Гільгамеш. Уривок із поеми. Переклад І. Дибко - ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ

Таблиця XI

По призадумі сказав Ґільґамеш:

- Утнапіштім, ти, що вічно жиєш,

в нашім вигляді різниці нема;

чому ж така інша доля твоя?

Яка ж була інша правда в житті,

що вічно жити судилось тобі?

Чому такі щедрі були боги?

Свою таємницю прошу скажи.

- Добре, розкажу.

Було це, гм... як давно не знати...

Еа сказав корабель будувати

(бог Еа говорив до мене в сні).

Він і вимір корабля дав мені:

щоб ширина - рівна з довжиною,

щоб, в корабель, взяти зі собою

всяке насіння і все, що живе,

бо повінь-кара на людство гряде.

Над Ефратом, в місті Шурупак,

всі люди жиють розбещено так,

як дикі. Всім богам надоїли.

Про ніщо не дбають, місто постаріло...

Ти - покинь багатства, що дає земля,

будь задивлений у вічне життя...

Дім розвали - те, що кажу, будуй.

Покинь все, що земське - душу рятуй!

Я сказав:

- Зроблю все, що бог Еа бажає.

Лиш -

що людям в місті сказати маю?

- Скажи, що Енліль незлюбив тебе,

що горе й лихо в Шурупак гряде.

Тому йдеш в мій край, щоб жить в спокою.

Хто хоче добра - хай йде з тобою.

Вранці прийшла до мене родина –

почалася будови година...

Все, що лиш мали принесли з хати,

почали корабель будувати.

О, працювали, спішно було всім.

Він - довжиною і шириною

акер,

а поверхів

аж сім!

Асфальтом сціпили всі щілини,

долівки поділили на частини,

(аж на дев’ять частин поділили)

комори на оливу й харч зробили.

Як будували, успіхом раділи

Завжди вино пили, м’ясо їли.

На сьомий день, щасливий, чудовий,

корабель - наш дім вже був готовий.

Не забуду тих радощів у вік!

Всі угощались, як на Новий Рік!

Вин всяких, кожний до несхочу пив.

Я - голову святим олієм полив...

Відтак з великим зусиллям нам всім

прийшлось, на Ефрат покласти новий дім.

А Шамаш закликав: "спішіться всі,

бо вже надходять нищівні дощі.

Швидко заходіть, не зволікайте;

корабля двері щільно замикайте”.

Над обрієм пливла чорна хмара.

Шулят¹ і Ганіш² - вістунів пара –

вістку голосять: Адад³ над’їдждає,

громовиці кругом розкидає.

Бог Нерґаль⁴ всі греблі на водах вчинив.

Нінурта⁵ смолоскипи запалив.

Аннунакі⁶ з пекла сімом суддям,

сказав, щоб дали волю всім вогням.

Жах, про якого досі світ не чув

зчинивсь, коли день у ніч повернув

вихор і розторощив всі доми.

Тоді то аж жахнулися боги -

в небо Ану схоронилися.

Богиня Іштар зажурилася

і почала собі дорікати:

"це діждалося гніву й заплати

моє лихе володіння людьми.

Тому, мов подохлі риби, вони

поверхнею води спливають,

аж боги неба й пекла зідхають”.

Сім днів і ночей гуляли вітри,

хмари розливали стільки води,

що довкілля океаном стало.

Нищівне знущання - кінця не мало...

Аж, врешті під кінець сьомого дня,

я глянув крізь шпариночку вікна

і побачив, що вже втихли вітри

а всі хвилі в полоні тишини.

І жмут світла пройшов крізь віконце,

а на блакиті - пишалось сонце!

А довкілля... Ох, тяжко згадати –

ні дерев, ані одної хати...

Все – щезло під плесом холодної води.

Лиш трупи видно й малий шпиль гори Нісір⁷.

На ній наш корабель спинивсь,

немов, на горі об щось зачепивсь.

Так непорушно простояв шість днів.

На сьомий я голубці вікно вчинив,

та не було на чім присісти їй –

на корабель повернула мерщій.

Також вернула ластівка мала.

На третій день - ворона знайшла

траву й не прилетіла до нас.

Тоді я побачив, що прийшов вже час

всі двері корабля повчиняти,

і всім богам подяку віддати:

З корабля винесли сім казанів,

в них, пахуче зілля вложить велів.

Гору вином і олієм полив,

під казанами вогонь запалив.

З казанів пахощі дійшли в небо, там

моя жертва сподобалась богам.

Іштар скликала до мене богів,

висказала на Енліля свій гнів:

"Він потопом знищив все, що живе!”

О, як бог Енліль побачив мене,

він мов навіжений люто кричав:

"Потопу пережить ніхто не мав!”

Та Нінурта довго не чекає:

"Хто тут з богів без Еа рішає?

Лише він має право сказати

кому жити а кому вмирати!”

Тоді Еа, Енліля запитав:

"Чому так нерозсудно покарав

і безпощадно знищив людство?

Лиш тих, що згрішили треба було

покарати - диким львам віддати.

Тих, що на довгім прикоротити,

а на короткім шнурку, звільнити...

Краще було вовкам їх віддати,

чим так жорстоко довкілля скарати.

На них ти б посуху й голод привів.

О, і ще знай - таємницю богів

я не сказав, Мудрець дізнавсь у сні.

На те - Енліль подав руку мені.

Зайшовши в корабель - подав дружині;

поклав нам руки на чоло: "від нині

ти Утнапіштім і жінка твоя,

біля гирла рік –

будете жити без кінця...

Було це й рішення усіх богів,

щоб я з дружиною тут вічно жив.

Тепер не знаю, як буде й коли,

щоб боги зійшлись й тобі помогли.

Та є ще іспит: сім днів і ночей

не можна заснути - примкнуть очей.

Ґільґамеш

радо погодивсь, сів біля вікон,

але незчувсь, як в обійм взяв сон...

Утнапіштім звернувсь до дружини:

- Подивись на немічність людини.

Це той, що вічно жити бажає,

а те, що спить мабуть й не знає...

- Збуди його, мужу, і пораду дай,

щоб в мирі повернув у рідний Край.

- Ні, він людина, не вірю йому.

Чейже ж бо люди обманні, тому

в той час, як він спить у кожну днину,

для правди, спечи одну хлібину

і зазначуй кожний день на стіні,

скільки Гільґамеш провів їх у сні...

Перша хлібина каменем стала.

Друга хлібина така ж бо сама.

Вже і третю біля нього поклала.

Четверта й п’ята цвіллю поросла.

Шоста - свіжий кожний клаптик її,

а сьома - ще на жаринках в печі.

Врешті Утнапіштім приблизився,

Ґільґамеш спонтанно пробудився:

- О, я заснув лиш на пару хвилин.

- Так?! Тож порахуй скільки хлібин,

як ти спав моя дружина спекла.

Знать неміч людини перемогла...

- Що ж тепер робити? Куди іти?

О, Утнапіштім прошу поможи!

Страх сповнив моє серце й душу вщерть.

О, невже, таки переможе смерть!?

Прикликав Утнапіштім візника:

- Надоїла мені праця твоя.

І морська стежка не любить тебе,

тому не перевозитимеш вже.

Не спитавши, привіз його сюди,

Тож, Уршанабі, його відвези.

Він втратив гідний вигляд людини,

з довгим волоссям, в шкірі звірини.

На місце купелі його вези,

щоб він привів себе до чистоти.

Хай буде волосся, як сніжки білі,

хай понесуть шкіри морські хвилі.

Хай очевидною буде уся

Ґільґамеша велич - тіла краса!

Стяжку стару - замінить новою на голові,

Хай одягне шати чисті й нові.

На них не буде видно часу рук,

аж доки він не прибуде в Урук.

Ґільг'амеш -

зробив те, що Утнапіштім бажав –

помився і нові шати убрав.

Як вже готовий був відпливати,

Утнапіштім казав зачекати,

бо дружина сказала: "не знаю,

як він поїде до свого краю.

Поглянь, в нього ж очевидна втома,

виснажений, не дійде додому”.

Тож Утнапіштім змилосердився,

тайну богів сказать погодився:

- Росте рослина на морському дні,

як у троянди колючки її,

зранять, але, як вдержиш гілку в руках –

вкусиш листок -

повернеться юність, що втратив в роках...

Як він те почув, покинув човно,

прив’язав камінь до ніг, щоб на дно

як найшвидше дістатись. І, ось там,

він просто не вірив своїм очам:

Рослина на дні - чарівна ж така!

Зломивши гілку - з рук кров попливла...

Тоді -

камінь відтяв і в морю залишив.

З гілкою до берега доплив.

- Ходи глянь, що я, з дна моря дістав.

(Уршанабі чар-гілку подивляв)

Вона чародійну силу має:

Хто, в старості –

квіт її з’їсть, повертає

до нього сила і юність як весна

і тоді юнаком жиє без кінця!

Тож понесу цю чарівну рослину

в свій Урук - дужих мурів країну,

щоби найстарші листок вкусили,

щоб ніколи не знали могили...

"Юність старцям” буде ім’я її.

А я, листок гілки, з’їм аж вкінці.

Ніжно узявши рослину до рук,

впарі з Уршанабі йшов до Урук;

аж під вечір втомилися вони.

Ґільґамеш побачив плесо води.

Щоб відсвіжитись в джерельній воді –

купавсь. Гілку залишив на траві.

Внедовзі, як лише її поклав –

вийшов вуж з води і рослину вкрав.

Це запах квіту вужа приманив.

Вуж, по собі, лиш шкіру залишив...

І знова горе, знова розпука –

нестерпно боліла розлука

з рослиною, що з дна моря дістав.

По всіх труднощах,... слід по ній пропав.

Ґільґамеш плакав з жалю голосив:

- Я ж шукаючи її - кров пролив.

О, пропали всі зусилля мої!

Квіт юності - не судився мені...

Ґільґамеш утративши рослину,

човно, що Утнапіштів дав - покинув.

І пішов з Уршанабі полями.

В дорозі минали дні за днями.

Врешті -

побачив королівство дороге!

Зрадів, що в ньому ще раз заживе

королем, в Урук величі й красі.

- Глянь Уршанабі на мури ось ці.

Подивись на велич мого Урук.

Сім Мудреців⁸ і множество рук,

пляни й

добірну цеглу вживали,

як кругом Урук мур будували.

Простір, що мур на сторожі його

є поділений на три частини.

В нім багато часу й праці пройшло

і зусиль не одної людини.

В одній - Урук, а в другій частині сади.

В третій - поля й Іштар богині святиня.

Вона ж бо - неба й землі богиня...

Ось так -

про свій Урук. Ґільґамеш розказав.

Відтак -

на кам’яних таблицях написав,

про все, що бачив і, що пережив,

про життя, що ним

найдужче дорожив...

Хоч Енліль обдарив величчю його,

якої не знав, перед тим, ніхто.

З Ґільґамешом - не зрівнятись нікому віками!

Сувора ж доля рішена богами:

Для наимогутнішого короля –

безсмертне - не судилося життя...

***

Справді?!... Невжеж –

не живе Ґільґамеш...?

Переклад Ірини Дибко

______________­______________­_____

¹ Шуллят - божеський післанець бур'ї й злої погоди.

² Ганіш - божеський післанець бур'ї й злої погоди.

³ Адад - бог недоброї погоди: буревіїв і дощів.

⁴ Нерґаль - муж Ерешкіґаль, бог підземелля.

⁵ Нінурта - бог війни й віщун полудневого вітру, також називали його богом всіх джерел.

⁶ Аннунакі - боги підземелля, судді померлих, нащадки бога Ану.

⁷ Нісір - гора визволення, порівнюють її з біблійною горою Арарат. В поемі це гора, що на спинився корабель Утнапіштіма, після того, як пройшли дощі, що спричинили потоп.

⁸ Сім Мудреців - вони принесли цивілізацію до сімох міст в Мезопотамії. В поемі, згадує їх Ґільґамеш, що вони приготовили поляни для підвалин муру, що збудували, з великим зусиллям, довкруги Урук.