Панчатантра. Переклад І. Серебрякова і Т. Іваненко - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Панчатантра. Переклад І. Серебрякова і Т. Іваненко - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Оповідка десята

"В одній лісистій країні жив шакал на ім'я Чандарава. От якось, знемагаючи від голоду, він прибіг до міста, аби чимсь поживитися. Міські собаки помітили його й страшенно завалували, погналися за ним і почали шарпати за боки гострими зубами. Рятуючи своє життя, він, геть покусаний, забіг по дорозі в будинок красильника, де стояв великий чан, повний синьої фарби. Ховаючися від переслідувачів, шакал ускочив туди і зробився такий синій, що собаки його не впізнали і порозбігалися. Чандарава подався світ за очі і зрештою прибився до лісу. Він був не схожий сам на себе, бо ж синя фарба надала йому зовсім іншої масті. Кажуть так:

Вапно і дурень, жінка й рак, як вчепляться - не одірвать, -

Акула рибу проковтне - гай-гай, не випустить її.

Побачивши цього дивного звіра з синьою, як у Шіви, шиєю, всі лісові жителі - леви, тигри, пантери, вовки та інші хижаки, сповнені неймовірного страху, кинулися врозтіч, примовляючи: "Хтозна-яку штуку втне цей заброда. Краще триматися від нього подалі. Недарма ж кажуть:

Якщо не знають, ждать на що, про рід не знають і про міць,

Кому довіритись і як, всяк свій талан знаходить сам.

Чандарава збагнув, що вони перебувають у полоні страху, тож сказав: "О звірі; чому це ви, угледівши мене, стали розбігатися? Вам нема чого боятись! Сам Брахма, сотворивши мене сьогодні, звелів: "Там, де звірі не мають повелителя, віднині я тебе оголошую раджею над усіма ними, і хай титулом твоїм буде раджа Какудрума. От я сюди й прибув, звірі, щоб прихистити вас під парасолькою моєї влади. Звуть мене Какудрума, а народився я в трисвіті". По цих словах леви, тигри та інші тварини заволали до нього: "Повелівай, володарю!" Тоді він надав левові чину головного радника, тигра призначив постільничим, пантері доручив охороняти скриньку з бетелевою жуйкою, а вовка поставив вартовим біля входу. З родичами своїми - шакалами - він навіть розмови не заводив, а просто вигнав їх у шию, от і все. В царстві було так заведено: леви та інші звірі, промишляючи полюванням, всю здобич приносили йому, а він з висоти своєї царської влади розподіляв її поміж підлеглими.

Одного разу, прибувши на зібрання ради, Какудрума почув, що десь удалині страшенно завиває зграя шакалів. У нього від щастя навіть шерсть настовбурчилась, а в очах заблискотіли сльози радості. Не в змозі стриматися, він підхопився і сам почав голосно вити. Здивовані звірі вмить усе второпали і засоромлено похнюпили голови. А коли оговтались, загомоніли: "Ну і обдурив же нас пройдисвіт. Це ж усього-на-всього нікчемний шакал, якого слід розшматувати!"

Той із переляку хотів, було, тікати, але не встиг: леви та його підручні роздерли шакалика на дрібні шматочки. Через те я й кажу:

Хто упосліджує своїх і прихиляє чужаків,

Знать, сам собі готує смерть, як раджа той Какудрума".

Про війну ворон і сов

...У сиву давнину зібралися всі пернаті - гуси, папуги, чаплі, зозулі, горобці, сови, павичі, голуби, сойки, півні та інші птахи й заходилися стурбовано радитися: "Що нам робити? Править нами Вайнатея, але ж він догоджає лише Васудеві, а про нас цей нікчемний повелитель зовсім не дбає і не боронить від капканів та силець птахоловів. Недарма ж кажуть:

Хто полохливих підданих не береже від бід лихих,

Ні, то не цар, не володар! - У цьому сумніву нема.

Народ без повелителя, який про долю б краю дбав,

Це - в океані корабель без стернового і вітрил.

Шістьох людина мусить кинуть,

Як в океані корабель:

Наставника, який чогось навчить не може,

Жерця, нездатного приносить жертви,

Царя, що незугарний боронить підлеглих,

Жону, якій ласкавості бракує,

Та вівчаря, який отари не вигонить із села,

Цирульника, який гуляти в лісі любить.

І зійшлися вони на тому, що потрібно, мовляв, нам, птахам, обрати собі іншого царя! І тоді птаство, угледівши огрядну та поважну сову, постановило: "Якщо ця сова стане над нами раджею, то слід приготувати все необхідне для помазання її на царство". І потім зібрали вони воду з усіх священних тіртх, і настояли сто вісім цілющих коренів, і поставили левиний трон, і намалювали круг земний із сімома материками, океанами, гірськими хребтами, і розстелили тигрячі шкури, і наповнили чаші золотом, і запалили світильники, і понаставляли дзеркал та інших речей, які віщували різні гаразди, і поети виголошували величальні вірші, і брахмани зосереджено читали веди, і юні дружини співали. І коли сович зі своєю жінкою Крикалікою збирався вже ступити на царський трон, хтозна-відки взявся ворон. "Еге, - подумав він, - що це за пишне зборище всіх пернатих?" Птахи, як помітили його, стали підлабузнюватись: "Далеко слава йде, що найкмітливіший з усіх пернатих - ворон. Кажуть:

Ось найтямущіші: цирульник,

Серед пернатих - ворон,

Серед зубастих - злий шакал,

Серед подвижників - шветамбара.

Отож хотілося б почути його думку. Сказано ж:

Шлях, омріяний в народі, виважений до дрібниці,

Тих, хто діє, неодмінно приведе до перемоги".

Тоді ворон наблизився до них і запитав: "З якої це нагоди вельмишановні зібралися тут і влаштували таке пишне свято?", а вони йому відповіли: "Ой, горе та й годі, нема над нами, пернатими, царя! Через те всі птахи дійшли згоди помазати на царство сову. Скажи й ти своє слово. Ти вчасно прийшов!" Засміявся ворон і прокаркав: "Ну, цієї кривоносої, яка вдень нічогісінько не бачить, не можна наставляти на царство над павичами, яскравими папужками, журавлями та іншими денними птахами. Тому я вважаю, що не слід обирати сови царицею, бо:

Кривоноса, косоока, вже й без гніву неприємна,

А коли скрипить у гніві, що тоді вже говорити!

А також:

Якщо сову огидну ми поставимо царицею,

Тоді ні в якім ділі нам повік не знати успіху.

У нас за повелителя Вайнатея, то навіщо нам робити царицею ту, яка не бачить удень? У нас є володар, і ні до чого нам обирати іншого, хоча й достойного. Один могутній цар - добро, якщо багато їх - біда;

Дванадцять зійде в небі сонць і спопелять все на землі.

І навіть саме ім'я нічого доброго вам не принесе. Бо сказано ж:

Одна лиш згадка імені про велич скаже мудрецю.

Ім'я уголос мовлене приборкає злочинця вмить.

А також:

У скруті згадане ім'я від лиха може врятувать.

Так вижили колись зайці, згадавши образ місяця".

Спитали тоді пернаті у ворона: "А як же це було?", і він розповів:

Оповідка перша

"В якомусь лісі жив ватажок сонячного стада - здоровенний слон на ім'я Чатурданша, тобто з чотирма бивнями. Одного разу в тих краях була превелика засуха, що спричинила пересихання заводей, ставків, озер і боліт. Звернулись тоді всі слони до свого повелителя: "О божественний, багато наших слоненят померло від спраги, а інші конають у нестерпних муках. Уклінно просимо тебе знайти якесь водоймище, щоб ми могли удосталь напитися і зберегти своє здоров'я". Усе добре обміркувавши, він сказав: "Є в одній чудовій країні на рівнині велике озеро, яке живиться водами самої Ганги, що протікав в Паталі - під землею, так от вирушаймо туди". Послухали воно його й подались до того озера. Аж п'ять ночей добувалися вони до нього, а як поприходили, одразу кинулися в воду, досхочу наплавались і стали вибиратись на берег. Блукаючи туди-сюди, вони зруйнували чимало затишних заячих нір, яких на тому березі була сила-силенна. Багатьох зайців покалічили, потрощили їм лапи, шиї, голови, а велику кількість затоптали насмерть. Коли стадо слонів пішло звідтіля, настрахані й закривавлені зайці зібрались докупи й почали голосити: "Ой, яке ж нам горе! Відтепер цей повелитель слонів ходитиме сюди повсякчас, бо ніде навкруги води немає, і погибелі нам не минути. Недарма ж кажуть:

Слони вбивають приторком, змія - отруйним подихом,

Усмішкою - володарі, нещирим словом - злодії.

Отож треба нам шукати порятунку. І один із них мовив: "Доведеться усім нам розлучитися з тілом. Бо ж і Ману, і В'яса говорили:

Одного ради роду кинь, задля села - свій рід залиш,

Кинь ради джанапади все, а духу ради - землю кинь.

Задля душі повинен цар залишитись без вагання край,

Які б доглянута земля дари осінні не несла.

Якщо ти дбаєш про жінок, копійку навіть бережи,

Заради доброзичливих пожертвуй гроші і жінок".

Але інші з ним не погодились: "Ми не можемо залишити місця, яке заповіли нам батьки і діди". А один із них запропонував налякати чим-небудь слонів, коли вже так склалося. Недарма кажуть:

Хоч в кобри трути і нема, вона роздує свій капшук.

Хоча отрути і нема, а той капшук накличе жах.

Зайчуки загомоніли: "Ну, коли так, то треба придумати щось вірогідне, аби слон справді перелякався. А навести ману на нього може тільки дуже кмітливий посол. Він піде до ватажка слонів нібито як посланець від нашого повелителя Віджаядатти, котрий живе на місячному диску. Удаваний посол має сказати йому, що, мовляв, сам Чандра-Місяць забороняє слонам приходити до цього озера, бо в ньому мешкає його васал, і тоді, вислухавши таку значущу промову, він піде звідси геть". Всі одностайно схвалили цей намір: "Згода! А за посла нехай іде довговухий Ламбакарна - заєць, який уміє докладно говорити і знає посольську справу. Пошлемо його. Бо сказано ж:

Той, хто приховує думки, і шастри знає, й мовчазний,

Розгадує думки чужі, - достойний царським буть послом.

Хто нерозумний і скупий, крім того ще й страшний брехун,

Той не влаштує жодних справ послом при царському дворі.

Так-от, довіривши Ламбакарні це діло, ми убезпечимо себе від лиха.

Декотрі сказали: "Авжеж, він справний заєць. Тільки цей урятує нам життя; іншого виходу нема". На тому й ухвалили. І тоді Ламбакарна, діставши повноваження посла, вирушив до повелителя стада слонів, пробрався стежкою до недоступного для них місця і так мовив слонові Чатурданті: "Чого ж це ти, харцизяко, безтурботно й грайливо приходиш на це озеро, куди тобі й потикатись не слід!? Ішов би ти краще звідси!" Той здивувався й запитав: " А ти хто такий?" І Ламбакарна сказав: "Звуть мене Віджандатта, живу я на просторах місячного диска, а направив мене до тебе послом сам Чандрамас-володар, Місяць-повелитель. Гадаю, шановному відомо, що послові, який віщає правду, не можна завдавати шкоди, бо вустами послів говорять їхні повелителі. Сказано ж:

Якщо схрестилися мечі і вбиті родичі царя,

Повинні вижити посли, хоч мовлено й різкі слова".

Вислухавши Ламбакарну, Чатурданта сказав йому: "Швидше повідай мені, зайчику, послання від благословенного Чандрамаса". Той мовив: "Шановний зі своїм стадом учора знищив багато зайців. Хіба ти не знав, що вони мої піддані? Отож коли хочеш зостатися живим, ні в якому разі більше не підходь до того озера. Оце й усе послання!" Слон спитав: "А де ж, добродію, живе повелитель Чандра?" І заєць йому відповів: "Та ось у цьому озері - прибув сюди, щоб утішити бідолашних зайців, які вціліли після твого розбою. Через те мене й прислали до тебе". Слон сказав: "Раз так, то покажи мені його, і я, вклонившись йому, подамся в якусь іншу сторону". Заєць погодився: "Іди за мною, тільки без нікого, і я тобі покажу його". Так вони домовились і, коли споночіло, заєць привів слона до води й показав на Місяць, що віддзеркалювався посеред озера. "Ось бачиш, - мовив Ламбакарна, - наш повелитель поринув у самадгі - глибокі роздуми, а тому швидше кланяйся і мовчки йди собі, бо він страшенно розгнівається, коли ти порушиш його думки". Переляканий слон поклонився і вирушив зі своїм стадом у далекі мандри. Відтоді родини зайців щасливо живуть у своїх норах. Через те я й кажу:

У скруті згадане ім'я - рятунок може принести.

Так вижили колись зайці, згадавши образ місяця.

Нікчемного, ледачого, підлого, невдячного, розбещеного, схильного до шельмування не повинен садовити на трон той, хто хоче жити. Бо ж мовиться:

Спитались підлого судді наївна сойка і вухань,

Ось чим кінчилось це для них - вони удвох зазнали втрат".

Спитали пернаті: "А як же це було?", і ворон розповів.

Оповідка друга

"Жив я колись на одному дереві, а трохи нижче, в дуплі, гніздилася сойка на ім'я Капінджала. Нам удвох доводилося багато літати, і ми розважали одне одного змаганнями в субгашіта (тобто читали витончені ліричні вірші), співанням священних гімнів, розповідями про життя божеств, царських мудреців, пророків та й взагалі про все цікаве, що нам трапилося бачити під час поневірянь. Отак для нас обох і збігав час. Одного разу Капінджала з іншими сойками, шукаючи пожитку, полетіла в поле, де було повно спілого рису. А коли надвечір вона не повернулась, я дуже стривожився і подумав: "Що ж це таке? Чому Капінджала сьогодні не прилетіла? Чи не потрапила вона в пастку? А може, якась інша біда з нею скоїлася? Хоч би жива була та здорова, бо розлуки з нею я не перенесу". В таких роздумах минали дні, а тим часом у дуплі Капінджали влаштувався прудкий заєць Шігхрага, він хтозна-звідки взявся якось при заході сонця. А я, засмучений зникненням свого друга, не прогнав зайця. Та ось одного дня сойка, наївшися досхочу і дуже розповнівши на рисовому полі, зрештою згадала про своє гніздо й повернулась до нього. Але ж недарма кажуть:

Й на небі не зазна багач отого щастя, що бідняк

В злиденній хижці зазнає, в своєму рідному краю.

Побачивши в своєму дуплі зайця, Капінджала з докором мовила: "Чуєш, зайцю, не ти опоряджав моє житло, в якому оце примостився. Ану-но, вшивайся звідси!" Заєць огризнувся: "Це не твій дім, а мій! Чому ти так нечемно й брутально зі мною говориш? Сказано ж:

Хазяїном не буде знов колодязя а чи ставка,

Раба, палацу, поля той, хто втратить їх хоч раз в житті.

А також:

Якщо хтось десять літ підряд чимсь достеменно володів,

Уже ні свідок, ні закон того повік не відберуть.

Справедливість у народі мудрі судді визначають,

А між звірами й птахами право сильного панує.

Отож це мій дім, а не твій". А Капінджала на те: "Слухай, якщо ти визнаєш авторитетність смріт, тобто писаних законів, то ходімо з тобою до того, хто в них розбирається, і як він розсудить, так і буде". Поки вони домовлялися, я подумав, що й мені було б цікаво подивитись на те судилище, і полетів за ними.

А тим часом гострозубий лісовий кіт, якого звали Тікшнаданштра, довідавшися про їхню суперечку, примостився на березі річки, край дороги, взяв у лапу пучок священної трави куша, примружив одне око, звів догори лапи, став навшпиньки і, повернувши морду до благословенного Сонця, заходився читати таку святу проповідь: "О безглуздий цей світ самсари, життя швидкоплинне, подібна до сну зустріч з коханою, всі родинні зв'язки - лише ілюзія, тому немає іншого шляху до спасіння, окрім віри. Кажуть:

Ненадійна плоть, багатство - перебіжне і минуще,

Тільки смерть на світі вічна, тож подбай про чесну душу.

Не подбаєш про заслуги перед божеством Всевишнім,

Будеш нудити цим світом і сопти, як міх ковальський.

Мов собачий хвіст, нікчемна вченість без добра та віри, -

Гнилизни не прикриває, мошкари не відганяє.

А також:

Немов полова між зерна, пташиний нібито послід,

Москіт неначе - кожен, хто не має віри у душі.

За квіти краще та плоди, за масло краще та вершки

І навіть краще за коржі людини віра, - звісно-бо.

Людей без віри у душі служити іншим бог прирік, -

Кізяк худоба так дає, що гноєм на поля іде.

У звершеннях не поспішать - настійно радять мудреці,

Але швидка у віри путь, хоча і не без перепон.

Ось, люди, в чому віри суть - пощо задумуватись вам?!

Той - чистий, хто близьким поміг, хто шкодить їм - впадає в гріх. Послухайте-но і завчіть, ось віри заповітна суть, - Не зич-бо іншому того, чого не зичиш сам собі".

Вислухавши всю його святу проповідь, заєць сказав: "Поглянь, Капінджало, он на березі річки стоїть благочестивий подвижник. Спитаймо в нього!", а Капінджала йому на те: "Та ти що! Він же за природою своєю наш споконвічний ворог. Спитаймо його здалеку, а то, чого доброго, порушимо його обітницю". І вони обоє гукнули йому: "О благочестивий подвижнику, зайшли ми вдвох у суперечку, може, ти її розв'яжеш з допомогою дгармашастри, і хто з нас не несе з собою правди, того й з'їси". Кіт їм відповів: "Ні, ні, шановні, відмовився я від насильства, бо веде воно прямо до пекла, а істинний шлях віри - ненасильство. Недарма ж кажуть:

Основа віри - не убий, тож мусить доброчесний люд

Дбайливо берегти також нужу, москітів і блощиць.

Хто хоч і хижака заб'є, тому до пекла путь лежить;

А що й казати вже про тих, хто чистим заподіє смерть?!

Ті, що бажаючи зробити жертвоприношення, приводять тварин на заклання, дурні, які не розуміють ні найвищої мети, ні священного писання, а в ньому ж сказано, що в жертву треба приносити аджу, тобто семирічний рис, а не якусь там тварину, козу, наприклад. Бо ж кажуть:

Якщо вже той, хто нищить ліс, худоби проливає кров,

Достойний буть на небесах, то хто ж до пекла має йти?!

Так-от, нікого я не їстиму, але справедливо судитиму, чия правда і хто винуватий. Тільки ж я вже старий і здалеку нічого не чую. Підійдіть до мене ближче і все до пуття розкажіть, аби я міг зрозуміти високу суть вашої суперечки і висловити своє судження так, щоб зазнати небесного блаженства. Правду ж кажуть:

Той, хто в гніві чи зі страху, від пихи а чи жадоби

Вчинить зле супроти правди, йде до пекла неодмінно.

Хто помилково судить про коня,

Одну живу істоту убиває,

А про корову - десять, сто - про дівку

І про мужчину - тисячу істот!

Якщо суддя не зв'яже слів, якому вирокові буть?

Від цього суду утікай: тут справедливості не жди.

Отож не майте сумнівів, підійдіть до мене і на саме вухо викладіть суть справи". Що й казати! Вони обоє, сповнені довір'я, підбігли до нього, а той, вибравши момент, одного схопив лапою, другого зубами, і невдахи-чолобитники розпрощалися з життям. Через те й кажу:

Колись до підлого судді, чекаючи, щоб засудив,

Звернулися вухань і пес, і той, і той зазнав біди.

Тому, шановні, невидющі вночі, коли ви ту нікчему, яка не бачить удень, оберете собі правителькою, то зробите таку ж саму дурницю, як заєць і собака. Подумайте добре і вчиніть, як годиться".

Вислухавши його, пернаті загомоніли: "Він правду каже. Треба нам знову зібратись і порадитись, кому бути царем!" - та й полетіли. А на царському троні, чекаючи помазання, залишився невидющий удень Дівандга з Крикалі- кою. Сович спитав: "Слухай, тут є хтось? Чому зволікають з моїм помазанням?!", а та відповідає: "О любий, твоєму помазанню завадив ворон. Розлетілися птахи увсебіч. Але ворон чомусь тут залишився. Отож злазь із трону, а я додому тебе відведу". Почувши це, сович сказав воронові: "Чого ж ти, лиходію, зганьбив мене, перешкодив моєму помазанню?! Віднині й навіки буде в нас тепер з воронами ворожнеча. Бо ж кажуть:

І від стріли, і від меча найтяжча рана заживає,

Породжений злим словом біль нічим не вдасться втамувать".

По цих словах Дівандга з Крикалікою повернулись до свого гнізда. Тоді ворон дуже стривожився й подумав: "Що ж це я накоїв?! Нема ніякої причини для ворогування!

Коли принизливе, дурне, ще й недоречно без підстав

І всує слово мовлене, то вже не слово - трута в нім.

Мудрець, хоч би й могутній був, не стане ворогів плодить.

Чого б отруту він ковтав і за цілюще зілля мав?

У добірнім товаристві іншого не слід судити

Й часом правду говорити: призведе вона до лиха.

Хто у колі вірних друзів спершу добре обміркує

І почне по тому справу, той здобуде щастя й славу".

Отак розміркувавши, подався ворон до своїх старійшин. Ось відтоді, синку Мегхаварно, й зародилася між нами та совами ворожнеча".






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.