РОМАНТИЗМ

РОМАНТИЗМ

Починаючи з останнього десятиліття XVIII століття і в першій третині XIX століття у європейських країнах (пізніше в США) виникає і швидко утверджується романтизм. Його появу більшість дослідників називають романтичною революцією в художній культурі людства. І для цього є певні підстави. Романтики докорінно змінили ставлення до оточуючого світу, до мистецтва, до творця та його ролі в суспільстві, а головне - висунули принципово новий погляд на особистість та її проблеми. Вони відмовились від уявлення про незмінні якості і постійну залежність людини інших сил (від Бога, суспільних обставин, фатуму тощо), вбачаючи в ній абсолютну свободу, безмежність проявів внутрішнього світу, небачені можливості для саморозвитку й одухотворення дійсності.

Історія виникнення

Поява і розвиток романтизму обумовлені багатьма чинниками: естетичними, світоглядними, суспільно-політичними.

На думку Д. Наливайка, елементи романтизму простежуються вже у творах неокласицизму, який панував у деяких європейських країнах, починаючи з другої половини XVIII століття. Це яскраво засвідчила, наприклад, творчість Жана Поля, у якого з’явився новий, “дивакуватий” герой, а романи будувалися всупереч класичним канонам — у довільній формі (на зразок творів Стерна). Жан Поль у своїй “Підготовчій школі естетики” (1804) оголосив поезію духовним наслідуванням природи. Цю тезу, що походила ще від Аристотеля, романтики взяли за один із провідних принципів свого мистецтва. Проте романтизм став запереченням естетики класицизму. Романтики відкидали будь-які канони в мистецтві, в тому числі правило трьох єдностей, жанрову ієрархію, статичність характерів, домінування якоїсь однієї риси при зображенні образів, регламентацію мови тощо. На відміну від класицистів романтики висунули ідею про абсолютну свободу митця, його творчу волю й незалежність від усіляких обмежень у літературній праці.

Замість однозначних і статичних образів класицистів вони ввели в мистецтво нового героя - духовно багату особистість, що відзначається безкінечністю проявів свого внутрішнього світу, здатністю до саморозвитку, самозаглиблення, самооцінки й самовдосконалення.

Розглядаючи історію виникнення романтизму, не можна обійти й здобутки письменників доби Просвітництва, зокрема Й.В. Гете і Ф. Шиллера. У їхніх творах формуються елементи романтичної естетики. Митці багато зробили для відтворення складного й багатогранного життя людини. Вони возвеличили силу людського духу, могутність розуму в осягненні світу й природи. Вони утверджували волю особистості та велику роль мистецтва, творчості. Гете, Шиллер, поети “Бурі й натиску” збирали фольклор і широко використовували його в художній літературі. Цю плідну працю продовжували потім письменники-романтики.

На формування романтизму вплинули й досягнення сентименталістів, зокрема їх увага до внутрішнього світу особистості, культ природної людини, проголошення пріоритету почуттів над розумом.

Величезне значення для формування романтизму мала ідеалістична філософія. І. Кант підходив до явищ дійсності та людини з позицій дуалізму. З його точки зору, світ має певні межі і водночас він безкінечний, на людину впливають умови існування і разом з тим вона вільна у своїх почуттях і вчинках. Як відомо, у романтизмі також поєдналися різнорідні начала: історизм та універсалізм, земне й піднесене, конкретне й абстрактне, дійсність та ідеал тощо. В основі “Науковчення” (1794) Й.Г. Фіхте лежить теорія суб’єктивного ідеалізму. Філософ зробив спробу вивести все розмаїття форм пізнання з одного - суб’єктивно-ідеалістичного начала. Він вірив, що людина - абсолютний активний суб’єкт, здатний одухотворити світ. Думку про “внутрішню” (духовну) активність особистості підхопили письменники-романтики, надавши людині безмежні права в осягненні й перетворенні себе і світу.

У Німеччині, в Ієні, 1797 року навколо братів Августа і Фрідріха Шлегелів згуртувалося товариство письменників і вчених, серед яких були Новаліс, Л. Тік, В. Ваккенродер, філософи Ф. Шеллінг та Й. Фіхте. Близькими за поглядами були до цього гуртка поет К. Брентано і філософ Ф. Шлеєрмахер.

Перший систематичний виклад романтичної теорії належить Ф.В. Шлегелю. У своїх “Фрагментах” (1797-1798) він абсолютизує окрему особистість, наголошуючи на тому, що романтизм створює зовсім новий порівняно з літературою класицизму тип героя: він, на відміну від колишніх персонажів, неповторна особистість, і він сам уже диктує дійсності свої закони (а не змушений вчиняти так, як того вимагали закони дійсності). Ф. Шлегель також обґрунтував принцип історизму, згідно з яким кожне явище повинно розглядатися в розвитку, а також вимогу зв’язку літератури з дійсністю. Філософ підкреслював “універсальність” романтичної літератури, яка, на його думку, покликана осягнути універсальні, всезагальні закономірності світобудови, а творча інтуїція, за його словами, є найдосконалішим і найповнішим засобом пізнання. У зв’язку з “універсальністю” мистецтва Ф. Шлегель привертає увагу письменників до міфологічної типізації. Філософ вважає міфологічний образ виявом цієї універсальності, оскільки він містить у собі певне поняття, категорію.

А.В. Шлегель у берлінському та віденському курсах лекцій не просто обстоює ідеї свого молодшого брата, а висуває ряд принципово нових ідей: теорію про активну, перетворюючу роль мистецтва по відношенню до дійсності, а також теорію контрастів.

Ф. Шеллінг, котрий у 1790-ті роки виступив з низкою філософських робіт, розвинув філософію природи, утверджуючи думку про її динаміку через боротьбу суперечностей. Саме з його праць романтики запозичили ідеї про безмежність проявів природи, панування в ній різних стихій, про багатство й неповторність її форм.

Актуальними для романтизму були й думки Ф. Шеллінга про “рефлексію” свідомості (тобто занурення у власне “я” з приводу своєї діяльності), про пріоритет інтуїції у пізнанні світу, про свободу виявлення особистості. Шеллінг розробив також “філософію тотожності”, що стала важливою для формування світоглядних засад романтизму. Головна проблема даного вчення — це ідея тотожності об’єкта і суб’єкта, а вищим законом проголошується закон тотожності єдиного розуму із самим собою. Велике значення філософ надавав природі. На його думку, природа дає зразок пізнання світу у всіх його проявах, цілісності й багатогранності, тому для пізнання світу, як уважав Шеллінг, треба обирати такі засоби, які б не зводилися до чистої логіки, раціональної схеми, зокрема інтуїцію, “відкриття” (прозріння), що шукають істину за межею раціонального — у сфері почуттів, надсвідомого.

Формуванню романтизму сприяла і філософія Просвітництва. Зокрема романтики певною мірою спиралися на руссоїзм - філософію Ж.Ж. Руссо, особливо на його ідеї про протиставлення природи й цивілізації, людини “природної” і людини “культурної” (“штучної”). Слідом за Руссо вони відмовлялися від раціонального розуміння людської природи, утверджували велику роль почуттів у формуванні особистості й осягненні нею світу.

Підґрунтям романтизму стала й теорія Й. Гердера, котрий висунув цілу програму оновлення мистецтва шляхом звернення до народно-національних витоків. Він уважав, що література і культура живляться традиціями, духовними здобутками різних народів. Слідом за Гердером романтики збирають народні пісні, казки, легенди, обробляють і видають їх, а головне — проймаються духом народної творчості, яка дала поштовх для їх мистецьких шукань.

Романтизм як літературний напрям зазнав і суспільно-історичних впливів. Звісно, їх не можна абсолютизувати, бо література розвивається передусім за власними, іманентними законами, проте не можна не враховувати й тієї суспільно-історичної ситуації, що склалася на той час. Серед найважливіших подій епохи та історичних передумов романтизму слід назвати Велику Французьку революцію (1789-1794). В. Гюго зазначав: “Письменники XIX століття — діти Французької революції”. Молоді митці-романтики (Новаліс, Колрідж, Вордсворт, Тік, Ваккенродер та ін.) захоплювалися ідеями Рівності, Братерства, Свободи. Наприклад, Л. Тік писав у 1792 році Ваккенродеру із Геттінгена: “О, бути б зараз у Франції — яке це, напевно, неповторне відчуття! Боротися під прапорами Демур’є, нехай навіть загинути — що таке життя без волі?.. Про Францію я тільки й думаю днями й ночами: якщо на Францію очікує нещастя, я буду зневажати весь світ й розчаруюся в його силі”. У цьому листі Л. Тік мимовільно відчув драму, що пізніше зазнало все суспільство, і перш за все романтики, — драму розчарування. Високі ідеї революції не справдилися. Натомість обіцяних волі й братерства багато безневинних жертв загинуло під гільйотиною. Замість суспільної рівності був встановлений жорстокий терор. Духовні цінності поступилися владі грошей, буржуазному розрахункові. Звичайно, це не могло не викликати протест у письменників. Побачивши, що інтереси людини й моральні пріоритети всього людства зневажені, вони, всупереч реальній дійсності, утверджують цінність особистості, її право на вільне життя. Не знайшовши в реальному світі бажаної гармонії, романтики створюють власний світ фантастики, екзотики, минулого, намагаючись з позиції створеної ними художньої реальності осмислити глобальні проблеми буття. Це був особливий засіб художнього мислення, що відзначався універсальністю й філософічністю. Звісно, романтиків хвилювали певні історичні події та явища, але вони вміли узагальнювати їх так, що вони набували значення не лише для конкретного народу в конкретний період, а для всього людства й світу загалом. Всезагальність мислення — характерна риса романтичного світосприйняття.

Основні ознаки романтизму

Передусім зазначимо, що немає сенсу шукати якусь одну визначальну рису романтизму, усі ознаки романтизму значущі по-своєму, а осягнути це складне й багатогранне явище можна тільки цілісно, у комплексі усіх його проявів.

Поміж інших літературних напрямів романтизм вирізняє передусім суб’єктивна природа творчості. Романтики заглиблюються у внутрішній світ особистості і намагаються передати приховані порухи людської душі. Об’єктом романтичної літератури стає не навколишня дійсність, як це було, наприклад, в просвітницькому реалізмі чи класицизмі, а людина як суб’єкт, неповторна індивідуальність. Почуття й переживання людини завжди на першому плані у романтиків, а якщо вони й зображують реальні явища і події, то роблять це передусім з точки зору особистості, виходячи з її бажань, мрій, прагнень та ідеалів. Романтики зробили акцент не на зображенні світу, а на вираженні свого ставлення до нього, до природи, до вічних проблем буття.

Тому і герой романтизму принципово відрізняється від героїв попередніх епох. Романтики відкрили нові духовні виміри особистості. Вони поставили її в центр світобудови і показали, що людина є величезним і розмаїтим світом, безмежним у своїх проявах. Романтичний герой переймається глобальними питаннями буття, його хвилює не тільки власне існування, а й життя всього людства. Він бере на себе весь тягар філософських, морально-етичних і суспільно-історичних проблем світу. В цьому плані образ романтичного героя є всезагальним, універсальним, бо в ньому втілено ідеї романтиків про величезні можливості людського духу в пізнанні світу. Романтичний герой пізнає не розумом, а душею, серцем, інтуїцією. Тонко відчуваючи атмосферу епохи, він належить їй і водночас зазирає за межі реального - у світ можливого.

Образ героя у романтизмі наділений великою творчою силою. Він здатен не тільки осягати дійсне, а й творити у своїй уяві нові світи, де його душа знаходить сама себе. Особистість, внутрішній світ романтичного героя підноситься митцями на високий щабель, навіть вищий за реальну дійсність, бо саме тут відбувається реальне життя людини, тут вона живе й дихає на повні груди, тут, у своєму власному світі, вона є, врешті-решт, сама собою, вільна й незалежна від будь-яких обставин.

Романтики проголосили свободу і творчий політ фантазії однією з основних умов існування особистості. Без внутрішньої свободи людина не існує, вона не може бути в повній мірі людиною. Втім, митці стверджували необхідність волі й у суспільному житті. Прагнення до свободи, духовне звільнення людини й усього людства визначає пафос багатьох творів романтиків. Суспільній залежності, підкоренню обов’язку, що становили зміст класицизму, представники романтичного напряму протиставили абсолютну свободу особистості.

Людина у творчості романтиків стоїть на перетині історичних епох і суперечливих начал. Світ навколо неї сповнений протиріч і борні, стихійних сил і нерозгаданих таємниць. І романтичний герой намагається проникнути в нерозкриту таїну світу і природи, аби досягти бажаної гармонії. Однак цей процес є надзвичайно напруженим і драматичним, що визначає високий ступінь напруги в душі романтичного героя. У його внутрішньому світі не просто змінюються певні почуття й переживання, психологічні стани, а відбувається справжня особистісна драма. Драматизм романтичного героя відображає і його власний душевний біль, і невлаштованість світу загалом, і проблеми високого духовного значення.

У романтизмі немає приглушених тонів і кольорів, тут все - порив, пристрасть, бурхливі поривання людського духу. Внутрішнє напруження сягає крайньої межі. Особистість - оголений нерв епохи та всесвіту, а її внутрішні конфлікти виражають моральну атмосферу дійсності.

Велике значення романтики надають зануренню у світ підсвідомого, ірраціонального, таємничого. У їхніх творах чимало містики, фантастики, які допомагають розкрити приховані душевні колізії. Людина для них — це таємниця, до кінця ще не розгадана. Вона живе внутрішнім життям духу, яке оспівується митцями. Возвеличення “буття духу” є однією із визначальних рис романтизму.

Романтична свідомість характеризується також зміною ставлення до світу. Якщо в попередні віки світ у мистецтві поставав у завершених і досконалих формах, то у романтиків світ представлений як живе і рухливе ціле, розмаїтий у своїх проявах, мінливий і аж ніяк не довершений. Стихія руху, динаміка світу виразно передається романтиками різноманітними засобами. Тут усе пов’язане одне з одним, і людина є невід’ємною часткою цього постійного світового руху. Грандіозні описи природи, боротьба різних стихій, протиборство “дня” і “ночі”, контрастні образи передають напругу, що панує у світі. Цей вічний рух і взаємозв’язок усього з усім і становить таїну світу, яку намагаються розгадати романтики. Вони прагнуть проникнути в глибини світового буття, пізнати внутрішню сутність подій та явищ. Проте таємниця світу так і лишається остаточно не розгаданою, тому у романтичних творах багато недосказаного, загадкового, що дає простір читацькій уяві.

Усталеною в літературознавстві є думка про протиставлення двох світів у романтизмі — дійсного (реального) та уявного (ідеального). Проте вона є справедливою лише почасти. Справді, романтичний герой творить світ своєї уяви, ідеалів, відмінний від світу реального, сповненого суперечностей і трагізму. Героя не влаштовує буденна дійсність, недосконалість навколишнього світу, моральна ницість людства. Однак він не тікає від дійсності, а намагається перетворити її силою своєї уяви, думки, фантазії, тобто одухотворити світ. Цей процес одухотворення істотно впливає на розуміння стосунків між двома світами в романтизмі. Тут, певно, слід говорити не про протиставлення, а про співіснування, взаємопроникнення, взаємовплив. Прагнучи долучитися до таємниці світу, романтичний герой опановує дійсність (хоча й не приймає її) духовно — через власне “я”.

У зв’язку з цим людина в романтичних творах показана і як неповторна індивідуальність, і як історична особа. Дійсність, історичний рух можуть не сприйматися романтичним героєм, але він належить цьому рухові, є його частиною і прагне сам проникнути в глибинні процеси, що визначають хід історії.

Велику роль у романтичний творах відіграє іронія, яка виконує різноманітні функції. З одного боку, вона є вираженням звільнення людського духу, здобуття внутрішньої свободи, а з іншого — допомагає героєві тверезо оцінити недосконалий світ, побачити його й себе у реальному вигляді.

Серцевину романтизму становлять вічні питання, сенс буття, кохання, воля, стосунки між людьми, таємниці природи тощо. Ці глобальні проблеми вимагали й особливої поетики. Характерною особливістю романтизму як художньої системи є використання символіки, яка дозволила митцям говорити про найважливіше для всього людства. Символ, на відміну від тропів, не містить у собі прямого зіставлення предметів та явищ, він є вираженням глибинної сутності певного об’єкта через суб’єктивне сприйняття. Символ якнайкраще втілює особистісне ставлення до світу і пошук того прихованого смислу, що містить у собі цей світ. Символ є знаком потаємного змісту. Символіка слугувала у творах романтиків відображенню тієї таїни, яку вони вбачали в людині й у світі.

Пристрасть до символіки визначає високий ступінь абстракції романтичних творів. У зв’язку з цим можна говорити про інтелектуальність мистецтва романтиків, але водночас їхнє мистецтво відзначалося й великим емоційно-експресивним потенціалом. Поєднання інтелектуального та емоційно-експресивного начал у романтизмі дало плідні результати. Шедеври романтиків нерідко називають “поезією думки та почуття”. Через почуття митці прагнули впливати на душу й серце, а думка пробуджувала в читачах бажання розібратися в основах людського буття.

Характерною для романтизму була й поетика контрастів. Через контрасти митці показували протиборство різних начал у світі, внутрішні конфлікти особистості, несумісність високих ідеалів з буденною дійсністю, недосконалістю людства тощо. Контраст стає структуроутворюючим принципом у романтиків. Він організує образну систему, простір і час, систему тропів та ін. Контраст був вираженням того буремного й бентежного духу, що визначав пафос романтизму.

Шукаючи нових шляхів розвитку мистецтва, романтики звертаються до національних традицій, фольклорних основ. У їхній творчості нерідко використовуються традиційні народні жанри (пісня, романс, плач тощо), усталені образи, постійні тропи тощо. Однак митці переймають не лише формальні засоби фольклору, вони проймаються всім духом, способом мислення, художньою будовою народної творчості. Фольклорні форми давали великі можливості для реалізації зв’язку літератури та дійсності (адже фольклор, за висловом Й.Г. Гердера, не може бути “абстрактним”, він завжди пов’язаний з реальними фактами людського буття) і водночас були прекрасним засобом вираження особистісного світовідчуття.

Велику роль у творах романтиків відіграє природа. Романтики бачили у природі не “породження своєї безладної уяви”, а “абсолютну реальність” (Л. Тік). Природа для них — не об’єкт підкорення, а поклоніння. Вона — взірець гармонії, живого й розмаїтого буття, рухливої і органічної цілісності. Водночас природа — осереддя потаємних, стихійних, суперечливих сил, втілення одвічної таємниці світу. Згідно з філософією романтизму, поезія і мистецтво — це засоби, що здатні проникнути в глибини природи, не порушивши її первісної гармонії. На думку романтиків, поет має говорити мовою самої природи. І тільки повний спектр розвинених людських якостей робить особистість “природною істотою”, ведучи до злиття з природою. Романтики оспівували природу, поетизували її силу, красу, різноманітність проявів, цілісність, таїну. Їх хвилювало порушення гармонії у стосунках людини й природи. Природа для них не лише великий Вчитель, вона — невід’ємна частина їхньої душі, а вони, в свою чергу, її віддані сини й співці вільного природного начала.

Романтики приділяли надзвичайну увагу створенню образів природи, які часто ставали символічними: наприклад, розбурхане море — символ бентежної людської душі і символ свободи, зірка — символ ідеалу, небо — символ пошуку смислу буття тощо. Митців приваблювали прекрасні земні пейзажі, нерідко екзотичні, у яких вони знаходили співзвуччя своїм душевним станам.

Одне із центральних місць у романтичній літературі посідає тема кохання. Ф. Шлегель писав: “Чоловік у жінці вперше відкриває красу світу, а жінка у чоловікові — безмежність людини”. Він же стверджував: “Гарне суспільство те, де всі закохані один в одного”. Романтики поетизували кохання і образи коханих. Любов для них — велика й страшна сила, бо має надзвичайний вплив на людину, її почуття і настрої. Кохання у зображенні митців — пристрасть і порив, найнапруженіший момент духовного буття. Воно відкриває в людині нові моральні якості, викликає до життя приховані сили.

Розуміння кохання як війни, де є своя тактика і стратегія, що панувало в галантні епохи класицизму й Просвітництва, не сприймалося романтиками. Навколо “я” і “ти” у романтизмі немає місця для маневрів і немає шляху назад: тут або повне злиття, духовне єднання, або кінець, світова катастрофа. Романтики вірили в магічну, чарівну силу кохання, але вони відчували себе беззахисними в полоні почуттів, що нерідко порівнювалися з морем або повноводною рікою. Кохання у романтичних творах майже завжди поєднувалося зі стражданнями. І все ж таки романтики сміливо ступали в цей бурхливий потік. Любов для них — це життя, а відсутність любові — смерть. Кохання — сила, що дає життя людській душі, а тільки таке повнокровне внутрішнє життя й мало вартість для романтиків.

Слід підкреслити й велике значення міфологізму для розвитку романтичного напрямку. Міф дозволяв романтикам говорити про універсальні закони людського буття, про глобальні проблеми суспільства і про вічні питання особистості. Міф був засобом поєднання минулого і сучасного, відкриваючи вікно у світ можливого майбутнього. Завдяки міфу людина у творах романтиків постає в широкому філософському, культурному та історичному аспектах.

Отже, романтизм утвердив цінність людської особистості, багатство її внутрішнього світу, право на вільне життя, здатність одухотворювати світ. Водночас романтики змінили своє ставлення до дійсності. Протиставивши їй світ більш досконалий і гармонійний (ідеальний світ романтичного героя), вони разом з тим прагнули осягнути таємниці буття, вічного руху, що відбувається в історії, природі, суспільстві. Поетиці романтизму властиві різноманітні контрасти, багатство символіки, звернення до фольклору та міфології, романтична іронія та ін. Усе це дозволяє говорити про романтизм як про справжній художній переворот, який відбувся у Європі наприкінці XVIII — на початку XIX століть.

Романтизм як явище не був однорідним. У межах романтичного напряму сіпвіснували різні течії, що нерідко взаємодіяли між собою. Д.С. Наливайко та К.О. Шахова в книзі “Література XIX століття. Доба романтизму” виділяють такі течії романтизму:

• ранній (універсальний, філософський) романтизм (Ф. і А. Шлегелі, Л. Тік, Новаліс, Ф. Гельдерлін, В. Блейк, С. Колрідж та ін.);

• народно-фольклорний романтизм (Г. Гейне, А. Міцкевич, Т. Шевченко, Ш. Петефі та ін.);

• байронічна течія (Дж. Байрон, А. де Віньї, А. де Мюссе, Г. Г ейне, А. Міцкевич, О. Пушкін, М. Лермонтов та ін.);

• гротескно-романтична (гофманівська) течія (Е.Т.А. Гофман, Е. По, М. Г оголь, О. де Бальзак та ін.);

• утопічна течія (В. Годвін, П.Б. Шеллі, В. Гюго, Жорж Санд, Е. Сю, Г. Гейне та ін.);

• історична (вальтерскоттівська) течія (В. Скотт, О. Пушкін, О. де Бальзак, П. Меріме та ін.);

• релігійно-містична течія (ієнські романтики, С.Т. Колрідж, Ф.Р. де Шатобріан, А. Міцкевич та ін.).

Ці течії є досить умовними, бо в творчості одного письменника могли виявлятися риси різних течій.

Крім літератури, романтизм виявився в інших видах мистецтва, наприклад, у живописі (Т. Жеріко, Е. Делакруа, Ф. Гойя, Й.А. Кох, К.Д. Фрідріх, О. Кіпренський, О. Орловський та ін.), музиці (Р. Шуман, Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Р. Вагнер, Ф. Ліст, С. Гулак-Артемовський, М. Лисенко та ін.).

Романтизм та інші напрями

Після того, як у першій третині XIX століття, відбувся справжній злет романтичної літератури, у наступні десятиліття романтизм не зникає повністю: продовжують творити письменники-романтики (наприклад, В. Гюго), елементи романтичного стилю зберігаються у творчості багатьох реалістів (наприклад, Бальзак, Стендаль). В Америці зрілий та пізній етапи романтизму припадають на 40-60-ті роки XIX ст.

Романтизм не закрита, а відкрита й дуже динамічна художня система. Він тісно взаємодіяв з іншими літературними напрямами. У надрах романтизму зароджується модернізм. Логіка розвитку романтизму з його підкресленою суб’єктивною природою творчості, культом “я” закономірно призвела до народження модерністського світовідчуття. Невипадково першими модерністами стали пізні романтики (Ш. Бодлер та ін.). Від романтизму модерністи взяли пріоритет почуттєвого, утвердження цінності особистості, її здатність до творення нових світів, засоби символіки та ін.

Однак і реалізм, хоча й сильно відрізнявся від романтизму (передовсім міметичними засобами зображення життя), не був протиставлений романтизму повністю. Це доводить хоча б те, що в творчості багатьох реалістів відчуваються досить сильні романтичні тенденції. Деякі риси романтизму (наприклад, історизм, прагнення до освоєння дійсності, критичне ставлення до недосконалості світу, художні засоби — гротеск, іронія та ін.) розвинули представники реалістичного напряму. Усе це свідчить про складність і багатовекторність літературного процесу. У літературі немає і не може бути чітких меж між літературними напрямами, течіями, стилями. Вони тісно взаємодіють між собою, і їх взаємодія та взаємовплив визначають рух літератури як динамічного живого організму. Це якнайкраще доводить історія розвитку романтизму, що й зараз вражає нас своїми художніми відкриттями.

Романтизм в Україні

Формування романтизму в Україні сприяло пробудженню національної свідомості, утвердженню історичної самобутності народу, його “духу”, культурних традицій, мови й літератури. Український романтизм тісно пов’язаний з національно-визвольним рухом, що визначив теми, мотиви, пафос цього напряму. Т. Бовсунівська зазначає: “Прагнення поєднати загальнолюдське й національне на єдиному сакральному вістрі й утворило неповторність українського романтизму на всіх рівнях його художнього простору”.

Метою українських романтиків було відтворення історичного й духовного буття народу в усьому багатстві його традицій, культури, виявів у світі. Українські романтики звернулися до минувшини, старовини, наголошуючи на своєрідності розвитку українського народу та його праві на свободу. Вони збирали й широко використовували етнографічні матеріали, що, за виразом Д. Чижевського, “також стало завданням національним”. Вітчизняний фольклор і міфологія значно збагатили художню палітру українського романтизму, у давніх формах митці шукали вираження духу народу, “його одвічних мрій і прагнень” (С. Єфремов). Особливою рисою українського романтизму був “кордоцентризм”, основи якого закладені в “філософії серця” Г. Сковороди. Особлива щирість і задушевність, багатогранне розкриття напруженого “життя серця” - характерні ознаки творів українських романтиків.

Українські митці утверджували ідеал тісно пов’язаної зі своєю землею і своїм народом вільної особистості, що всіма силами душі прагне служити Україні. Вони спроектували християнство на сучасний їм стан суспільства, аби відшукати істинні шляхи українського народу (тема пророка та його служіння людству, образ української жінки-матері Марії та ін.). Представники українського романтизму чимало зробили для становлення й утвердження української літературної мови та культури загалом. Водночас вони творчо опановували світові досягнення минулих епох і сучасної їм доби, створивши яскраві зразки балади, історичного роману, історичної драми. Своєрідного розвитку набули в їхній творчості жанри інтимної, пейзажної та громадянської лірики.

Українська романтична література зароджується на межі 1820-1830-х років у Харкові (І. Срезневський, І. Розковшенко, Ф. і О. Євецькі, О. Шпигоцький та ін.). Водночас у Галичині під гаслом національного відродження виступила “Руська трійця” (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Гловацький). Їхніми послідовниками були М. Устиянович, А. Могильницький, О. Духнович. З кінця 1830-х - початку 1840-х років з’явилося нове покоління романтиків: А. Метлинський, Є. Гребінка та ін. Провідна роль в утвердженні романтичного типу творчості належить П. Кулішеві та Т. Шевченкові. Дослідники умовно виділяють чотири тематично-стильові течії українського романтизму: фольклорно-побутова, фольклорно-історична, громадянська,

психологічна. Розвиток романтизму у другій половині XIX століття пов’язаний з іменами О. Стороженка, І. Манжури, Я. Щоголєва, Ю. Федьковича та ін. Наприкінці XIX століття та на початку XX століття романтизм трансформується в неоромантизм (Леся Українка, О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий, О. Теліга, М. Вінграновський та ін.).

ПИТАННЯ ТА ЗАВДАННЯ

· Коли виник романтизм? У який період він активно розвивався?

· У яких країнах романтизм сформувався раніше?

· Визначте філософські засади романтизму.

· Розкрийте зв’язок романтизму з іншими художніми напрямами.

· Які історичні події вплинули на розвиток романтизму?

· Як романтики зображували особистість?

· Яка роль у творах романтиків належить природі?

· Яке значення у романтичних творах має символіка?

· З’ясуйте сутність та ідейно-естетичні функції романтичної іронії.

· Як співвідносяться у художньому світі романтиків дійсність та ідеал? Покажіть це на прикладі відомих вам творів.

· Якими вічними питаннями переймалися письменники-романтики?

· Визначте спільні риси західноєвропейського та українського романтизму.

· У чому специфіка українського романтизму?

ЛІТЕРАТУРА

Безвершук Ж.О. Історія і теорія світової та вітчизняної культури. — К., 1991.

Бовсунівська Т. В. Феномен українського романтизму. - Ч. 1. - К., 1997.

Наливайко Д.С., Шахова К.О. Зарубіжна література XIX століття. Доба романтизму. — К., 1997; 2002.

Ніколенко О.М. Романтизм у поезії. Г. Гейне, Дж. Байрон, А. Міцкевич, Г. Лонгфелло. — Харків, 2003.

Чижевський Д. Історія української літератури. - Тернопіль, 1994.

Яценко М.Т. Українська романтична поезія XIX ст. // Українські поети романтики. - К., 1987.






Віртуальна читальня Зарубіжної літератури для студентів, вчителів, учнів та батьків.

Наш сайт не претендує на авторство розміщених матеріалів. Ми тільки конвертуємо у зручний формат матеріали з мережі Інтернет які знаходяться у відкритому доступі та надіслані нашими відвідувачами. Якщо ви являєтесь володарем авторського права на будь-який розміщений у нас матеріал і маєте намір видалити його зверніться для узгодження до адміністратора сайту.

Дозволяється копіювати матеріали з обов'язковим гіпертекстовим посиланням на сайт, будьте вдячними ми затратили багато зусиль щоб привести інформацію у зручний вигляд.

© 2007-2019 Всі права на дизайн сайту належать С.Є.А.