І. Дьяконов. Давньоєврейська література - ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ

І. Дьяконов. Давньоєврейська література - ЛІТЕРАТУРА ДАВНЬОГО ЄГИПТУ І ДВОРІЧЧЯ

Для свого розуміння всяка література вимагає знайомства з історією народу: через дуже специфічні умови збереження пам’яток давньоєврейської літератури ця вимога в даному разі є особливо необхідною.

У давнину євреями (давньоєврейське "ібрім" - дослівно, очевидно: "ті, що походять з-за ріки" - Євфрату?) первісно називалася група західносемітських племен, що, імовірно, переселилися в XVI-XIV ст. до н.е. з північно-месопотамських степів у Сірійсько-Аравійську напівпустелю. Частина з них, відокремившись від інших, не пізніше початку XIII ст. до н.е. осіла на схід і на південь від Мертвого моря і, змішавшись із місцевим населенням, створила тут свої держави; перейшовши до осілості, жителі цих держав (аммонітяни, моавітяни і едомітяни, або ж ідумеї) перестали відносити себе до євреїв, а так звичайно продовжували себе називати лише люди з тих племен тієї ж групи, котрі довше від інших зберігали спосіб життя неосілих скотарів, - можливо, лише з підсобним землеробством, що відігравало незначну роль. Ці племена вдавались до самоозначення "ібрі", "Єврей" переважно при спілкуванні і з чужоплемінниками; між собою вони частіше називали себе різними - більш дрібними або ж порівняно широкими родоплемінними означеннями. Серед нащадків цих племен міцно утримувався переказ про те, що їхні предки переселилися з Месопотамії через Палестину на територію, контрольовану єгипетськими фараонами, і повинні були виконувати єгипетські будівельні та інші повинності, аж доки не були виведені в Сінайську пустелю вождем Мойсеєм. Оскільки такий переказ поки що не дістав ні стародавніх писемних, ані археологічних підтверджень, оскільки ми повинні вважати його легендарним. В усякому разі, до XIII ст. до н.е. на південь і південний схід від Палестини з єврейських скотарських племен утворився племінний союз із спільним культом бога Ягве, союз, що прийняв назву "Ізраїль", тобто "бог у битві", і розпочав вторгнення у Палестину зі сходу через ріку Йордан, а можливо, також і з півдня, з Сінаю (богові Ягве, імовірно, поклонялися також ідумеї; аммонітяни і моавітяни мали своїх власних богів-покровителів). Уперше в писемних джерелах цей племінний союз було згадано в переможному написі фараона Мернептаха (кінець XIII ст. до н.е.).

Археологічно доведено, що в ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. мали місце війни між племенами, що вдерлися зі сходу, і містами-державами місцевих, також західносемітських жителів Палестини - ханаанеїв. Як про це оповідав і давньоєврейський переказ, численні ханаанейські міста (наприклад, Єрихон, Хацор та ін.) були зруйновані. Найімовірніше, завойовники зустріли тут і деякі племена, що були близько споріднені з ними за мовою і традиційними родоводами та подібні за своїм суспільно-господарським ладом, але оселилися в цьому краї раніше; їх вони увібрали у свій племінний союз. Останній і сформувався у своєму традиційному складі, мабуть, уже всередині Палестини в XII - на початку XI ст. до н.е. (він складався з "дванадцяти колін Ізраїля" або, вірніше, з одинадцяти племен і однієї спеціально присвяченої культові союзного бога Ягве родоплемінної групи - левитів). Протягом перших війн і зруйнування міст одна частина осілих місцевих жителів - міщан і селян - загинула, друга підкорилась племенам, що перемогли під умовою данини й повинностей; але безсумнівно, що після початкового періоду непримиренної ворожнечі настав мир, і чимала частина тих самих місцевих жителів (ханаанеїв) влилася шляхом шлюбів, усиновлень та інакше у склад племен-завойовників, що поступово перейшли до осілості. Класична давньоєврейська мова І тис. до н.е. являє риси змішання західносемітських говірок двох різних груп, з яких одну можна ототожнити як мову скотарів Сірійсько-Аравійської напівпустелі II тис. до н.е., а другу - як мову ханаанеїв. Процес злиття був прискорений тим, що з XII ст. до н.е. всьому без винятку палестинському осілому населенню доводилось оборонятися від набігів інших семітських племен із пустелі, зі сходу і з півдня - кочовиків, що приручили верблюдів, а тому більш рухливих, аніж були до них єврейські племена. Але, незважаючи на поступове етнічне змішування, ще довго населення міст і долин вважалося переважно ханаанейським, а населення, що осіло на Палестинському нагір’ї і освоїло його під землеробство, - переважно ізраїльським.

Але й перейшовши до осілості, ізраїльтяни в Палестині все ще продовжували жити родовим ладом; владу здійснювали вожді - "судді" (щофетім). Лише на кінець XI ст. до н.е. створюється Ізраїльське царство в процесі боротьби із спробами завоювання всієї країни заморським народом філістимлян, що осів на початку XII ст. до н.е. на узбережжі, від району північніше нинішнього Тель-Авіва і аж до Гази на півдні.

Перші спроби створення царства були здійснені Гідеоном, згодом Саулом; але тривка державність на рабовласницькій основі була створена Давидом та його сином Соломоном (кінець XI - перша половина X ст. до н.е.). Соломон вперше збудував богові ізраїльського племінного союзу, Ягве, храм у Єрусалимі: раніше йому був присвячений лише намет-"скінія", в якій містилась особлива скриня - "ковчег завіту", що вважався земним місцем перебування незримого присутнього в усьому світі божества.

Однак уже за наступника Соломона нова держава внаслідок народного повстання розпалася на два царства - Ізраїльське (на півночі Палестини і в Зайорданні) та Іудейське (на півдні Палестини). З "дванадцяти колін Ізраїля" у складі Іудейського царства лишилося плем’я Іуда, частина левитів і невеликі групи з іще двох племен; того самого часу в плем’я Іуда влилися значні місцеві чужоплемінні групи. Тимчасом у 722 р. до н.е. Ізраїльське царство було завойоване і знищене Ассірією, жителів його було виселено, і вони назавжди без сліду розтанули серед різномовного населення Близького Сходу; таким чином, єдиними представниками давнього єврейського народу того часу лишилися іудеї - в цей час так стало позначатися взагалі все населення південного, Іудейського царства, яким би не було його походження.

Період X-VII ст. до н.е. був в Ізраїльському, а згодом Іудейському царстві часом бурхливого розвитку класових відносин, збагачення аристократії- "мужів достойних" (гібборе хайїл) і водночас порою зубожіння, а згодом і уярмлення простих землевласників. Це покликало до життя так званий "пророцький" рух. "Пророками" спочатку називалися неофіційні жерці або волхви, що являли собою особливу корпорацію; їхнє найменування перейшло до нових релігійно-політичних проповідників.

Пророки, повністю залишаючись на ґрунті рабовласницького світогляду, що неподільно панував у стародавньому світі, ідеалізували родове минуле, як це було характерним для соціальних рухів епохи рабства; тому вони засуджували пригноблення лише маси простих вільних людей (але не рабів) і пов’язані з ним суспільні бідування - боргову кабалу, обернення в рабство повноправних членів іудейсько-ізраїльських громад і примусове скуповування землі у боржників кредиторами; так, в одній з проповідей пророка Ісайї (гл. 5:8,15) мовиться:

"Горе вам, що наживаєте дом новий за домом

та прилучуєте поле до поля, -

так, що другим нема вже й місця,

наче б ви одні поселені на землі...

І похилиться людина, й смириться муж,

а горді спустять очі свої".

(Переклад П. Куліша)

Див. також у "Книзі Амоса" (гл. 2:6):

"Так говорить Господь:

"За три провини Ізраїля й за чотири

я не прощу йому,

вони-бо продають праведного за гроші,

а вбогого ба й за пару сандалів".

(Переклад П. Куліша)

Оскільки і в завойованих, і в розташованих навколо Палестини ханаанейських містах-державах (зокрема у Фінікії) класовий антагонізм розвинувся значно раніше, ніж у племен, які недавно перейшли до осілості, то пророкам та їхнім прибічникам уявлялося, ніби соціальне гноблення є наслідком культурного змішування ізраїльтян із місцевим населенням; у їхньому релігійно забарвленому світогляді це змішування сприймалося передусім як поклоніння "чужим богам", крім головного бога племінного союзу - Ягве (це ім’я рано, хоч точно не відомо, коли саме, - було табуйоване, і наказано замінювати його словом "господь"). Під "чужими богами" розумілися передусім ханаанейські боги, зокрема фінікійські, але також і богове аммонітян і моавітян та східних семітів- ассірійців та вавілонян. Однак, при дуже близькій етнічній та мовній спорідненості євреїв з іншими семітськими народами, навряд чи в той час було можливим встановити, які божества слід було вважати споконвіку ханаанейськими, а культи їхні - нововведенням у євреїв. Принаймні не підлягає сумніву, що євреї споконвічно, і принаймні до V ст. до н.е., поклонялися не лише Ягве, але й іншим божествам, і ці божества не обов’язково були запозиченими у якогось іншого народу.

Поки існувало лівнічне, Ізраїльське царство, пророцький рух мав у ньому небагато практичних успіхів. (З творів, що збереглися, до періоду північного царства належать, імовірно, "Книга Осії" та частина джерел П’ятикнижжя й історичних книг; можливо, також північне (ізраїльське) походження мають "Книга Наума", частина віршів "Пісні над піснями" та ін. Про ці твори буде сказано нижче). Тим часом боротьба, розпочата проти сільської аристократії, - а саме вона переважно й намагалася визискувати своїх бідніших одноплемінників, - природно виливалася в боротьбу проти місцевих святилищ, котрі були ідеологічною опорою аристократії. Тому пророки стали виступати проти місцевих центрів богослужіння, навіть якщо вони були присвячені самому богові Ягве: законним було визнано лише культ у Єрусалимському храмі. Це забезпечило пророцькому рухові підтримку царів Іудейської монархії, що сиділи в Єрусалимі і побачили в пророках союзників у боротьбі з аристократією місцевих громад: перебуваючи поза впливом палацу і столичних властей, аристократія, очевидно, прагнула максимальної незалежності.

Спочатку в Ізраїльському та Іудейському царствах не заперечувалося саме буття інших божеств, крім Ягве, проте пророки наполягали на обов’язковості "угоди" ("завіту"), нібито укладеної між Ягве та ізраїльським племінним союзом; згідно з цим "завітом", Ягве нібито зобов’язався віддати ізраїльським племенам "землю обітовану" в Палестині, а члени племінного союзу були за це зобов’язані поклонятися виключно одному Ягве, богові ревнивому, жорстокому й невблаганному, і виконувати його накреслення, передані через легендарного Мойсея та його пророків. Логіка суперечки та боротьби з супротивниками дуже швидко призвела пророків до проголошення Ягве взагалі єдиним справжнім богом, і, таким чином, - до монотеїзму.

Рух пророків був найвищою мірою суперечливим. Виступаючи проти найголовніших соціальних лих епохи, викриваючи численні відворотні забобони і вперше намагаючись внести етичний струмінь у примітивні магічно-ритуалістичні вірування давнини (наприклад, саме Ісайї належить славетний заклик "перекувати мечі на орала"), вони водночас приймали як щось раз і назавжди дане антагонізм рабовласників і рабів, підтримували своїм авторитетом монархію, що дедалі більше тяжіла до деспотизму, фактично проповідували ізоляцію свого народу від навколишніх культур і стали заледве чи не першими в давнину поборниками нетерпимості. Деякі з книг, що стали ідеологічною зброєю руху на його пізньому етапі (як, наприклад, "Книга Чисел", "Повторення Закону"), оголошували найжорстокіше винищення ханаанеїв релігійним обов’язком народу Ягве, - щоправда, заднім числом, оскільки у VIII-VII ст. до н.е. ханаанеїв як окремої від євреїв народності в країні, очевидно, вже не було. А проте саме це служило згодом виправданням середньовічних релігійних війн у християнському світі та взірцем для вчення про "священну війну" в мусульманстві.

Починаючи з другої половини VIII ст. до н.е., релігійно-політичні промови пророків стали записуватися. Збільш ранніх пам’яток давньоєврейської усної та писемної літератури, про існування яких ми інколи знаємо, а інколи здогадуємося, до нас дійшло небагато. З IX-VIII ст. до н.е. походять компільовані з кількох більш ранніх джерел книги "Буття", "Вихід", "Левит" і "Числа", що викладають міфічну та легендарну історію світу й ізраїльських племен у дусі концепції "завіту" ізраїльтян з богом Ягве і містять також юридичні та релігійно-етичні закони й правила, - наприклад, славетні "десять заповідей";ці книги приписані легендарному Мойсееві, але передбачають уже осіле існування народу, якому їхні повчання адресовані. Приблизно VII і частково початком VI ст. до н.е. датуються історичні книги ("Ісуса Навина", "Суддів", "I-IV Книги Царств", інакше, "І-ІІ Книги Самуїлові" і "І-ІІ Книги Царів"), де викладено історію Палестини х XIII до початку VI ст. до н.е. переважно з погляду виконання або невиконання народом і царями приписів Ягве. В 622 р. до н.е., при перебудові Єрусалимського храму було "знайдено" книгу "Повторення Закону", що підсумовувала вчення пророків, її також було приписано Мойсееві, і разом з першими чотирма "Книгами Мойсеевими" вона склала П’ятикнижжя, або Тору, найбільш шановану частину іудейського Священного писання, що набула значення зводу релігійних догматів.

До періоду "царств" (X - початок VI ст. до н.е.) належить частина відомої нам давньоєврейської культової лірики (псалми); всі вони пізніше були приписані цареві Давиду. Ще давнішими є деякі збережені в прозаїчних книгах уривки дружинного епосу та інших пісенних творів часу племінного союзу; найдавнішим вважається епічний уривок "Пісня Дебори" ("Книга Суддів", гл. 5) кінця XII ст. до н.е.

У 597 р. до н.е. Іудейське царство було завойоване Навуходоносором II, царем Вавілону; значна частина іудеїв була переселена в 586 р. до н.е. у Вавілонію, але тут вони не були обернені в рабство і зберегли між собою ідеологічні зв’язки. Тут тривала діяльність пророків; найвизначніший з них, Єзекіїл, висунув релігійно-утопічну ідею відновлення Ізраїлю як теократичної держави з центром у Єрусалимі. Наприкінці VI ст. до н.е. перські царі Ахеменіди, що заволоділи Вавілонією та всім Близьким Сходом, із стратегічних міркувань вирішили відновити й зміцнити зруйнований Єрусалим і дозволили полоненим іудеям повернутися туди і відбудувати храм Ягве. Утворилася самокерована храмово-міська іудейська громада, для членів якої догма Тори і вчення пророків були обов’язковими; але до цієї громади не було прийнято багато кого з тих, хто лишався після "вавілонського полону" в Палестині, а також нових поселенців, що встигли тут з’явитися; з них склалася окрема громада самаритян. Усі соціальні бідування, які випадали доти або згодом на долю іудеїв, віднині приписувалися яким-небудь їхнім відступам від букви Тори в етичному і особливо в ритуальному відношенні, що стало причиною ритуалістично-буквалістського характеру, що його набула іудейська релігія. Разом з тим, аби уникнути подібних відступів у майбутньому, все чоловіче населення було зобов’язане щодня вивчати Тору. Серед стародавніх народів письменність була взагалі набагато поширенішою, ніж в епоху середньовіччя; євреї ж пронесли традицію письменності, як частину приписів релігійної догми, навіть і крізь середньовіччя.

До періоду "вавилонського полону" і наступного після нього періоду "другого храму" належить, - крім пізніх пророчих книг, а саме "Книги Єзекіїла" і декількох дрібніших (з них "Книга Йони" і, ймовірно, "Книга Йоїля" приписуються діячам пророцького руху, що насправді жили ще у VIII ст. до н.е. у північному царстві), - також ціла низка літературних творів різних інших жанрів: "Плач" про падіння Єрусалима, приписуваний пророкові Єремії, історичні "Книги Езри" і "Книга Неемії", а також новий, істотно перероблений варіант історії Ізраїльського та Іудейського царств ("І-ІІ Книги Хронік", інакше "Параліпоменон"), дальші зразки релігійної та релігійно-публіцистичної лірики та богослужебних текстів (псалми), декілька прозових повістей (не виключено, що найдавніша з них - "Книга Рути" - може належати ще кінцеві епохи до "вавілонського полону"), зібрання релігійно- політичних алегорій ("Книга Даниїла"), зібрання приказок та афоризмів - "Книга приповісток Соломонових", повчальна поема- "Книга Іова", чудовий зразок давньосхідного філософствування - "Книга Екклесіаст";у цей самий час було укладено збірку любовної та весільної лірики - "Пісню над піснями", хоч окремі її частини походять, імовірно, ще з IX-VII ст. до н.е.

Іудейська храмово-міська громада в Єрусалимі була втягнута в бурхливі події, що настали після підкорення Сходу Олександром Македонським наприкінці IV ст. до н.е. і утворення великих елліністичних держав Птолемеїв і Селевкідів. Протягом III-II ст. до н.е. великі групи іудеїв були виселені в Єгипет (Олександрію), Сирію та Вірменію. У боротьбі проти Селевкідської монархії у II-І ст. до н.е. було створене нове Іудейське царство, засноване династією Маккавеїв, або Хасмонеїв, але їхні наступники були змушені віддатися під владу римлян. II ст. до н.е. - II ст. н.е. були в Палестині періодом найгострішої класової боротьби і нових ідеологічних шукань; виникають різні іудейські секти, наприклад, секта єссеїв, що засуджувала офіційне іудаїстичне вчення (фарисеїв) і проповідувала аскетизм та майнову рівність; ця секта нині добре відома за славетною знахідкою її рукописів у пустелі біля Мертвого моря. Іудейською сектою було спочатку і християнство, що лише згодом відокремилося від іудаїзму і протиставило себе йому.

Два повстання проти римського панування (66-70 рр. н.е. і згодом - 132-135 рр. н.е.) призвели до зруйнування "другого" Єрусалимського храму і до остаточного виселення іудеїв з Єрусалима; багато з них переселилися в різні частини Римської імперії або втекли до Месопотамії, в царство парф’ян. Почався період "діаспори", або розпорошення; хоча початковий період діаспори все ще належить до стародавньої епохи, однак твори, що з’явилися в цей час, уже ближчі до середньовічної літератури і до нашого видання не ввійшли.

Починаючи з епохи "другого храму", духовне життя євреїв почало регулюватись і скеровуватися знавцями Писання- книжниками, представленими у спеціальному духовно-адміністративному органі (великій раді, пізніше - в синедріоні). Богослужіння здійснювалось лише в Єрусалимському храмі, а в інших місцях існували тільки молитовні збори (синагоги); вони набували особливого значення після падіння "Другого храму";адже, згідно з релігійною догмою іудаїзму, надалі аж до відновлення єдино законного Єрусалимського храму істинне богослужіння вважалося неможливим. Тоді ж владу синедріону було замінено авторитетом окремих віровчителів - рабинів. На цей час перетворення релігії іудеїв на віру, засновану на письмовій догмі і офіційно регульовану, призвело до створення канону Священного писання. Це надзвичайно утруднює об’єктивне вивчення пам’яток давньоєврейської літератури; дискусії навколо них надто легко перетворюються з наукових на ненаукові: одні наполягають на достовірності та неповторній цінності кожного "богонатхненного слова Писання", інші так само рішуче в полемічному запалі заперечують які б то не було історичні та художні якості цих пам’яток. Для більш ясного викладу цього непростого питання необхідно зупинитися на складі канону.

Явище циклізації та канонізації пам’яток писемної літератури було вже й раніше відоме стародавньому Сходові і не обов’язково пов’язувалось із релігійною догмою. Так, вавілонські писарські школи теж мали свої зводи рекомендованих до читання творів; ці зводи складалися не лише з урахуванням ідеологічної цінності даних творів з позиції панівного світогляду, але й з чисто практичних та педагогічних міркувань; вавілонський "канон" не був, проте, цілком замкненим. Іудейські книжники епохи "другого храму" і пізнішого часу, звичайно, суворіше підходили до відбору кола читання віруючих (тобто, в умовах того часу, всього населення). В першу чергу добиралися такі книги, де викладені ідеї дозволяли оголосити, що автор був натхнений самим богом, - такі, де прямо пропагувалася монотеїстична релігійна догма іудаїзму в тому вигляді, як вона склалася на час пізніх пророків; у другу чергу відбиралися книги, що принаймні не суперечили догматам іудаїзму і, з погляду іудейських книжників, були досить повчальні. Проте догматичний авторитет визначався лише за п’ятьма книгами Тори.

Всі літературні твори, хоч і піддавалися благочестивому редагуванню, однак не до такої міри, щоб за будь-яку ціну досягати усунення суперечностей. Так, незважаючи на те, що версія історії Ізраїльського та Іудейського царств, викладена в художньо слабких, але значно благочесніших за своїм духом "Книгах Параліпоменон", з фактичного боку істотно відрізняється від версії більш давніх "Книг Царств", до канону потрапили й ті, й інші.

Коло схваленого читання в основному склалося на кінець III ст. до н.е.; євреї Олександрії, що зберегли іудейську релігію, але втратили давньоєврейську мову, визнали за необхідне перекласти відповідні твори грецькою мовою; цей переклад (II ст. до н.е.), так звана "Септуагінта", або "Біблія сімдесяти тлумачів", згодом сприйнята православним християнством, повністю включає і весь пізніший іудейський давньоєврейський канон, остаточно усталений лише в І ст. Н.е., але містить і деякі твори, згодом виключені з єврейської Біблії, головним чином через їхнє пізнє датування: справжня або уявна (у випадку, наприклад, "Книги Йони", "Екклесіаста" й "Пісні над піснями") давність творів видавалася гарантією їхньої мудрості та богонатхненності; книги, безсумнівно ближчі до тодішньої сучасності, могли радше здаватися справою рук людських. Так з канону було вилучено явно пізні книги: "Премудрість Ісуса, сина Страхового", історичний твір - "І Книга Маккавеїв", повісті - "Книга Юдит" і "Книга Товія" (хоч обидві вони видавалися давніми, але їхнє елліністичне датування очевидне), уривки "Сусанна і старці", "Бел і дракон" та інші, введені до "Книги Даниїла", тощо. (До олександрійської традиції належать також деякі інші дохристиянські книги, що інколи включалися до християнської Біблії, але частіше входили до числа апокрифів ("Одкровення Ерзи", "Книга премудрості Соломонової", "Книга Баруха", "II Книга Маккавеїв" та ін.); більшість із них були написані олександрійськими та іншими еллінізованими євреями по-грецьки і належать, власне, вже до грецької літератури).

В остаточному вигляді іудейський канон, або Біблія (гр. "Книги") поділяється на три частини, неоднакові за приписуваною їм святістю: 1) "П’ятикнижжя Мойсееве", або Тора ("Закон"): книги "Буття", "Вихід", "Левит", "Числа" і "Повторення Закону";2) "Пророки", куди входять історичні книги: "Ісуса Навина", "Суддів", "І-IV Царств" та збірники промов "великих пророків"- Ісайї, Єремії, Єзекіїла (у православній Біблії сюди приєднується і "Книга Даниїла") і "малих пророків" - Осії, Йоїла, Амоса, Овдія (Овадії), Йони ("Книга Йони", щоправда, не збірка промов, а повість: див. нижче), Михея* Наума, Авакума (Хабаккука), Софонії, Огія (Аггея), Захари і Малахії (такого пророка насправді ніколи не існувало; автор цієї книги, так само, як частин "Книги Ісайї" і "Книги Захарії", невідомий); і, нарешті, 3) "Писання", куди входять "Псалми", "Притчі", поеми "Книги Іова" і "Плач" (так званий "Плач Єремії"), збірник весільної лірики "Пісня над піснями", історичні "І-II Книги Хронік" ("Параліпоменон"), а також "Книга Ерзи" і "Книга Неемії", присвячені побудові "нового храму", повісті - "Книга Рути" і "Книга Естер", алегорична "Книга Даниїла" і поетичні мудрощі "Екклесіаста". (В різних Бібліях - іудейській, православній, католицькій, англіканській, лютеранській та ін. - ці книги розміщені в різному порядку; ми перелічили їх довільно). Книги, що не ввійшли до складу іудейського Священного писання, не обов’язково заборонялись для читання: вони лише оголошувались не "богонатхненними", причому ця якість довго ще не визнавалась частиною рабинів за книгами "Екклесіаст" і "Пісня над піснями". Але на практиці вилучення деяких книг із канону призводило до того, що їх переставали читати й переписувати в середовищі віруючих євреїв, і вони збереглися лише в складі християнської Біблії, у грецьких та інших перекладах.

Як уже згадувалось, усі книги іудейської Біблії входять також і в Біблію християн - як Старий заповіт (тобто "давня угода"), на відміну від Євангелій та інших власне християнських книг, котрі ніби утворюють укладений віруючими з Христом Новий заповіт, тобто "нову угоду". (Новозавітні книги писані грецькою мовою і належать до грецької літератури).

Само собою зрозуміло, що книги давньоєврейської літератури, виключені з канону, а тим більше - доканонічні, такі, що не відповідали вченням пророцького руху або передували йому, мали небагато шансів зберегтися: в давній Палестині писали не клинописом на глиняних плитках, які майже не руйнувалися з бігом часу, а алфавітним письмом на папірусі або шкірі, для збереження яких упродовж тисячоліть потрібні умови особливої сухості клімату і відсутність істотних температурних коливань.

Сталося так, що майже всі пам’ятки давньоєврейської літератури, що збереглися, дійшли до нас у складі ретельно дібраного релігійного канону Біблії. Виняток становлять "Премудрості Ісуса, сина Сірахового", рукопис якої давньоєврейською мовою було випадково знайдено на початку нашого століття, а також твори секти єссеїв, що тікали від світу, дивом збережені в таємних сховах сухих печер у пустелі біля Мертвого моря. Але ці твори, що мають величезну цінність як пам’ятки історії ідеології, як твори публіцистичні та морально- етичні, не належать до сфери власне художньої літератури. Книги ж первісно іудейської секти християн майже від самого початку писалися грецькою мовою.

Проте належність пам’яток давньоєврейської літератури до певного релігійного зводу - Біблії, до Священного писання, - аж ніяк не означає, ніби всі вони цілком мають культовий характер. Вже з нашого викладу історії утворення біблійного канону видно, що складався він поступово, з досить-таки різнорідних елементів. 1 хоч кожен літературний твір, що знайшов місце в каноні, несе певне ідеологічне навантаження, однак далеко не кожен з них від самого початку був витворений із релігійною метою. Звичайно, численні твори мали й початковий релігійний задум; але якщо ми врахуємо, що на стародавньому Сході взагалі ніякої іншої ідеології, крім релігійної, ще не існувало, нам буде зрозуміло, що і в такий твір могли вкладатися досить різноманітні соціальні, політичні та етичні ідеї, аж до ідей найширшого, загальнолюдського діапазону. Вже найголовніші, сповнені догматичним значенням релігійні книги Біблії дуже строкаті за своїм змістом. Створюючи свою історію світу та історію свого народу, невідомі нам автори П’ятикнижжя й історичних книг (особливо ті, котрі, як, наприклад, "Книга Суддів", описували ранній, додержавний період) неминуче повинні були, незалежно від свого ідеологічного та релігійного завдання, черпати з головного, майже єдиного сущого в той час джерела історичних або нібито історичних відомостей. Цим джерелом могла бути лише пам’ять народна, народний епос, фольклор. Точнісінько так само народна мудрість і народна пісенна лірика лежать в основі таких книг, як "Приповістки Соломонові", "Пісня над піснями" та ін. Народ три тисячі років тому був поспіль віруючим - отже, чи варто дивуватися, що залишки народної творчості дійшли до нас у складі релігійного канону?

Окремі ліричні твори, що увійшли до збірки "Пісня над піснями", були створені між IX і III ст. до н.е. і записані не раніше III ст. до н.е. Лірика стародавнього Сходу ніколи не була просто віршами. Це завжди був текст хороводного обрядового дійства, весільна чи поховальна пісня або ж молитва. "Пісня над піснями" - це, судячи з усього, збірка пісень, що виконувались на весіллях, а не єдиний твір, поема або драматичне дійство, як не рідко її намагались і досі ще намагаються тлумачити. Серед окремих пісень, що увійшли до збірки, є давніші і є пізніші. Наприклад, у пісні VI, 4-7, краса коханої порівнюється з красою міста Тірци - столиці північного Ізраїльського царства в другій половині X ст. до н.е.; з IX ст. до н.е. Тірца більше не згадується у джерелах, тому ця пісня має бути дуже давнього походження. "Пісня над піснями" не належить цареві Соломону, як це твердила пізніша легенда. Історичний Соломон царював на початку X ст. до н.е., коли Тірца ще не мала жодного значення. Подібно до того, як у нас в давнину молодий називався "князем", а молода "княгинею" (і досі в православному весільному обряді над головами молодого й молодої тримають вінці, що нагадують царські), так і в стародавній "Пісні над піснями" молодий називається "царем" або "царем Соломоном". Мабуть, таке величання молодих - це результат перенесення у весільну обрядовість особливостей давнього ритуального "священного шлюбу" між вождем або царем і богинею, що її втілювала жриця. Обряд "священного шлюбу" пов’язаний був із весняним відродженням плодоносних сил природи; очевидно, існував він і в Палестині у найдавніші, язичницькі часи. Так чи інакше, сліди весняної обрядовості виразно помітні в "Пісні над піснями" - так, яблуневе дерево символізує молодого, а зацвітаючий виноградник, сад із "запечатаним джерелом" або фінікова пальма - молоду. Весільне походження пісень збірки видно і з того, як у них позначаються коханий і кохана. Те, що в нашому перекладі передано як "мила" і "милий", первісно означало "моя подруга" і "мій дядько з боку матері" або "мій двоюрідний брат з боку матері";кохана називається також (як і в давньоєгипетській поезії) "моя сестра" або "сестра моя, наречена" - пережиток первісного обов’язкового шлюбу між двоюрідними. На всіх стародавніх весіллях дружки, подружки, гості, а інколи й самі молодий з молодою не відзначались особливою скромністю мови, і весільні пісні містять чимало натяків на земне кохання в усіх його проявах, зокрема й на зовсім не освячене шлюбними узами. Любовні пісні, за своїм походженням аж ніяк не весільного характеру, бували цілком доречні на давньому весіллі, що нерідко тривало цілий тиждень. Особливо багато їх у перших розділах збірки, до початку власне весільного обряду. Наскільки ми можемо судити (у першотворі немає жодних ремарок), самі пісні мисляться як виконувані чотирма партіями - сольними партіями дівчини і юнака та хоровими партіями дружок і подруг. Іноді вся пісня ведеться однією партією, іноді сольна партія замінюється реплікою другої сторони або хору. (В перекладі хорові партії виділено курсивом). "Пісня над піснями" була включена в канон Біблії до І ст. в Палестині. Згодом, коли євреї з III ст. були змушені жити в інших країнах і в нових умовах, смисл цих обрядових пісень був ними втрачений. З утратою знання багатьох реалій утратилось безпосереднє сприймання образів, а разом з тим і конкретність змісту пісень. У пропонованому перекладі "Пісні над піснями" ми прагнули якнайближче відтворити первісний характер любовних пісень стародавнього народу. Не менш важливим нам здавалося відтворити ритміку оригіналу, чим і спричинено більшість розходжень із буквальним перекладом давньоєврейського тексту. Віршування народів стародавнього близького Сходу було тонічним, заснованим на лічбі наголосів. У збірці "Пісня над піснями" рядки різної довжини (з різним числом стоп) можуть з більшою або меншою регулярністю чергуватися в межах кожної пісні, хоч трапляються й пісні з однаковою кількістю стоп у рядку і з послиним місцем цезури. Мабуть, найбільш поширені п’ятистопні розміри з цезурою після третьої, раніше - після другої стопи. Для української мови тонічне віршування є цілком природним, тому ритм першотвору можна було зберегти. Слід зауважити, що найдавніші переклади, особливо грецькі (передусім - "Септуагінта", III-І ст. до н.е.) і латинський ("Вульгата", IV ст. н.е.), виходили, очевидно, з тексту, котрий дещо відрізнявся від канонічного (масоретського), який дійшов до нас, і тому дають багато розходжень у деталях. Наш переклад, як правило, їх не враховує, а виходить з канонічного тексту.

"Книга Екклесіаст" - одна з найбільш пізніх, якщо не найпізніша книга, що увійшла до біблійного канону. Не кажучи навіть про те, що в ній зустрічаються слова, що стосуються адміністративної практики, введеної вперше перською династією Ахеменідів (VI-IV ст. до н.е.), саме вживання слів в інших значеннях, аніж в інших частинах Біблії, або зовсім у них невідомих, численність арамейських зворотів, пов’язаних з тим, що арамейська встигла стати другою розмовною мовою в Палестині, роблять "Книгу Екклесіаст" ближчою за мовою до перших коментарів до Біблії ("Мішна", II ст. н.е.), аніж до давньоєврейської епохи двох незалежних царств (X-VI ст. до н.е.). Судячи з усього, книга була написана в першій половині III ст. до н.е., коли Палестина входила до складу Птолемеївського Єгипту, хоч Єрусалим мав своє напівдуховне, напівсвітське самоврядування. "Книга Екклесіаст" увійшла до найдавнішого грецького перекладу Старого завіту - "Септуагінти" (II ст. до н.е.) і, як ми тепер знаємо за знахідками рукописів Мертвого моря, читалась і переписувалась і в Палестині нарівні з іншими канонічними книгами вже в II-І ст. до н.е.; вона була, без сумніву, відома вже Ісусові, синові Сіраховому, чия "Премудрість" досить надійно датується між 190 і 180 рр. до н.е.

На час створення канону Старого завіту (кінець І ст. н.е.) ніхто не мав сумнівів щодо того, що автором цієї книги, який зветься у ній "Проповідником у зборі, сином Давидовим, царем у Єрусалимі", був ніхто інший, як стародавній цар Соломон, котрому давня легенда приписувала виняткову мудрість. Цілком імовірно, що авторство Соломона визнавалося за "Книгою Екклесіаст" і значно раніше. Проте історичний Соломон жив у першій половині X ст. до н.е., і можливість його авторства в дійсності абсолютно виключена. Та й сам автор не ототожнює себе з Соломоном. Щоправда, він називає себе (або ж редактор називає його) "сином Давидовим", але це може означати й лише те, що він зараховував себе до нащадків царя Давида, - а претендентів на покревність із домом Давидовим завжди було багато. Сучасники автора, звичайно, не могли бути введені в оману й тим, що він називав себе "царем у Єрусалимі" (до речі, історичний Соломон такого титулу не носив): їм було добре відомо, що в Палестині з VI ст. до н.е. не було царів (вони ненадовго з’явилися знову лише наприкінці II-І ст. до н.е.), тому цей вислів треба було розуміти в переносному сенсі, як вказівку на те, що автор посідав досить видатне суспільне становище в рідному місті. Яке саме? Він називає свою посаду "кохелет", що означає "той, хто збирає збір або раду", або, можливо, "той, хто говорить", або "головує на зборі". Це звання невідоме нам за іншими пам’ятками, але воно відповідає тому, Що ми знаємо про теократично-республіканський устрій єрусалимської громади того часу. Грецьке слово "екклесіастес" є точним перекладом цього терміна. Ми умовно переклали "Проповіднику зборі", або просто "Проповідник".

Така напіванонімність автора мала різноманітне значення. По-перше, в умовах, коли давність будь-якого твору видавалася всім гарантією його мудрості та істинності його вчення, така анонімність дозволяла, не видаючи себе прямо за давнього мудреця, дати можливість читачеві самому здогадуватись про те* наскільки давнім був автор. Ми вже знаємо, що ототожнення автора з Соломоном, - що забезпечило "Книзі Екклесіаст" особливу авторитетність, - відбулося вже через декілька поколінь після її написання, можливо, майже одразу. По-друге, в умовах іноземного панування анонімному авторові легше було висловлювати гіркі істини про царську владу та її оточення - з чого, між іншим, ясно видно, що при всьому своєму багатстві та знатності автор "Екклесіаста" аж ніяк не був царем. Нарешті, ця анонімність цілком відповідала традиційним східним уявленням про мудреців та їхню премудрість: крім морального або житейського повчання, премудрість повинна була містити й елемент головоломки. Звідси - крім дивного самоозначення автора - і численні метафоричні, двозначні і просто темні його висловлювання. (Гру слів, свідомо введену автором, при перекладі найчастіше не щастило передати в достатній мірі, але перекладач цього не дуже й прагнув, намагаючись, навпаки, щоразу донести до сучасного читача основну думку давнього мудреця, а не збивати читача з пантелику. Проте можливе інше зазначене в примітках).

Незважаючи на те, що вже в II ст. до н.е. "Книга Екклесіаст" читалася й вивчалася поряд з іншими біблійними книгами, а на кінець І ст. н.е. увійшла до остаточного біблійного канону, все ж і після цього в іудейському середовищі лунали голоси сумніву щодо "богонатхненності" цієї книги. Причиною цього був не її скептицизм стосовно віри в загробне життя і віддяки, що так вражав пізніших читачів, вихованих у християнській традиції (віра в загробне життя в первісній іудейській релігії не відігравала ролі), і не сумніви щодо її авторства (їх не було), а її порізна суперечливість - враження, що складалося внаслідок темноти і двозначності багатьох висловів. На цій підставі деякі богослови вважали, що "Книга Екклесіаст" висловлює думку самого лише Соломона, а не бога. Насправді ж Проповідник не заперечує буття божого - причому єдиного бога, - але це бог грізний, страшний, байдужий до людських страждань, він діє згідно з не зрозумілими людині, власними, далекими від людського світу спонуками. Його треба боятися, на його милість можна сподіватися, але не можна розраховувати на його винагороду за будь-які справи чи помисли: якщо людина має бути мудрою та благочестивою, то не тому, що це забезпечить нагороду від бога, а лише тому, що розумне поводження з силами природи та суспільства - і зокрема з головною силою, тобто з божеством, - імовірніше вбереже від бідувань, аніж нерозумне; однак талан, добробут, щастя - це довільний дар божества, котре може його й не дарувати, незважаючи на мудрість та благочестя людини. Тому треба, поки це можливо, радіти життю і своїй повсякденній справі, полишивши божеству, як фатуму, вирішувати все інше.

"Книга Екклесіаст" увібрала в себе велику традицію давньосхідного мудрослів’я: про це свідчать майже дослівні збіги з аккадським "Епосом про Гільгамеша" та низкою єгипетських повчань. Імовірно, це - не наслідок прямого знайомства з вавілонськими та єгипетськими повчаннями, а результат їх сприйняття спільною для всього Близького Сходу традицією. Нерозвиненість філософської і взагалі абстрактної термінології в літературі давньосхідних мудреців (наприклад, не розрізнення понять "гарний", "добрий", "приємний", "щасливий" та багатьох інших) робить переклад "Екклесіаста" на сучасні мови справою дуже важкою і ніколи не вільною від суб’єктивності.

Ми говорили вже про залишки усної народної творчості; але й література чисто писемного походження, збережена в Біблії, дуже неоднорідна. Тут, поряд з речами малохудожніми, як на наш сучасний погляд (наприклад, "Книга Чисел" або "Книга Параліпоменон"), поряд з деякими частинами "Книги Буття" або "Книги Вихід", як на той самий наш сучасний погляд, не лише архаїчними, а й примітивно нелюдяними, поряд із фанатичною нетерпимістю Книг Езри і Неемії - ми зустрічаємося з деякими творами чудових майстрів думки і слова, що залишили невитравний слід на всій європейській, а почасти й мусульманській літературі і культури.

У XX ст. багато уваги в науці було приділено питанню про зовнішні впливи на давньоєврейську літературу. Нині наука прийшла до висновку, що прямих запозичень у ній мало. Класичним прикладом є міф про потоп ("Книга Буття"), безумовно, месопотамського походження (див. XI таблицю вавілонського епосу "Про того, хто бачив усе"). Назвати інші такі ж промовисті приклади важче; тепер зрозуміло, що ліберальне німецьке протестантське богослів’я, що бачило повсюди запозичення з Вавілонії та Єгипту і в своєму гіперкритицизмі брало під сумнів навіть автентичність мало не кожної фрази в Біблії (не кажучи вже про її оригінальність), припускалося значних перебільшень. Звичайно, існують збіги формальножанрового характеру з вавілонською літературою ("Плач Єремії", "Книга Іова") і з єгипетською літературою ("Пісня над піснями"), є збіги окремих міфологічних мотивів і образів із засвідченими для інших культур стародавнього Сходу, особливо Фінікії, Угариту (та ж "Книга Іова", деякі, псалми, деякі мотиви пророцьких книг); є навіть дослівні збіги окремих речень, порівнянь, афоризмів; але все це найкраще пояснюється не запозиченнями, а тим, що і вавілонська, і фінікійська, і давньоєврейська, і давньоєгипетська літератури черпали з одного спільного фонду народної мудрості - фольклору народів стародавнього Близького Сходу. Ми краще за все зрозуміємо давньоєврейську ("біблійну") літературу, якщо раз і назавжди відмовимось розцінювати її - в позитивному або негативному сенсі - як якесь особливе, унікальне, чи то богонатхненне, чи то створене свідоме для обдурювання народних мас "Писання", а будемо розглядати її як те, чим вона, є насправді, - як одну з цілого ряду літератур стародавнього Сходу, типологічно не більш і не менш релігійну, аніж інші, і в цілому не більше і не менш реакційну або прогресивну, аніж інші. Йдеться не про ту політичну та ідеологічну роль, яку Біблія відігравала або відіграє в руках пізніших поколінь (а роль старозавітних біблійних книг була різною - від революційної в епоху Селянської війни у Німеччині і нідерландської та англійської революцій до вкрай реакційної в багатьох інших історичних ситуаціях); ми говоримо тут про одну із стародавніх літератур у контексті історії стародавнього людства - часу, коли розвиткові продуктивних сил і світової культури відповідав ріст рабовласництва та рабовласницької ідеології, котра ще була звернута вперед, у той час, як народні маси озиралися тільки назад, на позірний "золотий вік" первісності.

Ідейний зміст давньоєврейської літератури епохи царств і пророцького руху не має близьких аналогій у сучасних їй сусідніх літературах, і про запозичення тут говорити не доводиться; але в більш загальному сенсі ця література вкладається в рамки загальної соціально-етичної проблематики стародавнього Близького Сходу першої половини І тис. до н.е. Відносно ближчі ідейні перегуки спостерігаються між давньоєврейською літературою часу "вавілонського полону" - і колом давньоіранських релігійно- філософських ідей. В епоху "світової" перської держави Ахеменідів (VI-IV ст. до н.е.) іудейський Ягве став напівофіційно (під назвою "Бога небесного") ототожнюватися з іранським Ахурамаздою; не без впливу іранського зороастризму народжувались у євреїв такі ідеологічні явища, як ідея месіанізму (чекання грядущого Спасителя; іранці чекали нащадка Заратуштри, євреї - нащадка царя Давида, котрий відновить їхню державу) і як концепція дуалізму та боротьби доброго та злого начал (у іранців це була боротьба Ахурамазди і Ангхромано, у євреїв - господа і сатани). Елліністична і взагалі грецька філософія та література не справили нікого помітного впливу на давньоєврейську літературу, - принаймні якщо йдеться про книги, що встигли потрапити до біблійного канону.

За своєю формою твори давньоєврейської літератури, які дійшли до нас, можна віднести до числа віршованих, ритмізованих прозаїчних і прозових у власному розумінні цього слова.

Давньоєврейське віршування принципово не відрізнялося від віршування інших північносемітських народів (аккадців, угаритян, фінікійців), а також стародавніх єгиптян: воно було чисто тонічним, заснованим на лічбі лише логічних наголосів. Епічний віри "Пісні Дебори" практично не відрізняються від вірша вавілонського епосу (чотири наголоси на вірш із цезурою після другої стопи; число логічно не наголошених складів загалом не має значення, але від нього залежить прискорення або сповільнення дикції оповідача: епізодично з'являються алітерації та рима). У зв’язку з процесами мовного розвитку, які відбувалися в давньоєврейській мові, давньоєврейське віршування відмовилось від обов’язкового жіночого закінчення віршів і піввіршів; це зробило вірш як ритмічну одиницю менш стійким і більш крихким; тому в давньоєврейській поезії значно частіше, ніж в аккадській, застосовуються нерівностопні розміри, а грань між віршем і ритмізованою прозою стає ще більш умовною, ніжу вавілонян. Віршами написані, крім уже згадуваної "Пісні Дебори", деякі уривки в П’ятикнижжі та в історичних книгах (наприклад, "Благословення Йакова", "Прощальна пісня Мойсея", "Оплакування царя Саула"), більшість псалмів, зокрема і введені у тканину інших творів (наприклад, у "II Книзі Царств", гл.22; у "Книзі Йони"), вся "Пісня над піснями", найважливіші частини "Книги Іова" та ін.

З розділів нашого видання, присвячених літературі шумерів і аккадців, читачі побачать: на стародавньому Сході протягом III і II тис. до н.е. ознакою того, що автор словесно (усного або письмового) твору ставив перед собою художні завдання, була ритмізація його тексту. І в давньоєврейській літературі ритмічна проза довго займала провідне місце. Найважливіші твори ритмічної прози належать до ораторського мистецтва, - це проповіді пророків. Промови пророка можуть спускатися до простої розмовної прози, або, на вершині натхнення, включати чисто віршовані уривки, або, нарешті, бути майже чистими віршами, - такими є екстатичні прокляття північно-ізраїльського пророка Наума конаючій Ніневії, гнізду ассірійських завойовників Близького Сходу, такими є і численні уривки у Ісайї, Єремії, Сзекіїла, Софонії та інших; але в основному ці промови - ритмічна проза. З не-пророцької літератури "Книга Екклесіаст", написана в ритмічній формі, також сприймається як вільний вірш.

Сучасному читачеві промови пророків видаються темними у своїй багатій метафоричності, витіюватими, часом містичними; але своїми першими слухачами вони так не сприймались. Кожна пророча проповідь виголошувалась на політичну злобу дня і містила прямі і нерідко брутальні натяки на людей і події; нині, маючи перед собою численні єгипетські, ассірійські і вавілонські джерела, сучасні цим проповідям, ми можемо часто, - а якщо проповідь стосувалася міжнародних подій, то майже в кожному випадку, - вказати і відповідну подію, і її точну дату, і ту конкретну політичну ситуацію на Близькому Сході, на яку пророк натякає. Так з'ясувалося, між іншим, що в збірці промов, званій за традицією "Книгою Ісайї", з’єднані проповіді щонайменше двох, а ймовірніше трьох різних політичних діячів: перший жив у VIII-VII ст. до н.е., другий - в останній третині VI ст. до н.е., третій (?) - можливо, ще пізніше.

Але, мабуть, найбільшим художнім досягненням давньоєврейської літератури стало створення художньої прози у власному сенсі цього слова. Її не знала ні вавілонська література, ні давньоєгипетська - остання, ймовірно, до середини І тис. до н.е. (Якщо єгиптологи часто-густо передають у перекладі художні твори стародавніх єгиптян звичайною прозою, так це тому, що писемність цього давнього народу не мала засобів для передачі голосівок, а тим більше наголосів. Але, як це переконливо довів Г. Фехт, уся єгипетська проза аж до перших століть І тис. до н.е. - це або чисті вірші, або ритмізована проза. Те саме, як ми бачили, є справедливим і стосовно художньої літератури шумерів і вавілонян). Неритмізовану художню прозу вперше створили автори давньоєврейських історичних оповідей. Суворим лаконізмом художніх засобів та характерним прийомом прихованого передавання емоцій героїв лише через їхні дії і лише зрідка в коротких афоризмах, - проза "Книги Суддів" або "Книг Царств" нагадує ісландські cam; і це не дивно: перед нами типологічно той самий етап розвитку літератури на грані родового і класового суспільств, коли люди ще повні гострих споминів про героїчні постаті до державного минулого. Найкращими зразками давньоєврейської прози нам уявляється розповідь про дружбу Давида й Йонафана, і особливо чудесна лаконічна оповідь про піднесення і загибель гордовитого північно-ізраїльського царя Ахава та його дружини Єзавелі, що топтали людські права своїх підданців. Як і в ісландських сагах, у цих книгах художня сюжетна оповідь перебивається довгими родоводами, а на вершині напрут - віршами або ритмізованими уривками. В нашій книжці історичний та уявно історичний жанр у давньоєврейській літературі репрезентований, зокрема, оповіддю про потоп із "Книги Буття".

Але, поряд із історичними оповідями, давньоєврейська література витворила і ще один цілком оригінальний жанр - це жанр короткої сюжетної повчальної повісті; сюжет її прямо або опосередковано пов’язується з вітчизняною історією народу, який її створив. У канонічній єврейській Біблії до них належать "Книга Рути" і "Книга Естер", а з неканонічних творів - "Книга Юдити" і "Книга Товія". Сюди ж належить і "Книга Йони". В біблійному каноні вона віднесена до пророцьких за тією лише формальною ознакою, що її героя виведено в ролі професійного пророка: ораторських промов ця книга не містить.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.