УБИТИ ПЕРЕСМІШНИКА - НЕЛЛ ГАРПЕР ЛІ (1926—2016) - ЛІТЕРАТУРА XX—XXI СТ. - Хрестоматія

УБИТИ ПЕРЕСМІШНИКА - НЕЛЛ ГАРПЕР ЛІ (1926—2016) - ЛІТЕРАТУРА XX—XXI СТ. - Хрестоматія

Нелл Гарпер Лі — американська письменниця та публіцистка, відома завдяки її роману «Убити пересмішника» (1960).

Події в романі відбуваються впродовж трьох років (1933-35) у вигаданому містечку Мейкомб (Алабама). Це розповідь про расизм і ксенофобію в південно-східних штатах Америки, яка ведеться від імені головної героїні — шестирічної Джин Луїзи Фінч (на прізвисько Всевидько). Дівчинка живе зі старшим на чотири роки братом Джемом (Джеремі) і батьком-вдівцем Аттікусом, який працює адвокатом. Всевидько і Джем дружать із хлопцем на ім’‎я Діл, який кожного року приїжджає до Мейкомба на літо до тітки.

УБИТИ ПЕРЕСМІШНИКА

(Уривки)

Всевидько живе в невеликому будинку, розташованому на головній вулиці міста Мейкомб. Сім’‎я Фінч була однією з найстаріших в окрузі і складалася з трьох осіб. Глава сім’‎ї, Аттікус, юрист, працював захисником в суді і тримав власну адвокатську контору. Він овдовів кілька років тому і один виховував двох дітей. Різниця у віці між Всевидьком і її старшим братом Джимом — чотири роки. Виховувати дітей Аттіку су допомагає темношкіра служниця Келпурнія, жінка сувора, але добра, яку діти трохи-побоювалися. Ця історія трапилася в той рік, коли брат Джим зламав руку, а почалося все з Опудала Редлі, що жив по сусідству з Фінчами. Редлі були відлюдниками. Старші члени родини рідко виходили з дому, а їхнього сина взагалі ніхто не бачив дуже давно. Колись хлопець зв’‎язався з поганою компанією, і батько замкнув його в будинку. Саме Редлі-молодшого і називали Страхолюдом. Його боялися всі діти в місті й обходили їхній будинок стороною. Про цих людей ходило багато легенд. Все літо Фінчи з новим другом, хлопчиком на ім’‎я Ділл, який приїхав до тітки на літні канікули, намагалися виманити Страхолюда з дому, але їхні спроби успіхом не увінчалися.

Восени Всевидько пішла в школу. Тепер їй щодня доводилося ходити повз «проклятий будинок», біля якого росли високі віргінські дуби. Одного разу Всевидько знайшла в дуплі одного з дубів пакетик жуйки, потім — коробочку з двома «щасливими» пенні. Діти здогадувалися, від кого ці подарунки.

Наступного літа Ділл знову приїхав, і діти повернулися до свого улюбленого заняття — виманювання Страхолюда з дому. Це тривало доти, доки Аттікус не заборонив дітям приставати до сусідів. Восени діти знову знаходили в дуплі подарунки, поки містер Редлі не замазав тайник цементом.

Зима того року була дуже холодна, будинки доводилося опалювати. Одного разу вночі будинок по сусідству з Фінчами загорівся. Незабаром після пожежі Аттікусу доручили захищати чорношкірого чоловіка, який нібито зґвалтував білу дівчину. Кинути цю справу Аттікус не міг, оскільки вірив у невинність свого підзахисного. Городяни і жителі округу засуджували Аттікуса, бо не любили чорношкірих. Діти не могли чути, як ображають їхнього батька, і часто приходили додому в синцях.

РОЗДІЛ IX

— Візьми свої слова назад!

Так я наказала Сесілу Джейкобсу, і то був початок невеселих для нас з Джемом днів. Я стиснула кулаки й приготувалася кинутися в бій. Аттікус обіцяв відлупцювати мене, якщо хоч раз почує, що я з кимось билася: мовляв, я уже занадто доросла, досить пустувати, і чим швидше я навчуся стримуватися, тим краще буде для всіх. Я про це забула.

Забула через Сесіла Джейкобса. Напередодні він крикнув посеред шкільного двору, що батько Всевидька Фінч захищає чорномазих. Я сказала, що це неправда, і розповіла про все Джемові.

— Що він хотів сказати? — запитала я Джема.

— Нічого. Спитай Аттікуса, він тобі розтлумачить.

— Аттікус, це правда, що ти захищаєш чорномазих? — звернулась я ввечері до батька.

— Ну звісно. Тільки не кажи «чорномазих», Всевидько. Це грубо.

— У школі всі так кажуть.

— Віднині на одного буде менше.

— А нащо ти посилаєш мене в школу, як не хочеш, щоб я так казала?

Батько подивився на мене лагідно і трохи здивовано. Незважаючи на компроміс між нами, я за всякої нагоди намагалася не піти до школи — надто вже вона мені набридла. З перших же днів вересня у мене то ноги підламувалися, то в голові наморочилось, то живіт болів. Я навіть дала п’‎ятачок синові куховарки міс Рейчел, аби він дозволив мені потертися головою об його голову: у нього був величезний стригучий лишай. Та дарма.

— Аттікус, а чи всі адвокати захищають чор... негрів?

— Авжеж, Всевидько.

— Чому ж тоді Сесіл сказав, що ти захищаєш чорномазих? Він сказав це так, ніби ти вчинив злочин.

Аттікус зітхнув.

— Я захищаю негра. Його звуть Том Робінсон. Він живе в невеличкому селищі, що за смітником. Ходить до тієї ж церкви, що й Келпурнія. Вона добре знає його родину. Кел каже, що це порядні люди. Всевидько, ти ще мала і не все розумієш. Є в місті люди, які кричать, що я не повинен захищати цю людину. Це справа особлива. Вона розглядатиметься в суді під час літньої сесії. Джон Тейлор люб’‎язно погодився перенести слухання справи...

— Якщо тобі не слід його захищати, чого ж ти захищаєш?

— На це є кілька причин, — відповів Аттікус. — Найголовніше — якщо я не стану його захищати, то не зможу дивитися людям у вічі, не зможу представляти наш округ на законодавчих зборах, не зможу навіть сказати тобі або Джемові, щоб ви робили так, а не інакше.

— Ти хочеш сказати, що якби ти відмовився захищати цю людину, ми з Джемом могли б тебе не слухатися?

— Майже так.

— Чого?

— Бо я не зміг би вимагати од вас, щоб ви слухалися. Розумієш, Всевидько, робота наша така, що кожному адвокату, принаймні раз у житті, доводиться стикатися з судовою справою, яка торкається його особисто. Саме така справа у мене тепер. Можливо, в школі ти почуєш різні нісенітниці з цього приводу. Єдине, про що я хочу тебе просити, — тримай вище голову і не давай волі кулакам. Що б там не казали, ти не повинна втрачати самовладання. Для різноманітності намагайся боротися не кулаками, а головою, вона в тебе непогана, хоч і не дуже хоче вчитись.

— Аттікус, а ми виграємо цю справу?

— Ні, люба, не виграємо.

— Тоді чого ж...

— Бо хоч нас і перемогли сто років тому, а війна триває й досі, — сказав Аттікус.

— Ти кажеш так, як дядечко Айк Фінч, — сказала я.

Дядечко Айк Фінч — єдиний в округу Майкомб живий ветеран Південної армії. Він носив бороду таку, як у генерала Гуда, і дуже пишався цією схожістю. Принаймні раз на рік Аттікус разом з нами навідувався до нього, і мені доводилося його цілувати. Це було жахливо. Аттікус і дядечко Айк весь час розмовляли про ту війну.

«Я так скажу, Аттікус, — казав, бувало, дядечко Айк, — Міссурійський компроміс — ось що нас доконало, а проте якби мені довелося почати все спочатку, я б знову пішов тією самою дорогою і не відступив би ні на крок. Більше того, цього разу ми всипали б їм... Коли в вісімсот шістдесят четвертому на нас звалився отой Твердокамінний Джексон... чи той... перепрошую, молоді люди, в той час Синій Дрючок був уже на небі, пухом йому земля...»

— Підійди сюди, Всевидько, — сказав Аттікус.

Я залізла йому на коліна і поклала голову на груди. Він обняв мене і став легенько колисати.

«Тепер не ті часи, — відповідав йому на те Аттікус. — Ми воюємо вже не з янкі, а з своїми друзями. Але пам’‎ятай, хоч як скрутно доводилося б у цій боротьбі, вони залишаються нашими друзями і це наш рідний край».

Я запам’‎ятала ці слова і все-таки на другий день перестріла в шкільному дворі Сесіла Джейкобса і сказала:

— Береш свої слова назад?

— А більше ти нічого не хочеш? — закричав він. — Дома мені сказали, що твій батько ганьбить наше місто, а того чорномазого треба повісити на вежі!

Я хотіла заїхати йому в шию, але, згадавши слова Аттікуса, опустила кулаки і пішла геть.

— Злякалася! Боягузка! — дзвеніло у мене в вухах.

Вперше в житті я ухилилася від бійки. Виходило так, що якби я побилася з Сесілом, то підвела б Аттікуса. А він так рідко звертався з проханням до нас із Джемом, що заради нього я готова була стерпіти навіть образливе «боягузка». Я відчула, що повелася благородно, згадавши прохання Аттікуса, і лишалася благородною три тижні.

Навесні сім’‎я Фінч збільшилася на одну людину — до них переїхала жити тітка Олександра. Раніше вона жила на сімейній фермі недалеко від міста, але Всевидько підростала, і Олександра вирішила підтримати брата. Тітка спробувала звільнити темношкіру служницю Келпурнію, та Аттікус їй не дозволив. За деякий час до компанії дітей знову приєднався Ділл, який втік від матері і вітчима.

Тома Робінсона, якого захищав Аттікус, перевели в міську в’‎язницю. З усієї округи в місто з’‎їхалися фермери, щоб лінчувати нещасного. У першу ніч двері в’‎язниці охороняв Аттікус. Діти захотіли дізнатися, куди пішов батько, і Всевидько впізнала одного з фермерів. Дорослі не наважились здійснити задумане на очах у дитини.

На суд над Томом з’‎їхалися майже всі жителі округу. Під час судового засідання Аттікус довів, що Том не винен. Насправді це дівчина намагалася привернути увагу Тома, а її батько Боб Юел застав дочку за цим заняттям, побив її, а провину за це звалив на чорношкірого хлопця. Незважаючи на відсутність доказів вини Тома, присяжні його не виправдали. Досі в Мейкомбі ще ніколи не виправдовували негра, бо вважалося, що біла людина завжди має рацію. Тома засудили до смертної кари. Зазвичай такі вироки виносилися за лічені хвилини, але цього разу присяжні радилися кілька годин і насилу дійшли згоди. Аттікус вважав це своєю маленькою перемогою і був упевнений, що зможе врятувати Тома від електричного стільця. На жаль, Том загинув, намагаючись втекти з в’‎язниці.

Юел, якого Аттікус виставив дурнем на суді, погрожував усім учасникам засідання. Він чіплявся до вдови Тома, заліз в будинок до судді. Діти боялися за батька, але той не ставився до цього серйозно. На День Усіх Святих в школі відбулося свято. У костюмованій виставі Всевидько зображала окіст. Тільки костюм на дротовому каркасі врятував дівчинку від смерті. Коли вони з братом ішли додому, на них напав Боб Юел. Джим зламав руку і втратив свідомість від болю. Невідомо, чим би все скінчилося, якби дітям не допоміг незнайомий чоловік, який убив Юела і відніс додому Джима. Це був Страхолюд Редлі — насправді боязкий, лякливий і хворий хлопець.

РОЗДІЛ XXX

— Містер Артур, доню, — лагідно поправив мене Аттікус. — Джин Луїзо, це містер Редлі. Сподіваюсь, тебе він уже знає.

Якщо Аттікус в таку годину міг представити мене Страхолюду Редлі за всіма правилами етикету, то він... Аттікус лишається вірним собі за всяких обставин.

Обличчя містера Артура знову засвітилося лагідною усмішкою, і я, не знаю чого, під його поглядом зірвалася з місця і побігла до Джема. Мені було ніяково, і, щоб приховати свою ніяковість, я стала поправляти ковдру.

— Ні, ні, не турбуй його! — сказав Аттікус.

Містер Тейт сидів, крізь рогові окуляри пильно розглядаючи Страхолюда. Він хотів щось сказати, коли в передпокої почулася хода доктора Рейнольдса.

— Всі тут, — гукнув він з порога. — Добрий вечір, Артур, я тебе перший раз не помітив.

Голос у доктора Рейнольдса був такий же гучний і бадьорий, як і його хода, він пролунав так, ніби доктор вітався з Страхолюдом щодня все своє життя, і це здивувало мене навіть більше, ніж те, що я опинилася в одній кімнаті з Страхолюдом. Він, певно, теж інколи хворіє. А може, й ні.

Доктор Рейнольдс тримав у руках великий пакунок — щось загорнуте в газету. Він поклав пакунок на письмовий стіл Джема і зняв піджак.

— Тепер ти віриш, що він живий? Хочеш, розкажу, як я дізнався про це? Я почав оглядати його, а він як потягне мене ногою. Довелось усипити його та ще й добре — не можна було навіть торкнутись. А тепер тікай звідси!

— Е-е... — почав Аттікус, кинувши оком на Страхолюда. — Ходімо на веранду, Гек, ще не холодно, стільців там досить.

Цікаво, подумала я, чому Аттікус запрошує нас на веранду, а не до вітальні, потім догадалася: у вітальні надто яскраве світло.

Ми слідом за містером Тейтом вийшли з кімнати. Аттікус стояв біля дверей і хотів вийти перший, але передумав і пропустив містера Тейта вперед.

Дивна істота людина: навіть за незвичайних обставин вона робить те, до чого звикла. Я не була винятком.

— Ходімо, містер Артур, — несподівано для себе мовила я. — Ви самі не знайдете дороги на веранду, я вас проведу.

Він глянув на мене згори вниз і кивнув головою.

Я повела його через передпокій, повз вітальню.

— Сідайте, містер Артур, ось крісло, вам буде зручно в ньому.

Таким я колись і уявляла його: він сидить на веранді... а погода... яка погода, містер Артур!

Погода й справді була чудова. Все це трохи скидалося на сон, не знаю чому, я запропонувала йому крісло, яке стояло осторонь. І тут було темніше. В темряві Страхолюд почуватиме себе затищніше.

Аттікус сидів у гойдалці, а містер Тейт поряд, у кріслі. На них падало яскраве світло з вікна вітальні. Я сиділа віддалік, поруч із Страхолюдом.

— Ось що, Гек, — промовив Аттікус, — я гадаю, перше, що треба зробити... о господи, забув, що хотів сказати... — Він зсунув на лоб окуляри і притиснув пальцями очі. — Джемові ще й тринадцяти немає... ба ні, йому вже тринадцять... точно не пам’‎ятаю. У всякому разі, цією справою займеться окружний суд.

— Чим, містер Фінч? — Містер Тейт зняв праву ногу з лівої і нахилився наперед.

— Зрозуміло, це чистий самозахист, і все-таки я повинен піти в контору і глянути, яка це стаття...

— Містер Фінч, ви що? По-вашому, Боба Юела вбив Джем? Ви справді так думаєте?

— Ви ж самі чули, що Всевидько сказала. Тут сумніву бути не може. Вона сказала: Джем прийшов їй на допомогу, збив його і повалив на землю... певно, якось пощастило йому в темряві вихопити у Юела ніж... завтра все з’‎ясуємо...

— Все це не так, містер Фінч, — запевнив містер Тейт. — Джем не вбивав Боба Юела.

Якусь мить Аттікус мовчав. Він дивився на містера Тейта так, ніби силкувався збагнути, що той сказав. А потім похитав головою.

— Гек, це дуже люб’‎язно з вашого боку, у вас добре серце і благородні наміри, але нічого такого робити не слід.

Містер Тейт підвівся, підійшов на край веранди, плюнув у кущі, засунув руки в кишені і повернувся до Аттікуса.

— Чого робити не слід? — запитав він.

— Гек, пробачте за різкість, — сказав Аттікус просто, — але я не допущу, щоб цю справу зам’‎яли. Це було б проти моєї совісті.

— Ніхто й не збирається щось зам’‎яти, містер Фінч.

Містер Тейт говорив спокійно, а його широко розставлені ноги, здавалося, вросли в підлогу. Дивний поєдинок відбувався між моїм батьком і шерифом.

Тепер уже Аттікус підвівся і попрямував до краю веранди. Він гмукнув і теж плюнув у двір. Потім засунув руки в кишені, підійшов до містера Тейта.

— Гек, хоч ви й не сказали всього, але я знаю, про що ви думаєте. Дякую, Джін Луїзо, — звернувся він до мене, — ти кажеш, що Джем одірвав від тебе містера Юела і повалив його?

— Так, сер, я так подумала... я...

— Ви чуєте, Гек? Щиро дякую вам, але я не хочу, щоб мій син вступав у життя з нечистою совістю. Найкращий вихід — викласти все так, як було. Хай люди знають, хай буде суд. У нього попереду життя, і я не хочу, щоб люди шепотілися за його спиною, щоб хто-небудь сказав: «А, Джем Фінч... його батько добре заплатив і виручив сина». Чим скоріше ми з цим покінчимо, тим краще.

— Містер Фінч, — спокійно мовив містер Тейт, — Боб Юел сам наткнувся на свій ніж. Він сам себе заколов.

Аттікус одійшов у куток веранди. Його погляд зупинився на гілочці гліцинії. Які ж вони вперті обидва, і кожен на свій лад. Цікаво, хто перший поступиться. Впертість Аттікуса була спокійна, непоказна, проте інколи він виявляв завзятість Канінгемів. Містер Тейт був такий же впертий, як і мій батько, але йому бракувало витримки, він довго не роздумував.

— Гек, — сказав Аттікус, стоячи до нас спиною, — зам’‎яти цю справу означало б відрізати Джемові той шлях у життя, до якого я його готую. Іноді мені здається, що я нікчемний батько, але у моїх дітей немає нікого, крім мене. Перш ніж подивитися на когось, Джем завжди дивиться на мене, а я намагаюся жити так, щоб мені не соромно було подивитися синові в очі... Якщо зараз я дозволю собі щось таке, то вже не зможу, як раніше, спокійно зустріти його погляд, отже, я втрачу сина. А я не хочу втрачати ні сина, ні Всевидька, адже у мене, крім них, немає нікого.

— Містер Фінч, — містер Тейт все ще стояв, широко розставивши ноги, ніби вріс у підлогу, — Боб Юел упав і наткнувся на свій власний ніж. Я можу це довести.

Аттікус обернувся. Ще глибше засунувши руки в кишені, він сказав:

— Гек, невже ви не можете мене зрозуміти? У вас теж є діти, однак я старший за вас. Коли мої діти стануть дорослими, я буду вже зовсім старий, якщо я взагалі доживу до того часу, але зараз я... якщо вони перестануть мені вірити, вони вже не віритимуть нікому. Джем і Всевидько знають же, як усе це сталося. Коли вони довідаються, що я розповідаю людям цю історію не так... тоді можна буде вважати, що у мене немає дітей. Я не можу бути на людях одним, а вдома іншим.

Містер Тейт легенько хитнувся, став навшпиньки, опустився на п’‎яти, потім терпляче сказав:

— Він кинув Джема на землю і спіткнувся об коріння, ось дивіться, я покажу.

Містер Тейт витяг з бокової кишені довгий складаний ніж. У цей час зайшов доктор Рейнольдс.

— Цей негід... небіжчик там під дубом, доктор, це одразу, коли ввійти на шкільний двір. Ліхтарик у вас є? Візьміть краще мій.

— Я, мабуть, під’‎їду машиною і ввімкну фари, — сказав доктор Рейнольдс, проте ліхтарик містера Тейта він узяв. — 3 Джемом усе гаразд. Він, певно, до ранку не прокинеться, але ви не хвилюйтесь. Гек, це у вас ніж, яким убито Юела?

— Ні, сер, той стирчить у ньому. По рукоятці видно, що то звичайний кухонний ніж. Кен із своєю тачкою, мабуть, уже там, доктор, до побачення.

Містер Тейт швидким рухом одкрив ніж.

— Ось як це було, — сказав він і, тримаючи в лівій руці ніж, удав, що спіткнувся. Рука з ножем смикнулася вперед і вниз.

— Тепер бачите? Він його сам собі встромив між ребра, навалившись усім тілом.

Містер Тейт закрив ніж і сховав його в кишеню.

— Всевидько тільки вісім років, — сказав він. — Вона перелякалась і не могла до ладу розібрати, як воно було.

— Ви її не знаєте, — похмуро сказав Аттікус.

Я не кажу, що вона щось вигадала, я кажу, що вона злякалась і не могла розібратися в тому, що відбувалося. До того ж було темно, хоч в око стрель... Тут свідком може бути тільки людина, яка добре бачить у темряві...

— Цього не буде, — сказав тихо Аттікус.

— Тьху, хай йому чорт! Та я не про Джема дбаю!

Містер Тейт так тупнув ногою, що в спальні міс Моді загорілося світло. І у міс Стефані Крофорд теж засвітилось. Аттікус і містер Тейт глянули через дорогу, потім один на одного. Помовчали.

Потім містер Тейт заговорив ледь чутно:

— Мені дуже неприємно сперечатися з вами в такий час. Цього вечора ви пережили таке, чого й ворогові не побажаєш. Не знаю, як ви ще на ногах стоїте. Але одне я знаю: ви зараз не можете розібратися в найпростіших речах, а зробити це треба, і неодмінно сьогодні, бо завтра буде пізно. У Боба Юела між ребрами стирчить кухонний ніж.

Містер Тейт додав, що це просто несерйозно з боку Аттікуса думати, ніби хлопець такого зросту і такої комплекції, як Джем, до того ж із зламаною рукою, міг у темряві подужати дорослого чоловіка.

— Гек, — раптом звернувся до нього Аттікус, — а що це у вас за складаний ніж, яким ви так розмахували? Звідки він у вас?

Відібрав у одного п’‎яного, — спокійно відповів містер Тейт.

Я силкувалася пригадати. Містер Юел накинувся на мене... потім упав... певно, Джем підвівся і прибіг мені на допомогу. Принаймні я так думала...

— Гек?

— Я ж сказав, що відібрав ніж сьогодні ввечері у одного п’‎яного. А Юел знайшов, мабуть, кухонний ніж десь на звалищі. Нагострив його і чекав нагоди... саме так — чекав нагоди.

Аттікус повернувся до гойдалки і сів. Руки важко опущені між колін, очі дивляться вниз. Такі ж повільні були його рухи і тієї ночі, біля тюрми, коли мені здалося, що він цілу вічність згортав газету, поки нарешті кинув її на стілець.

Містер Тейт незграбно, але тихо ходив по веранді.

— Цю справу вирішую я, містер Фінч, а не ви. Я вирішую, я і відповідаю. Оскільки ви не поділяєте моїх поглядів, то й зробити ви мало що можете. Якщо ж усе-таки спробуєте, я вам скажу у вічі, що ваші слова — неправда. Це не Джем ударив ножем Боба Юела, хлопець ніякого відношення до цього не має, затямте це добре. Єдине, що хотів Джем, — якнайскоріше й без пригод добратися додому.

Містер Тейт перестав ходити по веранді. Він зупинився перед Аттікусом, спиною до нас.

— Я не дуже добра людина, сер, але я шериф округу Мейкомб.

Прожив тут усе своє життя, а мені незабаром уже сорок три. Знаю все, що тут діялося не тільки за мого життя, але й до мого народження. Той чорний хлопчина загинув ні за що, а людина, на совісті якої лежить його смерть, тепер сама віддала богові душу. Цього разу, містер Фінч, хай мертві ховають мертвих. Хай мертві ховають мертвих.

Містер Тейт підійшов до гойдалки і взяв свій капелюх, що лежав біля Аттікуса. Поправив волосся, надів капелюх.

— Я ще ніколи не чув, щоб хто-небудь сказав, що відвернути злочин — протизаконна дія. А саме це і є те, що він зробив. Чи, може, ви скажете, що обов’‎язок велить мені не замовчувати цей факт, а розголосити по всьому місту? А знаєте, що тоді буде? Юрба жінок з усього міста, в тому числі і моя дружина, збереться негайно коло його дому, вони закидають його пирогами й тортами. Мені так здається, містер Фінч, що витягти на показ усьому люду скромну, тиху людину, яка вчинила добре діло для вас і для всього міста, було б просто гріх. Цей гріх я не можу взяти на себе. Був би це не він — справа інша. А з цією людиною так не можна, містер Фінч.

Містер Тейт, здавалося, хотів протерти дірку в підлозі носком черевика. Потім смикнув себе за ніс, потер ліве плече.

— Можливо, я й невелика цяця, містер Фінч, і все-таки я поки що шериф округу Мейкомб, і Юел сам упав на свій власний ніж. На добраніч, сер!

Містер Тейт перейшов веранду і вийшов у двір. Грюкнули дверцята автомобіля, і він поїхав.

Аттікус ще довго сидів, дивлячись на підлогу. Нарешті він підвів голову.

Всевидько, — сказав він, — містер Юел упав на власний ніж. Ти це розумієш?

У батька буй такий вигляд, що я зрозуміла: його треба підбадьорити. Я підбігла до нього, обняла і поцілувала так міцно, як тільки могла.

— Звичайно, розумію, — заспокоїла я його. — Містер Тейт сказав усе правильно.

Аттікус звільнився і глянув на мене.

— Що ти маєш на увазі?

— Ну, це було б усе одно, що вбити пересмішника, так же? Аттікус потерся щокою об мою голову. Потім підвівся й пішов

у темний куток веранди, і знову його хода стала легка і молодеча.

Перш ніж зайти в дім, він зупинився перед Страхолюдом Редлі.

— Дякую вам за моїх дітей, Артуре, — сказав він.

Переклад Тетяни Некрич

ОЦІНКИ ТА ОБГОВОРЕННЯ

1. Роман «Убити пересмішника» вивчають у переважній більшості американських шкіл. Як ви думаєте, чому?

2. Підготуйте повідомлення про расизм і ксенофобію. Як засуджуються ці ганебні явища в романі Гарпер Лі?

3. Перегляньте екранізацію роману. Чому цей фільм вважається класикою американського кіно?

4. Підготуйте рекламний плакат до роману «Убити пересмішника».

5. Поміркуйте, в чому секрет популярності роману Гарпер Лі.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посилання на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.