МАЗЕПА - ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН (1788 — 1824) - РОМАНТИЗМ - Хрестоматія

МАЗЕПА - ДЖОРДЖ ГОРДОН БАЙРОН (1788 — 1824) - РОМАНТИЗМ - Хрестоматія

(Скорочено)

І

В жахливий день біля Полтави

Од шведів щастя утекло.

Навкруг порубане, криваве

Все військо Карлове лягло,

Військова міць, воєнна слава.

Така ж, як ми, її раби, —

Майнула до царя, лукава,

І врятувався мур Москви. —

До того пам’‎ятного року,

До ще жахливішого дня,

Що на ганьбу й різню жорстоку

Ще більше виставив ім’‎я,

Ще більше військо дав на злім. —

Одному грім, а блиск усім.

II — VIII

Король Карл змушений був тікати. Довго скакав він зі своїм почтом, поки вони не зупинились на нічліг. Гарячка ран, непевне майбутнє не давали королю заснути. Круг короля сиділи німі, понурі й сумні його лицарі. Неподалік стомлений Мазепа, похмурий і старий гетьман, перш ніж спорудити собі постелю з трави, сам обтер вірного коня, розпутав, розгнуздав, обчистив, розгладив гриву, ноги й хвіст, послав йому трави та листу. Карл, який спостерігав за Мазепою, запитав його, чому він так прив’‎язаний до свого коня. І Мазепа згадав далекі часи своєї молодості, коли він при дворі польського короля Яна Казимира знав одного графа-воєводу, в якого була молода дружина.

Сам Мазепа був тоді юнак, веселий і привабливий. Він і красуня графиня на ім’‎я Тереза покохали одне одного. Вони потай зустрічалися, сивий Мазепа зізнається, що все віддав би, щоб знову пережити ці щасливі хвилини. Та недоброзичливці їх вистежили й донесли графу. Воєвода особливо був розлючений тим, що на його жінку зазіхнув якийсь паж. Зітхнувши, старий гетьман завважив, що тепер його розуміє.

Що сталося з Терезою, Мазепа так і не знає. Йому ж граф підготував особливе покарання.

IX

«Коня сюди!» — Коня вели...

Це справді був шляхетний кінь —

На Україні виріс він.

Прудкі, мов ті думки, були

У нього ноги... Дикий звір.

Не мав уздечки, ні стремен,

В неволі був один лиш день;

Він їжив гриву, і хропів,

І рвавсь, і сіпавсь мов скажений

Дарма! Годованця степів

Ведуть спітнілого до мене.

Мене десяток гайдуків

Йому до спини прикрутив

Тугим ремінням — і пустив...

Свисток, батіг... і кінь побіг.

Що так би й водопад не зміг.

X

Вперед, вперед! Скажений рух, —

Куди — не бачив я нічого...

Від бігу дикого, прудкого

У мене в грудях сперло дух...

Помалу никли ночі тіні.

А кінь летів, увесь у піні.

Останній звук із уст людських.

Як я помчав від ворогів,

Був дикий, невгамовний сміх

З юрби зухвалих гайдуків,

Що з вітром долетів крізь темінь.

Я рвучко голову підвів —

На кінській шиї тріснув ремінь.

Що горло зв’‎язував мені —

Я обернувся на коні

І їм прокляття прохрипів...

Але ж за тупотом копит

Мій крик до них не долетів.

Досадно, прикро!..

Я ж хотів

За глум той глумом відплатить.

Та згодом краще відплатив!

Від брами замку я й цеглинки,

Ні камінця не залишив,

З містка також ні деревинки,

А в квітнику ні стебелинки,

Окрім трави на рештці стін,

В покою, де стояв камін.

І ви, йдучи повз тих руїн,

Фортеці б навіть не вгадали...

Ті башти весело палали!

І з тріскотом зубчастих стін,

Що проти помсти не вціліли,

З дахів, що вуглям обгоріли,

Спливав свинця гарячий плин.

Мабуть, не снилось там нікому,

Коли від них лихого дня

Помчав я швидше блиску, грому,

На згубу пущений в поля, —

Що прийде день і я вернусь

З десятком тисяч верхових

І за ганьбу свою помщусь

На тих зухвалих дворових —

І дяку графові складу

За негостинну ту їзду.

Вони пекельний жарт зі мною

Собі зіграли того дня,

Як віддали мене на волю

Палкого, дикого коня,

Прип’‎явши туго ремінцями

До вкритих піною боків...

Та потім я і їм тим самим

Пекельним жартом відповів.

За все приходить час відплати, —

Зумій лиш час підстерегти!

Ніхто не зможе утікати,

Як серце месника завзяте

Шукає засобів до мсти.

XI

Вперед, вперед! — мій кінь і я

Промчали, мов на крилах вітру,

Міста, і села, і поля...

Неначе в ніч морозну світлу

На небі метеор між зір,

Так ми чекаємо простір...

А на шляху ні міст, ні сіл —

Крім степу, дикої країни

У чорнім обводі лісів.

Лише де-не-де зубчасті стіни

Фортець, збудованих колись

Проти татарської орди.

Безлюдно, скільки не дивись!

За рік проходило сюди

Турецьке військо... Всюди, де

Ступали спагів тих копита,

Там кров’‎ю вся земля полита,

І зелень довго не росте.

Похмуре небо, сірувате,

Покрите млою... Вітру лет

На мене набігав з риданням, —

Я б відповів йому зітханням,

Та швидко мчали ми вперед,

Що ні зітхати, ні благати...

По кінській гриві пелехатій

Поллявся мій холодний піт,

Немов дощу краплиста злива.

А він скажено, полохливо

Сопе і мчить далеко в світ.

Я ніби згодом спостеріг,

Що він зменшив свій лютий біг,

Та ні! Моє безсиле тіло,

Що зв’‎язане на нім висіло,

Для диких сил було мов пух.

І кожний мій болючий рух

Звільнити ноги, спину, руки.

Напухлі від страшної муки.

Будили жах його і гнів.

Мов гострий дотик острогів.

Я зваживсь крикнуть — кволо й глухо

Звучав оцей безсилий крик —

Мій кінь здригнувсь від того звуку.

Як від удару, — мчить щодуху,

Неначе вчув фанфари зик.

Так дико кинувся мій кінь...

Просякнув кров’‎ю вже ремінь,

Бо кров з натертих ран текла;

І спрагу вже почув язик,

Що, як вогонь, його пекла.

XII — XVII

Кінь дістався безкраїх диких лісів. Гілки розхилялись перед конем, не завдаючи ран вершникові, який ще мав силу жити. Вночі за ними юрбою гналися вовки. Та кінь летів, як вітер.

Нарешті вони виралися з лісу, й все закрутилося перед вершником, він уже не розумів, де земля, а де небо. Він вирішив, що помирає.

Та Мазепа не помер, він зомлів. Коли до нього вернулась пам’‎ять, йому зробилось холодно й він зрозумів, що кінь перепливає глибоку й широку ріку. Коли ж вони дісталися землі, то опинилися в безлюдних безмежних степах.

У цій дикій рівнині кінь з прив’‎язаним вершником зустріли табун диких коней. Стомлений скаженим бігом кінь спробував приєднатися до табуна, та упав, знесилений. Дикі коні розбіглися, а юнак у відчаї лежав біля загиблого коня, чекаючи останньої хвилини.

XVIII

Вже сонце сіло... Все ще я

Лежу, прив’‎язаний до трупа

Вже задубілого коня, —

Я вже гадав, що в спільну купу

Змішається наш порох тут...

Туманні очі смерті ждуть —

Рятунку я не ждав для себе.

Востаннє глянув я по небі

Пригаслим зором вздовж і вшир,

І бачу, як німим простором,

Уже побачивши свій жир,

Кружляє нетерплячий ворон;

Навряд чи схоче ждати він,

Поки настане жертві скін!

Спускався він все нижче й нижче,

Ще трохи покружляв, і сів,

І знову далі полетів,

І знов сідав — щоразу ближче.

Я бачив тріпотіння крил, —

Так близько був він наді мною,

Що я б дістав його рукою,

Коли б на це мав більше сил.

Та досить і слабого руху,

Одного шурхоту піском

І кволого, хрипкого звуку,

Щоби прогнать його ділком.

А більш нічого вже не знаю,

Хіба одне — в останнім сні

Якась чарівна зірка з раю

У вічі сяяла мені

Із мерехтливого проміння...

А там — холодне отупіння,

Важке, незглибне почуття,

Як я вертався до життя,

То знову наближавсь до смерті...

А потім знов дихання сперте,

Легенька дрож... і забуття...

Що серце й жили похололи —

Вже іскор у мізку нема —

Важке зітхання... гострі болі...

Ще стогін — і... нарешті тьма.

XIX

Прокинувсь... Де я?.. Чи ж оце

Людське схилялося лице

Ласкаво, ніжно наді мною?

Невже ж це я лежу в покою?

На ліжку я лежу чи ні?

Чиї ж це очі неземні

На мене дивляться так мило?

Тут я свої примкнув на хвилю,

Бо сумнівався ще, чи я

Очуняв дійсно з забуття.

Дівчатко з довгою косою,

Струнке,вродливе і ставне —

Сиділо в хаті під стіною

І пасло поглядом мене.

Як тільки я прийшов до тями,

То стрітився з її очами,

Бо час від часу ці дівочі

Великі й ясні дикі очі,

Повніські співчуття і жалю,

На постіль падали мою.

Дививсь я довго... Аж тепер

Я зрозумів, що ще не вмер,

Що це й не сон, бо хтось не дав

Мене на жир шулік і ґав.

Побачила дочка козацька,

Що очі я відкрив на мить,

І посміхнулась... я зненацька

Схопився, хтів заговорить,

Але не зміг... Вона ж на рота

Поклала пальчики мені,

Щоб я не намагався доти,

Аж сили вернуться мої.

За руку узяла з любов’‎ю,

Щось там поправила в зголов’‎ю

І до порога навшпиньках —

Когось гукнула... В тих устах

Солодкий голос! а в ході

Звучала музика тоді...

Та ті, кого вона гукнула,

Не прокидались, і вона

З кімнати вибігла сама...

Та перед тим вона кивнула

Веселим поглядом мені,

Що я не сам, що я в сім’‎ї,

Що нічого мені боятись,

Бо всі близенько, і в потребі

Я їх побачу біля себе,

Готових у пригоді стати,

Що хутко вернеться й сама.

Я бачу, що її нема,

Що вийшла з хати, — і чогось

Мені, нещасному, здалось,

Що я зоставсь такий самітний,

Такий покинутий, безрідний...

XX

Вона вернулася з батьками, —

Що ще сказать?

Я б не хотів

Надокучати вам згадками,

Як гостював я в козаків.

Вони знайшли мене в долині,

Внесли, мов трупа, в ближчий дім

І врятували...

А потім

Я став гетьманом в їх країні.

Безумний, що в гніві палкому

Помстивсь так люто на мені

І в’‎язня голого із дому

В пустиню вигнав на коні,

Він путь поклав мені до трону.

Хіба ж ту долю нам збагнуть?

Забудь печаль, одчай забудь!

Ще завтра вгледим Бористен,

Як на його турецькім боці

Спокійно коні попасем...

Як радо стрінуть очі,

Якщо до завтра доживем.

Добраніч, друзі!»

І гетьман

Під дубом, що розвісив стелю,

Простерся на тверду постелю,

Та вже привичну, — спав він там,

Де тільки ніч його заскочить, —

І сон стулив йому вже очі.

Та ви дивуєтесь, чому

Король не дякував йому

За повість? Він причину знав:

Король уже з годину спав.

Переклад Дмитра Загула

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Проаналізуйте, яким постає в поемі Байрона образ Мазепи.

2. Доведіть, що Мазепа — «байронічний герой».

3. Поміркуйте, чи можна назвати образ гетьмана динамічним?

4. Доберіть цитати до характеристики образу Мазепи-пажа й Мазепи-гетьмана. Порівняйте ці образи.

5. Розкрийте, що надає поемі романтичного звучання. Який образ поеми справив на вас найбільше враження?

6. Простежте, якою постає в поемі Україна.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.