СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ

Середньовіччя — один із найскладніших і найцікавіших етапів історії та мистецтва. Ця доба* охоплює період з IV по XV століття (приблизно) — з моменту краху Римської імперії до повного утвердження феодального способу виробництва. Розвиток людської цивілізації в епоху Середньовіччя був досить неоднорідним у різних країнах, втім, є дещо спільне, що дозволяє говорити про Середні віки як своєрідний етап духовної культури людства. До речі, уперше термін “Середньовіччя” впровадив у 1667 році професор Лейденського університету Гордон. З того часу поняття “Середньовіччя” використовується як певна категорія, якій притаманні характерні ознаки.

Вплив християнства

У добу Середньовіччя соціальна, культурна та інтелектуальні сфери життя у Європі формувалися під сильним впливом християнської релігії. Церква зміцнила свої позиції практично в усіх країнах, ставши визначальним чинником тогочасного історичного процесу. Іван Франко у своїй відомій праці “Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії” (1905, 1907-1911) писав про великий “доброчинний впливхристиянської релігії. “Воно (християнство), без сумніву, дало старинному світові, що або задихався в безтямній розкоші, або потопав у чорній зневірі і розпуці, вищу мету життя, вказало йому новий світ ідей і вірувань, давало його душі зовсім іншу силу й іншу волю... Християнство давало щось зовсім нове, нечуваний підйом чуття, непоборну дисципліну догми, принади раю і страховища пекла”. Релігія вчила людину панувати над собою, над своїми пристрастями й почуттями, співвідносити земне життя з божественними ідеалами.

Навколо церкви формувалися різноманітні заклади освіти. Церква формувала ідеологію і світогляд людей того часу. Навколо церкви розвивалися наука, філософія, мистецтво. Найкращі митці залучалися церквою до створення величних шедеврів на честь християнства. Церква була осереддям не тільки духовного, а й повсякденного життя людей, що з великою майстерністю показав В. Гюго у своєму романі “Собор Паризької Богоматері”. Церква була для людини того часу батьком і матір’ю, його сім’єю і притулком, вона опікувалася людьми від народження до самої смерті, дбала про виховання та освіту, про духовні потреби особистості й колективу.

Водночас упровадження християнства в епоху Середньовіччя мало й інший — темний — бік. Як пише Іван Франко, “воюючи з многобожжям, воно виступало вороже проти всяких його слідів у літературі, науці й житті”. Ім’ям церкви виправдовувалося руйнування пам’яток колишньої культури, засилля інквізиції, кровопролитні релігійні війни.

І все ж таки християнство справило величезний вплив на розвиток тогочасної культури. Культура Середньовіччя була релігійною по своїй суті. Церква прагнула бути “всезагальною”, тобто вона зверталася до всього людського колективу в цілому і до кожного його члена окремо, а тому мистецтву церква відводила особливу роль: воно мало виховувати людей у дусі вірності релігійному вченню. Оскільки християнство визнавало існування двох світів — вищого (божественного, духовного) і нижчого (земного, що є лише відображенням вищого), то мистецтво не повинно було наслідувати природу. Зневага до земного світу в ім’я підкресленої одухотвореності та вираження величних ідей призводила до розвитку абстрактних зображальних засобів, численних символів та алегорій. Святий Августин писав: “Полинь туди, звідки пломеніє світло розуму”. Усі шедеври європейського середньовічного мистецтва просякнуті цією ідеєю, утверджуючи світло високого ідеалу. А відомий середньовічний філософ Тома Аквінський визнавав красивими лише ті предмети, на яких є “відблиск божественної істини”. Отже, теоцентризм став визначальною ознакою середньовічного мистецтва у Європі.

Роль античної спадщини

У монастирських та єпископських школах велика увага приділялася переписуванню рукописів античних творів, що забезпечувало зв’язок з багатою античною спадщиною. Ще на ранньому етапі свого розвитку християнство розглядалося як “істинна філософія”, яка мала продовжити й довершити ту роботу, яку антична думка здійснила лише частково, тобто — знайти шляхи до щастя та духовного спасіння людства. Митці й мислителі раннього Середньовіччя підкреслювали значення розвитку античних традицій. Так, Боецій поставив собі за мету зберегти античні філософські ідеї й сумістити їх з новим стилем мислення. У “Божественній комедії” Данте ліричний герой вирушає у подорож по загробному світу слідом за Вергілієм, котрий у Середні віки вважався уособленням божественної мудрості.

У добу Середньовіччя незаперечним авторитетом користувалися Платон і Аристотель. Філософія Платона давала імпульси для численних світоглядних шукань цілого ряду середньовічних мислителів. А Аристотеля називали не інакше, як Учитель. Його “Органон” та інші твори вивчалися в усіх школах. Усе сказане Платоном і Аристотелем сприймалося у Середні віки як абсолютна істина.

Значення філософії

Розвиток філософської думки у добу Середньовіччя був обумовлений однією центральною проблемою: Бог — Людина — Світ, яку кожний із мислителів вирішував по-своєму, що призвело до розмаїття течій і напрямів у філософії того часу. У межах однієї статті важко проаналізувати все багатство середньовічних уявлень, тому зосередимося лише на основних принципах філософії середніх віків та характеристиці деяких положень її видатних представників.

Перш за все слід відзначити, що у центрі уваги філософів того часу було передовсім Святе Письмо, що сприймалося і трактувалося як єдине у своєму роді зібрання істин, які треба осмислити задля досягнення людством Божої благодаті. Мислителі поставили собі за мету розшифрувати, збагнути Святе Письмо, вони цитували його безліч разів, шукаючи підтвердження своїм думкам.

Філософія Середніх віків, як і мистецтво, була тісно пов’язана з релігією. Блаженний Августин, а згодом і Ансельм проголосили принцип: “Вірю, щоб зрозуміти”. Згідно із ученнями того часу, істинна філософія й істинна релігія не виключають одна одну: релігія приписувала людині, як жити та діяти, а філософія повинна була дати осмислення абсолютної істини, без якої неможливе ні земне, ні духовне існування людини. Тома Аквінський стверджував, що віра не лише не суперечить розуму, а, навпаки, допомагає його діяльності, спрямовуючи розум у потрібне русло. Божественний Розум оголошується першоосновою вищих істин, тому основним завданням мислителів того часу було спробувати наблизитися до цього абсолюту.

У добу Середньовіччя докорінно змінилися уявлення про світ. На зміну колишнім уявленням про світ як завершену й гармонійну цілість прийшло розуміння дійсності в її драматичній складності, всесвітньому грандіозному масштабі. Це засвідчує, наприклад, філософська поема Данте “Божественна комедія”, де в алегоричній формі подано грандіозну картину світу і життя всього людства.

Середньовіччя створило й інше розуміння людини та міри її цінності, ніж античність. У цей час і філософи, і митці замислюються над протиріччями людської натури — конфліктом морального і тілесного, духовного і матеріального. Особистість сприймається як складна й суперечлива істота, що знаходиться в залежності від вищих сил, долі, Бога і живе напруженим внутрішнім життям. Середньовічні філософи виділяли в людині душу й тіло, а поруч з ними й третій вимір — Дух, що має своїм джерелом самого Бога. Душа, згідно з уявленнями мислителів, безсмертна, якщо живе у згоді з Духом, тобто з Богом. Вони шукали моральні засоби для порятунку душі людини, шляхи до вічного духовного життя. Душа людини усвідомлювалася як осереддя боротьби двох світів — матеріального і Божого. Філософи й митці прагнули знайти в душі людини ті сили, що допоможуть їй подолати нице начало і вийти на духовну путь.

Оскільки релігія була духовною домінантою того часу, то й філософія була християнською по своїй суті. Це доводить діяльність багатьох середньовічних мислителів, серед яких вирізняються яскраві постаті Августина Блаженного і Томи Аквінського.

Августин Блаженний (Аврелій Августин) — один із найвидатніших авторитетів Середньовіччя. Усе життя він шукав вищий, духовний зміст, про що свідчить його “Сповідь” та інші твори. “Хочу пізнати Бога і душу”, — писав Августин. Бог у його концепції постає як абсолютно істинне і найвище буття. Він має самостійне існування, а всяке інше буття підпорядковане Його волі. Бог, за словами Августина Блаженного, є вищим благом та істиною: “Бог — розумне світло, в якому, від якого і через яке сяє усе, що промінюється розумом”. Цікаво, що філософ сприймав людину не просто як абстрактну сутність, повністю залежну від Бога, а як конкретне людське Я у різноманітних життєвих проявах. А оскільки людина є подібною до Бога, то, як зауважує мислитель, вона посідає особливе місце у світі й має своє особливе призначення: “Усе творення реалізовано у людині”. Людина ж, у свою чергу, має знайти свій шлях до Бога.

Тома Аквінський був також одним із найавторитетніших представників середньовічної філософії та теології. Найбільш вагомими у творчому доробку філософа вважаються два його центральні твори — “Сумма проти язичників” та “Сумма теології”. Мислитель поставив собі за мету осягнути істину, яка перебуває у лоні католицького вчення. Поєднання розуму і віри, філософії і богослов’я визначає своєрідність концепції Томи Аквінського. Бог, на його думку, є абсолютна досконалість, що наділена такими атрибутами, як Справедливість, Всемогутність, Мудрість, Благо, до яких має прагнути кожна людина. Життя людини, згідно з доктриною Томи Аквінського, має стати поступовим сходженням до Бога. Божеський закон він ставить над усіма іншими законами: природними й людськими.

Риси християнської філософії виявляються й у працях інших середньовічних мислителів: Боеція, Плотіна, Ансельма, Алкуіна, Альберта Великого та інших.

Традиційно філософію IX-XV ст. називають схоластикою (схоластична філософія). Схоластами спочатку називали вчителів, а інколи й учнів так званих шкіл “семи вільних мистецтв”, а згодом так стали називати всіх, хто мав відношення до шкільної науки і, зокрема, філософії й теології. Термін “схоласт” вперше використав античний філософ Теофраст у значенні “вчений”, “освічений”, ведучи мову про те, чого вчити і як вчити. Стосовно середньовічної філософії поняття “схоластика” впровадив у 1613 р. Рудольф Гоклен. У добу Середньовіччя склалася досить чітка, догматична форма викладання, яка переважала в тогочасній системі освіти. Як зазначає В. Кондзьолка, “вона передбачала наявність відповідних навчальних посібників, письмових текстів для коментування та інтерпретацій і водночас обов’язкових диспутів, чітко окреслених форм самого навчання”. Невід’ємною рисою схоластичної освіти в школах та університетах були диспути, своєрідні інтелектуальні та духовні турніри, на яких учні вчилися висловлювати свої думки, обстоювати ідеї, застосовувати набуті знання. До речі, такі диспути відбувалися й у стінах Києво-Могилянської академії. У поняття “схоластика” пізніше стали вкладати й інший смисл — дотримання певних догм у галузі філософії та теології, наслідування незаперечних авторитетів, використання усталеної системи логічних доказів тощо. Втім, хоча філософія того часу була схоластичною, вона зробила великий і важливий крок у пізнанні людини в її стосунках з Богом та світом.

Мистецтво Середньовіччя: загальна характеристика

Формування культури Середньовіччя у Європі відбувалося під впливом кількох чинників — античної, християнської та варварської традицій з поступовим посиленням саме християнського елементу. Християнство у своїй основі містило гуманістичну ідею: людина — найвища цінність на землі, оскільки Христос приніс себе в жертву задля її спасіння. Згідно з постулатами християнства, усі люди оголошувалися рівними, незалежно від їх соціальної приналежності, а любов до ближнього проповідувалася як головна заповідь. Однак разом з тим у середні віки усвідомлюється залежність життя людини від Бога, утверджується думка про те, що справжнє життя для людини триває не на землі, а на небі, тому людина у період земного існування повинна готуватися до переходу в інший світ, постійно вдосконалюючись морально.

Культура Середньовіччя надзвичайна багата й різноманітна. Спробуємо визначити її найбільш загальні риси, що виявилися у європейському мистецтві:

• теоцентризм (Бог — центр всесвіту);

• поєднання релігійних форм з народною фантазією, здобутками народної культури;

• абстрактно-символічний характер;

• відтворення дуалістичної природи людини як складної боротьби різних начал — тілесного і духовного, Бога і Диявола, ницого і високого;

• зображення світу у космічних масштабах, грандіозних формах;

• усвідомлення драматизму буття;

• монументалізм, складність форм і стилів;

• синтез різних видів мистецтв.

Образ людини в середньовічному мистецтві втратив розумну ясність і внутрішню рівновагу, характерну для античних героїв. Але духовний світ людини при цьому збагатився, у ньому було відкрито безліч почуттів і переживань, які вражають своїм драматизмом і жагою самовдосконалення. Образи, створені невідомими середньовічними художниками, вражають то силою внутрішнього самозосередження і філософського заглиблення, то пристрастю духовних поривів, духовним підйомом, то мрійливістю і споглядальністю.

Розширюється і сфера явищ, які відображаються у мистецтві. Головним завданням митців стало художнє пізнання всесвіту у його безмежних, космічних масштабах, у сукупності виявів життя. Ця пізнавальна мета, хоча й була втілена у релігійних формах, однак вона пробуджувала в людині потяг до реального пізнання всесвіту та свого місця у ньому. Але разом з тим людина перестала бути в середні віки центром світобудови. У ті часи в ній бачили лише частинку всесвіту, підкорену його невідомим силам. Тому окремі явища життя набули особливої значущості, оскільки розглядалися як прояви величі цілого.

Всеосяжний погляд на світ знайшов утілення у величезних синтетичних ансамблях, грандіозних храмах із сотнями статуй і безліччю розписів. Ідея синтезу мистецтв — ще одна характерна риса середньовічної культури.

Зміст середньовічного мистецтва не обмежувався сферою офіційних релігійних ідей. У християнстві жили ідеї та почуття, безпосередньо пов’язані із життям, ідеалами, моральними уявленнями і прагненнями народу. Народна традиція стверджувала, що кожне явище природи — втілення божества, що весь матеріальний світ природи одухотворений, а тому має своє виправдання, а в кожній людині є щось священне, що робить її подібною до Бога. Язичеські вірування, що збереглися у різних народів, міфологія, фантазія, поетичне ставлення до світу визначили силу і яскравість образів середньовічного мистецтва, їх художню цінність. У мистецтві поширилися теми страждань, мужності людини заради духовної мети, материнської любові, прагнення до самовдосконалення. Почуття любові у середньовічному мистецтві вперше набуло такої сили й інтенсивності, якої ще не знала людина античного світу. Рицарська любов дала поштовх до створення куртуазного рицарського роману, рицарської лірики трубадурів. Середньовічне мистецтво виявило у світі зло і потворність, тому в витворах митців розробляється тема жахливого, що знайшло безліч виявів.

У середньовічній Європі було чимало культурних центрів, у кожному з яких були свої здобутки.

Мистецтво Візантії. Ще у IV ст. Римська імперія розпалася на дві самостійні частини — Західну і Східну. Столицею Східної частини став Константинополь, заснований імператором Костянтином на місці колишньої грецької колони Візантії. Перехід від рабовласницького до феодального ладу у Візантії відбувався поступово, без особливих катаклізмів, і незабаром Візантія стала одним із центрів світової економіки, торгівлі, а також культури.

Візантія була наступницею античних традицій, однак вона переосмислює їх, створюючи свій власний художній стиль.

Великий вплив на візантійське мистецтво мало християнство. Блиск і пишність форм, золото і мармур, яскраві фарби і складні малюнки — усе це було символом духовного блаженства. Коли посли київського князя Володимира у X ст. побували у Царьграді (так називали тоді на Русі Константинополь) на богослужінні в соборі Св. Софії, вони, як свідчать літописці, не знали, де вони: на землі чи на небі. За легендою, це стало однією з причин того, що Русь прийняла християнство візантійського зразку, а не західного. Напевне, таке велике враження справив на послів не тільки ритуал богослужіння, а й сам храм, де воно відбувалося, — знаменитий храм Святої Софії.

Взагалі, середньовічні храми сильно відрізняються від античних. В античних храмах велику роль відігравав їх зовнішній вигляд і дуже незначну — внутрішній простір. Всередині стояла статуя божества, а всі свята, обряди відбувалися зовні, на площі коло храму. Призначення ж християнського храму зовсім інше. Церква сприймається вже не як обитель божества (тому що християнський бог безтілесний, а ікона — не сам бог, а лише його символ), а як місце, де збираються для участі у таїнстві віруючі. Тому організація внутрішнього простору стає головною метою митців, які створювали храм. Церква мала бути зручною, досить просторою, а головне — за своїми формами відповідати тим високим ідеям, які тут проповідуються. Звідси — та пишнота і розкіш, що відрізняє внутрішній вигляд середньовічних храмів.

У Середні віки переважали дві архітектурні форми храмів: базилікальна і хрестово-купольна. Базиліка — це прямокутна споруда, розділена на кілька частин. У східній частині базиліки знаходився олтар, у західній — вхід. У своєму плані базилікальний храм мав форму хреста, тому всі конструкції підпорядковувалися цій головній ідеї.

А хрестово-купольна форма храму символізує небосхил, де й відбувається справжнє життя. Тому перебування у церкві такого типу начебто наближало християн до вищого, божественного змісту. У подальшому тип храму-базиліки утвердився в Західній Європі, а в самій Візантії і на Сході поширився другий тип, його різновидом є також російські та українські храми.

Найвищим досягненням візантійської архітектури залишився собор Святої Софії. Однак у Візантії розвивалися й інші види мистецтва, наприклад, живопис. Головні форми візантійського живопису — монументальний храмовий живопис (фреска і мозаїка), ікони, книжні мініатюри. Привертають увагу візантійські мозаїки, найбільш витончені досягнення древніх майстрів. Техніка мозаїки надзвичайно складна і потребує великого мистецтва. Дрібні різнокольорові кубики смальти (сплаву скла із мінеральними фарбами) складають зображення на стіні, вони мерехтять, переливаються з різних боків, дозволяють створити об’ємний образ. Візантійські майстри вміли видобувати різні ефекти з мозаїки, використовувати освітлення для посилення враження. Парадні складні мозаїки відображали сюжети із життя Христа, святих, видатних історичних осіб (“Христос Пантакратор”, мозаїка куполу церкви монастиря Дафни, 1110 р.; “Втеча у Єгипет”, мозаїка церкви Кахріє-Джамі в Константинополі, поч. XIV ст.; “Богоматір Одігітрія”, мозаїка церкви Кахріє-Джамі в Константинополі, поч. XIV ст. та інші).

Романський стиль. Термін “романський” є досить умовним: у ньому не слід убачати лише безпосереднього зв’язку з Римом. Термін виник уже в XIX ст. як визначення стилю європейського середньовічного мистецтва X-XII ст. Чому його стали називати романським? Напевне, тому, що будівлі того часу були переважно кам’яними з перекриттями, а в середні віки такі споруди вважалися романськими (тобто збудованими за римським зразком), на відміну від дерев’яних споруд.

Романське мистецтво належить до епохи феодального роздробу, що настала після розпаду імперії Карла Великого, і саме розпадається на безліч ізольованих художніх шкіл. Однак усі ці школи мають і дещо спільне. Романський стиль — вираження цілої великої епохи у мистецтві. Він був поширений по всій Західній Європі, а особливо — у мистецтві Німеччини та Франції.

Держави тоді являли собою конгломерати замкнених, вічно ворогуючих поміж собою феодів (маєтків). Тому головним досягненням романського мистецтва був замок-фортеця або храм-фортеця. Замок — оплот рицаря, церква

— оплот Бога. Бог, до речі, також мислився в образі вищого феодала, справедливого, але нещадного. Кам’яна споруда на узвишші з охоронними вежами, із жахливими скульптурами, що начебто оберігають замок від ворогів

— ось характерний витвір романського мистецтва. У ньому відчувається велика внутрішня сила, його художня концепція дуже проста й сувора (собори у Вормсі, Шпейєрі, Майнці, XI-XIII ст.).

Романські храми — це велична кам’яна симфонія. Їх архітектура досить стримана, але всередині можна знайти цілий світ хвилюючих образів, що відображають культуру середньовіччя. У середньовічних замках і храмах нерідко використовувалися зображення якихось жахливих тварин — левів, кентаврів, величезних мавп, напівлюдей тощо. Вони прийшли з язичеських легенд і слугували, напевне, втіленням сил диявола, з якими людині належало весь час боротися протягом свого земного життя, щоб здобути право на вище життя. Романське мистецтво у порівнянні з візантійським здається, на перший погляд, трохи дикуватим і грубим, однак при всій суворості його форм у ньому відчувається велика експресія, пристрасність, емоційність.

Особливе місце у середньовічних храмах і монастирях, створених у романському стилі, посідали фрески на релігійні сюжети. До речі, положення художника у середні віки відрізнялося від положення митців в інші епохи. У Древньому Єгипті, наприклад, митець був досить шанованою людиною. У давньогрецькому мистецтві художник — ремісник, вільний громадянин, а не раб, він мав повне право підписувати свої творіння й пишатися ними. А в середньовічній Європі художник стояв на найнижчому щаблі у соціальному плані: він належав до залежного так званого “третього стану”. Однак європейські майстри не були безгласними й безвольними. Вони виражали свої думки й почуття у своїх творіннях, хоча й не сподівалися на винагороду чи хоча б на те, що їх імена коли-небудь будуть названі. У свої витвори вони вносили своє розуміння і Христа, і світу, і добра, і зла, і всього на землі. Вони співчували Христу, бо він страждав, як страждають жебраки. Богоматір любили, бо в ній бачили заступницю за людей. Потойбічне життя зображували як відображення земного, тільки більш справедливого. У Страшному суді вбачали ідеал земного суду над гнобителями. Отже оздоблення романських храмів, монастирів, замків можна вважати вираженням народного духу Середньовіччя.

Готичне мистецтво. Наприкінці XII ст. на зміну романському стилю приходить новий — готичний, який виник в Італії. Подальшого розвитку у готичному мистецтві Європи набула архітектура. На відміну від романського собору, готичні храми вищі і довші, але головне — вони втрачають простоту композиції. Для готики, навпаки, характерна ускладненість форм. Щоб обійти готичний собор, треба було чимало часу, інколи стіни собору розтягуватися на півкілометра. І з різних боків готична споруда поставала в інших формах, весь час дивуючи глядачів новими аспектами. Якщо романський храм мав чіткі лінії, то готичний собор асиметричний і неоднорідний в усіх своїх частинах. Кожний його фасад і портал має свої особливості. Арки, галереї, башти, площадки, колонни, величезні вікна з вітражами і складним переплетінням рам — усе це характерно для готичних споруд. А всередині готичні храми населяли скульптурні й живописні образи, різноманітні й хвилюючі. Готичний собор — це цілий світ. Він увібрав у себе все життя середньовічного міста. У середні віки собор був не тільки місцем церковної служби. Поруч із міською ратушею він був центром усього суспільного життя. У ратуші зосереджувалась суто ділова, практична частина життя, пов’язана із міським управлінням, а в соборі, крім богослужіння, читалися університетські лекції, відбувалися театральні вистави (містерії), іноді засідав парламент. Коло стін собору вирувало міське життя.

Готичні собори відзначаються величезними розмірами, щоб вмістити туди всіх бажаючих. Архітектори й скульптори зробили їх насиченими світлом, різними кольорами й відтінками за рахунок вітражів і вікон різного розміру. Скульптурні композиції не тільки прикрашали собор, але й слугували виявленню усього розмаїття буття, всесвіту, боротьби різних начал у ньому.

Один із найбільш прославлених архітектурних пам’ятників того часу — Реймсський собор у Франції, собор Нотр-Дам, як його називають французи. Він вражає своєю величчю і водночас надзвичайною легкістю, здається схожим на величезного птаха, який широко розкрив свої крила і ось-ось злетить у небо. Живописність форм, динамізм, нестримна фантазія — усе це характерно для готичних соборів. Віктор Гюго, котрий зробив собор Паризької Богоматері героєм свого однойменного твору, писав: “Книга архітектури більше не належала духовенству, релігії, Риму, але — уяві, поезії, народу... В цю епоху існує для думки, вираженої в камені, привілей, подібний до нашої свободи слова: це свобода архітектури. Ця свобода заходить надто далеко. Подекуди портал, фасад або ціла церква набувають символічного смислу, абсолютно чужого культу або навіть ворожого церкві”.

Основні етапи та жанри середньовічної літератури

У літературі Середньовіччя виділяють два основні етапи:

· ранній (IV-X ст.) — час розпаду родового устрою й зародження феодальних відносин: панування різних форм фольклору, розвиток героїчної епічної народної поезії;

· зрілий (XI-XIV ст.) — епоха розвинутого феодалізму, панування дворянства і церкви: формування писемних літератур (клерикальної, лицарської, міської), розвиток оригінальних жанрів, поступове формування національних мов, їх розподіл на романські й германські.

Одним із поширених жанрів Середньовіччя був героїчний епос. Героїчний епос — збірна назва фольклорних творів різних жанрів, в яких відображена воля, завзяття народу в боротьбі зі злом, кривдою, соціальним та релігійним гнітом, прославляються розум, сила, мужність воїнів, богатирів, народних заступників. У середні віки носіями епічної традиції були професійні співці: жонглери — у Франції, шпільмани — в Німеччині, хуглари — в Іспанії. У супроводі старовинних музичних інструментів вони виконували свої пісні на перехрестях доріг, на міських площах, у феодальних замках. І скрізь їх зустрічали із захопленням. Основною аудиторією середньовічних співців, імена котрих не зберегла історія, був простий народ, інтереси якого вони виражали у своїх оповідях. У процесі розповіді про ті чи інші події до основних фактів додавалися нові деталі, нові інтерпретації характерів, нові виражальні засоби. Тому героїчний епос, що первісно існував у такій формі, можна вважати колективною творчістю народу.

У кожній країні героїчний епос формувався століттями й має свої зразки: у Франції — це “Пісня про Роланда”, у Німеччині — “Пісня про Нібелунгів”, в Іспанії — “Пісня про мого Сіда” тощо.

Основний зміст героїчного епосу становить зображення боротьби за волю народу та віру. Героєм виступає легендарний богатир, захисник рідної землі, віри, котрий здійснює подвиги в ім’я свого народу. Він не має міфологічних рис, однак його надзвичайна фізична сила, мужність, моральні якості гіперболізуються, втілюючи народні уявлення про ідеал.

Характерні риси середньовічного героїчного епосу:

• герої — втілення народних ідеалів, мрій, уявлень;

• одвічна боротьба добра і зла;

• поєднання реалістичних елементів з міфом;

• легендаризація подій;

• фантастика;

• природа — живий учасник подій;

• своєрідний стиль (повтори, звертання, постійні епітети, метафори, символи, порівняння, вигуки тощо).

Під впливом християнської релігії у середньовічній Європі активно розвивалася клерикальна література, яка спочатку створювалася латинською, а з XI ст. романськими й германськими мовами і яка виникла в останні століття існування Римської імперії, одночасно з поширенням там християнства. Клерикальна література надзвичайно багата у жанровому відношенні. До неї належать численні житія святих, прозові й віршовані “видіння”, тексти гімнів та молитов, поеми й вірші на сюжети християнської міфології, заклинання тощо. У релігійних творах утверджувався культ Бога, ідея залежності людини від божественної волі, норми релігійної моралі. Клерикальна література відзначалася яскраво вираженим дидактичним характером, вона виконувала функцію виховання людей у дусі поклоніння Богу, готувала їх до загробного життя. У релігійних творах багато символіки, фантастики, алегорій та інших засобів виразності.

Вплив християнства позначився і на розвитку драматургії середніх віків. Театр у добу Середньовіччя відігравав виняткову роль. У той час вистави розігрувалися скрізь, хоча не існувало жодної спеціальної театральної будівлі. Міські майдани, площі, дерев’яні помости, двори готелів — усе це було місцем для драматичних дійств. І дуже часто вистави відбувалися у приміщенні соборів або церков, що були осереддям суспільного життя того часу. Церква була зацікавлена у розвитку театру, оскільки це був ще один могутній засіб релігійного виховання громадян. Характерно, що платні за вистави з глядачів не брали, усі витрати брали на себе або міська влада, або монастирі чи настоятелі церкви.

Якщо давньогрецький театр виник на основі давніх народних обрядових ігрищ та міфології, то середньовічний театр — на основі язичницьких обрядових дійств, а також на підставі церковного богослужіння. Римсько-католицька меса (як і кожне богослужіння) містила у собі елементи театральності. Тому не є випадковим, що багато драматичних жанрів пов’язані з релігією того часу.

Провідним жанром середньовічної драматургії була містерія, у якій розроблялися сюжети Біблії. Існувало три головні цикли містерій: вітхозавітний, новозавітний та апостольський. На пізньому етапі середньовічної літератури (приблизно у XIV-XV ст.) з’являються й містерії світського характеру на історичні теми. Автори більшості містерій залишилися невідомими, до нас дійшло лише кілька імен упорядників містерій: Рютбеф, Жан Бодуель, Жан Міле та ін.

Популярним жанром середньовічної літератури був також міракль, що розвивався у XIII-XIV ст. Сюжет міраклів становлять “чудеса” святих або діви Марії. У міраклях утверджуються релігійно-дидактичні ідеї, проповідується аскетизм, повна покора щодо всіх настанов церкви. Ту ж саму релігійно-дидактичну мету мали й мораліте — невеличкі п’єси на різні морально-етичні та церковні теми, що поширились у Західній Європі у XIV-XV ст. Характерна особливість мораліте — алегоризм. У цих п’єсах грали не якісь конкретні історичні або міфічні особи, а алегоричні персонажі: Мир, Правосуддя, Істина, Благочестя, Розпуста, Невинність, Милосердя тощо.

Із самого початку до містерій, міраклів і навіть до мораліте включалися невеличкі сценки побутового характеру, що походили з народної творчості й пізніше оформилися у самостійний жанр — фарс, який досяг розквіту в епоху пізнього Середньовіччя, коли влада церкви сильно похитнулася. Фарс був найдемократичнішим і найреалістичнішим жанром середньовічної драматургії. У ньому втілювалися думки й мрії народу, волелюбність, оптимізм.

У середньовічну добу поширюються твори історіографів — численні хроніки, у яких знаходили відбиток факти із життя королів, знатних лицарів, феодалів. У хроніках розповідалося про хрестові походи, війни, про діяльність видатних особистостей. Хроніки будувалися на основі принципу документалізму, літописці намагалися бути надзвичайно точними у відтворенні тих чи інших подій, втім, вони нерідко включали до своїх хронік легенди чи сказання, прикрашали постать того чи іншого героя серпанком вигаданих фактів. До хронік включалися й літературні та народні сюжети, що робили хроніки дуже популярними у ті часи. Найбільш відомими хроніками у добу Середньовіччя були хроніки француза Сігеберта з Жамблу (XIII ст.), англо- норманця Ордеріка-Віталіса (XII ст.), німця Оттона Фрейзингенського (XII ст.) та інші.

Велику роль у житті середньовічної Європи відігравав лицарський стан. Лицарі несли військову службу при дворах могутніх феодалів та королів, були основною ударною силою у хрестових походах. Лицарство мало свій кодекс честі, дотримувалося певних правил поведінки та етики. Лицар повинен був бути стійким і мужнім, служити своєму сюзерену, бути чесним і справедливим, добрим і щедрим, захищати знедолених, слабких, беззахисних, особливо жінок. Служіння “дамі серця” також було одним із основних законів лицарства. Лицарська культура дала поштовх до створення численних творів літератури. У добу середньовіччя формується лицарський роман, для якого характерні увага до світського життя людини (хоча й не позбавленого релігійного відтінку), вільний стиль оповіді, живі діалоги, психологічні портрети персонажів. Яскравим прикладом лицарського роману може слугувати “Роман про Трістана та Ізольду”. Найбільш яскраві зразки цього жанру з’явилися у Франції.

У Франції ж, зокрема у Провансі, виникає же один жанр середньовічної літератури — куртуазна поезія. В XI-XII ст. у Провансі зароджується чудова поезія трубадурів, які оспівували радощі життя, шляхетні почуття, лицарське служіння “дамі серця”, якою нерідко була заміжня жінка. Серед понад п’ятисот авторів найвідомішими були Бернард де Вентадорн, Бертран де Борн, Джауфре Рюдель та інші. Іван Франко так писав про них: “Се не кабінетні поети, се рицарі або рицарські чури, що мандрують від двора до двора, від міста до міста, від замку до замку з піснею на устах і з відзнакою своєї дами на шоломі. Їх усюди приймають радо, гостять і обдаровують, можні королі та князі користуються їх услугами та піснею. В ряді трубадурів знаходимо людей різного стану, починаючи від ремісників, конюших та слуг, а кінчаючи на можних лицарях і коронованих особах. Служба одному ідеалові, сила поетичного слова єднає й рівняє їх усіх. “Усі ми належимо до одного стану”, — співає один із коронованих трубадурів”. Найулюбленішими формами трубадурів були: альба — “піснь світанку”, що зображує побачення лицаря з “дамою серця”, яку він будить своїм співом; кансона — ліричний вірш-пісня, що оспівує чисте кохання, прославляє красу й чесноти коханої і переживання лицаря; тенсона — поетична суперечка-дискусія на різноманітну тематику (моральну, етичну, літературну); сирвента — вірш-пісня на якусь політичну тему, здебільшого полемічна; пасторелла — поетична розповідь про випадкову зустріч лицаря з гарненькою пастушкою на лоні природи.

Ще одна яскрава сторінка середньовічної літератури — поезія вагантів. Ваганти — мандрівні ченці, школярі, студенти Західної Європи XII-XIII ст., автори вільнодумної, почасти баламутної, життєлюбної, далекої від аскетичних ідеалів ортодоксальної церкви, подеколи гостро сатиричної лірики. Вони сміливо ставали на шлях світської літератури, зважилися навіть пародіювати канонічні тексти та католицькі ритуали. Автори поезії вагантів в основному залишилися безіменними. Вони не декламували, а співали свої вірші. Найбільш відомі збірки пісень вагантів — “Кембріджський рукопис” (XI ст.) та “Carmina Burana” (XII ст.).

Особливе місце серед художніх здобутків доби посідає поема Данте Аліг’єрі “Божественна комедія” (1307-1321). Написана в традиціях середньовічної літератури, поема разом з тим містила й ідеї нового часу - Відродження. Данте назвав свою поему “Комедією”. Пізніше Дж. Бокаччо був вражений силою таланту автора й величчю його задуму і тому приєднав до назви визначення “Божественна”. Під такою назвою — “Божественна комедія” — твір був опублікований у 1555 р. в Венеції. Данте описує стан душі людини після смерті і в алегоричній формі показує, що людина згідно зі своїми вчинками на землі потрапляє до пекла, чистилища або раю. При цьому письменник спирався на християнське вчення про те, що людина має два життя і дві смерті — фізичну (тілесну) і вічну (духовну). Однак поет долає середньовічне уявлення про незмінність і приреченість людської натури. У центрі його твору людина, котра прагне духовного вдосконалення себе й світу, вона здатна осягнути гріховність всього людства і все ж таки знайти вихід до нового життя. Про задум твору Данте писав у листі Кан-гранде делла Скала: “Врятувати людей від ганебного стану й привести їх до щастя”. Письменник прагнув духовного спасіння людини й усього світу. Він проголошував високі ідеали Добра, Любові, Милосердя, Розуму, які, на його думку, можуть змінити життя суспільства. Данте утверджував силу внутрішніх можливостей людини, її здатність до духовного перетворення себе й світу. Основний сюжет твору складає подорож героя по загробному світу. Цей прийом до Данте неодноразово використовували його великі попередники — Гомер, Овідій, Стацій, Вергілій. У середньовічній літературі існував жанр релігійної літератури — “видіння”, в якому митці показували муки грішників або раювання праведних у загробному світі. Однак у Данте “подорож душі після життя” перетворюється на всеосяжну картину, що показує духовний стан сучасної йому Італії і всього людства. Таким чином, поема сповнена не містичних, а цілком реальних проблем, що набувають філософського значення. Грандіозну будову поеми можна порівняти з храмом, де кожна деталь строго зважена й розрахована. Три частини включають весь загробний світ в уяві середньовічної людини: “Пекло”, “Чистилище” і “Рай”. Однак поет дивиться на нього вже з точки зору людини нової епохи — Відродження, котра думає не про загробне, а про реальне життя. Алегорична цифра “три”, що втілює божественну триєдність, — свідомий задум письменника. 33 пісні містяться в кожній частині, а всього їх — 100 (поемі передує ще й вступ). Форма терцини (тривірша) прийнята для всіх частин поеми. У кожній частині приблизно однакова кількість рядків: “Пекло” — 4720, “Чистилище” — 4755, “Рай” — 4758, а всього — 14233. Отже, Данте прагнув до гармонії пропорцій, називаючи

себе геометром. Думкою про гармонію світу просякнутий увесь твір. Він називається комедією згідно з риторикою того часу. Трагедією називали твір, написаний “високим” стилем і латинською мовою. Данте говорив, що його “комедія” написана “середнім” стилем. За стилістичними поняттями епохи це означає, що в поемі немає ні особливої трагедійної піднесеності, ні навмисного зниження стилю до комічного бурлеску. Крім того, “Божественна комедія” — ліро-епічна поема, в якій розповідь про зовнішні події переплітається з ліричними та філософськими роздумами автора.

Як визнавав сам автор у листі до Кангранде делла Скала, надісланому з Равенни приблизно в 1317 р., Данте писав свою поему з тим, щоб її можна було тлумачити в чотирьох аспектах. Перший аспект — буквальний, коли текст розуміється так, як він написаний. Другий аспект — алегоричний, коли під текст слід підставляти події зовнішнього світу. Третій аспект — моральний — передбачає опис переживань і пристрастей людської душі. Четвертий аспект — анагогічний (зі старогрецької — “такий, що підносить угору”), тобто містичний, філософський. Згідно з такою авторською концепцією кожен образ або ситуацію поеми можна розуміти по-різному. Данте поєднує реальні й вигадані образи, біблійних героїв та персонажів античної міфології, історичних діячів з фантастичними образами. Усе це дозволяє йому створити широку панораму людського буття в історичному й морально-філософському контексті. Данте вперше в літературі показав не абстрактну людину і абстрактне людство, а таких, що існують насправді. І добро і зло в нього показані не абстрактно-умовно, а цілком конкретно, на прикладах з реального життя та історії світової культури. Окрім того, поет намагався осмислити сутність людини й світу з позиції Вічності, Космосу. Автор прагнув усвідомити, куди ж взагалі рухається людство в моральному плані і чи можна змінити цей напрям, навернути людей на правильний шлях.

У межах однієї статті дуже важко охопити весь розвиток літератури середніх віків, однак, як висновок, зазначимо: всі вірування, муки, надії й страждання, вся важка боротьба духу й тіла, всі падіння й поривання людей доби Середньовіччя знайшли відображення у культурі цієї доби, такій розмаїтій, складній і неоднозначній, як і саме життя. Культура середньовічної Європи, що розвивалася під сильним упливом релігії, засвідчила не тільки релігійну покору, а й високий злет фантазії та думки у сфери духовного, вона стала вираженням потягу людства до осмислення свого існування у межах двох іпостасей — Бога та Світу. Ці моральні пошуки людства зумовили гуманістичний пафос літератури Середньовіччя, її виключне тематичне багатство та художню виразність.

ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

· Визначте хронологічні межі доби Середньовіччя.

· Назвіть чинники, які вплинули на формування європейської середньовічної культури та літератури.

· Яке значення мало християнство у духовному житті народів Європи?

· Визначте характерні риси середньовічного героїчного епосу.

· Які жанри лірики розвивалися в середньовічній Європі? Назвіть видатних середньовічних поетів.

· Яку роль відігравав театр у добу Середньовіччя? Які середньовічні драматичні жанри вам відомі?

· Визначте гуманістичний зміст поеми Данте “Божественна комедія”.

· Які традиції та характерні прийоми середньовічної літератури використовуються в цьому творі?

· Які ідеї, висловлені Данте в “Божественній комедії”, були новими для його часу?

ЛІТЕРАТУРА

Дмитриева Н.А. Краткая история искусств. — М., 1985.

Кирилюк З.В. Література Середньовіччя. — Харків, 2003.

Кондзьолка В. Історія середньовічної філософії. — Львів, 2000.

Левчук Л.Т., Гриценко В.С., Єфименко В.В. та ін. Історія світової культури. — К., 1984.

Прокаєв Ф.І., Кучинський Б.В., Булаховська Ю.Л., Долганов І.В. Зарубіжна література ранніх епох. Античність. Середні віки. Відродження. — К., 1994.

Франко І. Данте Аліг’єрі. Характеристика середніх віків. Життя поета і вибір із його поезії // Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 12. — К.: Наукова думка, 1978.

______________­______________­__________________________

* У даному виданні йде мова про Середньовіччя у Європі. Розвиток Середньовіччя на Сході має свою специфіку, про нього буде йти мова у наступних номерах часопису “Тема”.