Пурани - ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Брахманець Яда, що за чесне життя одержав дар пригадати собі своє давніше існування, оповідає своєму батькові про те, як він колись був у пеклі.
І
Яда мовить:
Я, тату, розповів тобі про перше пекло, Раураву,
Послухай же про пекло ще, що зветься Маха-Раурава4.
Там на п'ять тисяч миль вокруг земля вся з міді кована,
Внизу огонь горить і так розпалена вона огнем,
Що світить на весь світ, немов уповні місяць, сходячи.
Там Ями слуги грішних пруть, зв'язавши руки й ноги їм,
І обертають, мов снопів, на середину котять їх.
А круки, сови, чаплі рвуть, вовки їх, скорпіони жруть,
І мухи й кречети їдять, аж доведуть їх на сам плац.
Обпечені, збентежені, вони кричать раз в раз: "Ой-ой!"
Ой тату! Мамо! Братику! Ой любі!" В страху своїм
Вони не мають полегші. Отак вони збуваються
Свого буття, аж поки з них не змиє всякий злоби слід.
Очистяться з гріхів своїх за тисяч раз по тисяч літ,
Та далі друге пекло є, що зветься Тамас5, зимне страх,
Завдовж як Маха-Раурава, довкола вкрите пітьмою.
Там люди, зціплі стужею, в страшливій пітьмі бігають,
Шукають виходу, гнітуть, одні о другі б'ються, знай,
Зчіпляються, клубляться враз, кричать із болю в холоді.
Та й інші кари ще терплять, ще й голод, спрагу лютую.
Різкі вітри, що снігом б'ють, проймають аж до кості їх,
А з голоду ссуть власний шпик, п'ють власну кров, що капле з них.
Без впину биті крутяться, взаїмно попихаються.
Такі страшенні муки там терпить людство в тім Тамасі,
Аж доки крихіточки провини їх не змажуться.
А обік інше пекло є страшне, що звуть Нікрінтіна6.
Точило величезнеє там ненастанно крутиться,
На нім людей нав'язаних шматують парки шпурами,
Що йдуть із пальців Ями слуг, і тнуть від стіп до голови.
Та не вмирають через те оті стражденні грішники –
На сто шматків розсічені, вони назад зростаються.
Отак січуть там грішників, шматкують тисячі років,
Аж доки до краплиночки гріхи їм не сполощуться.
Та слухай ще, що я скажу: є пекло, Апратішна звесь,
А ті, що в пекло те ввійшли, нестерпні муки зносять там.
Колеса там, вали й шпури приладжені для лютих мук
На тих людей, що впали в гріх. Прив'язані до тих колес,
Вони довкола крутяться невпинно сотні тисяч літ.
А другі знов прив'язані до валу, що вода вертить,
І крутяться довкола так, і кров з них капає раз в раз,
І кров'ю заплива лице, з очей кроваві сльози ллють.
Такі їх муки! Жаден твір живий не витерпів би їх.
Про інше пекло слухай ще, що Ашіпатравана7 звесь!
Поміст в ньому на тисяч миль огнем ярким покритий весь,
Промінням сонячним наскрізь до крихти перепалений,
Живі істоти, що живуть в тім пеклі, все поклони б'ють.
Та всередині вказуєсь прекрасний мокролистий ліс,
А листя в нім - самі мечі, о превелебний брахмане!
Ще й міріади чорних псів там гавкають, мордатих страх,
Зубатих, мов тигри, страшних. Вони пильнують в лісі тім,
Вогкім, тінистім, аж сюди живі істоти прибіжать,
Що спрагу лютую терплять, кричать: "Ой мамо! Серденько!"
В найтяжчім горі ноги їх огнем горять, що б'є з землі.
А як у ліс вони прийдуть, повіє вітер, кине їх
На землю - тут вони падуть у море яркого вогню,
Що бухає по всій землі і лиже все у інший бік.
А тут і тії пси страшні із тіла нещасливих тих
Рвуть член за членом. Отаке се пекло, батьку дорогий.
Послухай ще про пекло те страшне, що Тапта-кумбга8 звесь.
Куди не глянь, котли стоять, розжарені, в огні яркім,
А в них олій, розтоплене залізо, олово кипить,
І бухає, і прискає понад яркеє полум'я.
Сюди-то слуги Ямині неправих мечуть стрімголов;
Вони киплять, а з членів їх розварених гнила вода
Тече, і капа з костей шпик. Страшливі кречети їм рвуть
Розламані очні кістки з розтрощеної голови.
Знову люті птахи мечуть їх у ті самі котли, і знов
Їх голова розварена, їх члени, нерви, м'ясо, кість
І шкіра - все зростається в олії тім кипучому.
Живих, окріпших грішників тут слуги Ями ложками
Мішають, і вертяться там в олії тім вони кругом.
Така-то Тапта-кумбга та, як я говорю, батьку мій.
ІІ
В моєму сьомому житті перед теперішнім життям
В сім'ї мужицькій родивсь я. Тоді-то не пустив я раз
Скотину до пійла. За те я був засуджений терпіть
В страшному пеклі, де палав огонь безмірний; птахи там
Залізнодзюбії були; болотом замінилися
Потоки крові, що плила з тіл, дроблених машинами;
Річки текли кровавії з тих грішників шматованих.
Там, вкинений у пропасть, я пробув сто літ і більше ще,
В страшнім огні палаючи, від спраги усихаючи.
Нараз повіяв вітерець на мене, радістю дихнув,
Розкішним холодом, що йшов від збана камфори й муки.
Хто доторкнувсь його, той був увільнений від лютих мук,
І я почув блаженство теж, як в небі душі праведні,
І вперше очі в далечінь і витріщивши з радості,
Дивуючись, що се значить, ми мужа пречудового
Побачили поблизько нас; жорстокий Ями раб, в руці
Держачи палицю, що є мов Індри грім, показував
Йому дорогу наперед і кликав: "Ось ходи сюди!"
А як побачив муж отой пекло, повне соток тортур,
Він, милосердям зрушений, отак до Ями слуг сказав:
"Гей слуги Ями, що таке зробив на світі я, скажіть,
За що в найглибше пекло я попав, страшне для своїх мук?
Я звався Випащит і був із роду славних Джунака,
Що в краї Відеха були правдиві пастирі людей.
Я всякі жертви приносив, свій край я чесно боронив,
Не давсь опанувать гніву, і гість від мене не пішов
Незапоможений; богів, мудреців ні слуг я не вражав;
Чужих жінок, добра не баг, нічого, що чиєсь було.
Я досі так напевна ждав ласки богів, пустинників!
За що ж тепер попався я у пекло те страшливеє?
Слуга Ями мовить:
О царю, так без сумніву в все те, що говориш ти!
Та все ж таки сповнив єси один, хоч невеликий, гріх9,
За се на хвилю мусив ти попасти в пекло те страшне,
Та вже спокутуваний він, - ходи, о царю, відси геть,
У радість, що належиться тобі за добрії діла.
Цар мовить:
Провадь мене, слуго божий, я радо за тобою йду10.
І ось цар приготовився іти за ним: та тут піднявсь
Страшенний крик усіх людей, що в муках там каралися:
"О царю, змилуйся, зажди ще хвилечку! Сам дух, що йде
З твойого тіла, душу нам освіжує, горючий жир
Холодить, муки й болі всі до крихти в тілі втишує.
Спинись, царю! Помилуй нас, о тигре поміж мужами!"
Почувши мову тую, цар почав питать у Ями слуг:
"Чи справді холоду я подав тим людям? Що таке
Вчинив я добротворнеє у смертнім світі, що ось тут
Таке освіження дає сим людям? Се скажи мені!"
Слуга Ями мовить:
За те, що тіло ти своє кормив останками тих страв,
Що полишались з жертв предкам, богам, і гостям, і слугам,
За те, що всі думки твої були, щоб наситити їх, -
За те так освіжаючий є запах тіла твого сам,
І жадна мука, царю мій, не пристає до грішників.
За те, що жертви кінськії і інші ти по приписам
Складав, за те на сам твій вид огні, мечі, орли, котли
Пекельні і всі прилади, що душать, ріжуть, палять, б'ють,
Усі спинились, царю мій, при блиску твої величі.
Цар мовить:
Ні небо, ані Брахми світ такої розкоші не дасть,
Як та, щоб скорбним подавать потіху, - ось що мислю я.
Коли ж в моїй присутності ті люди мук не зазнають,
То, любий друже, я ось тут стоятиму, немов скала.
Слуга Ями мовить:
Ходи, мій царю! Геть ходім! Втішайся в раї, що здобув
Заслугами своїми, тих злочинців в муках тут покинь!
Цар мовить:
Якраз відси я не вступлюсь, допоки ті так мучаться,
Допоки зближення моє їм осолоду подає.
Тьфу на нужденнеє життя такого мужа, що не дасть
Підмоги нещасливому, хоч би й лихому ворогу!
Всі кари, жертви, каяття ні в сьому світі ні в тамтім
Не здатні тому, хто не рад в біді нещасних рятувать.
В кого душа без милості для старців, хорих і дітей,
Не чоловік у мене той, а Ракшас11 якийсь хіба.
Хоч близькість грішників мене самого мучить і пече
І смрід нестерпний завдає мені пекельну муку тут,
Хоч спрага й голод гне мене, що мало не зомлію я,
То все ж волю їм помагать, як там у небі раювать.
Коли своїми муками я міліонам пільгу дам,
То де ж є кращий рай над се? Тож сам ти відси геть іди!
Слуга Ями мовить:
Ось Дгарма й Індра йдуть самі, щоб випровадити тебе.
Конечно мусиш відси йти, тож не впирайся, царю мій.
Дгарма (бог справедливості) мовить:
До раю я веду тебе, що чесно заслужив єси:
Сідай на сей небесний віз, не гаючись ходімо враз.
Цар мовить:
Тут в пеклі, Дгармо, тисячі людей терплять катуші ті,
"Рятуй!" - кричать посеред мук, тому я не піду відсіль.
Індра (бог неба) мовить:
За злі діла сі грішники на пекло заслужили всі;
Ти, царю, до небес ідеш за добрії діла твої.
Цар мовить:
Коли се знаєш, Дгармо, чи ти, Індро, раю сподарю,
Скажіть мені, яка ціна і велич всіх заслуг моїх?
Дгарма мовить:
Як в морі краплі водяні, як зорі ясні в небесах,
Як ті потоки дощові і як пісок край Гангесу,
Так незлічимі, царю мій, як краплі й інші речі ті,
Твої заслуги, і ніхто пізнать не може міри їх.
А що так нині жалуєш навіть пекельних грішників,
Се ще причиниться тобі не сто, не тисячу разів.
Отим-то, любий царю, йди з богами радощів зазнать,
А тих покинь у пеклі тут, най відтерплять гріхи свої.
Цар мовить:
І як же ж людям дорожить дружбою й близькістю к мені,
Коли та близькість їм моя підмоги й пільги не подасть?
Отож коли що-небудь я добра зробив, боги святі,
Най буде се відкупленням за тих, що в пеклі мучаться!
Індра мовить:
Ще вище місце в небі дам тобі, о владнику мужів,
А й грішникам отсим нехай дарується пекельний жар.
І тут дощем посипались квітки пахучі на царя,
А Індра підсадив його на віз і в світлий рай завіз.
А я і інші всі, що там у тих вертепах мучились,
Знов переродились на світ, усякий після діл своїх12
_________________________________
1 Смерть
2 (Переводы: Ludwig RV. I. 97 - Benfey, Or. Осе. I. 33 - Langlois RV. 54)
3 K Rudre. II, 33
4 Раурава - страшний; маха-раурава - вельми страшний.
5 Тьма
6 Січкарня
7 Ліс, де дерева мають мечі замість листя.
8 Огняні котли
9 Пропускаємо тут кілька рядків (XIV, 3-7), де описується той гріх - цікавий з погляду етнографічного, та нездатний до поетичної передачі: спілкування з жінкою в часі її місячного очищення.
10 Тут пропускаємо обширний догматичний уступ (XIV, 86 - XV, 47), де описуються різні роди гріхів і припадаючі за них пекельні кари.
11 Ракшаса - злий дух, що висисає кров із людей, прототип нашого упиря.
12 Пригадаємо, що індійці вірять у т[ак] зв[ану] метемпсихозу, т[о] є[сть] мандрівку душ по смерті. По їх Думці, душа людська безсмертна і вічна; душі всіх людей сотворив Брахма ще перед сотворінням світу і посилає їх в різні тіла. Коли душа в якімсь тілі жила чесно і сповнювала закони, то по смерті переходить у якусь вищу, щасливішу форму, відповідно до своїх заслуг у попереднім житті. Виємково святі і блаженні люди мають дар пригадувати собі те, що діялося з ними в давнішім існуванні, і в уста одного такого щасливого вложена також отся легенда, що по своєму мотиву являється прототипом старого греко-слов'янського апокрифа, звісного в нашім старім письменстві під назвою "Хождение богородицы по мукам".