Ревізор - Оноре де Бальзак - РЕАЛІЗМ - Хрестоматія

Ревізор - Оноре де Бальзак - РЕАЛІЗМ - Хрестоматія

Не кивай на дзеркало, коли пика крива.

Народне прислів'я

ДІЙОВІ ОСОБИ

Антон Антонович Сквознік - Дмухановський, городничий.

Ганна Андріївна, дружина його.

Марія Антонівна, донька його.

Лука Лукич Хлопов, смотритель училищ.

Дружина його.

Амос Федорович Ляпкін - Тяпкін, суддя.

Артем Пилипович Земляні к а, попечитель богоугодних закладів.

Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.

Петро Іванович Добчинський, Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики.

Іван Олександрович Хлестаков, чиновник із Петербурга.

Йосип, слуга його.

Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.

Федір Андрійович Люлюков, Іван Лазаревич Растаковський,

Степан Іванович Коробкін, відставні чиновники, почесні особи в місті.

Степан Ілліч Уховертов, Часний пристав.

Свистунов, Пуговіцин, Держиморда, поліцейські.

Абдулін, купець.

Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.

Дружина унтер - офіцера.

Мишко, слуга городничого.

Слуга трактирний.

Гості, купці, міщани, прохачі.

ХАРАКТЕРИ Й КОСТЮМИ

Зауваження для пп. акторів

Городничий, уже постаріла на службі й дуже не дурна, по-своєму, людина. Хоча й хабарник, але поводиться дуже солідно; досить серйозний; трохи навіть резонер; говорить ні голосно, ні тихо, ні багато, ні мало. Його кожне слово значуще. Риси обличчя його грубі й жорсткі, як у всякого, хто почав тяжку службу з нижніх чинів. Перехід від страху до радості від приниженості до пихи досить швидкий, як у людини з груборозвиненими нахилами душі. Він одягнений, як звичайно, у свій мундир з петлицями і в ботфорти зі шпорами. Волосся в нього стрижене, сивувате.

Ганна Андріївна, дружина його, провінціальна кокетка, ще не стара, вихована наполовину на романах та альбомах, наполовину на клопотах у своїй коморі та в дівочій. Дуже допитлива і при нагоді виявляє пиху. Бере іноді владу над чоловіком тому тільки, що той не знає, що відповідати їй. Але влада ця поширюється тільки на дрібниці й полягає в доганах та глузуванні. Вона чотири рази переодягається в різні плаття протягом п'єси.

Хлестаков, молодий чоловік років 23-х, тоненький, худенький; трохи придуркуватий і, як кажуть, без царя в голові. Один із тих людей, що їх у канцеляріях прозивають вітрогонами. Говорить і діє без усякої тями. Він не в силі зупинити постійну увагу на якійсь думці. Мова його уривчаста, і слова вилітають із уст його зовсім несподівано. Чим більше виконавець цієї ролі виявить щирості й простоти, тим більше він виграє.

Одягнений за модою.

Йосип, слуга, такий, як звичайно бувають слуги немолодих літ. Говорить серйозно; дивиться трохи вниз, резонер і любить читати сам собі нотації для свого пана. Голос його завжди майже рівний, у розмові з паном набирає суворого, уривчастого й трохи навіть грубого виразу. Він розумніший за свого пана і тому швидше догадується, але не любить багато говорити і мовчки шахрай. Костюм у нього сірий або синій поношений сюртук.

Бобчинський і Добчинський, обидва низенькі, куценькі, дуже допитливі й надзвичайно схожі один на одного. Обидва з невеличкими черевцями. Обидва говорять скоромовкою і сильно допомагають жестами й руками. Добчинський трохи вищий і серйозніший за Бобчинського, але Бобчинський розв'язніший і жвавіший за Добчинського.

Ляпкін-Тяпкін, суддя, людина, що прочитала п'ять чи шість книг, і тому трохи вільнодумна. Охочий дуже здогадуватись, і через те кожному слову своєму надає ваги. Виконавець його ролі повинен завжди зберігати на обличчі своєму значущий вираз. Говорить басом з довгенькою розтяжкою, хрипом і сипом, як старовинний годинник, що спершу шипить, а потім уже б'є.

Земляніка, попечитель богоугодних закладів, дуже товста, неповоротка й незграбна людина, але до всього того проноза й шахрай. Дуже послужливий і метушливий.

Поштмейстер, простодушна до наївності людина.

Решта ролей не потребує особливих пояснень. Оригінали їх майже завжди є перед очима.

Панове актори особливо повинні звернути увагу на останню сцену. Останнє вимовлене слово має викликати електричне потрясіння всіх разом, раптово. Вся група повинна змінити положення в одну мить. Звук подиву має вирватися у всіх жінок одночасно, ніби з одних грудей. Від недодержання цих зауважень може зникнути весь ефект.

Дія перша

Кімната в будинку городничого

Ява І

Городничий, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, суддя, часний пристав, лікар, двоє квартальних.

Городничий. Я запросив вас, панове, для того, щоб оголосити вам найнеприємнішу звістку. До нас їде ревізор.

Амос Федорович. Як ревізор?

Артем Пилипович. Як ревізор?

Городничий. Ревізор із Петербурга, інкогніто. Та ще й із секретним наказом.

Амос Федорович. От і маєш!

Артем Пилипович. Не мала баба клопоту.

Лука Лукич. Господи Боже, ще й із секретним наказом.

Городничий. Я ніби передчував: сьогодні мені цілісіньку ніч снилися якісь два незвичайні пацюки. Їй-право, таких я ніколи не бачив: чорні, отакенні! прийшли, понюхали — і пішли геть. Ось я вам прочитаю листа, що його одержав я від Андрія Івановича Чмихова, якого ви, Артеме Пилиповичу, знаєте. Ось що він пише: «Любий друже, куме і благодійнику» (мимрить потихеньку, перебігаючи швидко очима)... «і

повідомити тебе». Ага! ось! «Спішу між іншим повідомити тебе, що приїхав чиновник з наказом оглянути всю губернію і особливо наш повіт (значущо підносить палець угору). Я дізнався про це від найпевніших людей, хоч він удає з себе приватну особу. А як я знаю, що за тобою, як за кожним, водяться грішки, бо ти людина розумна і не любиш пропускати того, що пливе до рук...» (зупинився) ну, тут свої... «то раджу тобі вжити заходів, бо він може приїхати у всякий час, якщо тільки вже не приїхав і не живе де- небудь інкогніто... Вчорашнього дня я...» Ну, тут уже пішли справи сімейні: «сестра Ганна Кирилівна приїхала до нас із своїм чоловіком; Іван Кирилович дуже потовстішав і все грає на скрипку...» і таке інше, і таке інше. Так от яка обставина.

Амос Федорович. Атож, обставина така надзвичайна, просто надзвичайна. Щось тут недаремно.

Лука Лукич. А навіщо, Антоне Антоновичу, чому це? Навіщо до нас ревізор?

Городничий. Навіщо! Така вже, видно, доля. (Зітхнув). Досі, дякувати богові, підбиралися до інших міст. Тепер дійшла черга до нашого.

Амос Федорович. Я гадаю, Антоне Антоновичу, що тут тонка і більш політична причина. Це значить ось що: Росія... так... хоче воювати, і міністерія ото, як бачите, й підіслала чиновника, щоб дізнатися, чи нема де зради.

Городничий. Ото бевкнули! А ще розумна людина. У повітовому місті зрада! Що воно, прикордонне, чи що? Та звідси хоч три роки мчись кіньми, ні до якої держави не доїдеш.

Амос Федорович. Ні, я вам скажу, ви не той... Ви не... Начальство, воно тонко бачить: дарма, що далеко, а воно собі мотає на вус.

Городничий. Мотає, чи не мотає, а я вас, панове, попередив. Дивіться! щодо себе я деякі розпорядження зробив, раджу й вам. Особливо вам, Артеме Пилиповичу! Безперечно, проїжджий чиновник побажає насамперед оглянути підлеглі вам богоугодні заклади — і тому ви зробіть так, щоб усе було пристойно: ковпаки щоб були чисті, і хворі щоб не скидалися на ковалів, як звичайно вони ходять по-домашньому.

Артем Пилипович. Ну, це ще нічого, ковпаки, сказати б, можна одягти й чисті.

Городничий. Так, і теж над кожним ліжком надписати латинською чи іншою якоюсь мовою... це вже ваша справа, Христіане Івановичу, — всяку хворобу: коли хто захворів, котрого дня і числа... Негаразд, що у вас хворі такий міцний тютюн палять, що завжди розчхаєшся, коли зайдеш. Та й краще, якби їх було менше; зразу завважать недогляд або лікарське невміння.

Артем Пилипович. О! щодо лікування, ми з Христіаном Івановичем вжили своїх заходів: що ближче до натури, то краще; ліків дорогих ми не вживаємо. Людина проста: якщо помре, то й так помре; якщо видужає, то й так видужає. Та й Христіанові Івановичу важкувато було б з ними й порозумітися, він по-російському ні слова не знає.

Христіан Іванович видає звук, почасти схожий на літеру і й трохи на є.

Городничий. Вам також порадив би, Амосе Федоровичу, звернути увагу на присутствені місця. У вас там у прихожій, куди звичайно приходять прохачі, сторожі завели свійських гусей з маленькими гусенятами, які так і шмигляють попід ногами. Воно, звісно, хатнє господарство заводити кожному похвально, і чому не завести його й сторожеві? тільки, знаєте, в такому місці непристойно... я й раніше хотів вам про це зауважити, та все якось забував.

Амос Федорович. А ось я їх сьогодні-таки звелю всіх забрати на кухню. Хочете, приходьте обідати.

Городничий. Крім того, погано, що у вас висушується в самім присутствії всяке дрантя, і над самісінькою шафою з паперами — мисливський гарапник. Я знаю, ви любите полювати, проте краще тимчасово його забрати, а там, як проїде ревізор, хай уже, можете собі його знову повісити. Також засідатель ваш... він, звісно, людина тямуща, але від нього такий дух, наче він тільки-но вийшов із винокурного заводу — це теж негаразд.

Я хотів давно про це вам сказати, але був, не пригадую, чимось заклопотаний. Є проти цього засоби, коли вже це справді, як він каже, у нього природний дух. Можна йому порадити їсти цибулю або часник, або щось інше. В цьому випадку може допомогти різними медикаментами Христіан Іванович.

Христіан Іванович видає той самий звук.

Амос Федорович. Ні, цього вже неможливо вигнати: він говорить, що в дитинстві мамка його прибила, і з того часу від нього одгонить трохи горілкою.

Городничий. Та я так тільки зауважив вам. Що ж до внутрішнього розпорядження і того, що зве в листі Андрій Іванович грішками, я нічого не можу сказати. Та й дивно говорити: нема людини, що за собою не мала б яких-небудь гріхів. Це вже сам Бог так сотворив, і вольтер'янці даремно проти цього говорять.

Амос Федорович. А що ви вважаєте, Антоне Антоновичу, грішками? Є грішки і грішки... Я говорю всім одверто, що беру хабарі, але чим хабарі? Цуценятами-хортами. Це зовсім інша річ.

Городничий. Ну, цуценятами чи чимось іншим — проте хабарі.

Амос Федорович. Ну, ні, Антоне Антоновичу. А от, приміром, як у когось шуба коштує п'ятсот карбованців, та дружині шаль...

Городничий. Ну, а що з того, що ви берете хабарі цуценятами-хортами? За те ви в Бога не віруєте; ви до церкви ніколи не ходите; а я принаймні у вірі твердий і щонеділі буваю в церкві. А ви... О, я знаю вас: ви коли почнете говорити про сотворіння світу, просто волосся дибки стає.

Амос Федорович. Та адже сам собою дійшов, власним розумом.

Городничий. Ну, іноді забагато розуму гірше, ніж би його зовсім не було. Проте я так тільки згадав про повітовий суд; а, правду кажучи, навряд чи хто коли-небудь зазирне туди: це вже таке завидне місце, сам Бог ним опікується. А ось вам, Лука Лукич, то як смотрителеві учбових закладів, треба потурбуватися особливо щодо вчителів. Вони люди, звісно, вчені й виховувалися в різних колегіях, але мають предивні вчинки, натурально нерозлучні з ученим званням. Один із них, приміром, отой, що має товсте обличчя... не пригадаю його прізвища, ніяк не може обійтися без того, щоб, зійшовши на кафедру, не скривитися. Ось так (кривиться). І потім почне рукою з-під галстука прасувати свою бороду. Розуміється, коли він школяреві зробить таку пику, то воно ще нічого, може, воно там і треба так, про це я не можу судити; але ви зважте самі, коли він зробить це одвідувачеві — це може бути дуже зле: пан ревізор або інший хтось може взяти це на свою адресу. Із цього чорт знає що може вийти.

Лука Лукич. Ну що, їй-право, мені з ним робити? Я вже кілька разів йому говорив: оце ще цими днями, як зайшов був до класу наш предводитель, він скорчив таку пику, якої я ніколи ще не бачив. Він, бач, зробив її від щирого серця, а мені догана: навіщо вільнодумство прищеплюється юнацтву.

Городничий. Те саме я повинен вам зауважити й про вчителя історії. Він учена голова — це видно, і відомостей нахапав силу-силенну, але тільки пояснює з таким захватом, що себе не пам'ятає. Я одного разу слухав його: ну, поки говорив про ассиріян та вавилонян — ще нічого, а як дійшов до Александра Македонського, то я не можу вам сказати, що з ним скоїлося. Я думав, що пожежа, їй-богу! збіг з кафедри і скільки сили бах стільцем об підлогу. Воно, звісно, Александр Македонський — герой, але навіщо ж стільці трощити? від цього збиток казні.

Лука Лукич. Так, він запальний, я йому це кілька разів уже нагадував... Каже: «Як хочете, а для науки я життя не пошкодую».

Городничий. Атож. Такий уже незрозумілий закон долі: розумна людина або п'яниця, або пику таку скривить, що хоч святих винось.

Лука Лукич. Не доведи Господи служити по вченій частині, всього боїшся. Кожний втручається, кожному хочеться показати, що він теж розумна людина.

Городничий. Це б ще нічого. Інкогніто прокляте! Раптом загляне: «А, ви тут, голубчики! А хто, — скаже, — тут суддя?» «Ляпкін-Тяпкін». «А дайте-но сюди Ляпкіна-Тяпкіна! а хто попечитель богоугодних закладів?» «Земляніка». «А дайте-но сюди Земляніку!» От що погано.

Ява II

Ті ж і поштмейстер.

Поштмейстер. Поясніть, панове, що, який чиновник ще?

Городничий. А ви хіба не чули?

Поштмейстер. Чув од Петра Івановича Бобчинського. Він тільки-но був у мене в поштовій конторі.

Городничий. Ну, що? як ви думаєте про це?

Поштмейстер. А що думаю? війна з турками буде.

Амос Федорович. Слово в слово! я сам те думав.

Городничий. Так, обидва пальцем у небо ткнули!

Поштмейстер. Їй-право, війна з турками. Це все француз капостить!

Городничий. Яка війна з турками! просто нам лихо буде, а не туркам. Це вже відомо: в мене лист.

Поштмейстер. А коли так, то не буде війни з турками.

Городничий. Ну, що ж, як ви, Іване Кузьмичу?

Поштмейстер. Та що я? Як ви, Антоне Антоновичу?

Городничий. Та що я? Страху-то нема, а так трішечки... Купецтво та міщанство мене бентежить. Кажуть, що залив я їм сала, а я от, їй-богу, коли й узяв з кого, то, вірите, без ніякої ненависті. Я навіть гадаю (бере його під руку й одводить набік), я навіть гадаю, чи не було на мене якогось доносу. Навіщо ж справді до нас ревізор? Послухайте, Іване Кузьмичу, чи не можна вам, для спільної нашої користі, кожний лист, що надходить до вашої поштової контори, вхідний чи вихідний, знаєте, так ото трішечки розпечатати й прочитати: чи немає там якогось донесення чи просто писанини. Коли нема, то можна знову запечатати; а втім, можна навіть і так віддати листа, розпечатаного.

Поштмейстер. Знаю, знаю... Цього не вчіть, це я роблю не те, щоб із обережності, а більше з цікавості: до смерті люблю дізнатися, що є нового на світі. Я вам скажу, що це прецікаве читання! іншого листа з насолодою прочитаєш: так описуються різні пасажі... а повчальність яка... Краще, ніж у «Московських ведомостях»!

Городничий. Ну, що ж, скажіть: нічого не начитували про якогось чиновника з Петербурга?

Поштмейстер. Ні, про петербурзького нічого нема, а про костромських та саратовських багато говориться. Шкода, одначе, що ви не читаєте листів. Є прекрасні місця. От нещодавно один поручик пише до приятеля і описав бал якнайграйливіше... дуже, дуже хороше: «Життя моє, милий друже, тече, — говорить, — в емпіреях: панночок багато, музика грає, штандарт скаче...» з великим, з великим почуттям описав. Я навмисне залишив його в себе. Хочете, прочитаю?

Городничий. Ну, тепер не до того. То зробіть ласку, Іване Кузьмичу: коли, бува, трапиться скарга або донесення, то без ніяких міркувань затримуйте.

Поштмейстер. З великою охотою.

Амос Федорович. Дивіться, попаде вам колись за це.

Поштмейстер. Ой, батеньку!

Г ородничий. Нічого, нічого. Інша річ, якби ви із цього публічне що-небудь зробили, а це ж діло сімейне.

Амос Федорович. Так, лихе діло закрутилося! А я, сказати правду, ішов оце до вас, Антоне Антоновичу, з тим, щоб почастувати вас собачкою. Рідна сестра тому псові, що ви його знаєте. Ви ж чули, що Чептович із Варховинським позиваються, і тепер мені розкіш: полюю зайців на землях і в того і в того.

Городничий. Батеньку, не милі мені тепер ваші зайці. У мене інкогніто прокляте сидить у голові. Так і чекаєш, що от відчиняться двері і — шасть...

Ява III

Ті ж, Добчинський і Бобчинський, обидва входять, засапавшись.

Бобчинський. Надзвичайна пригода!

Добчинський. Несподівана звістка!

Всі. Що? що таке?

Добчинський. Непередбачена річ: приходимо в гостиницю...

Бобчинський (перебиваючи). Приходимо з Петром Івановичем у гостиницю...

Добчинський (перебиваючи). Е, дозвольте ж, Петре Івановичу, я розповім.

Бобчинський. Е, ні, дозвольте вже я... дозвольте, дозвольте... ви ж і красномовства такого не маєте...

Добчинський. А ви зіб'єтесь і не пригадаєте всього.

Бобчинський. Пригадаю, їй-богу, пригадаю. Ви вже не заважайте, хай я розповім, не заважайте! Скажіть, панове, зробіть ласку, щоб Петро Іванович не заважав.

Городничий. Та кажіть, ради Бога, що таке? У мене серце не на місці. Сідайте, панове! візьміть стільці! Петре Івановичу, ось вам стілець! (Усі сідають довкола обох Петрів Івановичів). Ну що, що таке?

Бобчинський. Дозвольте, дозвольте: я все по порядку. Як тільки мав я приємність вийти од вас після того, як ви зволили збентежитися з приводу одержаного листа, прошу вас, — то я тоді ж таки забіг... Вже, будь ласка, не перебивайте, Петре Івановичу. Я вже все, все, все знаю, прошу вас. Так я, ось маєте, забіг до Коробкіна. А не заставши Коробкіна вдома, завернув до Растаковського, а не заставши Растаковського, зайшов от до Івана Кузьмича, щоб сповістити йому про одержану вами новину, та, ідучи звідти, зустрівся з Петром Івановичем...

Добчинський (перебиваючи). Біля ятки, де продаються пироги.

Бобчинський. Біля ятки, де продаються пироги. Та, зустрівшися з Петром Івановичем, і кажу йому: «Чи чули ви про новину, що її дістав Антон Антонович із достовірного листа?» А Петро Іванович уже почули про це від ключниці вашої Явдохи, яку, не знаю вже за чим, було послано до Пилипа Антоновича Почечуєва.

Добчинський (перебиваючи). За барильцем для французької горілки.

Бобчинський (одводячи його руки). За барильцем для французької горілки. От ми й пішли з Петром Івановичем до Почечуєва... Вже ви, Петре Івановичу... той... не перебивайте, будь ласка, не перебивайте!.. Пішли до Почечуєва, та по дорозі Петро Іванович каже: «Зайдемо, — каже, — до трактиру. У шлунку, бач, у мене... зранку я нічого не їв, так шлункова трясця...» еге, у шлунку б то в Петра Івановича... «А в трактир, — каже, — привезли якраз свіжої сьомги, так ми й перекусимо». Тільки-но ми в гостиницю, раптом молодий чоловік...

Добчинський (перебиваючи). Непоганий на вроду, в партикулярному одязі...

Бобчинський. Непоганий на вроду, в партикулярному одязі, походжає так ото по кімнаті, і в лиці такий ото розсуд, фізіономія... вчинки, і тут (крутить рукою біля лоба) сила, сила всього. Я ніби передчував та й кажу Петрові Івановичу: «Тут щось не теє». Так. А Петро Іванович уже кивнув пальцем та й підкликали трактирника, трактирника Власа: у нього дружина три тижні тому народила, і таке прежваве хлоп'ятко, буде так само, як і батько, держати трактир. Підкликавши Власа, Петро Іванович і запитав його потихеньку: «Хто, — каже, — цей молодий чоловік?» — а Влас і одповідає на це: «Це», — говорить...

Е — не перебивайте, Петре Івановичу, будь ласка, не перебивайте; ви не розповісте, їй- богу, не розповісте, ви шепелявите; у вас, я знаю, в роті один зуб із присвистом... «Це, — каже, — молодий чоловік, чиновник, — прошу вас, — іде із Петербурга, а на прізвище, — говорить, — Іван Олександрович Хлестаков, а іде, — говорить, — в Саратовську губернію і, — говорить, — предивно себе атестує: другий уже тиждень живе, з трактиру не їде, забирає все в борг і ні копійки не хоче платити». Як сказав він мені це, а мене тут думка й осяйнула. «Е!» — кажу я Петрові Івановичу...

Добчинський. Ні, Петре Івановичу, це я сказав: «Е!»

Бобчинський. Спочатку ви сказали, а потім і я сказав. «Е! — сказали ми з Петром Івановичем, — а з якої причини сидіти йому тут, коли дорога йому лежить на Саратовську губернію?» — Так, прошу Вас! А ото він і є той чиновник...

Городничий. Хто, який чиновник?

Бобчинський. Чиновник-от, про якого ви зволили одержати нотацію, ревізор.

Городничий (перелякано). Що ви, Господь з вами! Це не він.

Добчинський. Він! І грошей не платить, і не іде. Кому ж ото бути, як не йому?

І подорожна прописана до Саратова.

Бобчинський. Він, він, їй-богу, він... Такий спостережливий: усе обдивився. Побачив, що ми з Петром Івановичем їли сьомгу, — більше тому, що Петро Іванович щодо свого шлунку... егеж. Так він і в тарілки до нас зазирнув. Мене так і охопив страх.

Городничий. Господи, помилуй нас, грішних! А де він там живе?

Добчинський. У п'ятому номері, під сходами.

Бобчинський. У тім самім номері, де минулого року побилися проїжджі офіцери.

Городничий. І давно він тут?

Добчинський. Та тижнів уже зо два. Приїхав на Василія Єгиптянина.

Городничий. Два тижні! (Набік.) Батечку, сваточку, визволяйте, святі угодники! За ці два тижні відшмагали унтер-офіцерську жінку! Арештантам не видавали харчу! На вулицях шинок, бруд! Ганьба! посміховище! (Хапається за голову.)

Артем Пилипович. Що ж, Антоне Антоновичу? їхати парадом до гостиниці.

Амос Федорович. Ні, ні. Попереду пустити голову, духівництво, купецтво; от і в книзі: «Діяння Іоанна Масона...»

Городничий. Ні, ні; дозвольте вже мені самому. Бували скрутні випадки в житті, миналося, ще навіть і подяку діставав; може ж, Бог визволить і тепер. (Звертається до Бобчинського.) Ви кажете, він молодий чоловік?

Бобчинський. Молодий, років двадцять три або чотири, може, з гачком.

Городничий. Тим краще: молодого швидше пронюхаєш. Біда, якщо старий чорт, а молодий увесь зверху. Ви, панове, готуйтеся по своїй частині, а я вирушу сам або ось хоч із Петром Івановичем, приватно, для прогулянки, навідатися, чи не мають проїжджі неприємностей. Ей, Свистунов!

Свистунов. Чого зволите?

Г ородничий. Біжи зараз до часного пристава; або ні, ти мені потрібний. Скажи там кому-небудь, щоб якнайшвидше до мене часного пристава, і приходь сюди.

Квартальний побіг прожогом.

Артем Пилипович. Ходім, ходім, Амосе Федоровичу. Справді може трапитись біда.

Амос Федорович. Та вам чого боятися? Ковпаки чисті поодягав на хворих, та й кінці в воду.

Артем Пилипович. Які там ковпаки! Хворим звелено габерсуп давати, а в мене по всіх коридорах тхне такою капустою, що тільки носа затуляй.

Амос Федорович. А я щодо цього спокійний. Справді, хто піде до повітового суду? А як і зазирне у якийсь там папірець, так він життю радий не буде. Я ось уже п'ятнадцять

років сиджу на судейськім стільці, а як заглиблюсь іншим разом в записку — а! тільки рукою махну. Сам Соломон не вирішить, що в ній правда, а що неправда.

Суддя, попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ і поштмейстер виходять і в дверях стикаються

з квартальним, що повертається.

Ява IV

Городничий, Бобчинський, Добчинський та квартальний.

Городничий. Що, дрожка там стоїть?

Квартальний. Стоїть.

Городничий. Іди на вулицю... або ні, чекай! іди принеси... Та де ж інші? невже ти тільки один? я ж наказував, щоб і Прохоров був тут. Де Прохоров?

Квартальний. Прохоров на участку, та тільки до діла його аж ніяк не можна взяти.

Городничий. Як це?

Квартальний. Та так: привезли його вранці п'яного, як чіп. От уже два цебри води вилили, досі не протверезився.

Городничий (хапаючись за голову). Ох, Боже мій, Боже мій! Біжи швидше на вулицю або ні, біжи раніш до кімнати, чуєш! та принеси звідти шпагу і нову шляпу. Ну, Петре Івановичу, поїдемо.

Бобчинський. І я, і я... дозвольте й мені, Антоне Антоновичу.

Городничий. Ні, ні, Петре Івановичу, не можна, не можна! незручно, та й на дрожці не помістимося!

Бобчинський. Нічого, нічого, я так: півником, півником побіжу за дрожкою. Мені б тільки трішечки в щілинку у дверях так-от глянути, як у нього те поводження...

Городничий. Біжи миттю, візьми десяцьких, та хай кожний з них візьме... Ото шпага як подряпалась! проклятий купчисько Абдулін — бачить, що в городничого стара шпага, не прислав нової. О, лукавий народ! А так, шахраї, я гадаю, там уже прохання з-під поли й готують. Хай кожний візьме в руки по вулиці, — а чорт, по вулиці, — по мітлі, та підмели б усю вулицю, що йде до трактира, і підмели б чисто. Чуєш! Та дивись: ти! ти! я знаю тебе: ти там кумаєшся, та-крадеш у ботфорти срібні ложечки, — дивись, у мене око пильне!.. Що ти зробив з купцем Черняєвим, га? він тобі на мундир дав два аршини сукна; а ти цілий сувій потяг. Дивись! не по чину береш! Іди!

Ява V

Ті ж і часний пристав.

Городничий. А, Степане Іллічу, скажіть, ради Бога, де ви заподілися? На що це схоже?

Часний пристав. Я був тут зразу за ворітьми.

Городничий. Та, слухайте-но, Степане Іллічу! Чиновник же з Петербурга приїхав. Як ви там розпорядились?

Часний пристав. Та так, як ви наказували. Квартального Пуговіцина я послав із десяцьким підчищати тротуар.

Городничий. А Держиморда де?

Часний пристав. Держиморда поїхав на пожежній трубі.

Городничий. А Прохоров п'яний?

Часний пристав. П'яний.

Городничий. Як же це ви так допустили?

Часний пристав. Та Бог його знає. Вчорашнього дня трапилася за містом бійка, — поїхав туди для порядку, а повернувся п'яний.

Городничий. Послухайте-но, ви зробіть ось що: квартальний Пуговіцин... він високий на зріст, то хай стоїть для благоустрою на мосту. Та розкидати нашвидку старий паркан, що біля шевця, і поставити солом'яну тичку, щоб схоже було на планування. Воно, що більше руїни, то більш визначає діяльність градоправителя... Ох, Боже мій, я й забув, що біля того паркана навалено на сорок возів усякого сміття. Що ще за гидке місто: тільки-но де-небудь воздвигни який-небудь пам'ятник або просто паркан, чорт їх знає, звідки й нанесуть різної гидоти! (Зітхає.) Та коли приїжджий чиновник питатиме службу, мовляв, чи задоволені — щоб говорили: «Всім задоволені, ваше благородіє»; а котрий буде незадоволений, то йому потім дам такого незадоволення... О, ох, хо, хо, хо! грішний, многогрішний. (Бере замість капелюха футляр.) Дай тільки Боже, щоб минулося все найшвидше, а там я приліплю вже таку свічку, якої ще ніхто не ліпив: на кожну бестію купця накладу приставити по три пуди воску. О, Боже мій, Боже мій! щьмо, Петре Івановичу/ (Замість капелюха намагається одягти паперовий футляр.)

Часний пристав. Антоне Антоновичу, це коробка, а не капелюх.

Городничий (кидає її). Коробка так коробка. Чорт з нею! Та якщо запитають, чому не збудовано церкву при богадільні, на яку п'ять років тому було асигновано суму, то не забули б сказати, що почала будуватись, та згоріла. Я про це й рапорта подавав. А то, чого доброго, хто-небудь, забувшись, здуру ляпне, що вона й не починалася. Та сказати Держиморді, щоб він не дуже давав волю кулакам своїм; він для порядку всім ставить ліхтарі під очима — і винному, і невинному. Їдьмо, їдьмо, Петре Івановичу! (Іде й повертається). Та не випускати солдатів на вулицю, без усього: ця капосна гарніза натягне тільки поверх сорочки мундир, а знизу нічого нема.

Усі йдуть.

Ява VI

Ганна Андріївна і Марія Антонівна забігають на сцену.

Ганна Андріївна. Де ж, де ж вони? Ах, Боже мій... (Одчиняючи двері.) Чоловіче! Антоша! Антоне! (Говорить швидко.) А все ти, а все через тебе. Порпаєшся й порпаєшся: «Я шпилечку, я косиночку». (Підбігає до вікна й кричить.) Антоне, куди, куди? що, приїхав? ревізор? з вусами! з якими вусами?

Голос городничого. Потім, потім, матінко!

Ганна Андріївна. Потім? подумаєш, потім! Я не хочу потім... Мені тільки одне слово: що він, полковник? Га? (Зневажливо.) Поїхав! Я тобі пригадаю це! А все ця: «Мамочко, мамочко, стривайте-но, зашпилю ззаду косинку; я зараз». Ось тобі й зараз! Ось тобі ні про що й не дізналися! А все кляте кокетство; почула, що поштмейстер тут, і давай перед дзеркалом маніжитись: і звідси, і звідти підійде. Уявляє, що він до неї залицяється, він просто тобі робить гримасу, коли ти одвернешся.

Марія Антонівна. Та що ж робити, мамочко? Все одно, за дві години ми про все дізнаємося.

Ганна Андріївна. За дві години! уклінно дякую. Ото втішила відповіддю. Як ти не надумала сказати, що за місяць ще краще можна дізнатися. (Перехиляється у вікно.) Гей, Явдохо! Га? що, Явдохо, ти чула, там приїхав хтось?.. Не чула? дурепа яка! Махає руками? хай махає, а ти все б таки його розпитала. Не могла про це дізнатися! в голові дурниці, все женихи сидять. Га? швидко поїхали! та ти побігла б за дрожкою. Біжи, біжи зараз! Чуєш, побіжи, розпитай, куди поїхали; та гарненько все розпитай, що за приїжджий, який він, чуєш? підглянь у щілинку й дізнайся про все, і очі які: чорні чи ні, і за хвилину біжи сюди, чуєш? Швидше, швидше, швидше, швидше! (Кричить доти, поки не спадає завіса. Так завіса і закриває їх обох, що стоять біля вікна.)

Дія друга

Маленька кімната в готелі. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше.

Ява І

Йосип лежить на панській постелі.

Чорти б його взяли, їсти так хочеться, і в животі тріскотня така, начебто цілий полк засурмив у сурми. От, не доїдемо, та й годі, додому! що ти маєш робити? Другий місяць пішов, як уже з Пітера! Просвистів у дорозі грошики, голубчик, тепер сидить і хвоста під себе, і не гарячкує. А вистачило б і добре б вистачило на прогони; ні, бачиш ти, треба в кожному місті показати себе. (Перекривляє його.) «Гей, Йосипе, піди подивися кімнату, та кращу, та обід замов найкращий: я не можу їсти поганого обіду, мені потрібен кращий обід». Добре, якби справді було щось путяще, а то ж єлистратишко звичайнісінький.

З подорожніми знайомиться, а потім в карти — от тобі й догрався! Ех, осточортіло таке життя! їй право, на селі краще: воно хоч нема публічності, так і турботності менше; візьмеш собі бабу, та й лежи весь вік на полу та їж пироги. Ну, хто ж заперечує, воно, звісно, коли правду казати, то життя в Пітері краще за все. Гроші б тільки були, а життя тонке й політичне: кеятри, собаки тобі танцюють, і все, що бажаєш. Розмовляє все на тонкій делікатності, хіба що тільки перед дворянством поступиться; підеш на Щукін — купці тобі кричать: «Шановний!» На перевозі у човен з чиновником сядеш; кумпанії захотів — іди до крамнички: там тобі кавалер розповість про табори й оповістить, що кожна зірка означає на небі, так от як на долоні все бачиш. Стара офіцерша забреде; покоївка інколи зазирне така... фу, фу, фу! (Посміхається й трясе головою.) Галантерейне, чорт забирай, поводження! Нечемного слова ніколи не почуєш, кожний тобі говорить «ви». Набридло йти — береш візника й сидиш собі, як пан, а не захочеш заплатити йому, — будь ласка: біля кожного будинку є наскрізні ворота, і ти так шугонеш, що тебе ніякий сатана не знайде. Одне кепсько: іншим разом добре наїсися, а іншим мало не луснеш від голоду, як тепер, приміром. А все він винний. Що з ним поробиш? Батенько надішле грошики, щоб ото їх приберегти — куди там!.. Пішов гуляти: їздить візником, щодня ти діставай у кеятер квитка, а там за тиждень — гульк, і посилає на товкучку продавати новий фрак. Іноді все до останньої сорочки прогуляє, так що на ньому тільки й залишиться сюртучина та шинелина, — їй-богу, правда! І сукно таке добряче, аглицьке! карбованців півтораста йому самий фрак коштує, а на базарі віддасть карбованців за двадцять; а про штани і говорити нема чого — за ніщо йдуть. А чому? Тому, що за діло не береться: замість того, щоб на службу, а він іде гуляти по прешпекту, в карти грає. Ех, якби дізнався про це старий пан! Він би не подивився на те, що ти чиновник, а, задравши сорочину, так би всипав тобі, що днів би чотири ти почухувався. Коли служити, так служи! Ось тепер трактирник сказав, що не дам вам їсти, поки не заплатите за попереднє; ну, а коли не заплатимо? (Зітхаючи.) Ах, Боже мій, хоча б поганенького борщу! Здається, що так би цілий світ з'їв. Стукає, певне, це він іде. (Поспішно схоплюється з постелі.)

Ява II

Йосип і Хлестаков.

Хлестаков. На, візьми це (віддає картуз і паличку). А, знову вилежувався на ліжку?

Йосип. Та чого б мені вилежуватись? Не бачив я хіба ліжка, чи що?

Хлестаков. Брешеш, вилежувався; бачиш, усе зібгане.

Йосип. Та навіщо воно мені? не знаю хіба я, що таке ліжко? я маю ноги; я й постою! Навіщо мені ваше ліжко?

Хлестаков (ходить по кімнаті). Подивись, там у гамані тютюну нема?

Йосип. А звідки ж йому бути, тютюнові! Ви три дні тому останнє викурили.

Хлестаков (ходить і всяко стулює свої губи. Нарешті говорить голосно й рішуче). Слухай-но, гей, Йосипе!

Йосип. Чого зволите?

Хлестаков (голосно, але не так рішуче). Ти сходи туди.

Йосип. Куди?

Хлестаков (зовсім не рішуче і не голосно, а ближче до прохання). Вниз, у буфет... Там скажи... щоб мені дали пообідати.

Йосип. Та ні, я й ходити не хочу.

Хлестаков. Як ти смієш, дурню!

Йосип. Та так; все одно, хоч і піду, нічого з цього не буде. Хазяїн сказав, що більше не дасть обідати.

Хлестаков. Як він сміє не дати? От іще дурниці!

Йосип. Ще, каже, і до городничого піду; третій тиждень пан грошей не платить. Ви, мовляв, з паном, каже, шахраї, і пан твій шалапут. Ми, мовляв, каже, таких дурисвітів і падлюк бачили.

Хлестаков. А ти вже й радий, тварюко, зразу ж переказувати все це.

Йосип. Каже: «Так ото кожний приїде, обживеться, заборгується, потім і вигнати не можна». «Я, — каже, — жартувати не буду, я просто із скаргою, щоб у холодну, та в тюрму».

Хлестаков. Ну, ну, дурню, годі! Піди, піди, скажи йому. Тага груба тварюка.

Йосип. Та краще я самого хазяїна покличу до вас.

Хлестаков. Навіщо ж хазяїна? ти піди сам скажи.

Йосип. Та, їй-право, пане...

Хлестаков. Ну, йди, чорт з тобою! поклич хазяїна.

Йосип йде.

Ява III

Хлестаков сам.

Страх як хочеться їсти. Оце трошки прогулявся; думав, чи не пройде апетит, — ні, чорт забирай, не проходить. Справді, якби в Пензі я не погуляв, вистачило б грошей доїхати додому. Піхотний капітан здорово підчепив мене, штоси дивовижно, бестія, зрізує. Всього якихось там чверть години посидів, і все обібрав. А проте як же ще хотілося б із ним зрізатися, та випадку не було. Яке жалюгідне місто! В овочевих крамницях нічого не дають у борг. Це вже просто підло. (Насвистує спочатку з «Роберта», потім «Не ший мені, матінко», а наприкінці ні се ні те.) Ніхто не хоче йти.

Ява IV

Хлестаков, Йосип і трактирний слуга.

Слуга. Хазяїн наказав спитати, чого ви хочете.

Хлестаков. Здрастуй, братіку! Ну, що ти, здоровий?

Слуга. Слава Богу.

Хлестаков. Ну, що, як у вас у гостиниці? чи добре все йде?

Слуга. Та слава Богу, все гаразд.

Хлестаков. Багато проїжджих?

Слуга. Та чимало!

Хлестаков. Слухай-но, любий мій, там мені й досі обіду не приносять, то, будь ласка, піджени, щоб швидше, — бачиш, я зразу ж по обіді маю за дещо взятися.

Слуга. Та хазяїн сказав, що більше не даватиме. Він ніби хотів іти сьогодні скаржитись городничому.

Хлестаков. А чого скаржитись? Розсуди сам, любий мій, чого? їсти ж мені треба. Так я можу зовсім охлянути. Мені дуже їсти хочеться, я не жартома це кажу.

Слуга. А так! Він казав: «Я йому обідати не дам, поки він не заплатить мені за попереднє». Отака вже відповідь його була.

Хлестаков. А ти урезонь, умов його.

Слуга. А що ж йому таке говорити?

Хлестаков. Ти розтлумач йому серйозно, що мені треба їсти. Гроші — то само собою... Він думає, що як йому, мужлаєві, нічого, коли не поїсть день, то так і іншим. Чи чули таке!

Слуга. Чого ж, я скажу.

Ява V

Хлестаков сам.

А погано, однак, коли він зовсім нічого не дасть попоїсти. Так тягне на їжу, як ніколи ще не тягло. Хіба з одежі щось пустити в діло? Штани, чи що, продати? Ні, краще вже поголодувати, та приїхати додому в петербурзькому костюмі. Шкода, що Йохим не дав на прокат карети, а добре було б, чорт забирай, приїхати додому в кареті, підлетіти отаким чортом до якого-небудь сусіда-поміщика під ґанок, з ліхтарями, а Йосип позаду в лівреї. Уявляю, як би всі переполохалися: «Хто такий, що таке?» А лакей входить (виструнчується і вдає лакея) : «Іван Олександрович Хлестаков із Петербурга, накажете прийняти?» Вони, тюхтії, і не знають, що таке значить «накажете прийняти». До них, коли й приїде якийсь гусак-поміщик, так і преться, ведмідь, просто до вітальні. До донечки там гарненької підійдеш: «Пані, як я...» (потираєруки і шаркає ніжкою). Тьху! (Плює) Аж нудить, так їсти хочеться.

Ява VI

Хлестаков, Йосип, потім слуга.

Хлестаков. Ну, що?

Йосип. Несуть обід.

Хлестаков (плескає в долоні і злегка підскакує на стільці). Несуть! несуть! несуть!

Слуга (з тарілками й серветкою). Хазяїн в останній раз уже дає.

Хлестаков. Ну, хазяїн, хазяїн... Мені плювати на твого хазяїна! Що там таке?

Слуга. Суп і печеня.

Хлестаков. Як, тільки дві страви?

Слуга. Іменно тільки.

Хлестаков. Неподобство яке! я цього не приймаю. Ти скажи йому: що це справді таке, га!.. цього замало.

Слуга. А хазяїн каже, що ще забагато.

Хлестаков. А соусу чому нема?

Слуга. Соусу нема.

Хлестаков. А чому нема? я бачив сам, проходячи повз кухню, що готувалося багато. І в їдальні сьогодні вранці два якісь куценькі чоловіки їли сьомгу, та й багато ще дечого.

Слуга. Та воно, може, і єсть, так — нема.

Хлестаков. Як нема?

Слуга. Нема та й годі.

Хлестаков. А сьомга, а риба, а котлети?

Слуга. Та це для тих, котрі поважніші.

Хлестаков. Ах ти ж, дурень!

Слуга. Іменно так.

Хлестаков. Порося ти миршаве... Як же вони їдять, а я не їм? чому ж я, чорти б його взяли, так само не можу? хіба вони не такі проїжджі, як і я?

Слуга. А звичайно не такі.

Хлестаков. А які?

Слуга. Звісно які! вони вже, відомо: вони гроші платять.

Хлестаков. Я з тобою, йолопе, говорити не хочу. (Наливає суп і їсть.) Що це за суп? Та ти самої води налив у миску: ніякісінького смаку, тільки смердить. Я не хочу цього супу, дай мені іншого!

Слуга. Ми приберемо. Хазяїн сказав: коли не хочете, то й не треба.

Хлестаков (захищаючи рукою страву). Ну, ну, ну... стривай, дурню; ти звик там поводитися з іншими: я, брат, не з того роду! зі мною не раджу... (їсть). Боже мій, який суп! (Їсть далі.) Я гадаю, що жодна людина в світі не їла такого супу. Якесь пір'я плаває, замість масла. (Ріже курку.) Ой, ой, ой, яка курка! Дай печеню! Там супу трохи лишилося, Йосипе, візьми собі. (Ріже печеню.) Що це за печеня? Це не печеня.

Слуга. А що ж воно таке?

Хлестаков. Чорт його знає, що таке, тільки не печеня. Це сокира, засмажена замість яловичини! (Їсть.) Шахраї, каналії, чим вони годують! і щелепи заболять, якщо з'їси один такий шматок. (Колупає пальцем у зубах.) Негідники! ну, зовсім дубова кора, ніяк і не витягнеш, і зуби почорніють після таких страв. Шахраї! (Витирає рот серветкою.)

Більше нічого нема?

Слуга. Нема.

Хлестаков. Каналії! негідники! і хоча б який соус чи тістечко. Падлюки! деруть тільки з проїжджих.

Слуга прибирає й виносить тарілки разом з Йосипом.

Ява VII

Хлестаков, потім Йосип.

Хлестаков. Справді, ніби зовсім і не їв; тільки-но розохотився. Були б дрібні, послав би на базар та купив би хоч сайку.

Йосип (входить). Там чогось городничий приїхав, цікавиться й питає про вас.

Хлестаков (злякавшись). От тобі й маєш! Ну, бестія трактирник, встиг уже поскаржитися! Що, коли справді він потягне мене в тюрму? Що ж, коли по благородному, я може... ні, ні, не хочу! Там по місту тиняються офіцери й народ, а я, мов навмисне, задав тону та ще й переморгнувся з однією купецькою донькою... Ні, не хочу. Та що він, як він сміє насправді? Що я йому хіба купець чи ремісник? (Бадьориться й випростовується.) Та я йому просто скажу: «Як ви смієте, як ви?..» (У дверях крутиться ручка; Хлестаков полотніє й зіщулюється.)

Ява VIII

Хлестаков, Городничий та Добчинський. Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва перелякано дивляться кілька хвилин один на одного, витріщивши очі.

Городничий (трохи отямившись і виструнчившись). Бажаю здоров'я!

Хлестаков (кланяється). Моє шанування...

Городничий. Пробачте.

Хлестаков. Нічого.

Городничий. Обов'язок мій, як градоначальника тутешнього міста, піклуватися про те, щоб проїжджим та й усім благородним людям ніяких утисків...

Хлестаков (спочатку трохи заїкається, а на кінець говорить голосно). Так що ж подієш?., я не винуватий... Я, їй-право, заплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський визирає з дверей.) Він більше винен: м'ясо подає мені таке тверде, як колодка; а суп — він чорт знає чого хлюпнув туди, я мусив був викинути його за вікно. Він мене морить голодом цілими днями... Чай такий чудний: одгонить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина.

Городничий (лякаючись). Пробачте, я, їй-право, не винуватий. На базарі в мене м'ясо завжди добре. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже не знаю, де він бере таке. А коли щось не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зі мною на іншу квартиру.

Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та я... я служу в Петербурзі. (Бадьориться.) Я, я, я...

Городничий (набік). О Господи ти Боже, який лютий! про все дізнався, все порозказували прокляті купці!

Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду!

Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу.) Що ви? що ви?

Городничий (виструнчившись і тремтячи усім тілом). Змилуйтеся, не занапастіть! Жінка, діти маленькі... не зробіть нещасною людиною.

Хлестаков. Ні, я не хочу! От іще! мені що до того? Через те, що у вас жінка й діти, я маю йти в тюрму, от чудесно! (Бобчинський визирає з дверей і злякано ховається.) Ні, щиро дякую, не хочу.

Городничий (тремтячи). Від недосвідченості, їй-богу, від недосвідченості. Нестатки. Незаможність. Самі звольте розсудити. Казенної платні не вистачає навіть на чай та на цукор. А коли й були якісь хабарі, то сама дрібничка: до столу того-сього та на пару вбрання. Що ж до унтер-офіцерської вдови, що займається купецтвом, яку я нібито відшмагав, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали вороги мої; це такий народ, що на життя моє ладні вчинити замах.

Хлестаков. Так що? мені нема ніякого діла до них. (Замислився.) Я не знаю, до того ж, навіщо ви говорите про ворогів або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте шмагати. Руки короткі... Ще чого! дивись ти який!.. Я віддам, віддам гроші, але в мене тепер нема. Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.

Городничий (набік). О, тонка штука! Он куди закинув! якого туману напустив! розбери, хто хоче. Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну та вже, будь що будь, а спробую! впіймав, не впіймав... (Уголос.) Коли ви, справді, маєте потребу в грошах або в чомусь іншому, то я ладен служити цієї ж хвилини. Мій обов'язок допомагати проїжджим.

Хлестаков. Позичте, позичте мені, я зразу ж поверну трактирникові. Мені б тільки карбованців двісті або хоч навіть і менше.

Городничий (подаючи гроші). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться рахувати.

Хлестаков (беручи гроші). Дуже вам дякую; я вам зразу ж пришлю їх із села, у мене це випадково... Я бачу, ви благородна людина. Тепер інша справа.

Городничий (набік). Ну, слава Богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер, як по маслу. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.

Хлестаков. Гей, Йосипе!

Йосип входить.

Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського.) А що ж ви стоїте? зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського.) Сідайте, прошу дуже.

Городничий. Нічого, ми й так постоїмо.

Хлестаков. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілком відвертість вашої вдачі й гостинність, а то, признаюсь, я вже гадав, що ви прийшли з тим, щоб мене... (Добчинському.) Сідайте.

Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський заглядає в двері й прислухається.

Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Добре, і ми напустимо туману; удамо, ніби зовсім і не знаємо, що він за один. (Уголос).

Ми, проходжуючись у службових справах, ось із Петром Івановичем Добчинський, тутешнім поміщиком, зайшли навмисно в гостиницю, щоб подивитися, чи добре живеться проїжджим, бо я не так, як інший городничий, якому все байдуже; але я, я, крім обов'язку, ще й як християнин-людинолюбець хочу, щоб кожного смертного тут хороше приймали, і от ніби в нагороду випадок подарував таке приємне знайомство.

Хлестаков. І я сам дуже радий. Без вас я, кажу щиро, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.

Городничий (набік). Еге, розказуй! не знав, чим заплатити! (Уголос.) Чи насмілюсь запитати, куди і в які місця їхати зволите?

Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.

Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? і не почервоніє! О, та з ним рота не роззявляй. (Уголос.) Добре діло зволите робити. Та от і щодо дороги: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки коней, та проте, з другого боку, розвага для ума. Адже ви, мабуть, більше для власної приємності ідете?

Хлестаков. Ні, батенько мене викликає; розгнівався старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, так миттю тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.

Городничий (набік). Прошу подивитись, якого дзвона виливає! і старого батька приплів! (Уголос.) І надовго зволите їхати?

Хлестаков. Їй-право, не знаю. Адже мій батько упертий і тупий, старий хрін, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. А за що, справді, я маю занапастити життя з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне просвіти.

Городничий (набік). Славно закрутив! Бреше-бреше — і ніде не спіткнеться! А дивись, яке мале, миршаве. Здається, нігтем би його — раз! ну, та стривай, ти в мене проговоришся. Я тебе примушу більше розказати. (Уголос.) Справедливо зволили сказати: що можна зробити в глушині? Та от хоча б і тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не шкодуєш нічого, а нагорода, невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату.) Здається, ця кімната трохи вогкувата?

Хлестаков. Поганюща кімната, а блощиці такі, яких я ніде не бачив: як собаки, кусають.

Городничий. Дивіться! Такий освічений гість, і терпить, і від кого? Від якихось негідних блощиць, яким і на світ не слід би було родитися. Та й темно, здається, в цій кімнаті?

Хлестаков. Так, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді щось хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія річ якусь написати; не можу — темно, темно.

Городничий. Насмілююсь прохати вас... але ні, я недостойний...

Хлестаков. А що?

Городничий. Ні-ні, недостойний, недостойний.

Хлестаков. Та що ж таке?

Городничий. Я б насмілився... У мене в домі є чудесна для вас кімната, світла, затишна... Але ні, почуваю сам, це вже надто велика честь... Не прогнівайтесь. Їй-богу, від щирої душі запропонував.

Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з радістю; мені значно приємніше в приватнім домі, ніж у цьому шинку.

Городничий. А який радий буду я! А вже як дружина зрадіє. Така вже в мене вдача: гостинність з самого дитинства; особливо, коли гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів. Ні, не маю цієї вади, від щирої душі говорю.

Хлестаков. Сердечно дякую. Я сам теж, я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша відвертість і привітність, і я б, скажу правду, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і повагу, повагу й відданість.

Ява IX

Ті ж і трактирний слуга в супроводі Йосипа. Бобчинський визирає з дверей.

Слуга. Зволили кликати?

Хлестаков. Так; подай рахунок.

Слуга. Я ж допіру подав вам другий рахунок.

Хлестаков. Я вже не пригадую твоїх дурних рахунків. Кажи, скільки там?

Слуга. Ви зволили першого дня взяти обід, а на другий день тільки закусили сьомги і потім уже все в борг брали.

Хлестаков. Дурень, ще почав вираховувати. Всього скільки належить?

Городничий. Та ви не звольте турбуватися, він зачекає. (До слуги.) Геть звідси, тобі пришлють.

Хлестаков. Та воно й справді. (Ховає гроші.)

Слуга йде. У двері визирає Бобчинський.

Ява X

Городничий, Хлестаков, Добчинський.

Городничий. Чи не буде таке ваше бажання оглянути тепер деякі установи в нашому місті, як от — богоугодні та інші?

Хлестаков. А що там таке?

Городничий. А так, подивитись, як у нас ідуть справи... порядок який...

Хлестаков. З великою охотою, я готовий.

Бобчинський вистромляє голову в двері.

Городничий. Також, коли буде ваше бажання, звідти в повітове училище, оглянути порядок, в якому викладаються в нас науки.

Хлестаков. Прошу, прошу...

Городничий. Потім, коли забажаєте одвідати острог і городські тюрми — поглянете, як у нас утримуються злочинці.

Хлестаков. А навіщо тюрми? Уже краще ми оглянемо богоугодні заклади.

Городничий. Як вам завгодно. Який у вас намір, в своїм екіпажі, чи разом зі мною на дрожці?

Хлестаков. Так, я краще з вами на дрожці поїду.

Городничий (Добчинському). Ну, Петре Івановичу, вам тепер нема місця. Добчинський. Нічого, я так.

Городничий (тихо Добчинському). Слухайте: ви побіжіть та бігом, блискавкою, і занесіть дві записки, одну в богадільню Земляніці, а другу жінці. (Хлестакову.) Чи насмілюсь я попрохати дозволу написати у вашій присутності один рядочок дружині, щоб вона приготувалася прийняти шановного гостя.

Хлестаков. Та навіщо ж?.. А проте тут і чорнило, тільки паперу, не знаю... Хіба на цьому рахунку?

Городничий. Я тут напишу. (Пише й одночасно говорить сам собі.) А от подивимось, як піде справа після фриштику та пляшки товстопузки! Та є в нас губернська мадера, непоказна зовні, а слона повалить із ніг. Тільки б мені дізнатися, що воно таке і в якій мірі треба його остерігатися. (Написавши, віддає Добчинському, який підходить до дверей, але в цей час двері зриваються, і Бобчинський, що підслухував з того боку, летить разом з ними на сцену. Всі скрикують. Бобчинський підводиться.)

Хлестаков. Що? Чи не забились ви де-небудь?

Бобчинський. Нічого, нічого, без ніякого ушкодження, тільки поверх носа невеличка ґуля. Я забіжу до Христіана Івановича, — в нього, прошу вас, є пластир такий, так от воно й загоїться...

Городничий (роблячи Бобчинському докірливий знак, до Хлестакова). Це пусте. Прошу уклінно, будь ласка! а слузі вашому я скажу, щоб переніс чемодан. (Йосипові.) Любий мій, ти перенеси все до мене, до городничого, тобі всякий покаже. Прошу покірно! (Пропускає

вперед Хлестакова й іде за ним, але, повернувшись, говорить з докором Бобчинському.) Ну, й ви! не знайшли іншого місця впасти! І гепнувся, як чорт його знає що. (Йде; за ним Бобчинський; завіса падає.)

Дія третя

Кімната першої дії.

Ява І

Ганна Андріївна, Марія Антонівна, стоять біля вікна так, як і стояли.

Ганна Андріївна. Ну от, уже цілу годину чекаємо, а все ти зі своєю дурною манірністю: зовсім одяглася, ні! ще треба порпатись... Не слухати б її зовсім. Така досада! як навмисне, нікогісінько! ніби вимерло все!

Марія Антонівна. Та, справді, мамочко, хвилини за дві про все дізнаємось. Швидко вже Явдоха має прийти. (Дивитьсяу вікно й скрикує.) Ах, мамочко, мамочко!! хтось іде, он у кінці вулиці.

Ганна Андріївна. Де йде? у тебе вічно якісь фантазії; таки йде. Хто ж це йде? невеличкий на зріст... у фраку... хто ж це? Га? Це. одначе, досада! Хто ж би це такий був?

Марія Антонівна. Це Добчинський, мамочко!

Ганна Андріївна. Який Добчинський? тобі завжди щось таке ввижається! зовсім не Добчинський. (Махає хусткою.) Гей, ви, ідіть-но сюди! швидше!

Марія Антонівна. Справді, мамочко, Добчинський!

Ганна Андріївна. Ну от: тобі тільки щоб сперечатися. Кажуть тобі, не Добчинський.

Марія Антонівна. А що? а що, мамочко? бачите, що Добчинський!

Ганна Андріївна. Справді Добчинський, тепер я бачу; чого ж ти сперечаєшся? (Гукає у вікно.) Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? га? та кажіть-но звідти, все одно. Що, дуже строгий? га? А чоловік, чоловік? (Трохи відійшла од вікна, сердито.) Такий дурний: доки не зайде до кімнати, нічого не розповість.

Ява II

Ті ж і Добчинський.

Ганна Андріївна. Ну, скажіть, будь ласка: ну, чи не сором вам? я на вас тільки покладалась, як на порядну людину: всі раптом побігли, і ви туди ж за ними! я нічого толком так і не доберу. Ну, не сором вам? я у вас хрестила вашого Ванечку і Лізочку, а ви он як зі мною зробили!

Добчинський. Їй-богу, кумасю, так біг засвідчити шанування, що й не віддихаюсь!

Моє шанування, Маріє Антонівно!

Марія Антонівна. Здрастуйте, Петре Івановичу!

Ганна Андріївна. Ну, що? Ну, розказуйте: що там, як там?

Добчинський. Антон Антонович прислав вам записочку.

Ганна Андріївна. Ну, та хто ж він такий? генерал?

Добчинський. Ні, не генерал, а не поступиться генералові. Така освіта і поважне поводження, прошу вас.

Ганна Андріївна. А! так це той самий, що про нього було писано чоловікові.

Добчинський. Справжнісінький. Я це перший відкрив разом із Петром Івановичем.

Ганна Андріївна. Ну, розкажіть: що і як?

Добчинський. Та, слава Богу, все гаразд. Спочатку він зустрів було Антона Антоновича трохи суворо, атож; гнівався й говорив, що і в гостиниці все не гаразд, і до нього не поїде, і що він не хоче сидіти за нього в тюрмі; але потім, як дізнався про безневинність Антона Антоновича та як ближче розговорилися із ним, зразу змінив думку, і, слава Богу, все пішло добре. Вони тепер поїхали оглядати богоугодні заклади... А то, правду казавши, вже Антон Антонович гадали, чи не було таємного доносу; я й сам теж налякався трохи.

Ганна Андріївна. А вам чого боятися? адже ви не служите.

Добчинський. Та так, знаєте, коли вельможа говорить, якось лячно.

Ганна Андріївна. Ну, що ж... проте, це все дурниці; розкажіть, який він із себе? що, старий чи молодий?

Добчинський. Молодий, молодий чоловік: років двадцяти трьох; а говорить зовсім так, як старий. «Будь ласка, — каже, — я поїду: і туди, і туди...» (розмахує руками) так це все ловко. «Я, — каже, — і написати, і почитати люблю, та заважає, що в кімнаті, — каже, — трохи затемно».

Ганна Андріївна. А з себе який: брюнет чи блондин?

Добчинський. Ні, більше шантрет, і очі такі бистрі, як звірята, аж ніби ніяковієш перед ними.

Ганна Андріївна. Що тут пише він мені в записці? (Читає.) «Спішу тебе сповістити, душечко, що становище моє було дуже сумне, але надіючись на милосердя Боже, за два солоні огірки окремо і півпорції ікри карбованець двадцять п'ять копійок...» (Зупиняється.) Я нічого не розумію: до чого ж тут солоні огірки та ікра?

Добчинський. А, це Антон Антонович писали на чорновому папірці, щоб швидше: там якийсь рахунок був написаний.

Ганна Андріївна. А, так, дійсно. (Читає далі.) «Але, надіючись на милосердя Боже, здається, все кінчиться гаразд. Приготуй якнайшвидше кімнату для поважного гостя, ту, що обклеєна жовтими папірцями; до обіду додавати не трудись, бо перекусимо в богадільні в Артема Пилиповича. А вина звели побільше: скажи купцеві Абдуліну, щоб прислав найкращого, а не то я перерию увесь його льох. Цілуючи, душечко, твою ручку, залишаюсь твій: Антон Сквознік-Дмухановський...» Ах, Боже мій! це ж треба якнайшвидше! Гей, хто там? Мишко!

Добчинський (біжить і кричить у двері). Мишко! Мишко! Мишко!

Мишко заходить.

Ганна Андріївна. Слухай-но: біжи до купця Абдуліна... стривай, я дам тобі записочку. (Сідає до стола, пише записку і заразом говорить.) Цю записку ти віддай кучерові Сидору, щоб він побіг з нею до купця Абдуліна і приніс звідти вина. А сам піди зараз, прибери якнайкраще оту кімнату для гостя. Там поставити ліжко, рукомийник та інше.

Добчинський. Ну, Ганно Андріївно, я побіжу тепер швиденько подивлюсь, як там він оглядає...

Ганна Андріївна. Ідіть, ідіть, я не тримаю вас.

Ява III

Ганна Андріївна й Марія Антонівна.

Ганна Андріївна. Ну, Машенько, нам треба тепер взятися за туалет. Він столичний птах, боронь Боже, щоб чогось не висміяв. Тобі найпристойніше одягти твою голубу сукню з дрібними оборками.

Марія Антонівна. Фе, мамочко, голубу! Мені зовсім не подобається: і Ляпкіна-Тяпкіна ходить у голубій, і дочка Земляніки теж у голубій. Ні, краще я одягну кольорову.

Ганна Андріївна. Кольорову!.. Їй-богу, говориш, аби тільки наперекір. Вона тобі буде більше до лиця, бо я хочу одягти пальову; я дуже люблю пальову.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, вам не личить пальова!

Ганна Андріївна. Мені пальова не личить?

Марія Антонівна. Не личить, от що хочте, не личить: для того треба, щоб очі були зовсім темні.

Ганна Андріївна. Ото добре! А в мене очі хіба не темні? Щонайтемніші! Яку дурницю говорить! Як же не темні, коли я й ворожу на себе завжди на жирову даму?

Марія Антонівна. Ах, мамочко! Ви більше чирвова дама!

Ганна Андріївна. Дурниці, зовсім дурниці! Я ніколи не була чирвовою дамою! (Швиденько йде разом з Марією Антонівною і говорить за сценою.) Отаке раптом привидиться! чирвова дама! Бог знає що таке!

Коли вони вийшли, відчиняються двері, і Мишко викидає з них сміття. З других дверей входить Йосип

з чемоданом на голові.

Ява IV

Мишко та Йосип.

Йосип. Куди тут?

Мишко. Сюди, дядечку, сюди!

Йосип. Стривай, спершу дай відпочити. Ох, і життя гірке! на порожній шлунок усяка ноша здається важкою.

Мишко. А чи скоро, дядечку, буде генерал?

Йосип. Який генерал?

Мишко. Та пан ваш!

Йосип. Пан? та який він генерал?

Мишко. А хіба не генерал?

Йосип. Генерал, та тільки з іншого боку.

Мишко. А це як, більше чи менше від справжнього генерала?

Йосип. Більше.

Мишко. Он воно як! то ж то в нас метушню зняли.

Йосип. Слухай-но, малий: ти, я бачу, меткий хлопчина, приготуй-но там чогось попоїсти!

Мишко. Та для вас, дядечку, ще нічого не приготовано. Простої страви ви не їстимете, а от як пан ваш сяде за стіл, так і вам такої ж страви подадуть.

Йосип. Ну, а з простої, що у вас є?

Мишко. Борщ, каша та пироги.

Йосип. Давай їх, борщ, кашу і пироги! Нічого: все будемо їсти! Ну, понесемо чемодан! Що, там другий вихід є?

Мишко. Є.

Обидва несуть чемодан в бокову кімнату.

Ява V

Квартальні відчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, смотритель училищ, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городничий показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і хапають його, штовхаючи один одного у поспіху.

Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим все в місті. В інших містах мені нічого не показували.

Городничий. В інших містах, насмілюсь сказати вам, градоправителі та чиновники більше дбають про свою, теє-то, користь. А тут, можна сказати, нема іншої думки, як тільки про те, щоб доброчинністю та пильністю заслужити увагу начальства.

Хлестаков. Сніданок був дуже добрий, я зовсім об'ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?

Городничий. Нарочито для такого приємного гостя.

Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те й живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як звалася та риба?

Артем Пилипович (підбігаючи). Лабардан.

Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? У лікарні, чи що?

Артем Пилипович.Так точно. У богоугоднім закладі.

Хлестаков. Пам'ятаю, пам'ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? Там їх, здається, небагато.

Артем Пилипович. Чоловік десять зосталося, не більше; а решта всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. Відтоді, як я обійняв керівництво, можливо, вам здається навіть неймовірним, усі, як мухи, видужують. Хворий не встигне зайти до лазарету, як уже здоровий, і не стільки медикаментами, скільки чесністю та порядком.

Городничий. Які ж ото, насмілюсь доповісти вам, головоломні обов'язки градоправителя! Стільки лежить різних справ, відносно тільки чистоти, полагодження, підправки... одне слово, найрозумніша людина і та б завагалася, але, дякувати Богові, все йде гаразд. Інший городничий, звісно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що, навіть лягаючи спати, все думаєш: «Господи Боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було задоволене...» Чи нагородить воно, чи ні, певна річ, його воля, але принаймні в мене буде спокійно на серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці підметено, арештанти добре утримуються, п'яниць мало... то чого ж мені ще треба? їй-же богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звісно, привабливо, та перед чеснотою все прах і суєта.

Артем Пилипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує! Дав же Бог такий дар!

Хлестаков. Це правда. Я, признатися, сам люблю іноді помріяти: іноді прозою, а іноді й віршики вискочать.

Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу. Міркування такі... Зразу видно, що наук навчався.

Хлестаков. Скажіть, прошу вас: чи нема у вас якихось розваг, товариств, де б можна було, приміром, пограти в карти?

Городничий (набік). Еге, знаємо, голубчику, у чий город камінці кидаєш! (Голосно.) Боже борони! тут і чутки немає про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитися спокійно на них не міг: і коли доведеться побачити такого собі якогось бубнового короля або щось подібне, то така огида візьме, що тільки плюнеш. Якось трапилося, забавляючи дітей, склав їм будку з карт, так після того цілу ніч снилися прокляті. Бог з ними! як можна, щоб такий дорогоцінний час витрачати на карти?

Лука Лукич (набік). А в мене, падлюка, випонтував учора сто карбованців.

Городничий. Краще вже я використаю отой час на користь державну.

Хлестаков. Ну, ні, даремно ви так, одначе... Все залежить від того, хто як дивиться на речі. Коли, наприклад, забастуєш тоді, як треба гнути від трьох кутів... ну тоді звичайно... Ні, не кажіть, іноді дуже хочеться пограти.

Ява VI

Ті ж, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Насмілюсь рекомендувати родину мою: дружина й дочка.

Хлестаков (уклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю свого роду втіху вас бачити.

Ганна Андріївна. Нам ще приємніше бачити таку особу.

Хлестаков (манірно). Та що ви, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.

Ганна Андріївна. Як то можна! Це ви так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.

Хлестаков. Біля вас стояти вже є щастя; проте, коли ви так уже неодмінно бажаєте, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу біля вас.

Ганна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти це на свою адресу... Я гадаю, вам після столиці подорож здалася дуже неприємною.

Хлестаков. Надзвичайно неприємна. Звикнувши жити, comprenez vous68, у світі і раптом опинитися в дорозі: брудні трактири, темрява неуцтва... Правду казавши, коли б не такий випадок, що так мене... (дивиться на Ганну Андріївну, кокетуючи) нагородив за все...

Ганна Андріївна. Справді, як вам мало бути неприємно...

Хлестаков. Проте, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.

Ганна Андріївна. Чи ж то можливо, це для мене забагато честі. Я цього не заслуговую.

Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.

Ганна Андріївна. Я живу на селі...

Хлестаков. Так, село, між іншим, теж має свої пагорби, струмочки... Ну, звичайно, хто ж зрівняє з Петербургом. Ех, Петербург! що за життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зі мною по-приятельськи. Отак лясне по плечу: «Заходь, братіку, обідати». Я тільки на дві хвилини заходжу в департамент для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так! А там уже чиновник для письма, такий собі пацюк, пером тільки: тр, тр... пішов писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам, — каже, — чоботи почищу». (До городничого.) Чого ви, панове, стоїте? будь ласка, сідайте!

Городничий. Чин такий, що можна й постояти.

Артем Пилипович. Ми постоїмо.

Лука Лукич. Не звольте турбуватися!

Хлестаков. Без чинів. Прошу сідати.

Городничий і всі сідають.

Не люблю церемонії: навпаки, я навіть намагаюсь, намагаюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна заховатися, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, зразу ж говорять: «Он, — кажуть, — Іван Олександрович іде!» А одного разу мене прийняли навіть за головнокомандувача: солдати повискакували з гауптвахти і салютували рушницями.

Потім уже офіцер, який мені добре знайомий, каже мені: «Ну, братику, ми тебе просто-таки прийняли за головнокомандуючого»

Ганна Андріївна. Скажіть як!

68 Ви розумієте (франц.).

Хлестаков. З гарненькими актрисами знайомий. Адже і я різні там водевільчики... Літераторів часто бачу. З Пушкіним за панібрата. Бувало часто кажу йому: «Ну що, брат Пушкін?» — «Та так, брат, — відповідає було, — якось так усе...» Страшенний оригінал.

Ганна Андріївна. Так ви й пишете? Як воно, мабуть, приємно письменникові! Ви, певне, і в журналах друкуєтесь?

Хлестаков. Авжеж, і в журналах друкую. Моїх, між іншим, багато є творів: «Весілля Фігаро», «Роберт-Диявол», «Норма». Уже й назв навіть не пригадую. І все випадково: я не хотів писати, але театральна дирекція не відстає: «Будь ласка, голубе, напиши щонебудь». Думаю собі: «Будь ласка, прошу, голубе!» І зразу ж в один вечір, здається, все написав, усіх здивував. У мене легкість надзвичайна в думках. Все те, що було за ім'ям барона Брамбеуса, «Фрегат Надії» та «Московський телеграф»... все це я написав.

Ганна Андріївна. Скажіть, так це ви були Брамбеус?

Хлестаков. Авжеж, я їм усім підправляю статті. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.

Ганна Андріївна. То, певне, і «Юрій Милославський» ваш твір?

Хлестаков. Так, це мій твір.

Ганна Андріївна. Я зразу догадалась.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, там написано, що це пана Загоскіна твір.

Ганна Андріївна. От маєш: я так і знала, що навіть тут будеш сперечатися.

Хлестаков. Ах так, це правда, це справді Загоскіна; але є інший «Юрій Милославський», так той уже мій.

Ганна Андріївна. Ну, то, очевидно, я ваш читала. Як хороше написано!

Хлестаков. Я, правду кажучи, з літератури живу. У мене дім найкращий у Петербурзі. Так усі й знають: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх.) Зробіть ласку, панове, коли будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Адже я теж бали даю.

Ганна Андріївна. Я думаю, з яким смаком і пишністю там даються бали.

Хлестаков. І не кажіть. На столі, приміром, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці — просто на пароплаві приїхав з Парижа; знімуть покришку — пара, подібної пари в природі не знайдете. Я щодня на балах. Там у нас і віст свій уже постійний: міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник... і я... І так уже заморишся гравши, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх, скажеш тільки кухарці: «На, Маврушко, шинель»... Та що я брешу, я й забув, що живу в бельетажі. Та в мене самі сходи коштують... А цікаво поглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товпляться там і дзижчать, як джмелі, тільки й чути: жжжж... Іноді й міністр...

Городничий та інші боязко підводяться зі своїх стільців.

Мені навіть на пакетах пишуть «ваше превосходительство». Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор виїхав, куди виїхав, невідомо. Ну, натурально, пішли пересуди: як, що, хто замінить? Багато з генералів знаходилось охочих і бралися, але підійдуть, було — ні, не втнуть. Воно ніби і легко на вигляд, а роздивишся — чорта з два! Потім бачать, нічого не поробиш — до мене! І тої ж хвилини вулицями кур'єри, кур'єри, кур'єри... можете уявити собі — тридцять п'ять тисяч самих кур'єрів! Яке становище, я питаю? «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я, правду казавши, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитися, але думаю, дійде до государя; ну та й послужний список теж... «Добре, панове, я приймаю посаду, я приймаю, — кажу, -хай так, — кажу, — я приймаю, тільки вже в мене: ні, ні, ні!.. У мене держись! уже я...»

І справді було, як проходжу через департамент — просто землетрус, все, дрижить, все тремтить, як лист.

Городничий та інші дрижать від страху. Хлестаков гарячиться дужче.

О! я жартувати не люблю. Я їм усім нагнав страху. Та мене сама державна рада боїться! Та що справді? Я такий! Я не подивлюся ні на кого... я кажу всім: «Я сам себе знаю, сам». Я скрізь, скрізь. У дворець щодня їжджу. Мене завтра ж призначать фельдмарш... (Підсковзнувся і мало не простягся на підлозі, але його поштиво підтримують чиновники.)

Городничий (підходить, трясеться ввесь, намагається вимовити). А ва-ва-ва... ва... Хлестаков (швидким уривчастим голосом). Що таке?

Городничий. А ва-ва-ва... ва...

Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.

Городничий. Ва-ва-ва... шество, превосходительство, чи не зволите відпочити?.. ось і кімната, і все, що треба.

Хлестаков. Пусте: відпочити. Гаразд, я згоден відпочити. Сніданок у вас, панове, чудовий... Я вдоволений, я вдоволений. (Декламуючи.) Лабардан! Лабардан! (Іде в бічну кімнату, за ним городничий.)

Ява VII

Ті ж, крім Хлестакова й городничого.

Бобчинський (до Добчинського). Оце, Петре Івановичу, людина! Он воно що значить людина! В житті не був разом з такою важною персоною, трохи не вмер з переляку. Як ви гадаєте, Петре Івановичу, хто він такий, в якому чині?

Добчинський. Я гадаю, чи не генерал.

Бобчинський. А я так гадаю, що генерал йому і в підметки не годиться! коли й генерал, то хіба, може, сам генералісимус. Чули: державну раду як притиснув? Ходімо, розкажемо скоріше Амосові Федоровичу та Коробкіну. Прощавайте, Ганно Андріївно.

Добчинський. Прощавайте, кумасю.

Обидва пішли.

Артем Пилипович (до Луки Лукича). Страшно просто. А чого, і сам не знаєш. А ми навіть і не в мундирах. Ну що, як проспиться, та в Петербург махне донесення? (Йде задуманий разом зі смотрителем училищ, проказавши: — Прощавайте, пані!)

Ява VIII

Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Ганна Андріївна. Ах, який приємний!

Марія Антонівна. Ах! любчик!

Ганна Андріївна. А яке делікатне поводження! зразу видно столичного птаха.

Манери і все це таке... Ах, як хороше! до чого я люблю таких молодих людей! я просто в нестямі. Одначе, я йому дуже сподобалась: я помітила — все на мене поглядав.

Марія Антонівна. Ах, мамочко, він на мене дивився.

Ганна Андріївна. Будь ласка, подалі зі своїми дурощами! Це тут зовсім ні до чого!

Марія Антонівна. Ні, мамочко, справді!

Ганна Андріївна. От маєш! Боже борони, щоб не посперечатися! ніяк не можна! Чого б ото йому дивитись на тебе? З якої причини йому дивитись на тебе?

Марія Антонівна. Справді, мамочко, дивився й дивився. І як почав говорити про літературу, то глянув на мене, і потім, коли розповідав, як грав у віст з посланниками, і тоді глянув на мене.

Ганна Андріївна. Ну, може, якийсь там раз і глянув, та й то так, аби тільки: «А, — каже собі: — дай уже й на неї гляну!»

Ява IX

Ті ж і городничий.

Городничий (заходить навшпиньках). Чш... ш...

Ганна Андріївна. Що?

Городничий. І не радий, що напоїв. Ну, що як хоч половина з того, що він говорив, правда? (Замислюється.) Та як же й не бути правді? Напідпитку людина все викладає. Що на серці, те й на язиці. Звичайно, прибрехав трохи. Та без брехні нема жодної розмови.

З міністрами грає і в дворець їздить... Так от, далебі, що більше думаєш... чорт його знає, не знаєш, що і в голові коїться; просто ніби ти чи на якусь дзвіницю виліз, чи тебе хочуть повісити.

Ганна Андріївна. А я аж ніяк не злякалася, я просто бачила перед собою освічену, світську, найвищого тону людину, а щодо чинів, те мені байдуже...

Городничий. Ну, вже ви — жінки! І все, одного цього слова досить! Вам усе — финтифлюшки! Раптом ляпнуть ні з того, ні з цього слівце. Вас пошмагають, та й усе, а чоловіка — шукай вітру в полі. Ти, серце моє, поводилася з ним так вільно, ніби з якимось Добчинським.

Ганна Андріївна. Про це вже я раджу вам не турбуватися. Ми дещо знаємо таке... (Поглядає на дочку.)

Городничий (сам). Ну, вже з вами говорити!.. Справді, дивись, яка оказія! Досі не можу отямитися від страху. (Відчиняє двері й говорить у двері.) Мишко, поклич квартальних Свистунова і Держиморду: вони тут недалеко десь, за ворітьми. (Після невеликої мовчанки.) Дивно якось повелося тепер на світі: хоча б із себе було щось показне, а то худеньке, тоненьке, — як його вгадаєш, хто він? Ще військовий, його видно, а як натягне фрачинку — ну, муха з підрізаними крильцями й квит. А як кріпився ото в трактирі. Загинав такі алегорії та еківоки, що, здавалося, до віку не розкумекаєш. А от, нарешті, й піддався. Та ще й наговорив більше, ніж треба. Видно, що молоде ще...

Ява X

Ті ж та Йосип. Всі біжать йому назустріч, киваючи пальцями.

Ганна Андріївна. Підійди сюди, любий мій!

Городничий. Чш!.. що? що? спить?

Йосип. Ні ще, трошки потягується.

Ганна Андріївна. Слухай, як тебе звати?

Йосип. Йосипом, пані!

Городничий (до дружини й дочки). Та годі, годі вам! (До Йосипа.) Ну, що, друже, добре тебе нагодували?

Йосип. Нагодували, уклінно дякую; добре нагодували.

Ганна Андріївна. Ну, як, скажи: до твого пана надто, я думаю, багато їздить графів і князів?

Йосип (набік). Та що говорити! коли тепер так нагодували, то потім, значить, ще краще нагодують. (Голосно.) Авжеж, бувають і графи.

Марія Антонівна. Душечко Йосипе, який твій пан гарненький!

Ганна Андріївна. А що, скажи, будь ласка, Йосипе, як він...

Городничий. Та годі вам, будь ласка! Ви своїми теревенями тільки мені заважаєте. Ну, що, друже?

Ганна Андріївна. А чин який у твого пана?

Йосип. Чин звичайно який.

Городничий. Ах, Боже мій, ви все зі своїми дурними розпитуваннями! не дасте ні слова сказати про справу. Ну, що, друже, як твій пан? строгий? чи любить так ото розпікати, чи ні?

Йосип. Еге, порядок любить. То вже, щоб усе було йому справно.

Городничий. А мені дуже подобається твоє лице! Ти, друже, мабуть, хороша людина. Ну, що...

Ганна Андріївна. Послухай, Йосипе, а як пан твій там, у мундирі ходить?..

Городничий. Ну годі, справді, вам, цокотухи! Тут не жарти. Справа йде про життя людини... (До Йосипа.) Ну, знаєш, друже, ти таки мені дуже подобаєшся. В дорозі не завадить, знаєш, чайку випити зайву скляночку; воно тепер холоднувато. Так от тобі пара карбованців на чай.

Йосип (беручи гроші). А уклінно дякую, пане. Дай Боже вам здоров'я! допомогли бідній людині.

Городничий. Гаразд, гаразд, я й сам радий. А що, друже...

Ганна Андріївна. Послухай, Йосипе, а які очі найдужче подобаються твоєму панові?

Марія Антонівна. Йосипе, душечко! який миленький носик у твого пана!

Городничий. Та стривайте, дайте мені!.. (До Йосипа.) А що, друже, скажи, будь ласка: на що більше пан твій звертає увагу, тобто, що йому в дорозі більше подобається?

Йосип. Любить він, коли як, що до чого. А найбільше любить, щоб його як слід вітали, щоб пригощали добре.

Городничий. Добре?

Йосип. Так, добре. От уже візьміть я, кріпак, а й то дивиться, щоб і мені було добре. їй- богу! Було заїдемо куди-небудь: «Що, Йосипе, добре тебе пригостили?» — «Погано, ваше високоблагородіє!» — «Е, — каже, — Йосипе, це нехороший хазяїн. Ти, — каже, —

нагадай мені, як приїду». — «А, — думаю собі (махнувши рукою), — людина я проста! Бог із ним».

Городничий. Гаразд, гаразд, ти діло говориш! Там я тобі дав на чай, так от іще й на бублики.

Йосип. За що даруєте, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші.) Хіба вже вип'ю за ваше здоров'я.

Ганна Андріївна. Приходь, Йосипе, до мене, теж одержиш...

Марія Антонівна. Йосипе, душечко, поцілуй свого пана!

Чути з другої кімнати легкий кашель Хлестакова.

Городничий. Чш! (підводиться навшпиньках. Далі вся сцена йде півголосом.) Боже вас борони галасувати! ідіть собі! годі вже вам...

Ганна Андріївна. Ходімо, Машенько! я тобі скажу, що я помітила в гостя таке, що нам тільки вдвох можна сказати.

Городничий. О, вже там наговорять! я думаю, тільки-но послухай, вуха потім позатикаєш. (Звертаючись до Йосипа.) Ну, друже...

Ява XI

Ті ж, Держиморда й Свистунов.

Городничий. Чш! от іще косолапі ведмеді гатять чобітьми! так і гахкають, ніби сорок пудів з воза скидають! Де вас чортяка носить?

Держиморда. Був, як наказали...

Городничий. Чш! (Затуляє йому рота.) Ну, як ворона каркнула! (Перекривляє його.) Був, як наказали! Як із бочки, так реве. (До Йосипа.) Ну, друже, ти йди, готуй там, що треба для пана. Все, що не є в домі, вимагай.

Йосип іде.

А ви — стояти на ґанку і ні з місця! І нікого стороннього в дім не пускати, особливо купців! Коли хоч одного з них пропустите, то... Тільки побачите, що хтось іде з просьбою, а хоч і не з просьбою, а тільки схожий на того, що хоче подати на мене просьбу, в три шия його! отак! отак! гарненько! (Показує ногою.) Чуєте? Чш... Чш... (Іде навшпиньках слідом за квартальними.)

Дія четверта

Та сама кімната в будинку городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньках: Амос Федорович, Артем Пилипович, поштмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський, при повному параді, в мундирах.

Вся сцена відбувається півголосом.

Амос Федорович (ставить усіх півколом). Ради Бога, панове, швидше в коло, та більше порядку! Бог з ним: і у дворець їздить і державну раду розпікає! Шикуйтеся по- військовому, неодмінно по-військовому! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з оцього боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут.

Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньках.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, але нам треба дещо зробити.

Амос Федорович. А що саме?

Артем Пилипович. Ну, відомо, що.

Амос Федорович. Підсунути?

Артем Пилипович. Та хоч би й підсунути.

Амос Федорович. Небезпечно, чорт забирай! Розкричиться: державна людина. Хіба, може, як дар від дворянства на який-небудь пам'ятник?

Поштмейстер. Або: «от, мовляв, надійшли поштою гроші, невідомо чиї...»

Артем Пилипович. Дивіться, щоб він вас поштою не вирядив кудись подалі. Слухайте: ці справи не так робляться в упорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися слід поодинці, та сам на сам і того... як слід — щоб і вуха не чули. Ось як у благопорядному товаристві робиться. От ви, Амосе Федоровичу, першим і починайте.

Амос Федорович. Ні, краще вже ви: у вашій установі гостя високого пригощали хлібом-сіллю.

Артем Пилипович. Тоді вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.

Лука Лукич. Не можу, не можу, панове. Я, правду казавши, так вихований, що як заговорить зі мною хтось одним чином вищий, то в мене, просто, душа в п'яти і язик ніби в болоті загруз. Ні, панове, увільніть, їй-право, увільніть!

Артем Пилипович. Ні, Амосе Федоровичу, крім вас, нікому. У вас кожне слово, ніби Цицерон з язика пурхнув.

Амос Федорович. Що ви? що ви: Цицерон! Ото вигадали. Ну, іноді захопишся, розмовляючи про домашніх собак або про гончака...

Усі (насідають на нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння... Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком рідним!.. Ні, Амосе Федоровичу!

Амос Федорович. Та залиште мене, панове!

В цей час чути ходу й покахикування в кімнаті Хлестакова. Всі біжать навперейми до дверей, юрмляться й намагаються вискочити, що відбувається не без того, щоб когось не притиснули. Чути неголосні вигуки.

Голос Бобчинського. Ой, Петре Івановичу, Петре Івановичу! наступили на ногу!

Голос Земляніки. Та пустіть, панове, хоч душу на покаяніє, зовсім притиснули!

Вихоплюється кілька вигуків: «Ой! ой!», — нарешті всі виштовхуються, й кімната лишається порожня.

Ява II

Хлестаков сам, виходить, очі в нього заспані.

Я, здається, хропонув добряче. Звідки вони понабирали таких матраців та перин? аж упрів. Здається, вони вчора мені таки чогось підсунули під час сніданку: в голові й досі гуде. Тут, як я бачу, можна з приємністю пожити. Я люблю гостинність, і мені, по правді, більше подобається, коли мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу.

А донька в городничого дуже непогана, та й мамочка така, що ще можна б... Ні, як кому, а мені, справді, таке життя подобається.

Ява III

Хлестаков і суддя.

Суддя (входить і зупиняється, сам собі). Боже мій, Господи! винеси щасливо; так ото коліна й підгинаються. (Голосно, виструнчившись і притримуючи руками шпагу.) Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. Так ви тут судця?

Суддя. З вісімсот шістнадцятого був обраний волею дворянства на три роки, і залишався на посаді до цього часу.

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня, за ухвалою начальства. (Набік.) А гроші в кулаці, та кулак ото вогнем горить.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня вже не те.

Суддя (висуваючи поволі вперед стиснутий кулак. Набік). Господи Боже мій, не знаю, де сиджу. Ніби жар під тобою.

Хлестаков. Що це у вас в руці?

Амос Федорович (розгубився й випустив на підлогу асигнації). Нічого, прошу вас.

Амос Федорович (увесь тремтить). Але ж ні. (Набік.) О Господи, от уже я й під судом! і возика підвезли схопити мене!

Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.

Амос Федорович (набік). Ну, всьому кінець: пропав! пропав!

Хлестаков. Знаєте що: позичте мені їх...

Амос Федорович (поквапливо). Аякже, аякже... З великою радістю. (Набік.) Ну, сміливіше, сміливіше! виручай, Пречистая Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се... Але я вам із села відразу ж надішлю!

Амос Федорович. Та прошу вас! як це можна! і без того це така честь... звісно, слабенькими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства... постараюся заслужити. (Підводиться зі стільця, струнко, руки по швах.) Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якогось наказу тутешньому повітовому суду?

Хлестаков. А навіщо? Адже мені ніякої потреби тепер у цьому немає; ніякої. Дуже дякую.

Амос Федорович (кланяючись і виходячи, набік). Ну, місто наше!

Хлестаков (коли суддя вийшов). Суддя — хороша людина!

Ява IV

Хлестаков і поштмейстер, входить виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу.

Поштмейстер. Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний радник Шпекін.

Хлестаков. А, милості просимо. Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут постійно живете?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. А мені подобається це місто. Звичайно, людей не так багато — ну, що ж? Це ж не столиця. Правда, — це ж не столиця?

Поштмейстер. Чистісінька правда.

Хлестаков. То ж тільки в столиці бонтон і нема провінціальних гусаків. Як ви гадаєте: адже ж так?

Поштмейстер. Так точно. (Набік.) А він, одначе, аж ніяк не гордий; про все розпитує.

Хлестаков. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. На мій погляд, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — адже ж так?

Поштмейстер. Цілком справедливо.

Хлестаков. Я, правду казавши, радий, що ви однієї думки зі мною. Мене, звичайно, назвуть диваком, але в мене такий характер. (Дивиться йому в очі, говорить сам собі.)

А попрошу я в цього поштмейстера в борг! (Голосно.) Який дивний зі мною випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Поштмейстер. Чому ні? вважатиму за величезне щастя. От, прошу вас. Від душі готовий служити.

Хлестаков. Дуже вдячний. А я, признаюся, до смерті не люблю відмовляти собі в дорозі — та й навіщо? Чи ж не так?

Поштмейстер. Так точно. (Підводиться, виструнчується і підтримує шпагу.) Не смію далі турбувати своєю присутністю... Чи не буде якихось зауважень щодо поштового управління?

Хлестаков. Ні, нічого.

Поштмейстер кланяється й йде.

Хлестаков (закурюючи сигару). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина. Принаймні послужливий; я люблю таких людей.

Ява V

Хлестаков і Лука Лукич, який ніби аж виштовхується з дверей.

Позад нього чути майже голосно: «Чого боїшся?»

Лука Лукич (виструнчується, тремтячи й притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: смотритель училищ, титулярний радник Хлопов.

Хлестаков. А, милості просимо. Сідайте, сідайте. Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигару.)

Лука Лукич (сам собі, нерішуче). От тобі й маєш! Цього вже я ніяк не сподівався. Брати чи не брати?

Хлестаков. Беріть, беріть; це сигарка добра. Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батеньку, я покурював сигарочки по 25 карбованців сотенька, просто, ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. От і вогонь, запалюйте. (Подає йому свічку.)

Лука Лукич пробує запалити і весь тремтить.

Хлестаков. Та ви не з того кінця!

Лука Лукич (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, сам собі). От чорт! погубила проклята полохливість!

Хлестаков. Ви, як я бачу, не охочі до сигарок. А я, признаюсь: це моя слабість. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше до вподоби — брюнетки чи блондинки?

Лука Лукич від здивовання не знає, що сказати.

Хлестаков. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки?

Лука Лукич. Не смію знати.

Хлестаков. Ні-ні, не відмовляйтесь! Мені неодмінно хочеться знати ваш смак!

Лука Лукич. Насмілюсь доповісти... (Набік.) Ну, й сам не знаю, що кажу.

Хлестаков. А! а! не хочете сказати. Напевно, вже якась брюнетка серце вам колупнула. Правда, колупнула?

Лука Лукич мовчить.

Хлестаков. А! а! Почервоніли! Бачите, бачите! Чому ж ви не кажете?

Лука Лукич. З переляку, ваше бла... превосх... сіят... (Набік.) Продав проклятий язик! продав!

Хлестаков. З переляку? А в мене в очах, справді, щось є таке, що лякає. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати; чи не так?

Лука Лукич. Так точно.

Хлестаков. От зі мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Лука Лукич (хапаючись за кишені, про себе). От буде, як нема! Є, є. (Виймає й дає, тремтячи, асигнації.)

Лука Лукич (виструнчився, притримує шпагу). Не смію далі турбувати присутністю. Хлестаков. Прощавайте.

Лука Лукич (летить з кімнати майже бігом і говорить набік). Ну, слава Богу! може ж, не зазирне в класи.

Ява VI

Хлестаков і Артем Пилипович, виструнчився й притримує шпагу.

Артем Пилипович. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надвірний радник Земляніка.

Хлестаков. Здрастуйте, дуже прошу сідати.

Артем Пилипович. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених моєму доглядові богоугодних закладах.

Хлестаков. А, так! пам'ятаю. Ви дуже добре пригостили сніданком.

Артем Пилипович. Радий старатися на службу вітчизні!

Хлестаков. Я, признаюсь, це моя слабість: люблю добре попоїсти. Скажіть, будь ласка, мені здається, нібито вчора ви були трохи нижчий за зріст, чи не правда?

Артем Пилипович. Дуже можливо. (Помовчавши.) Можу сказати, що не шкодую нічого і щиро виконую службу. (Присовується ближче разом зі стільцем і тихенько говорить.) От тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить: всі справи дуже запущені, посилки затримуються... будьте ласкаві самі навмисне дізнатися. Суддя, що оце передо мною був у вас, теж тільки зайців полює, в присутствених місцях собак держить, і поведінки, коли вже признатися перед вами, — а я мушу це зробити на користь вітчизни, хоч він мені родич і приятель, — поведінки негідної. Тут є один поміщик Добчинський, що його ви зволили бачити, і як тільки цей Добчинський кудись із дому вийде, то він уже й сидить біля його жінки, я заприсягнутись можу... І навмисне подивіться на дітей: ну хоч би тобі одно з них на Добчинського скидалося, усі, навіть дівчинка маленька, викапаний суддя.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я аж ніяк цього не думав.

Артем Пилипович. А візьміть смотрителя тутешнього училища... Я не знаю, як могло начальство довірити йому таку посаду. Він гірший за якобінця, і такі прищеплює юнацтву неблагонадійні погляди, що й висловити страшно. Може, накажете, я все це викладу на папері?

Хлестаков. Добре, хоч і на папері. Мені дуже буде приємно. Я, знаєте, люблю знічев'я іноді почитати щось таке потішне... Як ваше прізвище? я все забуваю.

Артем Пилипович. Земляніка.

Хлестаков. А, так! Земляніка. І що ж, скажіть, будь ласка, і дітки у вас є?

Артем Пилипович. Аякже. П'ятеро; двоє вже дорослі.

Хлестаков. Дивись: дорослі! а як вони... як вони того?..

Артем Пилипович. Тобто, чи не зводите ви питати, як їх звати?

Хлестаков. От-от, як їх звати?

Артем Пилипович. Миколай, Іван, Єлизавета, Марія і Перепетуя.

Хлестаков. Це добре.

Артем Пилипович. Не смію турбувати своєю присутністю, одбирати час, визначений на священні обов'язки... (Кланяється з тим, щоб піти.)

Хлестаков (проводячи). Ні, нічого. Це все дуже смішно, що ви говорили. Будь ласка, і іншим разом теж... Я це дуже люблю. (Вертається й, одчинивши двері, кричить йому вслід.) Ей, ви! як вас? я все забуваю, як вас на ім'я й по батькові.

Артем Пилипович. Артем Пилипович.

Хлестаков. Чи не будете такі ласкаві, Артеме Пилиповичу, зі мною дивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи немає у вас грошей в борг — карбованців чотириста?

Артем Пилипович. Є.

Хлестаков. Дивіться, як до речі. Сердечно вам дякую.

Ява VII

Хлестаков, Бобчинський і Добчинський.

Бобчинський. Маю честь рекомендуватися: житель тутешнього міста Петро Іванів син Бобчинський.

Добчинський. Поміщик Петро Іванів син Добчинський.

Хлестаков. А, та я вже вас бачив. Ви, здається, тоді впали; ну, як ваш ніс?

Бобчинський. Слава Богу! не звольте турбуватися: присох, тепер зовсім присох.

Хлестаков. Чудесно, що присох. Я радий... (Враз і уривчасто.) Грошей у вас нема?

Бобчинський. Грошей? як грошей?

Бобчинський. Таких грошей, їй-богу, нема. А чи нема у вас, Петре Івановичу?

Добчинський. При мені нема, бо гроші мої, як ви зволите знати, покладено до приказу громадської опіки.

Хлестаков. Так, ну якщо тисячі нема, то карбованців сто.

Бобчинський (нишпорячи по кишенях). У вас, Петре Івановичу, нема сто карбованців? у мене тільки сорок асигнаціями.

Добчинський (дивлячись у гаманець). Двадцять п'ять карбованців тільки.

Бобчинський. Та ви пошукайте як слід, Петре Івановичу! У вас там, я знаю, в кишені з правого боку дірка, то вони, мабуть, у ту дірку ото як-небудь запали.

Добчинський. Ні, їй-богу, і в дірці немає.

Хлестаков. Ну, нічого. Я ж тільки так. Гаразд, хай буде шістдесят п'ять карбованців. Нічого. (Бере гроші.)

Добчинський. Я насмілюся попрохати вас про одну дуже делікатну справу. Хлестаков. А що таке?

Добчинський. Справа дуже делікатної суті: старший син мій, бачите, народився в мене ще до шлюбу.

Хлестаков. Хіба?

Добчинський. Тобто, воно так тільки говориться, а він народжений в мене зовсім так само, як би і в шлюбі, і все це, як слід, я потім затвердив законними узами одруження. Так я хочу, бачите, щоб він тепер уже був зовсім тобто законним моїм сином і прозивався б так, як і я: Добчинський.

Хлестаков. Добре, хай прозивається! Це можна.

Добчинський. Я б вас і не турбував, та шкода — здібний хлопчина... великі надії подає: напам'ять вірші різні розповість, а як трапиться десь ножик, зразу ж маленьку дрожку зробить так майстерно, як фокусник. Ось і Петро Іванович знає.

Бобчинський. Так, великі здібності має.

Хлестаков. Гаразд, гаразд: я про це постараюсь, я говоритиму... я сподіваюсь, що все це буде зроблено, так, так. (Звертаючись до Бобчинського.) Чи не маєте й ви чогось мені сказати?

Бобчинський. Як же, маю дуже уклінне прохання.

Хлестаков. А що, про що?

Бобчинський. Я прошу вас ласкаво, як поїдете до Петербурга, скажіть усім там вельможам різним: сенаторам і адміралам, що от, ваше сіятельство, чи превосходительство, живе от у такому місті Петро Іванович Бобчинський. Так і скажіть: живе Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре.

Бобчинський. А коли ото й государю доведеться, то скажіть і государю, що от, мовляв, ваша імператорська величність, у такім-от місті живе Петро Іванович Бобчинський.

Хлестаков. Дуже добре.

Добчинський. Пробачте, що так утруднили вас своєю присутністю.

Бобчинський. Пробачте, що так утруднили вас своєю присутністю.

Хлестаков. Нічого, нічого. Мені дуже приємно. (Випроваджує їх.)

Ява VIII

Хлестаков сам.

Тут багато чиновників. Мені здається, однак, що вони вважають мене за державну особу. Мабуть, я вчора напустив їм туману. Ох, і дурні ж! напишу я про все в Петербург, до Тряпічкіна. Він пописує статейки, хай-но він їх проперчить гарненько. Ей, Йосипе, дай мені паперу й чорнила!

Йосип визирнув із дверей, промовивши: «Зараз».

А вже Тряпічкіну, справді, як хтось потрапить на зубок — бережись: батька рідного для слівця не пошкодує, і грошенята теж любить. А проте ці чиновники — непогані люди: прекрасна це в них риса, що вони дали мені в борг. Передивлюсь навмисне, скільки у мене грошей. Це від судді триста; це від поштмейстера триста, шістсот, сімсот, вісімсот, — і який засмальцьований папірець! — вісімсот, дев'ятсот... Ого! через тисячу перевалило. Ану тепер, капітане, ану попадися ти мені тепер! Подивимось, хто кого!

Ява IX

Хлестаков і Йосип з чорнилом та папером.

Хлестаков. Ну що, бачиш, дурню, як мене вітають та пригощають? (Починає писати.)

Йосип. Так, слава Богу! Тільки знаєте що, Іване Олександровичу?

Хлестаков. А що?

Йосип. Виїздіть звідси. їй-богу, вже пора.

Йосип. Та так. Бог з ними з усіма! погуляли тут деньків зо два, — ну й годі. Що з ними довше зв'язуватись? Плюньте на них! трапиться часом: якийсь інший наскочить. їй-богу, Іване Олександровичу! А коні тут добрі: от би помчали!..

Хлестаков (пише). Ні. Мені ще хочеться пожити тут. Нехай завтра.

Йосип. Та що там завтра! їй-богу, поїдемо,Іване Олександровичу. Воно хоч і велика шана вам, та проте, знаєте, краще швидше виїхати: адже вас, справді, за когось іншого вважають... Та й батенько гніватимуться, що так забарилися... Так би, їй-богу, помчали!

А коні тут добрі дадуть.

Хлестаков (пише). Ну, гаразд. Віднеси тільки спочатку цього листа, та, мабуть, заразом і подорожну візьми. Та, дивись, щоб коні добрі були! Візникам скажи, що я даватиму по карбованцю; щоб так, як фельд'єгеря, мчали! і щоб пісень співали! (Пише далі.) Уявляю, Тряпічкін помре зо сміху...

Йосип. Я, пане, відправлю його з тутешнім служкою, а сам краще вкладатимусь, щоб не гаяти часу.

Хлестаков (пише). Гаразд. Принеси тільки свічку.

Йосип (йде і говорить за сценою). Ей, слухай-но, хлопче! віднесеш листа на пошту, і скажи поштмейстерові, щоб він прийняв без грошей, та скажи, щоб миттю привели панові найкращу тройку, кур'єрську; а прогону, скажи, пан не платить: прогін, скажи, мовляв, казенний. Та щоб не барились, а не то, мовляв, пан сердиться. Стривай, ще лист не готовий.

Хлестаков (пише далі). Цікаво знати, де він тепер живе — на Поштамтській чи на Гороховій? Адже він теж любить часто переїздити з квартири і не доплачувати. Напишу навдалу на Поштамтську. (Згортає й надписує.)

Йосип приносить свічку. Хлестаков запечатує. В цей час чути голос Держиморди: «Куди лізеш, борода?

Кажуть тобі, нікого не велено пускати».

Хлестаков (дає Йосипові листа). На, віднеси.

Голоси купців. Допустіть, голубчику! Ви не можете не допустити. Ми в справах прийшли.

Голос Держиморди. Геть, геть! Не приймає, спить.

Галас збільшується.

Хлестаков. Що там таке, Йосипе? Подивися, що за галас.

Йосип (дивиться у вікно). Купці якісь хочуть зайти, та не впускає квартальний. Махають паперами: мабуть, вас хочуть бачити.

Хлестаков (підходить до вікна). А що вам, люди добрі?

Голоси купців. До твоєї милості прийшли. Звеліть, пане, просьбу прийняти. Хлестаков. Пустіть їх, пустіть! хай ідуть, Йосипе, скажи їм: хай ідуть.

Йосип йде.

Хлестаков (бере через вікно просьби, розгортає одну з них, читає: «Його Високоблагородному Світлості Панові Фінансову від купця Абдуліна...»). Чорт знає що: і чину такого нема!

Ява X

Хлестаков і купці з кошиком вина й цукровими головами.

Хлестаков. Що вам, люди добрі?

Купці. Чолом б'ємо вашій милості.

Хлестаков. А чого ви хочете?

Купці. Не погуби, паночку! кривди терпимо ні за що!

Хлестаков. Від кого?

Один із купців. Та все від городничого тутешнього. Такого городничого ніколи ще, пане, не було. Такі кривди чинить, що й описати не можна. Постоями зовсім замучив, хоч у зашморг лізь. Не по вчинках чинить. Схопить за бороду та й каже: «Ах ти, татарин!» Їй-богу! Якби, тобто, непошана до нього якась; а то ми вже порядку завжди додержуємо: що слід на сукню там дружині чи доньці, — хіба ж ми проти. Так ні, йому всього цього мало, їй-же богу! Прийде в крамницю і все, що під руку потрапить, тягне. Сукна побачить сувій, зразу: «Е, любий, це добреньке сукенце: а відправ-но його до мене». Ну й несеш, а в сувої ото аршин з п'ятдесят!

Хлестаков. Невже? Ох, який же він шахрай!

Купці. Їй-богу! Ніхто й не пригадає такого городничого! Геть усе й ховаєш у крамниці, як його побачиш. Та хоча б щось путнє вже брав, всіляке дрантя тягне: чорнослив такий, що років уже по сім лежить у бочці, що в мене крамар не їстиме, а він цілу пригорщу туди запустить. Іменини його бувають на Антона, і вже, здається, всього понаносиш, чого тільки душа бажає. Ні, йому ще давай: каже, що й на Онуфрія він іменинник. Що вдієш? несеш і на Онуфрія.

Хлестаков. Та це ж просто розбишака!

Купці. Їй-богу! А спробуй суперечити, приведе до тебе в дім цілий полк на постій.

А коли що, замкне двері: «Я тобі, — каже, — не буду, — каже, — завдавати тілесної кари й не катуватиму — це, — каже, — законом заборонено, а от ти в мене, любий мій, оселедчика попоїж!»

Хлестаков. Ах, який шахрай! Та за це, просто, в Сибір!

Купці. Та вже куди милість твоя не запроторить його, все буде добре, аби тільки тобто від нас подалі. Не погордуй, батьку наш, хлібом і сіллю. Кланяємося тобі цукорком та кошиком вина.

Хлестаков. Ні, ви цього не думайте: я зовсім не беру ніяких хабарів. От якби ви, приміром, позичили мені карбованців триста, — ну то зовсім інша річ: у борг я можу взяти.

Купці. З радістю, батьку наш! (Виймають гроші.) Та що триста! візьми вже краще п'ятсот, допоможи тільки.

Хлестаков. Будь ласка: в борг — я ні слова, я візьму.

Купці (подають йому на срібному підносі гроші). Вже, будь ласка, і підносика разом візьміть.

Хлестаков. Ну, і підносика можна.

Купці (вклоняючись). Та вже візьміть заразом і цукорку.

Хлестаков. Е ні: я хабарів ніяких...

Йосип. Ваше високоблагородіє! А чому ви не берете? Візьміть! У дорозі все знадобиться. Давайте сюди голови і кошичок! Давай усе! Все знадобиться. Що там? мотузочок? давай і мотузочок! і мотузочок у дорозі знадобиться: візок поламається або щось інше, підв'язати можна.

Купці. То вже будьте такі ласкаві, ваше сіятельство. Коли вже ви тобто не допоможете в нашому проханні, то вже не знаємо, як і бути: просто хоч у зашморг лізь.

Хлестаков. Неодмінно, неодмінно. Я постараюся.

Купці йдуть. Чути голос жінки: «Ні, ти не смієш не допустити мене! Я на тебе поскаржусь йому самому. Ти не штовхайся так боляче!»

Хлестаков. Хто там? (Підходить до вікна.) А тобі що, матінко?

Голоси двох жінок. Милості твоєї, батьку, прошу! Звели, паночку, вислухати. Хлестаков (у вікно). Пропустіть її.

Ява XI

Хлестаков, слюсарша і унтер-офіцерша.

Слюсарша (кланяючись у ноги). Милості прошу... Унтер - офіцерша. Милості прошу...

Хлестаков. Та що ви за жінки?

Унтер - офіцерша. Унтер-офіцерська жона Іванова.

Слюсарша. Слюсарша, тутешня міщанка, Февронія Петрівна Пошльопкіна, батьку мій... Хлестаков. Стривай, говори спершу одна. Що тобі треба?

Слюсарша. Милості прошу: на городничого чолом б'ю. Пошли, Боже, на нього всіляке лихо! щоб ні дітям його, ні йому, шахраєві, ні дядькам, ні тіткам його ніколи нічого путнього не було!

Хлестаков. А що таке?

Слюсарша. Та чоловіка мого забрив у солдати, а черга не наша була, шахрай отакий! та й по закону не можна: він жонатий.

Хлестаков. А як він це міг зробити?

Слюсарша. Зробив шахрай, зробив, — побий його Бог на тім і на цім світі! щоб йому, як він має тітку, то щоб і тітці всіляка капость, а як у нього батько живий, то щоб і він, каналія, здох або захлинувся навіки, злодюга такий! Треба було забрати кравцевого сина, він же й п'яничка був, та батьки великого хабара дали, тоді він присікався до сина купчихи Пантелєєвої, а Пантелєєва підіслала до дружини три сувої полотна, так він тоді до мене. «Нащо, — каже, — тобі чоловік? він уже тобі не годиться». То я вже знаю, годиться чи не годиться, це моя справа, злодюго такий! «Він, — каже, — злодій; хоч він іще й не крав, та однаково, — каже, — він украде, його й без того наступного року візьмуть у рекрути». А мені як без чоловіка, шахраю отакий! я слаба людина, падлюко ти такий! Щоб усій рідні твоїй світа Божого не бачити! А коли є теща, то щоб і тещі...

Хлестаков. Добре, добре. Ну, а ти? (Виряджає бабусю.)

Слюсарша (виходячи). Не забудь, батеньку наш! будь милостивий!

Унтер - офіцерша. На городничого, батеньку, прийшла...

Хлестаков. А в чому річ? говори коротенько.

Унтер - офіцерша. Відшмагав, батеньку.

Хлестаков. Як?

Унтер - офіцерша. Помилково, батьку мій. Баби ото наші побилися на базарі, а поліція не встигла, та й схопила мене. Та так одрапортували: два дні сидіти не могла.

Хлестаков. Так що ж тепер робити?

Унтер - офіцерша. Та робити, звісно, нема чого. А за помилку звели йому заплатити штрафт. Мені від свого щастя нема чого відмовлятися, а гроші б мені тепер дуже знадобились.

Хлестаков. Добре, добре. Ідіть, ідіть! Я звелю.

У вікно просовуються руки з просьбами.

Та хто там іще? (Підходить до вікна). Не хочу, не хочу! не треба, не треба! (Відходячи.) Набридли, до біса! не пускай, Йосипе!

Йосип (кричить у вікно). Ідіть собі! Не час, завтра приходьте!

Двері відчиняються і показується якась постать у фризовій шинелі з неголеною бородою, опухлою губою і перев'язаною щокою; за нею видно ще кілька інших.

Йосип. Геть, геть! чого лізеш? (Упирається першому руками в живіт і виштовхується разом із ним у прихожу, причинивши за собою двері.)

Ява XII

Хлестаков і Марія Антонівна.

Марія Антонівна. Ах!

Хлестаков. Чого ви так перелякалися, пані?

Марія Антонівна. Ні, я не перелякалась.

Хлестаков (кокетує). Даруйте, пані, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка... Насмілююсь запитати вас: куди ви мали намір іти?

Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.

Хлестаков. А чому, приміром, ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я гадала, чи не тут мамочка...

Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чому ви нікуди не йшли?

Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.

Хлестаков (кокетує). А ваші очі кращі, ніж усякі важливі справи... Ви ніяк не можете мені перешкодити; ніяким чином не можете; і, навпаки, ви можете ощасливити.

Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.

Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи дозволите мати щастя запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стілець, а трон.

Марія Антонівна. Справді, я не знаю... мені так треба було йти. (Сіла.)

Хлестаков. Яка у вас прекрасна хусточка!

Марія Антонівна. Ви насмішники, аби тільки поглузувати з провінціалів.

Хлестаков. Як би я бажав, пані, бути вашою хусточкою, щоб обнімати вашу лілейну шийку.

Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите: якась хусточка... Сьогодні предивна погода.

Хлестаков. А ваші устоньки, пані, кращі за всяку погоду.

Марія Антонівна. Ви все таке якесь говорите... Я б вас попрохала, щоб ви мені написали краще на пам'ять якісь віршики до альбома. Ви, мабуть, їх багато знаєте.

Хлестаков. Для вас, пані, все, що бажаєте. Вимагайте: які вам вірші?

Марія Антонівна. Якісь такі — хороші, нові.

Хлестаков. Та що там вірші! я їх знаю силу.

Марія Антонівна. Ну, а скажіть, які ж ви мені напишете?

Хлестаков. А навіщо говорити? я й без того їх знаю.

Марія Антонівна. Я дуже люблю їх...

Хлестаков. Та в мене їх багато всяких. Ну, хай так, я вам оці: «О, ти, що в горі надаремне на Бога нарікаєш так!..» Ну та й інші... не можу якраз пригадати; але все це нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду...

(Присуває стільця.)

Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання... я ніколи й не знала, що за кохання... (Одсовує стільця.)

Хлестаков. Чого ж ви одсовуєте свій стілець? Нам краще буде сидіти близенько одне до одного.

Марія Антонівна (одсовуючись). А для чого близько? однаково й далеко.

Хлестаков (присовуючись). А для чого далеко? однаково й близько.

Марія Антонівна (одсовуючись). А навіщо ж це?

Хлестаков (присовуючись). Та це ж вам тільки так здається, що близько, а ви уявіть собі, що далеко. Як би я був щасливий, пані, коли б міг стиснути вас у своїх обіймах.

Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, ніби полетіло? Сорока чи якась інша птиця?

Хлестаков (цілує її в плече і дивиться у вікно). То сорока.

Марія Антонівна (підводиться розгнівана). Ні, це вже занадто... Яке нахабство!..

Хлестаков (затримує її). Пробачте, пані: я це зробив од кохання, тільки од кохання.

Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку... (Силкується піти.)

Хлестаков (усе затримуючи її). Од кохання, тільки од кохання. Я так тільки, пожартував. Маріє Антонівно, не гнівайтеся! Я ладен навколішках прохати у вас пробачення. (Падає навколішки.) Простіть же, простіть. Ви бачите, я навколішках.

Ява XIII

Ті ж і Ганна Андріївна.

Ганна Андріївна (побачивши Хлестакова навколішках). Ах, який пасаж!

Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!

Ганна Андріївна(до доньки). Що це значить, люба моя? що це за витівки такі!

Марія Антонівна. Я, мамочко...

Ганна Андріївна. Іди геть звідси! чуєш, геть, геть! і не смій показуватися на очі.

Марія Антонівна йде, плачучи.

Пробачте, я, признаюсь, так вражена...

Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Падає навколішки.) Пані, ви бачите, я палаю з кохання.

Ганна Андріївна. Як, ви навколішках! Ах, устаньте, устаньте! Тут підлога така брудна.

Хлестаков. Ні, навколішках, і тільки навколішках! Я хочу знати, що мене чекає, життя чи смерть.

Ганна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Коли не помиляюся, ви робите декларацію щодо моєї дочки.

Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волосинці. Якщо ви не признаєте палкого кохання мого, то я недостойний земного існування. З полум'ям у грудях прошу руки вашої.

Ганна Андріївна. Але дозвольте сказати: я до деякої міри... я заміжня.

Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці, і Карамзін сказав: «Закони засуджують». Ми підем в холодок струмків. Руку вашу, руку прошу.

Ява XIV

Ті ж і Марія Антонівна, раптом убігає.

Марія Антонівна. Мамочко, таточко сказав, щоб ви... (Побачивши Хлестакова навколішках, скрикує.) Ах, який пасаж!

Ганна Андріївна. Ну, що ти? чого? за чим? Що за легковажність така! Раптом ускочила, як очманіла кішка. Ну, що тут такого дивного? Ну, що тобі привиділось? Справді, ніби дитина яка трирічна. Аж ніяк, ну, ніяк не схоже, щоб їй було вісімнадцять років. Я не знаю, коли вже ти порозумнішаєш, коли поводитимеш себе, як належить вихованій дівиці, коли ти вже знатимеш, що таке хороші правила і солідність у поводженні.

Марія Антонівна (крізь сльози). Я, їй-право, мамочко, не знала.

Ганна Андріївна.У тебе завжди якийсь вітер розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Що ти їх наслідуєш? Не треба тобі наслідувати їх. Тобі є інші приклади: перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.

Хлестаков (хапаючи за руку доньку). Ганно Андріївно, не суперечте нашому щастю, благословіть вічну любов!

Ганна Андріївна (вражена). Так ви в неї?..

Хлестаков. Рішайте: життя чи смерть?

Ганна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну, от бачиш: через тебе, таке дрантя, гість зволив стояти навколішках; а ти вскочила, як божевільна. Ну, от, справді, варто, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.

Марія Антонівна. Не буду, мамочко. Справді, більше не буду.

Ява XV

Ті ж і городничий, захекавшись.

Городничий. Ваше превосходительство! Не занапастіть! Не занапастіть!

Хлестаков. Що з вами?

Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, що й половини нема того, що вони кажуть. Вони самі обдурюють та обмірюють народ. Унтер- офіцерша набрехала вам, ніби я її відшмагав; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе відшмагала.

Хлестаков. Та під три чорти унтер-офіцершу. Мені не до неї!

Городничий. Не вірте, не вірте! Це такі брехуни... їм отака дитина не повірить. Та їх усеньке місто знає за брехунів. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і світ не бачив.

Ганна Андріївна. А ти знаєш, яку честь нам робить Іван Олександрович? Він просить руку нашої доньки.

Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, голубонько! Не прогнівайтеся, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, вся в свою матінку.

Хлестаков. Так, я справді прошу руки. Я закоханий.

Городничий. Не смію вірити, ваше превосходительство!

Ганна Андріївна. Та кажуть же тобі?

Хлестаков. Я не жартуючи вам кажу... Я можу від кохання з глузду з'їхати.

Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.

Хлестаков. Так, як ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я, чорт знає що ладен...

Городничий. Не можу вірити: зволите жартувати, ваше превосходительство.

Ганна Андріївна. Ой, яке дурбило! та тобі ж говорять!

Городничий. Не можу вірити.

Хлестаков. Віддайте, віддайте — я одчайдушна людина, я всього можу накоїти: якщо застрелюсь, вас під суд віддадуть.

Городничий. Ах, Боже мій! Я, їй-богу, не винуватий ні душею, ні тілом. Не прогнівайтеся! робіть так, як вашій милості завгодно! у мене, їй-богу, в голові тепер... я й сам не знаю, що робиться. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.

Ганна Андріївна. Ну, благословляй!

Хлестаков підходить з Марією Антонівною.

Городничий. Хай благословить вас Бог, а я не винуватий.

Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них.

Що за чорт! справді-таки! (Протирає очі.) Цілуються! Ой, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підскакуючи з радості.) Ой, Антон! Ой, Антон! Ой, городничий! Он воно як діло пішло!

Ява XVI

Т і ж і Йосип.

Йосип. Коні готові.

Хлестаков. А, добре... я зараз.

Городничий. Як? Зволите їхати?

Хлестаков. Так, їду.

Городничий. А коли ж той... ви ж самі зволили натякнути на... той... весілля?

Хлестаков. А це... На хвильку тільки... на один день до дядька — багатий дідуган; а завтра ж і назад.

Городничий. Не сміємо ніяк затримувати, з надією на щасливе повернення.

Хлестаков. Як же, як же, я вмить. Прощавайте, моя кохана... ні, просто не можу висловити! Прощавайте, душечко! (Цілує їй ручку.)

Городничий. А чи не треба вам чогось у дорогу; ви зволили, здається, мати потребу в грошах?

Хлестаков О, ні, навіщо це? (Трохи подумавши.) А втім, хай так.

Городничий. Скільки вам треба?

Хлестаков. Тоді ви дали двісті, тобто не двісті, а чотириста; я не хочу використовувати вашої помилки — то, мабуть, і тепер стільки ж, щоб уже рівно було вісімсот.

Городничий. Зараз! (Виймає з гамана.) Ще як навмисне новісінькими папірцями.

Хлестаков. А, так. (Бере й розглядає асигнації.) Це добре. Це ж, кажуть, нове щастя, коли новенькими папірцями?

Городничий. Так точно.

Хлестаков. Прощавайте, Антоне Антоновичу! Дуже вдячний за вашу гостинність! Щиросердо признаюсь, що ніде мене так добре не вітали! Прощавайте, Ганно Андріївно! Прощавайте, моя душечко, Маріє Антонівно!

Йдуть.

За сценою.

Голос Хлестакова. Прощавайте, ангел душі моєї, Маріє Антонівно!

Голос городничого. Як же це ви? Просто так на перекладних і ідете?

Голос Хлестакова. Та я звик уже. У мене голова болить від ресор.

Голос візника. Тпр...

Голос городничого. То принаймні чим-небудь застелити; хоч би килимком, чи не скажете, я звелю подати килимок?

Голос Хлестакова. Ні, навіщо? Це дрібниці; а проте, мабуть, хай дадуть килимок.

Голос городничого. Гей, Явдохо! Піди в комору: вийми килим та найкращий, що на блакитному тлі, персидський, швидше!

Голос візника. Тпр...

Голос городничого. А коли накажете чекати на вас?

Голос Хлестакова. Взавтра або післязавтра.

Голос Йосипа. А,це килим? Давай його сюди, стели отак! Тепер давай з цього боку сіна.

Голос візника. Тпр...

Голос Йосипа. От із цього боку! Сюди! Ще! Добре. Чудесно буде! (Б'є рукою по килиму.) Тепер сідайте, ваше благородіє!

Голос Хлестакова. Прощавайте, Антоне Антоновичу!

Голос городничого. Прощавайте, ваше превосходительство!

Жіночі голоси. Прощавайте, Іване Олександровичу!

Голос Хлестакова. Прощавайте, мамочко!

Голос візника. Ей, ви, соколята!

Дзвінок дзвенить. Завіса падає.

Дія п'ята

Та сама кімната.

Ява I

Городничий, Ганна Андріївна і Марія Антонівна.

Городничий. Що, Ганно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про це? Отакий багатющий приз, канальство! Та одверто признайся: тобі й уві сні не ввижалося: отак з якоїсь городничихи і раптом, фу ти, канальство, з яким дияволом породичалася!

Ганна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі дивина, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.

Городничий. Я сам, голубочко, порядна людина. Одначе, як подумаєш, Ганно Андріївно: які ми з тобою тепер птахи зробилися! Га, Ганно Андріївно? високого польоту, чорт забирай! Стривай-но, тепер я піддам перцю отим усім охотникам подавати скарги та доноси. Ей, хто там?

Заходить квартальний.

А, це ти, Іване Карповичу; а поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! То скаржитися на мене! Ич, прокляте іудейське плем'я! Стривайте ж, голубчики! Колись я вас годував тільки по вуса, а тепер нагодую по самісіньку бороду. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і найголовніше отих писак, писак, що скарги їм закручували. Та оголоси всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь Господь послав городничому, що віддає доньку свою не те, що за якусь там просту людину, а за таку, якої ще й на світі не було, що може зробити все, все, все! Всім оголоси, щоб усі знали. Кричи всьому народові, в усі дзвони дзвони, чорт забирай! коли вже торжество, так торжество.

Квартальний йде.

Он воно як, Ганно Андріївно, га? А як ми тепер, де будемо жити? Тут чи в Пітері?

Ганна Андріївна. Натурально, в Петербурзі. Як можна тут залишатися!

Городничий. Ну, в Пітері, так і в Пітері; а воно добре б і тут. Що, адже я гадаю, що городничество тоді к бісу, га, Ганно Андріївно?

Ганна Андріївна. Натурально, ну що за городничество!

Городничий. Але ж воно, як ти гадаєш, Ганно Андріївно, тепер можна он який чин схопити, бо він же за панібрата з усіма міністрами і в дворець їздить, то таке тепер може підвищення зробити, що згодом і в генерали вилізеш. Як ти гадаєш, Ганно Андріївно: можна в генерали вилізти?

Ганна Андріївна. Ще б пак! Розуміється, можна.

Городничий. А, чорти б його взяли, славно бути генералом! Кавалерію повісять тобі через плече. А яку кавалерію краще, Ганно Андріївно? Червону чи голубу?

Ганна Андріївна. Ну, ясно, голубу краще.

Городничий. О? Бачиш, чого забажалося! Добре й червону. А чому хочеться бути генералом? А тому, що от поїдеш кудись — фельд'єгері та ад'ютанти поскакають скрізь уперед: «Коней!» І там на станціях нікому не дадуть, усі чекають: всі оті титулярні, капітани, городничі, а ти собі і в уса не дмеш. Обідаєш десь у губернатора, а там: стій, городничий! Хе, хе, хе! (Регоче, аж заливається зо сміху.) От що, канальство, приваблює!

Ганна Андріївна. Тобі все якесь грубе подобається. Ти повинен пам'ятати, що життя треба зовсім перемінити, що знайомі в тебе будуть не якийсь там суддя-собачник, з яким ти їздиш полювати зайців, чи Земляніка; навпаки, знайомі твої будуть найделікатнішого поводження: графи і всі світські... Тільки я, їй-право, боюся за тебе, ти іноді ляпнеш таке слівце, що його в порядному товаристві ніколи не почуєш.

Городничий. Ну що ж? Слово ж не шкодить.

Ганна Андріївна. То добре, поки ти був городничим. А там життя зовсім інше.

Городничий. Еге ж, там, кажуть, є дві рибини: ряпушка і корюшка, такі, що тільки слинка потече, як почнеш їсти.

Ганна Андріївна. Йому все б тільки рибки! Я інакше не хочу, щоб наш дім був перший у столиці і щоб у мене в кімнаті було таке амбре, щоб увійти ніяк не можна було, а тільки отак, заплющивши очі. (Заплющує очі й нюхає.) Ах! як хороше!

Ява II

Ті ж і купці.

Городничий. А! Здорові були, соколята!

Купці (вклоняючись). Доброго здоров'я, батечку!

Городничий. Що, голуб'ята, як ся маєте? Як іде ваш товар? Що, самоварники, аршинники, скаржитись? Архизлодії, протобестії, шахраї мирські! скаржитись? що? багато взяли! от, думають, так у тюрму його й засадять!.. Та чи знаєте ви, сім чортів і одна відьма вам у зуби, що...

Ганна Андріївна. Ох, Боже мій, які ти, Антошо, слова відпускаєш!

Городничий (незадоволено). А, не до слів тепер! А чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржилися, та жениться тепер на моїй дочці? Що? га? що тепер скажете? Тепер я вас... У!.. Обдурюєте народ... Зробиш поставку для казни, на сто тисяч обдуриш її, гнилого сукна підсунувши, а потім пожертвуєш двадцять аршин, та ще й нагороду давай тобі за це? Та коли б знали, та тобі б... Ще й пузо вперед висуває. Він купець; його не займай; «ми, — каже, — і перед дворянами не поступимось». Так дворянин... ах ти ж, пика! дворянин наук учиться: його хоч і шмагають у школі, так за діло, щоб він знав корисне. А ти що? починаєш із шахрайства, тебе хазяїн лупить за те, що не вмієш обдурювати. Ще хлопчисько, «Отче-нашу» не знаєш, а вже недомірюєш, а як розіпре тобі пузо, та понабиваєш собі кишені, то і губу закопилив! Фу ти, яке диво! Від того, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, од того й губу копилиш? Та плювати мені на твою голову і на твою пиху!

Купці (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!

Городничий. Скаржитись? А хто тобі допоміг змахлювати, коли ти міст будував та написав дерева на двадцять тисяч, тоді коли його й на сто карбованців не було? Я допоміг тобі, цапина твоя борода! Ти забув це? А якби я про це десь заїкнувся, аж загурчав би до Сибіру. Що скажеш? га?

Один із купців. Як перед Богом, Антоне Антоновичу! Лукавий попутав. Онукам закажемо скаржитись. Вже яке хоч задоволення, тільки не гнівайся!

Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? тому, що моє зверху, а якби хоч трохи твоя була взяла, так ти б мене, каналія, в багнюці б утопив та ще б і колодою зверху надавив!

Купці (кланяються в ноги). Не погуби, Антоне Антоновичу!

Городничий. «Не погуби!» Тепер: «Не погуби!» А до того що? я б вас... (Махнувши рукою.) Ну, та Бог простить! годі! Я не злопам'ятний; тільки тепер дивись, бережи вуха!

Я віддаю дочку не за якогось там простого дворянина. Щоб поздоровлення було... розумієш? Не те, щоб відбутись якимось баличком чи головкою цукру. Ну, іди з Богом!

Купці йдуть.

Ява ІІІ

Ті ж, Амос Федорович, Артем Пилипович, потім Растаковський.

Амос Федорович (ще у дверях). Чи вірити чуткам, Антоне Антоновичу? яке щастя вам випало?

Артем Пилипович. Маю за честь привітати з нечуваним щастям. Я душею зрадів, коли почув. (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Ганно Андріївно! (Підходячи до ручки Марії Антонівни.) Маріє Антонівно!

Растаковський (входить). Антона Антоновича вітаю, хай продовжить Бог життя ваше і нового подружжя, і дасть вам нащадків численних, онучат і правнучат! Ганно Андріївно! (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Маріє Антонівно! (Підходить до ручки Марії Антонівни.)

Ява V

Ті ж, Коробкін із дружиною, Люлюков.

Коробкін. Маю за честь поздоровити Антона Антоновича! Ганно Андріївно! (Підходить до ручки Ганни Андріївни.) Маріє Антонівно! (Підходить до її ручки.)

Дружина Коробкін а. Душевно поздоровляю вас, Ганно Андріївно, з новим щастям.

Люлюков. Маю за честь привітати, Ганно Андріївно! (Підходить до ручки і потім, обернувшись до глядачів, по-молодецьки цмокає язиком.) Маріє Антонівно! Маю за честь привітати! (Підходить до її ручки і так само молодецьки звертається до глядачів.)

Ява V

Багато гостей в сюртуках і фраках підходять спочатку до ручки Ганни Андріївни, промовляючи: «Ганно Андріївно!», потім до Марії Антонівни, говорячи: «Маріє Антонівно!» Бобчинський і Добчинський

проштовхуються.

Бобчинський. Маю за честь привітати!

Добчинський. Антоне Антоновичу! Маю за честь привітати.

Бобчинський. З щасливою пригодою!

Добчинський. Ганно Андріївно!

Бобчинський. Ганно Андріївно! (Обидва підходять одночасно і стукаються лобами.)

Добчинський. Маріє Антонівно! (Підходить до ручки.) Маю за честь поздоровити. Ви матимете велике, велике щастя, в золотій сукні ходити і делікатні різні супи їсти, дуже весело будете проводити час.

Бобчинський (перебиваючи). Маріє Антонівно, маю за честь поздоровити! Дай Боже вам усякого багатства, червінців і синочка отакого манюсінького, отакунького (показує рукою), щоб можна було на долоню посадити, прошу вас; а синочок усе кричатиме: уа! уа! уа!..

Ява VI

Ще кілька гостей, що підходять до ручок, Лука Лукич із дружиною.

Лука Лукич. Маю за честь...

Дружина Луки Лукича (біжить уперед). Вітаю вас, Ганно Андріївно! (Цілуються.) А як же то я зраділа. Кажуть мені: «Ганна Андріївна видає дочку». «Ах, Боже мій!», — думаю собі, і так зраділа, що кажу чоловікові: «Послухай, Луканчику! от яке щастя Ганні Андріївні!» «Ну, — думаю собі, — слава Богу!» І кажу йому: «Я так захоплена, що просто горю з нетерпіння висловити особисто Ганні Андріївні...» «Ах, Боже мій! — думаю собі: — Ганна Андріївна саме й чекала на пристойну партію для своєї донечки, а ось тепер така доля: саме так і трапилось, як вона бажала», і так ото зраділа, що не могла говорити. Плачу, плачу, ну, просто-таки ридаю. Вже й Лука Лукич говорить: «Чого ти, Настенько, ридаєш?» «Луканчику, — кажу, — я й сама не знаю, самі сльози так річкою і ллються».

Городничий. Дуже прошу, сідайте, панове! Ей, Мишко, принеси сюди ще стільців.

Гості сідають.

Ява VII

Ті ж, часний пристав і квартальні.

Часний пристав. Маю за честь привітати вас, ваше високо-благородіє, і побажати благоденства на многі літа.

Городничий. Дякую, дякую! Прошу сідати, панове!

Гості сідають.

Амос Федорович. Але скажіть, прошу вас, Антоне Антоновичу, яким чином усе це почалося: поступовий хід усієї тобто справи.

Г ородничий. Хід справи надзвичайний: зволив сам власною особою освідчитись.

Ганна Андріївна. Дуже поштиво й надзвичайно делікатно. Надзвичайно хороше про все говорив; каже: «Я, Ганно Андріївно, із самої тільки поваги до ваших достоїнств».

І така чудова, вихована людина, найблагородніших правил. «Мені, повірите, Ганно Андріївно, мені життя копійка: я тільки тому, що поважаю ваші високі властивості...»

Марія Антонівна. Ах, мамочко! це саме він і мені говорив.

Ганна Андріївна. Облиш, ти нічого не знаєш, і не в свої справи не втручайся! «Я, Ганно Андріївно, дивуюсь...» Такими приємними словами розсипався... і коли я хотіла сказати: «Ми ніяк не сміємо сподіватись на таку честь», — він раптом упав навколішки й таким найблагороднішим чином: «Ганно Андріївно! Не зробіть мене найнещаснішим! Погодьтеся відповісти на мої почуття, інакше я смертю покінчу життя своє».

Марія Антонівна. Їй-богу, мамочко, він про мене це говорив.

Ганна Андріївна. Ну, розуміється... і про тебе було, я ж нічого цього не заперечую.

Городничий. І так навіть налякав; казав, що застрелиться. «Застрелюсь, застрелюсь», — говорить.

Багато з гостей. Скажіть, будь ласка!

Амос Федорович. Дивись ти!

Лука Лукич. То таки справді, доля вже до цього вела.

Артем Пилипович. Не доля, батечку, доля — сліпа: заслуги призвели до того (набік). Отакій свині завжди лізе в рот щастя!

Амос Федорович. Я таки, Антоне Антоновичу, продам вам того песика, що його торгували.

Городничий. Ні, мені тепер не до песиків.

Амос Федорович. Ну, не хочете, на іншій собаці зійдемось.

Дружина Коробкіна. Ах, як, Ганно Андріївно, я рада вашому щастю! ви не можете собі уявити.

Коробкін. Де ж тепер, дозвольте дізнатися, перебуває іменитий гість? Я чув, що він чомусь поїхав.

Городничий. Так, він поїхав на один день у дуже важливій справі.

Ганна Андріївна. До свого дядечка, щоб узяти благословення.

Городничий. Узяти благословення; але взавтра ж... (Чхає. Поздоровлення зливаються в один гул.) Красно дякую! Але взавтра ж і назад... (Чхає.)

Вітальний гул. Найдужче чути голоси:

Часного пристава. Доброго здоров'я, ваше високоблагородіє!

Бобчинського. Сто літ і мішок червінців!

Добчинського. Продовж, Боже, на сорок-сороків!

Артема Пилиповича. Щоб ти пропав!

Дружини Коробкін а. Чорти б тебе вхопили!

Городничий. Дуже вам дякую! Бажаю того й вам!

Ганна Андріївна. Ми тепер у Петербурзі гадаємо жити. А тут, скажу я вам, таке повітря... надто вже селом тхне!., правду казавши, не дуже приємно... От і чоловік мій: він там дістане генеральський чин.

Городничий. Це правда, панове, я, чорт його знає, дуже хочу бути генералом.

Лука Лукич. Дай Боже дістати.

Растаковський. Від людини неможливо, а від Бога все можливо.

Амос Федорович. Великому кораблеві — й велика плавба.

Артем Пилипович. Заслужив, от і шана!

Амос Федорович (набік). От покаже, як і справді буде генералом! От уже кому личить генеральство, як корові сідло! Ну, ні, до цього ще довга пісня. Отут є й не такі, як ти, а й досі ще не генерали.

Артем Пилипович (набік). Дивись, чорт забери, уже й у генерали пнеться... Чого доброго, може бути й генералом. Адже пихи в нього, лихий не взяв би його, досить. (Звертаючись до городничого.) Так ви ж тоді, Антоне Антоновичу, і нас не забудьте.

Амос Федорович. І коли щось трапиться: приміром, якась потреба у справах, не залишіть без заступництва!

Коробкін. На той рік повезу синка до столиці на службу вітчизні, так уже, прошу вас, виявіть йому вашу протекцію, замість батька сиротині будьте.

Ганна Андріївна. Ти, Антошо, завжди готовий на обіцянки. По-перше, тобі не буде часу думати про це. І як можна, і чого ради обтяжувати себе отакими обіцянками?

Городничий. А чому, серденько? Іноді можна.

Ганна Андріївна. Можна, звичайно, та не про всяку дрібноту слід турбуватися...

Дружина Коробкіна. Ви чули, як вона трактує нас?

Гостя. Та вона завжди така була; я її знаю: посади її за стіл, вона й ноги свої...

Ява VIII

Ті ж і поштмейстер, з розпечатаним листом у руці.

Поштмейстер. Дивна справа, панове! Чиновник, що ми його вважали за ревізора, зовсім не ревізор.

Всі. Як не ревізор?

Поштмейстер. Зовсім не ревізор, я дізнався про це з листа...

Городничий. Що ви? що ви? з якого листа?

Поштмейстер. Та з його ж власноручного листа. Приносять до мене на пошту листа. Глянув на адресу, бачу: «на Поштамтську вулицю». Я так і обмер. «Ну, — гадаю собі, — напевно знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство». Узяв та й розпечатав.

Городничий. Як же ви?..

Поштмейстер. Сам не знаю, нечиста сила підбила. Покликав був уже кур'єра на те, щоб послати його ештафетою, — але така мене взяла цікавість, що й зроду такої не відчував. Не можу, не можу, почуваю, що не можу, тягне мене, от тягне й квит. В однім усі так от і чую: «Ой, не розпечатуй! загинеш, як курка», а в другім ніби біс який шепоче: «Розпечатай, розпечатай! розпечатай!» і як придавив сургуч — по жилах огонь, а розпечатав — мороз, їй-богу, мороз, і руки тремтять, і в очах темно.

Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?

Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!

Городничий. А що ж він, по-вашому, таке?

Поштмейстер. Ні се, ні те: чорт його знає що!

Городничий (запально). Як ні се, ні те? Та як ви смієте називати його ні тим, ні сим, та ще й чорт знає чим? Я вас під арешт...

Поштмейстер. Хто? ви?

Поштмейстер. Руки короткі.

Городничий. А ви знаєте, що він жениться на моїй дочці, що я сам буду вельможею, що я в самісінький Сибір запроторю?

Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу! Що Сибір? Далеко Сибір! От краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?

Всі. Читайте, читайте!

Поштмейстер (читає). «Спішу повідомити тебе, серце Тряпічкін, які зі мною чудеса. По дорозі обчистив мене як липку піхотний капітан, так що трактирник хотів уже посадити мене в тюрму, як ось по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал-губернатора. І я тепер живу в городничого, жуїрую, упадаю напропалу біля його дружини й дочки; не вирішив тільки, з котрої почати; гадаю, спочатку з мамочки, бо, здається, зразу готова до всіх послуг. Пригадуєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака і як колись кондитер ухопив мене за комір з приводу поїдених пиріжків коштом прибутків аглицького короля? Тепер зовсім навпаки повернулося. Всі мені позичають, скільки завгодно. Оригінали страшенні. Ти б луснув зо сміху. Ти, я знаю, статейки пописуєш; вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. Не може бути! там нема цього.

Поштмейстер (показує листа). Читайте самі!

Городничий (читає). «Як сива шкапа». Не може бути! це ви самі написали.

Поштмейстер. А як би це я міг писати?

Артем Пилипович. Читайте!

Лука Лукич. Читайте!

Поштмейстер (читає далі). «Городничий — дурний, як сива шкапа...»

Городничий. О, чорт забери! треба ще повторювати! ніби воно там і так не стоїть.

Поштмейстер (читає далі). Гм... гм... гм... гм... «сива шкапа. Поштмейстер теж хороша людина...» (Припиняє читати.) Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.

Городничий. Ні, читайте!

Поштмейстер. Та навіщо?..

Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, так читати! Читайте все!

Артем Пилипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає.) «Поштмейстер достеменно департаментський сторож Михєєв; мабуть, також, негідник, п'є запоєм».

Поштмейстер (до глядачів). Ну, підлий хлопчисько, якого слід одшмагати: більше нічого!

Артем Пилипович (читає далі). «Доглядач над богоугодними закла... і... і... і...» (заїкається).

Коробкін. А чого ж ви зупинилися?

Артем Пилипович. Та якесь таке нечітке письмо... а втім, видно, що мерзотник.

Коробкін. Дайте мені! От у мене, я думаю, кращі очі. (Бере листа.)

Артем Пилипович (даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі чітко.

Коробкін. Та дозвольте, я вже сам знаю.

Артем Пилипович. Прочитати я й сам прочитаю, далі, справді, все вже чітко.

Поштмейстер. Ні, все читайте! адже раніше все читано.

Всі. Віддайте, Артеме Пилиповичу! віддайте листа! (До Коробкіна.) Читайте!

Артем Пилипович. Зараз. (Віддає листа.) От, дозвольте... (Затуляє пальцем.) От звідси читайте.

Всі підходять до нього.

Поштмейстер. Читайте! Читайте! Дурниці, все читайте!

Коробкін (читає). «Доглядач над богоугодними закладами Земляніка — справжня свиня в ярмулці».

Артем Пилипович (до глядачів). І недотепно! Свиня в ярмулці! Де ж видано свиню в ярмулці?

Коробкін (читає далі). «Смотритель училищ наскрізь протух увесь цибулею».

Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу; і в рот ніколи не брав цибулі.

Амос Федорович (набік). Слава Богу, хоч про мене нема нічого.

Коробкін (читає). «Суддя...»

Амос Федорович. От тобі маєш! (Голосно.) Панове, я гадаю, що лист задовгий. Та й дідько з ним: погань таку читати.

Лука Лукич. Ні!

Поштмейстер. Ні, читайте!

Артем Пилипович. Ні, вже читайте!

Коробкін (продовжує). «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон...» (Зупиняється.) Мабуть, французьке слово.

Амос Федорович. А чорт його знає, що воно значить! Ще добре, як тільки шахрай, а може, й ще гірше.

Коробкін (читає далі). «А втім, народ гостинний і добродушний. Прощавай, душа Тряпічкін. Я сам, за твоїм прикладом, хочу взятися за літературу. Сумно, голубе, так жити, хочеться, зрештою, поживи для душі. Бачу: справді, треба за щось високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Подкотиловку. (Перегортає листа й читає адресу.) Його благородію, шановному панові, Іванові Васильовичу Тряпічкіну в Санкт-Петербурзі, на Поштамтській вулиці, в будинку під номером дев'яносто сьомим, повернути у двір, третій поверх праворуч».

Одна з дам. Який реприманд несподіваний!

Городничий. От коли зарізав, так зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу.

Бачу якісь свинячі рила, замість облич; а більше нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою.)

Поштмейстер. Куди вернути? Я, ніби навмисне велів, щоб доглядач дав найкращу тройку, чорт надав і наперед дати розпис.

Дружина Коробкіна. Оце так, оце нечувана конфузія!

Амос Федорович. Одначе ж, чорт його забери, панове! Він у мене триста карбованців позичив.

Артем Пилипович. У мене теж триста карбованців.

Поштмейстер (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.

Бобчинський. У нас із Петром Івановичем шістдесят п'ять, прошу вас, асигнаціями. Іменно.

Амос Федорович (розгублено розводить руками). Як же це так, панове? Як же це так, справді, ми сплохували?

Городничий (б'є себе в лоб). Як я? ні, як я, старий дурень! Одурів, старий баран!.. Тридцять років служу; жоден купець, жоден підрядчик не могли мене обдурити, шахраїв над шахраями обдурював; пройдисвітів і крутіїв таких, що цілий світ ладні обікрасти, круг пальця обкручував; трьох губернаторів обдурив... Та що губернаторів! (Махнувши рукою) Нічого й говорити про губернаторів...

Ганна Андріївна. Та це не може бути, Антошо: він заручився з Машенькою.

Городничий (гнівно). Заручився! Дулю з перцем — от тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (У нестямі.) От, дивіться, дивіться, весь світ, все християнство, всі дивіться, як обдурили городничого! Дурня йому, дурня старій падлюці! (Свариться сам на себе кулаком.) Ех ти, товстоносий! Слимака, ганчірку взяв за важну персону! Ось він тепер по всіх шляхах дзвіночком видзвонює! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що будеш посміховищем — знайдеться перодряп, паперопсувач, у комедію тебе вставить, от що боляче! Чину, звання не пошкодує, і всі шкіритимуть зуби й плескатимуть у долоні. Чого смієтесь? з себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупоче зі злості ногами об підлогу.) Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове сім'я! Вузлом би вас всіх зав'язав, на борошно б перетер вас усіх, та чортові у шапку, на підкладку! отуди! (Тикає кулаком, б'є каблуком об підлогу. По деякій мовчанці.) І досі отямитися не можу. От уже, справді, коли Бог хоче покарати, то насамперед одбирає розум. Ну що було в отому жевжикові схожого на ревізора? Нічого не було! От просто і на півмізинця не було схожого, і от вам усі: ревізор! ревізор! Ну хто перший пустив, що він ревізор? Відповідайте!

Артем Пилипович (розводить руками). Як воно трапилося, убийте, не можу пояснити. Ніби туман якийсь обгорнув, чорт попутав.

Амос Федорович. Та хто пустив! от хто пустив: оці молодчики! (Показує на Добчинського і Бобчинського.)

Бобчинський. Їй-богу, не я! і не гадав...

Добчинський. Я нічого, зовсім нічого...

Артем Пилипович. Звичайно, ви.

Лука Лукич. Розуміється. Прибігли, мов божевільні, з трактиру: «Приїхав, приїхав і грошей не платить...» Знайшли велику птицю!..

Городничий. Натурально, ви! пліткарі міські, брехуни трикляті!

Артем Пилипович. Чорти б вас забрали з вашим ревізором і з вашими брехнями.

Городничий. Так і нишпорите по місту, та людей баламутите, торохтії проклятущі! Брехні розпускаєте, сороки куцохвості!

Амос Федорович. Паскудники кляті!

Лука Лукич. Ковпаки!

Артем Пилипович. Шмаркачі короткопузі!

Усі обступають їх.

Бобчинський. Їй-богу, це не я, це Петро Іванович.

Добчинський. Е, ні, Петре Івановичу, адже ви перший той...

Бобчинський. А от і ні; першим були ви...

Ява остання

Ті ж і жандарм.

Жандарм. Чиновник, що приїхав по іменному велінню з Петербурга, викликає вас зараз же до себе. Він зупинився в гостиниці.

Слова ці, ніби громом, разять усіх. Здивовано вигукують дами; вся група, раптом змінивши пози, кам'яніє.

Німа сцена

Городничий посередині, мов стовп, з розпростертими руками і закинутою назад головою. Праворуч нього дружина й дочка завмерли в русі до нього; за ними поштмейстер, що обернувся на знак питання, звернений до глядачів; за ним Лука Лукич, якось невинно збентежений; за ним, коло самого краю сцени, три дами, гості, що притулились одна до одної, з найсатиричнішим виразом облич, який стосується безпосередньо родини городничого. Ліворуч од городничого: Земляніка, схилив голову трохи набік, немов до чогось прислухається; за ним суддя з розчепіреними руками, присів майже до землі й зробив губами так, ніби хотів посвистати або вимовити: «Отака ловись!» За ним Коробкін, повернувся до глядачів з примруженим оком і їдким виразом на адресу городничого; за ним, із самого краю, Добчинський і Бобчинський з простягнутими один до одного руками, роззявленими ротами і виряченими один на одного очима. Решта гостей — постовпіли. Мало не півтори хвилини скам'яніла група стоїть нерухомо. Завіса падає.

(Переклад Остапа Вишні)






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.