Давньоарабська поезія - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Давньоарабська поезія - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Аль-Махульхіль

* * *

Знов за спогадом спогад відливає піском,

Очі, небом намиті, зітхають струмком.

Над усім потішається ніч вічноплинна,

Де із посохом сонця суне сходу огром.

Я з утоми не спав, на Стожари дивився,

Вони щезли на заході, наче фантом.

Йдуть в імперію тиші сумні каравани,

Як примари, сповиті жагучим теплом.

Я ридаю, вгорі ж розцвітають сузір'я,

Я б до них дострибнув, якби був юнаком.

Краще впав би у битві, а хоробрі загони

У гніздов'я вороже ти б повів напролом.

Тебе кликав, Кулейбе, - та кликав даремно,

Свою відповідь світ цей тримав під замком.

Відгукнися, мій брате! Всі племена Нізару

Тепер сироти стали й розбрелися кругом.

Обіцяю: без тебе всіх благ я зречуся,

Обернусь у відлюдка, що живе потайком.

Без родини, без жінки, без кубка з напитком

Волокти свою долю буду я жебраком.

Я ніколи із себе не скину кольчугу,

Ніч і тьма на цей світ наступають повзком.

Не вкладу меч до піхов, допоки не згине –

Свідок Бог - плем'я бакр, що десь ходить труськом!

* * *

Покинув ти, Кулейбе, світу трон,

Світ втратив сенс, в нім лихо і прокльон!

Кулейбе, який велет, благодійник

Під каменем навік знеміг на сон?

Я плач почув і всім сказав: "Розпалась

Гора на друзки. Ми повзем в затон!

Хто може його доблесть пригадати?

Для нього мудрість, щирість - це закон.

Він для гостей не шкодував верблюдиць,

Міг дати стадо в дар, як балахон.

В похід загони вів, стрясали землю

Копита, що не знали перепон.

За ним йшли вершники, списи жбурляли,

І обертався світ на пантеон".

* * *

Тут хоробрість і мудрість лягли у могилу.

Гордість роду араким, твою славу безсилу

Закопали племена зухль і кайс назавжди,

Хай земля забере вашу кров підігнилу!

Коли праху знамена сповивають чоло,

Розмовлятиме з вами плоть вогнистого пилу.

Перемир'ю кінець. Не воскресне Кулейб,

Значить, меч нам суддя, меч - крива небосхилу.

Перемир'ю кінець. Хто тепер захистить

Всіх удів і сиріт від нещастя й насилу?

Перемир'ю кінець. Горе вам і ганьба,

Вас мечі обступають і п’ють вашу силу.

Тааббата Шарран

* * *

Хто подасть вам вісті довгождані,

З ким зустрівся я в Раха Вітані?

З демоном у сукні, що без зброї

До колін схиляв богів, героїв.

Я сказав оцій нічній мімозі:

"Геть іди, бо нам не по дорозі!".

Та вночі, посеред світла зали,

Її голі плечі не зникали.

Поки не потішився над нею

Меч мій, вкритий кров'ю і зорею.

Глянула вона на мене скрушно,

Я сказав: "Лежи ж бо непорушно"!

Дочекався ранку воскресіння,

Пильно розглядаючи створіння.

Дикий образ зринув, як з могили:

З язиком, роздвоєним щосили,

Ноги, що верблюжі, плоть незряча,

Тіло пса і голова кошача...

* * *

Що ж ти, Сулеймо, всім наговорила,

Що Сабіт постарів, жде на нього могила.

Чи ти бачила, як чахне міць його горда,

Коли суне на нього ворожая сила?

Але ж ні - це без вершників коні вертають,

А звитяжців давно уже курява вкрила.

Я люблю, наче жінка в накидці із хутра,

Загорнутись у тьму, що пустелю сповила.

Поки одягу ночі зоря не розірве,

Всюди - сон і безмов'я, і темрява мила.

І забуду про те, що я в світі самотній,

Бо теплом і любов'ю мене ватра скорила.

І прокинусь, збагнувши, що з демоном разом

Знову ніч я провів, а так жити несила!

* * *

Загинув рідний син, та як, в якій країні?

Хто розповість про дні ті безгомінні.

Чи вражий підступ взяв над ним опіку,

А чи хвороба вкоротила віку?

Йдуть першими від нас палкі й сміливі,

Все бажане він мав, нестримний у пориві.

Завади всі долав, засвідчував могучість,

Але приходить грізна неминучість.

Чим погамую біль? Мовчать могили сині.

І відповідь мені не можуть дати тіні.

О смерте, поверни його додому,

Мене візьми у далеч невідому.

Імруулькайс

* * *

Багато сьогодні дізнався про зло і печаль,

Згадав про кохану, що дім поміняла на даль.

Сулейма сказала мені: "За роки розлуки

Ти дідом зробився, посивів, мені тебе жаль".

Уже не сивини лице твоє горде вкривають,

Якась бахрома, що нагадує смерті вуаль..."

Раніше ж мені всі вершини скорялись,

Де тільки орел міряв оком страшну вертикаль.

* * *

Я, наче дівчині й світлій весні,

Співав колись гімни кривавій війні.

Я ледь пережив ті страхіття і лиха,

О відьма стара, що тримає всіх в ямі, на дні.

Що хоче сподобатись всім, приховати потворність,

І сиве волосся полоще в багні.

* * *

Цей холод уст і перел білий стрій,

Як присмак диких трав, як мед густий.

Так пахне ніч, коли течуть із неба

Зірки, мов молоко, навперебій.

Переспіви О. Астаф'єва

* * *

Наповнили ущерть мій розум рими звучні.

Неначе сарана, їх рій мені наскучив.

Від себе відженеш дошкульну сарану,

Вона ж сама на смак геть не ядуча.

У небуття бліде камінням рим жбурну,

Але вхоплю перлини багатющі.

* * *

І знову дощ! Стікаючи з дахів,

Так монотонно краплями забив.

І ящірки блищить намоклий хвіст,

Болотом вона сковзає кудись.

Саваном злив дерева оповито,

Мов черепи чиїсь несамовиті.

Похнюплена і безперервна злива

Вже люту ляпанину розпалила.

І шквал зі сходу налетів раптово,

Південний рве на клоччя вітер мову.

Пролився гнів, тож чисту душу чуй,

Стихає слід, немає вже дощу.

Переспіви В'ячеслава Левицького

* * *

Цей холод уст і перел білий стрій,

Як присмак диких трав, як мед густий.

Так пахне ніч, коли течуть із неба

Зірки, мов молоко, навперебій.

* * *

Поплач над любов'ю, яка відійшла,

Поплач над уламком старого житла.

То юність далека захована тут, -

Неначе молитва в папірусний жмут.

Я плем'я згадав, як сургучна печать,

Лягло моє серце на давню печаль.

Мовчання беріг і потоками сліз

Писав на плащі свого лиха ескіз.

У світі лиш той є держкий на язик,

Хто пристрастю завжди владати позвик.

Сиджу, як на гойдалці, я на сідлі,

Старий уже, хворий, відкритий імлі.

Бувало ж, на поміч усім поспішав,

З полону й оков багатьох виривав.

А скільки із друзями випив вина,

Розваг і кохання зазнав я сповна.

Дороги мої крізь пустелю ведуть,

Несе мене сильний і бистрий верблюд.

А скільки об'їхав я буйних долин,

Де в чаші квіток дощ свій трунок долив.

Мій кінь, незрадливий в поході й бою,

Відгадує загодя волю мою.

Газель перегнав він в долині джерел,

Яку переслідував грізний орел.

Неначе Химара, ці пасма пісків,

Дощенту її спопелив божий гнів.

Як вітка нап'ята, летить в небеса

Мій кінь, що в пустелі вершить чудеса.

Я військо на битву веду, як на тік,

Та ворог фортецю покинув, утік.

Я військо на битву веду через рінь,

Аж гнеться верблюд мій, аж падає кінь.

У вирій мене вороний заволік,

Де в танці кружляє зграя шулік.

* * *

Чому нехтують тут всі словами моїми –

Може я розмовляю з німими?

Чи не тут мої друзі, з якими, мов трунок,

Ще недавно ділив я ночівлю й притулок?

Чи не тут за рукав мене кожен з них шарпав,

Як приймали мене в позолочених шатрах?

Я тепер безпорадний, у струпах і язвах,

Ледь утримую голову буйну на в'язах.

Мабуть, кара на мене упала господня,

І мене проковтне тут нестерпна безодня.

А колись я руками міг рвати кайдани,

І боялись мене вороги і шайтани.

Коли успіх і слава не встигали за нами,

Повногрудих жінок я любив до нестями.

І блаженство із ними пізнав я щосили,

Як вони мене прагнули, як голосили!..

Так пройшла моя молодість під "охи" та "ахи",

А тепер годі стати, вдягнутися в лахи.

Радий вилізти б з плоті - і шукай вітра в полі,

Та душа лізе з тіла поволі, поволі...

І здоров'я моє, серця радісні струни,

Замінили сьогодні і рани, і струпи.

Всі чекають на чудо, - і сиві, і бідні,

Але хто з того світу прийшов до обідні?

* * *

О, як би рідним ви переказали,

Що я на чужині лежу, обнявши скали.

Покинутий всіма, закутий у судому,

Поліг я на чужині, далеко так від дому.

Вмирати дома легко, в своїй родині добрій,

Прийшли останні дні - пора іти за обрій!

І смерть не обмине ні злидня, ні владику,

Яку б ціну він їй не загинав велику.

Та страшно помирати від грізної хвороби,

Коли нема ні рідних, ні дружньої шаноби.

Якби найкращі друзі мене не полишали,

Я б не лежав тепер тут, чужі обнявши скали.

* * *

Ми сусідами, друзями стати могли б,

Мені теж тут лежати, на вершині Асиб.

Тебе взяла могила, як при ній як горох.

Моя мила сусідко, ми чужі тут удвох.

Ми нарешті знайшлися, поєднав нас режим, -

Але може й для тебе я зостанусь чужим?

Моя мила сусідко, збігло колесо днів,

Свої жертви хапає смерть, що гірша за гнів.

Вся земля, наче рідна, нам відкриє свій глиб.

А вигнанці - в могилі, на вершині Асиб.

* * *

На обличчя сльоза затекла,

Вже не очі - а два джерела,

Ключ підземний, що б'є біля пальми,

Вимиває пісок із русла.

Лейла, Лейла! А де вона зараз?

Видно, мрія моя замала.

Я блукаю в безмовній пустелі,

Де ні міста нема, ні села.

Шлях тернистий для мого верблюда –

Тонконіг, і кипчак, й ковила.

Як джайран, що пасеться під древом,

Вільний він. Є в нім щось від орла.

Так газель, сисунця загубивши,

Мчить голодна у поті чола.

Не одну пересік я пустелю

Із верблюдом, стрімким, як стріла.

Заливали нас зливи й потоки,

І вода дикий камінь несла.

Я кобилу веду за верблюдом,

В неї очі, як шевська смола.

Її ворон догнати не може,

Чий політ - наче куля з ствола.

Ворон той, що пташаті поживу

Принесе під покровом крила.

* * *

Хто залишив огні отут, на поляні,

Ніби єменські літери золоткані?

Де намети стояли Хонд, Рібаб і Фантани?

Скільки ночей солодких пройшло в Бадалані?!

На любов у ті ночі відповів я любов'ю,

І хмелів від очей, наче вина у чані.

Я сумую тепер, а рабині мені

Танцювали й співали пісні полум'яні.

Стун торкалися ніжно, і струни звучали,

Як булати на полі, в пору грізної брані.

Був колись я завзятим, хоробрим, палким,

Навіть в смерті я був у пошані.

Я сумую тепер, подолав сто земель

На коні у безцільнім блуканні.

Смертні всі! Вмій радіти життю,

І жінкам, що прекрасні, як лані.

Із них кожна безшумна, легка, як газель.

Всі вони у прикраси убрані.

Але та, яку стрів ти у плем'ї чужім,

Не прийшла. І ти плачеш зарані.

Плач, ці сльози - весняна гроза,

Літня злива в осіннім тумані.

* * *

Вправний лучник із бану суаль

Край бурнуса відкине рукою.

Лук тужистий натягне, аби

Тятива заспівала струною.

Скільки він у засаді сидів,

За кущами, біля водопою,

Де ішла пити воду газель, -

Тятива заспівала струною.

Антилопу обачну зустрів,

Що сховалася за осокою.

Блискотіли вуглини очей, -

Тятива заспівала струною.

Вправний лучник, він маху не дасть,

Лань від нього летіла стрілою.

Він живе лише з ловів, аби

Тятива заспівала струною.

Милий друже, я сліз не ронив,

Ти стезею пішов неземною.

Промінь твій мою душу протяв, -

Тятива заспівала струною.

Переспіви О. Астаф'єва

Тарафа

* * *

В долині пісків попелища вцілілі,

І кожне з них, як татуїровка на тілі.

У гори пішло плем'я малик, а разом із ним

Чорноока любов моя, жвава у тілі.

Вона усміхається, зуби, як лілія,

Блищать в піщаній заметілі.

Лице її світиться. Сонце зіткало

Покров з промінців, що стрибають по гіллі.

О Мабада донько, поплач, коли згину,

Як плачуть за тими, хто йде у світи відшумілі.

Одежу свою розірви, я достоїн того,

Бо іншим далеко до мене у ратному ділі.

* * *

Я дім покидаю свій на верблюді,

Спинившись в степу, наче сонце на блюді.

Верблюд мій, як птах, і мене не здогнати

Ніколи ні ворогові, ні простуді.

За мною йде плем'я могутнє, хоробре,

Верблюд мій веде його тут, на безлюдді.

Іде мій народ, вкритий доброю славою,

Кольчуги розправивши товстогруді.

З любов'ю й теплом, із хлібом і сіллю

Він стріне усіх, не примічених в блуді.

Хай голод страшний, стадо ми збережем:

І ситі усі - тут не місце облуді!

Поділиться плем'я останнім коржем,

Бо чесне у битві і правосудді.

Аль Харіс Хілліза

* * *

Сказала Астма, розійтися пора,

Що карою стала нам дружба стара.

Набриднув я їй у бекрайній пустелі,

У мандрах оцих, від шатра до шатра.

Де очі верблюжі? Де шия газелі?

Де клятва, що з пам'яті все витира?

Ось луг, де притулок знайшли куропатки,

Поля, де стоїть у повітрі жара.

Немає тієї, яку покохав я,

І серце щомиті за нею згора.

Антара

* * *

Про що співати - оспіваний світ.

Мій дім мені намалював графіт.

О сіни, де ж бо Абла, підкажіте!

Хай мир вам буде й бог спасе від бід!

Я біля дому із верблюда зліз.

Все озираю, скільки рідних міт!

Я жив у Саммані, Хазні, Мутасаллимі,

Та Аблу відвезли в Джіва - й привіт!

Як Абла від'їхала, житло опустіло,

Хоронять руїни кохання обіт.

Як я доберуся до доньки Махрама?

Пощезла. В чужій стороні її слід.

Усупереч рідним навіки її покохав,

Чи доля питає, як всім нам вести себе слід?

Нехай не кляне мене Абла, а вірить,

Я їй поклонюся, і від цього покращає світ.

* * *

Чом, голубко, тужиш ти на гіллі?

Адже ти роз'ятрила всі мої жалі.

Свого друга втратила? Я також.

Ми з тобою сироти на землі.

Плач, голубко, плач же ти по мені,

Сльози мої падають листям ув імлі.

Глянь, голубко, подих мій, як вогонь,

Краще б ти покинула мене взагалі.

Ой лети, голубко, десь аж у Хіджаз,

Караван зустрінеш там в ковилі.

Він везе любов мою в чужий край,

Плаче, плаче вона за домом на селі.

Як зустрінеш Аблу там, розкажи

Про мої тривоги їй, про жалі:

"Від кохання плаче він та на самоті.

Сльози його падають листям ув імлі".

* * *

До сідел верблюдів прив'язані в'юки,

Кружляє над нами чорний ворон розлуки.

І крила його вже давно полиняли,

Та тішиться від нашим горем - від скуки.

Його проклинаю: "Без дому й дітей

Приречений будь на самотності муки.

Мені ти нараяв розлуку гірку,

Не сплю я і ламлю із відчаю руки".

* * *

Для Абли не людина він, а міт,

Залізне тіло, ніби меч, і пружне, ніби дріт.

У куряві чоло, і рам'я, а не одяг,

Волосся, не розчесане сто літ.

Він цілий рік зодягнений в кольчугу,

Шукає смерті, жде його похід.

Знімає лати рідко, ржа на шкірі,

І годі відшкребтати її слід.

Сміється Абла: Тм-м, який вродливець!"

І буцімто холодна, як граніт.

Але чому вона відводить очі?

Про славу мою знає цілий світ.

О ні, не йди, Ну глянь, хоч на прощання

На воїна, бо я ж не інвалід!

Чимало дів - проворніші, ніжніші,

Красою манять, губи їх як мід.

До тебе прагну, я тебе достоїн,

І кінь бажання рветься під зеніт.

* * *

Прошила мені серце отруєна стріла,

Побачив її очі, що чорні, як смола.

На святі серед подруг вона була найкраща,

Краса її мене вже із розуму звела.

Пройшла вона безшумно, гойднувся її стан, -

Так вітка колихнулась, птахами загула.

Пройшла вона безшумно, на мене зір упав, -

Так йде газель у трави, на подих джерела.

Пройшла вона безшумно, і зорі ожили, -

Немов богиня неба намисто одягла.

Побачив її усміх - перлини розцвіли,

Любов мене зцілила і вижить помогла.

Люблю тебе я, Абло, і вірю, що в житті

Ми ще не раз зустрінемось край нашого села.

О, якби доля щастя дала мені таке,

Біда стократ для мене б та й легшою була.

Абід Ібн Аль-Абрас

* * *

Із племені асад оці полонені,

Багатств не повернуть, скупі у них жмені.

Де вина солодкі? Де стада верблюжі?

Усі вони бранці. Сидять у калюжі.

Не варто прокльонів і слова лихого,

Бо гнів, як відомо, не красить нікого.

А може на вітах озвалися сойки?

Так ні ж бо. Це бранці, їх сльози і зойки.

Потрібен їм захист. Вони невинні.

Понад їхнім домом крики совині.

Війна згуртувала людей всіх рядами

І деякого з них вона робить рабами.

* * *

Коли повстанці батька твого вбили,

Ти прорікав, що сякнуть наші сили.

Це ти хвалився, що твої вандали

Все наше військо у могилу склали.

За Умм-Катам ти плачеш, і за Худжру,

Глухий до наших сліз, з яких я худну.

Ми правду, як уміли,захищали,

Хоча не раз під гнітом і пищали.

За волю і права - на виднокрузі

Лягли брати, і родичі, і друзі.

Ми до ноги загін твій розтрощили,

І ти не знав, що батька твого вбили.

Ми грізно їх усіх упень рубали –

Чи не тому їх коні повтікали?

Ас-Самаваль

* * *

Дорога чесна, чистая душа,

Тебе одежа будь-яка вкраша.

Коли ж ослаб, спіткнувся або впав, -

Нема любові, є лиш гав та гав.

Нас мало, але йдеться не про лік,

Скількох героїв вже забрав потік?!

Мов дар, який не потребує слів,

Ми подвиг залишили для синів.

Переспів О. Астаф'єва.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.