ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН - ОЛЕКСАНДР ПУШКІН (1799—1837) - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

ЄВГЕНІЙ ОНЄГІН - ОЛЕКСАНДР ПУШКІН (1799—1837) - ВЗАЄМОДІЯ РОМАНТИЗМУ І РЕАЛІЗМУ - Хрестоматія

(Скорочено)

Глава перша

І

І жити квапиться, і почувать спішить.

П. В’‎яземський

«Мій дядько чесний без догани,

Коли не жартом занеміг,

Небожа змусив до пошани

І краще вигадать не міг,

Воно й для інших приклад гожий;

Але яка нудота, Боже,

При хворім день і ніч сидіть,

Не покидаючи й на мить!

Яке лукавство двоязике —

Напівживого розважать,

Йому подушку поправлять,

Журливо подавати ліки,

Зітхать і думку берегти:

«Коли ж візьмуть тебе чорти!»

II

Так у пилюці, на поштових

Гадав гульвіса молодий,

Що з волі Зевса прав спадкових

Набрав по всій рідні своїй.

Людмили друзі та Руслана!

З героєм нашого романа

Без передмов, у цей же час

Дозвольте познайомить вас.

Онєгін, — друг мій, я зазначу, —

Родивсь на берегах Неви,

Де народились, може, й ви,

Чи вславилися, мій читачу.

Гуляв і я там в давні дні:

Та північ вадила мені.

III

Служивши чесно, без пороку,

З боргів покійник батько жив,

Три бали він давав щороку

І все за вітром розпустив.

Життя Онєгіну сприяло:

Madame його гляділа дбало,

А там Monsieur узяв до рук, —

І всім на втіху ріс малюк.

Monsieurl' Abbe, француз убогий,

Щоб хлопчик сил не витрачав,

Всього, жартуючи, навчав,

В моралі був не дуже строгий,

Так-сяк за пустощі корив

І в Літній сад гулять водив.

IV

Коли ж юнацьких літ бурхливих

Прийшла Євгенію пора,

Пора надій і мук щасливих,

Француза прогнано з двора.

Дістав Онєгін мій свободу,

Остригся під останню моду,

Як dandy той причепуривсь

І в колі вищому з’‎явивсь.

Він по-французьки, як годиться,

Міг розмовляти і писать,

Мазурку легко танцювать,

Умів незмушено вклониться;

Тож присуд був йому один:

Люб’‎язний і розумний він.

V

Ми всі навчались небагато,

Абияк і абичого,

Тож вихованням здивувати

В нас можна легко хоч кого.

Про юнака судці суворі

В загальнім присудили хорі:

Учений хлопець, та педант.

Він зроду любий мав талант

Про будь-що довго не шукати

В розмові гострого слівця,

З ученим виглядом знавця

В поважних справах німувати

І викликати усміх дам

Огнем нежданих епіграм.

VII - XII

Онєгін трохи знав латину, при нагоді міг процитувати Вергілія, тримав у пам’‎яті «анекдоти часів колишніх» — цікаві історії з минувшини, а також знав потроху з різних галузей. Та що він вивчив досконало — це «науку ніжної пристрасті».

Далі в романі розповідається про життя Євгенія: відвідання обідів, театрів, балів, турбота про свою зовнішність. Та світське життя наскучило героєві. Євгеній вирішив поїхати в мандри за кордон, та не встиг — отримав звістку про смерть дядька, який залишив йому свій маєток. Спочатку життя в селі сподобалось Євгенію, та недовго він тішився природою й знову заскучав.

Глава друга

І - V

Село, де нудьгував Євгеній,

Було мов створене для втіх;

Там ворог пристрасті шаленій

Благословити б небо міг.

Будинок панський самотою,

Від бур захищений горою,

Стояв над річкою; здаля

Лились, як золото, поля

І луки квітами рябіли,

Хати мелькали по горбах,

Блукали череди в лугах,

І розпускав гілля похиле

Занедбаний великий сад,

Житло задумливих дріад.

II - XII

Опинившись у старовинному маєтку, Євгеній від нудьги здумав завести новини', замінив легким оброком ярмо кріпацької роботи. Селяни благословили, що Онєгін небезпечний дивак.

Спершу до нього заїжджали, та він ухилявся від знайомств. Образившись, сусіди залишили його в спокої.

Тоді ж таки в сусіднє село прибув новий поміщик, Володимир Ленський, стрункий красень. Ленський учився в Німеччині, де засвоїв волелюбні поривання. Незіпсований життям, він щиро цінував вірну дружбу і високу любов. Під впливом Гете й Шиллера юний поет писав вірші про любов, про муки і печаль, про туманну даль, про романтичні троянди й зів’‎ялий цвіт серця.

Ленському було скучно в товаристві сусідів, які розмовляли тільки про сіножаті, про псарню та своє майно. Багатий красивий Ленський вважався завидним нареченим, тому сусіди мріяли видати за нього дочок.

XIII

Та не хотівши, мов на зло їм,

Кайдани шлюбні волокти,

Намислив із моїм героєм

Знайомство Ленський завести.

Вони зійшлися. Тьма і промінь,

Пісні і проза, лід і пломінь .

Ховають більше схожих рис;

Тож день знайомства їм приніс

Лиш обопільне нудьгування;

Та з часом приязнь розцвіла

І незабаром перейшла

У нерозлучне другування.

Так люди з нічого робить —

Сам каюсь — друзі мимохіть.

Онєгін і Ленський подружились. Юний поет звірявся другові у своїх почуттях до подруги дитячих ігор, сусідки Ольги Ларіної. Мила, весела, легковажна Ольга була зовсім не схожа на свою старшу сестру Татьяну, бліду, замріяну дівчину, яка любила самотність і захоплювалася читанням романів. Ларіни, щиросердні й добрі люди, жили звичним сільським дворянським життям.

Глава третя І — IV

Одного разу Ленський покликав Онєгіна в гості до своїх сусідів Ларіних, в просту хорошу російську родину, де були дві дочки: Татьяна й Ольга. В Ольгу, подругу свого дитинства, Ленський був закоханий. Коли нічної пори вони поверталися додому, між ними зав’‎язалася розмова. Онєгін спитав у друга:

V

«Скажи: котра із них Татьяна?» —

«А та, задумлива, смутна

І мовчазлива, як Світлана,

Що все сиділа край вікна». —

«Невже ти в меншу залюбився?»

«А що?» — «На другій я б спинився,

Коли б поетом був, як ти.

Життя в тій Ользі не найти.

Як у Вандіковій Мадонні;

Червоний вид її — немов

Дурний цей місяця, що зійшов

На цім дурнім небеснім лоні!»

Поет щось холодно сказав

І потім цілу путь мовчав.

VI — XV

Візит Онєгіна збудив у Ларіних чимало розмов. Всі вирішили, що це підходящий жених для Татьяни. Татьяну гнівили людські пересуди й чутки, та образ Онєгіна мимоволі закрався у її думки. Прийшла пора —й вона закохалась. Всі герої прочитаних романів злились у її уяві в єдиний образ, й вона вирішила, що Онєгін — це її доля. Недосвідчена Татьяна навіть не уявляла собі, в руки якої людини вона мріє віддати своє життя.

Закохана дівчина заводить зі своєю нянею розмову про любов, проте та не знала кохання, її видали заміж за незнайомого хлопця в чужу родину ще зовсім юною. Няня завважує, що Татьяна бліда, й хвилюється, чи та не захворіла. Татьяна звіряється їй у своїх почуттях, а коли залишається сама, пише Онєгіну листа й на ранок просить няню передати послання сусідові.

Лист Татьяни до Онєгіна

Я вам пишу — чи не доволі?

Що можу вам іще сказать?

Тепер, я знаю, в вашій волі

Мене презирством покарать.

Та як мене в нещасній долі

Хоч пожаліти ви ладні,

То відгукнетеся мені.

Спочатку я мовчать хотіла;

Повірте: сором свій од вас

Я б заховала навсякчас,

Коли б надія хоч бриніла

Лиш раз на тиждень, в певний час,

У нашім домі стріти вас,

Щоб тільки слухать вашу мову,

Слівце сказати, — а за тим

Все думать, думать об однім

І зустрічі чекати знову;

Та ви гордуєте людьми,

Вам на селі і тяжко, й душно,

А ми... нічим не славні ми,

Хоч вам і раді простодушно.

Нащо ви прибули до нас?

У самоті села глухого

Ніколи б я не знала вас,

Не знала б я страждання цього.

Душі дівочої тривогу

З часом приборкавши (хто зна?),

Могла б я з іншим шлюб узяти

І стала б дітям добра мати

І вірна мужеві жона.

Не ти!.. Ні, серцем полюбила

Лише тебе навіки я!

Так вища рада присудила...

То воля неба: я твоя;

Життя мойого всі години —

Порука зустрічі одній;

Сам Бог послав тебе, єдиний,

Повік ти охоронець мій.

У снах мені ти привиджався,

Незримий, душу ти палив,

Твій дивний зір мене томив,

Твій голос в серці відбивався

Давно... ні, то було не в сні!

Ти увійшов, і я впізнала,

Вся обімліла, запалала,

Шепнула: він явивсь мені!

Чи правда ж: я тебе вчувала,

Зо мною вів розмову ти,

Коли я бідним помагала

Або молитвою втішала

Тривожні муки самоти?

Хіба крізь морок занімілий

Не ти, неначе привид милий,

У цю хвилину промайнув

І став тихенько в узголов’‎ю?

Не ти з відрадою й любов’‎ю

Слова надії тут шепнув?

Хто ти: чи ангел мій ласкавий,

Чи спокуситель мій лукавий:

Розвій ці сумніви до дна.

Таж, може, все це марні болі,

Душі дівочої мана!

І зовсім інший вирок долі...

Але дарма! Тобі свою

Віднині душу доручаю,

Перед тобою сльози ллю,

Твого заступництва благаю...

Ти уяви: я тут сама,

Ніхто мене не розуміє,

В знемозі думка туманіє,

І порятунку вже нема.

Я жду тебе: єдиним зором

Надії в серці оживи,

Чи сон гнітючий мій урви,

На жаль, заслуженим докором!

Кінець! перечитать боюсь...

На серці сором, страх і мука...

Але ні з чим я не таюсь,

І ваша честь мені порука...

Схвильована Татьяна чекає на Онєгіна. їй здається, що він надто довго не їде. Коли ж він нарешті з’‎явився, Татьяна вибігла в сад, щоб уникнути зустрічі. Там на алеї і знайшов її Євгеній.

Глава четверта

...Та лист од скромної Татьяни

Мого героя зворушив:

Дівочий порив полум’‎яний

Рої думок у нім збудив;

Згадав він Тані личко миле,

Таке бліде та посмутніле,

І заглибивсь, як у затон,

В солодкий і безгрішний сон.

Можливо, знов полуменисту

Спізнав він бурю почуттів,

Та ошукати не хотів

Її душі довіру чисту.

Тепер ми в сад перелетім,

Де стрілася Татьяна з ним.

XII

Хвилину-дві вони мовчали,

Тоді Онєгін ближче став

І каже: «Ви мені писали,

Не відмовляйтесь. Я читав

Душі невинне сповідання,

Любові чистої признання;

Одвертість ваша — чарівна;

У серці підняла вона

Чуттів колишніх вир яскравий;

Та вас не хочу я хвалить

І вам повинен тут зложить

Признання також нелукаве;

Прийміть же сповідь і мою:

Себе на суд вам оддаю.

XIII

«Коли б життя в домашнім колі

Навік замкнути я хотів;

Коли б щасливий вирок долі

Отцем і мужем буть велів;

Коли б родинності картину

Злюбив я на одну хвилину, —

То, вірте, тільки б вас одну

Узяти марив за жону.

Скажу без лесток мадригальних:

Свій ідеал найшовши знов,

Лише б із вами я пішов,

Як з другом днів моїх печальних,

І, склавши вам любов до ніг,

Щасливий був би... скільки міг!»

XIV

«Та я не створений для раю,

Йому чужа душа моя;

Сама довершеність ви, знаю;

Що ж! — вас не вартий зовсім я.

Повірте (совість в тім порука),

З одруженням нам буде мука.

Я, хоч і як любив би вас,

Як звикну — розлюблю в той час

Зачнете плакать: ваші сльози

До серця не дійдуть мого,

'А роздратують лиш його.

Подумайте ж, які нам рози

В дарунок Гіменей прирік,

Ще й не на день і не на рік!»

XV

«На світі гіршого немає,

Аніж родина, де жона

Тужливо мужа виглядає,

Щодня самотня і сумна;

Де чоловік, ціну їй знавши,

Хоч проклинає долю завше,

Щораз похмурий, мовчазний,

Ревнивий, зимний і лихий!

Такий от я. Невже шукали

Того ви серцем молодим,

Коли мені з чуттям таким,

Розумно й просто так писали?

Чи вам такий судив кінець

Суворий долі рішенець?»

XVI

«Літа і мрії — вічна втрата;

Душі тепер не воскресиш...

Я вас люблю любов’‎ю брата

І, може бути, ще ніжніш.

Послухайте ж мене без гніву:

Не раз іще зчарують діву

Принади легкокрилих мрій,

Так лист переміняє свій

Берізка з кожною весною.

Судило,певно, небо так.

Полюбите ви знов; однак...

Учіться володіть собою, —

Як я, вас розуміть не всім?

Біда в недосвіді такім».

Татьяна після розмови з Євгенієм згорала від безнадійного кохання: вона втратила сон, поблідла й наче зів’‎яла від печалі. А Ленський все більше закохувався в Ольгу й проводив у Ларіних майже весь час. Він передав Онєгіну запрошення на іменини Татьяни. Євгеній погодився.

Глава п’‎ята

На іменинах Татьяни Онєгін почувався ніяково. Галасливі гості його не цікавили, йому було важко дивитись на бліду, засмучену Татьяну. Розсердившись на Ленського, що той привів його до Ларіних, Євгеній з досади почав упадати за Ольгою: запрошував її танцювати, говорив компліменти, смішив. Ленський не хотів вірити тому, що бачив. Коли ж Ольга відмовила йому у танці, сказавши, що її вже запросив Онєгін, від ревнощів і образи у нього потьмарилося в очах. Молодий поет вирішив викликати зрадливого друга на дуель.

Глава шоста

Онєгін, отримавши від запального Ленського виклик на дуель, сам суворо засудив себе за легковажну поведінку. Та він не зміг відмовитись від поєдинку, злякавшись, що його ославлять боягузом. Під час безглуздої дуелі молодий поет загинув. Євгеній був тяжко вражений смертю друга й не зміг більше залишатися там, де все нагадувало йому про жахливу подію. Він поїхав за кордон.

Глава сьома

Ольга посумувала за женихом та невдовзі вийшла заміж. Татьяна залишилась сама. Вона не може забути Онєгіна, попри те, що він убив Ленського, любов до нього ще сильніше горить в її серці. Одного разу, гуляючи, Татьяна дійшла до маєтку Євгенія. Стара ключниця відкрила їй кімнати, і Татьяна опинилась там, де жив володар її серця. У кабінеті вона побачила портрет Байрона, книги Онєгіна. Вона почала читати, знайшла у книжках позначки Євгенія, і їй відкрився новий світ.

А тим часом її матір, стурбована самотністю дочки й тим, що вона не цікавиться ніким з сусідів, що заїжджають до них, вирішила повезіти Татьяну до Москви, щоб нарешті видати її заміж.

Глава восьма

Минув час. Онєгін повернувся з чужих країв. На світському прийомі побачив він даму, яка привертала загальну увагу своєю гордою поставою й аристократичною поведінкою. Її обличчя видалося йому знайомим. Він спитав у князя, свого далекого родича, хто ця дама. Князь, посміхаючись, відповів, що це його дружина — він уже два роки одружений з Ларіною. «Татьяною!» — мимоволі вигукнув Євгеній. І на здивування князя відповів, що він сусіда Ларіних.

Князь підвів його до дружини. Княгиня жодним поглядом не виявила своїх почуттів. Від давньої Татьяни не залишилось і сліду.

Онєгін був вражений і з цієї зустрічі думав тільки про неї. Коли князь запросив його в гості, він полетів, сподіваючись невідомо на що. Однак Татьяна знову вразила його своєю витримкою, неприступністю, манерами.

XXIX

Коханню кожен вік підвладний;

Але незайманим серцям

Воно живлюще і відрадне,

Як буря весняним полям:

Дощами пристрасті їх миють,

Вони оживлюються, спіють —

І подих зрошує живий

І цвіт, і овоч золотий.

Та в віці пізньому, безплоднім,

На повороті наших літ

Любов кладе мертвотний слід:

Так осінь повівом холодним

В болото обертає луг

І оголяє ліс навкруг.

XXX

Шкода й казати: наш Євгеній

Татьяну любить, як дитя;

В тривозі й ревності шаленій

Він їй присвячує життя.

Забувши розум, він щоранку

Вбігає до скляного ґанку,

Іде під накриттям склепінь;

За нею всюди він, як тінь;

Щасливий він, коли пухнатий

Боа накине на плече,

Руки діткнеться гаряче,

Хустинку встигне їй подати

Чи владним порухом очей

Розсуне пишний полк ліврей.

XXXI

Вона його не помічає,

Хоч би розпався він у прах.

Спокійно вдома зустрічає,

Слів зо три скаже у гостях,

Уклоном часом тільки стріне,

Не поговорить і хвилини:

Кокетства в ній нема й сліда —

Так вищий світ заповіда.

Онєгін бліднуть починає, —

їй чи не видно, чи не жаль;

Уже йому тяжка печаль,

Либонь, сухоти навіває.

Всі шлють його до лікарів,

А ті — на води з цих країв.

XXXII

А він не їде; він зарані

Ладен до прадідів писать,

Що буде скоро; а Татьяні

Хоч би там що (така їх стать);

А він упертий, не здається,

Іще надія в серці б’‎ється;

-Хоча недужий він, рука

Перо за дужих двох стиска,

Любовне пишучи визнання.

Хоч у листах не без причин

Користі мало бачив він,

Та, видно, стерпіти страждання

Євгеній більше сил не мав.

От що княгині він писав.

Лист Онегіна до Татьяни

Я знаю все: образить вас

Моя печальна таємниця.

Яким презирством загориться

Ваш погляд, гордий повсякчас!

Чого я хочу? І для чого

Відкрию душу вам свою?

Для сміху, може, ще й лихого,

Я тільки привід подаю!

Випадком вас колись зустрівши,

В вас іскру ніжності вловивши,

Я їй повірити не смів:

Не дав зростати звичці любій;

Свою набридлу волю в шлюбі

Я втратити не захотів.

Іще одно нас розлучило...

Нещасна жертва, Ленський впав...

І все, що серце полюбило,

Від серця геть я відірвав;

Чужий усім, на самотині

Я думав: воля й супокій

Замінять щастя. Боже мій!

Як помиливсь, як мучусь нині!

Ні, бачити щохвилі вас,

Ходити вслід, як тінь незрима,

Ваш усміх, погляд повсякчас

Ловить жадібними очима,

Ваш голос чути, розуміть

Усю довершеність безкраю,

У муках перед вами мліть,

Блідніти й гаснуть... о мій раю!

Та не для мене це: щомить

Слідкую марно я за вами;

Життя іде, життя летить,

А я розтрачую без тями

Від долі визначені дні.

Вони вже й так тяжкі мені.

Я знаю: довго не страждати,

Земна кінчиться путь моя,

Та мушу вранці певність мати,

Що вас удень зустріну я...

Боюсь: в мольбі моїй смиренній

Побачить ваш суворий зір

Підступні хитрощі мерзенні

І чую гнівний ваш докір.

Коли б ви знали, як жахливо

Таїти пристрасну любов,

Палать — і розумом гнівливо

Бентежну гамувати кров;

Хотіть коліна вам обняти

І, припадаючи до ніг,

Мольби, признання виливати,

Все, все, що висловити б міг, —

А навіч холодом жорстоким

І мову, й погляд повивать,

Спокійно з вами розмовлять,

Дивитися веселим оком!..

Та годі вже: з собою сам

Не встою більше в боротьбі я;

Нехай мана — моя надія,

Та віддаюсь на волю вам.

Татьяна ніяк не відповідає на його послання. Він пише друге, третє — все дарма. При зустрічі з ним вона не промовляє ні слова, тільки холодно дивиться. Онєгін пробує розважити себе читанням, та перед очима в нього її образ, тільки про неї всі його думки...

XL

Онєгін мій? Це діло знане,

Ви угадали; справді так:

До неї знову, до Татьяни,

Наш непоправний мчить дивак.

Ввіходить, на мерця похожий.

Немає ні душі в прихожій.

Він далі, двері відчинив

Одні і другі. Що ж уздрів,

Що сильно так його вражає?

Княгиня перед ним одна,

Сидить неприбрана, сумна,

Листа задумано читає,

І по лицю її стіка

Гарячих, тихих сліз ріка.

XLI

Хто б сліз її на самотині

В цю бистру мить не розгадав!

Хто б Тані бідної в княгині,

Смутної Тані не пізнав!

Німий од каяття й тривоги,

Упав Онєгін їй у ноги;

Вона здригнулась і мовчить.

І на Онєгіна зорить

Без дивування і без гніву.

Його пригаслий, тьмяний зір,

Благання і німий докір

Вона збагнула. Просту діву,

Із серцем, повним давніх мрій,

Скорбота воскресила в ній.

XLII

Вона йому не каже встати,

Очей не відведе своїх,

Холодну руку відірвати

Від уст не важиться палких...

Куди вона душею лине?

В мовчанні йдуть тяжкі хвилини

І Таня стиха почала:

«Доволі, встаньте. Мить зайшла

Сказати все нелицемірно.

Чи впам’‎ятку, Онєгін, вам,

Як ми в алеї сам на сам

XLIII

Була молодша я в ту пору,

Здається, краща я була,

Любила вас — та, крім докору,

Що в серці вашому знайшла?

Як говорили ви зо мною?

Вам не була вже новиною

Наївна дівчинки любов?

І нині — боже! — стигне кров,

Згадавши проповідь холодну

І погляд зимний... Але вас

Я не виную: ви в той час

Поводилися благородно,

Як справжній чесний чоловік:

За це я вдячна вам повік...

XLIV

Тоді — чи правда ж? — у пустині,

Вам, вихованцеві Москви,

Була не люба я... Та нині

Чому так одмінились ви?

Чому впадаєте за мною?

Чи не тому, що між юрбою

Ношу уславлене ім’‎я,

Що княжий титул маю я?

Що муж скалічений у бої,

Що нас за те цінує двір?

Тому, що людський поговір,

Моєю втішений ганьбою,

Вам славу міг би голосну

Створити легко в мить одну?

XLV

Я плачу... Як своєї Тані

По цей ви не забули час,

То вірте: краще б дорікання

Тепер я прийняла від вас,

Ніж порив пристрасті шалений,

Такий образливий для мене,

Ці сльози, ці палкі листи...

Колись у грудях берегти

Хоч теплий жаль могли ви потай

До мрій невинних, молодих...

А нині — що до ніг моїх

Вас привело? Яка дрібнота!

Як з вашим серцем і умом

Буть почувань дрібних рабом?

XLVI

Весь пишний цвіт моєї долі,

Життя гучного марний грім,

Мій успіх у високім колі,

Багаті учти, модний дім, —

Що в них? Віддать могла б я радо

Нікчемну розкіш маскараду,

Увесь цей блиск, і шум, і чад

За кілька книг, за дикий сад,

За тишу закутка сільського,

. За ті місця, де стріла вас

Я в юності своєї час,

За цвинтар, де піднісся вбого

Дубовий хрест між верховіть:

Моя там няня бідна спить...

XLVII

А щастя видилось безмежне

Так близько!.. Та любов моя

Розбилася. Необережний

Зробила, може, вчинок я:

Мене в тужливому риданні

Благала мати; бідній Тані

Були однакі всі шляхи.

Я вийшла заміж. Без пихи

Я вас прошу мене лишити.

Я знаю: в вашім серці єсть

І гордість, і справдешня честь.

Я вас люблю (пощо таїти?),

Та з ким я стала до вінця —

Зостанусь вірна до кінця».

XLVIII

Вона пішла. Євгеній хмурний

Стоїть, немов ударив грім;

Якої муки порив бурний

Він в серці відчува своїм!

Та враз остроги задзвеніли,

І в час, Онєгіну немилий,

Татьяни чоловік ввійшов.

Тепер, читачу любий, знов

З моїм героєм розлучімось

Надовго...

Переклад Максима Рильського

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Пригадайте, що вас зацікавило з історії написання роману «Євгеній Онєгін».

2. Поясніть, чим сподобався вам жанр твору — роман у віршах. Поясніть його особливості.

3. Поміркуйте, як ваш інтерес у читанні пов’‎язаний з композицією твору.

4. Обговоріть, чи простежується вплив Байрона на автора роману.

5. Аргументуйте, яких героїв роману можна назвати романтичними.

6. Обґрунтуйте, чи вважаєте ви роман «Євгеній Онєгін» реалістичним.

7. Роз’‎ясніть, чи було вам легко читати твір, написаний «онєгінською строфою».

8. На прикладі будь-якої строфи прокоментуйте, чи погоджуєтеся ви з її тематичним висновком, який автор робить у формі афористичного чи то іронічного висловлювання.

9. Подискутуйте, чим роман Олександра Пушкіна зацікавлює сучасного читача.