ГРАНІ ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Умберто Еко в статті “Постмодернізм, іронія, цікавість”, вміщеній у циклі, названому письменником “Нотатки на берегах “Імені троянди”, зазначає: “Мушу сказати, що я сам переконаний у тому, що постмодернізм — не фіксоване хронологічне явище, а такий собі духовний стан, сказати б kunstwollen (художницька воля) — підхід до роботи. В цьому сенсі правомірною є фраза, що будь-яка епоха має власний постмодернізм. Очевидно, кожна епоха в певний момент підходить до межі кризи...” Ця думка може бути відправною точкою у наших роздумах про постмодернізм.

Справді, постмодернізм — це перш за все особливе світосприйняття, духовний стан, що характеризує кризову епоху. Для цього стану характерні відчуття розчарованості, розгубленості, відчаю, вичерпності буття. Постмодернізм не лишає ніяких надій, він засвідчує кризові моменти у розвитку суспільства й людини, які, за образним виразом У. Еко, “знаходяться на самому краю прірви”. Далі вже йти нема куди. Людині, що опинилася на краю прірви, все відкривається зовсім в іншому ракурсі — і життя і смерть, і саме її існування, яке й підводить її до цього жахливого стану. І оскільки будь-який реальний крок може стати останнім, лишається зробити тільки одне: зробити подумки крок у напрямку себе, зазирнути в самого себе, поглянути на себе і світ з позиції цієї крайньої межі. І цей погляд, який усвідомлюється як “останній”, бо далі вже йти нікуди, відкриває всю неприховану правду невпорядкованого й досі не влаштованого належно людського життя, позбавленого високої мети, духовного смислу. У. Еко розмірковує: “Якщо важко дивитися, то чи варто взагалі зазирати туди, куди, можливо, й не слід?..” Варто. Бо постмодернізм це не просто кризове світосприйняття, а ще й усвідомлення кризи і самоусвідомлення себе у цьому кризовому, неспокійному, несталому світі, де руйнуються самі засади буття. І цей момент — усвідомлення й самоусвідомлення — робить твори постмодернізму актуальними для нашого часу.

Історія терміну “постмодернізм”

Термін “постмодернізм” виник у період Першої світової війни в роботі В. Паннвіца “Криза європейської культури” (1917). У 1947 році Тойнбі в книзі “Вивчення історії” використовує його у культурологічному смислі. На його думку, постмодернізм символізує кінець західного панування у релігії і культурі. У працях Кокса 1970-х років, присвячених проблемам релігії в Латинській Америці, широко застосовується поняття “постмодерністська теологія”. У 1960-1970-х роках термін “постмодернізм” використовується й для означення стильових тенденцій в архітектурі, спрямованих проти безликої стандартизації й техніцизму. Поширення термін “постмодернізм” набув завдяки роботі Ч. Дженкса “Мова постмодерністської архітектури” (1977). Незабаром він приходить в літературу й малярство.

Розвитку поняття “постмодернізм” сприяли міркування філософів Ж. Дерріди, Ж. Баттея, Ж.-Ф. Ліотара, а також концепція семіотика і письменника У. Еко.

Зараз точиться чимало дискусій щодо того, що ж називати постмодернізмом. Усі визначення, подані у сучасних словниках й довідниках, досить не точні. Однак, напевне, точності бути ще й не може, оскільки, по- перше, будь-яке літературознавче поняття є умовним і дати одне-єдине його визначення неможливо, а по-друге, постмодернізм — явище, яке активно розвивається, і тому всі крапки над “і” тут ставити явно зарано. Втім, можна все ж таки визначити, що ж ми розуміємо під словом “постмодернізм” у самому загальному смислі. Поняття “постмодернізм” у сучасному значенні охоплює передовсім тенденції або явища у мистецтві, які з’явилися в останній третині XX століття і на початку XXI століття. Латинське post — префікс, що означає наступність, французьке modem — сучасний, найновіший. Тобто у самій назві терміну підкреслюється, що постмодернізм з’являється після модернізму. Однак точніше було б сказати, не після модернізму, а він просто не такий, як модернізм. Це вже щось інше.

Оскільки більшість літературознавчих понять є багатозначними, то й ми не можемо обмежити хронологічні рамки постмодернізму лише кінцем XX — початком XXI століття, хоча по відношенню до сучасного мистецтва цей термін вже прижився й увійшов у широкий обіг. І все ж таки щодо хронології. Слушною є думка Д.В. Затонського, висловлена у його книзі “Модернізм і постмодернізм” (2000), про те, що постмодернізму притаманна певна циклічність, він виникає у різні періоди розвитку культури внаслідок своєї специфічної еклектичності, синтезу традиційного і новаторського, а також кризовості відчуття, що характерне для будь-якої зміни епох.

Отже, слово “постмодернізм” означає і загальні тенденції у сучасному мистецтві, і різноманітні школи й течії, що виникають на межі XX-XXI століть, і художній напрям (розвиток культури дає підстави стверджувати, що постмодернізму вже притаманні всі ознаки мистецького напряму). Водночас поняття “постмодернізм” використовується і для характеристики світовідчуття кризової епохи, і в значенні особливого способу організації художньої реальності, що може виявлятися у різні періоди розвитку культури. І вже настає час, коли поняття “постмодернізм” означає і певну добу в історії світового мистецтва, як це сталося, наприклад, з термінами “Відродження”, “бароко” чи “романтизм”. І якщо вже розуміти під “постмодернізмом” добу, то тут, звісно, мається на увазі передовсім сучасний етап. Таким чином, ми живемо у добу постмодернізму.

Зробимо підсумок. Поняття “постмодернізм” багатозначне й умовне, однак це не заважає його глибокому вивченню й визначенню характерних ознак, які, звісно, не є остаточними, оскільки це явище надзвичайно динамічне й не застигле у своїх формах.

Художній світ

Постмодернізм відображає загальний абсурд життя, розрив соціальних і духовних зв’язків, втрату моральних орієнтирів у суспільстві. Дисгармонія і деструкція — такі основні ознаки постмодерного художнього світу. Тут немає нічого певного, сталого. Цей світ жахливий і химерний. Він відлякує своєю заплутаністю й невизначеністю, глибиною кризи й безвиході. Тому не випадково у постмодерних творах стали знаковими такі просторові координати, як лабіринт, яма, прірва, глухий кут, стіна тощо. Художній світ у постмодернізмі позбавлений завтрашнього, він не має розвитку, замкнений лише сам на собі. Світ неначе розбитий на друзки, розколотий, не цілісний, не органічний. Тому фрагментарність, хаотичність, колаж у побудові сюжету стають характерною ознакою постмодерних творів. І єдине, що може зробити митець, — спробувати осягнути це абсурдне теперішнє буття через минуле. Хоча світ не має свого продовження, але він може бути осмислений крізь призму колишніх епох, культурного досвіду людства. Тому у творах постмодернізму поєднуються різні стильові елементи, алюзії, ремінісценції, цитати з інших періодів мистецтва. Хаотичність у композиції творів, з одного боку, відображає хаос абсурдного світу, а з іншого — це крок до його усвідомлення. Нагромадження різноманітних елементів, які містять відгомін попередніх епох, слугує осмисленню сучасності через архетипи культури, через пам’ять поколінь (хоча, можливо, це лише уламки). І це не дозволяє сприймати постмодерний художній світ з позиції остаточної безнадії.

Створення художнього світу у творах постмодернізму відбувається у підкреслено умовному ключі. “Текст” зображується як “світ”, а “світ як текст”. Твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з простором культури і соціальним простором, тексту з митцем тощо. Тут мова йде про специфічну особливість постмодерного письма, що передбачає підкреслену умовність зображуваного. Твір являє собою так званий умовний текст і умовний світ. І все у цьому художньому світі підпорядковується правилам естетичної гри. Ігрове начало притаманне більшості творів постмодернізму. У читачів виникає враження, що герої не живуть, а грають у життя. І митець начебто не пише, а грає в літературу, грає з читачем. За законами гри в постмодерних творах можуть відбуватися різноманітні події на грані реального та ірреального. Гра дає можливість вільного переходу з одного часу в інший, з дійсності — у світ підсвідомості та ін. Виникає питання: а навіщо ж ця гра, ця підкреслено умовна естетична діяльність?.. А річ у тім, що естетична гра здатна перетворити трагедію на фарс, тобто певним чином подолати трагізм буття, хоча б і на естетичному рівні. Крім того, естетична гра, своєрідна театралізація мистецтва дозволяє художникові спільно з читачем переграти заново ті чи інші ситуації, зазирнути не тільки у потаємні куточки дійсності, а й у себе, і врешті-решт — звільнити людину з-під гніту важкої реальності, існуючого абсурду. Як зазначав ще М. Бахтін, “у грі людство звільняється внутрішньо, а здобуття внутрішньої свободи є кроком до звільнення й світу”. До того ж естетична гра у творах постмодернізму нерідко поєднується з пародією, іронією, сміхом, а це завжди було засобом вільнодумства, руйнування будь-яких ідолів, подолання драматизму буття. Пародією на трагедію є комедія, а отже, абсурд буття не є безнадійним, він долається на суто художньому, естетичному рівні. А за естетичною грою у творах постмодернізму приховується мрія про справжнє, неігрове життя, прагнення духовного смислу, правди й щирості, тяжіння до відродження загальнолюдських норм і цінностей.

Світ у творах постмодернізму зображується з позиції “ідеологічного поліфонізму” (термін М. Бахтіна), який реалізується в поєднанні різноманітних елементів, стилів, цитат, ремінісценцій тощо. Неоднозначність і суперечливість світобудови призводить до того, що правом на остаточну істину про світ не володіє ніхто. Д.В. Затонський відзначає: “Немає у цьому світі нічого певного, вповні завершеного: ні морального вироку, який не може бути переглянутий, ні морального заохочення, яке ніколи й нікому не здається незаслуженим. Кожна брехня приховує у собі частинку істини, і кожна істина приховує у собі краплинку отрути, так що слава й ганьба нерідко переходять одна в одну, навіть заміняють одна одну...” Тому монополією на знання про цей світ у творах постмодерну не володіє ніхто. Ні герої, ні автор, ні читач. І тому ці твори можна прочитувати по-різному. Вони лишають величезний простір для читацької уяви. Вони змушують думку напружено працювати, шукати втрачені моральні домінанти й орієнтири в цьому світі. І навіть якщо вони не знайдені, ця праця розуму й душі надзвичайно корисна, і це ще раз доводить, що твори постмодернізму варто вивчати в школі, щоб молода людина не заспокоювалася у своєму існуванні, щоб вона вчилася мислити, шукати.

Людина у творах постмодернізму

Особистість у постмодерністських творах — певною мірою маргінальна істота. Вона знаходиться неначе на перехресті різних просторів, часів, епох. Вона не знає куди йти, у що вірити, де знайти притулок. Вона продукт кризи буття, і ця кризовість відбивається на її внутрішньому стані, моральному здоров’ї. Як правило, герої творів постмодерну — люди з хворобливою психікою. Вони, емоційно вразливі, надзвичайно гостро відчувають усе, що відбувається довкола. Їх хвороба особлива. Вони хворі на свій час, на свою епоху. Їм важко знайти істину свого існування (адже саме існування позбавлене змісту), їх бажання нерідко виходять за межі раціонального, можливого, морального. І вони не такі, як усі. Прийом очуднення у творах постмодернізму дозволяє митцям дати дивний погляд дивної людини на цей дивний-предивний світ, і ця дивина у квадраті повинна вразити читача, захопити його і спонукати розібратися в усіх цих дивацтвах. Твори постмодернізму підкреслено зорієнтовані на епатаж читача, створення в нього незвичайного враження. Це ще один вияв гри з читачем, про яку вже йшлося вище. Формування читацької зацікавленості твором, готовності до неодноразового звернення до тексту змушує постмодерністів шукати нові засоби для своєї художньої палітри. У такий спосіб митці пробиваються до широкого загалу. Постмодерні твори не є елітарною літературою, вони розраховані на пересічного читача, котрий живе в постмодерну епоху, хоча, можливо, й не усвідомлюючи її. Отже, через епатаж, сильне враження — до усвідомлення. Таку мету переслідують постмодерністи. У.Еко писав: “...добратися до широкого загалу, заполонити сни — в цьому і полягає авангардизм наших днів”.

Однак попри масовість постмодернізму притаманна й певна орієнтація на культурного читача. Змальовуючи людину, що постала на уламках епох і різних культурних шарів, митці прагнуть оживити в ній минулий духовний досвід. Щоб “спрацювали” всі ті алюзії, ремінісценції, асоціації, цитати, на які так багаті постмодерні твори, треба, щоб людина мала ще й певний культурний багаж. Художники прагнуть повернути пересічну особистість до самої себе через минуле, оновити її духовно через дотик до культурних надбань (нехай навіть їх уламків), змусити по-іншому подивитися на себе і світ з позиції цього культурного досвіду.

Концепція людини у творах постмодернізму відзначається певною мірою скептицизму та іронії. Герой постмодернізму ні у що не вірить, він сповнений зневіри й безнадії щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неспроможність колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його справжньому, неприхованому вигляді. І вижити в цьому вражаюче оголеному, жахливому постмодерному світі людині допомагає тільки іронія, що не дозволяє остаточно занепасти духом, втратити здоровий глузд. Іронія, що бере початок ще в мистецтві бароко та романтизмі, дає можливість авторам постмодернізму подивитися на людину й світ з певної дистанції, побачити жахливе в іронічному ракурсі, а отже, й піднятися над ним, здобути певну моральну перемогу над жахами й абсурдом буття через іронію. Іронія, крім того, надає ще й особливу свободу і героєві, і авторові у творах постмодернізму. Іронічний погляд — завжди погляд людини внутрішньо вільної, яка, можливо, й не може вийти за межі замкненого кола, але піднестися над ним, безумовно, може. Це піднесення духовне, піднесення у думках й почуттях. Поєднання естетичної гри з іронією створює умови для оцінки людини й світу з різних боків, і серйозно, і не дуже, тобто багатогранно. Водночас це дає можливість посміятися (хоча нерідко й крізь сльози) над тим, що взагалі не дає підстав для сміху. А сміх — завжди певний засіб духовного оздоровлення. “Іронія, метамовна гра, висловлювання в квадраті, — зазначає У. Еко. — Тому, якщо в системі авангардизму для того, хто не розуміє гри, єдиний вихід — відмовитися від гри, то тут, в системі постмодернізму, можна брати участь у грі, навіть не розуміючи й сприймаючи її цілком серйозно. У цьому відмінна властивість (але і підступність) іронічної творчості. Хтось завжди сприйме іронічний дискурс як серйозний”.

Спробуємо зіставити героїв постмодернізму з героями попередніх напрямів. Герой-романтик не сприймає навколишню реальність, він тікає від неї у світ мрій та ідеалів або одухотворює, перетворює її силою думки й фантазії. Герой реалістичних творів змушений жити у тих суспільних умовах, в яких він опинився, і діяти відповідно до певних соціальних законів. Герой модернізму й авангардизму, не сприймаючи довкілля, вибудовує у своїй уяві новий світ, де він тільки й може здобути волю і жити справжнім, тобто духовним, життям. А героєві постмодернізму і жити в тих умовах, в яких він опинився, неможливо, і тікати нікуди, бо він уже ні у що не вірить, і будувати він уже нічого не здатен, бо втратив усі орієнтири й смисл існування. Тому, умовно кажучи, становище героя постмодернізму набагато гірше, ніж у його попередників. Єдине, що може допомогти йому подолати цю замкненість часу й простору — це іронія і гра, які дають можливість не тільки піднятися над собою і над обставинами, а й здобути ту міру свободи, без якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра — можливість поглянути на себе й світ ззовні й зсередини одночасно, шлях до розкріпачення духу, скутого суворими умовами й догмами.

Оскільки художній світ у постмодерних творах постає у вигляді хаосу, то й людина нерідко виконує роль маріонетки у руках невідомих для неї сил, залежної від реальних та ірреальних стихій. І коли у людини вже немає ніякого засобу впоратися з усіма небезпеками світу, які не тільки відчутні, а ще й нагнітаються штучно, у неї лишається один-єдиний засіб — іронічно поставитися до себе й до свого буття, спародіювати власні жахи й своє безсилля. І в такий спосіб здобути внутрішню перемогу над хаосом і абсурдом. Звісно, перемогою це назвати можна тільки умовно, але на фоні суцільного занепаду, вмирання життя це перемога. Перемога духу, що не помер остаточно.

Важливу роль у творах постмодернізму відіграє міф. Звернення до міфу не є даниною моди в сучасній літературі. Навпаки, це свідчить про традицію, про повернення до забутих первнів буття. Міф дає можливість вивести злободенне на філософський рівень, зробити його значущим для всіх часів і народів. Водночас міф дозволяє говорити про індивідуальне в аспекті всезагального. Міф у постмодернізмі слугує з’єднанню часів, епох, друзок реальності. Він засіб повернення людській свідомості минулого, вічного. Через міф, що по самій своїй природі є, за висловом М. Бахтіна, “найбільш доступною формою спілкування”, постмодерністи говорять із “широким загалом”. Міф спонукає мислити, оцінювати своє буття в контексті вічності, але він і повчає. Багатозначна природа міфу якнайкраще відповідає сутності постмодернізму, котрий відтворює людину і світ поліфонічно, у всій їх складності й суперечливості.

Сила творця

У постмодерних творах досить незвичайними є стосунки поміж автором і текстом, автором і його персонажами, автором і простором, автором і часом. Текст, персонажі, простір і час відчувають залежність від автора, його творчої волі. Однак і автор відчуває залежність від свого твору. Р. Барт писав, що це сприяє усвідомленню того, що автор — всемогутній Творець, але разом з тим він — персонаж іншого, більшого, ніж його, “тексту” — життя, що рухається за своїми законами. Автор нерідко бере на себе роль героя твору. А якщо поміж ними все ж таки й зберігається різниця, то у творах нерідко використовується так званий літописний стиль. Постмодерністи прагнуть створити певний коментар, або сучасний “переклад”, або “літопис” свого часу. Хоча авторська точка зору при цьому зазвичай приховується, однак особистісне, творче начало свідчить про торжество людського над безладом і хаосом буття.

Крім того, не можна обійти увагою і той факт, що сюжет у творах постмодернізму, як правило, розпадається на мікросюжети, численні відступи, твори самих персонажів, додатки, авторські коментарі і т. д. Така “розбитість” тексту на формальному рівні, з одного боку, свідчить про розпад цілісності самої дійсності, про дисонанси, що утворилися в світі і свідомості людини. Проте всі ці мікросюжети об’єднуються волею і почуттями оповідача. Творче начало з’єднує те, що розпалося в світі. І творчості в даному випадку відведена надзвичайно важлива роль.

Творець у постмодерних творах наділяється величезною силою. Він здатен з’єднати реальність і фантастику, свідоме й підсвідоме, дійсне і можливе, теперішнє і минуле. Митець створює палімпсест, багатошарове ціле, яке може повертатися тими чи іншими гранями до читачів, актуалізовувати в різні часи різні смисли. Художникові надається право вільного переходу з одних просторово-часових рівнів на інші, подекуди протилежні, звертатися до різних культурних шарів, робити їх частиною реального світу. Він вільно маніпулює художньою дійсністю і героями, веде захоплюючу гру з читачем. У чому ж полягає смисл цієї надзвичайно гнучкої і толерантної манери? В опануванні логікою абсурду, в естетичній перемозі над хаосом. Жахливе, що стало об’єктом мистецтва, вже не є таким жахливим, бо мистецтво його опанувало своїми специфічними засобами. Жахливе у житті лякає, а в мистецтві його можна уважно роздивитися, подумати над його причинами й наслідками і врешті-решт виробити своє ставлення до нього. А якщо уважніше придивитися до художнього світу і героїв постмодернізму, тоді, можливо, й ми, люди третього тисячоліття, станемо самі собі трохи зрозумілішими.

Щодо етапів розвитку постмодернізму зараз точиться чимало дискусій. Б. Бєгун у статті “Феномен постмодернізму” вважає, що відлік постмодернізму можна починати з 1939 року - часу появи “Поминок по Фіннегану” Дж. Джойса, де яскраво виявилися постмодерністські прийоми письма. Таку точку зору поділяє і голландський дослідник Д. Фоккема, котрий підкреслює особливу роль в становленні постмодернізму американської літератури (К. Воннегут, Р. Сьюкеник, Д. Барт, Т. Пинчон, Л. Майклз), французьких представників “нового роману” (А. Робб-Грійє, М. Бютор, К. Симон, Н. Саррот), латиноамериканських та європейських авторів (Х. Кортасар, Х.Л. Борхес, І. Кальвіно, П. Хандке, Т. Бернхардт, Л. де Вінтер та ін.). Більшість літературознавців дотримуються точки зору, що хронологічні межі появи постмодернізму досить умовні. Як зазначає Б. Бєгун, якщо Дж. Джойса зарахувати до перших постмодерністів, то чому б тоді не назвати постмодерністом Ф. Кафку та інших.

Б. Бєгун пов’язує виникнення постмодерністських тенденцій у післявоєнному мистецтві з потребою демонтажу ідеологічних схем, які виросли на основі модерністських уявлень, що й визначило пафос раннього постмодернізму. Він визначає 1950-1970-ті роки як перший постмодерністський етап в історії літератури XX століття (А. Камю, Г. Грасс, Дж. Хеллер та ін.). Наприкінці 1970-х і в 1980-х роках, на думку Б. Бєгуна, помітний рух у бік “тотальної текстуалізації реальності”, що визначило другий етап розвитку постмодерністської літератури, який умовно можна назвати терміном “необароко” (У. Еко, К. Рансмайр, П. Зюскінд, Х.Л. Борхес та ін.). Цей термін, як пише дослідник, “в першу чергу характеризує специфічний спосіб світовідчуття і сучасну модифікацію постмодерністського художнього стилю”, “необарокова естетика убачає за текстом не реальність у розумінні реалістичної теорії мистецтва і не самодостатній міфологізований світ модерністської естетики, а безкінечну словесну гру, де реальність і текст позбавлені чітких меж”.

Постмодернізм властивий і сучасній українській літературі: Ю. Андрухович, В. Медвідь, Є. Пашковський, Е. Андрієвська, Р. Бабовал, О. Забужко та ін.

Суперечки про постмодернізм тривають і по сьогодні. Це одна із дискусійних проблем сучасного літературознавства, яка привертає увагу широкого кола дослідників. І все ж таки при всіх розбіжностях у підходах більшістю науковців визнаються такі основні особливості поетики постмодернізму:

• підкреслена умовність образів та ситуацій;

• зображення “тексту як світу”, а “світу як тексту” (твір постмодернізму подається не як готова річ, а як процес взаємодії художника з текстом, тексту з простором культури і соціальним простором, тексту з митцем тощо);

• надання митцеві великої творчої сили (не він підкоряється законам часу і дійсності, а дійсність, різні простори й часи підкоряються його творчій уяві, думці й фантазії);

• фрагментарність, хаотичність, колаж у побудові твору;

• прострово-часові зсуви (вільний перехід від одних до інших часів, просторів, культурних планів);

• принцип естетичної гри (гра з “чужими” текстами, героєм, дійсністю, читачем);

• іронія;

• міфологізм (нове освоєння міфу як “найбільш доступної форми спілкування”);

• синкретизм (традицій, концепцій, художніх систем);

• використання елементів масової літератури (фантастики, детективу тощо);

• інтертекстуальність (взаємодія одного тексту з іншими, широке введення цитат, ремінісценцій, алюзій, асоціацій з іншими текстами, епохами, культурами; постмодерністський твір — втілений текстовими засобами діалог і навіть полілог з іншими часами й культурами);

• поєднання різноманітних стилів;

• поліфонізм та ін.

Внаслідок надзвичайно гнучкої художньої системи постмодернізму, що заперечує будь-які канони, постмодерні явища можна простежити у творах різних родів — і епічних, і ліричних, і драматичних. Постмодернізм не є кризовим мистецтвом. Це мистецтво кризи. А будь-яка, навіть кризова, доба, яка породжує мистецтво, не є безнадійною. Отже, саме мистецтво подає нам надію на виживання.

ПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

· Визначте особливості постмодернізму як світовідчуття.

· Які явища називають постмодернізмом? Доведіть дискусійність даного поняття. Назвіть представників постмодернізму в літературі?

· Як зображується світ у творах постмодернізму?

· Схарактеризуйте образ постмодерністського героя на прикладі прочитаного вами твору.

· Яку роль відіграє іронія у творах постмодернізму?

· Як ви розумієте формулу постмодернізму “світ як текст”, а “текст як світ”?

· Розкрийте значення міфу у постмодерністських творах. Покажіть особливості міфологізму на прикладі одного з відомих вам творів постмодернізму.

ЛІТЕРАТУРА

Эко У. Заметки на полях “Имени розы” // Эко У. Имя розы. — М., 1989.

Деррида Ж. Эссе об имени. — М., 1998.

Лиотар Ж.Ф. Состояние постмодерна. — М., 1998.

Затонский Д.В. Модернизм и постмодернизм. — Харків, 2000.

Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа. — М., 1998.

Бегун Б. Феномен постмодернизма // Всесвітня література та культура в навчальних закладах. — 2002. — № 3.

Постмодернізм у дзеркалі літературознавства (добірка статей) // Всесвітня література в середніх навчальних закладах. — 2002. — № 5-6.

Fokkema D. The semantic and syntactic of postmodernism texts // Approaching postmodernism. Ed. by D. Fokkema. D. Bertens H. - Amsterdam; Philadelphia, 1986.