його прагнення до утвердження ідеалів добра і справедливості контрастують з убогістю, злобою, недоумкуватістю селян, корчмарів, із вишуканою жорстокістю нудьгуючих дворян.

Так виявляється неоднозначність образів Дон Кіхота та Санчо Панса. Образ Дон Кіхота — це й пародія на “книжного рицаря”, і конкретно-історичний образ збіднілого ідальго, і водночас образ мислителя-гуманіста. Маніяк, одержимий ідеєю рицарства, поступово перетворюється на “мудрого безумця”, слова і вчинки якого чесніші за слова і вчинки довколишніх.

Велике значення для розуміння образу героя мають його судження і промови. У них Дон Кіхот проголошує ренесансний ідеал людини, необхідність свободи особистості, погляди на систему управління країною та законність. Та всі ці ідеї виявляються несумісними з реальною дійсністю Іспанії XVI—XVII століть.

Образ Санчо Панси, який мав пародіювати скромних та відданих зброєносців із рицарських романів, також швидко переріс початковий задум автора. Санчо Панса став першим у європейській літературі живим та повнокровним образом селянина. Наївна простодушність і віра в химерні обіцянки Дон Кіхота гармонійно поєднуються в ньому зі здоровим глуздом. Його мова пересипана прислів’ями та приказками (а їх у романі 275), в яких узагальнена народна мудрість. Своєю розсудливістю і селянським практицизмом Санчо Панса вдало доповнює піднесеного та натхненного Дон Кіхота, який живе у фантастичному світі своїх вигадок. Висміюючи фантазії свого героя, Сервантес упродовж усього твору відстоює рицарські ідеали честі та справедливості, які були близькі йому як письменникові-гуманісту. Однак розчарування в здійсненності ідеалів Відродження призвело до того, що автор головним героєм роману, носієм високих гуманістичних ідей, робить божевільну людину. Сервантес наштовхує своїх читачів на роздуми про те, у якому світі вони живуть. Невже цей світ настільки жорстокий і цинічний, що прагнути добра і справедливості може лише людина несповна розуму?


1 Уже сама назва роману Сервантеса сприймалася сучасниками як пародія. Автор назвав свого героя не традиційно доблесним рицарем, а премудрим ідальго причому з найбіднішої області Іспанії-Ламанчі. Ламанча, крім назви місцевості, іспанською мовою означає ще й “клаптик землі”, а слово “кіхоте”, крім імені героя називає також частину рицарського обладунку, яка прикриває стегно.

2 Захоплення читанням рицарських романів, сповнених пригод і любовних страждань, можна порівняти лише із захопленням наших сучасників сентиментальними телесеріалами.

ПРЕМУДРИЙ ІДАЛЬГО ДОН КІХОТ З ЛАМАНЧІ

(окремі розділи)

ЧАСТИНА ПЕРША, РОЗДІЛ 1,

де оповідається, хто такий був преславний ідальго
Дон Кіхот з Ламанні та як він жив

В однім селі у Ламанчі1 — а в якому саме, не скажу — жив собі не так давно ідальго, з тих, що то мають лише фамільного списа, старосвітського щита, худу шкапину та хорта-бігуна2. Була у нього в домі ключниця років за сорок і небога, що й двадцяти ще не мала, та ще хлопець-челядинець для польової та надвірної роботи — чи коня сідлати, чи ножицями садівницькими орудувати. Літ нашому ідальго до п’ятдесяти добиралося, статури був міцної, із себе худий, з лиця сухорлявий, зорі не засипляв і дуже кохався в полюванні. Прізвище його було, кажуть, Кіхада чи Кесада (про це, бачите, одні автори пишуть так, а другі інак), хоча в нас є певні підстави гадати, що насправді він звався Кіхана. Проте для нашої повісті воно байдуже.

Так от, щоб ви знали, ідальго той весь вільний час — тобто замалим не цілий рік читав рицарські романи з таким запалом і захватом, що майже зовсім занедбав не лише своє полювання, а й усяке господарювання. І так він до того діла прилюбився та присмоктався, що не одне поле орної землі продав для купівлі рицарських книжок: де, було, яку побачить, так зразу й тягне додому.

І так наш ідальго у те читання кинувся, що знай читав, як день, так ніч, од рання до смеркання, а од смеркання знов до рання, і з того недосипу та з того перечиту мозок його до решти висох — і зсунувся бідака з глузду. Його уява переповнилася різними химерами, вичитаними з тих книжок: чарами та чварами, битвами та боями, викликами та ранами, зітханнями та коханнями, розлуками та муками і всякими такими штуками. Всі ті несусвітні вигадки так вбились йому в голову, що він мав їх за щирісіньку правду. Казав, що Сід Руй Діас4 завзятий був рицар, але не вийшов проти рицаря Полум’яного Меча, бо той одним махом двох страшних і потворних велетнів міг навпіл розрубати. - Похваляв наш ідальго і велетня Морганта5, що з усього пихатого й нечемного великанського кодла єдиний був люб'язний і ґречний. А за те, щоб дати прочухана зрадникові Ганелону6, наш кавальєро7 віддав би радо свою ключницю — та вже й небогу заодно.

Збожеволів він так остаточно, і вроїлася йому в голову дивна думка, яка жодному шаленцеві доти в голову не приходила, що йому випадає собі на славу, а рідному краєві на пожиток, стати мандрівним рицарем, блукати світами кінно і оружно, шукати пригод і робити все те, що робили, як він читав, мандрівні рицарі,— тобто поборювати всілякого роду кривди, наражатися на різні біди й небезпеки, щоб, подолавши їх, вкрити ймення своє безсмертною славою. Бідолаха бачив уже в думці, як за правицю потужну вінчають його, щонайменше, короною Трапезонтського царства. І віддаючись цим принадним мріям, заходився він мерщій наміри свої до діла доводити.

Поперед усього вичистив прапрадідів рицарський обладунок, що вже бозна відколи занедбаний в кутку валявся і добре іржею та цвіллю взявся. Вичистив, полагодив, як міг, аж бачить — недолік у ньому великий: забрала бракує, є самий-но шишак8. Однак хитро зумів тому лихові зарадити: вирізав з картону такий ніби напівшолом із забралом, примостив до шишака — от тобі й шолом повний. Щоправда, як добув меча, щоб перевірити, чи міцний той шолом, чи витримає в разі чого удар, та рубонув раз і вдруге, то одним махом знівечив усе, над чим цілий тиждень морочився. А що легкість, з якою шолом на шмаття обернувся, була йому не до смаку, він вирішив забезпечити себе перед таким випадком і переробив його, вправивши всередину кілька залізних обручів. Він залишився задоволений його міцністю, хоч і не захотів її більше перевіряти, і вважав, що має тепер доброго шолома.

Тоді огледів свою шкапу і, хоч була вона в нього сама шкура та кості, визнав, що ні Олександрів Буцефал, ані Сідів Баб’єка9 його коневі не рівня. Чотири дні над тим думав, як його назвати — бо де ж видано, щоб кінь такого славного рицаря, та ще такий сам собою добрий, не мав якогось голосного імені? Отож і старався знайти йому таке ймення, що ясно показувало б, чим був той кінь, поки не служив мандрівному рицареві, і чим тепер став — гадав, бачите, що як у господаря стан змінився, то й кінь відповідно мав змінити ім’я на якесь нове, славне та гучне, гідне нового звання і нового покликання його господаря. Крутив туди й сюди, перебирав сотні імен, вигадував і відкладував, подовжував і скорочував, перевертав на всі боки — і назвав нарешті Росинантом10. Це ім’я здалося йому благородним і милозвучним, а до того ще й промовистим: бувши перед цим шкапою, перетворився його кінь у найпершого верхового коня на світі.   

Назвавши так собі до вподоби вірного свого коня, став наш ідальго думати-гадати, яке б уже самому собі ймення прибрати, і те думання зайняло вже не чотири дні, а цілих вісім. Кінець кінцем він нарік себе Дон Кіхотом11. Проте, згадавши, що одважний Амадіс не задовольнявся своїм голим йменням, а долучив до нього назву рідного королівства, щоб його прославити, і йменувався Амадісом Гальським, наш завзятий рицар поклав теж додати до свого імені назву вітчизни своєї і величатися Дон Кіхотом з Ламанчі: так усякому буде зрозуміло, звідки він родом, так, гадалося йому, уславить він свою батьківщину.

Підрихтувавши отак обладунок, спорудивши як слід шолома, прибравши ймення коневі своєму і нарешті собі самому, вважав наш рицар, що тепер лише за одним діло стало — знайти собі даму до закохання, бо мандрівний рицар без любові — то все одно, що дерево без листя і плодів або тіло без душі.

— Коли за гріхи мої,— мовив собі на думці або на моє щастя, випаде мені зустрітися з якимсь велетнем, що зазвичай трапляється мандрівним рицарям, і я переможу його в двобої, чи розпанахаю навпіл, чи ще яким чином поборю його, то хіба не гоже буде мати якусь даму, щоб послати його до неї на поклін? Нехай увійде, впаде навколішки перед любою моєю сеньйорою і скаже смирно та покірно: “Я велетень Каракульямбро, володар острова Маліндранії, мене переміг на герці ще не оцінений по заслузі рицар Дон Кіхот з Ламанчі і велів мені стати перед очі вашої милості, щоб ваша вельможність розпоряджалася мною по своїй вольній волі”.

О, як же радів наш добрий кавальєро, виголосивши в думці таку промову, а надто, знайшовши нарешті ту, кого мав назвати своєю дамою! То була, як гадають, проста собі дівчина із сусіднього села, хороша на вроду, в яку він був деякий час закоханий, хоч вона, здається, про те не знала й не дбала. Звали її Альдонса Лоренсо. Вона ж то і видалась йому гідною носити титул володарки його думок. Вишукуючи таке ім’я, щоб і на її власне було схоже, і личило принцесі чи якійсь сеньйорі високого роду, він назвав її Дульсінеєю12 Тобоською (бо родом була із Тобоса). Це ім’я здавалось йому доброзвучним і значним, до пари тим, що він приклав уже собі й коневі своєму.

РОЗДІЛ 2,

де оповідається про перший виїзд завзятого Дон Кіхота із своїх володінь

Скоро отак зібравшись, не хотів наш ідальго марно часу гаяти і здійснення своїх намірів надовго відкладати, бо від того світові неабияка могла вчинитися шкода; скільки ще в ньому зла треба знищити, скільки беззаконня скасувати, скільки сваволі припинити, скільки помилок виправити, скільки обов’язків виконати. Отож, ні слова нікому про задум свій не сказавши, встав він раз якось перед світом (а діло було в місяці липні, як саме гарячі дні стояли) і так, щоб ніхто не бачив, одяг на себе повний обладунок, сів на Росинанта, приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа і виїхав задвірками в чисте поле, радий та веселий, як щасливо складаються з самого початку його справи. Та ледве опинився в полі, як вдарила йому в голову страшна думка — така страшна, що він готовий був уже і назад повернутися. Пригадав собі, що його ж іще не посвячено у рицарі, тож за рицарськими законами він не має жодного права ставати до бою з будь-яким рицарем. А якби вже й посвячено, то як рицар-біляк13 він може носити лише білий обладунок, без девізу на щиті, поки своєю хоробрістю його не заслужить. Ці міркування похитнули були його намір, та шаленство взяло гору над тими сумнівами, і він вирішив, що звернеться з проханням про посвячення до першого, хто в мандрах йому зустрінеться, бо й інших багато так чинило — це він вичитав у книжках, які довели його до такого стану. Що ж до білого обладунку то він вирішив так свої лати на дозвіллі вичистити, щоб вони за самого горностая біліше ясніли. Заспокоївшись, він рушив далі, даючи на волю коневі куди-хотя правити: у тому ж, гадав він, і була вся сила пригодництва.

Їде ото наш новоявлений рицар та й промовляє сам до себе такими словами:

— Немає найменшого сумніву, що в прийдешні часи, коли об явиться світові правдива історія моїх голосних подвигів, мудрець котрий їх опише, розпочне оповідь про цей мій перший ранковий виїзд саме так: “Заледве рожеволиций Аполлон почав розпускати по широкому и просторому виду земному золотаві сувої свого пишного волосся, заледве дрібні різнопері Пташки, мов у арфи дзвонячи, ніжнотонною і медоплинною гармонією привітали рум’яну Аврору, що саме покинула м’яке ложе ревнивого свого мужа і з’явилася смертним очам поміж брам і вікон ламанчського обрію, як преславний рицар Дон Кіхот з Ламанчі, занехаявши розкішні пуховиці, скочив на свого славетного коня Росинанта і рушив в дорогу вікодавньою і людославною рівниною Монтьєльською”.

Майже цілий той день їхав він дарма — не траплялося йому по дорозі нічого, вартого згадки, що його аж розпач брав, бо не терпілося йому зустріти кого-небудь і спробувати одразу міць своєї правиці, надвечір і сам він, і кінь його страшенно стомились і охляли з голоду Розглядаючись на всі боки, чи нема де якого замку або хоч куреня пастушого, де б прихиститися та відпочити після труду великого, побачив наш рицар неподалік від шляху корчму, і здалось йому, що то він зірку побачив, яка приведе його як не в самий рай, то хоч до воріт спасіння. Наддавши ходу, добрався він до неї так уже смеркома.

Нашому шукай-біді здавалося, ніби все, що йому думалося бачилося чи уявлялося, має неодмінно з тим збігатися, що він у книгах вичитав, тож йому зразу й примарилося, що це не корчма, а пишний замок о чотирьох вежах та шпилях щиросрібних, що коло замку того і міст звідний, і рів кругойдучий є, і все інше, до нього належне. Не доїхавши трохи до корчми (чи то пак до замку), він натягнув коневі поводи й зупинився, сподіваючись, що між зубцями муру відразу з явиться якийсь карлик і задме в ріг, повідомляючи про прибуття рицаря. Сталося випадком, що саме в ту хвилину свинопас, зганяючи зі стерниська черідку свиней, засурмив у ріжок, бо на той звук вони звикли збігатися. Тут уже Дон Кіхотові здалося, що сподівання його справдилась, що то

карлик попереджає про його приїзд.

Підоспів в ту саму пору корчмар — чоловік із себе повнотелесий і через те, може, на вдачу добродушний. Правда, як побачивши те одоробло в обладунку, то мало не засміявся. Проте риштунок той грізний все-таки й перелякав його немало, і він вирішив прийняти гостя поштиво.

Сеньйоре рицарю,— озвався він до нього, якщо ваше добродійство хоче в нас підночувати, то ваша милість знайде тут усе, що треба — от тільки ліжка немає, а то всього повно.

Дон Кіхот, побачивши шанобливість кастеляна,— він бо мав корчмаря за управителя замку,— одказав:

— А мені, пане кастеляне, і того стане.

Корчмар подумав, що гість назвав його кастеляном, щоб натякнути, ніби він “кастілець, на всі руки умілець”,— хоч насправді був родом з Андалузії і такий злодіяка, що заломив би самого Кака, а шахрай незгірший од якогось Кака14. Він відповів рицареві:

То виходить, ваше добродійство, що

Ваше ложе — твердий камінь,

Вартування — то ваш сон...15

Коли так, то сміливо можете завернути до нашої хати: таке в нас тут діється, що не то одну ніч, а й цілий рік можна буде очей не стуляти.

Це сказавши, притримав стремено Дон Кіхотові, і той зсів із коня — з тяжкою, правда, бідою, бо ж цілісінький день і ріски в роті не мав, та попрохав господаря як слід попорати коня, бо, мовляв, другого такого вівсяника і в світі не знайдеш.

Корчмареві кінь не здався і в половину таким добрим, як хвалився Дон Кіхот, проте він завів його до стайні і зразу повернувся, чи не треба ще чого гостеві.   

—Я поїв би дечого,— одказав Дон Кіхот,— гадаю, що се було б до речі.

З гостя саме стягали обладунок. Нагрудника й наплічника вже зняли, а от нашийника ніяк не могли відстебнути та того вражого шолома стягнути, що до нього стрічками зеленими був міцно прикручений. Треба було б ті стрічки розрізати, бо вузлики так позатягалися, що не розплутаєш, але Дон Кіхот не хотів ніяк із тим погодитись.

Стола поставили тут же надворі, коло воріт, і господар приніс Дон Кіхотові порцію тріски. Риба була погано вимочена і ще гірше зготована, а хліб до неї чорніший і цвіліший за рицарів обладунок. Ото була сміхота дивитись, як він вечеряє! На голові у нього шолом, забрало підняте, а до рота сам рукою не дістане — мав хтось інший їжу в рота класти. Ще важче було з питтям, але корчмар придумав, як тій біді зарадити. вибрав з тростинки серединку, один кінець тої трубочки в рота йому вставив, а в другий вино наливав. Рицар же, щоб тільки стьожок не розрізати, всі ті недогоди терпляче зносив.   

В цей саме час до корчми зайшов коновал, щоб холостити поросят, і, увійшовши, писнув кілька разів у свою дудочку. Тут вже Дон Кіхот остаточно впевнився, що прибув до пишного замку, де його зустрічають з музикою, що тріска — то форель, черствий хліб — пшенична булка, а корчмар кастелян. Отже, недарма вирішив він у світ рушити, недарма виїхав зі своїх володінь. Одне тільки його муляло, що він досі не посвячений у рицарі, тому не має ще повного права шукати якоїсь пригоди.   .

РОЗДІЛ 3

де оповідається, яким потішнім способом висвятився Дон Кіхот на рицаря

Мучений тією думкою, Дон Кіхот відбув швиденько вечерю свою вбогу корчемну, гукнув господаря, пішов з ним до стайні, а там впав перед ним навколішки і сказав:

— Доблесний рицарю, я не встану з місця, поки добродійство ваше не вчинить мені однієї ласки; вчинивши ж її, ваша милість і себе славою великою вкриє, і роду людському немало прислужиться.

Корчмар, побачивши гостя в ногах своїх і такі слова його почувши, витріщив очі з великого дива і не знав, що робити. Він намагався підняти Дон Кіхота, але той аж тоді встав, коли корчмар пообіцяв уволити його волю.

Меншого я й не сподівався від вашої незрівнянної великодушності, промовив тоді Дон Кіхот,— бо ласка, про яку вас просив і яку ваша милість прирекла мені зробити, полягає в тому, щоб завтра вранці ви мене у рицарі посвятили. Цю ніч у каплиці замку я вартуватиму при зброї, а вранці, кажу, нехай справдиться жадання моє заповітне, щоб міг я за велінням обов’язку мого об’їжджати всі чотири сторони світу, шукаючи пригод та допомагаючи всім скривдженим, що належить чинити всякому рицарству, а надто таким як я мандрівним рицарям, схильним до звершення подібних подвигів.

Корчмар був, як ми вже казали, битий жак; він і зразу був подумав, що його гість несповна розуму, а тепер і зовсім в тому пересвідчи, вся. Хотівши добре порозважатися цієї ночі, він надумав потурати всім його примхам, тож і сказав Дон Кіхотові, що схвалює його намір, цілком притаманний і властивий таким славним рицарям, на якого він подобою своєю бадьористою виглядає. До цього він ще додав, що при замку немає каплиці, де можна було б відбути нічне вартування, бо стару розвалили, а нової ще не збудували. Але йому, напевно, відомо, що в разі потреби вартувати при зброї можна в будь-якому місці, отже, нехай його гість перебуде цю ніч на замковому подвір’ї, а вранці, як Бог поможе, відправляться всі приписані церемонії, і він стане справдешнім рицарем, і то таким, що не знайдеш у всьому світі хрещеному.

Потім корчмар спитався в Дон Кіхота, чи має він гроші; той відповів, що не має, бо ніде в книгах не читав, щоб мандрівні рицарі носили їх при собі. Корчмар йому заперечив: хоч у романах про те й не пишеться, бо автори не вважають за потрібне згадувати про такі прості й потрібні в дорозі речі, як гроші або чисті сорочки, однак це зовсім не значить, що в рицарів їх не було. Давні рицарі про те дбали, щоб у зброєносців їхніх були гроші й інші всілякі потрібні речі, як то корпія чи мазі лікувальні. А як траплялося, що рицар не мав зброєносця (хоч таке й не часто випадало), то й сам приторочував, бувало, саковки маленькі скакунові до спини, нібито не знати яка дорога річ. Правда, возитися із саквами не вельми-то мандрівному рицареві пристало, тим і радить він Дон Кіхотові (хоч міг би й наказати, яко хрещеникові своєму), хай ніколи більше не рушає в дорогу без грошей та інших таких потрібних речей: той припас зовсім несподівано може стати у великій . пригоді.

Дон Кіхот пообіцяв так усе точно вчинити, як радив йому кастелян, а сам заходився лаштуватися до цілонічної варти коло зброї на просторому подвір’ї. Позбирав увесь свій обладунок, склав на жолоб напувальний коло колодязя, сам же, нахопивши на одну руку щита, а в другу списа взявши, почав перед жолобом поважно й ніби спогорда туди-сюди походжати. Як заступив він на варту, то й ніч якраз запала.

Корчмар же тим часом розповів усім, хто в його корчмі був, про божевілля свого нового нічліжника, про вартування над зброєю та про обряд посвяти у рицарі, що мав після того відбутися. Всі дуже дивувалися й вийшли, щоб на Дон Кіхота здалеку поглянути, а він ходив собі велично назад і вперед або спинявся раптом і, спершись на списа, пильно дивився на свій бойовий обладунок. Ніч була вже пізня, але місяць так розсвітився, ніби в сонця все проміння забрав, і всі добре бачили, що витворяв новонасталий рицар.

Одному погоничеві, що в корчмі зупинився, прийшла саме охота напоїти своїх мулів, а для цього треба було зняти з жолоба Дон Кіхотів обладунок. Як побачив наш рицар того напасника, закричав відразу дужим голосом:

Хто б ти не був, о зухвалий рицарю, якщо хочеш доторкнутися до зброї найславетнішого з усіх мандрівних рицарів, які будь-коли підперезувалися мечем,— подумай, що робиш, не рухай її, бо головою за своє зухвальство поплатишся!

Погонич не зважав на ті погрози (а краще б йому було зважити, ніж здоров ям своїм так необачно важити), схопив обладунок за реміняччя і кинув його якомога далі. Як побачив те Дон Кіхот, звів очі до неба, а думки звернув, зрозуміла річ, до володарки своєї Дульсінеї і промовив:

Допоможи мені, сеньйоро моя, в цьому першому випробуванні, хай я помщуся за зневагу, вчинену серцю моєму, що належить тобі на віки вічні, не забудь мене ласкою своєю і захистом своїм в цьому першому випробуванні! .

Проказавши таку промову і ще багато дечого, відкинув геть щита, підняв обіруч списа і так ним по голові погонича торохнув, що той зразу як мертвий простягся; ще б один такий удар, то вже ніякий лікар його не привів би до тями. А Дон Кіхот позбирав обладунок свій і знов почав походжати собі любісінько, як і перше. По малій часині встав другий погонич, не знаючи, що сталося з його товаришем, і теж хотів своїх мулів напоїти. Підійшов до жолоба і давай обладунок скидати, щоб місце звільнити, аж тут Дон Кіхот, не кажучи ні слова й не кличучи більш нікого на допомогу, знов кинув щита, знов махнув списом і так нахабу по голові вдарив, що спис хоч і цілий залишився, так у того ж череп не натроє, а мабуть, начетверо розколовся. .

Гостеві витівки остобісіли корчмареві, і він вирішив покласти їм край дай, думає, відбуду вже зразу той триклятий обряд, посвячу Його у рицарі, поки іншої якоїсь халепи не сталося. Підійшовши до Дон Кіхота, він перепросив його за тих гультяїв, котрі без відома так нечемно з гостем повелися, за що вже слушної здобулися кари. Потім нагадав йому знов, що при замкові немає каплиці, але для довершення обряду воно не дуже й потрібно: для Посвяти, згідно із заведеним церемоніалом (це вже він, напевне, знає), найголовніше — по шиї дати та голим мечем по плечах вдарити, а це хоч і в чистому полі зробити можна. А вартувати йому годі вже, бо досить було б і двох годин, а він цілих чотири провартував. Дон Кіхот йому повірив і сказав, що на все пристає, щоб тільки швидше обряд відбути.

Мудрий по шкоді господар метнувся швидше по книгу, де записував розхід сіна та ячменю, що на мулів видавав, і знов повернувся до Дон Кіхота в супроводі двох молодиць та хлопчика, який тримав недогарок свічки. Велівши нашому ідальго стати навколішки, зробив вигляд, ніби читає з видаткової книги якусь урочисту молитву, і серед того молитвування вліпив рицареві доброго потиличника, а потім взяв у нього меча і плазом по спині вдарив та все мимрив щось собі під ніс.

Це зробивши, велів одній молодиці підперезати його мечем. Вона вчинила те з великою спритністю та делікатністю: хоч і регітно їй було з усієї тієї церемонії, та, бачивши подвиги новонареченого рицаря, душила в собі сміх.

— Пошли вам, Боже, щасливого рицарювання і дай вам, Господи, у всякому бою потуги,— примовляла чемненько, меча йому прив’язуючи.

Відбувши швиденько ці нечувані й небачені церемонії, Дон Кіхот, не гаючись, осідлав Росинанта, скочив на нього, обійняв господаря і подякував йому за ласку, наплівши силу-силенну високохмарних слів, що годі й переказати. Корчмар, щоб такого гостя швидше здихатися, відповів йому так само закрутисто, хоча й коротшими словами, і, не спитавши навіть плати за нічліг, відпустив його з миром.

РОЗДІЛ 4

Яка пригода стаїася з нашим рицарем по виїзді з корчми

Саме на світ почало благословлятись, як Дон Кіхот виїхав з корчми вже справжнім рицарем, і такий же був радий, та веселий, та втішений, так у ньому серце грало, що на Росинантові аж попруги тріщали.

Та тут спали йому на пам’ять корчмареві поради про припас, що в дорозі може знадобитися, особливо про гроші та про сорочки, і він вирішив з’їздити по те добро додому та за одним ходом і зброєносця собі підібрати. Був там у нього на прикметі селянин один, його сусіда, чоловік багатий на діти, а бідний на достаток, але на зброєносця придатний. От і завернув він Росинанта до свого села, а той, ніби зачувши рідну стайню, так щиро з копита рвонув, що ледве землі торкався.

Проїхав отак трохи, аж чує — з правої руки, з гущавини лісової щось ніби квилить, тихо так та жалібно. Почувши квиління, Дон Кіхот промовив:

— Хвала небові святому за ласку, що мені так швидко ниспосилає, щоб міг я обов’язок мій рицарський виконати і плоди моїх, добрих намірів зібрати! Не сумніваюся, що то стогне якийсь безталанник чи, може, безталанниця, що потребують допомоги моєї та опіки.

Смикнув за повіддя та й погнав Росинанта туди, звідки те квиління чулося. Ледве в залісок в’їхав, дивиться, аж там до одного дуба кобила прив’язана, а до другого — хлопець років п’ятнадцяти, до пояса заголений. Отож він і стогнав, та й було чого, бо тут же стояв якийсь здоровий дядько й що є сили періщив його батогом, примовляючи за кожним разом:

—А будеш мені дивитися! А будеш мені кричати!

А хлопець лебедів:

—Ой, не буду більше, дядьку, їй же Богу святому, не буду, а худібку так уже пильнуватиму, що й на хвильку з ока не спущу!

Дон Кіхот, побачивши що діється, крикнув на дядька грізним голосом:

—Нечемний рицарю, не годиться знущатись отак над безборонним. Сідай на коня, бери свого списа,— а треба сказати, що до того дуба, де стояла кобила на припоні, ратище16 було прихилене,— я кажу тобі, що так, як ти, чинять лише страхополохи!

Побачивши таку фігуру, всю в зброю закуту, що потрясала списом над самим його обличчям, дядько аж помертвів увесь і відповів лагідно:

—Сеньйоре рицарю, хлопець, якого я оце караю, то мій наймит, вівці в мене пасе в цих урочищах, і такий же він, щоб ви знали, роззява: щодня мушу якоїсь ягнички недолічитись. А як почну його за те недбальство чи, може, й шахрайство карати, то він каже, що я скупий і за те його караю, щоб не платити йому зароблене. Бреше, побий мене Боже, що бреше!

—Як ти смієш, хамлюго, казати при мені, що він бреше! — гукнув Дон Кіхот.— Присягаю на сонце святе, що над нами світить, так і прошию тебе наскрізь оцим-о списом! Заплати йому без жодної відмовки, а ні, то Богом живим божуся, на місці трупом тебе покладу! Зараз же відв’яжи його!

Селянин похнюпився і мовчки відв’язав свого наймита. Тоді Дон Кіхот спитався в хлопця, за скільки йому господар винен. Той одказав, що за дев’ять місяців, по сім реалів щомісяця. Дон Кіхот обрахував, що разом хлопцеві належить шістдесят і три реали, і наказав господареві, . щоб він негайно заплатив, коли йому життя миле. Переляканий дядько відмовлявся, що неспромога його, та він стільки й не винен, от хоч би й забожитись (а побожитись таки не наважився), що треба відняти за три пари черевиків, що хлопець зносив, та ще реала за те, що двічі кров йому з руки пускав, як той був занедужав,   

—Може, воно й так,— сказав Дон Кіхот,— а от ти тільки що відшмагав його безневинно, то він уже, виходить, заплатив і за взуття, і за кровопускання. Нехай він подер шкуру на тих черевиках, що ти купив, так ти ж за те на ньому шкуру подер; нехай цирульник пустив йому кров, коли він хворий лежав, так ти ж пустив йому тепер кров, коли він зовсім здоровий був. От воно й виходить, що за це нічого повертати не треба.

—Так горе ж моє, сеньйоре рицарю, що я грошей при собі не маю,— бідкався дядько,— нехай Андрес іде зі мною, і дома я заплачу йому все до останнього реала.

— Щоб я оце та пішов до нього? — закричав хлопець.— Ніколи в світі! Ні, сеньйоре, ані за які гроші! Як піду, то він же з мене всю шкуру спустить, як зі святого Бартоломея!

—Не спустить,— заперечив Дон Кіхот,— раз я йому наказав, то чинитиме мою волю. Хай тільки заприсягнеться тим рицарським орденом, до якого належить, то відпущу його з душею, і він тобі заплатить.

—Що ви, сеньйоре, говорите! — мовив хлопець. — Господар мій , не належить до жодного рицарського ордену. Це ж Хуан Лантух, багатій із села Кінтанара.

—То нічого,— сказав Дон Кіхот,— і Лантухи можуть бути рицарями; не родом чоловік славен, а робом.

—Воно-то так,— погодився Андрес,— та яким же робом оце мій господар робить, що відмовляється платити мною зароблене?

—Та не відмовляюся, голубе Андресику,— обізвався дядько, ходи тільки, будь ласка, зі мною. Присягаюся всіма рицарськими законами, які тільки є на світі, що сплачу тобі все до останнього реала, з дорогою душею!

—Можна й без дорогої душі, залиши її собі,— сказав Дон Кіхот,— буде з мене, якщо ти йому віддаси те, що винен. Тільки гляди мені: як не стримаєш слова, то клянуся, що повернусь і покараю тебе хоч би ти і ящіркою звивався, від мене ніде не сховаєшся. Якщо хочеш знати, хто це тобі говорить, то знай: я — завзятий Дон Кіхот з Ламанні, месник за всяку кривду і сваволю. А тепер бувай здоров і пам’ятай під загрозою грізної кари, що ти пообіцяв і на чому заприсягнувся.

Це сказавши, стиснув Росинанта острогами — і тільки смуга за ним лягла. Селянин провів його очима і, як він уже зник за деревами, повернувся до наймита свого Андреса і сказав:

А ходи-но сюди, небоже! Зараз я вчиню волю цього месника і заплачу тобі все, що винен.

Богом клянуся,— сказав Андрес,— добре, дядьку, зробите, як виконаєте волю цього славного рицаря, подовж йому, Боже, віку без ліку за те, що він такий хоробрий і справедливий. Бо як не заплатите, то побачите, що повернеться і покарає вас.

—Ти кажеш Богом клянуся, і я кажу Богом клянуся,— промовив господар, —Та я ж тебе так люблю, що хочу тобі ще більше завинити, щоб потім більше заплатити.

Тут він вхопив хлопця за руку і, знову його до дуба прив’язавши, такого дав прочухана, що бідолаха ледве живий залишився.

Завзятий же ідальго Дон Кіхот, захистивши в такий спосіб скривдженого, був вельми задоволений, що так славно й щасливо розпочав своє рицарювання. Радий та веселий їхав він до свого села і промовляв впівголоса:

Воістину можеш ти йменуватися найщасливішою з усіх жінок, що живуть на землі, о, над усіма вродливицями вродливице, Дульсінеє Тобоська! Доля-бо судила, щоб вірним твоїм слугою і виконавцем всіх твоїх бажань і велінь став такий славний і завзятий рицар, як Дон Кіхот з Ламанчі, що, діставши, як відомо, лише вчора посвяту, сьогодні вже помстився за найстрашнішу кривду і образу, вчинену свавіллям та беззаконням, сьогодні вже вирвав бича з руки немилосердного ворога, що безневинно катував цього отрока!

РОЗДІЛ 7

Про другий виїзд нашого доброго рицаря Дон Кіхота з Ламанчі

Повернувшись додому, Дон Кіхот почав вести переговори з одним селянином, близьким своїм сусідом. Був то чоловік добрий, хоч добра мав, сердега, не гурт, але був, як то кажуть, без олії в голові. Так він уже його вмовляв, так надив, такого йому наобіцяв, їцо бідний селюк згодився нарешті стати йому за зброєносця і з ним в мандри піти. Дон Кіхот радив йому, між іншим, не дуже огинатися, бо дуже можливо, що їм вдасться одним махом завоювати острів який-небудь, тоді він його відразу зробить губернатором. Знадившись на ці обіцянки, Санчо Панса17(так звали того селянина) покинув жінку і дітей і став до сусіда свого за зброєносця.

Потім Дон Кіхот заходився грошей збирати: дещо продав, дещо позаставляв (і все ж то за безцінь) і збив таки чималеньку суму. Потім повідомив зброєносця свого Санчо, якого дня і якої години мають вони в дорогу рушати, щоб той встиг найпотрібнішим припасом запастися та не забув сакви взяти. Санчо запевнив, що не забуде, а ще сказав, що не дуже-то звик пішки ходити та думає осла свого взяти, а осел у нього добрячий. Щодо осла Дон Кіхот мав деякі сумніви: він почав пригадувати собі, чи були в яких-небудь мандрівних рицарів зброєносш-ослоїзди, та так і не зміг пригадати і врешті дозволив своєму зброєносцю взяти осла, сподіваючись, що невдовзі зможе дати йому благороднішу тварину, відбивши коня в першого-ліпшого нечемного рицаря, що зустрінеться їм по дорозі. Згадавши корчмареві поради, Дон Кіхот призапасив також сорочок та ще дечого. Наготувавши все як слід, Дон Кіхот і Санчо Панса виїхали однієї ночі з села, так що ніхто й не бачив, не попрощались навіть зі своїми — цей із жінкою та дітьми, а той з небогою та ключницею.

Санчо Панса їхав на своєму ослі, немов патріарх який; не забув він і сакви взяти, і бурдюка на вино. Йому не терпілося швидше стати губернатором того острова, що господар обіцяв. Отак їдучи, мовив Санчо Панса:

—Глядіть же, сеньйоре мандрівний рицарю, не забудьте того острова, що з ласки вашої мені обіцяли. Хай хоч який великий буде, а я ним подужаю керувати, от побачите.

На те одказав йому Дон Кіхот:

—Треба тобі знати, друже мій Санчо Панса, що в давнину мандрівні рицарі мали звичай призначати зброєносців своїх губернаторами та намісниками тих островів чи королівств, які вони завоювали, і я твердо вирішив того схвального звичаю дотримуватися; мало того, я хочу його вдосконалити. Бачиш, вони іноді (а правду кажучи, то таки частенько) чекали, поки зброєносці їхні постаріють, що вже несила їм і служити по стількох гірких днях і ночах, і аж тоді робили їх графами чи там маркізами і давали їм у володіння якусь округу, а як ми з тобою живі будемо, то, може, ще й на цьому тижні я завоюю яке-небудь королівство, якому ще кілька держав підлягають котра тобі подобається, в ту й настановлю тебе королем. І не думай, що я перебільшую, рицарям раз у раз трапляються небачені пригоди й нечувані нагоди. Можливо, я дам тобі навіть більше, ніж пообіцяв.

—То себто виходить, сказав Санчо Панса,— коли я якимось чудом став би, як ви кажете, королем, то Хуана Гутьєррес, моя стара, буде вже королицею, а дітки мої короленятами?

—А хто ж у цьому може сумніватися? — відповів Дон Кіхот.

—Та хоч би й я,— сказав Санчо Панса.— Коли б навіть Бог з неба королівські корони дощем сіяв, то й тоді на голову Марії Гутьєррес жодна, мабуть, не прийшлася б. Ні, сеньйоре, не вийде з неї королиці, хіба від сили грапиня, та й то ще невідомо.

—Уповай на Бога, Санчо, втішав його Дон Кіхот,— він пошле їй те, що годиться, а сам теж не прибіднюйся: бути тобі губернатором, а щоб нижче, то і не думай.

—А й не думаю,— одказав Санчо Панса.— Ви ж у мене сеньйор важнющий, то й дасте мені щось таке гарне, щоб воно й до шмиги було й до снаги.

РОЗДІЛ 8

Про велику перемогу, здобуту премудрим Дон Кіхотом у страшенному
й нечуваному бою з вітряками, та про інші вікопомні події

Тут перед ними заманячило тридцять чи сорок вітряків, що серед поля стояли. Як побачив їх Дон Кіхот, то сказав своєму зброєносцю:

Фортуна сприяє нашим намірам понад усяке сподівання. Поглянь, друже мій Санчо, що там попереду бовваніє: то тридцять, якщо не більше, потворних велетнів , що з ними я наважився воювати і всіх до ноги перебити. Трофеї, що нам дістануться, покладуть початок нашому багатству. А війна така справедлива, бо змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила.

—Та де ж ті велетні? — спитав Санчо Панса.

—Он там, хіба не бачиш? — одказав Дон Кіхот,— Глянь, які в них довжелезні руки: у деяких будуть, мабуть, на дві милі завдовжки.

—Що то ви, сеньйоре, кажете? — заперечив Санчо. — То ж зовсім не велетні, то вітряки, і не руки то в них, а крила: вони від вітру крутяться і жорна млинові крутять.

—Зразу видно, що ти ще в рицарських пригодах недосвідчений,— сказав Дон Кіхот, бо то таки велетні18. Як боїшся, то краще стань осторонь і помолись, а я тим часом зітнуся з ними в запеклому й нерівному бою.

Після цих слів стиснув коня острогами, не слухаючи криків свого зброєносця, який все остерігав його, щоб не кидався битися, бо то не велетні, а вітряки. Та рицареві нашому так ті велетні в голові засіли, що він не зважав на Санчове гукання й не придивлявся до вітряків, хоч був уже від них недалеко, а летів вперед і кричав дужим голосом:

—Не тікайте, боягузи, стійте, підлі тварюки! Адже на вас нападає один тільки рицар!

Тут саме звіявся легкий вітрець, і здоровенні крила вітрякові почали обертатись. Як побачив те Дон Кіхот, закричав:

—Махайте, махайте руками! Хай їх у вас буде більше, ніж у гіганта Бріарея20, і тоді не втечете кари!

Це сказавши, припоручив душу свою володарці Дульсінеї, просячи її допомогти йому в такому випробуванні, затулився добре щитом і, пустивши Росинанта учвал, вгородив списа крайньому вітрякові в крило. Тут вітер шарпонув крило так рвучко, що спис миттю на друзки розлетівся, а крило підняло коня й вершника, а потім скинуло їх із розгону додолу. Санчо Панса прибіг на всю ослячу рись рятувати свого господаря; наблизившись, він побачив, що той і поворухнутися не може — так тяжко грьопнувся з Росинанта.

—Ах, Боже ж ти мій, Господи! — бідкався Санчо. Чи не казав я вам, сеньйоре, щоб стереглися, бо то вітряки, воно ж усякому видно, хіба тому ні, в кого вітер у голові ганяє.

—Мовчи, друже Санчо,— одказав Дон Кіхот, бойове щастя швидко змінюється. Я оце думаю, та так воно і є, що то мудрий Фрестон21 навмисне перетворив велетнів на вітряки, щоб не дати мені слави перемоги, бо зі мною ворогує. Але кінець кінцем мій доблесний меч розіб’є ті зловорожі чари.

— Та дай Боже,— сказав Санчо Панса. Він допоміг Дон Кіхотові встати й посадив його на Росинанта, що теж був ледве живий та теплий. Міркуючи так і сяк про недавню пригоду, вони рушили далі. Одне тільки засмучувало нашого рицаря, що не було вже в нього списа. Розповівши про те горе зброєносцю своєму, він сказав:

—Раз якось читав я, що один іспанський рицар на ймення Дієго Перес де Варгас, поламавши в бою меча, одчахнув від дуба здоровенну гілляку і того дня стільки подвигів учинив, стільки маврів нею перетовк, що йому дали прізвище Гілляка, а нащадки його й досі мають прізвище Варгас-Гілляка. Я до того веду, що й сам думаю собі дубця виламати з першого дуба, що ми по дорозі побачимо. І буде той дубець не гірший, ніж у Варгаса був, і доконаю я з ним таких подвигів, що ти можеш себе за щасливця вважати: рідко кому доводиться бути свідком і очевидцем майже неймовірних подій.

—То все в Божих руках,— відповів йому Санчо,— я вірю всьому, що ваша милість мені каже. Тільки сядьте-бо рівніше, а то ви якось аж перехнябились у сідлі — мабуть, таки добре забились, як упали.

—Правда твоя,— промовив Дон Кіхот,— але, як бачиш, я не жаліюся, що те й те мені болить, бо мандрівним рицарям не гоже на рани скаржитися, хоч би з них і тельбухи вилазили.

— Коли так, то хай буде й так,— одказав Санчо,— але я був би радий, якби ви жалілися мені, коли вам що болітиме. А вже як у мене що заболить, хоч трішечки, то так стогнатиму, що ну! Чи, може, і зброєносцям мандрівних рицарів не вільно на біль нарікати?

Дон Кіхот посміявся з простоти свого зброєносця і сказав, що він може собі стогнати й жалітися скільки влізе, бо в рицарських законах про те нічого не написано. Тоді Санчо нагадав господарю, що час би їм чогось і попоїсти. Дон Кіхот відповів, що йому поки що не хочеться, а Санчо нехай їсть, коли заманеться. Одержавши такий дозвіл, Санчо розташувався якнайзручніше на ослі, вийняв із саков харч і заходився підживлятися, трюхикаючи позаду. Час від часу він потягав винце з бурдюка, та так смачно, що йому позаздрив би найзавзятіший неминай-корчма з Малаги. Отак їдучи та частуючись потроху, він зовсім забув про господареві обіцянки, а пошуки пригод, хоч би й небезпечних, здавалися йому вже не тяжким трудом, а приємною розвагою.

Обночувались вони на якомусь узліссі. Дон Кіхот виламав собі з дерева суху гілляку і насадив на неї залізного наконечника, що від старого списа залишився,— от тобі вже й новий спис готовий.

РОЗДІЛ 19

Про мудрі розмови Санчо з господарем, про притичину з мерцем
та про інші немалозначні події

Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, зброєносець голодний, і рицареві їсти хочеться, аж бачать — попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, ніби зорі якісь рухомі. Як побачив їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось. Той сіпнув вуздечку, осла осадив, а цей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них наближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів з переляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:

—Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпечніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю відвагу показати!

—Ой, горе моє! — забідкався Санчо.— Якщо це буде пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настарчу?

—В кожному разі, Санчо, прошу тебе, не падай духом,— підбадьорював його Дон Кіхот. — А в моїй безстрашності ти сам зараз пересвідчишся.

—Та дасть Бог, не впаду вже,— відповів Санчо.

От стали вони трохи на узбіччі і знов давай придивлятися, що то за блукаючі вогні такі, аж бачать — сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вигляд, що Санчо Панса відразу стерпнув увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила. Того трусу й того дзвону ще більше стало, коли вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палаючими смолоскипами в руках, за ними було несено поховальні ноші в чорному крепі, а за ношами знову шість вершників у довгому жалобному одязі, що мало не до копит їхніх мулів сягав, а що то були не коні, зрозуміло було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.

Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої години і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санчо, а й на його господаря, тільки що в зброєносця дух вже давно в п’яти заліз, а Дон Кіхота врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів взята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон. Кіхотові, судилося за того рицаря відімстити. Не довго думавши, він хвацько розпрямився в сідлі, підняв списа і, сповнений мужньої відваги, виїхав на середину дороги, де мали проїжджати оті люди в балахонах. Підпустивши їх До себе близько, він озвався до них гучним голосом:

— Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і скажіть мені, хто ви є, звідки й куди їдете і кого на тих ношах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, І я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви зазнали.

—Ми поспішаємо, одказав один із білобалахонників,— до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що ваша милість від нас жадає.

Після цих слів торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за вуздечку і сказав:   

—Стійте, будьте ввічливіші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.

Мул був полохливий: як схоплено його за вузду, він так схарапудився, що став дибки і скинув вершника на землю. Піший слуга, побачивши, що той упав, почав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже розгніваний, підняв не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли — так жваво він гарцював, так гордо басував. Всі ті балахонники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю урозсип зі смолоскипами своїми — ніби маскарадники закрутили веселу гру карнавальної ночі. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутися не могли. Дон Кіхот побив їх усіх, і вони теж змушені були хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а сам диявол налетів на них, щоб мерця забрати.

Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого господаря й^мовив собі: “Певне, мій сеньйор і справді такий відважний та потужний, як сам каже”. Біля першого супротивника, якого Дон Кіхот повалив з мула, валявся палаючий смолоскип; при тому світлі наш рицар спостеріг лежачого, під’їхав до нього ближче і, ткнувши списом мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб’є. На те лежачий відповів:

—Та куди вже далі здаватись? Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, сеньйоре, якщо ви християнський рицар, не вбивайте мене, бо то було б велике святотатство: адже я ліценціат і дістав уже посвяту22.

—Який же біс вас сюди заніс,— спитав Дон Кіхот,— якщо ви духовна особа?

—Ніякий не біс,   одказав лежачий,— а моя лиха доля.

—Буде вона ще лихіша,— пригрозив Дон Кіхот,— якщо не дасте мені відповіді на всі питання, що я вам з самого початку задав.

—Я залюбки вчиню вашу волю,— мовив ліценціат. Тож нехай ваша милість знає, що хоч я й назвався ліценціатом, насправді я-бакалавр23, ім’я моє Алонсо Лопес, родом із Алькобендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, що ото розбіглись. Ми супроводжуємо до міста Сеговії тіло одного кавальєро, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, йо Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня.

—А хто його вбив? — спитав Дон Кіхот.

—Сам Господь,— відповів бакалавр,— наславши на нього якусь чумну гарячку.

—Коли так,— сказав Дон Кіхот,— то сам же Господь звільнив мене від обов’язку мститися за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший. Та якщо його умертвила Вишня Воля, то я мовчу й схиляю низько голову: так само вчинив би я, якби й мене самого навістив Господь. Маєте знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання — їздити світами і нівечити всяке зло та виправляти всяку кривду.

—Не знаю, як ви можете виправляти кривду,— одказав бакалавр, коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться поки віку мого. Не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так, що вже мені до Суду добра не бачити... Ви собі їздите, пригод шукаючи, а я, вас спіткавши, знайшов собі знегоду.

—Не все так складається, як гадається,— сказав Дон Кіхот — Біда в тім, сеньйоре бакалавре Алонсо Лопес, що ви всі їхали вночі з палаючими смолоскипами, в тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа — мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу примари. От і змушений був я, свій обов’язок виконуючи, на вас напасти і напав би й тоді, коли б ви насправді були дияволами з пекла, за яких я вас приймав з самого початку.

—Сеньйоре мандрівний рицарю,— промовив тоді бакалавр, коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула: нога мені між стременом і сідлом застрягла.

— Отак би я й до ранку говорив,— зауважив Дон Кіхот. — Чого ж ви мені відразу про свою біду не сказали?

І тут же покликав зброєносця свого, щоб ішов мерщій на допомогу, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого святі отці нав’ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив зі свого каптану мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши сеньйору бакалавру виборсатися з-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалаврові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець:

—Коли ті сеньйори захочуть знати, який левень дав їм такої прочуханки, то нехай ваша милість скаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу,

3 тим бакалавр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санчо, з якої то речі він саме тепер назвав його Рицарем Сумного Образу.

— Чом не сказати, скажу,— відповів Санчо.— Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й помітив, який у вас вигляд жалюгідний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив.

—Не в тім сила,— сказав Дон Кіхот.— Очевидно, той Мудрець, якому випало написати історію моїх діянь, вважав, що добре буде, як я візьму собі якесь прізвисько, бо так чинили всі старожитні рицарі: один називав себе Рицарем Полум’яного Меча, другий — Рицарем Однорога, той — Рицарем Дів, цей — Рицарем Птиці Фенікс, інший Рицарем Грифа, інший знов Рицарем Смерті, і під цими символічними йменнями вони були відомі по всіх усюдах. Отож, мабуть, той мудрець І підказав тобі думку наректи мене Рицарем Сумного Образу, і саме так я буду від сьогодні йменуватись. Щоб це ім’я до мене краще пристало, я звелю при нагоді намалювати собі на щиті якесь дуже смутне обличчя.

То зайва річ, сказав Санчо,— навіщо час і гроші марно Переводити? Ви тільки відкрийте забрало, поверніться лицем до людей, тоді й без малюнка на щиті і без ніякого нічого всяке назве вас Лицарем Сумного Образу. Вірте мені, я кажу вам щиру правду, а не насміхаюся: чи то з голоду, чи тому, що зуби пощербилися, ви такий нужденний маєте вигляд, що, Їй-Богу, нічого смутнішого не намалюєш.

Засміявся Дон Кіхот з жарту Санчо, проте вирішив залишити за собою те ймення і при нагоді замовити відповідне зображення на щиті або на панцері.

РОЗДІЛ 21,

де оповідається про славну пригоду з Мамбріновим шоломом та
про здобуття і цього многоцінного трофея

Тут саме почав накрапати дощик, і Санчо був не від того, щоб його перестояти, але Дон Кіхот повернув натомість праворуч і виїхав на дорогу. Трохи перегодя наш ідальго спостеріг поперед себе вершника, а на його голові щось блискуче, мов золото, сяє. Тільки побачив, як обернувся до Санчо і сказав:

—Думається мені, Санчо, що всяка примовка правду каже, бо всяка приказка і приговірка береться з самого досвіду, що є, як відомо, батько всім наукам. Недарма ж люди і таку придумали: “Одні двері хряп, а другі рип”. Отак і з нами: вчора випадок зачинив нам двері до пригоди, якої ми шукали, а тепер навстіж відчиняє перед нами двері до іншої, певнішої й славнішої пригоди. Якщо я не помиляюсь, нам назустріч їде рицар, на голові якого виблискує Мамбрінів24 шолом.

—Одно мені бачиться,— одказав Санчо,— хтось їде нам назустріч на сірому, от як і в мене, ослі, а на голові йому щось таке вилискується.

—   Ото ж і є Мамбрінів шолом,— сказав Дон Кіхот. Стань собі десь на узбіччі і запиши мене з тим вершником один на один: побачиш, як я, не тратячи дарма слів і не гаючи марно часу, миттю скінчу цю справу і добуду собі того жаданого шолома.

—Чом не стати, стану,— сказав Санчо.

А з тим конем, рицарем і шоломом, що Дон Кіхотові побачились, діло було таке: недалеко від того місця було двоє сіл, одне більше, друге менше; так як у більшому була аптека й цирульня, а в меншому ні, то один цирульник мав тут і там встигати. Випало якраз, що в малому селі одному недужому кров треба було пустити, а другого поголити, от цирульник і подався туди. По дорозі захопив його дощ, і він, щоб не зіпсувати свого нового ще капелюха, одяг собі на голову мідницю25 до гоління, а що та посудина була добре вичищена, то виблискувала на півмилі. їхав цирульник на сивому ослі, як зауважив Санчо, але Дон Кіхот прийняв його за сірого в яблуках коня, а мідницю — за шолом золотий, бо все, що бачив, миттю припасовував і пристосовував до своїх рицарських химер та божевільних марень. Підпустивши нещасного

вершника ближче, наш ідальго не став з ним вести переговори, а розігнався чимдуж конем і підняв списа, щоб супротивника наскрізь прошити; одне тільки встиг на бігу крикнути:

—Обороняйся, бісів сину, або по добрій волі віддай, що належить мені по праву!   

Цирульник, неждано-негадано побачивши перед собою таку поторочу, знайшов один тільки спосіб від грізного списа ухилитися: зсунувся миттю з осла і, ледве землі торкнувся, майнув у поле швидше за оленя, що й сам вітрів батько його не наздогнав би. Мідниця залишилась на землі, і Дон Кіхот цілком задовольнився з цього. Тоді звелів Санчо підняти шолома, а той, взявши його в руки, сказав:

—Добряча мідниця, Їй-Богу, варта щонайменше вісім реалів.

Та й подав мідницю Дон Кіхоту, а той одяг її собі на голову і почав туди-сюди перевертати, шукаючи, де ж у тому нібито шоломі защіпка нижня, та так і не знайшовши її, сказав:

—У того бусурмена, що на його мірку цей преславний шолом скували, мала бути здоровенна голова; але найгірше те, що нижньої частини немає.

Як почув Санчо, що господар ту мідницю шоломом величає, почав його сміх розбирати.

—А чому це ти, Санчо, смієшся? — спитав Дон Кіхот.

—Тому сміюся,— відповів зброєносець,— що думаю, яка здоровенна голова була в того бусурмена, що носив цього шолома, який, крапля в краплю, схожий на мідницю до гоління.

—А знаєш, Санчо, я, здається, здогадався, в чому тут річ. Цей славетний заворожений шолом потрапив, мабуть, якимось дивним випадком у руки невігласа, що не міг знати й скласти йому ціни: от він побачив, що то щире злото, та й переплавив одну половину, щоб поживитись, а з другої зробив оцю штуку, що нагадує тобі голярську мідницю. Та як би воно там не було, я знаю, що це таке, і байдуже мені до тих метаморфоз: у першому ж селищі, де кузню знайдемо, я його перекую і знову такого матиму шолома, що не переважить його і навіть не зрівняється з ним шолом, змайстрований колись богом ковальства для бога війни, А тим часом носитиму його і так.

—Та годі вже про те, скажіть краще, ваша милість, що маємо робити з тим яблукуватим конем чи, по-моєму, сивим ослом, якого залишив той вражий, як його, Мам... Мартин, що ваша милість з сідла вибила. Він же, бачите, взяв ноги на плечі та й накивав п’ятами, то навряд чи по нього вже вернеться. А сивий хоч куди, не взяв його враг!

—Нема в мене такого звичаю — грабувати переможених,— сказав Дон Кіхот,— бо в рицарстві не заведено забирати в супротивника коня і пускати пішо, хіба що під самим переможцем кінь у бою загине, тоді можна взяти собі коня переможеного, як законну воєнну здобич. Отож, Санчо, не чіпай цього коня чи, по-твоєму, осла: як побачить господар, що ми поїхали, то напевне вернеться за ним.

—А мені ж Господи як хотілось його взяти,— зітхнув Санчо, або хоч на свого поміняти, бо в мене таки гірший... Та що ж, коли закони рицарські такі строгі, що й осла зміняти не вільно. Цікаво, чи можна упряж забрати?

—Про цю річ у мене немає цілковитої певності,— одказав Дон Кіхот,— і в такому сумнівному випадку (поки не довідаюся гаразд) до, зволяю тобі змінити упряж, якщо справді припала пильна потреба.

—Ой, пильна, пильна,— сказав Санчо,— пильніше вже нікуди.

І, діставши формальний дозвіл, так свого ослика вичепурив, що любо-мило дивитися. Тоді під’їли трохи, споживши решту харчів, що з обозного мула добули, і напились води з потоку.

Заспокоївшись отак трохи й навіть повеселівши, посідали верхи й поїхали навмання, наслідуючи мандрівних рицарів, які звичайно ніколи не вибирали певної дороги. Росинант вів їх, куди знав: під його волю схилявся і господар його, і осел Санчо, що завжди йшов за ним слідом у повній згоді і злагоді. Таким чином виїхали вони знову на битий шлях і пустилися ним без певної мети. їдуть собі та й їдуть, коли це Санчо обізвався до свого господаря:

—Чи не дозволили б ви мені, сеньйоре, порозмовляти трохи з вашою милістю?

—Гаразд, говори вже,— погодився Дон Кіхот,— але будь коротким у слові, бо довга річ не смакує.

—Оте я думаю, сеньйоре,— почав Санчо,— всі оці дні думаю, що як то мало користі й зиску з пригод, що їх ваша милість шукає по всяких нетрищах та по роздоріжжях. Отож, мені здається, краще було б (хоч вам воно, сеньйоре, видніше) стати на службу до якогось імператора чи ще якого великого можновладця, котрий війну веде. На тій службі ваша милість могла б виявити сповна всі достойності власної персони, силу свою велику і розум високий. Побачив би те вельможний володар, якому ми служимо, та й змушений був би хоч-не-хоч нагородити нас по заслузі, і певно, що знайшовся б чоловік такий, котрий написав би на вічну пам’ятку про подвиги вашої милості. Про свої я мовчу, бо сказано, які вже там подвиги у зброєносця; та якщо б і вони у рицарських книгах описувались, то й мої вчинки, думаю, не повинні були б лишитись між рядками.

—Незле мовиш, Санчо,— сказав тоді Дон Кіхот,— але поки дійде до того діло, треба ще світами поблукати, пригод пошукати і неабиякими вчинками імені й слави дослужитись. Отоді ще перш ніж об явиться такий рицар при дворі якогось монарха, всяк його по ділах величних знатиме: тільки в’їде до міських воріт, як дітвора вже за ним ув’яжеться і вчепиться та знай гукатиме, що це, мовляв, Рицар Сонця, чи там Змії, чи ще якої емблеми, що під її знаком він вершив свої голосні подвиги. Це той, казатимуть, що подолав у бою потужного велетня Брокабруна, це той, що зняв чари з персидського великого мамелюка, якого дев’ять віків тому були зачарували... Отак із уст в уста летітиме чутка про славні його діла, а на той гамір дитячий і говір людський підійде сам король до вікна свого королівського палацу, побачить того рицаря і впізнає його по обладунку чи по девізу на щиті та й кликне своїх прибічників: “Гей ви, рицарі мої вірнії, всі, що є при Дворі, виходьте зустрічати цвіт і окрасу рицарства, що нині до нас прибуває!” І на той поклик повиходять усі, а сам король зійде на половину сходів, обійме того рицаря, а тоді візьме за руку та й поведе до покою королеви, що вже чекатиме там на нього з донькою своєю королівською, такою гарною та гожою, що в усьому світі хрещеному навряд чи другу таку знайдеш. І станеться так неодмінно, що рицар кине оком на неї, а вона на нього, і обоє здадуться одне одному не земними створіннями, а якимись божественними істотами, і не відчують, як попадуть і заплутаються в нерозривні й нерозв’язні тенета любовні, з тривогою в серці будуть думати-гадати, як би освідчити навзаєм свої томливі почуття. Потім рицаря відведуть, нема що казати, в якийсь розкішний покій палацовий, знімуть з нього обладунок бойовий і одягнуть натомість у пишну мантію: і в броні ж він гарний був, а в тій мантії ще кращий стане. Ввечері сяде він до трапези з королем, королевою та прекрасною принцесою і не зводитиме з неї очей, зиркатиме крадькома на вродливицю, а вона так само обережно на нього, бо то, зауваж добре, буде дівчина скромна і чесна. Як же приберуть зі столу, у двері вступить раптом бридкий низенький карлик і з ним вродлива дама двірська, і та дама задасть усім гостям якесь хитромудре завдання, вигадане певним старожитнім чарівником: хто, мовляв, його виконає, той буде проголошений найкращим рицарем у світі. І звелить король усім присутнім відповідати, і ніхто тієї справи не зуміє й не докаже, тільки рицар-прибулець витримає ту пробу на честь собі і славу, чим сильно порадує принцесу: не дарма ж, подумає вона, знесла я думки до такого високого духа. Ще ж як на те король веде криваву війну з іншим якимось володарем і, прогостювавши кілька днів у нього при дворі, той рицар попросить у нього дозволу послужити йому. Король з дорогою душею задовольнить його прохання, а рицар шанобливо поцілує йому руку за ту ласку і тої ж ночі попрощається з принцесою через садові грати, бо в той сад її покій вікнами виходить і вони вже не раз так перемовлялись удвох з відома і з допомоги двірської служниці, принцесиної подруги й повірниці. Він зітхатиме тяжко, вона зомліє, служниця принесе їй води - і, про честь своєї сеньйори дбаючи, бідкатиметься, що скоро світанок, так щоб їх, бува, хто не застав. Врешті принцеса опам’ятається і подасть через грати білії руки, а рицар поцілує їх тисячу разів і омиє гарячими слізьми. Вони домовляться між собою, як їм про щось добре чи лихе звістки подавати, а вона благатиме його, щоб не довго на війні барився. Він пообіцяє під присягою, що вернеться якнайшвидше, знов поцілує їй руки і розстанеться з нею в смертельному розпачі. Піде до свого покою, впаде на ліжко та так і не зможе заснути з тої муки, а назавтра піде прощатися з королем, королевою та принцесою. З королем й королевою попрощався, а принцеса, кажуть йому, нездужає і не зможе його прийняти: здогадується рицар, що то від розлуки з ним вона захворіла, і серце розривається йому начетверо — на превелику силу стримує він себе, щоб жалю свого не зрадити. Бачить те все і та повірниця, іде до володарки своєї і все їй розказує, а та плаче гірко-прегірко, що, каже, не знаю, хто той рицар і що чи він королівського, чи якого іншого роду. Повірниця запевняє її, що така ґречність, таке благородство, така хоробрість, яку її рицар виявляє, притаманні особам високого, вельможного роду. Стривожена принцеса заспокоюється і, щоб не викликати підозри в отця-матері, перемагає своє горе і через два дні виходить на люди. А рицар тим часом уже поїхав воювати, він топче ворога під ноги, здобуває не одно місто, виграє не одну битву, тоді знов повертається до двору, бачиться з коханою своєю на звичному місці й домовляється з нею, що в нагороду за свої послуги проситиме в короля її руки. Король не згоден віддати за нього доньку, бо не знає, хто він і що. Та він таки одружиться зі своєю принцесою, чи викравши її, чи ще яким способом, і згодом отець її матиме те за велике щастя, бо виявиться, що рицар той — син великого володаря якогось там царства, якого вже, того не скажу, бо, мабуть, і на карті його немає. А там король помре, принцеса успадкує всі його володіння, і рицар сам стане королем. Тут уже нагородить він щедро і зброєносця свого, і всіх тих, хто допомагав йому. Зброєносця він оженить із двірською служницею, тією самою, звичайно, що була посередницею між ним і принцесою, а та служниця теж собі не проста, а дочка якогось можновладного герцога...

—Оце по-моєму! — сказав Санчо.— Правду кажучи, я того й добиваюсь, на те й покладаю всі надії.

—Не сумнівайся в тому, Санчо,— сказав Дон Кіхот,— бо таким саме чином, як я оце розповів, не один уже мандрівний рицар вийшов в королі чи в імператори. Як стану я королем, то зразу надам тобі дворянство, не треба буде тобі його купувати чи ще в кого вислужувати. Іменую тебе графом — і все, і вже ти благородний, і хоч-не-хоч всяке буде тебе вельможним називати.

А думаєте, та грапська огидність до мене не пристане? — спитав Санчо.

Гідність треба казати, а не огидність,— поправив його пан.

Хай і так, погодився Санчо,— хай тільки ваша милість швидше в королі виходить та мене в грапи виводить.

—Так воно й буде,— сказав Дон Кіхот,

РОЗДІЛ 22

Як Дон Кіхот звільнив багатьох знедолених, яких силоміць вели
туди, куди вони не хотіли йти

Після того, як між преславним Дон Кіхотом із Ламанчі та його зброєносцем Санчо Пансою відбулася розмова, переказана в кінці попереднього розділу, Дон Кіхот підвів очі й побачив, що назустріч їм по дорозі йшло пішки чоловік із дванадцятеро якихось людей, нанизаних, мов намисто, на довгий залізний ланцюг. До ланцюга вони були прикуті нашийниками, ще й на руках у кожного були кайдани. їх супроводило двоє комонних і двоє піших; кінні були озброєні мушкетами, а піші мечами та списами. Як побачив їх Санчо Панса, зразу промовив:

—Це йдуть галерники чи, сказати б, каторжники, королівські невільники: їх женуть на галери.

—Як то невільники? — спитав Дон Кіхот.— Чи то можлива річ, щоб король та своїх людей заневолював?

—Може, я трохи не так сказав,— одказав Санчо,— це люди, засуджені за свої злочини до галер, і їх женуть туди силою королю служити.

—Як би там не було, сказав Дон Кіхот,— але, зрештою, вони йдуть туди не доброхіть, а їх женуть, кажеш, силою?

— Авжеж,— підтвердив Санчо.

—Виходить,— сказав рицар,— я мушу виконати щодо них свій обов’язок — поборювати насильство та рятувати знедолених.

—Зважте на те, ваша милість,— остеріг його Санчо, що правосуддя в особі самого короля не чинить цим людям кривди і насильства, лише карає їх справедливо за їхні злочини.

Тим часом гурт кайданників підійшов ближче, і Дон Кіхот дуже чемно попрохав вартівників, щоб вони з ласки своєї повідомили і з’ясували йому, з якої причини чи, вірніше, з яких причин вони ведуть цих людей в такий спосіб. Один вартівник з тих, що верхи їхали, відповів, що то каторжники, люди, мовляв, королівські, оце і все, що він може йому сказати, та більше йому і знати не належить.

—І все ж таки,— вів далі своє Дон Кіхот,— я цікавий би знати, яке лихо сталося з усіма цими людьми, з кожним зокрема? 

І приточив до того стільки розумних і чемних речей, щоб спонукати їх задовольнити його цікавість, що другий вершник нарешті сказав:

—Хоч ми й веземо з собою реєстр, де записані всі справи цих нужденників і вироки на них, та не час нам тут зупинятись, діставати й читати ті папери. Нехай ваша милість краще спитає в них самих, і вони скажуть, як захочуть. А, мабуть, захочуть, бо ці люди залюбки лихе творять і про лихе говорять.

Діставши такий дозвіл, Дон Кіхот під’їхав ближче до кайданників і спитав у першого з ряду, за які гріхи він мусить отак каратись.

—За те, що закохався,— одказав кайданник.

—Як, тільки за те? —- здивувався Дон Кіхот. Ну, якщо вже закоханих на галери посилають, то і я давно міг серед тих веслярів опинитись. 

—То було не таке кохання, як ваша милість думає,— сказав кайданник.— Я, бачите, так щиро полюбив корзину з випраною білизною, так міцно пригорнув її до себе, що якби слуги правосуддя не відняли її в мене, то доброхіть ні за що б не випустив. Так як застукали мене на гарячому, справу розсудили хутко: всипали мені сотню нагаїв, дали в додачу три роки вимашки та й уже.

—Що значить вимашки? — спитав Дон Кіхот.

—Галер, значить,— відповів кайданник.

З таким самим запитанням звернувся Дон Кіхот до другого кайданника, але той, похмурий та понурий, не мовив у відповідь ні слова: за нього відповів знову той перший:

—То, сеньйоре, канарка: за співи й музику його взято.

—Та ну? здивувався знову Дон Кіхот,— Хіба співаків та музикантів теж на галери забирають?

—Авжеж, сеньйоре, відповів кайданник,— немає гірше, як хто заспіває з горя.

— А я не таке чув,— заперечив Дон Кіхот,— Кажуть-бо, хто співає — тугу розбиває.

—Вже навпаки, сказав кайданник,— один раз виспіваєш, то вже плакатимеш довіку.

— Не розумію,— сказав Дон Кіхот.

—Сеньоре рицарю, пояснив йому вартовий,— “заспівати з горя” означає у цих харцизяк признатися на тортурах. Цього грішника взяли на тортури, то він і признався, що був коноводом, тобто коні крав, от і дали йому за те признання шість років галер, не рахуючи двохсот батогів, що взяв уже в спину. Через те ж він весь час такий смутний та невеселий, бо всі злодіяки нехтують його і зневажають, кепкують з нього і знущаються за те, що признався, не мав сили до кінця відпиратись.

Підійшов тоді Дон Кіхот до третього і йому таке саме задав питання, а той відповів шпарко й сміливо:

—Іду на вимашку, на п’ять років, бо не мав десяти дукатів.

З дорогою душею дав би я вам і двадцять,— сказав Дон Кіхот, щоб вас від цієї халепи порятувати.

—Шкода, відповів кайданник,— тепер це все одно, що в чистому морі з грішми від голоду помирати. Якби ваша милість дала мені слушного часу ті дукати, що тепер готові пожертвувати, я ними підмазав би перо трибунальському писарю і прокуратору підказав би добру думку та й гуляв би собі десь у Толедо, а не плентався б отут, як той хорт на поводі. Та Бог не без милості, якось-то воно буде!

Далі йшов чоловік років під тридцять, дуже гарний із себе, тільки що одне око йому в друге заглядало. Скутий він був не так, як інші: на нозі мав довгого ланцюга, що обвивався йому навкруги всього тіла, а на шиї аж двоє залізних кілець — одно з’єднане з ланцюгом, а друге, так зване “держи-мене” або “задериголова”, з’єднувалося біля пояса двома залізними прутами з наручниками, замкнутими на велику колодку, так що ні рук до рота не піднімеш, ні головою до рук не нахилишся. Дон Кіхот спитав, чому на цьому чоловікові більше кайдання, ніж на інших.

—Тому на ньому більше кайдання,— відповів вартівник,— що він один натворив більше злочинів, ніж усі інші разом. То такий одчаюга забісований, що хоч і закували його отак кругом, а боїмося, щоб не втік.

—Які ж там можуть бути злочини,— спитав Дон Кіхот,— коли його тільки на галери засуджено?

—Так на десять же років,— відповів вартівник,— а це все одно, що громадянська смерть. Та що там довго балакати: цей молодець, щоб ви знали, сам знаменитий Хінес де Пасамонте, званий іще Хінесик- Потягусик26.

—Сеньйоре комісаре, ви не дуже,— відізвався тоді кайданник, мабуть, не треба перебирати, як кого дражнять! Моє ім’я Хінес, а не Хінесик, а прізвище — Пасамонте, а зовсім не Потягусик, як ваша милість каже.

—А що, злодюго, хіба не так тебе дражнять? — спитав вартовий.

—Дражнять, дражнять,— відповів кайданник — та й додражняться. А ви, сеньоре рицарю, як хочете нам щось дати, то вже давайте і їдьте собі з Богом, бо ті ваші розпитування вже добре остобісіли. Якщо вас цікавить моя особа, то знайте — я Хінес де Пасамонте і сам власноруч описав своє життя.   

—Злодюга правду мовить,— підтвердив комісар,— він і справді написав свою історію і залишив ту книгу в тюрмі під заставу в двісті реалів.

—І викуплю колись,— докинув Хінес,— хоч би й за двісті дукатів.

—До того вона добра? — спитав Дон Кіхот.

—А добра,— відповів Хінес.— Бо в ній, щоб ви знали, сама щира правда, і така ж цікава та втішна, що ніяка вигадка з нею не зрівняється.

—І як називається та книга? — спитав Дон Кіхот.

— “Життя Хінеса де Пасамонте”,— відповів Хінес.

—І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.

— Як же вона може бути закінчена,— сказав Хінес,— коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане від самого народження і до тої хвилини, коли мене востаннє засуджено до галер.

—То ви вже там і раніше бували? — спитав Дон Кіхот.

—Атож,— відповів Хінес,— довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і нагаїв. Що знов туди йду, не страшно: це добра нагода книгу дописати, бо залишилось ще чималенько. На іспанських галерах вільного часу випадає достатньо, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матеріал напам’ять знаю.

— Та ти, я бачу, завзятий,— зауважив Дон Кіхот.

І нещасливий,— додав Хінес,— бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.

—Скажи краще тумановитих,— обізвався комісар.

—Я казгв уже вам, сеньйоре комісаре, щоб ви не дуже той,— огризнувся Пасамонте.— Не на те вам начальство жезл в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те. щоб вести нас, куди велить його королівська милість. Як же знов своє почнете, то, Їй-Богу... Словом, може статися, що віділлються кішці мишачі сльози. Отож помовчімо краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу — потеревенили трохи, ну й годі.

Почувши ті погрози, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху, у кого, мовляв, руки зв’язані, нехай вже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:

—3 усього, що я тут чув, милі мої браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші злочини, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без жодної охоти, більше того, проти вашої волі. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають і примушують мене виконати місію, що для неї небо послало мене на цей світ і заради якої я вступив у рицарський орден і поклявся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і вельможних. Знаючи, проте, що обачність велить діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити цих вартових ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв’язали вас і розпустили з Богом. Королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — віддавати в рабство тих, кого Бог і природа вільними створили. Тим паче, панове вартові,— це вже наш рицар до конвою звернувся,— що ці знедолені вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен несе свій гріх: Бог все бачить з неба і не забариться покарати грішника чи надго- родити праведника. Чесним же людям не пристає ставати катами своїх ближніх, особливо коли до них їм діла немає. Прошу ж вас добром і ласкою це зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то цей меч і спис, це могутнє плече примусять вас до того силою.

—От так штука! — вигукнув комісар.— Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в’язнів на волю відпустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? їдьте собі, сеньйоре, своєю дорогою, та поправте на голові свою миску, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п’ята нога!

— Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка, крикнув люто Дон Кіхот.

І тієї ж самої миті, перше ніж комісар до оборони встиг приготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу. Нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартових як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговталися: кінні схопились за мечі, а піші за списи та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному спокої. Скрутно прийшлося б нашому ідальго, якби каторжники не надумали скористатися з цієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилася веремія, що страх: вартові то до в’язнів кидалися, що вже почали кайдани рвати, то від Дон Кіхота відбивалися, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартового, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартові, напевне, повідомлять про все Святе братство27, а те вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму господарю і порадив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах.

—Гаразд, гаразд,— відповів йому Дон Кіхот. Тільки не вчи мене, сам знаю, що робити.

Тоді поскликав каторжан, які тим часом обдерли сеньйора комісара до нитки з великим гомоном і галасом. Вони обступили рицаря, цікаві почути, що то він скаже.

—Порядні люди,— заговорив Дон Кіхот,—. завжди складають подяку тому, хто зробив для них добре діло. Знов же, один із гріхів, що Богові найбільше ненависний,— "це невдячність. Це я про те кажу, сеньйори, що ви самі бачите, яку я вам щойно зробив послугу; натомість я хочу й жадаю від вас лише одного — щоб ви, взявши на себе ланцюга, від якого я вас врятував, рушили звідси до славного міста Тобоса, стали перед очі сеньйорі Дульсінеї Тобоській і сказали їй, що вас посилає до неї Рицар Сумного Образу, та розповіли геть усе про цю знамениту пригоду, в якій ви отримали жадану волю. Коли це зробите, йдіть собі на здоров’я куди самі знаєте.

Хінео де Пасамонте. відповів за всіх такими словами:

— Те, чого ви від нас вимагаєте, наш визволителю,— річ абсолютно немислима і неможлива. Ні в якому разі не можна нам іти всім гуртом по шляху, мусимо рятуватись поодинці хто куди, хоч би й під землю залізаючи, щоб не зловило нас Святе братство, яке, безперечно, відправить за нами погоню. Що ваша милість може зробити (і воно було б цілком справедливо), це не слати нас на поклін до сеньйори Дульсінеї Тобсськоі, а наказати натомість кожному прочитати стільки-то і стільки-то отченашів чи богородиць. Ми б їх залюбки проказали за здоров’я вашої милості, бо то річ така, яку де хочеш й коли хочеш виконати можна — вдень і вночі, втікаючи і на спочинку, під час війни і мирного часу. Але вимагати від нас, щоб ми знов до єгипетських горщиків повернулись, тобто взяли на себе кайдани й пішли до Тобоса — це все одно, що просити печеного льоду або запевняти, що вже ніч надворі, коли ще тільки десята ранку.

—Он як! закричав Дон Кіхот.— Ну, тоді ж, собачий сину Хінесику-Потягусику, чи як там тебе, сам туди підеш з ланцюгом за плечима, хвоста підібгавши, хай мені те та се!   

Пасамонте зроду був не дуже терплячий; побачивши ж тепер, що Дон Кіхот зсунувся з глузду (якби при розумі був, то не став би їх визволяти), і почувши, якими словами він його шпетить, підморгнув своїм товаришам і відійшов з ними трохи одаль. Як почали ж вони на Дон Кіхота каміння швиргати, то в сердешного рицаря рук не ставало від того граду щитом затулятись, а бідний Росинант вже й на остроги не зважав, стояв на місці, наче з бронзи литий. Санчо заховався за свого осла, щоб ту страшенну бурю, ту градову хмару каменюк, що на обох впала, якось перебути. А Дон Кіхот як уже не закривався, а кілька каменюк влучило в нього так дошкульно, що впав з коня додолу. Тут на нього зразу насіли каторжани, зірвали йому з голови мідницю і торохнули нею по спині разів три чи, може, й чотири, а тоді і об землю її брязнули, що мало на куски не розлетілася. Зняли з рицаря каптан, що поверх обладунку носив, і штани були б стягли, якби наколінники не перешкодили. А зі зброєносця зняли все, що могли. Поділивши між собою здобич, вони розбрелись хто куди — не про те дбали, як би, ланцюга взявши, до сеньйори Дульсінеї Тобоської на поклін податися, лише думали, як би від страшного Святого братства порятуватись.

На бойовищі залишилися самі тільки Дон Кіхот із Санчо та Росинант з ослом. Осел стояв, задумливо понуривши голову, тільки вухами час від часу пряв — йому торохкотіння від того граду каменюк не перешуміло і досі. Росинант лежав, простягнувшись поруч із. господарем своїм, бо його теж якась каменюка з ніг збила. Санчо тремтів, голий-голісінький, щоб їх Святе братство тут не застало, а Дон Кіхот журився, що люди, яким він стільки добра зробив, такого наробили йому лиха.

За перекладом з іспанської Миколи Лукаша то Анатоля Перепаді


1 Перший рядок популярного іспанського романсу.

2 Мисливська порода собак.

3 Кіхада в перекладі з іспанської означає щелепа, а Кесада — пиріг із сиром.

4Сід Руй Діас (1043-1099) — герой іспанського героїчного епосу (“Пісня про мого Сіда”)

5Моргант — велетень-язичник, якого Роланд навернув у християнство.

6Ганелон — зрадник, персонаж французького героїчного епосу “Пісня про Роланда”.

7Назва осіб, що належали до дворянського стану.

8 Шишак — вид шолома, який не передбачає забрала.

9 Буцефал — кінь Олександра Македонського, Баб’єка — кінь Сіда Руя Діаса.

10Росинант в іспанській мові складне слово, перша його частина “росин” означає “шкапа”, друга частина “анте” означає “перед цим” і “попереду”. Тобто назву Росинант можна перекласти як “те, що перед цим було шкапою” або “шкапа, яка йде попереду інших”.

11 Іспанською мовою “кіхоте” — це частина рицарського обладунку, яка прикриває стегно.

12Ім'я Дульсінея утворене від слова “dulce” - солодка.

[1]3 Рицар-новачок, який ще не відзначився в бою.

14 Как — в античній міфології велетень із трьома головами, вбитий Гераклом.

15 Рядки з іспанського народного романсу.

16Ратище держак, дерев’яна частина списа, на яку насаджувався металевий наконечник.

17 Панса в перекладі з іспанської мови означає “черево”.

18 Перші вітряки з'явилися в Іспанії лише після 1575 року і були явищем рідкісним. Саме тому Дон Кіхот, який очікує несподіваних пригод, так легко приймає їх за велетнів.

20Бріарей — в давньогрецькій міфології один із сторуких велетнів (гекатонхейрів), які допомагали титанам в боротьбі з олімпійськими богами.

21Фрестон — чарівник, персонаж одного з рицарських романів.

22 Тобто був посвячений у духовний сан (став священиком).

23 Бакалавр — перший вчений ступінь в західноєвропейських університетах; ліценціат вчений ступінь, який дозволяв читати лекції до захисту докторської дисертації, тобто вищий за бакалавра. Алонсо спочатку похизувався вищим вченим ступенем, ніж мав насправді.

24 Мамбрін — персонаж рицарських романів, язичницький король, який володів золотим шоломом. Цей шолом робив господаря невразливим.

25 Мідниця — миска з міді.

26 Потягусик — від слова потягти (вкрасти).

27 Святе Братство (Санта Германдада) - в тогочасній Іспанії організація, яка виконувала поліційні функції в сільській місцевості та на проїжджих шляхах. Підпорядковувалася інквізиції.

ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ. ВІЧНИЙ ОБРАЗ.

Вічними образами називають образи літературних і міфологічних героїв, які переросли свою епоху і набули загальнолюдського значення.

Вічні образи сприймаються як символи певних якостей людської вдачі, унаслідок чого вони отримали особливу естетичну цінність. Таким є, наприклад, образ героя давньогрецької міфології непохитного титана Прометея, образ вірного васала Роланда, образ юних закоханих із трагедії Вільяма Шекспіра “Ромео і Джульєтта” та інші.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

Готуємося до роботи з твором

1. Які історичні події зумовили занепад Іспанії кінця XVI— початку XVII століть?

2. Чому цей період характеризується розчаруванням в ідеалах Відродження?

3. Що вам відомо про життя видатного іспанського письменника Мігеля де Сервантеса? Як історичні події позначилися на долі Сервантеса та долі його родини?

4. Яка культурна епоха та творчість яких митців вплинули на формування світогляду письменника?

5. Поясніть, у чому полягала пародійність роману “Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанні”.

Працюємо над змістом твору

6. Які наслідки для героя роману мало захоплення рицарськими романами? З якою метою 50-річний ідальго Кіхана вирішив стати мандрівним рицарем?

7. Розкажіть про те, як ідальго збирався в дорогу. Що свідчить про бурхливу уяву та невибагливість майбутнього рицаря щодо обладунку та бойового коня?

8. Порівняйте опис обладунків у вивчених вами героїчних поемах “Іліада”, “Пісня про Роланда” та в романі “Дон Кіхот”.

9. Перекажіть епізод з обрядом посвячення Дон Кіхота в рицарі (розділ 3). Як ставляться до подій учасники цього “урочистого дійства”?

10. Доведіть, що ідеальний світ книжок протиставляється реальному життю. Як у свідомості Дон Кіхота поєднуються вигадане і реальне?

11. Як автор використовує прийом контрасту? Складіть до розділу 2 у зошитах таблицю “В уяві Дон Кіхота — насправді”: ріжок свинопаса — …;    корчма — …; корчмар — …; погоничі — …; дудочка коновала — …; тріска — …; цвілий хліб —....

12. Про які риси вдачі свідчить випадок із пастушком? Чи можна стверджувати, що хлопчик краще знає життя, ніж благородний мандрівний рицар?

13. Як Дон Кіхот умовив свого сусіда стати його зброєносцем? Які якості Санчо Панси не відповідають вашим уявленням про середньовічного зброєносця?

14. У чому полягає контраст між образами Дон Кіхота і Санчо Панси? Доведіть, що колоритний образ селянина-зброєносця доповнює образ рицаря Дон Кіхота.

15. У розділі 8 рицар проголосив: “Змітати з лиця землі лихе насіння — то річ спасенна і Богові мила”. Як Дон Кіхот втілює цю ідею у життя? У чому відмінність між бажаним і дійсним результатом благородних поривань Дон Кіхота?

16. Розкажіть, як Дон Кіхот отримав ім’я Рицар Сумного Образу.

17. Якось Дон Кіхот повчально прорік: “Досвід, як відомо, батько всім наукам”. Чи керується життєвим досвідом у своїх вчинках та міркуваннях сам рицар (розділ 21)?

18. На вашу думку, Дон Кіхот під час розмови із Санчо Пансою про їхні майбутні пригоди виступає підступним брехуном чи наївним мрійником? У чому відмінність між обманом і мрією?

19. Розкажіть, яка пригода сталася з Дон Кіхотом і Санчо Пансою у 22 розділі. У чому полягає наївність та простодушність рицаря?

Узагальнюємо і підсумовуємо

20. Що є спільного і відмінного у романі Мігеля Сервантеса та рицарській літературі?

21. Доведіть, що образ Дон Кіхота в частині І твору є пародійним.

22. Якими рисами має бути наділений герой справжнього рицарського роману?

23. Чи притаманні Дон Кіхоту якості шляхетного середньовічного рицаря? Поміркуйте, чому в образі Дон Кіхота ці риси набувають комічності.

24. Перечитайте підзаголовки до розділів частини І. Якщо брати до уваги лише зміст підзаголовків, як можна було б сприймати роман Сервантеса? На прикладі розділу 8 доведіть, що зміст підзаголовка не завжди відповідає змісту розділу.

25. Доведіть, що Дон Кіхот є внутрішньо вільною людиною доби Відродження, яка не боїться виглядати смішною в очах довколишніх та сміливо втілює свої мрії.

26. Яким було життєве гасло Дон Кіхота? Чому мандрівного рицаря можна назвати справжнім гуманістом доби Відродження? 

Застосовуємо теоретичні поняття

27. Чому образ Дон Кіхота можна назвати вічним образом?

28. Символом чого, на вашу думку, може бути цей образ у світовій літературі?

29. Згадайте з вивченого у 6 класі, що ми називаємо гумором, а що іронією. У чому відмінність між ними? Наведіть приклади гумору та іронії в романі. “Дон Кіхот”.

30. Доведіть, що твір Сервантеса “Дон Кіхот” належить до жанру роману.

Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше

31. Видатний іспанський драматург XVII століття Лопе де Вега вважав, що у п’єсі, як і в реальному житті, трагічне має поєднуватися з комічним (смішним, веселим). Доведіть, що цей принцип використав його співвітчизник Мігель де Сервантес у своєму романі “Премудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі”.

32. Що є спільного і відмінного в образах середньовічних рицарів з “Пісні про Роланда”, роману Вальтера Скотга “Айвенго” і Дон Кіхотом Мігеля де Сервантеса?

33. Порівняйте образ Дульсінеї Тобоської з образами Прекрасних Дам у творах Данте Аліг’єрі та Франческо Петрарки. Зробіть висновок, у чому пародійність образу коханої Дон Кіхота?

34. У чому трагічність постаті Дон Кіхота? Доведіть на прикладі цього образу, що ідеям ренесансного гуманізму важко було прижитися на ґрунті реальної Іспанії. Як ви гадаєте, чи можливо це було б у наш час?

Виконуємо творчі завдання

35. Уявіть, що Дон Кіхот став героєм справжнього середньовічного рицарського роману. Спробуйте пофантазувати, які пригоди могли би трапитися на його шляху.

36. У зошиті напишіть міні-твір на тему “Які риси вдачі Дон Кіхота гідні поваги?”

Радимо прочитати

ЛОПЕ ДЕ ВЕГА “СОБАКА НА СІНІ”






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.