Хмара-вістун. Переклад П. Ріттера - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Хмара-вістун. Переклад П. Ріттера - БУДДІЙСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Частина перша

1

Далеко від коханої через проклін суворий пана

Був засланий на рік, покараний за свій переступ, Якша.

В лісах тінявих Рамагірі оселився він, нещасний,

Над озером прозорим, що його купанням освятила Сіта.

2

На тій горі декілька місяців він перебув в розлуці

З дружиною. Зі схудлих рук браслети золоті зсувалися...

Ось в перший липня день він бачить: хмара гору обіймає,

Неначе слон, що хоче збоку вдарить, граючись, схилився.

3

І довго, довго, перед постаттю оцею зупинившись,

Ковтає сльози з туги та сумує цей служник Кубери.

Душа щасливим, коли бачать хмару, настрої зміняє:

А заслані далеко від коханої що почувають?

4

Вже близько осінь. Він свою кохану хоче підбадьорить

І вістоньку про себе добру через хмару надіслати.

Зібравши свіжих квітів кетака, їх офірує хмарі,

Ласкавий, він ласкаве привітання ніжно вимовляє.

5

Дим, блискавка, вода, повітря - суміш з них - оце й є хмара.

Хіба розумні можуть ними привітання посилати?

Про це, мабуть, не згадував, удаючись до хмари, Якша.

В коханні нещасливі до живих і неживих голосять.

6

"Ти, що народжений від хмар Пушкара, у всесвіті славетних!

Ти, Індри приятель, міняєш вид, як хочеш. Це я знаю!

Тому я, бідний, удаюсь до тебе, бо так хоче доля.

Високого відмова краще, ніж послуга низького!

7

Для тих, які страждають, ти - захист, а тому, хмаринко, прошу:

Оповісти коханую про мене, засланого паном!

Лети до Алаки, столиці якшів, де тераси білі

Осяє місяць з чола Шіви, що перебуває в парку.

8

Коли на шлях повітряний підіймешся, на тебе глянуть

Жінки мандрівників здивовані, відкинувши волосся.

На тебе дивлячись, хто занедбає жінку, що покинув?

Лише такий, як я, нещасний, що від другого залежить.

9

І тихо, тихо колисатиме тебе погідний вітер,

І чатака, твій друг, співатиме тобі ліворуч ніжно.

Тому, що провіщаєш їм нащадків, незабаром, певно,

Тебе оточать в небі радісним ключем лелеки.

10

Напевне, знайдеш, помандрувавши, жінку твого брата:

Вона жива, все лічить решту днів до терміну заслання.

Як квітоньку, закохане жіноче серце поживляє

Стеблом надії і в розлуці від загибелі рятує

11

Почувши ледве грім приємний твій, що мусить усю землю

Родючою зробить, її грибами вкривши, як серпанком,

Супроводять фламінго, прагнучи до озера Манаси.

Тебе, годуючись листками лотосів, аж до Кайласи.

12

Ти попрощайся з любим другом, обійми високу гору

Священну, де по взбіччях видно слід ноги святої Рами.

Щороку, коли сходиш ти з нею, знову зустрічає

Вона слізьми гарячими, немов висловлює своє кохання.

13

Тепер я шлях достойний покажу тобі, послухай!

А потім вислухай і передай приємну вість моїй дружині.

Як втомишся у мандрах, на шпилечку трошки відпочинь ти,

Напийся свіжої води з річок і линь, хмарино, далі.

Частина друга

12

На північ від хором Кубери там мою побачиш хату:

Здалека сяє брама там її: це Індри лук - веселка.

А поруч наше деревце - мандара: як мала дитина,

Що, виплекана милою, під квітів тягарем схилилась.

13

Там смарагдові східці до ставка ведуть, що поза домом,

Він золотими лотосами на стеблах срібних вкритий;

Безпечно плавають фламінго по воді і не згадають

Про дивовижне близьке Манаса, коли тебе побачать.

14

На березі - Тора Розваг", її верховина з сапфірів,

Оточує її чудовий пліт із золотих бананів.

Ту гору, що її дружина любить, згадую, нещасний,

Я завжди, дивлячись на тебе, коли блискавкою сяєш.

15

Альтанка там з ліан і з гратами із куравак квітчастих.

Ашока там червоний ще росте, з ним кесара принадний.

Один зі мною прагне доторку ноги моєї жінки,

А другий - медом чарівним упитись з уст її солодких.

16

Між них є жердка золота, що на підставці кришталевій,

Немов бамбук зелений, вкрашена смарагдами зісподу.

Увечері твій друг, павич, на ній сидить собі й танцює,

Коли кохана у долоні плеще й обручками дзвонить.

17

Оці ознаки, друже, пам'ятаючи, напевне знайдеш –

Там над дверима відображення є лотоса і мушлі –

Будинок мій, хоч без господаря він і стоїть похмурий,

Як лотос денний після сонячного заходу зів'ялий.

18

На слоненятко молоде свою перетворивши постать,

На тій "горі Розваг" чудесній, що її згадав, спустившись,

Ти мусиш сяйвом блискавки зирнути в хату

І освітити все, у вікна залетівши.

19

Струнка, чорнява. Гострозуба, і з червоними вустами,

Вузенька станом, і з глибоким лоном, з жвавим зором сарни,

З повільною ходою стегон повних та міцних, з грудьми важкими,

Вона поміж красунь на світі - осяйне створіння Брахми.

20

У ній усе життя моє. Вона мовчить. Її пізнаєш:

Сумує, бідна, залишившися сама, мов чакравака,

Під тягарем великих довгих днів нещасних, зрозуміло,

Вона, мабуть, зів'яла, як ліана восени, в негоду.

21

Від безупинних сліз гірких у бідної набрякли очі,

А від зітхань гарячих рот її червоний втратив колір.

Обличчя, що похилене на ручку та волоссям вкрите,

Нагадує той місяць, як його ти млою вкриєш.

22

Вона, ось ти побачиш там, мабуть, несе якісь пожертви,

Моє обличчя схудле хоче з пам'яті намалювати,

Розпитує свою канарку в клітці, що співає ніжно:

"Ти не забула пана, мила? Він тебе любив так дуже!"

23

А може, абияк одягшися, притисне к грудям лютню,

Її настроїть ледве - від гарячих сліз намокли струни –

І пісню розпочне, де на моє ім'я склади подібні,

І знову забуває той мотив, що вже раніш співала.

24

Чи лічить місяці, що залишились до кінця прокльону,

Ало кладе у дверях квіти на порозі та ворожить,

Чи мріючи, ніби мене зустріла, радість почуває:

Жінки нещасні отакі розваги знають у розлуці.

25

Удень розлука ще не так її турбує: вдень - робота.

Але вночі, години вільної, ці муки нестерпучі!

Опівночі вона не спить, лежить, ридає на долівці...

Потіш її: стань за вікном та пригорни моїм вітанням!

26

Сама на ліжку, схудла, наче серп, вона собі приткнулась,

Як молодик вузенький, що підводиться, блідий, на сході.

Ті ночі, що минули вмить з утіхами мого кохання,

Тепер лише на горе тягнуться велике, родять тугу.

27

Вона, безсила, спробує повіками, від сліз важкими,

Закрити очі, що усе дивилися й дивилися на місяць,

Що лив холодні промені у вікна.

Склепила очі, та не спить вона, як лотос в день похмурий.

28

Нависли кучері над щоками водицею ізмиті.

Зітхання сушить їй червоні ніжні губи.

Вона благає сну, щоб ізійтись зі мною хоч у мріях.

Проте і мріям очі, повні сліз, шляхи перепиняють.

29

Косу, що в час розлуки заплела сама, гірлянди знявши,

Повинен розв'язати я, коли мине прокльону термін.

Вона тонка, брудна і ріже щоки; милая рукою

З кривими нігтями її відкинуть хоче.

30

Нещасная оздоби всі зняла, на ліжку безупинно

Лежить і рухає своїм худим і хворим тілом.

Тебе, мабуть, гарячими слізьми заплакати примусить:

Співчутливий буває той, хто сам ті сльози проливає.

31

Того я певний: серденько її мене кохає справді,

Лише розлука довела її до цього стану.

Себе щасливим можу, не пишаючися, я назвати:

Побачиш незабаром сам усе отак, як розповів я.

32

Вона не п'є вина; її забули очі вже бровами грати,

Забула фарбувати і лице, що кучерями вкрито;

Та як тебе побачить, я гадаю, затремтять їй вії,

Як лотоси, коли їх рибки в річці потурбують.

33

І ліве затремтить стегно, біліше, ніж банана стовбур.

По насолоді пестив я його, обмацував частенько.

Прикрас звичайних вже воно не носить: так звеліла доля.

Намист перлових і слідів від пазурів моїх воно не має.

34

Ти часом, о хмаринко, коли милая у сні спочине,

Ти зупинись і грім затримай свій хоч на чвертину ночі!

І обійми її; коли їй сниться, що мене зустріла,

Ліани-руки хай її оповивають!

35

Але тихеньким вітерцем, що духом жасминовим пахне,

З краплинами дощу дружину освіжи і, розбудивши,

Розмову з нею громом ти почни, без блискавки, сміливо.

Вона ж дивитиметься пильно у віконце, де ти станеш.

36

- Ти не вдова: друг чоловіка аж сюди прилинув.

Я - хмара, в серці вість тобі несу я добру.

Тихеньким громом подорожніх втомлених я приспішаю,

Що мріють, як би коси розв'язать своїм жінкам далеким.

37

Вона, коли почує це, зирне, зітхаючи, на тебе,

Як Сіта, коли Вітрів син від Рами посланцем з'явився,

І нетерпляче вислухав все про мене, бо для жінки

Почуть від друга про коханця - наче з ним зустрітись.

38

Тоді, шановний, щоб себе й мене задовольнити, скажеш:

- Коханий твій перебуває на горі, в пустелі Рами,

Живий він, про твоє здоров'я хоче вістоньку дістати. –

Таке вітання всім, що підлягли недолі, є звичайне.

39

Своє гарячеє і схудле тіло він з твоїм змарнілим,

З слізьми гарячими, що їх ти ллєш,-свої ще гарячіші,

З зітханнями свою безмежну тугу і важкі зітхання,

Віддалений від тебе долею, бажає сполучити.

40

При подругах бажаючи твого обличчя доторкнутись,

Він пошепки тобі казав таке, що міг казати вголос.

Тепер, коли його ні бачити не можеш, ні почути,

Слова кохання він мені свого сумного звірив.

41

"Твій стан стрункий в ліанах гнучких, в швидкої сарни - погляд,

У сяйві місяця - обличчя, кучері - в павиних перах,

В легеньких хвилях річки ніби брів твоїх тремтіння бачу.

Але, на жаль, ніде, гнівлива, я тебе не стріну.

42

Тебе намалювавши тут, палку, гнівливу, камінцем на скелі,

Як скоро хочу біля ніг твоїх себе намалювати!

З очей раптово ллється злива сліз і застилає погляд:

Адже жорстока доля й тут зустрітись нам не дозволяє.

43

Коли твою жадану постать доведеться в мріях бачить,

Я марно привид цей затримати руками намагаюсь.

Богині лісові тоді не зможуть через спочутливість

Мене з гілок не покропити свіжою росою.

44

Коли на південь долетить вітрець холодний з Гімалаїв,

Що гарно так пахтить бруньками й свіжим соком деодарів,

Волію обіймати подих запашний його, бадьорий...

Він, може, обіймав тебе ген там, на півночі далекій?

45

Коли б перетворилися довжезні ночі ці в хвилини

І день у всіх своїх частинах не такий жаркий зробився!

До тебе марно прагне серце, ти з тремтливими очима!

Воно замучене вогнем зітхань через страшну розлуку.

46

Міркуючи про себе щиро, дух в мені міцніє трошки.

Тому і ти, моя красуне, розпачу не підкоряйся!

Ні в кого не буває доля тільки щасна чи нещасна:

То в гору кида нас, то вниз, мов колесо у возі.

47

Коли прокинеться над змієм сплячий Вішну, геть з прокльоном!

Ти поки що - чотири місяці - чекай, закривши очі!

А потім нашій пристрасті, що за розлукою зміцніла,

В холодну ніч, при сяйві місяця дамо вже волю".

48

Він ще додав: “Пригадуєш, колись на ліжку ти заснула

В моїх обіймах, потім, злякана, прокинувшись, ридала.

Тоді на запитання, посміхаючись, ти відказала:

"Приснилось, ніби з іншою мене ти зрадив, хитрий!"

49

Цю вістоньку про мене та моє здоров'я май за певну

І не турбуйся, люба. Адже ж то неправду кажуть люди:

Розлука - смерть коханню. Ні! Хто не куштує втіх кохання

В розлуці з милою, лише розпалює вогонь кохання!"

50

Утішивши дружину, що сумує в цій розлуці першій,

Вертайся в гори, де Шіви бик шпиля ногою скинув.

Коли від неї певну вість з вітанням донесеш до мене,

Моє врятуєш ти життя, таке ламке, як квітка.

51

Хоч ти не обіцяв мені, але тобі я вірю, друже!

Не треба відповіді там, де можна на шляхетність вірить.

Даєш води своєї пити чакравакам без прохання:

Не словом, діями відповідає другові шляхетний!

52

За дружбою або за співчуття до мене, що в недолі,

Мій друже, виконавши все, про що просив я щиро й чемно,

Лети, вістуне, до країн жаданих, дощиком виблискуй,

Не залишаючи й на мить кохану Блискавку-дружину.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.