Греція

Гомер

Іліада

(середина IX — VIII ст. до н.е.)

Легендарний поет, який стоїть біля витоків грецької, а, отже, і європейської літератури, чиє ім'я ще з античних часів пов'язують із створенням древнього літературного жанру, грецького героїчного епосу, зокрема, поемами «Іліада» та «Одіссея». Антична традиція змальовує його мандрівним співцем, одним із аедів.

«Мудрий сліпець» Гомер (саме його ім'я розумілось як означення сліпого) мав безперечний авторитет як неперевершений поет і «учитель Греції».

ПІСНЯ ПЕРША

ЗАСПІВ. СВАРКА БОГІВ

В.1-345

Гнів оспівай, богине, Ахілла, сина Пелея, Пагубний гнів, що лиха багато ахеям накоїв: Душі славетних героїв навіки послав до Аїду Темного, їх же самих він хижим лишив на поталу Псам і птахам. Так Зевсова воля над ними чинилась, Ще відтоді, як у зваді лихій розійшлись ворогами Син Атреїв, володар мужів, і Ахілл богосвітлий.

Хто ж із безсмертних богів призвів їх до лютої сварки? Син то Зевса й Лето. Владарем тим розгніваний тяжко, Пошесть лиху він на військо наслав, і гинули люди Через те, що жерця його, Хріса, зневажив зухвало Син Атреїв. Той до ахейських човнів бистрохідних Доньку прийшов визволять, незліченний підносячи викуп. Жезл золотий у руках, на чолі ж мав вінок Аполлона Далекострільного, й всіх почав він благати ахеїв, А щонайбільше — Атрея синів, начальників війська: «О Атрея сини й в наголінниках мідних ахеї!

Хай вам боги, що живуть на Олімпі, дадуть зруйнувати Місто Пріама й щасливо додому усім повернутись. Любу ж дочку відпустіть мені, викуп багатий прийнявши, Далекострільному синові Зевса на честь — Аполлону». Криком загальним дали на те свою згоду ахеї — Зважить на просьбу жерця і викуп од нього прийняти. Тільки Атрід Агамемнон душею цього не вподобав — Згорда прогнав він жерця і лайкою тяжко зневажив: «Діду, щоб більш я тебе між глибоких човнів цих не бачив! Тож не барися тут нині і вдруге сюди не вертайся — Не допоможуть ні жезл золотий, ні вінок божественний. Доньки не дам я тобі — аж поки постаріє зовсім, В Аргосі, в нашій оселі, від отчого краю далеко, Ходячи кросен довкола і ділячи ложе зі мною. Йди ж звідціля і не гнівай мене, щоб цілим вернутись!» Так він сказав, і старець злякався й, послухавши слова, Мовчки побрів по піску уздовж велешумного моря.

А, відійшовши далеко, почав владаря Аполлона, Сина Лето пишнокосої, старець в молитві благати: «Вчуй мене, о срібнолукий, що Хрісу і Кіллу священну Обороняєш, обходячи, та й над Тенедом пануєш. Отже, Смінтею, на втіху тобі колись храм я поставив І для священної жертви гладкії спалював стегна Кіз і биків, то тепер мені сповни єдине благання: Хай за сльози мої відомстять твої стріли данаям!» Так він молився, і вчув його Феб-Аполлон срібнолукий: Із верховин олімпійських зійшов, розгніваний серцем, Маючи лук за плечима й тугий сагайдак, геть закритий. Стріли у гнівного бога за спиною враз задзвеніли, Щойно він рушив, а йшов од темної ночі хмурніший. Сівши оподаль швидких кораблів, тятиву натягнув він — Дзенькіт страшний від срібного лука луною розлігся. Спершу-бо мулів почав та бистрих собак улучати, Потім уже й на людей він кидати став гіркосмольні Стріли. Скрізь похоронні вогні безустанно палали. Дев’ять носилися днів над табором стріли божисті. А на десятий людей Ахілл став на раду скликати — Білораменна йому це Гера поклала на мислі. Надто-бо важко було їй дивитись, як гинуть данаї. Сходитись всі почали, і, коли вже на площу зібрались, Раптом з’явивсь перед ними і мовив Ахілл прудконогий: «Видно-таки доведеться, Атріде, по довгих блуканнях Нам повертатись додому, якщо ми уникнемо смерті: Тяжко-бо нищить ахеїв війна і страшна моровиця. Все ж запитаймо жерця якогось або ворожбита, Чи хоч би сновіщуна — і сни-бо нам Зевс посилає — Хай би сказав нам, за віщо так Феб-Аполлон прогнівився — Чи за забуту обітницю гнівний, чи за гекатомбу? Може, лиш диму від здору з козлиць та овечок добірних Він дожида, щоб лиху моровицю від нас одвернути?» Так він промовив і сів; тоді з-поміж зборів народних Встав Калхас Фесторід, цей птаховіщун найславніший. Відав усе прозорливий — що є, що було і що буде, Та й кораблі супроводив ахейські він до Іліона В віщій силі, що Феб-Аполлон дарував йому світлий. Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити: «О Ахілле! Велиш мені, Зевсові любий, віщати Гнів Аполлона-володаря, далекострільного бога.

Що ж, возвіщу. Та й мене зрозумій і раніш поклянися, Що заступитись за мене ти словом готов і руками. Думаю, вельми розгнівати мужа мені доведеться, Що в аргів’ян владарює, кому всі коряться ахеї. Все ж бо сильніший державець, на мужа підвладного гнівний. Хай тої днини своє невдоволення він погамує, Злість десь приховану в грудях він все-таки буде таїти, Доки не виявить. Отже, скажи, чи мене порятуєш?» Відповідаючи, мовив до нього Ахілл прудконогий: «Сміло, яка б не була, нам волю кажи божественну. Зевсові любим клянусь Аполлоном, якому, Калхасе, Молишся й сам, поки волю божисту данаям являєш, Поки я житиму й поки ще землю цю бачити буду Тут, при містких кораблях, ніхто із данаїв не здійме Рук на тебе важких, хоч би був то і сам Агамемнон, Що між ахеїв найвищою владою хвалиться нині».

Зважився врешті і мовив тоді ворожбит бездоганний: «Не за обітницю, раптом забуту, ні за гекатомбу Феб, а за Хріса-жерця, що зневажив його Агамемнон — Ні дочки не звільнив, ані зволив він викуп узяти; От за що бог дальносяжний скарав нас, та ще й покарає, І не раніш од данаїв він пошесть одверне ганебну, Ніж ви повернете батькові доньку його бистрооку Даром, без викупу, ще й привезете святу гекатомбу В Хрісу — тоді лиш до ласки ми зможемо бога схилити». Так він промовив і сів; і тоді з громади підвівся Син Атреїв, герой, Агамемнон широкодержавний, Гнівом охоплений; серце у грудях чорної люті Сповнилось; полум’ям грізним очі його заіскрились.

Поглядом злобним пройняв він Калхаса першого й мовив: «Лиха віщуне! Втіхи мені не віщав ти ніколи! Видно, приємно тобі лише лихо пророчити людям. Доброго слова ніколи не вимовив ти і не справдив. От і тепер ти данаям як волю божисту віщуєш, Ніби їм злигодні бог дальносяжний за те посилає, Що не схотів я за Хрісову доню коштовного взяти Викупу, дуже-бо хочу й надалі ту дівчину в себе Дома тримати. Я й над Клітемнестру, шлюбну дружину, Краще волію її, вона-бо від тої не згірша Постаттю, вродою, вдачею й ревним до всього умінням. Згоден, проте, я вернути її, якщо так буде краще: Хочу-бо, щоб врятувалися, а не загинули люди. Ви ж нагороду мені приготуйте, щоб я із ахеїв Безнагородним один не лишився, було б це негоже. Бачите всі ви — умкнула від мене моя нагорода».

В відповідь мовив йому богосвітлий Ахілл прудконогий: «Сину Атрея славетний, з усіх найзахланніший мужу! Де ж тобі цю нагороду відважні здобудуть ахеї? Скарбів-бо спільних у нас ніде уже більше немає — Те, що взяли у містах ми зруйнованих, все поділили, А відбирати в людей, що роздано, вже ж не годиться. Краще віддай її богові, ми ж усі, люди ахейські, Втроє та вчетверо сплатим тобі, якщо Зевс коли-небудь Міцно муровану Трою дозволить ущент зруйнувати». Відповідаючи, мовив владущий йому Агамемнон: «Богоподібний Ахілле, хоч доблесний ти, а лукаво

Так не мудруй, бо й не ошукаєш мене, й не запевниш. Хтів би ти тільки собі нагороди, а я щоб без неї Мовчки сидів? І дівчину батькові радиш вернути? Хай нагороду дадуть мені іншу відважні ахеї, Щоб до вподоби була і з тією цілком рівноцінна. А не дадуть, то сам я піду й відберу нагороду Як не твою, то Еантову чи й в Одіссея самого Вихоплю, скрутно ж тому доведеться, до кого прийду я. Тільки ми зможемо це і згодом обдумати разом.

Нині ж спустім корабель чорнобокий на море священне, Швидше гребців наберімо годящих, складім гекатомбу Щедру, й тоді Хрісеїду посадимо ми гарнолицю На корабель. На чолі його муж стоятиме радний — Ідоменей чи Еант, а чи Одіссей богосвітлий, Чи, може, сам ти, сину Пелеїв, з мужів найгрізніший, Тільки б у жертві священній вблагать дальносяжного бога». Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий: «О, в безсоромність одягнений, здирнику користолюбний! Хто із ахеїв тепер тебе слухати схоче й з тобою Чи у похід вирушать, чи з ворогом битись завзято?

Я ж не заради троянських прийшов списоборців хоробрих Тут воювати — нічим-бо мені вони не завинили. Бо ж і биків не займали у мене вони, ані коней, В широкоскибій Фтії моїй плодородній ніколи Нив не топтали — високі-бо гори лежать поміж нами, Тінявим лісом укриті, і моря шумливого хвилі.

Ми задля тебе прийшли, безсоромний, тобі на догоду, Честь Менелая й твою захищати, песька личино, Перед троянами. Ти ж усім нехтуєш, все зневажаєш, Навіть погрожуєш здобич у мене мою відібрати, Ту, що за подвиги ратні дали в нагороду ахеї. Врівні з тобою не мав нагород я, відколи ахеї Місто якесь руйнували троянське, заселене густо. Хоч на війні більш за все працюють у січі жорстокій Руки мої, та коли до розподілу справа доходить, Здобич найбільша — тобі; й задоволений я із малого, До кораблів повертаюсь, знеможений січею тяжко. Їду ж сьогодні у Фтію, мені приємніше додому На кораблях криводзьобих вернутися — я не збираюсь, Так зневажений, множить для тебе скарби та багатства». В відповідь мовив йому мужів володар Агамемнон: «Швидше тікай, коли серце так прагне; просити не буду Тут задля мене лишатися: знайдуться й інші, напевно, Що пошанують мене, а найбільше — Зевс велемудрий. Найненависніший з-між владарів єси, паростків Зевса. Тільки тобі й до вподоби, що звади та війни та розбрат. Ти сміливіший за інших, та це ж дарували богове.

Тож з кораблями й супутницями краще вертайся додому, Над мірмідонами знов владарюй — кого те обходить? Гнів твій мене не страшить, а тобі я грозитиму ось як: Феб-Аполлон нехай відбирає мою Хрісеїду, Ще й на своїм кораблі, із своїми супутницями разом Я відішлю її та Брісеїду твою гарнолицю, Сам заберу нагороду твою із намету, щоб знав ти, Що я сильніший за тебе та й інший щоб кожен стерігся Рівним зі мною вважати себе і зі мною змагатись».

Так він промовив. І гірко Пелідові стало, і серце В грудях його волохатих між двох рішенців завагалось: Вихопить зразу із піхов при боці свій меч гостролезий І, проклавши дорогу крізь натовп, Атріда убити Чи побороть в собі гнів і палке заспокоїти серце? Поки отак міркував він розумом світлим і серцем, Меч витягаючи з піхов, злетіла до нього Афіна З неба — Гера послала сюди її білораменна, Що полюбила їх серцем обох і піклується ними. Ставши вона за Пелідом, до кучерів русих торкнулась, Видима тільки йому, а з інших нікому не зрима.

Дуже Ахілл здивувався — озирнувся й Палладу Афіну Зразу впізнав, а в неї лиш очі страшливо блищали. От він озвався до неї і слово промовив крилате: «Що ти прийшла сюди, Зевса егідодержавного доню? Глянуть на буйну пиху Агамемнона, сина Атрея? Тільки кажу я тобі, і це, певен я, сповнитись має: Через гординю свою він скоро і душу погубить». В відповідь мовить йому ясноока богиня Афіна: «Гнів, якщо будеш слухняний, тобі вгамувати прийшла я З неба — Гера послала сюди мене білораменна, Що полюбила вас серцем обох і піклується вами.

Ну-бо, сваритись покинь і рукою за меч не хапайся — Досить, що лаявся ти якими завгодно словами. От що скажу я тобі, й неодмінно це сповнитись має: Скоро утроє такими ж дарами прекрасними сплатять Всю цю наругу тобі, лиш слухайся нас і вгамуйся». Відповідаючи, так їй промовив Ахілл прудконогий: «Треба, богине, мені обох вас послухати щиро, Хоч я і дуже розгніваний серцем, а так воно краще. Хто кориться богам, і вони того слухать готові», Мовив і, срібний держак важкою вхопивши рукою, Меч величезний у піхви засунув Ахілл, покорившись Слову Афіни. Вона ж до егідодержавного Зевса Й інших богів на Олімп у їх світлі оселі вернулась. Син же Пелея з словами жорсткими ту ж мить до Атріда Знову звернувся й в серці нітрохи не стримував гніву: «Ах, ти, п’янюго з очима собаки й оленячим серцем! Ні у воєнні походи озброїтись разом з народом, Ні у засаду піти з хоробрим військом ахейським Серцем ти не дерзав — це для тебе здавалося смертю. Легше багато ходить по широкому стану ахеїв І грабувати того, хто тобі суперечить посміє.

Ти владар-людожер, над нікчемами ти владарюєш, Бо інакше, Атріде, востаннє б ти нині зухвалив. От що скажу я тобі й великою клятвою стверджу: Берлом клянусь оцим, що ні пагілля вже, ані листя Більш не зростить, давно колись з кореня зрубане в горах,

Не розцвіте вже ніколи, бо міддю обстругано з нього Листя й кору; тепер же це берло синове ахеїв Носять в долонях, як судді, що вірно пильнують законів Зевсових — це ж бо й буде моя тобі клятва велика. Прийде час, і журба за Ахіллом огорне ахеїв Всіх до одного; та ти, і сумуючи, їм не здолаєш Допомогти, як їх юрми від Гектора-мужоубивці Падати будуть; тоді своє марно терзатимеш серце В гніві на себе, що кращого ти із ахеїв зневажив». Так промовив Пелід і, ударивши гучно об землю Золотноцвяхованим берлом, в знемозі сів, а навпроти Люто Атрід бушував. Схопивсь тоді солодкомовний Нестор, із голосом звучним славетний промовець пілоський, З уст його мова текла, бджолиного меду солодша. Два покоління людей, нещадною забраних смертю, Зникло, з якими родивсь він і зріс в береженім богами Пілосі — третім уже поколінням він там володарив — Сповнений намірів добрих, озвавсь він і став говорити: «Горе! Велика скорбота на землю ахейську приходить!

Як би зраділи тепер Пріам і Пріамові діти, Радість велика і іншим троянам серця б охопила, Тільки б почули вони, як у сварці отут завелися Ви, між данайських мужів і в раді, і в битвах найперші. Тільки послухайтесь, ви-бо обидва від мене молодші. Тож на своєму віку людей, і від нас видатніших, Я зустрічав, і вони порад моїх не відкидали. Ні, таких я не бачив мужів і більш не побачу, Як Пірітой вікопомний, Дріант, поводитар народу, Чи Ексадій, Кеней, або ще Поліфем богорівний, Чи-то Тесей, син Егея, цілком на безсмертного схожий. Люди були то могутні, окраса мужів земнородних, Вельми могутні самі і з могутніми бились завзято, Диких страховиськ гірських у битвах нещадних разили. Був я у дружбі із ними, із Пілоса сам до них їздив З краю далекого в гості, самі-бо мене запросили.

Перемагав сам на сам тих страховиськ, а з ними змагатись

Жоден з людей, що нині живуть на землі, не посмів би.

Всі вони слухали слова мого і поради приймали.

Отже, послухайте й ви, воно-бо послухати краще.

Не відбирай, Агамемноне, дівчини, хоч ти й могутній,

Він-бо раніш в нагороду одержав її від ахеїв;

Та припини, Пеліде, і ти оці прикрі змагання

Із владарем — не знав-бо ніхто ще такої пошани

Із владарів берлоносних, що Зевс їх у славі звеличив.

Ти хоч і сильний, бо мати богиня тебе породила,

Все ж він могутніший: більше люду під владою має.

Гнів свій, Атріде, і ти погамуй, тебе я благаю,

Злобу свою на Ахілла вгамуй, адже він для ахеїв —

Вірна опора і захист великий в війні оцій згубній».

Відповідаючи, мовив йому Агамемнон владущий:

«Так, справедливо усе й до ладу ти, старче, говориш.

Та над всіма чоловік оцей хоче тут бути найвищим,

Над усіма панувати, указувать кожному хоче,

Всім володарити. <em>Я</em> ж коритись йому не збираюсь.

Хай списоборцем його вічносущі богове створили,

Та чи на те, щоб усіх він поганими лаяв словами?»

Мову його перебивши, Ахілл відповів богосвітлий:

«Був би я боягузом, пустим би нікчемою звався,

Тільки б у всьому, що саме ти скажеш, тобі поступився.

В іншого ти кого-небудь цього вимагай, а мені вже

Ти не указуй, я-бо коритись тобі не збираюсь.

Інше скажу я, а ти збережи це у серці своєму.

Не підніму я руки через дівчину, щоб із тобою

Чи з кимось іншим змагатися: те, що дали, відбирайте.

З іншого всього, що в чорному є кораблі бистрохіднім,

Ти проти волі моєї нічого уже не захопиш.

А коли хочеш, то спробуй — хай всі вони знають і бачать,

Як по спису моїм чорна із жил твоїх кров заструмує».

Прикрими так позмагавшись словами, вони повставали

З місць, і збори ахеїв із-під кораблів розпустили.

Сам Пелід до наметів, що на кораблях рівнобоких,

З сином Менойта пішов і хоробрим його товариством.

В той час Атрід на море спустив корабель бистрохідний,

Вибрав двадцять гребців, навантажив святу гекатомбу

Богові в дар, а сам Хрісеїду повів гарнолицю

На корабль. Вожаєм його став Одіссей велемудрий.

І посідали вони, і в путь подалися вологу.

Син же Атрея усім загадав очищатися людям.

Тілом очистившись, бруд вони той у море зливали

І найдобірніші в честь Аполлона несли гекатомби

З кіз та биків і палили на березі шумного моря.

З димом до неба сягав і жиру підсмаглого запах.

Так вони в стані військовім трудились. Але Агамемнон

Звади не кидав, що й перше Ахіллові нею грозився;

До Еврібата й Талфібія слово таке він промовив —

Це-бо окличники в нього були і прислужники спритні:

«Зараз же йдіть до намету Ахілла, сина Пелея,

Взявши за руки, ведіть Брісеїду сюди гарнолицю;

А не даватиме, з більшим загоном прийду я до нього

І відберу її сам — ще гірше тоді йому буде».

Мовивши так, із суворими вирядив він їх словами.

Знехотя в путь подались вони берегом шумного моря

Й до кораблів і шатрів мірмідонських дійшли незабаром,

Перед своїм кораблем чорнобоким сидів під наметом

Сам Ахілл, та не дуже зрадів він, прибулих уздрівши.

З острахом, повним шаноби, стояли вони, застидавшись,

Ні запитать, ні сказати нічого йому не посміли.

«Щасні будьте, окличники, Зевсові вісники й людські!

Ближче підходьте. Нічим ви не винні, лише Агамемнон,

Що посилає вас дівчину в мене забрать, Брісеїду.

Що ж, богорідний Патрокле, іди приведи її швидше,

Хай забирають та хай же і свідками будуть обидва

Перед богами блаженними, перед громадою смертних,

Перед упертим у скруті, аби від ахеїв безславну

Смерть одвернути. Від згубних бажань розпалившись, не може

Розумом кволим прийдешнє з минулим зв’язать, не міркує,

Як поблизу кораблів безпечно з троянами битись».

ПІСНЯ ДРУГА

ВІЙСЬКОВА НАРАДА

В. 211-270

Скоро усі посідали і всі, вгамувавшись, замовкли;

Тільки один невгамовний Терсіт говорив безустанку:

Дуже любив він плескать язиком непотрібні розмови.

Сором забувши, почав ображати царів, лихомовний,

Тільки б смішити своїми дурними словами ахеїв.

Дуже незграбний він був, а прийшов за військом під Трою;

Був косоокий, крім того, разом і кривий і горбатий,

Плечі йому потягло наперед, до грудей, та і тім’я,

Вдавлене, пухом рідким поросло в нього замість волосся.

Був він Ахіллові та Одіссеєві дуже огидний,

Бо зневажав їх найбільш, а тепер заходився кричати,

Лаючи дуже вразливо самого Атріда; аж стало

Гидко те слухать ахеям, і дуже вони розгнівились.

Він же, гукаючи голосно, так Агамемнона лаяв:

«Гей, Агамемноне! Ти бажаєш чого? Чого тобі треба?

Скільки вже маєш ти міді й прекрасних жінок у наметі,

Котрих для тебе найперш від усіх вибирали ахеї,

Як тільки місто якесь доводилось нам звоювати?

Може, бажаєш ти золота, щоб із троянців хто-небудь

Викуп із Трої за сина приніс, якого, зв’язавши,

Я або інший хто з наших привів до ахейського стану?

Чи то нової ще жінки бажаєш, щоб з нею кохатись

Потай від інших ахеїв? Ні! Не годиться, Атріде,

Щоб накликав сам державець біду на ахейські народи.

Ви ж перед ним боязкі. Ахеянки ви, не ахеї…

Час нам давно повертати додому, тепер його киньмо

Тут коло Трої, нехай нажерається здобичі. Взнає

Він, чи ми будем йому помагати хоч трохи в чім-небудь…

Бач! Зневажати далеко значніших він добре уміє:

Взяв собі дар від Ахілла, загарбав та ним володіє…

Добре, що той, як на те, не гнівливий, про себе не дбає.

А довелося б, Атріде, тобі це востаннє зневажить».

Так він промовив, картаючи тим Агамемнона словом.

Швидко до нього тоді підступив Одіссей богорівний.

Гостро на нього поглянув і грізно почав говорити:

«Слухай, безглуздий Терсіте! Промовець ти, бачу, горлатий,

Тільки ти краще мовчи і не смій ти царя зневажати;

Я і не знаю, чи є хто ще гидший від тебе з ахеїв,

Котрі з Атрідами разом прийшли здобувать Іліон цей!

Цить! Не плещи язиком і державних імен не висміюй;

Лаяти їх перестань і не вчи, щоб вертались додому.

Ми ще не знаємо певно, чим наша справа скінчиться,

Чи то щасливо, чи ні, ми повернемось від Іліона,

Ти тут сидиш і картаєш ватага народів Атріда.

Що його всі поважають ахеї й дають нагороду

Часто дарами великими… Де й в тебе смілість береться?

<em>Я</em> ж тобі ось що скажу, і зроблю я оце неодмінно:

Тільки почую я ще раз, що будеш отак ти базікать,

То вже хіба я на плечах не мав голови б і не звався

Батьком мого Телемаха, коли не вхоплю тебе міцно

Та не здійму з тебе зараз одежі, тієї, що зверху,

Разом з хітоном, і навіть тієї, що в тебе насподі,

Вибивши потім як слід, для сорому, геть прожену я

З ради ахейських народів, до кораблів крутобоких».

Мовивши так, полоснув ще його й патерицею добре.

Той аж зігнувсь. Із очей покотилися дрібнії сльози,

А між плечима з’явилась червона, кривавая смуга

Від патериці. Сів тут Терсіт, затрусившись від болю,

Сльози він тільки втирав і було йому соромно дуже.

Всі тут забули й журбу та сміялись гуртом із Терсіта

І говорили між себе, поглянувши всяк на сусіда:

«Дуже багато вже подвигів славних зробив Одіссей наш,

Чи то на радах порадами, чи то воюючи добре;

Зараз же він учинив між ахеями діло найкраще,

Бо зупинив суєсловця, пащекувати не давши.

Мабуть тепер не наважиться знову в шаленому серці

Славних вождів зневажати і лаять такими словами».

ПІСНЯ ТРЕТЯ

ЄЛЕНА

В.121-164

Звістку білораменній Єлені Іріда приносить,

Вигляд зовиці прибравши, дружини Антеноріда —

Син-бо Антенора, Гелікаон-володар, за дружину

Мав Лаодіку, на вроду з Пріамових дочок найкращу.

В домі застали Єлену — та ткала великий, подвійний

Плащ пурпуровий, на нім бойові гаптувала змагання

Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв,

Що від Ареєвих рук перетерпіли стільки за неї.

Близько спинившись, їй мовила так прудконога Іріда:

«Вийди-но, люба красуне, поглянь, яке діється диво

Поміж троян конеборних і міднохітонних ахеїв!

Вів на рівнину одних проти одних Арей многослізний

Воїв отих, войовничого сповнених, згубного шалу,

Й от вони мовчки стоять, війна поміж них припинилась,

Сперлись усі на щити, списи повтикали у землю.

Тільки один Александр з Менелаєм, Ареєві любим,

Вдвох на великих списах змагатися будуть за тебе.

Хто переможе, тому ти дружиною любою станеш».

Мовивши це, богиня солодке бажання збудила

В неї до першого мужа, і міста, і батьків її милих.

Швидко вона, срібно-біле напнувши тонке покривало,

Вийшла з світлиці своєї, рясні проливаючи сльози,

І не сама: з нею разом зійшли дві служниці додолу,

Етра, Піттеєва донька, й Клімена услід волоока.

Ось незабаром вони до Скейської брами добігли,

В вежі над брамою там з Пріамом, Пантоєм, Тіметом,

Лампом, і Клітієм, та Пкетаоном, віттю Арея,

Ще й Укалегон удвох із Антенором, мудрі обидва —

Люду старійшини всі над брамою в вежі сиділи,

Надто старі, щоб іти воювати, але — красномовці,

Вславлені скрізь, неначе цикади, що в лісі зеленім,

Сидячи в вітті дерев, виспівують солодкозвучно,

Так і троянські вожді на вежі сиділи високій.

Щойно уздріли Єлену вони, що доходила вежі,

Стиха між себе крилаті слова почали промовляти:

«Зовсім троян неможливо, ні мідноголінних ахеїв

Ганить, що злигоднів безмір за жінку таку вони терплять.

Страшно обличчям своїм на богинь вона схожа безсмертних.

Та хоч яка вона є, кораблем хай додому вертає,

Тільки б надалі нещасть не лишала ні нам, ні потомкам».

Так говорили, Пріам же до себе Єлену покликав:

«Люба дитино, підходь-но сюди і сідай біля мене.

Першого мужа побачиш, і родичів близьких, і друзів.

Передо мною не винна ти, винні лиш вічні богове —

То лиш вони повели на війну многослізну ахеїв».

ПІСНЯ ШОСТА

ГЕКТОР І АНДРОМАХА

В.369-503

Так відповівши їй, Гектор пішов собі шоломосяйний.

І незабаром дійшов до свого він затишного дому,

Білораменної ж він не застав Андромахи в покоях,

З любим дитям на руках та служницею, вбраною гарно,

Вийшла на вежу і там сумувала, ридаючи гірко.

Гектор тоді, не знайшовши жони непорочної дома,

Став на порозі оселі і так до служебниць промовив:

«Слухайте пильно, служебниці, й щиру скажіть мені правду.

Де це дружина, де білораменна моя Андромаха?

Чи до ятрівок пішла та зовиць, причепурених гарно —

Чи до Афіни у храм, де гуртом усі інші троянки

Пишноволосі в страшної богині благають пощади».

Відповідаючи, ключниця мовить йому домовита:

«Ти зажадав од нас, Гекторе, щиру сказать тобі правду —

Не до ятрівок і не до зовиць, причепурених гарно,

Не до Афіни пішла вона в храм, де інші троянки

Пишноволосі в страшної богині благають пощади;

До іліонської вежі великої вийшла, почувши,

Що піддаються трояни й міцнішає сила ахеїв.

Тим-то до муру міського чимдужче вона поспішила,

Мов божевільна. Й дитину услід, понесла годівниця».

Так вона мовила. Швидко із дому пішов тоді Гектор

Тою ж дорогою вниз по брукованих вулицях Трої,

І, перейшовши велике, красиво збудоване місто,

Скейських воріт він дістався, щоб вийти крізь них на рівнину.

Вибігла звідти назустріч дружина його Андромаха,

Посагом славна дочка Етіона, великого духом.

Жив Етіон під Плаком-горою, укритою лісом,

В Фівах Плакійських, і владарем був кілікійського люду.

Донька його за Гектора мідянозбройного вийшла,

Стріла вона чоловіка. За нею ішла годівниця

З милим при грудях дитям, ще зовсім малим немовлятком,

Гектора сином коханим, гарненьким, мов зіронька ясна.

Гектор Скамандрієм звав свого сина малого, всі інші —

Астіанактом: єдиним-бо Трої був захистом Гектор.

Мовчки всміхнувся, малого синочка побачивши, батько,

А Андромаха підбігла до нього, роняючи сльози,

Руку схопила, назвавши на ймення, і так промовляла:

«О божевільний! Завзяття загубить тебе! Не жалієш

Ти ні дитяти свого, ні мене безталанної — скоро

Стану вдовою я, скоро зженуть тебе з світу ахеї,

Разом напавши; отож, якщо тебе втратити маю,

Краще зійти мені в землю, ніякої більше не буде

Втіхи мені у житті, коли ти осягнеш свою долю.

Далі — лиш горе. Немає ні батька, ні матері в мене,

Нашого батька старого Ахілл умертвив богорівний,

Поруйнувавши ущент кілікіян заселене місто —

Фіви високобрамні. Отож він убив Етіона,

Зброї ж із нього не зняв: посоромився в серці своєму,

Тільки спалив із його обладунком, оздобленим гарно,

Й пагорб насипав над ним, ще й в’язів над ним насадили

Німфи нагірні, Зевса егідодержавного доньки.

Сім було рідних у мене братів у батьківськім домі,

І в один день вони разом пішли до оселі Аїда:

Їх-бо усіх повбивав богосвітлий Ахілл прудконогий

В час, як повільних корів вони пасли й овець білорунних.

Матір мою, що над Плаком владарила, вкритим лісами,

Він аж сюди припровадив із іншою здобиччю разом,

Та по часі відпустив, незліченний одержавши викуп —

В домі ж отцевім стрілою убила її Артеміда.

Гекторе, все заміняєш ти — батька і матір для мене,

Ти ж і за брата мені, і мій чоловік ти прекрасний.

Зглянься ж на мене тепер і зостанься тут з нами на вежі,

Щоб не лишить сиротою дитя і дружину вдовою.

Військо постав при смоковниці дикій, де ворогу легше

Вдертись до міста, доступніш на мури високі дістатись.

Під керуванням Еантів обох, богорівних Атрідів,

Ідоменея славетного й мужнього сина Тідея.

Чи не провісник якийсь їм порадив це богонатхненний».

В відповідь Гектор великий сказав тоді шоломосяйний:

«Все це й мене непокоїть, дружино. Та сором страшенний

Був би мені від троян і троянок у довгім одінні,

Як боягузом я став би далеко від бою ховатись.

Та не дозволить і дух мій цього, бо давно вже навчився

Доблесним бути я завжди та битися в лавах передніх,

Батькові свому й собі голосну добуваючи славу,

Сам-бо це добре я знаю і серцем своїм і душею —

День той настане колись, і Троя священна загине,

З нею загине й Пріам, і народ списоборця Пріама.

Та ось не так за троян бере мене жаль і турбота,

Не за страждання самої Гекуби й Пріама-владики,

Не за братів, що стільки хоробрих і славних поляже

В порох тоді під ударами збройних воїв ворожих,

Скільки за тебе, коли хтось із мідянозбройних ахеїв

Слізьми умивану десь поведе й дня свободи позбавить.

Будеш для іншої в Аргосі дальному ткати на кроснах,

Будеш їй воду носить з Мессеїди або з Гіпереї

Проти бажання — могутня примусить тебе неминучість.

Гляне хто-небудь як ти проливатимеш сльози й промовить:

«Гектора то є дружина, що найхоробріший у битвах

Був з конеборних троян, як за свій Іліон вони бились»».

Мовить він так і болю нового завдасть тобі смутком

По чоловіку, що міг день неволі тобі одвернути.

Краще нехай я умру, хай пагорб землі мене вкриє,

Ніж я почую твій зойк, як вестимуть тебе до полону!»

Мовив це й руки простяг до дитини осяйливий Гектор,

Та до грудей годівниці, убраної гарно, припало

З криком дитя, збентежене виглядом любого батька,

Міддю ясною налякане й гребенем кінської гриви,

Що на блискучім шоломі над ним розвівалася грізно.

І усміхнулися батько ласкавий і мати поважна.

Зняв свій шолом з голови тоді зразу осяйливий Гектор

І на землі біля себе поклав обладунок блискучий,

Любе на руки узявши дитя, погойдав його трохи

Й Зевса та інших богів почав молитовно благати:

«Зевсе та інші богове, зробіть, щоб дитя моє любе

Стало таким же, як я, у троянському війську найкращим,

Дужим таким же й хоробрим, міцним владарем Іліона,

Щоб говорили про нього, як буде з війни він вертатись:

„Цей куди кращий за батька!“ Щоб він закривавлену зброю,

З ворога знявши, приніс і матері зрадував серце!»

Мовив це й любій дружині на руки маленького сина

Він передав. Пригорнувши дитя до пахучого лона,

Мати крізь сльози всміхнулась. А муж її, пройнятий жалем,

Гладив рукою її, й на ім’я називаючи, мовив:

«О бідолашна! Серця свого не роз’ятрюй журбою!

Всупереч долі ніхто до Аїду мене не спровадить.

Та і судьби, я гадаю, ніхто із людей не уникне,

Чи боягуз, чи відважний, якщо вже на світ народився.

Краще вертайся додому й своєї пильнуй уже справи —

Кросен своїх і куделі, служебницям нашим загадуй

Дбати про діло своє. А війна — чоловіча турбота,

Кожного, хто народивсь в Іліоні, моя ж особливо».

Мовивши так, одягнув на себе осяйливий Гектор

Свій конегривий шолом. І пішла дружина додому,

Лиш оглядаючись часто й рясні проливаючи сльози,

І незабаром дійшла до затишного й людного дому

Гектора мужогубителя; в ньому ж застала багато

Двірських служебниць, і ревні побігли з очей у них сльози.

Так був у домі своєму оплаканий заживо Гектор:

Не сподівався ніхто, щоб з війни коли-небудь додому

Він повернувся, уникнувши рук і могуття ахеїв.

ПІСНЯ ШІСТНАДЦЯТА

ПОДВИГИ І ЗАГИБЕЛЬ ПАТРОКЛА

В. 1-167

Так вони за корабель добропалубний бились завзято.

Перед людським вожаєм Ахіллом Патрокл зупинився —

Сльози гарячі він лив, немов із джерел темноводних,

Що із-під скель, лише козам досяжних, струмують темнисто.

Глянувши, жалем пройнявсь богосвітлий Ахілл бистроногий,

Зразу ж до нього озвався і слово промовив крилате:

«Що це ти плачеш, Патрокле, немовби дівчатко маленьке,

Що за своєю матусею слідом біжить і на руки

Проситься, й стримує матері кроки, й за плаття хапає,

Й дивиться в очі крізь сльози, аж поки на руки не візьме.

Ніжними так же, Патрокле, і ти умліваєш сльозами.

Чи з мірмідонян кому, чи мені розказати щось маєш?

Чи із далекої Фтії один ти почув яку звістку?

Кажуть, живий ще Менойт, син Акторів, батько твій рідний,

Ще проживає і мій, Пелей Еакід, в мірмідонян.

Тужно було б нам обом, якби смерть їх од нас відібрала.

Чи не аргеями журишся, що задля свого зухвальства

Гинуть ганебно так біля своїх кораблів крутобоких?

Все бо розказуй, в умі не ховай, щоб ми знали обидва».

Тяжко зітхнувши, Патрокл озвався до нього, комонник.

«Сину Пелеїв Ахілле, найбільша окраса ахеїв!

Ти не гнівись, скорбота і так вже долає ахеїв.

Найхоробріші бо вої, що билися досі завзято,

На кораблях полягли, побиті й поранені тяжко.

В ранах від стріл Діомед, Тідея нащадок могутній,

Зранений теж Одіссей списоборець і з ним Агамемнон,

Рани страшної зазнав у стегно Евріпіл войовничий;

Їх лікарі доглядають, що тямлять на травах вигойних,

Рани лікують їм. Ти ж невблаганний і досі, Ахілле.

Гніву бодай би ніколи не знав я такого, як в тебе,

Гордий-завзятцю! Чи буде яка з того користь потомкам,

Раз одвернуть од аргеїв загибель ганебну не хочеш?

Немилосердний! Батьком твоїм не Пелей був комонник,

Мати була не Фетіда, лиш синєє море й безплідні

Скелі тебе породили, — отим бо ти й серцем жорстокий.

А як боїшся душею якогось богів віщування,

Чи сповіщала від Зевса про щось тобі мати поважна —

То відряди хоч мене й мірмідонян ще й інших зі мною

Швидше пошли, — чи не стану я світлом рятунку данаям.

Дай на рамена мені твою зброю ясну одягнути,

Може, за тебе прийнявши мене, хоч трохи трояни

Січу зупинять, і легше зітхнуть войовничі ахеї,

Втомлені боєм важким, — на війні відпочинок короткий.

З свіжими силами від кораблів і наметів не легко

Під Іліон відженемо знеможене військо вороже».

Так він благав, нерозумний. Того ж не збагнув, що для себе

Сам він загибелі чорної й смерті лихої благає.

З тугою в серці до нього промовив Ахілл бистроногий:

«Горе мені! Ну, що ти сказав, богорідний Патрокле!

Ні віщуванням богів не журюсь я, про нього я знаю,

Ні сповіщала від Зевса нічого і мати поважна.

Та обіймає страшним мені болем і серце і душу,

Тільки згадаю, що рівного рівний волів грабувати

І відбирать його здобич, тому що він владою вищий.

Страшно мені боляче — багато бо я перетерпів.

Дівчину ту, що мені сини дарували ахейські,

Ту, що я списом здобув, зруйнувавши муроване місто,

Силою вирвав із рук у мене владар Агамемнон,

Син Атрея, неначе в нікчемного зайди якогось.

Та запишімо оце, що було — те було! й ні до чого

Серце гнівити без краю. Щоправда, свій гнів гамувати

<em>Я</em> не раніше гадав, аніж бойова колотнеча

Аж до моїх кораблів досягати почне бистрохідних.

То ж на рамена свої одягни мою зброю славетну

І войовничих веди мірмідонян на бій, якщо справді

Чорною хмарою сунуть трояни і вже облягають

Нам кораблі, а приперті до самого моря аргеї

Мужньо тримаються й досі лише над маленьким окрайцем

Суші. Трояни завзяті всією громадою міста

Ринули в бій. Бо начолок мойого шолома їм зблизька

В вічі не блискає. Скоро б вони почали утікати

Й трупом яруги встилять, якби володар Агамемнон

Був ласкавіший до мене. А так вони й стан оточили,

Бо не лютує вже спис у долонях міцних Діомеда,

Сина Тідея, щоб від данаїв біду одвернути.

Вже не гримить з голови осоружної сина Атрея

Крик бойовий. Лиш вигуки Гектора людоубивці

Кличуть до бою троян, і гомоном ті переможним

Повнять рівнину усю, побиваючи в битві ахеїв.

Кинь же, Патрокле, всю міць на троян, щоб біду відвернути

Від кораблів, і ті б їх вогнем не спалили нещадним

Та не позбавили б нас повороту до рідного краю.

Отже, послухай, з якою метою тобі я це мовлю:

«Маєш здобути мені велику пошану і славу

Поміж данаїв, щоб швидше мені повернули прекрасну

Дівчину-бранку, ще й подарунків прислали коштовних.

Від кораблів їх одкинь і вертайся. А хоч би й велику

Дав тобі славу Гери-владичиці муж громоносний.

Не поривайся без мене проте переслідувать далі

Ти войовничих троян, мене-бо цим шани позбавиш.

Та бойовою звитягою в подвигу ратному гордий,

Тут бий троян, і з військом не йди до твердинь Іліона,

Щоб із безсмертних богів, що Олімп їх одвічна оселя,

Хтось не втрутивсь, — дуже любить бо їх Аполлон дальносяжний.

Зразу ж вертайся, коли кораблям уже світло рятунку

Блисне, а бій на рівнині нехай вже без тебе триває.

Навіть, о Зевсе, наш батьку, і ви, Аполлоне й Афіно,

Навіть якби всі трояни загинули скільки їх є тут,

З ними й аргеї усі, і ми тільки вдвох залишились,

Ми б і самі розв’язали священної Трої пов’язки».

Так один з одним тоді розмовляли вони між собою.

В час той не встояв Еант під навалою стріл мідногострих.

Зевсова воля долала його і жорстокі удари

Славних троян. На скронях у нього шолом світлосяйний

Страшно гудів від ударів. Списи увесь час ударяли

В бляхи шолома ясні. Тримаючи щит блискотливий,

Ліве плече аж замліло. Проте не здолали трояни

Щит той схитнути, хоч сипали стріли навкруг мідногострі.

Важко дихав Еант, усе тіло в утомі спливало

Потом рясним безустанно, було йому навіть несила

Вільно дихнути. За бідою біда звідусіль насувалась.

Нині скажіть мені, Музи, що маєте дім на Олімпі:

Як пломенистий вогонь кораблі став палити ахейські?

Гектор, заскочивши зблизька, мечем величезним Еанта

По ясеневому списові вдарив при самому вістрі

Й ратище геть відрубав. Безпорадно Еант Телемонів

Зламаним списом махнув — далеко від нього позаду

З брязкотом мідяне вістря відточене впало на землю.

Трепетним серцем, здригнувшись, Еант зрозумів бездоганну

Справу богів, — усі його задуми ратні руйнує

Зевс громовладний, троянам бажаючи дати звитягу.

Він одступив, і метнули трояни вогонь неугасний

На кораблі бистрохідні, і полум’я скрізь спалахнуло,

Зразу ж вогонь і корму охопив. Ахілл, це уздрівши,

Ляснув по стегнах себе і скрикнув тоді до Патрокла:

«О поспіши, богорівний Патрокле, їздець бистрокінний!

Бачу, як полум’я на кораблях уже наших бушує,

Візьмуть лише кораблі, то й відступу вже нам не буде.

Зброю мерщій одягай, а я шикуватиму військо».

Так він сказав, і Патрокл ясною озброївся міддю.

Спершу наклав наголінники гарні собі на голінки,

Срібною пряжкою кожен до місця як слід прикріпивши.

Потім і лати міцні прудконогого внука Еака,

Зорями вквітчані рясно, на груди свої надягнув він

І через плечі срібноцвяхований меч перевісив,

Кутий із міді, та щит величезний узяв і незламний.

А на могутнє чоло шолом він добірний насунув

З кінським хвостом, що над гребенем страшно вгорі розвівався.

Взяв ще два списи міцні, що немов приросли до долоні.

Списа не взяв він лише бездоганного внука Еака:

Був він важкий, міцно збитий. Ніхто його інший з ахеїв

Навіть підняти не міг, лиш Ахілл ним вимахував легко,

Ясеном тим, що Хірон для любого батька Пелея

Сам з верховин Пеліону приніс на загибель героям.

Автомедонтові коней він швидше велів запрягати, —

Той по Ахіллу, мужів переборцю, мав шану найбільшу, —

Був найвірніший, на заклик в бою відгукнутись готовий.

Автомедонт вже баских впріг у ярма Ахіллових коней —

Балія й Ксанта, що швидше від подиху бурі летіли.

Вітру Зефірові гарпія їх породила Паларга,

Пасшись на луках, над течією ріки Океану.

В припряг до них бездоганно він заохотив Педаса, —

Вивів Ахілл йому сам, Етіонове місто здобувши.

Смертний, за кіньми безсмертними легко він міг поспішати.

Сам же Ахілл, мірмідонські обходячи в час той намети,

Кликав до зброї усіх. Мов зграя вовків ненаситних,

Що невгамовним в серцях своїх дихають шалом відваги,

Оленя в горах настигши рогатого, рве на шматочки

В хижій жадобі, і пащі у них червоніють від крові,

Потім вся зграя шалено біжить до джерел темноводих,

Щоб язиками вузькими з поверхні хлебтати стемнілу

Воду, ригаючи кров’ю убитого звіра; а серце

В грудях безтрепетне в них, і роздуті від їжі утроби,

Так мірмідонян вожді і правителі шумно збирались

В лави, що мужній їх вів прудконогого друг Еакіда

В бій завзятий. Став перед ними Ахілл войовничий

І підбадьорював коней і лави мужів щитоносних.

В. 198-221

Військо в ряди бойові з вождями поставивши струнко,

Вийшов Ахілл і до них із словом звернувся могутнім:

«Не забувайте ніхто з мірмідонян погроз велемовних,

Що із швидких кораблів ви троянам усі посилали,

В час, коли гнівом кипів я, і кожен мене винуватив:

„Жовчю, Пеліде страшний, годувала тебе твоя мати,

Немилосердний, біля кораблів нас тримав ти насильно.

Краще б уже на своїх кораблях морехідних додому

Всі ми вертались, якщо так запав тобі гнів той у душу“.

Часто, зійшовшись, так всі говорили. От битви велика

Справа настала, якої так довго ви всі дожидали.

Хай тепер кожен, в кім серце хоробре, з троянами б’ється!»

Мовлячи так, він у кожному силу будив і одвагу.

Стали щільніші їх лави, слова владареві почувши.

Як каменяр із каміння міцного стіну викладає

Дому високого, щоб проти буйних вітрів він устояв,

Так же зімкнулися лави горбатих щитів і шоломів —

Щит із щитом, шолом із шоломом, із воїном воїн,

Гребні блискучі на їх конногривих шоломах стикались

З кожним їх рухом, — лавами так вони щільно стояли.

Спереду ж два зброєносні мужі — Патрокл богорідний

З Автомедонтом, обоє одним пломеніли бажанням —

В бій мірмідонян вести. Ахілл же пішов до намету.

В. 268-283

Голосно крикнув Патрокл, у бій закликаючи воїв:

«Гей, мірмідонці, Ахілла соратники, сина Пелея,

Будьте, друзі, мужами, про буйну відвагу згадайте!

Славу здобудьмо Пелідові, на кораблях бо аргейських

Він — наймогутніший, ви ж — його славні бійці рукопашні.

Знає нехай і Атрід, Агамемнон широковладний,

Як він засліплений був, коли кращого скривдив з ахеїв».

Мовлячи так, він у кожному силу будив і одвагу,

Й ринули всі на троян. І відлунням жахливим навколо

Всі кораблі загули від страшенного крику ахеїв.

А як трояни побачили мужнього сина Менойта —

І самого й візника, у блискучім обох обладунку,

Духом збентежились враз, їх лави густі похитнулись.

Всі бо збагнули вони, що відкинув Пелід бистроногий

Гнів свій біля кораблів і знову до дружби схилився.

Кожен лише озиравсь, як загибелі злої умкнути.

В. 783-857

Кинувсь Патрокл на троян, їм згубне готуючи лихо.

Тричі він кидався в бій, Ареєві рвучкістю рівний,

З криком страшним, і тричі по дев’ять мужів убивав він.

А як вчетверте він кинувсь, на бога безсмертного схожий, —

Тут-бо, Патрокле, й тобі закінчення віку настало.

Вийшов до тебе назустріч у запалі бою жахливий

Феб-Аполлон. Та Патрокл не впізнав його в битві шаленій, —

Хмарою вкритий густою ішов проти нього безсмертний.

Ззаду він став, і в спину та плечі широкі міцною

Вдарив долонею, аж у очах йому світ закрутився.

Збив і шолом з голови йому Феб-Аполлон світлосяйний;

З брязком і гуркотом зразу скотився шолом діроокий

Коням під ноги, й на гребені грива його забруднилась

Кров’ю і пилом. Досі ніколи того не бувало,

Щоб конегривий шолом той у пилу брудному бруднився,

Тільки прекрасне чоло богорівного мужа Ахілла

Він захищав. Тепер же віддав його Зевс покривати

Голову Гектору, хоч його гибель була недалеко.

Переломився відразу в руках його спис довготінний,

Дуже міцний і важкий, міднокутий; з плечей його дужих

Щит, що до п’ят досягав, упав із ремінням на землю.

Лати владар Аполлон розв’язав йому, Зевса нащадок.

Розум його помутився, могутні зомліли суглоби,

Заціпенілий стояв він. Загостреним списом іззаду

В спину його між плечима Евфорб, син Пантоя, ударив,

Воїн дарданський. З усіх ровесників він виділявся

Списом метким, проворністю ніг і мистецтвом комонним.

Двадцять мужів повалив він із коней, коли іще вперше

Виїхав із колісницею, справи військової вчившись.

Перший він списом ударив тебе, Патрокле комонний,

Та не здолав, і назад повернув, і з юрбою змішався,

Вирвавши з рани свій спис ясеновий: не смів-бо з Патроклом

І безоружним у бій він одкритий вступати. Патрокл же,

Здоланий божим ударом і гострим Евфорбовим списом,

В дружні ряди одступив, уникаючи смерті лихої.

Гектор же, тільки помітив Патрокла, великого духом,

Що відступав до своїх, поранений гострою міддю,

Кинувсь до нього крізь лави, і списом ізблизька ударив

У підчерев’я, і наскрізь пробив його мідяним вістрям.

Тяжко упав він, і туга тоді охопила ахеїв.

Так, як вепра невтомного лев переможний долає,

На верховині гірській з ним у бійці шаленій зіткнувшись

За джерело невеличке, бо пить з нього хотіли обоє,

І, задихаючись, вепр левиній скоряється силі, —

Так і Менойтів прославлений син, багатьох повбивавши,

Дух свій віддав, ізблизька уражений Гектора списом,

Син же Пріамів з погордою слово промовив крилате:

«От сподівався, Патрокле, ти наш Іліон зруйнувати,

Мав і троянських жінок, позбавивши днів їх свободи,

На кораблях відвезти до рідного вашого краю, —

Де ж бо твій розум? Гектора коні баскі на битву,

Ледве землі доторкаючись, мчать, я й сам своїм списом

Між війнолюбних троян подвизався, щоб одвернути

День їх неволі. Тебе ж коршаки розтерзають незабаром.

Бідний-бо ти, вже й могутній Ахілл тобі не допоможе!

Сам залишившись, напевно в дорогу тебе наставляв він:

„Не повертайся назад, о Патрокле, їздець бистрокінний,

До кораблів своїх перше, ніж в Гектора-людоубивці

Списом на грудях хітон закривавлений ти не простромиш!“

Так говорив він тобі, а ти, нерозумний, послухав».

Весь знемагаючи, так відповів ти, Патрокле комонний:

«Що ж величайсь тепер, Гекторе, дав тобі перемогу

Зевс-Олімпієць і з ним Аполлон — було їм, безсмертним,

Легко здолати мене, навіть зброю з плечей познімати.

А як таких, як і ти, мені стрілося хоч би й дванадцять,

Всі полягли б тут, на місці, моїм подолані списом!

<em>Я</em> лиш призначенням долі від сина Лето загибаю,

А між людей — від Евфорба, ти ж третій мене вражаєш.

Тільки скажу я тобі, а ти збережи в своїм серці:

Жити недовго тобі вже лишилося тут, біля тебе

Близько стоїть уже смерть, і доля твоя неминуча —

Ти від руки упадеш бездоганного внука Еака».

Так він сказав, і в імлу вповила його смерті година.

Тлінну покинувши плоть, відлетіла душа до Аїду

З плачем про участь свою, і силу лишаючи, й юність.

ПІСНЯ ВІСІМНАДЦЯТА

ЩИТ АХІЛЛА

В. 478-607

Щит він спочатку зробив для героя міцний і великий,

Пишно прикрасив його, і в обід заправив блискучий,

Білий потрійний до нього прибравши посріблений ремінь.

Щит цей складався з п’яти нерозривних пластинок. На ньому

Вигадав безліч прикрас у мистецтві досвідчений майстер.

Землю він там зобразив, не забувши про небо і море,

Сонце невтомне над ними і місяця повнеє коло.

Зорі яскраві, що купол небесний вночі прикрашають,

Там і сузір’я Плеяд і Гіад, Оріона проміння,

Там і Ведмедиця, Возом яку прозивають в народі,

Колом по небу йдучи, Оріона-ловця споглядає,

В хвилях прозорих вона Океану ніколи не милась.

Шкуру бика на шматки міцнозубі леви роздерли,

Кров його чорну вже п’ють і пожадливо м’ясо ковтають.

Марно їх люди женуть і цькують їх собаками марно.

Пси, боячись підійти й у левів учепитись зубами,

Гавкають зблизька на них, дременути готові навтьоки.

Далі преславний Гефест кульгоногий зробив неосяжний

Луг-пасовище й овець у долині, як сніг, білорунних,

Теж і повітку, і хлів, і курені, ті, що мусять там бути.

Далі преславний Гефест показав і танок молодечий:

Вельми майстерно зробив, наче той, що у Кносі великім

Для кучерявої діви Дедал влаштував Аріадни.

От у веселім танку, всі побравшись міцно за руки,

Там танцювали разом юнаки і дівчата прегарні,

Ті у лляних ампехонах, а інші в хітонах добірних,

Зітканих міцно з ниток і олією трохи натертих.

В пишних вінках на чолі виступали вродливі дівчата,

Хлопці на срібному ремені мали меча золотого.

Ось всі вони у танку ногами, що звикли до танців,

Легко кружляють укупі, подібно до того, як кола

Спритний гончар, у руках його стиснувши, пробує швидкість.

Ось розів’ються в ряди і на одних одні наступають.

Тут же навколо стоїть, з насолодою дивиться натовп,

Ладно співає співець і на цитрі собі супроводить,

Схожий на бога. І весь час, поки пісню свою він співає,

Два скоморохи в’юнкі в цьому колі стрибають, кружляють.

Далі Гефест показав і могутній потік Океану,

Близько від краю щита, що на диво усім змайстрував він.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ДРУГА

ОСТАННІЙ БІЙ ГЕКТОРА

В. 131-411

Гектор, ждучи, міркував, Ахіллес уже був недалеко,

Мов Еніалій-боєць, скаженілий в шоломі гривастім…

Ще й понад правим плечем він списом потрясав пелеанським,

Дуже страшним, і блищала навкруг його мідь, ніби сяйво,

Полум’я ніби вогню, ніби сонця на сході проміння.

Гектор, як тільки побачив, що близько Ахілл, — затремтів весь,

Годі й чекати: подавсь — переляканий — далі від брами,

Кинувсь за ним син Пелея: на ноги свої покладався.

Сокіл немовби гірський, найпрудкіший з птахів пір’юватих,

Як ото вмить прошугне за голубкою вслід боязкою —

Ось вона вбік подалася: та близько він, хижо кричущий,

Кидається раз у раз; захопить її тільки й жадає, —

Так поривався за ним Ахіллес скаженілий, а Гектор

Все попід муром отим дрібцював полохливо ногами.

Горб обминули вони й смоківницю од вітру шумливу,

Все попід муром весь час проїзною дорогою бігли.

От вони й близько джерел многоводних плавких; вибивають

Струмені два там Скамандру, що нуртами далі вирує.

З теплою струмінь один течією, і круг його пара

Вгору іде, ніби дим над вогнем, що горить і палає.

Другий холодний тече; хоч і влітку — він завжди студений,

Ніби той град або сніг перемерзлий, мов з льодом волога.

Близько текучих тих вод простяглися широкі мийні,

З каменю збиті гаразд, у яких свої вбрання прегарні

Прали троянські жінки і дівчата, їх доні хороші,

Мирного часу колись, як ахеїв іще не бувало.

Там і той, що втікав, і отой, що був ззаду, — прибігли:

Спереду біг прехороший, за ним уганяв іще кращий,

Прудко все бігли, бо в них не про жертву змагання тривало,

І не про шкуру волову — звитяжцям в бігу нагороду, —

Тільки змагались вони про вершника Гектора душу.

Як, оббігаючи знак, в змаганнях коні женуться

Твердокопитні, — а там нагорода велика — триніжок,

Може, чи жінка стоїть, — коли пам’ять шанують героя, —

Тричі отак оббігали вони усе місто Пріама

Дуже прудкими ногами… Боги дивувались з Олімпу.

Мову почав поміж ними безсмертних і смертних владика:

«Горе! На власні очі я милого серцеві мужа

Гнаного бачу. Моє невимовне за Гектора серце

В грудях ридає, за мужа, що стільки він стегон волових

Жертвував був на шпилястій там Іді-горі, а траплялось —

Навіть і в місті. Тепер же ясний Ахіллес попід містом

Дуже прудкими ногами весь час завдає йому муки.

Отже, боги, поміркуйте і добрую раду подайте:

Як — чи врятуєм його ми від смерті, чи, може, Ахіллу,

Сину Пелея, дозволим героя того подолати?»

Далі зняла тоді мову між них яснозора Афіна:

«Батьку ти мій громовий, темнохмарий, що кажеш ти нині!

Смертного мужа того, що йому вже приречена доля,

Хочеш від смерті страшної ізнов до життя повернути?!

Так і роби; олімпійці ж усі інші на це не пристануть!»

Відповідь їй даючи, говорив отак Зевс хмаротворець:

«Смілою будь ти, проте, Трітогенія, мила дитино!

Мовлю я так, та й не радий… до тебе ласкавим я бути

Сильно бажаю. Роби, як велить тобі розум: не гайся!»

Кажучи так, запалив він палкую богиню Афіну.

Раптом з шпилів Олімпійських метнулась і вниз подалася.

Гектора ж гнав увесь час перед себе Ахілл прудконогий

Так, ніби пес оленятко у горах жене молоденьке,

Долом жене й на шпилі, через нетрі, десь вигнавши з лігва,

Хоч і ховається все оленятко оте попід віттям, —

Весь час жене його пес, невгаваючи: прагне схопити.

Гектор отак не сховавсь від Ахілла, прудкого на ноги.

Скільки разів намагався Дарданської брами доскочить,

Просто податись під захист прекрасно будованих мурів —

Може ж бо зверху, з-за мурів, списи полетять або стріли, —

Стільки разів устигав відігнать його той з-попід мурів

Просто на поле, а сам все від міста весь час подавався.

Як неможливо у сні, біжучи, кого-небудь догнати —

Задній не може догнать, утекти неспроможний передній, —

Так їм: догнать одному, утекти ж бо другому — годі.

Як би від смерті утік тоді Гектор, коли б невідступне

Сам Аполлон, востаннє уже, не стояв біля нього

Близько і сили коли б не давав він колінам геройським?..

Знак у той час подавав товариству Ахілл прудконогий:

Забороняв чи списом, чи стрілою на Гектора цілить,

Щоб не уславивсь ніхто, щоб самому йому наздогнати.

Як же вчетверте добігли до місця джерел многоводних, —

Батько богів і людей терези тоді взяв золотії,

Два жеребки на них смерті, що всіх заспокоює, клав він.

Жереб Ахілла поклав і Гектора-вершника жереб.

Вгору підносив… І день, що судився тут Гектору, падав,

Вниз до Аїда схиливсь. Залишив Аполлон тут героя.

Проте ж до сина Пелея ясна наближалась Афіна.

Близько ставала вона і слова говорила крилаті:

«Нині обох вас, гадаю, Ахілле, до бога подібний,

Слава велика огорне поміж кораблями ахеїв.

Гектор загине тепер, хоч який він в бою невгамовний.

Нині не буде він більш — втікачем — нас обох уникати!

Навіть коли б Аполлон, бог-стрілець, пильнував біля нього,

Долі коли б простягавсь перед Зевсом егідодержавним!»

Ти ж оце зараз спинись, відпочинь тут гаразд, я ж до нього

Миттю піду і намовлю до бою насупроти стати».

Так проказала Афіна. Зрадівши, Ахілл підкорився.

Став і на ясеня він, що із мідним жалом, обіперся,

Кинула там його дивна і Гектора вмить наздогнала.

До Деїфоба подібна на вигляд і голосом дужим,

Близько спинилась вона і коварне промовила слово:

«Любий мій, справді тебе Ахіллес прудконогий на муку

Сильну взяв, попід мурами міста Пріама женучи.

Нумо спинімось отут і до бою із ним оце станьмо!»

Відповідь дав їй великий, в шоломі гривастому Гектор:

«Ой, Деїфобе, ти був і раніш наймиліший між інших

Всіх моїх рідних братів, що Гекубі й Пріамові — діти.

Ще тебе більш шанувать я всім серцем готовий віднині:

Ти ради мене насміливсь, як тільки побачили очі,

Вийти оце поза мури: всі ж інші у місті лишились!»

Знов же сказала йому ясноока богиня Афіна:

«Любий мій, справді усі там, і батько й ласкавая мати

Дуже просили мене і благали з усім товариством

В місті лишитись, бо так вони разом усі налякались.

Тяжкая туга, проте, мою душу страшенно гнітила.

Нумо тепер ми до бою постанем завзято, списів нам

Годі своїх берегти, щоб побачить: чи дужчий Ахілл, нас

Вбивши обох, понесе аж до суден укладистих зброю,

Зрошену кров’ю, чи, може, і спис його твій угамує».

Так промовляючи хитро, вперед подавалась Афіна.

Саме як близько один проти одного стали герої,

Перший сказав тоді Гектор в шоломі гривастім великий:

«Більш уже, сину Пелея, не буду втікать, як раніше

Тричі круг міста тікав, цього міста Пріама, не мігши

Нападу здержать твого, бо тепер закликає вже серце

Боєм іти проти тебе: здолаю чи здолений ляжу…

Отже, покличмо богів олімпійських безсмертних: найкращі

Свідки та щирі вони і на захист прийдуть договору.

<em>Я</em> не зганьблю тебе люто, над міру… Коли перемогу

Зевс у бою мені дасть і душу твою захоплю я,

Зброю коли я зніму твою пишную, сину Пелея, —

Тіло ахеям віддам. І тобі таке слід учинити».

Грізно зирнув Ахіллес, і промовив отак прудконогий:

«Гекторе, ворог навіки, мені й не кажи про умови!

Як ото поміж левів і людей договорів немає,

Вівці з вовками до щирої згоди ніколи не дійдуть —

Лихо вони замишляють одно проти одного завжди, —

Так поміж нами приязні — тобою і мною — немає,

Жодних не буде й умов, аж поки між нами хто-небудь

Крові не вточить Арею, бійцеві, що страху не знає.

Вміння пильнуй бойового. Потрібно тобі списоборцем

Якнайсміливішим буть, ще й упевненим бути сьогодні.

Іншого ж годі чекати. Списом моїм дужа Паллада

Миттю тебе угамує, заплатиш за всі ти сьогодні

Муки друзів моїх, що лютуючи, вбив своїм вістрям».

З цими словами списа довжелезного з розмаху кидав.

Гектор ясний відхиливсь, як помітив його перед себе.

Раптом додолу присів; понад ним довгий спис пролетівши,

Глибоко в землю ввігнавсь. Його вирвала дивна Паллада.

Потай Ахіллу дала, що й людей проводир не побачив,

Гектор, і це проказав бездоганному сину Пелея:

«Ні, ти не влучив, Ахілле! Безсмертним подібний ти, мабуть,

Долі моєї від Зевса не взнав, тільки мовив про неї.

Балакуном показав ти себе і лукавим у слові,

Щоб я від страху забув у бою свою силу й відвагу.

Я не тікатиму, й вістря мені заженеш ти не в спину,

Просто на тебе я кинусь: утни мене в самі груди,

Як уже бог так судив… А тепер ти мого стережися

Мідного вістря… Коли б утягнув ти усе моє вістря!

Нашим троянам війна найжвавішою, певне, здалася б,

Вбитий коли б ти загинув… Ти ж бо найгірша біда їм!»

З цими словами списа довжелезного з розмаху кидав.

В щит Пелеїда поцілив, у середину, не помилився.

Геть від щита, проте, спис той відскочив. Збентежився Гектор:

Спис бо з твердої руки полетів бистролітний даремно.

В смутку герой зупинивсь… Ясеневого з вістрям немає.

Став він гукати на брата, що з білим щитом, Деїфоба,

Довгого дати списа. Та, проте, не було того близько.

Гектор тоді зрозумів у своїх мислях усе і промовив:

«Горе! бо справді до смерті безсмертні мене закликають.

Тут, я гадав, Деїфоб, той герой, і стоїть невідступно,

Він же за муром уже: так Афіна мене ошукала.

Нині наблизилась смерть і, лихая, стоїть недалеко.

Нікуди вже утікать… бо так здавна здавалося кращим

Зевсові й синові Зевса, стрільцеві. Мене ж визволяли

Перше до мене прихильні, а нині знайшла мене доля!

Тільки коли б мені тут без борні не загинуть, без слави…

Виконать діло велике на спогад далеким нащадкам!»

З цими словами меча він свого найгострішого витяг.

І понад пахом той меч простягнувсь і міцний, і великий.

Зщулившись, кинувся він, як орел, той птах неболітний,

Саме як піде на землю, униз крізь похмурії хмари,

Прагнучи ніжне ягня, а чи зайця схопить боязкого…

Кинувся так ото Гектор, мечем потрясаючи гострим.

Також побіг і Ахілл. Налилось його серце пекучим

Гнівом ущерть… Захищав йому спереду груди чудовий,

Вміло прикрашений щит, і шолом з чотирма обідцями

Став вигравати блискучий, на нім закивала препишна

З золота грива, якою Гефест шолом той прикрасив, —

Ніби засвітить зоря поміж зір серед темної ночі,

Щонайясніша, пишніша з усіх тих, що сходять на небі, —

Так і загострений спис у правиці заграв Ахіллеса —

Ним потрясав, учинить замишляючи Гектору лихо,

Місця на тілі хорошім шукаючи влучно ударить.

Все, проте, Гектора тіло вкривав міднокований панцир

Дивний, який він ізняв був, у Патрокла життя відібравши.

Горла ж частина, де саме ключиці до шиї сягають,

Гола, невкрита була: неминучої місце тут смерті!

Саме туди і метнув Ахіллес, тільки Гектор наблизивсь.

Просто проскочило вістря крізь ніжну і білу ту шию.

Горла всього ж не пройняв, проте, з мідним жалом йому ясень, —

Щоби промовити міг він у відповідь слово останнє…

В порох він тут поточивсь, на глум його взяв син Пелея:

«Гектаре, ти бо гадав, що, Патроклову зброю зідравши,

Житимеш... Навіть забув і про мене, бо я десь далеко.

Ой, нерозумний, і здалека був я його охоронцем

Ззаду отам, серед суден отих череватих сидівши —

<em>Я,</em> що коліна тобі так знесилив... Та хижеє птаство,

Пси геть розтягнуть тебе, аргів’яни ж його поховають».

Ледве живий відказав у шоломі блискучому Гектор:

«Міццю всією життя заклинаю і матір’ю й батьком,

Псам ти мене не давай біля суден ахейських роздерти.

Досить дістанеш за це ти і міді і золота досить

В дар, що дадуть тобі батько; й поважная дасть тобі мати.

Тіло додому віддай-поверни, щоб вогнем вшанували

Мертвого Трої сини та жінки вшанували троянські».

Грізно зирнувши, сказав йому син прудконогий Пелея:

«Ні, не кажи ти даремно й батьками не смій заклинати!

Хай би й самого мене моя лютість пекуча штовхнула б

Їсти живого тебе й шматувать: отаке мені вдіяв!

Ні, вже ж нікого нема, щоб собак відігнав від твоєї

Він голови... І нехай би у десять разів і у двадцять

Викуп відважили тут та іще обіцяли додати,

Хоч би й тебе ще звелів на вагу золоту переважить

Батько Пріам Дарданід, то й тоді не оплаче на смертнім

Ліжку поважная мати тебе, що колись породила.

Ні, лише пси пожеруть тебе всього і хижеє птаство».

Мовив тоді перед смертю в шоломі блискучому Гектор:

«Ой, розумію гаразд, розуміючи добре, я бачу:

Годі тебе і благать, бо залізнеє маєш ти серце.

Добре, проте, стережись, щоб прокляття богів не накликать

В день саме той, як Паріс та ясний Аполлон біля Скейської

Брами погублять тебе, — і такого завзятого навіть».

Так він сказав, а тим часом прийшла і остання хвилина.

Вирвалась з тіла душа й до оселі Аїда спустилась,

Плачучи з долі своєї, лишаючи силу та мужність.

Мовив померлому в той час Ахілл, син Пелея осяйний:

«Нині помри, а вже я свою долю прийму, коли саме

Схоче призначить Кронід і разом з ним інші безсмертні».

Так він промовив і витягнув мідного списа із тіла.

Набік він списа поклав, а з плечей поздирав усю зброю,

Зрошену кров’ю... Умить позбігались і інші ахеї.

Всі дивувались на постать чудесну, на Гектора вигляд.

І, наближаючись, кожний його простромлював списом.

Мовив отак не один там, на всіх поглядаючи інших:

«Справді м’якіший тепер набагато зробивсь, як помацать,

Гектор, ніж в час той, як кидав вогонь він іскристий на судна».

Так не один промовляв і списом ще простромлював тіло.

Тільки ж ізняв з нього зброю Пелід прудконогий, предивний,

Поміж ахеїв підвівсь і казав їм крилатеє слово:

«Любі Аргівських полків ватаги та всі радники любі,

Саме коли дарували боги вже здолати такого

Мужа, що більше накоїв нам лиха, ніж інші всі разом,

Так ми на місто високе — при повній всі рушили зброї

З наміром саме таким, щоби думку троян відгадати:

Міста фортецю чи кинуть вони після смерті героя.

Може, й стоятимуть далі, хоч Гектора з ними немає.

Чом же тепер так оцим моє милеє журиться серце?

В суднах лежить неоплаканий друг, непохований, мертвий,

Друг мій Патрокл, якого мені не забути, аж поки

<em>Я</em> пробуваю живий і мої ще ворушаться ноги.

Навіть хоч всі й забувають померлих в оселях Аїда, —

<em>Я</em> наймилішого друга і там пам’ятатиму щиро.

Нині ж співаючи вголос пеана, ахейське юнацтво,

Вирушім просто до суден, з собою його заберімо.

Слави ми досить надбали: божистого Гектора вбито,

Мужа того, що вся Троя його шанувала як бога».

Мовив і в той час лихий проти Гектора вигадав вчинок —

М’язи іззаду в ногах проштрикнув у обох — кісточки там

Саме виходять із п’ят, — ремінцем перепнув їх воловим,

Потім припнув до повозу, а голову кинув тягтися.

В повіз, коли сам сідав, поклав прехорошую зброю.

Коней бичем доторкнувся, й слухняні коні помчали.

Пил закурив понад тілом, що ззаду тяглося, волосся

Темне розкидалось геть, і занурилась в пил так недавно

Дивна ще голова: бо Зевс це дозволив, щоб ворог

Люте безчестя завдав і ганьбу на землі його рідній.

Так була вся голова його порохом вкрита... А мати

Коси рве на собі і намітку ясную шпурляє,

Стогнучи в тузі страшній, заквилила, побачивши сина.

Гірко сердешний і батько Пріам затужив, і всі люди

Плач і ридання зняли невимовне по цілому місту.

Справді подібно до того ставало, немов горуватий

Весь Іліон до шпилів аж ізнизу вогнем охопило.

ПІСНЯ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА

ПРІАМ У АХІЛЛА

В. 468-676

Мовивши так, Гермес до Олімпу високого швидко

Злинув. На землю тоді Пріам з колісниці зіскочив

І, візника залишивши Ідея на місці, щоб бистрих

Коней і мулів стеріг, подався їздець староденний

Прямо до дому, де Зевсові любий Ахілл мав оселю.

Там він застав його й друзів, що оддаль сиділи. Лиш двоє —

Автомедонт благородний і Алкім, Ареєва парость, —

Услуговували йому. Вечеряти щойно скінчив він —

Їжі спожив і пиття. Перед ним іще стіл залишився.

В дім непомітно ввійшов великий Пріам і, схилившись,

Став обнімати коліна Ахіллові, ще й цілувати

Руки страшні, що в нього численних синів повбивали.

Так, наче муж, що, в рідному краї убивши людину,

На чужину утікає в нестямі і, раптом зайшовши

В дім до мужа багатого, подив усіх викликає,

Так здивувався Ахілл, боговидного старця впізнавши,

Враз здивувались і інші, й одні позирнули на одних.

Тільки Пріам, озвавшись, промовив до нього з благанням:

«Батька свого спогадай, до богів подібний Ахілле!

Так же, як я, стоїть він на старості скорбнім порозі.

Може, в цю саму хвилину сусіди йому учиняють

Утиски й нікому ту небезпеку й біду відвернути.

Все ж він, принаймні почувши про те, що живий ти і цілий,

Серцем радіє своїм і щоденно плекає надію

Любого бачити сина, коли він повернеться з Трої.

<em>Я</em> ж, нещасний без краю, найкращих синів породив я

В Трої розлогій, а нині нікого мені не лишилось.

Аж п’ятдесят їх у мене було до приходу ахеїв,

З них дев’ятнадцять від лона були однієї дружини,

Решту — інші жінки у моїх породили покоях,

Та багатьом із них лютий Арей вже знесилив коліна.

Хто ж був єдиний у мене, що й Трою, й самих захищав нас,

Той в обороні вітчизни недавно тобою убитий —

Гектор. Тож задля нього й до цих кораблів я ахейських

Нині з благанням прийшов і викуп приніс незліченний.

Бійся, Ахілле, богів і зглянься ласкаво до мене,

Батька свого спогадавши, бо жалю ще більше я гідний,

Те-бо терплю, чого інший ніхто не зазнав земнородний, —

Рук убивці синів моїх я доторкаюсь губами!»

Мовив це, й пам’ять про батька збудив, і викликав сльози.

Взявши за руку, лагідно все ж одхилив той старого.

Так спогадавши обидва, — той Гектора-мужезвитяжця,

Плакав невтішно, до ніг Ахіллових тужно припавши,

Сам же Ахілл свого батька оплакував, ще й за Патроклом

Тяжко журився, — і стогін їх сумно лунав по покоях.

А після того, як слізьми наситивсь Ахілл богосвітлий,

З серця ж його і грудей одлягло скорботне бажання,

З крісла він швидко підвівся й за руку підводить старого,

Сиве чоло пожалівши й на бороду зглянувшись сиву,

І, промовляючи, з словом до нього звернувся крилатим:

«О бідолашний, багато печалі душею зазнав ти!

Як же наблизитись до кораблів ти наваживсь ахейських

Сам, перед очі того, хто стільки синів твоїх славних

Зброї позбавив? Мабуть, і серце у тебе залізне.

Та заспокойся і в крісло сідай. Хоч як боляче нам,

Глибоко в серці сховаймо свою ми журбу і скорботу.

Не допоможуть нічого найревніші сльози й ридання.

Долю таку вже богове нам, смертним, напряли, нещасним, —

Жити весь вік у журбі, самі лиш вони безпечальні.

Глиняні глеки подвійні у Зевса стоять при порозі,

Повні дарів: нещастя в одному, а в другому — блага.

Той, кому їх у суміші Зевс подає громовладний,

Інколи горя, а інколи й радості має зазнати.

Той же, кому тільки лихо пошле, здобуває ганьбу лиш,

Голод нужденний скрізь гонить його по землі богосвітлій,

От і блукає він скрізь, і в богів, і в людей у зневазі.

Так і Пелея боги дарами блискучими зроду

Обдарували; поміж людей він усіх виділявся

Щастям, багатством, ще й був владарем у мужів мірмідонських,

Смертний, дружиною мав од богів він богиню безсмертну.

Та недолю й йому приділили богове — не мав він

В домі своєму дітей, владущого роду нащадків.

Син у Пелея один лише, коротковічний; я й нині

Старості не доглядаю його й од вітчизни далеко

В Трої сиджу — і тобі, і дітям твоїм лиш на горе.

Чули ми, старче, раніше колись і ти був щасливий:

Скільки обмежує Лесбос, оселя Макарова, з моря,

З півночі ж — гори Фрігійські та даль Геллеспонту безкрая —

Скрізь визначався ти, старче, як кажуть, синами й багатством.

Так як наслали на тебе це лихо богове небесні,

Вічно під містом твоїм лиш січі та людоубивства.

Мусиш терпіти, журби не тримай безнастанної в серці,

Не допоможе нічого печаль за сином убитим, —

Не воскресиш його, тільки ще більшого горя зазнаєш!»

У відповідь мовив йому староденний Пріам боговидний:

«Ні, я не сяду, годованцю Зевсів, допоки мій Гектор

Десь у наметі лежить непохований. Дай його швидше,

Хай я на власні очі побачу. А сам ти від мене

Викуп багатий прийми, що привіз я. Нехай він на радість

Буде тобі, щоб вернувсь ти до рідного краю щасливо,

Ти-бо дав жити мені і сонячне бачити світло».

Глянув на нього спідлоба і мовив Ахілл прудконогий:

«Не досаждай мені, старче, бо вирішив серцем і сам я

Гектора тіло вернути, — від Зевса приходила з вістю

Мати до мене моя, від морського народжена старця.

Знаю-бо й те я, Пріаме, цього не сховаєш від мене, —

Хтось із богів тебе до кораблів супроводив ахейських.

Із смертних ніхто б не насмілився, навіть юнак нерозважний,

У стан наш вступити — ні від сторожі б не міг він сховатись,

І отак легко затвори на брамах відсунути наших.

Тож не хвилюй уже більше моє ти печалями серце,

Щоб у наметі цім, старче, хоч ти і з благанням приходиш,

<em>Я</em> не відмовив тобі і Зевсову б волю порушив».

Мовив він так, і, злякавшись, послухав старий тої мови,

Син же Пелеїв, як лев, за двері з намету подався,

Та не один, за ним поспішили соратників двоє —

Автомедонт благородний і Алкім, що їх поміж друзів

Більше від інших Ахілл шанував по Патроклі убитім.

Випрягли коней і мулів вони, від ярма відв’язали

І, до намету з окличником старця Пріама ввійшовши,

В крісло його посадили, і з міцноколісного воза

Викуп за голову Гектора зносити стали безцінний.

Два лиш плащі залишили вони і хітон добротканий,

Щоб, загорнувши в них тіло, додому його виряджати.

Сам же покликав служниць помити його й намастити,

Тільки десь далі поклавши, щоб сина Пріам не побачив.

Міг-бо не стримати гніву старий у засмученім серці,

Сина побачивши, сам же Ахілл, умить спалахнувши,

Зопалу вбить його міг би й порушити Зевсову волю.

Тіло помили служниці і, маслом його намастивши,

В чистий вгорнули хітон, і плащем його зверху накрили.

Потім Ахілл підняв його сам і, на мари поклавши,

З товаришами поставив на добре гембльованім возі.

Заголосивши тоді, до друга взивав він і мовив:

«О, не гнівися, Патрокле, як навіть в Аїді почуєш,

Що богосвітлого Гектора тіло віддав дорогому

Батькові я, — не нікчемний він дав мені викуп за нього.

Гідну й для тебе я долю із нього вділю, як належить».

Мовив це, й знов до намету вернувся Ахілл богосвітлий.

Сів у крісло, оздоблене гарно, що встав був із нього,

При протилежній стіні, і так до Пріама промовив:

«Син твій, старче, померлий до тебе вернувсь, як велів ти, —

Вже він на марах лежить. На світанку його ти побачиш

І повезеш. А зараз пора про вечерю згадати.

Не забувала про їжу й сама пишнокоса Ніоба,

Що аж дванадцять дітей у неї загинуло в домі —

Шестеро дочок і шість синів у квітучому віці.

Стрілами тих юнаків Аполлон повбивав срібнолукий

В гніві на матір Ніобу, дівчат — Артеміда мислива,

Саме за те, що з Лето ясноликою хтіла рівнятись:

Двох-бо дітей породила Лето, а у неї — багато.

Хоч їх лиш двоє було, а тих багатьох повбивали.

Дев’ять днів у крові ті валялися трупи, й ховати

Їх не було кому: всіх обертав у каміння Кроніон.

Тільки десятого дня їх небесні боги поховали.

Слізьми знеможена вкрай, про їжу згадала Ніоба.

Нині у скелях далеких, у горах безлюдних Сіпілу,

Де, як розказують, захисток мають для себе божисті

Німфи, що вздовж берегів Ахелою ведуть хороводи, —

В камінь богами обернена, там вона вічно сумує.

Отже, про їжу пора нам подумати, мій богосвітлий

Старче, встигнеш і потім оплакати милого сина,

В Трою привізши, і там многослізний він буде для тебе!»

Мовив і, скочивши, білу вівцю Ахілл прудконогий

Сам заколов; білували ж, як личить, і справили друзі,

М’ясо усе на шматки порубали й, рожнами проткнувши,

Смажити стали старанно й готове з рожнів познімали.

Автомедонт заходився ще й хліб по столі розставляти

В кошиках гарних, а м’ясо ділив сам Ахілл богосвітлий.

Руки до поданих страв одразу ж усі простягнули.

Потім, коли уже голод і спрагу вони вдовольнили,

Довго Пріам Дарданід дивувався тоді із Ахілла,

Зросту його і красі, до богів-бо усім був подібний.

Так же й Ахілл з Дарданіда Пріама собі дивувався,

Спостерігавши вигляд поважний і слухавши мову.

Як навтішались вони, один одного так споглядавши,

Перший промовив тоді староденний Пріам боговидний:

«Спати пусти мене швидше, годованцю Зевсів, щоб, лігши,

Сном утішатись солодким могли ми на ложах спокійних.

Ні на хвилину повік не заплющував я над очима

З дня, коли духу позбувся мій син під руками твоїми,

Тільки стогнав я весь час і муки терпів незліченні,

В куряві й бруді з одчаю валяючись серед подвір’я.

Тільки ось нині я їжі спожив і вином іскрометним

Горло своє покропив, а то зовсім не їв я нічого».

Так він сказав. Ахілл тоді друзям звелів і служницям

Ліжка стелить в передсінку, пурпурними їх подушками

Викласти, ще й килимами чудовими постіль заслати,

І покривала вовняні подати їм укритися зверху.

Вийшли із світлом ясним у руках із покоїв служниці

Й два для них ложа небавом старанно вони постелили.

З жартом звернувся тоді до Пріама Ахілл прудконогий:

«Ляжеш ти, старче мій любий, знадвору, щоб часом з ахеїв

Хтось не ввійшов сюди радитись, — часто до мене заходять

Радити раду мужі, як звичай того вимагає.

Тож, як у пітьмі нічній хто-небудь тебе тут побачить

І Агамемнону зразу ж розкаже, людей вожаєві,

Може, напевно, затриматись видача мертвого сина,

Ти ж мені нині усе розкажи і повідай одверто:

Скільки ти днів богосвітлого Гектора маєш ховати,

Щоб не виходив на битву я сам і воїнів стримав».

У відповідь мовив йому староденний Пріам боговидний:

«Що ж, дозволяєш ховать богосвітлого Гектора тіло,

Ласку велику цим нині ти явиш до мене, Ахілле:

Замкнені ми в Іліоні, ти знаєш, а дерево треба

Здалеку, з гір нам возить, та й трояни залякані дуже.

Дев’ять би днів нам хотілось оплакувать Гектора в домі

І поховать на десятий та справити тризну для люду.

На одинадцятий — пагорб насипати зверху могильний,

А на дванадцятий — бій відновити, якщо вже так треба».

Знову йому відповів прудконогий Ахілл богосвітлий:

«Хай так і буде, старче Пріаме, як ти того хочеш.

<em>Я</em> припиняю війну на час, що його зажадав ти».

Мовивши це, правицею руку він біля зап’ястя

Стиснув ласкаво, щоб острах у нього розвіяти в серці.

В передпокої небавом і спати вони полягали —

Старець Пріам і окличник — з думками розумними в грудях;

Сам же Ахілл спочивав під наметом, обладнаним добре,

Поруч із ним Брісеїда на ложі лягла яснолиця.

ПОХОРОН ГЕКТОРА

В. 695-804

В шатах шафранних Еос над всією простерлась землею. Коней з плачем і стогнанням вони до міста погнали, Вбитого ж мули везли. Та тільки ніхто не побачив їх ні з мужів, ні з жінок, підперезаних пишно, раніше Всіх ось Кассандра, на золоту Афродіту подібна, Вздріла здалік, із твердині пергамської, любого батька На колісниці й міського при цьому окличника Трої. Мулів побачила далі і Гектора тіло на марах.

Заголосила вона і на весь Іліон заволала: «Швидше, троянські мужі і троянки, на Гектора гляньте! З радістю ви зустрічали, коли він живий повертався З битви, — він завжди був радістю міста й цілого народу!» Мовила так. І ніхто із жінок і мужів тоді в місті Не залишився, велика людей огорнула скорбота.

В брамі вони оточили Пріама, що віз його тіло. Перед всіма його люба дружина і мати шановна, Коси рвучи на собі, до бистрих коліс припадала, Щоб хоч обнять його голову. Й плакав народ весь навколо. Так біля брами вони цілий день аж до заходу сонця Сльози рясні проливали б над Гектора мертвого тілом, Якби не крикнув із повоза свого старий до народу: «Дайте дорогу, щоб мулами міг я проїхати. Вдосталь Потім наплачетесь ви, як мерця привезу я додому». Мовив він так. І весь перед повозом люд розступився. Як досягли вони славного дому Пріама та мертве Тіло поклали на ложе різьблене, навкруг посадили Заводіїв голосіння, і з стогоном ті і риданням Спів почали похоронний і в тузі жінки голосили.

Перша плачем із них білораменна зайшлась Андромаха, Голову Гектора-мужозвитяжця обнявши руками: «Рано ти, мужу мій любий, пішов із життя і вдовою В домі мене залишаєш. Тож син наш — мале ще дитятко, Що породили його ми, бездольні, — квітучого віку Не досягне він, гадаю. Раніш-бо наш город дощенту Буде зруйновано. Сам-бо загинув ти, наш оборонцю, Що рятував його, й вірних дружин, і дітей нетямущих. Скоро відціль повезуть їх усіх в кораблях глибокодонних, З ними й мене. А ти, мій синочку, або вслід за мною Підеш до краю чужого роботу робить примусово Немилосердним владикам, або тебе хтось із ахеїв Схопить за руку і з башти жбурне на загибель жорстоку В гніві за те, що брата забив у боях йому Гектор, Чи його батька, чи любого сина, бо безліч ахеїв, Гектора вбитих долонею, землю зубами вже гризли. Батечко твій неласкавий до них був у січі жорстокій, Тим-то й оплакують так його люди усі в Іліоні.

Гекторе, горя завдав ти батькам, до ридань невимовних їх призвівши, мені ж дав найбільш катувань ти жорстоких. Не простягнув-бо до мене руки ти із смертного ложа, Не заповів мені слова останнього, щоб пам’ятала Я його днями й ночами, рясні проливаючи сльози!» Мовила так крізь ридання, і в тузі жінки голосили.

Ревно посеред жіноцтва заводила плач свій Гекуба: «Гекторе, серцю моєму з моїх діточок найлюбіший! Ще й за життя був у мене ти любий богам олімпійським, Та й після смерті твоєї за тебе вони вболівають. Інших у мене синів захопивши, Ахілл прудконогий Взяв у полон і далеко продав їх за море безплідне, Десь аж на Самос, на Імбр та на Лемнос, туманом повитий; Тільки у тебе він душу відняв тонколезою міддю І волочив круг могили тобою убитого в січі Друга Патрокла, хоча й не міг його тим воскресити. Ти ж, наче вмитий росою, так ніби ось-ось заговориш, В домі моєму лежиш, немов Аполлон срібнолукий Лагідно й тихо настиг тебе раптом своєю стрілою». Мовила так крізь ридання, і плач залунав безугавний. Третя з невтішних жінок завела голосіння Єлена: «Гекторе, серцю моєму із діверів ти найлюбіший! Став-бо тепер чоловіком мені Александр боговидий, Що мене в Трою привіз, — хай раніш я загинула б краще! Ось і двадцятий вже рік од тієї години минає, Як прибула я сюди, покинувши рідну країну, Та не чула від тебе лихого чи прикрого слова!

Навіть як інший хто в домі мені починав докоряти — З діверів хто, із зовиць чи з невісток, убраних ошатно, Чи то свекруха, — сам свекор був завжди як батько ласкавий, Ти зупиняв і стримував їх переконливим словом, Лагідно діючи мовою, повною тихої ласки.

Тим-то за тебе й за себе сумую тепер я, нещасна. В цілій-бо Трої розлогій немає у мене віднині Друга, як ти. Із зневагою всі позирають на мене».

Мовила так крізь ридання. Зітхав увесь люд незліченний. Старець-Пріам із такими звернувсь до присутніх словами: «Дров понавозьте, трояни, до міста й не бійтесь лихої Засідки десь од аргеїв. Ахілл мені дав обіцянку Ще коли нас одпустив од своїх кораблів чорнобоких, Нас не чіпати, аж поки дванадцятий день не настане». Мовив він так. І у повози мулів вони із волами Позапрягали і швидко усі перед містом зібрались. Дев’ять без спочину днів вони дрова возили до міста, Лиш на десятий, коли заясніла зоря світлодайна, Винесли з тужним риданням одважного Гектора тіло І, на багаття зверху поклавши, вогонь розпалили. Ледве з досвітньої мли розоперста Еос заясніла, Стали до вогнища Гектора славного сходитись люди, А як усі вже зійшлись і громада зібралась велика, Спершу іскристим вином залили вони всюди багаття, Де ще трималася сила вогню. Лише після того Білії кості брати його й друзі в журбі позбирали З попелу, й сльози рясні із лиць у них бігли струмками. Кості зібравши усі, пурпуровим м’яким покривалом їх огорнули, й тоді, в золотую поклавши їх урну, Разом до ями глибокої все опустили, й до неї Зверху багато каміння великого щільно наклали, Й пагорб надгробний насипали, варта ж сиділа навколо, Щоб до часу не напали красивоголінні ахеї.

Швидко надгробок насипавши, всі розійшлися. А потім Знову зійшлися і в учті усі учтували преславній В домі Пріама-державця, що Зевсовим був вихованцем. Гектора так, упокірника коней, вони поховали.

(Пер. Бориса Тена)