РЕАЛІЗМ ТА НАТУРАЛІЗМ

РЕАЛІЗМ ТА НАТУРАЛІЗМ

XIX століття небезпідставно вважають золотим періодом розвитку літератури. Це визначна літературна епоха, яка збагатила світову культуру новими іменами та напрямами. Література цієї доби у кожній країні мала свої особливості, пов’язані зі специфікою суспільного життя, історії, національного характеру. Але, незважаючи на строкатість літературного процесу різних країн і народів, у ньому простежуються певні закономірності. У цей час провідну роль поруч із романтизмом відігравав такий літературний напрям, як реалізм. У першій половині XIX століття реалізм був пов’язаний із романтизмом, а в другій половині - з натуралізмом. Реалізм продовжував розвиватися і в XX столітті, взаємодіючи з модернізмом і давши нові яскраві зразки словесного мистецтва.

Поняття про реалізм та історія його формування

Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — літературно-мистецький напрям, який полягає у всебічному відображенні взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування особистості.

Починаючи з 1830-х років у європейських країнах (Франції, Росії, Англії та ін.) під впливом певних філософських, соціально-економічних та естетичних чинників утверджується реалізм.

Слід пам'ятати, що термін "реалізм" з'явився пізніше, ніж саме явище, — в працях маловідомих французьких письменників Ж. Шанфльорі та Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з утвердженням принципів реалізму у збірці "Реалізм" (1857) та журналі "Реалізм" (1856—1857). Протягом першої половини XIX століття для означення реалістичних явищ, як правило, вживався термін"романтизм", а починаючи з другої половини століття поняття "реалізм" стає загальновживаним.

Однак історія реалізму як мистецького явища сягає в глиб віків. Г. Маркевич вважає, що передісторію цього поняття слід шукати ще в описі щита Ахілла в “Іліаді” Гомера.

Реалізм ґрунтується на понятті “мімесису”. Метафора мистецтво - “дзеркало” належить Платону, а закінчені форми міметична теорія знайшла в “Поетиці” Аристотеля. Оскільки ця теорія набуває пізніше класицистичного трактування, то вона надовго розійшлася з процесом формування реалізму як поняття.

Д.С. Наливайко у книзі “Искусство: направления, течения, стили” зазначає, що не варто використовувати термін “реалізм” по відношенню до античності та середньовіччя, коли внаслідок специфічних соціально-історичних умов реалізм не міг оформитися як художня система, можна говорити лише про елементи реалізму переважно в комічних жанрах. Д.С. Лихачов слушно запропонував термін “реалістичність”, що передбачає дискретне існування реалістичних елементів і тенденцій, не зведених ще в систему художнього світосприйняття.

Естетичними чинниками оформлення реалізму як художньої системи в XIX столітті був ренесансний реалізм, а також просвітницький реалізм. На межі XVIII-XIX ст. поступово сформувалося поняття “реаліст” у його естетико- художньому значенні: це художник, який звертається не до абстрактних ідеалів і норм, а до емпіричного досвіду, керується у своїй творчості вивченням дійсності, співвідносить свої образи та ідеї з реальністю. До речі, в очах Ф. Шиллера таким митцем був Й.В. Гете. Справді, Й.В. Гете з його могутнім відчуттям реального умів бути вірним дійсності, проникати в її закони. І хоча у своїй творчості він нерідко користувався нереалістичними методами, його кращим творам притаманна вірність дійсності.

Теоретичне обґрунтування нового напряму міститься у працях Стендаля, О. де Бальзака та ін. У трактаті "Расін і Шекспір" Стендаль критикує естетичну систему класициста Ж. Расіна і пропонує наслідувати В. Шекспіра у способі вивчення явищ. Порівнюючи В. Скотта і письменницю XVIII ст. де Лафайєт ("Вальтер Скотт і “Принцеса Клевська”), він надає перевагу її роману "Принцеса Клевська"), в якому майстерно зображені душевні переживання, соціальний стан і побут.

О. де Бальзак у передмові до "Людської комедії", одному з програмних документів реалізму, обґрунтовує свій задум — відобразити сучасну Францію. "Самим істориком повинно бути французьке суспільство, мені залишається тільки бути його секретарем, — зазначає він. — Зображуючи характери, відбираючи головні події з життя суспільства, створюючи типи шляхом об'єднання окремих рис численних однорідних характерів, можливо, мені поталанило б написати історію, забуту стількома істориками — історію звичаїв". І цей грандіозний план, подібний до наполеонівського, письменник втілив у "Людській комедії". "Як і Наполеон, він примушує весь світ рухатися по орбіті Франції, центр якої — Париж. І в середині цієї орбіти, у самому Парижі, письменник виділяє велику кількість прошарків: аристократію, духовенство, робітників, поетів, письменників, художників, вчених. Із шістдесяти аристократичних салонів він створює один — герцогині де Кадіньян, із сотень банкірів — одного, барона Нусінгена, з усіх лихварів — Гобсека, з усіх лікарів — Ораса Бьяншона. "Його герої — це екстракти", — так писав про Бальзака Стефан Цвейг, підкреслюючи бажання письменника бути правдивим, його вміння типізувати.

Бальзак доходить висновку, що суспільство подібне до природи: у ньому, як і в природі, існують певні види. Щоб вивчити їх, він звертається до досвіду природничих наук, до праць філософів, згадуючи імена видатних учених: Ж. Кювьє, Сент-Ілера, Г.-В. Лейбніца, Ж.-Л. Бюффона та ін. Це важливо для розуміння філософських засад нового напряму. Розвиток природничих наук, філософії позитивізму вплинув на формування реалістичного світогляду.

Класичних ознак реалізм набув саме в XIX столітті. Найраніше реалізм утвердився в літературі, хоча потім він знайшов яскраве втілення й в інших видах мистецтва, наприклад, у живописі — В. Хогарт, Ж.Б. Шарден, Д. Констебл, O. Домьє, П. Федотов, Г. Курбе, К. Коро, Е. Мане, І. Репін, В. Суриков, I. Крамськой, В. Перов та ін.

Характерні ознаки реалізму як літературного напряму

Реалізм має свою специфіку у відображенні життєвих явищ. До типологічних рис реалізму належать:

— тяжіння до достовірності, об'єктивності;

— втілення діалектичного зв'язку між закономірно-загальним та індивідуально-особливим;

— звільнення від канонічності, переважання індивідуальних стилів над "спільними";

— відмова від поділу стилів на "високі" та "низькі" залежно від сфер зображення, а також відмова від розмежування явищ на "естетичні" та "неестетичні";

— пізнавальне спрямування (зв'язки з природознавством, історією, соціологією, психологією);

— аналітичний підхід до дійсності, намагання відтворити світ як складну єдність;

— увага до проблем взаємодії людини і середовища;

— зображення типових характерів за типових обставин;

— перенесення центру уваги на соціальну сферу;

— переважання епічного начала;

— романізація жанрів та драматизація роману;

— поява синтетичних індивідуальних стилів, які поєднували реалістичні та романтичні елементи;

— психологізація всієї атмосфери твору, його предметно-емоційного світу (портрет, інтер'єр, пейзаж тощо).

Реалізм відзначається передусім тим, що він пов’язаний із конкретикою життя, з його різноманітними формами та взаємовідносинами. Для цього напряму характерно тяжіння до наслідування життю, природі (в широкому значенні), тобто використання міметичних засобів письма (відображення життя у формах самого життя).

Д. Наливайко зазначає: “Реалізм від інших типів художньої творчості відрізняється тим, що йому в принципі притаманне “неупереджене” ставлення до дійсності, він “довіряє” їй, заглиблюється в неї з метою об’єктивного пізнання і достовірного відтворення відповідно до справжніх її закономірностей, добутій “правді”, іманентно притаманній дійсності”.

Реалізм відрізняється від попередніх художніх систем, зокрема класицизму з його нормативною естетикою та романтизму з його увагою до незвичайного, виняткового, намаганням втекти від буденної реальності у світ мрій, фантастики та екзотики. Проте реалісти запозичували прийоми, засоби, теми у своїх попередників. Вони, як і романтики, вільні від догм і правил, їм близький романтичний історизм, реалісти використовують досягнення романтиків у відтворенні внутрішнього світу людини, але водночас для них велике значення має суспільний бік людського буття загалом. Якщо для романтика В. Гюго "буденність — смерть мистецтва", то реалісти (О. де Бальзак, Ч. Діккенс, Г. Флобер, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та ін.) приділяють їй значну увагу.

Відомо, що нове у літературному розвитку не перекреслює попередніх надбань. У XIX столітті реалізм деякий час розвивається паралельно з романтизмом, враховуючи кращі його здобутки. У творчій практиці багатьох письменників, які вважаються реалістами, помітні романтичні тенденції. Так, зображуючи внутрішній світ Жульєна Сореля в романі "Червоне і чорне" (1830), Ф. Стендаль вдається до деяких романтичних прийомів. Багато років О. де Бальзак розробляє типово романтичну тему втрачених ілюзій не лише в романі "Втрачені ілюзії" (1837—1842), а й у багатьох інших творах "Людської комедії". Використання елементів фантастики, характерних для романтичної поетики, допомагає письменникові у романі "Шагренева шкіра" (1830—1831)реалізувати філософський задум твору. У новелістиці П. Меріме вплив романтизму виявляється у зображенні незвичайних, яскравих характерів (Кармен, Таманго, Маттео Фальконе) та екзотичних картин. Подібну взаємодію двох літературних напрямів можна простежити й у творчості О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Г оголя в російській літературі, Ч. Діккенса та сестер Бронте — в англійській, В. Вітмена та Г. Мелвілла — в американській, Т. Шевченка та П. Куліша — в українській. У цьому немає нічого дивного, тому що жоден літературний напрям у чистому вигляді не існує, але на окремих етапах історичного та культурного розвитку виокремлюється як домінуючий.

Аналітичне начало — одне з провідних в естетиці реалізму, на відміну від емоційного, особистісного начала, на яке орієнтувалися романтики. Так, перш ніж описати почуття кохання в художніх творах, Ф. Стендаль вивчає його як учений і пише трактат "Про кохання" (1822), в якому виокремлює різні види цього почуття і простежує етапи його зародження. Аналітизм Г. Флобера став навіть предметом жартів: художник Ж. Лемо зобразив письменника, який розглядає серце своєї героїні, наколоте на вістря ножа. Відомо, що сам Флобер називав роман "Пані Боварі" анатомічним, а сучасники порівнювали перо його автора зі скальпелем.

Однією з рис реалізму є тяжіння до правдоподібності, що виявляється в зображенні характерів, обставин, найменших подробиць життя. Романи Ч. Діккенса настільки вразили Л. Толстого, що він назвав їх автора генієм: "У нього оживають навіть неживі речі". Те саме можна сказати про самого творця "Війни і миру" та багатьох інших письменників. Силою своєї уяви реалісти XIX ст. створювали новий художній світ, а читачеві він часто здавався не менш реальним, ніж справжній. Епіграф "Правда, гірка правда" і підзаголовок "Хроніка XIX століття" до роману Ф. Стендаля "Червоне і чорне" свідчать про намагання автора наблизитися до реального життя. Але правдивість не можна вважати найважливішою рисою реалізму, бо з цього, як зазначає Д.В. Затонський, "випливає, що всі інші мистецькі форми не є правдивими чи принаймні є такими недостатньо", з чим сьогодні не можна погодитися. На думку вченого, "правдивість" — позаестетичний критерій.

Важливу роль у творчості письменників реалістичного напряму відіграє мотивація вчинків героїв. Наприклад, є певна закономірність у тому, як і чому пішли з життя Анна Кареніна з однойменного роману Л. Толстого, Емма Боварі з роману Г. Флобера та Катерина з п'єси О. Островського "Гроза". До трагічних наслідків у житті героїнь призвело розчарування у коханні, а воно було в ті часи єдиною сферою їхнього життя, в якій вони могли себе реалізувати. Але Емма Боварі має ще одну причину, досить банальну, на перший погляд, — нестаток грошей, неспроможність сплатити борги. Панас Мирний у романі "Повія", змальовуючи трагічну долю сільської дівчини Христі, детально аналізує причини соціального й етичного характеру, які призвели до сумних наслідків — до морального падіння героїні та її передчасної смерті.

Об'єктивована манера оповіді у творах багатьох реалістів справляє враження саморозвитку подій і характерів, невтручання автора в їхній хід. "Автор повинен бути невидимим у своєму творі, як Бог у Всесвіті", — писав Г. Флобер. Майстерність письменника виявляється у вмінні примусити героя здійснювати вчинки відповідно до логіки розвитку його характеру. Це важлива закономірність реалістичної поетики. Наприклад, вчинки героїні роману О. Пушкіна "Євгеній Онєгін" Тетяни Ларіної не здаються випадковими, тому що зумовлені рисами її характеру, зокрема його цілісністю.

Якщо у романтиків провідну роль відігравала виняткова особистість за виняткових обставин, то реалісти керуються у своїй творчості іншим правилом — типовий характер за типових обставин. Літературні типи концентрують у собі риси характеру, погляди та спосіб мислення, властиві певній групі людей або нації, але при цьому залишаються індивідуальними і неповторними. Наприклад, Жульєн Сорель, Гобсек, батько Горіо, Растіньяк, Емма та Шарль Боварі, містер Домбі — яскраві образи-типи. При цьому у кожного автора узагальнення має свої особливості. Наприклад, Ф. Стендаль акцентує увагу на психологічному аналізі, О. де Бальзак — на характеристиці середовища і його впливі, Ч. Діккенс — на змалюванні деталей.

Реалісти XIX століття підкреслювали соціальну зумовленість суспільних взаємовідносин. Вони досліджували зв'язок людини і середовища, вплив влади грошей на формування характерів (Домбі, Растіньяк, Гранде, Гобсек). Коментуючи сцену з роману Ч. Діккенса "Домбі і син", в якій п'ятирічний Поль запитує свого батька про те, що таке гроші, французький письменник Луї Арагон пише: "Подібні питання ні в якому віці не могли б хвилювати Поля Домбі, якби він був героєм Філдінга або Жан-Жака Руссо".

Реалізму як напряму, який утвердився в літературі 30-40-х років XIX століття, відповідала певна система жанрів. Провідну роль у ній відігравали прозові твори, зокрема роман, повість та фізіологічний нарис. У цей час реалізм набуває чітко визначених ознак, що дало підставу дослідникам назвати його класичним.

Реалізм 50—60-х років XIX століття помітно відрізняється від реалізму попереднього етапу. Г. Флобер відчував себе художником "переходу", а в одному з листів зізнавався, що "революція 1848 року вирила безодню між двома Франціями". Її поразка зруйнувала віру в утопічні ідеали. Він не поділяє великої надії позитивістів на роль науки й техніки, навколишній світ здається йому ницим і вбогим. Невипадково, працюючи над романом "Пані Боварі" (1851— 1856), письменник зазначає: "Пишу сірим по сірому". Е. Золя пізніше відзначав, що публікація цього роману "засвідчила нову епоху в літературі". Особливість цієї епохи полягала, зокрема, у намаганні знайти відповідну нову форму для відображення змісту тогочасного життя.

Напружена праця над стилем зближує Г. Флобера з представниками "чистого мистецтва", яке набуло популярності не лише у Франції (парнасці, Ш. Бодлер, символісти), а й у Росії (Ф. Тютчев, А. Фет, А. Майков та ін.).

Реаліст Г. Флобер звертається до романтичних тем (романтична туга, мрія про ідеальне всепоглинаюче кохання) і водночас із точністю, подібною до наукової, відтворює сцени провінційного життя. У його творах поєднуються тонкий психологізм і детальна точність у зображенні образів і явищ. Письменник уводить у художній твір фізіологічні описи. Наприклад, він зізнавався, що, описуючи сцену отруєння Емми Боварі, відчував у роті справжній смак миш’яку.

Розвиток реалізму в другій половині XIX ст. у різних країнах мав свої особливості, зумовлені багатьма чинниками — соціальними, національними, культурно-історичними. Наприклад, в Україні у цей період можливості національно-культурного розвитку були обмежені дією Валуєвського циркуляру (1863), згідно з яким твори художньої літератури, написані українською мовою, піддавалися жорстокій цензурі, та Емського указу (1876), що забороняв друкувати в Російській імперії будь-які книжки українською мовою. Проте, незважаючи на утиски й перешкоди, українська нація збагатила світову культуру художньою спадщиною таких письменників, як Т. Шевченко, П. Куліш, Панас Мирний, І. Нечуй-Левицький та багато інших.

Російська література другої половини XIX ст. розвивалася особливо динамічно. Вона починає відігравати виняткову роль у житті суспільства. Складаються особливі зв'язки автора і читача, в яких письменникові відводиться місце духовного наставника, проповідника. Такими були у сприйнятті читачів Л. Толстой і Ф. Достоєвський. Творці реалістичних романів передавали складні душевні переживання героїв. Кожен із прозаїків робить свій внесок у розвиток роману — найпоширенішого жанру в літературі цього періоду. Твори І. Тургенєва відзначаються глибоким і тонким ліризмом, Л. Толстого — "діалектикою душі", внутрішніми монологами, Ф. Достоєвського — тонким психологізмом і поліфонією, М. Салтикова-Щедріна — сатирою і гротеском.

Англійську літературу другої половини XIX ст. репрезентують Ч. Діккенс, У. Теккерей, Е. Троллоп, Ч. Доджсон (відомий під псевдонімом — Льюїс Керрол), Дж. Мередит, Джордж Еліот, Т. Харді, С. Батлер та ін. У романах Ч. Діккенса цього періоду все рідше трапляються романтичні мотиви й образи. Письменник по-іншому підходить до розкриття теми грошей. Якщо в ранніх його творах здобуття багатства призводило до щасливої розв'язки, то в пізніх розвінчується мрія героїв про те, що гроші можуть зробити їх щасливими.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. відбувається поступовий перехід до модернізму. Однак реалістичний метод відображення дійсності, який ґрунтувався на принципах історизму і достовірності, отримав новий імпульс для розвитку. До класичних шкіл реалізму в Англії й Франції наблизилися інші країни — Італія, Іспанія, Німеччина, Сполучені Штати Америки. В них утверджується жанр соціального роману, що тяжів до циклізації, зразком для якої була "Людська комедія" О. де Бальзака. Найвідомішими романістами того часу були Е. Золя, А. Франс, Т. Манн, Т. Драйзер та ін. Виникає реалістична новелістика. Драматурги теж прагнуть до переважного зображення реального життя, показу, за словами Б. Шоу, "сучасних людей за звичних для них обставин".

Серед реалістичних засобів наприкінці XIX століття помітно посилюється суб'єктивне начало. Наприклад, як представник XIX століття англо- американський письменник Генрі Джеймс найвищим досягненням роману вважав "повітря реальності” (вірність типізації), а також "ілюзію життя", однак як представник нового XX століття убачав "вищий смисл" у "безмежній волі", "всіляких експериментах", "авторській суб'єктивності". У реалізмі велику роль починають відігравати художні засоби модернізму: контраст кольорів і звуків, символи та алегорії, послаблення фабульності, ліричний підтекст тощо (К. Гамсун, І. Бунін, І. Купрін, М. Коцюбинський, О. Кобилянська, А. Чехов та ін.).

Протягом XX століття реалізм виявляє схильність до взаємодії з модернізмом, хоча модернізм спершу виник як заперечення міметичних засобів письма. Про взаємодію реалізму й модернізму свідчить творчість Дж. Джойса, Ф. Кафки, М. Булгакова та ін.

У XX столітті реалізм не відіграє провідної ролі, проте його різновиди досить цікаві, наприклад, магічний реалізм - напрям, у якому органічно поєднуються елементи дійсного та уявного, реального і фантастичного, побутового та міфологічного, ймовірного і таємничого, повсякденного буття і вічності. Магічний реалізм найбільш розвинувся в латиноамериканській літературі (А. Карпент'єр, Ж. Амаду, Г. Гарсіа Маркес, М. Варгас Льоса, М. Астуріас та ін.) Особливу роль у творчості цих авторів відіграє міф, який виступає основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, культурні, свідомі, підсвідомі та ін.), прагне до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу є роман Г. Гарсіа Маркеса "Сто років самотності" (1967), де в міфічно-реальних образах відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки. На думку А. Карпент'єра, специфіку латиноамериканського магічного реалізму зумовлює прихильність письменників до барокових форм, які дозволяють створити дивовижний і яскравий світ, "де поєдналися всі раси й культури і зустрілися всі епохи". Автори намагаються осмислити історичний досвід людства у широкому міфологічному і культурному контексті, не зосереджуючись на окремих фактах чи подіях, а висвітлюючи загальні тенденції духовної та суспільної еволюції.

У другій половині XX століття розвивається і традиційний реалізм, який набуває нових ознак. Зображення індивідуального буття все більше поєднується з історичним аналізом, що зумовлено прагненням митців усвідомити логіку соціальних законів (Г. Белль, Е.-М. Ремарк, В. Биков, Н. Думбадзе та ін.). У художній прозі помітне місце посідають філософські, інтелектуальні, соціально-психологічні тенденції. Реалісти XX століття намагаються осягнути духовний стан сучасного світу, розкрити загальні закономірності буття, відобразити епохальні події.

Ускладнюються засоби побудови твору: в оповіді переплітаються різні часові й просторові плани, події розгортаються в різних напрямках. Нерідко використовується композиційний принцип контрапункту — поєднання відносно незалежних сюжетних ліній, які розвиваються з неоднаковою швидкістю і не завжди послідовно (Б. Пастернак, У. Фолкнер та ін.). Цей принцип допомагає письменникам відтворити багатогранність сучасної епохи.

Помітне прагнення реалістів до широких узагальнень, що виявляється в зображенні подій різних країн і народів від глибокої давнини до наших днів. Світ неначе отримує втрачену цілісність в уяві письменників, які тяжіють до возз'єднання реальних зв'язків і стосунків (Ч. Айтматов, Е. Хемінгуей та ін.). Однак синтетизм оповіді часто порушується — і в змісті, і в композиції, і в стилі твору, що засвідчує відсутність гармонійної єдності в навколишній дійсності.

Як зауважив О. Звєрєв, реалістична література XX століття відбила розпад всесвіту на окремі світи, показала драматизм існування людини, у якої не залишилося "іншого реалізму, крім реалізму особистого життя — самотнього, жахливого, безнадійного, але все-таки справжнього".

За радянських часів поняття "реалізм" було значною мірою заідеологізованим. Інколи реалізм розглядали як апофеоз мистецтва, а в літературознавстві спостерігався помітний "реалізмоцентризм". Хибність подібних міркувань нині очевидна, бо мистецтво розвивається за законами, відмінними від суспільних. Термін "реалізм" (на думку літературознавця К. Шахової) "потрібно розглядати як усталену, хоч і недосконалу (як майже всі терміни) назву певної сукупності естетичних принципів, формальних прийомів, тематично-образних комплексів тощо. Поглиблене вивчення цієї сукупності в кожному творі будь-якого автора дає змогу побачити безліч відмінностей, індивідуальних рис, розмаїтих мовно-образних комбінацій, які залежать від безлічі чинників у кожному окремому випадку". Справді, усі великі письменники, яких традиційно називають реалістами, дуже не схожі один на одного, хоч і мають типологічно спільні риси у своїй творчості. Але усі вони — яскраві творчі індивідуальності. Чимало шедеврів реалістичної літератури назавжди увійшли в скарбницю світової культури. Реалізм і сьогодні вражає багатством прийомів зображення людини і навколишнього світу.

Натуралізм та його риси

Розвиток реалістичної літератури певною мірою пов'язаний із натуралізмом, особливо у другій половині XIX ст., хоча, звісно, ці напрями не можна ототожнювати.

Натуралізм (фр. naturaliste, лат. nature — природа) — літературний напрям, який характеризується прагненням до об'єктивістського, фактографічного зображення дійсності та людських характерів, зумовлених біологічними, спадковими чинниками і соціально-матеріальним середовищем.

Виник у Франції в 70-ті роки XIX століття й охопив у 80—90-ті літературу Західної Європи та США (брати Ж. та Е. Гонкури, Е. Золя, Гі де Мопассан, Г. Гауптман, Г. Ібсен, С. Крейн, Ф. Норріс та ін.).

Останнім часом вчені підкреслюють спорідненість реалізму і натуралізму, а деякі розглядають натуралізм як одну із крайніх течій реалізму. І підстави для цього існують, бо в художній системі натуралізму життєподібність досягає крайнього вираження. Натуралісти, як і реалісти, використовують міметичні засоби письма, прагнуть вести розповідь в об'єктивному плані. Велику роль у їхніх творах відіграють документалізм, бажання охопити соціальні явища і живу природу. У натуралістів подвійна мотивація вчинків героїв: причинами соціальними і природними, біологічними. Вони сприймають людину не тільки як соціальний феномен, а й природний, підкреслюючи проблеми спадковості.

Філософським підґрунтям натуралізму був позитивізм. Позитивізм (лат. positivus — позитивний) — напрям філософії, в якому єдиним джерелом знань вважають конкретні (емпіричні) науки. Виник у Франції в 30-х роках XIX століття. Його основоположником був французький філософ і соціолог О. Конт. Позитивісти не визнавали абстрактних теоретичних міркувань, які, на їхню думку, не дають справжньої картини життя. Своєю філософією вони оголосили конкретні науки, які спираються на досвід людини.

Програму, натуралізму виклав Еміль Золя у книгах "Експериментальний роман" (1880), "Романісти-натуралісти" (1881). Натуралісти намагалися наблизити мистецтво до науки, їхні твори ставали своєрідним "клінічним документом", історією спадкової хвороби, протоколом судової експертизи. Велике значення надавалося фактам, точним описам, конкретності у зображенні деталей і явищ. Однак інколи, як зазначала Леся Українка, за "правдою факту" натуралісти не бачили "узагальненої правди", обмежуючи себе у проникненні до глибин суспільного буття, що неминуче призводило до естетичних втрат. Утім позитивний досвід натуралістичної літератури збагатив інші напрями. Наприклад, художні знахідки натуралізму були освоєні реалістами другої половини XIX ст., які виявляли підвищений інтерес до конкретики, опису фактів як засобу розширення соціально-об'єктивних меж у мистецтві.

Натуралістичні елементи час від часу з'являлися і в літературі інших епох: на межі XIX—XX ст., у першій половині XX ст., наприкінці XX ст. Натуралізм взаємодіяв не тільки з реалізмом, а й з іншими напрямами - модернізмом та постмодернізмом. Однак головне призначення натуралізму, як зазначав російський вчений О. Звєрєв, завжди залишалося незмінним — посилити враження від реальної дійсності.

ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

· Розкажіть про історію формування реалістичного напряму.

· Назвіть характерні ознаки реалізму.

· У чому виявляється аналітизм реалістів?

· Як зображується людина в творах реалістичного напряму?

· У творчості яких реалістів відчутні романтичні традиції?

· Визначте спільність і відмінність між реалізмом та натуралізмом.

· Які жанри найчастіше зустрічаються в реалізмі?

· Які види роману ви знаєте?

ЛІТЕРАТУРА

Зарубіжна література XIX століття: Посібник / За ред. О.М. Ніколенко, В.І. Мацапури. — К.: Академія, 1999.

Затонский Д.В. Реализм — это сомнение? — К., 1992.

Крутікова Н. До питання про реалізм // Слово і час. - 2003. - № 12.

Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили. — К., 1985.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.