Паломництво Чайльд Гарольда - Джордж Гордон Байрон - РОМАНТИЗМ - Хрестоматія

Паломництво Чайльд Гарольда - Джордж Гордон Байрон - РОМАНТИЗМ - Хрестоматія

Пісня перша

I

O Музо! про тебе в Елладі воспівали,

Що ти не на землі, на небесах родилась.

Пристиджену між нас новини кобзарями,

Не смію звать тебе з ховма твого святого.

Однак понад твоїм прославленим потоком

Блукав я і зітхав у давніх пустках, Дельфах.

Там круг твого давно занедбаного храму

Пріч сонного ключа усе мовчить-німує.

Не важусь девятьох і я будити Сестер

Моїми струнами, моїм немудрим співом.

ІІ

Колись на острові, на славнім Альбіоні,

Жив молодик, що був байдужен на все добре,

А пробував собі у розпуску найгіршім,

Гуляв, гукав і драв дремливе вухо Ночі.

Ой леле! сорома не мав сей лобуряка,

Кохавсь у бенкетах, веселощах безбожних.

Про нього на землі було такого мало,

На щоб він позирав прихильним, добрим оком,

Опріч конкубінок та розпусних гультяїв,

Підлиз високого коліна і низького.

ІІІ

Ім'я йому було Чайльд Гарольд, та звідкіль він

Був родом, не моє про се казати діло.

Доволі з нас, що рід його був, може, й славен

І процвітав-сіяв колись у інші часи.

Но пляма і одна на віки вас плямує,

Хоч як би величавсь хто предками своїми.

Ні те, що з гробовищ геральдик вигрібає

І з темного кутка на світ ясний виносить,

Ні вірші медові, ані барвиста проза

Не вхвалять діл лихих і не освятять кривди.

IV

Чайльд Гарольд вигрівавсь на сонечку в полудні,

І забавлявся, гравсь, як інша всяка муха.

Не думав, не гадав, що день ще не скінчиться,

Як подих вітровий його мізерним зробить.

Аж ось — далеко ще було і до третини,

А вже дознав біди, гіркої над всі біди:

Переситу дознав у тім, чим веселився;

Всі забавки йому остили і обридли.

Тоді вже рідний край чужим йому здавався:

Сумнішим став йому, ніж келія чернеча.

V

Бо лабіринт гріха пробіг він дуже довгий.

Не поправляв того, в чім тяжко провинився.

До многих воздихав, любив одну сердечно,

А та одна, гай-гай! була чужа дружина,

Щаслива, що втекла від його цілування:

На чистоті її була б гидка се пляма.

Бо він би занедбав її принаду скоро

Задля других утіх, нечистих солодощів.

Проциндрив би її поля, луги й діброви,

А щастя у дому тихого не дознав би.

VI

На серце занепав у розпуску Чайльд Гарольд.

Жадав тікать кудись од вакханальних друзів.

Бувало, що й сльоза понура наверталась,

Но в оці з гордощів великих застигала.

Блукав окреме він у задумі сумному,

І з краю рідного зовсім зійти наваживсь,

Щоб клімати жаркі за морем оглядати:

З переситу жадав собі якогось лиха,

І щоб перемінить нудьги своєї сцену,

Готов був низойти між тіні в преісподню.

VII

Чайльд Гарольд виїхав із батьківського дому.

Просторний був се дім, старі, поважні мури, —

Такі старі, що ось поваляться, здавалось.

Та міцно склеплені були товстезні стіни,

Вічисто роблене чернече будуваннє!

Судилося ж йому на ледарство згодитись.

Де логово було зробило суєвірство,

Тепер співали там дівчата реготухи.

Ченці подумали б, що часи їх вернулись,

Коли святих людий перекази не кривдять.

VIII

Однак у безумі веселощів частенько

На Чайльдовім чолі з'являлись дивні думи,—

Немовби згадував смертельну ворожнечу,

Або таємну страсть, чи зведену надію.

Ніхто ж того не знав, ніхто не дбав і знати,

Що там в сумній душі на самім дні таїлось.

Не був-бо він такий з природи простодушний,

Щоб признаватися, шукати серцю пільги.

Ні ради дружньої, ні то уболівання

Не здобував, яке б його не жерло горе.

IX

Ніхто ж і не любив його, дарма що в залі

І в будуарі він збирав людей гулящих.

Та й добре знав, що се бенкетники лестиві,

За лакомим столом без серця паразити.

Так! не любив його ніхто — й самі коханки:

Про помпу-бо та власть жіноцтво тілько дбає.

Де помпа й горда власть зіходяться до купи,

Там і Ерот живе між ними легкокрилий.

Дівки до сяєва метеликами линуть;

Мамон радіє там, де Серафим би плакав.

X

Була у Гарольда і мати; не забув він

Про неї, та втікав із нею не прощавшись.

Була в його й сестра кохана, та не бачив

Її, поки в тяжку мандрівку не пустився.

Коли ж і друзів мав, ні з ким не попрощався.

Та не подумайте, що серце мав залізне.

О ви, хто знаєте, що єсть воно любити

Достойних двох чи трьох! ви знаєте, як тяжко

Прощаннє серце рве, котре б вони бажали

Любовно від його занепаду зцілити.

XI

І дім свій, і курінь, свої наслідні землі,

мішливих дам своїх і чари їх принадні,

Ті очі голубі, ті кудрі й сніжні руки,

Що, може б, ізвели з ума й анахорета,

Той насит молодий, йому так довго любий,

І повні пугарі вина предорогого,

І все, що надить нас розкошами до себе,

Байдужно кинув він, та й не зітхнув ні разу —

Щоб морем простувать до берегів поганських

І за екваторну заїхати лінію.

XII

Сповнились паруси, подув тихенький вітер,

Немов радів, що ніс його далеко з краю,

Із рідного; і се вже білі скелі никли

З перед очей його, і хутко зникли в піні.

І може, вже тоді він каявсь про блуканнє,

Та думку заховав свою в мовчущих грудях,

І не промовили уста його ні слова,

Тим часом як кругом всі стали сівши плакать,

Пускаючи свої стогнання за вітрами,

Байдужними до їх печалей легкодухих.

XIII

Як стало ж сонечко сідати в синє море,

Узявсь до арфи він: любив дзвонити в струни,

І як ніхто не чув його з людей сторонніх,

Він з арфи визивав мелодію навчену.

І се озвалися, зарокотали струни,

І стиха заспівав прощальне «Надобраніч».

Тим часом корабель летів на білих крилах,

І рідні береги з очей його зникали...

Він грав і промовляв до бурних елементів,

До вітру та до хвиль свою останню пісню.

1

Прощай, мій краю, берегу рідний!

Вже ти зникаєш над синім морем.

Вітри нічнії, ревучі хвилі

Співають разом із моїм горем.

Он сонце в морі тоне-сідає...

Марно за сонцем поженемося...

Прощай, ясненьке! Прощай, мій краю!

Чим же ми в пітьмі звеселимося?

2

Не довго темну путь нам верстати:

Встане червоне знов, ніби з раю.

І небо, й землю будем витати,

Та не тебе вже, рідний мій краю!

Древній будинок мій занедбають;

Зали мовчаннє смертне окриє;

Стежки й доріжки позаростають,

Тілько в воротях пес лиш завиє.

«Чого ти плачеш, любий мій хлоню,

Серед такої пісні гучної?

Чи ти не знаєш вітру на морі,

Чи ти злякався хвилі морської?

Ходи до мене, малий мій пажу!

Годі журитись! годі зітхати!

Не бійся моря, бо корабель наш —

Сокіл ясненький, орел крилатий».

4

«Я не лякаюсь вітру ні моря,

Нехай ревуче реве-бушує,

Ти ж не дивуйся, пане Гарольде,

Що серце в мене сумом сумує.

Бо я покинув неньку рідненьку,

Дома покинув батька старого.

В світі не маю вже більш нікого,

Пріч тебе тілько, пане, та Бога».

5

«Батько молився за мене ревне,

Та й не заплаче, не засумує;

Мати ж старенька — знаю се певне —

З туги-печалі занедугує»...

«Годі ж бо, годі, любий мій хлоню!

Сльози вкрашають чисте обличчє.

О, коли б я мав совість спокійну,

Я так би плакав, може ще й більше!»

6

«Вірний мій слуго, ти ж чого сумен,

Ти чого збліднув і зажурився?

Чи про корсара тяжко став думен,

Що так поникнув, так похилився?»

«Ні, любий пане! я, слава Богу,

Бачив пригоди, то й не боюся.

Тілько покинув жінку-небогу,

Того блідний став, того журюся».

7

«Хлопчик дитина при панськім дворі

В затишку-холі, та як їй скаже:

«Мамо! чи тато не втоне в морі?»

Що бідолашна мати відкаже?»

«Годі вже, годі, вірний мій слуго!

Шкода, що кинув жінку-небогу...

Я ж, що не маю дружини й друга,

Жартом хіба я рушив в дорогу».

8

«Віри не йму я тузі в коханки.

Туга, зітхання — хитра омана,

Жарти вечірні, потайні ранки

Висушать сльози, що проливала.

Про втіхи давні я не сумую;

Про смерть на морі мені байдуже:

Тілько про те я в світі горюю,

Що сумувати ні по кім, друже».

9

«Сам я, один я в божому світі;

В мене домівка — безкрає море:

По кім би став я сльози ронити,

Як моє всім їм байдуже горе?

Пес хиба тілько скочить ізрана,

Та й той покине, хто нагодує,

Ласку забуде давнього пана,

А як вернувсь би, ще й пошматує».

10

Ти, корабелю, орле крилатий!

Світ я з тобою ввесь облітаю.

Мчи мене всюди, друже і брате,

Та не до мого рідного краю.

Віват вам, віват, хвилі ревучі!

А як з очей вас колись втеряю:

Віват, пустині, гори та кручі!

Прощай навіки, рідний мій краю!

ХІV

Все далі корабель летить, все далі. Зникла

Земля, і вітер був буйний у тім Біскайськім

Затоні, де живуть без сну. Чотири дні вже

Промучились, аж ось на п'ятий — «беріг, беріг!»

І звеселились всі, і їх витає Цінтра

Своїми горами і Таґо золотую

Несе дань казкову на лоно Океана.

Прискочили до них матроси Люзіяни,

І направляли путь між берегів роскішних,

Де поратись, однак, поспільства мало вийшло.

XV

Як весело, Христе, як любо озирати,

Що небеса дали про сю чудовну землю!

Які на деревах плоди пахущі всюди!

Які скрізь по горбах прегарні перспективи!

Та чоловік те все псує своїм нечестєм.

Коли ж Господь бича свого страшного здійме

На тих, що праведний закон переступають?

Коли напасника скарає тричі разом,

Направить огняні свої на нього стріли,

І Ґальську сарану з землі сієї зчистить?

XVI

Які той Ліссабон краси найперший ставить!

Він визирається в ту благородну річку,

Що марно золотим піском поети вслали.

Тепер же тисяча її скородить суден

Потужно боєвих: бо Альбіон союзник

Дав Лузітанії підмогу против Ґалла,—

Народу темному і гордому в темноті,

Що лиже і гризе ту мечоносну руку,

Котора піднялась його обороняти.

XVII

Хто ж війде в город сей, що сяючи здалека

Здається неземним, небеснопишним градом,—

Блукатиме сумний проміж сміття і гною,

Байдужного своїм, противного чужому.

Від хат і до палат, усюди гидь, калюжі;

Хто в городі живе, всі в багнищах загрузли.

Ні дукачі-пани, ні вбога челядь міська

Не знають чистоти в одежі, ні в сорочці.

Хоч би прийшла на них єгипетська зараза,

Не будуть банитись, одежі чепурити.

XVIII

Мізерні ви раби! як вам було й родитись

Серед роскішних сцен величної природи?

Як се вона таких ущедрила дивами?

Глянь! Цінтра — се ж едем блискучий!

І долини І гори, все кругом предивно велеліпне.

Ах! де ж рука й перо, де пензель той чудовний,

Щоб змалював про нас хоч половину чарів,

Котрі тут веселять і сліплять людське око?

Нерівня їм і ті, котрі поет малює,

Що первий відчинив нам елізейські двері.

XIX

Скелясту висоту, глянь! монастир вінчає;

Між сивих коркордрів стежки крутії вються.

Нагірнії мохи під зноєм неба смагнуть;

В байрачищах кущі по сонечку сумують;

Гладесенька лазурь глибоке море криє;

Оранжі золотять зелено-свіже листе;

Потоки-бурчаки летять з гори в долину;

В горі виногради, в низу вітласті іви:

Все вкупі, змішане у велеліпну сцену,

Цвіте, горить, кипить барвистою красою.

XX

І тихо йдеш собі по звивистій стежці,

І, зупинившися, частенько озирнешся,

Щоб з вищих скель нові дива загледіть оком;

І дійдеш до свитка Скорбящої Марії.

Там посники ченці реліквії покажуть,

І нісенітницю розкажуть чужоземцю:

От тут покарано злочинців нечестивих,

А ось, дивітеся! у цій глибокій ямі

Святий Гоноріус заслужував предовго

Собі на небі рай, зробивши землю пеклом.

XXI

І там і сям, як ви на скелі деретеся,

Вбачаєте хрести-нетеси при дорозі.

Не думайте, що се який побожний принос:

Се бренні памятки лихого душогубства.

Бо де проллється кров кричущого бідахи,

Поставить хтось хреста із валежі-соснини.

Багацько ж бо її росте кругом по горах;

Про сей кривавий край, про землю беззаконну,

Де кари не знайти на харцизяк безбожних,

Де право писане про людську жизнь не дбає.

XXII

По згір'ях сходистих, або в низьких долинах

Вбачаєм замочки, де королі ‘ддихали.

Тепер пустковії квітки там тілько дишуть;

Однак руїни ще пишаються красою.

Он башти світяться «Княжецького Чертога».

Там, Ватку, ти свій рай зробив,— ти, найбагатший

З багатих Англічан, та ба! не зміркувавши,

Що де багатирня найбільші гроші садить,

Звідтіль спокій біжить, звідтіль втікає радість:

Сласних-бо приманок цурається коханнє.

XXIII

Тут жив ти, тут мечтав про плани солодощів

Під тим чолом гори, навіки уродливим.

Тепер же, як і все, що люди проклинають,

Чудовий замок твій пустує, як і сам ти.

Тут бур'яни густі насилу дозволяють

Пройти до зал німих, роззявлених порталів.

Новий урок про тих, хто думає, як марні

Всі блага на землі, всі забавки земнії!

Від них зістанеться сама руїна тілько,

Як Время їх своїм потопом переверне.

XXIV

Се та палата, де народні засідали Вожді.

О, як вона гидка нам, Англічанам!

Сидить в ній чортеня, в короні блазня-дурня,

І насміхається із нас щодня, щоночі.

Пергаментна на нім одежа, а при боці

Печать висить і лист зчорнілого паперу.

На чорнім тім листі гербовані сіяють

Преславні імена у підписах лицарських.

І вказує на них те бісеня рукою,

І що є духу в нім, регочеться, радіє.

XXV

Се злюще чортеня Конвенцією зветься;

Воно й глумило сяз Британ у Маріавлі,

Воно в них одняло ввесь розум (коли й був він)

І обернуло в плач дурну народну втіху.

Тут Безум розтоптав побіднії трофеї,

Політика взяла те, що Війна втеряла.

Бо про таких вождів, як наші, марно лаври

Ростуть! У нас біда тому, хто побіждає,

А не тому, хто впав побитий в прах, на полі:

Бо нас осміяно у нашому тріумфі.

XXVI

І як воєнний той синод зібравсь у Цінтрі,

Ім'я її страшним у нас Британ зробилось.

Як нагадає хто, міністри наші никнуть

Від стиду й сорому та зчервоніть не вміють.

Що скажете про нас, потомки наші любі?

Чи то ж бо вам не сміх, народи чужоземні,

Що ворог в нас одняв велику нашу славу,

Той ворог, що його побили ми на полі?

Тепер він гору взяв, і нам Зневага тиче

І буде тикати у вічі вічно пальцем.

ХХVІІ

Так думав Чайльд, один простуючи за гори.

Принадні скрізь види, та швидко захотілось

Втікати геть від них. Непосидючий вдався,

Мов ластівка хибка у просторах небесних.

Тим часом він учивсь і моралізувати;

Бо часто міркував про власну вередливість.

Тоді шептав йому таємний серця голос,

Що молоді літа проциндрив на безумство,

І, як таке йому приходило на думку,

Туманила сльоза йому сумливі очі.

<...>

XXXI

Ховми убожчі вже, що дальше, нижче сходять,

І вже там не такі роскішнії долини.

За ними рівнява пійшла до горизонта:

Далеко в ширину, як оком сягонути,

Гішпанськая земля без краю розляглася.

Там чабани пасуть отари, що руно їх

Багате та мягке, купецтво добре знає.

Обороняй тепер свої, вівчарю, вівці

Від харцизяк лихих, що навкруги обстали,

Або під ворога жорстокого хилися.

XXXII

Де Люзітанія стрічається з Сестрою,

Як думаєте, що суперниць розділяє?

Чи Таґо, що несе свої потужні води

Між двох земель, поки одна одну спіткає?

Чи гори чорнії із гордими верхами?

Чи величезний мур, такий як у Китаї?

Ні мур, ані ріка глибока і широка,

Ні скелі хмуристі, ні гори височенні

Не встали тут, як ті величні Піренеї,

Що Шпана, мов стіна, від Ґалла відділяють.

ХХХІІІ

Ні, проміж них тече річиця срібноструйна,

І ледви назвою вприкмечено поток сей,

Хоч два суспільники, два королівства пруться

До берегів його, до лук його зелених.

Тут опирається ліниво на ґирлиґу

Вівчар, і дивиться байдужно на ті хвилі,

Що стиха дзюркотять між ворогів запеклих,

Бо гордий тут мужик, як і найбільший дука,

І добре знає, що рабові Люзітанцю

Далеко до його, низенькому з низеньких.

XXXIV

За гранню двох земель понура Ґвадіяна

Ворочає свою сумну, потужну воду,

Прославлену давно в романсах трубадурських.

По берегах її буяли легіони

Хоробрих Мавритан і рицарів блискучих.

Тут зупинилася необорима сила;

Тут падали бойці, заковані в залізо.

Заливало поган і шолом християнський

Тонули плавлючи в кривавому потоці,

І хвиля їх несла, і несучи топила.

XXXV

O славна Шпанщино! ти земле романтична!

Де ж стяг Пеліґія, що против батька Кави

Зрадливого піднявсь,— против того, що скликав

Нетяг і бурчаки почервонив у горах

Крівцею Ґоцькою? Де ті стяги криваві,

Що з вітром у боях, побідні, розмовляли

Над Шпанами і геть прогнали супостата?

Блищав червоний хрест і побілів півмісяць

Тим часом, як жінки Маврянки поза морем

Всю Африку плачем і лементом сповняли.

XXXVI

Чи не киплять же всі пісні твої народні

Хвалою славних діл?... Ах! от і вся награда

Героєві. Як в прах розсиплеться нагробок

I змовкне похвала в історії,— селяни

Сумують про його своїм невірним сумом.

О гордосте! покинь країну піднебесну,

Вернися до свого надбання: подивися,

Як сильний у піснях утечище знаходить.

Ні книга, ні граніт не забезпечать слави:

Лестителі поснуть, історики покривдять.

XXXVII

Прокиньтеся, сини гішпанські, о, прокиньтесь!

Ударте!... Чуєте? вас рицарство скликає,

Те Божество, що ви у давні часи чтили.

Тепер уже воно не потрясає списом,

І не блищить пером червоним попід небом:

Тепер воно летить в диму картеч і ядер,

І громом кличе вас: «Прокиньтеся! устаньте!»

Скажіте ж, чи сей глас не потужнійший буде,

Ніж той, що вас колись військовими піснями

На славні береги Вандалські звав до бою!

XXXVIII

Хіба не чуєте, земля під кіньми стогне?

Хіба ж се не гуде-реве гаряча битва?

Хіба не бачите, кого стинає шабля?

Чи вам же та братів не ратувати рідних,

Поки вони стоять в бою, поки не впали

Перед тиранами й тиранськими рабами?

Під хмарами блищать огні страшної Смерті:

Гора гримить горі, що тисячей не стало.

Смерть мчиться на коні, на сірчанім сіроко.

Ногою тупнув Марс, і нації почули.

XXXIX

Де Велетень стоїть на горах, червоніють

На сонці оддалік його червоні патли.

В руках в його горить огонь смертельний грому,

Очима палить все, на що з-під хмар не гляне,

То дивиться, то знов метає блискавиці,

А в нього у ногах Руїна помічає,

Які він подвиги звершив. Бо три народи

Потужні вдаряться сьогодні раннім ранком.

І на її олтар нову криваву жертву

Возложать, щоб його тим душу звеселити.

ХL

O Боже! що за вид прегарний, у кого там

В тому бою нема приятеля ні брата!

Дивітесь, як блищать шарфи ривалізантів

Та всяке золоте і срібне гаптуваннє!

Як боєві хорти вискакують із псарні,

I лапами скребуть, і скиглять про добичу!

Усі полюють тут, не всі тріумф паюють.

Найбільший пай Земля тріумфу пожирає;

Найменший пай — Різні безбожній достається!

Бо з радощів »вона своїх рядів не лічить.

ХLI

Три воїнства зійшлись тут на криваву жертву;

Три мови — молитви чуднії возсилають:

Три осяйні стяги під небом розвилися.

Гасла ж у них такі: Гішпани, Англи, Франки.

Побіда! Троє їх: напасник, його жертва,

І той союзник, що за всіх про всіх воює

І людську кров іллє, воюючи даремно,—

Прийшли нагодувать ворон своїм м'ясивом

І гноєм угноїть долину Телаварську,

Так, ніби дома їм було умерти ніде.

ХLІІ

Тут і згниють вони, амбітні дурні Слави.

Так, Слава криє дернь, що заросте над ними.

Який пустий софізм! Вони були знарядя,

Знарядя латані, що кидають тирани

Без ліку і числа, дерзаючи мостити

Серцями людськими дорогу — а до чого?

До сну, до мрій одних. Чи деспоти ж бо знають

Країну, що під них охотою б схилилась?

Чи є в них хоч ступінь землиці нечужої,

Опріч тієї, де розсиплються їх кості?

ХLІІІ

O Альбуеро, ти преславне поле горя!

Як по тобі коня гнав путник острогами,

Хто знав тоді, що ти обернешся в арену,

Де будуть вороги кров лити з похвальбами?

Мир тим, що полягли! Нехай же їх тріумфи

Продовжить хоч сльоза, що лаври їх скропила!

Поки поляжуть ще такі палкі вояки,

Ім'я твоє роззяв знай буде дивувати.

I марно заблищить в п'яних піснях корчемних,

Котрими мужики на час тебе прославлять.

ХLIV

Та буде вже й з нього про пестунів Белльони.

Нехай іграються в ігру людської жизни,

Диханнє продають за славу, що воскресить

Їх прах, хоч тисяча впаде їх, щоб окрити

Одно якесь ім'я великою хвалою.

Шкода в них однімать їх діло благородне!

Вони, сі наймити, воюють за Отчизну,

А жизнь їх може їй була б тяжким безчестєм.

Погинули б вони в якій домовій чварі,

Або собі якусь обрали сферу вищу,

Та й обкрадали б край, або його лупили.

ХLУ

Верстає Чайльд свою самітницьку дорогу

Туди, де гордая Севілля тріумфує.

На волі ще вона, жаданная добича

Грабителя того. Та хутко вже й на неї

Побідная нога безощадна наступить,

І чорні на його домах сліди зоставить.

Година незбутна! Шкода, шкода боротись

Із долею: а то б ще й Троя, й Тир стояли,

Ще Добродітель би над світом панувала,

А злодій би й харциз погинули, почезли.

ХLVІ

Та байдуже вона про те, що з нею буде,

Їй бенкети, пісні, веселощі на думці.

Ті рани, що задав Отечеству напасник,

Криваві не болять севільських патріотів,

Не бойова труба, любовна кобза дзвонить:

А за царя людьми безпутний Безум править.

Опівночі гучить молодоокий Розпуск;

Переступи страшні столицю оступили;

По вулицях Порок буяв і по майданах —

Тим часом баштові хитаються вже мури.

ХLVІІ

Інако селянин. Ховається сердешний,

Тремтить його сім'я, боїться визирати,

Щоб не побачити побитий виноградник

Диханнєм огняним війни безощадної.

Так само ввечері при тій зорі лагідній

Фанданґо не бряжчить веселим кастанєтом.

Ах, монархи! Коли б ви вміли смакувати

В тому, що псуєте, ви, певно б занедбали

Війну з її трудом, поснули б тулумбаси

З їх торохтом різким — і знали б люди щастя!

XLVIII

Які тепер пісні співає той погонець,

Що мули з краю в край в'юковані ганяє?

Чи про кохання, чи про божественні речі,

Котрими звик з давец дорогу солодити?

Ні, на своїм шляху «Vivа еl Rеу!» співає,

А пісню закінчить Годоя проклинаннєм,

Та кепа Короля, та шлюхи Королиці,

Що очі чорнії, принада молодецька,

Звели її з ума, перелюбства навчили,

А з любощів її кривава Зрада вийшла.

XLIX

На довгелезній тій та рівнявій долині,

Що скелі здалека вінчають попід небом,

Де й досі ще стоять Маврянські башти горді —

Потоптана земля широко збита кіньми,

І чорная трава там-сям під куренями

Говорить, що в гостях ув Андрулузян ворог.

Ось табір був, а ось — сторожовії чати.

Тут селянин гніздо драконове брав штурмом,

І вказує його з тріумфом заволоці,

І хвалиться, що брав, теряв його та й знов брав.

L

І хто б вам не зустрівсь, у кожного на шаті

Червоний бачиш знак, і ся прикмета скаже,

Від кого утекти, кого вітати треба.

Біда тому, хто б смів громаді показатись

Без признаку сього законопочитання.

Бо острий в Шпана ніж, хистка рука у нього,

І гірко б каявсь Галл, запеклий ворог шпанський,

Коли б ті кинджали, закутані в одежу,

Чи шабельне жало вороже притупили,

Чи прояснили дим густий гармат ревучих.

LI

Як не повернешся в Морені тій високій

Та чорній,— по скалах усюди батареї;

І скілько оком тут загледиш скрізь по горах,

Гавбиці бомбові, закопані дороги,

Стерчущії тини, рови водою повні,

Розставлені чати, що ніч і день чатують,

Про порох погреби покопані у скелях.

Кінь під соломою захований, в наряді,

Куль, ядер і картач готових піраміди,

Запалений фітиль по всякий час димує...

LII

Все каже ясно вам, що мусить совершитесь.

Та той, хто деспоти складав з престола кивом,

Один момент іще пільгує, поки здійме

Потужного жезла, малу дає ще пільгу.

Оце ж і ринуться до бою легіони,

Проламлють і проб'ють вони собі дорогу.

Тоді свого Бича признати мусить Захід.

Ах, Шпани! Гірко вам квитатись буде з Галлом,

Як шуляком на вас він кинеться, і в землю

Незлічені синів гішпанських пійдуть купи.

LIII

Чи вже ж їм гинути? хоробрим, юним, гордим,

Щоб одною Вождя пиху задовольнити?

Чи вже й ступня нема між рабством і між смертю?

Між властю дерія і між упадком Шпанів?

Невже ж найвищий суд над усіма царствами

Так присудив, і більш немає трибунала?

Невже даремна вся одчаявна хоробрість?

I Рада мудрості, і Ревність патріота,

I Ветера нова умілость, і завзяття

Молодості палке й залізне серце Мужа?

LIV

Невже ж бо для сього Гішпанка молодая

На іві вішає свою німу гітару

I, обезполившись, одвагою вся дише,

Співає голосні пісні й жадає бою?

Вона, що перш бліда бувала від кровини,

Від поклику сови трусилася, тремтіла,

Тепер поглядує на острий спис без страху,

На шаблю огняну, і через труп ще теплий

Мінервою іде, переступає трупа

Безтрепетно, де й Марс за нею не посмів би.

LV

Ви, хто здивуєте, почувши її повість,

О! що ж, коли б її ви знали в тихе время,

I слухали її розмову жартовливу,

I вважили, які у неї кудрі гарні,

Що перед ними вся живопис поникає!

Який у неї стан і грація надженська,—

Навряд чи поняли б ви віри, що побачить

Ґорґонин сміх її потужна Сарагосса,—

Побачить, як вона мете ряди ворожі

І воїнство веде на смерть, побіду, славу.

LVI

Коханок ліг її,— не ллє вона сліз марних,

Поліг і вождь її,— страшне займає місце.

Біжать її бойці,— вона їх зупиняє,

Побігли вороги,— наздоганяє втеки.

Хто б зміг кохану тінь так як вона спокоїть?

Хто б за вождя свого помстився так преславно?

Хто б із жінок підняв хоробрість безнадійну,

Коли вже й воїни утратили надію?

Хто б яростно так гнав і бив у втеках Ґалла,

Як женськая рука перед побитим муром?

LVII

Однак в Гішпанїї жінки не з Амазонок;

Ні, родяться вони про чаруваннє серця.

Хоч у страшні бої з її синами ходять,

Та се в них тілько злість ніжної голубиці,

Що руку ту клює, котра самця займає.

І в тихості вони і в твердости далеко

У гору піднялись над іншими жінками,

Що славляться у нас нудною торохтою;

Душею вище їх стоять у благородстві,

А чарами такі ж принадні чарівниці.

LХV

Прекрасна, гордая Севілля, і недарма

Пишається той край і силою, й достатком,

І древнім селищем! Та Кадикс, що піднявся

На дальнім березі, солодшу має славу,

Хоч не таку святу. О Роспуску! принадні

Мягкі пути твої. Хто здужає вхилитись

Від погляду твого, що молоду чарує

І палить в серці кров! Ти нас кругом обходиш,

Як гідра-Херувим: свій образ ти лестивий

До всякого смаку приладжуєш-способиш.

LХVІ

Як Время Пафос той знесло і зруйнувало!

Будь прокляте воно! — Цариця всьогосвітня,

Що всіх під себе гне, сама під нього гнулась.

Із Пафоса її Утіхи повтікали,

Шукаючи собі такого ж пробування.

Невірная ні в чім Венера — вірна морю,

У Кадикс осяйний втекла за ними морем.

Та вже її там храм один не вдовольняє,

Їй тисячу храмів воздвигли Кадищани,

Щоб віковічно в них її жертви палали.

LХVІІ

Від ранку до ночі, від ночі та й до ранку,

Що аж стривожена Аврора зчервоніє,

Зирнувши на гучну та реготливу купу,—

Пісні та вигадки, та голови в троянді,

Веселощі нові ідуть без перестанку.

Хто тут живе, нехай тверезу радість кине.

Ніщо не перерве танців та ликування,

Дарма що у ченців щодня димує ладан.

Коханнє й молитви єднаються з собою,

Або чергою йдуть одно після другого.

LХVІІІ

Настав суботній день святого відпочинку,—

Як чествують його сі добрі християни?

Дивітесь! ось воно, благословенне свято!

Чи чуєте! рикнув рогач, монарха пущі!

Він ламле ратища і нюхав гарячу,

Що ллє, мов з двох жерел, з коня і з чоловіка;

Рогам його страшним арена шле вітаннє:

Гукають, грукотять і виють, мов скажені,

Над тельбухами, що тремтять іще живії,

Не одвертається з жалю і женське око.

LХІХ

Се «день седмий» такий, Великдень чоловіка!

Ти, Лондоне, не так його в себе святкуєш.

Ти прибираєшся, лице умиєш, руки

І вся твоя дітва ковтає воздух свіжий,

Неділешній, мовляв, ремесникам трудящим:

Карети, коляски і сто візків смиренних

За місто гуркотять у Гамстид, Бедфорд, Гарров,

На покреплення сил, на любий відпочинок,

Поки патика вже забуде як і бігти,

На зависть лобурам, що плентаються пішки.

LXX

А інші плавають в густих стрічках на Темзі,

А дехто на турник біжить найбезпечнійший:

Хто на Річмонд іде, хто в Вар собі простує,

А декому Г айґат найбільше до вподоби,

Такі в Гайґат боржій як мога поспішають!

Гайґат Беотії! про що се? поспішайте,

Бо кланяються там торжественному Рогу.

Містерія се в нас, освячена за предків.

Страшне ім'я її присяга покрепляє,

А присягнувши п'ють, танцюють аж до ранку.

LXXI

У всякого свої і дурощі, й дурниці.

Ти, гарний Кадиксе над чорно-синім морем!

У тебе всі вони інакші, ніж деінде.

Як вранці вдарить дзвін дев'ятую годину,

Твої спасенники чітки перебирають,

І Діву пресвяту (я думаю, що діва

Одна в них тілько й є) стужають молитвами

За грішників, а їх не менш, як і молящих.

Тоді до цирку всі, старі й малі простують,

І дуки, й злидарі так само веселяться.

LXXII

Відкрито гони вже, простірно на арені,

І тисячі кругом над тисячами пруться.

Ще голосна труба не витрубила гасла,

А вже ні одного не знайде лобас місця.

Тут дами та ґранди, а більш усього дами,

Що вміють між людьми очима гарно прясти,

Та згідні й гоїти ті рани, що накоять.

Ніхто не вмре від їх зневаги, від їх міни,

Як се торочать нам сповідники поети,

Що на Амурові стрілки знай нарікають.

LXXIII

Замовкли язики, що дзвонами дзвонили.

На конях на орлах, в шапках під білим пір'ям,

У шпорах золотих, з легенькими списами,

Чотири верховці, зготовившись до герцю,

У гони в'їхали, вклонилися низенько.

Їх шарфи дорогі, їх коні басуваті

В страшному ігрищі блищатимуть сьогодні.

За подвиги їх жде далекочуткий окрик,

А дами поглядом їх любим привітають —

Царів і витязів найкраща нагорода.

LXXIV

У центрі матадор стоїть, жде не дождеться —

Ударить на царя рикучої громади.

Усе на нім блищить, а опанча — кармазин.

Та пішки буде він страшенний грець іграти.

Оце ж обачно вже всі гони озирає,

Щоб не спіткнутися на що в бігу летучім.

В руці держить списка, і се його вся зброя,

Не зможе чоловік над нього більш зробити

Без вірного коня... Уви! той часто мусить

За їздеця свого криваво погибати.

LXXV

Три рази протрубив трубач... Га! дано гасло.

Розверзнеться вертеп, і всі ждучи, німують,

І дивляться кругом з набитих людьми мурів.

Вискакує стрибком потужний бик-звірюка,

І дико зиркає, і б'є пісок ногою.

Земля дзвенить-гуде, та він не рветься сліпо,

А тілько ще грозить своїм рогатим лобом,

І міряється, як на ворога ударить.

Роз'яреним хвостом сюди й туди махає,

І в вирлах широко зрачки червоні крутить.

LXXVI

Аж ось він зупинивсь, і очі витріщає...

Геть, хлопче, утікай! готуй списка, бідахо!

Настав непевний час: чи згинеш, чи покажеш

Той молодецький хист, що чудище зупинить?

На конях на вітрах усі розбіглись різно.

Запінився бугай, та не впізнув од рани.

Дзюрчить з його боків гаряча кров червона...

Біжить він, крутиться, біснується від болю.

За списом спис летить, за раною знов рана.

Бик простягом реве, про смуток свій говорить.

LXXVII

Знов кидається він, і ні списи, ні дарди,

Ні наскоки коня в наїзницьких тортурах,

Ні зброя ані вся потуга чоловіча

Не зможуть зупинить звірячого буяння.

Уже один скакун лежить роздертим трупом,

А в другого живіт рогами розпанахав.

Видовище гидке! з коня ключ жизні випав,

А він, хитаючись, таки слабу снасть движе,

І їздеця свого невшкодженим виносить.

LХХVІІІ

Побитий, у крові, задиханий, презлющий,

Стоїть у центрі бик в останнім безталанні,

У ранах і в дардах, серед списів-уламків

І серед ворогів, розпуджених в гонитві.

Тоді матадори круг його ґрасувати,

Кармазином ярким маячити-дрочити!

І тут же кинджала показують бідасі.

Метнеться він, та ба! хистка рука одежу

Накинула йому на яровиті очі,

Скінчилось! на пісок він падає, страшенний.

LХХІХ

Де гамалик його широкий вдавсь у спину,

По держално сховавсь кинджал у шию смертний.

Встає — здригається — зневажує втіканнє -

І стиха падає, серед тріумфу-гуку.

Без рику виправивсь, не мучився, не бився.

Тут воза підвезли в препишному наряді,

І трупа високо на нього стеребили:

Про купу гракачів дивовище солодке!

Чотири рисаки, що віжками гордують,

Помчали рогача, мов блискавка майнула.

LХХХ

Так забавляються у Шпанщині жорстоко.

Сі забавки дівчат і парубків чарують,

Тим часом, до крові привикши серце рано,

Росте в завзятості, кохається у помсті,

І веселять його обидчикові муки.

О, скілько лютих чвар сумне село плямують!

Тепер ми стоїмо в одній з ними фаланзі

Проти ворожого обом народам війська;

Та дома в них, уви! багацько зостається,

Що за дурницю кров гарячу ллють, як воду.

LХХХІ

Но жаль безумний втік: його замки й засови —

Дуенья сторожка, суха, сердита баба.

Чигання навісне ревнивого бідахи,

Всі вигадки, що нам терзають чесну душу,

Почезнули з людьми, що нас попередили.

Хто волі дознавав більш над дівчат Гішпанок

(Поки не почала Війна ще димувати)?

Вони в нічних танцях волоссє розпускали,

Скакали по лугах та по зелених луках,

І над ними світив закоханих коханок.

LХХХІІ

О! часто Гарольд наш любив, чи то здавалось

Йому, що він любив: бо наш восторг — мечтаннє.

Тепер його чудне та вередливе серце

Було мов неживе: бо ще води із Лети

Сцілющої не пив; недавнечко ж довідавсь,

Що кращі всіх принад в Амура — його крила.

Яким він ніжним би і молодим, гарячим

В коханні не здававсь, а в нього із криниці

Всіх радощів і втіх, і всяких солодощів

По запашних квітках тече якась отрута.

LХХХІІІ

Тим часом Чайльд не був сліпий на гарну форму,

Хоч надила його, як мудрого, до себе.

Не філософія на нього позирнула

Своїм возвишенним, своїм пречистим оком:

Ні, на такі уми вона не робить впливу,

А Страсть сама себе руйнує, або чезне,

І Розпуск сам собі копає яму рано.

Оце ж навіки він погріб надії Чайльда.

O чадо всіх утіх, переситу ти жертво!

У тебе на чолі суд Каїнський начертан.

LХХХІУ

I все ж таки дививсь, не вмішуючись в гущу;

Бо до людей не був понурим мізантропом.

Щоб і в танець піти, бував він не від того,

Та як сміятися, кого притисне доля?

Що коїлось кругом, його не веселило.

Раз тілько він устав на демонську потугу,

І, сидячи сумний в принаднім будуарі,

Імпровізованим озвався віршуваннєм

На похвалу красі, не нижчій від тих чарів.

Що на його тропу світили в дні щасливші.

До Інези

1

Не смійся, що я тут сумний

Сиджу, моя ти люба уродлива!

Сміятися шкода мені —

Аби вже ти була собі щаслива.

2

Не знай, що в серці тайкома

Ношу, мов ту у пазусі гадюку!

Не дознавай того сама,

Яку гірку терплю я мовчки муку.

3

Се не любов, се не вражда,

Не марної амбітности утрати,

Що серце рве не знать куда —

Якихсь нових утіх йому шукати.

4

Се та отрута, що я п'ю

Зо всього, що стрічаю, бачу, чую.

Отрута ся мені й твою

Затемнює красу, як рай, ясную.

5

Се та нудьга, та вічна тьма,

Що гнала геть казкового Жидюгу,

І жизнь йому була — тюрма,

А жизнь найти не сподівався другу.

6

Куди ж мені втікати геть,

В які краї і клімати далекі?

Однакова усюди смерть,

Від демона Ума однакі втеки.

7

Шукай же там своїх утіх,

Де гад мені у серце повпивався!

Візьми собі веселий сміх,

Аби твій ум від сну не прокидався.

8

В чужі краї і клімати

Я попливу, не~буду й озиратись,

І вся моя відрада в тім,

Що гіршого мені вже не лякатись.

9

Що ж є воно? о, не питай,

Чи холодно мені, чи любо-тепло?

Із жалощів не зазирай

У серце, що там вре за люте Пекло!

10

Прощай, мій Кадиксе, мій гарний, незабвенний!

І хто ж би то забув, як ти стояв потужно?

Перевернулось все, а ти зостався вірен.

Ти первий слобонивсь, останній ти упав би.

Коли ж посеред сцен жорстоких і кривавих

Кров рідна і твої оселі покропила,

То в тих усобицях поліг предатель тілько.

Всі благородні тут були пріч Благородних,

Ніхто не поспішавсь до ворога в кайдани,

Опріч Вельможних Дук, що впали з високості.

LХХХVІ

Такі Гішпанськії сини, така й їх доля.

Хто вольним не бував, воює за свободу.

Народ без короля стоїть за кволе царство.

Втікають гетьмани, самі затязці бються,

І служать правдою рабам невірним Зради.

Все віддають землі, що тілько їх родила.

Гординя вказує тропу їм до свободи;

Побиті у бою, вертаються до бою. їх крик:

«Війна! війна!» в одно збирає військо,

«Війна хоч до ножа!» — се їх останнє гасло.

LХХХVІІ

Хто добре хоче знать і Шпанщину, і Шпанів,

Нехай читає всю літопись їх криваву.

Що вкаже помста їм на ворога народу,

Все буде зроблене против людської жизні.

Від острого меча до тайного ножаки,

Гішпан хапається за всяку згідну зброю,

Аби оборонить сестру свою, чи жінку,

Аби проклятого нашийника скривавить,

Аби той супостат прийняв найбільшу муку,

Не буде каятись в своїй жорстокій помсті.

LХХХVІІІ

Чи вроните сльозу ви жалості по мертвих?

Спогляньте на розор кривавої долини,

Спогляньте на паскуд, що женщин побивали,

Та й кидайте тоді нехованих собакам.

Нехай усякий труп розкльовують ворони,

Що може й знехтують м'ясивом тим поганим!

Нехай їх біла кість і незмивуща пляма

Показує вікам побоїще страшенне.

Так тілько сцени сі, що ми тепер вбачаєм,

Вбачатимуть колись гидливі наші діти.

LXXXIX

Ще не кінець, уви! сему страшному ділу.

Ще Франція нові ригає легіони

З-за Піренейських гір, чорнішає знай хмара;

Ще тілько почалось; кінця ніхто не бачить.

Народи падші вже на Шпанів позирають:

Одбившись, відоб'ють ще більш, ніж їх Пізарри

Впрягли колись в ярмо. Предивне воздаяннє!

Тепер Колумбія сплатила за ті муки,

Що Квіто прийняло, а рідний Шпанський клімат

Розбійнику підліг під власть, безоборонний.

ХС

Не кров, що пролилась річками в Талавері,

Не всі дива страшні, що бачила Баросса,

Не нагромаджений людський труп в Альбуері —

Гішпанам не ‘ддали законного їх права.

Коли ж оливная в них розіветься вітка,

Коли спочити їм після стидкої праці?

Чи ще багацько днів непевних зникне вночі,

Поки розбійник Франк покине грабувати,

І любе дерево свободи чужоземця

Не будуть нищити на рідній його почві?

ХСІ

І ти, о друже мій! — так горе з серця рине,

Так виливається із піснею моєю...

Нехай би меч тебе зложив серед потужних.

Тоді вже б гордощі і дружбу зупинили

У сумі по тобі. Ні, ти собі без лавру

Із світу ізійшов, зійшов од всіх забутий,

Пріч серденька мого, і полишивсь із тими,

Що в полі полягли. Тим часом слава славить

І менших витязів. За що ж тобі судилась

Така смиренная, така безславна доля?

ХСІІ

O знаний раньше всіх, шанований найбільше!

Ти, серцю дорогий, де вже нема такого!

Хоч я тебе втеряв для жизні без надії,

Не відмовляй мені у снах моїх являтись.

I ранок оживить сльозу мою таємну,

І коло себе я тебе щодня почую.

І знай літатиму на ту могилу тиху,

Що кров не полила і лавром не покрила,

Аж поки вернеться мій бренний прах у землю,

З котрої він узявсь, і ми спочинем вкупі.

ХСІІІ

Се перва ще тетрадь мандрівки Чайльд Гарольда.

Ви, хто бажаєте про нього знати більше,

Що-небудь знайдете в листках, котрі постануть,

Аби той, хто тепер віршує перед вами,

Спромігся ще писать. Чи може й так аж надто?

Не говори сього, ти критику понурий!

Нехай те знають всі, що бачив він у землях,

Де божевільному судилося блукати,—

В тих землях, що хранять давнішні монументи

Тих часів, як ще Грек під варвара не гнувся.

(Переклад П. Куліша)






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.