Рим

Квінт Горацій Флакк

Сатири

КНИГА ПЕРША

1

В чім, Меценате, тут річ, поясни, що немає такого, Хто б своїй долі радів — чи обрав її сам він, чи з нею Просто зіткнувсь — і не заздрив тому, хто на іншій дорозі? «О, щасливі купці!» — зітхає воїн під старість, Чуючи втому важку в загрубілім, натрудженім тілі. Іншої думки купець, коли буря судном захитає: «Воїнам краще — таки: лиш зав’яжеться бій — і відразу Скосить їх смерть або здобиччю втішить гучна перемога». В місті правник селянинові заздрить, коли в його двері Стукає ранній прохач, хоча й півні ще дня не звіщали. Той, із села неохоче на суд поспішаючи в місто, «Лиш городяни, — зітхне, — лиш вони щасливі на світі». Прикладів тих така сила кругом, що й Фабій — базіка тут язика б натомив. Так ось, щоб ти не занудивсь, Слухай, до чого веду. Хай гукне якийсь бог їм: «Ану лиш, Спробую вам догодить: ти ось воїн тепер, а віднині Будеш купцем; ти, правник — селянином. Міняйтесь місцями: Ви переходьте сюди, ви — туди. Ворушіться ж, не стійте! Гей же!» — Стоять, наче вкопані. Щастя ж було під рукою! От і розгнівавсь Юпітер на них (та й по праву!), надувши Щоки обидві, й поклявсь, що, хоч як би його не благали, — До забаганок людських прислухатися більше не буде.

Ну, але годі. Цю мову повів я не з тим, щоб сміятись, Хоч і з усмішкою мовиться правда, хіба хто боронить? Так і хлопчині, щоб легше було йому грамоти вчитись, Пряник лагідний вчитель, буває, подасть — таки в школі. Все ж на поважне розмову звернім, занехаявши жарти.

Той, хто кривим лемешем тверду розорює землю, Той хитромудрий шинкар і той воїн, і ті, що квапливо Морем пливуть, потішають себе, що, хоча й натерпляться, Старість зате забезпечену матимуть: тихо й безжурно, Врешті, собі заживуть, нагромадивши вдосталь припасів. Он і мурашка, скажім, хоч мала, та з великим завзяттям Тягне й тягне все крихти якісь до свого муравища, Мовби на гору яку: про майбутнє й вона пам’ятає! Так, але хай лиш похилиться рік під сумним Водолієм, — Вже та мурашка з нори — ні на крок: споживає розумно Свій необхідний запас. А тебе ж ні зима, ні нестерпна Спека, ні море, ні меч, ні вогонь не відвернуть від зиску. Йдеш напролом, щоб ніхто не зрівнявся з тобою в багатстві. Що за приємність — зібравши з трудом таким силу-силенну Золота й срібла, те все закопать потім нишком у землю? «Раз надбери — й лиш мідяк позостанеться з цілої купи». Може, в тій купі, що так бережеш, ти красу якусь бачиш? Хай на токах твоїх гори зерна височать після жнива, — Шлунок твій більше, ніж мій не помістить. Або, припустімо, В кошику хліб на плечі між рабами несеш, то чи більший Кусень тобі припаде, ніж рабові, що йшов без нічого? В межах природи живи — й не зажуришся тим, що зорав ти Сто, а не тисячу нив. «І все — таки дуже приємно Брати з великої купи!» — Чи ж пак? А якщо я з малої Скільки потрібно візьму, то чим моя скромна плетінка Гірша від засіків повних твоїх? А, бува, тобі треба Кухоль чи глек щонайбільше води, але ти на струмок той Звисока глянеш: мені випадало б, мовляв, зачерпнути Десь на великій ріці, а не тут! Через те найчастіше Тих, яким хочеться більше, ніж треба, знесе, відірвавши Разом із берегом, на бистрину розлютований Авфід.

Хто ж не загарбує зайвого, той не черпатиме кухлем Ні в каламутній воді, ані в хвилях життя не загубить. Ну, але більшість людей у жадобі сліпій закликає: «Скільки б не мав — докладай: по майні ж таки судять про тебе!» От і почни з таким! Хай вже громадить, коли заповзявся Бути нещасним. В Афінах колись багатій неохайний Наче й не чув, як неславлять його, та ще й посміхався: «Люди свистять мені вслід, ну і хай посвистять! Зате дома Я собі сам у долоні плещу, споглядаючи гроші».

Тантал так само, по шию в воді, до грайливої хвилі, Спраглий, губами не міг дотягтись. Ти смієшся? Одначе Йдеться про тебе, зміни лиш ім’я: усього настягавши Хтозна звідкіль, на мішках тих лежиш, не склепляючи ока, їх бережеш, мов святиню яку, мов малюнкам їм радий. Що таке гроші, однак, і яке їх призначення, знаєш? Хліб купують за них, до обіду вина трохи, словом, Те необхідне, без чого, природно, страждала б людина. Може, приємно тобі день і ніч півживому боятись Кражі, підпалу, своїх же рабів, бо й вони щохвилини Ладні тебе обікрасти й втекти. Від такого багатства Хай мене добрі боги бережуть! А що, коли часом Скрутить простуда тебе або ще в якійсь іншій недузі Зляжеш колись, то чи маєш такого, хто б сів біля тебе, Хто зготував би припарку, подбав, щоб досвідчений лікар Виходив швидше тебе, твоїм дітям на втіху й родині? Правда, здоров’я тобі ні дружина, ні син твій не зичать. Всім ти ненависний: слугам, служницям, знайомим, сусідам. Все ти за гроші б оддав, ще й ображений: «Дивно, чому це Люди не люблять мене?» А за що ж такого любити? Навіть, якщо б ти й родичів став прихиляти до себе, Тих, що без труду твого дала тобі даром природа, — Марно б намучив себе, нещасливче, як той, хто б узявся Ослика вчити, щоб Марсовим полем, загнузданий, бігав. Годі ж бо гроші збивати! А вже назбивав, то хоч менше Думай про вбогість, забудь вже про страх, про турботи й, нарешті, Трохи спочинь, осягнувши мету, а то ще й з тобою Буде колись, як з Умідієм; байка недовга: багач той Гроші міхами вже міряв, а сам зодягався в лахміття в будень і в свято, неначе той раб, і тремтів аж до смерті: «Ще, на біду, розорюсь!» Та знайшлась Тіндаріда й на нього Та, що служницею в нього була, ним відпущена потім, — З маху сокирою навпіл того багача розрубала.

«Що ж тоді радиш мені? Щоб я жив, як той Невій, чи, може, Як Номентан?» — Аж ніяк. Ти крайнощі ці хіба умисно Взявся зіткнути чолом. Хоч тобі дорікаю за скупість, це ще не значить, що я до вина, до гультяйства схиляю. Є ж середина між тестем Візелія і Танаїсом!

Все має міру якусь, повсюди межі є певні, Далі й ближче від них — даремно шукатимеш правди. Звідки я вийшов, туди й повертаюсь: лихі ми на долю, Як і скупий той, і заздримо всім, хто на іншій дорозі. Глянеш ото, що в чужої кози повнішає вим’я — Й сохнеш од заздрості; скільки ж на світі біднішого люду, Вперто не бачить ніхто, лиш багатий нам скалкою в оці, Та перевершиш його — і попереду знову багатший. Так, коли в дзвоні копит, вириваючись із загороди, Мчать колісниці стрімкі, лиш переднього бачить погонич, Тільки його переслідує він, зневажаючи задніх.

Ось чому важко такого знайти, хто б сказав, що приємно Вік свій прожив і, життям задоволений, вийшов із нього. Наче той гість, що своє і доїв і допив на бенкеті.

Ну, але досить, щоб ти не гадав, що сувій писанини Вкрав я в Кріспіна каправого. Вже не додам ані слова.

КНИГА ДРУГА

1

Кажуть одні, що я надто їдкий, що не раз переходжу Межі в сатирі своїй, але є ще й такі, що вважають Кожен рядок мій безкровним, слабким, і таких ото віршів, Кажуть, по тисячі може будь-хто видавати щоденно. Що тут робити, Требатію? — «Спокоєм пробуй втішатись». — Як це? Покинути вірші? — «Авжеж!» — Непогана порада. Тільки ж не спиться мені. — «Хто сну потребує міцного, Тричі, змастившись олією, Тібр нехай вплав подолає. Потім, під ніч, хай добірним вином ще й шлунок закропить. Ну, а коли вже так рвешся до віршів, одважся вславляти Дії незламного Цезаря, тут вже сторицею, певно, Труд твій окупиться». — Рад би я, батьку, але для такого Сил мені брак: описати загін, що списами наїживсь, Галла, що гине з уламком стріли, або парфа, що раптом Падає, мертвий, з коня — це далеко не кожен зуміє. «Ну, але чесність і силу його ти б міг прославляти, Як Сціпіона Луцілій вславляв?» — Та вже б постарався. Тільки б нагода була: недоречним віршем нізащо Я б не посмів надокучувать Цезарю: він за той несмак Тут же й хвицьнути б міг лестуна, мовби кінь норовистий. «Все ж воно краще, аніж Номентанів або Пантолабів Лаяти віршем їдким за розтратливість чи за гультяйство: Всяк і кляне, й уникає тебе, хоч його й не чіпаєш».

Що ж тут робити? Мілоній, наприклад, одразу ж танцює, Хай тільки в голову вдарить вино й подвояться лампи. Кастор — кіньми живе; його брат, що з яйця того ж вийшов, — Боєм кулачним. Скільки голів — стільки й нахилів різних. Я от люблю неквапливі думки свої віршем снувати, Так і Луцілій робив, що від нас, зрозуміло, був кращий. Всі таємниці свої він звіряв, наче вибраним друзям, Книгам своїм: чи горе якесь, чи то радість заблисне, — Тут же над ними й схилявсь, і тому-то на кожнім листочку, Мов на обітній табличці, відбилось життя його довге. Йду вслід за ним, чи назвеш апулійцем мене, чи луканцем, Бо ж і тому, і цьому венузієць підорював межі, Посланий, каже переказ, туди, щоби краєм безлюдним Ворог у Рим не прорвавсь (бо могли ж у той час проти нього Ті племена, апулійці й луканці, піднятись оружно).

Врешті цей стилос, яким я пишу, не загрожує людям, — Він захищає мене, мов той меч, який вкладено в піхву. Я б і не зблискував ним, та на мене всякчас лиходії Речі недобрі кують. О Юпітере, владарю-батьку!

Ржа хай проїсть ту занедбану зброю, щоб лиш на мій спокій Зуба ніхто не гострив. Але хто таки гавкне на мене (Краще хай зразу від того відмовиться!), — плакати буде: Пісню глузливу про нього складу громадянам на втіху. Цервій доносом грозить, Канідія — зіллям отруйним, Вироком — Турній — суддя: коли справу твою він вестиме — Значить, рятунку не жди. Бо так воно є від природи: Чим вирізняється хтось, то тим і бере свою жертву. Сам поміркуй: нащо вовкові зуб, нащо роги — бикові? Знає те вовк, як і бик, по природі своїй, без науки. От і довір марнотратнику Сцеві стару його матір — Він її пальцем не займе, ласкавий (але ж хіба дивно Те, що на роги вовк не бере, а бик не кусає?) Ні. Підсолоджена медом цикута їй віку вкоротить. Годі. Кінчатиму вже: чи то жде мене старість погідна, Чи наді мною — вже смерті крило; чи вельможею буду, Чи бідняком; чи у Римі, чи доля пошле на вигнання — Барви мінливі життя будуть грати на вірші моєму.

«Так не натішишся, сину, життям: охолонуть до тебе Й друзі впливові твої». (А чому ж не боявся Луцілій, Вперше йдучи по тій стежці слизькій, з лицеміра зривати Шкуру блискучу, в якій він пишавсь, приховавши під нею Геть перегниле нутро? Чи мстив йому Лелій, чи, може, Той, хто по праву прозвавсь Африканським; чи в серці на нього Злобу таїли за те, що Метеллові смів докоряти Словом гризьким або Лупа неславити віршем солоним?

Всіх він за барки хапав — і дрібноту, й обранців народу. В ласці його лише чесність була та близькі її друзі. Навіть, коли Сціпіон і Лелій, мудрець добродушний, Справи лишали й шумливу юрбу, щоб у тиші спочити, — З ним жартівливу розмову вели вони, поки варилась їм на вечерю капуста. І я, хоча родом і хистом Нижчий од нього, — з великими жив; цього вже ніколи Заздрість мені не простить. Не раз мене, ніби й крихкого, Взявши на зуб свій, надломить його й тоді лиш оцінить Міцність мою. Ти не згоден зі мною, Требатію вчений? «Згоден в усьому. А все — таки зваж на мою осторогу: Від глузування — лиш крок до біди. Ти не знаєш, до речі, Що нам священний закон про те каже: «Якщо хтось про когось Пісню лайливу складе, то до суду покликаний буде!» Що ж, нехай так, якщо пісня брехлива, але коли й Цезар Пісню ту схвалить, коли в ній осміяно те, що направду Посміху гідне, а той, хто писав її, сам без догани?

«Сміхом закінчиться суд, і майнеш собі, вільний, додому».

2

Перше добро — вдовольнятись малим — найпевніше, найвище! (Так наставляю не я: це Офелл, селянин, свою мудрість, Хоч і не тонко, зате переконливо нам викладає).

Вчіться, однак, не за пишним столом те добро здобувати, Де притупляється зір од безглуздого блиску, де розум Поглядів хибних уперто тримається, нехтує кращим.

Тут ось, натще, поговоримо! — «Як це натще?» — Постараюсь Вам пояснити. Суддя, який в руки привчивсь зазирати, Правду погано вже бачить. Коли на коні норовистім Скачеш за зайцем, бува, чи коли, непридатний для гарту Римських військових занять, легковажно, за звичаєм грецьким, Гониш м’яча і, віддавшись тій грі, забуваєш про справжню Працю важку, чи, метаючи диск, розтинаєш повітря, — Спраглий, голодний, тоді ось попробуй відкласти примхливо їжу сільську чи вино, не присмачене медом гіметським.

Раптом твій ключник, скажімо, пропав, а розбурхане море Риби тобі не дало, то й звичайним посоленим хлібом Шлунок свій вмить заспокоїш. А чим пояснити це, знаєш? Ось чим: не в запахах рідкісних страв насолода найвища, Лиш у самому тобі. Тому піт — це найкраща приправа. Тим-то блідого й одутлого серед переситу й блуду Устриця вже не привабить, ні лящ, ні тетеря залітна.

Ось тобі курка, скажімо, й павич: павичем ти, напевно, Тішити б став піднебіння своє, хоч хвалив би я курку.

Вигляд речей тебе й тут підманув би: мов, рідкісна птиця, Золотом ціниться! Сам різноколірний хвіст чого вартий! Нібито справа в хвості. Чи й те пір’я їси, яке хвалиш? Може, й в окропі павич такий красень? Так-от, коли м’ясом Зовсім не кращий од курки павич, то тебе, зрозуміло, Звабила зовнішність. От воно що! Або ось іще приклад: Хто тобі скаже, чи з Тібру щупак цей зубастий, чи з моря? Де собі хлюпався він: чи в самому гирлі, чи, може, Ген між мостами? Барбулю ти хвалиш і знов по-дурному: «Бач, здоровенна яка!» — і тут же нарізуєш дрібно — Вигляд тебе полонив. Щупаків довжелезних, одначе, Мовби й не бачиш, а знаєш чому? Бо щупак од природи Довгий буває, барбуля ж ота, навпаки, — невелика.

Шлунок голодний хіба зневажатиме їжу звичайну? — «Все ж, коли тісно їй в мисці великій, то й глянути любо», — Каже ласун, який горлом своїм перевершив би й гарпій. Австре, повій! Хай ті страви протухнуть! Щоправда, такому Й свіже смаку не пробудить уже, коли шлунок зіпсуто Надміром їжі, коли гіркуватий щавель або редька Більш помічні, ніж кабан або камбала. Скромність, одначе, Видно ще й нині на пишних столах: ще кладуть, як водилось, Темну оливку й звичайне яйце. Чи ж давно дивувались, Як це Галлоній-окличник осетром свій стіл заставляє? «Дивно! Хіба в ті часи ще не хлюпалась камбала в морі?» Камбала в морі, лелека — в гнізді проживали спокійно, Поки їх претор-ласун не вподобав і ви за ним, звісно. Хай ухвалили б тепер, що з нирка найсмачніша печеня, — Тут же й підхопить це римський юнак, зіпсуватись готовий.

Скромне життя ще не значить — скупе, бо хіба ж це розумно, Хиби, наприклад, тієї уникнувши, в цю потрапляти? Так розважає й Офелл, пригадавши тут Авідієна.

Псом його звуть недарма: п’ятирічні оливки та терен — Ось його звичні харчі. До вина ж не торкнеться нізащо, Поки вже геть не прокисне. А зайде часами весілля, Свято якесь чи уродини, — як і годиться, у білім Служить гостям, та такою олією він власноручно Кропить капусту, бува, що й у носі від неї закрутить. Так і тремтить над усім і лиш оцту не лічить по краплях.

Як мудрецеві тут бути, скажи? За взірець кого брати? Звідси, як кажуть, загрожує вовк, а звідти — собака.

Чистий — ні брудом людей не вражає, ані марнославним

блиском не сліпить очей. Не роби, як той сивий Альбуцій:

Ще й розпоряджень рабам не давав, а вже за недбалість

ганить їх; Невія теж не наслідуй: гостям він помиї

замість води з неуваги подав; це — хиба не менша.

Зваж тепер добре на всі переваги скромної їжі. Будеш, по-перше, здоровий: вибагливі страви — шкідливі, в тому ти сам пересвідчився, коли, втихомиривши голод, милу полегкість відчув. А спробуй-но ти після устриць пару дроздів ще ковтнути, варене змішати з печеним, — ласощі в жовч переміняться. Десь аж до самого горла збурений слиз підступатиме. Глянь лиш, якими блідими гості встають із-за столу, що гнувся від різних наїдків. Тіло, надміру насичене вчора, пригнічує й душу: частку небесного подуву в землю затоптує й гасить.

Інший — поїсть нашвидку та здрімне собі, й тут же до праці звично й бадьоро стає. Але й він не від того, щоб часом дещо собі попустити: чи то коли днина святкова з обігом року надплине, чи, може, змарнівши, захоче трохи набратися тіла, чи то коли старість про себе, хоч непомітно, а все ж нагадає: мовляв, озирнися — вже й шануватись пора. Ну а ти, що розм’як у безділлі в розквіті сил своїх, чим ти потішиш себе, коли раптом ляжеш, недужий, чи просто заглибишся в немічну старість?

Люди, давно колись, м’ясо кабаняче стухле хвалили, та не тому, що без нюху були, а щоб гість запізнілий краще таким підкріпився, ніж мав би ще свіжим те м’ясо сам ненажера — господар спожити. Якби то в ту пору я народився на землі молодій між тим праведним людом!

Може, ти слави шукаєш, солодшої людям над пісню? — Знай же: ті рідкісні риби не тільки розтрату приносять — в них і ганьба, і велика неслава. Тебе ще, крім того, рідні й сусіди зненавидять. Сам себе, врешті, проклявши, смерті шукатимеш марно, бо й клоччя не зможеш купити, щоб усукати петлю. «Не мене це стосується, — скажеш, — Травзія так наставляй, а моїми грошима принаймні зо три володарі ситі були б». А чому ж не пустити в обіг надлишку того? Без гроша голодує, скажімо, чесна людина, а ти — пересичений. Там ось падіння храмам прадавнім загрожує. Чом з тої купи багатства жменьки хоча б не відпустиш вітчизні, чому, нечестивче? Думаєш, поки життя, доти й будеш улюбленцем долі? Ні! Насмішиш таки й ти ворогів! Коли трапиться лихо, хто тобі зблисне надійною стійкістю: той, що в достатках пестив і тіло розніжене, й душу, чи той, хто втішався лиш необхідним, малим, і надій не плекав на майбутнє, вміючи, наче мудрець, зустрічати війну під час миру?

Вір мені, я ще з дитинства свого пам’ятаю Офелла: він і тоді ще, на цілому полі, ніскільки не ширше жив, ніж тепер. На своїм, але вже розмежованім полі, стрінеш і нині його, поселенця з худобою, з дітьми. «Ні, не траплялось таке, — повідає Офелл, — щоб у будень щось, крім капусти, я їв чи шматочка копченого м’яса».

Навіть тоді, коли рідкісний гість зазирне, а чи зайде милий сусід перемовитись тихо при днині сльотливій, риби міської на стіл я не клав — не було в ній потреби: курка була до смаку чи козля, потім — фіги й горіхи. Врешті, рясні виногрона давав я на закуску скромну. Тут починалася гра, і хто схибив, той пив додатково добрій Церері на славу, щоб високо в полі п’ялися стебла тугі, щоб задуму з чола нам вино проганяло.

Хай же лютує Фортуна, хай знову готує нам бурю! Що нам відніме вона? Чи збідніли ж ми, друзі, хоч трохи з тої пори, коли тут — отой власник новий походжає? Вже ж не його, не мене і не ще когось робить природа власником вічним цієї землі: той — нас проганяє, завтра — його прожене чи то власна пиха, чи двозначне слово закону, або — вже напевно — цупкий спадкоємець. Нині це поле Умбрена; Офелловим звалося вчора. Врешті, воно — нічиє, а лише для короткого вжитку з рук переходить до рук. Тож кріпіться та будьте готові щонайжорстокіший долі удар, не здригнувшись, прийняти!»

6

Ось чим не раз я богам надокучував: поля б окраєць, дім та садок, та струмочок дзвінкий, що й у спеку не мовкне, ще якби гай зеленів… Та боги мені щедро послали те, чим я навіть не снив. Тому й не прошу вже нічого. Хай лиш майно те, Меркурію, довго хазяїну служить.

Я ж ні шахрайством, нечистий на руку, його не примножив. Ні, навпаки, поринаючи в блуд, не пускатиму з вітром.

Я не молюся, як той дурень, бува: «От, якби ще той кутик якось собі приорати: рівненька була б моя нива!»

От би наткнутись на горщика з сріблом! Було ж таке диво: наймит один відкопав цілий скарб, і те поле, де щойно спину він гнув, те й купив, багачем уже, з ласки Геракла». Ні! Мені досить того, що я маю. Прошу одного лиш: «Хай і худібка, й все інше товстіє, а тоншає — розум».

«Хай та посілість моя твою ласку, Меркурію, чує».

Ось я й осів серед гір, утікач од шумливого Рима. Що ж нашепне мені тут невибаглива муза сатири? Тут марнославство не їсть мене, осінь не так дошкуляє вітром свинцевим, що темні покоси кладе Лібітіні. Боже досвітній! Або (якщо так називатись волієш) Янусе! Люди — бо з волі богів починають од тебе всякі труди! Не гнівись, коли й вірш той почну я тобою. Хто ж, як не ти, мене в Римі затемна ще з ліжка зганяє: «Гей! Ти ручитись мав нині! Спіши, бо залишишся в дурнях!» От і рушай, хоч поземка свистить, хоч замрячене сонце ледве що тягне свій повіз низький по зимовому небу. Врешті й поруку я дав як належить, та що мені з того?

Ось я вже борсаюся в натовпі, чую докори повільних: «Ну й розігнавсь! Та чи ти очманів? Не в абиякій справі, мабуть, отак поспішаєш? А може, згадав Мецената, от і біжиш, мов шалений, змітаючи все на дорозі?» Солодко чути це, що не кажи. Та ось піднімаюся на Есквілін. Тут від справ незліченних дарма й ухилятись: так і наскакують зліва і справа: «Прохав тебе Росцій завтра о другій у претора бути». «Є справа поважна, спільна й нова, тому скриби благають, щоб ти про ту справу нині, бува, не забув. То гляди ж, не запізнюйся, Квінте!» «Хай Меценат прикладе тут печатку, зроби це для мене». «Спробую!» — «Що там казати! — підморгує. — Схочеш, то зробиш!»

Так! Скоро восьмий летітиме рік, як у вибране коло друзів своїх мене взяв Меценат, щоб було кому часом сісти до повозу з ним чи ото — як буває в дорозі — зрідка скупим перекинутись словом: «Котра там година?» «Що там у цирку? Чи міг би зрівнятися з Сіром Галліна?» «Ранки холодні вже… Вдягнешся легко — зубами задзвониш». Речі такі й балакливому можна прилюдно звіряти. Все ж відтоді мені заздрять постійно; щодня, щохвилини заздрих очей усе більше: на грища піду з Меценатом чи до театру загляну — «Улюбленець долі!» — зашепчуть. Хлюпне холодною хвилею чутка тривожна по місту — всяк не дає мені й кроку ступити: «Ну, що там чувати? Ти ж біля самих богів, то й справи їх знати повинен. Що там про даків ти чув?» — «Та нічого». — «Ти далі жартуєш!» «Бий мене грім, коли чув я хоч слово!» — «А де намічають воїнам Цезаря землі давати? В Італії будуть наділи ті чи в Сіцілії?» Я їм своє: «Та не знаю!»

Вже й присягаюся. Та де там! Ззираються, з дива не сходять: хтозна, чи є де такий, щоб аж так тримав таємницю!

Марно день проминає, і не раз я зітхну молитовне: де ти, жадане село! Чи колись, метушню ту забувши, то стародавній сувій розгорну, то, поринувши в мрії, солодко в тіні здрімну, заколисаний тихим дозвіллям? Ну, а коли ж то на скромний мій стіл подаватимуть знову біб, дорогий Піфагору, та зелень, присмачену салом? Ночі, вечері божественні! Вогнище тихе… Довкола — я й мої друзі їмо. Не дармує й метка моя челядь: живиться всякими лишками. Приписи зайві, безглузді гостя не в’яжуть у домі моєму — п’ємо, як хто хоче: той, хто себе почуває на силі, — міцнішого вип’є; інший — легкого наллє собі. Слово по слову — й по колу мова пішла. Не про вілли чужі, не про те, чи й насправді вправно танцює Лепор, а про речі, що кожній людині вкрай необхідні, близькі: чи в багатстві, чи, може, в чеснотах криється щастя людське? Чи лиш вигода в дружбі, чи, може, вище якесь почуття, і в чому ж таки полягає справжня природа добра та який його прояв найвищий?

Цервій, сусід мій, не раз навіть байку доречну приточить. Мова якось-то зайшла про Ареллія; хтось аж прицмокнув: «От, мов, живе, розкошуючи!» Цервій всміхнувся: «Колись-то миша сільська запросила міську, свою давню знайому, в гості, в низеньку нору. Господиня нори по-сільському, вбого й ощадно жила, та для гості таки не скупилась: всю свою душу в гостину вкладала. Та що там казати! Був тут горох, був овес (не зважала на скромні запаси!), навіть родзинки й сальце недогризене вийняла з схову. «Може, хоч тим догоджу їй», — гадала сільська. Але де там! Гостя все кривиться. Щось як і візьме на зуб для годиться — тут же те й сплюне гидливо. Сама господиня тим часом десь у кутку на торішній полові кукіль споживала».

Врешті озвалась міська: «І як це ти зносиш, небого, урвища й зарості ці? Чи, бува, не гадаєш довіку нидіти тут і не відати, що таке вулиці, люди? Гайда! Довірся мені! Як живе — значить, має померти всяке створіння, велике й мале. Не судилось нікому з пастки тієї втекти. І тому, дорога, поки можна, хоч налюбуймось життям, пам’ятаючи, як його мало!» Миша сільська на ту мову міської аж рота розкрила. Потім, на ноги зметнувшись, моторно майнула за нею.

Ось і дрібочуть вони навпростець, щоб у пору вечірню шуснути разом до міста. Вже й ніч своїм зоряним возом півнебосхилу пройшла, як вони опинились обидві наче в якомусь палаці. На ложах слонової кості пурпуром сяють м’які покривала, а там, трохи далі, в кошиках — гори тарелів наскидано; де не поглянеш — всюди недоїдки всякі святкової, видно, вечері.

Гостю сільську на те сяюче ложе як слід примостивши, так увихається миша міська, хоч фартух їй підв’язуй: носить за стравою страву й сама, як ото господиня, що подає, те й лизне язичком. А сільська на багрянцю аж розляглась собі, рада-радісінька тій переміні, — паня, та й годі! Аж тут… як не рипнуть десь голосно двері!

Миші ті — стрімголов з ложа. Забігали, заметушились, ледве живі з переляку, по тім величезнім покою. Ще ж як мисливські собаки нечуваний гавкіт зчинили так, що луна розляглась, — «Ну, ні! — пропищала селянка. — Не по мені це життя! Прощавай! Волію безпечно там, у норі лісовій, сухий свій кукіль доїдати!»