Поезії - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА
Абу Нувас
* * *
О трояндовий усміх, легкий дзвінкострунний каскад!..
Вже під настрої флейти налився співзвуччями сад.
Звеселяються друзі, серця прояснілі і рідні;
А чи є що на світі славніш за братання привітне?!
Одне одного з келиха друзі частують вином,
Не відірве життя суховій їх від лона хмільного.
І вже вкотре сп'яніло спіткнулись - дарма рахувати,
Адже вкотре звелися у куряви зібганих шатах!
* * *
О ти, котрий нахабно і ледачо
Кладе під курку яйця! От би вдача
Твоя відкрилась легковірній квочці,
За ту підробку пазур мав би в оці!
О ти, хто нерозсудливо, знічев'я
В солончаках вирощує дерева,
Хіба не видно: зло кругом чадить.
А друзі де? Задумайся на мить...
* * *
Клекоче серце закривавлене, болить!
Газель поранила - підвів бувалий щит.
І я миттєво через неї збожеволів,
Хоч сивиною перелискував доволі.
А споночілий вир жахіть моїх, безсонь –
Нестерпно тліє цей чудний вогонь.
Коли дзвінка стріла кохання серце мітить,
То безпорадний навіть лікар тямовитий.
* * *
Невігласа цього між друзів я побачив.
Яка ж мені гидка його чванлива вдача!
"Бажаєте чогось?" - пита мене дурний.
І відповів я: "Та базікать припини!"
* * *
О ти, зі скорпіоном у очах!
Ти жалиш кожного, не звідавши печаль.
Твоє лице у парості світанку
Не тліє мерхло, а зринає п'янко.
О, ти надії чулий промінець
Уже украла, зрадивши мене.
О ти ідеш - моє вітальне слово
Стоптала ти німотно й гонорово.
* * *
Келих диким соколом
По вино літає.
Лютні - наші стріли
В пишних нот розмаї.
Дичина - газелі,
Спалахи світанку;
Здобич - то дівочі
Ніжні обіцянки.
І палкі змагання
Закиплять у серці,
Адже ми воюєм
У кохання герці.
Крові не проллємо
В битві молитовній!
Наш бенкет шалений –
Бенкетуймо знову!
Переспіви О. Астаф’єва
Башшар ібн Бурд
* * *
Башшарові думи ряхтять перламутром,
Та ґроном алмазним налита сльоза.
Жбурнувши вуздечку, у розпачі мутнім
Башшар обезсилено лине назад.
Вже спритники-друзі верблюдів сідлали,
Лиш він одиноко вгрузає в пісок.
А сльози струмились, текли на поталу
Пустелі, і плащ аж до ниточки змок.
Сюди прикували кохання, і горе,
І сила велика оманливих чар.
У плескоті сліз - у перлистому морі
До милої серцем полине Башшар.
Не може стулити утомлені очі,
Як місяць уже над землею бринить.
Коли ж засинає, до нього крізь ночі
Приходить вона в зачаровані сни.
Та зустріч далека... Миттєвості щастя...
Вовняний бурнус вітерець упіймав.
Блискучі сережки, і вигин зап'ястя,
В губах дивовижного солоду смак.
I стогне Башшар, і шепоче безтямно:
"Хутчіше лети і скорботу зціли!"
Її стерегтимуть пустельними днями.
Між нею з Башшаром піски пролягли.
По вінця печалі наповнену чашу
Він випив, бо милу не бачити знов.
За примхами долі байдужості наші
Раптово розвіює гостя-любов...
* * *
Ніч іде, а твій буремний норов
Кине знов мене в безодню віршів.
Те, що обіцяла у вівторок, -
Це твоя брехня й нічого більше!..
Чи я йшов до брами Міксам Басри,
А чи до пекельних каламутей?
Погляд і слова твої прекрасні –
Лиш медвяно сяє в них отрута!
Я кажу: "Нам зустрічей так мало..."
Ти ж на мене, глянувши лукаво,
Мовила: "А я ж бо досконала,
Ні по що мені погана слава!"
Це кохання в мене впилось чіпко,
Мукою налите і бідою.
Тужне серце зболене - то скіпка,
Дощовою вкрадена водою.
З виднокола сонце палахтіло –
Ти розтала в пурпурі проміння.
Хворе серце не знайде причілка
У п'янкому знахарстві обіймів.
Ти мою затьмарила свідомість,
А свою борониш так тендітно.
Посланці мої летять невтомно
Всю стражденну правду привідкрити.
Дике знемагання непоборне
Охопило. Сам без тебе тану.
Тяжко дочекатися в покорі
Бажаних освідчень ненастанних.
"Ти назви коханої імення!" –
Від усіх видзвонює, як збруя.
Я хитрую, бо ім'я буремне
І бездонне точно не назву їм.
Сам-на-сам, лише в пустельній сині,
Славлю це ім'я, немов святиню.
Переспіви В. Левицького