АНТИЧНІСТЬ

У глибинах часу й простору приховані дорогоцінні скарби - надбання давньої культури, що стала колискою європейської цивілізації. Без поетів, драматургів, філософів, скульпторів, живописців Давньої Греції та Давнього Риму неможливо уявити світове мистецтво. Античні майстри перемогли смерть силою Краси й Гармонії і знову дарують нам перлини свого мистецтва, які не втратили чарівного блиску й до сьогодні.

Ви вже давно ступили за поріг

Життя земного, лірники-півбоги,

І голос ваш - рапсодії й еклоги

Дзвенять вві тьмі Аїдових доріг...

Так писав про античних митців у сонеті “Класики” український поет М. Зеров. Античність мала великий вплив на всю подальшу долю світової культури. Яке ж значення має античність для людства? У чому полягає своєрідність цієї доби? Які скарби античності не втратили своєї привабливості й до сьогодні?

Поняття про античність

Античність - сукупність історичних і культурних надбань давніх греків і римлян, яка склала фундамент європейської культури.

Античність дала світові багату міфологію, неперевершені зразки епосу, лірики та драми, започаткувала розвиток багатьох видів і жанрів мистецтва. Давні греки та римляни створили шедеври духовної культури, на які потім орієнтувалися наступні покоління. А головне - дали почальні уроки гуманізму, що не втрачають свого значення й для сучасності.

Хронологічні межі античності охоплюють епоху приблизно з VIII ст. до н.е. до V ст. н.е. Найдавніші пам’ятки, що дійшли до нас, датуються VIII-VII ст. до н.е. Це героїчні епічні поеми “Іліада” та “Одіссея”, авторство яких приписується легендарному співцю Гомеру. В основу змісту цих творів покладені образи та сюжети грецької міфології, яка в усній традиції існувала впродовж кількох століть.

Поняття “антична література” об’єднує літературні надбання двох різних народів і двох різних мов - Давньої Греції та Давнього Риму. Давньогрецька література - найстаріша з літератур світу. Вона створювалася давньогрецькою мовою, і її появі передував тривалий період усної народної творчості, міфології. Давньоримська література виникла на п’ять століть пізніше, і створювалася вона латиною. Древні римляни засвоїли багатий досвід давньогрецької літератури. Грецькі міфи дали поштовх для побудови римської міфології. Римські митці переосмислювали й переробляли сюжети своїх грецьких попередників. І все ж таки давньоримська література має свою національну самобутність і власні надбання.

Давньогрецька й давньоримська літератури пройшли схожі шляхи розвитку. Обидві вони ґрунтуються на міфології, мають однакові етапи розвитку: докласичний, класичний і післякласичний. У II ст. до н.е. Греція увійшла до складу Римської імперії, що призвело до подальшого зближення римської і грецької культур. А в V ст. н.е. із занепадом Римської імперії припиняється й розвиток античної літератури. Хоча античність тепер належить тільки часові, вона не є мертвою, бо досягнення античних майстрів живили наступні літературно-культурні епохи й давали поштовх для моральних та естетичних шукань багатьох митців.

Давньогрецька міфологія

З давніх-давен люди намагалися пояснити світ, природу і своє місце в навколишньому середовищі. Так виникають міфи, що є особливим способом мислення, втіленням колективної свідомості народу, відображенням уявлень та вірувань древніх людей. Міф у перекладі з грецької означає “розповідь”, “байка”. На ранньому етапі міф мав синтетичну природу: в ньому поєднувалися розповідь і сакральне дійство обрядово-ритуального характеру, якому приписувалася магічна сила. Художнього значення міф набув набагато пізніше.

За змістом міфи умовно поділяються на такі тематичні групи:

• космогонічні - міфи про створення і будову світу;

• етіологічні - міфи, які пояснюють виникнення якогось явища в природі чи людському суспільстві;

• календарні - міфи, пов’язані з календарними обрядами, магічними дійствами;

• героїчні - міфи про величні діяння, подвиги героїв;

• есхатологічні - міфи про загибель цивілізації, кінець світу та ін.

Перші міфи виникають за умов общинно-родового устрою, який

визначали передусім родові сімейні зв’язки. Відповідно й природа та весь оточуючий світ уявлялися як об’єднання живих розумних істот, що існують разом з людьми й скеровують їхню долю, природні стихії, явища життя.

Древні греки створили пантеон богів, де кожен мав свою функцію, свій характер, свою сферу діяльності. Грецький пантеон богів починається з вічної і безмежної порожнини - Хаосу, з якого виникають Гея (Земля) і Ерос (Любов). Вони стали трьома началами майбутніх поколінь “старших богів”. У різних поколіннях вони породжують Урана (Небо), Селену (Місяць) та ін. З надр Землі з’являється Понт (Море). Від Урана і Понта Гея народила велетнів, сторуких гекатонхейрів, однооких велетнів - кіклопів, титанів. Уран стає правителем Всесвіту, але син-титан Крон (Кронос) скидає його з трону й кидає у Тартар, страшну чорну безодню в пітьмі підземного царства Аїда. За царювання Крона виникають жахливі божества, народжені, згідно з міфами, його дружиною Реєю: стоглавий Тіфон, богині помсти Еринії, жінка-змія Єхидна,

п’ятдесятиглавий пес Кербер, вогнедишна Химера, смертоносна Горгона Медуза, підступний Сфінкс та ін. Усі ці персонажі, створені міфологічною свідомістю за часів матріархату, наганяли жах, вони втілювали відчуття беззахисності людини у світі, сповненому загадок і невідомих сил.

Коли скотарство відділяється від землеробства, а влада в общині переходить до чоловіків, починається так звана епоха героїзму в міфології. І в міфах древніх греків з’являються інші образи - антропоморфні, людиноподібні боги, які ні в чому не відрізняються від реальних людей, за винятком безсмертя й вроди. Їх назвали олімпійськими богами, або богами молодшого покоління. Згідно з міфами вони живуть на найвищій горі Греції - Олімпі (2911 м), де за наказом Зевса бог-ремісник Гефест збудував для них розкішний палац. На Олімпі ніколи не було снігу й дощів, спеки чи холоду. Олімпійці жили в розвагах і бенкетах, вони слухали чарівні пісні Муз, і їх не хвилювало горе чи страждання. Однак нерідко вони спускалися на землю, спілкувалися із земними мешканцями, інколи закохувалися в них і навіть одружувалися. Так, від міфічного шлюбу богині Фетіди і царя Пелея народився наймогутніший герой Троянської війни Ахілл. Кохання богині Афродіти й Анхіза подарувало троянського героя Енея.

Серед олімпійців найбільш знаменитими були: Зевс (римський Юпітер) - верховний правитель, володар неба і землі, цар богів і людей; Посейдон (Нептун) - брат Зевса, володар морів і океанів, покровитель мореплавства й конярства; Гестія (Веста) - сестра Зевса, богиня вогню, домашнього вогнища, сімейного щастя, добробуту; Деметра (Керера) - сестра і дружина Зевса, богиня хліборобства та родючості, покровителька шлюбу; Гера (Юнона) - сестра Зевса, його дружина після Деметри, богиня родинного щастя, подружнього кохання; Афіна (Мінерва) - дочка Зевса, богиня мудрості, військових наук, оборонної війни, справедливості; Аполлон (Феб) - син Зевса, покровитель медицини і музичного мистецтва, захисник лікарів і пастухів, переселенців, охоронець худоби; Гермес (Меркурій) - син Зевса, вісник Зевса і богів, покровитель мандрівників, купців, торговців; Афродіта (Венера) - дочка Зевса (у варіантах міфів народжена з морської піни), богиня кохання і вроди, любовного зачарування, покровителька закоханих та ін.

Крім цих верховних персонажів, у грецькому пантеоні існувало багато інших, але нижчих за рангом богів: Геба - богиня юності, Асклепій – бог лікування, Феміда - богиня правосуддя, Еос - богиня зірниці, Музи - богині поезії, наук і мистецтва, Пан - володар лісів, покровитель природи і пастухів та ін.

За уявленнями древніх греків, явища природи та її сили втілювали проміжні між богами та людьми істоти - німфи, що в залежності від свого перебування називалися по-різному: нереїди (у морях), океаніди (в океанах), наяди (у річках, джерелах), дріади (у деревах) тощо.

У Давній Греції панував культ героїв - напівбогів, легендарних воїнів, засновників міст. Вони вважалися посередниками між богами та людьми. Герої нерідко наділялися людськими якостями, вони втілювали уявлення греків про добро і зло, правду і кривду, справедливість і несправедливість. Серед міфічних героїв найбільш відомими були Тесей, котрий здійснив чимало подвигів, у тому числі убив страшного Мінотавра в Лабіринті; Персей, який знищив морське страховисько і врятував красуню Андромеду; Геракл, що здійснив дванадцять знаменитих подвигів; Ясон, який разом із товаришами здійснив похід за золотим руном до далекої Колхіди; Прометей, котрий дарував людям вогонь, навчив їх різних ремесел; Ахілл, Діомед, Одіссей, Гектор, Менелай, Агамемнон, Паріс, герої міфів про Троянську війну тощо.

Міфи, які пов’язані між собою низкою подій та мають спільне коло героїв, називаються циклами міфів. У давньогрецькій міфології виділяють такі основні цикли міфів:

• Троянський цикл (оховлює кілька десятків міфів про всіх, хто брав участь у подіях, пов’язаних із Троянською війною);

• цикл міфів про Одіссея (пов’язаний із Троянським циклом, розповідає про мандри й пригоди Одіссея - героя Троянської війни, який, повертаючись на свій острів Ітаку, пережив чимало пригод);

• цикл міфів про подвиги Геракла;

• цикл міфів про аргонавтів (про подорожі сміливих мандрівників, які на кораблі “Арго” вирушили в похід до Колхіди за золотим руном);

• фіванський цикл (розповідає про драматичну історію царя Едіпа) та ін.

Давньогрецька міфологія стала життєдайним джерелом для розвитку літератури.

Концепція людини та світу у давньогрецькій літературі

Людина посідає центральне місце у творах античного мистецтва. Особистість була для древніх греків носієм розуму та гармонії. Вони утверджували її цінність та перетворюючу роль, вірили у великі можливості та досягнення досконалості. У людських образах утілювалися найчастіше боги та міфічні герої, котрі відобразили уявлення еллінів про людську природу, про добро і зло, доброчесність та вади людей. У Древній Елладі сформувалися поняття про такі духовні цінності, як громадянський обов’язок, воля, людяність, гармонійний розвиток особистості.

В античний період існувало таке поняття, як “калагатія” (“калокагафія”), що в перекладі з грецької означає “прекрасний і добрий”. Фізична краса у Греції тісно пов’язувалася з духовною досконалістю і красою. Таким був ідеал людини-громадянина. Характерно, що до олімпійських змагань не допускали людей, котрі чимось заплямували свою честь і совість. Учасники перших Олімпійських ігор повинні були мати бездоганну репутацію у фізичному і моральному плані. Це пояснювалося тим, що не можна було ображати богів (заради яких проводилися змагання) ганебними вчинками. Ті ж, хто допускалися до олімпійських змагань, були втіленням мужності й духовної краси.

Древні елліни уявляли світ як поєднання природних, історичних, соціальних і водночас стихійних, божественних, ірраціональних сил. Людина в уявленні древніх греків нерідко залежала від фатальних обставин, від волі богів. Але людина не була безвольною. Вона мала певну етичну самостійність, власну моральну позицію по відношенню до ударів долі. Момент героїчного морального вибору відображає своєрідність світосприйняття древніх і їхнє розуміння творчої волі людини, що виявляється у боротьбі з ворожими силами. Загибель героя в античних творах свідчить не тільки про перемогу фатальних сил. Вона навчає гіркому, але героїчному подоланню жаху й відчаю шляхом утвердження мужності й краси героя, що йде на страждання і смерть заради справедливості, правди, громадянського обов’язку і честі. Такими постають античні герої — Прометей, Ахілл, Гектор, Едіп, Антігона та інші.

І ще одна риса була важливою для літератури та культури Давньої Греції — це трагічний катарсис, тобто очищення людської душі від люті, ненависті, жаху, гірке й важке досягнення гармонії та мудрості. Дух гіркого і мужнього просвітлення, прозріння — катарсису — визначає гуманістичний пафос античності. Особливо яскраво цей дух виявився в давньогрецькій трагедії, однак й усе мистецтво Давньої Греції просякнуте цим світлим і трагічним духом.

Елліни боялися смерті, вважаючи, що “смерть є зло, помирали б і боги, якби благом для них смерть була” (Сапфо). Але ще більше вони боялися негероїчного, бездуховного, негармонійного буття. Тому, наприклад, Ахіллові більше до душі вік короткий, та звитяжний. Елліни любили життя у всіх його проявах. Вони вміли кохати, дружити, радіти життєвим благам і водночас уміли захищати свій народ, свободу, зберігати право на самостійне існування. Древні греки намагалися надати життю високого, героїчного і світлого змісту, а це було під силу тільки духовно й фізично розвиненій людині.

Основні етапи та особливості розвитку давньогрецької літератури

Етапи давньогрецької літератури обумовлені періодами розвитку давньогрецького суспільства. Виділяються такі етапи давньогрецької літератури.

1. Архаїчний (до VII ст. до н.е.):

а) долітературний (до середини IX ст. до н.е.);

б) гомерівський період (до VII ст. до н.е.).

2. Класичний:

а) післягомерівський період (VII-VI ст. до н.е.);

б) аттичний період (V-IV ст. до н.е.).

3. Елліністичний (кінець IV-II ст. до н.е.).

4. Римський (середина II ст. до н.е. – IV ст. н.е.).

На архаїчному етапі відбувається перехід від первісно-общинного ладу до рабовласницького. У цей час формується епічна поезія, з’являються епічні поеми - “Іліада” та “Одіссея” Гомера. Античний епос - це оповідна поезія, що зародилася в глибокій минувшині як форма зображення героїчних учинків певного персонажа (персонажів), важливих подій. Первісна епічна поема була пов’язана з міфологічною творчістю і відображала події загальнонаціонального значення. “Іліада” та “Одіссея”, в яких представлена широка панорама суспільства за часів Гомера, мали великий уплив на розвиток усієї подальшої літератури. Кращий український переклад цих творів належить Борисові Тену.

Дидактичний епос (з давньогрецької “дидактичний” - настановчий, повчальний) репрезентує творчість Гесіода, котрий став виразником нових духовних запитів землеробів. У поемі “Роботи і дні” Гесіод описує труднощі, з якими стикаються селяни, але разом з тим він обґрунтовує необхідність наполегливої праці, активного опанування природи. Гесіод засуджує несправедливість, насильство, зло, протиставляючи їм доброчесність і працелюбність людини. Він вважає, що тільки праця допоможе людині знайти своє місце на землі. Гесіод написав ще ряд творів: “Теогонія”, “Щит Геракла”, “Каталог жінок”, “Великі праці”.

На класичному етапі розвитку давньогрецької літератури виникає лірика. Слово “лірика” походить від назви музичного інструмента - ліри, під акомпанемент якої виконувалися пісні. Проте назва ця встановилася значно пізніше, в період еллінізму. До цього часу ліричні твори називалися просто мелосом (“пісня”), або меліка (“лірична пісня”). Лірика давала можливість висловити духовні переживання, внутрішній світ особистості нової доби. Спочатку лірика існувала як синтетичний рід, в якому поєднувалися слово, музика, жести. Згодом деякі ліричні твори втратили музичний супровід і стали самостійними літературними жанрами. За давньогрецькою традицією лірика поділяється на декламаційну та пісенну. До першої належать елегійний та ямбічний жанри, до другої - мелічний жанр (або мелос), що виконувався або сольно (моно), або колективно (хоровий мелос). Відомі поети того часу - Анакреонт, Піндар, Тіртей, Солон, Феогнід, Архілох, Алкей, Сапфо та ін.

За часів розквіту полісів (у V-IV ст. до н.е.) розвивається драма (з давньогрецької - дійство). Виникнення драми пов’язане з древніми народними обрядовими дійствами. Обряди на честь богів (Діоніса, Деметри, Кори та ін.) стали першими зразками драми. З поширенням культу Діоніса драматичне мистецтво активно розвивається. Діонісові були присвячені урочисті відправи (діонісії), під час яких люди танцювали, співали, одягали маски, прославляючи свого бога. У VI ст. до н.е. виник власне театр (з давньогрецької - “видовище”). Драматичні дійства, що раніше відбувалися на вулицях та площах, перейшли на спеціальні майданчики. На діонісіях влаштовувалися змагання трагіків і комедіографів.

Драматичне мистецтво Еллади представлене трьома жанрами - трагедія, комедія, драма сатирів. Засади античної драми заклали Есхіл, Софокл, Евріпід, Арістофан. А теорію драми, зокрема жанрів трагедії та комедії, вперше розробив у праці “Поетика” Аристотель.

У цей час у зв’язку із піднесенням загального рівня культури, зростанням самосвідомості еллінів і новими умовами соціально-політичного життя виникають прозові жанри - історіографія, красномовство і філософія. Пізніше вони перетворюються на окремі галузі науки. А в V-IV ст. до н.е. ці жанри були органічно пов’язані з літературою і становили її важливу й невід’ємну частину. Найвизначнішими представниками давньогрецької класичної прози вважаються історики Геродот і Фукідід, оратор Демосфен, філософи Сократ, Платон та Арістотель.

Як прозовий жанр розвивається байка, засновником якої був напівлегендарний Езоп. Його твори жили в усній традиції, допоки римський байкар Федр не виклав їх у віршах латинською мовою. Байки Езопа мали вигляд невеличких оповідань, в яких діяли тварини, птахи, люди і навіть боги. В алегоричній формі Езоп утілював спостереження над життям, людськими стосунками, власний досвід. Деякі його висновки настільки точні, що стали афоризмами. Найбільш відомі байки Езопа - “Вовк та ягня”, “Ворона й лисиця”, “Лисиця й виноград”, “Осел і Лев’яча шкура”, “Вовки й вівці” та ін. Моральний, повчальний зміст творів Езопа не застарів до сьогодні.

У добу еллінізму давньогрецька література та мистецтво набули нових рис. Походи Олександра Македонського призвели до утвердження військової монархії. Олександр Македонський мріяв про примирення і злиття всіх підкорених народів і еллінів в один-єдиний народ, про згоду між ними, греками і “варварами” (египтянами, персами, парфянами, ассирійцями та ін.). Таким чином, створюються умови для взаємопроникнення культури греків і культур завойованих народів Сходу. Грандіозна імперія проіснувала недовго, і після смерті Александра Македонського (у 323 р. до н.е.) величезна держава розпалася на кілька нових. Міста-поліси втратили свою незалежність. У зв’язку з цими подіями поглиблюється розрив між суспільством і окремою індивідуальністю, послаблюється її інтерес до широких соціальних проблем. Інтерес митців зосереджується навколо конкретної особистості, її почуттів і переживань. У філософських працях Діогена, Епікура та ін. порушуються проблеми внутрішньої свободи особистості, її права на власне життя й почуття. В елліністичний період продовжують розвиватися також історіографія та красномовство, але провідними стали жанри, в яких на перший план виходять сімейні стосунки, події особистого життя людини: побутова комедія (п’єси Менандра) та інтимна лірика (ідилії Феокріта).

У середині II ст. до н.е. Греція потрапляє під владу Риму і протягом шести віків залишається однією з провінцій Римської імперії. Починається останній (римський) етап давньогрецької літератури, позначений широким процесом синтезу грецької та римської культур. Проте панування Риму, свавілля його намісників морально пригнічувало волелюбних еллінів, які чинили опір, піднімали повстання, що жорстоко придушувалися. Становище греків дедалі погіршувалося. У Греції занепадає сільськогосподарська діяльність, а це призводить до кризи всього суспільства. Різко зменшилося населення Еллади, спустошувалися її міста. Велика давньогрецька культура поступово занепадала. І все ж таки й на цьому етапі вона продукувала яскраві художні здобутки.

У цей період розвивається наукова проза в творчості Плутарха. Він прославився створенням “Життєписів”, тобто біографій видатних греків і римлян, що по суті являють собою своєрідну історію Греції та Риму від міфологічних часів до часів самого Плутарха.

Сатири Лукіана - оригінальне явище в давньогрецькій літературі. У своїх сатиричних діалогах (“Розмови богів”, “Морські розмови” та ін.) Лукіан висміював вади суспільства, людські пороки, несправедливі порядки, застарілі уявлення, забобони. Лукіан повстав проти поширеної думки про божественне провидіння, що ніби визначає життя й долю людини. Він доводить: усе на землі влаштоване неправильно, погано, несправедливо, тому навіть у найдурніших виникають сумніви в могутності богів.

Заслуговує на увагу і жанр роману, що виникає в I-III ст. н.е. Античні митці називали його “оповідь”, “повість”, “діяння” або просто “книга”. Сама назва “роман” з’явилася значно пізніше, в часи Середньовіччя. Характерною рисою нового для давньогрецької літератури жанру був інтерес до реальної дійсності та приватного життя людей. Одним із найпоширеніших мотивів давньогрецького роману була історія про кохання юнака та дівчини, з якими траплялися різноманітні пригоди. Герої ідеалізувалися, вони наділялися позитивними якостями, зберігали вірність одне одному. Романісти уславлювали благородні вчинки героїв і оспівували велич непереможного кохання. До наших днів дійшло багато імен грецьких авторів (Діоген, Харитон, Геліодор, Лонг, Татій та ін.) та назв їхніх романів, але самі тексти здебільшого втрачені, про них лишилися тільки свідчення істориків.

З початком нашої ери поширюється християнство, яке відкрило людям нову мету й надію на спасіння. Однак на першому етапі християнство зазнало гонінь і переслідувань. Тільки кілька століть по тому християнство було визнано за офіційну релігію. Формування християнства як цілісної системи позначилося й на розвитку літератури. Протягом першого століття нашої ери створюються “Євангелія”, “Апокаліпсиси”, твори про діяння пророків та ін. Ці тексти канонізувалися, тобто були визнані церквою, значно пізніше і ввійшли до Біблії.

Вірування древніх римлян

У первісних міфах римлян відбилися уявлення італійських племен про вищі сили, які керували явищами природи й ототожнювалися з богами. Надалі римська міфологія багато в чому залежала від давньогрецької. Грецькі міфічні образи й сюжети переосмислювалися римлянами відповідно до нових умов. Оскільки римляни заклали засади великої держави, то і їхні міфи відіграли провідну роль в утвердженні загальнодержавних інтересів.

Римський пантеон богів менший, ніж грецький. Римляни уявляли своїх богів абстрактними постатями, однак були переконані, що їхнє життя залежить від вищих сил і перебуває під опікою різних божеств. Головний римський бог Янус - бог усякого начала. На його честь перший місяць року назвали януаром, і перший день січня вважався святковим. Янус зображувався поважним чоловіком з двома бородатими обличчями: одне дивилося на схід, друге - на захід.

Найвизначнішими римськими богами вважалися також Сатурн, Юпітер і Марс, вони увібрали деякі риси та функції давньогрецьких богів - Крона, Зевса й Ареса. Римський Юпітер майже не відрізнявся від грецького Зевса. Спочатку його вважали богом світла, потім - богом війни, а його зброєю була блискавка. Місце, уражене блискавкою Юпітера, сприймалося як священне. Римляни поклонялися Юпітеру як покровителю римського народу, будували на його честь храми. Марса вважали охоронцем кордонів і сторожем сільськогосподарських угідь та врожаю. Згодом Марс став богом війни. Вовк вважався священною твариною Марса. Існує легенда, що вовчиця вигодувала Марсових близнят - Ромула й Рема, відтоді вовчий рід став обожнюватися. В особливій пошані в храмах були статуетки вовків, а зображення вовка на військових штандартах засвідчувало войовничу вдачу римських легіонів.

Популярними у римлян були й боги, які супроводжували всі види людської діяльності. Мінерва - покровителька всіх мистецтв та ремесел, подібно до грецької Афіни, втілювала духовну силу й думку. Юнона - цариця богів, дружина Зевса. Ця богиня уособлювала ідеал зразкової дружини й матері. На честь Юнони першого березня римляни відзначали свято, яке називалося Матроналії. У цей день чоловіки робили жінкам подарунки, а у храмах підносилися жертви богам з проханням подбати про подружні стосунки.

Римляни вірили, що кожний день пов’язаний із певним божеством. Наприклад, понеділок - день Місяця, вівторок - день Марса, середа - день Меркурія тощо. Вважалося, що у кожної людини є своя богиня долі - Фортуна, а також свій геній-покровитель, який скеровував її поведінку і помирав разом з людиною. Помешкання римлян мали своїх захисників, які називалися пенати. Родину й домівку також охороняли душі давно померлих предків - лари. У Давньому Римі був поширений культ мертвих, римляни вірили, що померлі родичі ставали добрими духами - манами. У разі непошани до них мани перетворювалися на мстивих і злих лемурів.

Визначальну роль в оформленні римської міфології відіграла олімпійська релігія давніх греків. Історія про Енея та його сина Асканія покладена в основу легенди про заснування Рима Ромулом, нащадком Енея. Боги Греції “оживають” на римському ґрунті під новими іменами, до римської міфології переходять і варіанти їхніх складних біографій.

У віруваннях римлян в символічній формі втілюються різноманітні моральні поняття й почуття. Так, у Римі поклонялися богиням Фідес (Вірність), Конкордії (Згода), Клементії (Лагідність); а також богам Гоносу і Віртусу (Честь і Відвага), Ювентусу (Молодість), Паксу (Мир) тощо.

За часів Римської імперії виник культ цезарів. Визначні володарі обожнювалися, їхні біографії пов’язувалися з міфічними подіями, на їх честь будувалися храми. Першим такої честі був удостоєний Юлій Цезар.

Міфи стали художнім матеріалом для римської літератури, що має свою специфіку розвитку.

Основні етапи римської літератури та характерні особливості її розвитку

Римська держава виникла й сформувалася на території Апеннінського півострова. За буйні луки й пасовиська греки першими назвали цю місцевість Італією (“країна телят”). Італію здавна заселяли різні племена: лігури, кельти, етруски, умбри, марси та ін. Як довели археологічні розкопки, Рим заснували латини й сабіни, і він став центром об’єднання інших племен. Римське суспільство спочатку становило племінно-родове об’єднання. З плином часу Рим перетворився на республіку, що проіснувала майже 500 років.

Римська література виникла набагато пізніше за грецьку. Перші її твори датовані III ст. до н.е. Як відомо, Рим захопив Грецію, але він мусив схилитися перед її мистецтвом. Римський поет Горацій у посланні до Августа писав:

Греція, скорена воїном диким, його ж підкорила,

Лацій суворий зріднила з мистецтвом...

Особливістю розвитку римської літератури було те, що вона скористалася готовими здобутками давньогрецької культури. Однак, використовуючи давньогрецькі образи, сюжети, мистецькі форми, римляни переосмислювали їх по-своєму, надавали їм іншого значення. Римська література відзначається особливим універсалізмом, масштабністю у відтворенні подій. Її пафос визначають передусім загальнодержавні ідеали. Сильний і мужній дух римлян знайшов утілення в літературі. Римляни були завойовниками, Риму підкорилася вся Італія, а потім Йорданія, Греція, Близький Схід, Північна Африка, Єгипет та інші країни. Проте римляни любили й мандрувати, опановувати світ. У зв’язку з цим і римська література відбиває широту й динамізм дійсності, неспокійну вдачу людини, її вічний потяг до незнаного. Однак де б не були римляни, вони завжди прагнули повернутися додому. Державні інтереси римляни ставили понад усе, тому й римська література сповнена високого громадянського змісту. Так, змальовуючи у своїй “Енеїді” численні мандри й пригоди Енея та його товаришів, Вергілій прославляв Рим, імператора, римський дух і римську державу. Водночас у римській літературі оспівується не тільки загальне, а й індивідуальне. Римські письменники створили яскраві образи своїх сучасників, людей бурхливої і неспокійної доби, яким притаманні сильні пристрасті й почуття.

Римська література має тривалий шлях розвитку, в якому виділяють такі

етапи.

1. Література епохи Республіки:

а) долітературний період (до середини III ст. до н.е.);

б) період ранньої римської літератури (до середини II ст. до н.е.);

в) література періоду громадянських воєн (до 31 р. до н.е.).

2. Література епохи Імперії:

а) література ранньої Імперії (або “віку Августа”, до 30-40-х років н.е.);

б) література пізнішої Імперії (до кінця V ст. н.е.).

В архаїчний період (від прадавніх часів до середини III ст. до н.е.) закладалися підвалини римської літератури, джерелом якої ставали фольклор і релігійні вірування італійських племен. У цей час розвивається народна поезія: культові гімни, трудові й обрядові пісні, побутові пісні тощо. Більшість поетичних творів складалася старовинним фольклорним розміром - сатурнічним віршем.

Перший період розвитку писемної літератури охоплює час із середини III ст. до н.е. до середини II ст. до н.е. Рим став цілком сформованим античним полісом. Підкоривши більшу частину Середземномор’я і Балканського півострова, Рим активно долучається до елліністичного світу. Перші римські письменники, які знали грецьку мову й літературу, відчувають відсталість римського мистецтва й починають опановувати грецькі форми та жанри. Переклад і наслідування грецьких творів - це був плідний шлях для римської літератури на ранньому етапі. Першим поетом Риму вважається Лівій Андронік, котрий переклав Гомерову “Одіссею” важким сатурнічним віршем. Це перший твір римлян, написаний латиною. Він також переробляв трагедії

Евріпіда, комедії Філемона та ін. Серед перших римських письменників були й Аппій Клавдій Сліпий, Гней Невій, що опановували різні жанри грецької літератури. Квінт Енній прославився як автор епічної поеми “Аннали”, де оспівувалися діяння римлян від міфологічних часів до кінця життя самого поета.

Як і в Греції, у Римі велику роль відігравало театральне мистецтво. Спочатку драматичні вистави влаштовувалися тільки під час релігійних свят або у зв’язку з певними урочистими подіями. Приблизно в IV ст. до н.е. вистави набули світського характеру, актори виступали вже не в храмах, а в спеціальних спорудах. На ранньому етапі дуже популярною була комедія, що своїм корінням сягала фольклорних джерел і мала кілька різновидів: паліата (комедія плаща), ателлана (народна фарсова комедія на побутові теми), тогата (комедія, дія якої відбувалася в Італії, а персонажі носили римський одяг і розмовляли латиною) та ін. В основу деяких комедій покладений народний мім - невелика п’єса соціально-побутового змісту. Це був єдиний жанр, де могли грати жінки, а актори в ньому з’являлися без масок.

У III-II ст. до н.е. театральні вистави стали невід’ємною частиною суспільного і духовного життя римлян. Серед драматургів тієї доби дуже популярним був Плавт. Вихідець із плебсу, Плавт орієнтувався на смаки нижчих верств населення і залишив 21 комедію, заклавши засади комедійного жанру в римській літературі. У його п’єсах (“Шкатулка”, “Близнята”, “Куркуліон” та ін.) діють греки, але сценічні характери були добре знайомі римлянам. Персонажі Плавта говорили живою і невимушеною мовою, у його п’єсах панував веселий сміх і народна стихія. Теренцій, на відміну від Плавта, орієнтувався у своїй творчості на смаки вищих верств, що призвело до зміни не тільки змісту, але й стилістики комедії. Теренцій вважав, що розумну освічену людину можна зацікавити іншим - проблемою, яка б змусила замислитись. Тому твори Теренція (“Свекруха”, “Брати” та ін.) відзначаються серйозністю, відсутністю балаганно-комедійних засобів. Зображувана в комедіях Теренція Греція не мала нічого спільного з римським життям. І все ж питання, які порушував Теренцій, були важливі для громадян Риму.

Останнє століття Римської республіки позначене завойовницькими війнами римлян і внутрішніми подіями, які призвели державу до глибокої кризи. Повстання рабів, боротьба між політичними угрупованнями в самій країні, численні військові походи - усе це послаблювало Республіку, робило неможливою управління нею, і в Римі була встановлена військова диктатура. У 49 р. до н.е. в результаті запеклої боротьби Юлій Цезар захопив Рим і був проголошений диктатором, зосередивши в своїх руках необмежену владу. Однак проти нього була організована змова сенаторів з метою відновлення Республіки. У 44 р. до н.е. Цезарь був убитий. Та громадянські війни не припинилися. Запекла боротьба тривала між помічником Цезаря, полководцем Марком Антонієм, і його племінником Гаєм Октавієм. У 30 р. до н.е. Гай Юлій Цезар Октавіан (так він почав себе йменувати) проголосив себе принцепсом, тобто першим громадянином Республіки. А Антоній, котрий зазнав поразки в одній із битв, і його дружина Клеопатра покінчили життя самогубством.

Розвиток літератури в період громадянських воєн уповільнився внаслідок запеклої політичної боротьби. Особливої популярності у цей час набуває історіографія, в яку вводяться казково-фантастичні елементи задля більшої розважальності. У комедію дедалі більше проникають реалії римського життя. Тогата (комедія тоги), в якій діяли представники різних верств римського суспільства, майже повністю витісняє паліату (комедію плаща). Дія у комедії переноситься в італійські містечка, нерідко події відбуваються у невеличких шинках, ремісничих лавках, звідси з’являється новий різновид комедії - комедія таверни. З великим успіхом йшли також ателлани. Значно збільшується роль міму, який залишався головним драматичним жанром на римській сцені до кінця періоду.

Водночас з’являється новий актуальний для римського суспільства жанр - сатура (“суміш”), видатним майстром якого був Гай Луцілій. Перші сатури не мали сатиричного відтінку, але згодом елементи сатири стали обов’язковими для нього. Звідси значно пізніше, в I ст. н.е., виникло слово “сатира”. Твори Гая Луцілія відзначалися гострою злободенністю. Поет був активним учасником політичної боротьби й висловлював свої погляди у формі сатур. У його віршах критикувалися конкретні особи, викривалися цілком реальні факти й події. Г ай Луцілій використовував сатури й для вираження своїх естетичних ідей. Він вимагав від митців наближуватися до життя, описувати лише реальну дійсність.

На початку I ст. до н.е. збільшується інтерес до поезії. Формується александрійська школа поезії. У 70-60-х роках до н.е. виникає “нова школа”, або школа неотеоретиків, яка згрупувалася навколо Публія Валерія Катона. Неотеоретики вивчали й наслідували твори александрійців. Вони писали переважно про кохання, намагаючись якомога точніше передати почуття особистості нового часу. До неотеоретиків належав видатний поет Гай Валерій Катулл. Крім нього, представниками цієї школи були Квінт Корніфацій, Ліціній Кальв, Гай Гельвій Цінна, Квінтілій Вар, Гортензій Гортал.

У Римі того часу напрочуд популярною стала філософія Епікура, в якій сповідувався культ радощів і насолод і яка стала своєрідним засобом втечі від суперечностей життя. Послідовником епікуреїзму був Тіт Лукрецій Кар, найвизначнішим твором котрого стала філософська поема “Про природу речей”. У цьому величному творі автор прагнув осягнути весь земний світ, пояснити, що і як з’являється в ньому й куди зникає, визначити зв’язок людини й природи. Написана для освіченої частини римського суспільства, поема містила виклад важливих постулатів матеріалістичної концепції Епікура: матерія нікуди не зникає, лише одні її форми переходять в інші; природа й людське суспільство розвиваються безперервно; боги не мають ніякого відношення до матеріального світу й у нього не втручаються; люди спілкуються завдяки мові, що розвивається разом з історією суспільства.

Приблизно у цей час в літературу входять й інші талановиті письменники: Ціцерон, Юлій Цезар, Вергілій, Горацій, Саллюстій. У творчості Ціцерона закладені засади ораторського мистецтва. Юлій Цезар залишив по собі мемуари: “Записки про Галльську війну”, “Записки про громадянську війну”, що містять не тільки опис історичних подій, але й філософські роздуми, коментарі автора щодо певних фактів.

Літературу ранньої Імперії (або “віку Августа”) називають “золотим віком” римської літератури, бо саме в цей час вона досягла вершин свого розквіту. Октавіан Август встановив нову систему правління - принципат, яка проіснувала до II ст. н.е. Октавіан проголосив, що відновив Республіку, але фактично ставши принцепсом, він зосередив у своїх руках всю владу в Римській державі. Однак при цьому він розумів значення художнього слова в суспільстві, тому всіляко підтримував і наближав до себе митців.

У “вік Августа” провідне місце посіла поезія - епічна та лірична. Публій Вергілій Марон увійшов в історію літератури як автор трьох відомих творів: “Буколіки”, “Георгіки”, “Енеїда” Перші два принесли славу Вергілію серед сучасників, а останній - навічно закарбував його ім’я у пам’яті всіх наступних поколінь. Спираючись на досвід Гомера, Вергілій утверджує в поемі “Енеїда” ідеї Римської держави, прославляє Енея як ідеал героя-громадянина, надає міфології сучасного значення. Проблема національної єдності заради процвітання держави, порушена у творі Вергілія, завжди актуальна і надає поемі позачасового звучання.

Квінт Горацій Флакк увійшов у літературу спочатку як автор еподів (чи ямбів), в яких у жартівливій формі розповідалося про події реального життя. Водночас Горацій писав і сатири (або бесіди) - твори на філософсько-моральні та естетичні теми. Однак особливо прославився Горацій своїми одами (сам автор називав ці твори піснями, а одами їх назвали пізніші античні поети), кожна з яких містить звернення до божества, певної особи чи групи осіб і побудована у формі монологу чи діалогу (“До Мецената”, —До корабля”, “До Мунація Планка”, “До Меркурія”, “До Республіки”, “До Мельпомени” та ін.). Поетичним підсумком творчого шляху Горація вважається відомий вірш “Пам’ятник”, який викликав численні наслідування у світовій літературі.

Серед ліричних жанрів особливе місце у римській літературі посідає жанр елегії, представниками якого були Гай Корнелій Галл, Альбій Тібулл, Секст Проперцій. Почесне місце у цьому ряду належить Публію Овідію Назону, видатному поетові “золотого віку”. Першими творами Овідія стали збірки любовних елегій (“Amores”) і віршовані послання міфічних героїнь до своїх коханців (“Героїні”). Любовні елегії Овідія читали всі - від простих громадян до імператора. Пізніше Овідій створив вершину любовної лірики - “Науку кохання”, що містила поради для закоханих. Однак головним своїм твором поет вважав “Метаморфози”. Головна тема цього твору - перетворення всього живого: людей на рослини, тварин, зірки, струмки тощо. Овідій прагнув пояснити все, що відбувається у світі, тому оповідь охоплює період з початку створення Богом людства до правління римських імператорів. Одночасно з “Метаморфозами” Овідій писав інший твір - “Фасти”, своєрідний літопис міфів, звичаїв, історичних подій, пов’язаних з історією Риму. У 8 ст. н.е. Август прогнівався на Овідія і вислав його у містечко Томи біля гирла Дунаю. Перебуваючи на чужині, Овідій вилив увесь свій сум у “Скорбоних елегіях”. У них розповідається про почуття відчаю, великої туги, якими переймається автор. Водночас у “Скорботних елегіях” висловлюється велика любов до Риму, до рідної батьківщини. Овідій не може прийняти чужину, “дику й холодну”, мріючи про тепло і красу Італії.

Розвиток літератури пізньої Імперії відбувався в умовах постійної зміни імператорів, внутрішніх чвар, глибокої кризи Римської держави. І все ж таки література лишалася дієвим засобом впливу на суспільство. Луцій Анней Сенека написав цілу низку філософських трактатів (“Про милосердя”, “Про блаженне життя”, “Про спокій душі”, “Про благодіяння” та ін.), в яких висловив свої погляди щодо монархії, моральних проблем, сенсу життя. Серед художніх творів Сенеки важливе місце посідають його трагедії: “Медея”, “Федра”, “Едіп”, “Агамемнон” та ін. Герої трагедій Сенеки переживають великі пристрасті, розповідають про свої почуття й глибокі внутрішні конфлікти.

Марк Анней Лукан, племінник Сенеки, був плодовитим поетом, але збереглася лише його історична поема “Фарсалії”, що замислювалася автором за зразком “Енеїди” Вергілія як епос нового часу. Лукан утверджує думку про те, що встановлення принципату та пізніших деспотичних імперій поклало кінець вільному розвиткові республіканського Риму.

Творчість Федра репрезентує “плебейську”, народну літературу, зокрема жанр байки. Здобуток Федра складається з п’яти книжок “Езопових байок”, до яких увійшли 145 творів. Беручи за основу байки Езопа та деякі інші, Федр надає їм сучасного змісту, наближує до римської дійсності. Федр вдосконалив композиційну структуру байки, зробив її більш стрункою, виразною. Мораль у байках Федра, як правило, розпочинає твір, хоча нерідко вона висловлювалася і на початку, і в кінці твору. Федр в алегоричній формі викривав несправедливі порядки суспільства, вади характерів. Часом байки Федра сприймалися як попередження, настанови, що не втратили актуальності й по сьогодні.

У період занепаду Римської держави на перший план у літературі виходить сатира. Марк Валерій Марціал написав 12 книг епіграм на різноманітні теми сучасного йому життя. Він не визнавав творів, написаних за мотивами міфології і відірваних від реальної дійсності, тому поет поставив собі за мету розповісти про правдиві факти. В епіграмах Марціала містяться точні спостереження над життям і психологією людей його часу.

Сучасником Марціала був Децім Юній Ювенал, котрий у своїх сатирах викривав моральний занепад римського суспільства. Сатири Ювенала відзначаються великою гостротою і злободенністю.

Жанр роману представлений у творчості Луція Апулея. У його романі “Метаморфози, або Золотий осел” розповідається про пригоди грецького юнака Луція, який покохав дівчину Фотіду, про магічні перетворення, про різноманітні фантастичні та міфічні події. Однак за цікавою розважальною формою приховані роздуми автора про становище римського суспільства. У творі Апулея поєдналися фантастика і реальність, міф і “правда життя”, захоплююча інтрига і філософські сентенції.

Кінець Римської імперії не означав припинення життя римської літератури. Вона продовжувала жити у вічності, ставши невичерпним джерелом художності для багатьох поколінь митців.

Вплив античності на розвиток літератури та культури

Античні міфи та мистецькі здобутки справили великий вплив на подальший розвиток літератури та культури Європи. Вже у добу Середньовіччя надавалося велике значення переписуванню й вивченню античних текстів та їх тлумаченню. Середньовічні філософи поставили собі за мету завершити справу, розпочату античними мислителями, тобто знайти шляхи до щастя й гармонії людства. Аристотель, Платон і Вергілій користувалися особливою пошаною у Середні віки. Античні образи зображувалися на полотнах художників, у скульптурах середньовічних майстрів. Латинська мова стала мовою духовенства, учених і письменників. У “Божественній комедії” Данте знаходимо чимало образів античної культури. Символічним є те, що ліричного героя поеми супроводжує у загробному світі Вергілій - утілення божественної мудрості.

У добу Відродження античність визначила напрям ідейно-естетичних пошуків митців. Гуманісти висунули завдання відновити в нову добу ідеали античності. Як і античні митці, діячі Відроження оспівували людину, поставивши її в центр своїх творів. Письменники наполегливо опановували забуту давньогрецьку мову, що відкрило їм доступ до оригіналів. Ф. Петрарка і Дж. Боккаччо значну кількість творів на міфологічні сюжети написали латиною. У ранніх творах Боккаччо також розробляються античні сюжети (“Філоколо”, “Філострато”, “Амето” та ін.). Композиція —Декамерона” (“рамкове обрамлення”), ймовірно, запозичена із “Діалогів” Платона. У романах Ф. Рабле “Гаргантюа і Пантагрюель”, М. Сервантеса де Сааведра “Дон Кіхот” містяться численні згадки про античних мислителів та героїв. Великий В. Шекспір звертається до античної історії та міфології у творах “Юлій Цезар”, “Троїл і Крессіда”, “Тімон Афінський”, “Венера і Адоніс” та ін.

Античність дала поштовх і для художніх шукань митців бароко. Ідеал бароко - людина, якій близька й зрозуміла антична любов до всього живого і земного, але чию душу переповнює водночас жага небесного, неминущого.

Античний міф покладений в основу поеми Л. Гонгори “Поліфем і Галатея”. Античні мотиви розробляли й інші письменники: Ф. Кеведо, Дж. Мільтон та ін. На художніх полотнах П. Рубенса оживають герої давньогрецької міфології.

Особливого значення надавали античності класицисти. Одним із важливих постулатів класицизму було відродження вічного ідеалу прекрасного, наслідування античних шедеврів. Класицисти використовували образи й сюжети античності, пристосовуючи їх для вираження ідеалів нової доби. Античні герої давали можливість відобразити традиційний конфлікт класицизму - боротьбу почуття і обов’язку, а також втілити образ героя- громадянина. П. Корнель запозичив сюжети своїх трагедій із античної історії та міфології (“Горацій”, “Цинна, або милосердя Августа”, “Полієвкт”). Ж. Расін відтворив давні образи, надавши їм життєвості, у своїх трагедіях “Андромаха”, “Федра”, “Александр Великий”, “Британік” Античність давала натхнення визначному художнику класицизму Н. Пуссену та ін.

У добу Просвітництва досвід античності переосмислюється відповідно до тих завдань, які висунули просвітителі. Прагнучи змінити весь світ і все людство з допомогою ідей, просвіти, виховання, діячі Просвітництва бачили в античності приклад формування гармонійної особистості, що поєднує в собі фізичну, моральну та інтелектуальну досконалість. У поєднанні понять “краса” і “добро” просвітителі вбачали засіб духовного перетворення світу. Про значення античності для духовного розвитку людства писали філософи Е.Е.К. Шефтсбері, Д. Юм, О. Джерард, Вольтер, Й.В. Гете, Ф. Шиллер та ін. Один із художніх напрямів доби - просвітницький класицизм - ґрунтувався на опануванні здобутків античності. Античне мистецтво мислилося як утілення загальнолюдського ідеалу прекрасного, що ґрунтувався на розумі (Г. Е. Лессінг). Й.Й. Вінкельман писав про велике значення “наслідування древніх”. Античні образи й сюжети знаходимо у “вольтерівському класицизмі” (Вольтер, А. Поп та ін.), у “веймарському класицизмі” Й.В. Гете та Ф. Шиллера, у живописі Ж.Л. Давіда, Д. Рейнолдса, у музиці К.В. Глюка та ін. На межі XVIII-XIX ст. виникає таке явище, як неокласицизм, де античні мотиви зазвучали по-новому (А. Шеньє, Жан-Поль, Д. Паріні та ін.).

У XIX ст. до античної спадщини зверталися П.Б. Шеллі, Дж. Байрон, Г. Гейне, В. Жуковський, О. Пушкін, М. Лермонтов, Г. Флобер та ін.

Українські митці також не обминули античність, що давала поштовх для їх шукань. І. Котляревський “перелицьовує” “Енеїду” Вергілія, втілюючи націотворчі пошуки українського народу. Образ Енея та його товаришів дозволив письменникові показати важкий шлях українців до духовної єдності, до національної ідентичності. Т. Шевченко переосмислив образ тираноборця Прометея. Значну частину творів І. Франка складають переклади античних поетів, науково-популярні статті про них. До сюжетів античності неодноразово зверталася в своїй творчості й Леся Українка. У спадщині українських поетів- неокласиків перли античності засяяли новим блиском. Український поет М. Зеров переклав багато античних творів, у його оригінальних віршах також знайшли відбиток скарби давньої культури (“Навсикая”, “Тесей”, “Овідій”, “Класики” та ін.).

У творчості російських поетів “срібного століття” А. Ахматової, Б. Пастернака, Й. Мандельштама та ін. античність стала тим містком, який з’єднав давнину і літературу нового часу. В античності російські поети-модерністи бачили втілення того високого ідеалу, який, на їхню думку, втратило людство в результаті історичних потрясінь. Античні образи у їхніх творах нагадували про невмирущі цінності.

Античні міфи своєрідно переосмислюються у творах Ф. Кафки “Перевтілення”, Дж. Джойса “Улісс”, Г. Г арсіа Маркеса “Сто років самотності”, А. Камю “Міф про Сізіфа” та інших модерністів. Античність живить і літературу постмодернізму (К. Рансмайр, Й. Бродський та ін.). Крізь призму античності сучасні автори осмислюють навколишній світ, намагаються осягнути актуальні проблеми в контексті Вічності.

ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

· Що таке античність? Розкрийте її значення для духовного розвитку людства.

· Що таке міф?

· Визначте основні тематичні групи давньогрецьких міфів.

· Коли виникає давньогрецька література?

· Назвіть основні етапи давньогрецької літератури та коротко схарактеризуйте їх.

· Коли виникає давньоримська література?

· Розкрийте зв’язок між грецькою та римською літературою.

· Який етап в історії давньоримської літератури називають “золотим віком”? Чому? Назвіть видатних представників цього етапу.

· Напишіть твір на тему “Скарби античності”.

ЛІТЕРАТУРА

Антична література / За ред. А.А. Тахо-Годі. - К., 1976.

Кирилюк З.В. Зарубіжна література. Античність. Середньовіччя. Відродження. Бароко. Класицизм. - Тернопіль, 2002.

Пащенко В.І., Пащенко Н.І. Антична література. - К., 2001.

Підлісна Г.Н. Антична література. - К., 1992.

Радциг С.И. История древнегреческой литературы. - М., 1977.

Султанов Ю.І. У світі античної літератури. - Харків, 2002.

Франко І. Про життя і твори Вергілія // Франко І. Зібрання творів. - Т. 26. - К., 1980.

Ярхо Б.Н., Полонская К.П. Античная лирика. - М., 1967.