Я. Полотнюк. Священна книга ісламу. Коран - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Я. Полотнюк. Священна книга ісламу. Коран - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Одним із найпопулярніших на світі творів, як відомо, є Коран, священна книга мусульман, котрі вважають її зібранням Божих одкровень, зісланих арабському пророкові Махаммедові ібн Абідаллагові (бл. 570 - 632).

Саме слово "кор'ан", згідно з тлумаченням знаного мусульманського богослова Абу Ханіфи (699-767), який до того ж був чудовим знавцем літературної арабської мови, є віддієслівним іменником дієслова "кара'а" й має два значення: "збір, зібрання" (Божих одкровень) та "читання" у розумінні "те, що часто читається; те, що читається вголос", тощо. Європейська, та й взагалі світова наука схиляється до другого тлумачення.

Самі ж мусульмани, спираючись на текст своєї священної книги, називають її по-різному: "фуркан", тобто "розрізнитель" (добра і зла); "гуд", тобто "керівництво на правильній дорозі, ведіння праведним шляхом";"Аз-Зікр", себто "Нагадування", "Пересторога";"Ель-Кітаб" - "[Священне] писання";"Ас-Сухуф" - "Благородний сувій", "Шановний Список";"Калям Аллаг" - "Слово Боже";"Кітаб Аллаг" - "Боже писання" тощо. Та все ж найпоширенішою назвою є "Коран", часом з означеним артиклем "аль" і нерідко з епітетом "преславний", "премудрий", "високошановний", "шляхетний".

Згідно з ухваленням побожних мусульман, які базуються на тексті їхньої священної книги, на небі існує першотекст, "первопис", як влучно висловився перший російський перекладач Корану й поважний знавець коранічної проблематики Г.С. Саблуков (1804- 1880), існує щось на зразок автографа, "Омм аль-Кітаб" ("Матір Книги"), що через посередництво "вірного духа" ("ар- рух аль-амін") чи "святого духа" ("ар-рух аль-кудус") був частинами переданий пророкові Мохаммедові і записаний його послідовниками.

Дещо пізніше і сам пророк і його послідовники дійшли висновку, що текст священної книги у "серце пророка" за дорученням самого Бога передав архангел Джібріл, або Джабраїл, - як араби називають архангела Гаврі- їла, відомого нам з Євангелія (саме він сповістив пречисту діву Марію про народження Ісуса Христа).

Іншими словами, і мусульманські богослови, і дослідники-сходознавці сходяться на тому, що текст Корану вийшов від пророка Мохаммеда, відтак мусимо бодай у найзагальніших рисах познайомитися з біографією засновника цієї релігії та з самими історичними умовами, в яких вона зародилася.

Відомо, що до народження Мохаммеда більшість арабів, які населяли Аравійський півострів, були язичниками, ідолопоклонниками, чи многобожниками, хоча окремі арабські племена й визнавали християнство та іудаїзм, побували там і впливи зороастрійської релігії й навіть маніхейства.

Біографія Мохаммеда, як і кожного засновника релігії, обросла великою кількістю легенд, "чудес", та різного роду "подробиць" і "свідчень очевидців", через які науці доволі нелегко пробитись до скупих і розрізнених фактів.

Згідно з мусульманською релігією, пророк народився 570 р. н.е., у рік, відомий арабській напівлегендарній історії як "рік слона". Згідно зі староарабською легендою, у цей час ефіопський правитель Йемену Абрага збудував у столиці Сані велику й розкішну церкву, яка мала своїм привабливим виглядом перевершити мекканський храм Кааби (язичницький) і, таким чином, зробитися місцем паломництва всіх арабів півострова. Мекканці, що мали непогані прибутки від паломництва до храму Кааби, найняли араба-бедуїна, який з ризиком для життя подався в Сану й осквернив новозбудовану християнську святиню. Обурений Абрага вирушив у похід, щоб помститись мекканцям і знищити храм Кааби. А проте слон, який був при війську Абраги, не схотів увіходити в Мекку і навіть схилився перед нею, неначе кланяючись храмові Кааби. А невдовзі Бог наслав на військо ефіопського намісника величезних птахів, які камінням дощенту його винищили.

Історичні джерела свідчать, що похід Абраги чи його сина Йаксума (Абрага помер правдоподібно 558 р.) справді відбувся б але його метою була не боротьба за вплив на паломників, а забезпечення Йєменові безперебійної транзитної торгівлі через Хіджаз. Що ж стосується дати народження Мохаммеда, то вона фактично невідома і коливається досить в великих межах – від 570 до 580 рр.; інакше кажучи, до переселення Мохаммеда в Медіну (літо 622 р.) ми не знаємо жодної справді вірогідної дати його життя.

Перша біографія Мохаммеда була написана аж у середині VIII ст. Ібн Ісхаком (помер 767 р.) і дійшла до нас у переробці Ібн Гішама (помер 834 р.) та частково в цитатах історика ат-Табарі (помер 923 р.). Ці відомості залишаються поки що єдиним канонічним джерелом.

Тим часом дитинство та юність Мохаммеда відбиваються в численних напівфольклорних оповіданнях. Так, перед народженням пророка і в момент його появи на світ з’являються різні віщі знаки й знамення, відбуваються чудеса. Ще дитиною Мохаммед вступає в контакт із потойбічним світом і врешті одного дня до нього з'являються ангели, щоб очистити його серце.

Правда, достеменно відомо, що хлопець рано осиротів: його батько Абдаллаг помер ще до синового народження, залишивши вдові Аміні п'ять верблюдів, кілька овець та одну рабиню. Традиція каже, що коли Мохаммедові виповнилося шість років, померла мати. Сироту взяв до себе хлопчиків дідусь Абд ель-Мотталіб, а через два роки, по смерті старого, сиротою заопікувався його дядько Абу Таліб.

Якийсь час хлопчик пас дядькових кіз та овець, а коли йому сповнилось 12 років, Абу Таліб узяв його з собою в багатомісячні мандри до далекої Сирії разом із торговим караваном. Вважається, що саме тут майбутній пророк уперше зіткнувся зі світом християнських, іудейських та інших релігійних громад; саме у Сирії якийсь християнський аскет начебто впізнав у хлопчикові майбутнього пророка і повістив йому велику прийдешність.

Уппсальський професор Тор Андре встановив схожість між есхатологічними віршами Корану і гімнами сірійського християнського містика IV ст. Єфрема Сіріна, що свідчить про контакти майбутнього пророка з християнськими монахами. З іншого боку, надто велика кількість фактичних помилок у питаннях, що торкаються християнського віровчення та ритуалу, переконує нас у тому, що свої відомості про християнство та іудаїзм Мохаммед почерпнув не з книг, а з усних розмов.

Коли майбутньому пророкові виповнилося 21 рік, він уже мав у Мецці репутацію "аміна" - надійної, солідної людини, і за рекомендацією свого дядька поступив на службу до багатої вдови Хадіджі, дочки Хуваліда ібн Асада, яка сама успішно вела велику караванну торгівлю.

Незабаром Мохаммед і Хадіджа припали до серця один одному і в 595 році, за ініціативою Хадіджі, Мохаммед одружився з нею, незважаючи на бурхливі протести з боку його та її родичів. На той час Хадіджі, старшій від свого обранця на 15 років, було вже під сорок, і від двох попередніх шлюбів вона мала двох синів та доньку.

Незважаючи на таку вікову різницю, шлюб виявився вдалим: пророк прожив з Хадіджі 25 літ і вона подарувала йому шестеро дітей - двох хлопчиків, які померли ще дітьми, й четверо дочок, з яких тільки остання продовжила рід пророка.

Одруження з Хадіджею позбавило Мохаммеда постійно турбуватися про хліб насущний. Тепер він міг частіше віддавати роздумам про релігійні та філософські проблеми, які віддавна його цікавили. Зрештою, ще до його виступу з проповіддю ісламу у Мецці існував гурток богошукачів-ханіфів, які, не належачи до якоїсь певної релігії, вірили в єдиного Бога, постилися та вели аскетичний спосіб життя. До них, між іншим, належав і двоюрідний брат Хадіджі.

Коли Мохаммед досяг сорокарічного віку, релігійні роздуми й пошуки почали займати дедалі більше місце в його житті. Ми, одначе не знаємо, як саме в нього виникло переконання що саме його Бог обрав виразником своєї волі, назвавши пророком не тільки арабів, а й усіх народів.

Європейські вчені XIX ст. не раз зображали його як істерика чи епілептика і, спираючись на "житіє" пророка ("Сірат Расуль Аллаг"), навіть "науково" доводили, що він хворів так званою "мускульною істерією" (А. Шпренгер, Р. Дозі, А.Ю. Кримський та ін.). Однак більш критичні й глибші дослідження (В. Бартольд) показали, що епілептики й істерики, як правило не вільні від хворобливих вагань і захоплень, тим часом як нічого подібного в житті арабського пророка і його простому, ясному, може, навіть занадто тверезому вченні ми не зустрічаємо.

Звичайно, Мохаммед був людиною своєї доби і те, що ми нині витлумачили б інакше, він, як і перші християни, пояснював виключно втручанням доброї чи лихої неземної сили. В часи сильного душевного напруження, на самоті, в нічній тиші чи під гарячим промінням сонця Мохаммед, як раніше апостол Павло, мав видіння, про які зберіг чіткі спогади.

Так 97-сура говорить про зіслання з неба Корану; коли ангели й дух з дозволу Бога зійшли на землю. Сура 53 і 81, навпаки, говорять про денне видіння, а з буквального змісту 53-ї сури можна зробити висновок, що пророк бачив самого Бога, який показався йому на престолі небосхилу, пізніше зійшов до "раба свого" на віддаль меншу двох луків і безпосередньо дав йому своє одкровення.

Як повідомляє найстарша "сіра", тобто "житіє" Мохаммеда пера Ібн Ісхака, після сорока років пророка щоразу частіше охоплював екстатичний стан, який супроводжувався зоровими та звуковими галюцінаціями. Одного разу, як стверджує Ібн Ісхак, на горі Хира біля Мекки до пророка прийшов архангел Гавріїл "за наказом Бога". Це видіння справило на Мохаммеда велике враження, і він надовго впав у депресію, з якої його вивів той самий "дух", що звелів йому йти до людей із словом Бога.

Вважається, що Мохаммед почав здійснювати свою пророчу місію 609 чи 610 році і першим, хто повірив у нього без найменших вагань, була його вірна дружина. Пізніше в пророчу місію Мохаммеда повірив і його двоюрідний брат Апі, син Абу Таліба, потім - прийомний син Зейд ібн Харіс, із часом до них приєднався родовитий мекканський купець Абу Бекер (згодом - перший халіф, заступник пророка на землі), далі - Мохаммедові родичі: аз-Зубейр та Саад ібн Абі Ваккас (згодом відомий полководець, завойовник Ірану); за ними - купці Тальха та Абдурахман ібн Ауф. А ще пізніше до послідовників пророка приєднався й Осман ібн Аффан із знатного роду Омейядів (майбутній третій халіф), який одружився з дочкою Мохаммеда - красунею Рукайєю.

Серед перших пророкових послідовників були, як бачимо, найрізноманітніші люди - родичі і цілком сторонні особи, багаті й бідні; траплялися, зрештою, й випадки, коли завзяті противники нового віровчення робилися з часом його ревними послідовниками, як, наприклад, Омар Ібн аль-Хаттаб (бл. 581-591-664), згодом другий халіф.

Навернення неофітів до нової віри йшло дуже повільно: за перші три роки число визнавців пророка не перевищувало 40 чоловік. Нове віровчення від самого початку наразилося на відверто вороже ставлення мекканців, перед усим корейшитської аристократії; вже на першу публічну проповідь Мохаммеда мекканці відповіли глузуванням та лайкою. Щоправда, не всі мекканці ставилися аж так вороже до Мохаммеда; були й такі, що вважали його божевільним, а декотрі співчували йому і навіть пропонували свою грошову допомогу, щоб вилікувати бідолашного земляка. Та, як свідчить Ібн Ісхак, не бракувало й таких, котрі витончено знущалися з Мохаммеда: одні просили прислати ангела, який підтвердив би правдивість його пророчих слів, інші пропонували скинути на них небо великими шматками. Опір пророка, його відмова від будь-яких компромісів, викликала лють корейшитів. І все ж нова віра робила успіхи: Абу Бекр, до фанатизму відданий новоявленому пророкові, витратив майже все своє майно на викуп тих рабів, які прийняли нове віровчення. Щоб уникнути щораз більших переслідувань, 615 року понад 100 найубогіших мусульман емігрувало до християнської Абіссінії. У Мецці залишилося лише півсотні Мохаммедових послідовників. Конфлікт ще більш загострився, коли проповіді мекканського пророка почали зачіпати релігійні почуття тих сусідніх племен, по чиїх землях проходили торгові каравани мекканців. Ці сусіди зажадали від мекканців аби ті вплинули на свого пророка, і він шанобливо висловився про ідолів, яким вони поклонялися, погрожуючи інакше не пропускати купецькі каравани Мекки через свої землі.

Вважаючи, що за цих обставин слід добитися передусім визнання своєї громади як окремого політичного організму, пророк зважився на компроміс: погодився з пошаною висловитися про сусідських ідолів, за що мекканці мали визнати його громаду.

Компроміс, здавалося, був успішним; уся Мекка визнана Мохаммеда за посланця Божого, сусіди корейшитів заспокоїлися. Щоправда, пророкові задля цього довелося поступитися своїм найсвятішим переконанням, ледь не відійшовши від самої основи власного віровчення. Вживши на означення ідолів слово "гараніки", яке могло означати і лебедів, і журавлів, і струнких юнаків, пророк, очевидно, вважав, що не бере аж надто великого гріха на душу, тим більше, що в тій ситуації важко було вчинити інакше. Однак ані мусульмани, ані їхні вороги цим компромісом не задовольнились.

Почувши про це, Мохаммед наступного дня впав в екстаз і з волі самого Бога прорік рядки, якими, по суті, взяв свої слова назад, відтак лише у 53-й сурі залишився тьмяний слід від цієї прикрої історії. Зрозуміло, що перший варіант цих айятів, де згадувалися "шляхетні гараніки", до Корану не втрапив. Згодом, виправдовуючись перед мекканцями, Мохаммед пояснював, що то його попутав диявол, і категорично назвав віру в ідолів, як і надію на їх заступництво, безглуздям.

Нещодавно англійський письменник Сальман Рушді, індійський мусульманин з походження, знаючи цей епізод, написав роман "Сатанинські вірші" з ілюзіями щодо втручання сатани в діяльність пророка (згадаймо добре всім нам відомий з Євангелія епізод спокушання сатаною Ісуса Христа біля Єрусалима) - цей твір, як ми знаємо, викликав бурю гніву та обурення у мусульманському світі.

Тим часом ситуація навколо пророка та його послідовників загострювалась. Спроба знайти притулок у Таїфі, кілометрів за сто на схід від Мекки, куди Мохаммед подався зі своїм приймаком-сином, закінчилася невдало: їх зустріли градом каміння.

Допомога прийшла звідтіля, звідкіля її зовсім не ждали - від арабських племен хазрадж і аус, які проживали в околицях Ясріба (класичної Ятриппи). Прибувши на паломництво до Мекки, двадцять представників ясрібських племен познайомилися там з пророком та основами його вчення і, без зайвих вагань, присяглись йому на вірність, діставши за це титул "ансар", тобто помічник. Пізніше до Мекки прибуло 70 ясрібських послідовників Мохаммеда, які не лише присягнули йому на вірність, а поклялися захищати його хоч би й ціною власного життя.

Зрозуміло, отже, як тільки над пророком нависла погроза фізичної розправи, він потайки переїхав із Мекки до Ястріба, який відтоді почав називатися Медінат ен-небі, тобто "Місто пророка", або скорочено - просто Медіна (Місто). Сталося це 4 вересня 622 року. Через 16 років від цієї події почнуть відраховувати мусульманську еру, яка, згідно з арабським літосчисленням, розпочалася 16 липня 622 року.

Примиривши племена аус і хазрадж, які до того боролися між собою за вплив в оазі та місті, Мохаммед практично зробився повноправним володарем Медіни. А невдовзі почалося розмежування послідовників пророка мусульман з "людьми Писання" - спершу з іудеями, згодом з християнами.

Життя пророка з переїздом до Медіни докорінно змінилося: гнаний і переслідуваний проповідник нового віровчення перетворився тепер на "посланця Божого", який диктує лкщям Господні закони. Мохаммед у Медіні не лише релігійний наставник, а й світський володар: поряд з його будинком тут зводяться ще два будинки для його двох дружин, яких він узяв майже зразу по смерті Хадіджі. Згодом їхнє число сягне чотирнадцяти, хоча для решти правовірних він обмежить цю кількість чотирма жінками. Тут, у Медіні, відбулася й зміна кибли - напрямку, у який мусульмани мали повертати обличчя під час молитви: якщо раніше вони поверталися до Єрусалима, то після конфлікту з іудеями і остаточного розриву з ними напрямком кибли зробився мекканський храм Кааби.

624 роки біля криниць при бадрі відбулася перша воєнна сутичка мусульман з мекканцями, яка закінчилась блискучою перемогою послідовників пророка. Та на цьому боротьба не завершилась: з перемінним успіхом вона тривала до 630 року, коли Мохаммед із десятитисячним військом узяв Мекку, а невдовзі й більша частина Аравійського півострова змушена була покоритися пророкові.

Навесні 632 року Мохаммед здійснив свій останній "прощальний" хадж (паломництво) з Медіни до Мекки. Влітку того ж року він раптово занедужав і 8 червня помер. Могилу для пророка викопали тієї ночі і на тому якраз місці, де він помер. Згодом біля нього поховали двох халіфів Абу Бекра та Омара. Над скромною могилою пророка збудували пишну гробницю, яка з часом зробилася другою після Кааби святинею мусульманського світу.

Пророк помер, не назвавши духовного спадкоємця, а тому мусульманам довелося самим вибрати керівника своєї громади. Завдяки енергійним заходам Омара першим заступником посланця Божого (по-арабськи заступник - "халіфа") було обрано Абу Бекра, який помер 634 року, заповівши свою владу Омарові. Крім титулу халіфа, Омар першим прийняв ще титул "повелителя правовірних", який згодом зробився найуживанішим. Майже тридцятирічне правління перших чотирьох "праведних" халіфів було досить складним історичним періодом, заповнений спершу боротьбою проти арабських племен, що відпали від ісламу по смерті пророка, а згодом - арабськими завоюваннями, що почалися ще за Мохаммедового життя.

На той час Корану, як такого, ще не існувало. За життя Мохаммеда його послідовники, щоправда, записували одкровення свого пророка на пальмових листках, на кістках тварин тощо, більшість, однак, за арабською доісламською традицією, завчали ці одкровення напам'ять. Через рік після смерті пророка мусульманське військо зіткнулося при акрабі з військом лжепророка Маслама і в запеклій битві завдало йому поразки. При цьому, однак, загинуло чимало знатних мусульман, які знали напам'ять одкровення пророка. Слід було негайно записати всі одкровення, які ще збереглися "в серцях правовірних", тобто ті, що їх іще пам'ятали люди, які особисто знали пророка.

Халіф Абу Бекр (572-634) відразу ж після битви у Акрабі доручив цю роботу двадцятидвохрічному Зейдові ібн Сабітові, який був секретарем пророка в останні роки його життя. Зейд виконав своє завдання: записав одкровення пророка на окремих аркушах пергаменту великим, гарним, чітким почерком без діактричних крапок та значків. Ця редакція Корану ще не була офіційною: вона призначалася швидше для приватного користування вождів мусульманської громади і ще не поширювалася в копіях. Коли перша версія Зейда ібн Сабіта була вже готова, з'ясувалось, що чимало людей, які близько знали пророка, мають великі фрагменти його одкровень, не включені до зведеної редакції. Існування інших версій канонічної книги було неабиякою небезпекою: щоб уникнути розколів і чвар у мусульманській громаді керівництво перейняло по-своєму мудре рішення - всі фрагменти, які не ввійшли до єдиного канонічного кодексу, зібрати і знищити.

Після завершення роботи над так званою Османівською редакцією Корану, за наказом Халіфа Османа, було виготовлено чотири списки священної книги: оригінал мав залишитись у Медіні, а копії надсилалися у Дамаск, Басру та Куфу. Тексти всіх списків були ідентичні, а проте й надалі залишалися різночитання, зумовлені перш за все специфікою тогочасного арабського письма.

Існує навіть легенда, за якою четвертий праведний халіф Алі ібн Абі Та- ліб, проходячи повз групу персів, що недавно прийняли іслам, почув, як вони прочитали: "Бог прокляне пророка і невірних", - замість: "Бог і пророк проклянуть невірних". Фатальне непорозуміння виникло лише тому, що перси, не знаючи до пуття арабської граматики, неправильно вимовили одну коротку голосну, не позначену на письмі. Арабське письмо, отже, слід було вдосконалювати: після винайдення діакритичних значків, якими у тексті Корану позначаються короткі голосні, можливість різночитання, здається, була зведена до мінімуму, хоча, як показує практика, прийти до єдиного розуміння священної книги мусульманам так і не вдалося. З іншого боку, авторитет священної книги захистив Коран від пізніших втручань у текст, завдяки чому він залишився практично незмінним.

Навіть поверхово познайомившись з історією виникнення Корану, легко помітити, з якими труднощами зіткнувся Зейд ібн Сабід при редагуванні священної книги: адже в основу редакції не можна було покласти ані хронологічний, ані предметноматичний принцип, оскільки матеріал був нічим іншим, як хаотичним нагромадженням текстів, що нерідко повторювались на різний лад. Чимало фрагментів містили натяки на відомі лише самому пророкові події, через що з'єднати їх у єдине ціле було непросто.

Не маючи змоги організувати текст за тематичним чи хронологічним принципом, Зейд розташував матеріал у порядку зменшення обсягу окремих сур. Виняток було зроблено лише для першої сури, - хоч і не великої за обсягом, проте найголовнішою для мусульман, а також для двох останніх - сто тринадцятої і сто чотирнадцятої, які, на думку побожних мусульман, охороняють людей від підступів диявола та підпорядкованих йому таємних сил.

Зазначимо, що подібний порядок розташування розділів не був для арабів чимось новим: так само вони розташовували вірші в численних поетичних збірках.

Як відомо, для збереження чистоти канонічного тексту Біблії, побожні іудеї створили своєрідну "масору", тобто традицію передачі тексту. Подібну традицію створили й мусульмани. У більшості рукописів і друкованих видань текст Корану поданий з усіма діакритичними крапками та значками, які практично допускають лише один варіант прочитання тексту. Крім того, весь текст Корану розділено на ЗО рівних за обсягом частин, або "джузів", до того ж у кожному рукописному списку чи друкованому виданні, як правило, вказується ще половина тексту та його четвертини. За різними підрахунками, текст Корану налічує 114 розділів, до яких входять 6204 (або 6236) айяти, що в свою чергу складаються із 77934 слів.

Всі сури Корану поділяються мусульманськими богословами на мекканські й мединські - залежно від місця їх проголошення. Поділ цей, щоправда, науково не обґрунтований, бо Зейд ібн Сабіт "монтував" сури з айятів, проголошених у різних місцях - і в Мецці і в Медіні, що визнається тепер і найортодоксальнішими мусульманськими богословами. Читаючи Коран в оригіналі, неважко здогадатись, що при монтуванні таких сур Зейд ібн Сабіт керувався головним чином римою окремих айятів.

Європейські дослідники проробили велетенську працю, намагаючись з'ясувати історично правильну хронологію коранічних сур. Це завдання було тим складнішим, що в Корані обмаль натяків, бодай туманних, на ті чи інші конкретні події. Натомість у Корані не бракує загальних настанов, правил і заборон культувого, етичного, юридичного й навіть господарчого характеру. Зрозуміло, що про абсолютне однозначне розуміння тексту священної книги у майже мільярдному мусульманському світі не може бути й мови, відтак щоб розуміння Корану не виходило за межі правовірного богослов'я і не викликало єретичних думок, в ісламі відносно рано з'явилася наука тлумачення Корану - "ельм ат-тарсіф", засновником якого вважається двоюрідний брат пророка - Абдаллаг ібн Аббас (помер 687 року).

Для немусульман Коран є історичним джерелом певного часу, чудовою пам'яткою арабської класичної літератури не менш чудовою пам'яткою арабської мови першої половини VII ст., яка дійшла до нас майже без змін.

Перші відомості про іслам попали на Русь ще до XI ст.; андалуський араб Абу Хаміда Мохаммед аль-Гарнаті (1080-1169), перебуваючи в Києві, навчав мусульманських молитов тюркських воїнів київського князя.

У християнських країнах Західної Європи ні про Коран, ні про іслам не мали уяви майже до XII ст. Перший у Європі переклад Корану латинською мовою, до речі, дуже недосконалий, з'явився в Толедо у першій половині XII ст. з ініціативи абата Клюнійського монастиря (Франція). Згодом цей "переклад", чи, радше, переказ, перевидали 1543 та 1550 р. у Швейцарії.

Першим справді науковим перекладом Корану, зробленим європейцями, слід вважати латинський переклад Л.Мараччі, здійснений з благовоління самого папи й виданий у Венеції 1547 року під назвою "Refutatio Aikorani", тобто "Спростування Корану". Поряд із перекладом тут друкувався й оригінал, а до кожного неясного слова давалися ще й тлумачення найвідоміших мусульманських коментаторів.

У XII - XIX ст. з'явилися переклади Корану цілою низкою європейських мов- німецькою, англійською, російською, польською й навіть штучною мовою волоп'юк.

Перший повний польський переклад Корану безпосередньо з оригіналу зробив імам польських татар Ян Мурза Тарас Бучацький. Цей переклад із чудовим як на той час коментарем Владислава Костюшка було видано у Варшаві 1858 року. Перший російський переклад Корану побачив світ у Казані двадцятьма роками пізніше. Його автором був професор Казанської духовної академії, знаний російський сходознавець Г.С. Саблуков (1804-1880). Паралельно з перекладом Саблукова ще один переклад Корану безпосередньо з оригіналу зробив у Росії генерал Д.Н. Богуславський (1826-1893). А проте цей переклад, літературні достоїнства якого цінував академік І.Ю. Крачковський, на жаль, так і не був опублікований.

На Україні у XIX ст. були добре освічені люди, які знали арабську мову, проте перший український переклад Корану здійснив Олександр Абранчак-Лисенецький лише у 1913 році. Як і переклад Д.Н. Богуславського, цей рукопис теж залишився неопублікованим.

Найвідомішим у нас перекладом вважається переклад І.Ю. Крачковського (1883-1951), виданий 1963 року в Москві по смерті автора. На превеликий жаль, академік І.Ю. Крачковський чудовий арабіст і знавець коранічної проблематики, прекрасний стиліст і майстер російського слова, не встиг завершити своєї праці, через що в багатьох місцях його переклад, більше здається на підрядник, не сягаючи рівня давнього перекладу Г.С. Саблукова.

Знаменитий український сходознавець А.Ю. Кримський опублікував 1905 року у Москві "Сури старейшего периода (перевод с объяснениями)";розвиваючи цю традицію, як і традицію інших арабістів (уже згаданого О. Абранчака-Лисенецького, Т.Г. Кезми, А.П.Ковалівського, В.М. Мейліса, Ю.М. Кочубея, В.С. Рибапкіна), ми підготували розширений переклад найстарших і, як нам здається, найпоетичніших сур Корану, проголошених пророком у перший, мекканський період його життя.

Згідно зі схемою, запропонованою німецьким сходознавцем, арабістом і знавцем ісламської проблематики Теодором Нельдеке (1836-1930) і в загальних рисах прийнятою сучасною наукою, сури мекканського періоду були проголошені пророком у такій послідовності: 96, 74, 111, 106, 108, 104, 107, 102, 105, 92, 90, 94, 93, 97, 86, 91, 80, 68, 87, 95, 103, 85, 73, 101, 99, 82, 81, 53, 54, 100, 79, 77, 78, 88, 89, 75, 83, 69, 51,52, 56, 70, 55, 1126, 109, 113, 114, 1. Саме ці 48 найважливіших сур Корану ми й пропонуємо нашому читачеві.

Проте на відміну від А.Ю. Кримського чи англійського перекладача Корану Н. Давуда, ми намагалися не втручатись у текст священної книги й не переставляти сури у хронологічному порядку. За основу оригіналу ми взяли текст офіційного каїрського критичного видання, неодноразово перевиданого й однаково авторитетного як серед мусульманських богословів, так і серед сходознавців.

Звичайно, Коран - це не лише пам'ятка культури, а й канонічна книга однієї з найбільших релігій світу, у багатьох країнах проголошеної державою. І хоча мусульманське духовництво, яке колись в очах європейців було символом реакції й відсталості, впроваджує сьогодні у традиційних мусульманських університетах найсучасніші технічні дисципліни, фінансує різні археологічні і археографічні дослідження, заохочує створення критичного тексту священної книги з урахуванням найновіших досягнень сучасної арабістики і текстології, мусимо все ж пам'ятати, що іслам є не лише релігією, а й способом життя, що й сьогодні він здатен приймати не лише ліберальні й толерантні форми, а й, навпаки, може ставати ідеологічною зброєю вельми войовничих екстремістських угруповань. І все ж будемо вірити, що світ поліпшується і що наше знайомство з Кораном сприятиме рухові двох віддалених й історично відчужених світів назустріч один одному.

Львів

Коран

СУРА, ЩО ВІДКРИВАЄ КНИГУ

мекканська і в ній сім айятів

1. В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога.

2. Слава Богу, господу всього сущного.

3. Всемилостивому, всемилосердному.

4. Володареві Судного дня.

5. Тобі поклоняємося і в Тебе благаємо допомоги.

6. Веди нас праведним шляхом.

7. Шляхом для тих, кого ти облагодіяв, а не тих, що прогнівали Тебе, і не тих, що заблукали.

СУРА ДРУГА - "КОРОВА"

мекканська, і в ній 281 айят, і провозвігцена вона в долині Міна в прощальній мандрівці (до Мекки), а початок цієї сури був провозвіщений у Медіні

В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога.

1. А.Л.М. (аліф, лям, мім).

2. Ця книга без сумніву є дороговказом для благочестивих.

..................

255. (Айят Престолу) Бог - немає жодного бога, окрім нього (поклон), живого присамосущого. Не бере його ні сон, ні дрімота. Йому належить усе на небесах і на землі. Хто ж може звертатися до Нього з проханням без Його призволу? Він відає все, що було перед ними, і все те, що буде після них, а вони не осягнуть розумом нічого з Його знань, крім того, що Він сам зволить дать їм зрозуміти. Його престол містить в собі небеса і землю, Йому не важко стежити за ними обома, бо Він є Всевишній, усемогутній.

СУРА ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТА - "СВІТЛО"

макканська, і в ній 64 айяти. Провозвіщена вона після сури "Аль-Хашр"- "збір"

В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога.

35. Бог є світло небес і землі. Світло Його - неначе ніша в стіні, в якій палає світильник, світильник у кришталевій лампаді, а ця кришталева лампада сяє, немов зоря з перлів. У ній горить олія благословенного дерева - оливкового дерева, якого немає ні на Сході, ні на Заході. Олія його спалахне, коли б навіть вогонь і не торкнувся її. Це світло над усяким світлом! Бог приводить до свого світла того, кого захоче, і притчами повчає людей. Бог знає про все на світі!

36. В будинках, які Бог дозволив спорудити, і де згадується ім'я Його, воздають хвалу Йому рано-вранці й увечері.

..................

63. Не звертайтеся до Посланців. Що поміж вас, так, як звертаєтесь один до одного! Бог знає тих із вас, хто тікає, ховаючись від Нього. Тож нехай начуваються ті, що відвертаються від веління Його, аби не спостигло їх лихо чи люта кара.

64. Чи ж належить Богові все те, що є на Небесах і на Землі? Богу відомо, що тримає вас, і Він знає день, коли ви повернетесь до Нього. Він скаже їм усю правду про те, що вони вчинили в своєму житті. Адже Бог знає про все на світі!

СУРА ТРИДЦЯТЬ П’ЯТА - "СОТВОРИТЕЛЬ"

мекканська, і в ній 45 айятів, Провозвіщена після сури "Аль-Фуркан" — "Розпізнавання добра і зла"

В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога.

9. Не хто інший, як Бог посилає вітри, і вони рухають хмару, і Ми женемо її в мертвий край і оживляємо нею землю, яка стала мертва. Отак і ви воскреснете по своїй смерті!

10. Хто запрагне величі, хай знає: вся велич у Бога. Він чує кожне слово і знає кожне благе діло. І добрословів та благодійників возвеличить, а тим зловмисникам, що замишляють лихе, буде люта кара, і хитрість лише піде нанівець.

11. Бог сотворив вас із пороху і з краплі, потім спарував вас. І те, що носить у нього жінка, а потім народжує, то тільки з Його відома. І тільки по записаному заздалегідь присуду продовжується життя довголітньому чи зменшується воно. Воістину, це Богові легко зробити!

12. І різні будуть два моря: одне солодке, прісне, з питною водою, а друге - солоне, гірке. Обидва дають вам свіжу рибу, дають корали та перли, якими ви прикрашуєте себе. І бачиш ти на них кораблі, які розтинають хвилі в пошуках благ, що таяться в морях. Тож може ви воздасте дяку за цеє?

СУРА П'ЯТДЕСЯТ ПЕРША - "ТІ, ЯКІ РОЗВІВАЮТЬ"

мекканська, і в ній бо айятпів. Прозвіщена після сури "Аль-Аккаф"- "Піски"

В ім'я всемилостивого, всемилосердного Бога.

1. Клянусь вітрами, які віють на всі сторони світу,

2. І хмарами, які набрякли дощем,

3. І кораблями, які долають водні простори,

4. І ангелами, які виконують Боже веління.

5. Адже те, що вам обіцяно - справдиться.

6. І Страшний Суд справді настане!

7. Клянусь небом, де пролягають зоряні дороги.

8. Воістину, ви марнуєте час на суперечки та суєслів'я.

9. Люди відвертаються від того, хто сам від них відвертається.

10. Нехай згинуть брехуни та обманщики.

11. І ті, хто закрутив вир легковажності.

12. Вони питають: "Коли настане день Страшного Суду?"

13. Настане він тоді, коли вони опиняться в пекельному вогні.

14. Карайтеся вашою карою! Ось до чого ви прагнули!

15. Воістину, богобоязливі розкошуватимуть у райських кущах біля прохолодних джерел.

16. Прийнявши те, що дарував їм Господь їх. Але ж, воістину, вони прожили благочестиве життя.

17. Не досипали вони своїх ночей та молилися

18. І зрання благали у Бога прощення,

19. І завжди у них знаходилося щось для жебрака та убогого.

20. І на землі є віщі знаки для тих, які знають істину.

21. І на душах ваших також вони є. Невже ви їх не бачите?

22. І на небі вас чекає благодать і все те, що вам було обіцяно.

23. А тому клянуся Господом неба й землі, що це правда, як і те, що говорите ви.

24. Чи знаєш ти розповідь про поштивих гостей Ібрагіма?

25. Зайшли вони в його дім і мовили: "мир тобі!" Він одрікїм: "Мир вам, чужинці!"

26. Потім він підійшов до челяді і приніс вгодоване теля

27. І поставив перед ними, сказавши: "Може, хочете їсти?"

28. І відчув він страх перед ними, а вони сказали: "Не бійся!" і втішили його благою звісткою про те, що в нього народиться мудрий син.

29. Тут прийшла його жона з лементом, б'ючи себе по обличчі й кажучи: "Я ж - стара і безплідна!"

30. А вони сказали: "Так прорік твій Господь, а він розумний, високомудрий!"

31. Тоді він запитав: "Чого ви завітали сюди, о посланці?"

32. Одрекли вони: "Воістину, ми посланці до грішного народу,

33. Щоб наслати на них зливу каміння,

34. Вже помічено в твого Господа для невірних!"

35. І ми вивели звідтіля тих віруючих, хто був у ньому,

36. Але ми знайшли в місті один будинок людей, які ввірили себе Богові.

37. У ньому ми позоставили віщий знак, щоб урятувати їх від нещадної Божої кари.

38. Саме цей знак був у Муси, коли ми послали його до фараона з явним доказом.

39. А фараон із своїм військом відвернувся й мовив: "Він великий маг або божевільний!"

40. І ми взяли його та його воїнство й кинули в море, бо він заслужив кари.

41. І в адян також був цей знак, коли ми наслали на них смертоносний вітер,

42. Який спустошує все на своїм шляху і залишає тільки зотлілі кості,

43. Та в самудян, коли сказано було їм: "Недовго ви будете веселитися!"

44. Але вони знехтували попередженням свого Господа і вразила їх блискавка просто в очі.

45. І не могли вони звестись на ноги і не було в них рятівників.

46. А ще раніше було попереджено люд Нуха, то були грішники і нечестивці.

47. А Ми воздвигнули небо власними руками і Ми, воістину, всемогутні.

48. І Ми ж розпростерли землю. Які ж ми чудові творці!

49. І з усього живого Ми сотворили пару людей. Тож може ви схаменетесь.

50. Поспішайте ж до Бога! Воістину, я посланий вам Його провозвісник!

51. І не сотворяйте собі інше божество, крім Бога! Воістину я посланий вам провозвістити Його.

52. Так само і тим людям, що жили раніше. Кожному посланцеві Бога, що приходив до них, вони сказали: "Ти великий маг або божевільний!"

53. Чи заповідали вони це одні одним? Ні бо вони є люд, що вийшов з покори Божої.

54. Одвернись від них, і тебе омине Божий осуд.

55. Нагадуй про це іншим, бо, воістину, нагадування допоможе тим, які вірять у істинного Бога.

56. Я сотворив джинів і людей лише для того, щоб вони поклонялися Мені.

57. Я не жадаю від них життєвих благ і не хочу, що вони Мене подували.

58. Воістину, Бог є податель благ, міцний, могутній.

59. І, воістину, тих, які чинили кривду, спіткає така ж доля, як і їхніх спільників, тож нехай вони краще не гнівають мене!

60. Тож горе тим, які не увірували в той день, який їм було обіцяно!






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.