Японська література - Хрестоматія Том I (VII-XIII ст.) - Бондаренко І.П. 2010


Передмова

Попри всю самобутність і традиціоналізм японської культури в науковій та науково-популярній літературі про Японію, написаній переважно іноземцями, її часто називають «країною-позичальницею», що значною мірою відповідає історичній дійсності. Саме від своїх найближчих сусідів, китайців та корейців, японці запозичили свого часу технологію поливного рисівництва, численні ремесла, буддизм, конфуціанство, даосизм, ієрогліфічне письмо, музику, архітектутуру, різні види образотворчого мистецтва тощо. Однак при цьому автори подібних тверджень часто забувають, що задовго до буддизму японці сповідували синтоїзм, від якого не відмовилися й після запозичення буддизму. Запозичивши китайську ієрогліфіку, вони водночас створили власний оригінальний і цілком самодостатній силабічний алфавіт кану (навіть два його різновиди - хіраґану та штатну). Запозичивши церемонію пиття чаю, традицію вирощування карликових дерев чи складання букетів квітів, саме вони перетворили їх на витончені види театрального та прикладного мистецтва, якими сьогодні захоплюється весь світ - чайну церемонію (яп.: тя-но ю), бонсай, ікебану.

Безумовно, на початковому етапі становлення японської національної літератури певний вплив з боку більш розвинених на той час літератур Китаю та Кореї був. Проте, коли в 905 році укладач однієї з найвідоміших поетичних японських антологій «Кокін-вака-сю» («Збірка старих і нових японських пісень») Кі-но Цураюкі (868-946) у своїй відомій передмові до цієї антології, досліджуючи генезис японської поезії вака, спробував накласти на неї традиційну китайську систему поетичних жанрів, у нього нічого не вийшло. У різні способи намагається він підігнати за художньою образністю та тематикою японські вірші до класичних китайських зразків, перебирає та пропонує в якості ілюстративного матеріалу поетичні твори різних відомих японських поетів, проте, відчуваючи їхню невідповідність, зрештою, все одно залишається назадоволеним.

Сучасна японська література нарівні з літературою будь-якого іншого народу світу може пишатися не лише власною поезією, але й прозою, зокрема, творами таких відомих письменників, як Мурасакі Сікібу (973/?/-1019/?/), Сей-сьонаґон (966/?/-1027/?/), Іхара Сайкаку (1642-1693), Такідзава Бакін (1767-1848), Дзіппенся Ікку (1765-1831), Морі Оґаї (1862-1922), Футабатей Сімей (1864-1909), Нацуме Сосекі (1867-1916), Танідзакі Дзюн-ітіро (1886-1965), Акутаґава Рюноске (1892-1927), Кавабата Ясунарі (1899-1972), Абе Кобо (1924-1993), Місіма Юкіо (1925-1970), Ое Кендзабуро (нар. 1935 р.), Муракамі Харукі (нар. 1949 р.); драматургією: театри Дзьорурі, Но, Кабукі, Бунраку, драматурги - Каннамі Кійоцуґу (1333-1384), Дзеамі Мотокійо (1363-1443), Тікамацу Мондзаемон (1653-1724) та ін.

Однак всесвітню славу японська література здобула завдяки своїй поезії, передусім - поезії жанрів танка та хайку. Цю точку зору поділяє більшість японських і зарубіжних фахівців. Так, відомий російський японіст, перекладач японської класичної літератури В.Н. Горегляд у своїй книзі «Японская литература VІІІ-XVІ вв.» (СПб., 1997) з цього приводу зауважує: «Із яких би компонентів не складалася давня японська словесність, у свідомості її творців і шанувальників у найбільш чистому вигляді вона існувала в поезії. Витончена поетична образність, різноманітні формальні прийоми, відточений розмір забезпечували багатовіковий розвиток кількох поетичних жанрів; складання віршів було престижною справою серед різних соціальних верств населення протягом усієї писемної історії країни» (Горегляд В.Н. Японская литература VIII-XVI вв. - СПб., 1997. - С. 12).

Не випадково, вказуючи на обмежену кількість жанрів японської класичної поезії, В.Н. Горегляд говорить про їх «багатовіковий розвиток». Йдеться саме про внутрішній глибинний лірично-філософський, а не зовнішній, тобто суто формальний, розвиток жанрової поетичної системи в цілому й поетики окремих жанрів. Саме це дозволяло японським поетам, уникаючи формальних і, як підтверджує історія світової літератури, досить часто марних творчих пошуків, зосередитися на удосконаленні поетики лише кількох провідних жанрів у історії японської поезії, насамперед - жанрів танка і хайку, що сприяло постійному, а в деякі історичні періоди досить активному розвиткові японської поезії, надійно захищало її як від занепаду, характерного для багатьох поезій світу на певних етапах, так і від архаїзації поетичних форм і жанрів.

Що ж стосується самобутності японської поезії, то навіть такий палкий прихильник і один із основоположників теорії «нації-позичальниці», як Хедленд Девіс у своїй книзі «Міфи та легенди Японії» зазначає: «Японській поезії притаманна самобутня чарівність. У давні часи однією з характерних рис японської поезії була майже повна відсутність на неї зовнішнього вплив... У книзі з порівняльної поезії Японія зайняла б одне з перших місць» (Хэдленд Д. Мифы и легенды Японии. - М., 2008. - С. 363).

Серед порівняно небагатьох японських слів, які увійшли до лексичного складу майже всіх сучасних мов світу, є слова танка і хайку. Саме це - найпереконливіше свідчення того, що японська поезія, зокрема, поезія жанрів танка і хайку, була належним чином оцінена представниками різних народів, ставши вагомим і гідним внеском японців до скарбниці світової літератури. Говорячи про особливі ознаки японської поезії, які дозволяють легко розпізнавати її в загальносвітовому літературному потоці й надають їй особливої чарівності, фахівці насамперед наголошують на її винятковій лаконічності, ліричності, а головне - сугестії, яка дозволяє кожному читачеві сприймати й розуміти той чи інший поетичний твір по-своєму, відповідно до власного душевного стану, життєвого досвіду тощо.

Ми не випадково охарактеризували бідність жанрової палітри японської поезії як «відносну», оскільки японські поети більш, ніж за півторатисячолітню її історію використовували значну кількість оригінальних поетичних жанрів і строфічних форм: наґаута (тьока), вака (танка), седока, буссоку-секі-май, імайо, васан, катаута, ренґа, додоїцу, хокку (хайку), сінтайсі (ґендайсі») та ін. Зауважимо, що в японській системі віршування для кожного з поетичних жанрів, окрім сінтайсі, зазвичай, застосовується відповідна строфічна форма. Однак не буде перебільшенням сказати, що 95% усього масиву японської поезії від прадавніх часів до сучасності створено у двох найпопулярніших і найлаконічніших жанрах - танка і хайку, строфічна форма яких загалом налічує у першому випадку 31, а в другому - 17 складів, відповідно: 5-7-5-7-7 у кожному з рядків (стовпчиків) п’ятивірша і 5-7-5 складів у кожному рядку (стовпчику) тривірша1.

У будь-якому випадку жанрова система європейської як силабічної, так і силаботонічної поезії значно багатша й різноманітніша.

1 Японські вірші традиційно писались і часто пишуться та друкуються нині вертикальними рядками: зверху-вниз, справа-наліво.

Щоб переконатися в цьому, наведемо далеко не повний перелік найхарактерніших для неї поетичних жанрів: альба, балада, буколіка, гімн, дифірамб, еклога, елегія, епіграма, епітафія, епіталама, ідилія, кантата, кантилена, канцона, колискова, мадригал, ода, пенегірик, пастораль, пісня, поема, послання, романс, рондо, серенада, сонет тощо. Водночас майже кожна з національних європейських поезій має власні, притаманні лише їй, поетичні жанри, такі, як наприклад: укр.: дума, коломийка, колядка; рос.: билина, частівка; давньосканд.: сага; ісп.: сирвента і т.п.

Що ж стосується строфічних форм, характерних для європейської поезії: моновірш, двовірш (дистих), тривірш (терцет, терцина), чотиривірш (катрен), п’ятивірш (квінтила), шестивірш (секстина), восьмивірш (октава, октет, сициліана), дев’ятивірш (нона), десятивірш (децима) тощо, то вони, за окремими винятками (коломийка, рондель, сонет, тріолет), на відміну від переважної більшості японських строфічних форм, зазвичай, чітко не пов’язуються з тим чи іншим поетичним жанром.

На відміну від літератур багатьох країн світу, японська літературно-поетична традиція формувалася протягом століть під впливом кільох релігій (синтоїзм, буддизм, конфуціанство, даосизм), що значно збагачувало її ідейно-філософський зміст.

Обмежену кількість строфічних форм і жанрів японської класичної поезії не в останню чергу обумовлювали також деякі фонетичні та морфологічні особливості японської мови. Але й у цьому випадку на допомогу японським поетам приходить витончена художня образність, вишукані стилістичні засоби, глибока й оригінальна філософічність: «Неможливість утворення багатої евфонії компенсувалася, по-перше, формуванням певної ритмічної системи, яка накладалася на суворо обмежену метричну схему, а по-друге, застосуванням складної й розгалуженої образності, пов’язаної з певним набором прийомів. Удосконалення поетичного канону, ускладнення змісту й вимога більшої свободи вираження всередині канону за умови обмеженого простору вірша з 17 складів призвели до ретельної розробки загальної системи образності, частково запозиченої зі старішої поезії вака (макура-котоба, каке-котоба, йодзьо тощо)» (Дьяконова 2003, 121).

Якщо європейська поезія нам уявляється у вигляді нескінченної портретної галереї, де кожен окремо розміщений на стіні портрет є символічним втіленням оригінального творчого спадку того чи іншого поета (лише іноді окремі портрети об’єднані в портретні серії - поетичні напрями, школи тощо), то японська поезія постає перед очима гігантським мозаїчним панно, у якому кожний коштовний камінчик виконує певну композиційну роль, і його втрата (а тим паче - втрата кількох камінців) руйнує цілісний художній образ, порушує композиційну структуру цієї грандіозної і прекрасної мозаїки. Дуже часто на цьому панно окремі камінці-вірші відтіняють сусідні камінчики, контрастують один з одним, підкреслюють чи, навпаки, згладжують лінії, пом’якшують барви, кольорову гаму тощо, перегукуючись між собою і доповнюючи один одного. Звідси такі характерні для японської класичної поезії художньо-стилістичні засоби та поетичні прийоми, як ута-макура, хонка-дорі, алюзія, ремінесценція тощо. Звідси прагнення японців зберегти для наступних поколінь кожний талановитий поетичний твір, ім’я кожного обдарованого поета.

За легендою, японська поезія виникла як своєрідна «забава» синтоїстських богів. Лише згодом, наслідуючи їх, люди також навчилися складати вірші, оскільки спілкуватися з богами слід було їхньою мовою та в їхній спосіб. Саме тому найдавнішим жанром японської поезії вважається жанр норіто - синтоїстські обрядові молитви та заклинання. Попри те, що вперше вони були зафіксовані на письмі лише на початку X ст. у збірці «Енґі-сікі » («Ритуали доби Енґі», 927 р.), час зародження цього оригінального поетичного жанру датується I-III ст. н.е., а розквіт припадає на VI-VII ст.

Таким чином, саме синтоїстську обрядову поезію можна вважати первісним джерелом японської національної поезії. Однак, як зазначають фахівці: «Синтоїстські уявлення, що дійшли до нас у писемній формі, зафіксованій переважно у вигляді офіційної версії відповідного міфу чи ритуалу, містили в собі експресію колективних, а не індивідуальних переживань. ...А людина, насправді, жила і переживала. І основу поведінки й орієнтації людини в новому соціумі, який вийшов за межі общини, а саме в державі, де з’являється потреба в регулюванні спілкування індивідів незалежно від їхньої родоплемінної приналежності, склав буддизм, який приніс із собою багату літературну традицію» (Мещеряков А.Н. Древняя Япония: буддизм и синтоизм (проблема синкретизма). - М., 1987. - С. 129).

Однак і цю запозичену буддійську «літературну традицію», як будь-яке інше іноземне запозичення, японці переінакшують на свій лад, відповідним чином естетизуючи головні засади буддійської філософії, пристосувавши їх до особливостей національного менталітету та специфіки власного світосприйняття. І вже на основі цих «японізованих» буддійських уявлень створюють нові художньо-естетичні концепції для багатьох видів мистецтва та жанрів літератури. А тому такі естетичні категорії, як макото (маґокоро), моно-но аваре, юґен, вабі, сабі тощо, при всій їхній універсальності були й залишаються суто японськими естетичними категоріальними поняттями, які характеризують виключно японську літературу та мистецтво.

На цю особливість формування складових японської національної естетики та поетики вказували майже всі зарубіжні фахівці, як і переважна більшість японських істориків мистецтва, культурологів, літературознавців. Так, Д.Г. Главєва, розглядаючи лише один з аспектів буддійської філософії, а саме ідею «ефемерності, тлінності всіх життєвих явищ і процесів», зазначає, що ця ідея була «досить своєрідно інтерпретована японцями в елегійному ключі і представлена у вигляді мотиву мудзьо (мінливості). Життя сприймалося в його сумній чарівності, яка закликала милуватися кожною миттю буття» (Главєва Д.Г. Традиционная японская культура: Специфика мировосприятия. - М., 2003. - С. 177).

Особливості японської естетики та поетики, зумовлені впливом синтоїзму та буддизму, значною мірою визначали специфіку тематики японської класичної поезії, робили ліричного героя японських поетичних творів саме японцем, легко впізнаваним і відмінним від ліричних героїв інших поезій світу. «Героя аристократичної літератури (так само як і її авторів) на відміну від «людини, яка рятується» в буддійських творах можна визначити як Homo sensibilis («людина, яка відчуває».- І.Б.). Повна відчуженість від життєвих негараздів була тим підґрунтям, на якому культивувалася підвищена увага до найтонших нюансів переживань і людських стосунків. Самі носії аристократичної культури чудово усвідомлювали власну витонченість. Звернімося до Ґендзі, безсумнівно найяскравішого образу, створеного літературою епохи Хей-ан: «Люди минулих днів були, без сумніву, мудрішими від нас. Що ж стосується почуттів, то нинішнє покоління напевно перевершує їх» («Ґендзі-моноґатарі», глава «Ха-цуне»). Чотири речі найбільш привертали увагу й забирали час аристократів: кохання, природа, свята і, як можна здогадатися за кількістю книг, які перебували в обігу в придворних колах, письменництво. Не кажучи вже про поезію, численні аристократки (а саме їхньому пензлю належать головні літературні твори доби Хей-ан) переймалися на дозвіллі написанням прози. Письменництво приносило їм справжню насолоду. «Наш лихий світ нестерпний і огидний, іноді мені не хочеться більше жити... Але якщо в такі хвилини до моїх рук потрапляє білий чудовий папір, гарний пензлик, білі листи з красивим візерунком чи папір із Мітіноку - ось я і втішилася. Я вже згодна жити далі» (Сей-сьонаґон. Макура-но сосі («Записки в узголів’ї») // Повне зібрання творів старояпонської класичної літератури [Ніхон котен бунґаку дзенсю]). - Т. 11. - Токіо: Сьоґаку-кан. - 1974. - С. 283)» (Мещеряков А.Н. Древняя Япония: буддизм и синтоизм (проблема синкретизма). - М., 1987. - С. 148).

Про особливості культурного життя Японії доби Хей-ан відомий сходознавець, акад. М.Й. Конрад писав: «Немає нічого більш парадоксального в Японії, ніж картина культури цієї епохи: з одного боку, блискучий розквіт цивілізації, високий рівень освіти й освіченості, розкіш і вишуканість побуту та повсякденного життя; надзвичайний розвиток суспільних взаємин, складний і розгалужений політичний апарат, розквіт мистецтва й незрівнянний блиск літератури, а з іншого - технічний і економічний занепад, огрублення моральних звичаїв, іноді на межі зі здичавілістю, неосвіченість і воістину тяжке становище народних мас. У епоху Хей-ан поруч стоять: варварство і витонченість, розкіш і убогість, висока освіченість і невігластво, елегантний екіпаж і непрохідні дороги, величний палац і убога хижка... Епоха найразючіших контрастів, найнесумісніших протилежностей, рівних яким не знала японська історія... Головним принципом мислення, життя та діяльності хей-анців, що пронизував усю будівлю їх культури згори до низу, був естетизм. Культ краси в усіх її різноманітних проявах, служіння прекрасному - ось що керувало хей-анцями у їхніх діях і міркуваннях... Не буде перебільшенням сказати, що цінність Хей-ана - не в його поетичних антологіях, якими б цікавими вони не були, не в його численних романах, іноді - монументальних, іноді - у вигляді низки окремих уривків та записок, не в його інтимній літературі - щоденниках і нотатках, а саме в житті та поведінці його представників. Художній твір епохи - не «Ґендзі», не антологія й не «Ісе-моноґатарі », а пронизане естетизмом саме життя кавалера чи дами хей-анської столиці... Будь-яке почуття було включене в рамки естетизму, підкорялося його законам і вимогам. Не сила почуття, не його тонкість, не палкість, не сконцентрована стриманість, навіть не якість, а рафінована витонченість - ось чого вимагав естетичний кодекс Хей-ана. І марно ми стали б шукати в літературних пам’ятниках епохи героїчні вчинки, сильні душевні рухи, потужні афекти - нічого такого не існує. Є лише примхлива гра витончених настроїв і пов’язаних з ними дій. І це естетичне сповідування замінювало мораль» (Конрад Н.И. Исэ-моногатари. - Петроград., 1923. - С. 12-15).

Услід за М.И. Конрадом сучасна дослідниця японської культури Д.Г. Главєва з цього приводу зауважує: «Від народження до смерті хей-анські аристократи мешкали в штучному, естетизованому світі поезії, свідомо ізольованому від прози життя. Естетизація всіх сфер побуту була їхнім ідеалом. Утілити цей ідеал у життя вони прагнули досить-таки наполегливо, перетворюючи кожен свій крок на церемоніальне дійство: будь то імператорський прийом, урочистий похід на прощу чи втіхи на дозвіллі» (Главєва Д.Г. Традиционная японская культура: Специфика мировосприятия. - М., 2003. - С. 70).

Японія - єдина країна в світі, в історії якої існувало міністерство поезії, а саме ним була створена 951 р. при імператорському дворі «Пісенна палата » (Оо-ута-докоро або ще Дайка-сьо чи Вака-доко-ро), чиновники якої займалися збиранням і переписуванням кращих віршів, надісланих до столиці з усіх куточків країни, організацією поетичних конкурсів та укладанням офіційних поетичних антологій.

Японія - це країна, де при імператорському дворі серед місцевої знаті, на відміну від тієї ж середньовічної Європи, протягом кількох століть популярними були не лицарські, а саме поетичні турніри, так звані, ута-авасе, переможці яких окрім слави й уваги з боку шляхетних дам нагороджувалися високими державними посадами, чинами, достроковим просуванням по службі тощо.

Японія - це країна, де в VIII-XII ст. конкурсний іспит для претедентів на будь-яку державну посаду при імператорському дворі або в провінції обов’язково передбачав теоретичне питання з китайської чи японської поетики1, а також написання кандидатом на вакантну посаду власного вірша на запропоновану тему.

1 Так, наприклад, один із шести сувоїв, що збереглися до нашого часу, відомої китайськомовної антології «Кейкоку-сю" — «Вірші, зібрані для упорядкування держави», 827 р.), містив відповіді на екзаменаційні питання з поетики для вищих аристократів, які готувалися до конкурсу на заміщення вакантних посад при японському імператорському дворі.

Японія - це країна, де за доби Нара (710-794 рр.) і за доби Хей-ан (794-1185 рр.) дами та кавалери листувалися між собою виключно у віршованій формі.

Японія - це країна, де поетичні шедеври, створені впродовж багатьох поколінь кращими японськими поетами, трапляються на кожному кроці. Вони викарбувані на гранітних брилах, установлених поблизу того чи іншого історичного місця, практично в усіх мальовничих куточках країни: біля численних водограїв, обабіч стародавніх доріг, на гірських перевалах. Вам обов’язково потрапить на очі вкритий зеленим мохом камінь із викарбуваним на ньому віршем поруч із синтоїстським або буддійським храмом, на пам’ятнику чи на могильному надгробку.

Японія - це країна, де навіть гральні карти, завезені сюди португальцями у другій половині XVI ст., були використані місцевими мешканцями для створення нової захоплюючої поетичної гри під назвою ута-ґарута - «карти-пісні» чи «поетичні карти»), учасники якої повинні якомога швидше з’єднати разом дві частини одного вірша-танка. Ці частини (відповідно: 3 і 2 рядки) записувалися на різних картах, загальна кількість яких складала двісті штук. Половину перетасованої колоди карт із початковими рядками віршів (так звані, досл.: «карти, які читають ») тримав у руках і читав уголос ведучий, а учасники гри мусили швидко знайти продовження вірша серед іншої половини карт, розкладених на підлозі (так званих, - досл.: «карти, які беруть»). Особливо популярною ця поетична гра була й залишається донині в новорічну ніч. Майже всі загальнонаціональні канали телебачення у своїх святкових новорічних програмах, а також у перші дні січня обов’язково транслюють фінальні змагання з цієї цікавої інтелектуальної гри, що зазвичай проходить під егідою того чи іншого члена японської імператорської родини, а імена переможців, які отримують чималі грошові або інші коштовні призи, стають відомими всій країні.

Японія - це країна, у якій неможливо зустріти мешканця, що за своє життя не спробував би скласти власного вірша чи не знав би напам’ять кілька хайку з поетичної спадщини Мацуо Басьо, Йоси Бусо- на, Кобаясі Ісси, Масаоки Сікі або танка з відомих поетичних антологій «Ман-йо-сю», «Кокін-сю», «Сінкокін-сю», «Хяку-нін іс-сю». З раннього дитинства поезія так органічно входить до повсякденного життя мешканців цієї країни, так тісно пов’язана з проявом їхніх почуттів і емоцій, що уявити собі японця, який не любив би поезію (чи принаймні відверто в цьому зізнавався), неможливо. У країні існує безліч аматорських поетичних клубів, гуртків, шкіл, які за власні кошти щороку друкують величезну кількість поетичних збірок та часописів із віршами своїх членів. Редактор популярного в Японії журналу «Тай-йо» («Сонце») Юдзьобо Хідеакі в одному з номерів, присвяченому японській поезії хайкай (№ 16, 1976 р.), зазначав, що «кількість японців, які пишуть сьогодні вірші в жанрі хайку, наближається до трьох мільйонів». Кількість тих, хто складає вірші- танка, не менша, якщо не більша.

Звичайно, що цій віршоманії, поголовному захопленню японців написанням власних віршів, сприяє не лише їхня загальновідома любов до прекрасного, але й оманлива «простота» поетичних форм (жанрів), що використовуються в японській поезії: невеликий обсяг, відсутність рими, віршового розміру (звичайно, у європейському розумінні цього терміна) тощо. Адже справді, здавалося б, що простіше: напиши п’ятискладовий рядок, потім семискладовий, а потім іще раз п’ятискладовий - і вірш-хайку готовий! Але справжніми поетами стають одиниці. Як слушно писав колись американський письменник Джек Лондон у листі до однієї зі своїх численних шанувальниць: «Немає нічого складнішого від простоти! І в цьому сенсі написати два томи «Капіталу» значно легше, ніж маленький ліричний вірш, у якому йдеться про людські почуття».

Ця оманлива простота японських поетичних форм призводила до анекдотичних випадків, які донесла до нас історія. Одного разу відомий японський письменник Іхара Сайкаку (1642-1693), який до сорока років писав лише вірші (його перший прозовий твір - роман «Чоловік, що обрав кохання» з’явився в 1682 р.), протягом дня склав майже 1600 хайку, які видав окремою збіркою в 1675 р. під назвою «Хайкай оякадзу» («Велика кількість хайку») з підзаголовком «Тисяча рядків хайкай, складених на самоті протягом одного дня»). Змагаючись із ним, один маловідомий поет із міста Сендай через певний час за день пише 3000 хайку. Ображений Іхара Сайкаку 1681 р. видає нову збірку віршів «Сайкаку оякадзу », що містила вже 4000 хайку, теж складених ним протягом дня. Ось приклад із цієї збірки:

***

Витрушувать чи ні

Постіль мені

Сьогодні ввечері?

Згодом, у 1684 р., на поетичному конкурсі на швидкість складання віршів («якадзу») під час щорічної святкової церемонії в храмі Сумійосі (м. Осака) Іхара Сайкаку протягом доби складає більше 23000 хайку (16 віршів за хвилину) - абсолютний рекорд, неперевершений і донині1. Але видавати їх він уже не став.

Зауважимо, що всесвітньо відомий майстер хайку Мацуо Басьо за все своє життя написав трохи більше тисячі віршів у цьому жанрі.

У сучасній Японії на всеяпонських та місцевих каналах телебачення регулярно виходять спеціальні поетичні програми, проводяться численні конкурси та поетичні турніри, щороку друкуються тисячі індивідуальних і колективних поетичних збірок. І ця любов японців до поезії, їхнє доскональне знання національної поетичної спадщини - лише один із яскравих проявів надзвичайно дбайливого й зацікавленого ставлення цього народу до свого історичного минулого та власної культури, якому в них варто було б повчитися багатьом народам світу, у тому числі й нам, українцям.

Сьогодні кращі зразки японської класичної поезії перекладені на десятки мов світу. Наукові дослідження в галузі японської поезії, без перебільшення, налічують тисячі монографій і сотні тисяч статей. Однак, як і раніше, її привабливість та чарівність для багатьох людей у сучасному світі залишається таємницею. І кожне нове покоління читачів, зачароване цієї таємницею, знову й знову намагається її розгадати. Проте рідко кому це вдається дійсно зробити. Що ж, можливо, саме в цій нерозгаданій до кінця таємничості японської поезії й приховується її незбагненна привабливість і казкова чарівність.

Не менш цікавою є також японська класична художня проза, про яку докладно йтиметься у відповідних передмовах до кожного з представлених у цій хрестоматії творів.

І.П. Бондаренко

1 У 2008 р. програмісти університету Кіото розробили автоматизовану комп’ютерну програму «Hitch Haiku», яка дозволяє на основі одного-двох ключових слів, заданих користувачем, скласти повноцінний вірш-хайку.







На нашому Youtube каналі публікуються відео скорочених творів класиків зарубіжної літератури. Переходьте на канал, підписуйтесь та слідкуйте за новими публікаціями. Кожен день ми додаємо щось новеньке.