РЕВІЗОР - МИКОЛА ГОГОЛЬ (1809—1852) - РЕАЛІЗМ - Хрестоматія
комедія
(Скорочено)
У нього пика бридка, а він на дзеркало наріка.
Народна приказка
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Антон Антонович Сквозник-Дмухановський, городничий
Анна Андріївна, жінка його.
Марія Антонівна, дочка його.
Лука Лукич Хлопов, доглядач шкіл.
Жінка його.
Амос Федорович Ляпкін-Тяпкін, суддя.
Артемій Пилипович Земляника, попечитель богоугодних закладів.
Іван Кузьмич Шпекін, поштмейстер.
Петро Іванович Добчинський і Петро Іванович Бобчинський, міські поміщики
Іван Олександрович Хлестаков, чиновник з Петербурга.
Осип, слуга його.
Христіан Іванович Гібнер, повітовий лікар.
Степан Іванович Коробкін.
Степан Ілліч Уховертов, дільничний пристав.
Свистунов і Луговіцин, поліцейські.
Держиморда.
Абдулін, купець.
Февронія Петрівна Пошльопкіна, слюсарша.
Жінка унтер-офіцера.
Мишко, слуга городничого.
Слуга трактирний.
Гості, купці, міщани, просителі.
ДІЯ ПЕРША
Кімната в домі городничого.
ЯВА I—VI
Городничий, попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, суддя, дільничний пристав, лікар, двоє квартальних. Городничий повідомляє неприємну звістку: до них їде ревізор із Петербурга, інкогніто та ще з секретним дорученням. Всі лякаються, а він зачитує уривок з листа, яким приятель повідомляє про ревізора. Чиновники розмірковують, з якої нагоди їде до них особа зі столиці.
З’являється поштмейстер, теж розпитує про ревізора. Городничий просить його передивлятися листи, а якщо трапиться скарга або донесення, то затримувати. Поштмейстер з великою охотою погоджується.
Коли прибігають Добчинський і Бобчинський й повідомляють, що в місто прибув молодий чиновник з Петербурга на прізвище — Іван Олександрович Хлестаков, який уже другий тиждень живе, з трактиру не їде, і ні за що ні копійки не хоче платити. Всі вирішують, що це і є ревізор, про якого попередили Городничого. Городничий роздає вказівки чиновникам: вулиці позамітати, все прибрати, п’яних сховати, на запитання приїжджого чина про службу відповідати: «Всім задоволені, ваше благородіє». Потім наказує принести шпагу й новий капелюх, збирається й вирушає знайомитись із ревізором (від хвилювання ледь не надівши замість капелюха на голову коробку від нього).
Дружина городничого Анна Андріївна і дочка Марія Антонівна теж схвильовані приїздом петербурзького чиновника. Анна Андріївна посилає дівчину розпитати: що за приїжджий, який він, які в нього очі — дізнайся про все, та швидко повертатися і про все розповісти.
ДІЯ ДРУГА
ЯВА I—VII
Маленька кімната в гостиниці. Ліжко, стіл, чемодан, порожня пляшка, чоботи, щітка для одягу та інше. На пайовому ліжку лежить слуга Хлестакова Осип і розмірковує про те, як хочеться їсти. Його хазяїн уже два місяці як виїхав з Пітера, протринькав дорогою грошики й не може ні залишатися тут, ні дістатися додому до батька. Осип засуджує пана за марнотратство й легковажність, і сердиться на нього через те, що мусить голодувати.
З’являється Хлестаков. Він теж умирає від голоду і посилає Осипа до буфету за обідом. Осип відмовляється, кажучи, що хазяїн обіду не дасть через борги, і ще погрожував поскаржитись городничому. Нарешті Осип погоджується привести хазяїна, та замість хазяїна приходить слуга. Хлестаков не дуже впевнено вимагає, щоб йому принесли обід, не дуже розраховуючи на успіх. Та хазяїн таки прислав йому обід, передавши, що це востаннє. Обід складається з двох страв: супу й печені. Нарікаючи на кількість та якість їжі, Хлестаков швидко обідає. З’являється Осип і повідомляє, що прибув городничий. Хлестаков лякається. У цей час у двері номера стукають...
ЯВА VIII
Хлестаков, Городничий та Добчинський.
(Городничий, увійшовши, зупиняється. Обидва з переляком дивляться кілька хвилин один на одного, вирячивши очі).
Городничий (трохи підбадьорившись та простягши руки по швах). Бажаю доброго здоров’я!
Хлестаков (вклоняється). Моє шанування.
Городничий. Вибачте.
Хлестаков. Нічого...
Городничий. Обов’язок мій, як градоначальника тутешнього міста, дбати про те, щоб проїжджим і всім благородним людям ніяких утисків...
Хлестаков (спочатку трохи заїкується, але накінець говорить голосно). Та що ж робити?.. Я не винен... Я, їй-богу, сплачу... Мені пришлють із села. (Бобчинський виглядає з дверей). Він більше винен: яловичину мені подає таку тверду, як колода; а суп — він чорт знає, чого хлюпнув туди, я мусив вилити його за вікно. Він мене морить голодом ці дні... чай такий химерний: смердить рибою, а не чаєм. За що ж я... От новина!
Городничий (торопіючи). Вибачте, я, бігме, не винен. На базарі в мене яловичина завжди добра. Привозять холмогорські купці, люди тверезі й поведінки хорошої. Я вже й не знаю, звідки він бере таку. А коли що не так, то... Дозвольте мені запропонувати вам переїхати зо мною на іншу квартиру.
Хлестаков. Ні, не хочу! Я знаю, що значить на іншу квартиру: тобто — в тюрму. Та яке ви маєте право? Та як ви смієте?.. Та ось я... Я служу в Петербурзі. (Бадьориться). Я, я, я...
Городничий (набік). О, господи ти боже, який сердитий! Про все дізнався, все розказали прокляті купці!
Хлестаков (хоробрячись). Та от ви хоч тут з усією своєю командою — не піду. Я просто до міністра! (Стукає кулаком по столу). Що ви? що ви?
Городничий (виструнчившись і тремтячи всім тілом). Згляньтесь, не занапастіть! Жінка, діти маленькі!... не зробіть нещасною людину.
Хлестаков. Ні, я не хочу. От іще! мені яке діло? Через те, що у вас жінка й діти, я повинен іти в тюрму, от прекрасної (Бобчинський виглядає в двері й злякано ховається). Ні, дякую красно, не хочу.
Городничий (тремтячи). Через недосвідченість, їй-богу, через недосвідченість. Недостатність статків... Самі з вашої ласки поміркуйте: казенної платні не вистачає навіть на чай та цукор. Якщо ж і були які хабарі, то тільки дрібниця: до столу чого-небудь, та на пару одягу. Що ж до унтер-офіцерської вдови, яка живе з купецтва, яку я нібито вибив, то це наклеп, їй-богу, наклеп. Це вигадали лиходії мої; це такий народ, що на життя моє ладні замах учинити.
Хлестаков. Та що? мені нема ніякого діла до них... (У роздумі). Я не знаю, однак, навіщо ви говорите про лиходіїв або про якусь унтер-офіцерську вдову... Унтер-офіцерська жінка зовсім інше, а мене ви не смієте висікти, до цього вам далеко... От іще! дивись ти який!.. Я сплачу, сплачу гроші, але в мене тепер нема... Я тому й сиджу тут, що в мене нема ні копійки.
Городничий (набік). О, тонка штука! Ач, куди метнув! якого туману напустив! розбери, хто хоче! Не знаєш, з якого боку і взятися. Ну, та вже спробувати, хай там що! Хай буде, що буде, спробувати на щастя. (Вголос). Якщо ви справді маєте потребу в грошах, або в чому іншому, то я готовий служити цю хвилину. Мій обов’язок допомагати проїжджим.
Хлестаков. Дайте, дайте мені позичково! Я зараз-таки розплачусь із трактирником. Мені б тільки карбованців із двісті, або хоч навіть і менше.
Городничий (підносячи папірці). Рівно двісті карбованців, хоч і не трудіться лічити.
Хлестаков (беручи гроші). Найщиріше дякую. Я вам ту ж мить пришлю їх із села... у мене це враз... Я бачу, ви благородна людина... Тепер інша справа.
Городничий (набік). Ну, слава богу! гроші взяв. Діло, здається, піде тепер гаразд. Я таки йому, замість двохсот, чотириста всунув.
Хлестаков. Гей, Осипе! (Осип входить). Поклич сюди трактирного слугу! (До городничого і Добчинського). А чого ж ви стоїте? Зробіть ласку, сідайте. (До Добчинського). Сідайте, прошу вас.
Городничий. Нічого, ми й так постоїмо.
Хлестаков. Зробіть ласку, сідайте. Я тепер бачу цілковиту одвертість вашої вдачі й привітність; а то, скажу вам, я вже думав, що ви прийшли для того, щоб мене... (До Добчинського). Сідайте! (Городничий і Добчинський сідають. Бобчинський виглядає в двері й прислухається).
Городничий (набік). Треба бути сміливішим. Він хоче, щоб вважали його інкогнітом. Гаразд, підпустимо й ми баляндрасів, прикинемось, ніби зовсім і не знаємо, що він за людина. (Вголос). Ми, проходжуючись у справах службових, от з Петром Івановичем Добчинським, тутешнім поміщиком, зайшли навмисне до гостиниці, щоб дізнатися, чи добре тут утримують проїжджих, бо я не так, як інший городничий, якому ні до чого діла нема; ні, я, крім служби, ще з християнської чоловіколюбності хочу, щоб усякого смертного добре приймали, — і от наче в нагороду випадок дав таке приємне знайомство.
Хлестаков. Я теж сам дуже радий. Без вас я, скажу по правді, довго б просидів тут: зовсім не знав, чим заплатити.
Городничий (набік). Еге ж, розказуй! не знав, чим заплатити! (Вголос). Чи насмілюсь спитати: куди і в які місця їхати зволите?
Хлестаков. Я їду в Саратовську губернію, у власне село.
Городничий (набік, з обличчям, що набирає іронічного виразу). В Саратовську губернію! Га? І не почервоніє! О, та з ним бережи вуха! (Вголос). За добре діло зволили взятись. Адже от про дорогу: кажуть, з одного боку, неприємності щодо затримки з кіньми, але, з другого боку — розвага для ума. Адже, ви, гадаю, більше для власної приємності їдете?
Хлестаков. Ні, батечко мене викликає. Розсердився старий, що досі нічого не вислужив у Петербурзі. Він гадає, що так от приїхав, та зараз тобі Володимира в петлицю й дадуть. Ні, я б послав його самого поштовхатися в канцелярію.
Городничий (набік). Прошу подивитись, яку ману пускає! і старого батька приплів! (Уголос). І на довгий час вволите їхати?
Хлестаков. Направду, не знаю. Адже мій батько впертий і дурний, старий шкарбан, як колода. Я йому просто скажу: як хочете, я не можу жити без Петербурга. За що ж, справді, я повинен занапастити вік з мужиками? Тепер не ті потреби; душа моя прагне освіти.
Городничий (набік). Добре зав’язав вузлика. Бреше, бреше, — і ніде не обірветься. А який же непоказний, низенький, здається, нігтем би придушив його. Ну, та зажди! ти в мене проговоришся. Я тебе вже примушу більше розказати! (Вголос). Справедливо зволили сказати. Що можна зробити в глушині? Адже от хоч би тут: ночі не спиш, стараєшся для вітчизни, не жалієш нічого, а нагорода невідомо ще, коли буде. (Оглядає кімнату). Здається, ця кімната трохи вогка?
Хлестаков. Кепська кімната, і блощиці; такі, яких я ніде ще й не бачив: як собаки кусають.
Городничий. Скажіть! такий освічений гість і терпить, від когож? — від яких-небудь нікчемних блощиць, що їм і на світ не слід би родитися. Начебто й темно в цій кімнаті?
Хлестаков. Еге ж, зовсім темно. Хазяїн завів звичку не давати свічок. Іноді що-небудь хочеться зробити, почитати, або спаде фантазія скомпонувати що-небудь — не можу: темно, темно.
Городничий. Насмілюсь просити вас... але ні, я недостойний.
Хлестаков. А що?
Городничий. Ні, ні! недостойний, недостойний!
Хлестаков. Та що ж таке?
Городничий. Я б насмілився... У мене в домі є прекрасна кімната, ясна, спокійна... Але ні, почуваю сам, що це вже занадто велика честь... Не розгнівайтесь — їй-богу, від щирого серця запропонував.
Хлестаков. Навпаки, будь ласка, я з охотою. Мені багато приємніше в приватному домі, ніж у цьому шинку.
Городничий. А вже я такий буду радий! А вже як дружина зрадіє! У мене вже така вдача: гостинність з самого дитинства, особливо, якщо гість освічена людина. Не подумайте, щоб я казав це з лестощів; ні, не маю цієї вади, від щирого серця кажу.
Хлестаков. Щиро дякую. Я сам теж — я не люблю людей дволичних. Мені дуже подобається ваша одвертість і привітність, і я б, скажу вам, більше б нічого й не вимагав, як тільки виявляй мені відданість і пошану, пошану й відданість.
ЯВА IX—X
Ті ж самі й трактирний слуга, супроводжуваний Осипом. Хлестаков хоче розраховуватися, але городничий спиняє його й каже, що гроші пришлють.
Городничий пропонує оглянути деякі установи в місті, богоугодні та інші. Хлестаков погоджується.
Городничий посилає записки з попередженням попечителю богоугодних закладів і дружині.
ДІЯ ТРЕТЯ
Кімната першої дії.
ЯВА І
Анна Андріївна, Марія Антонівна (стоять біля вікна в тих самих позах).
Анна Андріївна. Ну, от, уже цілу годину дожидаємось, а все ти із своїм дурним маніженням: зовсім одяглась, ні! ще треба порпатись... Не слухати б її зовсім. Отака досада! І як навмисно, ні душі! начебто вимерло все.
Марія Антонівна. Та, їй-богу, мамуню, через хвилини дві про все дізнаємося. Вже скоро Авдотя повинна прийти. (Вдивляється у вікно і скрикує). Ой, мамуню, мамуню! хтось іде, он у кінці вулиці.
Анна Андріївна. Де йде? У тебе вічно які-небудь фантазії. Ну, так, іде. Хто ж це йде? Невеличкий на зріст... у фраку... Хто ж це? Га? Це, одначе, досадно! Хто ж би це такий був?
Марія Антонівна. Це Добчинський, мамуню.
Аина Андріївна. Який Добчинський! Тобі завжди враз уявиться таке... Зовсім не Добчинський. (Махає хусткою). Гей, ходіть сюди! швидше!
Марія Антонівна. Справді, мамуню, Добчинський.
Анна Андріївна. Чу, от, навмисне, щоб тільки посперечатись. Кажуть тобі — не Добчинський.
Марія Антонівна. А що? а що, мамуню? Бачите, що Добчинський.
Анна Андріївна. Ну, так, Добчинський, тепер я бачу, — чого ж ти сперечаєшся? (Кричить у вікно). Швидше, швидше! ви поволі йдете. Ну, що, де вони? Га? Та кажіть же звідти, однаково. Що? Дуже строгий? Га? А чоловік, чоловік? (Трохи відступивши від вікна, з досадою). Такий дурний: доти, поки не увійде до кімнати, нічого не розкаже!
ЯВА ІІ—IV
Ті самі й Добчинський. Анна Андріївна й Марія Антонівна розпитують його про Хлестакова: хто він такий, якого віку, чи, бува, не генералі Добчинський відповідає, що не генерал, а не поступиться генералові: така освіта й поважні вчинки. На запитання, чи все добре, розказує, що спочатку Хлестаков зустрів городничого трохи суворо, а потім розговорився з ним, перемінив думку й вони разом поїхали оглядати богоугодні заклади. Добчинський передає Анні Андріївні записку, де просить приготувати для поважного гостя кімнату. Анна Андріївна віддає вказівки слугам й вони з дочкою беруться до туалету, щоб «столична штучка» їх не висміяв.
Приходить Осип. Слуга в домі городничого розпитує, чи генерал його пан. Осип каже, що його пан більший за справжнього генерала, й просить чого-небудь поїсти.
ЯВА V
Квартальні одчиняють обидві половинки дверей. Входить Хлестаков; за ним городничий, далі попечитель богоугодних закладів, доглядач шкіл, Добчинський і Бобчинський з пластирем на носі. Городинний показує квартальним на підлозі папірець — вони біжать і підіймають його, штовхаючи один одного, хапаючись.
Хлестаков. Хороші заклади. Мені подобається, що у вас показують проїжджим усе в місті. В інших містах мені нічого не показували.
Городничий. В інших містах, насмілюсь доповісти вам, гра-доправителі і чиновники більше турбуються про свою, тобто, користь; а тут, можна сказати, немає іншого помислу, крім того, щоб благодіянням і невсипущістю заслужити увагу начальства.
Хлестаков. Сніданок був дуже добрий; я зовсім об’ївся. Що, у вас кожного дня буває такий?
Городничий. Навмисно для такого приємного гостя.
Хлестаков. Я люблю попоїсти. Адже на те живеш, щоб зривати квіти насолоди. Як називалась та риба?
Артемій Филипович (підбігаючи). Лабардан.
Хлестаков. Дуже смачна. Де це ми снідали? в лікарні, чи що?
Артемій Филипович. А так, у богоугодному закладі.
Хлестаков. Пам’ятаю, пам’ятаю, там стояли ліжка. А хворі видужали? там їх, здається, не багато.
Артемій Филипович. Чоловіка з десять залишилось, не більше; а інші всі видужали. Це вже так заведено, такий порядок. З того часу, як я перебрав начальство, — може, вам здасться навіть неймовірним, — всі, як мухи, видужують. Хворий не встигне увійти до лазарету, як уже здоровий; і не стільки медикаментами, скільки чесністю і порядком.
Городничий. Вже який, насмілюсь доповісти вам, запаморочливий обов’язок градоначальника і скільки лежить усяких справ щодо самої чистоти, лагодження, направи... одне слово, найрозумніша людина натрапила б на труднощі, але, дякувати богу, все йде добре. Інший городничий, звичайно, дбав би про свої вигоди; але, чи вірите, що навіть, як лягаєш спати, все думаєш: «господи боже ти мій, як би так улаштувати, щоб начальство побачило мою відданість і було вдоволене?!» Чи нагородить воно, чи ні, звичайно, його воля, принаймні я буду спокійний у серці. Коли в місті у всьому порядок, вулиці заметено, арештантів добре тримають, п’яниць мало... то чого ж мені більше? їй-богу, і пошани ніякої не хочу. Воно, звичайно, привабливо, але проти доброчинності все прах і суєта.
Артемій Филипович (набік). Ото, дурисвіт, як розписує. Дав же бог такий дар!
Хлестаков. Це правда. Я, скажу вам, сам люблю іноді замудруватись: іншого разу прозою, а іншого й віршики викинуться.
Бобчинський (до Добчинського). Справедливо, все справедливо, Петре Івановичу! Зауваження такі... видно, що наук навчався.
Хлестаков. Скажіть, будь ласка, чи нема у вас яких-небудь розваг, товариств, де б можна було, наприклад, пограти в карти?
Городничий {набік). Еге, знаємо, голубчику, в чий город камінці кидають. (Вголос). Боже борони! тут і чутки нема про такі товариства. Я карт і в руки ніколи не брав; навіть не знаю, як грати в оті карти. Дивитись не міг на них байдуже: і якщо трапиться побачити отак якого-небудь бубнового короля або що- небудь інше, то така огида охоплює, що просто плюнеш. Раз якось трапилося, забавляючи дітей, поставив будку з карт, та після того цілу ніч снились прокляті. Бог з ними! Як можна, щоб такий дорогоцінний час марнувати на них?
Лука Лукич (набік). А в мене виграв, падлюка, ще позавчора сто карбованців...
Городничий, Краще ж я зуживу цей час на користь державну.
Хлестаков. Ну, ні, ви це вже даремно, одначе ж... Все залежить від того, як хто дивиться на річ. Якщо, наприклад, хто- небудь забастує, тоді, як треба гнути трьох ріжків ну, тоді, звичайно... Ні, не кажіть; іноді дуже вабить пограти.
ЯВА VI
Ті самі, Анна Андріївна та Марія Антонівна.
Городничий. Насмілюсь познайомити з родиною моєю: дружина і дочка.
Хлестаков {вклоняючись). Який я щасливий, пані, що маю в своєму роді приємність вас бачити.
Анна Андріївна. Нам ще більш приємно бачити таку особу.
Хлестаков {хизуючись). Даруйте, пані, зовсім навпаки: мені ще приємніше.
Анна Андріївна. Як можна! Ви це так зволите говорити для компліменту. Прошу вас сідати.
Хлестаков. Коло вас стояти вже є щастя; а втім, якщо ви вже так неодмінно хочете, я сяду. Який я щасливий, що, нарешті, сиджу коло вас.
Анна Андріївна. Даруйте, я ніяк не смію взяти на себе... Я гадаю, вам після столиці вояжування здалося дуже неприємним.
Хлестаков. Надзвичайно неприємне. Звикши жити у блискучому товаристві та враз опинитися в дорозі; брудні трактири, пітьма неуцтва... Якби, скажу вам, не такий випадок, який мене... (поглядає на Анну Андріївну і хизується перед нею) так винагородив за все...
Анна Андріївна. Справді-бо, як вам повинно бути неприємно.
Хлестаков. А втім, пані, в цю хвилину мені дуже приємно.
АннаАндріївна. Як можна! Ви робите мені велику честь. Я цього не заслуговую.
Хлестаков. Чому ж не заслуговуєте? Ви, пані, заслуговуєте.
Анна Андріївна. Я живу на селі...
Хлестаков. Так, село, зрештою, теж має свої пагорбки, струмки... Ну, звісно, хто ж порівняє з Петербургом! Ех, Петербург! яке життя, справді! Ви, може, думаєте, що я тільки переписую; ні, начальник відділу зо мною на дружній нозі. Отак ударить по плечу: «Приходь, братику, обідати!» Я тільки на дві хвилини заходжу до департаменту, для того тільки, щоб сказати: це ось так, це ось так. А там уже чиновник для письма, отакий щур, пером тільки тр, тр... заходився писати. Хотіли були навіть мене колезьким асесором зробити, та, думаю, навіщо. І сторож летить ще на сходах за мною із щіткою: «Дозвольте, Іване Олександровичу, я вам», каже, «чоботи почищу». (До городничого). Чого ви, панове, стоїте? Будь ласка, сідайте!
Городничий. Чин такий, що ще можна постояти.
Артемій Филипович. Ми постоїмо.
Лука Лукич. Не звольте турбуватися!
Хлестаков. Без чинів, прошу сідати. (Городничий і всі сідають). Я не люблю церемонії. Навпаки, я навіть стараюсь, стараюсь прослизнути непомітно. Але ніяк не можна сховатись, ніяк не можна! Тільки вийду куди-небудь, вже й кажуть: «Он», кажуть, «Іван Олександрович іде!». А одного разу мене вважали навіть за головнокомандувача: солдати вискочили з гауптвахти і зробили рушницею. Потім уже офіцер, який мені дуже знайомий, каже мені: «Ну, братику, ми тебе зовсім вважали за головнокомандувача».
Анна Андріївна. Скажіть-но, як!
Хлестаков. Та мене вже скрізь знають... З гарненькими актрисами знайомий. Я ж бо теж різні водевільчики... Літераторів часто бачу. З Пушкіним на дружній нозі. Бувало, часто кажу йому: «Ну, що, брат Пушкін?» — «Та так, брат», відповідає бувало: «так якось усе...» Великий оригінал.
Анна Андріївна. То ви й пишете? Як це, мабуть, приємно письменникові. Ви, певно, і в журнали вміщуєте?
Хлестаков. Так, і в журнали вміщую. Моїх, зрештою, багато є творів: Одруження Фігаро, Роберт Диявол, Норма. Уже й назв навіть не пам’ятаю. І все принагідно: я не хотів писати, але театральна дирекція каже: «Будь ласка, братику, напиши що-небудь». Думаю собі: «Хай уже так, будь ласка, братику». І тут-таки в один вечір, здається, все написав, усіх вразив. У мене легкість надзвичайна в думках. Усе оте, що було під ім’ям барона Брамбеуса, Фрегат Надії і Московський Телеграф, все це я написав.
Анна Андріївна. Скажіть, то це ви були Брамбеус?
Хлестаков. Аякже, я їм усім виправляю вірші. Мені Смірдін дає за це сорок тисяч.
Анна Андріївна. То, певно, і Юрій Милославськнй ваш твір?
Хлестаков. Так, це мій твір.
Анна Андріївна. Я зразу догадалась.
Марія Антонівна. Ах, мамуню, там написано, що це п. Загоскіна твір.
Анна Андріївна. Ну, от: я й знала, що навіть тут будеш сперечатися.
Хлестаков. Ах, так, це правда: це, справді, Загоскіна; а є інший Юрій Милославський, так той уже мій.
Анна Андріївна. Ну, це, певно, я ваш читала. Як гарно написано!
Хлестаков. Я, скажу вам, з літератури живу. В мене дім перший у Петербурзі. Так уже й відомий: дім Івана Олександровича. (Звертаючись до всіх). Зробіть ласку, панове, якщо будете в Петербурзі, прошу, прошу до мене. Я ж бо теж бали влаштовую.
Анна Андріївна. Я думаю, з яким там смаком і пишністю влаштовуються бали!
Хлестаков. Просто, не говоріть. На столі, наприклад, кавун — на сімсот карбованців кавун. Суп у каструльці просто на пароплаві приїхав з Парижа відкриють накривку — пара, якій подібної не можна відшукати в природі. Я всякий день на балах. Там у нас і віст уже свій склався: міністр закордонних справ, французький посланник, англійський, німецький посланник і я. І вже так утомишся, граючи, що просто ні на що не схоже. Як вибіжиш сходами до себе на четвертий поверх — скажеш тільки кухарці: «На, Маврушко, шинель...» Що ж я брешу — я й забув, що живу в бельетажі. У мене самі сходи коштують... А цікаво заглянути до мене в прихожу, коли я ще не прокинувся: графи та князі товчуться і дзижчать там, як джмелі, тільки й чутно: ж...ж...ж... Іншим разом і міністр... (Городничий та інші боязко встають з своїх стільців). Мені навіть на пакетах пишуть: ваше превосходительство. Одного разу я навіть керував департаментом. І дивно: директор поїхав — куди поїхав, невідомо. Ну, натурально, почались балачки: як, що, кому заступити посаду? Багато з генералів знаходилось охочих та брались, але підійдуть бувало, —ні, мудра річ. Здається, і легко на вигляд, а роздивишся — просто чорт забери! Потім бачать, нема чого робити — до мене. І ту ж хвилину по вулицях кур’єри, кур’єри, кур’єри... можете уявити собі, тридцять п’ять тисяч самих кур’єрів! Яке становище, я питаю? «Іване Олександровичу, ідіть департаментом керувати!» Я скажу вам, трохи зніяковів, вийшов у халаті; хотів одмовитись, але думаю, дійде до царя, ну, та й послужний список теж... «Будь ласка, панове, я приймаю посаду, я приймаю», кажу, «хай так», кажу, «я приймаю, тільки вже в мене: ні-ні-ні! в мене вже гав не лови і я вже...» І справді бувало, як проходжу через департамент, — просто землетрус, все дрижить і труситься, як лист. (Городничий та інші трусяться від страху; Хлестаков гарячиться більше). О! я жартувати не люблю! Я їм усім завдав страху. Мене сама державна рада боїться. Та що, справді? Я такий, я не подивлюсь ні на кого... я кажу всім: «Я сам себе знаю, сам». Я скрізь, скрізь. У палац кожен день їжджу. Мене завтра ж поставлять відразу на фельдмарш.... (Підковзується і тало не гепається на підлогу, але його шанобливо підтримують чиновники).
Городничий (підходячи і трусячись усім тілом, силкується вимовити). А ва-ва-ва... ва...
Хлестаков (швидким уривчастим голосом). Що таке?
Городничий. А ва-ва-ва... ва...
Хлестаков (таким самим голосом). Не розберу нічого, все дурниці.
Городничий. Ва-ва-ва... шество, превосходительство, чи не накажете відпочити?.. от і кімната, і все, що треба.
Хлестаков. Дурниці — відпочити. Будь ласка, я ладен відпочити. Сніданок у вас, панове, добрий... я задоволений, я задоволений. (З декламацією). Лабардані, лабардані (Входить до бокової кімнати, за ним городничий).
ЯВА VII-XI
Хлестаков і городничих виходять. Бобчинський і Добчинський ідуть, захоплюючись Хлестаковим. Доглядач шкіл і попечитель богоугодних закладів сумніваються, чи не напише гість неприємне донесення до Петербурга. Виходять у задумі.
Анна Андріївна і Марія Антонівна обговорюють Хлестакова й вирішують, що він дуже приємний, красивий, делікатний. Одним словом, столична штучка.
З’являється городничих. Він дуже схвильований і каже, що якщо хоч одна половина з того, що говорив гість, правда, то він дуже важлива особа. Городничий вирішує прикликати поліцмейстера й квартального.
Заходить Осип. Всі біжать до нього назустріч. Дами починають розпитувати про Хлестакова всякі дрібниці, а городничий намагається вивідати щось суттєве. Осип робить важний вигляд й напускає туману. Городничий про всяк випадок дає йому гроші, той дякує й бере.
• На виклик являються поліцейський і квартальний. Городничий наказує їм нікого з прохачів не пускати до Хлетакова.
ДІЯ ЧЕТВЕРТА
ЯВА І-ХІ
Та сама кімната в домі городничого. Сюди по черзі являються всі чиновники при повному параді й у мундирах, щоб засвідчити своє шанування. Хлестаков не до кінця розуміє, що відбувається, й про всяк випадок просить кожного «позичити» гроші. Кожен з чиновників радо дає йому солідну суму.
Коли вони всі йдуть, Хлестаков нарешті розуміє, що чиновники вважають його за державну особу. Він вирішує написати про цю кумедну історію в Петербург, до свого приятеля Тряпічкіна, який пописує статейки — хай-но він полущить гарненько чиновницьку братію. Хлестаков гукає Осипа й наказує принести чорнило та папір. Поки той ходить, Хлестаков перераховує гроші й бачить, що перевалило за тисячу.
Коли Осип повертається, Хлестаков починає писати листа Тряпічкіну, водночас хвастаючи перед слугою, як його гарно приймають. Та Осип пропонує йому чимшвидше їхати звідси, поки не розкрилося, що він не той, за кого його вважають.
Хлестаков погоджується й посилає Осипа відправити листа й виправити подорожну. У цей час до нього прориваються купці зі скаргою на городничого, яких даремно намагався затримати квартальний. Купці жаліються на городничого, розповідають, як він їх оббирає, вимагає гроші, й просять заступництва. Хлестаков обіцяє, приймає від них подарунки.
Коли купці виходять,чути жіночі голоси. Це явилися скаржитись на городничого слюсарша і унтер-офіцерша. Слюсарша просить, щоб її чоловіка не забирали за наказом городничого в солдати, а унтер-офіцерша жаліється, що її помилково схопили на базарі й висікли ні за що. Вона хоче матеріальної компенсації.
Коли прохачів нарешті випроваджують, з’являється Марія Антонівна.
ЯВА XII
Хлестаков і Марія Антонівна.
Марія Антонівна. Ой!
Хлестаков. Чого ви так злякались, панночко?
Марія Антонівна. Ні, я не злякалась.
Хлестаков (хизується). Даруйте, панночко, мені дуже приємно, що ви мене маєте за таку людину, яка... Чи насмілюся спитати вас: куди ви намірялися йти?
Марія Антонівна. Справді, я нікуди не йшла.
Хлестаков. Чого ж, приміром, ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я думала, чи не тут мамуня...
Хлестаков. Ні, мені хотілося б знати, чого ви нікуди не йшли?
Марія Антонівна. Я вам перешкодила. Ви працювали над важливими справами.
Хлестаков (хизується). А ваші очі кращі, ніж важливі справи... Ви ніяк не можете мені перешкодити, ніяким чином не можете; навпаки, ви можете зробити приємність.
Марія Антонівна. Ви говорите по-столичному.
Хлестаков. Для такої прекрасної особи, як ви. Чи насмілюсь бути таким щасливим, щоб запропонувати вам стільця? Але ні, вам треба не стільця, а трон.
Марія Антонівна. Справді, я не знаю... мені так треба було йти. (Сіла).
Хлестаков. Яка у вас чудова хусточка!
Марія Антонівна. Ви насмішник, аби тільки посміятися з провінціальних.
Хлестаков. Як би я бажав, панночко, бути вашою хусточкою, щоб обіймати вашу лілейну шийку.
Марія Антонівна. Я зовсім не розумію, про що ви говорите, якась хусточка... Сьогодні дивна погода!
Хлестаков. А ваші губки, панночко, кращі, ніж усяка погода.
Марія Антонівна. Ви все отаке говорите... Я б вас попросила, щоб ви мені написали краще на згадку які-небудь вірші в альбомі. Ви, певно, їх знаєте багато.
Хлестаков. Для вас, панночко, все, що хочете. Вимагайте, які вірші вам?
Марія Антонівна. Які-небудь, отакі — хороші, нові.
Хлестаков. Та що вірші! я багато їх знаю.
Марія Антонівна. Ну, скажіть-бо, які ж ви мені напишете?
Хлестаков. Та навіщо ж говорити? я й без того їх знаю.
Марія Антонівна. Я дуже люблю їх...
Хлестаков. Та в мене багато їх усяких. Ну, хай так, я вам хоч це: «О ти, людино, що даремно на Бога ремствуєш в біді», ну, й інші... тепер не можу пригадати; а втім, це все нічого. Я вам краще замість цього виявлю моє кохання, яке від вашого погляду... (Присуваючи стілець).
Марія Антонівна. Кохання! Я не розумію кохання... Я ніколи й не знала, що таке кохання... (Відсуває стілець).
Хлестаков. Чого ж ви відсуваєте свого стільця? Нам краще буде сидіти близько одне до одного.
Марія Антонівна (відсуваючись). Навіщо ж близько? однаково й далеко.
Хлестаков (присуваючись). Чого ж далеко? однаково й близько.
Марія Антонівна (обсувається). Та до чого ж це?
Хлестаков (присуваючись). Але ж це вам здається тільки, що близько: а ви уявіть собі, що далеко. Який би я був щасливий, панночко, якби міг пригорнути вас у свої обійми.
Марія Антонівна (дивиться у вікно). Що це там, начебто полетіло? Сорока чи яка інша птиця?
Хлестаков (цілує її в плече й дивиться у вікно). Це сорока.
Марія Антонівна (підводиться з обуренням). Ні, це вже занадто... Зухвалість така!
Хлестаков (затримуючи її). Вибачте, панночко: я це зробив з кохання, справді, з кохання.
Марія Антонівна. Ви вважаєте мене за таку провінціалку... (Силкується піти).
Хлестаков (далі затримуючи її). З кохання, справді, з кохання. Я так тільки, пожартував: Маріє Антонівно, не гнівайтесь! Я ладен навколішки у вас просити пробачення. (Падає навколішки). Простіть же, простіть. Ви бачите, я на колінах.
ЯВА XIII
Ті самі й Анна Андріївна.
Анна Андріївна (побачивши Хлестакова на колінах). Ой, який пасаж!
Хлестаков (підводячись). А, чорт забери!
Анна Андріївна (до дочки). Це що значить, панночко? Це що за вчинки такі?
Марія Антонівна. Я, мамуню...
Анна Андріївна. Іди геть звідси! чи чуєш, геть, геть! І не смій показуватись на очі. (Марія Антонівна виходить у сльозах). Вибачте, я, скажу вам, так безмежно здивована...
Хлестаков (набік). А вона теж дуже апетитна, дуже непогана. (Кидається навколішки). Пані, ви бачите, я палаю від кохання.
Анна Андріївна. Як, ви на колінах? Ох, встаньте, встаньте, тут підлога зовсім не чиста...
Хлестаков. Ні, на колінах, неодмінно на колінах, я хочу знати, що мені судилось, життя чи смерть.
Анна Андріївна. Але дозвольте, я ще не розумію цілком значення слів. Якщо не помиляюсь, ви робите декларацію щодо моєї дочки.
Хлестаков. Ні, я закоханий у вас. Життя моє на волоску. Якщо ви не увінчаєте незмінне кохання моє, то я недостойний земного існування. З полум’ям у грудях прохаю руки вашої.
Анна Андріївна. Але дозвольте сказати: я так би мовити... я замужем.
Хлестаков. Це нічого! Для кохання нема різниці; і Карамзін сказав: «Закони засуджують». Ми підемо в холодок струмків...1 Руки вашої, руки прошу.
1 М. Карамзін — російський історик і письменник початку XIX століття. «Закони засуджують...» — початкові слова пісні юнака з його повісті «Острів Борнгольм».
ЯВА XIV
Ті самі і Марія Антонівна вбігає раптом.
Марія Антонівна. Мамуню, татуньо сказав, щоб ви... (Побачивши Хлестакова на колінах, скрикує): Ой, який пасаж!
Анна Андріївна. Ну, чого ти? до чого? нащо... Що за пустотливість така! Раптом убігла, як очамріла кініка. Ну, що ти знайшла такого дивного? Ну, що тобі на думку спало? Справді, як дитина яка-небудь трилітня. Не схоже, не схоже, зовсім не схоже на те, щоб їй було вісімнадцять літ. Я не знаю, коли ти будеш розважніша, коли ти поводитимешся, як годиться благо- вихованій дівиці; коли ти будеш знати, що таке хороші правила і солідність у вчинках.
Марія Антонівна (крізь сльози). Я, справді, мамуню, не знала...
Анна Андріївна. У тебе вічно якийсь протяг розгулює в голові; ти береш приклад з дочок Ляпкіна-Тяпкіна. Чого тобі дивитись на них! не треба тобі дивитись на них. Тобі є приклади інші — перед тобою мати твоя. Ось які приклади ти повинна наслідувати.
Хлестаков (схоплюючи за руку дочку). Анно Андріївно, не перешкоджайте нашому щастю, благословіть незрадливе кохання!
Анна Андріївна (вражена). То ви в неї?..
Хлестаков. Вирішіть — життя чи смерть?
Анна Андріївна. Ну, от бачиш, дурна, ну, от бачиш: через тебе, отаке дрантя, гість зволив стояти на колінах, а ти раптом вбігла, як божевільна. Ну, от, справді, слід, щоб я навмисне відмовила: ти недостойна такого щастя.
Марія Антонівна. Не буду, мамуню; справді, більше не буду!
ЯВА XV
Ті самі і городничий хапаючись.
Городничий. Ваше превосходительство! не занапастіть! не занапастіть!
Хлестаков. Що вам?
Городничий. Там купці скаржились вашому превосходительству. Честю запевняю, і наполовину нема того, що вони кажуть. Вони самі обманюють і обмірюють народ. Унтер-офіцерша набрехала вам, нібито я її висік; вона бреше, їй-богу, бреше. Вона сама себе висікла.
Хлестаков. Хай пропаде унтер-офіцерша — мені не до неї.
Городничий. Не вірте, не вірте. Не такі брехуни....їм ось така дитина не повірить. Вони вже на все місто відомі, як брехуни. А щодо шахрайства насмілюсь доповісти: це такі шахраї, яких і на світі не було.
Анна Андріївна. Чи знаєш ти, якою честю вшановує нас Іван Олександрович? Він просить руки нашої дочки.
Городничий. Куди! куди!.. Збожеволіла, матінко! Не гнівайтесь, ваше превосходительство: вона трохи придуркувата, така ж була й мати її.
Хлестаков. Так, я, справді, прошу руки. Я закоханий.
Городничий. Не можу вірити, ваше превосходительство!
Анна Андріївна. Та коли кажуть тобі!
Хлестаков. Я не жартома вам кажу... Я можу з кохання позбутись розуму.
Городничий. Не смію вірити, недостойний такої честі.
Хлестаков. Та, коли ви не погодитесь віддати руку Марії Антонівни, то я чорт знає, що ладен...
Городничий. Не можу вірити: зводите жартувати, ваше превосходительство!
Анна Андріївна. Ох, який бовдур, справді! Ну, коли тобі кажуть?
Городничий. Не можу вірити.
Хлестаков. Віддайте, віддайте! Я одчайдушна людина, я зважусь на все. Коли застрелюсь, вас до суду віддадуть.
Городничий. Ох, Боже мій. Я, їй-богу, не винен ні душею, ні тілом! Не звольте гніватися! З вашої ласки, чиніть так, як вашій милості завгодно! У мене, справді, в голові тепер... я й сам не знаю, що діється. Таким дурнем тепер зробився, яким ще ніколи не бував.
Анна Андріївна. Ну, благословляй!
Хлестаков підходить з Марією Антонівною.
Городничий. Хай благословить вас Бог! а я не винен! (Хлестаков цілується з Марією Антонівною. Городничий дивиться на них). Що за чорт насправді! (Протирає очі). Цілуються! Ох, батечку, цілуються! Справжній жених! (Скрикує, підстрибуючи з радості). Ой, Антоне, ой, Антоне, ой, городничий! Он воно, як діло пішло!
ЯВА XVI
Ті самі й Осип, який повідомляє, що коні готові. Городничий дивується, що Хлестаков їде. Той каже, що на один день тільки заїде до дядька — багатого старого; а завтра ж і назад. Городничий пропонує йому в дорогу гроші.
Хлестаков дякує за гостинність, прощається з Анною Андріївною, потім з Марією Антонівною, називаючи її серденьком. Городничий наказує застелити коляску найкращим перським килимом. Хлестаков ще раз обіцяє повернутися й від’їжджає.
ДІЯ П’ЯТА
Та сама кімната.
ЯВА І
Городничий, Анна Андріївна і Марія Антонівна.
Городничий. Що, Анно Андріївно? га? Чи думала ти що-небудь про де? Он який багатий приз, канальство! Ну, признайся одвер-то: тобі й у сні не снилося — просто з якої-небудь городничихи і враз... фу ти, канальство! з яким дияволом породичалась.
Анна Андріївна. Зовсім ні; я давно це знала. Це тобі навдивовижу, бо ти проста людина, ніколи не бачив порядних людей.
Городничий. Я сам, матінко, порядна людина. Одначе, справді, тільки подумати, Анно Андріївно, які ми з тобою тепер птиці зробились! га, Анно Андріївно? Високого польоту, чорт забери! Зажди-но, тепер же я задам перцю всім охочим подавати просьби та доноси! Гей, хто там? (Входить квартальний). А, це ти, Іване Карповичу! Поклич-но сюди, брат, купців. Ось я їх, каналій! Скаржитись на мене? Ач ти, проклятий іудейський народ! Заждіть-но, голубчики! Перше я вас годував до вусів тільки, а тепер нагодую до бороди. Запиши всіх, хто тільки ходив скаржитись на мене, і он отих найбільше писак, писак, які закручували їм просьби. Та оповісти всім, щоб знали: що от, мовляв, яку честь бог послав городничому, що видає дочку свою — не те, щоб за якого-небудь простого чоловіка, а за такого, що й на світі ще не було, що може все зробити, все, все, все! Всім оповісти, щоб усі знали. Кричи на весь народ, гати в дзвони, чорт забери! Вже коли урочистість, то урочистість! (Квартальний виходить). Та от як, Анно Андріївно, га? Як же ми тепер, де будемо жити? тут чи в Пітері?
Анна Андріївна. Натурально, в Петербурзі. Як можна тут залишатись!
Городничий. Ну, в Пітері, то в Пітер! а воно добре б і тут. Що, адже, я думаю, городництво вже тоді к чорту, га, Анно Андріївно?
Анна Андріївна. Натурально, яке вже городництво!
Городничий. Але ж воно, як ти думаєш, Анно Андріївно, тепер можна великий чин схопити, бо ж він за панібрата з усіма міністрами і в палац їздить, отож може таке підвищення зробити, що з часом і в генерали вилізеш. Як ти думаєш, Анно Андріївно: можна вилізти в генерали?
Анна Андріївна. Ще б пак! звичайно, можна.
Городничий. А, чорт забери, гарно бути генералом! Кавалерію почеплять тобі через плече. А яку кавалерію краще, Анно Андріївно, червону чи блакитну?
Анна Андріївна. Ну, звісно, блакитну краще.
Городничий. Е? бач чого захотіла! добре й червону. Адже чого хочеться бути генералом? бо, трапиться, поїдеш куди-небудь фельд’єгери та ад’ютанти помчать всюди попереду: «коней!» І там на станціях нікому не дадуть, усе дожидається: всі оті титулярні, капітани, городничі, а тобі і в ус не дме. Обідаєш де-небудь у губернатора, а там — стій городничий! Хе, хе, хе! (Заходиться і помирає зо сміху). Ось що, канальство, принадне!
Анна Андріївна. Тобі все таке грубе подобається. Ти повинен пам’ятати, що життя треба зовсім змінити, що твої знайомі будуть не те, що який-небудь суддя-собачник, з яким ти їздиш полювати зайців, або Землянина; навпаки, знайомі твої будуть з якнайделікатнішим поводженням: графи і всі світські... Тільки я, справді, боюсь за тебе: ти іноді вимовиш таке слівце, якого в доброму товаристві ніколи не почуєш...
Городничий. Що ж? слово ж не шкодить.
Анна Андріївна. Та добре, коли ти був городничим; там же життя зовсім інше.
Городничий. Еге ж, там, кажуть, є дві рибини: ряпушка і корюшка, такі, що тільки слинка потече, як почнеш їсти.
Анна Андріївна. Йому все б тільки рибки. Я не інакше хочу, щоб наш дім був перший у столиці, і щоб у мене в кімнаті таке було амбре, щоб не можна було ввійти, і треба б тільки отак зажмурити очі. (Зажмурює очі і нюхає). Ах, як гарно!
ЯВА II
Ті самі й купці. Купці вибачаються перед городничим, що поскаржились на нього.
Городничий (з незадоволенням). Чи знаєте ви, що той самий чиновник, якому ви скаржились, тепер жениться з моєю дочкою? Що? га? що тепер скажете? Тепер я вас! У! Обманюєте народ... Зробиш підряд з казною, на сто тисяч обдуриш її, постачивши гниле сукно, та потім пожертвуєш двадцять аршин, та й давай тобі ще нагороду за це! Та якби знали, так би тобі... І черево суне наперед, він купець, його не займай. «Ми» каже, «і дворянам не поступимось». Та дворянин... ах ти ж, пика! дворянин вчиться наук: його хоч і шмагають у школі, та за діло, щоб він знав корисне. А ти що? — починаєш з крутійства, тебе хазяїн б’є за те, що не вмієш обманювати. Ще хлопчисько, «отче наш» не знаєш, а вже недомірюєш; а як розідме тобі черево та наб’єш собі кишеню, так і запишався! Ху ти, яке диво! Через те, що ти шістнадцять самоварів видудлиш за день, то через те й пишаєшся? Та мені плювати на твою голову і на твою пиху!
Купці (вклоняючись). Винуваті, Антоне Антоновичу!
Городничий. Скаржитись? А хто тобі поміг змахлюватн, коли ти будував міст і написав дерева на двадцять тисяч, тоді як його й на сто карбованців не було? Я поміг тобі, цапина борода! Ти забув це? Я, посвідчивши це на тебе, міг би тебе також спровадити на Сибір. Що скажеш? га?
Один з купців. Богу винуваті, Антоне Антоновичу. Лихий попутав. І закаємось надалі скаржитись. Вже яке хоч задоволення, не гнівайся тільки!
Городничий. Не гнівайся! Ось ти тепер валяєшся в ногах у мене. А чому? тому, що моє зверху; а якби хоч трішки на твоєму боці, то ти б мене, каналія, втоптав у самісіньке багно, та ще б і колодою зверху придушив.
Купці (кланяючись у ноги). Не занапасти, Антоне Антоновичу!
Городничий. «Не занапасти!» Тепер: «не занапасти!» а перше як? Я б вас... (Махнувши рукою). Ну, та Бог простить! годі! Я не пам'ятозлобний; тільки тепер, дивись, бережи, вуха! Я віддаю дочку не за якого-небудь простого дворянина: щоб поздоровлення було... розумієш? не те, щоб відкараскатись яким-небудь баличком чи головою цукру... Ну, йдіть з Богом! (Купці виходять).
ЯВА ІІІ—VII
До городничого являються по черзі чиновники й «шановні» містяни. Всі вітають його із заручинами дочки з петербурзьким чином, з надзвичайним щастям, підходять до ручки Анни Андріївни, потім до ручки Марії Антонівни. Городничий мріє стати з допомогою зятя генералом, Анна Андріївна розповідає, що вони тепер будуть жити в столиці. Гості просять не забувати там про них, заступитися в разі чого.
ЯВА VIII
Ті самі і поштмейстер поквапливо, з розпечатаним листом у руці.
Поштмейстер. Дивовижна річ, панове! Чиновник, якого ми вважали за ревізора, був не ревізор.
Всі. Як, не ревізор?
Поштмейстер. Зовсім не ревізор, — я дізнався про це з листа.
Городничий. Що ви, що ви! з якого листа?
Поштмейстер. Та з власного його листа. Приносять до мене на пошту лист. Глянув на адресу — бачу «на Поштамтську вулицю». Я так і зомлів. «Ну», думаю собі, «певно, знайшов непорядки на пошті й повідомляє начальство». Взяв, та й розпечатав.
Городничий. Як же ви?..
Поштмейстер. Сам не знаю: надприродна сила спонукала. Покликав був уже кур’єра на те, щоб послати його з естафетою, але цікавість така взяла, якої ще ніколи не почував. Не можу, не можу, чую, що не можу! тягне, так от і тягне! В одному вусі так от і чую: «Ей, не розпечатуй! пропадеш як курка»; а в другому наче біс який шепче: «Розпечатай, розпечатай, розпечатай!» І як придушив сургуч — по жилах вогонь, а розпечатав мороз, їй-богу, мороз. І руки тремтять, і все закаламутилось.
Городничий. Та як же ви насмілились розпечатати листа такої уповноваженої особи?
Поштмейстер. То ж бо й штука, що він не уповноважений і не особа!
Городничий. Що ж він, по-вашому, таке?
Поштмейстер. Ні се ні те, чорт знає, що таке!
Городничий (запально). Як ні се ні те? Як ви смієте назвати його ні тим ні сим, та ще й чорт знає-чим? Я вас під арешт...
Поштмейстер. Хто? ви?
Городничий. А так, я!
Поштмейстер. Короткі руки!
Городничий. Чи знаєте ви, що він жениться з моєю дочкою, що я сам буду вельможа, що я аж на Сибір запроторю?
Поштмейстер. Ех, Антоне Антоновичу, що Сибір? далеко Сибір. Ось краще я вам прочитаю. Панове! дозвольте прочитати листа?
Всі. Читайте, читайте!
Поштмейстер (читає). «Спішу повідомити тебе, душа Тряпічкін, які зо мною чудеса. На дорозі обчистив мене кругом піхотний капітан, отож трактирник хотів уже був посадовити в тюрму; коли раптом з моєї петербурзької фізіономії та з костюму ціле місто взяло мене за генерал-губернатора. І тепер я живу в городничого, розкошую, упадаю напропалу за його жінкою і дочкою; не вирішив тільки, з котрої почати —думаю, перше з матінки, бо, здається, готова ту ж мить до всіх послуг. Пам’ятаєш, як ми з тобою бідували, обідали на шармака, і як одного разу кондитер схопив був мене за комір, з приводу з’їдених пиріжків за рахунок прибутків англійського короля? Тепер зовсім інакше повернулось. Усі мені дають позичково, скільки хоч. Оригінали страшенні від сміху ти б умер. Ти, я знаю, пишеш статейки, вмісти їх у свою літературу. По-перше: городничий — дурний, як сивий кінь...»
Городничий. Не може бути! Там нема цього.
Поштмейстер (показує листа) Читайте самі!
Городничий (читає). «Як сивий кінь». Не може бути! ви це самі написали.
Поштмейстер. Як же б я став писати?
Артемій Филипович. Читайте!
Лука Лукич. Читайте!
Поштмейстер (читаючи далі). «Городничий — дурний, як сивий кінь...»
Городничий. О, чорт забери, треба ще повторювати! наче воно там і так не стоїть.
Поштмейстер (читаючи далі) Хм... хм... хм... хм... «сивии кінь. Поштмейстер теж добра людина...»,(Кидаючи читати). Ну, тут про мене він теж непристойно висловився.
Городничий. Ні, читайте!
Поштмейстер. Та, навішо ж?..
Городничий. Ні, чорт забери, коли вже читати, то читати!
Читайте все!
Артемій Филипович. Дозвольте, я прочитаю. (Надіває окуляри й читає). «Поштмейстер достоту департаментський сторож Міхеєв, напевне так само, падлюка, п’є без просипу».
Поштмейстер (до глядачів). Ну, поганий хлопчисько, якого треба відшмагати більш нічого!
Артемій Филипович (читаючи далі). «Доглядач за богоугодними закладами... І... І...» (Заїкується).
Коробкін. А чого ж ви зупинились?
Артемій Филипович. Та нечітке перо... а втім, видно, що негідник.
Коробкін. Дайте мені. От у мене, я думаю кращі очі. (Бере листа).
Артемій Филипович (не даючи листа). Ні, це місце можна пропустити, а там далі розбірливо.
Коробкін. Та дозвольте, вже я знаю.
Артемій Филипович. Прочитати я й сам прочитаю: далі, справді, все розбірливо.
Поштмейстер. Ні, все читайте! адже перше все читано!
Усі. Віддайте, Артемію Филиповичу, віддайте листа! (До Коробкіна). Читайте.
Артемій Филипович. Зараз. (Віддає листа). Ось, дозвольте... (Затуляє пальцем). Ось звідси читайте. (Всі приступають до нього).
Поштмейстер. Читайте, читайте! дурниці, все читайте!
Коробкін (читаючи). «Доглядач за богоугодними закладами Земляника — зовсім свиня в ярмулці».
Артемій Филипович (до глядачів). І не дотепно! Свиня в ярмулці! де ж свиня буває в ярмулці?
Коробкін (читаючи далі). «Доглядач шкіл протух увесь цибулею».
Лука Лукич (до глядачів). Їй-богу, і в рот ніколи не брав цибулі.
Амос Федорович (набік). Хвалити бога, хоч принаймні про мене нема!
Коробкін (читає). «Суддя»...
Амос Федорович. От тобі й на!.. (Вголос). Панове, я думаю, що лист довгий. Та й який чорт у ньому: погань отаку читати!
Лука Лукич. Ні!
Поштмейстер. Ні, читайте!
Артемій Филипович. Ні, вже читайте.
Коробкін (продовжує). «Суддя Ляпкін-Тяпкін найбільшою мірою моветон...» (Зупиняється). Мабуть, французьке слово.
Амос Федорович. А чорт його знає, що воно означає! Ще добре, коли тільки шахрай, а може, ще й за те гірше.
Коробкін (читаючи далі). «А втім, народ гостинний І добродушний. Прощай, душа Тряпічкін. Я сам, за прикладом твоїм, хочу взятись до літератури. Нудне, брат, так жити, хочеш, нарешті, поживи для душі. Бачу: справді, треба за що-небудь високе взятися. Пиши до мене в Саратовську губернію, а звідти в село Підкотилівку. (Перевертає листа й читає адресу). Його благородію, вельмишановному панові Івану Васильовичу Тряпічкіну, в Санкт-Петербурзі, на Поштамтську вулицю, в домі під нумером девєяносто сьомим, повернувши у двір, на третьому поверсі, праворуч».
Одна з дам. Який репримандз несподіваний!
Городничий. От коли зарізав, то зарізав! Убив, убив, зовсім убив! Нічого не бачу: бачу якісь свинячі рила, замість облич, а більш нічого... Вернути, вернути його! (Махає рукою).
Поштмейстер. Де вже вернути! Я, як навмисне, наказав доглядачеві дати якнайкращу трійку; чорт підбив дати й наперед розпорядження.
Дружина Коробкіна. Оце так, оце-то нечувана конфузія!
Амос Федорович. Одначе ж, чорт забери, панове! він у мене триста карбованців позичив.
Артемій Филипович. У мене теж триста карбованців.
Поштмейстер (зітхає). Ох! і в мене триста карбованців.
Бобчинський. У нас з Петром Івановичем шістдесят п’ять на асигнації, еге ж.
Амос Федорович (недомислено розставляє руки). Як же це, панове? Як же це, справді, ми такого маху дали?
Городничий (б’є себе по лобі). Як я — ні, як я, старий дурень? Спав, дурний баран, з розуму!.. Тридцять років живу на службі: жоден купець ані підрядчик не міг обдурити; шахраїв над шахраями обманював, пройдисвітів і крутіїв таких, що весь світ ладні обікрасти, ловив на гачок. Трьох губернаторів обманув!.. Що губернаторів! (махнувши рукою) нічого й говорити про губернаторів...
Анна Андріївна. Але цього не може бути, Антоша: він заручився з Машенькою...
Городничий (з серцем). Заручився! Дуля з маком — ось тобі заручився! Лізе мені в очі із заручинами!.. (Несамовито). Ось, дивіться, весь світ, усе християнство, всі дивіться, як обдурено городничого! Дурня йому, дурня, старому падлюці! (Свариться сам на себе кулаком). Ех ти, товстоносий! Смоктульку, ганчірку вважав за поважну людину! Он він тепер по всій дорозі дзеленьчить дзвоником! Рознесе по всьому світу історію. Мало того, що підеш на посміховище — знайдеться перодряп, писака, в комедію тебе вставить. Ось що прикро! Чину, звання не пожаліє, і будуть усі скалити зуби та плескати в долоні. Чого смієтесь? із себе смієтесь!.. Ех, ви!.. (Тупає зі злості ногами по підлозі). Я б усіх отих писак! У, перодряпи, ліберали прокляті! чортове насіння! Вузлом би усіх зав’язав, на борошно б стер вас усіх, та чортові в підбивку! в шапку, туди йому!.. (Тикає кулаком і б’є підбором по підлозі). (Після деякої мовчанки). Досі не можу отямитись. От, справді, якщо Бог хоче покарати, то відбере перше розум. Ну, що було в цьому вітрогонові схожого на ревізора? Нічого не було. От просто ні на півмізинця не було схожого — і раптом усі: ревізор, ревізор! Ну, хто перший пустив, що він ревізор? Кажіть!
Артемій Филипович (розставивши руки). І як це сталося, хоч убий, не можу збагнути. Наче туман якийсь приголомшив, чорт попутав. Амос Федорович. Та хто пустив, — ось хто пустив: оці молодці.
(Показує на Добчинського і Бобчинського).
Бобчинськнй. Їй-богу, не я! і не думав...
Добчинський. Я нічого, зовсім нічого...
Артемій Филипович. Звісно, ви...
Лука Лукич. Звичайно. Прибігли, як божевільні, з трактиру: «Приїхав, приїхав і грошей не платить...» Знайшли велику птицю!
Городничий. Натурально, ви! плетуни міські, брехуни прокляті!
Артемій Филипович. Щоб вас чорт забрав з вашим ревізором та оповіданнями.
Городничий. Тільки нишпорите по місту та бентежите всіх, торохтії прокляті! Плітки сієте, сороки короткохвості!
Амос Федорович. Паскудники прокляті!
Лука Лукич. Ковпаки!
Артемій Филипович. Сморжі короткопузі! (Всі обступають їх). Бобчинський. Їй-богу, де не я, це Петро Іванович. Добчинський. Е, ні, Петре Івановичу, ви ж бо перші теє... Бобчинський. А от і ні; перші ото були ви.
ЯВА ОСТАННЯ
Ті самі й жандарм.
Жандарм. Чиновник, що приїхав за іменним наказом з Петербурга, викликає вас цю ж мить до себе. Він зупинився в гостиниці.
(Сказані слова вражають, як громом, усіх. Звук подиву однодушно вилітає з дамських уст; вся група, враз перемінивши пози, залишається скам’янілою).
НІМА СЦЕНА
Переклад Антіна Хуторяна
ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ
1. Поясніть, як ви розумієте основну тему комедії «Ревізор». Оцініть, чи виконав письменник поставлене перед собою завдання: «Зібрати в одну купу все дурне в Росії... і за одним разом посміятися над усім».
2. Складіть аргументовану характеристику дійових осіб комедії. Чи помітили ви в «Ревізорі» позитивних героїв?
3. Оцініть поведінку чиновників. Як ви бачите, чи усвідомлюють вони те, що порушують закон. З чого це видно?
4. Поясніть, чому слово «хлестаковщина» стало загальним і що воно характеризує.
5. Прокоментуйте, якими засобами чиновники намагаються «нейтралізувати» ревізора. Чи вдається їм це?
6. Схарактеризуйте розв’язку «Ревізора». Чим вона вас зацікавила?
7. Обґрунтуйте, які засоби комічного є найефективнішими.
8. Узагальніть риси новаторства в комедії Гоголя «Ревізор».