Поезії - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Поезії - АРАБСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Абу Нувас

* * *

О трояндовий усміх, легкий дзвінкострунний каскад!..

Вже під настрої флейти налився співзвуччями сад.

Звеселяються друзі, серця прояснілі і рідні;

А чи є що на світі славніш за братання привітне?!

Одне одного з келиха друзі частують вином,

Не відірве життя суховій їх від лона хмільного.

І вже вкотре сп'яніло спіткнулись - дарма рахувати,

Адже вкотре звелися у куряви зібганих шатах!

* * *

О ти, котрий нахабно і ледачо

Кладе під курку яйця! От би вдача

Твоя відкрилась легковірній квочці,

За ту підробку пазур мав би в оці!

О ти, хто нерозсудливо, знічев'я

В солончаках вирощує дерева,

Хіба не видно: зло кругом чадить.

А друзі де? Задумайся на мить...

* * *

Клекоче серце закривавлене, болить!

Газель поранила - підвів бувалий щит.

І я миттєво через неї збожеволів,

Хоч сивиною перелискував доволі.

А споночілий вир жахіть моїх, безсонь –

Нестерпно тліє цей чудний вогонь.

Коли дзвінка стріла кохання серце мітить,

То безпорадний навіть лікар тямовитий.

* * *

Невігласа цього між друзів я побачив.

Яка ж мені гидка його чванлива вдача!

"Бажаєте чогось?" - пита мене дурний.

І відповів я: "Та базікать припини!"

* * *

О ти, зі скорпіоном у очах!

Ти жалиш кожного, не звідавши печаль.

Твоє лице у парості світанку

Не тліє мерхло, а зринає п'янко.

О, ти надії чулий промінець

Уже украла, зрадивши мене.

О ти ідеш - моє вітальне слово

Стоптала ти німотно й гонорово.

* * *

Келих диким соколом

По вино літає.

Лютні - наші стріли

В пишних нот розмаї.

Дичина - газелі,

Спалахи світанку;

Здобич - то дівочі

Ніжні обіцянки.

І палкі змагання

Закиплять у серці,

Адже ми воюєм

У кохання герці.

Крові не проллємо

В битві молитовній!

Наш бенкет шалений –

Бенкетуймо знову!

Переспіви О. Астаф’єва

Башшар ібн Бурд

* * *

Башшарові думи ряхтять перламутром,

Та ґроном алмазним налита сльоза.

Жбурнувши вуздечку, у розпачі мутнім

Башшар обезсилено лине назад.

Вже спритники-друзі верблюдів сідлали,

Лиш він одиноко вгрузає в пісок.

А сльози струмились, текли на поталу

Пустелі, і плащ аж до ниточки змок.

Сюди прикували кохання, і горе,

І сила велика оманливих чар.

У плескоті сліз - у перлистому морі

До милої серцем полине Башшар.

Не може стулити утомлені очі,

Як місяць уже над землею бринить.

Коли ж засинає, до нього крізь ночі

Приходить вона в зачаровані сни.

Та зустріч далека... Миттєвості щастя...

Вовняний бурнус вітерець упіймав.

Блискучі сережки, і вигин зап'ястя,

В губах дивовижного солоду смак.

I стогне Башшар, і шепоче безтямно:

"Хутчіше лети і скорботу зціли!"

Її стерегтимуть пустельними днями.

Між нею з Башшаром піски пролягли.

По вінця печалі наповнену чашу

Він випив, бо милу не бачити знов.

За примхами долі байдужості наші

Раптово розвіює гостя-любов...

* * *

Ніч іде, а твій буремний норов

Кине знов мене в безодню віршів.

Те, що обіцяла у вівторок, -

Це твоя брехня й нічого більше!..

Чи я йшов до брами Міксам Басри,

А чи до пекельних каламутей?

Погляд і слова твої прекрасні –

Лиш медвяно сяє в них отрута!

Я кажу: "Нам зустрічей так мало..."

Ти ж на мене, глянувши лукаво,

Мовила: "А я ж бо досконала,

Ні по що мені погана слава!"

Це кохання в мене впилось чіпко,

Мукою налите і бідою.

Тужне серце зболене - то скіпка,

Дощовою вкрадена водою.

З виднокола сонце палахтіло –

Ти розтала в пурпурі проміння.

Хворе серце не знайде причілка

У п'янкому знахарстві обіймів.

Ти мою затьмарила свідомість,

А свою борониш так тендітно.

Посланці мої летять невтомно

Всю стражденну правду привідкрити.

Дике знемагання непоборне

Охопило. Сам без тебе тану.

Тяжко дочекатися в покорі

Бажаних освідчень ненастанних.

"Ти назви коханої імення!" –

Від усіх видзвонює, як збруя.

Я хитрую, бо ім'я буремне

І бездонне точно не назву їм.

Сам-на-сам, лише в пустельній сині,

Славлю це ім'я, немов святиню.

Переспіви В. Левицького