ВІДРОДЖЕННЯ

ВІДРОДЖЕННЯ

Ренесанс у Європі

Тоді людина була в центрі мистецтва і християнської думки.

Дмитро Чижевський

Хронологічні межі. Однією із важливих епох в історії людської культури, яка прийшла на зміну Середньовіччю, була епоха Відродження або Ренесанс (з італійської Rinascimento, французького Renaissance - “відродження”). Це широкий ідеологічний і культурний рух, що виник у країнах Західної Європи у процесі їх переходу від Середніх віків до Нового часу (приблизно з XIV-XV ст. до середини XVII ст.).

NB! Уперше поняття “Відродження” використав у XVI ст. художник Джорджо Вазарі в трактаті “Життєписи знаменитих живописців, скульпторів і архітекторів” (1550). Термін “Відродження” пов’язаний з ідеєю відновлення античної спадщини в нову добу. Але поряд з античною традицією велику роль у розвитку Ренесансу відігравали й інші культурні чинники, зокрема мистецтво Середньовіччя і народно-поетичні традиції. Зміна епох - Відродження і Середньовіччя - не була різкою. Нова епоха увібрала в себе кращі набутки попереднього історичного періоду. Проте все ж таки це була принципово інша доба в історії людства, що принесла нове світосприйняття і нове розуміння людини, великий духовний підйом у різних галузях життя і культури.

Коментарі

Хронологічні межі Відродження у країнах Європи були різними, що було обумовлено специфікою їх розвитку. Починається Відродження на межі XIII- XIV ст. в Італії, а у другій половині XV-XVIст. охопило Іспанію, Німеччину, Францію, Англію, західні та почасти південнослов’янські країни (Польща, Чехія, Хорватія). У Німеччині підйом Відродження припадає на кінець XV ст. -

початок XVI ст. У Франції Відродження бурхливо розвивається на межі XV-XVI ст. Іспанія, Англія і Польща переживають розквіт ренесансної культури у другій половині XVI ст.

Історичний і культурний контекст. Формування засад Відродження супроводжувалося розкладом феодалізму і пошуком нових шляхів соціального розвитку. У цей час відбулися великі наукові відкриття. Особливо помітними вони були в астрономії. Так, польський астроном Микола Коперник (1473-1543) пояснював рух небесних світил обертанням Землі довкола Сонця. Ідеї М. Коперника знайшли подальший розвиток у працях німецького астронома Йоганна Кеплера (1571-1630), який відкрив закони руху планет. Італійський вчений Джордано Бруно (1548-1600) обстоював думку про безкінечність всесвіту і незліченність світил. А Галілео Галілей (1564-1642) винайшов телескоп і з його допомогою виявив безмежність небесного світу, а також здійснив багато інших великих відкриттів. Подорожі Христофора Колумба, Васко да Гама, Фернана Магеллана розширили уявлення про Землю, про рухливість і безкінечність простору. Отже, у ті часи виникає особливий стан, що породжує відчуття свободи, відкритого простору і безмежних можливостей.

“Ренесансна людина опинилася кинутою у незавершеному світі, де її воля нічим не була скута.” (Дмитро Наливайко)

Гуманізм. Основою Відродження став гуманізм (з латини homo - людина). Сам термін за часів Ренесансу мав специфічне значення, яке відрізняється від сучасного. Так, в Італії гуманістами спочатку називали викладачів гуманітарних дисциплін - поетики, граматики, риторики. Пізніше цей термін почали вживати стосовно всіх діячів Відродження, тому що всіх їх єднала любов до людини, віра у безмежність людських можливостей і силу людського розуму.

NB! Якщо в Середні віки панувала теоцентрична система світосприйняття (залежність людини і світу від Бога), то в епоху Відродження світосприйняття стає антропоцентричним (людина - центр всесвіту). Людина проголошується найвищою цінністю і мірою всіх речей. Вона стає метою буття і його духовним

виміром. Людина, як вважали гуманісти, - це великий світ, який є самоцінним і може розвиватися і вдосконалюватися. У людині втілено Божественну сутність, задум Господа. Такі уявлення формувалися в добу Ренесансу.

Коментарі

Роздуми про духовну сутність людини знайшли відбиток у трактаті італійського гуманіста Піко делла Мірандоли “Промова про чесноти людини” (1496): “Людино, Бог дав тобі все, перш за все свободу вибору... Тобі дана можливість впасти до рівня тварини, однак водночас ти маєш змогу піднестися до рівня Бога...Ти, не обмежена у своїх діях, маючи змогу створити свій образ за власним рішенням.”

Особливості ренесансного мистецтва. У зв’язку із формування гуманістичного світосприйняття саме людина, її внутрішні можливості, здатність до розвитку, духовні проблеми стають предметом мистецтва. Митці Відродження поетизували людину, оспівували її як вінець творіння, втілення Божого образу, утверджували її право на щастя.

Разом зі зміною ставлення до людини мінялося й ставлення до людського, реального світу, якому в добу Середньовіччя приділялося дуже мало уваги. У нову добу виникає інтерес до їх пізнання - як у науковому, так і в художньому аспектах. Мистецтво зображувало прекрасну людину в гармонійному світі, утверджувало позитивні ідеали й цінності буття. Провідні діячі доби оспівували красу світу, створеного Господом, красу людського тіла і природи. Усе це визначає життєствердний пафос культури Відродження.

Культ античності. Античність відігравала виняткову роль у мистецтві й літературі Відродження. Гуманісти відкривають нові античні рукописи й по- новому прочитують старі. Вони розшукують античні статуї, які вражають представників нової доби своєю довершеністю і красою. У статуях античних богів гуманісти убачають близький їм ідеал гармонійної, одухотвореної людини. Античність сприймається як “золотий вік” людства, орієнтуючись на який можна побудувати ідеальне суспільство, створити якісно нове мистецтво. Намагаючись збагнути секрети античної краси, гуманісти переносять античну поетику в сучасні твори.

“Гуманіст - це людина, яка закохана в мистецтво і літературу, особливо Давньої Греції і Риму; вона прагне у широкий світ невідомого, схиляється перед древністю і водночас підносить людськість на небачену висоту...” (Олексій Лосєв)

Гуманісти не тільки звернулися до античної спадщини в усій її повноті, а й відмовилися від посередництва релігійно-церковних догм в її сприйнятті та інтерпретації. Гуманісти знаходили в античних рукописах земні й людські істини. Отже, класична древність допомагала їм відкривати реальний, земний світ і реальну, земну людину. Античність ставала своєрідною “релігією”. Гуманісти схилялися перед взірцями античності, і це допомагало їм створювати нові ідеали доби. Так, гуманісти прагнули відродити античну людину з відповідними думками й почуттями, але насправді вони створили новий ідеал людини, і визначальними її рисами стали вже не лицарські чи аскетичні чесноти, а інтелектуальна культура, свобода думки і багатство почуттів. Це був той тип людини, якого потребувала епоха. Цей образ був ідеалізований, певною мірою героїзований, але саме він став сутністю ренесансної культури.

Сутність духовного перевороту. Отже, епоха Відродження - це великий переворот у культурі, що виявився в таких її рисах:

• антропоцентризм (інтерес до особистості, визнання її цінності);

• віра у духовне самовдосконалення людини;

• поетизація активної, діяльної, інтелектуально розвиненої, вільної людини;

• утвердження високого призначення людини в процесі перетворення світу;

• орієнтація на античну спадщину, упровадження античних ідеалів у нову добу;

• світський характер культури, її звільнення від середньовічних догм і теоцентричності;

• історизм (осмислення людини та її життя у зв’язку із історичними обставинами).

Перехід від Середніх віків до Відродження в літературі засвідчила творчість Данте Аліґ’єрі (Італія). Видатними представниками ренесансної доби в художній літературі були Франческо Петрарка, Джованні Боккаччо (Італія), Вільям Шекспір (Англія), Франсуа Війон, Франсуа Рабле (Франція), Мігель де Сервантес Сааведра (Іспанія) та інші.

Україна і світ

В орбіту європейського Відродження не ввійшли країни православно- слов’янського світу, в яких вся духовна культура у цей час зберігала ще середньовічний характер. Але тут теж були культурні зрушення, які були обумовлені іншими чинниками. Духовну роль Відродження у східних слов’ян відігравала культура бароко.

Література і мистецтво

Люди на полотнах майстрів Відродження виглядають живими, реальними і водночас надзвичайними. У величних образах образах втілено рух думки й глибокого почуття. Вони належать одночасно і до земного, і до вищого світу. Завдяки цьому сучасне переводилося на рівень вічного, утверджувалася богоподібність реальної людини. Це знайшло відбиток у шедеврах Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело Буонарроті, Джорджоне, Тіціана, Тінторетто, Паоло Веронезе, Пітера Брейгеля Старшого, Альбрехта Дюрера і багатьох інших.

Питання і завдання для студентів

Осмислюємо прочитане. 1 Назвіть хронологічні межі Відродження. 2. Розкрийте сутність духовного перевороту того часу. 3. Розкрийте історичний і культурний контекст доби. 4. Яку роль відігравала античність у той час? 5. Які ще чинники впливали на розвиток мистецтва?

Творче завдання. Розкрийте поняття “гуманізм” і визначте його риси у творах образотворчого мистецтва, представлених у розділі.

Робота в групах. Підготуйте стислі повідомлення про митців (художників, скульпторів, архітекторів - 1-2 за вибором) доби Відродження різних періодів: Проторенесанс (XII-XIII ст.), Раннє Відродження (XIV-XV ст.), Високе Відродження (кінець XV - перша третина XVI ст.), Пізнє Відродження (друга половина XVI ст.).

Перевірте себе. Складіть тези свого виступу на тему “Людина в культурі Відродження”.

Франческо Петрарка

1304-1374

Співати по-новому про Любов я прагну!

Одним із перших гуманістів в Італії був Франческо Петрарка. Він писав латиною і живою італійською мовою, створював прозові і ліричні твори, спирався на традиції провансальських трубадурів і античної міфології. Серед його великого набутку найбільшу славу митцю принесли любовні сонети на честь Лаури, тому невипадково Петрарку вважають зачинателем європейської любовної лірики доби Відродження.

Франческо Петрарка народився 20 липня 1304 року в родині нотаріуса в м. Ареццо (Італія). Його справжнє прізвище звучить італійською як Петроккіо, а вигадане ним прізвище Петрарка перекладається як “кам’яна брила”. У його рідному містечку було дуже мало освічених людей. Тому одним із головних завдань свого життя він вважав поширення освіти в Європі, формування у людей бажання вчитися, читати, пізнавати світ.

Через політичні міжусобиці, що тривали тоді в Італії, батьки Петрарки мусили втекти з м. Флоренції (як і Данте) до м. Ареццо, а потім - далі, на південь. У 1311 році мати, батько, Франческо і його брат Джерардо переїздять до м. Пізи, а згодом оселяються в м. Авіньйоні (місто в Провансі, нині територія Франції). Пізніше разом із братом Франческо вивчав право в Болонському університеті у м. Болонья (Італія).

У двадцять два роки Франческо Петрарка повернувся до Авіньйону, яке на той час стало одним із культурних центрів Італії. Після смерті батьків юнаком опікувався єпископ Джакома Колонні, в якого Петрарка працював секретарем. Згодом він здійснив подорожі Францією і Німеччиною, що справили на нього великий вплив. У своїх поетичних творах він змальовував життя як тривалу мандрівку в пошуках незнаного.

Значну частину свого життя Петрарка присвятив церкві і водночас виконував важливі дипломатичні доручення в різних країнах світу.

У світовій літературі ім’я Петрарки нерозривно пов’язане з його ліричної героїнею - Лаурою, якій він присвятив багато любовних сонетів. За його спогадами, він побачив її уперше 1327 року в церкві Святої Клари в Авіньйоні, коли всі мешканці міста готувалися до Великодня. Йому було тоді 23 роки, їй - 20. Вона вже була заміжньою, він - молодим ученим і поетом. Кожного року Петрарка відзначав річницю їхньої зустрічі. Незадовго до смерті він написав: “Уже ні про що я не мрію, крім неї”. Лаура померла дуже рано, у сорок років. У ті часи жінки рано старіли, однак Петрарка не помічав її старості, зморшок на обличчі, сивини у волоссі. Вона для нього так і залишилася вічно прекрасною і недосяжною - ідеалом. Смерть коханої була великою втратою для Петрарки, однак і після смерті вона була в його уяві живою, бо справжнє кохання ніколи не вмирає.

Коментарі

Хто ж така Лаура, героїня сонетів Петрарки? Перший біограф Петрарки італійський письменник Джованні Боккаччо вважав, що Лаура - це узагальнений образ жінки, а не якась конкретна особа. Разом з тим існують й інші версії щодо прототипу Лаури. Серед можливих імен “дами серця” митця називають його сучасницю Лауру де Сад та інших. Деякі дослідники вважають, що ім’я Лаура (або Лавра) є поетичним знаком, символом поетичного покликання - лаврового вінця, яким ще з часів античності віншували митців. Крім того, ім’я ліричної героїні співзвучне італійським словам, що означають “легіт”, “світанок”, “лавр”, а це відкриває широкі поетичні обрії. Отже, поетичний образ Лаури виявився багатозначним.

У 1340 році Петрарка отримав одночасно два запрошення з Риму і Парижу для отримання високої нагороди - лавровий вінець. 8 квітня 1341 року Петрарка прийняв цю нагороду в Римі. Він свідомо обрав саме Рим як місце для пошанування, адже понад усе він цінував римську літературу, вважаючи її взірцевою. В урочистій промові з нагоди отримання винагороди Петрарка висловив надію на відродження класичної літератури у світі.

Україна і світ

Уже в давній українській літературі є згадки про творчість письменника-гуманіста Франческо Петрарку. Так, на початку ХУП століття Мелетій Смотрицький залучив до своєї книги “Тренос” 138 сонетів Петрарки, які згодом у прозовій формі відтворив Михайло Грушевський в “Історії української літератури”. До перекладу творчої спадщини Петрарки в різні роки зверталися Микола Зеров, Михайло Орест, Микола Лукаш, Григорій Кочур, Борис Тен, Ігор Качуровський, Дмитро Паламарчук, Дмитро Павличко.

Словник термінів

Італійський сонет - один із різновидів жанру сонету, що складається з 2 катренів і 2 терцетів. Його схема римування така: абаб абаб (або абба абба) вгв вгв (або вгд вгд).

Катрен - чотиривірш, строфа з чотирьох рядків із суміжним, перехресним чи кільцевим римуванням.

Терцет - тривірш, строфа із відповідним римуванням; найчастіше використовується в сонеті.

Ямб - двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

Сонети

Свою любов до Лаури Петрарка втілив у збірці “Канцоньєре” (“Книга пісень”), що стала гімном високому коханню. Працю над збіркою поет розпочав ще в 1330-х роках, а завершив незадовго до смерті. Книга поділяється на дві частини: “На життя мадонни Лаури” (вірші, написані з 1327 по 1348 рік) і “На смерть мадонни Лаури” (вірші, написані після 1348 року). У книзі вміщено 366 творів, з них - 317 сонетів. Це своєрідний поетичний щоденник, що засвідчує відхід від аскетизму Середньовіччя і формування нового гуманістичного бачення.

NB! У сонетах Ф. Петрарки кохання зображується як благотворна сила, що відкриває людині широкий світ, його природну красу і любов до Бога. Через кохання до жінки ліричний герой Ф. Петрарки відчуває внутрішнє пробудження, піднесення, жагу до життя. Це було справді ренесансне сприйняття цього великого почуття.

Увиразнюючи сутність кохання, митець порівнює любов до Лаури з подібними міфологічними сюжетами - Орфей і Еврідіка, Дафна і Апполон. У віршах митця згадуються й інші міфологічні персонажі. Великого значення у сонетах Петрарки набуває образ Бога, до якого постійно звертається ліричний герой - Творець, на думку автора, освячує велике кохання. Взагалі, образ Лаури тісно пов’язаний із християнськими ідеями любові і вічного життя.

Сонет 61

Благословенні будьте, день і рік,

І мить, і місяць, і місця урочі,

Де постеріг я ті сяйливі очі,

Що зав’язали світ мені навік!

Благословен вогонь, що серце пік,

Солодкий біль спечаленої ночі

І лук Амура, що в безоболоччі

Пускав у мене стріл ясний потік!

Благословенні будьте, серця рани

І вимовлене пошепки ім’я

Моєї донни - ніжне і кохане,

І ці сторінки, де про неї я

Писав, творивши славу, що не в’яне, -

Й ти, неподільна радосте моя!

(Переклад Дмитра Павличка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане 1. Як ви гадаєте, про яку подію йдеться у вірші? 2. Які почуття переживає ліричний герой? 3. Що означає кохання для ліричного героя? Наведіть відповідні цитати. 4. Який міфологічний персонаж згадується у творі? Визначте його роль у тексті. 5. З допомогою яких художніх засобів зображує образ коханої жінки Петрарка?

Сонет 132

Як не любов, то що це бути може?

А як любов, то що таке вона?

Добро? - Та ж в ній скорбота нищівна.

Зло? - Але ж муки ці солодкі, Боже!

Горіти хочу? Бідкатись негоже.

Не хочу? То даремно скарг луна.

Живлюща смерте, втіхо навісна!

Хто твій тягар здолати допоможе?

Чужій чи власній долі я служу?

Неначе в просторінь морську безкраю,

В човні хисткому рушив без керма;

Про мудрість тут і думати дарма –

Чого я хочу - й сам уже не знаю:

Палаю в стужу, в спеку - весь дрижу.

(Переклад Дмитра Паламарчука)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане 1. Охарактеризуйте внутрішній стан ліричного героя. 2. Випишіть іменники, що асоціюються в ліричного героя з коханням. Спробуйте пояснити їх переносне (метафоричне) значення. 3. Знайдіть у сонеті антитези, визначте їх роль у тексті.

Для обговорення. Як ви розумієте слова: “Чужій чи власній долі я служу?”

Сонет 162

Щасливі квіти й благовісні трави,

Прим’яті донною на самоті.

Пісок, що береже сліди святі

Чудових ніжок під листком купави;

Гаї прозорі, віти, наче пави,

Фіалки у любовній блідноті,

Ліса вільготні, тихі та густі,

Куди не сходить сонце величаве;

О краю мій, о ріки голубі,

Ви омиваєте Лаури очі,

Їх блиск перебираючи собі.

Прекрасні ви в своєму непороччі!

А там підводні скелі серед ночі

Горять в мого закохання журбі.

(Переклад Дмитра Павличка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Знайдіть ознаки пейзажу і визначте його функції в тексті. 2. Як створюється образ ліричної героїні? До яких засобів художньої виразності звертається поет? 3. Визначте художні деталі, використані для зображення ліричної героїні.

Творче завдання. Створіть (усно) портрет ліричної героїні.

Сонет 267

Де погляд ніжний, де чарівний вид;

Де постать горда, де струнка постава,

Де мова та бентежна й величава,

Що завдає негідникові встид?

Де сміх, що жалить того, хто набрид?

Де та душа, що, мов зоря яскрава,

Висока й гідна владарського права,

Небесну нам осяяла блакить?

Я вами дихаю, для вас палаю,

Я народивсь для вашого єства,

Без вас мені нема й не треба раю;

Як радість відійшла моя жива,

В словах надію я плекав безкраю,

Та вітер порозвіював слова.

(Переклад Дмитра Павличка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Визначте провідну тему сонета. 2. Який час домінує в сонеті - теперішній, минулий чи майбутній? Поясніть свою думку. 3. Як ви гадаєте, до якої частини “Канцоньєре” належить цей сонет за змістом? 4. Розкрийте внутрішні переживання ліричного героя і художні засоби їх утілення в тексті.

Порівнюємо. Як зображується почуття кохання в сонетах за життя Лаури і на її смерть. Чи вбачаєте ви відмінності?

Для обговорення. Про яку надію йдеться в сонеті?

Сонет 312

Ні зір ясних мандрівні каравани,

Ні стрімкощоглі на морях човни,

Ні рицарі затяжної війни,

Ні олені стрункі серед поляни,

Ні строф любовних плетиво кожане,

Ні вісті радісні із чужини,

Ні спів жіночий ранньої весни

В садах, де чисті гомонять фонтани, -

Ніщо поваби серцю не несе,

Бо згасло сонце і померкло все,

Разом із ним засипане землею.

В життя моє лиш смуток увійшов,

Я кличу смерть, щоб ту зустріти знов,

Що краще був би не стрічався з нею.

(Переклад Дмитра Паламарчука)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Знайдіть у вірші антитези, визнайте їх роль у тексті. 2. Поясніть художнє значення повтору заперечення (“ні”, “ніщо”) на початку рядків. 3. Чому ліричний герой “кличе смерть”? 4. Які художні образи пов’язані із ідеєю життя? А які - зі смертю? 5. Що означає для ліричного героя кохання і його втрата?

Творче завдання. 1. Напишіть твір-роздум на тему “Поет і любов” (за мотивами сонетів Петрарки). 2. Спробуйте написати власний сонет про кохання. (1 завдання за вибором)

Перевірте себе. 1. Розкрийте значення Петрарки для розвитку світової літератури. 2. Доведіть на прикладі прочитаних сонетів, що почуття кохання для його ліричного героя пов’язане із християнськими цінностями. 3. Покажіть особливості італійського сонету на прикладі творів Петрарки.

Вільям Шекспір


1564-1616

Шекспір - і краю йому нема...

Й.В. Гете

23 квітня в Англії - подвійне свято: день Святого Георгія, покровителя Англії, і день народження англійського драматурга Вільяма Шекспіра. Цього дня в самому серці Лондона, на Трафальгарській площі, панує урочиста атмосфера: актори із театру “Глобус” пропонують глядачам найкращі вистави, а все місто майорить червоно-білими прапорцями (символічні кольори Святого Георгія).

Вільям Шекспір народився 23 квітня 1564 року у м. Стретфорді-на-Ейвоні. У церковній книзі міста зберігся запис латиною (офіційною мовою того часу) про народження хлопчика: “Gulielmus, films Johannes Shakspere” - “Вільям, син Джона Шекспіра”. Маленький Вільям був третьою дитиною в сім’ї Джона і Мері Шекспір. Його батько зробив стрімку кар’єру від ремісника до заступника шерифа, а згодом і мера міста. А мати була із заможної фермерської родини. Шекспіри жила в ошатному будиночку на вулиці Генлі.

З п’яти років Вільям почав вивчати грамоту в початковій школі, потім його віддали до Нової королівської школи, де діти вивчали античну літературу та історію. По закінченню навчання Шекспір деякий час працював шкільним вчителем. Він не вступав до університету, бо на той час батько мав великі борги і не міг дати синові вищу освіту. У вісімнадцять років Вільям узяв шлюб з Енн Хетевей, яка народила йому троє дітей.

Згодом Вільям Шекспір полишив свою родину в Стретфорді і вирушив до Лондона. На початку 1590-х років він став відомим у Лондоні як актор і драматург. Працював у театрі Бербеджа, але театр на той час ще не мав певного приміщення. Робота Шекспіра в театральній трупі була дуже напруженою: крім виконання ролей на сцені, він писав п’єси - дві-три на рік, що потребувало значного часу.

При королі Якові І трупа, в якій грав Шекспір, здобула статус королівської. А в 1599 році почалося будівництво театру “Глобус”, де Вільям Шекспір був співзасновником. Фінансове становище Вільяма покращилось, що дозволило йому купити великий будинок у рідному його серцю Стретфорді. Але в Лондоні Шекспір не мав нічого, окрім театру. За свою блискучу творчу кар’єру Шекспір написав 37 п’єс, 2 поеми і 154 сонети.

Традиційно творчість письменника поділяють на три періоди. Перший період (1590-1600) охоплює комедії (“Комедія помилок”, “Два веронці”, “Сон літньої ночі”, “Багато галасу даремно”), історичні драми-хроніки “Ричард ІІІ”, “Генріх IV”), трагедію “Ромео і Джульєтта”. У другий період (1601-1608) були створені трагедії (“Гамлет”, “Отелло”, “Король Лір”, “Макбет”, “Антоній і Клеопатра”). У третій період (1609-1612) написані твори з елементами фантастики (“Перикл”, “Зимова казка”, Буря”).

Шекспір пішов із життя 1616 року у віці п’ятдесяти двох років. Його відспівували у церкві Святої Трійці в Стретфорді, що збереглася й нині.

Україна і світ

Першим українським перекладачем Вільяма Шекспіра став Микола Костомаров, (у 1848-1849 рр. він переклав уривок із трагедії “Отелло”). Над перекладами творів митця в різні роки працювали Іван Франко, Юрій Федькович, Михайло Старицький, Панас Мирний, Леся Українка, Максим Рильський, Ірина Стешенко, Василь Мисик, Борис Тен, Дмитро Павличко, Микола Лукаш, Григорій Кочур та ін. У середині 1980-х років вийшло повне зібрання творів Вільяма Шекспіра у 6 томах українською мовою. Перше ж повне видання “Сонетів” Вільяма Шекспіра українською мовою вийшло в еміграції в перекладі І. Костецького (1958) і в Києві в перекладі Д. Паламарчука (1966).

“Шекспірівське питання”

У біографії Шекспіра дуже багато неясного і навіть загадкового. У його житті і творчості лишилися “білі плями”, що обумовили так зване “шекспірівське питання”, яке давно обговорюється в літературознавстві. А чи існував такий письменник взагалі, чи не ховався під його ім’ям хтось інший? Як відомо, Шекспір отримав лише початкову освіту, то чи ж міг він створити такі вишукані за формою і глибокі за змістом твори, які свідчать про те, що їх автор був високо ерудованою, надзвичайно освіченою і непересічною людиною свого часу?..

Першим під сумнів авторство творів англійського драматурга поставив Джордж Ґрін, який у 1747 році знайшов заповіт Вільяма Шекспіра. У заповіті Вільям Шекспір скрупульозно описав свої матеріальні статки і жодним словом не згадав про свою творчу спадщину. З того часу з’явилося майже півсотні теорій щодо ймовірних претендентів на авторство творів, під якими стояло прізвище Шекспіра.

Однією з популярних теорій була “беконівська”. Філософу Френсісу Бекону (1561-1626) приписують авторство творів В. Шекспіра, оскільки деякі висловлені ним думки збігаються із задекларованими ідеями в художніх творах Шекспіра. До речі, серед прихильників цієї теорії був і Марк Твен (“Чи вмер Вільям Шекспір?”, 1909). По сьогодні ця теорія лишається актуальною, зокрема в книзі В. Германа “Портрет Шекспіра або особиста справа Френсіса Бекона”, 2002 р. наведені нові аргументи на її захист.

В іншій теорії, яка поширювалася в 90-ті роки ХІХ ст., авторство творів Вільяма Шекспіра приписувалося Роджеру Меннерсу, п’ятому графу з роду Ретленда (1576-1612). Такі літературознавці, як С. Дамблон (“Шекспір - це лорд Ретленд”, 1912), Ф. Шипулинський (“Шекспір-Ретленд”, 1924), П. Пороховщиков (“Шекспір без маски”, 1940), І. Гілілов (“Гра про Вільяма Шекспіра чи Таємниця Великого Фенікса”, 1997), досить переконливо обстоюють цю версію.

У США виникла теорія, згідно з якою автором творів В. Шекспіра ніби є високоосвічений аристократ Едвард де Вере, сімнадцятий граф Оксфордський (1560-1604). Цю теорію детально обґрунтували В. Клір (“Шекспірівська змова”, 1993) Р. Вален (“Шекспір: хто він був?”, 1994), Дж. Собран (“Відомий під ім’ям Шекспір”, 1997).

Дехто навіть приписує авторство творів Вільяма Шекспіра освіченим жінкам того часу, а хтось взагалі заперечує існування людини з таким іменем, а авторство приписує цілому колективу митців. Отже, кожна теорія має свої аргументи і право на існування.

NB! Довкола Шекспіра і досі панує атмосфера таємничості. Однак хто б не була ця людина, вона була сином свого часу, своєї культури, яка зробила великий внесок у світове мистецтво.

Словник термінів

Англійський (шекспірівський) сонет - у ньому три катрени і двовірш із парним римуванням: абаб вгвг деде жж.

Сонети

Вільям Шекспір писав сонети у 1592-1598 роках. Вони не призначались для широкого загалу, їх читали у колі друзів і знайомих. Книга “Сонети” не видавалась за життя письменника, побачивши світ 1609 року.

І досі вчені сперечаються, кому ж присвячені сонети митця, ким були прототипи шекспірівських віршів? Присвяту “W.H.” дослідники трактують по- різному. За однією з версій, W.H. - це той, на честь кого написані сонети, за іншою - це особа, завдяки якій вони були надруковані. Серед можливих кандидатур на роль незнайомця називають графа Саутгемптона, графа Пемброка і навіть самого Шекспіра (William himself). Отже, це ще одна загадка Шекспіра...

У сонетах В.Шекспіра три головні персонажі - ліричний герой, його друг і кохана поета. За темами сонети діляться на групи: 1) сонети, присвячені другові (1-126); 2) сонети, присвячені коханій, “смаглявій леді” (127-152); 3) сонети, в яких оспівується радість і краса кохання (153-154).

Хто ж така “смаглява леді” (англ. the Dark Lady)? Це головна героїня сонетів В. Шекспіра, яка наділена рисами земної жінки: вона лагідна і примхлива, надзвичайно красива і водночас реальна. Автор не ідеалізує свою кохану, а змальовує такою, якою вона є насправді - зі своїми чеснотами й недоліками. Любов до “смаглявої леді” принесла розчарування ліричному героєві, оскільки вона віддала перевагу іншому юнакові, якого ліричний герой вважав за друга.

У сонетах В. Шекспіра знаходимо відображення внутрішнього світу ренесансної людини - глибоке переживання почуття кохання і відкриття через нього краси буття, схильність до роздумів, осмислення духовного стану суспільства і пошуки смислу існування.

Сонет 66

Tired with all these, for restful death I cry,

As to behold desert a beggar born,

And needy nothing trimmed in jollity,

And purest faith unhappily forsworn,

And gilded honor shamefully misplaced,

And maiden virtue rudely strumpeted,

And right perfection wrongfully disgraced,

And strength by limping sway disabled,

And art made tongue-tied by authority,

And folly, doctor-like, controlling skill,

And simple truth miscalled simplicity,

And captive good attending captain ill.

Tired with all these, from these would I be gone,

Save that to die, I leave my love alone.

***

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості - ганебний суд,

І злу - добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці.

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.

(Переклад Дмитра Паламарчука)


***

Я кличу смерть - дивитися набридло

На жебри і приниження чеснот,

На безтурботне і вельможне бидло,

На правоту, що їй затисли рот,

На честь фальшиву, на дівочу вроду

Поганьблену, на зраду в пишноті,

На правду, що підлоті навдогоду

В бруд обертає почуття святі,

І на мистецтво під п’ятою влади,

І на талант під наглядом шпика,

І на порядність, що безбожно краде,

І на добро, що в зла за служника!

Я від всього цього помер би нині,

Та як тебе лишити в самотині?

(Переклад Дмитра Павличка)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Опишіть душевний стан, який переживає ліричний герой. 2. Поясніть, чому він почувається нещасним? 3. Охарактеризуйте образ ліричного героя. Доведіть, що він є ренесансною людиною.

Порівнюємо. 1. Якщо ви володієте англійською мовою, порівняйте оригінал і переклади твору Дмитра Паламарчука і Дмитра Павличка. Як кожен із перекладачів відобразив художні особливості оригіналу? 2. Хто з перекладачів, на вашу думку, найкраще відтворив мотив втоми, адже слово “tired” багатозначне. 3. Який із перекладів вам більше сподобався? Чому?

Для обговорення 1. Які думки й почуття викликав у вас сонет? 2. У чому ви вбачаєте актуальність твору?

Краса слова

66 сонет має незвичну синтаксичну будову, він складається лише з двох речень. Мова ведеться від першої особи однини. У монолозі ліричного героя висловлено протест проти несправедливого життя в соціумі, де все йде шкереберть. Соціальні, етичні, естетичні, філософські проблеми розкриваються через антитезу (зло - добро, істина - дурниця, честь - бруд, розкіш - злидні). Художній світ зображується жахливим, тут немає місця мистецтву, красі, істині. Від такого хаосу в суспільстві ліричний герой бажає знайти забуття в смерті. Він самотній, глибоко страждає, але при тому не перестає мислити й відчувати серцем. Автор протиставляє мислячу особистість (англ. займенник “I” (я)) світові, що потерпає від зла.

Анафора (повтор початку) у десяти рядках сонета посилює безкінечну трагедію і журливий настрій. Сонет має певне обрамлення, перше і друге речення розпочинаються зі слова “Стомившись” (англ. Tired). Композиційно сонет складається із зав’язки (яка є тезою про життєві прикрощі, що унеможливлюють бажання жити) і розв’язки (яка є антитезою, бо, всупереч негараздам, зажди є світлий вихід із будь-якої ситуації). Ліричний герой доходить позитивного висновку: якщо він кохає, то мусить мати сили жити.

Сонет 116

Коментарі

Головною темою сонета є визначення справжнього кохання. Провідними мотивами даного вірша є незмінність справжнього кохання з плином часу і те, що саме справжнє кохання є духовним орієнтиром у просторі. Це сонет-клятва, ліричний герой присягається у вірності кохання, усвідомлюючи всі життєві випробування, які можуть затьмарити почуття. Художній світ сонета надзвичайно широкий, він розширюється до меж всесвіту, сягаючи висоти зірки, за якою пливе мандрівний човник кохання (“the star to every wand’ring bark”), і водночас концентрується на особі однієї людини - на трояндових вустах і щоках (“rosy lips and cheeks”).

Творче читання

Let me not to the marriage of true minds

Admit impediments. Love is not love

Which alters when it alteration finds,

Or bends with the remover to remove.

O no, it is an ever-fixed mark

That looks on tempests and is never shaken;

It is the star to every wand’ring bark,

Whose worth’s unknown, although his height be taken.

Love’s not time’s fool, though rosy lips and cheeks

Within his bending sickle’s compass come:

Love alters not with his brief hours and weeks,

But bears it out even to the edge of doom.

If this be error and upon me proved,

I never writ, nor no man ever loved

***

Не буду я чинити перешкоди

Єднанню двох сердець. То не любов,

Що розцвіта залежно від нагоди

І на віддаленні згасає знов.

Любов - над бурі зведений маяк,

Що кораблям шле промені надії,

Це - зірка провідна, яку моряк

Благословляє в навісній стихії.

Любов - не блазень у руках часу,

Що тне серпом своїм троянди свіжі –

І щік, і уст незайману красу.

Той серп любові справжньої не ріже.

Як це брехня - я віршів не писав,

І ще ніхто на світі не кохав.

(Переклад Дмитра Паламарчука)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Назвіть провідні образи-символи твору, розкрийте їх значення у тексті. 2. Як ви вважаєте, за своєю композицією сонет є монологом чи діалогом? Поясніть свою версію тлумачення твору. 3. Які ренесансні цінності утверджуються в сонеті?

Порівнюємо. Якщо ви володієте іноземною мовою, порівняйте художні образи, використані в перекладі і в оригіналі.

Для обговорення. Назвіть критерії справжнього кохання, спираючись на сонет В. Шекспіра.

Краса слова

Сутність кохання розкривається в оригіналі сонета метафорично. У першому катрені проголошується глибинність і непохитність цього почуття. Так, любов є зіркою (“the star”), на яку орієнтуються мореплавці, це може бути північна зірка, яку завжди можна відшукати в безхмарному небі, і прямуючи за нею мореплавець ніколи не схибить. Любов є “ever-fixed mark” - морськими координатами, за якими веде свій корабель мореплавець. Морська стихія є домінантою в цьому катрені. Тож любов як бурхливе море, і треба бути обізнаним і терплячим, щоб вміло вести свій корабель. У другому катрені задано як вертикаль цього почуття - висота зірки, так і горизонталь -терпіння, віра, християнська надія.

У третьому катрені любов порівнюється з вічністю. Любов протиставляється часу, вона не рахується годинами або тижнями. Звертаючись знов до образу компасу (“Within his bending sickle’scompass come”), автор утверджує думку про обережність у плаванні на човні кохання серед буремних вод часу. Хоча слово “compass” в даному контексті використовується в іншому значенні - “sickle’s compass” (дослівно укр. “окружність серпа”), але тематично належить попередньому катрену.

Сонет 130

Коментарі

Ліричною героїнею вірша є “смаглява леді”, а її поетичний портрет - центральною темою. Серед можливих прототипів “смаглявої леді” сонетів Шекспіра називають доньку придворного музиканта Б. Бассано Емілію, придворну даму королеви Єлизавети Мері Фіттон та інших жінок. Утім, пошуки імені коханої Шекспіра - марна справа, оскільки митець писав не про якусь реальну жінку, а створював сам образ кохання, що пережив століття. Не так вже й важливо, кому насправді Шекспір присвячував свої сонети, головне, що він розкрив усе багатство і розмаїття проявів кохання, невмирущість цього почуття у часі.

Творче читання

My mistress’ eyes are nothing like the sun;

Coral is far more red than her lips’red;

If snow be white, why then her breasts are dun;

If hairs be wires, black wires grow on her head;

I have seen roses damasked, red and white,

But no such roses see I in her cheeks;

And in some perfumes is there more delight

Than in the breath that from my mistress reeks.

I love to hear her speak, yet well I know

That music hath a far more pleasing sound.

I grant I never saw a goddess go;

My mistress, when she walks, treads on the ground.

And yet, by heaven, I think my love as rare

As any she belied with false compare.

***

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди,

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, -

А не конвалії між диких трав.

І голосу її рівнять не треба

До музики, милішої мені,

Не знаю про ходу богинь із неба,

А кроки милої - цілком земні.

І все ж вона - найкраща поміж тими,

Що славлені похвалами пустими.

(Переклад Дмитра Паламарчука)

Робота з текстом

Осмислюємо прочитане. 1. Яким постає образ коханої поета? 2. З допомогою яких засобів створюється цей образ? 3. Доведіть, що ідеал поета пов’язаний із природою. 4. Що надає образу жінки піднесеності? 5. Які думки й почуття виражає в цьому сонеті автор?

Порівнюємо. 1. Порівняйте оригінал і переклад сонета, знайдіть розбіжності в перекладі. Чи вдалося перекладачеві відтворити настрій сонета?

Для обговорення. Чи можна вважати 130 сонет В. Шекспіра пародією на сонети Ф. Петрарки? Наведіть аргументи на захист своєї позиції.

Творче завдання. Опишіть (усно) портрет “смаглявої леді”.

Краса слова

У сонеті Шекспіра оспівується природна краса земної жінки, вона не ідеалізується, як у сонетах Петрарки. Шекспір майстерно добирає слова на честь жінки, у тому числі вдається до порівняння задля увиразнення її рідкісної, виняткової краси (“rare”), в українському перекладі “найкраща з-поміж всіх”).

В українському перекладі виникають нові образи, близькі українському фольклору. Так, лірична героїня в перекладі твору “дише так вона, як дишуть люди”, а “не конвалії між диких трав”. В оригіналі твору подих порівнюється з витонченими парфумами (“And in some perfumes is there more delight / Than in the breath that from my mistress reeks”).

Ромео і Джульєтта (1594)

Історія створення. Історія про Ромео і Джульєтту була надзвичайно популярною за часів правління королеви Єлизавети I, особливо в інтерпретації Артура Брука, що називалася “Трагічна історія Ромео і Джульєтти”. Коли два актори розпочинали виставу, весело проголошуючи пролог, глядачі вже знали, що на сцені буде багато сварок і бійок, які призведуть до загибелі головних героїв. Узявши за основу відомий сюжет, В. Шекспір надав йому широкого філософського звучання.

Кохання і світ. У центрі трагедії поставлено історію пристрасного кохання Ромео і Джульєтти, але разом з тим перед читачами розгортається життя суспільства у різних його проявах. Події відбуваються в Італії, у місті Вероні наприкінці XV ст. Це місто за часів В. Шекспіра мало погану славу, бо тут здавна велися міжусобні війни і траплялося багато жорстоких убивств.

Сучасне фото: м. Верона

У п’єсі йдеться про ворожнечу між двома заможними родинами м. Верони - Монтеккі і Капулетті. Причину сварки вже давно ніхто не пам’ятає, проте ворожнеча передається від покоління до покоління. Головні герої - Ромео Монтеккі і Джульєтта Капулетті. Пристрасні почуття, що спалахнули між ними, суперечили сімейним традиціям, адже між їхніми родинами панувала кровна ненависть.

Художній світ у зображенні В. Шекспіра наскрізь просякнутий злом і ненавистю. Водночас у цьому світі є місце красі, коханню і радості життя, хоча вони супроводжуються важкими випробуваннями і трагічними подіями.

NB! Провідною у трагедії є тема кохання, однак у творі розкриваються й інші теми: суспільної ворожнечі, родової помсти, стосунків батьків і дітей, життя і смерті та інші. Оскільки події відбуваються на межі Середньовіччя і Відродження, важливу роль у п’єсі відіграють мотиви долі і приречення, що в ті часи сприймалися як визначені Богом.

Художній конфлікт. Конфлікт твору має зовнішнє і внутрішнє втілення. У п’єсі стикаються представники різних родин, кожну з яких представляє цілий ряд персонажів. З боку Монтеккі - Ромео, його батьки, друзі (Меркуціо, Бенволіо), слуги та інші. А з боку Капулетті - Джульєтта, її батьки, Тібальт, слуги та інші. Утім, у творі є персонажі, що постають понад міжусобною битвою - князь Верони Ескал, брат Лоренцо і брат Джованні (францисканські монахи), няня Джульєтти, хор. Князь Верони неодноразово пропонував родинам Монтеккі і Капулетті припинити давню війну, але його умовляння залишалися без відповіді. Зовні погоджуючись із князем, ніхто з членів родин і наближених до них людей насправді внутрішньо не усвідомили необхідності жити по-іншому - в мирі й злагоді. Тож В. Шекспір показує, що зовнішні сутички є наслідком глибоко прихованих (внутрішніх) конфліктів, які розгортаються передусім у людській душі: кохання і ненависть, справжнє почуття і суспільні забобони, світло і темрява, добро і зло.

Композиція і сюжет. Шекспірівська п’єса складається з п’яти дій, які поділені на сцени. Перша і друга дія - це зав’язка і розвиток дії. У третій дії відбувається кульмінація твору, у четвертій-п’ятій настає розв’язка.

Образи Ромео і Джульєтти. На початку трагедії Ромео постає сумним і невпевненим у собі. Його думки затьмарені невзаємним коханням до Розаліни. Але зустріч із Джульєттою, що, як блискавка, увійшла в його душу, внутрішньо змінила героя і весь світ довкола нього. Серце Ромео заполонила нова, вже взаємна, любов. Тому юнак стає упевненим у собі, у нього з’явився новий смисл життя, що для нього полягає у щасті із Джульєттою.

Ромео тепер по-іншому дивиться і на себе, і на оточуючих його людей, і на своїх батьків, і на тих, кого раніше вважав ворогами. Отже, кохання змінило Ромео, і він тепер не хоче продовжувати воювати або когось убивати. Навіть Тібальтові, котрий провокує його на жорстокість, він пропонує мир і згоду. Проте у світі всі залежать одне від одного, вважає В. Шекспір, тому Ромео не в змозі припинити давню ворожнечу поміж родинами. Убивши Тібальта з родини Капулетті за смерть Меркуціо, Ромео мусить піти у вигнання, що розлучає його із Джульєттою.

У зображенні Джульєтти В. Шекспір теж підкреслює великий доброчинний вплив кохання. На початку твору в оточенні юної героїні перебувають лише батьки і няня. Джульєтта жила, не знаючи ані себе саму, ані світу. І тільки кохання до Ромео відкрило їй очі і змусило прокинутися серце. Хоча зустрічі героїв відбуваються вночі (під вечір або на світанку), довкола них розливається світло (зірок, місяця, ліхтарів), що підкреслює радість і повноту взаємного почуття.

В. Шекспір своєрідно підходить до обробки біблійного сюжету про Адама і Єву. Ромео і Джульєтта зображуються як перші люди на Землі, створені Господом. Через кохання вони відкрили Його великий задум – красу світу, радість життя, смисл існування, щастя. Проте насильство суперечить прекрасному Божому задуму, стверджує автор. Ромео і Джульєтта гинуть в обіймах одне одного.

Проблема фіналу. Чому померли Ромео і Джульєтта? Була їхня смерть випадковою або закономірною? Чи могло бути інакше? Хто винен у тому, що герої загинули? Усі ці питання обговорює вже не одне покоління... Здається, провина за їхню смерть покладена не тільки на випадок чи на самих персонажів твору (поради Лоренцо, поспішні рішення Джульєтти і Ромео), але передовсім на суспільство, в якому панують розбрат і жорстокість. Ромео і Джульєтта за свого життя не змогли припинити ворожнечу поміж двома родинами, але їхня смерть стала останньою крапкою у цій війні і важливим уроком для наступних поколінь. А ви як вважаєте?..

Україна і світ

Перший український переклад трагедії “Ромео і Джульєтта” здійснив Пантелеймон Куліш 1901 року. Відомі також переклади Миколи Вороного (1928 р.), Ірини Стешенко (1952 р.) і Василя Мисика (1932 р., опубл. 1988 р.).

Краса слова

Жанрова своєрідність твору. Оскільки у п’єсі розкривається нездоланність обставин, які визначають трагічну долю героїв, “Ромео і Джульєтта” є трагедією. Разом з тим у творі органічно поєдналися елементи трагедії і комедії. До трагічних елементів належать мотиви трагічного кохання, смерті, зіткнення пристрасного почуття зі світом зла і соціальними забобонами. Але художній світ у зображенні В. Шекспіра постає також цілком реальним, земним і не позбавленим радості. Гумор (няні Джульєтти), веселощі балу, щастя закоханих і гра, яку вони для себе вигадують, - усе це прояви життя, що зігріте теплим почуттям автора.

У кожній дії п’єси можна простежити перехід комедії у трагедію, і навпаки. Так, на початку твору Меркуціо розпочинає “гру”, щоб розважити Ромео і вивести його із стану нещасливого закоханого. Вони одягають маски і опиняються у ворога на балу, щоб розвінчати “чари” над Ромео, який без

відповіді закоханий в Розаліну. Але на балу він зустрічає нову, вже взаємну любов. І далі події розгортаються щасливо для Ромео. Але трагічні елементи з’являються вже в сцені біля балкону Джульєтти, коли над ним тяжіють зловісні передчуття. Ромео і Джульєтта таємно одружуються, задля цього Джульєтта обманним шляхом відпрошується у батьків. А отець Лоренцо робить припущення: “Щоб через шлюб ваш та родинна злоба / У дружбу обернулася до гроба”.

З третьої дії весела “гра в шлюб” комедія перетворюється на трагедію: на дуелі гине Меркуціо, за ним Тібальт, а Ромео стає вигнанцем.

Іншу “гру”, яка теж базується на обмані, хитрощах пропонує святий отець Лоренцо, коли пропонує Джульєтті випити трунок і ввести в оману рідних і нелюбого Париса. Проте не всі правила “гри” були дотримані: посильний до Ромео не мав змоги попередити Ромео про вдавану смерть Джульєтти. Мотив неминучості і приреченості стає провідним в останній дії. Події починають стрімко розгортатися, і втрати стають неминучими. Історія закінчується трагічно.


Міґель де Сервантес Сааведра

1547-1616

Для обох, сновидця і його сну, вся суть сюжету полягала у протиставленні

двох світів: вигаданого світу лицарських романів і повсякденного світу.

Хорхе Луїс Борхес

23 квітня в Іспанії відзначають свято Сан-Хорхе (Святого Георгія) - День книги, що припадає на день смерті великого письменника Міґеля де Сервантеса Сааведра, роман якого про Дон Кіхота є однією із найпопулярніших книг у світі. У цей день іспанці збираються в людних місцях і по черзі протягом двох-трьох днів читають “Дон Кіхота”, а також дарують одне одному книжки і троянди.

Вважається, що письменник народився 29 вересня у день святого Михайла, який широко відзначають в Іспанії, тому й отримав при хрещенні ім’я Міґель. Вважається також, що він народився у місті Алькала-де-Енарес і там же був хрещений у церкві Святої Марії. І що ім’я “Сааведра” він узяв для того, щоб відрізнятися від такого собі Міґеля де Сервантеса де Кортінас, вигнаного з королівського двору - але це станеться трохи пізніше, а до того він, один із сімох дітей хірурга Родріґо де Сервантеса та його дружини Елеонор, разом із родиною помандрує спочатку до міста Вальядолід, а потім, куди доля занесла не зовсім успішного батька, до міста Кордова. Навчання своє він, можливо, розпочав в одній із єзуїтських шкіл, міг навчатися в Кордові, Севільї чи Саламанці, а може, ще десь - ми не все знаємо про ті далекі часи.

Маючи неповних 20 років, Сервантес перебирається до Мадрида, але і там довго не сидить на місці. 1575 року, знаходячись на кораблі “Сонце”, він (а з ним і його брат Родріґо) потрапляє до полону й опиняється в Алжирі, де його роблять рабом. За п’ять років полону він чотири роки поспіль намагався втекти, беручи на себе відповідальність за своїх ув’язнених товаришів. Зазнавав тортур - і знову намагався втекти, то морем, то суходолом, але так і не вдалося.

Завжди знаходився зрадник, або перехоплювалися послання чи кораблі, на яких Сервантес намагався втекти. І лише восени 1580 року він був визволений за 500 ескудо, що тоді було вельми значною сумою, адже його вважали важливим полоненим. І Сервантес повернувся до Іспанії, де наприкінці того ж року дістався Мадрида.

Потрапивши на службу до іспанського короля Філіпа ІІ, Сервантес навіть виконував шпигунські завдання на заході того ж Алжиру, де був раніше полоненим. За успішне завершення цієї місії він отримав вдесятеро менше, аніж був викуп за нього, і повернувся до Мадриду. І потім, ще багато років поспіль, він буде повертати ті гроші, що колись були позичені на його порятунок із полону.

Наприкінці ХУІ століття король Філіп ІІ, готуючись до майбутньої війни (з 1587 до 1604 рр.), збирав свою “Іспанську Армаду” (відому як “Непереможна”) - флот зі 130 кораблів. Повернувшись на батьківщину, Сервантес здійснює закупівлі провіанту для “Непереможної Армади”. Проте торговцем він був не дуже вправним, його весь час переслідували невдачі, а завершилося це тим, що він навіть потрапив до в’язниці.

Розпочавши свою літературну кар’єру досить пізно, майже в сорок років, Сервантес не мав швидкого успіху. Ані його новела “Галатея”, ані численні драматичні твори не викликали особливого інтересу у публіки, тому він не міг сподіватися на покращення свого фінансового становища. Тому Сервантес прагне заробити іншими способами, проте його підприємницька діяльність так само не мала успіху. 1603 року митець перебрався до Вальядоліда, де завершує розпочату раніше першу частину роману “Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі”, який ми інколи називаємо просто “Дон Кіхот”.

Опублікована 1605 року, перша частина роману одразу стала блискавично популярною: протягом одного року було видано п’ять накладів книжки - і всі вони розійшлися. Твір перекладали й за кордоном, проте того успіху, що став би підставою для фінансової упевненості, автор так і не отримав. Його знали, його книжкою зачитувалися, проте вона також викликала глузливі насмішки й заздрощі.

З того часу Сервантес не припиняв писати. Драми, новели, поеми, ще один роман “Мандри Персілеса і Сигізмунди”... А в 1615 році вийшла друга частина роману про Дон Кіхота. У 1616 році, уже на смертному ложі, митець здійснив останній серйозний крок у своєму житті: він прийняв постриг у ченці, відмовляючись від земного світу, де був і приватною особою, і рабом, і військовим, і торговцем, і дипломатом, і письменником. І після того наприкінці квітня помирає. Про що він думав в останні миті свого життя? Чому земний світ видався йому марнотою? Чого він шукав там, за межею земного існування, коли збирався у засвіти?.. Ми про це ніколи не дізнаємося. Сервантес і його Дон Кіхот залишилися вічною загадкою літератури, яку ми й досі розгадуємо. І тут немає готових рішень. Кожен знайде своє.

Україна і світ

Перекладений багатьма мовами світу, роман Сервантеса прийшов до українського читача наприкінці XIX століття. Ще Іван Франко, який мав великий інтерес до західних літератур, здійснив скорочений віршований переспів роману, опублікований 1891 року. Працював над ним також і письменник Володимир Самійленко. На початку ХХ століття роман переклав Микола Іванов. Значною подією стало видання українського перекладу “Дон Кіхота” 1995 року - це переклад, розпочатий, але не завершений Миколою Лукашем. Його закінчив Анатоль Перепадя. Книжка, що так довго йшла до нас, варта того, щоб поставитися до неї максимально уважно.

Дон Кіхот (1605-1615)

Історія створення. Сервантес створював “Дон Кіхота” упродовж багатьох років. За словами самого автора, він почав писати твір у в’язниці, куди потрапив 1597 року (банк, у якому Сервантес зберігав зібрані податки, став банкрутом, тому Сервантеса засудили за розтрату коштів). Під час ув’язнення в уяві письменника постав образ людини, яка під впливом лицарських романів вирушила здійснювати подвиги, наслідуючи героїв улюблених книжок. Можливо, тодішня Іспанія видавалася Сервантесові духовною “в’язницею” і через образ Дон Кіхота він утверджував ідею внутрішньої свободи. А можливо, задум роману був пов’язаний із особливостями соціально-економічного розвитку і культури того часу.

У романі багато автобіографічного матеріалу. Дружина письменника була родом із Ламанчі, від її родичів митець уперше почув історію про Алонсо Кіхаду - палкого шанувальника лицарських романів. У романі згадуються імена багатьох сучасників Сервантеса, перетворених його уявою на художні образи.

Роман складається з двох частин, які вийшли другом з інтервалом у понад десять років: перша частина - 1605 року, друга - 1615 року.

Зв’язок твору з лицарськими романами і синтез різних жанрових ознак у ньому. Походження слова “роман” виводять від назви романських мов (romanus). За часів Середньовіччя словом “роман” називали будь-які твори, написані народною - романською (французькою, італійською, іспанською, португальською та ін.) мовою, а не латиною. Згодом словом “роман” почали називати епічні твори значного обсягу різноманітної тематики та побудови.

Коментарі

Сьогодні англомовне літературознавство фіксує два значення цього терміну: 1) romance (франц. roman) - 1) мається на увазі античний і середньовічний роман; 2) стилізований під давнину твір; 2) novel - тобто новочасний, або сучасний роман. Також у сучасному літературознавстві розрізняються власне story - правдива чи вірогідна історія і novel - історія вигадана.

За часів Середньовіччя у Європі були напрочуд популярними лицарські романи, пов’язані з культурою лицарства. Вони мали велике значення для свого часу, оскільки привернули увагу до особистого життя людини, її індивідуальності й почуттів. На відміну від античних “романів”, які мали здебільшого міфологічно-казковий характер, у лицарських романах доби Середньовіччя герой-лицар вирушає в широкий світ і утверджується в ньому. Хоча цей світ чудесний і герой у ньому часто стикається з фантастичними силами, здійснює подвиги (заради високої мети, Прекрасної Дами, перемоги життя над силами зла), та все ж таки в лицарських романах з’явилися окремі історичні прикмети доби. Оскільки зміст цих романів складали загалом випробування героїв, їхні пригоди, то ці романи називаються “авантюрними” (з французької aventure - пригода). Велику роль у лицарських романах відігравало почуття шляхетного кохання, яке було рушійною силою сюжету. Образи героя і його Дами серця ідеалізувалися, прославлялися за їхні моральні якості і почуття, хоча нерідко герої переживали трагедію.

Паралельно із цими великими формами літератури в Середні віки розвивалися дрібні фольклорні форми сатиричного і пародійного характеру, в яких на перший план виходили образи крутія, блазня, дурня. Вони теж були частиною тогочасної дійсності і розкривали світ уже не в ідеалізованому (чудесному), а більш реальному забарвленні. Поступово формувалися передумови для створення “крутійського” роману, де герой був тісно поєднаний із реальним світом, мусив постійно рухатися в ньому і опановувати його, завдяки своїй вдачі й життєвій енергії. Це вже був не ідеальний герой, а такий, що поєднував у собі різні риси, зумовлені дійсністю.

Панування лицарського роману в Європі тривало аж до XVI століття, допоки Сервантес не написав свого “Дон Кіхота”, спираючись на існуючи традиції європейського роману і водночас ідучи далі.

NB! У творі органічно поєдналися різні традиції європейського пригодницького роману: “авантюрна” і “крутійська”. Велике значення у творі має народний сміх.

Сміх (який у романі виявляється через гумор, іронію, пародію, сатиру) є одним із важливих складників роману Сервантеса. Він дозволяє повертати образи і ситуації в різних аспектах, виявляє в них приховані грані і зумовлює широкий філософський зміст роману, який вийшов за межі ідеалізації дійсності і став засобом її пізнання. Сервантес спирався також на досягнення героїчного епосу доби античності і Середньовіччя, вибудовуючи твір як розповідь про мандри героя, його пригоди й пошуки незнаного. Але разом з тим ця традиція теж була творчо переосмислена митцем, який прагнув показати реальний світ.

“Дон Кіхот” - це не тільки пародія на лицарський роман, не тільки перший і найвизначніший гумористичний роман, у ньому було щось значно більше. Це був перший рішучий крок до реалістичного зображення справжнього життя і народу, а разом з тим і перший роман, в якому автор спробував більше заглибитися в характер свого героя, поруч із смішними сторонами показати і його симпатичні, навіть благородні риси і висловити устами цього героя або інших дійових осіб ряд критичних та позитивних думок про стан тодішнього суспільства, його потреби і прагнення. Одним словом, у “Дон Кіхоті” ми бачимо перший роман новішого крою; це суспільно-психологічний і філософський твір, хоч на його тлі автор виводить ще веселі, іноді карикатурні замальовки в старому лицарському дусі” (Іван Франко. “Влада землі у сучасному романі”)

Доля самого роману Сервантеса в його епоху була трагічною. Широка публіка сміялася з пригод Дон Кіхота, не звернувши уваги на високі гуманістичні ідеї, закладені автором у його твір. І досі цей роман викликає широкі дискусії серед дослідників і читачів.

Отже, у романі “Дон Кіхот” виявилися характерні ознаки культури доби Відродження:

• посилення інтересу до дійсності як об’єкту зображення (дійсність уже не абстрактно-символічна, а набуває конкретних рис, вона показана у постійному русі, змінах);

• конкретизація моментів реальної дійсності і людського життя (перевага конкретики над абстракціями та умовними формами);

• дійсність набуває суспільних ознак, хоча вони ще не узагальнюються, не аналізуються;

• увага до різноманітних типів та людських характерів, які взаємодіють між собою;

• прагнення мотивувати події та вчинки;

• активне авторське начало, креативна сила, автор - не сторонній споглядач, а частина реального світу, учасник живого життя;

• людина в романі Відродження - не стільки людина конкретна (хоча вона має і конкретні риси), а ще й “притча на тему про її можливості” (за словами Дмитра Затонського).

“Дон Кіхот не є особистістю у повному смислі. Він і набагато більше, і водночас набагато менше, аніж особистість, а саме: притча на тему про її можливості. Як алегорична модель людського образу він на століття обігнав художній розвиток, але як постать реалістична він увесь ще в культурі Відродження”. (Дмитро Затонський)

Особливості сюжету і композиції твору. Із перших сторінок роману читач потрапляє у відомі ситуації лицарського роману, тільки перенесені із ідеального чудесного часу в реальну Іспанію кінця XVI - початку XVII століття. Окрасою лицарського роману був молодий, вродливий лицар - утілення шляхетності та інших чеснот, закоханий у свою обраницю і здатний перемагати чаклунів, велетнів, юрмища ворогів. Але в романі Сервантеса на його місці опинилася звичайна людина. І потрапила вона в звичайний, а не казковий світ.

Із самого початку роману, оформлюючи присвяту ясновельможному “Дукові Бекарському”, Сервантес говорить про свій роман як про твір, “позбавлений коштовних оздоб витворності і вченості, якими красуються звичайно твори, скомпоновані в домах людей освічених”. Він наполягає на простоті та щирості свого “літературного подарунку”. І в дусі простоти та “правдивості” розпочинає історію Алонсо Кіхано з Ламанчі - гідальго, настільки захопленого читанням лицарських романів, що він мав удома силу силенну книг, а поза тим - лише старий щит, спис, шкапу і пса-бігуна.

Ще були в нього ключниця та небога, однак вони лише підкреслюють усю убогість побуту героя, що не відповідали висоті польоту його героїчних мрій. Бо він уявляв себе самотнім мандрівним лицарем, закоханим у Прекрасну Даму - і тому зобов’язаним здійснювати численні подвиги: щоб укрити себе довічною славою - та уславити красуню своїх найзаповітніших мрій. А за відсутності такої красуні поруч, пригадалася йому така собі селянка Альдонса Лоренцо, пишно перейменована на Дульсінею з міста Тобос. Так само, як і герої численних лицарських героїчних фантазій, Кіхано, хоч і не дає імені своєму мечу, але перейменовує старезну шкапу на “Росінанта”. Знайшовши собі зброєносця із простих селян (Санчо Панса), герой вирушає у тривалі мандри... І так ця пара героїв, дивакуватих і смішних, ось уже більше чотирьох століть мандрує у просторі культури.

Отже, композиція роману розгортається у ситуації “великої дороги”. Мандрівка - головний композиційний прийом твору, що дає можливість авторові відтворити широку дійсність, вільно поєднувати різні образи та події. Основою сюжету середньовічних лицарських романах було випробування: герой випробовувався різними силами, передовсім чарівними, на свою духовну і фізичну міцність. А в романі Сервантеса головний герой випробовується самою дійсністю, з якою постійно стикаються його високі прагнення.

Перші п’ять розділів роману називають “протокіхотом”, який закінчується новелою про безглуздий, позбавлений будь-яких ілюзій світ. Головне завдання цих розділів - висміяти популярні, але позбавлені літературної вартості лицарські романи. Починаючи з 7 розділу й до кінця роману образ головного героя поступово ускладнюється. Поруч із фантастичними видіннями та безглуздими витівками Дон Кіхота з’являються мудрість і шляхетність.

У романі знаходимо численні згадки про міста, містечка та місцевості Іспанії. У цьому сенсі книгу можна назвати своєрідною енциклопедією іспанського життя. Мандруючи з Лицарем Сумного Образу та його зброєносцем, читач ніби сам рухається країною і бачить усі її принади, але разом з тим і потворні боки життя.

Образ Дон Кіхота. Цей образ не можна оцінити однозначно. Він завжди різний, оскільки зображується автором у різних ракурсах. З одного боку, він - натура творча, піднесена, натхненна, бо тільки уява справжнього романтика могла перетворити просту селянську дівчину на Прекрасну Даму, заради якої варто здійснювати подвиги. Дон Кіхот вірить у торжество справедливості, заради якої слід боротися. Усі свої сили від ладен віддати людям, які, як йому видається, потребують безкорисливої допомоги. Серед видатних героїв доби Відродження Дон Кіхота вирізняє саме ця здатність до дії, ентузіазм, з яким він обстоює справедливість, хоча його зусилля часто бувають марними.

З іншого боку, на відміну від шляхетних героїв лицарських романів, Дон Кіхот комічний у своєму намаганні змінити світ. Його світла мрія і добра воля постійно стикаються із буденною дійсністю і неможливістю реалізувати високі наміри. Тому образ Дон Кіхота постає не тільки комічним, але й трагічним.

Дон Кіхот є пародією на лицарство, але водночас і справжній лицар, тому що він не боїться захищати знедолених і йти вперед до своєї мети. Проте він вирушив у далеку путь не в той час. Його оточувала ница, похмура, приземлена реальність. Довкола нього були люди, що жили простим грубим життям, тому вони сміялися над Дон Кіхотом і не розуміли його прагнень. Створивши собі світ примарних ідеалів, Дон Кіхот поступово вживається в них і живе вигаданими цінностями й у вигаданому ним самим світі. Але реальний світ постійно і владно втручається у ті лицарські сюжети, які придумав для себе герой. І поступово перед читачами натомість лицарських історій розгортаються сюжети реального життя - широкого, розмаїтого, неідеального, та все ж таки напрочуд цікавого.

Коментарі

Донкіхотство” - особливість свідомості й поведінки людини, яка має наміри втілити ідеал у життя, але через відірваність від реальності такі наміри спричиняють конфлікт людини із дійсністю та середовищем. Поняття “донкіхотство” виходить за межі роману Сервантеса і може використовуватися стосовно різних соціально-історичних епох і різних життєвих ситуацій.

Санчо Панса. У мистецтві слова відомо чимало образів, які є парними, тобто які не існують окремо один від одного і які визначають сюжет твору. Ми пам’ятаємо Орфея і Еврідіку, Дедала і Ікара, Ромео і Джульєтту і багатьох інших. Так і Дон Кіхот і Санчо Панса навіки пов’язані творчим задумом автора. Вони мандрують дорогами тодішньої Іспанії, і кожен із них по-різному сприймає те, що відбувається довкола. На перший погляд, Дон Кіхот і Санчо Панса пов’язані між собою за принципом контрасту, бо один - надто піднесений, мрійливий, а другий - навпаки, приземлений, прагматичний, подеколи навіть брутальний. Та насправді Дон Кіхот і Санчо Панса доповнюють одне одного, втілюючи різні аспекти людини у її широкому філософському смислі. Людина буває різною, говорить нам Сервантес. У ній є і прекрасна мрія, і водночас прагматизм, і здоровий глузд. Крім того, Санчо Панса і Дон Кіхот - це ще й два погляди на життя, яке може бути сприйнято по-різному. Санчо Пансі найбільше дістається стусанів за його господаря, а це яскраво свідчить про ту реальність, яка існує і має свої закони. Санчо Панса втілює народне розуміння правди життя. Його оцінки вчинків Дон Кіхота супроводжуються народним гумором, а народ, який сміється, має майбутнє.

NB! Дон Кіхот і Санчо Панса - вічні образи в літературі й мистецтві.

Образи Дон Кіхота і Санчо Панси мають тривалу історію тлумачення і переосмислення в літературі й мистецтві. Вже у XVII столітті іспанські письменники Лопе де Вега, Кальдерон, Ґонгора зверталися до образу Дон Кіхота у своїх творах. У XVIII ст. роман Сервантеса дав поштовх для розвитку пригодницького роману в Англії, Франції та інших країнах Європи. Герої Сервантеса були переосмислені в XIX-XX століттях. І сьогодні вони дають привід для роздумів. Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет у роботі “Роздуми про Дон Кіхота” (1914) визначив широкі обрії тлумачення роману, у якому за цікавими пригодами героїв розгортається одвічна боротьба добра і зла, справедливості й несправедливості, свободи й насильства.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.