Махабгарата - ДАВНЬОІНДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Олександр Біленький
Давня Індія та її література
Фрагмент
...Письменство ведійське ми можемо принаймні розчленувати на складові частини, а що було б, якби веди, брахмани, араньяки, упанішади, сутри стали перед нами не в певній тематичній (і хронологічній) послідовності, а перемішані так, що не можна було б розібрати, де починаються і де кінчаються Ці частини? А тим часом і такі твори є у староіндійському письменстві, ми з ними зустрінемося, і один з них - величезна поема "Махабгарата".
Ми звикли вважати за найбільші епічні поеми старогрецькі "Іліаду" та "Одіссею". У кожній з них по 24 пісні: в "Іліаді"- 15693 вірші, в "Одіссеї"- 12100. У "Махабгараті" всього 18 книг, але в книгах цих не менше як 200 тисяч віршів. Більшої епічної поеми, либонь, немає в світі. Але річ навіть не в цьому: річ у надзвичайній розмаїтості внутрішнього складу цієї поеми. Що це? Чи стоп окремих епічних переказів-билин, чи збір юридичних і моральних повчань? І те, і те. Але що до чого було додане, що було підвалиною для надбудов: чи епічна поема, чи повчальні правила? Як взагалі росла ця величезна поема: чи була певна цілість, в яку повкраплювані були епізоди, які хтось згодом пробував зв'язати в певну цілість?
Нема чого питати, коли була написана ця поема. Тут думки вчених різняться, як різняться вони і в питанні про композицію поеми. Щодо композиції, то одні не сумніваються, що "Махабгарата" - не поема, а збірник, не дуже вміло зліплена компіляція; інші так само не сумніваються, що, незважаючи на "відступи" від основної теми, "Махабгарата" - композиційно- суцільний, замкнений у собі твір. Так і в питанні про час. Більшість відносить остаточну редакцію поеми на час від ХІІ-VI в. до н.е. - до V в. н.е., але є голоси й за пізнішу дату; є думки, що цю редакцію треба віднести на XVI ст. н.е.
Ману і потоп світу
Цар Ману, син Вівасвана, могучий, світлий був мудрець,
Серед мужів правдивий лев, блискучий, мов всіх творів пан.
Красою, блиском, силою і строгим опануванням
Всіх похотей перевершив Ману вітця і предків геть.
З руками, вверх піднятими, стояв він на одній нозі,
Важку покуту діючи в безлюднім, дикім пралісі.
Лицем на південь звернений, очима не змигаючи,
Страшну покуту діяв він не більш, не менш сто тисяч літ.
Аж ось на морськім березі побачила покутника
У ковтунах, обмоклого раз рибка й так промовила:
"Я, старче божий, рибочка дрібна, великих страх боюсь.
Будь ласкав, захисти мене! Прошу тебе, покутниче!
Міцнії риби все їдять малих рибок - від правіку
Така сумная доля нам призначенням судилася.
Рятуй мене, сирітоньку, із сього моря лютого,
Великого! Ще раз прошу! Я щедро відплачусь тобі".
Почувши рибки бесіду, Князь Ману, син Вівасвана,
Змилосердивсь і власною рукою рибку з моря взяв.
Приніс її на край води, вложив її в посудину
Всю срібну, що світилася, неначе повний місяць той,
Там щиро доглядав її, аж рибка добре виросла;
Неначе сина власного, так Ману рибу ту любив;
Літа минули, з рибки вже велика риба сталася –
Великій рибі місця вже замало в тій посудині.
І, вздрівши раз покутника, знов риба мовила йому:
"Ой, старче божий, добрий мій, деінде ти спровадь мене!"
Тоді побожний Ману взяв ту рибу із посудини,
Заніс її блаженний муж в широке синє озеро.
Цар Ману, пострах ворогів, укинув рибу в озеро:
Роки минали, риба та росла й росла в його воді.
Три милі завдовжки була, а милю завширшки вода,
Та й там не стало місця вже, і тісно стало рибі тій.
Вже й ворухнутись їй не мож у тім великім озері.
Тож, Ману знов побачивши, так риба мовила йому:
"О старче божий, добрий мій, спровадь мене в святу ріку,
У Гангес, щоб я там жила, або де сам міркуєш ти.
Бо ж, певно, без сперечки я повинна підлягать тобі:
Адже ж і зріст чудовий сей лиш через тебе давсь мені".
Так мовила, а Ману взяв - могучий муж, блаженний муж-
До Гангу рибу ту заніс і вкинув у святу ріку.
Та слухайте, що сталося! Час плив, а риба все росла,
Аж Ману знов побачила і так до нього прорекла:
"Не можу в водах Гангесу ні плавати, ні рушатись,
Тож, старче божий, зволь тепер мене до моря занести".
І зараз Ману рибу взяв із хвиль святого Гангесу,
І в море упустив її - заграла риба весело.
Безмірно вже великая була, як в морі бовтнулась,-
Та йшла до рук покутника і пахла, як діткнувсь її.
А Ману, як пустив її, хтів зараз геть іти собі,
Та риба знов промовила - і був мов сміх в її словах:
"Ти, старче, захищав мене, кормив мене, беріг мене;
Тепер же ось що ти вчини, бо врем'я надійде грізне.
Невдовзі весь округ землі, все, що живе і що мертве,
Все, що вгорі, все, що внизу, вода потопи вкриє геть.
Вся нечисть змиється з землі; той час почнеться швидко вже.
Тебе ж готова я спасти, ти сам лиш лишишся живий.
Рухливе все й недвижнеє, що в міць стоїть, що хилиться, -
Всьому настане швидко час страшний і остаточний,
Тож ти збудуй собі судно, міцними линвами скріпи,
Що треба, набери туди, і інших мудрих ще поклич
В судно, й насіння набери усього, що є корисне,
Яке брахманцям звісне є, окремо кожне добре зсип.
Тоді за мною озирнись з судна, кринице мудрості!
Я к тобі зараз надпливу - пізнаєш мій великий ріг.
Бувай здоров! Привіт тобі! Я вірно збережу тебе;
Бо знай, без мене ще ніхто по морю бурному не плив.
Та лиш одно: не сумнівайсь, святий, про правду моїх слів!"
І мудрий Ману відповів: "Я рад послухати тебе".
Ось так вони розсталися, і кожний у свою пішов.
Все чисто Ману так зробив, як риба мовила йому.
Тоді премудрий муж отой в судно вступив величнеє
І на судні спустився він у море безграничнее.
Тут пригадалося йому все те, що риба мовила –
І глянь, мов знавши мисль його, якраз і риба надплила,
Немов гора довжезная, що з хвиль широко вистирча, -
Отак покутника очам та риба появилася.
Та напереді голови - таке чи чули диво ви? -
Ся риба - хто б се збагнуть міг! - великий, довгий мала ріг.
По розі Ману взнав її і зараз впорав те одно:
За ріг міцною линвою він прив'язав своє судно.
Отак в судно запряжена на море риба поплила
І прудко та обачливо по хвилях геть його тягла.
Пливла по морю вздовж і вшир, аж море ізлякалося,
І заревіло хвилями, і страшно розігралося.
І в диких підскоках судно хиталося, металося,
Немов бабуся шпотаєсь, заточуєсь п'яненькая.
Земля ж немов ізслизла вся, весь шум її замовк, як гріб;
Кругом повітря лиш видать, і води, і небесний стріп.
На водах тільки Ману був і з ним ще наймудріших сім,
Що позад риби плавали по морі на судні своїм.
І много-много літ тягла без втоми риба те судно,
У бистрім леті без ліку минало скал і лав воно.
Та ось роки минулися, по довгім-довгім плаванні
Судно причалило на сам найвищий шпиль Гімавану1.
Тут мудрим знов приказує риба, мов усміхається:
"Візьміть, премудрі, прив'яжіть судно за шпиль Гімавану!"
Зробили зараз те вони, що дивна риба мовила,
І прив'язали радісно судно своє за шпиль гори.
Отим-то здавен-давна шпиль сей "Прив'яз корабельний" звесь
До нинішнього дня. Се ж є пояснення сього ім'я.
І далі, не змигаючи, до мудрих риба мовила:
"Я Брахма, пан незрівняний, що любить все існуюче.
Мені в подобі риби ви за свій рятунок дякуйте.
Та, Ману, ще я призначив тебе - будь творцем всіх істот.
Весь земний круг ти оживи, твори недвижне й движне все!
Та тільки - се кажу тобі - покути сила вдіє се.
Не баламуться, творячи, я ж ласкаво попру тебе".
Се слово мовивши, нараз велика риба щезла десь.
Не слухав Ману риби слів і зараз забажав творить,
Та зараз збаламутився, пізнав всю трудність творчества.
Тоді страшну, великую покуту він завдав собі,
Аж обновившись каяттям, він обновив життя землі.
Сунд і Упасунд
I
Раз жив собі могучий цар, Гіраньякасіпом він звавсь,
Нікумбга звався син його, народу дайтья сильний пан.
Сей зродив двох синів собі, відважних, непоборних,
Що звались Сунд і Упасунд, страшні, жорстокії душі.
Жили все нерозлучнії, ділили спільно радість, біль.
Ураз вони обідали, ходили всюди враз усе,
Брат брату любе чинячи і любе все говорячи,
В думках і ділах згідні все, немов оба - одно були.
Отак герої виросли і на одно наважились:
Здобуть потрійні небеса - ось що вони задумали.
Зложивши жертви царськії, у гори Віндія пішли,
Покуту найстрашнішую там дуже довгий час несли.
Голодні, спраглі, лубом лиш окриті та розчіхрані,
Плоть духом усмиряючи, лиш вітром годувалися,
Так власне тіло морячи, на пальцях стоячи весь час,
З руками в хрест простертими, очима не змигаючи.
Через покути сеї міць, що тліла дуже довгий час,
Аж закурилась Віндія-гора - се був чудовий вид!
Важку покуту бачачи, усі боги злякалися
І всякими способами спинить її старалися:
Спокушували їх не раз клейнодами, дівчатами.
Та, вірні своїм намірам, не хтіли перестать вони.
Нові покуси шлють відтак героям владники небес:
Їм сестри, матері, жінки і свояки ввижалися
Залякані - оружнії за ними гнались велетні,
За коси рвуть, оздоби друть, здирають всю одежу з них,
А ті: "Рятуй! Рятуйте нас!" - кричать, пищать розпучливо.
Та, вірні своїм намірам, в покуті не схибли брати.
В покуті не схибнувшися, не стурбувавшись думкою,
Побачили, як ті жінки, появи ті щезали геть.
Та всього світу праотець зблизивсь до двох героїв сих,
Щоб щиро їх благословить і ласку дати їм свою.
Та ті брати незламнії, герої Сунд і Упасунд,
Як праотця побачили, зложили руки набожно
І господові Брахмі, к ним прибувшому, ось що рекли:
"Коли приємна праотцю покута, що сповнили ми,
Дай, господи, щоб знали ми всі хитрощі воєннії,
Змінялись, в що захочемо, і щоб безсмертнії були".
Брахма
Окрім безсмертя, проче все най буде вам, як хочете;
Просіть щось інше, смерть таку, що вас з безсмертними зрівня,
Бо, панувать бажаючи, в страшну покуту ви вдались, -
Так ось чому, незламнії, безсмертя не дається вам.
Щоб троє небеса здобуть, ви почали покуту сю, -
Тому, дайтьянськії князі, не вчиню сеї волі вам.
Сунд і Упасунд
Що тільки є в сих трьох світах рухоме і недвижнеє,
Най нас не може побороть, хіба ми один одного.
Брахма
Що просите й ось вирекли, се мушу я сповнити вам,
І вмерти доведеться вам лиш брату з братньої руки.
Такий подавши заповіт обом героям, праотець,
Звільнивши від покути їх, пішов назад у Брахми світ.
Сей заповіт одержавши, брати, дайтьянськії князі,
Що в світі їх ніхто не вб'є, вернулися в свої доми,
Їх други всі та свояки їх поворотом втішились,
Вони ж обстригли ковтуни, ходили гарно вчесані,
Пишались в строях дорогих, в одежах щонайкращих все,
Справляли бенкети бучні, як лиш душі бажалося,
І вся громада другів їх в розкошах, знай, купалася.
"Ануте, співай і веселись!" - сей оклик в кождім домі чувсь.
Усякі крики радісні гули і оплески рясні,
Весь город Дайтья п'яний був утіхою, розкошами.
Отак в забавах, радощах роки пливли, як день один
Дайтьянам, що змінять могли свій вид, як їм бажалося.
ІІ
А як минули празники, зібрали військо два брати
І провід обняли над ним, щоби світ Індри здобувать.
Тож, попрощавшись з другами, з дорадцями й найстаршими,
В опівніч рушили вони, удачу з зір віщуючи.
З великим військом вправленим, послушним, уоруженим
В мечі і списи й булави, князі дайтьянські рушили.
В супроводі похвал, примов, що вдачу віщували їм,
При співах духів вітрових оба йшли радісно вперед.
В повітря піднеслись вони, бо йти могли, де хтілося,
І з войовничим запалом на небеса нагрянули.
Коли боги се бачили і знали Брахми заповіт,
То небеса покинули, в світ Брахми схоронилися.
Здобувши Індри світ, оба брати непоборимії
Побили духів вітряних, якшів, ракшів велику міць,
Потім ще звоювали світ гадюк підземних ті брати,
Потім при морських берегах всі племена млетчанськії.
Тоді, грізні, заходились всю землю ще завоювать,
Зібрали військо все своє і острий видали наказ:
"Князі премудрі і жерці, що жертвами й дарунками
Богів звеличують, їх блиск і силу, і блаженство все,
Через сі поступки свої усі є наші вороги,
Тож ну зберімся з силою і всіх до решти вигубім!"
Так наказавши воякам на східнім морськім березі,
З страшною постановою, вони на всі боки пішли.
Хто тільки жертву де приніс, жрець, що до жертви намовляв,
Всі гибли, всіх герої ті вбивали й далі, далі йшли,
Їх вої сміло кидались на вічнії огні, що, знай,
В хатках пустинників горять, і в воду повкидали їх.
А як покутники з гнівом прокляття кидали страшні,
То через Брахми заповіт прокляття ті не мали сил.
Уздрівши, що відскакують прокляття, мов стріла від скал,
Покуту кидали жерці, із острахом тікали геть.
Ті, що покути ціль знайшли, змисловість побороли всю,
В страху тікали від братів, мов змії від орлів грізних
Понищені були в лісах всі шалаші й жертовники,
І світ весь запустів, немов бог часу знівечів його.
Як щезли всі князі, мудреці і всі побожнії жерці,
Не перестали руйнувать герої кровожаднії:
Приймали лютих слонів вид, заїлих в час парування,
І Ями страх, нищителя, ширили по пустинях геть:
То в виді ЛЬВІВ чи тигрів знов або й невидимо вони
Де віщунів, жерців знайшли, вбивали хитрощами їх.
Без жертв, без читання письма, без королів і без жерців,
Без празників святих уся земля враз опинилася.
У горі, в пострасі важкім, без купівлі, без продажі,
Без жертв, приношених богам, позбавлена шлюбів святих,
Без ратаїв, без пастухів, повна руїн хаток і міст,
Повна кісток і черепів, страшний являла вид земля,
Весь світ жалобою покривсь і виглядав, неначе труп,
І сонце, й місяць, зорі всі, планети й всі небес жильці
Злякалися, побачивши, що Сунд зробив і Упасунд.
ІІІ
Та ті дайтьяни, знищивши і звоювавши всі краї,
В свій город Курукшетру враз вернулися, збувшись ворогів.
В ту пору богомудрі всі, Шідді, Ріші2 високії,
Безмірно стурбувалися, руїну бачивши страшну.
Ті переможці пристрастів і гніву і змисловості,
Над світом змилосердившись, пішли оце до праотця.
І ось уздріли праотця, що там сидів серед богів,
З усіх боків окружений Шіддами й Брахмомудрими.
Там Агні3, й Магадева4 був, і Ваюс, над вітрами пан,
Індра, і сонце, й місяць з ним, і всі Брахмовидючії.
Що Сунд зробив і Упасунд, усе повіли віщуни,
Про діла їх, відвагу їх, про бої і жорстокості,
Про все, про все розказують там праотцю усіх істот.
А вислухавши праотець оповідання зібраних,
Задумався на хвилечку про те, що тут чинити слід,
Братам судивши смерть обом, він Вісвакармана кликнув,
А вздрівши, що прийшов творець, він ось що наказав йому:
"Прекрасну дівчину створи!" - оце Всевишній приказав.
Вклонившися Всевишньому, до серця взявши той наказ,
Обміркувавши добре все, дівча небесне він створив.
Що тільки є у трьох світах, у движному й недвижному,
Прекрасного й принадного, се все у ній злучив творець.
Клейнодів сотні дорогих вкрашали тіло скрізь її,
Та тіло те небеснеє ясніло більш клейнодів всіх.
Із всіх жінок у трьох світах ні одна не зрівнялася
Красою з сею, що творець з великим трудом сотворив.
Так був чудовий вид її, що й частки тіла не було,
Котра б до себе не тягла очей жильців небесних всіх.
Красою рівна Шрі5 була, принадами вповитая,
Всіх розуму позбавити, всіх очі прикувать могла,
Зложивши руки, склонена, вона до Брахми так рекла:
"Яке се діло, господи, що я для нього створена?"
Брахма
Іди, блаженна, і збуди у Сунда й Упасунда ось
Палку жагу любовную краси своєї чарами!
Зроби, щоб через твій вид, через несказанну красу
Оба брати попали в гнів, з собою посварилися.
"Зроблю се!" - мовила вона до праотця, вклонилася
І на праворуч обійшла довкола зібраних богів.
Від сходу Вішну там сидів, на південь Магадев сидів,
На північ менші божества, а Ріші всюди серед них.
Коли ж вона довкола так ішла направо попри них,
То Сіва й Індра, цар богів, за нею все дивилися.
Зайшла на південь. Сіва ж рад і оком з неї не змигнуть,
То в нього південне лице лотосооке вродилось.
На північ повернулася, він північне лице дістав.
У Індри ж тисяча очей з боків, іззаду, спереду,
Великих, ясних, звернених на всі боки явилося.
Отим-то в Магадеви є чотири лиця віддавна,
А тисяча очей ясних у Індри, вбійці Баляса.
І всі там зібрані боги, і всі святії Ріші ті
Туди лицем зверталися, кудою йшла Тілоттама,
всіх очі, мов п'явки, впились у апсараси6 дивну стать,
Усіх жильців небес, окрім одного Брахми-праотця.
Як до землі пішла вона, рекли боги і Ріші всі:
"Се діло вже є зроблене через красу незрівняну!"
Як геть пішла Тілоттама, то відпустив господь світів
Усіх святих від себе геть і всіх згромаджених богів.
IV
Завоювавши землю всю князі дайтьян, і збувшись бід,
І загрозивши небесам, сказали: "Все сповнили ми!"
В богів, Гандарвів, Якшасів, у змій, князів і велетнів
Усі скарби загарбавши, вони тим вельми тішились.
Нікого не знаходячи, хто б з ними стать до бою смів,
Не мавши більше що робить, вдались в утіху, мов боги.
Жінки, солодкі пахощі, вінки, добірні страви всі,
Напитки найдорожчії - ось що справляло розкіш їм.
В садах тінистих і гаях, по горах і по пралісах
Гуляли, де хотілося, жили, немов безсмертнії.
Раз на вершку гір Віндія, де камінь рівний і гладкий,
Пишались цвітом дерева, бенкет справляли два брати.
Крісла препишні, божеські поставлено для них отам,
За них засіли радісно оба серед вінка жінок;
З музикою і танцями там к дайтьянам гурт жінок зблизивсь,
Співаючи і славлячи, вони гуляли радісно.
Та ось, квітки збираючи, Тілоттама по лісі йде,
В припадний стрій устроена, в одній червоній туніці.
Збираючи карнікари, що над потоком там росли,
Помаленьку зближалася до місця, де князі сидять,
Напитком п'яні дорогим. В обох аж розгорівся зір,
Аж стуманілось в головах, коли красуню ввиділи.
З крісел зіскочивши ураз, вони до неї підійшли,
Оба, любвою п'янії, до нее нуж лицятися.
За праву руку Сунд узяв прекрасную дочку богів,
За ліву руку Упасунд тоді ж узяв Тілоттаму.
Оба, блаженством п'янії, і силою безмірною
І скарбами знетямлені, напитком оп'янілії,
Від всього того в нестямі чоло наморщили вони,
Любов’ю отуманені, так один одному рекли:
"Моя жінка, а братова твоя!" - до брата мовив Сунд;
"Моя жінка, а братова твоя!" - відмовив Упасунд.
"Ні, не твоя, моя вона!" - тут мов сказилися оба.
Безумні від краси її, забувши про братерство все,
За булави свої страшні вони з-за неї вхопились,
Махнувши булавами враз, любов'ю розгорілії,
"Я перший!" - крикнув сей. "Ні, я!" І вбили один одного.
Брат брата люто вдаривши, оба попадали страшні,
Криваві, мов два сонця, що із неба враз попадали.
В перестраху розбіглися жінки і полки дайтьянськії,
В яскинях поховалися, знесмілені тривогою.
Тоді світів усіх отець з богами й Ріші світлими
Зійшов на землю пресвятий, щоби Тілоттаму почтить.
"Якого дару хочеш? Все дістанеш", - мовив праотець.
І сонце вибрала собі блискучеє Тілоттама.
І ласкаво рік праотець до неї, чорнобрової:
"Ходи ж довкола світа ти, як сонце, ти прекрасная!
І на твій блиск нехай ніхто очей не може піднести".
Благословивши так її, усього світу праотець
Дав Індрі троє-небеса, а сам пішов у Брахми світ.
1 Гімаван - Гімалайські гори, Гімалаї.
2 Шідді і Ріші - духи, нижчі від богів.
3 Агні - бог вогню.
4 Магадева - Великий бог, назва Сіви, бога нищення.
5 Шрі - богиня красоти і любові.
6 Апсараси — женські духи, нижчі від богів.
Епізод про Наля і Дамаянті
(Уривки)
Як Наль І Дамаянті покохалися
Жив цар колись, що звавсь Наль,
Могутній Вірасени син.
Вродливий, доброчесний був.
На конях добре знався він.
І на чолі царів усіх
Стояв, як Індра між богів.
І сяяв він над усіма,
Як сонце, що вгорі блищить.
Побожний, добрий вед знавець,
Правдивий, чесний, у боях
Хоробрий, нішадгійський цар
Великим військом керував.
Жаданий для жінок-красунь,
Взірець для добрих всіх мужів,
Найкращий від усіх стрільців,
Він, як сам Ману, царював.
В Відарбгів посідав престол
Могутній, славний Бгіма-цар.
Нащадків він бажав собі,
Був чесний, а дітей не мав.
Жадаючи собі синів,
Приносив жертви всім богам.
Аж ось прийшов до нього гість
Великий Дамана-пророк.
Святого Бгіма частував
Удосталь, прагнучи синів.
Цариця вшанувала теж
Пророка, як закон велить.
І задоволений брахман
Уволив побажання їх:
Дочку-красуню та синів,
Героїв трьох, їм обіцяв.
Крім Дамаянті. Ще синів –
Дама, Данта і Даману,
Хоробрих, чесних та міцних,
Які підкорять світ увесь.
Була вродлива та струнка,
Ласкава й лагідна дочка;
Уславилися на землі
Її чеснота і краса.
Коли царівна літ дійшла,
Сто подружок і сто служниць
Про неї дбали увесь час,
Неначе про саму Шачі.
Царівна сяяла між них
В блискучих шатах і вбранні,
Як блискавка савдамані,
Найяскравіша з блискавок.
А очі в неї чарівні,
Довгасті, як в богині Шрі.
Такої вроди не знайти
Між півбогів і між богів.
Мабуть, нема і між людей
Такої ніжної краси.
Своєю вродою вона
Зачарувала всіх богів.
Відважний Наль, як дуєний тигр,
Не мав суперників собі,
Вродливий, ніби Кама-бог,
Що владарює над людьми.
Невпинно славили усі
Царівні Налеву красу,
Так само й Налеві-царю –
Царівни вроду чарівну.
І закохалися вони,
Не бачившись, через чутки;
Кохання в серці їх обох
Цвіло й зростало все буйніш.
Коли, нарешті, Наль не міг
Кохання стримати свого,
Самотній він пішов у гай,
Що поблизу палацу був.
І от фламінго бачить він
Там незвичайних, золотих.
Гуляючи поміж кущів,
Він птаха одного впіймав.
Аж раптом птах заговорив
І Налеві сказав таке:
"Ти, царю, не вбивай мене,
Я послугу тобі зроблю.
Царівні Дамаянті все
Про тебе, Налю, розповім.
Крім тебе, ні про кого вже
Не буде думати вона".
Ось що сказав той птах, і цар
Його негайно відпустив.
Знялись фламінго разом всі
І до Відарбгів ген летять.
Коли ж столиці досягли,
Злетіли в палацовий сад.
Уздріла Дамаянті їх,
І здивувалася вона.
На тих фламінго золотих
Замилувавшися. Жінки
З'юрмились і хотіли вже
Ловити знадливих птахів.
Але розбіглися вони
Скрізь по діброві чарівній.
За ними кинулись жінки,
Їх намагались наздогнать.
Царівна одного із них
Впіймала майже. Раптом він
По-людському заговорив
І мовив їй такі слова:
"Ти чула, Дамаянті, є
В Нішадгів цар великий Наль,
Прегарний, як Ашвінів два,
Такого між людей нема!
Коли, чудова, станеш ти
Його дружиною навік,
І врода, і життя твоє
Найвищої мети дійдуть.
Ми бачили усіх богів,
Гандгарвів, півбогів, людей,
Але такого, як цар Наль,
Вродливого - нема ніде.
А ти - найкраща між жінок,
Як Наль - поміж чоловіків.
Чудовий він, чудова ти
І буде це найкращий шлюб".
Почувши дивні ці слова,
Вродлива Бгімова дочка
Відповіла йому: "А ти
Те саме Налеві скажи!"
"Скажу", - царівні відповів
Птах незвичайний, золотий.
Він до Нішадгів полетів
І Налю все переказав.
Як Дамаянті врятовано від змія
Вона прокинулась тоді,
Коли вже Наля не було.
Спочила трохи, а проте
У лісі страшно їй самій.
Побачивши, що Наль утік,
Упала в розпач, не на жарт
Злякалася і почала
Крізь сльози кликати його:
Тей, чоловіче, царю мій!
Мій пане! Друже любий мій!
Залишив ти мене саму,
Загину в лісі я тепер!
Законів добрий ти знавець,
Ти завше справедливий був,
Але покинув тут мене
В той час, коли заснула я.
Як міг ти зрадити мене,
Дружину, що кохав колись?
Жорстокосердий і лихий
Мене, безвинну, загубив.
Ось як ти здійснюєш тепер
Ту клятву, що давав тоді
В присутності усіх богів,
Коли обрала я тебе.
Хіба вже не існує смерть?
Не підлягають люди їй?
Як можу жити я хоч мить
Сама без тебе, пане мій?
З дружини вірної не слід
Глумитися чоловікам!
Хіба не бачиш, Налю мій,
Як я злякалася й тремчу?
Напевне, ти сховався десь!
Ось зараз я знайду тебе!
За деревами стоячи,
Чому не відгукнешся ти?
Жорстокий ти, о царю мій!
З тобою я прийшла сюди.
Нудьгую, плачу тут сама,
Не хочеш втішити мене!
Оплакую не себе я –
Турбуюсь я тому, що ти
Без мене в нетрах лісових
Блукати мусиш, пане мій!
Зазнавши голоду й жаги,
Стомившися, о Налю мій,
Увечорі вже більш мене
У джунглях не зустрінеш ти!"
І розхвильована вона,
Немов вогненний смолоскип,
Блукала ген туди й сюди
Та плакала на самоті.
Біжить і падає, і все
Біжить і кличе знов його.
І плаче, бідна, увесь час,
І бродить в пущі лісовій.
"Ще більше доведеться нам
Зазнати лиха, Налю мій;
Злий ворог переміг тебе,
Загибель він готує нам.
Не перетворить Калі злий
На злого владаря мого!
Замість щасливого життя
Найгірших злиднів дійдеш ти!"
Так довго плакала вона
І чоловіка свойого
Шукала в джунглях, де було
Багато лютих хижаків.
Так голосила довгий час
Нещасна Бгімова дочка.
Гукала: "Гей, о пане мій!"
Мов навіжена, між дерев.
Скорботно плакала вона –
Орлиця кличе й стогне так -
І сльози в розпачі лила
Дружина Налева струнка.
Жахливий велетенський змій,
Загроза для усіх тварин,
Вхопив її в той час, коли
Тікати кинулась вона.
Пожерти намагався змій
Нещасну Бгімову дочку,
Її ж турбує не своя,
А доля Налева гірка.
"Мій чоловіче, я сама
У лісі, змій мене вхопив!
Чому тебе немає тут,
Щоб бідолашну врятувать?
Ти зможеш існувати сам,
Мене лишивши, пане мій!
Куди прямуєш ти тепер?
Адже загибель тут моя!
Коли ти, визволившись знов,
Здобудеш щастя та скарби,
Хто зможе втішити тебе
І пригорнути, обійнять?"
Аж ось в той час, коли вона
Стогнала і гукала так,
Якраз у лісі йшов ловець
Та дичини собі шукав.
Почувши жалісливий зойк,
До неї швидко він побіг
І бачить: змій вхопив її
І вже пожерти намірявсь.
Тоді відважний той ловець
На змія-велетня напав
І в голову йому встромив
Щонайгострішу з стріл своїх.
Упав на землю мертвий змій,
А спритний і меткий ловець
Нещасну Бгімову дочку
З жорстоких визволив обійм.
Водою освіжив її,
Погодувавши, пригорнув
І запитав: "Хто ти така,
Чому сама у пущі цій?
Як злиднів лютих ти дійшла?
Шановна, розкажи мені!"
Так він розпитував: вона ж
Докладно все розповіла.
Ловець уважно розглядав
Красуню цю напівнагу.
Сорочки шмат не покривав
Їй повних перс і ніг струнких.
Гладенька шкіри білизна,
Ясне обличчя, брів розліт,
Дзвінкий і ніжний голосок, -
Усе сподобалось йому.
І в неї закохавсь ловець,
Побачивши таку красу.
За всякі способи він бравсь,
Приваблював і спокушав.
Одразу домагався він,
Проте пручалася вона,
Цариця чесна, що була
Віддана Налеві свому.
Вогонь обурення палав
В її ображеній душі,
Але ловець напосідав
І майже подолав її.
В нім розгорівся не на жарт
Страшної пристрасті вогонь.
Але цариця, що царя
І царство втратила своє,
На цілий голос, рішуче
Промовила такий проклін:
"Якщо я Налеві свому
Завсіди вірна є й була,
Нехай цей лиходій-ловець
На землю мертвий упаде!"
Мов дерево, що грім вразив,
Злочинець мертвий долі впав.
Зустріч Дамаянті з Налем
За дозволом батьків своїх
Звеліла Дамаянті раз
Покликати у покій свій
Того, хто Налем їй здававсь.
А Наль, побачивши її,
Вже стримати себе не міг,
Відчув страшенний біль і сум,
Аж сльози полились з очей.
Коли ж заплакав чоловік,
Відчула й Дамаянті сум,
Журбу велику і тяжку,
Проте не плакала вона.
В одежі темній та брудній,
З волоссям у одній косі
Стоїть вона й сама брудна
І мову починає так:
"Гей, Вахуко! Чи бачив ти,
Щоб доброчесний чоловік
Свою дружину залишив,
Що спала в пущі лісовій?
Дружину вірную свою,
Знесилену, в самотині...
Чи хто покинув би колись,
Крім Наля, славного царя?
Хіба ж образила вона
Коханого свого хоч чим,
Що він, покинувши її
У джунглях диких, взяв і втік.
Перед богами усіма
Тебе обрала я колись, -
Як міг ти кинути мене,
Дружину, матір двох дітей?
А ти ж мене за руку брав
Перед вогнем і присягавсь:
"Я твій", - це чули всі боги!
А як справдив ти слово те?"
Отак нагадує йому
Минуле вірна жінка знов.
А сльози із її очей
Пливуть, немов з гори струмки.
Її скорботу Наль відчув,
На чорні очі дивлячись,
Слізьми затоплені тепер,
І відповідь таку дає:
"Не винен зовсім я у тім,
Що царство загубив своє, -
В тім винен Калі, боязка,
І в тім, що кинув я тебе.
Коли він лихо це вчинив,
Ти прокляла його тоді,
Блукаючи в страшних лісах,
Серед пустих і диких хащ.
В мойому тілі Калі жив,
І твій проклін палив його,
Бо ще палкіш пече вогонь,
Коли в багатті він горить.
Проте я подолав його,
Себе приборкав каяттям.
Чудово: вже настав кінець
Стражданням нашим і біді!
Мене покинув Калі злий,
Тому я зміг сюди прийти;
Крім тебе, любая моя,
Нікого не кохаю я.
А як живий ще чоловік
І вірно любить, о струнка,
Не може жінка будь-кого
Обрати іншого собі.
Усюди вістуни царські
Тепер звістують по землі:
"Поклала Бгімова дочка
Удруге взяти шлюб собі
І мужа обирає вже,
Що буде до вподоби їй".
Тож Рітупарна-цар сюди,
У місто це, здаля примчав".
Почувши жаль в його словах,
Хороша Бгімова дочка
До нього руки простягла
І мовила такі слова:
"Не вірити, о пане мій,
Мені не маєш права ти.
Бо, обминувши всіх богів,
Тебе обрала я колись.
Для того, щоб знайти тебе,
Брахмани скрізь, по всій землі
Мандруючи, слова мої
Проказують, як молитви.
І мудрий Парнада-брахман,
Прибувши в місто, де ти жив,
В Айодґю, у палац царський,
До Рітупарни завернув.
Перекав мої слова
І відповідь мені приніс,
Але це тільки засіб був
Знайти тебе, о Налю мій!
Крім тебе, царю мій, нема
Нікого в світі, хто за день
Проїде сотню йоджанів
І кіньми долетить сюди.
Вклоняючись до ніг самих,
Я присягаюся тобі:
Ніколи не чинила зла
І в думці грішна не була.
Всесвітній свідок - Вітер-бог,
Що бачить і проймає все,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.
І сонце те, що грає нас
Гарячим променем своїм,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.
І місяць, що усіх живих
Пильнує в темряві нічній,
Позбавить хай мене життя,
Коли неправду я кажу.
Боги великі, що весь світ
Тримають у своїх руках,
Вкоротять хай життя мені,
Коли неправду я кажу".
Вона скінчила, і згори
Небесний голос залунав:
"О Налю, правду я скажу,
Вір: Дамаянті без вини.
Це ж цноту берегла свою
Усюди Бгімова дочка,
Охороняли ми її
Три роки, стежачи щодня.
Це надзвичайний засіб був,
Щоб відшукати десь тебе.
Щодня приходить сто мужів,
Добувсь до неї тільки ти!
Вона достойна-бо тебе,
Як ти - її, тож не журись.
І сумнівам не підпадай,
До Дамаянті знов іди!"
Ще вітер промовляв, а дощ
Квітчаний вже струмив з небес;
В повітрі в барабани б'ють,
І віє легіт чарівний.
Побачивши такі дива,
І Наль відкинув сумнів свій,
Бо впевнитися міг тепер,
Що жінка вірная йому.
Той одяг, що на ньому був,
Засяяв і очистивсь знов,
Каркоту-змія він згадав
І вмить такий став, як раніш.
Коли з'явився знову Наль
Цілком такий, як був колись,
Зраділа Бгімова дочка
І з криком обняла його.
І Наль, вродливий, як і був,
Тепер поцілував її,
Обняв обох своїх дітей,
Ласкавий, лагідний, радий.
Дружина прихилила теж його
Його обличчя до свого,
Проте сил бракувало їй,
Зітхала й плакала вона.
Наль вірну жінку обіймав,
Хоч і брудна вона була,
І довго ще відважний цар
Її сльозами умивавсь.
Цариця-мати, до царя
Пішовши, все розповіла,
Як Дамаянті, їх дочка,
Дружину Наля знов знайшла.
Наль, освятившись, до царя
З'явився. Бгіма проказав:
"Настав тепер щасливий день,
До Дамаянті ти вернувсь".
А потім Дамаянті й Наль
Одне одному цілу ніч
Розповідали про свої
Пригоди різні у лісах.
Жили так Дамаянті й Наль
В царських палатах і були
Щасливі вельми і раді, -
Кохання знов з'єднало їх.