Герой нашого часу - Михайло Лермонтов - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

Герой нашого часу - Михайло Лермонтов - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

У кожній книжці передмова є перша і водночас остання річ; вона править або за пояснення мети твору, або за виправдання й відповідь на критику. Але звичайно читачам нема діла до моральних настанов і до журнальних нападок, і тому вони не читають передмов. А шкода, що це так, особливо в нас. Наша публіка така ще молода і простодушна, що не розуміє байки, коли в кінці її не знаходить моралі. Вона не вгадує жарту, не відчуває іронії; вона просто погано вихована. Вона ще не знає, що в порядному товаристві і в порядній книжці явної лайки не може бути; що сучасна освіченість винайшла зброю гострішу, майже невидиму і, проте, смертельну, яка, під убранням лестощів, завдає невідхильного і несхибного удару. Наша публіка схожа на провінціала, який, підслухавши розмову двох дипломатів, приналежних до ворожих дворів, зостався б певним, що кожен з них обманює свій уряд на користь взаємної щонайніжнішої дружби.

Ця книжка ще недавно зазнала на собі нещасної довірливості деяких читачів і навіть журналів до буквального значення слів. Деякі страшенно образились, і не жартома, що їм у приклад ставлять таку аморальну людину, як Герой Нашого Часу; інші дуже тонко зауважували, що автор намалював свій портрет і портрети своїх знайомих... Старий і жалюгідний жарт! Та, видно, Русь так уже створена, що все в ній оновлюється, крім отакого безглуздя. Найчарівніша з чарівних казок у нас навряд чи не уникне докору в замірі образити особу!

Герой Нашого Часу, шановні панове мої, справді-таки портрет, але не однієї людини: це портрет, складений з пороків усього нашого покоління, в повному їх розвитку. Ви мені знову скажете, що людина не може бути така погана, а я вам скажу, що коли ви вірили в можливість існування всіх трагічних та романтичних лиходіїв, чому ж ви не вірите в дійсність Печоріна? Коли ви милувалися з вигадок значно жахливіших і потворніших, чому ж цей характер, навіть як вигадка, не знаходить у вас пощади? Чи не тому, бува, що в ньому більше правди, ніж ви б того бажали?..

Ви скажете, що моральність від цього не виграє? Даруйте. Досить людей годували солодощами; в них від цього зіпсувався шлунок: треба гірких ліків, дошкульних істин. Та не думайте, проте, після цього, щоб автор цієї книжки мав будь-коли горду мрію зробитися виправлячем людських пороків. Не дай боже йому бути таким невігласом. Йому просто було весело малювати сучасну людину, якою він її розуміє і, на його й ваше нещастя, надто часто зустрічав. Доволі й того, що недугу вказано, а як від неї вилікувати — це вже бог знає!

БЕЛА

Я їхав перепряжними з Тифліса. Весь вантаж мого візка складався з одного невеликого чемодана, що був до половини напханий дорожніми нотатками про Грузію. Більша частина з них, на ваше щастя, загубилася, а чемодан, з рештою речей, на моє щастя, зостався цілий.

Вже сонце починало ховатися за снігове пасмо гір, коли я в'їхав у Койшаурську долину. Осетин-візник невтомно поганяв коней, щоб встигнути до ночі вибратись на Койшаурську гору, і на все горло виспівував пісень. Хороше місце ця долина! З усіх боків гори неприступні, червонясті скелі, обвішані зеленим плющем і увінчані купами чинар, жовті урвища, покреслені водориями, а там високо-високо золота бахрома снігів, а внизу Арагва, обнявшись з другою безіменною річкою, що шумливо виривається з чорного, сповненого млою міжгір'я, тягнеться срібною ниткою і виблискує як змія своєю лускою.

Під'їхавши до підошви Койшаурської гори, ми зупинилися біля духана. Тут галасливо юрмилися десятків зо два грузинів та горців; поблизу караван верблюдів зупинився на ночівлю. Я мав найняти биків, щоб витягти мого візка на цю кляту гору, бо була вже осінь і ожеледь,— а ця гора має близько двох верст довжини.

Нічого не вдієш, я найняв шість биків і кілька осетинів. Один з них узяв собі на плечі мого чемодана, інші стали допомагати бикам майже самим криком.

За моїм візком четвірка биків тягла другого, зовсім легко, хоч він був накладений з верхом. Це мене здивувало. За ним ішов його господар, покурюючи з маленької кабардинської люлечки, оздобленої сріблом. На ньому був офіцерський сюртук без еполетів і черкеська кошлата шапка. На вигляд йому було років п'ятдесят; смуглий колір обличчя його показував, що воно давно знайоме з закавказьким сонцем, і передчасно посивілі вуса не відповідали його твердій ході й бадьорому вигляду. Я підійшов до нього і вклонився; він мовчки відповів мені на поклін і пустив величезний клуб диму.

— Ми з вами попутники, здається?

Він. мовчки знову вклонився.

— Ви, мабуть, їдете до Ставрополя?

— Так точно... з казенними речами.

— Скажіть, будь ласка, чому це вашого візка чотири бики легко тягнуть, а мого порожнього шість тварин ледве просувають за допомогою цих осетинів?

Він лукаво посміхнувся і значуще глянув на мене.

— Ви, мабуть, недавно на Кавказі?

— З рік,— відповів я. Він посміхнувся вдруге.

— А що таке?

— Та так! Страшенні бестії ці азіати! Ви думаєте, вони допомагають, що кричать?

А лихий їх розбере, що вони кричать? Бики ж їх розуміють; запряжіть хоч двадцять, та коли вони крикнуть по-своєму, бики всі ані руш... Страшенні шахраї! А що ти йому зробиш?.. Люблять гроші дерти з проїжджих... Розбестили шахраїв! Побачите, вони ще з вас візьмуть на горілку. Вже я знаю їх, мене не обдурять!

— А ви давно тут служите?

— Та я вже тут служив за Олексія Петровича31,— відповів він, набравши поважного вигляду. — Коли він приїхав на Лінію32, я був підпоручиком,— додав він,— і при ньому одержав два чини за бої проти горців.

— А тепер ви?..

— Тепер — у третьому лінійному батальйоні. А ви, насмілюся спитати?.. Я сказав йому.

Розмова на цьому кінчилася, і ми так і йшли мовчки один біля одного. На вершині гори побачили сніг. Сонце зайшло, і ніч настала по дню без проміжку, як це звичайно буває на півдні; але, завдяки відблискові снігів, ми легко могли розпізнавати дорогу, що

все ще йшла нагору, хоч уже не так стрімко. Я сказав покласти чемодана свого на візок, замінити биків кіньми і востаннє оглянувся вниз на долину,— та густий туман, наринувши хвилями з ущелин, вкривав її зовсім, і жоден звук не долітав уже звідти до нашого слуху. Осетини галасливо обступили мене й вимагали на горілку; але штабс-капітан так грізно на них нагримав, що вони миттю розбіглися.

— От же люди! — сказав він. — І хліба по-нашому назвати не вміє, а завчив: «Офіцер, дай на горілку!» Вже татари, як на мене, кращі: вони хоч не п'ють...

До станції ще залишалося з версту. Навколо було тихо, так тихо, що по дзижчанню комара можна було стежити за його льотом. Ліворуч чорніла глибока ущелина; за нею і перед нами темно-сині вершини гір, зриті зморшками, вкриті шарами снігу, вимальовувались, на блідому небосхилі, ще понятому останнім відблиском вечірньої заграви. На темному небі починали мерехтіти зорі, і чудно, мені здалося, що вони значно вище, ніж у нас на півночі. Обабіч дороги стирчали голі, чорні кам'яні брили; де-не-де з- під снігу виглядали кущі, але жоден сухий листок не ворушився, і весело було чути серед цього мертвого сну природи пирхання втомленої поштової тройки та нерівномірне побрякування російського дзвоника.

31 Єрмолова — прим. Лермонтова.

32 Лінія — ряд військових укріплень, з яких царські війська вели наступ на Кавказі.

— Завтра буде гарна погода! — сказав я. Штабс-капітан не відповів ні слова і показав мені пальцем на високу гору просто перед нами.

— Що це? — спитав я.

— Гуд-гора.

— Ну і що ж?

Гляньте, як курить.

І справді, Г уд-гора куріла; по боках її повзали легкі струминки хмарок, а на вершині лежала чорна туча, така чорна, що на темному небі вона здавалася плямою.

Вже ми розпізнавали поштову станцію, дахи сакель навколо неї, і перед нами мигали привітні вогники, коли війнув вологий, холодний вітер, міжгір'я загуло, і пішов дрібний дощ. Тільки-но я встиг накинути бурку, як повалив сніг. Я шанобливо подивився на штабс-капітана...

— Нам доведеться тут ночувати,— сказав він з досадою,— в таку завірюху через гори не переїдеш. Скажи, були обвали на Хрестовій? — спитав він візника.

— Не було, пане,— відповів осетин-візник,— а висить багато, багато.

На станції не було кімнати для проїжджих, і нам дали місце для нічлігу в димній саклі. Я запросив свого супутника випити разом склянку чаю, бо зо мною був чавунний чайник — єдина втіха моя в мандрах по Кавказу.

Сакля була приліплена одним боком до скелі; три слизьких мокрих східці вели до її дверей. Навпомацки ввійшов я і наткнувся на корову (хлів у цих людей замінює лакейську). Я не знав, куди дітися: тут мекають вівці, там гарчить собака. На щастя, збоку блиснуло тьмяне світло й допомогло мені знайти другий отвір, схожий на двері. Тут відкрилася картина досить цікава: широка сакля, якої дах спирався на два закопчені стовпи, була повна людей. Посередині тріскотів вогник, розкладений на землі, і дим, неспроможний пробитися проти вітру в отвір у дахові, розстелявся навкруг такою густою хмарою, що я довго не міг нічого розібрати; біля вогню сиділи дві баби, багато дітей і один худорлявий грузин, усі в лахмітті. Що робити,— ми примостилися біля вогню, закурили люльки, і незабаром чайник зашипів привітно.

— Жалюгідні люди! — сказав я штабс-капітанові, показуючи на наших брудних хазяїв, які мовчки, ніби остовпівши, дивилися на нас.

— Предурний народ! — відповів він. — Повірите, нічого не вміють, не здатні нічого навчитися! От уже наші кабардинці або чеченці, хоч розбишаки, голяки, зате шибайголови, а в цих і до зброї ніякої охоти нема: порядного кинджала на жодному не побачиш. Оце вже справжні осетини!

— А ви довго були в Чечні?

— Довго. Років з десять стояв там у фортеці з ротою, біля Кам'яного Броду,— знаєте?

— Чув.

— От, добродію, набридли нам ці головорізи; тепер, хвалити бога, спокійніше, а бувало, на сто кроків відійдеш за вал, вже де-небудь кошлатий диявол сидить і чигає: тільки заґавився, так і дивись — або аркан на шиї, або куля в потилиці. А молодці!..

— А, певне, з вами багато пригод траплялося? — сказав я, дуже зацікавившись.

— Ще б пак! Траплялося...

Тут він почав скубти лівого вуса, похилив голову й замислився. Мені страх хотілося витягти з нього яку-небудь історійку, — бажання, властиве всім людям, що мандрують і занотовують. Тим часом чай закипів; я дістав з чемодана дві похідних склянки, налив і поставив одну перед ним. Він сьорбнув і сказав, наче сам до себе: «Еге, траплялося!»

Цей вигук подав мені велику надію. Я знаю, старі кавказці люблять поговорити, розповісти; їм так рідко щастить у цьому: інший років з п'ять стоїть де-небудь у глушині з ротою, і цілі п'ять років йому ніхто не скаже добридень (бо фельдфебель каже здравія бажаю). А побалакати було б про що: навколо народ дикий, цікавий; щодня небезпека, пригоди бувають дивні, і тоді мимохіть пожалієш, що в нас так мало записують.

— Чи не хочете підбавити рому? — спитав я мого співрозмовника. — В мене є білий з Тифліса; тепер холодно.

— Ні, Дякую, не п'ю.

— Чому ж це?

— Та так. Я зарікся. Коли я був ще підпоручиком, раз, знаєте,— ми підгуляли між собою, а вночі зчинилася тривога; от ми й вийшли передфрунт напідпитку, та вже ж і перепало нам, як Олексій Петрович дізнався: не дай господи, як він розсердився! Трохи-трохи не віддав під суд. Воно й справді, іншим разом цілий рік живеш, нікого не бачиш, та коли тут ще горілка — пропаща людина!

Почувши це, я майже втратив надію.

— Та ось хоча б черкеси,— говорив він далі,— як нап'ються бузи на весіллі чи на похороні, так і починають рубатися. Я раз ледве вибрався живий, а ще в мирного князя33 був у гостях.

— Як же це трапилось?

— Бачте (він набив люльку, затягнувся й почав розповідати),— бачте, я тоді стояв у фортеці за Тереком з ротою — тому скоро п'ять років. Якось восени прийшов транспорт з провіантом: у транспорті був офіцер, молодик років двадцяти п'яти. Він прийшов до мене в повній формі й повідомив, що йому наказано залишитися в мене у фортеці. Він був такий тоненький, біленький, на ньому мундир був такий новенький, що я відразу догадався, що він на Кавказі в нас недавно. «Вас, мабуть,— спитав я його,— переведено сюди з Росії?» — «Точно так, пане штабс-капітан»,— відповів він. Я взяв його за руку і сказав: «Дуже радий дуже радий. Вам буде трошки нудно... ну, та ми з вами житимемо по-приятельському. І, прошу вас, звіть мене просто Максим Максимович, і, прошу вас,— до чого ця повна форма? — приходьте до мене завжди в кашкеті». Йому виділили, квартиру, і він поселився в фортеці.

33 Мирний князь — князь, що визнав владу російського царя.

— А як його звали?— спитав я Максима Максимовича.

— Його звали... Григорієм Олександровичем Печоріним. Славний був хлопець, смію вас запевнити; тільки трошки чудний. Так, наприклад, у дощик, у холод цілий день на полюванні; всі перемерзнуть, потомляться,— а йому дарма. А іноді сидить у себе в кімнаті, вітер дмухне, запевняє, що застудився; віконницею грюкне, він здригнеться і зблідне; а при мені ходив на вепра сам на сам; бувало, цілими годинами слова не витягнеш, зате вже іноді як почне розповідати, то качатимешся зо сміху... Еге ж, дуже, чудний був і, мабуть, багатий; скільки в нього було різних дорогих дрібничок!..

— А довго він з вами жив?

— Та з рік. Ну, зате ж пам'ятний мені цей рік; наробив він мені клопоту,— не згадуючи злим словом! Є ж, далебі, такі люди, яким на роду написано, що з ними мають траплятися різні незвичайні речі!

— Незвичайні? — вигукнув я зацікавлено, доливаючи йому чаю.

— А ось я вам розкажу. Верст за шість від фортеці жив один мирний князь. Синок його, хлопчик років п'ятнадцяти, занадився до нас їздити: щодня, бувало, то за тим, то за іншим. І справді-таки розбестили ми його з Григорієм Олександровичем. А вже ж який був шибеник, спритний до чого хочеш: чи шапку підняти на всім скаку, чи в рушниці стріляти. Одно в ньому було нехороше: страшенно на гроші ласий був. Одного разу, для сміху, Григорій Олександрович обіцяв йому дати червінця, якщо він вкраде йому найкращого цапа з батьківської отари; і що ж ви думаєте? — другої ж ночі приволік цапа за роги. А бувало, ми його надумаємо дражнити, так очі кров'ю й наллються, і зараз за кинджал. «Гей, Азамате, накладеш ти головою,— сказав я йому.— Яман34 буде твоя башка!»

34 Яман — погано.

Раз приїжджає сам старий князь кликати нас на весілля: він видавав старшу дочку заміж, а ми були з ним кунаки35: то не можна ж, знаєте, відмовитись, хоч він і татарин. Вирушили. В аулі безліч собак зустріло нас голосним гавканням. Жінки, побачивши нас, ховалися; ті, яких ми могли бачити в обличчя, були зовсім не красуні. «Я мав багато кращу думку про черкесок»,— сказав мені Григорій Олександрович. «Почекайте!»— відповів я, усміхаючись. У мене було своє на думці.

У князя в саклі зібралося вже сила народу. В азіатів, знаєте, звичай кожного стрічного запрошувати на весілля. Нас прийняли з усіма почестями й повели в кунацьку. Я, проте, не забув підмітити, де поставили наших коней, знаєте, на непередбачений випадок.

— Як же в них справляють весілля? — спитав я штабс-капітана.

— Та звичайно. Спочатку мулла прочитає їм щось із Корана; потім обдаровують молодих і всіх їхніх родичів; їдять, п'ють бузу; потім починається джигітування, і завжди один який-небудь голодранець, заяложений, на поганій кривій конячині, ламається/ блазнює, смішить чесну компанію; потім, коли смеркне, в кунацькій починається, по- нашому сказати, бал. Бідолашний дідуга бренькає на триструнній... забув, як по-їхньому... ну, та щось схоже на нашу балалайку. Дівки й молоді хлопці стають у дві шереги, одна проти одної, плещуть в долоні і співають. От виходить одна дівка та один парубок на середину і починають говорити одне одному вірші співучим голосом, що попало, а всі інші підхоплюють хором. Ми з Печоріним сиділи на почесному місці, і ось до нього підійшла менша господарева дочка, дівчина років шістнадцяти, і проспівала йому... як би сказати?., щось на зразок компліменту.

— А що ж таке вона проспівала, не пам'ятаєте часом?

— Та, здається, ось так: «Стрункі, мовляв, наші молоді джигіти, і каптани на них сріблом гаптовані, а молодий російський офіцер стрункіший за них, і галуни на нім золоті. Він як ясен між ними; тільки не рости, не цвісти йому в нашім саду». Печорін встав, уклонився їй, приклавши руку до лоба й до серця, і попросив мене відповісти їй; я добре знаю по-їхньому і переклав його відповідь.

Коли вона від нас відійшла, я шепнув Григорієві Олександровичу: «Ну що, як вона вам?» — «Чарівна! — відповів він. — А як її звуть?» — «Її звуть Белою»,— відповів я.

І справді, вона була вродлива: висока, тоненька, очі чорні, як у гірської сарни, так і заглядали вам у душу.

Печорін у задумі не зводив з неї очей, і вона частенько спідлоба на нього поглядала. Та не тільки Печорін милувався гарненькою княжною: з кутка кімнати на неї дивилися других двоє очей, нерухомих, вогненних. Я почав придивлятися і впізнав мого давнього знайомого Казбича. Він, знаєте, був не те, щоб мирний, не те, щоб не мирний. Підозр на нього було багато, хоч жодної вихватки його не було помічено. Бувало, він приводив до нас у фортецю овець і продавав дешево, але ніколи не торгувався: що заправить, давай,— хоч заріж, не спустить. Говорили про нього, що він любить гасати за Кубань з абреками, і, правду кажучи, пика в нього була зовсім розбійницька: маленький, сухий, широкоплечий... А що спритний же, спритний був, як чорт! Бешмет завжди порваний, в латках, а зброя у сріблі. А кінь його славився на цілу Кабарду,— і справді, кращого за цього коня нічого видумати неможливо. Недарма Казбичеві заздрили всі наїзники, і не раз намагалися вкрасти коня, тільки не щастило. Як зараз бачу цього коня: вороний як смола, ноги — струнки, і очі не гірші, ніж у Бели; а яка сила! мчи хоч на п'ятдесят верст; а що вже виїжджений — як собака бігає за господарем, голос навіть його знав! Бувало, він його ніколи й не прив'язує. Отакий розбійницький кінь!..

35 Кунак — означає приятель (прим. Лермонтова).

Цього вечора Казбич був понуріший, ніж будь-коли, і я помітив, що в нього під бешметом надіта кольчуга. «Недарма на ньому ця кольчуга,— подумав я,— це вже він певно щось замишляє».

Душно стало в саклі, і я вийшов на повітря освіжитися. Ніч уже лягала на гори, а туман починав стелитися по міжгір'ях.

Мені спало на думку зайти в піддашшя, де стояли наші коні, подивитись, чи є в них корм, і, до того ж, обережність ніколи не вадить: а в мене був кінь добрий, івже не один кабардинець на нього ніжно поглядав, приказуючи: якші тхе, чек якші!36

Пробираюся вздовж плоту і раптом чую голоси; один голос я одразу впізнав: це був бешкетник Азамат, син нашого господаря; другий говорив рідше й тихіше. «Про що вони тут говорять? — подумав я. — Чи не про мого часом коника?» От присів я біля плоту і став прислухатися, намагаючись не пропустити жодного слова. Інколи галас пісень і гомін голосів, вилітаючи з саклі, заглушували цікаву для мене розмову.

— Добрий у тебе кінь! — казав Азамат.— Якби я був господарем у домі і мав табун на триста кобил, то половину віддав би за твого вороного, Казбич!

«А, Казбич!» — подумав я і згадав кольчугу.

— Еге ж,— відповів Казбич, помовчавши деякий час,— у цілій Кабарді не знайдеш такого. Раз,— це було за Тереком, я їздив з абреками відбивати російські табуни,— нам не пощастило, і ми розсипалися хто куди. За мною летіли чотири козаки; вже я чув за собою вигуки гяурів37, і передо мною був густий ліс. Приліг я на сідло, здався на волю аллаха, і вперше в житті образив коня ударом нагайки. Як птах, пірнув він між віття; гострі колючки рвали мій одяг, сухі гілки карагача били мене по обличчю. Кінь мій стрибав через пні, розривав кущі грудьми. Краще було б мені кинути його на узліссі і сховатися в гущавині пішки, та жаль було з ним розстатися,— і пророк винагородив мене. Кілька куль провищало в мене над головою; я вже чув, як козаки, позіскакувавши з коней, бігли по слідах... Раптом передо мною вибалок глибокий; вороний мій на мить завагався — і стрибнув. Задні його копита обірвалися з протилежного берега, і він повис на передніх ногах. Я кинув поводи й полетів у яр; це врятувало мого коня: він вискочив. Козаки все це бачили, але жоден не спустився мене шукати: вони, мабуть, думали, що я забився на смерть, і я чув, як вони кинулись ловити мого коня. Серце моє обіллялося кров'ю; поповз я по густій траві вздовж яру,— дивлюся: ліс кінчився, кілька козаків виїжджають з нього на галявину, і ось вискакує просто до них мій Карагез; усі кинулися за ним з криком; довго, довго вони за ним гонилися, особливо один — разів зо два він трохи-трохи не накинув йому на шию аркана; я затремтів, опустив очі й почав молитися. Через якусь хвильку підводжу їх — і бачу: мій Карагез летить, розвіваючи хвоста, вільний, як вітер, а гяури далеко один за одним тягнуться степом на зморених конях. Валлах! це правда, щира правда! До пізньої ночі я сидів у своєму яру. Раптом, що ж ти думаєш, Азамате?

36 Якші тхе, чек якші — добрий, дуже добрий.

У пітьмі чую, бігає понад яром кінь, пирхає, ірже і копитами в землю б'є; я впізнав голос мого Карагеза: це був він, мій товариш!.. З того часу ми не розлучалися.

І чутно було, як він поплескував рукою по гладенькій шиї свого коня, називаючи його різними ніжними іменами.

— Якби в мене був табун на тисячу кобил,— сказав Азамат,— то віддав би я тобі його весь за твого Карагеза.

— Йок38, не хочу,— відповів байдуже Казбич.

— Слухай, Казбичу,— говорив, ластячись до нього, Азамат.— Ти добра людина, ти хоробрий джигіт, а мій батько боїться росіян і не пускає мене в гори; віддай мені свого коня, і я зроблю все, що ти хочеш, вкраду для тебе в батька найкращу його гвинтівку або шаблю, що тільки забажаєш,— а шабля його справжня гурда39: приклади лезом до руки, сама в тіло вп'ється; а кольчуга така, як твоя, ніщо.

Казбич мовчав.

37 Гяур — у мусульман-фанатиків презирлива назва людей іншої віри.

38 Йок — ні.

39 Гурда — дорога східна зброя з високоякісної сталі.

— Вперше, як я побачив твого коня,— вів далі Азамат,— коли він під тобою крутився і стрибав, роздуваючи ніздрі, і кремінь бризками летів з-під копит його, в душі моїй сталося щось незрозуміле, і відтоді ніщо мені не миле: на найкращих батькових коней дивився я з презирством, соромно мені було на них показатися, і нудьга охопила мене; і, нудьгуючи, просиджував я на скелі цілі дні, і щохвилинно в голові у мене поставав твій вороний зі своєю стрункою ходою, зі своїм гладеньким, рівним як стріла хребтом; він дивився мені в очі своїми бистрими очима, наче хотів слово вимовити. Я помру, Казбичу, якщо ти мені не продаси його! — сказав Азамат тремтячим голосом.

Мені почулося, що він заплакав: а треба вам сказати, що Азамат був превпертий хлопчисько, і нічим, бувало, в нього сліз не виб'єш, навіть коли він був ще менший.

У відповідь на його сльози почулося щось схоже на сміх.

— Слухай! — сказав твердим голосом Азамат.— Бачиш, я на все зважуюсь. Хочеш, я вкраду для тебе мою сестру? Як вона танцює! як співає! а вишиває золотом — чудо! Не бувало такої дружини і в турецького падишаха... Хочеш? дочекайся мене завтра вночі там, в ущелині, біля потоку: я йтиму з нею понад потік до сусіднього аулу,— і вона твоя.

Невже не варта Бела твого вороного?

Довго, довго мовчав Казбич; нарешті, замість відповіді, він стиха заспівав старовинну пісню40:

Багато в аулах прегарних дівчат.

Зорі сіяють в їх чорних очах.

Щиро любити їх — радісна доля,

Та молодецька миліша нам воля.

Золото купить чотири жони,

Кінь молодецький не має ціни:

Він і од вітру в степу не відстане,

Він і не зрадить, він не обмане.

Даремно благав його Азамат погодитись і плакав, і улещував його, і клявся; нарешті Казбич нетерпляче перебив його:

— Іди геть, божевільний хлопчиську! Де тобі їздити на моєму коні? На перших трьох кроках він тебе скине, і ти розіб'єш собі потилицю об каміння.

— Мене! — вигукнув Азамат у нестямі, і залізо дитячого кинджала брязнуло об кольчугу. Дужа рука відштовхнула його геть, і він ударився об пліт так, що пліт захитався. «Буде веремія!» — подумав я, кинувся до стайні, загнуздав коней наших і вивів їх на задвірок. За дві хвилини в саклі вже знявся страшний ґвалт. Ось що сталося: Азамат вбіг 40 туди в розірваному бешметі, кажучи, що Казбич хотів його зарізати. Всі вискочили, схопилися за рушниці — і почалась веремія! Крик, галас, постріли; тільки Казбич уже був верхи і вертівся серед юрби по вулиці, як чорт, відмахуючись шаблею.

40 Прошу читачів пробачити мені, що я переклав віршем Казбичеву пісню, передану мені, звичайно, прозою, але звичка — друга натура (прим. Лермонтова).

— Погана справа, коли з чужого клопоту голова болить,— сказав я Григорієві Олександровичу, піймавши його за руку,— чи не краще нам якнайшвидше забратися?

— Та почекайте, чим закінчиться.

— Та вже ж, певне, закінчиться погано; в цих азіатів усе так: надудлилися бузи, і почалася різанина! — Ми сіли верхи й помчали додому.

— А що Казбич? — спитав я нетерпляче штабс-капітана.

— А що їм, цим людям, зробиться! — відказав він, допиваючи склянку чаю.— Втік- таки.

— І не поранений? — спитав я.

— А бог його знає! Живучі, розбишаки! Бачив я деяких у баталії, приміром: тож-то весь поколотий, як решето, багнетом, а все махає шаблюкою.— Штабс-капітан помовчав трохи і заговорив далі, тупнувши ногою об землю: — Ніколи собі не прощу одного: надала мені нечиста сила, приїхавши в фортецю, переповісти Григорієві Олександровичу все, що я чув, сидячи за плотом; він посміявся,— такий хитрий! — а сам замислив дещо.

— А що саме? Розкажіть, будь ласка.

— Ну, вже нічого не вдієш! Почав розповідь, то треба вести далі.

Днів через чотири приїжджає Азамат у фортецю. Як звичайно, він зайшов до Григорія Олександровича, який завжди частував його ласощами. Я був тут. Зайшла розмова про коней, і Печорін почав вихваляти Казбичевого коня: такий уже він баский, красивий, наче сарна,— ну, просто, як послухати, такого й на цілому світі нема.

Заблищали оченята в татарчука, а Печорін ніби й не помічає; я заговорю про інше, а він, дивись, одразу зведе розмову на Казбичевого коня. Ця історія продовжувалася щоразу, як приїжджав Азамат. Тижнів за три після того став я помічати, що Азамат блідне й сохне, як буває від кохання в романах. Що за дивина?

Бачите, я вже потім дізнався про всю цю штуку: Григорій Олександрович так його задражнив, що хоч у воду. Раз він йому й каже: «Бачу, Азамате, що тобі дуже сподобався цей кінь; а не бачити тобі його, як своєї потилиці! Ну, скажи, що б ти дав тому, хто тобі його подарував би?..»

— Усе, що він захоче,— відповів Азамат.

— В такому разі я тобі його дістану, тільки з умовою... Поклянись, що ти її виконаєш...

— Клянусь... Клянись і ти!

— Гаразд! Клянусь, кінь буде твій; тільки за нього ти повинен віддати мені сестру Белу: Карагез буде її калимом. Сподіваюся, що торг для тебе вигідний.

Азамат мовчав.

— Не хочеш? Ну, як хочеш! Я думав, що ти мужчина, а ти ще дитина: рано тобі їздити верхи...

Азамат спалахнув.

— А мій батько? — сказав він.

— Хіба він ніколи не виїжджає?

— Правда...

— Згоден?..

— Згоден,— прошепотів Азамат, блідий як смерть.— Коли саме?

— Першого разу, як Казбич приїде сюди; він обіцяв пригнати десяток овець; решта — моє діло. Гляди ж, Азамате!

От вони і злагодили цю справу... правду кажучи, нехорошу справу! Я потім і казав Печоріну, та тільки він мені відповів, що дика черкеска повинна бути щасливою, маючи такого милого чоловіка, як він, бо, по-їхньому, він усе-таки її чоловік, а що Казбич — розбійник, якого треба було покарати. Самі поміркуйте, що ж я міг відповісти проти цього?.. Але тоді я нічого не знав про їхню змову. От раз приїхав Казбич і питає, чи не треба овець і меду: я велів йому привести на другий день.

— Азамате,— сказав Григорій Олександрович,— завтра Карагез у моїх руках; якщо сьогодні вночі Бела не буде тут, то не бачити тобі коня...

— Добре! — сказав Азамат і помчав у аул. Увечері Григорій Олександрович озброївся і виїхав з фортеці: як вони облагодили цю справу, не знаю,— тільки вночі вони обидва повернулися, і вартовий бачив, що поперек сідла в Азамата лежала жінка, в якої руки й ноги були зв'язані, а голова закутана чадрою.

— А кінь?— спитав я штабс-капітана.

— Зараз, зараз. На другий день рано-вранці приїхав Казбич і пригнав десяток овець на продаж. Прив'язавши коня біля паркана, він увійшов до мене; я почастував його чаєм, бо хоч розбійник він, а все-таки був моїм кунаком.

Почали ми розмовляти про те, про се... Раптом дивлюся, Казбич здригнувся, змінився на виду — і до вікна; та вікно, на лихо, виходило на задвірок.

— Що з тобою? — спитав я.

— Мій кінь!., кінь!.. — сказав він, затремтівши всім тілом.

Справді, я почув тупіт копит: «Це, мабуть, який-небудь козак приїхав...»

— Ні! Урус яман, яман! — заревів він і прожогом кинувся з хати, як дикий барс. В два стрибки він був уже надворі; біля воріт фортеці вартовий загородив йому шлях рушницею; він перескочив через рушницю й кинувся бігти дорогою... Вдалині клубочилась курява — Азамат мчав на баскому Карагезі; на бігу Казбич вихопив з чохла рушницю й вистрілив. З хвилину він стояв нерухомо, поки не переконався, що промахнувся; потім заверещав, ударив рушницею об камінь, розбив її в друзки, упав на землю й заридав, як дитина... Ось навколо нього зібрався народ з фортеці — він нікого не помічав; постояли, поговорили і пішли назад: я сказав покласти біля нього гроші за овець — він до них не доторкнувся, лежав ниць, як мертвий. Повірите? Він так пролежав до пізньої ночі й цілу ніч... Тільки другого ранку прийшов у фортецю і став просити, щоб йому назвали злодія. Вартовий, який бачив, як Азамат одв'язав коня і помчав, не вважав за потрібне приховувати. Почувши це ім'я, Казбич блиснув очима і вирушив до аулу, де жив Азаматів батько.

— А батько що?

— Та в тім-то й річ, що його Казбич не знайшов: він кудись їздив днів на шість, а то хіба пощастило б Азаматові викрасти сестру?

А коли батько повернувся, то ні дочки, ні сина не було. Такий хитрун: зметикував же, що накласти йому головою, якби він попався. Так з того часу й пропав; мабуть, пристав до якої-небудь ватаги абреків, та й наклав буйною головою за Тереком чи за Кубанню: туди й дорога!..

Признаюсь, і мені доволі дісталося. Як тільки я дізнався, що черкеска в Григорія Олександровича, то надів еполети, шпагу й пішов до нього.

Він лежав у першій кімнаті на постелі, підклавши одну руку під потилицю, а в другій тримаючи погаслу люльку; двері до другої кімнати були замкнені на замок, і ключа в замку не було. Я все це відразу помітив... Я почав кашляти й постукувати підборами об поріг,— та він вдавав, ніби не чує.

— Пане прапорщик! — сказав я якомога суворіше. — Хіба ви. не бачите, що я до вас прийшов?

— Ах, здрастуйте, Максиме Максимовичу! Може, хочете люльку? — відказав він, не підводячись.

— Пробачте! Я не Максим Максимович: я штабс-капітан.

— Однаково. Може, хочете чаю? Якби ви знали, який у мене клопіт!

— Я все знаю,— відповів я, підійшовши до ліжка.

— Тим краще: я не маю бажання розповідати.

— Пане прапорщику, ви вчинили провину, за яку і я можу відповідати...

— А, годі-бо! що за біда? В нас же давно все навпіл.

— Що за жарти? Будь ласка, вашу шпагу!

— Митько, шпагу!..

Митько приніс шпагу. Виконавши обов'язок свій, сів я біля нього на ліжку і сказав: «Слухай, Григорію Олександровичу, признайся, що негоже».

— Що негоже?

— Та те, що ти викрав Белу... Оця вже мені бестія Азамат!.. Ну, признайся,— сказав я.

— А коли вона мені подобається?..

Ну, що ви скажете на це?.. Я розгубився. А проте, якийсь час помовчавши, я йому сказав, що коли батько вимагатиме її, то треба буде віддати.

— Зовсім не треба!

— Та він дізнається, що вона тут!

— А як він дізнається?

Я розгубився ще більше.

— Слухайте, Максиме Максимовичу! — сказав Печорін, трошки підвівшись. — Адже ви добра людина,— а якщо віддамо дочку цьому дикунові, він її заріже або продасть. Справу зроблено, не треба тільки добровільно псувати; залиште її в мене, а в себе мою шпагу...

— Та покажіть її мені,— сказав я.

— Вона за цими дверима; тільки я сам сьогодні даремно хотів бачити її: сидить у кутку, закутавшись у покривало, не говорить і не дивиться: полохлива, як дика сарна. Я найняв нашу духанницю: вона знає по-татарському, буде доглядати її і привчить до думки, що вона моя, бо вона нікому не буде належати, крім мене,— додав він, ударивши кулаком по столу. Я й на цьому погодився... Що скажете робити? Є люди, з якими неодмінно треба погоджуватись.

— І що ж,— спитав я Максима Максимовича,— привчив він її до себе, чи вона зачахла в неволі, з туги за батьківщиною?

— Годі-бо, чому з туги за батьківщиною? З фортеці видно було ті ж самі гори, що й з аулу,— а цим дикунам більше нічого й не треба. Та й, до того ж, Григорій Олександрович щодня дарував їй що-небудь: перші дні вона мовчки гордо відштовхувала подарунки, які тоді діставалися духанниці і збуджували її красномовність. Ох, подарунки! чого не зробить жінка за барвисту ганчірку!.. Ну, та годі про це... Довго морочився з нею Григорій Олександрович, тим часом учився по-татарському, і вона почала розуміти по-нашому.

Потроху вона привчилася на нього дивитися, спочатку спідлоба, скоса, і все сумувала, стиха наспівувала своїх пісень, так що, бувало, й мені ставало смутно, коли слухав її з сусідньої кімнати. Ніколи не забуду однієї сцени: ішов я повз вікно і заглянув; Бела сиділа на лежанці, опустивши голову на груди, а Григорій Олександрович стояв перед нею.

— Слухай, моя пері,— казав він,— ти ж знаєш, що рано чи пізно ти будеш моєю — нащо ж ти тільки мучиш мене? Хіба ти любиш якого-небудь чеченця? Якщо так, я тебе зараз відпущу додому. — Вона здригнулася ледве помітно й похитала головою. — Чи, може,— говорив він далі,— я тобі зовсім ненависний? — Вона зітхнула. — Чи твоя віра забороняє покохати мене? — Вона зблідла й мовчала. — Повір мені, аллах для всіх племен один, і, коли він мені дозволяє кохати тебе, чому ж він заборонить тобі платити мені взаємністю? — Вона пильно подивилася йому в обличчя, ніби вражена цією новою думкою; в очах її відбились недовіра й бажання впевнитися. Що за очі! Вони так і горіли, наче дві жарини.

— Слухай, люба, добра Бело! — говорив Печорін. — Ти бачиш, як я тебе кохаю, я все ладен віддати, щоб тебе розвеселити: я хочу, щоб ти була щаслива; а якщо ти знову будеш сумувати, то я помру. Скажи, ти будеш веселіша? — Вона замислилась, не спускаючи з нього чорних очей своїх, потім усміхнулася привітно і кивнула головою на знак згоди. Він узяв її за руку й почав умовляти, щоб вона його поцілувала; вона несміливо захищалася і тільки повторювала: «Будь ласка, будь ласка, не треба, не треба». Він почав наполягати; вона затремтіла, заплакала.

— Я твоя бранка,— казала вона,— твоя рабиня; звичайно, ти можеш мене присилувати,— і знову сльози.

Григорій Олександрович ударив себе в лоб кулаком і вискочив до другої кімнати.

Я зайшов до нього; він, склавши руки, проходжувався понурий туди й сюди.

— Що, голубе? — спитав я.

— Диявол, а не жінка! — відповів він. — Проте я вам даю моє слово честі, що вона буде моєю...

Я похитав головою.

— Хочете парі? — сказав він.— Через тиждень!

— Будь ласка!

Ми вдарили по руках і розійшлися.

Другого дня він зараз же послав нарочного в Кизляр купити різних речей, було привезено безліч різних персидських тканин, усіх не перелічити.

— Як ви гадаєте, Максиме Максимовичу,— сказав він, показуючи мені подарунки,— чи встоїть азіатська красуня проти такої батареї?

— Ви черкесок не знаєте,— відповів я,— це зовсім не те, що грузинки або закавказькі татарки, зовсім не те. В них свої правила, вони інакше виховані. — Григорій Олександрович усміхнувся і почав насвистувати марш.

А вийшло ж по-моєму: подарунки вплинули тільки наполовину; вона стала привітніша, довірливіша — та й годі; так що він зважився на останній засіб. Одного разу вранці він сказав осідлати коня, одягнувся по-черкеському, озброївся і ввійшов до неї.

— Бело! — сказав він,— ти знаєш, як я тебе люблю. Я наважився тебе викрасти з дому, думаючи, що ти, коли знатимеш мене, полюбиш; я помилився — прощавай! Зоставайся повною господинею всього, що я маю; якщо хочеш, повертайся до батька,— ти вільна.

Я винен перед тобою і мушу покарати себе; прощай, я їду — куди? звідки мені знати! Може, недовго буду ганятись за кулею чи за ударом шаблі: тоді згадай про мене і прости мене.

Він одвернувся і простягнув їй руку на прощання. Вона не взяла руки, мовчала. Тільки стоячи за дверима, я міг у щілину розглядіти її обличчя: і мені стало жаль — така смертельна блідість пойняла це миле личко! Не чуючи відповіді, Печорін ступив кілька кроків до дверей; він тремтів — і сказати вам? я думаю, він міг насправді виконати те, про що говорив жартома. Такий уже був він, бог його знає! Тільки він торкнувся дверей, як вона схопилася, заридала й кинулася йому на шию. Чи повірите ви? я, стоячи за дверима, теж заплакав, тобто, знаєте, не то щоб заплакав, а так — дурість!..

Штабс-капітан замовк.

— Еге ж, признаюсь,— сказав він потім, поскубуючи вуса,— мені стало досадно, що ніколи жодна жінка мене так не любила.

— І тривале було їхнє щастя? — спитав я.

— Атож, вона нам призналася, що з того дня, як побачила Печоріна, він часто ввижався їй уві сні і що жоден мужчина ніколи не справляв на неї такого враження. Еге ж, вони були щасливі!

— Як це нудно! — вигукнув я мимохіть. Справді, я чекав трагічної розв'язки, і раптом так несподівано обманути мої надії!..— Та невже,— сказав я далі,— батько не догадався, що вона в вас у фортеці?

— Власне, він, здається, мав підозри. Через кілька днів почули ми, що старого вбито. Ось як це сталося...

Мені знову стало цікаво.

— Треба вам сказати, що Казбич узяв собі в голову, ніби Азамат за батьковою згодою вкрав у нього коня, принаймні я так гадаю. От він якось раз і дочекався край дороги, версти за три від аулу; старий повертався з марних розшуків дочки; уздені41 його відстали,— це було смерком,— він замислено їхав ступою, коли раптом Казбич, наче кішка, виринув з-за куща, стриб ззаду нього на коня, ударом кинджала звалив його на землю, схопив поводи — і тільки його й бачили; декому з узденів усе це було видно з підгірка; вони кинулись навздогін, та не догнали.

— Він винагородив себе за втрату коня й помстився,— сказав я, щоб почути думку мого співрозмовника.

— Звичайно, по-їхньому,— сказав штабс-капітан,— він зробив справедливо.

Мене мимоволі вразила здатність росіянина пристосовуватись до звичаїв тих народів, серед яких йому трапляється жити; не знаю, варта осуду чи похвали ця властивість розуму, але вона доводить неймовірну його гнучкість і наявність того ясного здорового глузду, що прощає зло скрізь, де бачить необхідність чи неможливість його знищення.

Тим часом чай було випито; давно запряжені коні перемерзли на снігу; місяць бліднув на заході і готовий був уже поринути в чорні свої хмари, звислі на далеких вершинах, як клапті розірваної завіси. Ми вийшли з саклі. Всупереч передбаченню мого супутника, погода прояснилася, показувало на тихий ранок; зграйки зірок химерними узорами спліталися на далекому небосхилі і одна по одній гасли в міру того, як блідий відблиск сходу розливався по темно-ліловому склепінню, осяваючи поступово стрімкі схили гір, вкриті незайманими снігами. Праворуч і ліворуч чорніли темні таємничі безодні, і тумани клубочились і звивалися, як змій, сповзаючи туди по зморшках сусідніх скель, наче почували й боялися наближення дня.

Тихо було на небі й на землі, як у серці людини в хвилину ранішньої молитви; тільки зрідка налітав холоднуватий вітер зі сходу, підіймаючи гриву коней, вкриту памороззю. Ми рушили далі; п'ять худих шкап насилу тягли наші повозки звивистою дорогою на Гуд- гору; ми йшли пішки ззаду, підкладаючи каміння під колеса, коли коні приставали; здавалося, дорога вела на небо, бо, скільки око могло побачити, вона все підіймалася і нарешті зникала в хмарині, яка ще звечора відпочивала на вершині Гуд-гори, як шуліка, що чигає на здобич; сніг хрустів під ногами нашими; повітря ставало таке рідке, що було боляче дихати; кров щохвилини приливала в голову, але водночас якесь радісне почуття розійшлося по всіх моїх жилах, і мені було якось весело, що я так високо над світом,— почуття дитяче, не заперечую, але, віддаляючись від умов суспільства і наближаючись до природи, ми стаємо мимоволі дітьми: все набуте одпадає від душі, і вона стає знову такою, якою була колись і, мабуть, буде коли-небудь знову. Той, кому траплялось, як мені, блукати по горах пустинних, і довго-довго вдивлятися в їх химерні образи, і пожадливо ковтати життєдайне повітря, розлите в їх ущелинах,— той, звичайно, зрозуміє моє бажання передати, розповісти, намалювати ці чарівні картини. Ось, нарешті, ми вибрались на Гуд-гору, зупинилися й оглянулись: на ній висіла сіра хмарка, і її холодний подих загрожував близькою бурею; але на сході все було таке ясне й золотаве, що ми, тобто я і штабс-капітан, зовсім про неї забули... Так, і штабс-капітан: в серцях простих почуття краси й величі природи сильніше, щиріше в стократ, ніж у нас, захоплених оповідачів на словах і на папері.

41Уздені — князів почет.

— Ви, я гадаю, звикли до цих розкішних картин? — сказав я йому.

— Еге, і до свисту кулі можна звикнути, тобто звикнути приховувати мимовільний трепет серця.

— Я чув, навпаки, що для деяких старих воїнів ця музика навіть приємна.

— Певна річ, коли хочете, воно й приємно; тільки все ж тому, що серце б'ється дужче. Гляньте,— додав він, показуючи на схід,— що за край!

І справді, таку панораму навряд чи де ще пощастить мені бачити: під нами лежала Койшаурська долина, перетята Арагвою і другою річкою, як двома срібними нитками; голубуватий туман плив по ній, втікаючи в сусідні міжгір'я від теплих променів ранку; праворуч і ліворуч гребені гір, один вищий від одного, перехрещувалися, тяглися, вкриті снігами, чагарником; вдалині ті самі гори, але хоча б дві скелі, схожі одна на одну,— і всі ці сніги горіли рум'яним блиском так весело, так яскраво, що, здається, тут би й зостатися жити навіки; сонце ледве виглянуло з-за темно-синьої гори, яку лише звичне око могло б відрізнити від грозової тучі; але над сонцем була кривава смуга, на яку мій товариш звернув особливу увагу. «Я казав вам,— вигукнув він,— що сьогодні буде негода; треба поспішати, а то, чого доброго, вона застане нас на Хрестовій. Рушайте!» — закричав він до фурманів.

Попідкладали ланцюги під колеса замість гальм, щоб вони не розкочувалися, взяли коней за вуздечки — почали спускатися; праворуч був стрімчак, ліворуч безодня така, що ціле сільце осетинів, які живуть на дні її, здавалося ластівчиним гніздом; я здригнувся, подумавши, що часто тут глупої ночі, цією дорогою, де дві повозки не можуть розминутися, який-небудь кур'єр разів з десять на рік проїжджає, не вилазячи зі свого тряского екіпажа. Один з наших візників був росіянин, селянин ярославський, другий — осетин: осетин вів корінного за вуздечку з усіма можливими осторогами, відпрігши заздалегідь підпряжених, а наш безтурботний русак навіть не зліз із передка! Коли я йому зауважив, що він міг би потурбуватись на користь хоча б мого чемодана, за яким я зовсім не бажав лазити в цю безодню, він відповів мені: «А-а, пане! Бог. дасть, не гірше за них доїдемо: адже нам не первина»,— і він мав рацію: ми справді могли б не доїхати, проте ж усе-таки доїхали, і якби всі люди більше міркували, то переконалися б, що життя не варте того, щоб за нього так багато турбуватися...

Але, можливо, ви хочете знати закінчення історії Бели? По-перше, я пишу не повість, а дорожні нотатки: виходить, не можу присилувати штабс-капітана розповідати раніше, ніж він почав розповідати насправді. Отже, почекайте або, коли хочете, перегорніть кілька сторінок, тільки я вам цього не раджу, бо переїзд через Хрестову гору (або, як називає її учений Гамба, le Mont St.-Christophe ) вартий вашої цікавості. Отже, ми спускалися з Гуд- гори в Чортову долину... От романтична назва! Ви вже бачите гніздо злого духа між неприступними стрімчаками,— дарма: назва Чортової долини походить від слова «черта» — риса, а не «чорт», бо тут колись був кордон Грузії. Ця долина була закидана сніговими заметами, що дуже нагадували Саратов, Тамбов та інші милі місця нашої вітчизни.

— От і Хрестова! — сказав штабс-капітан, показуючи мені на горб, вкритий пеленою снігу, коли ми з'їхали в Чортову долину; на вершині горба чорнів камінний хрест, і повз нього вела ледве-ледве помітна дорога, якою проїжджають лише тоді, коли бічна — завалена снігом: наші візники повідомили, що обвалів ще не було, і, бережучи коней, повезли нас кругом. На повороті зустріли ми чоловік з п'ять осетинів; вони запропонували нам свої послуги і, вчепившись за колеса, з галасом заходилися тягти й підтримувати наші візки. І справді, дорога небезпечна: праворуч висіли над нашими головами брили снігу, готові, здається, од першого пориву вітру зірватися в ущелину; вузька дорога частково була вкрита снігом, що в деяких місцях провалювався під ногами, в інших перетворювався на лід під впливом сонячного проміння і нічних морозів, отож насилу ми самі пробиралися: коні падали; ліворуч зяяла глибока ущелина, де котився потік, то зникаючи під крижаною корою, то з піною стрибаючи по чорному камінні. За дві години насилу обігнули ми Хрестову гору,— дві версти за дві години! Тим часом хмари спустилися, повалив град, сніг; вітер, вриваючись в ущелини, ревів, свистав, як Соловей Розбійник, і незабаром камінний хрест зник у тумані, хвилі якого, все частіші й густіші одна за одну, налітали зі сходу... До речі, про цей хрест є чудний, проте загальновідомий переказ, ніби його поставив імператор Петро І, проїжджаючи через Кавказ; але, по-перше,42 Петро був тільки в Дагестані, і, по-друге, на хресті написано великими літерами, що його поставлено з наказу ген. Єрмолова, а саме в 1824 році. Та переказ, незважаючи на напис, так укорінився, що, далебі, не знаєш чому вірити, тим більш, що ми не звикли вірити написам.

42 Гора Святого Кристофа (франц.).

Нам треба було спускатися ще верст із п'ять по обмерзлих скелях і грузькому снігу, щоб досягти станції Кобі. Коні змучилися, ми перемерзли, заметіль гула дужче й дужче, наче наша рідна, північна; тільки її дикі мотиви були печальніші, тужливіші. «І ти, вигнанка,— думав я,— плачеш за своїми широкими, роздольними степами! Там є де розпластати холодні крила, а тут тобі душно й тісно, як орлові, що, кричучи, б'ється об грати залізної своєї клітки».

— Погано! — казав штабс-капітан. — Подивіться, навколо нічого не видно, тільки туман та сніг; так і дивись, що зірвемося в прірву або засядемо в нетрях, а там нижче, мабуть, Байдара так розігралася, що й не переїдеш. Оця вже мені Азія! що люди, що річки — зовсім не можна покластися!

Візники з криком і лайкою били коней, що пирхали, впиралися й нізащо не хотіли рушити з місця, незважаючи на промовистість батогів.

— Ваше благородіє,— сказав нарешті один,— ми ж сьогодні до Кобі не доїдемо; чи не накажете, поки можна, звернути ліворуч? Он там щось на косогорі чорніє,— мабуть, саклі: там завжди проїжджі зупиняються в негоду; вони кажуть, що проведуть, якщо дасте на горілку,— додав він, показуючи на осетина.

— Знаю, братику, знаю без тебе! — сказав штабс-капітан.— Оці вже мені бестії! Раді причепитися, щоб здерти на горілку.

— Признайтеся, одначе,— сказав я,— що без них нам було б гірше.

— Усе так, усе так,— промимрив він. — Оці вже мені провідники! нюхом чують, де можна поживитися, наче без них і не знайшли б дороги.

От ми звернули ліворуч і сяк-так, добре поморочившись, добралися до вбогого притулку, що складався з двох саклей, викладених з плит і дикого каменю та обведених такою ж стіною. Обідрані господарі прийняли нас привітно. Я згодом дізнався, що уряд їм платить і годує їх з умовою, щоб вони приймали подорожніх, яких застала в дорозі буря.

— Все на краще! — сказав я, сівши біля вогню.— Тепер ви мені докажете вашу історію про Белу; я певен, що цим не кінчилося.

— А чому ж ви так упевнені? — відповів штабс-капітан, приморгуючи і хитро усміхаючись.

— Тому, що це не звичайна річ: що почалося незвичайно, те має так само й закінчитись.

— А ви ж відгадали...

— Дуже радий.

— Добре вам радіти, а мені то, далебі, сумно, як згадаю. Хороша була дівчина ця Бела! Я до неї, нарешті, так звик, як до дочки, і вона мене любила. Треба вам сказати, що в мене нема сім'ї: про батька й матір я років дванадцять уже не маю звістки, а запастися дружиною не догадався раніш,— то тепер уже, знаєте, і не личить; от я й радий був, що знайшов кого балувати. Вона, бувало, співає нам пісень або танцює лезгинку. А вже ж як танцювала! Бачив я наших губернських панянок, а раз був і в Москві у благородному зібранні, років двадцять тому,— тільки куди їм! зовсім не те!.. Григорій Олександрович убирав її як лялечку, викохував і леліяв, і вона в нас так покращала, просто диво; з обличчя і з рук зійшов загар, рум'янець розігравсяна щоках... Вже ж яка, бувало, весела, і все з мене, пустуха, жартувала... Хай їй бог простить!..

— А коли ви їй сказали про смерть батька?

— Ми довго від неї це приховували, поки вона не звикла до свого становища; а коли сказали, то вона днів зо два поплакала, а потім забула.

Місяців чотири все йшло як не може бути. Григорій Олександрович, я вже, здається, казав, пристрасно любив полювання; бувало, так його в ліс тягне за вепрами чи козами, а це хоч би вийшов за фортечний вал. От, одначе, дивлюся, він почав знову задумуватись, ходить по кімнаті, заклавши руки за спину; потім якось, не сказавши нікому, пішов стріляти,— цілий ранок пропадав; раз і другий, усе частіш і частіш... «Не гаразд,— подумав я,— мабуть, між ними чорна кішка проскочила!»

Одного ранку заходжу до них — як зараз перед очима: Бела сиділа на ліжку в чорному шовковому бешметі, бліденька, така сумна, що я злякався.

— А де Печорін? — спитав я.

— На полюванні.

— Сьогодні пішов?

Вона мовчала, ніби їй важко було вимовити.

— Ні, ще вчора,— нарешті сказала вона, важко зітхнувши.

— Чи, бува, не трапилося з ним чого?

— Я вчора цілий день думала, думала,— відповіла вона крізь сльози,— придумувала різні нещастя: то здавалось мені, що його поранив вепр, то начебто чеченець поволік у гори... А сьогодні мені вже здається, що він мене не любить.

— Ій-бо, дорога моя, ти нічого гіршого не могла вигадати!

Вона заплакала, потім гордо підвела голову, втерла сльози й заговорила далі:

— Коли він мене не любить, то хто йому перешкоджає відіслати мене додому? Я його не силую. А якщо так буде й далі, то я сама піду від нього: я не рабиня його,— я князівська дочка!..

Я почав її вмовляти.

— Слухай, Бело, не можна ж йому все сидіти тут, як пришитому до твоєї спідниці: він людина молода, любить поганятися за дичиною,— походить та й прийде; а якщо ти будеш сумувати, то швидше йому надокучиш.

— Правда, правда! — відповіла вона,— я буду веселою. — І, сміючись, схопила свій бубон, почала співати, танцювати і стрибати коло мене; тільки й це недовго тривало, вона знову впала на ліжко й затулила обличчя руками.

Що мені було з нею робити? Я, знаєте, ніколи з жінками не обходився: думав, думав, чим її втішити, і нічого не придумав; деякий час ми обоє мовчали... Пренеприємне становище!

Нарешті я їй сказав: «Хочеш, підемо прогулятися на вал? Погода гарна!» Це було у вересні. І справді, день був чудовий, ясний і не гарячий; всі гори видно було як на блюдечку. Ми пішли, походили по фортечному валу туди й сюди, мовчки; нарешті вона сіла на дерн, і я сів біля неї. Ну, далебі, згадати смішно: я бігав за нею, наче якась нянька.

Фортеця наша стояла на високому місці, і краєвид був з валу чудесний: з одного боку широка галявина, зрита кількома балками43 закінчувалась лісом, що тягся до самого пасма гір; де-не-де на ній диміли аули, ходили табуни; з другого бігла мілка річка, і до неї прилягав густий чагарник, що вкривав кременисті під-гір я, які з'єднувалися з головним хребтом Кавказу. Ми сиділи на розі бастіону, так що в обидва боки могли бачити все. От дивлюся: з лісу виїжджає хтось на сивому коні, все ближче й ближче, і нарешті зупинився по той бік річки, сажнів за сто від нас, і почав кружляти своїм конем, як навіжений. Що за притча!..

— Глянь-но, Бело,— кажу,— в тебе очі молоді, що це за джигіт: кого це він приїхав потішати?..

Вона глянула й вигукнула:

— Це Казбич!..

— Ах він розбійник! Сміятися, чи що, приїхав з нас? — Придивляюся, справді Казбич: його смагла пика, обідраний, брудний, як завжди.

43 Яри (прим. Лермонтова).

— Це кінь батька мого,— сказала Бела, схопивши мене за руку; вона тремтіла як лист, і очі її блищали. «Ага! — подумав я.— І в тобі, серденько, не мовчить розбійницька кров!»

— Підійди-но сюди,— сказав я вартовому.— Оглянь рушницю та зсади мені цього молодця, одержиш карбованця сріблом.

— Слухаю, ваше високоблагородіє; тільки він не стоїть на місці...

— Накажи! — сказав я, сміючись.

— Гей, голубе! — гукнув вартовий, махаючи до нього рукою,— зажди трошки, чого ти крутишся, як дзиґа?

Казбич зупинився справді й став прислухатися: мабуть, думав, що з ним заводять переговори,— чом не так!.. Мій гренадер націлився... бац!.. не влучив; тільки порох на панівці спалахнув; Казбич штовхнув коня, і він зробив стрибок убік. Він підвівся на стременах, крикнув щось по-своєму, погрозив нагайкою — і тільки його й бачили.

— Як тобі не соромно! — сказав я вартовому.

— Ваше високоблагородіє! Помирати подався,— відповів він,— такий клятий народ, одразу не вб'єш.

За чверть години Печорін повернувся з полювання; Бела кинулась йому на шию, і жодної скарги, жодного докору за довгу відсутність... Навіть я вже на нього розсердився.

— Як можна,— казав я,— таж ось щойно тут був за річкою Казбич, і ми по ньому стріляли: ну, чи ж довго вам на нього натрапити? Ці горці народ мстивий: ви думаєте, він не догадується, що ви почасти допомогли Азаматові? А я закладаюся, що сьогодні він пізнав Белу. Я знаю, що рік тому вона йому дуже подобалась,— він мені сам казав,— і якби сподівався зібрати великий калим, то, певно, посватався б... Тут Печорін замислився.

— Це правда,— відповів він,— треба триматися обережніше... Бело, з нинішнього дня ти не повинна більш ходити на фортечний вал.

Увечері я мав з ним довгу розмову: мені було прикро, що він перемінився до цієї бідної дівчинки; крім того, що він половину дня проводив на полюванні, його обходження стало холодним, пестив він її рідко, і вона помітно почала сохнути, личко в неї витяглося, великі очі поблякли. Бувало, спитаєш її: «Чого ти зітхнула, Бело? ти сумуєш?» — «Ні!» — «Тобі чого-небудь хочеться?»— «Ні!» — «Ти тужиш за рідними?» — «У мене нема рідних». Траплялося, цілими днями, крім «так» та «ні», від неї нічого більше не доб'єшся.

Ось про це я й почав йому говорити.

— Слухайте, Максиме Максимовичу,— відповів він. — У мене нещасливий характер: чи виховання зробило мене таким, чи бог мене так створив, не знаю, знаю лише те, що коли інші нещасні через мене, то й сам я не менш нещасний. Звичайно, це для них погана втіха, але річ у тому, що це так. У першій моїй молодості, з тієї хвилини, коли я вийшов з опіки рідних, я шалено віддався всім втіхам, які можна дістати за гроші, і, певна річ, втіхи ці мені остогидли. Потім пустився я у великий світ, і незабаром вище товариство мені теж набридло; закохувався в світських красунь, і мене кохали, але їхнє кохання тільки подражнювало мою уяву та самолюбство, а серце залишалось порожнім... Я став читати, вчитися — науки теж набридли; я бачив, що ні слава, ні щастя від них не залежать нітрохи, бо найщасливіші люди — невігласи, а слава — удача, і щоб добитися її, треба тільки бути спритним. Тоді мені стало нудно... Незабаром перевели мене на Кавказ: це найщасливіший час мого життя. Я сподівався, що нудьга не живе під чеченськими кулями,— дарма: через місяць я так звик до їх дзижчання й до близькості смерті, що, далебі, більше зважав на комарів,— і мені стало нудніше, ніж колись, бо я втратив майже останню надію. Коли я побачив Белу в своєму домі, коли вперше, тримаючи її на колінах, цілував її чорні кучері, я, дурень, подумав, що вона ангел, якого мені послала жаліслива доля... Я знову помилився: любов дикунки ненабагато краща за любов знатної пані; неуцтво і простосердість однієї так само набридають, як і кокетування другої. Коли ви хочете, я її ще люблю, я їй вдячний за кілька хвилин досить солодких, я за неї віддам життя, тільки мені з нею нудно... Дурень я чи лиходій, не знаю; але те правда, що я так само заслуговую жалю, можливо, більше, ніж вона: мою душу зіпсував світ, уява в мене невгамовна, серце ненаситне; мені все мало: до суму я так само швидко звикаю, як і до насолоди, і життя моє пустішає день по дню; мені залишився один засіб: мандрувати. Як тільки буде можливо, виряджуся,— тільки не в Європу, борони боже! — поїду в Америку, в Аравію, в Індію,— може-таки, де-небудь помру на дорозі! Принаймні я певен, що ця остання втіха не скоро вичерпається за допомогою бур та поганих доріг.

Так він говорив довго, і його слова вкарбувалися мені в пам'ять, бо вперше я чув такі речі від двадцятип'ятилітньої людини, і, дасть бог, востаннє... Що за дивовижа! Скажіть- но, будь ласка,— говорив далі штабс-капітан, звертаючись до мене,— ви ось, здається, бували в столиці, і нещодавно: невже тамтешня молодь уся така?

Я відповів, що багато є людей, які говорять те ж саме; що є, мабуть, і такі, які говорять правду; що, зрештою, зневіра, як і всі моди, почавши з вищих шарів суспільства, спустилася до нижчих, які її доношують, і що нині ті, що найбільше за всіх і справді-таки нудьгують, намагаються приховати це нещастя, як порок. Штабс-капітан не зрозумів цих тонкощів, похитав головою і посміхнувся лукаво:

— А все, певно, французи завели моду нудьгувати?

— Ні, англійці.

— Ага, он що!..— відповів він,— таж вони завжди були страшенні п'яниці!

Я мимохіть згадав про одну московську пані, яка запевняла, що Байрон був ніщо більше, як п'яниця. А втім, штабс-капітанове зауваження було більш прощенне: щоб утримуватися від вина, він звичайно намагався запевняти себе, що всі на світі нещастя трапляються від пияцтва.

Тим часом він розповідав:

— Казбич не з'являвся знову. Тільки не знаю чому, я не міг вибити з голови думки, що він недарма приїжджав і затіває що-небудь погане.

От раз умовляє мене Печорін їхати з ним на вепра; я довго відмовлявся: ну, що мені був за дивовижа вепр! Проте ж затягнув-таки він мене з собою. Ми взяли чоловік з п'ять солдатів і поїхали рано-вранці! До десяти годин шастали по очеретах та по лісу — нема звіра. «Гей, чи не вернутися? — казав я.— Нащо впиратися? Такий уже, видно, випав нещасливий день!» Тільки Григорій Олександрович, незважаючи на спеку і втому, не хотів повернутися без здобичі... Такий уже був він: що задумає — подавай! Видно, в дитинстві матуся розбестила... Нарешті опівдні знайшли проклятого вепра — бах! бах!., та де там: зник в очеретах... такий уже був нещасливий день! От ми, відпочивши трошки, рушили додому.

Ми їхали поруч, мовчки, розпустивши поводи, і були вже майже біля самої фортеці; тільки чагарник закривав її від нас. Раптом постріл... Ми глянули один на одного: нас вразила однакова підозра... Прожогом помчали ми на постріл,— дивимось: на валу солдати зібралися купкою і показують у поле, а там вихором мчить вершник і тримає щось біле на сідлі. Григорій Олександрович звереснув не гірше якого чеченця; рушницю з чохла — і туди; я за ним.

На щастя, полювання було невдале, і наші коні не були зморені, вони рвалися з-під сідла, і кожна мить наближала нас до вершника... Нарешті я впізнав Казбича, тільки не міг розібрати, що таке він тримає перед собою. Я тоді порівнявся з Печоріним і кричу йому: «Це Казбич!..» Він подивився на мене, кивнув головою і вдарив коня нагайкою.

От нарешті ми були вже від нього на рушничний постріл; чи знесилений був у Казбича кінь, чи гірший за наших, тільки, незважаючи на всі Казбичеві намагання, він не дуже подавався вперед. Я гадаю, в цю хвилину Казбич згадав свого Карагеза...

Дивлюсь: Печорін на скаку прицілився з рушниці... «Не стріляйте! — кричу до нього. — Бережіть заряд; ми й так його наздоженемо». Ох, ця молодь! завжди не до речі гарячиться... Але постріл пролунав, і куля перебила коневі задню ногу; він згарячу зробив ще стрибків з десять, спіткнувся і впав на коліна. Казбич зіскочив, і тоді ми побачили, що він тримає на руках своїх жінку, закутану в чадру... Це була Бела... сердешна Бела! Він щось закричав до нас по-своєму і замахнувся на неї кинджалом... Баритись було нічого: я теж вистрілив, навмання; мабуть, куля влучила йому в плече, бо раптом він опустив руку... Коли дим розійшовся, на землі лежав поранений кінь, і коло нього Бела. А Казбич, кинувши рушницю, по кущах, наче кішка, видирався на скелю; хотілось мені зняти його звідти — та не було заряду готового! Ми зіскочили з коней і кинулись до Бели.

Бідолашна, вона лежала нерухомо, і кров лилася з рани струмками... Такий негідник: хоч би в серце вдарив — ну, так уже й бути, відразу все б закінчив, а то в спину... істинно розбійницький удар! Вона була непритомна. Ми подерли чадру й перев'язали рану якнайтугіше; даремно Печорін цілував її в холодні губи — ніщо не могло привести її до пам'яті.

Печорін сів на коня; я підняв її з землі і якось посадив до нього на сідло; він обхопив її рукою, і ми поїхали назад. По кількох хвилинах мовчанки Григорій Олександрович сказав мені: «Слухайте, Максиме Максимовичу, ми отак не довеземо її живою». — «Справді»,— сказав я, і ми пустили коней щодуху. Нас біля воріт чекав натовп людей; обережно перенесли ми поранену до Печоріна й послали за лікарем. Він хоч і п'яний був, але прийшов; оглянув рану і повідомив, що вона більше як день жити не може; тільки він помилився...

— Одужала?— спитав я штабс-капітана, схопивши його за руку і мимохіть зрадівши.

— Ні,— відповів він,— а помилився лікар тим, що; вона ще два дні прожила.

— Та поясніть мені, яким чином її викрав Казбич?

— А от як: не зважаючи на заборону Печоріна, вона вийшла з фортеці до річки. Було, знаєте, дуже гаряче; вона сіла на камінь і спустила ноги в воду. От Казбич підкрався,— схопив її, затулив рота й поніс у кущі, а там скочив на коня, та й драла! Вона тим часом встигла закричати; вартові сполошилися, вистрілили, та не влучили, а ми саме й наспіли.

— Та нащо Казбич хотів її викрасти?

— Годі-бо! та ці черкеси відомий злодійський народ: що погано лежить, не можуть не поцупити: інше й непотрібне, а все-таки вкраде... На цьому вже прошу пробачити їм! Та, до того ж, вона йому давно-таки подобалась.

— І що ж, Бела померла?

— Померла; тільки довго мучилася, і ми вже з нею намучились добре-таки. Близько десятої години вечора вона опритомніла; ми сиділи біля ліжка; тільки-но вона розплющила очі, почала кликати Печоріна. «Я тут, біля тебе, моя джанечко (тобто, по-нашому, серденько)»,— відповів він, узявши її за руку. «Я помру!» — сказала вона. Ми почали її втішати, казали, що лікар обіцяв її вилікувати неодмінно! Вона похитала голівкою й одвернулася до стіни: їй не хотілося вмирати!..

Вночі вона почала марити; голова її горіла, часом усе тіло проймав дрож лихоманки; вона безладно говорила про батька, про брата: їй хотілося в гори, додому... Потім вона також говорила про Печоріна, називала його різними пестливими іменами або докоряла йому в тому, що він розлюбив свою джанечку...

Він слухав її мовчки, опустивши голову на руки; але я за весь час не помітив жодної сльози на віях у нього: Чи справді він не міг плакати, чи владав собою — не знаю; щодо мене, то я нічого жаліснішого за це не бачив.

На ранок марення припинилося; з годину вона лежала нерухома, бліда і така квола, що ледве можна було помітити, що вона дихає; потім їй стало краще, і вона почала говорити, тільки, як ви думаєте, про що?.. Отаке ж спаде на думку лише на смертному одрі!.. Почала журитися тим, що вона не християнка, і що на тому світі душа її ніколи не зустрінеться з душею Григорія Олександровича, і що інша жінка буде в раю його подругою. В мене майнула думка охрестити її перед смертю: я їй це запропонував; вона подивилася на мене, вагаючись, і довго не могла слова вимовити; нарешті відповіла, що вона помре в тій вірі, у якій народилася. Так минув цілий день. Як вона змінилася за цей день! Бліді щоки запали, очі зробилися великі-великі, губи горіли. Вона почувала внутрішній жар, наче в грудях у неї лежало розпечене залізо.

Настала друга ніч. Ми не склеплювали очей, не відходили від її ліжка. Вона страшенно мучилася, стогнала, і тільки-но біль починав затихати, намагалася запевнити Григорія Олександровича, що їй краще, вмовляла його йти спати, цілувала його руку, не випускала її зі своїх. Перед ранком стала вона почувати тугу смерті, почала кидатися, збила перев'язку, і кров потекла знову. Коли перев'язали рану, вона на хвилину заспокоїлася і почала просити Печоріна, щоб він її поцілував. Він став навколішки біля ліжка, підняв її голову з подушки і притис свої губи до її холодіючих губ. Вона міцно обвила його шию тремтячими руками, наче в цьому поцілунку хотіла передати йому свою душу... Ні, вона добре зробила, що померла! Ну, що б з нею сталося, якби Григорій Олександрович її покинув? А це трапилося б, рано чи пізно...

Половину наступного дня вона була тиха, мовчазна і слухняна, хоч як мучив її наш лікар припарками та мікстурою. «Годі-бо! — звернувся я до нього. — Ви ж самі сказали, що вона помре неодмінно, то до чого ж тут усі ваші препарати?» — «Все ж таки краще, Максиме Максимовичу,— відповів він,— щоб совість була спокійна». Добра совість!

Після полудня її почала мучити спрага. Ми відчинили вікна, але надворі було гарячіше, ніж у кімнаті: поставили льоду біля ліжка — нічого не помагало. Я знав, що ця нестерпна спрага — ознака наближення кінця, і сказав це Печоріну. «Води, води!..» — казала вона хрипким голосом, трошки підвівшись з постелі.

Він зробився блідий як полотно, схопив склянку, налив і подав їй. Я затулив очі руками і став читати молитву, не пам'ятаю яку... Еге, добродію, бачив я багато, як люди помирають у госпіталях і на полях боїв, тільки це все не те, зовсім не те!.. Ще, признатись, мене ось що печалить: вона перед смертю ні разу не згадала про мене: а, здається, я любив її, як батько... Ну, хай бог їй простить!.. Та й справді: що я таке, щоб про мене згадувати перед смертю?..

Тільки-но вона випила води, як їй стало легше, а хвилини за три вона померла. Приклали дзеркало до уст — чисте!.. Я вивів Печоріна з кімнати, і ми пішли на фортечний вал; довго ми ходили туди й сюди поруч, не кажучи ні слова, заклавши руки за спину; у виразі його обличчя не було нічого особливого, і мені стало досадно: я б на його місці помер від туги. Нарешті він сів на землю, у затінку, і почав щось креслити паличкою на піску. Я, знаєте, більше для пристойності, хотів утішити його, почав говорити; він підвів голову і засміявся... Мене мороз пройняв від цього сміху... Я пішов замовляти труну.

Признатися, я почасти для розради заходився коло цього. В мене був шматок термалами44, я оббив нею труну й оздобив її черкеськими срібними галунами, що їх Григорій Олександрович накупив для неї ж таки.

Другого дня рано-вранці ми її поховали за фортецею, над річкою, біля того місця, де вона востаннє сиділа; круг її могилки тепер розрослися кущі білої акації та бузини. Я хотів був поставити хреста, та, знаєте, незручно: все-таки вона була не християнка...

— А що Печорін? — спитав я.

— Печорін довго був недужий, схуд, бідолаха; тільки ніколи відтоді ми не говорили про Белу: я бачив, що це йому буде неприємно, то нащо ж? Місяців за три після того його призначили в є...й полк, і він виїхав у Грузію. Ми з того часу не зустрічалися... Правда, пригадую, хтось нещодавно мені казав, що він повернувся в Росію, але в наказах по корпусу не було. А втім, до нашого брата вісті пізно доходять.

Тут він пустився в довгу дисертацію про те, як неприємно чути новини на рік пізніше,— мабуть, для того, щоб заглушити сумні спогади.

Я не перебивав його й не слухав.

44 Термалама — міцна шовкова або напівшовкова тканина.

За годину можна було їхати: завірюха вщухла, небо прояснилося, і ми вирушили. Дорогою мимохіть я знову завів розмову про Белу і про Печоріна.

— А не чули ви, що сталося з Казбичем? — спитав я..

— З Казбичем? А, їй-право, не знаю... Чув я, що на правому фланзі в шапсугів45 є якийсь одчайдушний Казбич, що в червоному бешметі тюпки їздить собі під нашими пострілами і преввічливо розкланюється, коли куля продзижчить близько; та навряд чи це той самий!..

У Кобі ми розсталися з Максимом Максимовичем; я поїхав поштовими, а він, із своїм важким вантажем, не міг за мною встигати. Ми не сподівались ніколи більше зустрітися, проте зустрілись, і, якщо хочете, я розкажу: це ціла історія... Признайтесь, одначе, що Максим Максимович людина гідна пошани?.. Якщо погодитесь із цим, то я буду цілком винагороджений за свою, може, занадто довгу розповідь.

45 Шапсуги — гірське войовниче плем'я.

МАКСИМ МАКСИМОВИЧ

Розставшись із Максимом Максимовичем, я живо промчав Терецьку та Дар'яльську ущелини, снідав у Казбеку, чай пив у Ларсі, а на вечерю встиг у Владикавказ. Звільню вас від опису гір, від вигуків, що нічого не висловлюють, від картин, що нічого не зображують, особливо для тих, які там не були, і від статистичних уваг, що їх зовсім ніхто не читатиме.

Я зупинився в готелі, де зупиняються всі проїжджі і де тим часом нема кому звеліти засмажити фазана та зварити борщу, бо три інваліди, яким його доручено, такі дурні або такі п'яні, що від них ніякого толку не можна добитися.

Мені сказали, що я маю прожити тут ще три дні, бо «оказія» з Катеринограда ще не прийшла і, отже, вирушити назад не може. Що за оказія!.. Але поганий каламбур не втіха для росіянина, і я, для розваги, надумав записувати розповідь Максима Максимовича про Белу, не гадаючи, що вона буде першою у довгій низці повістей: бачите, як іноді малозначний випадок має тяжкі наслідки!.. А ви, можливо, не знаєте, що таке «оказія»?

Це — прикриття, яке складається з півроти піхотинців та однієї гармати, що з ним ходять обози через Кабарду з Владикавказа в Катериноград.

Перший день я провів дуже нудно; другого дня рано-вранці в'їжджає на подвір'я повозка... А! Максим Максимович!.. Ми зустрілися, як давні приятелі. Я запропонував йому свою кімнату. Він не церемонився, навіть ударив мене по плечу і скривив рота на манір усмішки. Такий дивак!..

Максим Максимович мав глибокі знання в куховарстві: він напрочуд добре засмажив фазана, вдало полив його огірковим розсолом, і я мушу признатися, що без нього довелося б залишитись на сухих харчах. Пляшка кахетинського помогла нам забути про скромне число страв, яких було лише одна, і, закуривши люльки, ми вмостилися — я край вікна, а він біля розпаленої печі, бо день був сирий і холодний. Ми мовчали. Про що було нам розмовляти?.. Він уже розповів мені про себе все, що було цікавого, а я не мав чого розповідати. Я дивився у вікно. Безліч маленьких будиночків, розкиданих по березі Тереку, який розтікається ширше і ширше, мигали з-за дерев, а далі синіли зубчатою стіною гори, і з-за них виглядав Казбек у своїй білій кардинальській шапці. Я з ними прощався в думці: мені стало їх жаль...

Так сиділи ми довго. Сонце ховалось за холодні вершини, і білястий туман починав розходитися в долинах, коли на вулиці залунало дзеленькання дорожного дзвінка і галас візників. Кілька повозок з брудними вірменами в'їхало на подвір'я готелю і за ними порожня дорожня коляска; її легкий хід, зручна будова і елегантний вигляд мали якийсь закордонний відпечаток. За нею йшов чоловік з великими вусами, у венгерці, досить добре одягнений як для лакея; в його званні не можна було помилитися, бачивши його хвацьку замашку, з якою він витрушував попіл з люльки й покрикував на фурмана. Він явно був розбещений слуга лінивого пана,— щось на зразок російського Фігаро.

— Скажи, голубе,— гукнув я до нього у вікно,— це часом не оказія прийшла?

Він подивився досить зухвало, поправив галстука й одвернувся; вірменин, що йшов поруч із ним, усміхнувшись, відповів за нього, що так і є, прийшла оказія і завтра вранці вирушить назад.

— Хвалити бога! — сказав Максим Максимович, саме підійшовши до вікна.— Ото, яка чудесна коляска! — додав він. — Мабуть, якийсь чиновник їде на слідство до Тифліса. Видно, не знає наших гірок! Ні, жартуєш, голубе: їм байдуже, розтрясуть, хай вона й англійська!

— А хто б це міг бути — ходім довідаємось...

Ми вийшли в коридор. В кінці коридору були відчинені двері в бічну кімнату. Лакей з візником переносили в неї чемодани.

— Слухай-но, голубе,— спитав його штабс-капітан,— чия ця чудесна коляска?.. га?.. Прекрасна коляска!..— Лакей, не обертаючись, мимрив щось сам до себе, розв'язуючи чемодана. Максим Максимович розсердився; він торкнув нечемного в плече і сказав: —Я до тебе говорю, голубе...

— Чия коляска?..

— Мого пана...

— А хто твій пан?

— Печорін...

— Що ти? що ти? Печорін?.. Ах, боже мій!.. Чи не служив він часом на Кавказі?..— вигукнув Максим Максимович, смикнувши мене за рукав. У нього в очах виблискувала радість.

— Служив, здається, та я в них нещодавно.

— Ну певне!.. авжеж!.. Григорій Олександрович?.. Так же його звуть?.. Ми з твоїм паном були приятелями,— додав він, ударивши дружньо по плечу лакея, так що той аж хитнувся...

— Дозвольте, добродію; ви мені заважаєте,— сказав той, нахмурившись.

— Ото який ти, голубе!.. Та ти знаєш? ми з твоїм паном були друзі нерозлучні, жили разом... Та де ж він сам залишився?..

Слуга повідомив, що Печорін залишився вечеряти й ночувати в полковника Н...

— А чи не зайде він увечері сюди? — сказав Максим Максимович. — Або ти, голубе, може, підеш до нього за чим-небудь?.. Коли підеш, то скажи, що тут Максим Максимович: так і скажи... вже ж він знає... Я тобі дам восьмигривеного на горілку...

Лакей зробив презирливу міну, чуючи таку скромну обіцянку, проте запевнив Максима Максимовича, що він виконає його доручення.

— Тож зараз прибіжить!..— звернувся Максим Максимович до мене, сяючи від радості.— Піду почекаю його за ворітьми... Ех, жаль, що я незнайомий з Н...

Максим Максимович сів за ворітьми на лавку, а я пішов до своєї кімнати. Признаюся, й мене трохи брала нетерплячка, коли вже з'явиться цей Печорін; хоч зі штабс-капітанової розповіді я склав собі про нього не дуже привабливу думку, проте деякі риси в його характері здалися мені цікавими. Через годину інвалід приніс гарячий самовар і чайник.

— Максиме Максимовичу, може, вип'єте чаю? — крикнув я до нього у вікно.

— Дякую, щось не хочеться.

— Та випийте! Дивіться, вже ж пізно, холодно.

— Нічого, дякую...

— Ну, як хочете! — Я почав пити чай сам-один; хвилин за десять входить мій старий.

— А ви ж правду кажете: все ж краще випити чайку,— та я все чекав... Уже слуга його давно до нього пішов, та, мабуть, щось затримало.

Він похапцем висьорбав чашку, відмовився від другої і пішов знову за ворота якийсь стурбований: явно було, що старому гірко від нехтування Печоріна, і тим більш, що він мені недавно казав про свою дружбу з ним, і ще годину тому був певен, що він прибіжить, як тільки почує його ім'я.

Вже було пізно й темно, коли я знову відчинив вікно і став кликати Максима Максимовича, кажучи, що пора спати, він щось пробурмотів крізь зуби; я повторив запрошення,— він нічого не відповів...

Я ліг на диван, загорнувшись у шинелю і залишивши свічку на лежанці, незабаром задрімав і проспав би спокійно, якби, вже дуже пізно, Максим Максимович, увійшовши до кімнати, не розбудив мене. Він кинув люльку на стіл, почав ходити по кімнаті, ворушити в грубці, нарешті ліг, але довго кашляв, плював, крутився...

— Чи не блощиці вас кусають? — спитав я.

— Еге, блощиці...— відказав він, важко зітхнувши...

Другого дня я прокинувся рано-вранці, але Максим Максимович випередив мене.

Я знайшов його біля воріт,— він сидів на лавці.

— Мені треба піти до коменданта,— сказав він,— то, будь ласка, якщо Печорін прийде, пришліть за мною...

Я обіцяв. Він побіг, наче тіло його набуло знову юнацької сили і гнучкості.

Ранок був холоднуватий, але прекрасний. Золоті хмарки копичилися на горах, як новий ряд повітряних гір; перед ворітьми розстилався широкий майдан; за ним базар кипів народом, бо була неділя: босі хлопчики-осетини, несучи за плечима торби зі стільниковим медом, вертілися круг мене; я їх прогнав: мені було не до них, я починав поділяти неспокій доброго штабс-капітана.

Не минуло десяти хвилин, як по той бік майдану з'явився той, кого ми чекали. Він ішов з полковником Н..., який, довівши його до готелю, попрощався з ним і повернув у фортецю. Я зараз же послав інваліда за Максимом Максимовичем.

Назустріч Печоріну вийшов його лакей і повідомив, що зараз будуть запрягати; подав йому скриньку з сигарами і, діставши кілька розпоряджень, пішов збиратися. Його господар, закуривши сигару, позіхнув разів зо два і сів на лавочку по той бік воріт. Тепер я повинен намалювати вам його портрет.

Він був середній на зріст, стрункий, тонкий у стану і широкий у плечах; вся статура його свідчила про здатність переносити труднощі кочового життя і зміни кліматів, не подолану ні розпустою столичного життя, ні бурями душевними; запилений оксамитовий сюртучок його, застебнутий лише на два нижніх ґудзики, давав змогу помітити сліпучо- чисту білизну, що виявляла звички порядної людини; його забруднені рукавички здавалися пошитими саме на його маленьку аристократичну руку, і коли він зняв одну рукавичку, то мене здивувало, які худі його бліді пальці, його хода була недбала й лінива, але я помітив, що він не розмахував руками,— певна ознака деякої скритності характеру. А втім, це мої власні уваги, засновані на моїх-таки спостереженнях, і я зовсім не хочу примусити вас вірити в них сліпо. Коли він сів на лавочку, то рівний стан його зігнувся, наче в нього у спині не було жодної кісточки; положення всього його тіла виявило якусь нервову кволість; він сидів, як сидить Бальзакова тридцятилітня кокетка на своєму пуховому кріслі після стомливого балу. З першого погляду на його обличчя я не дав би йому більше як двадцять три роки, хоч потім я ладен був дати йому тридцять. В його усмішці було щось дитяче. Його шкіра мала якусь жіночу ніжність; біляве волосся, кучеряве від природи, так мальовниче окреслювало його блідий, благородний лоб, на якому, лише по довгому спостереженні, можна було помітити сліди зморщок, що перетинали одна одну й, мабуть, позначалися багато виразніше в хвилини гніву чи душевного неспокою. Незважаючи на світлий колір його волосся, вуса його і брови були чорні,— ознака породи в людині, так, як чорна грива і чорний хвіст у білого коня. Щоб закінчити портрет, я скажу, що в нього був трохи кирпатий ніс, сліпучо-білі зуби й карі очі; про очі я повинен сказати ще кілька слів.

По-перше, вони не сміялися, коли він сміявся! Вам не траплялося помічати такої чудної риси в деяких людей?.. Це ознака або злої вдачі, або глибокого постійного смутку. З-за опущених вій вони сяяли якимсь фосфоричним блиском, коли можна так висловитися. То не був відбиток запалу душевного чи невгамовної уяви: то був блиск, подібний до блиску гладенької сталі, сліпучий, але холодний; погляд його — короткий, але проникливий і важкий, залишав по собі неприємне враження нескромного запитання і міг би здаватися зухвалим, коли б не був такий байдуже-спокійний. Все це спало мені на думку, можливо, лише тому, що я знав деякі подробиці його життя, і, можливо, на іншого вигляд його справив би зовсім інше враження; але що ви про нього не почуєте ні від кого, крім мене, то мимоволі мусите вдовольнятися цим зображенням. Скажу на закінчення, що він був загалом дуже непоганий з себе і мав одне з тих оригінальних облич, що особливо подобаються жінкам світським.

Коні були вже запряжені; бубонець коли-не-коли дзвенів під дугою, і лакей уже двічі підходив до Печоріна з повідомленням, що все готове, а Максим Максимович ще не з'являвся. На щастя, Печорін поринув у задуму, дивлячись на сині зубці Кавказу, і, здається, зовсім не квапився в дорогу. Я підійшов до нього:

— Якщо ви захочете ще трохи зачекати,— сказав я,— то будете мати приємність побачитися з давнім приятелем...

— Ах, справді! — швидко відповів він. — Мені вчора казали; але де ж він?

Я обернувся до майдану й побачив Максима Максимовича, який біг щодуху... За кілька хвилин він був уже біля нас; він ледве переводив віддих; піт градом котився з обличчя його; мокрі пасма сивого волосся, вибившись з-під шапки, прилипли до лоба його; коліна його тремтіли... він хотів кинутися на шию Печоріну, але той досить холодно, хоча з привітною усмішкою, простягнув йому руку. Штабс-капітан на хвилину остовпів, але потім жадібно схопив його руку обома руками; він ще не міг говорити.

— Який я радий, дорогий Максиме Максимовичу! Ну, як ся маєте? — сказав Печорін.

— А... ти?., а ви?..— пробурмотів зі сльозами на очах старий... — скільки літ... скільки днів... куди ж це?..

— Їду в Персію — і далі...

— Невже зараз?.. Та почекайте, дорогесенький мій!.. Невже зараз розстанемося?.. Стільки часу не бачились...

— Мені час, Максиме Максимовичу,— відповів Печорін.

— Боже мій, боже мій! та куди це так поспішаєте?.. Мені стільки б хотілося вам сказати... стільки розпитати... Ну що? у відставці?., як?.. що поробляли?..

— Нудьгував! — відповів Печорін, усміхаючись.

— А пам'ятаєте наше життя-буття в фортеці?.. Славний край для полювання!.. Ви ж були завзятим стрільцем... А Бела?..

Печорін трошечки зблід і одвернувся...

— Так, пам'ятаю! — сказав він, майже зараз же вимушено позіхнувши...

Максим Максимович почав його просити побути з ним ще годин зо дві.

— Ми добре пообідаємо,— казав він,— у мене два фазани; а кахетинське тут прекрасне... певна річ, не те, що в Грузії, одначе кращого ґатунку... Ми поговоримо... ви мені розкажете про своє життя в Петербурзі... Га?..

— Далебі, мені нема чого розповідати, дорогий Максиме Максимовичу... Однак прощавайте, мені пора... Я поспішаю... Дякую, що не забули...— додав він, взявши його за руку.

Старий насупив брови... Він був сумний і сердитий, хоча намагався це приховати.

— Забути! — пробурчав він,— я-то не забув нічого... Ну, та бог з вами!.. Не так я думав з вами зустрітися...

— Ну годі, годі! — сказав Печорін, обійнявши його дружньо.—Хіба я не той самий?.. Що вдієш?... кожному свій шлях... Чи пощастить ще зустрітися — бог знає!..— Кажучи це, він уже сидів у колясці, і фурман уже почав підбирати віжки.

— Стривай, стривай! — закричав раптом Максим Максимович, ухопившись за дверці коляски. — Зовсім забув... У мене залишились ваші папери, Григорію Олександровичу... я їх тягаю з собою... думав знайти вас у Грузії, а ось де бог дав побачитися... Що мені з ними робити?..

— Що хочете! — відповів Печорін. — Прощавайте...

— То ви в Персію?.. а коли повернетесь? — кричав услід Максим Максимович...

Коляска була вже далеко; але Печорін зробив знак рукою, який можна було перекласти ось так: навряд! та й навіщо?..

Давно вже не чутно було ні дзеленькання бубонців, ні торохтіння коліс по кременистій дорозі,— а бідолаха старий стояв на тому самому місці у глибокій задумі.

— Отак,— сказав він нарешті, намагаючись прибрати байдужого вигляду, хоч сльоза досади поблискувала на його віях. — Звичайно, ми були приятелями, та що приятелі в нинішні часи!.. Що йому з мене?.. Я не багатий, не чиновний та й роками зовсім йому не пара... Бач, яким він франтом став, як побував знову в Петербурзі... Яка коляска!.. скільки вантажу!.. і лакей такий гордий! — Ці слова були сказані з іронічною усмішкою. — Скажіть,— говорив він далі, звернувшись до мене,— ну що ви про це думаєте?., ну який дідько несе його тепер в Персію?.. Смішно, їй-богу, смішно!.. Та я завжди знав, що він легковажна людина, на яку не можна покладатися... А, далебі, жаль, що він погано кінчить... та й не може бути інакше!.. Отож я завжди казав, що не чекай добра від того, хто давніх друзів забуває!.. — Тут він одвернувся, щоб приховати своє хвилювання, і почав ходити по подвір'ю біля своєї повозки, вдаючи, ніби оглядає колеса, тим часом як очі його раз у раз наповнювалися слізьми.

— Максиме Максимовичу,— сказав я, підійшовши до нього,— а що це за папери вам залишив Печорін?

— А бог його знає! якісь нотатки...

— Що ви з них зробите?

— Що? А скажу наробити патронів.

— Віддайте їх краще мені.

Він подивився на мене здивовано, пробурмотів щось крізь зуби і почав порпатися в чемодані; ось він вийняв один зошит і з презирством кинув його на землю; потім другий, третій, десятий полетіли туди ж: в його досаді було щось дитяче; мені стало смішно і жаль...

— Ось вони всі,— сказав він,— поздоровляю вас із знахідкою...

— І я можу робити з ними все, що хочу?

— Хоч у газетах друкуйте. Яке мені діло!.. Що, хіба я друг його який чи родич?.. Правда, ми жили довго під одним дахом... Та мало з ким я жив?..

Я схопив папери і швиденько відніс їх, боячись, щоб штабс-капітан не розкаявся. Незабаром прийшли повідомити нас, що через годину рушить оказія: я наказав запрягати. Штабс-капітан увійшов до кімнати тоді; як я вже надівав кашкета; він, здавалося, не готувався до від'їзду: у нього був якийсь вимушений, холодний вигляд.

— А ви, Максиме Максимовичу, хіба не їдете?

— Ні.

— А чому це?

— Та я ще коменданта не бачив, а мені треба здати деякі казенні речі...

— Але ж ви були в нього?

— Був, ,звичайно, — сказав він ніяково...— та його вдома не було... а я не дочекався.

Я зрозумів його: бідолаха старий, вперше зроду, можливо, кинув справи служби задля

власної потреби, кажучи мовою паперів,— і як же його винагороджено!

— Дуже жаль,— сказав я,— дуже жаль, Максиме Максимовичу, що нам передчасно треба розстатися.

— Де нам, старим, неосвіченим, за вами ганятися!.. Ви молодь світська, горда: ще поки під черкеськими кулями, то ви сяк-так... а потім зустрінешся, то соромитесь і руку простягти нашому братові.

— Я не заслужив цих докорів, Максиме Максимовичу.

— Та я, знаєте, так, до слова прийшлося; а втім, бажаю вам усякого щастя й веселої дороги.

Ми попрощалися досить сухо. Добрий Максим Максимович став упертим, сварливим штабс-капітаном! І чому це? Тому, що Печорін з неуважності чи з іншої причини простягнув йому руку, коли той хотів кинутися йому на шию! Сумно бачити, коли юнак втрачає кращі свої надії і мрії, коли перед ним раптом відслоняється рожевий серпанок, крізь який він дивився на вчинки й почуття людські, хоч є надія, що він замінить стару оману новою, такою ж минущою, а зате такою ж солодкою... Але чим її замінити в роки Максима Максимовича? Мимоволі серце зачерствіє і душа закриється... Я поїхав сам.

Журнал Печорина

Передмова

Нещодавно я почув, що Печорін, повертаючись з Персії, помер. Ця звістка мене дуже порадувала: вона давала мені право друкувати ці нотатки, і я скористався з нагоди поставити своє ім'я під чужим твором. Дай боже, щоб читачі мене не покарали за таку безневинну підробку!

Тепер я мушу трохи пояснити причини, що спонукали мене винести на люди душевні таємниці того, кого я ніколи не знав. Ще якби я був його другом: лукава нескромність справжнього друга зрозуміла кожному; але я бачив його лише раз у моєму житті на великій дорозі, отже не можу почувати до нього тієї незбагненної ненависті, яка, приховуючись під личиною дружби, чекає тільки смерті або нещастя дорогої людини, щоб упасти на її голову градом докорів, порад, глузів та жалів.

Перечитуючи ці записки, я переконався у щирості того, хто так нещадно виставляв назовні власні дошкульні місця й пороки. Історія душі людської, хоча б наймілкішої душі, ледве чи не цікавіша й не корисніша за історію цілого народу, особливо коли вона — наслідок спостережень над самим собою розуму дозрілого і коли її писано без честолюбного бажання викликати співчуття чи подив. Сповідь Руссо має вже ту ваду, що він читав її своїм друзям.

Отже, лише бажання користі примусило мене надрукувати уривки з журналу, що дістався мені випадково. Хоч я змінив усі власні імена, але ті, про яких у ньому йдеться, мабуть, себе впізнають, і, можливо, вони знайдуть виправдання вчинкам, у яких досі обвинувачували людину, що віднині вже не має нічого спільного з цим світом: ми майже завжди вибачаємо те, що розуміємо.

Я вмістив у цій книжці лише те, що стосувалося перебування Печоріна на Кавказі; в моїх руках залишився ще товстий зошит, де він розповідає все життя своє. Коли-небудь і він з'явиться на суд світу; але тепер я не смію взяти на себе цю відповідальність з багатьох важливих причин.

Можливо, деякі читачі захочуть знати мою думку про характер Печоріна? Моя відповідь — заголовок цієї книжки. «Та це зла іронія!» — скажуть вони. Не знаю.

ТАМАНЬ

Тамань — жалюгідненьке місто, найпоганше з усіх приморських міст Росії. Я там мало не помер з голоду, та ще й, до того, мене хотіли втопити. Я приїхав перекладним візком пізно вночі. Фурман зупинив охлялу тройку біля воріт єдиного кам'яного будинку, що при в'їзді. Вартовий, чорноморський козак, почувши звук дзвінка, закричав спросоння диким голосом: «Хто йде?» Вийшов урядник і десятник. Я їм пояснив, що я офіцер, їду в діючий загін у казенній потребі, і став вимагати казенну квартиру. Десятник нас повів по місту.

До якої хати не під'їдемо — зайнята. Було холодно, я три ночі не спав, змучився й починав сердитися. «Веди мене куди-небудь, розбишако! хоч до біса, аби до місця!» — крикнув я. «Є ще одна фатера, — відповів десятник, чухаючи потилицю,— тільки вашому благородію не сподобається; там нечисто!» Не зрозумівши справжнього значення останнього слова, я сказав йому йти вперед, і після довгих мандрів по брудних провулках, де обабіч я бачив самі лише ветхі паркани, ми під'їхали до невеликої хати на самому березі моря.

Повний місяць світив на очеретяну стріху та білі стіни мого нового житла; на подвір'ї, обведеному огорожею з дикого каменю, стояла, скособочившись, друга хижка, менша і древніша за першу. Берег урвищем спускався до моря майже біля самих стін її, і внизу з безперервним гомоном хлюпали темно-сині хвилі. Місяць тихо дивився на неспокійну, але покірну йому стихію, і я міг розібрати при світлі його, далеко від берега, два кораблі, що їх чорні снасті, подібно до павутиння, нерухомо окреслювались на блідій лінії небосхилу. «Судна в пристані є,— подумав я,— завтра вирушу в Геленджик».

При мені виконував обов'язки денщика лінійський козак. Сказавши йому викласти чемодан і відпустити візника, я почав кликати господаря — мовчать; стукаю — мовчать... що це? Нарешті з сіней виповз хлопчик років чотирнадцяти.

«Де господар?» — «Нема».— «Як? зовсім нема?» — «Зовсім». — «А господиня?» — «Побігла на слобідку». — «Хто ж мені відімкне двері?» — сказав я, вдаривши в них ногою. Двері самі відчинилися; з хати повіяло вогкістю. Я засвітив сірника й підніс його хлопчикові до носа: вогник осяяв двоє білих очей. Він був сліпий, зовсім сліпий від природи. Він стояв передо мною нерухомо, і я почав розглядати риси його обличчя.

Признаюсь, я маю велике упередження проти всіх сліпих, кривих, глухих, німих, безногих, безруких, горбатих та ін. Я помічав, що завжди є якесь чудне співвідношення між зовнішнім виглядом людини і її душею: наче з фізичною втратою душа втрачає яке- небудь почуття.

Отже, я почав розглядати обличчя сліпого; але що скажете прочитати на обличчі, в якого нема очей?.. Довго я дивився на нього з мимовільним жалем, як раптом ледве помітна усмішка пробігла по тонких губах його, і, не знаю чому, вона справила на мене пренеприємне враження. В голові у мене виникла підозра, що цей сліпий не такий сліпий, як воно здається; марно я намагався запевнити себе, що більма підробити неможливо, та й з якою метою? Але що зробиш? я часто схильний до упереджень...

«Ти господинин син?» — спитав я його нарешті. «Ні».— «А хто ж ти?» — «Сирота, убогий».— «А в господині є діти?» — «Ні; була дочка, та втекла за море з татарином».— «З яким татарином?» — «А біс його знає! кримський татарин, човняр з Керчі».

Я ввійшов до хати: дві лавки і стіл та величезна скриня біля печі — ото і всі її меблі. На стіні жодного образа — погана ознака! В розбиту шибку вривався морський вітер.

Я дістав з чемодана восковий недогарок і, засвітивши його, почав розкладати речі, поставив у куток шаблю й рушницю, пістолети поклав на стіл, розстелив бурку на лавці, козак свою на другій; через десять хвилин він захропів, а я не міг заснути: передо мною в темряві все вертівся хлопчик з білими очима.

Так минуло близько години. Місяць світив у вікно, і промінь його грав на долівці в хаті. Раптом на яскравій смузі, що перетинала долівку, мигнула тінь. Я трохи підвівся і глянув у вікно: хтось вдруге пробіг повз нього і зник бог знає куди. Я не міг припускати, щоб ця істота збігла по кручі берега; однак їй не було куди дітися. Я встав, накинув бешмет, підв'язав кинджал і тихо-тихо вийшов з хати; назустріч мені сліпий хлопчик. Я причаївся біля огорожі, і він певною, але обережною ходою пройшов повз мене. Під пахвою він ніс якийсь клунок і, звернувши до пристані, почав спускатися вузькою і стрімкою стежкою.

«В той день німі возопіють і сліпі прозрять»,— подумав я, йдучи за ним на такій відстані, щоб не спустити його з очей.

Тим часом місяць почав огортатися хмарами, і на морі піднявся туман; ледве крізь нього світився ліхтар на кормі близького корабля; біля берега виблискувала піна валів, що кожної хвилини загрожували потопити його. Я, насилу спускаючись, пробирався по кручі, і ось бачу: сліпий зупинився, Потім повернув низом праворуч; він ішов так близько від води, що, здавалося, зараз хвиля схопить його й понесе; та, видно, це була не перша його прогулянка, судячи по тій впевненості, з якою він ступав з каменя на камінь і уникав вибоїн. Нарешті він зупинився, ніби прислухаючись до чогось, присів на землю й поклав біля себе клунок. Я стежив за його рухами, сховавшись за скелястий виступ берега. Через кілька хвилин з протилежного боку з'явилася біла постать; вона підійшла до сліпого й сіла біля нього. Вітер час від часу приносив мені їх розмову.

— Що, сліпий,— сказав жіночий голос,— буря велика, Янка не буде.

— Янко не боїться бурі,— відповів той.

— Туман густішає,— відказав знову жіночий голос, з виразом смутку.

— У тумані легше пробратися повз сторожові судна, — промовив сліпий.

— А якщо він потоне?

—Ну що ж? у неділю ти підеш до церкви без нової стрічки.

Запала мовчанка; мене, однак, вразило одно: сліпий розмовляв зо мною українською мовою, а тепер говорив чисто по-російськи.

— Бачиш, моя правда,— сказав знову сліпий, сплеснувши в долоні. — Янко не боїться ні моря, ні вітрів, ні туману, ні берегових сторожів; прислухайся-но, це не вода хлюпотить, мене не обдуриш,— це його довгі весла.

Жінка схопилась і стала вдивлятися вдалину з тривожним виглядом.

— Ти мариш, сліпий,— сказала вона,— я нічого не бачу.

Признаюсь, хоч як я намагався розібрати вдалині що-небудь схоже на човен, але марно. Так минуло хвилин з десять; і ось з'явилася між горами хвиль чорна цятка: вона то більшала, то меншала. Повільно підіймаючись на гребені хвиль, швидко спускаючись із них, наближався до берега човен. Відважний був пловець, що наважився такої ночі вирушити через протоку на відстані двадцяти верст, і важлива мала бути причина, що спонукала його на те! Думаючи так, я дивився на бідолашний човен, і в грудях у мене мимоволі затинало дух; але човен, як качка, пірнав, і потім, швидко махнувши веслами, ніби крильми, вискакував з прірви серед бризок піни; і ось, я думав, він удариться з розмаху об берег і розлетиться в друзки, але він спритно повернувся боком і вскочив у маленьку бухту неушкодженим. З нього вийшов чоловік середній на зріст, в татарській баранячій шапці; він махнув рукою, і всі троє заходилися витягати щось із човна; вантаж був такий великий, що я досі не розумію, як човен не потонув. Взявши на плечі кожне по клунку, вони рушили вздовж берега, і скоро я загубив їх з очей. Треба було вернутися додому; але, признаюсь, усі ці дива мене тривожили, і я ледве дочекався ранку.

Козак мій був дуже здивований, коли, прокинувшись, побачив мене зовсім одягненим; я йому, проте, не сказав причини. Помилувавшись деякий час з вікна блакитним небом, всіяним розірваними хмаринками, далеким берегом Криму, що тягнеться ліловою смужкою і кінчається скелею, на вершині якої біліє башта маяка, я подався у фортецю Фанагорію, щоб довідатися в коменданта про годину мого від'їзду в Геленджик.

Та, на жаль, комендант нічого не міг сказати мені певного. Судна, що стояли в пристані, були все або сторожові, або купецькі, які ще навіть не починали

навантажуватись. «Можливо, днів за три-чотири прийде поштове судно,— сказав комендант,— і тоді ми побачимо». Я повернувся додому похмурий і сердитий. Мене в дверях зустрів козак мій із зляканим обличчям.

— Погано, ваше благородіє! — сказав він мені.

— Еге, брат, бог знає, коли ми звідси поїдемо!

Тоді він ще більше стривожився й, нахилившись до мене, сказав пошепки:

— Тут нечисто! Я зустрів сьогодні чорноморського урядника; він мені знайомий — був торік у загоні; як я йому сказав, де ми зупинилися, а він мені: «Тут, брат, нечисто, люди лихі!..» Та й справді, що це за сліпий? ходить скрізь сам-один, і на базар, і по хліб, і по воду... вже, видно, тут до цього звикли.

— Та що ж? принаймні чи хоч показалась господиня?

— Сьогодні без вас прийшла баба і з нею дочка.

— Яка дочка? в неї нема дочки.

— А бог її знає, хто вона, коли не дочка; та он стара сидить тепер у своїй хаті.

Я ввійшов у хижку. Піч була гаряче напалена, і в ній варився обід, досить розкішний як на бідарів. Стара на всі мої запитання відповідала, що вона глуха, не чує. Що було з нею робити? Я звернувся до сліпого, який сидів перед піччю й підкладав у вогонь хмиз. «Ну- бо, сліпе чортеня,— сказав я, взявши його за вухо,— кажи, куди ти вночі волочився з клунком, га?» Раптом мій сліпий заплакав, закричав, заохав: «Куди я ходив?.. нікуди не ходив... із клунком? з яким клунком?» Стара цього разу почула й почала бурчати: «От вигадують, та ще й на убогого! за що ви його? що він вам зробив?» Мені це набридло, і я вийшов, твердо вирішивши знайти ключ цієї загадки.

Я загорнувся в бурку й сів під огорожею на камінь, поглядаючи вдалину; передо мною розстелялося нічною бурею схвильоване море, і одноманітний шум його, схожий на гомін сонного міста, нагадав мені давні роки, переніс мої думки на північ, в нашу холодну столицю. Схвильований спогадами, я поринув у забуття... Так минуло близько години, а може, й більше... Раптом щось схоже на пісню вразило мій слух. Справді, то була пісня, і жіночий свіжий голосок,— але звідки?.. Прислухаюся — мотив чудний, то протяглий і журний, то швидкий і жвавий. Оглядаюся — нікого нема навкруг; прислухаюся знову — звуки наче падають з неба. Я підвів очі: на даху моєї хати стояла дівчина в смугастому платті, з розпущеними косами, справжня русалка. Захистивши очі долонею від сонячного проміння, вона пильно вглядалася вдалину, то сміялася й говорила сама з собою, то заспівувала знову пісню.

Я запам'ятав цю пісню слово в слово:

Ой по вольній воленьці

По зеленім морю,

Ходять все кораблики

Під вітрилами.

А між тих корабликів

Мій човен пливе,

Мій човен неснащений,

Двовесельний мій.

Буря розгуляється —

Кораблі вітрильнії

Знімуть вгору крилонька,

В морі порозходяться.

Буду морю кланятись

Я низесенько:

«Ой не кидай, люте море,

Мого човника:

Бо везе мій човничок

Речі та й коштовнії,

Править ним у темну ніч

Хлопець на одчай душі».

Мимохіть мені спало на думку, що вночі я чув той самий голос; я на хвилину замислився, і коли знову подивився на дах, дівчини там не було. Раптом вона пробігла повз мене, наспівуючи щось інше, і, ляскаючи пальцями, вбігла до старої, і тут почалася між ними суперечка. Стара сердилася, вона голосно реготалася.

І ось бачу, біжить знову вистрибом моя ундіна46; порівнявшись зо мною, вона зупинилась і пильно подивилася мені в очі, ніби здивована з моєї присутності; потім недбало обернулася й поволі пішла до пристані. Цим не закінчилося: цілий день вона вертілася біля моєї квартири,— співи і стрибання не припинялися ні на хвилину. Чудне створіння! На обличчі її не було ніяких ознак божевілля; навпаки, очі її з меткою проникливістю зупинялись на мені, і ці очі, здавалося, були обдаровані якоюсь магнетичною владою, і щоразу вони ніби чекали запитання. Але тільки-но я починав говорити, вона втікала, лукаво усміхаючись.

46 Ундіна — у середньовічних переказах дух води, прекрасна жінка.

Безперечно, ніколи мені такої жінки не траплялося бачили. Вона була зовсім не красуня, але я маю свої упередження також і щодо краси. В ній було багато породи... порода в жінках, як і в конях, велика річ; це відкриття належить юній Франції. Вона, тобто порода, а не юна Франція, здебільшого виявляється в ході, в руках і ногах; особливо велике значення має ніс. Правильний ніс у Росії рідше трапляється, ніж малесенька ніжка. Моїй співусі можна було дати не більше вісімнадцяти років. Незвичайна гнучкість її стану, особливе, їй лише властиве нахиляння голови, довгі русі коси, якийсь золотавий полиск її трошки засмаглої шкіри на шиї та плечах, і особливо правильний ніс,— усе це було для мене чарівним. Хоч у її косих поглядах я читав щось дике й підозріле, хоч в її усмішці було щось невиразне, але така сила упереджень: правильний ніс звів мене з розуму: я уявив, що знайшов Гетеву Міньйону, цей химерний утвір його німецької фантазії; і справді, між ними було багато схожості; ті самі швидкі переходи від найбільшого неспокою до цілковитої нерухомості, та сама загадкова мова, ті самі стрибки, дивні пісні...

Надвечір, зупинивши її в дверях, я завів з нею таку розмову:

«Скажи-но мені, красуне,— спитав я,— що ти робила сьогодні на хаті?» — «А дивилася, звідки вітер віє». — «Нащо тобі?» — «Звідки вітер, звідти й щастя». — «Що ж це — ти піснею закликала щастя?» — «Де співається, там і щастить». — «А що, як наспіваєш собі горе?» — «Ну що ж? Де не буде краще, там буде гірше, а від лиха до добра знов-таки недалеко». — «Хто ж тебе навчив цієї пісні?» — «Ніхто не навчив; спаде на думку — заспіваю; кому почути, той почує; а кому не слід чути, той не зрозуміє». — «А як тебе звуть, моя співухо?» — «Хто хрестив, той знає». — «А хто хрестив?» — «Звідки мені знати». — «Ото яка скритна! А от я дещо про тебе дізнався (вона не змінилась на виду, не поворушила губами, наче не про неї йдеться). Я дізнався, що ти вчора вночі ходила на берег». І тут я дуже значуще розповів їй усе, що бачив, думаючи збентежити її; нітрохи! Вона зареготалася на все горло. «Багато бачили, та мало знаєте; а що знаєте, те тримайте під замочком». — «А якби я, наприклад, надумав донести комендантові?» — і тут я зробив дуже серйозну, навіть сувору міну. Вона раптом стрибнула, заспівала і зникла, як пташка, сполохана з куща. Останні слова мої були зовсім не до речі; я тоді й гадки не мав про їх важливість, але пізніше мав нагоду в них розкаятися.

Тільки-но смерклося, я сказав козакові нагріти чайник по-похідному, засвітив свічку й сів біля стола, покурюючи дорожню люльку. Вже я докінчував другу склянку чаю, як раптом рипнули двері, легкий шелест плаття і кроків почувся за мною; я здригнув і обернувся — то була вона, моя ундіна! Вона сіла навпроти мене тихо й мовчазно і втупила в мене очі свої, і, не знаю чому, але цей погляд здався мені чудно-ніжним; він мені нагадав один з тих поглядів, що в давні роки так свавільно гралися моїм життям. Вона, здавалося, чекала запитання, але я мовчав, охоплений незрозумілим збентеженням. Обличчя її було вкрите тьмяною блідістю, що свідчила про хвилювання душевне; рука її без мети блукала по столу, і я помітив у ній легкий трепет; |груди її то високо здіймалися, то, здавалося, вона тамувала віддих. Ця комедія починала мені набридати, і я ладен був урвати мовчанку дуже прозаїчним способом, тобто запропонувати їй склянку чаю, як раптом вона схопилася, обвила руками мою шию, і вогкий, огненний поцілунок прозвучав на губах моїх. В очах у мене потемніло, голова запаморочилась, я стиснув її в своїх обіймах з усім шалом юнацької пристрасті, але вона, як змія, сковзнула між моїми руками, шепнувши мені на вухо: «Сьогодні вночі, як усі заснуть, виходь на берег»,— і стрілою вискочила з кімнати. В сінях вона перекинула чайник і свічку, що стояли долі. «От чорт, а не дівка!» — вигукнув козак, який вмостився на соломі і мріяв зігрітися залишками чаю. Лише в цю мить я отямився.

Години за дві, коли все на пристані змовкло, я збудив свого козака: «Якщо я вистрілю з пістолета,— сказав я йому,— то біжи на берег». Він витріщив очі й машинально відповів: «Слухаю, ваше благородіє». Я заткнув за пояс пістолета й вийшов. Вона чекала мене край спуску; її одяг був більш ніж легкий, невелика хустина оперізувала її гнучкий стан.

— Ідіть за мною! — сказала вона, взявши мене за руку, і ми почали спускатися. Не розумію, як я не скрутив собі в'язів; внизу ми звернули праворуч і пішли тією самою дорогою, де напередодні я йшов за сліпим. Місяць ще не зійшов, і тільки дві зірки, як два рятівних маяки, виблискували на темно-синьому небі. Важкі хвилі мирно і рівно котились одна за одною, ледве піднімаючи самотнього човна, причаленого до берега. «Ходімо в човен»,— сказала моя супутниця. Я вагався — я не охочий до сентиментальних прогулянок по морю; та відступати було не час. Вона стрибнула в човен, я за нею, і не встиг ще отямитися, як помітив, що ми пливемо. «Що це означає?» — сказав я сердито. «Це означає,— відповідала вона, обійнявши мене за стан і садовлячи на лавочку,— це означає, що я тебе люблю...» І щока її притислася до моєї, і я відчув на своєму обличчі її гаряче дихання. Раптом щось бовтнуло у воду: я хап за пояс — пістолета нема. О, в цю мить страшна підозра закралася мені в душу, кров ударила мені в голову! Оглядаюся — ми від берега коло п'ятдесяти сажнів, а я не вмію плавати! Хочу відштовхнути її від себе — вона, як кішка, вчепилася в мій одяг, і раптом дужий поштовх мало не скинув мене в море. Човен загойдався, та я втримався, і між нами почалася одчайдушна боротьба; лють надавала мені сили, але я скоро помітив, що поступаюся перед моїм ворогом у спритності... «Чого ти хочеш?» — закричав я, міцно стиснувши її маленькі руки; пальці її хрустіли, але вона не крикнула: її зміїна натура витримала цю муку. «Ти бачив,— відповіла вона,— ти донесеш!» — і надзвичайним зусиллям повалила мене на борт, ми обоє по пояс звісилися з човна: її волосся сягало води; хвилина була вирішальна. Я вперся коліном у дно, схопив її однією рукою за косу, другою за горло, вона випустила мій одяг, і я миттю скинув її у хвилі.

Було вже досить темно; голова її мигнула разів зо два серед морської піни, і більше я нічого не бачив...

На дні човна я знайшов половину старого весла і так-сяк, по довгих зусиллях, причалив до пристані. Пробираючись берегом до своєї хати, я мимохіть вдивлявся в той бік, де напередодні сліпий очікував нічного плавця; місяць уже котився по небу, і мені здалося, що хтось у білому сидить на березі; я підкрався, дуже зацікавившись, і приліг у траві над кручею; трохи виставивши голову, я міг добре бачити зі скелі все, що робилося внизу, і не дуже здивувався, навіть трохи зрадів, упізнавши мою русалку. Вона викручувала морську піну з довгих кіс своїх; мокра сорочка облипла її гнучкий стан і високі груди. Незабаром вдалині я побачив човен, який швидко наближався. З нього, як напередодні, вийшов чоловік у татарській шапці, але обстрижений він був по-козацькому, і за ремінним поясом у нього стирчав великий ніж. «Янку,— сказала вона,— все пропало!» Потім вони розмовляли, але так тихо, що я нічого не міг розібрати. «А де ж сліпий?» — спитав нарешті Янко голосніше. «Я його послала»,— відповіла дівчина. За кілька хвилин з'явився сліпий, несучи на спині мішок; цей вантаж вони поклали в човен.

«Слухай-но, сліпий,— сказав Янко,— ти бережи те місце... знаєш? там багаті товари... Скажи (імені я не розібрав), що я йому більше не слуга; діла погіршали, він мене більше не побачить; тепер небезпечно; поїду шукати роботи в іншому місці, а йому вже такого хлопця не знайти. Та скажи, якби він краще платив за роботу, то й Янко б його не покинув. А мені скрізь дорога, де тільки вітер шугає та море шумить! — Помовчавши якийсь час, Янко заговорив знову:— Вона поїде зо мною; їй не можна тут залишатися; а старій скажи, що, мовляв, пора вмирати, зажилася, треба й міру знати. А нас більше не побачить».

— А я? — спитав сліпий жалісним голосом.

— Нащо ти мені? — відповів Янко.

Тим часом моя ундіна вскочила в човен і махнула товаришеві рукою; він щось поклав сліпому в руку, промовивши: «На, купи собі пірників». — «Тільки?» — сказав сліпий.

«Ну, ось тобі ще»,— і впала монета, дзвінко вдарившись об камінь. Сліпий її не взяв. Янко сів у човен; вітер віяв від берега: вони підняли маленьке вітрило і швидко попливли.

Довго в сяйві місяця мигало біле вітрило між темними хвилями; сліпий усе сидів на березі, і ось мені почулося щось схоже на ридання: сліпий хлопчик справді плакав, і довго, довго... Мені стало сумно. І нащо було долі кинути мене в мирний гурток чесних контрабандистів? Як камінь, кинутий на гладеньке плесо, я стривожив їхній спокій і, як камінь, мало сам не пішов на дно!

Я повернувся додому. В сінях, догорівши, тріщала свічка на дерев'яній тарілці, і козак мій, всупереч наказові, спав міцним сном, тримаючи рушницю обома руками. Я не зачіпав його, узяв свічку і пішов до хати. Овва! Моя шкатулка, шабля зі срібною оправою, дагестанський кинджал,— подарунок приятеля,— все зникло. Аж тепер я догадався, які речі ніс клятий сліпий. Збудивши козака досить неввічливим штовханом, я полаяв його, посердився, та лихові тим не зарадиш! І хіба не смішно було б скаржитися начальству, що сліпий хлопчик мене обікрав, а вісімнадцятирічна дівчина мало не втопила? Хвалити бога, вранці можна було їхати, і я покинув Тамань. Що сталося зі старою і з бідолашним сліпим — не знаю. Та й що мені до радощів і нещасть людських, мені, мандрівному офіцерові, та ще й з подорожньою в казенній потребі!..

Кінець першої частини

КНЯЖНА МЕРІ

11-го травня

Вчора я приїхав до П'ятигорська, найняв квартиру край міста, на найвищому місці, біля самого Машука: під час грози хмари спускатимуться до мого даху. Сьогодні о п'ятій ранку, коли я відчинив вікно, моя кімната наповнилася пахощами квітів, що ростуть у скромному палісаднику. Віти черешень в квіту дивляться в мої вікна, і вітер іноді засипає мій письмовий стіл їх білими пелюстками. Краєвид з трьох боків у мене чудесний. На захід п'ятиглавий Бешту синіє, як «остання хмарина недавньої бурі»; на північ височить Машук, як кошлата персидська шапка, і закриває всю цю частину небосхилу; на схід дивитися веселіше: внизу передо мною рябіє чистеньке новеньке містечко, шумлять цілющі джерела, гомонить різномовний натовп,— а там, далі, амфітеатром громадяться гори все синіші й туманніші, а на краю обрію тягнеться срібний ланцюг снігових вершин, починаючись Казбеком і кінчаючись двоглавим Ельбрусом... Весело жити в такій землі! Якесь втішне почуття струмує в усіх моїх жилах. Повітря, чисте і свіже, як поцілунок дитини; сонце яскраве, небо синє — чого б, здається, більше? Нащо тут пристрасті, бажання, жалі?.. Однак пора. Піду до Єлисаветинського джерела: там, кажуть, вранці збирається все водяне товариство.

Спустившись у середину міста, я пішов бульваром, де зустрів кілька сумних груп, які поволі йшли під гору; то були здебільшого сім'ї степових поміщиків: про це можна було відразу догадатися по витертих, старомодних сюртуках чоловіків і по вишуканому вбранні дружин та дочок: видно, вони всю водяну молодь знали до одного, бо на мене подивились з ніжною цікавістю: петербурзький крій сюртука ввів їх в оману, та, скоро пізнавши армійські еполети, вони з обуренням одвернулися.

Дружини місцевих властей, так би мовити, господині вод, були прихильніші; в них є лорнети, вони менше зважають на мундир, вони звикли на Кавказі зустрічати під нумерованим ґудзиком палке серце і під білим кашкетом освічений розум. Ці дами дуже люб'язні, і довго люб'язні! Щороку їх поклонників змінюють нові, і саме в цьому, можливо, секрет їх невтомної люб'язності. Підіймаючись вузькою стежечкою до Єлисаветинського джерела; я випередив юрбу чоловіків цивільних і військових, що, як дізнався я згодом, становлять особливий клас людей між тими, що жадають руху води. Вони п'ють — проте не воду, гуляють мало, залицяються лише мимохідь: вони грають і скаржаться на нудьгу. Вони франти: опускаючи свою оплетену склянку в криницю кислосірчаної води, вони прибирають академічних поз; цивільні носять ясно-блакитні галстуки, військові випускають з-за коміра брижі. Вони сповідують глибоке презирство до провінціальних домів і зітхають за столичними аристократичними вітальнями, куди їх не пускають.

Нарешті, ось і криниця... На майданчику поблизу неї збудовано будиночок з червоним дахом над ванною, а далі галерея, де гуляють під час дощу. Кілька поранених офіцерів сиділи на лавці, підібравши милиці,— бліді, сумні. Кілька дам швидкими кроками ходили туди й сюди по майданчику, чекаючи дії вод. Серед них було двоє-троє гарненьких личок. Під виноградними алеями, що вкривають схил Машука, коли-не-коли промайне строкатий капелюшок якоїсь любительки самотності вдвох, бо завжди біля такого капелюшка я помічав або військовий кашкет, або потворний круглий капелюх. На крутій скелі, де збудовано павільйон, названий Еоловою Арфою, стовбичили любителі краєвидів і наводили телескоп на Ельбрус; серед них були два гувернери зі своїми вихованцями, які приїхали лікуватися від золотухи.

Я зупинився, задихавшись, на краю гори, і спершись плечем на ріг будиночка, почав розглядати мальовничу околицю, як раптом чую за собою знайомий голос:

— Печорін! Давно ти тут?

Обертаюся: Грушницький! Ми обнялися. Я познайомився з ним у діючому загоні. Він був поранений кулею в ногу й поїхав на води на тиждень раніш за мене.

Грушницький — юнкер. Він лише рік на службі, носить, з особливого виду франтівства, товсту солдатську шинелю. У нього Георгіївський солдатський хрестик. Він добре збудований, смуглий і чорноволосий; йому на вигляд можна дати двадцять п'ять років, хоч йому ледве чи є двадцять один. Він закидає голову, коли говорить, і щохвилинно крутить вуса лівою рукою, бо правою спирається на милицю. Говорить він швидко й вишукано: він з тих людей, які на всі випадки життя мають готові пишні фрази, яких просто прекрасне не зворушує і які пихато драпіруються в незвичайні почуття, високі пристрасті й виняткові страждання. Справляти ефект — для них насолода, вони подобаються романтичним провінціалкам до нестями. Під старість вони робляться або мирними поміщиками, або п'яницями,— іноді тим і тим. В їхній душі часто багато добрих властивостей, але ні на гріш поезії. Грушницького пристрасть була — декламувати: він закидав вас словами, скоро розмова виходила з кола звичайних понять; сперечатися з ним я ніколи не міг. Він не відповідає на ваші заперечення, він вас не слухає. Тільки-но ви зупинитесь, він починає довгу тираду, яка, очевидно, має якийсь зв'язок з тим, що ви сказали, але яка насправді є лише продовженням його власної промови.

Він досить дотепний: епіграми його часто розважливі, але ніколи не бувають влучні й злі: він нікого не вб'є одним словом; він не знає людей і їх дошкульних місць, бо займався ціле життя самим собою. Його мета — зробитися героєм роману. Він так часто намагався запевнити інших у тому, що він істота, не створена для світу, приречена на якісь таємні страждання, що сам майже впевнився в цьому. Тим-то він так гордо носить свою товсту солдатську шинелю. Я його зрозумів, і він за це мене не любить, хоч на вигляд ми щирі друзі. Грушницький має репутацію винятково хороброї людини; я його бачив у бою; він махає шаблею, вигукує і навмання кидається вперед. Це якась не російська хоробрість!

Я його теж не люблю: я почуваю, що ми колись зіткнемося з ним на вузькій стежці, і одному з нас не минути лиха.

Приїзд його на Кавказ — також наслідок його романтичного фанатизму: я певен, що напередодні від'їзду з батьківського села він казав з похмурим виглядом якій-небудь гарненькій сусідці, що він їде не так просто служити, а що шукає смерті, бо... тут він, певне, затулив очі рукою і далі говорив так: «Ні, ви (або ти) цього не повинні знати! Ваша чиста душа здригнеться! Та й нащо? Що я для вас? Чи зрозумієте ви мене?..» і таке інше.

Вій мені сам казав, що причина, яка спонукала його вступити в К. полк, залишиться вічною таємницею між ним і небесами.

А втім, Грушницький у ті хвилини, коли він скидає трагічну мантію, досить милий і кумедний. Мені цікаво бачити його з жінками: отут він, я гадаю, старається!

Ми зустрілися давніми приятелями. Я почав його розпитувати про життя на водах і про те, хто тут є вартий уваги.

— Ми провадимо життя досить прозаїчне,— сказав він, зітхнувши.— Ті, що п'ють вранці воду,— мляві, як усі хворі, а ті, що п'ють вино ввечері,— нестерпні, як усі здорові. Жіночі товариства є; тільки від них невелика втіха: вони грають у віст, одягаються погано і жахливо говорять по-французькому. Цього року з Москви одна тільки княгиня Ліговська з дочкою; та я з ними незнайомий. Моя солдатська шинеля — як печать знехтування. Співчуття, що його вона викликає, тяжке, як милостиня.

В цю хвилину пройшли до криниці повз нас дві дами: одна літня, друга молоденька, струнка. їхніх облич за капелюшками я не розібрав, але вони вдягнені були за строгими правилами доброго смаку: нічого зайвого. На другій була закрита сукня gris de perles48; легка шовкова косинка вилася круг її гнучкої шиї. Черевики couleur puce48 стягали біля кісточки її сухорляву ніжку так'мило, що навіть не посвячений у таїнства краси неодмінно б охнув, хоч від подиву. її легка, але благородна хода мала в собі щось цнотливе, невловиме для визначення, але зрозуміле очам. Коли вона пройшла повз нас, від неї повіяло тим невимовним ароматом, яким віє іноді від записки милої жінки.

— Ось княгиня Ліговська,— сказав Грушницький,— і з нею дочка її Мері, як вона називає її на англійський манір. Вони тут лише три дні.

— Однак ти вже знаєш її ім'я?

— Так, я випадково чув,— відповів він, почервонівши. — Признаюсь, я не бажаю

з ними познайомитися. Ця горда знать дивиться на нас, армійців, як на дикунів. І що їм до того, чи є розум під нумерованим кашкетом і серце під товстою шинелею?

— Бідна шинеля,— сказав я, посміхаючись.— А хто цей пан, що до них підходить і так послужливо подає їм склянку?

— О! Це московський франт Раєвич! Він картяр: це видно відразу по золотому ланцюгу, що звивається по його блакитному жилеті. А що за товста тростина — наче в Робінзона Крузо! Та й борода до речі, й зачіска a la moujir49.

— Ти озлоблений проти всього роду людського.

47 Колір перлини (франц.).

48 Брунатний колір (франц.).

49 По-мужицькому (франц.).

— І є за що...

— О! справді?

Тим часом дами відійшли від криниці й порівнялися з нами. Грушницький встиг прибрати драматичної пози з допомогою милиці і голосно відповів мені по-французькому:

— Mon cher, je ha's les homes pour ne pas les mepriser, car autrement la vie serait une farce trop degoutante50.

Гарненька княжна обернулася й обдарувала промовця довгим цікавим поглядом. Вираз цього погляду був дуже неясний, але не глузливий, і з цим я внутрішньо від душі поздоровив його.

— Ця княжна Мері прегарненька,— сказав я.— В неї такі оксамитні очі,— саме оксамитні: я тобі раджу присвоїти цей вислів, говорячи про її очі,— нижні й верхні вії такі довгі, що сонячне проміння не відбивається в її зіницях. Я люблю ці очі — без блиску: вони такі м'які, вони немовби тебе гладять... А втім, здається, в її обличчі тільки й є хорошого... А що, в неї зуби білі? Це дуже багато важить! Жаль, що вона не усміхнулася на твою пишну фразу.

— Ти говориш про гарненьку жінку, як про англійського коня,— сказав Грушницький з обуренням.

— Mon cher,— відповів я йому, намагаючись підробитися під його тон,— je meprise les femmes pour ne pas les aimer, car autrement la vie serait unmelodrama trop ridicule51.

Я повернувся й пішов від нього. З півгодини гуляв я по виноградних алеях, по вапнякових скелях і по звислих між ними чагарниках. Ставало гаряче, і я поспішив додому. Проходячи повз кисневосірчане джерело, я зупинився біля критої галереї, щоб відпочити в її тіні, і це дало мені нагоду бути свідком досить цікавої сцени. Дійові особи були ось в якому положенні. Княгиня з московським франтом сиділа на лавці в критій галереї, і обоє були захоплені, здається, серйозною розмовою. Княжна, мабуть уже допивши останню склянку, проходжувалась замислено біля криниці. Грушницький стояв біля самої криниці; більше на майданчику нікого не було.

Я підійшов ближче і сховався за ріг галереї. В цю хвилину Грушницький упустив свою склянку на пісок і силкувався нагнутися, щоб її підняти: хвора нога йому заважала. Бідолаха! як він умудрявся, спираючись на милицю, і все марно. Виразне обличчя його справді виявляло страждання.

50 Дорогий мій, я ненавиджу людей, щоб не ставитися до них з презирством, бо інакше життя було б занадто огидним фарсом (франц.).

51 Дорогий мій, я з презирством ставлюся до жінок, щоб не любити їх, бо інакше життя було б занадто сміховинною мелодрамою (франц.).

Княжна Мері бачила все це краще за мене.

Легше від пташки вона до нього підскочила, нагнулась, підняла склянку й подала йому, і цей її порух був сповнений невимовної краси; потім страшенно почервоніла, оглянулась на галерею і, переконавшись, що її матуся нічого не бачила, здається, зараз же заспокоїлась. Коли Грушницький розкрив рота, щоб подякувати їй, вона була вже далеко. За хвилину вона вийшла з галереї з матір'ю і франтом, але, проходячи повз Грушницького, прибрала вигляду такого статечного й погірдливого,— навіть не обернулася, навіть не помітила його пристрасного погляду, що ним він довго її проводив, поки, спустившись з гори, вона не зникла за липками бульвару... Та ось її капелюшок мигнув через вулицю, вона вбігла у ворота одного з найкращих будинків П'ятигорська. За нею пройшла княгиня і коло воріт попрощалася з Раєвичем.

Лише тоді бідолаха пристрасний юнкер помітив мою присутність.

— Ти бачив?— сказав він, міцно потискаючи мені руку.— Це просто ангел!

— Чому? — спитав я з виглядом якнайчистішої простодушності.

— Хіба ти не бачив?

— Ні, бачив: вона підняла твою склянку. Якби тут був сторож, то він зробив би те ж саме, і ще поспішніше, сподіваючись одержати на горілку. А втім, дуже зрозуміло, що їй стало жаль тебе: ти зробив таку болісну міну, коли ступив на прострілену ногу...

— І ти не був нітрохи зворушений, дивлячись на неї в цю хвилину, коли душа сяяла на обличчі її?..

— Ні.

Я брехав, але мені хотілося його подратувати. В мене вроджена пристрасть перечити; ціле моє життя було лише низкою сумних і невдалих заперечень серцю або розумові. Присутність ентузіаста обдає мене водохресним холодом, і, я гадаю, часті взаємини з млявим флегматиком зробили б з мене пристрасного мрійника.

Признаюся ще, почуття неприємне, але знайоме пробігло злегенька в цю мить по моєму серцю: це почуття було — заздрість; я кажу сміливо «заздрість», бо звик собі у всьому признаватися; і навряд чи знайдеться молодик, який, зустрівши гарненьку жінку, що привернула його дозвільну увагу і раптом явно при ньому відзначила іншого, їй однаково незнайомого, навряд, кажу, чи знайдеться такий молодик (звичайно, що жив у великому світі і звик догоджати своєму самолюбству), який би не був цим вражений неприємно.

Мовчки з Грушницьким спустилися ми з гори і пройшли бульваром, повз вікна будинку, де зникла наша красуня. Вона сиділа біля вікна. Грушницький, смикнувши мене за руку, кинув на неї один з тих мутно-ніжних поглядів, що так мало впливають на жінок.

Я навів на неї лорнет і помітив, що вона від його погляду усміхнулася, а мій зухвалий лорнет розсердив її неабияк. І справді, як сміє кавказький армієць наводити скельце на московську княжну?..

13-го травня

Сьогодні вранці зайшов до мене лікар; його ім'я Вернер, але він росіянин. Що тут дивного? Я знав одного Іванова, який був німець.

Вернер людина варта уваги з багатьох поглядів. Він скептик і матеріаліст, як майже всі медики, а разом з тим і поет, і це серйозно — поет на ділі завжди, і часто на словах, хоч зроду не написав двох рядків вірша. Він вивчав усі живі струни серця людського, як вивчають жили трупа, але ніколи не вмів скористатися своїм знанням: так, іноді прекрасний анатом не вміє вилікувати від лихоманки! Звичайно, Вернер нишком глузував зі своїх хворих; але я раз бачив, як він плакав над солдатом, який помирав... Він був бідний, мріяв про мільйони, а для грошей не зробив би зайвого кроку; він мені раз казав, що скоріше зробить послугу ворогові, ніж другові, бо це означало б продавати свою добродійність, тим часом як ненависть тільки посилиться відповідно до великодушності противника. В нього був злий язик: під вивіскою його епіграми не один добряк набув слави пошлого дурня; його суперники, заздрі водяні медики, розпустили чутку, ніби він малює карикатури на своїх хворих,— хворі оскаженіли, майже всі йому відмовили. Його приятелі, тобто всі істинно порядні люди, що служили на Кавказі, марно намагалися відновити його занепалий кредит.

Його зовнішність була з тих, які з першого погляду вражають неприємно, але які подобаються згодом, коли око вивчиться читати в неправильних рисах відбиток душі випробуваної і високої. Бували приклади, що жінки закохувалися в таких людей до божевілля і не проміняли б їх потворності на красу найсвіжіших і найрожевіших евдіміонів52, треба віддати належне жінкам: вони мають інстинкт краси душевної; через те от, можливо, люди, подібні до Вернера, так пристрасно люблять жінок.

Вернер був малий на зріст, і худий, і кволий, як дитина; одна нога в нього була коротша за другу, як у Байрона; в порівнянні з тулубом голова його здавалась величезною; він стриг волосся під гребінець, і нерівності його черепа, оголені таким чином, вразили б френолога чудним сплетінням протилежних нахилів. Йогомаленькі чорні очі, завжди неспокійні, намагались проникнути у ваші думки. В його одягу помітно було смак і охайність; його худорляві, маленькі й жилаві руки красувалися у ясно-жовтих рукавичках. Його сюртук, галстук і жилет були завжди чорного кольору. Молодь прозвала його Мефістофелем; він вдавав, ніби сердиться за це прізвисько, але насправді воно тішило його самолюбство. Ми один одного скоро зрозуміли і стали приятелями, бо до дружби я нездатний: з двох друзів завжди один раб другого, хоч часто жоден з них у цьому собі не признається; рабом я бути не можу, а панувати в цьому випадку — справа стомлива, бо треба разом з цим і обманювати; і, до того ж, у мене є лакеї і гроші! Ось як ми стали приятелями: я зустрів Вернера в С... серед численного й галасливого кола молоді; розмова набрала наприкінці вечора філософсько-метафізичного напрямку; розмовляли про переконання: кожен був переконаний у всякій всячині.

52 Евдіміон — у старогрецькій міфології син Зевса, втілення краси і юності.

— Щодо мене, то я переконаний лише в одному...— сказав лікар.

— У чому ж це? — спитав я, бажаючи почути думку людини, яка досі мовчала.

— У тому,— відповів він,— що рано чи пізно одного чудового ранку я помру.

— Я багатший за вас,— сказав я,— в мене, крім цього, є ще переконання,— саме те, що я одного прегидкого вечора мав нещастя народитися.

Усі вважали, що ми говоримо нісенітницю, а, далебі, ніхто з них нічого розумнішого за це не сказав. З цієї хвилини ми відзначили в натовпі один одного. Ми часто сходилися разом і розмовляли вдвох про абстрактні речі дуже серйозно, поки не помічали обидва, що ми взаємно один одного морочимо. Тоді, подивившись значуще один одному в очі, як робили римські авгури53, за словами Ціцерона, ми починали сміятися і, насміявшись, розходилися задоволені своїм вечором.

Я лежав на дивані, втупивши очі в стелю і заклавши руки під потилицю, коли Вернер увійшов до моєї кімнати. Він сів у крісло, поставив палицю в куток, позіхнув і повідомив, що надворі стає гаряче. Я відповів, що мене непокоять мухи,— і ми обидва замовкли.

— А знаєте, дорогий лікарю,— сказав я,— що без дурнів було б на світі дуже нудно... Подивіться, ось нас двоє розумних людей; ми знаємо наперед, що про все можна сперечатися без кінця, і тому не сперечаємось; ми знаємо майже всі потаємні думки один одного; одне слово — для нас ціла історія; бачимо зерно кожного нашого почуття крізь потрійну оболонку. Печальне для нас смішне, смішне — сумне, а взагалі, правду кажучи, ми до всього досить байдужі, крім самих себе. Отже, обміну почуттів і думок між нами не може бути: ми знаємо один про одного все, що хочемо знати, і знати більше не хочемо; залишається один спосіб: розповідати новини. Скажіть же мені яку-небудь новину!

Втомлений довгою промовою, я заплющив очі й позіхнув.

53 Авгури — у Давньому Римі жерці, які за перельотом птахів віщували майбутнє людям, підсміюючись нишком із легковір'я цих людей.

Він відповів подумавши:

— У вашій нісенітниці, однак, є ідея.

— Дві! — відповів я.

— Скажіть мені одну, я вам скажу другу.

— Добре, починайте! — сказав я, не перестаючи розглядати стелю і внутрішньо усміхаючись.

— Вам хочеться знати які-небудь подробиці про кого-небудь на водах з приїжджих, і я вже догадуюсь про кого це ви турбуєтесь, бо про вас там уже питали.

— Лікарю! Нам зовсім не можна розмовляти: ми читаємо в душі один у одного.

— Тепер друга...

— Друга ідея ось: мені хотілось повести розмову так, щоб ви розповіли що-небудь; по- перше, тому, що слухати легше; по-друге, не можна проговоритися; по-третє, можна вивідати чужу таємницю; по-четверте, тому, що такі розумні люди, як ви, більш люблять слухачів, ніж оповідачів. Тепер по суті, що вам сказала княгиня Ліговська про мене?

— Ви певні, що це княгиня... а не княжна?..

— Цілком певний. -

— Чому?

— Бо княжна питала про Грушницького.

— Ви надзвичайно здогадливі. Княжна сказала, що вона певна, що цей молодик у солдатській шинелі розжалуваний у солдати за дуель...

— Сподіваюся, ви її залишили в цій приємній омані...

— Певна річ.

— Зав'язка є! — вигукнув я в захопленні.— Про розв'язку цієї комедії ми потурбуємось. Явно доля дбає про те, щоб мені не було нудно.

— Я передчуваю,— сказав лікар,— що бідний Грушницький буде вашою жертвою...

— Далі, лікарю...

— Княгиня сказала, що ваше обличчя їй знайоме. Я висловив думку, що, мабуть, вона вас зустрічала в Петербурзі, де-небудь у світі... я сказав ваше ім'я... Воно було їй відоме. Здається, ваша історія там наробила багато галасу... Княгиня почала розповідати про ваші пригоди, додаючи, мабуть, до світських пліток свої міркування... Дочка слухала з цікавістю. В її уяві ви зробилися героєм роману в новому стилі... Я не перечив княгині, хоч знав, що вона говорить дурниці.

— Гідний друг! — сказав я, простягнувши йому руку. Лікар щиро потиснув її і заговорив далі:

— Якщо хочете, я вас відрекомендую...

— Годі-бо! — сказав я, сплеснувши руками.— Хіба героїв рекомендують? Вони не інакше знайомляться, як рятуючи від неминучої смерті свою кохану...

— І ви справді хочете залицятися до княжни?..

— Навпаки, зовсім навпаки!.. Лікарю, нарешті я тріумфую: ви мене не розумієте!..

Мені від цього, зрештою, прикро, лікарю,— говорив я по хвилинній мовчанці.— Я ніколи сам не відкриваю своїх таємниць, а страшенно люблю, щоб їх відгадували, бо таким чином я завжди можу при нагоді від них відректися. Однак, ви мені повинні описати матусю з донькою. Що вони за люди?

— По-перше, княгиня — жінка сорока п'яти років,— відповів Вернер.— У неї прекрасний шлунок, але кров зіпсована: на щоках червоні плями. Останню половину свого життя вона провела в Москві і тут на спочинку розтовстіла. Вона любить спокусливі анекдоти й сама говорить іноді непристойні речі, коли дочки нема в кімнаті. Вона мені сказала, що дочка її цнотлива, як голуб. Що мені до того?.. Я хотів їй відповісти, щоб вона була спокійна, що я нікому цього не скажу! Княгиня лікується від ревматизму, а дочка бозна від чого; я велів обом пити по дві склянки на день кисневосірчаної води й купатися двічі на тиждень у розчинній ванні. Княгиня, здається, не звикла наказувати: вона з пошаною ставиться до розуму і знань дочки, яка читала Байрона по-англійському і знає алгебру: в Москві, видно, панночки пустилися в ученість, і добре роблять, далебі! Наші мужчини такі не люб'язні взагалі, що з ними кокетувати для розумної жінки, мабуть, нестерпно. Княгиня дуже любить молодиків; княжна дивиться на них з деяким презирством; московська звичка! Вони в Москві тільки й живляться, що сорокалітніми дотепниками.

— А ви були в Москві, лікарю?

— Був, я мав там деяку практику.

— Чого ж ви замовкли?

— Та я начебто все сказав... Ага! ось ще: княжна, здається, любить говорити про почуття, пристрасті тощо... вона була одну зиму в Петербурзі. І він їй не сподобався, надто світське товариство: її, мабуть, холодно прийняли.

— Ви нікого в них не бачили сьогодні?

— Навпаки, був один ад'ютант, один пихатий гвардієць і якась дама з новоприїжджих, княгинина родичка по чоловікові, дуже гарненька, але дуже, здається, хвора... Чи не зустріли ви її біля криниці? — вона середня на зріст, блондинка, з правильними рисами, колір обличчя сухотний, а на правій щоці чорна родимка; її обличчя вразило мене своєю виразністю.

— Родимка! — пробурмотів я крізь зуби. — Невже?

Лікар подивився на мене і сказав урочисто, поклавши мені руку на серце:

— Вона вам знайома... — В мене серце, справді, билося дужче, ніж звичайно.

— Тепер ваша черга тріумфувати! — сказав я.— Тільки я на вас покладаюся: ви мене не зрадите. Я її не бачив ще, але певен, що пізнаю у вашому портреті одну жінку, яку любив за давніх часів... Не кажіть їй про мене ні слова; якщо вона спитає, відзивайтесь про мене погано.

— Гаразд! — сказав Вернер, знизавши плечима. Коли він пішов, страшенний смуток стис мені серце. Чи доля нас звела знову на Кавказі, чи вона навмисне сюди приїхала, знаючи, що мене зустріне?.. і як ми зустрінемось?.. і потім, чи вона це?.. Мої передчуття ніколи мене не вводили в оману. Нема на світі людини, над якою минуле набувало б такої влади, як наді мною. Кожне нагадування про минулу печаль чи радість болісно вдаряє в мою душу і викликає в ній усе ті самі звуки... Я по-дурному створений: нічого не забуваю, нічого!

По обіді годині о шостій я пішов на бульвар: там був натовп; княгиня з княжною сиділи на лавці, оточені молоддю, яка впадала коло них навперебій. Я сів трохи віддалік на другій лавці, зупинив двох знайомих драгунських офіцерів і почав їм щось розповідати; мабуть, було смішно, бо вони почали реготатися як божевільні. Цікавість притягла до мене декого з кола княжни; потроху і всі її покинули і приєдналися до мого гуртка. Я не замовкав: мої дотепи були розумні до глупоти, мої насмішки над оригіналами, що проходили мимо, були злі до несамовитості... Я все веселив публіку до заходу сонця. Кілька разів княжна під ручку з матір'ю проходили повз мене у супроводі якогось кривого дідка; кілька разів її погляд, потрапляючи на мене, виявляв досаду, намагаючись виявити байдужість...

— Що він вам розповідав? — спитала вона одного з молодиків, який повернувся до неї з чемності. — Мабуть, дуже цікаву історію — свої подвиги в боях?..

Вона сказала це досить голосно і, певне, з наміром шпигнути мене. «Ага! — подумав я,— ви неабияк сердитеся, дорога княжно; почекайте, ще й не те буде!»

Грушницький стежив за нею, як хижий звір, і не впускав її з ока: закладаюся, що завтра він буде просити, щоб його хто-небудь відрекомендував княгині. Вона буде дуже рада, бо їй скучно.

16-го травня

Протягом двох днів мої справи дуже посунулися вперед. Княжна мене остаточно ненавидить; мені вже переповідали дві-три епіграми на мій карб, досить дошкульні, але разом дуже приємні. їй страшенно чудно, що я, який звик до хорошого товариства, який у таких близьких відносинах з її петербурзькими кузинами й тітоньками, не намагаюсь познайомитися з нею. Ми зустрічаємося щодня біля криниці, на бульварі; я докладаю всіх зусиль до того, щоб відтягти її поклонників, шикарних ад'ютантів, блідих москвичів тощо,— і мені майже завжди щастить. Я завжди ненавидів гостей у себе: тепер у мене щодня повно їх, обідають, вечеряють, грають — і, леле! моє шампанське тріумфує над силою магнетичних її оченят! Вчора я зустрів її в магазині Челахова, вона торгувала чудовий персидський килим. Княжна просила свою матусю не скупитися; цей килим так прикрасив би її кабінет!.. Я дав більше на сорок карбованців і перекупив його; за це я був нагороджений поглядом, в якому виблискувала пречарівна лють. Перед обідом я велів навмисне провести повз її вікна мого черкеського коня, вкритого цим килимом. Вернер саме був у них і казав мені, що ефект цієї сцени був вельми драматичний. Княжна хоче проповідувати проти мене ополчення; я навіть помітив, що вже два ад'ютанти при ній зо мною дуже сухо вітаються, проте щодня в мене обідають.

Грушницький прибрав таємничого вигляду: ходить, закинувши руки за спину, і нікого не пізнає; нога його враз видужала: він ледь-ледь кульгає. Він знайшов нагаду зайти у розмову з княгинею і сказати якийсь комплімент княжні; вона, видно, не дуже вибаглива, бо з того часу відповідає на його уклін з дуже привітною усмішкою.

— Ти категорично не хочеш познайомитися з Ліговськими? — спитав він мене вчора.

— Категорично.

— Та що ти! найприємніша сім'я на водах! Усе тутешнє найкраще товариство...

— Мій друже, мені й нетутешнє страшенно набридло. А ти в них буваєш?

— Ні ще; я розмовляв з княжною разів зо два чи й більше, але знаєш, якось напрошуватися в дім ніяково, хоч тут це й заведено... Інша річ, якби я носив еполети...

— Годі-бо, таж ти так багато інтересніший! Ти просто не вмієш користатися зі свого вигідного становища... Та солдатська шинеля в очах кожної чутливої панни робить тебе героєм, страдником.

Грушницький самовдоволено усміхнувся.

— Яка дурниця! — сказав він.

— Я певен,— говорив далі я,— що княжна в тебе вже закохана.

Він почервонів по самі вуха і надусався.

О самолюбство! Ти важіль, яким Архімед хотів підняти земну кулю!..

— В тебе все жарти! — сказав він, вдаючи, ніби сердиться. — По-перше, вона мене ще так мало знає...

— Жінки люблять лише тих, яких не знають.

— Та я зовсім не намагався подобатись їй: я просто хочу познайомитися з приємною сім'єю, і було о дуже смішно, якби я на щось сподівався... Ось ви, наприклад, інша річ! ви — переможці петербурзькі: тільки глянете — і жінки тануть... А знаєш, Печоріне, що княжна про тебе казала?

— Як? Вона тобі вже говорила про мене?..

— Не радій, проте. Я почав якось з нею розмову біля криниці випадково, і третє слово її було: «Хто цей пан, у якого такий неприємний, важкий погляд? він був з вами, тоді...» Вона почервоніла й не хотіла назвати дня, згадавши свій милий вчинок. «Вам не треба казати дня,— відповів я їй. — Він вічно буде мені пам'ятний...» Друже мій, Печорін!

я тебе не поздоровляю; ти в неї на поганій прикметі... А, далебі, жаль! бо Мері дуже мила!..

Треба сказати, що Грушницький з тих людей, які, говорячи про жінку, з якою вони ледве знайомі, називають її моя Мері, моя Sophie, якщо вона мала щастя їм сподобатися.

Я прибрав серйозного вигляду й відповів йому:

— Справді, вона непогана з себе... Тільки стережись, Грушницький! Російські панни здебільшого живляться лише платонічним коханням, не примішуючи до нього думки про заміжжя, а платонічне кохання найтурботніше. Княжна, здається, з тих жінок, які хочуть, щоб їх забавляли; якщо дві хвилини підряд їй буде біля тебе нудно, ти загинув безповоротно: твоє мовчання повинно збуджувати її цікавість, твоя розмова — ніколи не вдовольняти її цілком; ти повинен тривожити її повсякчас; вона десять разів прилюдно для тебе знехтує небезпеку поговору, і назве це жертвою, і, щоб винагородити себе за те, почне тебе мучити,— а потім просто скаже, що вона тебе терпіти не може. Якщо ти над нею не набудеш влади, то навіть її перший поцілунок не дасть тобі права на другий; вона з тобою накокетується досхочу, а років за два вийде заміж за потвору, з покірності до матусі, і почне себе запевняти, що вона нещасна, що вона одного лише й любила, тобто тебе, але що небо не хотіло з'єднати її з милим, бо на ньому була солдатська шинеля, хоч під тією товстою сірою шинелею билося серце пристрасне й благородне...

Грушницький ударив кулаком по столу і став ходити туди й сюди по кімнаті.

Я внутрішньо реготав і навіть разів зо два посміхнувся, але він, на щастя, цього не помітив. Ясно, що він закоханий, бо став ще більш довірливим, ніж досі; в нього навіть з'явився срібний перстень з черню, тутешньої роботи; цей перстень мені здався підозрілим... Я почав його розглядати, і що ж? Дрібними літерами ім'я Мері було викарбуване на внутрішньому боці, а поруч — число того дня, коли вона підняла знамениту склянку. Я втаїв своє відкриття; я не хочу примушувати його признатись; я хочу, щоб він сам обрав мене своїм повірником,— і отоді я натішуся.

Сьогодні я встав пізно; приходжу до криниці — нікого вже нема. Ставало гаряче: білі кошлаті хмарки швидко бігли від снігових гір, віщуючи грозу; голова Машука диміла, як погашений смолоскип; круг нього звивалися й повзяли, як змії, сірі клапті хмарин, затримані в своєму стремлінні, ніби вони зачепилися за колючий його чагарник. В повітрі почувалась електрика.

Я заглибився у виноградну алею, що вела до ґрота; мені було журно. Я думав про ту молоду жінку з родимкою на щоці, що про неї казав мені лікар... Чого вона тут? Та й чи вона? І чому я думаю, що це вона? і чому я навіть так певен цього? Хіба мало жінок з родимками на щоках? Міркуючи отак, я підійшов до ґрота. Дивлюся: в прохолодній тіні його склепіння, на кам'яній лаві, сидить жінка в солом'яному капелюшку, закутана в чорну шаль, опустивши голову на груди, капелюшок закривав її обличчя. Я хотів уже вернутися, щоб не порушувати її мрій, коли вона на мене глянула.

— Віра! — вигукнув я мимохіть.

Вона здригнулася і зблідла.

— Я знала, що ви тут,— сказала вона.

Я сів біля неї і взяв її за руку. Давно забутий трепет пробіг по моїх жилах при звукові цього любого голосу; вона подивилася мені в очі своїми глибокими і спокійними очима: у виразі їх була недовіра і щось схоже на докір.

— Ми давно не бачилися,— сказав я.

— Давно, і змінились обоє багато в чому.

— Отже, ти мене вже не любиш?..

— Я заміжня!..— сказала вона.

— Знову? Однак кілька років тому ця причина також існувала, а тим часом...

Вона висмикнула свою руку з моєї, і щоки її запалали.

— Може, ти любиш свого другого чоловіка?..

Вона не відповіла й одвернулася.

— Чи він дуже ревнивий?

Мовчанка.

— Що ж? Він молодий, гарний, особливо, мабуть, багатий, і ти боїшся... — Я глянув на неї і злякався; глибокий розпач відбився на її обличчі, в очах блищали сльози.

— Скажи мені,— нарешті прошепотіла вона,— тобі дуже весело мене мучити?.. Я б тебе повинна ненавидіти. Відтоді, як ми знаємо одне одного, ти нічого не дав мені, крім страждання... — Голос її затремтів, вона схилилась до мене й опустила голову на груди мої.

«Може,— подумав я,— саме тому ти мене й любила: радощі забуваються, а печалі ніколи...»

Я і її міцно пригорнув, і так ми зоставалися довго. Нарешті губи наші зблизились і злилися в гарячий, п'янкий поцілунок; її руки були холодні як лід, голова горіла. Тут між нами почалася одна з тих розмов, які на папері не мають значення, яких повторити не можна й не можна навіть запам'ятати: значення звуків замінює і доповнює значення слів, як в італійській опері.

Вона категорично не хоче, щоб я познайомився з її чоловіком,— тим кривим дідком, якого я бачив мигцем на бульварі: вона вийшла за нього заради сина. Він багатий і хворіє на ревматизм. Я не дозволив собі над ним жодної насмішки: вона його поважає, як батька,— і буде обдурювати, як чоловіка... Чудна річ серце людське взагалі, і жіноче особливо!

Вірин чоловік, Семен Васильович Г...в, далекий родич княгині Ліговської. Він живе з нею поряд; Віра часто буває в княгині; я їй дав слово познайомитися з Ліговськими й залицятися до княжни, щоб одвернути від неї увагу. Таким чином мої плани нітрохи не розладналися, і мені буде весело...

Весело!.. Так, я вже пройшов той період життя душевного, коли шукають лише щастя, коли серце почуває необхідність любити сильно і пристрасно кого-небудь: тепер я тільки хочу, щоб мене любили, і то дуже небагато хто; навіть мені здається, однієї постійної симпатії мені було б досить: жалюгідна звичка серця!..

Одне мені завжди було чудним: я ніколи не робився рабом коханої жінки; навпаки, я завжди набував над їх волею і серцем непереможної влади, зовсім про це не дбаючи. Чому це? — чи тому, що я ніколи нічим дуже не дорожу, і що вони кожну мить боялися випустити мене з рук? чи це — магнетичний вплив сильного організму? чи мені просто не щастило зустріти жінки з твердим характером?

Треба признатися, що я, справді, не люблю жінок з характером: хіба це їхнє діло!..

Щоправда, тепер згадав: один раз, один лише раз я любив жінку з твердою волею, якої ніколи не міг перемогти... Ми розлучилися ворогами,— і то, можливо, якби я зустрів її на п'ять років пізніше, ми розлучилися б інакше...

Віра хвора, дуже хвора, хоч у цьому й не признається; я боюсь, щоб не було в неї сухот або тієї хвороби, що її називають fievre lente54 — хвороба не російська зовсім, і їй у нашій мові нема назви.

Гроза застала нас у гроті і затримала зайвих півгодини. Вона не примушувала мене клястись у вірності, не питала, чи любив я інших відтоді, як ми розсталися... Вона ввірилася мені знову з колишньою безтурботністю,— і я її не обману: вона єдина жінка на світі, яку мені несила було б обманути. Я знаю, ми скоро розстанемося знову і, можливо, навіки: обоє підемо різними шляхами до могили, але спогад про неї залишиться недоторканим у душі моїй; я їй це казав завжди, і вона мені вірить, хоч каже протилежне.

Нарешті ми розсталися; я довго стежив за нею поглядом, поки її капелюшок не зник за кущами і скелями. Серце моє болісно стислося, як після першої розлуки. О, як я зрадів з цього почуття! Чи не молодість, бува, зі своїми благотворними бурями хоче повернутися до мене знову, чи це лише її прощальний погляд, останній дарунок,— на спогад?..

А смішно подумати, що на вигляд я ще хлопчина, обличчя хоч бліде, але ще свіже; тіло гнучке і струнке, густі кучері в'ються, очі горять, кров кипить...

Повернувшись додому, я сів верхи й помчав у степ; я люблю мчати на баскому коні по високій траві, навпроти пустельного вітру; жадібно ковтаю я духмяне повітря і вдивляюся в синю далечінь, намагаючись розібрати туманні обриси речей, які щохвилини стають виразнішими. Хоч би яке горе лежало на серці, хоч би яка турбота гнітила думку, все вмить розвіється; на душі стане легко, втома тіла переможе тривогу розуму. Нема жіночого погляду, якого б я не забув, споглядаючи кучеряві гори, осяяні південним сонцем, озираючи блакитне небо чи вслухаючись у гомін потоку, що падає зі скелі на скелю.

Я гадаю, козаки, позіхаючи на своїх вишках, бачачи, як я мчу на коні без мети й потреби, довго мучилися цією загадкою, бо, мабуть, по одягу вважали мене за черкеса. Мені справді казали, що в черкеському костюмі верхи я більше схожий на кабардинця, ніж багато хто з кабардинців. І справді, що стосується цього благородного одягу, я викінчений денді: жодного галуна зайвого; зброя цінна в простій оздобі, хутро на шапці не надто довге, не надто коротке; ноговиці й черевики припасовані якнайточніше; бешмет білий, черкеска темно-бура. Я довго вивчав горську посадку: нічим не можна так потішити моє самолюбство, як визнаючи мою вмілість у верховій їзді на кавказький лад.

54 Затяжна, тяжка лихоманка (франц.).

Я тримаю чотирьох коней: одного для себе, трьох для приятелів, щоб не нудно було самому блукати по полях; вони залюбки беруть моїх коней і ніколи не їздять зо мною разом. Була вже шоста година пополудні, коли згадав я, що пора обідати; кінь мій був змучений; я виїхав на дорогу, що веде з П'ятигорська до німецької колонії, куди часто водяне товариство їздить en piquenique55. Дорога йде, звиваючись між чагарниками, спускаючись у невеликі яри, де протікають шумливі струмки в холодку високих трав; навколо амфітеатром здіймається синє громаддя Бешту, Зміїної, Залізної і Лисої гори. Спустившись в один з таких ярів, що по-тутешньому звуться балками, я зупинився, щоб напоїти коня: в цей час на дорозі з'явилася блискуча й галаслива кавалькада; дами в чорних та блакитних амазонках, кавалери в костюмах, що являють суміш черкеського з нижньогородським; попереду їхав Грушницький з княжною Мері.

Дами на водах ще вірять у напади черкесів серед білого дня; мабуть, тому Грушницький поверх солдатської шинелі повісив шаблю й пару пістолетів: він був досить смішний у цьому геройському облаченні. Високий кущ закривав мене від них, але крізь листя його я міг бачити все й відгадати по виразах їх облич, що розмова була сентиментальна. Нарешті вони наблизилися до спуску; Г рушницький узяв за повід коня княжни, і тоді я почув кінець їх розмови.

— І ви ціле життя хочете зостатися на Кавказі? — казала княжна.

— Що для мене Росія? — відповів її кавалер. — Країна, де тисячі людей, тому що вони багатші за мене, дивитимуться на мене з презирством, тим часом як тут — тут ця товста шинеля не перешкодила моєму знайомству з вами...

— Навпаки... — сказала княжна, зашарівшись.

Обличчя Грушницького виявило задоволення. Він говорив далі:

— Тут моє життя мине шумливо, непомітно і швидко під кулями дикунів, і якби бог мені щороку посилав один ясний жіночий погляд, один подібний до того...

В цей час вони порівнялися зо мною; я вдарив нагайкою коня і виїхав з-за куща...

— Mon dieu, un circassien!..56 — скрикнула княжна від жаху.

Щоб зовсім розвіяти її страх, я відповів по-французькому, трошки нахилившись:

— Ne craignez rien, madame, — je ne suis pas plus dangereux que votre cavalier57.

55 На пікнік (франц.).

56 Боже мій, черкес! (франц.).

57 Не бійтесь, пані,— я не більш небезпечний, ніж ваш кавалер (франц.).

Вона збентежилась,— але чому? тому що помилилася чи тому, що моя відповідь здалася їй зухвалою? — Я бажав би, щоб останнє моє припущення було правдиве. Грушницький кинув на мене незадоволений погляд.

Пізно ввечері, тобто годині об одинадцятій, я пішов гуляти по липовій алеї бульвару. Місто спало, лише в деяких вікнах блимали вогні. З трьох боків чорніли гребені гір, відроги Машука, на вершині якого лежала зловісна хмаринка; місяць підіймався на сході; вдалині срібними зубцями виблискували снігові гори. Перегук вартових перемежався з шумом гарячих джерел, спущених на ніч. Часом лункий тупіт коня в супроводі скрипіння ногайської гарби і сумовитого татарського приспіву розлягався по вулиці. Я сів на лавочку й замислився... Я почував потребу вилити свої думки в дружній розмові., але з ким?.. «Що робить тепер Віра?» — думав я... Я б дорого дав, щоб у цю хвилину потиснути їй руку.

Раптом чую швидкі й нерівні кроки... Певне, Грушницький... Так і є!

— Звідки?

— Від княгині Ліговської,— сказав він дуже поважно.— Як Мері співає!..

— А знаєш що? — сказав я йому.— Можу закластися, що вона не знає, що ти юнкер; вона думає, що ти розжалуваний...

— Можливо! Що мені до того!..— сказав він неуважно.

— Ні, я тільки так це кажу...

— А чи знаєш, що ти сьогодні її страшенно розсердив? Вона вважає, що це нечуване зухвальство; я насилу запевнив її, що ти так добре вихований і так добре знаєш світ, що не міг мати наміру образити її; вона каже, що в тебе зухвалий погляд, що ти, мабуть, про себе дуже й дуже високої думки.

— Вона не помиляється... А ти часом не хочеш за неї вступитися?

— Мені жаль, що я не маю ще цього права... «Ого! — подумав я.— В нього, видно, є вже надії...»

— А втім, для тебе ж гірше,— казав далі Грушницький,— тепер тобі важко познайомитися з ними,— а жаль! це один з найприємніших домів, які я тільки знаю...

Я внутрішньо усміхнувся.

— Найприємніший дім для мене тепер мій,— сказав я, позіхаючи, і встав, щоб іти.

Однак признайся, ти жалкуєш?..

— Яка дурниця! Якщо я захочу, то завтра ж увечері буду в княгині...

— Побачимо...

Навіть, щоб тобі зробити приємність, почну впадати коло княжни...

Якщо вона захоче розмовляти з тобою...

— Я почекаю тільки тієї хвилини, коли твоя розмова їй надокучить... Прощавай!..

— А я піду вештатися,— я нізащо тепер не засну... Слухай, ходімо краще до ресторації, там грають... мені сьогодні треба сильних відчуттів...

— Бажаю тобі програтися... Я пішов додому.

21- го травня

Минув майже тиждень, а я ще не познайомився з Ліговськими. Чекаю нагоди. Грушницький, як тінь, ходить слідом за княжною скрізь; їхні розмови нескінченні: коли ж він їй надокучить?.. Мати не зважає на це, бо він не жених. Ось логіка матерів!

Я підмітив два-три ніжних погляди,— треба цьому покласти край.

Вчора біля криниці вперше з'явилася Віра... Вона відтоді, як ми зустрілись у ґроті, не виходила з дому. Ми одночасно опустили склянки, і, нахилившись, вона мені сказала пошепки:

— Ти не хочеш познайомитися з Ліговськими!.. Ми лише там можемо бачитись...

Докір!.. нудно! Але я його заслужив...

До речі: завтра бал за підпискою в залі ресторації, і я танцюватиму з княжною мазурку.

22- го травня

Зала ресторації перетворилася на залу благородного зібрання. О дев'ятій годині всі з'їхалися. Княгиня з дочкою прибули одними з останніх; багато хто з дам подивились на неї заздро й недоброзичливо, бо княжна Мері одягається зі смаком. Ті, які вважають себе за тутешніх аристократок, затаївши заздрість, приєднались до неї. Що вдієш? Де є товариство жінок, там відразу з'явиться вище і нижче коло. Під вікном, у натовпі, стояв Грушницький, припавши обличчям до скла і не випускаючи з очей своєї богині; вона, проходячи мимо, ледве помітно кивнула йому головою. Він засяяв, як сонце... Танці почалися полонезом, потім заграли вальс. Остроги задзвеніли, фалди піднялися й повіялись.

Я стояв позад однієї товстої дами, прикрашеної рожевими пір'їнами; пишнота її сукні нагадувала часи фіжм, а рябизна її нерівної шкіри — щасливу епоху мушок з чорної тафти. Найбільша бородавка на її шиї прикрита була фермуаром. Вона казала до свого кавалера, драгунського капітана:

— Ця княжна Ліговська пренестерпне дівчисько! Уявіть, штовхнула мене й не попросила пробачення, та ще обернулася й подивилась на мене в лорнет... C^est іmрауаblе!.. І чим вона гордиться? Ото б її треба провчити...

— За цим затримки не буде! — відповів послужливий капітан і подався до другої кімнати.

Я відразу підійшов до княжни і запросив її на вальс, користуючись вільністю тутешніх звичаїв, що дозволяють танцювати з незнайомими дамами.

Вона ледве примусила себе не усміхнутися і приховати свій тріумф; їй вдалося, проте, досить скоро прибрати зовсім байдужого і навіть строгого вигляду. Вона недбало опустила руку на моє плече, нахилила трошки набік голівку, і ми почали. Я не знаю стану принаднішого і гнучкішого! її свіже дихання я відчував на своєму обличчі; іноді локон, відділившись у вихорі вальсу від інших, торкався моєї гарячої щоки... Я зробив три тури. (Вона танцює чудово). Вона задихалась, очі в неї помутніли, напіврозкриті губки ледве могли прошепотіти конечне «merci, monsieur».

Після кількох хвилин мовчанки я промовив до неї, прибравши якнайпокірливішого вигляду:

— Я чув, княжно, що, бувши вам зовсім незнайомим, я мав уже нещастя заслужити вашу неласку... що ви мене вважаєте зухвалим... невже це правда?

— І вам хотілося б тепер ще раз переконати мене в цьому? — відповіла вона з іронічною міною, що, зрештою, дуже йде до її рухливого обличчя.

— Якщо я мав зухвальство чим-небудь вас образити, то дозвольте мені мати ще більше зухвальство — просити у вас пробачення... І, далебі, я б дуже бажав довести вам, що ви помилилися щодо мене...

— Вам це буде досить важко...

— Чому?

— Тому, що ви в нас не буваєте, а ці бали, певне, будуть не часті.

«Це означає,— подумав я,— що їх двері для мене навіки зачинені».

— Знаєте, княжно,— сказав я з деякою досадою,— ніколи не слід відштовхувати злочинця в його каятті: з розпачу він може зробитися ще вдвічі злочиннішим... і тоді...

Регіт і шепіт навколо нас примусили мене обернутися й урвати мою фразу. За кілька кроків від мене стояла група чоловіків, і серед них драгунський капітан, який виявив ворожі наміри проти милої княжни; він був особливо з чогось задоволений, потирав руки, голосно сміявся й переморгувався з товаришами. Раптом з їх кола відділився пан у фраку58 з довгими вусами й червоною пикою і спрямував непевні кроки свої просто до княжни: він був п'яний. Зупинившись навпроти збентеженої княжни й заклавши руки за спину, він втупив у неї мутно-сірі очі і промовив хрипким дискантом:

58 Це нестерпно! (франц.)

— Пермете59... ну, та що там!.. просто ангажую вас на мазурку...

— Чого вам треба? — вимовила вона тремтячим голосом, кидаючи навколо благальний погляд. Та ба! її мати була далеко, а близько нікого із знайомих їй кавалерів не було; тільки ад'ютант, здається, все це бачив, та сховався за юрбою, щоб не встряти в халепу.

— Що ж, — сказав п'яний пан, моргнувши драгунському капітанові, який підбадьорював його знаками,— хіба ви не бажаєте?.. Я таки знову маю честь ангажувати вас pour mazure... Ви, може, думаєте, що я п'яний? Це нічого!.. Багато вільніше, можу вас запевнити...

Я бачив, що вона може знепритомніти від обурення і страху.

Я підійшов до п'яного пана, взяв його досить міцно за руку і, глянувши йому пильно в вічі, попросив іти собі геть, бо княжна, додав я, давно вже обіцяла танцювати мазурку зі мною.

— Ну, нічого не вдієш!.. іншим разом! — сказав він, засміявшись, і пішов до своїх присоромлених товаришів, які одразу відвели його до другої кімнати.

Я був нагороджений глибоким, чудесним поглядом.

Княжна підійшла до своєї матері і розповіла їй усе; княгиня знайшла мене в натовпі й дякувала. Вона сказала мені, що знала мою матір і була в дружбі з півдюжиною моїх тіточок.

— Не знаю, як трапилося, що ми досі з вами незнайомі,— додала вона,— але признайтеся, ви самі в цьому винні: ви цураєтесь усіх так, що це нікуди не годиться. Сподіваюся, повітря моєї вітальні розвіє ваш сплін... Правда ж?

Я сказав їй одну з тих фраз, які в кожного повинні бути заготовлені на такий випадок.

Кадрилі тяглися страшенно довго.

Нарешті з хорів загриміла мазурка; ми з княжною посідали.

Я не натякав ні разу ні про п'яного добродія, ні про попередню мою поведінку, ні про Грушницького. Враження, що справила на неї неприємна сцена, потроху розвіялося; личко її розквітло; вона жартувала дуже мило; її мова була дотепна без претензії на дотепність, жвава й вільна; її уваги інколи глибокі... Я дав їй відчути дуже заплутаною фразою, що вона мені давно подобається. Вона схилила голівку і трошки зашарілася.

59 Пермете (франц. Permetter) — дозвольте

— Ви чудна людина! — сказала вона потім, підвівши на мене свої оксамитні очі й вимушено засміявшись.

— Я не хотів з вами знайомитися,— провадив я,— бо вас оточує занадто густа юрба поклонників, і я боявся в ній зникнути зовсім.

— Ви дарма боялися! Вони всі пренудні...

— Всі! Невже всі?

Вона подивилась на мене пильно, ніби намагаючись пригадати щось, потім знову трохи почервоніла і нарешті промовила рішуче: «Усі!»

— Навіть мій друг Грушницький?

— А він ваш друг? — сказала вона з деяким сумнівом.

— Так.

— Він, звичайно, не входить у розряд нудних...

— А в розряд нещасних,— сказав я сміючись.

— Звичайно! А вам смішно? Я б хотіла, щоб ви були на його місці...

— Що ж? я сам був колись юнкером, і, далебі, це найкращий час мого життя!

— А хіба він юнкер?..— сказала вона швидко і потім додала: — А я думала...

— Що ви думали?..

— Нічого!.. Хто ця дама?

Тут розмова змінила напрям і до цього більш не поверталася.

От закінчилася мазурка, і ми розпрощалися — до побачення. Дами роз'їхались...

Я пішов вечеряти й зустрів Вернера.

— Ага! — сказав він. — То оце так ви! А ще хотіли не інакше знайомитися з княжною, як врятувавши її від неминучої смерті.

— Я зробив краще,— відповів я йому,— врятував її від непритомності на балу!..

— Як це? Розкажіть!..

— Ні, відгадайте,— о ви, який відгадує все на світі!

23-го травня

Близько сьомої години вечора я гуляв на бульварі. Грушницький, побачивши мене здаля, підійшов до мене: якийсь смішний захват виблискував у його очах. Він міцно потис мені руку і сказав трагічним голосом:

— Дякую тобі, Печорін... Ти розумієш мене?..

— Ні, але в кожному разі нема за що дякувати,— відповів я, не маючи справді на совісті ніякого добродіяння.

— Як? А вчора? ти хіба забув?.. Мері мені все розповіла...

— А що? хіба у вас уже нині все спільне? і вдячність?

— Слухай,— сказав Грушницький дуже поважно,— прошу тебе, не жартуй над моїм коханням, якщо хочеш зостатися моїм приятелем... Бачиш: я її кохаю до нестями... і я гадаю, я сподіваюся, вона також мене любить... У мене є до тебе прохання: ти будеш сьогодні в них увечері; обіцяй мені помічати все; я знаю, ти досвідчений у цих речах, ти краще за мене знаєш жінок... Жінки! жінки! хто їх зрозуміє? їх усмішки суперечать їх поглядам, їх слова обіцяють і манять, а звук їх голосу відштовхує... То вони миттю осягають і вгадують найпотаємнішу нашу думку, то не розуміють вельми ясних натяків... От хоча б княжна: вчора її очі палали пристрастю, зупиняючись на мені, сьогодні вони тьмяні й холодні...

— Це, можливо, наслідок впливу вод,— відповів я.

— Ти все бачиш з поганого боку... матеріаліст! — додав він презирливо.— А втім, змінимо матерію, —і, задоволений з поганого каламбуру, він розвеселився.

О дев'ятій годині ми пішли разом до княгині.

Проходячи повз Вірині вікна, я бачив її біля вікна. Ми кинули одне одному швидкий погляд. Вона скоро після нас увійшла до вітальні Ліговських. Княгиня мене відрекомендувала їй як своїй родичці. Пили чай; гостей було багато; розмова була загальна. Я намагався сподобатися княгині, жартував, кілька разів викликав у неї щирий сміх; княжні також не раз хотілося вільно посміятись, але вона стримувалася, щоб не вийти з прибраної ролі: вона вважає, що томність їй до лиця,— і, можливо, не помиляється. Грушницький, здається, дуже радий, що моя веселість її не захоплює.

Після чаю всі пішли в залу.

— Ти задоволена моєю слухняністю, Віро? — спитав я, проходячи мимо неї.

Вона мені кинула погляд, сповнений любові і вдячності. Я звик до цих поглядів; але колись вони були для мене раюванням. Княгиня посадила дочку за фортепіано; всі просили її заспівати що-небудь,— я мовчав і, користуючись з метушні, відійшов до вікна з Вірою, яка хотіла сказати мені щось дуже важливе для нас обох... Виявилось — дурниця...

Тим часом княжні моя байдужість була прикрою, як я міг догадатися з одного сердитого, блискучого погляду... О, я чудово розумію цю розмову німу, але виразну, коротку, але сильну!..

Вона заспівала: голос у неї непоганий, але співає вона погано... а втім, я не слухав. Зате Грушницький, зіпершись ліктями на рояль, жадібно впивався в неї очима і щохвилини стиха казав: «Charmant! delicieux!»60

— Слухай,— казала мені Віра,— я не хочу, щоб ти знайомився з моїм чоловіком, але ти повинен неодмінно сподобатися княгині; це тобі легко: ти можеш усе, що захочеш. Ми тут лише будемо бачитись...

— Лише?

Вона почервоніла й заговорила далі:

— Ти знаєш, що я твоя рабиня, я ніколи не вміла тобі перечити... і я буду за це покарана: ти мене розлюбиш! Принаймні я хочу зберегти свою репутацію... не для себе: ти це знаєш дуже добре!.. О, я прошу тебе: не муч мене, як раніш, пустими сумнівами і вдаваною холодністю: я, можливо, скоро помру, я почуваю, що слабшаю день по дню... і, незважаючи на це, я не можу думати про майбутнє життя, я думаю лише про тебе... Ви, чоловіки, не розумієте насолоди погляду, потиску руки... а я, клянусь тобі, я, прислухаючись до твого голосу, почуваю таке глибоке, дивне блаженство, що най-палкіші поцілунки не можуть замінити його.

Тим часом княжна Мері перестала співати. Гомін похвал знявся круг неї; я підійшов до неї після всіх і сказав їй щось про її голос досить недбало.

Вона зробила гримаску, виставивши нижню губу, і присіла дуже глузливо.

— Мені це тим більш втішно,— сказала вона,— що ви мене зовсім не слухали; але ви, можливо, не любите музики?..

— Навпаки... по обіді особливо.

Грушницький має рацію, кажучи, що у вас дуже й дуже прозаїчні смаки... і я бачу, що ви любите музику з гастрономічного погляду...

— Ви помиляєтесь знову: я зовсім не гастроном, у мене препоганий шлунок. Але музика по обіді всипляє, а спати по обіді здорово: отже, я люблю музику з медичного погляду. А ввечері вона, навпаки, занадто подразнює мої нерви; мені робиться або занадто сумно, або занадто весело. Те й те втомлює, коли нема певної причини сумувати чи радіти, і, до того ж, смуток у товаристві смішний, а занадто велика веселість непристойна...

Вона не дослухала, відійшла геть, сіла біля Грушницького, і між ними почалася якась сентиментальна розмова: здається, княжна відповідала на його мудрі фрази досить неуважно й невдало, хоч старанно вдавала, що слухає його пильно, бо він іноді дивився на неї з подивом, намагаючись вгадати причину внутрішнього хвилювання, що іноді проглядало в її неспокійному погляді...

60 «Чарівно! Чудово!» (франц.)

Але я вас відгадав, мила княжно, стережіться! Ви хочете мені відплатити тією ж монетою, кольнути моє самолюбство,— вам не вдасться! і якщо ви мені оголосите війну, я буду нещадним.

Протягом вечора я кілька разів навмисне намагався втрутитися в їхню розмову, але вона досить сухо зустрічала мої зауваження, і я з удаваною досадою нарешті пішов від них. Княжна тріумфувала; Грушницький теж. Тріумфуйте, друзі мої, кваптеся... вам недовго тріумфувати!.. Що вдієш? у мене є передчуття... Знайомлячись із жінкою, я завжди безпомилково вгадував, любитиме вона мене чи ні...

Решту вечора я провів біля Віри і досхочу наговорився про старовину... За що вона мене так любить, далебі, не знаю! Тим більше, що це єдина жінка, яка зрозуміла мене цілком, з усіма моїми дрібними вадами, поганими пристрастями.. Невже зло таке привабливе?..

Ми вийшли разом з Грушницький; на вулиці він узяв мене під руку і після довгого мовчання сказав:

— Ну що?

«Ти дурний»,— хотів я йому відповісти, але стримався і тільки знизав плечима.

29-го травня

Всі ці дні я ні разу не відступив від своєї системи. Княжні починають подобатись розмови зі мною; я розповів їй дещо з чудних пригод мого життя, і вона починає бачити в мені людину незвичайну. Я сміюся з усього на світі, особливо з почуттів: це починає її лякати. Вона при мені не сміє вдаватися з Грушницьким у сентиментальні дискусії і вже кілька разів відповідала на його вихватки глузливою посмішкою, але я щоразу, як Грушницький підходить до неї, прибираю смиренного вигляду і залишаю їх удвох; першого разу була вона з цього рада чи прикидалася радою; другого — розсердилась на мене; третього — на Грушницького.

— У вас дуже мало самолюбства! — сказала вона мені вчора.— Чому ви думаєте, що мені веселіше з Грушницьким?

Я відповів, що жертвую заради його щастя своєю приємністю...

— І моєю,— додала вона.

Я пильно подивився на неї і прибрав серйозного вигляду. Потім цілий день не розмовляв з нею ні слова... Ввечері вона була замислена, сьогодні вранці біля криниці ще більш замислена. Коли я підійшов до неї, вона неуважно слухала Грушницького, який, здається, захоплювався природою, але тільки-но побачила мене, стала голосно сміятися (дуже не до речі), вдаючи, ніби мене не помічає. Я відійшов далі і крадькома почав стежити за нею: вона відвернулася від свого співрозмовника і позіхнула двічі. Безперечно, Грушницький їй набрид. Ще два дні не розмовлятиму з нею.

Я часто питаю себе, навіщо я так наполегливо добиваюсь кохання молоденької дівчинки, яку звести я неї хочу і з якою ніколи не одружуся? До чого це жіноче кокетство? Віра мене любить більше, ніж княжна Мері любитиме будь-коли; якби вона мені здавалася непереможною красунею, то, може, я захопився б трудністю задуму...

Але ж зовсім ні! Отже, це не та неспокійна потреба кохання, що мучить нас в перші роки молодості, кидає нас від однієї жінки до другої, поки ми знайдемо таку, яка нас терпіти не може; тут починається наша сталість — справжня безмежна пристрасть, яку математично можна виразити лінією, що падає з точки в простір; секрет цієї безмежності — лише в неможливості досягти мети, тобто кінця.

Чого ж я морочуся! З заздрощів до Грушницького? Бідолаха! він зовсім їх не заслуговує. Чи це наслідок того поганого, але непереможного почуття, що змушує нас знищувати солодку оману ближнього, щоб мати дрібну приємність сказати йому, коли він у розпачі питатиме, у що він має вірити:

— Друже мій, зі мною було те ж саме! і ти бачиш, проте, я обідаю, вечеряю і сплю преспокійно і, сподіваюся, зумію померти без галасу і сліз!

А є ж безмежна насолода у владанні молодою, щойно розквітлою душею! Вона як квітка, що її найкращі пахощі випаровуються назустріч першому променеві сонця; її треба зірвати в цю хвилину і, подихавши нею досхочу, кинути на дорозі: ану ж хто-небудь підніме! Я почуваю в собі цю ненаситну жадобу, яка поглинає все, що зустрічається на шляху: я дивлюся на страждання й радощі інших лише у відношенні до себе, як на поживу, що підтримує мої душевні сили. Сам я більше не здатний шаленіти під впливом пристрасті; честолюбність у мене приглушена обставинами, але вона виявилася в іншому вигляді, бо честолюбність є не що інше, як жадоба влади, а перше моє задоволення — підкоряти моїй волі все, що мене оточує; викликати до себе почуття любові, відданості і страху — хіба не є першою ознакою і найбільшим тріумфом влади? Бути для кого- небудь причиною страждань і радощів, не маючи на те ніякого певного права,— хіба не найсолодша це пожива нашої гордості? А що таке щастя? Насичена гордість. Якби я вважав себе кращим, могутнішим за всіх на світі, я був би щасливий; якби всі мене любили, я в собі знайшов би невичерпні джерела любові. Зло породжує зло; перше страждання дає поняття про приємність мучити іншого; ідея зла не може ввійти в голову людини без того, щоб вона, людина, не захотіла застосувати її до дійсності: ідеї — створіння органічні, сказав хтось; їх народження дає вже їм форму, і ця форма є дія; той, у чиїй голові народилося більше ідей,— той більше за інших діє; від цього геній, прикутий до чиновницького стола, повинен померти або збожеволіти, зовсім так само, як людина з могутньою будовою, при сидячому житті і скромній поведінці, вмирає від апоплексичного удару.

Пристрасті не що інше, як ідеї при першому своєму розвитку; вони — невід'ємна ознака юності серця, і дурень той, хто думає ціле життя ними хвилюватися: багато спокійних рік починається гучними водоспадами, а жодна не скаче й не піниться до самого моря. Але цей спокій часто ознака великої, хоч прихованої сили; повнота і глибина почуттів та думок не припускає шалених поривів; душа, страждаючи і втішаючись, все суворо усвідомлює і переконується в тому, що так має бути; вона знає, що без гроз постійна спека її висушить; вона проймається своїм власним життям,— пестить і карає себе, як любу дитину. Тільки в цьому вищому стані самопізнання людина може оцінити правосуддя боже.

Перечитуючи цю сторінку, я помічаю, що далеко відійшов од своєї теми... Та яка в тім біда?.. Адже цей журнал пишу я для себе, і, отже, все, що я в нього кину, буде згодом для мене дорогим спогадом.

Прийшов Грушницький і кинувся мені на шию,— йому надано чин офіцера. Ми випили шампанського. Лікар Вернер увійшов слідом за ним.

— Я вас не поздоровляю,— сказав він до Грушницького.

— Чому?

— Тому, що солдатська шинеля вам дуже личить, і признайтеся, що армійський піхотний мундир, пошитий тут на водах, не додасть вам нічого інтересного... Бачите, ви досі були винятком, а тепер підійдете під загальне правило.

— Говоріть, говоріть, лікарю! ви мені не перешкодите радіти. Він не знає,— сказав Грушницький мені на вухо,— скільки надій додали мені еполети... О еполети, еполети! ваші зірочки — дороговказні зірочки... Ні! я тепер цілком щасливий.

—Ти йдеш з нами гуляти до провалля? — спитав я його.

— Я? нізащо не покажуся княжні, поки не готовий буде мундир.

— Звелиш повідомити їй про твою радість?..

— Ні, будь ласка, не кажи... Я хочу її здивувати...

— Скажи мені, одначе, як твої справи з нею?

Він зніяковів і замислився: йому хотілось похвалитися, збрехати,— й було совісно, а разом з тим було соромно признатися в правді.

— Як ти думаєш, любить вона тебе?..

— Чи любить? Годі-бо, Печорін, які в тебе поняття!.. Як можна так скоро?.. Та навіть коли вона й любить, то порядна жінка цього не скаже...

— Гаразд! І, мабуть, по-твоєму, порядний чоловік повинен теж мовчати про свою пристрасть?..

— Ех, голубе! на все є манера; багато дечого не говориться, а відгадується...— Це правда... Тільки любов, яку ми читаємо в очах, ні до чого жінку не зобов'язує, тим часом як слова... Стережись, Грушницький, вона тебе обдурює...

— Вона?..— відповів він, підвівши очі до неба і самозадоволено усміхнувшись: — Мені жаль тебе, Печорін!..

Він пішов.

Увечері численне товариство вирушило пішки до провалля.

На думку тутешніх учених, це провалля не що інше, як погаслий кратер; він на узгір'ї Машука, за версту від міста. До нього веде вузька стежка поміж кущами і скелями. Вибираючись на гору, я подав руку княжні, і вона її не випускала протягом усієї прогулянки.

Розмова наша почалася лихослів'ям: я став перебирати присутніх і відсутніх наших знайомих, спочатку виказував смішні, а потім погані їх сторони. Жовч моя схвилювалася, я почав жартома — і закінчив щирою злістю. Спочатку це її потішало, а потім злякало.

— Ви небезпечна людина! — сказала вона. — Я б краще бажала попастися в лісі під ніж убивці, ніж вам на язичок... Я вас прошу без жартів: коли ви надумаєте про мене говорити погано, візьміть краще ножа й заріжте мене,— я гадаю, це вам не буде дуже важко.

— Хіба я схожий на вбивцю?..

— Ви гірший...

Я замислився на хвилину і потім сказав, прибравши глибоко зворушеного вигляду:

— Це правда, така була моя доля з самого дитинства! Всі читали на моєму обличчі ознаки поганих нахилів, яких не було, але їх передбачали — і вони народилися. Я був скромний — мене обвинувачували в лукавстві: я став скритним. Я глибоко почував добро і зло; ніхто мене не голубив, усі ображали: я став злопам'ятним; я був похмурий,— інші діти веселі й балакучі; я почував себе вищим за них,— мене ставили нижче. Я зробивсязаздрим. Я був ладен любити цілий світ,— мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти. Моя безбарвна молодість минула в боротьбі з собою і зі світом; найкращі свої почуття, боячись глуму, я ховав у глибині серця: вони там і померли. Я казав правду — мені не вірили: я почав обманювати; пізнавши добре світ і пружини вищого товариства, я зробився вправним у науці життя й бачив, як інші без вправності щасливі, користуючись даром з тих вигід, яких я так невтомно добивався. І тоді в грудях моїх народився розпач,— не той розпач, що лікують дулом пістолета, а холодний, безсилий розпач, прикритий чемністю і добродушною усмішкою. Я зробився моральним калікою: одна половина душі моєї не існувала, вона висохла, випарувалась, померла, я її відрізав і кинув,— тим часом як друга ворушилась і жила до послуг кожного, і цього ніхто не помітив, бо ніхто не знав про існування її загиблої половини; але ви тепер збудили в мені спогад про неї, і я вам прочитав її епітафію. Багатьом усі взагалі епітафії здаються смішними, але мені — ні, особливо коли згадаю про те, що під ними поховано. А втім, я не прошу вас поділяти мою думку: якщо мій вчинок здається вам смішним — будь ласка, смійтеся: попереджаю вас, що від цього мені не буде прикро анітрохи.

В цю хвилину я зустрів її очі: в них бігали сльози, рука її, спираючись на мою, тремтіла; щоки палали, їй було жаль мене! Жалість — почуття, якому скоряються так легко всі жінки, пустило свої пазури в її недосвідчене серце. Протягом усієї прогулянки вона була неуважна, ні з ким не кокетувала,— а це велика ознака!

Ми прийшли до провалля; дами покинули своїх кавалерів, але вона не випускала руки моєї. Дотепи тутешніх денді її не смішили; стрімкість урвища, край якого вона стояла, її не лякала, тим часом як інші панни пищали й заплющували очі.

По дорозі назад я не поновлював нашої сумної розмови; але на пусті мої запитання й жарти вона відповідала коротко й неуважно.

— Скажіть, ви кохали? — спитав я її нарешті.

Вона подивилась на мене пильно, похитала головою — і знову поринула в задуму; ясно було, що їй хотілося щось сказати, але вона не знала, з чого почати; груди її хвилювалися... Що ви хочете! серпанковий рукав слабкий захист, і електрична іскра пробігла з моєї руки в її руку; усі майже пристрасті починаються так, і ми часто себе дуже обманюємо, думаючи, що нас жінка любить за наші фізичні чи моральні якості; звичайно, вони приготовляють, настроюють її серце до прийняття священного вогню, а все-таки перший дотик вирішує справу.

— Правда ж, я була дуже люб'язна сьогодні? — сказала мені княжна з вимушеною усмішкою, коли ми повернулися з прогулянки.

Ми розсталися.

Вона незадоволена з себе; вона себе обвинувачує в холодності... О, це перша, головна перемога! Завтра вона захоче винагородити мене. Я все це знаю напам'ять — ось чому мені скучно!

4-го червня

Сьогодні я бачив Віру. Вона замучила мене своїми ревнощами. Княжна надумала, здається, їй повіряти свої сердечні таємниці: сказати правду, вдалий вибір!

— Я відгадую, до чого все це йде,— казала мені Віра,— краще скажи мені просто тепер, що ти її любиш.

— А коли я її не люблю?

— То навіщо ж її переслідувати, тривожити, хвилювати її уяву?.. О, я тебе добре знаю! Слухай, якщо ти хочеш, щоб я тобі вірила, то приїжджай через тиждень до Кисловодська: післязавтра ми переїжджаємо туди. Княгиня залишається тут довше. Найми квартиру поряд; ми будемо жити у великому будинку поблизу джерела, в мезоніні; внизу княгиня Ліговська, а поруч є будинок того ж господаря, ще не зайнятий... Приїдеш?..

Я обіцяв — і того самого дня послав зайняти цю квартиру.

Грушницький прийшов до мене о шостій годині вечора і сказав, що завтра буде готовий його мундир, якраз до балу.

— Нарешті я танцюватиму з нею цілий вечір... От наговорюся! —додав він.

— Коли ж бал?

— Та завтра! Хіба не знаєш? Велике свято, і тутешнє начальство взялося його влаштувати...

— Ходімо на бульвар...

— Нізащо, в цій огидній шинелі...

— Як, ти її розлюбив?..

Я пішов сам і, зустрівши княжну Мері, запросив її на мазурку. Вона, здавалося, була здивована і рада.

— Я думала, що ви танцюєте лише з необхідності, як минулого разу,— сказала вона, дуже привітно усміхаючись...

Вона, здається, зовсім не помічає відсутності Грушницького.

— Ви будете завтра приємно здивовані,— сказав я їй.

— Чим?

— Це секрет... на балу ви самі догадаєтесь.

Я закінчив вечір у княгині; гостей не було, крім Віри й одного прекумедного дідка.

Я був у гуморі, імпровізував різні незвичайні історії; княжна сиділа навпроти мене і слухала мої нісенітниці з такою глибокою, напруженою, навіть ніжною увагою, що мені стало совісно. Куди поділась її жвавість, її кокетство, її примхи, її зухвала міна, презирлива усмішка, неуважний погляд?..

Віра все це помітила: її хворобливе обличчя пойняв глибокий смуток; вона сиділа в тіні край вікна, занурившись у широке крісло... Мені стало жаль її...

Тоді я розповів усю драматичну історію нашого знайомства з нею, нашого кохання,— певна річ, прикривши все це вигаданими іменами.

Я так яскраво змалював мою ніжність, мій неспокій, захват; я в такому привабливому світлі виставив її вчинки й характер, що вона мимохіть повинна була простити мені моє кокетування з княжною.

Вона встала, підсіла до нас, пожвавішала... і ми лише о другій годині ночі згадали, що лікарі наказують лягати спати об одинадцятій.

5-го червня

За півгодини до балу зайшов до мене Грушницький у повному сяйві армійського піхотного мундира. До третього ґудзика пристебнутий був бронзовий ланцюжок, на якому висів подвійний лорнет; еполети неймовірної величини були загнуті вгору, як крильця амура; чоботи його скрипіли, в лівій руці тримав він коричневі лайкові рукавички й кашкет, а правою розпушував щохвилинно в дрібні кучері завитого чуба. Самозадоволення і разом якась непевність були в його обличчі; його урочиста зовнішність, його горда хода викликали б у мене регіт, якби це відповідало моїм намірам.

Він кинув кашкета з рукавичками на стіл і почав обтягати фалди й чепуритися перед дзеркалом; чорна величезна хустина, намотана на височенний підгалстучник, щетина якого підтримувала його підборіддя, виставлялася на піввершка з-за коміра; йому здалося мало: він витягнув його вгору до вух; від цієї важкої роботи,— бо комір мундира був дуже вузький і заважав йому,— обличчя його налилося кров'ю.

— Ти, кажуть, ці дні страшенно впадав коло моєї княжни? — сказав він досить байдуже й не дивлячись на мене.

— Де нам, дурням, чай пити! — відповів я йому, повторюючи улюблену приказку одного з найспритніших гульвіс минулого, що його оспівав колись Пушкін.

— Скажи-но, добре на мені лежить мундир?.. Ох, проклятий єврей!., як під пахвами ріже!.. Чи нема в тебе парфумів?

— Схаменися, чого тобі ще?., від тебе й так уже відгонить трояндовою помадою...

— Дарма. Дай-но сюди...

Він налив собі півпляшечки за галстук, у носову хусточку, на рукави.

— Ти будеш танцювати?— спитав він.

— Не думаю.

— Я боюсь, що мені з княжною доведеться починати мазурку,— я не знаю майже жодної фігури...

— А ти запрошував її на мазурку?

— Ні ще...

— Дивись, щоб тебе не випередили...

— Справді! — сказав він, ударивши себе по лобі.— Прощавай... піду чекати її біля під'їзду.— Він схопив кашкета й побіг.

За півгодини і я пішов. На вулиці було темно й пусто; навколо зібрання або ресторану, як завгодно, юрмився народ; вікна його світилися, звуки полкової музики доносив до мене вечірній вітер. Я йшов не поспішаючи, мені було сумно... Невже, думав я, моє єдине призначення на землі — руйнувати чужі надії? Відтоді, як я живу і дію, доля якось завжди приводила мене до розв'язки чужих драм, наче без мене ніхто не міг би ні вмерти, ні вдатись у розпач! Я був неодмінною особою п'ятого акту; мимоволі я грав жалюгідну роль ката або зрадника. Яку мету мала на це доля?.. Часом чи не призначила вона мене в складачі міщанських трагедій та сімейних романів чи в співробітники постачальникові повістей, наприклад, для «Библиотеки для чтения»?.. Хтозна?.. Мало хіба людей, починаючи життя, думають закінчити його як Олександр Великий чи лорд Байрон, а тим часом цілий вік залишаються титулярними радниками?..

Увійшовши до зали, я сховався в юрбі чоловіків і почав робити свої спостереження. Грушницький стояв біля княжни і щось говорив з великим запалом; вона його неуважно слухала, поглядала на всі боки, приклавши віяло до вуст; обличчя її виявляло нетерпіння, очі її шукали навколо когось; я тихенько підійшов ззаду, щоб підслухати їхню розмову.

— Ви мене мучите, княжно,— казав Грушницький,— ви страшенно змінилися з того часу, як я вас не бачив...

— Ви також змінилися,— відповіла вона, кинувши на нього бистрий погляд, в якому він не міг розібрати прихованого глузування.

— Я? я змінився?.. О, ніколи! Ви знаєте, що це неможливо! Хто бачив вас раз, той назавжди понесе з собою ваш божественний образ...

— Годі-бо...

— Чому ж ви тепер не хочете слухати того, у що недавно ще, і так часто, вслухалися прихильно?..

— Бо я не люблю повторень,— відповіла вона, сміючись.

— О, я гірко помилився!.. Я думав, безумний, що принаймні ці еполети дадуть мені право сподіватися... Ні, краще б мені вік залишитися у тій жалюгідній солдатській шинелі, якій, можливо, я завдячую вашою увагою...

— Справді, вам шинеля значно більше до лиця...

В цей час я підійшов і вклонився княжні; вона трошки почервоніла і швидко промовила:

— Правда ж, мсьє Печорін, сіра шинеля багато більш до лиця мсьє Грушницькому?..

— Я з вами не згодний,— відповів я.— В мундирі він ще моложавіший.

Грушницький не виніс цього удару: як кожний хлопчина, він намагався бути старшим;

він думав, що на його обличчі глибокі сліди пристрастей замінюють відбиток років. Він на мене кинув лютий погляд, тупнув ногою і відійшов.

— А признайтеся,— сказав я до княжни,— що хоч він завжди був дуже смішний, але ще недавно він вам здавався цікавим... у сірій шинелі?

Вона опустила очі й не. відповіла.

Грушницький цілий вечір надокучав княжні, танцював або з нею, або vis-a-vis61; він їв її очима, зітхав і набридав їй благанням і докорами. Після третьої кадрилі вона його вже ненавиділа.

— Я цього не чекав від тебе,— сказав він, підійшовши до мене і взявши мене за руку.

— Чого?

— Ти з нею танцюєш мазурку? — спитав він урочистим голосом. — Вона мені призналася...

— Ну, то що ж? А хіба це секрет?

— Певна річ... Я повинен був цього чекати від дівчиська... від кокетки... Я ж їй відомщу!

— Нарікай на свою шинелю чи на свої еполети, а нащо ж обвинувачувати її? Чим вона винна, що ти їй більше не подобаєшся?..

— Навіщо ж подавати надії?

— Навіщо ж ти надіявся? Прагнути й добиватися чого-небудь — розумію, а хто ж надіється?

— Ти виграв парі — тільки не зовсім,— сказав він, злісно усміхаючись.

61 Навпроти, один навпроти одного (франц.).

Мазурка почалася. Грушницький вибирав саму тільки княжну, інші кавалери щохвилинно її вибирали: це була явна змова проти мене; тим краще: їй хочеться розмовляти зі мною, їй перешкоджають,— їй захочеться вдвічі дужче.

Я разів зо два потис їй руку; за другим разом вона її висмикнула, не кажучи ні слова.

— Я погано спатиму цієї ночі,— сказала вона мені, коли мазурка закінчилася.

— У цьому винен Грушницький.

— О ні! — І її обличчя стало таке замислене, таке смутне, що я дав собі слово неодмінно цього вечора поцілувати її в руку.

Почали роз'їжджатися. Садовлячи княжну в карету, я швидко притис її маленьку ручку до губ своїх. Було темно, і ніхто не міг цього бачити.

Я повернувся до зали дуже задоволений з себе.

За великим столом вечеряла молодь, і в її товаристві — Грушницький, Коли я ввійшов, усі замовкли: видно, розмовляли про мене. Багато хто з попереднього балу на мене дметься, особливо драгунський капітан, а тепер, здається, явно складається проти мене ворожа ватага під командою Грушницького. В нього такий гордий і хоробрий вигляд...

Дуже радий; люблю ворогів, хоча не по-християнському. Вони мене забавляють, хвилюють мені кров. Бути завжди настороженим, ловити кожен погляд, значення кожного слова, вгадувати наміри, руйнувати змови, прикидатися обдуреним, і раптом одним поштовхом перекинути всю величезну й многотрудну будову з хитрощів і задумів — ось що я називаю життям. Протягом вечері Грушницький шептався й переморгувався з драгунським капітаном.

6-го червня

Сьогодні вранці Віра поїхала з чоловіком до Кисловодська. Я зустрів їхню карету, коли йшов до княгині Ліговської. Вона мені кивнула головою: в погляді її був докір.

Хто ж винен? чому вона не хоче дати мені нагоду бачитися з нею на самоті? Кохання, як вогонь,— без поживи гасне. А може, ревнощі зроблять те, чого не могли зробити мої просьби.

Я сидів у княгині цілісіньку годину. Мері не вийшла — хвора. Ввечері на бульварі її не було. Новозібрана ватага, озброєна лорнетами, набрала справді грізного вигляду.

Я радий, що княжна хвора: вони зробили б їй яку-небудь нечемність. У Грушницького розкошлана зачіска і відчайдушний вигляд; він, здається, справді засмучений, особливо самолюбство його ображене; але ж є люди, в яких навіть розпач кумедний!..

Повернувшись додому, я помітив, що мені чогось не вистачає. Я не бачив її! Вона хвора! Часом чи не закохався я справді?.. Яка дурниця!

7-го червня

Об одинадцятій годині ранку,— о годині, в яку княгиня Ліговська звичайно пітніє в Єрмоловській ванні,— я йшов повз її будинок. Княжна в задумі сиділа біля вікна; побачивши мене, схопилася.

Я ввійшов до передпокою; слуг нікого не було, і я без повідомлення, користуючись із свободи тутешніх звичаїв, пробрався до вітальні.

Тьмяна блідість вкривала миле обличчя княжни.

Вона стояла біля фортепіано, спершись однією рукою на спинку крісла: ця рука ледве- ледве тремтіла; я тихо підійшов до неї і сказав:

— Ви на мене сердитесь?..

Вона підвела на мене томний, глибокий погляд і похитала головою; її губи хотіли промовити щось і не могли; очі наповнилися слізьми; вона сіла в крісло і затулила обличчя руками.

— Що з вами? — сказав я, взявши її за руку.

— Ви мене не поважаєте!.. О! ідіть від мене!..

Я ступив кілька кроків... Вона вирівнялась у кріслі, очі її заблищали...

Я зупинився, взявшись за ручку дверей, і сказав:

— Даруйте мені, княжно! Я вчинив як шалений... цього вдруге не трапиться: я вживу своїх заходів... Нащо вам знати те, що відбувалося досі в душі моїй? Ви про це ніколи не дізнаєтесь, і тим краще для вас. Прощавайте!

Йдучи від неї, мені здається, я чув, що вона плакала.

Я до вечора блукав пішки по околицях Машука, втомився страшенно і, прийшовши додому, кинувся на ліжко, зовсім знесилений.

До мене зайшов Вернер.

— Чи правда,— спитав він,— що ви одружуєтеся з княжною Ліговською?

— А що таке?

— Все місто говорить; усі мої хворі приділяють цій важливій новині багато уваги, а вже хто-хто, а хворі все знають!

«Це жарти Грушницького!» — подумав я.

— Щоб вам довести, лікарю, неправдивість цих чуток, кажу вам по секрету, що завтра я переїжджаю до Кисловодська...

— І княгиня також?..

— Ні, вона залишається ще на тиждень тут...

— То ви не одружуєтесь?..

— Лікарю, лікарю! подивіться на мене: невже я схожий на жениха або на що-небудь подібне?

— Я цього не кажу... Але ви знаєте, є випадки... — додав він, хитро посміхаючись,— в яких благородна людина зобов'язана женитися, і є матусі, які принаймні не запобігають цим випадкам... Отже, я вам раджу, як приятель, бути обережнішим. Тут на водах пренебезпечне повітря: скільки я бачив прекрасних молодих людей, гідних кращої долі, які їхали звідси просто під вінець... Навіть, чи повірите, мене хотіли оженити! Саме одна повітова матуся, в якої дочка була дуже бліда. Я мав нещастя сказати їй, що колір обличчя повернеться по весіллі; тоді вона зі слізьми вдячності запропонувала мені руку своєї дочки і все своє багатство — п'ятдесят душ, здається. Але я відповів, що я до цього нездатний...

Вернер пішов цілком певний, що він мене застеріг.

Зі слів його я помітив, що про мене і княжну вже розпущено в місті різні погані чутки: це Грушницькому даром не минеться!

10-го червня

Ось уже три дні, як я в Кисловодську. Щодня бачу Віру біля криниці й на прогулянці. Вранці, прокидаючись, сідаю біля вікна і наводжу лорнет на її балкон; вона давно вже одягнена і чекає умовного знаку; ми зустрічаємось, ніби ненавмисне, в саду, що від наших будинків спускається до криниці. Цілюще гірське повітря повернуло їй колір обличчя і силу. Недарма Нарзан називається богатирським джерелом. Тутешні люди кажуть, що повітря Кисловодська настроює на кохання, що тут бувають розв'язки всіх романів, які будь-коли' починалися в підгір'ї Машука. І справді, тут усе дихає самотиною; тут усе таємниче — і густий холодок липових алей, що схиляються над потоком, який з шумом і піною, падаючи з плити на плиту, прорізує собі шлях між зеленими горами, і ущелини, повні мли і мовчання, розгалуження яких розбігаються звідси в усі боки, і свіжість духмяного повітря, насиченого випарами високих південних трав та білої акації,— і невгамовний, солодко-дрімотний гомін студених ручаїв, що, зустрівшись у кінці долини, біжать дружно наввипередки і нарешті кидаються в Підкумок. З цього боку ущелина ширшає і переходить в зелений видолинок: по ньому в'ється курна дорога. Щоразу, як я на неї гляну, мені здається, що їде карета, а з вікна карети виглядає рожеве личко. Вжебагато карет проїхало цією дорогою,— а тієї все нема. Слобідка, що за фортецею, населилася; в ресторації, збудованій на пагорку, за кілька кроків від моєї квартири, починають мигати увечері вогні крізь подвійний ряд тополь; галас і дзенькіт склянок лунає до пізньої ночі.

Ніде так багато не п'ють кахетинського вина та мінеральної води, як тут.

Та плутати ці два рукомесла

Без ліку є митців, та я не з їх числа62.

Грушницький зі своєю ватагою бушує щодня в ресторації і зо мною майже не вітається.

Він лише вчора приїхав, а встиг уже посваритися з трьома старими чоловіками, які хотіли раніш за нього сісти в ванну: безперечно — нещастя розвивають у ньому войовничий дух.

11-го червня

Нарешті вони приїхали. Я сидів біля вікна, коли почув торохтіння їхньої карети: в мене серце здригнулося... Що ж це таке? Невже я закоханий?.. Я так по-дурному створений, що цього можна від мене чекати.

Я в них обідав. Княгиня на мене дивиться дуже ніжно і не відходить від дочки... погано! Зате Віра ревнує мене до княжни: добився ж я цих радощів! Чого жінка не зробить, щоб вчинити прикрість суперниці? Я пам'ятаю, одна мене полюбила за те, що я любив іншу. Нема нічого парадоксальнішого за жіночий розум: жінок важко переконати в чому-небудь, треба їх довести до того, щоб вони переконали себе самі; порядок доказів, що ними вони знищують свої упередження, дуже оригінальний; щоб вивчитися їх діалектики, треба перекинути в голові своїй усі шкільні правила логіки. Наприклад, спосіб звичайний:

Цей чоловік любить мене, але я замужем: отже, не повинна його любити.

Спосіб жіночий:

Я не повинна його любити, бо я замужем; але він мене любить,— отже...

Тут кілька крапок, бо розум уже нічого не каже, а говорять здебільшого: язик, очі і, слідом за ними, серце, якщо воно є.

Що, як коли-небудь ці нотатки потраплять на очі жінці? «Наклеп!» — вигукне вона обурено.

62 Слова Чацького з комедії Грибоєдова «Лихо з розуму».

З того часу, як поети пишуть і жінки їх читають (за що їм превелика подяка), їх стільки разів називали янголами, що вони справді, у простоті душевній, повірили цьому компліментові, забуваючи, що ті самі поети за гроші величали Нерона півбогом...

Не годилося б мені говорити про них з тако злістю,— мені, який, крім них, на світі нічого не любив,— мені, який завжди ладен був жертвувати їм спокоєм, честолюбністю, життям... Але ж я не в припадку досади й ображеного самолюбства намагаюся зірвати з них той чарівний покров, що крізь нього лише звичний погляд прозирає. Ні, все, що я кажу про них, є лише наслідок

Досвідчень розуму холодних

І серця записів гірких63.

Жінки повинні б бажати, щоб усі чоловіки їх так само добре знали, як я, бо я люблю їх у сто разів більше з того часу, як їх не боюся і збагнув їх дрібні вади.

До речі: Вернер нещодавно порівняв жінок із зачарованим лісом, що про нього розповідає Тасс у своєму «Визволеному Єрусалимі»: «Тільки приступи,— казав він,— на тебе полетять з усіх боків такі страхіття, що хай бог боронить: обов'язок, гордість, пристойність, громадська думка, глум, презирство... Треба тільки не дивитись, а йти прямо; мало-помалу страхіття зникають, а відкривається перед тобою тиха і світла галявина, серед якої цвіте зелений мирт. Зате біда, якщо на перших кроках серце здригнеться, і ти повернеш назад!»

12-го червня

Сьогоднішній вечір був багатий на події. Версти за три від Кисловодська, в ущелині, де протікає Підкумок, є скеля, що зветься Каблучкою; це — ворота, які утворила природа; вони здіймаються на високому пагорку, і Призахідне сонце крізь них кидає на світ свій останній, полум'яний погляд. Численна кавалькада вирушила туди подивитись на захід сонця крізь кам'яне віконце. Ніхто з нас, правду кажучи, не думав про сонце. Я їхав біля княжни; повертаючись додому, треба було переїжджати Підкумок вбрід. Гірські річки, навіть мілкі, небезпечні, особливо тим, що дно їх — справжній калейдоскоп: щодня воно від напору хвиль змінюється; де вчора був камінь, там сьогодні яма. Я взяв за вуздечку коня княжни і звів його в воду, що була не вище як по коліна; ми поволі стали просуватися навскіс проти течії. Відомо, що, переїжджаючи бистрі річки, не треба дивитись у воду, бо відразу паморочиться голова. Я забув застерегти про це княжну Мері.

63 Заключні рядки посвяти «Євгенія Онєгіна» О. С. Пушкіна.

Ми були вже на середині, в самій бистрині, коли вона раптом на сідлі хитнулася. «Мені погано!» — промовила вона ледь чутним голосом... Я швидко нахилився до неї, обвигі рукою її гнучку талію.

— Дивіться вгору! — шепнув я їй. — Це нічого, тільки не бійтеся; я з вами.

Їй стало краще; вона хотіла звільнитися від моєї руки, але я ще дужче обвив її ніжний, м'який стан: моя щока майже торкалася її щоки; від неї пашіло полум'ям.

— Що ви зо мною робите?.. боже мій!..

Я не зважав на її трепет і збентеження, і губи мої торкнулися її ніжної щічки; вона здригнулася, але нічого не сказала; ми їхали ззаду: ніхто не бачив. Коли ми вибралися на берег, то всі пустилися риссю. Княжна стримала свого коня; я залишився біля неї; видно було, що її турбувало моє мовчання, але я поклявся не казати ні слова — з цікавості. Мені хотілося бачити, як вона виплутається з цього скрутного становища.

— Або ви ставитесь до мене з презирством, або дуже любите! — сказала вона нарешті голосом, в якому були сльози. — Може, ви хочете посміятися з мене, збурити мою душу і потім покинути... Це було б так підло, так негідно, що саме припущення... О ні! правда ж,— додала вона голосом ніжної довіри,— правда ж, у мені нема нічого такого, що виключало б повагу? Ваш зухвалий вчинок... я повинна, я повинна його простити, бо дозволила... Відповідайте, говоріть же, я хочу чути ваш голос!..— В останніх словах була така жіноча нетерплячка, що я мимохіть усміхнувся; на щастя, починало смеркати...

Я нічого не відповів.

— Ви мовчите? — заговорила вона по паузі. — Може, ви хочете, щоб я перша сказала вам, що я вас люблю?

Я мовчав...

— Хочете цього?— говорила вона далі, швидко обернувшись до мене... В рішучості її погляду і голосу було щось страшне...

— Навіщо? — відповів я, знизавши плечима.

Вона вдарила хлистом свого коня й помчала щодуху вузькою, небезпечною дорогою; це сталося так скоро, що я ледве догнав її, і то, коли вона вже приєдналася до решти товариства. До самого дому вона говорила і сміялася щохвилини. В її порухах було щось гарячкове; на мене не глянула ні разу. Всі помітили цю незвичайну веселість. І княгиня внутрішньо раділа, дивлячись на свою доньку; а в доньки просто нервовий припадок; вона пробуде ніч без сну і плакатиме. Ця думка дає мені безмежну насолоду: є хвилини, коли я розумію Вампіра... А ще маю репутацію доброго хлопця і добиваюсь цієї назви!

Позлазивши з коней, дами ввійшли до княгині; я був схвильований і помчав у гори розвіяти думки, що юрмилися в голові моїй. Росистий вечір дихав п'янкою прохолодою. Місяць підіймався з-за темних вершин. Кожен крок мого некованого коня глухо лунав у мовчанні ущелин; біля водоспаду я напоїв коня, жадібно вдихнув у себе разів зо два свіже повітря південної ночі й рушив назад. Я їхав через слобідку. Вогні починали гаснути у вікнах; вартові на валу фортеці й козаки на околишніх пікетах протягло перекликалися...

В одному з будинків слобідки, що стоїть край яру, помітив я незвичайне освітлення; часом лунав безладний гамір і вигуки, виявляючи військовий бенкет. Я зліз і підкрався до вікна; нещільно причинена віконниця дала мені можливість бачити бенкетуючих і розібрати їх слова. Говорили про мене.

Драгунський капітан у п'яному запалі ударив по столу кулаком, вимагаючи уваги.

— Панове,— сказав він,— це нікуди не годиться. Печоріна треба провчити! Ці петербурзькі вискочні завжди зазнаються, поки їх не вдариш по носі! Він думає, що він тільки один і жив у світі, тому що носить завжди чисті рукавички й вичищені чоботи.

— І що за гордовита усмішка! А я певен тим часом, що він боягуз, так, боягуз!

— Я думаю те ж саме,— сказав Грушницький.— Він любить відбуватися жартами.

Я раз йому таких речей наговорив, що інший мене порубав би на місці, а Печорін усе обернув на жарт. Я, певна річ, його не викликав, бо це була його справа; та не хотів і зв'язуватись.

— Грушницький на нього сердитий за те, що він відбив у нього княжну,— сказав хтось.

— От іще, що вигадали! Я, правда, трошки залицявся до княжни, та й відразу відстав, бо не хочу одружуватись, а компрометувати дівчину не в моїх правилах.

— Так, я вас запевняю, що він першорядний боягуз, тобто Печорін, а не Грушницький,— о, Грушницький молодець, і, до того ж, він мій справжній друг! — сказав знову драгунський капітан.

— Панове! ніхто тут його не захищає? Ніхто? Тим краще! Хочете випробувати його хоробрість? Це нам буде розвага...

— Хочемо; тільки як?

— А ось слухайте: Грушницький на нього особливо сердитий — йому перша роль! Він причепиться до якої-небудь дурниці й викличе Печоріна на дуель... Стривайте; от у цьому якраз і штука!.. Викличе на дуель, гаразд! Усе це — виклик, готування, умови, буде якомога урочистіше й жахливіше,— я за це беруся: я буду твоїм секундантом, мій бідолашний друже! Гаразд! Тільки ось де заковика: в пістолети ми не покладемо куль. Це вже я вам відповідаю, що Печорін злякається,— на шести кроках їх поставлю, хай йому дідько! Чи згодні, панове?

— Добре придумано, згодні! чому ж би й ні? — залунало з усіх боків.

— А ти, Грушницький?

Я з трепетом чекав відповіді Грушницького; холодна злість брала мене від думки, що якби не випадок, то я міг би зробитися посмішищем цих дурнів. Якби Грушницький не погодився, я кинувся б йому на шию. Але якийсь час помовчавши, він підвівся зі свого місця, простягнув руку капітанові й сказав дуже поважно: «Добре, я згоден».

Важко описати радість усієї теплої компанії.

Я повернувся додому, схвильований двома різними почуттями. Першим був смуток.

«За що вони всі мене ненавидять? — думав я.— За що? Образив я кого-небудь? Ні. Невже я належу до числа тих людей, що самим виглядом уже викликають недоброзичливість?»

І я почував, що отруйна злість потроху наповнює мою душу. «Стережіться, пане Грушницький! — говорив я, проходжаючись туди й сюди по кімнаті. — Зо мною отак не жартують. Ви дорого можете заплатити за потурання вашим дурним товаришам. Я вам не іграшка!..»

Я не спав цілу ніч. На ранок я був жовтий, як померанець. Вранці я зустрів княжну біля криниці.

— Ви хворі? — сказала вона, уважно подивившись на мене.

— Я не спав ніч.

— І я теж... я вас обвинувачувала... може, дарма? Але поясніть, я можу вам простити все...

— Все?..

— Все... тільки кажіть правду... тільки скоріше... Бачите, я багато думала, намагаючись пояснити, виправдати вашу поведінку; може, ви боїтеся перешкод з боку моїх рідних... це нічого; коли вони дізнаються... (її голос затремтів) я впрошу їх. Чи ваше власне становище... але знайте, що я всім можу пожертвувати для того, кого люблю... О, відповідайте скоріш,— згляньтеся... Ви не ставитесь до мене з презирством, правда ж?

Вона схопила мене за руку.

Княгиня йшла попереду нас із Віриним чоловіком і нічого не бачила; але тут прогулювались хворі, і вони могли нас бачити, а це найцікавіші плетуни з усіх цікавих, і я швидко звільнив свою руку від її пристрасного потиску.

— Я вам скажу щиру правду,— відповів я княжні.— Не буду ні виправдуватись, ні пояснювати своїх вчинків. Я у вас не закоханий.

Її губи трошки зблідли...

— Ідіть від мене,— сказала вона ледве чутно. Я знизав плечима, повернувся й пішов.

14-го червня

Я іноді ставлюсь до себе з презирством... чи не тому я ставлюся з презирством і до інших?.. Я став нездатний до благородних поривів; я боюся здатися смішним самому собі. Інший би на моєму місці запропонував княжні son coeur at sa fortune64; а наді мною слово одружуватись має якусь чарівну владу: хоч як би пристрасно я любив жінку, коли вона мені дасть тільки відчути, що я повинен з нею одружитися,— прощай любов! моє серце перетворюється на камінь, і ніщо його не розігріє знову. Я ладен на всі жертви, крім цієї; двадцять разів життя своє, навіть честь, поставлю на карту... А волі своєї не продам. Чому я так дорожу нею? що мені з неї?., куди я себе готую? чого я чекаю від майбутнього?.. Далебі, нічогісінько. Це якийсь вроджений страх, незбагненне передчуття... Адже є люди, які несвідомо бояться павуків, тарганів, мишей... Чи признатися?.. Коли я був ще дитиною, одна стара ворожила про мене моїй матері; вона напророчила мені смерть від злої дружини; це мене тоді глибоко вразило: в душі моїй постала непоборна відраза до одруження... Тим часом щось мені говорить, що її пророцтво справдиться; принаймні я буду дбати, щоб воно справдилося якнайпізніше.

15-го червня

Вчора приїхав сюди фокусник Апфельбаум. На дверях ресторації з'явилася довга афішка, яка сповіщала вельмишановну публіку про те, що вищеіменований надзвичайний фокусник, акробат, хімік і оптик матиме честь дати розкішну виставу сьогоднішнього числа о восьмій годині вечора в залі благородного зібрання (інакше—в ресторації); квитки по два з половиною карбованці.

Усі збираються йти дивитися надзвичайного фокусника; навіть княгиня Ліговська, незважаючи на те, що дочка її хвора, взяла для себе квиток.

Сьогодні по обіді я йшов повз Вірині вікна; вона сиділа на балконі сама-одна; до ніг моїх упала записка:

«Сьогодні о десятій годині вечора приходь до мене по великих сходах; чоловік мій поїхав до П'ятигорська і тільки завтра вранці повернеться. Моїх лакеїв і покоївок не буде в будинку: я їм усім роздала квитки, також і княгининим слугам. Я чекаю тебе; приходь неодмінно».

64 Своє серце і долю (франц.).

«Ага! — подумав я. — Нарешті-таки вийшло на моє».

О восьмій годині пішов я дивитись фокусника. Публіка зібралась наприкінці дев'ятої; вистава почалася. В задніх рядах стільців пізнав я Віриних і княгининих лакеїв та покоївок. Усі були тут до одного. Грушницький сидів у першому ряду з лорнетом. Фокусник звертався до нього щоразу, як йому треба було носової хусточки, годинника, персня тощо.

Грушницький зо мною не вітається вже якийсь час, а сьогодні разів зо два подивився на мене досить зухвало. Все це йому пригадається, коли нам доведеться розплачуватись.

Близько десятої я встав і вийшов.

Надворі було темно, хоч в око стрель. Важкі, холодні хмари лежали на вершинах недалеких гір: вітер, конаючи, лише зрідка шумів верховіттям тополь навколо ресторації; біля вікон її юрмились люди. Я спустився з гори і, повернувши в ворота, пішов швидше. Раптом мені здалося, що хтось іде за мною. Я зупинився й оглянувся. В темряві нічого не можна було розібрати; проте я з обережності обійшов, ніби гуляючи, навколо будинку... Проходячи повз вікна княжни, я почув знову кроки за собою, і хтось, загорнувшись у шинелю, пробіг повз мене. Це мене стривожило; проте я підкрався до ґанку і поспішно збіг на темні сходи. Двері відчинилися; маленька ручка схопила мене за руку...

— Ніхто тебе не бачив? — спитала Віра пошепки, припавши до мене.

— Ніхто!

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю? О, я довго вагалася, довго мучилась... але ти з мене робиш усе, що хочеш.

Серце в неї дуже билося, руки були холодні як лід. Почались докори, ревнощі, скарги,— вона вимагала від мене, щоб я їй у всьому признався, кажучи, що вона покірно перенесе мою зраду, бо хоче лише мого щастя. Я цьому не зовсім вірив, але заспокоїв її клятвами, обіцянками, чим міг.

— То ти не одружуєшся з Мері? не любиш її?.. А вона думає... знаєш, вона закохана в тебе до божевілля, бідненька!..

Близько другої години по півночі я відчинив вікно, зв'язавши дві шалі, спустився з верхнього балкона на нижній, притримуючись за колону. У княжни ще світилося. Щось мене штовхнуло до цього вікна. Завіса була не зовсім затягнута, і я міг кинути цікавий

погляд всередину кімнати. Мері сиділа на своєму ліжку, схрестивши на колінах руки; її густе волосся було зібране під нічним чепчиком, обшитим мереживом; велика яскраво- червона хустка покривала її білі плечі, її маленькі ніжки ховалися в строкатих персидських туфлях. Вона сиділа нерухомо, опустивши голову на груди; перед нею на столику була розгорнута книга, але її очі, нерухомі й повні незбагненного смутку, здавалося, всоте пробігали ту саму сторінку, тим часом як думки її були далеко...

В цю хвилину хтось ворухнувся за кущем. Я зіскочив з балкона на мураву. Невидима рука схопила мене за плече.

— Ага! — сказав грубий голос. — Попався!.. будеш у мене ходити ночами до княжни!

— Тримай його міцніш! — закричав другий, вискочивши з-за рогу.

Це були Грушницький і драгунський капітан.

Я вдарив капітана по голові кулаком, збив його з ніг і кинувся в кущі. Всі стежечки саду, що вкриває узгір'я проти наших будинків, були мені відомі.

— Злодії! караул!..— кричали вони; пролунав рушничний постріл; димучий пиж упав майже мені під ноги.

За хвилину я був уже в своїй кімнаті, роздягнувся й ліг. Тільки-но лакей замкнув двері на замок, як до мене почали стукати Грушницький і капітан.

— Печорін! ви спите? тут ви?..— кричав капітан.

— Сплю,— відповів я сердито.

— Вставайте! злодії... черкеси...

— У мене нежить,— відповів я,— боюся застудитися.

Вони пішли. Даремно я їм відгукнувся; вони б ще з годину прошукали мене в саду. Тривога тим часом знялася страшенна. З фортеці примчав козак. Усе заворушилося; почали шукати черкесів у всіх кущах — і, звичайно, нічого не знайшли. Але багато хто, мабуть, зберіг тверде переконання, що якби гарнізон виявив більше хоробрості й трохи поквапився, то принаймні десятків зо два хижаків залишилося б на місці.

16-го червня

Сьогодні вранці біля криниці тільки й було балачок, що про нічний напад черкесів. Випивши призначену кількість склянок нарзану, пройшовшись разів десять по довгій липовій алеї, я зустрів Віриного чоловіка, який щойно приїхав з П'ятигорська. Він узяв мене під руку, і ми пішли до ресторації снідати; він страшенно турбувався за дружину. «Як вона перелякалася цієї ночі! — казав він.— І треба ж, щоб це трапилося саме тоді, як мене не було». Ми посідали снідати біля дверей наріжної кімнати, де було чоловік з десять молоді, і серед них Грушницький. Мені вдруге судилося підслухати розмову, що мала вирішити його долю. Він мене не бачив, і отож я не міг підозрювати умислу, але це тільки збільшувало його провину в моїх очах.

— Та невже ж це справді були черкеси? — сказав хтось.— Хто їх бачив?

— Я вам розкажу всю історію,— відповів Грушницький,— тільки, будь ласка, не виказуйте мене; ось як це було: вчора одна людина, якої я вам не назву, приходить до мене і розповідає, що бачила о десятій годині вечора, як хтось прокрався до Ліговських. Візьміть до уваги, що княгиня була тут, а княжна вдома. От ми з ним пішли під вікна, щоб підстерегти щасливого.

Признаюсь, я злякався, хоч мій співрозмовник дуже був заклопотаний своїм сніданком: він міг почути речі для себе досить неприємні, якби, бува, Грушницький відгадав істину; але, засліплений ревнощами, він і гадки не мав про неї.

— Бачте,— говорив далі Грушницький,— ми й пішли, взявши з собою рушницю, заряджену холостим патроном, тільки так, щоб наполохати. До двох годин чекали в саду. Нарешті — бог його знає, звідки він узявся, тільки не з вікна, бо воно не відчинялося, а мабуть, вийшов у скляні двері, що за колоною, нарешті, кажу я, бачимо, сходить хтось з балкона... Яка княжна? га? Ну, скажу вам, московські панни! Після цього чому ж можна вірити? Ми хотіли його схопити, тільки він видерся і, як заєць, кинувся в кущі; отоді я по ньому вистрелив.

Навколо Грушницького залунав гомін недовіри.

— Ви не вірите? — спитав він.— Даю вам благородне слово честі, що все це щира правда, і на доказ я вам, либонь, назву цього добродія.

— Скажи, скажи, хто ж він! — залунало з усіх боків.

— Печорін,— відповів Грушницький.

В цю хвилину він підвів очі — я стояв у дверях проти нього; він страшенно почервонів. Я підійшов до нього і сказав повільно й виразно:

— Мені дуже жаль, що я ввійшов після того, як ви вже дали слово честі на підтвердження преогидного наклепу. Моя присутність звільнила б вас від зайвої підлоти.

Грушницький схопився зі свого місця й хотів розгарячитися.

— Прошу вас,— вів далі я тим самим тоном,— прошу вас зараз же відмовитися від ваших слів; ви дуже добре знаєте, що це вигадка. Я не думаю, щоб байдужість жінки до ваших блискучих гідностей заслуговувала на таку жахливу помсту. Подумайте добре: підтримуючи свою думку, ви втрачаєте право на ім'я благородної людини і ризикуєте життям.

Грушницький стояв передо мною, опустивши очі, дуже схвильований. Та боротьба совісті з самолюбством була нетривала. Драгунський капітан, що сидів біля нього, штовхнув його ліктем; він здригнувся і швидко відповів мені, не підводячи очей:

— Шановний пане, коли я що кажу, то я це думаю, і ладен повторити... Я не боюсь ваших погроз і готовий на все.

— Останнє ви вже довели,— відповів я йому холодно і, взявши під руку драгунського капітана, вийшов з кімнати.

— Чого вам треба?— спитав капітан.

— Ви приятель Грушницького і, певно, будете його секундантом?

Капітан вклонився дуже поважно.

— Ви вгадали,— відказав він,— я навіть зобов'язаний бути секундантом, бо образа, завдана йому, стосується й мене: я був з ним вчора вночі,— додав він, вирівнюючи свій сутулий стан.

— А! то це вас ударив я так незграбно по голові? Він пожовк, посинів; прихована злість проступала у виразі обличчя його.

— Я буду мати честь прислати сьогодні до вас свого секунданта,— додав я, вклоняючись дуже ввічливо і вдаючи, ніби не звертаю уваги на його лють.

На ґанку ресторації я зустрів Віриного чоловіка. Здається, він мене очікував.

Він схопив мене за руку з почуттям, схожим на захоплення.

— Благородний юначе! — сказав він зі слізьми на очах. — Я все чув! Який мерзотник! невдячний!.. Приймай їх після цього в порядний дім! Хвалити бога, в мене нема дочок! Та вас нагородить та, для якої ви ризикуєте життям. Будьте певні моєї скромності до якогось часу,— казав він. — Я сам був молодий і служив на військовій службі; я знаю, що в ці справи не годиться втручатися. Прощавайте.

Бідолаха! Радіє, що в нього нема дочок...

Я пішов просто до Вернера, застав його вдома і розповів йому все — мої взаємини з Вірою і княжною і розмову, що я її підслухав і що з неї довідався про наміри цих добродіїв посміятися з мене, примусивши стрілятися холостими зарядами. Але тепер справа виходила з меж жарту: вони, мабуть, не чекали такої розв'язки.

Лікар погодився бути моїм секундантом; я дав йому кілька настанов щодо умов поєдинку; він повинен настояти на тому, щоб справа обійшлася Якомога секретніше, бо хоч я коли завгодно ладен важити життям, але нітрохи не маю охоти зіпсувати назавжди своє майбутнє на цьому світі.

Після цього я пішов додому. За годину лікар повернувся з своєї експедиції.

— Проти вас, справді, є змова,— сказав він.— Я застав у Грушницького драгунського капітана і ще одного пана, якого прізвище не пам'ятаю. Я на хвилину зупинився в передпокої, щоб скинути калоші. У них був страшенний галас і спірка... «Нізащо не погоджусь! — казав Грушницький.— Він мене образив прилюдно; тоді було зовсім інше...» — «Що тобі до того?— відповів капітан. — Я все беру на себе. Я був секундантом на п'яти дуелях, і вже ж я знаю, як це влаштувати. Я все придумав. Будь ласка, тільки мені не заважай. Пострахати не погано. А нащо ставити себе під небезпеку, коли можна звільнитися?..» В цю хвилину я ввійшов. Вони раптом замовкли. Переговори наші тривали досить довго; нарешті ми вирішили справу ось як: верст за п'ять звідси є глухе міжгір'я; вони туди поїдуть завтра о четвертій годині ранку, а ми виїдемо через півгодини після них; стрілятися будете на шести кроках — цього вимагав сам Грушницький. Убитого — на рахунок черкесів. Тепер, ось яка в мене підозра: вони, тобто секунданти, мабуть, трохи змінили свій попередній план і хочуть зарядити кулею лише пістолет Грушницького. Це трохи скидається на вбивство, але воєнного часу, і особливо в азіатській війні, хитрощі дозволяються; тільки Грушницький, здається, трохи благородніший за своїх товаришів. Як ви гадаєте? чи повинні ми показати їм, що догадалися?

— Нізащо на світі, лікарю! будьте спокійні, я їм не піддамся.

— Що ж ви хочете робити?

— Це моя таємниця.

— Глядіть, не попадіться... Таж на шести кроках!

— Лікарю, я вас чекаю завтра о четвертій годині; коні будуть готові... Прощавайте.

Я до вечора просидів дома, зачинившись у своїй кімнаті. Приходив лакей кликати мене до княгині,— я велів сказати, що хворий.

Друга година ночі... не спиться... А треба б заснути, щоб завтра рука не тремтіла.

А втім, на шести кроках не промахнешся. А! пане Грушницький! ваша містифікація вам не вдасться... ми поміняємось ролями: тепер мені доведеться відшукувати на вашому блідому обличчі ознаки таємного страху. Навіщо ви самі визначили ці згубні шість кроків? Ви гадаєте, що я вам покірно підставлю свій лоб... та ми кинемо жеребок!., і тоді... тоді... що, як його щастя переважить? як моя зоря нарешті мене зрадить?.. І не дивина: вона так довго служила вірно моїм примхам; на небесах не більше сталості, ніж на землі.

Що ж? померти то померти! втрата для світу невелика; та й мені самому досить-таки вже нудно. Я — як людина на балу, яка позіхає і не їде додому лише тому, що нема ще її карети. Але карета готова... прощайте!..

Пробігаю в пам'яті все моє минуле і питаю себе мимохіть: навіщо я жив? для якої мети я народився?.. А, певне, вона існувала, і, певне, було моє призначення високе, бо я відчуваю в душі моїй сили неосяжні... Та я не вгадав цього призначення, я захопився принадами пристрастей пустих і невдячних; з горна їх я вийшов твердий і холодний, як залізо, але втратив навіки запал благородних прагнень — кращий цвіт життя. І з того часу скільки разів я грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я падав на голову приречених жертв, часто без злоби, завжди без жалю... Моя любов нікому не принесла щастя, бо я нічим не жертвував для тих, кого любив: я любив для себе, для власного задоволення; я тільки вдовольняв чудну потребу серця, жадібно вбираючи їх почуття, їх ніжність, їх радощі і страждання — і ніколи не міг насититись. Так морений голодом знеможено засипає й бачить перед собою розкішні страви й шипучі вина; він захоплено пожирає химерні дари уяви, і йому здається легше; але тільки-но прокинувся — мрія зникає... залишається подвоєний голод і розпач!

І, можливо, я завтра помру, і не залишиться на землі жодної істоти, яка б до кінця зрозуміла мене. Одні вважають мене гіршим, другі кращим, ніж я насправді... Одні скажуть: він був добрий хлопець, другі — мерзотник. І те, й те буде неправдою. Після цього чи варто клопоту жити? а все живеш — з цікавості: чекаєш чогось нового... Смішно й досадно!

Ось уже півтора місяця, як я у фортеці; Максим Максимович пішов на полювання... я сам; сиджу біля вікна; сірі хмари закрили гори до самого низу; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно; вітер свище й хитає віконниці... Нудно!.. Провадитиму далі свій журнал, перерваний стількома чудними подіями.

Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не осушив чаші страждань і тепер почуваю, що мені ще довго жити.

Як усе минуле ясно й різко вилилося в моїй пам'яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час!

Я пам'ятаю, що протягом ночі перед поєдинком я не спав ні хвилини. Писати я не міг довго: таємний неспокій охопив мене. З годину я ходив по кімнаті; потім сів і розгорнув роман Вальтера Скотта, що лежав у мене на столі: то були «Шотландські пуритани»; я читав спочатку із зусиллям, потім увесь поринув у чарівний вимисел... Невже шотландському барду на тому світі не платять за кожну втішну хвилину, що її дає його книга?..

Нарешті розвиднілось. Нерви мої заспокоїлись. Я подивився в дзеркало; тьмяна блідість вкривала моє обличчя, що зберігало сліди безсоння; але очі, хоч обведені коричневою тінню, блищали гордо і невблаганно. Я зостався задоволений з себе.

Наказавши сідлати коней, я одягнувся і збіг до купальні. Поринаючи в холодний кип'яток Нарзану, я відчував, як фізичні й душевні сили мої поверталися. Я вийшов з ванни свіжий і бадьорий, наче збирався на бал. Після цього кажіть, що душа не залежить від тіла!..

Повернувшись, я застав у себе лікаря. На ньому були сірі рейтузи, коротка жупанина і черкеська шапка. Я зайшовся від сміху, побачивши цю маленьку постать під величезною кошлатою шапкою: в нього обличчя зовсім не войовниче, а цього разу воно було ще довше, ніж звичайно.

— Чого ви такі сумні, лікарю? — спитав я його.— Хіба ви сто разів не проводили людей на той світ байдужісінько? Уявіть, що в мене жовта гарячка; я можу одужати, можу й померти; те й те звичайна річ; намагайтеся дивитись на мене, як на пацієнта, хворого на щось вам невідоме,— і тоді ваша цікавість збудиться до краю; ви можете надо мною зробити тепер кілька важливих фізіологічних спостережень... Чекання, що помреш не своєю смертю,— хіба це не є вже справжня хвороба?

Ця думка вразила лікаря, і він розвеселився.

Ми посідали верхи; Вернер вчепився за поводи обома руками, і ми вирушили,— миттю промчали повз фортецю через слобідку і в'їхали в міжгір'я; по ньому вилася напівзаросла високою травою дорога, яку раз у раз перетинав шумливий струмок, що його треба було переїжджати вбрід, на великий розпач лікаря, бо його кінь щоразу в воді зупинявся.

Я не пам'ятаю ранку блакитнішого і свіжішого! Сонце тільки-тільки виглянуло з-за зелених вершин, теплота його променів зливалася з останніми подувами холоднуватої ночі, і це завдавало всім почуття якогось солодкого томління. В ущелину не проходив ще радісний промінь молодого дня; він золотив лише верхи стрімчаків, навислих з обох боків над ними; густолисті кущі, що росли в їх глибоких тріщинах, від ледь помітного подиху вітру обсипали нас срібним дощем. Пам'ятаю,— цього разу я, більше ніж будь-коли раніш, любив природу. З яким інтересом вдивлявся я в кожну росинку, що тремтіла на широкому листку виноградному і відбивала мільйони райдужних променів! як жадібно погляд мій намагався прозирнути в млисту далину! Там шлях ставав усе вужчим, скелі синішими й страшнішими, і нарешті вони, здавалося, сходились непроникною стіною. Ми їхали мовчки.

— Ви написали свою духівницю?— раптом спитав Вернер.

— Ні.

— А якщо будете вбиті?..

— Спадкоємці знайдуться самі.

— Невже у вас нема друзів, яким би ви хотіли послати своє останнє прощай?..

Я похитав головою.

— Невже нема на світі жінки, якій ви хотіли б залишити що-небудь на спогад?..

— Чи хочете, лікарю,— відповів я йому,— щоб я розкрив вам свою душу?.. Бачте, я вижив з того віку, коли вмирають, промовляючи ім'я своєї коханої і заповідаючи другові пасмо напомадженого чи ненапомадженого волосся. Думаючи про близьку і можливу смерть, я думаю про самого себе: інші не роблять і цього. Друзі, які завтра мене забудуть або, гірше, сплетуть про мене бозна-які небилиці; жінки, які, обіймаючи іншого, сміятимуться з мене, щоб не збудити в ньому ревнощів до померлого, — бог з ними!

З життєвої бурі я виніс лише кілька ідей — і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую і розглядаю свої власні пристрасті і вчинки з суворим інтересом, але без почуття. В мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга мислить і судить її; перша, можливо, через годину попрощається з вами і світом назавжди, а друга... друга?.. Подивіться, лікарю: ви бачите — на скелі, праворуч, чорніють три постаті? Це, здається, наші супротивники?..

Ми пустилися риссю.

Біля підошви скелі в кущах було прив'язано троє коней; ми своїх прив'язали тут-таки, а самі вузькою стежечкою вибралися на площадку, де чекав нас Грушницький з драгунським капітаном і другим своїм секундантом, якого звали Іваном Гнатовичем; прізвища його я ніколи не чув.

— Ми давно вже вас чекаємо,— сказав драгунський капітан з іронічною усмішкою.

Я вийняв годинника й показав йому.

Він попросив пробачення, сказавши, що його годинник поспішає.

Кілька хвилин тривала мовчанка; нарешті лікар урвав її, звернувшись до Грушницького.

— Мені здається,— сказав він,— що обидва, показавши готовність стрілятися

і віддавши цим належне умовам честі, ви могли б, панове, порозумітися й закінчити цю справу полюбовно.

— Я ладен,— сказав я.

Капітан моргнув Грушницькому, і той, думаючи, що я боюся, набрав гордого вигляду, хоч до цієї хвилини тьмяна блідість вкривала його щоки. З того часу, як ми приїхали, він

вперше підвів на мене очі; але в погляді його був якийсь неспокій, що викривав внутрішню боротьбу.

— Поясніть ваші умови,— сказав він,— і все, що я можу для вас зробити, то будьте певні...

— Ось мої умови: ви сьогодні ж прилюдно відмовитесь від свого наклепу й будете просити в мене пробачення...

— Шановний добродію, я дивуюся, як ви смієте пропонувати мені такі речі?..

— Що ж я вам міг запропонувати, крім цього?..

— Ми будемо стрілятись. Я знизав плечима.

— Очевидно; тільки подумайте, що один з нас неодмінно буде вбитий.

— Я бажаю, щоб це були ви...

— А я ось певен у протилежному...

Він збентежився, почервонів, потім вимушено зареготав.

Капітан узяв його під руку й одвів убік; вони довго шепотіли. Я приїхав у досить миролюбному настрої, але все це починало мене дратувати.

До мене підійшов лікар.

— Слухайте,— сказав він, явно стурбований,— ви, мабуть, забули про їхню змову?..

Я не вмію зарядити пістолета, але в цьому разі... Ви чудна людина! Скажіть їм, що ви знаєте їх намір, і вони не посміють... Що за охота! підстрелять вас, як пташку...

— Будь ласка, не турбуйтеся, лікарю, і почекайте... Я все так влаштую, що на їх боці не буде ніякої переваги. Дайте їм пошепотіти...

— Панове, це стає нудним! — сказав я до них голосно. — Стрілятись то стрілятись; ви мали час вчора наговоритися...

— Ми готові,— відповів капітан. — Ставайте, панове!.. Лікарю, відмірте, з вашої ласки, шість кроків...

— Ставайте! — повторив Іван Гнатович пискливим голосом.

— Дозвольте! — сказав я.— Ще одна умова: тому, що ми будемо битись на смерть, ми зобов'язані зробити все можливе, щоб це залишилось таємницею і щоб секунданти наші не були відповідальні. Чи згодні ви?..

— Цілком згодні.

Отже, я придумав ось що: ви бачите на вершині цієї стрімкої скелі, праворуч, вузеньку площадку? звідти донизу буде сажнів зо тридцять, якщо не більше; внизу гостре каміння. Кожен з нас стане на самому краю площадки; таким чином навіть легка рана буде смертельною: це відповідає вашим бажанням, бо ви самі визначили шість кроків. Той, хто буде поранений, полетить неодмінно донизу і розіб'ється на смерть; кулю лікар вийме, і тоді можна буде дуже легко пояснити цю наглу смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жеребок, кому першому стріляти. Заявляю вам на закінчення, що інакше я не буду стрілятися.

— Гаразд! — сказав капітан, подивившись виразно на Грушницького, який кивнув головою на знак згоди. Обличчя його щохвилинно змінювалось. Я поставив його в скрутне становище. Стріляючись за звичайних умов, він міг цілити мені в ногу, легко мене поранити й задовольнити в такий спосіб свою помсту, не обтяжуючи занадто своєї совісті; а тепер він повинен був вистрілити в повітря, або зробитися вбивцею, або нарешті облишити свій підлий задум і наразитися на однакову зо мною небезпеку. В цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він одвів капітана вбік і став говорити йому щось з великим запалом; я бачив, як посинілі губи його тремтіли; та капітан від нього одвернувся, презирливо усміхаючись. «Ти дурень! — сказав він до Грушницького досить голосно. — Нічого не розумієш! Вирушимо ж, панове!»

Вузька стежечка вела поміж кущами на кручу; уламки скель становили хиткі східці цих природних сходів: чіпляючись за кущі, ми стали дертися на гору. Грушницький ішов попереду, за ним його секунданти, а далі ми з лікарем.

— Я дивуюся з вас,— сказав лікар, міцно потиснувши мені руку. — Дайте помацати пульс!.. О-го! гарячковий!., але на обличчі нічого не помітно... тільки очі у вас блищать яскравіше, ніж звичайно.

Раптом дрібне каміння з гуркотом покотилося нам під ноги. Що це? Грушницький спіткнувся; гілка, за яку він вчепився, зламалася, і він скотився б донизу на спині, якби його секунданти не підтримали.

— Стережіться! — крикнув я до нього. — Не падайте передчасно; це погана прикмета. Згадайте Юлія Цезаря!

От ми вибралися на вершину скелі, що виступала з пасма; площадка була вкрита дрібним піском, наче навмисне для поєдинку. Навколо, гублячись у-золотому тумані ранку, юрмилися вершини гір, як незчисленна череда, і Ельборус на півдні стояв білим громаддям, замикаючи ланцюг льодистих вершин, між якими вже блукали, набігши зі сходу, волокнисті хмарки. Я підійшов до краю площадки й подивився вниз, голова в мене мало не запаморочилась: там, унизу, здавалося, було темно й холодно, як у домовині; моховисті зубці скель, скинутих грозою і часом, чекали своєї здобичі.

Площадка, на якій ми мали стрілятися, являла майже правильний трикутник. Від виставленого кута відміряли шість кроків і вирішили, що той, кому доведеться першим зустріти ворожий вогонь, стане на самому розі спиною до прірви; якщо його не буде вбито, то супротивники поміняються місцями.

Я наважився надати всіх вигід Грушницькому; я хотів випробувати його; в душі його могла прокинутися іскра великодушності, і тоді все влаштувалося б на краще; та самолюбство і слабкість характеру мали взяти верх... Я хотів дати собі цілковите право не щадити його, якби доля мене помилувала. Хто не укладав таких угод зі своєю совістю?

— Киньте жеребок, лікарю! — сказав капітан. Лікар вийняв з кишені срібну монету і підняв її вгору.

— Решка! — вигукнув Грушницький поспішно, як людина, яку раптом збудив дружній поштовх.

— Орел! — сказав я.

Монета майнула і впала, дзенькнувши; всі кинулись до неї.

— Ви щасливі,— сказав я до Грушницького,— вам стріляти першому! Але пам'ятайте, що коли ви мене не вб'єте, то я не промахнусь — даю вам слово честі.

Він почервонів; йому було соромно вбити людину беззбройну; я дивився на нього пильно; з хвилину мені здавалося, що він кинеться мені в ноги, благаючи пробачити; але як признатися в такому підлому замірі?.. Йому залишався один спосіб — вистрілити в повітря; я був певен, що він вистрілить у повітря! Одне могло цьому перешкодити: думка, що я зажадаю повторного поєдинку.

— Пора! — шепнув мені лікар, смикаючи за рукав. — Коли ви тепер не скажете, що ми знаємо їхні наміри, то все пропало. Подивіться, він уже заряджає... якщо ви нічого не скажете, то я сам...

— Нізащо в світі, лікарю! — відповів я, стримуючи його за руку. — Ви все зіпсуєте; ви мені дали слово не заважати... Що вам до того? Може, я хочу бути вбитим...

Він подивився на мене здивовано.

— О! це інше!.. Тільки на мене на тому світі не скаржтеся...

Капітан тим часом зарядив свої пістолети, подав одного Грушницькому, з усмішкою шепнувши йому щось: другого мені.

Я став на куті площадки, міцно впершись лівою ногою в камінь і нахилившись трохи вперед, щоб, у разі легкої рани, не впасти назад.

Грушницький став навпроти мене і, на поданий знак, почав піднімати пістолета. Коліна його тремтіли. Він цілив мені просто в лоб...

Незбагненна лють закипіла в грудях моїх.

Раптом він опустив дуло пістолета і, збліднувши як полотно, обернувся до свого секунданта.

— Не можу,— сказав він глухим голосом.

— Боягуз! — відповів капітан.

Постріл пролунав. Куля дряпнула мені коліно. Я мимоволі зробив кілька кроків вперед, щоб скоріше віддалитися від краю.

— Ну, брат Грушницький, жаль, що промахнувся! — сказав капітан. — Тепер твоя черга, ставай! Обійми мене раніш; ми вже не побачимося! — Вони обійнялися; капітан насилу міг втриматися від сміху. — Не бійся,— додав він, хитро глянувши на Грушницького,— все дурниці на світі!.. життя гроша ламаного не варте... Двічі не вмирати!

Після цієї трагічної фрази, вимовленої з відповідною поважністю, він відійшов на своє місце; Іван Гнатович також зі слізьми обійняв Грушницького, і він залишився сам-один навпроти мене. Я досі намагаюся усвідомити, яке почуття кипіло тоді в моїх грудях: то було і презирство, то була й досада ображеного самолюбства, і злість від того, що цей добродій, який тепер так упевнено, так зухвало на мене дивиться, дві хвилини тому, не піддаючи себе ніякій небезпеці, хотів мене вбити як собаку, бо, поранений в ногу трохи дужче, я б неодмінно впав зі скелі.

Я кілька хвилин пильно дивився йому в обличчя, намагаючись помітити хоч будь-який слід каяття. Але мені здалося, що він стримував усмішку.

— Я вам раджу перед смертю помолитися богу,— сказав я йому тоді.

— Не турбуйтеся за мою душу більше, ніж за свою власну. Про одне вас прошу: стріляйте скоріш.

— І ви не відмовляєтесь від свого наклепу? не просите мене пробачити вам?.. Подумайте як слід: чи не каже вам чого-небудь совість?

— Пане Печорін! — вигукнув драгунський капітан.— Ви тут не для того, щоб сповідати, дозвольте вам зауважити... Давайте закінчимо швидше; а то хто-не-будь проїде ущелиною — і нас побачать.

— Добре. Лікарю, підійдіть до мене.

Лікар підійшов. Бідний лікар! він був блідіший, ніж Грушницький десять хвилин тому.

Дальші слова я промовив навмисне повільно, голосно й виразно, як виголошують смертний вирок:

— Лікарю, ці панове, мабуть за поспіхом, забули покласти кулю в мій пістолет: прошу вас, зарядіть його знову,— і добре.

— Не може бути! — кричав капітан. — Не може бути! я зарядив обидва пістолети; хіба що з вашого куля викотилась... Це не моя провина! А ви не маєте права перезаряджати... ніякого права... це зовсім проти правил; я не дозволю...

— Гаразд! — сказав я до капітана. — Якщо так, то ми будемо з вами стрілятися на тих самих умовах...

Він зам'явся.

Грушницький стояв, опустивши голову на груди, збентежений і понурий.

— Облиш їх! — сказав він капітанові, який хотів видерти мого пістолета з лікаревих рук... — Ти ж сам знаєш, що їхня правда.

Марно капітан робив йому різні знаки,— Грушницький не хотів і дивитися.

Тим часом лікар зарядив пістолета й подав мені. Побачивши це, капітан сплюнув і тупнув ногою:

— Дурень же ти, братику,— сказав він,— справжній дурень!.. Коли вже поклався на мене, то слухайся в усьому... Так тобі й треба! здихай собі як муха... — Він одвернувся і, відходячи, промимрив:—А все-таки це зовсім проти правил.

— Грушницький! — сказав я.— Ще є час: відмовся від свого наклепу, і я тобі прощу все. Тобі не вдалося посміятися з мене, і моє самолюбство вдоволене: згадай — ми були колись друзями...

Обличчя в нього спалахнуло, очі заблищали.

— Стріляйте! — відповів він. — Я до себе відчуваю презирство, а вас ненавиджу. Якщо ви мене не вб'єте, я вас заріжу вночі потай. Нам двом на землі нема місця...

Я вистрілив...

Коли дим розійшовся, Грушницького на площадці не було. Тільки порох легким стовпом ще вився на краю урвища.

Усі в один голос скрикнули.

— Finita la comedia!65— сказав я до лікаря.

Він не відповів і з жахом одвернувся.

Я знизав плечима й розкланявся з секундантами Грушницького.

Спускаючись стежкою вниз, я помітив між розколинами скель закривавлений труп Грушницького. Я мимоволі заплющив очі...

Одв'язавши коня, я ступою рушив додому. На серці в мене був камінь. Сонце здавалось мені тьмяним, проміння його мене не гріло.

65 Комедію закінчено! (італ.)

Не доїжджаючи слобідки, я повернув праворуч ущелиною. Бачити людину було б мені тяжко: я хотів бути сам-один. Кинувши поводи й опустивши голову на груди, я їхав довго, нарешті опинився в місці, мені зовсім незнайомому; я повернув коня назад і почав відшукувати дорогу; вже сонце сідало, коли я під'їхав до Кисловодська, змучений, на змученому коні.

Лакей мій сказав мені, що заходив Вернер, і подав дві записки: одну від нього, другу... од Віри. Я розпечатав першу; ось її зміст:

«Все влаштовано якомога краще: тіло привезено спотворене, кулю з грудей вийнято. Всі певні, що причина його смерті — нещасний випадок; лише комендант, якому, мабуть, відома ваша сварка, похитав головою, але нічого не сказав. Доказів проти вас нема ніяких, і ви можете спати спокійно... якщо можете... Прощавайте...»

Я довго не наважувався розгорнути другу записку... Що могла вона мені писати?..

Тяжке передчуття хвилювало мою душу.

Ось він, цей лист, кожне слово якого назавжди викарбувалося в моїй пам'яті:

«Я пишу тобі в цілковитій певності, що ми ніколи більш не побачимося. Кілька років тому, розлучаючись із тобою, я думала те ж саме; та небо воліло випробувати мене вдруге; я не витерпіла цього випробування, моє кволе серце скорилося знову знайомому голосові... ти не ставитимешся до мене з презирством за це, правда ж? Цей лист буде разом прощанням і сповіддю: я повинна сказати тобі все, що зібралося в мене на серці з того часу, як воно тебе любить. Я не буду обвинувачувати тебе — ти обійшовся зо мною, як обійшовся б кожен мужчина: ти любив мене як власність, як джерело радощів, тривог і печалей, що змінювалися взаємно, без яких життя нудне й одноманітне. Я це зрозуміла спочатку... Але ти був нещасливий, і я пожертвувала собою, сподіваючись, що коли- небудь ти оціниш мою жертву, що коли-небудь ти зрозумієш мою глибоку ніжність, незалежну ні від яких умов. Минуло відтоді багато часу: я проникла в усі таємниці душі твоєї... і переконалася, що то була надія марна. Гірко мені було! Та моє кохання зрослося з душею моєю: воно потемніло, але не погасло.

Ми розлучаємось навіки; проте ти можеш бути певний, що я ніколи не кохатиму іншого: моя душа вичерпала на тебе всі свої скарби, свої сльози і надії. Та, що раз любила тебе, не може дивитися без деякого презирства на інших мужчин, не тому, щоб ти був кращий за них, о ні! але в твоїй природі є щось особливе, властиве лише тобі, щось горде й таємниче; в твоєму голосі, хоч би що ти говорив, є влада непереможна; ніхто не вміє так постійно бажати, щоб його любили; ні в кому зло не буває таким принадним; нічий погляд не обіцяє стільки блаженства; ніхто не вміє краще користуватися своїми перевагами, і ніхто не може бути таким істинно нещасливим, як ти, бо ніхто стільки не старається запевнити себе в протилежному.

Тепер я повинна пояснити тобі причину мого поспішного від'їзду; вона тобі здасться маловажною, бо стосується самої мене.

Сьогодні вранці мій чоловік увійшов до мене й розповів про твою сварку з Грушницьким. Видно, я дуже змінилася на виду, бо він довго й пильно дивився мені в очі; я мало не впала без пам'яті від думки, що ти сьогодні маєш стрілятися і що я цьому причиною; мені здавалося, що я збожеволію... Але тепер, коли я можу міркувати, я певна, що ти залишишся живий. Неможливо, щоб ти помер без мене, неможливо! Мій чоловік довго ходив по кімнаті; я не знаю, що він говорив до мене, не пам'ятаю, що я йому відповідала... мабуть, я йому сказала, що я тебе люблю... Пам'ятаю лише, що наприкінці нашої розмови він образив мене жахливим словом і вийшов. Я чула, як він казав запрягати коней в карету... Ось уже три години, як я сиджу біля вікна і чекаю на твоє повернення. Але ти живий, ти не можеш померти!.. Карета майже готова... Прощавай, прощавай...

Я загинула,— та яке в тім лихо?.. Якби я могла бути певна, що ти завжди мене пам'ятатимеш,— не кажу вже любитимеш,— ні, тільки пам'ятатимеш... Прощавай; ідуть... я повинна сховати листа...

Правда ж, ти не любиш Мері? ти не одружишся з нею? Слухай, ти повинен мені принести цю жертву: я для тебе втратила все на світі...»

Я як божевільний вибіг на ґанок, вискочив на свого Черкеса, якого водили по подвір'ю, і щодуху помчав дорогою в П'ятигорськ. Я нещадно поганяв змученого коня, який з хрипом і весь у милі мчав мене кам'янистим шляхом.

Сонце вже сховалося у чорній хмарі, що спочивала на гребені західних гір; в ущелині стало темно й сиро. Підкумок, пробираючись по камінню, ревів глухо й одноманітно.

Я мчав, задихаючись від нетерплячки. Думка не застати вже її у П'ятигорську молотком ударяла мене в серце. Одну хвилину, ще одну хвилину бачити її, попрощатися, потиснути їй руку... Я молився, проклинав, плакав, сміявся... Ні, ніщо не передасть моєї тривоги, розпачу!.. Перед можливістю втратити її навіки, Віра стала для мене дорожчою над усе на світі,— дорожчою за життя, честь, щастя! Бог знає, які чудні, які скажені задуми роїлися в голові моїй... І тим часом я все мчав, поганяючи нещадно. І ось я став помічати, що кінь мій важче дихає; він разів зо два вже спіткнувся на рівному місці... Залишалося п'ять верст до Єсентуків — козацької станиці, де я міг пересісти на другого коня.

Усе було б врятовано, якби в мого коня вистачило сили ще на десять хвилин. Але раптом, піднімаючись із невеликого яру, при виїзді з гір, на крутому повороті, він тяжко впав на землю. Я спритно зіскочив, хочу підвести його, смикаю за повід — марно: ледве чутний стогін вирвався крізь зціплені його зуби; через кілька хвилин він здох; я залишився в степу сам, втративши останню надію; спробував іти пішки — ноги мої підломилися; виснажений тривогами дня й безсонням, я впав на мокру траву і, як дитина, заплакав.

І довго я лежав нерухомо і плакав гірко, не намагаючись стримати сліз і ридань; я думав, груди мої розірвуться; вся моя твердість, вся моя незворушність зникли як дим; душа виснажилася, розум замовк, і якби в цю хвилину хто-небудь мене побачив, він би з презирством одвернувся.

Коли нічна роса і гірський вітер освіжили мою палаючу голову і думки набрали звичайного порядку, то я зрозумів, що гнатися за загиблим щастям марно й безрозсудно. Чого ж мені ще треба? бачити її? навіщо? хіба не все закінчено між нами? Один гіркий прощальний поцілунок не збагатить моїх спогадів, а після нього нам тільки важче буде розлучатися.

Мені, однак, приємно, що я можу плакати! А втім, можливо, цьому причиною розстроєні нерви, ніч, проведена без сну, дві хвилини проти дула пістолета й порожній шлунок.

Все на краще! Це нове страждання, кажучи по-військовому, зробило в мені щасливу диверсію. Плакати здорово, і потім, мабуть, якби я не проїхався верхи і не був змушений по дорозі назад пройти п'ятнадцять верст, то й цієї ночі сон не склепив би очей моїх.

Я повернувся до Кисловодська о п'ятій годині ранку, кинувся на ліжко й заснув сном Наполеона після Ватерлоо.

Коли я прокинувся, надворі вже було темно. Я сів біля відчиненого вікна, розстебнув каптан, і гірський вітер освіжив груди мої, ще не заспокоєні тяжким сном утоми. Вдалині за рікою, крізь верхи густих лип, що її отінюють, мигали вогні в будовах фортеці та слобідки. На подвір ї в нас усе мовчало, в княгининому будинку було темно.

Увійшов лікар: лоб у нього був насуплений; він проти звичаю не простягнув мені руки.

— Звідки ви, лікарю?

— Від княгині Ліговської; дочка її хвора — розслаблення нервів... Та не в цьому річ, а ось що: начальство догадується, і хоч нічого не можна довести цілком, проте я вам раджу триматися обережніше. Княгиня мені казала сьогодні, що вона знає, що ви стрілялися за її дочку. Їй усе цей старенький розповів... як лишень його? Він був свідком вашої сутички з Грушницьким у ресторації. Я прийшов остерегти вас. Прощавайте. Можливо, ми більше не побачимось: вас зашлють куди-небудь.

На порозі він зупинився: йому хотілося потиснути мені руку... і якби я виказав йому щонайменше це бажання, то він кинувся б мені на шию, але я був холодний, як камінь,— і він вийшов.

От люди! всі вони отакі: знають наперед усі погані сторони вчинку, допомагають, радять, навіть схвалюють його, бачачи неможливість іншого засобу,— а потім умивають руки й одвертаються з обуренням від того, хто мав сміливість узяти на себе весь тягар відповідальності. Всі вони такі, навіть найдобріші, найрозумніші!..

Другого дня вранці, одержавши наказ від вищого начальства відправитися в фортецю N. я зайшов до княгині попрощатися.

Вона була здивована, коли на її запитання — чи маю я сказати їй що-небудь особливо важливе? — я відповів, що бажаю їй бути щасливою тощо.

— А мені треба поговорити з вами дуже серйозно. Я сів мовчки.

Ясно було, що вона не знала, з чого почати; обличчя її побагровіло, пухлі її пальці стукали по столу; нарешті вона почала так, уривчастим голосом:

— Слухайте, мсьє Печорін; я думаю, що ви благородна людина.

Я вклонився.

— Я навіть певна цього,— говорила вона,— хоч ваша поведінка трохи сумнівна; але у вас можуть бути причини, яких я не знаю, і от їх ви тепер повинні мені довірити. Ви захистили дочку мою від наклепу, стрілялись за неї, отже, ризикували життям... Не відповідайте, я знаю, що ви в цьому не зізнаєтесь, бо Грушницького вбито (вона перехрестилася). Бог йому простить — і, надіюсь, вам також!.. Це мене не стосується... я не смію осуджувати вас, бо дочка моя, хоч невинно, але була цьому причиною. Вона мені все сказала... я гадаю, все: ви освідчилися їй у коханні... вона вам призналася в своєму (тут княгиня тяжко зітхнула). Та вона хвора, і я певна, що це не проста хвороба! Печаль таємна її вбиває; вона не признається, але я певна, що ви цьому причиною... Послухайте: ви, може, думаєте, що я шукаю чинів, величезного багатства,— запевняю вас, даремно: я хочу тільки щастя дочці. Ваше теперішнє становище скрутне, але воно може покращати: ви маєте достатки; вас любить дочка моя, вона вихована так, що буде щастям чоловіка. Я багата, вона в мене одна... Кажіть, що вас стримує?.. Бачите, я не повинна б вам усього цього говорити, але я покладаюся на ваше серце, на вашу честь; згадайте, в мене одна дочка... одна...

Вона заплакала.

— Княгине,— звернувся я до неї,— я не можу відповісти вам; дозвольте мені поговорити з вашою дочкою на самоті...

— Ніколи! — вигукнула вона, вставши зі стільця, дуже схвильована.

— Як хочете,— сказав я, збираючись іти.

Вона замислилася, зробила мені знак рукою, щоб я почекав, і вийшла.

Минуло хвилин з п'ять; серце моє дуже билося, але думки були спокійні, голова холодна; хоч як я шукав у грудях моїх бодай іскри кохання до милої Мері, намагання мої були марні.

Ось двері відчинилися, і ввійшла вона. Боже! Як змінилася з того часу, відколи я не бачив її,— а чи давно ж?

Дійшовши до середини кімнати, вона похитнулась; я схопився, подав їй руку й довів її до крісла.

Я стояв навпроти неї. Ми довго мовчали; її великі очі, сповнені невимовного смутку, здавалося, шукали в моїх чого-небудь схожого на надію; її бліді губи даремно намагалися усміхнутись; її ніжні руки, складені на колінах, були такі худі й прозорі, що мені стало жаль її.

— Княжно,— сказав я,— ви знаєте, що я з вас сміявся?.. Ви повинні ставитися до мене з презирством

На її щоках виступив хворобливий рум'янець. Я говорив далі:

— Отже, ви мене любити не можете...

Вона одвернулася, сперлася ліктями на стіл, затулила очі рукою, і мені здалося, що в них блиснули сльози.

— Боже мій! — вимовила вона ледве чутно.

Це ставало нестерпним: ще хвилина, і я впав би їй у ноги.

— Отже, ви самі бачите,— сказав я по змозі твердим голосом і з вимушеною усмішкою,— ви самі бачите, що я не можу з вами одружитися. Якби навіть ви цього тепер хотіли, то незабаром покаялися б. Моя розмова з вашою матінкою змусила мене порозумітися з вами так одверто і так грубо; я сподіваюсь, що вона має хибну думку: вам легко її переконати в цьому. Ви бачите, я граю у ваших очах дуже гидку й жалюгідну роль і навіть у цьому признаюся; оце все, що я можу для вас зробити. Хоч яку б погану думку ви про мене мали, я їй скоряюся... Бачите, я перед вами негідний... Правда ж, коли навіть ви мене й любили, то з цієї хвилини відчуваєте презирство?..

Вона обернулася до мене бліда, як мармур, тільки очі її чудесно блищали.

— Я вас ненавиджу... — сказала вона.

Я подякував, вклонився шанобливо і вийшов. За годину кур'єрська тройка мчала мене з Кисловодська. За кілька верст від Єсентуків я пізнав край дороги труп мого баского коня; сідло хтось зняв — мабуть, проїжджий козак,— і на місці сідла на спині в коня сиділи два круки. Я зітхнув і одвернувся...

І тепер, тут, у цій нудній фортеці, я часто, пробігаючи думкою минуле, питаю себе: чому я не хотів ступити на цей шлях, що його відкрила мені доля,— шлях, де мене чекали тихі радощі і спокій душевний?.. Ні, я б не ужився з цією долею! Я, як матрос, народжений і зрослий на палубі розбійницького брига: його душа зжилася з бурями й битвами, і, викинутий на берег, він нудьгує і томиться, хай хоч як манить його тінистий гай, хай хоч як світить йому мирне сонце; він ходить собі цілий день по прибережному піску, вслухається в одноманітний гомін прибою і вдивляється в млисту далину: чи не майне там на блідій лінії, що відділяє синю безодню від сірих хмарин, жадане вітрило, що спочатку скидається на крило морської чайки, але дедалі відділяється від піни валів і рівним бігом наближається до пустинної пристані.

ФАТАЛІСТ

Мені якось раз трапилося прожити два тижні в козацькій станиці на лівому фланзі; тут- таки стояв батальйон піхоти; офіцери збиралися один в одного по черзі, вечорами грали в карти.

Одного разу, знудившись від бостону й кинувши карти під стіл, ми засиділися в майора С*** дуже довго; розмова, не як звичайно, була цікава. Розмовляли про те, що мусульманське повір'я, ніби доля людини написана на небесах, знаходить і серед нас,

християн, багатьох прихильників; кожен розповідав різні незвичайні випадки pro або contra66.

— Усе це, панове, нічого не доводить,— сказав старий майор,— адже ніхто з вас не був свідком тих чудних випадків, що ними ви підтверджуєте свої думки?

— Звичайно, ніхто,— сказали кілька чоловік разом,— але ми чули від надійних людей...

— Все це дурниці! — сказав хтось. — Де ті надійні люди, що бачили список, на якому визначено годину нашої смерті?.. І якщо справді є приречення, то нащо ж нам дано волю, розум? чому ми повинні відповідати за свої вчинки?

В цей час один офіцер, що сидів у кутку кімнати, підвівся і, поволі підійшовши до столу, обвів усіх спокійним і урочистим поглядом. Він був родом серб, як видно було з його імені.

66 За або проти (лат.).

Зовнішність поручика Вулича відповідала цілком його характеру. Високий зріст і смаглий колір обличчя, чорне волосся, чорні проникливі очі, великий, але правильний ніс, ознака його нації, сумна й холодна усмішка, що вічно блукала на губах його,— все це наче поєднувалося для того, щоб надати йому вигляду істоти особливої, нездатної ділитися думками та пристрастями з тими, яких йому дала доля в товариші.

Він був хоробрий, говорив мало, але різко; нікому не довіряв своїх душевних і сімейних таємниць; вина майже зовсім не пив, до молодих козачок,— чарівність яких важко збагнути, не бачивши їх,— він ніколи не залицявся. Говорили, проте, що полковникова дружина була небайдужа до його виразних очей; але він неабияк сердився, коли на це натякали.

Була ще одна пристрасть, якої він не таїв,— пристрасть до гри. За зеленим столом він забував усе і звичайно програвав; та постійні невдачі тільки подразнювали його впертість. Розповідали, що раз, під час експедиції, вночі, він на подушці банкував; йому страшенно щастило. Раптом залунали постріли, вдарили тривогу, всі схопилися й кинулись до зброї. «Постав ва-банк!» — кричав Вулич, не підводячись, до одного з найзапальніших понтерів. «Іде сімка»,— відповів той, біжучи геть. Незважаючи на загальну метушню, Вулич докинув талію; карту було дано.

Коли він з'явився в цеп, там уже була гаряча перестрілка. Вулича не турбували ні кулі, ні шаблі чеченські: він розшукував свого щасливого понтера.

— Сімку дано! — вигукнув він, побачивши його, нарешті, в цепу застрільників, які почали витісняти з лісу ворога, і, підійшовши ближче, вийняв свого гаманця та бумажника й віддав їх щасливому, незважаючи на заперечення про недоречність платежу. Виконавши цей неприємний обов'язок, він кинувся вперед, повів за собою солдатів і до самого кінця сутички преспокійно перестрілювався з чеченцями.

Коли поручик Вулич підійшов до столу, всі замовкли, чекаючи від нього якого-небудь оригінального вибрику.

— Панове! — сказав він (голос його був спокійний, хоч на тон нижчий, ніж звичайно).— Панове, до чого пусті суперечки? Ви хочете доказів: я вам пропоную спробувати на собі, чи може людина власною волею правити своїм життям, чи кожному з нас наперед призначено фатальну хвилину... Хто хоче?

— Не я, не я! — залунало з усіх боків.— От дивак! Спаде ж таке на думку!..

— Пропоную парі,— сказав я жартома.

— Яке?

— Я кажу, що нема приречення,— заявив я, висипаючи на стіл десятків зо два червінців — усе, що було у мене в кишені.

— Держу,— відповів Вулич глухим голосом. — Майор, ви будете суддею; ось п'ятнадцять червінців; решту п'ять ви мені винні, і по-дружньому зробіть ласку — додайте їх до цих.

— Добре,— сказав майор,— тільки не розумію, далебі, в чім річ,— і як ви розв'яжете спірку?..

Вулич мовчки вийшов до спальні майора; ми пішли за ним. Він підійшов до стіни, що на ній висіла зброя, і навмання зняв з цвяха один з різнокаліберних пістолетів. Ми ще його не розуміли; але коли він звів курок і насипав на панівку пороху, то багато хто, мимохіть скрикнувши, схопив його за руки.

— Що ти хочеш робити? Слухай, це божевілля! — закричали ми.

— Панове,— сказав він повільно, звільняючи свої руки,— хто хоче заплатити за мене двадцять червінців?

Усі замовкли і відійшли.

Вулич вийшов до другої кімнати й сів біля столу; всі подалися за ним. Він знаком запросив нас сісти навколо. Мовчки підкорялися йому: в цю хвилину він набув якоїсь таємничої влади над нами. Я уважно подивився йому в очі; але він спокійними і нерухомими очима зустрів мій допитливий погляд, і бліді губи його усміхнулися; та, незважаючи на його незворушність, мені здавалося, я читав печать смерті на блідому його обличчі. Я помічав, і багато старих воїнів підтверджували моє спостереження, що часто на обличчі людини, яка має померти через кілька годин, є якийсь чудний відбиток неминучої долі, так що звичним очам трудно помилитися.

— Ви сьогодні вмрете,— сказав я. Він швидко до мене обернувся, але відповів поволі і спокійно:

— Може, так, може, й ні...

Потім, звернувшись до майора, спитав: чи заряджений пістолет? Стурбований майор не пам'ятав добре.

— Та годі-бо, Вуличе! — вигукнув хтось.— Певне, що заряджений, коли в головах висів; що за охота жартувати!..

— Дурні жарти! — підхопив хтось.

— Ставлю п'ятдесят карбованців проти п'яти, що пістолет не заряджений! — вигукнув третій.

Склалися нові парі.

Мені набридла ця довга церемонія.

— Слухайте,— сказав я,— або застреліться, або повісьте пістолет на місце, і ходімо спати.

— Звичайно,— вигукнули інші,— ходімо спати.

— Панове, я вас прошу не рухатися з місця! — сказав Вулич, приставивши дуло пістолета до лоба. Всі наче скам'яніли.

— Пане Печорін,— додав він,— візьміть карту й киньте вгору.

Я взяв зі стола, як тепер пам'ятаю, червового туза й кинув угору: віддих у всіх перехопило; всі очі, виявляючи страх і якусь химерну цікавість, бігали від пістолета до фатального туза, що з трепетом опускався поволі: в ту хвилину, як він торкнувся стола, Вулич спустив курок... осічка!

— Хвалити бога,— вигукнули кілька чоловік,— не заряджений...

— Подивимось усе ж,— сказав Вулич. Він знову звів курок, прицілився в кашкет, що висів над вікном, постріл пролунав — дим наповнив кімнату; коли він розійшовся, зняли кашкет, він був пробитий у самій середині, і куля глибоко засіла в стіні.

Хвилин зо три ніхто не міг слова вимовити; Вулич преспокійно пересипав у свій гаманець мої червінці.

Почалися балачки про те, чому пістолет першого разу не вистрілив; одні казали, що, мабуть, панівка була засмічена, інші говорили пошепки, що раніш порох був сирий і що Вулич присипав свіжого; але я зауважив, що це припущення несправедливе, бо я весь час не спускав очей з пістолета.

— Ви щасливі у грі! — сказав я до Вулича.

— Вперше в житті,— відповів він, самозадоволено усміхаючись. — Це краще за банк і штос.

— Зате трошки небезпечніше.

— А що? ви почали вірити в приречення?

— Вірю; тільки не розумію тепер, чому мені здавалося, ніби ви неодмінно маєте сьогодні померти...

Він, той самий, який так недавно цілив собі преспокійно в лоб, тепер раптом спалахнув і збентежився.

— Одначе ж досить! — сказав він, встаючи.— Парі наше закінчилось, і тепер ваші зауваження, мені здається, недоречні... — Він узяв кашкета й пішов. Це мені здалося чудним,— і недарма.

Незабаром усі розійшлися по домах, по-різному міркуючи про химери Вулича і, певне, в один голос називаючи мене егоїстом, бо я держав парі проти людини, яка хотіла застрілитися; наче Вулич без мене не міг знайти нагоди!..

Я повертався додому пустими провулками станиці; місяць, повний і червоний, як заграва пожежі, починав виходити з-за зубчастого обрію будинків; зорі спокійно сяяли на темно-блакитному небосхилі, і мені стало смішно, коли я згадав, що були колись люди премудрі, які думали, що світила небесні беруть участь у наших нікчемних суперечках за клапоть землі чи за які-небудь вигадані права. І що ж? ці лампади, засвічені, на їх думку, лише для того, щоб освітлювати їх битви та перемоги, сяють так само, як і колись, а їх пристрасті і надії давно погасли разом з ними, як вогник, запалений на узліссі безтурботним мандрівником! А зате яку силу волі давала їм певність, що ціле небо, з своїми незчисленними мешканцями, на них дивиться із співчуттям, хоч німим, та незмінним!.. А ми, їхні жалюгідні нащадки, блукаючи по землі без переконань і гордості, без насолоди і страху, крім того мимовільного побоювання, що стискає серце від думки про неминучий кінець, ми нездатні більш до великих жертв ні на благо людства, ні навіть для власного нашого щастя, бо знаємо його неможливість і переходимо байдуже від сумніву до сумніву, як наші предки кидалися від одної помилки до другої, не маючи, як вони, ні надії, ні навіть тієї невиразної, хоч істинної насолоди, що її зустрічає душа в усякій боротьбі з людьми чи з долею...

Й багато інших таких думок проходило в голові моїй; я їх не стримував, бо не люблю зупинятися на якій-небудь абстрактній думці; і до чого це веде?.. У першій молодості моїй я був мрійником; я любив плекати навпереміну то похмурі, то райдужні образи, які малювала мені невгамовна й жадібна уява. Але що від цього мені залишилось? лише втома, як після нічної битви з привидом, і туманний спогад, сповнений жалів. У цій марній боротьбі вичерпав я і запал душі, і твердість волі, необхідну для справжнього життя; я вступив у це життя, переживши його вже у думках, і мені стало нудно й гидко, як тому, хто читає погане наслідування давно йому відомої книги.

Пригода цього вечора справила на мене досить глибоке враження й розбурхала мої нерви. Не знаю напевне, вірю я тепер у приречення чи ні, але того вечора я в нього твердо вірив: доказ був разючий, і я, незважаючи на те, що посміявся з наших предків та їх послужливої астрології, попав мимохіть у їхню колію; але я зупинив себе вчасно на цьому небезпечному шляху, і, маючи правило нічого не заперечувати остаточно і нічому не ввірятися сліпо, відкинув метафізику геть і почав дивитися під ноги. Така обережність була дуже до речі: я мало не впав, наткнувшись на щось товсте і м'яке, але, як видно, неживе. Нахиляюся — місяць уже світив просто на дорогу — і що ж? передо мною лежала свиня, розрубана навпіл шаблею... Тільки-но я встиг її розглядіти, як почув гупання кроків: два козаки бігли з провулка; один підійшов до мене і спитав, чи не бачив я п'яного козака, який гнався за свинею. Я сказав їм, що не зустрічав козака, і показав на нещасну жертву його несамовитої хоробрості.

— Отакий розбишака! — сказав другий козак. — Як нап'ється чихирю67, так і починає сікти все, що трапить під руку. Ходімо за ним, Єремійовичу, треба його зв'язати, а то...

Вони пішли, а я рушив далі дуже обережно і нарешті щасливо добрався до своєї квартири.

Я жив у одного старого врядника, якого любив за його добру вдачу, а особливо за гарненьку дочку Настю.

Вона, як звичайно, очікувала мене біля хвіртки, загорнувшись у шубку; місяць освітлював її милі губки, посинілі від нічного холоду. Пізнавши мене, вона усміхнулася, та мені було не до неї. «Бувай, Насте!» — сказав я, проходячи мимо. Вона хотіла щось відповісти, але тільки зітхнула.

Я зачинив за собою двері своєї кімнати, засвітив свічку й кинувся на ліжко; тільки сон цього разу не брав мене довше, ніж звичайно. Вже схід почав бліднути, коли я заснув, та, видно, було написано на небесах, що цієї ночі я не висплюся. О четвертій годині ранку два кулаки застукали до мене у вікно. Я схопився: що таке?.. «Вставай, одягайся!» — гукало до мене кілька голосів. Я похапцем одягнувся і вийшов.

— Знаєш, що сталося? — сказали мені в один голос три офіцери, які прийшли за мною; вони були бліді як смерть.

— Що?

— Вулича вбито. Я остовпів.

— Так, убито! — повторили вони. — Ходімо скоріш.

— Та куди йти?

— Дорогою дізнаєшся.

Ми пішли. Вони розповіли мені все, що трапилося, з домішкою різних зауважень щодо чудного приречення, яке врятувало його від неминучої смерті за півгодини до смерті. Вулич ішов сам-один темною вулицею; на нього наскочив п'яний козак, що порубав свиню, і, можливо, пройшов би мимо, не помітивши його, якби Вулич, раптом зупинившись, не сказав: «Кого ти, голубе, шукаєш?» — «Тебе!» — відповів козак, ударивши його шаблею, і розтяв його від плеча майже до серця... Два козаки, які зустріли мене і стежили за вбивцею, наспіли, підняли пораненого, але він уже вмирав і сказав лише три слова: «Він казав правду». Лише мені було зрозуміле темне значення цих слів: вони стосувалися мене; я мимоволі напророчив бідолашному його долю; мій інстинкт не обманув мене. Його обличчя змінилося, і я наче прочитав на ньому печать близької смерті.

67 Чихир — сорт кавказького виноградного вина.

Убивця зачинився в пустій хаті, край станиці: ми йшли туди. Багато жінок бігло з плачем у той самий бік; інколи спізнившись, на вулицю вискакував козак і, похапцем пристебуючи кинджала, бігом випереджав нас. Метушня була страшенна.

От, нарешті, ми прийшли; дивимося: навколо хати, двері й віконниці якої зачинено зсередини, стоїть натовп. Офіцери й козаки гаряче розмовляють між собою; жінки плачуть, примовляючи, й голосять. Серед них упало мені в око виразне обличчя старої, що виявляло страшний розпач. Вона сиділа на товстій колоді, спершись ліктями на свої коліна й підтримуючи голову руками: то була мати вбивці. її губи час від часу ворушилися... молитву вони шепотіли чи прокляття?

Тим часом треба було на щось зважитися і схопити злочинця. Ніхто, однак, не насмілювався кинутись першим.

Я підійшов до вікна й подивився в щілину віконниці: блідий, він лежав долі, тримаючи в руці пістолет; закривавлена шабля лежала біля нього. Він страшно поводив круг себе виразними своїми очима; часом він здригався й хапав себе за голову, ніби неясно пригадуючи вчорашнє. Я не прочитав великої рішучості в цьому неспокійному погляді і сказав майорові, що даремно він не накаже виламати двері й кинутися туди козакам, бо краще це зробити тепер, ніж потім, коли він зовсім отямиться.

В цей час старий осавул підійшов до дверей і назвав його на ім'я; той відгукнувся.

— Нагрішив, друже Юхимовичу,— сказав осавул,— то вже нічого робити, скорися!

— Не скорюся! — відповів козак.

— Побійся бога! ти ж не чеченець окаянний, а чесний християнин. Ну, вже коли гріх твій призвів до такого, нічого не вдієш: своєї долі не минеш!

— Не скорюся! — закричав козак грізно, і чути було, як клацнув зведений курок.

— Гей, тітко! — сказав осавул до старої. — Поговори з сином; ану ж тебе послухає...

Це ж тільки бога гнівити. Та подивись, ось і пани вже дві години чекають.

Стара подивилася на нього уважно й похитала головою.

— Василю Петровичу,— сказав осавул, підійшовши до майора,— він не здасться — я його знаю; а якщо двері виламати, то багато наших переб'є. Чи не накажете краще його пристрелити? у віконниці щілина широка.

В цю хвилину у мене в голові майнула чудна думка: подібно до Вулича, я надумав випробувати долю.

— Стривайте,— сказав я майорові,— я його візьму живого. — Звелівши осавулові завести з ним розмову й поставивши біля дверей трьох козаків, готових вибити їх і кинутися мені на допомогу за даним знаком, я обійшов хату й наблизився до фатального вікна; серце моє дуже билося.

— Ах ти, клятий! — кричав осавул. — Що ти глузуєш з нас, чи що? а може, думаєш, що ми з тобою не справимося? — Він став стукати в двері з усієї сили; я, припавши оком до щілини, стежив за рухами козака, який не чекав з цього боку нападу,— і раптом відірвав віконницю й кинувся у вікно головою вниз. Постріл гримнув у мене над самим вухом, куля зірвала еполет. Але дим, наповнивши кімнату, перешкодив моєму супротивникові знайти шаблю, що лежала біля нього. Я схопив його за руки; козаки вдерлися, і не минуло трьох хвилин, як злочинця вже було зв'язано й відведено під конвоєм. Народ розійшовся, офіцери мене поздоровляли — і справді, було з чим.

По всьому цьому як би, здається, не стати фаталістом? Але хто знає напевне, переконаний він у чому чи ні?.. І як часто ми вважаємо за переконання оману почуттів або промах розуму!.. Я люблю все брати під сумнів: цей нахил розуму не заважає рішучості характеру; навпаки, щодо мене, то я завжди сміливіше йду вперед, коли не знаю, що на мене чекає. Адже гіршого за смерть нічого не станеться — а смерті не минеш!

Повернувшись до фортеці, я розповів Максимові Максимовичу все, що трапилось зі мною і чого я був свідком, і побажав почути його думку щодо приречення. Він спочатку не розумів цього слова, але я пояснив його, як міг, і тоді він сказав, значуще похитавши головою:

— Еге ж, звичайно! Це штука досить химерна!.. А втім, ці азіатські курки часто осікаються, коли погано змащені чи' не досить міцно притиснеш пальцем. Признаюсь, не люблю я також гвинтівок черкеських; вони якось нашому братові не личать: приклад маленький,— так і дивися, що носа опече... Зате вже шаблі в їх — просто куди твоє діло! Потім він промовив, трохи подумавши: — Еге, жаль бідолаху... І надав же йому лихий уночі з п'яним розмовляти!.. А втім, видно, так уже в нього на роду було написано!..

Більше я від нього нічого не міг добитися: він взагалі не любить метафізичних дискусій.

(Переклад О. Кундзіча)