Уривки з подорожі Онєгіна - Олександр Пушкін - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

Уривки з подорожі Онєгіна - Олександр Пушкін - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

Остання глава Євгенія Онєгіна видана була окремо, з такою передмовою:

«Випущені строфи давали не раз привід до нарікань і насмішок (зрештою дуже справедливих і дотепних). Автор чистосердечно признається, що він вилучив із свого романа цілу главу, де описана була подорож Онєгіна по Росії. Від нього залежало позначити цю вилучену главу точками чи цифрами; але, щоб уникнути спокуси, намислив він краще виставити, замість дев'ятого нумера, восьмий над останньою главою Євгенія Онєгіна і пожертвувати одною з кінцевих строф:

Пора: спокою серце просить;

Дев'яту пісню я кінчив;

Дев'ятий вал мене виносить

До пожаданих берегів —

Хвала вам, дев'ятьом Каменам і т. д.»

П. О. Катенін (котрому прекрасний поетичний талант не перешкоджає бути і тонким критиком) зауважив нам, що це вилучення, може, й вигідне для читачів, шкодить, одначе, планові цілого твору; бо через нього перехід од Татьяни, повітової панночки, до Татьяни, значної дами, стає надто раптовим і нез'ясованим.Увага, що виявляє досвідченого художника. Автор сам відчував справедливість його, але наважився вилучити цю главу з причин, важливих для нього, а не для публіки. Деякі уривки були надруковані; ми тут їх уміщуємо, додавши до них іще декілька строф.

Євгеній Онєгін із Москви їде в Нижній Новгород.

...перед ним

Клопочеться Макар'їв шумний,

Кипить багатством голосним.

Тут перли з Індії мінливі,

З Європи — вина тут фальшиві,

Бракових коней табуни —

Із степової сторони.

Ігрець привіз свої колоди,

Що будять у серцях огонь,

Поміщик — переспілих донь,

А доні — застарілі моди.

Всяк бреше, метушіння, рух,

І всюди меркантильний дух.

Нудьга!..

Онєгін їде до Астрахані, а звідти на Кавказ.

Він бачить: риє Терек славний

Граніт високих берегів;

Орел ширяє там державний,

Там олень роги нахилив;

Верблюд одпочиває в тіні,

Черкеський кінь летить в долині,

І круг мандрованих шатрів

Пасуться вівці калмиків.

А далі — пасмо гір далеке:

Там путь відкрито. Збройна рать

Пройшла за ту природну гать,

За скелі, повні небезпеки;

Уздовж Арагви і Кури

Російські нап'ято шатри.

Пустелі вартовий незмінний,

Між пагорбів і світлих лук,

Стоїть Бешту гостровершинний

І весь у зелені Машук,

Машук, подавець вод цілючих;

Округ струмків його кипучих

Шумить недужих блідний рій:

Хто жертва войовничих дій.

Хто Почечуя, хто Кіпріди;

Той прагне в чарівній воді

Роки зміцнити молоді,

Кокетка — образ миловидий

Вернуть собі; помолодіть

Старий жадає — хоч на мить.

В гіркому роздумі, в печалі,

Серед недобитків сумних,

Онєгін оком, повним жалю,

Зорить на дим струмків живих,

І мислить тяжко, як і всюди:

Чом рани не дістав я в груди?

Чом не безсилий я такий,

Як он відкупник той старий?

Чому, як засідатель кволий,

Я не лежу в паралічі?

Чому не чую я в плечі

Хоч ревматизму? Доле, доле!

Я сильний, у грудях жага;

А ждать чого? Нудьга, нудьга!

Онєгін одвідує потім Тавріду.

То для уяви край священний:

З Атрідом там змагавсь Пілад,

Там заколовся Мітрідат,

Співав Міцкєвич там натхненний

І посеред приморських брил

Литовський бачив небосхил.

***

Ви пишні, береги Тавріди,

Коли вас бачиш з корабля

У сяйві ранішнім Кіпріди,

Як вас уперше бачив я;

Ви гордо зносились над морем,

На небі синім і прозорім

Палали обриси вершин,

Узор осель, дерев, долин

Стелився в даль передо мною.

А там, серед хаток татар...

Який відчув я в серці чар!

Якою тугою палкою

Стискались груди кам'яні!

Та, Музо, відлетіли дні.

Хоч би які чуття таїлись

І оді в мені — їх щез і слід:

Минулися або змінились...

Засніть, тривоги давніх літ!

Були потрібні юнакові

Пустині, хвиль краї перлові,

І скелі, і шумливий вал,

І діви гордий ідеал,

І неподілені страждання...

Не ті вже дні, не ті вже сни;

Ви стихли, бурної весни

Високолетні поривання,

І в кубок поетичних снів

Води чимало я долив.

***

Не ті вже радують картини:

Люблю піщаний косогір,

Під хаткою дві горобини,

Похилий тин, зарослий двір,

Від хмар сіреньких тінь широку,

Соломи купи біля току,

Ставок у колі верб густих,

Качок роздолля молодих;

Для серця мила балалайка

Та п'яний тупіт тропака

Біля низенького шинка;

Мій ідеал тепер — хазяйка,

Мої бажання — тихий лан,

Та хліба кус, та сам я пан.

Якось, у дощ зайшовши зрання

До загороди для корів...

Тьху, прозаїчне лепетання,

Сміття фламандських малярів!

Змінився, правда ж, я до краю,

Бахчисарайський водограю?

Чи навівав таке на ум

Мені твій нескінченний шум,

Як я вбачав перед собою

Зарему, всю вогонь і пал...

Серед пустих розкішних зал,

Через три роки, вслід за мною,

Онєгін був у тих місцях

І пригадав мене в думках.

В курній Одесі жив тоді я...

Там довго небеса ясні,

Вітрил купецьких там біліє

Весела зграя в далині;

Там дух Європи повіває,

І південь там розкішно сяє,

Племен і лиць різноманіть.

Там італійська річ бринить

Крізь довгих улиць гомін жвавий,

Там ходить гордий слов'янин,

Француз, іспанець, вірменин,

І грек, і молдаван смуглявий,

І з єгиптянської землі

Корсар в одставці, Моралі.

***

Одесу віршами дзвінкими

Наш друг Туманський описав;

Небезсторонніми очима

Її, на жаль, він споглядав.

Справдешнім будучи поетом,

Пішов блукати він з лорнетом

Один над морем голубим —

І чарівним пером своїм

Сади одеські вславив щиро.

Усе гаразд, та що робить?

Там голий степ навкруг лежить;

Там людський труд лише допіру

Примусив деревця малі

Давати затінок землі.

Де, пак, читачу, ми з тобою?

В курній Одесі,— я сказав;

Але назвать її брудною

Я міг би теж не без підстав.

Щороку тижнів шість Одеса,

По волі бурного Зевеса,

Уся в болоті, у багні

Перебуває ночі й дні.

Грязюки на аршин усюди,

І до сусіда йде сусід

На хідлях улицею вбрід;

Карети тонуть, грузнуть люди,

І віл рогатий заміня,

У дрожку впряжений, коня.

Та вже каміння дробить молот,

І незабаром брук лункий,

Мов панциром, укриє город,

Урятувавши від стихій.

Однак в Одесі многоводній

Ще вада є одна й сьогодні.

Яка, вгадайте! — брак води.

Потрібні тут важкі труди...

Та що ж? Це невелике горе,

Коли без мита нам вино

В Одесу ввозиться давно.

А сонце золоте, а море...

Чого ж вам, друзі ви мої?

Благословенні тут краї!

***

Було, лиш гримне на світанні

Гучна гармата з корабля,—

По урвищах, у тиші ранній

До моря вже збігаю я.

Потому, люльку закуривши,

З води солоної зміцнівши,

Як мусульманин у раю,

Я каву по-турецьки п'ю.

Іду. Casino невгомонний

Відчинено; посуди стук

Відтіль лунає; на рундук

Маркер виходить напівсонний

З мітлою довгою в руці,—

І вже зійшлись там два купці.

От і майдан ожив пістрявий,—

І скрізь, куди лиш зір упав,

Біжать у справах і без справи,

Одначе більше задля справ.

Син розрахунків та одваги,

Іде купець оглянуть флаги,

Довідатись, чи небосхил

Знайомих не несе вітрил,

Спитатися: які товари

Узято нині в карантин?

Чи привезли запаси вин?

І як чума? і де пожари?

І чи не чути де війни,

Чи ще якоїсь новини?

Та ми собі, народ недбалий

Між заклопотаних купців,

Ми тільки устриць дожидали

Від царгородських берегів.

Що устриці? прийшли! Чудово!

Біжить, таке почувши слово,

Обжер ватага молодих

Ковтати самітниць живих,

Що сік оббризкав цитриновий.

Шум, суперечки; із льохів

Вина приніс для юнаків

Отон, на послуги готовий;

Незримо, в суєті гучній,

Рахунок вироста грізний.

Та вже темніє вечір синій,

Пора до оперних дверей:

За ними чарівний Россіні,

Європи любленець — Орфей.

До зимних критиків байдужий,

Він вічно юний, вічно дужий,

Він звуки ллє — вони киплять,

Вони течуть, вони горять,

Як поцілунки запашисті,

Коханко пристрасна, твої,

Як розшумілого аї

Струмки та бризки золотисті...

Та чи не гріх, скажіть усі,

З вином рівняти do-re-mi-si?

А скільки там зачарування?

А невпокійливий лорнет?

А за кулісами стрівання?

A prima donna? а балет?

А ложа, де сидить гордлива,

Негоціантка чарівлива,

У грі таємних почуттів,

Серед закоханих рабів?

Вона вчуває й не вчуває

І каватині, і мольбам,

І в жартах пристрасним словам.

А муж — в кутку собі дрімає,

Спросоння фора закричить,

І позіхне, і знову спить.

***

Фінал гримить; пустіє зала;

Шумлять карети багачів;

Юрба увесь майдан залляла

У сяйві зір та ліхтарів,

Дитя Авзонії щасливе

Мотив наспівує грайливий,

Що сам у пам'яті засів,

А ми ревем речитатив.

Та завмира Одеса сонна,

В повітрі млистому теплінь.

Сріблистий місяць в височінь

Пливе. Прозорчаста запона

Вкриває небо. Все мовчить;

Лиш море Чорне стугонить...

Отож я жив тоді в Одесі...

Уривки з десятої глави

І

Велитель кволий і лукавий,

Плішивий красень, друг забав,

Пригрітий помилкою слави,

Тоді над нами царював.

II

Його ми дуже смирним знали,

Коли не наші кухарі

Орла двоглавого щипали

При Бонапартовім шатрі.

III

Гроза дванадцятого року...

Хто врятував нас од тривог?

Народ, що в лють запав жорстоку,

Барклай, зима чи руський бог?

IV

Та бог поміг нам — і смирились

Ті, що були запали в гнів,

І ми в Парижі опинились,

А руський цар — вождем царів.

V

І що жирніше, то і тяжче;

Народе руський наш дурний,

Скажи мені, чому і нащо

VI

Ачей, о Шіболет народний,

Тобі б я оду присвятив,

Та віршомаз великородний

Мене уже попередив.

Моря дістались Альбіону

VII

Ачей, забувши зиск для раю,

Ханжа запреться в монастир,

Ачей, покірний Миколаю,

Родинам верне він Сибір.

Ачей, дороги нам поправлять

VIII

Сей ратний муж, приречень вісник,

Кому склонилися царі,

Кого вінчав Петрів намісник,

Хто зник, неначе тінь зорі,

В тяжкому примусі спокою

IX

Тряслися грізно Піренеї,

Вулкан Неаполя палав,

Безрукий князь братам Мореї

Із Кишинева вже кивав.

Кинджал ……………….тінь...

X

«Вгамую всіх з моїм народом!»

Наш цар в спокої говорив

Про тебе й гадки він не має,

Ти, Олександрів раб гидкий!

XI

Потішний полк Петра Титана,

Дружина сивих вусанів,

Що віддали колись тирана

До рук розлючених катів.

XII

Росія знову присмирніла,

Утіхам цар оддавсь новим,

Та іскра вже давно горіла,

І, може, полум'ям ясним...

XIII

Вони єдналися до спілки,

Отож при келиху вина,

При чарці руської горілки...

XIV

Щоб словом почуття палити,

Вони збирались при столі

У неспокійного Микити,

У обережного Іллі.

XV

Друг Марса, Вакха й Афродіти,

Одважний Лунін закликав

Ні хвилі більше не терпіти,

І красномовно бурмотав.

Читав свої ноелі Пушкін,

Меланхолійний там Якушкін,

Запавши в благородний пал,

Підносив на царя кинджал.

Весь відданий Росії славній,

Вінцеві подумів своїх,

Кривий Тургенєв слухав їх

І, слова рабство ворог давній,

Вбачав у цій юрбі дворян

Палких визвольників селян.

XVI

Було це при Неві льодистій.

Та в краї, де раніш весна

Сміється Кам'янці тінистій,

Горбам похилим Тульчина,

Де Вітгенштейнові дружини

Дніпром підмивані рівнини

І степ надбузький облягли,

Діла по-іншому пішли...

Там Пестель... для тиранів,

І в рать вливав незнаний пал

Спокою повний генерал,

Муравйов огнем одваги,

В ім'я нових, жаданих прав

Союзу сполох приспішав.

XVII

Спочатку ці таємні змови,

При чарці доброго вина,

Були то дружні лиш розмови,

І не доходила до дна

В серця збунтовані наука.

Усе була то тільки скука,

Неробство молодих умів,

Дорослих жарти пустунів.

Здавалось: та

вузли з вузлами

І сіть таємна поступово

Росію

Наш цар дрімав

Примітки

Робота Пушкіна над романом тривала більше 7 років. Почато роман 9 травня 1823 р. в Кишиневі і закінчено 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Восени 1831 р. Пушкін переробив останню главу і написав лист Онєгіна до Тетяни (5 жовтня).

Глава перша

Пушкін почав главу 9 травня 1823 p., 28 травня приступив до переписування і переробки написаного. З цього дня він безперервно працював над своїм твором. Главу було закінчено 22 жовтня в Одесі. Первісний текст згодом був перероблений. Ряд строф Пушкін виключив, деякі нові вніс до вже закінченого тексту глави. Главу було надруковано окремою книжкою в 1825 р. (вийшла в світ 18 лютого); друге видання вийшло в кінці березня 1829 р.

Строфа II. Останній рядок — натяк на заслання Пушкіна на південь.

Строфа XII. Фоблас — герой серії романів Луве де-Кувре, тип розбещеного француза- дворянина XVIII ст.

Строфа XVI. Каверін (1794—1855), приятель Пушкіна в 1816—1820 pp., член Союзу благоденствія.

Строфи XVIII-XIX написані після закінчення глави, у жовтні 1824 р.

Строфи XXXIX, XL та XLI Пушкін позначив як пропущені; проте в рукописах Пушкіна нема ніяких слідів того, що в даному місці був якийсь пропуск. Очевидно цих строф Пушкін і не писав.

Строфа XLIX. «Горда ліра Альбіона» — Байрон. Пушкін має на увазі IV пісню «Мандрувань Чайльд-Гарольда», де описано Венецію.

Строфа LVII. Пушкін має на увазі свої поеми «Кавказький бранець» та «Бахчисарайський фонтан».

Глава друга

Писалася безпосередньо після закінчення першої. До 3 листопада 1823 р. були написані перші 17 строф. Закінчена глава була 8 грудня 1823 р. і складалася з 39 строф, а 1824 р. Пушкін доробив і доповнив її новими строфами. Окремою книжкою глава була надрукована в 1826 р. (вийшла в світ у жовтні) з зазначенням: «Писано в 1823 році» — і перевидана в травні 1830 р.

Епіграф побудований на подібності слів rus (село) і Русь.

Строфа II. У рукопису — примітка до рядка 7: «Для цензури: Дідів портрети на стінах». У такому вигляді вірш з'явився в друку.

Глава третя

Розпочата 8 лютого 1824 р. в Одесі і написана до листа Татьяни вже на початку червня. Дальша частина глави писалася в Михайловському. Під XXXII строфою дата 5 вересня 1824 р. Вся глава закінчена 2 жовтня 1824 р. У друку з'явилась в 1827 р. На початку глави надруковано:

«Перша глава Євгенія Онєгіна, написана в 1823 році, з'явилася в 1825 р. Через два роки видана друга. Ця повільність виникла внаслідок незалежних обставин. Віднині видання буде йти в безперервному порядку: одна глава зразу ж за другою».

Строфа X. Перелічуються героїні романів: «Кларіса Гарлоу» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Дельфіна» м-м де-Сталь.

Строфа XXXI «Фрейшіц» — «Чарівний стрілець», опера Вебера (1821).

Глава четверта

Пушкін почав писати цю главу в кінці жовтня 1824 р. у Михайловському і писав її з перервами, бо в цей же час працював над «Борисом Годуновим», «Графом Нуліним» та ін. До 1 січня 1825 р. була написана строфа XXIII. Закінчувалася глава вже в кінці року. Останню строфу Пушкін написав 6 січня 1826 р. Пізніше, вже в кінці року, він переробив главу.

Четверта глава була видана разом з п'ятою і побачила світ 31 січня 1828 р. Главі передувала присвята П. Плетньову («Не світ хотівши звеселити»), пізніше перенесена на початок роману.

Строфа XXXII. «Критик строгий» — В. Кюхельбекер, який нападав на елегійний напрям в російській поезії і пропонував звернутися до оди («Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя», «Мнемозина», 11, 1824 р.)

Строфа XXXIII. «Чужої тями» лірик — бездарний одописець, зображений І. Дмитрієвим в сатиричному вірші «Чужой толк» (1794). Строфа XXXVII. «Співець Гюльнари» — Байрон. (Гюльнара — героїня поеми «Корсар»). У примітці до строфи 105 другої глави «Дон Жуана» Байрон описував, як він переплив Геллеспонт (Дарданелли)

3 травня 1810 р.

Строфа XLIII. Початок строфи друкують за варіантом білового рукопису.

Глава п'ята

Цю главу розпочато за два дні до закінчення попередньої — 4 січня 1826 р. Писалася вона з перервами: спершу до XXI строфи, потім решта. Глава закінчена і переписана 22 листопада 1826 р. Видано її разом з главою четвертою в одній книжці.

Епіграф взято з балади Жуковського «Світлана».

Строфа XXIII. «Мальвіна» — роман Коттен (французької письменниці).

Строфа XXXII — Зізі — Євпраксія Вульф, з родини Осипових, що жила в Тригорському в сусідстві з Михайловським.

Глава шоста

Писалася в Михайловському впродовж1826 р. Точні дати невідомі, бо рукопис глави не зберігся. Строфа XLV, якою Пушкін мав намір закінчити главу, датована 10 серпня 1827 р. і, очевидно, написана через великий проміжок часу після закінчення всієї глави.

Главу було видано 1828 р. Після тексту стоїть: «Кінець першої частини». У кінці глави є примітка: «Протягом видання І частини Євгенія Онєгіна вкралось у неї кілька значних помилок. Найважливіші з них вміщуємо тут». Насправді у прикладеному списку були не тільки виправлення помилок, але і ряд істотних редакційних змін тексту.

Епіграф узято з канцони Петрарки «Джакомо Колонна» («Вірші на різні теми», канцона І).

Строфа XLVI. У першому виданні за цією строфою ішла ще одна, але потім Пушкін переніс її в примітки до роману.

У першому виданні шоста глава кінчалась так:

А ти, натхнення, ти, крилате.

Тебе прошу я прилітати,

Дрімоту серця оживляй,

У закуток мій прибувай,

Не дай заснуть душі співцевій,

Похолодіти й зачерствіть,

А далі й зовсім скам'яніть

У людській метушні дешевій,

Серед гордівників пустих,

Серед спокусників дурних,

XLVII

Серед бездушних і лукавих.

Лихих, розбещених дітей,

Злочинців смішно-нецікавих,

Судців без розуму й очей,

Серед кокеток богомільних.

Серед холопів добровільних,

Серед щоденних, модних звад,

Серед ласкавих, чемних зрад,

Серед пересудів холодних

Жорстоких, злісних язиків,

Серед порожніх, марних днів.

Думок і діл неблагородних,

У цім болоті, де загруз

Між друзів і служитель муз.

Глава сьома

Цю главу Пушкін почав писати, очевидно, зараз же після закінчення шостої, тобто в серпні 1827 р. Писав він її з перервами. До 19 лютого 1828 р. було написано 12 строф. Закінчив главу в Малинниках 4 листопада 1828 р. Окремою книжкою главу було видано 1830 р.

Епіграфи взято з вірша І. І. Дмитрієва «Звільнення Москви» (1795), з поеми Є. А. Баратинського «Бенкети» (1820) та з «Лиха з розуму» Грибоєдова.

Строфа XXII. «Співець Гяура та Жуана» — Байрон

Строфа XXXIII. «Із мудро складених таблиць». Судячи по рукопису, Пушкін мав на увазі книгу французького статистика Шарля Дюпена «Виробничі і торговельні сили Франції» (1827), де дано порівняльні статистичні таблиці, що показують економіку європейських держав, у тому числі і Росії.

Строфа XLIX. «Архівні юнаки» — молоді люди, що служили в архіві Міністерства закордонних справ. Серед них були «любомудри» (Д. В Веневітінов. В. Ф. Одоєвський, Іван і Петро Киреєвські та ін.)

Глава восьма

Спочатку їй передувала глава про подорож Онєгіна, а тому глава була означена дев'ятою. Пушкін почав працювати над нею 24 грудня 1829 р. і закінчив її 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Проте, пізніше Пушкін ще працював над нею. Вирішивши виключити первісну восьму главу, він переніс з неї в дану главу строфи IX-XIII. Пізніше (5 жовтня 1831 р. в Царському селі) був написаний лист Онєгіна до Татьяни.

Глава була видана в 1832 р. На обкладинці стоїть: «Остання глава Євгенія Онєгіна». Епіграф до глави взято з вірша Байрона «Fare the well» зі збірки «Домашні твори» 1816 р.

Строфа IV. Початок строфи друковано за варіантом білового рукопису. Ленора — героїня одноіменної балади Бюргера.

Строфа LI. «Одних нема, а ті не з нами, Як Саді те давно сказав». Тут Пушкін говорить про свій епіграф до «Бахчисарайського фонтана», згадуючи в цих рядках засланих і страчених декабристів.

Примітки Пушкіна

Прим. 5. «Один із наших романтичних «письменників», як це видно з чернеток, — сам Пушкін.

Риса охололого почуття, гідна Чайльд-Гарольда. Балети п. Дідло повні жвавості, натхнення і принадності незвичайної. Один із наших романтичних письменників бачив у них значно більше поезії, ніж у всій французькій літературі.

Прим. 11. Біографія Ганнібала, надрукована в першому виданні «Євгенія Онєгіна», наведена в примітках до строфи L першої глави. Автор, з боку матері, походження африканського.

Прим. 14. Грандісон — герой романа англійського письменника С. Річардсона «Історія Чарльза Грандісона» (1753); автор наділив Грандісона всіма чеснотами. Ловлас — герой романа того самого автора «Історія Кларіси Гарлоу» (1748) — тип розбещеного спокусника.

Прим. 15. Цитата з повісті Шатобріана «Рене» (1802):

Si j'avais la folie de croire encore au bonheur, je le chercherais dans l'habitude (Коли б я мав нерозум іще вірити в щастя, я шукав би його в звичці (франц.)).

Прим. 20. Вірш з «Пекла» Данте (напис над входом у пекло): Lasciate ogni speranza voi ch'entrate. Скромний автор наш переклав тільки першу половину славетного вірша: Облиште всяку надію, сюди входячи (із «Божественної комедії» Дайте) (італ.).

Прим. 23. Пушкін мав на увазі рецензію Б. Федорова в журналі «Санкт-Петербургский зритель», 1828 p. В журналах дивувались, як можна було назвати дівою просту селянку, тоді як благородні панни, трохи нижче, названі дівчиськами?

Прим. 24. Пушкін відповідає тут на розбір IV і V глав «Онєгіна», надрукований в журналі «Атеней», 1828 p., за підписом В. (М. Дмитрієв).

Прим. 31. Також є відповіддю на рецензію в «Атенеї».

(В оригіналі 7-й і 8-й рядок звучать так:

Лай, хохот, пенье, свист и хлоп Людская молвь и конский топ!

До цього місця Пушкін дає примітку, яку й перекладаємо.— M. P.)

У журналах засуджували слова: хлоп, молвь і топ, як невдалі новотвори. Слова ці — корінні руські. «Вышел Бова из шатра прохладиться и услышал в чистом поле людскую молвь и конский топ» (Казка про Бову Королевича). Хлоп уживає простолюдна мова замість хлопание, як шип замість шипение:

Он шип пустил по-змеиному.

(Древние русские стихотворения)

Не треба заважати свободі нашої багатої і прекрасної мови.

Прим. 32, 33 і 36. Пушкін відповідає тут на рецензію Б. Федорова.

Уривки з подорожі Онєгіна

Частково строфи «Подорожі» були написані ще в 1825 p. у Михайловському (опис Одеси). Автор мав намір включити їх до VII глави. Строфи ці були надруковані в «Московском вестнике», як уривок з сьомої глави «Євгенія Онєгіна», в березні 1827 р. Інші уривки (опис Криму) з'явились в «Литературной газете» 1 січня 1830 р. як самостійна восьма глава, вони були оброблені Пушкіним у Болдіні восени 1830 р.

Стосовно цієї глави П. Катенін писав П. Анненкову в 1853 p.: «Про восьму главу «Онєгіна» чув я від небіжчика в 1832 році, що окрім Нижегородського ярмарку та Одеської пристані Євгеній бачив військові поселення, закладені гр. Аракчеєвим, і тут були зауваження, міркування, вирази, надто різкі для обнародування, і тому він вирішив за краще забути їх, і заразом викинути з повісті всю главу, без них дуже коротку і якось ніби оскуділу».

Цим пояснюється вираз Пушкіна, вжитий ним у передмові до уривків з «Подорожі»: «Автор... вирішив вилучити цю главу з причин, важливіших для нього, а не для публіки».

В паперах Пушкіна ця первісна редакція восьмої глави не збереглась. Лишились напівчорнові начерки, по яких можна відновити цю главу в її скороченому вигляді. Частину строф з неї Пушкін переніс в останню (VIII) главу.

Макар'їв — нижегородський ярмарок, переведений з міста Макар'єва, де він збирався до 1817 р.

«З Атрідом там змагавсь Пілад» — натяк на міф про Ореста і Пілада і про храм Діани, що, як гадали, був у Криму, недалеко від Балаклави (де згодом був Георгієвський монастир).

Моралі (Maure Ali, тобто мавр Алі) — одеський знайомий Пушкіна, родом з Єгипта. Про нього розповідали, що колись він був піратом і цим нажив багатство.

Уривки з десятої глави

Ця глава дійшла до нас у формі уривків і недороблених чернеток.

Про намір Пушкіна продовжувати «Євгенія Онєгіна» ми знаємо із спогадів М. В. Юзефовича про перебування Пушкіна на Кавказі в 1829 р. У цих спогадах розповідається:

«Він пояснював нам досить докладно все, що входило до первісного його задуму, за яким, між іншим, Онєгін мав або загинути на Кавказі, або стати декабристом». Це писалося через 50 років (у липні 1880 р.) і слово «або» слід розуміти, як вказівку на неясність спогадів Юзефовича. Пушкін, мабуть, розповідав, що Онєгін внаслідок подій 1825 р. потрапляє на Кавказ, де й гине.

У паперах Пушкіна зберігся запис, що стосується до 1830 p.: «19 жовтня спалена X пісня».

Слід гадати, що Пушкін спалив лише частину глави, написаної на той час. Насправді ж, перед тим як спалити цей текст, він його зашифрував. Зробив він це тому, що не лишив наміру колись повернутися до цієї глави.

У щоденнику П. А. Вяземського під датою 19 грудня 1830 р. читаємо: «Позавчора був у нас Пушкін. Він багато написав у селі: упорядкував і дев'яту главу «Онєгіна». Нею і кінчає; з майбутньої десятої читав мені строфи про 1812 рік і дальші. Славна хроніка». Далі Вяземський цитує два рядки з цієї глави:

«У неспокійного Микити,

У обережного Іллі».

Останнє згадування про десяту главу ми зустрічаємо в листі О. І. Тургенєва до брата Миколи Івановича від 11 серпня 1832 p.: «Олександр Пушкін не міг видати однієї частини свого «Онєгіна», де він описує подорож його по Росії, повстання 1825 р. і згадує між іншим і про тебе». Після цього О. І. Тургенєв цитує шість останніх рядків строфи XV.

Свідчення О. І. Тургенєва про те, що у складі цієї глави була також і подорож Онєгіна, частково підтверджується паперами Пушкіна. Одна з перших строф «Подорожі» у рукопису «Подорожі» (восьмої глави) закреслена і збоку приписано: «у X пісню».

Можливо, що в 1832 р. у Пушкіна вже був намір об'єднати в одній главі політичні строфи, що не ввійшли до «Подорожі», і хроніку X глави.

Пушкін зашифрував перші 16 строф глави, переписав з деякими умовними скороченнями спочатку підряд усі перші рядки строф, потім другі, треті і т. ін. Ця зашифровка дійшла до нас не повністю: по ній можна відновити лише перші чотири вірші цих строф (і то не всі); крім того, вона містить кілька рядків (мабуть, дев'ятих у строфі), що відносяться, судячи по смислу, до строф VI-IX. Крім цієї зашифровки до нас дійшли перші чернетки строф XV та XVI, але зовсім недороблені (особливо чернетка XVI строфи). Початкові рядки цих чернеток збігаються з відповідними рядками шифру. Нарешті, за чернеткою XVI строфи йде зовсім недороблений начерк однієї строфи, яку умовно приймаємо за строфу XVII. Не скрізь текст шифру і чернеток читається з певністю. Деякі скорочення не зовсім зрозумілі. Чернетка відновлюється з великими труднощами. Тому пропоноване читання уривків X глави слід вважати приблизним.

Строфи І і II. Йдеться про події, що передували 1812 р.: про Аустерліцьку битву (1805) та Тільзітський мир (1807).

Строфа III. «Руський бог» — формула офіціального патріотизму, яка зустрічається у віршах і статтях, написаних під час війни 1812 р.

Строфа VI. Пушкін має на увазі вірш князя І. М. Долгорукого «Авось», написаний у формі оди.

Пушкін називає «авось» шиболетом, спираючись на біблійну легенду, яка говорить, що воюючі єврейські племена пізнавали одне одного по вимові слова «шиболет» («колос»). Пушкін хоче сказати, що слово «авось» є національною ознакою. Далі Пушкін, користуючись словом «авось», висловлює непевні догадки про найближче майбутнє Росії.

Строфа VII. Гадають, що «ханжа» — це Голіцин, міністр народної освіти при Олександрі І, відомий своїм містицизмом. У наступних рядках висловлюється припущення про амністію декабристів.

Строфа IX. Йдеться про революційні рухи початку 20-х років (революція Іспанська, Неаполітанська, Грецьке повстання). «Безрукий князь» — Олександр Іпсіланті, який втратив руку в битві під Дрезденом у 1813 р.

Строфа XI. Мова йде про Семеновський полк; убивство Павла сталось тоді, коли вартував біля палацу Семеновський полк.

Строфи XII і XIV говорять про петербурзькі настрої періоду Союзу спасіння і Союзу благоденствія Микита — Муравйов. Ілля — Долгоруков, декабристи.

Строфа XVI говорить про настрої на півдні в районі другої армії (яка була під командуванням Вітгенштейна). В Тульчині і в Кам'янці були управи Південного товариства декабристів. «Спокою повний генерал» — Юшневський. Муравйов — Сергій Муравйов-Апостол, який очолив 1825 р. військове повстання на півдні.

Строфа XVII є, мабуть, переходом до викладу подій 1825 р. Пушкін ніби підбиває підсумок того, що він сказав про підготовчий період таємних товариств, щоб дати безпосереднє зображення настроїв напередодні повстання 14 грудня.

(Переклад М. Рильського)

Уривки з подорожі Онєгіна

Остання глава Євгенія Онєгіна видана була окремо, з такою передмовою:

«Випущені строфи давали не раз привід до нарікань і насмішок (зрештою дуже справедливих і дотепних). Автор чистосердечно признається, що він вилучив із свого романа цілу главу, де описана була подорож Онєгіна по Росії. Від нього залежало позначити цю вилучену главу точками чи цифрами; але, щоб уникнути спокуси, намислив він краще виставити, замість дев'ятого нумера, восьмий над останньою главою Євгенія Онєгіна і пожертвувати одною з кінцевих строф:

Пора: спокою серце просить;

Дев'яту пісню я кінчив;

Дев'ятий вал мене виносить

До пожаданих берегів —

Хвала вам, дев'ятьом Каменам і т. д.»

П. О. Катенін (котрому прекрасний поетичний талант не перешкоджає бути і тонким критиком) зауважив нам, що це вилучення, може, й вигідне для читачів, шкодить, одначе, планові цілого твору; бо через нього перехід од Татьяни, повітової панночки, до Татьяни, значної дами, стає надто раптовим і нез'ясованим.Увага, що виявляє досвідченого художника. Автор сам відчував справедливість його, але наважився вилучити цю главу з причин, важливих для нього, а не для публіки. Деякі уривки були надруковані; ми тут їх уміщуємо, додавши до них іще декілька строф.

Євгеній Онєгін із Москви їде в Нижній Новгород.

...перед ним

Клопочеться Макар'їв шумний,

Кипить багатством голосним.

Тут перли з Індії мінливі,

З Європи — вина тут фальшиві,

Бракових коней табуни —

Із степової сторони.

Ігрець привіз свої колоди,

Що будять у серцях огонь,

Поміщик — переспілих донь,

А доні — застарілі моди.

Всяк бреше, метушіння, рух,

І всюди меркантильний дух.

Нудьга!..

Онєгін їде до Астрахані, а звідти на Кавказ.

Він бачить: риє Терек славний

Граніт високих берегів;

Орел ширяє там державний,

Там олень роги нахилив;

Верблюд одпочиває в тіні,

Черкеський кінь летить в долині,

І круг мандрованих шатрів

Пасуться вівці калмиків.

А далі — пасмо гір далеке:

Там путь відкрито. Збройна рать

Пройшла за ту природну гать,

За скелі, повні небезпеки;

Уздовж Арагви і Кури

Російські нап'ято шатри.

Пустелі вартовий незмінний,

Між пагорбів і світлих лук,

Стоїть Бешту гостровершинний

І весь у зелені Машук,

Машук, подавець вод цілючих;

Округ струмків його кипучих

Шумить недужих блідний рій:

Хто жертва войовничих дій.

Хто Почечуя, хто Кіпріди;

Той прагне в чарівній воді

Роки зміцнити молоді,

Кокетка — образ миловидий

Вернуть собі; помолодіть

Старий жадає — хоч на мить.

В гіркому роздумі, в печалі,

Серед недобитків сумних,

Онєгін оком, повним жалю,

Зорить на дим струмків живих,

І мислить тяжко, як і всюди:

Чом рани не дістав я в груди?

Чом не безсилий я такий,

Як он відкупник той старий?

Чому, як засідатель кволий,

Я не лежу в паралічі?

Чому не чую я в плечі

Хоч ревматизму? Доле, доле!

Я сильний, у грудях жага;

А ждать чого? Нудьга, нудьга!

Онєгін одвідує потім Тавріду.

То для уяви край священний:

З Атрідом там змагавсь Пілад,

Там заколовся Мітрідат,

Співав Міцкєвич там натхненний

І посеред приморських брил

Литовський бачив небосхил.

***

Ви пишні, береги Тавріди,

Коли вас бачиш з корабля

У сяйві ранішнім Кіпріди,

Як вас уперше бачив я;

Ви гордо зносились над морем,

На небі синім і прозорім

Палали обриси вершин,

Узор осель, дерев, долин

Стелився в даль передо мною.

А там, серед хаток татар...

Який відчув я в серці чар!

Якою тугою палкою

Стискались груди кам'яні!

Та, Музо, відлетіли дні.

Хоч би які чуття таїлись

І оді в мені — їх щез і слід:

Минулися або змінились...

Засніть, тривоги давніх літ!

Були потрібні юнакові

Пустині, хвиль краї перлові,

І скелі, і шумливий вал,

І діви гордий ідеал,

І неподілені страждання...

Не ті вже дні, не ті вже сни;

Ви стихли, бурної весни

Високолетні поривання,

І в кубок поетичних снів

Води чимало я долив.

***

Не ті вже радують картини:

Люблю піщаний косогір,

Під хаткою дві горобини,

Похилий тин, зарослий двір,

Від хмар сіреньких тінь широку,

Соломи купи біля току,

Ставок у колі верб густих,

Качок роздолля молодих;

Для серця мила балалайка

Та п'яний тупіт тропака

Біля низенького шинка;

Мій ідеал тепер — хазяйка,

Мої бажання — тихий лан,

Та хліба кус, та сам я пан.

Якось, у дощ зайшовши зрання

До загороди для корів...

Тьху, прозаїчне лепетання,

Сміття фламандських малярів!

Змінився, правда ж, я до краю,

Бахчисарайський водограю?

Чи навівав таке на ум

Мені твій нескінченний шум,

Як я вбачав перед собою

Зарему, всю вогонь і пал...

Серед пустих розкішних зал,

Через три роки, вслід за мною,

Онєгін був у тих місцях

І пригадав мене в думках.

В курній Одесі жив тоді я...

Там довго небеса ясні,

Вітрил купецьких там біліє

Весела зграя в далині;

Там дух Європи повіває,

І південь там розкішно сяє,

Племен і лиць різноманіть.

Там італійська річ бринить

Крізь довгих улиць гомін жвавий,

Там ходить гордий слов'янин,

Француз, іспанець, вірменин,

І грек, і молдаван смуглявий,

І з єгиптянської землі

Корсар в одставці, Моралі.

***

Одесу віршами дзвінкими

Наш друг Туманський описав;

Небезсторонніми очима

Її, на жаль, він споглядав.

Справдешнім будучи поетом,

Пішов блукати він з лорнетом

Один над морем голубим —

І чарівним пером своїм

Сади одеські вславив щиро.

Усе гаразд, та що робить?

Там голий степ навкруг лежить;

Там людський труд лише допіру

Примусив деревця малі

Давати затінок землі.

Де, пак, читачу, ми з тобою?

В курній Одесі,— я сказав;

Але назвать її брудною

Я міг би теж не без підстав.

Щороку тижнів шість Одеса,

По волі бурного Зевеса,

Уся в болоті, у багні

Перебуває ночі й дні.

Грязюки на аршин усюди,

І до сусіда йде сусід

На хідлях улицею вбрід;

Карети тонуть, грузнуть люди,

І віл рогатий заміня,

У дрожку впряжений, коня.

Та вже каміння дробить молот,

І незабаром брук лункий,

Мов панциром, укриє город,

Урятувавши від стихій.

Однак в Одесі многоводній

Ще вада є одна й сьогодні.

Яка, вгадайте! — брак води.

Потрібні тут важкі труди...

Та що ж? Це невелике горе,

Коли без мита нам вино

В Одесу ввозиться давно.

А сонце золоте, а море...

Чого ж вам, друзі ви мої?

Благословенні тут краї!

***

Було, лиш гримне на світанні

Гучна гармата з корабля,—

По урвищах, у тиші ранній

До моря вже збігаю я.

Потому, люльку закуривши,

З води солоної зміцнівши,

Як мусульманин у раю,

Я каву по-турецьки п'ю.

Іду. Casino невгомонний

Відчинено; посуди стук

Відтіль лунає; на рундук

Маркер виходить напівсонний

З мітлою довгою в руці,—

І вже зійшлись там два купці.

От і майдан ожив пістрявий,—

І скрізь, куди лиш зір упав,

Біжать у справах і без справи,

Одначе більше задля справ.

Син розрахунків та одваги,

Іде купець оглянуть флаги,

Довідатись, чи небосхил

Знайомих не несе вітрил,

Спитатися: які товари

Узято нині в карантин?

Чи привезли запаси вин?

І як чума? і де пожари?

І чи не чути де війни,

Чи ще якоїсь новини?

Та ми собі, народ недбалий

Між заклопотаних купців,

Ми тільки устриць дожидали

Від царгородських берегів.

Що устриці? прийшли! Чудово!

Біжить, таке почувши слово,

Обжер ватага молодих

Ковтати самітниць живих,

Що сік оббризкав цитриновий.

Шум, суперечки; із льохів

Вина приніс для юнаків

Отон, на послуги готовий;

Незримо, в суєті гучній,

Рахунок вироста грізний.

Та вже темніє вечір синій,

Пора до оперних дверей:

За ними чарівний Россіні,

Європи любленець — Орфей.

До зимних критиків байдужий,

Він вічно юний, вічно дужий,

Він звуки ллє — вони киплять,

Вони течуть, вони горять,

Як поцілунки запашисті,

Коханко пристрасна, твої,

Як розшумілого аї

Струмки та бризки золотисті...

Та чи не гріх, скажіть усі,

З вином рівняти do-re-mi-si?

А скільки там зачарування?

А невпокійливий лорнет?

А за кулісами стрівання?

A prima donna? а балет?

А ложа, де сидить гордлива,

Негоціантка чарівлива,

У грі таємних почуттів,

Серед закоханих рабів?

Вона вчуває й не вчуває

І каватині, і мольбам,

І в жартах пристрасним словам.

А муж — в кутку собі дрімає,

Спросоння фора закричить,

І позіхне, і знову спить.

***

Фінал гримить; пустіє зала;

Шумлять карети багачів;

Юрба увесь майдан залляла

У сяйві зір та ліхтарів,

Дитя Авзонії щасливе

Мотив наспівує грайливий,

Що сам у пам'яті засів,

А ми ревем речитатив.

Та завмира Одеса сонна,

В повітрі млистому теплінь.

Сріблистий місяць в височінь

Пливе. Прозорчаста запона

Вкриває небо. Все мовчить;

Лиш море Чорне стугонить...

Отож я жив тоді в Одесі...

Уривки з десятої глави

І

Велитель кволий і лукавий,

Плішивий красень, друг забав,

Пригрітий помилкою слави,

Тоді над нами царював.

II

Його ми дуже смирним знали,

Коли не наші кухарі

Орла двоглавого щипали

При Бонапартовім шатрі.

III

Гроза дванадцятого року...

Хто врятував нас од тривог?

Народ, що в лють запав жорстоку,

Барклай, зима чи руський бог?

IV

Та бог поміг нам — і смирились

Ті, що були запали в гнів,

І ми в Парижі опинились,

А руський цар — вождем царів.

V

І що жирніше, то і тяжче;

Народе руський наш дурний,

Скажи мені, чому і нащо

VI

Ачей, о Шіболет народний,

Тобі б я оду присвятив,

Та віршомаз великородний

Мене уже попередив.

Моря дістались Альбіону

VII

Ачей, забувши зиск для раю,

Ханжа запреться в монастир,

Ачей, покірний Миколаю,

Родинам верне він Сибір.

Ачей, дороги нам поправлять

VIII

Сей ратний муж, приречень вісник,

Кому склонилися царі,

Кого вінчав Петрів намісник,

Хто зник, неначе тінь зорі,

В тяжкому примусі спокою

IX

Тряслися грізно Піренеї,

Вулкан Неаполя палав,

Безрукий князь братам Мореї

Із Кишинева вже кивав.

Кинджал ……………….тінь...

X

«Вгамую всіх з моїм народом!»

Наш цар в спокої говорив

Про тебе й гадки він не має,

Ти, Олександрів раб гидкий!

XI

Потішний полк Петра Титана,

Дружина сивих вусанів,

Що віддали колись тирана

До рук розлючених катів.

XII

Росія знову присмирніла,

Утіхам цар оддавсь новим,

Та іскра вже давно горіла,

І, може, полум'ям ясним...

XIII

Вони єдналися до спілки,

Отож при келиху вина,

При чарці руської горілки...

XIV

Щоб словом почуття палити,

Вони збирались при столі

У неспокійного Микити,

У обережного Іллі.

XV

Друг Марса, Вакха й Афродіти,

Одважний Лунін закликав

Ні хвилі більше не терпіти,

І красномовно бурмотав.

Читав свої ноелі Пушкін,

Меланхолійний там Якушкін,

Запавши в благородний пал,

Підносив на царя кинджал.

Весь відданий Росії славній,

Вінцеві подумів своїх,

Кривий Тургенєв слухав їх

І, слова рабство ворог давній,

Вбачав у цій юрбі дворян

Палких визвольників селян.

XVI

Було це при Неві льодистій.

Та в краї, де раніш весна

Сміється Кам'янці тінистій,

Горбам похилим Тульчина,

Де Вітгенштейнові дружини

Дніпром підмивані рівнини

І степ надбузький облягли,

Діла по-іншому пішли...

Там Пестель... для тиранів,

І в рать вливав незнаний пал

Спокою повний генерал,

Муравйов огнем одваги,

В ім'я нових, жаданих прав

Союзу сполох приспішав.

XVII

Спочатку ці таємні змови,

При чарці доброго вина,

Були то дружні лиш розмови,

І не доходила до дна

В серця збунтовані наука.

Усе була то тільки скука,

Неробство молодих умів,

Дорослих жарти пустунів.

Здавалось: та

вузли з вузлами

І сіть таємна поступово

Росію

Наш цар дрімав

Примітки

Робота Пушкіна над романом тривала більше 7 років. Почато роман 9 травня 1823 р. в Кишиневі і закінчено 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Восени 1831 р. Пушкін переробив останню главу і написав лист Онєгіна до Тетяни (5 жовтня).

Глава перша

Пушкін почав главу 9 травня 1823 p., 28 травня приступив до переписування і переробки написаного. З цього дня він безперервно працював над своїм твором. Главу було закінчено 22 жовтня в Одесі. Первісний текст згодом був перероблений. Ряд строф Пушкін виключив, деякі нові вніс до вже закінченого тексту глави. Главу було надруковано окремою книжкою в 1825 р. (вийшла в світ 18 лютого); друге видання вийшло в кінці березня 1829 р.

Строфа II. Останній рядок — натяк на заслання Пушкіна на південь.

Строфа XII. Фоблас — герой серії романів Луве де-Кувре, тип розбещеного француза- дворянина XVIII ст.

Строфа XVI. Каверін (1794—1855), приятель Пушкіна в 1816—1820 pp., член Союзу благоденствія.

Строфи XVIII-XIX написані після закінчення глави, у жовтні 1824 р.

Строфи XXXIX, XL та XLI Пушкін позначив як пропущені; проте в рукописах Пушкіна нема ніяких слідів того, що в даному місці був якийсь пропуск. Очевидно цих строф Пушкін і не писав.

Строфа XLIX. «Горда ліра Альбіона» — Байрон. Пушкін має на увазі IV пісню «Мандрувань Чайльд-Гарольда», де описано Венецію.

Строфа LVII. Пушкін має на увазі свої поеми «Кавказький бранець» та «Бахчисарайський фонтан».

Глава друга

Писалася безпосередньо після закінчення першої. До 3 листопада 1823 р. були написані перші 17 строф. Закінчена глава була 8 грудня 1823 р. і складалася з 39 строф, а 1824 р. Пушкін доробив і доповнив її новими строфами. Окремою книжкою глава була надрукована в 1826 р. (вийшла в світ у жовтні) з зазначенням: «Писано в 1823 році» — і перевидана в травні 1830 р.

Епіграф побудований на подібності слів rus (село) і Русь.

Строфа II. У рукопису — примітка до рядка 7: «Для цензури: Дідів портрети на стінах». У такому вигляді вірш з'явився в друку.

Глава третя

Розпочата 8 лютого 1824 р. в Одесі і написана до листа Татьяни вже на початку червня. Дальша частина глави писалася в Михайловському. Під XXXII строфою дата 5 вересня 1824 р. Вся глава закінчена 2 жовтня 1824 р. У друку з'явилась в 1827 р. На початку глави надруковано:

«Перша глава Євгенія Онєгіна, написана в 1823 році, з'явилася в 1825 р. Через два роки видана друга. Ця повільність виникла внаслідок незалежних обставин. Віднині видання буде йти в безперервному порядку: одна глава зразу ж за другою».

Строфа X. Перелічуються героїні романів: «Кларіса Гарлоу» Річардсона, «Нова Елоїза» Руссо, «Дельфіна» м-м де-Сталь.

Строфа XXXI «Фрейшіц» — «Чарівний стрілець», опера Вебера (1821).

Глава четверта

Пушкін почав писати цю главу в кінці жовтня 1824 р. у Михайловському і писав її з перервами, бо в цей же час працював над «Борисом Годуновим», «Графом Нуліним» та ін. До 1 січня 1825 р. була написана строфа XXIII. Закінчувалася глава вже в кінці року. Останню строфу Пушкін написав 6 січня 1826 р. Пізніше, вже в кінці року, він переробив главу.

Четверта глава була видана разом з п'ятою і побачила світ 31 січня 1828 р. Главі передувала присвята П. Плетньову («Не світ хотівши звеселити»), пізніше перенесена на початок роману.

Строфа XXXII. «Критик строгий» — В. Кюхельбекер, який нападав на елегійний напрям в російській поезії і пропонував звернутися до оди («Про напрям нашої поезії, особливо ліричної, в останнє десятиріччя», «Мнемозина», 11, 1824 р.)

Строфа XXXIII. «Чужої тями» лірик — бездарний одописець, зображений І. Дмитрієвим в сатиричному вірші «Чужой толк» (1794). Строфа XXXVII. «Співець Гюльнари» — Байрон. (Гюльнара — героїня поеми «Корсар»). У примітці до строфи 105 другої глави «Дон Жуана» Байрон описував, як він переплив Геллеспонт (Дарданелли)

3 травня 1810 р.

Строфа XLIII. Початок строфи друкують за варіантом білового рукопису.

Глава п'ята

Цю главу розпочато за два дні до закінчення попередньої — 4 січня 1826 р. Писалася вона з перервами: спершу до XXI строфи, потім решта. Глава закінчена і переписана 22 листопада 1826 р. Видано її разом з главою четвертою в одній книжці.

Епіграф взято з балади Жуковського «Світлана».

Строфа XXIII. «Мальвіна» — роман Коттен (французької письменниці).

Строфа XXXII — Зізі — Євпраксія Вульф, з родини Осипових, що жила в Тригорському в сусідстві з Михайловським.

Глава шоста

Писалася в Михайловському впродовж1826 р. Точні дати невідомі, бо рукопис глави не зберігся. Строфа XLV, якою Пушкін мав намір закінчити главу, датована 10 серпня 1827 р. і, очевидно, написана через великий проміжок часу після закінчення всієї глави.

Главу було видано 1828 р. Після тексту стоїть: «Кінець першої частини». У кінці глави є примітка: «Протягом видання І частини Євгенія Онєгіна вкралось у неї кілька значних помилок. Найважливіші з них вміщуємо тут». Насправді у прикладеному списку були не тільки виправлення помилок, але і ряд істотних редакційних змін тексту.

Епіграф узято з канцони Петрарки «Джакомо Колонна» («Вірші на різні теми», канцона І).

Строфа XLVI. У першому виданні за цією строфою ішла ще одна, але потім Пушкін переніс її в примітки до роману.

У першому виданні шоста глава кінчалась так:

А ти, натхнення, ти, крилате.

Тебе прошу я прилітати,

Дрімоту серця оживляй,

У закуток мій прибувай,

Не дай заснуть душі співцевій,

Похолодіти й зачерствіть,

А далі й зовсім скам'яніть

У людській метушні дешевій,

Серед гордівників пустих,

Серед спокусників дурних,

XLVII

Серед бездушних і лукавих.

Лихих, розбещених дітей,

Злочинців смішно-нецікавих,

Судців без розуму й очей,

Серед кокеток богомільних.

Серед холопів добровільних,

Серед щоденних, модних звад,

Серед ласкавих, чемних зрад,

Серед пересудів холодних

Жорстоких, злісних язиків,

Серед порожніх, марних днів.

Думок і діл неблагородних,

У цім болоті, де загруз

Між друзів і служитель муз.

Глава сьома

Цю главу Пушкін почав писати, очевидно, зараз же після закінчення шостої, тобто в серпні 1827 р. Писав він її з перервами. До 19 лютого 1828 р. було написано 12 строф. Закінчив главу в Малинниках 4 листопада 1828 р. Окремою книжкою главу було видано 1830 р.

Епіграфи взято з вірша І. І. Дмитрієва «Звільнення Москви» (1795), з поеми Є. А. Баратинського «Бенкети» (1820) та з «Лиха з розуму» Грибоєдова.

Строфа XXII. «Співець Гяура та Жуана» — Байрон

Строфа XXXIII. «Із мудро складених таблиць». Судячи по рукопису, Пушкін мав на увазі книгу французького статистика Шарля Дюпена «Виробничі і торговельні сили Франції» (1827), де дано порівняльні статистичні таблиці, що показують економіку європейських держав, у тому числі і Росії.

Строфа XLIX. «Архівні юнаки» — молоді люди, що служили в архіві Міністерства закордонних справ. Серед них були «любомудри» (Д. В Веневітінов. В. Ф. Одоєвський, Іван і Петро Киреєвські та ін.)

Глава восьма

Спочатку їй передувала глава про подорож Онєгіна, а тому глава була означена дев'ятою. Пушкін почав працювати над нею 24 грудня 1829 р. і закінчив її 25 вересня 1830 р. в Болдіні. Проте, пізніше Пушкін ще працював над нею. Вирішивши виключити первісну восьму главу, він переніс з неї в дану главу строфи IX-XIII. Пізніше (5 жовтня 1831 р. в Царському селі) був написаний лист Онєгіна до Татьяни.

Глава була видана в 1832 р. На обкладинці стоїть: «Остання глава Євгенія Онєгіна». Епіграф до глави взято з вірша Байрона «Fare the well» зі збірки «Домашні твори» 1816 р.

Строфа IV. Початок строфи друковано за варіантом білового рукопису. Ленора — героїня одноіменної балади Бюргера.

Строфа LI. «Одних нема, а ті не з нами, Як Саді те давно сказав». Тут Пушкін говорить про свій епіграф до «Бахчисарайського фонтана», згадуючи в цих рядках засланих і страчених декабристів.

Примітки Пушкіна

Прим. 5. «Один із наших романтичних «письменників», як це видно з чернеток, — сам Пушкін.

Риса охололого почуття, гідна Чайльд-Гарольда. Балети п. Дідло повні жвавості, натхнення і принадності незвичайної. Один із наших романтичних письменників бачив у них значно більше поезії, ніж у всій французькій літературі.

Прим. 11. Біографія Ганнібала, надрукована в першому виданні «Євгенія Онєгіна», наведена в примітках до строфи L першої глави. Автор, з боку матері, походження африканського.

Прим. 14. Грандісон — герой романа англійського письменника С. Річардсона «Історія Чарльза Грандісона» (1753); автор наділив Грандісона всіма чеснотами. Ловлас — герой романа того самого автора «Історія Кларіси Гарлоу» (1748) — тип розбещеного спокусника.

Прим. 15. Цитата з повісті Шатобріана «Рене» (1802):

Si j'avais la folie de croire encore au bonheur, je le chercherais dans l'habitude (Коли б я мав нерозум іще вірити в щастя, я шукав би його в звичці (франц.)).

Прим. 20. Вірш з «Пекла» Данте (напис над входом у пекло): Lasciate ogni speranza voi ch'entrate. Скромний автор наш переклав тільки першу половину славетного вірша: Облиште всяку надію, сюди входячи (із «Божественної комедії» Дайте) (італ.).

Прим. 23. Пушкін мав на увазі рецензію Б. Федорова в журналі «Санкт-Петербургский зритель», 1828 p. В журналах дивувались, як можна було назвати дівою просту селянку, тоді як благородні панни, трохи нижче, названі дівчиськами?

Прим. 24. Пушкін відповідає тут на розбір IV і V глав «Онєгіна», надрукований в журналі «Атеней», 1828 p., за підписом В. (М. Дмитрієв).

Прим. 31. Також є відповіддю на рецензію в «Атенеї».

(В оригіналі 7-й і 8-й рядок звучать так:

Лай, хохот, пенье, свист и хлоп Людская молвь и конский топ!

До цього місця Пушкін дає примітку, яку й перекладаємо.— M. P.)

У журналах засуджували слова: хлоп, молвь і топ, як невдалі новотвори. Слова ці — корінні руські. «Вышел Бова из шатра прохладиться и услышал в чистом поле людскую молвь и конский топ» (Казка про Бову Королевича). Хлоп уживає простолюдна мова замість хлопание, як шип замість шипение:

Он шип пустил по-змеиному.

(Древние русские стихотворения)

Не треба заважати свободі нашої багатої і прекрасної мови.

Прим. 32, 33 і 36. Пушкін відповідає тут на рецензію Б. Федорова.

Уривки з подорожі Онєгіна

Частково строфи «Подорожі» були написані ще в 1825 p. у Михайловському (опис Одеси). Автор мав намір включити їх до VII глави. Строфи ці були надруковані в «Московском вестнике», як уривок з сьомої глави «Євгенія Онєгіна», в березні 1827 р. Інші уривки (опис Криму) з'явились в «Литературной газете» 1 січня 1830 р. як самостійна восьма глава, вони були оброблені Пушкіним у Болдіні восени 1830 р.

Стосовно цієї глави П. Катенін писав П. Анненкову в 1853 p.: «Про восьму главу «Онєгіна» чув я від небіжчика в 1832 році, що окрім Нижегородського ярмарку та Одеської пристані Євгеній бачив військові поселення, закладені гр. Аракчеєвим, і тут були зауваження, міркування, вирази, надто різкі для обнародування, і тому він вирішив за краще забути їх, і заразом викинути з повісті всю главу, без них дуже коротку і якось ніби оскуділу».

Цим пояснюється вираз Пушкіна, вжитий ним у передмові до уривків з «Подорожі»: «Автор... вирішив вилучити цю главу з причин, важливіших для нього, а не для публіки».

В паперах Пушкіна ця первісна редакція восьмої глави не збереглась. Лишились напівчорнові начерки, по яких можна відновити цю главу в її скороченому вигляді. Частину строф з неї Пушкін переніс в останню (VIII) главу.

Макар'їв — нижегородський ярмарок, переведений з міста Макар'єва, де він збирався до 1817 р.

«З Атрідом там змагавсь Пілад» — натяк на міф про Ореста і Пілада і про храм Діани, що, як гадали, був у Криму, недалеко від Балаклави (де згодом був Георгієвський монастир).

Моралі (Maure Ali, тобто мавр Алі) — одеський знайомий Пушкіна, родом з Єгипта. Про нього розповідали, що колись він був піратом і цим нажив багатство.

Уривки з десятої глави

Ця глава дійшла до нас у формі уривків і недороблених чернеток.

Про намір Пушкіна продовжувати «Євгенія Онєгіна» ми знаємо із спогадів М. В. Юзефовича про перебування Пушкіна на Кавказі в 1829 р. У цих спогадах розповідається:

«Він пояснював нам досить докладно все, що входило до первісного його задуму, за яким, між іншим, Онєгін мав або загинути на Кавказі, або стати декабристом». Це писалося через 50 років (у липні 1880 р.) і слово «або» слід розуміти, як вказівку на неясність спогадів Юзефовича. Пушкін, мабуть, розповідав, що Онєгін внаслідок подій 1825 р. потрапляє на Кавказ, де й гине.

У паперах Пушкіна зберігся запис, що стосується до 1830 p.: «19 жовтня спалена X пісня».

Слід гадати, що Пушкін спалив лише частину глави, написаної на той час. Насправді ж, перед тим як спалити цей текст, він його зашифрував. Зробив він це тому, що не лишив наміру колись повернутися до цієї глави.

У щоденнику П. А. Вяземського під датою 19 грудня 1830 р. читаємо: «Позавчора був у нас Пушкін. Він багато написав у селі: упорядкував і дев'яту главу «Онєгіна». Нею і кінчає; з майбутньої десятої читав мені строфи про 1812 рік і дальші. Славна хроніка». Далі Вяземський цитує два рядки з цієї глави:

«У неспокійного Микити,

У обережного Іллі».

Останнє згадування про десяту главу ми зустрічаємо в листі О. І. Тургенєва до брата Миколи Івановича від 11 серпня 1832 p.: «Олександр Пушкін не міг видати однієї частини свого «Онєгіна», де він описує подорож його по Росії, повстання 1825 р. і згадує між іншим і про тебе». Після цього О. І. Тургенєв цитує шість останніх рядків строфи XV.

Свідчення О. І. Тургенєва про те, що у складі цієї глави була також і подорож Онєгіна, частково підтверджується паперами Пушкіна. Одна з перших строф «Подорожі» у рукопису «Подорожі» (восьмої глави) закреслена і збоку приписано: «у X пісню».

Можливо, що в 1832 р. у Пушкіна вже був намір об'єднати в одній главі політичні строфи, що не ввійшли до «Подорожі», і хроніку X глави.

Пушкін зашифрував перші 16 строф глави, переписав з деякими умовними скороченнями спочатку підряд усі перші рядки строф, потім другі, треті і т. ін. Ця зашифровка дійшла до нас не повністю: по ній можна відновити лише перші чотири вірші цих строф (і то не всі); крім того, вона містить кілька рядків (мабуть, дев'ятих у строфі), що відносяться, судячи по смислу, до строф VI-IX. Крім цієї зашифровки до нас дійшли перші чернетки строф XV та XVI, але зовсім недороблені (особливо чернетка XVI строфи). Початкові рядки цих чернеток збігаються з відповідними рядками шифру. Нарешті, за чернеткою XVI строфи йде зовсім недороблений начерк однієї строфи, яку умовно приймаємо за строфу XVII. Не скрізь текст шифру і чернеток читається з певністю. Деякі скорочення не зовсім зрозумілі. Чернетка відновлюється з великими труднощами. Тому пропоноване читання уривків X глави слід вважати приблизним.

Строфи І і II. Йдеться про події, що передували 1812 р.: про Аустерліцьку битву (1805) та Тільзітський мир (1807).

Строфа III. «Руський бог» — формула офіціального патріотизму, яка зустрічається у віршах і статтях, написаних під час війни 1812 р.

Строфа VI. Пушкін має на увазі вірш князя І. М. Долгорукого «Авось», написаний у формі оди.

Пушкін називає «авось» шиболетом, спираючись на біблійну легенду, яка говорить, що воюючі єврейські племена пізнавали одне одного по вимові слова «шиболет» («колос»). Пушкін хоче сказати, що слово «авось» є національною ознакою. Далі Пушкін, користуючись словом «авось», висловлює непевні догадки про найближче майбутнє Росії.

Строфа VII. Гадають, що «ханжа» — це Голіцин, міністр народної освіти при Олександрі І, відомий своїм містицизмом. У наступних рядках висловлюється припущення про амністію декабристів.

Строфа IX. Йдеться про революційні рухи початку 20-х років (революція Іспанська, Неаполітанська, Грецьке повстання). «Безрукий князь» — Олександр Іпсіланті, який втратив руку в битві під Дрезденом у 1813 р.

Строфа XI. Мова йде про Семеновський полк; убивство Павла сталось тоді, коли вартував біля палацу Семеновський полк.

Строфи XII і XIV говорять про петербурзькі настрої періоду Союзу спасіння і Союзу благоденствія Микита — Муравйов. Ілля — Долгоруков, декабристи.

Строфа XVI говорить про настрої на півдні в районі другої армії (яка була під командуванням Вітгенштейна). В Тульчині і в Кам'янці були управи Південного товариства декабристів. «Спокою повний генерал» — Юшневський. Муравйов — Сергій Муравйов-Апостол, який очолив 1825 р. військове повстання на півдні.

Строфа XVII є, мабуть, переходом до викладу подій 1825 р. Пушкін ніби підбиває підсумок того, що він сказав про підготовчий період таємних товариств, щоб дати безпосереднє зображення настроїв напередодні повстання 14 грудня.

(Переклад М. Рильського)

sa





Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.